Частина п'ята А ось яка прийде буря

Ніхто не чув, що Ебісу повернувся, поки не було запізно, а тоді сказаного вже не можна було вернути, зробленого не можна було скасувати, і всім присутнім довелося відповідати за себе…

Легенда про Морського бога (народна).

Непередбачувані напрям і швидкість вітру… Очікуються складні метеоумови…

Кошутська штормова мережа

Попередження про екстремальні погодні умови

Розділ тридцять восьмий

Я прокинувся серед кошутської спеки й при похилих променях низького сонця, під легке похмілля і хрипке зубасте гарчання. Хтось у загонах годував болотяних пантер.

Я глянув на годинник. Було дуже рано.

Я відкотив ковдру до пояса і трохи полежав, слухаючи тварин і сухі крики годувальників, що ходили по містках над ними. Два роки тому Шегешвар водив мене на екскурсію, і я досі пам’ятав страшну силу, з якою пантери підскакували вгору, щоб ухопити нарубані шматки риб’ячих туш завбільшки з людський тулуб. Годувальники тоді теж кричали, але що довше я їх слухав, то краще розумів, що то була показна бравада, напускна хоробрість проти інстинктивного страху. За винятком одного чи двох загрубілих мисливців-болотяників, Шегешвар наймав народ майже виключно з портових районів та нетрів Новопешта, де шанси будь-якого пацана побачити справжню пантеру були приблизно рівні з шансами коли-небудь побувати в Міллспорті.

Кілька століть тому було не так — Обшир був менший, і його ще не розчистили аж до південного краю, щоб прокласти дорогу спеціалізованим на бела-траві комбайнам. Подекуди отруйно-прекрасні болотяні дерева і плавуча рослинність підступали майже до околиць міста, а дно внутрішньої гавані доводилося поглиблювати двічі на рік. Часом у спекотну погоду пантери ніжилися на вантажних рампах, а хамелеониста грива і хутро виблискували, наче вода на сонці. Незвичні варіації циклів розмноження здобичі пантер часом заводили їх на вулиці, ближчі до боліт, де вони без зусиль роздирали заварені цистерни з відходами і часом забирали бездомного або необачного п’яницю. Так само, як і в природному середовищі боліт, вони розпластувалися животом по землі у завулках, сховавши тіло за гривою й мантією, які в темряві маскували тварину в чорне. В очах жертв вони виглядали не більш як плямою густої тіні, аж поки не ставало надто пізно, і пантери не залишали поліції нічого, крім широких розляпин крові та луни криків посеред ночі. На той час, коли мені було десять, я надивився цих створінь у плоті, а одного разу навіть сам з вереском вискочив на драбину портового складу разом із друзями, бо сонна пантера перекотилася в наш бік, коли ми наближалися до неї в ритмі «крок-стій-крок», труснула неохайною пасматою гривою й обдарувала позіханням, широко роззявивши дзьоба.

Жах, як і більшість вражень дитинства, виявився минущим. Болотяні пантери були страшні, смертельно небезпечні, якщо зустріти їх за кепських обставин, але, врешті-решт, відчувалися частиною нашого світу.

Гарчання надворі наросло до крещендо.

Для Шегешварових найманців болотяні пантери були поганцями з сотні дешевих голоігор і ще, можливо, із чомусь непрогуляного шкільного курсу біології, які зненацька взяли та й ожили. Чудовиськами з чужої планети.

Цієї.

І, може, в декотрих із молодих бандюків, що працювали на Шегешвара, поки спосіб життя гайдуків нижчого ешелону неминуче їх не прорідить, ці чудовиська пробуджували тремтливе екзистенційне розуміння того, наскільки ж насправді далеко ми зайшли від дому.

Та може й ні.

Хтось ворухнувся в ліжку біля мене й застогнав.

— Хіба ж ті падлюки ніколи не стуляють пащі?

Спогад прийшов тієї ж самої миті, що й шок, і вони нейтралізували одне одного. Я повернув голову набік і побачив мініатюрні риси Вірджинії Відаури, притиснуті до подушки, в яку вона спробувала заритися.

— Годівля, — сказав я, ворушачи липким язиком.

— Ага, і я ніяк не можу вирішити, хто бісить мене більше. Пантери чи ті всрані йолопи, що їх годують. — Вона розплющила очі. — Доброго ранку.

— І тобі, — спогад про неї вночі, коли вона схилилася вперед, сидячи на мені верхи. Я відчув, як твердну під ковдрою. — Не думав, що це коли-небудь станеться у справжньому світі.

Вона секунду подивилася на мене, а тоді перевернулася на спину й глянула в стелю.

— Я теж не думала.

Події попереднього дня ліниво вигулькнули на поверхню. Мій перший погляд, що впав на Відауру, яка балансувала на носі Шегешварового малопомітного глісера, коли той тримав позицію на неспокійній воді під масивними силовими балками містоплоту. Призахідне світло з пройми на кормі не сягало так глибоко між корпусами, і коли я вилазив через технічний люк, вона була не більш як силуетом з волоссям сторч та зброєю в руці. В її обрисі на світлому тлі виднілася бойова жорсткість, але ліхтар освітив її обличчя, коли ми перебиралися на борт, і я побачив дещо таке, що не зміг означити. Вона зиркнула на мене й раптово відвела погляд.

Поки глісер прямував ранковими водами затоки, ніхто багато не балакав. Із заходу дув рівний вітер, і на все навколо падало холодне сіре світло — це ніяк не заохочувало людей до розмови. Коли ми наблизилися до берега, Шегешварів контрабандист покликав нас усередину, а другий молодий і суворий з лиця гайдук заліз до глісерової збройної башти. Ми мовчки сиділи в тісному салоні й слухали, як двигуни переходять на іншу ноту, коли ми сповільнилися на підході до берега. Відаура сіла поруч з Бразилом, їхні стегна торкнулися, і я побачив у півтемряві, як вони взялися за руки. Я заплющив очі й сперся спиною на позбавлене зручності металеве плетене сидіння, проганяючи перед очима наш маршрут, бо робити однаково не було чого.

Геть з океану, просто впоперек якогось занедбаного, отруєного викидами пляжу біля північного краю Вчири, на трошечки за межі видимості з будівель передмістя Новопешта, з труб яких і лилася отрута. Ніхто не був таким тупим, щоб податися сюди плавати чи рибалити, тож ніхто й не міг побачити тупоносого глісера з посиленою спідницею, що нахабно кудись перся через залиті нафтою смуги прибою, через задушену і вмирущу плавучу рослинність, а тоді на сам Обшир. Зиґзаґ через нескінченний суп з бела-трави на стандартній транспортній швидкості, щоб не залишалося сліду, три зупинки на різних тюкувальних станціях, кожна з яких пов’язана з гайдуками, і зміна курсу після кожної. Мандрівка закінчилася у другій домівці Шегешвара, на віддаленій від усього пантерячій фермі.

На це пішла більша частина дня. Я стояв на причалі останньої за той день тюкувальної станції і спостерігав, як сонце опускається за хмари на іншому краю Обширу, уподібнюючи їх до сувоїв закривавленої марлі. Внизу, на палубі глісера, Бразил з Відаурою тихо й напружено розмовляли. Сьєрра Трес не виходила. Коли я проминав її, вона обмінювалася гайдучими чутками з двома членами екіпажу нашого транспортного засобу. Жінка в чохлі Ошіми обійшла тюк сушеної трави заввишки з обидва наших зрости, й зупинилася біля мене.

— Гарне небо.

Я крекнув.

— Це одне з того, що я пам’ятаю про Кошут. Вечірнє небо над Обширом. Ще з тих часів, коли я працювала на трав’яних урожаях 69-го і 71-го років. — Вона присіла до тюка й глянула на руки, ніби шукаючи на них слідів праці, яку описувала. — Звісно, нас найчастіше змушували працювати до смерку, але коли світло так змінювалося, то всі розуміли, що на сьогодні майже все.

Я нічого не сказав. Вона глянула на мене.

— Ти й досі не переконався?

— Мене не треба переконувати, — сказав я. — Мої слова тут небагато важать. Ти переконала всіх, кого треба, на борту «Плавучого світу».

— Ти справді думаєш, що я б навмисне дурила цих людей?

Я подумав про це хвильку.

— Ні. Здається, справа не в цьому. Але це не робить тебе тією, ким ти себе вважаєш.

— Тоді як ти поясниш те, що сталося?

— Як я вже сказав, я не мушу пояснювати. Назви це Маршем Історії, якщо хочеш. Кої отримав те, що хотів.

— А ти? Ти з цього не отримав бажаного?

Я хмуро глянув на поранене небо.

— Мені не потрібно нічого такого, чого б я ще не мав.

— Справді? Тоді тобі легко догодити. — Вона показала рукою круг себе. — Значить, ти не сподіваєшся на краще завтра? Тебе не зацікавить справедлива реструктуризація соціальних систем?

— Ти маєш на увазі знищення олігархії й символіки, яку вони використовують для утримання свого панування? Ти маєш на увазі повернення влади народу? Щось таке?

— Щось таке, — було не дуже зрозуміло, дражниться вона чи погоджується. — Ти не хочеш присісти, у мене шия болить від такої розмови з тобою.

Я вагався. Відмовлятися начебто було б невмотивовано грубо. Я приєднався до неї на пристані, сперся спиною об тюк трави й умостився. Почекав. Але вона раптом затихла. Ми трохи посиділи плечем до плеча. Дивно, але якось по-товариськи.

— Знаєш, — нарешті сказала вона, — коли я була малою, батько отримав завдання написати про біотехнічних нанобів. Такі системи відновлення тканин і стимуляції імунітету, чув про них? Стаття мала бути таким собі оглядом, що простежив би нанонехнології від старту й до того, куди вони будуть спрямовані завтра. Я пам’ятаю, як він показав мені запис, на якому ці шедеври вводили дитині при народженні. І я перелякалася на смерть.

Відлуння усмішки.

— Я досі пам’ятаю, як дивилася на ту дитину й питала батька, як дитина може розказати тим механізмам, що робити. Він спробував мені пояснити, сказав, що дитина не повинна нічого розказувати, що вони й самі знають, як діяти. Що їх тільки треба активувати.

Я кивнув.

— Гарна аналогія. Я не…

— Слухай. Просто дай мені хвилинку, га? Уяви. — Вона звела руки, ніби обрамлюючи ними щось. — Уяви якби якийсь гімнюк навмисне не активував би тих нанобів. Або активував би тільки тих, які, скажімо, працювали з мозком і шлунком. Решта була би просто мертвою біотехнікою, або, що гірше — напівмертвою, просто сиділа б усередині, поглинала поживні речовини й нічого б не робила. Або якби їх запрограмували на щось неправильне. Руйнувати тканини замість того, щоб їх лагодити. Пропускати неправильні протеїни, не стежити за хімічним балансом. Дуже скоро та дитина виросла б і зажила б собі проблем зі здоров’ям. Усі ті небезпечні місцеві організми, які тут удома і яких на Землі ніколи не бачили — рвуться на борт, і та дитина хворітиме на кожну хворобу, проти якої її пращури на Землі ніколи не мусили розвивати в собі захист. Що тоді робити?

Я скривився.

— Ховати?

— Ні, до того. Прийдуть лікарі, і порадять операцію, можливо, заміну органів чи кінцівок…

— Надю, тебе справді довго не було. Окрім як у військовій медицині та в добровільній хірургії такі штуки просто не…

— Ковачу, це аналогія, гаразд? Я веду до того, що тобі перепало тіло, яке не дуже добре працює, яке вимагає постійного контролю зверху і збоку, а чому? Не через якусь вроджену ваду, а просто тому, що нанотехнологія не активована. І це ми. Це суспільство — кожне суспільство в Протектораті — це організм, в якому дев’яносто п’ять відсотків нанотехнологій не ввімкнулися. Люди не роблять те, що повинні.

— І що ж вони повинні?

— Керувати. Брати до рук контроль. Стежити за станом суспільних інститутів. Підтримувати безпеку на вулицях, визначати політику суспільного захисту здоров’я й освіти. Будувати. Створювати багатство й організовувати дані, забезпечити, щоб і перше, і друге потрапляли туди, де вони потрібні. Усе це робитимуть люди, і народ на це здатен, але тут як з нанобами. Їх треба спочатку активувати, щоб вони мали свідомість. Врешті-решт, це є суспільство за квеллізмом — свідомі народні маси. Демодинамічна нанотехнологія в дії.

— Гаразд — тож погані-препогані олігархи повимикали нанотехнологію.

Вона знову всміхнулася.

— Не зовсім. Олігархи — не зовнішній фактор, вони як зациклена підпрограма, що вийшла з-під контролю. Як рак, якщо змінити аналогію. Вони запрограмовані годуватися з решти організму, не зважаючи на ціну, яку платить за це тіло загалом, і вбивати все, що змагається з ними за цей ресурс. Тому їх треба прибрати першими.

— Так, здається, я вже чув цю промову. Розчавити панівний клас — і все стане добре, так?

— Ні, але це необхідний перший крок, — вона пожвавлювалася на очах, говорила чимдалі швидше. Західне сонце забарвило її обличчя матовим світлом. — Кожен попередній революційний рух в людській історії припускався однієї основної помилки. Вони всі бачили владу таким собі сталим механізмом, структурою. Але це не так. Це динамічна, плинна система з двома можливими тенденціями. Влада або десь накопичується, або розповсюджується по системі. У більшості суспільств вона в стані накопичення, а більшість революційних рухів насправді зацікавлені лиш у тому, щоб перемістити накопичену величину в інше місце. Справжня революція мусить розвернути напрямок потоку. А такого ніхто ніколи не робить, тому що вони всі до всирачки бояться втратити місце в бойовій рубці історичного процесу. Якщо замінити одну владу іншою, нічого не зміниться. Проблеми суспільства так не вирішаться, а просто проявляться з іншого боку. Треба налагодити нанотехнології, щоб вони могли самі розбиратися з власними проблемами. Треба побудувати структури, що дозволятимуть розподіляти владу, а не перегруповувати її. Звітність, демодинамічний доступ, системи закріплених прав, навчання з використання політичної інфраструктури…

— Ого, — я підніс руку. Більшість із цього я не раз чув ще у «Блакитних Жучках». Я не збирався сидіти на цій лекції знову, хай там яке над нами погідне небо. — Надю, таке вже намагалися робити раніше, і ти це знаєш. І наскільки я пам’ятаю з доколоніальної історії, наділений владою народ, в який ти так віриш, зразу радісінько віддавав ту владу назад до рук своїх пригноблювачів всього лиш за голопорно і дешеве пальне. Може, в цьому для нас є певний урок. Може, люди радше пускатимуть слину на плітки й свіжі знимки Жозефіни Хікарі та Рю Барток, аніж турбуватимуться про те, хто керує планетою. Ти про таке не думала? Може, так вони будуть щасливіші.

На її обличчі проскочило презирство.

— Так, може. А може період, про який ти говориш, неправильно витлумачили. Може, конституційні демократії минулого тисячоліття не були таким провалом, як намагаються змусити нас думати історики. Може, вони просто загубили їх, забрали у нас і збрехали про це нашим дітям.

Я знизав плечима.

— Може так і було. Але коли так, то вони дивовижно добре навчилися раз за разом повторювати цей трюк.

— Звісно, що навчилися, — вона мало не крикнула. — А хто ж би не навчився? Якби від виконання такого трюку залежало збереження твоїх привілеїв, твого рангу, твого до всирачки легкого й приємного життя взагалі, то хіба б ти не навчився? Хіба б ти не вчив тому ж своїх дітей, щойно вони почали б ходити й говорити?

— Але решта з нас тим часом не спромоглася навчити своїх нащадків робочому способу протидії? Та годі! Невже треба, щоб Виселення нагадувало нам про це кожні кількасот років?

Вона заплющила очі й сперлася спиною на тюк із травою. Здавалося, що вона зверталася до неба.

— Не знаю. Так, може й треба. Це нерівна боротьба. Завжди легше вбивати й знищувати, ніж будувати й просвічувати. Легше накопичувати владу, ніж розповсюджувати.

— Еге ж. А може, ти зі своїми дружбанами-квеллістами просто не хочеш побачити межі розвитку нашої соціальної біології. — Я почув, що підвищив голос. Спробував його стримати, і слова ніби проходили крізь жорна. — Саме так. Вклонися і вшануй вищу силу, падло таке, роби те, що каже чоловік із бородою або в костюмі. Як я сказав раніше, може, люди цим щасливі. Може, такі як ти і я — просто кляті подразники, якась болотяна мошва, що не дає їм спати.

— То он до чого ти прийшов, га? — вона розплющила очі до неба, а тоді скоса глянула на мене, не опускаючи голови. — Здатися, дозволити непотребу на штиб Перших родин мати все, дати решті людства сповзти в кому. Скасувати бій.

— Ні, я підозрюю, що для цього вже надто пізно, Надю, — я усвідомив, що не отримав ані краплини тієї похмурої насолоди, якої чекав. — Таких як Кої важко спинити, коли вони почали рухатися. Я бачив їх немало. А ми, на щастя чи на біду, почали рухатися. Гадаю, ти матимеш нове Виселення. Що б я не сказав чи не зробив.

Вона й далі колола мене поглядом.

— Але ти вважаєш, що це просто марно витрачений час.

Я зітхнув.

— Я думаю, що надто часто бачив, як воно йшло шкереберть на хтозна-скількох планетах, аби повірити, що ця спроба дуже від них відрізнятиметься. Ти спричиниш смерть багатьох людей заради, в найкращому випадку, локальних поступок. А в гіршому — накличеш на Світ Гарлана посланців, а повір мені, вони тобі не снилися навіть у найгірших кошмарах.

— Так, Бразил мені розповів. Ти сам був таким десантником.

— Саме так.

Ми спостерігали, як помирає сонце.

— Знаєш, — сказала вона. — Я не вдаю, ніби знаю все про те, що з тобою зробили в тому Посланському Корпусі, але я раніше не зустрічала таких людей, як ти. Ненависть до себе живить тебе, бо ти перетворюєш її на лють проти мішеней, що трапляють під руку. Але це статична модель, Ковачу. Це скульптурна алегорія розпачу.

— Та невже?

— Так. На базовому рівні ти насправді не хочеш, аби щось покращилося, бо тоді не матимеш мішеней. А коли ненависті не буде на чому сфокусуватися зовні, тобі доведеться розвернутися обличчям до того, що всередині.

Я пирхнув.

— І що ж воно таке?

— Я достеменно не знаю, але можу висунути кілька здогадів. Жорстокість від когось із батьків. Життя на вулицях. Якась втрата в ранньому дитинстві. Якась зрада. І рано чи пізно, Ковачу, тобі доведеться стати перед фактом, що ти ніколи не зможеш повернутися і якось цьому зарадити. Жити слід майбутнім.

— Точно, — беземоційно сказав я. — І, поза всяким сумнівом, слугуючи славній революції квеллізму.

Вона знизала плечима.

— Це мусить бути твій вибір.

— Я вже зробив свій вибір.

— Але ти все одно прийшов звільнити мене від Гарланів. Ти мобілізував Кої й решту.

— Я прийшов по Сильву Ошіму.

Вона звела брову.

— Он як?

— Саме так.

Запала ще одна пауза. На борту глісера Бразил зник у рубці. Я вловив тільки останню фазу його руху, але він здався мені різким і нетерплячим. Перевівши погляд туди, звідки він пішов, я побачив Вірджинію Відауру, що дивилася на мене.

— Тоді, — мовила жінка, яка вважала себе Надею Макітою. — Здається, що я з тобою марную час.

— Справді. Здається, що так і є.

Якщо вона й розсердилася, то не виказала цього. Просто знову знизала плечима, підвелася й дивно усміхнулася мені, а тоді побрела залитою сонцем пристанню, час від часу зазираючи через край у бульйон за бортом. Пізніше я бачив, як вона говорила з Кої, але на решту подорожі до Шегешвара вона дала мені спокій.

Як пункт призначення ферма не дуже вражала. Вона зринала з поверхні Обширу, найбільше нагадуючи скупчення напівзатоплених гелієвих дирижаблів, що плавали навколо ще однієї тюкувальної станції у формі підкови. Насправді, до епохи комбайнів, це місце таки служило незалежною пристанню для обробки бела-трави, але на відміну від інших станцій, на яких ми зупинялися, вона не продалася прийдешнім корпоративним гравцям і знелюдніла за одне покоління. Радул Шегешвар успадкував її голі кістки на сплату частини ігрового боргу, і навряд чи дуже зрадів, коли побачив свій виграш. Але він приставив це місце до роботи, переобладнав розвалену станцію в акцентовано старовинному стилі й поширив комплекс на все те, що раніше було комерційною гаванню, використавши передову технологію мокрого бункера, втілену руками військового підрядника, який заборгував Шегешварові послугу. Тепер комплекс міг похизуватися невеликим ексклюзивним борделем, елегантним казино, а також повнокровним серцем усього цього місця, закладом, що наділяв відвідувачів такими дрижаками, що їх не відтвориш у більш урбаністичному середовищі — ямами для боїв.

До нашого прибуття тут влаштували яку-не-яку вечірку. Гайдуки пишаються своєю гостинністю, і Шегешвар тут не виняток.

Він розчистив місце на одному з накритих причалів на краю старої станції й наніс туди їжі й питва, приглушеної музики, духмяних смолоскипів зі справжньої деревини й вентиляторів, щоб ганяли болотне повітря. Вродливі чоловіки й жінки, витягнуті з борделю внизу або з Шегешварової новопештської студії голопорно, ходили між нами з повними тацями в неповних костюмах. Піт на оголених тілах виступав хитромудрими малюнками й пахтів феромонами, зіниці розчахнулися на все око від того чи іншого ейфорину, і все тонко натякало на їхню доступність. Певно, це не було бездоганним вибором для зібрання активу неоквеллістів, але Шегешвар міг утнути таке навмисне. Йому завжди бракувало терплячки на політику.

В будь-якому випадку, похмурий настрій на пристані поволі й поступово розбавився в хімічно підтримуваному забутті, яке так і не зайшло далі невиразної сентиментальної балачки. Обставини нападу на охорону Міці Гарлан у завулках Нової Канаґави, спроба викрадення й перестрілка, в яку вона переросла, були надто криваві й жорстокі, щоб можна було чекати чогось іншого. Відсутність полеглих була надто гострою, а розповіді про їхню смерть — надто гіркими.

Марі Адо, яку просмажило навпіл «Сонцеструмом», з останніх сил спромоглася піднести ручну зброю до горла й натиснути спуск.

Деніел, якого посікло вогнем осколкових бластерів.

Дівчина Андреа, що сиділа з ним на пляжі, яку розплющило, коли спецзагін підірвав двері.

Решта, кого я не знав або не пам’ятав, які повмирали, щоб Кої зміг вибратися з заручницею.

— Ви її вбили? — спитав я його в тиху мить, перш ніж він остаточно захмелів. — Ми чули випуски новин, поки йшли на південь на скатолові — підступне вбивство невинної жінки горлорізами-квеллістами — але ж Міці Гарлан могла загинути й від рук необережних штурмовиків, а заголовки все одно були б такі самі.

Він дивився в дальню частину пристані.

— Звісно, що вбив. Як і обіцяв. Вони це знали.

— Справжня смерть?

Він кивнув.

— Чого б вона не була варта. Її вже точно перечохлять з резервної копії. Сумніваюся, щоб вона втратила більше, ніж сорок вісім годин життя.

— А наші втрачені?

Кої прикипів поглядом до протилежного боку тюкувального причалу. Він ніби бачив Адо й інших, що стояли десь там у світлі смолоскипів — похмурі привиди на бенкеті, яких не могла приховати ніяка кількість алкоголю чи таке.

— Адо встигла випарувати свою пам’ять. Я сам бачив це. Решта ж. — Він ніби легенько здригнувся, може, від вечірнього вітерцю, що дув з Обширу, а може просто знизав плечима. — Не знаю. Можливо, їх захопили.

Жодному з нас не захотілося доводити це припущення до логічного закінчення.

Якщо Аюра заволоділа пам’ятями, їхні власники тепер були замкнені у віртуальних камерах для допиту, катовані — якщо треба, то до смерті — а тоді перезавантажені в той самий конструкт, після чого процес починався заново, повторюючись, поки допитувані не видавали все, що знають, і, можливо, ще й після того — задля помсти за те, що вони наважилися зробити з членом Перших родин.

Я проковтнув решту напою, і від його міцності моїми плечима й хребтом пробігла дрож. Я підняв порожню склянку до Кої.

— Сподіваймося, що воно було того варте.

— Так.

Опісля я з ним не балакав. Загальна течія гулянки понесла його за межі досяжності, а я застряг у кутку з Шегешваром. У нього на кожній руці висіло по косметично прекрасній блідавій жінці, вбраній в однакові переливчасті бурштинові мусліни, як пара ляльок черевомовця в натуральну величину.

— Добре гуляєш?

— Ще ні, — я взяв печиво з таке й куснув його. — Але скоро буду.

Він легенько всміхнувся.

— Тебе важко вдовольнити, Таку. Хочеш, може, піти й посміятися зі своїх друзів у загонах?

— Не зараз.

Я мимохіть глянув на лагуну, заповнену бульками, в яких містилися ями для двобоїв болотяних пантер. Я добре знав туди дорогу, і навряд чи хтось би мене спинив, але в ту мить воно не дуже багато для мене значило. Крім того, десь минулого року я виявив, що коли жерці вмирали й переносилися в тіла пантер, моя радість від їхніх страждань зсихалася до холодного й незадовільно відстороненого інтелектуального усвідомлення. Дивитися на велетенських, мокрогривих створінь, які шматували і гризли одне одного в ямах, і продовжувати бачити людей, яких я підняв із мертвих заради покарання, було неможливо. Якщо психохірурги мали рацію, то їх узагалі вже не було в жодному справжньому сенсі. Можливо, основна людська свідомість давно зникла, зжерта чорною крикливою навіженістю ще в перші кілька днів.

Одного душного, імлистого від спеки полудня я стояв на трибуні з крутими ярусами над однією з ям, оточений галасливою юрбою, що поскакувала на ноги й тупцяла на місці, і відчув, як відплата розмилюється в моїх руках, розчиняється і вислизає, коли я намагаюся міцніше її вхопити.

Опісля я більше туди не ходив. Лиш передавав Шегешвару викрадені кортикальні пам’яті й залишав йому робити решту.

Тепер він у світлі смолоскипів здивовано поглянув на мене.

— Ну гаразд. Може, тебе зацікавить командний спорт? Скажімо, спустимося до гравітаційної зали з оцими красунями, Ілією і Маюмі?

Я глянув на двох виряджених жінок і отримав від кожної покірну усмішку. Жодна з них нібито не вдалася до хімії, але я все одно не міг нагнати дивне відчуття, що Шегешвар керує ними крізь отвори у гладеньких спинах, ніби ті його руки, що лежали на кожному бездоганно заокругленому стегні, були пластикові й несправжні.

— Дякую, Раде. Я в старих літах стаю більш відлюдним. Але ти не дивися на мене, а бери й добре собі розважайся.

Він знизав плечима.

— Ну, з тобою точно вже не розважишся. По правді, то не пам’ятаю жодного разу за минулі п’ятдесят років. Ти справді співнічнішав, Таку.

— Я ж казав…

— Так, так, знаю. Ти й так наполовину північник. Штука в тому, Таку, що як ти був молодший, то не дуже давав цьому проявлятися. — Він перемістив долоню й підхопив нею налиту грудь. Її власниця хихотнула й куснула його за вухо. — Нумо, дівчата. Залишмо Ковача-сана бурмоситися, скільки йому заманеться.

Я дивився, як вони знову приєднуються до основної течії вечірки під проводом Шегешвара. Насичене феромонами повітря прошило мені живіт і пах неясним жалем. Я добив печиво з таке, ледве розібравши його смак.

— О, здається, ти добре розважаєшся.

— Посланський камуфляж, — рефлекторно відповів я. — Нас навчили зливатися з фоном.

— Невже? Щось не видно, щоб твій навчитель дуже старався.

Я розвернувся й побачив криву усмішку на обличчі Вірджинії Відаури, що стояла з келихом у кожній руці. Я озирнувся, шукаючи Вразила, але не знайшов його ніде поблизу.

— Один мені?

— Якщо хочеш.

Я взяв келих і відпив. Міллспортське односолодове, певно, з однієї з дорожчих західних дистилерій. Шегешвар не дозволяв своїм упередженням втручатися в справи смаку. Я відпив ще і пошукав Відаурині очі. Вона дивилася в далечінь Обширу.

— Шкода, що так сталося з Адо, — мовив я.

Вона повернула погляд на мене й підняла палець до губ.

— Не зараз, Таку.

Не тоді й не пізніше. Ми майже не говорили, коли вислизнули з вечірки й спустилися до коридорів у комплексі мокрих бункерів. Посланський функціонал увімкнувся, наче резервний автопілот, активуючи кодований обмін поглядами й розуміння, від інтенсивності якого в мене аж закололо в повіках.

Ось, — раптом згадав я. — Ось на що воно схоже. Ось як ми жили, ось для чого ми жили.

А в моїй кімнаті, коли ми знайшли тіла одне одного під квапливо відсунутим одягом і вчепилися в них, з посланською ясністю відчуваючи, чого кожен хоче від іншого, я вперше за більш як століття об’єктивного часу задумався, нащо я взагалі від них пішов.


Це відчуття не протрималося до пантерячого гарчання вранці після гулянки. Ностальгія вийшла з мене разом із затухлою дією таке і каламутним похмільним відчуттям, на м’якість якого я, здається, не заслуговував. За ним лишилося ненабагато більше за пихате відчуття нещодавнього володіння випростаним на білих простирадлах засмаглим Відауриним тілом, і нечітке передчуття чогось лихого, яке мені не вдалося пов’язати з якимось певним джерелом.

Відаура пропалювала очима дірку в стелі.

— Знаєш, — нарешті сказала вона. — Марі мені ніколи не подобалася. Вона завжди так намагалася щось нам довести. Ніби просто бути однією з «Жучків» було не досить.

— Може, для неї й не було.

Я подумав про опис смерті Марі Адо, який почув від Кої, і задумався, чи вона в кінці натиснула на курок, щоб уникнути допиту, а чи просто щоб повернутися до родинних зв’язків, які все життя намагалася обірвати. Задумався, чи було б досить її аристократичної крові, щоб урятувати її від гніву Аюри, і що б їй довелося зробити, аби вийти з конструкта для допитів у свіжому чохлі, на що б довелося погодитися й підписатися, щоб вискочити неушкодженою. Задумався, чи в останні секунди вона крізь морок в очах дивилася на аристократичну кров зі своїх ран, і чи ненавиділа її лютою ненавистю.

— Джек несе якусь маячню про геройську самопожертву.

— То он воно що.

Вона перевела очі на моє обличчя.

— Я тут не через те.

Я мовчав. Вона знову звела очі до стелі.

— От чорт, таки через те.

Ми послухали гарчання і крики надворі. Відаура зітхнула й сіла на ліжку. Вона притулила зап’ястя до очей і похитала головою.

— Ти ніколи не задумувався, — спитала вона, — чи ми й досі людські істоти?

— Бувши посланцями? — я смикнув плечима. — Я намагаюся не піддаватися на стандартне лайно про «ойойой, постлюди наступають», якщо ти про це. А чого питаєш?

— Не знаю, — вона дратівливо струснула головою. — Так, я знаю, це якась маячня. Але іноді я балакаю з Джеком та іншими, а вони мені видаються якимось іншим видом. Те, у що вони вірять. Рівень віри, який вони здатні підтримувати за майже цілковитої відсутності якого-небудь підґрунтя.

— А. То ти теж не впевнена.

— Ні, — Відаура розпачливо скинула руку вгору. Тоді розвернулася на ліжку, щоб глянути на мене. — Як вона може бути нею, правда?

— Ну, я радий, що не один борсаюся в цих тенетах. Ласкаво просимо до раціонально налаштованих меншин.

— Кої каже, що вона справжня. Цілком і повністю.

— Ага. Кої хоче цього так сильно, що він би й довбаного лисокрила в шарфі визнав би Квеллкристою Сокольничою. Я бачив її Встановлення, і вони не наполягали ні на чому, про що їй з виду було незручно говорити. Тобі ніхто не розповідав про генетичну зброю, яку вона активувала?

Відаура відвела погляд.

— Так, я чула. Доволі радикально.

— Більш-менш упоперек до всього, в що Квеллкриста Сокольнича вірила все життя, ти хотіла сказати.

— Ніхто з нас не лишається чистим, Таку, — тонка усмішка. — Ти ж знаєш. А за цих обставин…

— Вірджиніє, ти от-от добалакаєшся до того, що купишся з нутром і загубишся у своїй вірі, як старообрядна фанатка, якщо не думатимеш. І не сподівайся, що я й надалі розмовлятиму з тобою, якщо ти перейдеш на той гімнистий берег.

Усмішка набрала сили, перетворилася на подобу сміху. Вона торкнулася верхньої губи язиком і скоса глянула на мене. Ця картина пробудила в мені дивне електричне відчуття.

— Гаразд, — сказала вона. — Будемо нелюдськи раціональними. Але Джек каже, що вона пам’ятає наступ на Міллспорт. І те, як ішла до гелікоптера під Алабардосом.

— Ага, що трохи підсмалює сраку теорії, в якій її копія була збережена в розпал битви під Дравою, тобі не здається? Оскільки обидві події сталися пізніше, ніж вона мала нагоду побувати на Новому Хоккайдо.

Відаура розвела руками.

— Тоді повалиться і версія, що підозрює в ній якийсь вид особистішої оболонки інфоміни. За тією ж логікою.

— Ну, так.

— То що це нам лишає?

— Тобто, з чим лишається Бразил і вчирська банда? — злостиво спитав я. — Легко. Вони лишаються з тим, що відчайдушно нашкребуть якусь іншу обісрану крабами теорію, з якої вода литиметься крізь дірки не зразу, а тоді віритимуть у неї. Що для остаточно переконаних неоквеллістів до всирачки сумно.

— Ні, я маю на увазі нас, — її очі свердлили мене останнім займенником. — 3 чим лишаємося ми?

Я приховав легенький смик у животі, протерши очі жестом, що луною повторював її власний, який вона використала раніше.

— У мене є одна думка, — почав я. — Може, певне пояснення.

У двері подзвонили.

Відаура звела брову.

— А списку гостей в тебе нема?

Я знову зиркнув на годинника й похитав головою. Гаркіт пантер за вікном ніби трохи влігся до глухого бурчання і періодичного хрусту, з яким вони розривали хрящі своєї їжі. Я натягнув штани, в інтуїтивному пориві підібрав зі столика «Рапсодію» і пішов відчиняти.

Двері склалися вбік і відкрили мені тихий, тьмяно освітлений коридор. У ньому стояла повністю одягнута жінка, що носила чохол Сильви Ошіми. Вона схрестила руки.

— Маю для тебе пропозицію, — сказала вона.

Розділ тридцять дев'ятий

Вчири ми дісталися рано вранці. Пілот-гайдук, якого Сьєрра Трес витягла з ліжка — якщо точніше, то зі свого ліжка — був молодий і зухвалий, а глісер, що ми його залучили, був тим самим контрабандним човником, на якому ми приїхали. Більше не стримуваний потребою здаватися стандартною й непримітною цяткою серед транспорту на Обширі й, безперечно, прагнучи справити на Трес не менше враження, ніж він справляв на себе самого, пілот до межі розігнав своє судно, і до пристані під назвою «Сонячні причали» ми примчали менш ніж за дві години. Трес сиділа з ним у кабіні й видавала підбадьорливі звуки, тоді як Відаура і жінка, що називала себе Квеллою, залишилися разом унизу. Я більшу частину шляху сидів на передній палубі й нянчив своє похмілля у прохолодних повітряних потоках.

Як і личило з такою назвою, того ранку «Сонячні причали» приймали здебільшого туристичні глісери з Новопешта і ще випадковий обсаджений антикрилами обширмобіль якогось небідного пацана. У ту пору дня з будь-якого місця можна було зійти на берег. Що важливіше, звідти до офісу «Дзуринда-Туджман» було менш ніж п’ятнадцять хвилин пішки в темпі, який могла підтримувати кульгава Сьєрра Трес. Вони саме відчинялися, коли ми підійшли до дверей.

— Я не впевнений, — сказав підручний, чия робота, вочевидь, полягала в тому, щоб прокидатися раніше за всіх і тримати офіс, поки не приїдуть старші. — Не впевнений, що…

— Ну, а я впевнена, — нетерпляче кинула Сьєрра Трес.

Вона причепила до пояса спідницю до п’ят, аби прикрити ногу, що швидко відновлювалася, а з її голосу чи постави не можна було здогадатися, що та нога й досі ушкоджена. Наш пілот залишився на «Сонячних причалах» доглядати глісер, але Трес могла упоратися й без нього. Вона бездоганно розіграла карту гайдучої пихатості. Підручний сіпнувся.

— Послухайте… — почав він.

— Це ти послухай. Ми були тут два тижні тому, ти це знаєш. Якщо хочеш подзвонити Туджманові, то давай. Але навряд чи він подякує тобі за те, що ти витяг його з ліжка в таку рань просто щоби підтвердити, що нас можна допустити до того самого, по що ми приходили минулого разу.

Врешті, нам таки знадобився дзвінок Туджманові й трохи крику, щоб усе прояснилося, але ми отримали бажане. Нам увімкнули віртуальні системи й показали на канапки. Сьєрра Трес і Вірджинія Відаура чекали, поки жінка в чохлі Ошіми приєднає до себе електроди. Вона простягнула до мене гіпнофони.

— А це що має бути?

— Потужна сучасна технологія, — я натягнув на обличчя усмішку, якої не дуже відчував. Поверх мого похмілля наростало нудотне й не дуже реальне передчуття, без якого я б легко обійшовся. — Їх винайшли всього пару століть тому. Активуються отак. Полегшують прогулянку.

Коли Ошіма вмостилася, я ліг на канапу біля неї і собі приєднав електроди з гіпнофонами. Глянув на Трес.

— То всі знають, як мене витягати, якщо все почне розпадатися?

Вона беземоційно кивнула. Я й досі не був до кінця впевнений, чому вона погодилася допомогти, не спитавши перед тим Кої чи Вразила. Здавалося, що приймати некваліфіковані накази від привида Квеллкристи Сокольничої було трохи зарано.

— Тоді гаразд. Пірнаймо в трубу.

Сонокодам довелося постаратися сильніше ніж звичайно, щоб вимкнути мене, але нарешті я відчув, як кімната з канапами розпливлася, а натомість до болю різко виникли шаблонні стіни готельного номера. Мене несподівано лоскотнув спогад про готельний номер Відаури в кінці коридору.

Опануй себе, Таку.

Ну, принаймні похмілля зникло.

Конструкт втілив мене, поставивши біля вікна, за яким видніли неймовірні пейзажі з пишними зеленими пасовиськами. По той бік кімнати, біля дверей, марево довгокосої жінки подібним вертикальним чином перетворилося на чохол Сильви Ошіми.

Ми якусь хвильку постояли й подивилися одне на одного, а тоді я кивнув. Щось у моєму жесті, мабуть, здалося їй нещирим, бо вона насупилася.

— Ти впевнений? Тебе ніхто не змушує це робити.

— Впевнений.

— Я не…

— Надю, все гаразд. Я навчений прибувати на чужі планети в чужому чохлі й одразу вбивати аборигенів. Наскільки тут може бути важче?

Вона знизала плечима.

— Гаразд.

— От і добре.

Вона перейшла кімнату й стала менш ніж за метр од мене. Її голова нахилилася, і сріблисто-сіра грива повільно посунулася й затулила їй обличчя. Обплетений тоншими нитками центральний дріт з’їхав набік і повис паралізованим скорпіонячим хвостом. У ту мить вона виглядала архетипною марою, яку мої пращури пронесли з Землі крізь усі космічні простори. Вона скидалася на привида.

У такій поставі вона й заклякла.

Я глибоко вдихнув і потягнувся рукою. Мої пальці розсунули волосся на її обличчі, як завіски.

За волоссям нічого не було. Ані якихось рис, ані самого обличчя, саме лиш темне і тепле провалля, що неначе розширювався мені назустріч, як промінь чорного світла. Я нахилився ближче, і темрява розтягнулась до її шиї, потихеньку розповсюджуючись уздовж вертикальної осі закляклої фігури. Вона розійшлася до паху й пішла далі, продовжуючи той самий розрив уже в повітрі між її ногами. Я відчував, як поволі втрачаю рівновагу. За нею втекли двері кімнати, а тоді й сама кімната, зминаючись, як використана серветка у пляжному вогнищі. Мене оповило тепло, яке злегка пахнуло статикою. Залізні локони в моїй лівій руці закрутились і сплелися в неспокійний зміїстий дріт. Я повиснув на ньому над порожнечею.

Не розплющувати очі, не розтискати ліву руку, не рухатися.

Усупереч командам я демонстративно кліпнув і запхав той спогад глибше.

Скривився й відпустив руку.


Якщо то було падіння, то я не відчув нічого схожого.

В повітрі нічого не шуміло, і я не бачив нічого освітленого, щоб оцінити швидкість руху. Навіть моє тіло стало невидимим. Здається, дріт зник одразу після того, як я випустив його з руки. Я міг нерухомо висіти в гравікамері, не більшій за розмах моїх рук, але відчуття сигналізували, що на всі боки простягається незміримий порожній простір. Я ніби був жуком-сухомряком, що летів в одному зі спорожнілих складів на Бела-Кохеї-9.

Я прочистив горло.

Ламана лінія блискавки пробігла наді мною й не зникла. Я рефлекторно потягнувся рукою вгору, і мої пальці торкнулися тендітного плетива.

Перспектива з хрускотом повернулася на місце — світло було не вогнем у небі на незбагненній висоті, а крихітним галудженням за кілька сантиметрів над головою. Я обережно взяв його в руку й розвернув. Там, де його торкнулися мої пальці, світло легенько розмилося. Я відпустив його, і воно зависло на рівні моїх грудей.

— Сильво? Ти тут?

Так я отримав поверхню під ногами й спальню, залиту післяполуденним сонцем. З обстановки було схоже, що вона належала дитині років десяти. На стіні виднілися голо Мікі Нозави, Рилі Цючїї і ще багатьох моделей, яких я не впізнав. Стіл із котушкою під вікном і вузьке ліжко. Панель дзеркального дерева на одній зі стін візуально збільшувала обмежений простір, а з гардеробної ніші навпроти видніла неохайно розвішана маса одягу, серед якого були й сукні в придворному стилі. Зсередини на дверях висів символ віри зречників, відліплений в одному кутку.

Я визирнув з вікна і побачив класичне містечко у помірних широтах, що спускалося до гавані й втягнутого рукава затоки. Запах бела-трави у воді, бліденькі серпасті кусні Хотея і Дайкоку виднілися на ясному синьому небі. Таке могло бути будь-де. Човни й люди сновигали туди-сюди, правдоподібно розпорошені доступним простором.

Я підійшов до дверей із недбало приліпленим девізом і взявся за ручку. Було незамкнено, та коли я спробував вийти у коридор, переді мною з’явився підліток, який штовхнув мене назад.

— Мама каже, щоб ти сиділа у своїй кімнаті, — нахабно сказав він. — Мама так каже.

Двері бахнули в мене перед носом.

Я довго дивився на них, а тоді знову відчинив.

— Мама каже, щоб ти…

Удар зламав йому носа й відкинув аж на протилежну стіну. Я тримав кулак напівстиснутим і дивився, чи він не кинеться на мене, але він просто сповз по стіні вниз, хапаючи ротом повітря й бризкаючи кров’ю. Його очі затуманилися від шоку. Я обережно переступив через нього й рушив коридором.

Менш ніж за десять кроків я відчув її позаду себе.

Відчуття було фундаментальне й деталізоване — шелестіння текстур конструкта, шурхіт оксамитово-гладеньких тіней, що повзли стінами у мене за спиною. Я завмер і почекав. Щось пробіглося пальцями по моїй голові й провело ними по шиї.

— Привіт, Сильво.

Без жодного видимого переходу я опинився біля шинквасу в «Токійській вороні». Вона схилилася на нього поруч зі мною, колихаючи склянку віскі, якої я не пам’ятав у її руці, коли ми бачилися там по-справжньому. Переді мною стояв схожий напій. Публіка юрмилася навколо нас на прискореній швидкості, кольори розмазало до сірого, не більш матеріального, ніж дим із люльок за столиками чи викривлені відображення у дзеркальному дереві під нашими склянками. Стояв гамір, але розмитий і приглушений до нижнього порогу сприйняття, як гудіння масиву високопотужної машинерії в режимі очікування за стіною.

— Відколи ти з’явився в моєму житті, Мікі Передчутливий, — рівно сказала Сильва Ошіма, — відтоді воно, здається, тільки розпадалося.

— Це почалося не з мене, Сильво.

Вона скоса глянула на мене.

— О, я знаю. Я сказала «здається». Але зв’язок є зв’язок, байдуже, надуманий чи справжній. Усі мої друзі мертві, справді мертві, а тепер я дізнаюся, що їх убив ти.

— Не цей я.

— Я розумію, що не цей, — вона піднесла віскі до рота. — Але чогось мені від цього не легшає.

Вона перехилила напій і пересмикнулася, коли ковтала.

Зміни тему.

— То почуте нею якось проникає сюди?

— До певної міри, — склянка знов опустилася на шинквас. Магія системи повільно наповнила її знову. Віскі наче сочилося крізь тканину конструкта — спочатку у відображення в шинквасі, а тоді й у справжню склянку, від денця до вінець. Сильва зосереджено стежила за нею. — Але я ще й досі розбираюся, наскільки ми переплетені сенсорними системами.

— А довго ти її носиш, Сильво?

— Не знаю. З минулого року? Може, від Іямонського каньйона? Там було вперше, коли я вимкнулася. Вперше прокинулася, не знаючи де я, з відчуттям, ніби все моє існування — це кімната, в якій хтось побував без дозволу і переставив меблі.

— Вона справжня?

Сухий сміх.

— Ти мене питаєш? Тут?

— Гаразд, а ти знаєш, звідки вона взялася? Як ти її підібрала?

— Вона втекла, — Ошіма знову розвернулася до мене. — Вона багато разів повторила: «Я втекла». Звісно, я й так це знала. Вона вибралася з однієї з камер, як і ти.

Я мимохіть зиркнув через плече, шукаючи коридору зі спальні. І не знайшов на тому кінці прокуреного заповненого бару ані натяку на його існування.

— То була камера?

— Так. Вплетена протидія складним об’єктам. Чільницький софт автоматично вибудовує такі камери навколо будь-чого, що намагається проникнути до інфосховища із застосуванням мови.

— Вибратися з неї було не дуже важко.

— А яку мову ти використовував?

— Гм… Аманглійську.

— Ясно. Тобто, за машинними стандартами, не дуже складну. Якщо точніше, то просто інфантильну в своїй простоті. Ти потрапив у в’язницю, яка відповідала твоїй складності.

— І ти справді сподівалася, що я сидітиму в ній?

— Не я, Мікі. Софт. Ця штука автономна.

— Гаразд, і ця автономна штука сподівалася, що я в ній сидітиму?

— Якби ти був дев’ятирічною дівчинкою з братом-підлітком, — доволі гірко мовила вона, — то можеш повірити, що сидів би. Системи не запрограмовані розбирати людську поведінку, вони лиш розпізнають і оцінюють мову. Решта — це машинна логіка. Вони шукають у моєму несвідомому матеріалів та загальних настроїв і прямо сповіщають мене, якщо відбувається надмірно енергійна спроба втечі, але жодна з них не володіє справжнім людським контекстом. Списанти не працюють з людьми.

— То коли ця Надя, чи хто вона там така… Коли вона зайшла й заговорила старою японською, система посадила її в таку ж камеру, як мене?

— Так. Японська трохи складніша за аманглійську, але за мірками програм різниця несуттєва.

— І вона вибралася так само легко, як і я. І ти не почула сигналізацію, бо вона виходила обережно.

— Обережніше за тебе, так. Принаймні з системи утримання. Знайти шлях через почуттєві інтерфейси й бар’єри до моєї голови було б значно важче. Але коли б вона мала час і була досить рішуча…

— Ох, вона точно досить рішуча. Ти ж знаєш, ким вона себе називає, так?

Короткий кивок.

— Вона мені розповіла. Коли ми обидві ховалися тут від Гарланівських слідчих. Але здається, що я вже знала це. Вона почала мені снитися.

— Як ти думаєш, вона справді Надя Макіта?

Сильва відпила напою.

— Важко придумати, як таке було б можливо.

— Але ти все одно дозволиш їй керувати в осяжному майбутньому? Не знаючи, хто чи що вона?

Знову знизала плечима.

— Здебільшого я роблю висновки з дій. Вона ніби добре дає собі раду.

— Заради сраки, Сильво, та вона ж легко може бути вірусом.

— Так, а з того, що я читала в школі, Квеллкриста Сокольнича теж могла бути вірусом. Хіба не так за часів Виселення називали квеллізм? «Вірусна отрута в тілі суспільства»?

— Я говорю не про політичну метафору, Сильво.

— Я теж, — вона перехилила склянку, знову її спорожнила. — Слухай, Мікі, я не активістка і не воячка. Я чистий інфопацюк. Віймінти й код — оце для мене. Висади мене на Новому Хоккайдо з командою, і ніхто зі мною не зрівняється. Але ми зараз не там, і ми обоє знаємо, що на Драву я повернуся нескоро. Тож у теперішньому кліматі я думаю, що дам дорогу цій Наді. Ким або чим би вона насправді не була, її шанси пройти цими водами значно вищі за мої.

Вона сиділа й дивилася, як набирається нова склянка. Я похитав головою.

— Це не схоже на тебе, Сильво.

— Схоже, — раптом мовила вона грубим тоном. — Мої друзі або померли, або ще гірше, Мікі. Вся поліція планети плюс якудза Міллспорта шукають мене, щоб відправити тим само маршрутом. Тому не розказуй, що на мене схоже, а що ні. Ти не знаєш, що зі мною стається за таких обставин, тому що ти цього, трясця, не бачив. Навіть я не знаю, що зі мною стається за таких розпадлючих обставин.

— Так, і замість дізнатися, ти сидітимеш тут у якомусь зречницькому сні про малу дівчинку, що колись росла у твоїх батьків. Сидітимеш тут і гратимешся зі своїм кишеньковим світом, сподіваючись, що хтось іззовні подбає про твої справи замість тебе.

Вона нічого не сказала, а лиш підняла налиту склянку в моєму напрямку. Я відчув, як раптова, давлюча хвиля сорому накрила мене.

— Мені шкода, що я таке сказав.

— І правильно. Не хочеш пережити те, що вони зробили з Орром і рештою? Бо в мене тут усе записано.

— Сильво, ти не…

— Вони важко померли, Мікі. Кожного з них переламало і знищило. Наприкінці Кійока кричала, як мала дитина, щоб я прийшла і забрала її. Хочеш увімкнутися в цей спогад і поносити трохи в собі, як доводиться носити його мені?

Я здригнувся, і дрож ніби розійшлася по всьому конструкту. Низьке холодне гудіння повисло в повітрі навколо.

— Ні.

Опісля ми довго сиділи мовчки. Клієнти «Токійської ворони» підходили й тинялися навколо, наче примари.

Згодом вона махнула рукою кудись угору.

— Знаєш, здобувачі вірять, що це — єдине справжнє існування. Що все зовні — це ілюзія, гра тіней, створена богами пращурів, щоб заколихувати нас, поки ми не будемо готові виточити собі власну реальність і завантажитися в неї. Дуже заспокійливо, хіба ні?

— Якщо піддатися, мабуть.

— Ти назвав її вірусом, — замислено сказала вона. — Як на вірус, вона тут дуже успішна. Проникла в мої системи, ніби була для них створена. Може, вона матиме такий само успіх і в грі тіней назовні.

Я заплющив очі. Притис руку до чола.

— Щось не так, Мікі?

— Будь ласка, скажи, що це щойно була метафора. Я не думаю, що можу зараз витримати ще одне навернення в цю віру.

— Гей, коли тобі не до душі така балачка, то можеш підняти сраку і здриснути геть, хіба ні?

Раптова крига в її голосі перенесла мене на Нове Хоко, до нескінченної тамтешньої гризні серед списантів. Непрохана усмішка на ці спогади розтягнула куточки моїх губ. Я розплющив очі й знову глянув на неї. Поклав обидві руки долонями на шинквас, зітхнув і дав усмішці проступити назовні чіткіше.

— Я прийшов тебе визволити, Сильво.

— Знаю, — вона поклала руку на мою. — Але мені тут добре.

— Я сказав Ласові, що подбаю про тебе.

— То подбай про неї. Так і я буду в безпеці.

Я повагався, намагаючись правильно сформулювати.

— Гадаю, що вона може бути якоюсь зброєю, Сильво.

— Як і всі ми? То й що?

Я оглянув бар і його метушливих сірих привидів. Прислухався до переплетеного бурмотіння.

— Ти справді хочеш саме цього?

— На цю хвилину, Мікі, це все, що я можу витримати.

Мій напій так і простояв на шинквасі весь цей час. Я підвівся. Взяв його.

— Тоді мені краще вертатися.

— Аякже. Я проведу тебе.

Віскі дешево й жорстко поперло вниз вогнем. Я такого не чекав.


Вона провела мене на пристань. Тут уже займався холодний блідо-сірий світанок, але людей, ані прискорених, ані звичайних, у тому безжальному світлі не було. Станція тральщиків стояла замкнена й покинута, причали й океан поза ними були порожні. Усе мало відкритий, оголений вигляд, і море Андраші кидалося на сваї й плескалося об них із похмурою силою. Дивлячись на північ, можна було відчути, як там, у схожій, відлюдькуватій тиші, сховалася за горизонтом Драва.

Ми стояли під краном, де вперше зустрілися, і мене доволі відчутно вдарило відчуття, що зараз я бачу її востаннє.

— Питання можна?

Вона дивилася в море.

— Аякже.

— Твій агент-захисник угорі каже, що вона впізнала декого в системі утримання. Григорій Іші. Тобі це ім’я якось дзенькає?

Легенько насупилася.

— Так, начебто звучить знайомо. Але не можу сказати, де я чула про нього раніше. І не знаю, яким би то чином ЦЛ-особистість могла б туди потрапити.

— І то правда.

— А вона сказала, що то Григорій?

— Ні. Вона сказала, що там унизу є дещо, що звучить, як він. Але коли ти посунулася після виносу скорпіогармати, коли вже оклигувала після того в Драві, ти сказала, що воно тебе знає, що щось тебе знає. Як старий друг.

Сильва знизала плечима. Більшою частиною свідомості вона продовжувала стежити за північним горизонтом.

— Віймінти могли це розвинути в собі. Може, вірус запускає механізм упізнавання в людському мозку і змушує думати, буцім ти бачиш чи чуєш щось знайоме. Кожен, кого він уразить, призначив би йому відповідний образ.

— Звучить не надто вірогідно. Віймінти ж останнім часом не мали багато контактів із людьми, щоб таке напрацювати. Мечек поки що пробув при владі скільки, три роки?

— Чотири, — слабка усмішка. — Мікі, віймінти створені вбивати людей. Це їхнє початкове призначення, і йому вже триста років. Не можна сказати, чи не прожила якась вірусна система, запрограмована на таку стратегію, так довго і чи не вдосконалилася трохи за цей час.

— Ти колись зустрічала щось схоже?

— Ні. Але це не означає, що його не буває в широкому світі.

— Або тут.

— Або тут, — погодилася вона. Їй хотілося, щоб я пішов.

— А ще це може бути інша бомба за особистісною оболонкою.

— Може.

— Так, — я глянув на неї ще раз. — То як мені вибратися звідси?

— Кран, — вона на мить повернулася. Очі перебігли з півночі до мене і зустрілися з моїми. Вона кивнула вгору, де сталева драбина зникала в перехрещених металевих балках конструкції. — Просто дерися вгору.

Чудово.

— Бережися, Сильво.

— Берегтимуся.

Вона чмокнула мене в губи. Я кивнув, плеснув її по плечу і відійшов на кілька кроків. Тоді повернувся до драбини, поклав долоні на холодні металеві щаблі й поліз угору.

Драбина здавалася доволі міцною. Принаймні дертися нею було набагато приємніше, ніж висіти на обліпленому лисокрилами морському кряжі чи тинятися нетрями марсіянської архітектури.

Я вже заліз угору балками на кількадесят метрів, коли до мене долетів її голос.

— Гей, Мікі!

Я глянув униз. Вона стояла біля підніжжя драбини й дивилася вгору. Стулила долоні коло рота рупором. Я обережно розтиснув одну руку й помахав їй.

— Що?

— Я згадала. Григорій Іші. Ми вчили про нього в школі.

— Що ви про нього вчили?

Вона розвела руки.

— Пробач, я не знаю. Хто взагалі пам’ятає таке лайно?

— Точно.

— Чого б тобі не спитати у неї?

Хороше запитання. Посланська обережність була очевидною відповіддю. Але вперта недовіра наступала їй на п’яти. Відмова. Я не куплюся на славне повернення Квелли за зниженими цінами, які начебто влаштовували Кої з «Жучками».

— Може й спитаю.

— Ну, — рука піднялася у прощальному жесті. — Очі на сканери, Мікі. Лізь далі, не дивися вниз.

— Добре, — прогукав я вниз. — Ти теж, Сильво.

Я поліз. Станція тральщиків зменшилася до пропорцій дитячої іграшки. Море набуло текстури кованого сірого металу, привареного до похилого обрію. Сильва була цяткою, що дивилася на північ, а тоді зменшилася так, що я не міг її розрізнити. Або її взагалі вже там не було. Балки навколо втратили будь-яку подобу частини крана. Холодне вранішнє світло потемнішало до палахкотливого срібного сяйва, яке танцювало фігурками на металі, що були до сказу знайомими. Здавалося, що я геть не втомлююся.

Я перестав дивитися вниз.

Розділ сороковий

— Ну? — нарешті спитала вона.

Я визирнув із вікна на пляж Вчира і сонячний блиск на хвилях. І пляж, і вода помалу наповнювалися крихітними людськими фігурками, що вирішили насолодитися погодою. Офіси «Дзуринда-Туджман» були вищою мірою захищені від зовнішнього середовища, але все одно ми майже відчували, як наростає спека, майже чули чимдалі голосніший лемент і гомін туризму, що йшов з нею рука об руку. Я не говорив ні з ким відколи вийшов із конструкта.

— Ти казала правду, — я наділив жінку, що носила тіло Сильви Ошіми, косим поглядом, а тоді знову подивився на море. Похмілля повернулося ледь не сильнішим, ніж було. — Вона не бажає виходити. Ховається в якомусь зречницькому лайні часів дитинства, щоб упоратися з горем, і каже, що залишиться там.

— Дякую.

— Ага, — я дав вікну спокій і розвернувся до Трес і Відаури. — Ми тут упоралися.

По дорозі до глісера ніхто не говорив. Ми пропхалися крізь барвисто вбраний натовп, мовчки пробиваючись проти течії. Багато разів прохід нам звільняли наші обличчя — це було видно з міміки тих, хто квапливо відступав убік. Але під теплим сонечком та з самим купанням у голові мало хто рухався бодай з поверхневим рівнем уважності. Сьєрра Трес скривилася, коли її ногу зачепили крикливо забарвленими пластиковими пляжними прибамбасами, які хтось незграбно ніс, але чи то ліки, чи то самовладання утримали її від звуків і слів, які могли виникнути з болю. Нікому не хотілося розігрувати пам’ятної сцени. Тільки одного разу Сьєрра повернула голову глянути на когось особливо криворукого, і він практично втік од неї.

Агов, народ, — пробігла в моїй голові кисла думка. — Хіба ви вже не впізнаєте своїх політичних героїв? Ми йдемо звільнити вас усіх.

Пілот, що залишився на «Сонячних причалах», лежав на похилому борті глісера і вбирав сонце, як і всі довкола. Коли ми піднялися на борт, він сів і заблимав на нас.

— Швидко ви. Хочете повертатися?

Сьєрра Трес демонстративно озирнула яскравий пластик, що виднів довкола, скільки сягало око.

— А ти бачиш якісь причини затриматися?

— Гей, тут не так погано. Часом я приводжу сюди малих, вони добре розважаються. Тут збирається хороший народ, не такий, як ті гімнюки з задертими носами на південній частині. А, точно. Дядьку? Приятелю Рада?

Я здивовано глянув на нього.

— Що?

— Дехто питав про тебе.

Я зупинився. Прохолодне покривало посланської готовності, збризкане терапевтичною дозою радісного очікування. Похмілля відступило на виселок свідомості.

— Чого хотіли?

— Не сказали. Навіть не знають тебе на ім’я. Але описали доволі впевнено. То був священник, із тих північних диваків. Знаєш, такі з бородами та іншим лайном.

Я кивнув, а очікування роздмухалося до теплих, полохких вогників.

— І що ти йому сказав?

— Щоб заліз у сраку. У мене жінка з Шафрана, вона розповідала про те лайно, що вони його там заварюють. Я б цих гімнюків примотував до травосушки живим дротом, щойно забачивши.

— Він був молодий чи старий?

— Ой, молодий. І поводився так, що куди твоє діло.

В голові спливли слова Вірджинії Відаури. Благословенні одинокі вбивці проти намічених невірних.

Ну, не можна сказати, що ти цього не чекав.

Відаура підійшла й поклала долоню мені на руку.

— Таку…

— Повертайся з рештою, — тихо сказав я. — Я про це подбаю.

— Таку, нам треба…

Я усміхнувся до неї.

— Гарна спроба. Але я вам, народ, не дуже тепер і потрібен. І щойно у віртуальності я звільнився від останнього зобов’язання, яке мав. У мене тепер немає важливіших справ.

Вона пильно дивилася на мене.

— Все буде гаразд, — сказав я їй. — Вирву йому горянку й зразу повернуся.

Вона похитала головою.

— Ти й справді тільки цього й хочеш?

Слова дзенькнули, повторивши в реальності моє питання до Сильви, поставлене у віртуальних глибинах. Я роздратовано відмахнувся.

— А що ще я можу робити? Битися за славні ідеї квеллізму? Аякже. Битися за стабільність і процвітання Протекторату? Я робив і те, і друге, Вірджиніє. І ти робила і те, і друге — і ти знаєш правду не згірше за мене. Це просто лайно на прутику. Невинних свідків розносить на шматки, кров і крики розлітаються навколо, і все це заради якогось смердючого пізнішого політичного компромісу. Мета інших людей, Вірджиніє, мені до всирачки набридла.

— А що натомість? Це? Продовження бездумних убивств?

Я знизав плечима.

— Бездумні убивства — це те, в чому я розбираюся. Те, що в мене добре виходить. Так, як ти мене навчила, Вірджиніє.

Її ніби по обличчю ляснули. Вона смикнулася. Сьєрра Трес і пілот зацікавлено дивилися. Я помітив, що жінка, яка називала себе Квеллою, спустилася в салон.

— Ми обоє пішли з Корпусу, — нарешті сказала Відаура. — Цілими. Мудрішими. А тепер ти хочеш просто вимкнути решту свого життя, як драний ліхтарик? Навіки зануритися у цикл помсти?

Я закликав усмішку.

— Мені добряче перепало впродовж понад ста років життя, Вірджиніє. Я за ним не сумуватиму.

— Але це нічого не вирішує, — вона раптом зірвалася на крик. — Це не поверне Сару. Ти робитимеш своє, а її все одно не буде. Ти вже вбивав і катував тих, хто там був. Тобі від цього ставало бодай трошки легше?

— Народ починає дивитися, — мовив я.

— Мені це до сраки. Скажи мені. Тобі від цього ставало легше?

Посланці брешуть найкраще за всіх. Але не собі й не одне одному.

— Тільки на той час, поки я їх убиваю.

Вона похмуро кивнула.

— Правильно. І ти знаєш, що воно таке, Таку. Ми обоє знаємо. Не можна сказати, що такого раніше не бувало. Пам’ятаєш Чеба Олівейру? Нільса Райта? Це патологія, Таку. Безконтроль. Це залежність, і вона тебе врешті-решт із’їсть.

— Може й так, — я нахилився ближче, силкуючись утримати кришку на казані своєї раптової злості. — Але тим часом вона не убиватиме п’ятнадцятирічних дівчат. Вона не бомбитиме міста і не вирізатиме населення. Вона не включиться у Виселення чи Адорасьйонську кампанію. На відміну від твоїх дружків-серферів, на відміну від вашої найліпшої подруги, що пішла вниз до салону, я ні від кого не прошу пожертви.

Вона обдала мене крижаним поглядом, а тоді кивнула, ніби раптом упевнившись у такому, в правдивість чого не хотіла вірити.

І мовчки відвернулась.


Глісер боком відійшов від причалу, розвернувся на п’ятачку болотистої води й помчав на захід. Ніхто не залишився на палубі, щоб помахати рукою. Крапельки від хвостового пропелера бризнули мені в обличчя. Я подивився, як глісер зменшується до цятки на обрії й затихає до тихого підвивання, а тоді подався шукати жерця.

Благословенні одинокі вбивці.

Я кілька разів стояв проти них на Шарії. Накручені до психозу релігійні маніяки в мученицьких чохлах «Десниці Божої», яких відокремили від основної групи вояків, дали зазирнути у віртуальний рай, який чекав на них після смерті, а тоді послали проникнути на опорні бази Протекторату. Як і весь шарійський опір узагалі, вони були не надто вигадливі — що врешті їх і згубило, коли вони зустрілися з посланцями — але ніякими слабаками вони теж не були. На той час, як ми забили останнього, всі до здорової міри заповажали їхню хоробрість і витривалість у битві.

На противагу їм, Лицарі Нового Одкровення були легкими мішенями. У них багато ентузіазму, але коротка історія. Самоствердження їхньої віри стояло на стандартних релігійних стовпах підбурення юрби й мізогінії, але поки що здавалося, що або не минуло досить часу, або ще не назріла потреба у появі особливого войовничого класу жерців. Вони були аматорами.

Поки що.

Я почав із найдешевших готелів у порту на бік Обширу. Мені здавалося майже гарантованим, що жрець вистежив мене до візиту до «Дзуринди-Туджмана» перед тим, як ми попрямували на Міллспорт. А коли слід охолонув, він просто пересидів увесь цей час. Терплячість — засаднича чеснота убивць — треба знати, коли робити хід, але також треба бути готовим почекати. Наймачі або зрозуміють це, або їх можна змусити. Треба чекати й розкинути тенета. Слід приділити увагу щоденним подорожам на «Сонячні причали», щоб ретельно роздивитися транспорт, особливо якийсь незвичайний. Такий як непримітний матовий піратський глісер поміж роздутими туристичними кораблями, які зазвичай стоять біля причалів. Єдине, що не пасувало до слідчого портрету найманого профі, було те, як він підійшов до пілота, тож я списав це на вкорінене у вірі невігластво.

Легкий настирний сморід гнилої бела-трави, так-сяк доглянуті фасади й дратівливий персонал. Вузькі вулички, посічені похилими променями гарячого сонця. Вологі, закидані мотлохом закутки, що просихали тільки в близькі до полудня години. Безцільне сновигання туристів, жалюгідно втомлених бюджетними спробами літнього відпочинку. Я ходив крізь усе це й намагався дати посланському чуттю попрацювати, намагався придушити головний біль і ненависть, що рвалася назовні, прагнучи звільнитися.

Я знайшов його задовго до вечора.

Узяти його слід було неважко. Кошут і досі здебільшого обходила чума Нового Одкровення, і люди помічали їх так само, як помічали міллспортський акцент в «Ватанабе». Я скрізь ставив ті самі прості питання. Фальшивий серферський жаргон, насичений легко повторюваними уривками розмов, що я їх наслухався за минулі кілька тижнів, пропускали мене в коло довіри достатньої кількості трударів низької кваліфікації, щоб простежити появи цього жерця на публіці. Розважливо додана приправа з кредитних чипів малих номіналів і певна кількість холодноокого залякування зробили решту. На той час як спека в полуденному повітрі почала помалу спадати, я стояв у тісному вестибюлі хостелу, комбінованого з прокатом човнів і дощок, під назвою «Палац на хвилях». Страшенно недоречним було те, що він стояв над ледачими водами Обширу на прадавніх стовпах дзеркальної деревини, і сморід гнилої бела-трави долинав крізь підлогу.

— Аякже, він заселився десь із тиждень тому, — підказала дівчина на реєстрації, вкладаючи купу добряче потяганих серферських дощок у тримачі під однією зі стін. — Я очікувала хтозна-якого клопоту, з моєю дівчачою статтю та таким-от одягом, розумієш. Але він ніби й не кліпнув на це.

— Справді?

— Так. А рухається він так, ніби зна, як тримати рівновагу, розумієш? Я навіть подумала, що він теж уміє кататися. — Вона засміялася безтурботним підлітковим сміхом. — Сказитися, га? Але, мабуть, у них там теж є серфери, так?

— Серфери є скрізь, — погодився я.

— То ти хочеш із ним побалакати? Чи залишити повідомлення?

— Ну, — я глянув на полички для повідомлень позаду столу реєстраторки. — Насправді я маю дещо йому залишити, якщо можна. Сюрприз.

Це припало їй до вподоби. Вона усміхнулася й звелася на ноги.

— Аякже, звісно, що можна.

Вона залишила дошки й зайшла за стіл. Я поліз до кишені, знайшов запасний зарядник для «Рапсодії», і видобув його звідти.

— Ось воно.

Вона з цікавістю взяла малий чорний пристрій в руку.

— І це все? Не хочеш надряпати записку чи щось таке?

— Ні, годі й цього. Він зрозуміє. Просто перекажи, що я сьогодні прийду знову.

— Гаразд, коли так, — вона весело знизала плечима й розвернулася до поличок. Я подивився, як вона засовує зарядник у пилюку на поличці 74.

— Знаєш, — сказав я з удаваною раптовістю. — А я можу винайняти номер?

Вона здивовано розвернулася.

— Ну, гм, так, чого ж…

— Тільки на сьогодні. Просто так буде логічніше, ніж шукати місце десь іще, а тоді повертатися сюди.

— Аякже, без проблем, — вона потицяла в екран на столі, оглянула його хвильку і знову всміхнулася до мене. — Якщо хочеш, то я можу заселити тебе на одне з ним крило. Не в сусідній номер, звісно, бо він зайнятий, але за кілька номерів, там вільно.

— Це дуже добре, — сказав я. — Тоді знаєш що, просто скажи йому, що я тут, назви йому мій номер кімнати, нехай приходить. А коли так, то можеш віддати мені ту штукенцію?

Її чоло захвилювалося від такої повені змін. Вона з сумнівом узяла зарядник «Рапсодії».

— То вже не треба йому це передавати?

— Уже ні, дякую, — всміхнувся я. — Гадаю, краще віддати самому, напряму. Так сюрприз буде приємніший.


Нагорі були старомодні двері на завісах. Я вломився в номер 74, використавши не більше навичок, ніж мав, коли був шістнадцятирічним вуличним биком, що виносив добро з дешевих складів із припасами для пірнання.

Номер був тісний і типовий. Капсульна ванна, змінний сітчастий гамак, який економив простір і прання, вбудовані в стіни шухляди й невеликі пластикові стіл зі стільцем. Вікно змінної прозорості було незграбно приєднане до системи клімат-контролю — жрець залишив його наполовину затемненим. Я пошукав місця, в якому можна сховатися у півтемряві, і за браком інших альтернатив знайшов його в капсулі. Гострий запах недавнього антибактеріального розпилення щипнув носа, коли я увійшов — цикл очищення мусив щойно закінчитися. Я знизав плечима, почав дихати ротом і пошукав у шафках знеболювального, щоб угамувати бурхливі хвилі похмілля. В одній із них я знайшов пластинку типового туристичного засобу від головного болю.

Я ковтнув кілька пігулок всуху й сів чекати на опущену кришку унітаза.

Щось не так, застерігало мене посланське чуття. Щось не збігається.

Може, він не той, ким ти його вважаєш.

Ага, точно — він прийшов вести перемовини, говорити з тобою. Бог переконав його змінити думку.

Релігія — це просто політика з вищими ставками, Таку. Ти ж знаєш, ти бачив, як це відбувалося на Шарїї. Нема жодної причини думати, що цей народ не здатен на таке, коли настає вирішальна мить.

Ці люди — вівці. Вони роблять усе, що кажуть їхні святі отці.

У моїх думках промайнула Сара. Від глибини люті на мить світ захитався перед очима. Я втисячне уявив собі ту саму сцену, і мені зашуміло у вухах, ніби десь гукала далека юрба.

Я витяг «Теббіт» і провів поглядом уздовж тьмяного темного леза.

Повільно, разом із нормальним зором, до мене повернувся посланський спокій. Я знову вмостився у капсулі й дав собі охолонути й зосередитися на меті. Я пригадав уривки слів Вірджинії Відаури.

Зброя — твоє продовження, а вбивця і руйнівник — ти.

Убивай швидко й забирайся.

Це не поверне Сару. Ти робитимеш своє, а її все одно не буде.

Я трохи насупився через останнє. Недобре, коли ідоли, що будували твій світогляд, починають виявляти таку непослідовність. Коли ти розумієш, що вони такі самісінькі люди, як і ти.

Двері стукнули й почали прочинятися.

Думки зникли, як обривки у вихорі пробудженої сили. Я вийшов із капсули, обійшов двері й став із ножем в руці, готовий викинути руку й пирнути.

Він був не такий, як я уявляв. Пілот глісера і дівчина внизу обоє зауважили його пластику, і я теж побачив її, коли він розвернувся на тихенькі звуки мого одягу й переміщення повітря у вузькій кімнаті. Але він був стрункий і легенький, голений череп тонкокостий, а борода — ідіотський неприший кобилі хвіст на тонких рисах.

— Ти шукав мене, святий чоловіче?

На мить ми зустрілися поглядами, і ніж у моїй руці затремтів ніби сам собою.

Тоді він підняв руку й потягнув за бороду, котра відірвалася зі коротким статичним тріском.

— Аякже, Мікі, — втомлено сказала Ядвіга. — Ганялася за тобою майже місяць.

Розділ сорок перший

— Ти ж маєш бути мертва.

— Ага, не менш як двічі. — Яда насупилася й колупнула замінник бороди, який тримала в руках. Ми сиділи разом за дешевим пластиковим столом, не дивлячись одне на одного. — І це, мабуть, єдина причина, з якої я тут. Мене не шукали, коли прийшли по решту.

Коли вона це сказала, я знову побачив Драву, вихори снігу в нічній чорноті, мерзлі сузір’я вогнів табору й випадкові постаті між будинками, що шукали прихистку від негоди. Вони прийшли наступного вечора, без попередження. Було неясно, чи Курумаю купили, залякали вищим командуванням чи просто вбили. Піджививши Антонів чільницький софт до можливого максимуму, Ковач і його команда знайшли Сильвину групу за мережевим підписом. Вони винесли двері й зажадали, щоб усі здалися.

Вочевидь, ніхто й не подумав.

— Я бачила, як Орр когось поклав, — продовжувала Яда, механічно переказуючи власні спогади. — Тільки спалахнуло. Він кричав, щоб усі виходили. Я несла вечерю з бару. Я навіть не…

Вона замовкла.

— Все гаразд, — сказав я.

— Який тут у сраці гаразд, Мікі? Я втекла.

— А якби не втекла, то вмерла б. По-справжньому.

— Я чула, як кричала Кійока. — Вона ковтнула грудку в горлі. — Я знала, що вже запізно, але я…

Я не дав їй зависнути на цьому.

— Тебе хтось бачив?

Ствердно кивнула.

— Обмінялася пострілами з кількома, коли перебігала до гаражів. Здавалося, що ті гімнюки скрізь. Але вони не пішли за мною. Гадаю, вони подумали, що я просто задерикуватий перехожий. — Вона показала на свій ейшундівський чохол. — Не залишає слідів, коли шукаєш у мережі. Поки це залежало від того гімнидла Антона, я була невидима.

Вона взяла одного з «Дракулів», увімкнула й погнала, зіскочивши з берега просто на воду.

— Трохи не полаялася з автосубмаринами, що пильнують гирло, — сказала вона й невесело хихотнула. — Виводити транспорт на воду без дозволу заборонено. Але чисті мітки врешті допомогли.

І далі в море Андраші.

Я механічно кивнув, що було прямою протилежністю мого майже приголомшення. Вона проїхала на жучку без відпочинку майже тисячу кілометрів аж до Текітомури, де тихенько пристала вночі в бухті на схід від міста.

Вона тільки плечима смикнула.

— Я мала воду і їжу в сідельних сумках. Мет не давав спати. На «Дракулі» була навігація Нухановича. Головне, про що я турбувалася — триматися досить низько над водою, щоб здаватися човном, а не літальним апаратом, щоб не накликати ангельського вогню.

— А як ти мене знайшла?

— Ото вже дивне лайно трапилося, — вперше в її голосі розпустилося щось інше, аніж утома й гірка лють. — Я продала жучка заради швидкої готівки біля пристані Соробан, а тоді повернулася до Компчо. Відходила після мету. І якось наче вловила твій запах чи що. Було схоже на запах такого старого родинного гамака, що я його з дитинства пам’ятаю. Тому я просто пішла на нього, як я сказала, відходячи від мету, просто на автопілоті. І побачила тебе в порту, ти піднімався на борт якогось лайняного вантажника. «Гайдуча донька».

Я знову кивнув, цього разу з раптовим усвідомленням того, які великі тут зійшлися шматки пазла. Врешті-решт, ми були близнюками. Сусідніми пагонами давно всохлого родинного дерева «Ейшундо».

— То ти поїхала зайцем. Це ти намагалася залізти до трюму, коли налетів шторм.

Вона скривилася.

— Ага, тинятися палубами добре тільки поки сонце світить, але надійде паскудна погода, і хочеться вже геть іншого. Мала здогадатися, що там буде до сраки сигналізацій. Всього лиш всрана олія сіткомедузи, а охороняють її так, що можна подумати, буцім там тіла від «Хумало» везуть.

— І ти вкрала їжу з загального запасу на другий день.

— Слухай, на твоїй посудині вже горіли відхідні вогні, коли я побачила, як ти на неї сідаєш. Вона рушила менш ніж за годину. Мені не лишилося часу запастися продуктами. Я добу просиділа без їжі, поки не впевнилася, що ти не сходиш в Еркезеші, а залишаєшся на довшу мандрівку. Я зголодніла до всирачки.

— Знаєш, там через це мало не побилися. Один твій колега зі списантів хотів дати декому по маківці за крадіжку.

— Ага, я чула їх. Драні недопалки. — Її голос набув якоїсь автоматичної неприязні, ніби передаючи загальну думку щодо давнього питання. — Такі сумнопикі невдахи приносять професії погану славу.

— Тож ти пройшла за мною через Новопешт і Обшир.

Ще одна невесела усмішка.

— Це мої краї, Мікі. Крім того, той глісер, що ви взяли, залишив такий слід в супі, що я могла би пройти за вами з пов’язкою на очах. Чувак, якого я найняла, побачив на локаторі, що ви пішли до Кем-Пойнта. Я була там надвечір, але ти вже зник.

— Ага. А якого ж ти біса не постукала до мене в каюту, коли мала нагоду на «Гайдучій доньці»?

Вона сердито зиркнула.

— Бо я тобі не довіряла — як тобі таке?

— Гаразд.

— І коли ми вже про це заговорили, то як тобі те, що я й досі тобі не довіряю? Як ти поясниш, що ти в біса зробив із Сильвою?

Я зітхнув.

— Випити нема?

— Розказуй. Це ти вломився до мене в кімнату.

Щось у мені ворухнулося, і я раптом зрозумів, який радий знову її зустріти. Я не зміг розібратися, чи це був біологічний зв’язок чохлів «Ейшундо», пам’ять про іронічно-братерську гризню на Новому Хоко чи просто переміна після Бразилових раптом страшно серйозних новопробуджених революціонерів.

Я глянув на неї, і то для мене був наче свіжий бриз із моря Андраші.

— Я радий тебе бачити, Ядо.

— Так, я теж, — визнала вона.


Коли я їй усе виклав, надворі вже смеркло. Яда підвелася просунулася повз мене у вузькому місці й стала перед вікном змінної прозорості, щоб виглянути назовні. Вуличні світло тьмяно розсіювалося в затемненому склі. Звідти до линули підвищені голоси якоїсь п’яної сварки.

— Ти впевнений, що говорив саме з нею?

— Цілком. Я не думаю, що ця Надя, ким або чим би вон не була, могла б керувати чільницьким софтом. І точно не настільки добре, щоб підтримувати таку цілісну ілюзію.

Яда кивнула.

— Так, рано чи пізно зречницьке лайно мало наздогнати Сильву. Ті гімнюки насідають на тебе змалку, і цього важко позбутися. А що з цією Надею? Ти справді вважаєш, що вона міна в особистісній оболонці? Бо мушу тобі сказати, Мікі, що за майже три десятки років, що я нишпорила на Новому Хоко, я ніколи не бачила й не чула про інфоміну, яка б несла стільки подробиць і глибини.

Я повагався, краєчком натхненної посланської уважності намагаючись знайти суть у такому грубому носії як слова.

— Не знаю. Мені здається, що вона, не знаю, якийсь вид вузькоспрямованої зброї. Усе вказує на те, що Сильва заразилася в Нечищеному. Ти ж була з нею в Іямонському каньйоні, так?

— Так. Вона вимкнулася під час бою. І після того хворіла кілька тижнів. Орр намагався вдавати, що то просто недужість після місії, але всі розуміли, що то було інше.

— А перед тим усе було гаразд?

— Ну, вона була чільницею, на такій роботі справи тяжіють до протилежного. Але оте бурмотіння, втрати тями, прибуття на місця, на яких уже хтось відпрацював — так, це все пост-Іямонське.

— Місця, де хтось уже відпрацював?

— Та ти ж знаєш, — у відображенні на склі її обличчя освітилося роздратуванням, як сірниковим спалахом, а тоді раптом затухло. — А ні, якщо подумати, то не знаєш. При тобі такого не траплялося.

— Чого?

— Ой, кілька разів ми насувалися на точки активності віймінтів, а на той час, як добиралися туди, все вже закінчувалося. Скидалося на те, що вони билися.

Дещо з моєї першої зустрічі з Курамаєю проступило різкіше. Сильва підлещувалася, а командир табору незворушно відповідав.

Ошіма-сан, минулого разу, коли я випустив вас поперед розкладу, ви знехтували отримані обов’язки і зникли на півночі. Звідки мені знати, що ви не вчините так знову?

Шіґу, ти послав мене до купи брухту. Хтось устиг туди раніше, і нам вже нічого не залишилось. Я ж розповідала.

Так, коли ви нарешті знайшлися.

Ой, ну сам уяви. Як мені списати те, що вже до мене рознесли на друзки? Ми чухнули, бо там ані буруб’яха не лишилося.

Я насупився, коли ці нові шматочки повкладалися на свої місця. Легко й бездоганно, як драний пазл. Над моїми теоріями пролунав сигнал тривоги. Справа не була подібна ні на що з того, чим я почав її вважати.

— Сильва згадувала про таке, коли ми пішли отримувати призначення на зачистку. Курумая видав вам місію, а коли ви підійшли до призначеного місця, там не було нічого, крім уламків.

— Так, це воно. І той раз був не єдиний. Ми кілька разів натрапляли на такі сцени в Нечищеному.

— Ви ніколи не говорили про це при мені.

— Ну, знаєш, списанти, — Яда кисло скривилася до свого відображення у вікні. — Як на людей із повного головою довершених технологій, ми до всирачки марновірний народ. Кажуть, що некруто про таке балакати. До невдачі.

— Прояснімо трохи. Ці самовбивства віймінтів — вони теж усі траплялися після Іямона?

— Наскільки я пам’ятаю, так. То ти тепер розкажеш мені про свою теорію про направлену зброю?

Я похитав головою, перебираючи нову інформацію.

— Я не впевнений. Гадаю, вона була створена, щоб запустити ті убивчі для Гарланів гени. Не думаю, що Чорні бригади покинули свою зброю, і не думаю, що їх усіх вибили раніше, ніж вони встигли її запрограмувати. Гадаю, вони створили цю штуку як первинний пусковий механізм і сховали її в Новому Хоко, тобто це така особистісна оболонка із запрограмованим бажанням активувати зброю. Вона вважає себе Квеллкристою Сокольничого, тому що це її рушій. Але на цьому все — це просто її засіб пересування. Коли настав час запускати генетичне прокляття в людях, які ще навіть не народилися, коли все це придумалося, вона поводиться як геть інша людина, тому що врешті-решт для неї важлива тільки мета.

Яда знизала плечима.

— Хай там як, а це схоже на будь-кого з політичних лідерів, про яких я коли-небудь чула. Ну, про мету і засоби. Чому Квеллкриста Сокольнича має бути хоч якось краща за них?

— Ой, не знаю, — в мені заворушився дивний, неочікуваний опір її цинізму. Я глянув на свої долоні. — От дивишся на життя Квелли, і більшість із зробленого нею нібито витікає з її філософії. Навіть ця її копія, чи що воно таке, навіть вона не може припасувати те, що вона робить, до того, ким вона себе вважає. Не може розібратися з власними мотиваціями.

— То й що? Ласкаво просимо до людської раси.

В її словах почулася гіркота, від якої я підвів погляд. Яда стояла собі коло вікна й дивилася на відображення.

— Ти нічим не змогла б їм допомогти, — обережно сказав я.

Вона не подивилася на мене, не перевела очей.

— Може й не змогла б. Але я знаю, що відчула, і цього досить. Цей драний чохол змінив мене. Він виключив мене з кола…

— Що врятувало тобі життя.

Вона нетерпляче труснула поголеною головою.

— Я перестала відчувати решту, Мікі. Мене закрило від них. Навіть справи з Кі змінилися. За той останній місяць ми так і не відчули того, що було раніше.

— Так часто буває після перечохлення. Люди привчаються до…

— Та я знаю, — тоді вона відвернулася від власного відображення і глянула на мене. — Стосунки — це нелегко, над ними треба працювати. Ми обидві намагалися, сильніше ніж будь-коли. Сильніше ніж нам будь-коли доводилося. У цьому річ. Раніше нам не треба було намагатися. Іноді я текла, побачивши її лиш краєм ока. Нам обом вистачало одного дотику, одного погляду. А тоді все це зникло.

Я нічого не сказав. Іноді буває, що ти й не можеш сказати нічого корисного. Можна тільки слухати, чекати й дивитися, як із неї виходили слова. Сподіватися, що це очищує.

— Коли я почула, як вона кричить, — важко сказала Яда. — Мене це ніби не обходило. Було не досить важливим. Не настільки, щоб залишитися там і битися. У власному тілі я б залишилася і билася.

— Залишилася б і померла, ти хотіла сказати.

Недбало знизала плечима, ніби тамуючи сльози.

— Ядо, це лайно краб’яче. Це в тобі кричить відчуття провини, бо ти вижила. Ти так говориш, але вдіяти ти нічого не могла, сама ж знаєш.

Тоді вона глянула на мене — я побачив смужки тихих сліз і скривлене обличчя.

— Що ти про це в біса знаєш, Мікі? Це ж твоя падлюча версія зробила це. Ти ж довбаний винищувач, посланський недопалок. Ти ніколи не був списантом. Ти ніколи не належав до нас, ніколи не знав, як то воно — бути їхньою частиною. Яка то була близькість. Як почуваєшся, коли втрачаєш це.

Мої думки на мить скочили до Корпусу й Вірджинії Відаури. Лють після Інненіна. То було востаннє, коли я до чогось належав, і відтоді минуло більше сторіччя. Потому я відчував кольки того самого, свіжонарослу товариськість зі спільною метою — і кожного разу видирав її з корінням. Таке лайно доводить до смерті. До нього звикаєш.

— Ну, — сказав я з жорстокою невимушеністю. — Ти мене вистежила. Ти все знаєш. Що будеш із цим робити?

Вона витерла обличчя різкими рухами, майже ударами.

— Я хочу її побачити, — сказала вона.

Розділ сорок другий

Ми йшли до маленького, побитого життям глісера, що його Яда винайняла у Кем-Пойнті. Він стояв на орендній парковці біля хостела під жорстким світлом ліхтарів. Дівчина-реєстраторка, якій її роль у нашому успішному возз’єднанні, здається, принесла неабияку втіху, весело помахала рукою. Яда ввела коди на зсувному даху, сіла за кермо і на всіх парах помчала в Обшир. Коли вогники на Смузі відступили до обрію, вона знову зірвала бороду й передала мені кермо, а сама скинула одежу.

— О, а нащо було так вбиратися? — спитав я її. — Для чого?

Вона знизала плечима.

— Прикриття. Я думала, що мене шукає як мінімум якудза, і не знала, що там у тебе в голові, і на кого ти граєш. Тому перевдяглася. Куди б ти не пішов, здебільшого до бородатих ніхто не лізе.

— Справді?

— Так, навіть копи, — вона стягнула вохряного стихаря через голову. — Смішна штука, ця релігія. Ніхто не хоче балакати зі священником.

— Особливо таким, який може оголосити тебе ворогом Божим за стрижку.

— Ну, мабуть, через це також. Хай там як, я замовила в одній крамничці у Кем-Пойнті оцей костюмчик, сказала, що йду на пляжну вечірку. І знаєш, воно працює. До мене ніхто не говорить. Плюс, — з натренованою легкістю вона звільнилася від решти вбрання і тицьнула пальцем в осколкову зброю на віймінтів, закріплену під рукою, — так можна легко ховати зброю.

Я недовірливо похитав головою.

— Ти протягла цю драну пушку аж сюди? І що ти збиралася робити — розмазати мене нею по всьому Обширу?

Вона хмуро глянула на мене. Під ременями кобури виднілася її списантська футболка з написом «Обережно: бойова система з нештучним інтелектом».

— Може й збиралася, — сказала вона й пішла ховати своє маскування в іншому кутку крихітного салону.


Навігація Обширом уночі — справа не дуже весела, коли ведеш прокатний транспорт з локатором, який ніби видобули з дитячої іграшки. Ми з Ядою були з Новопешта, тож достатньо надивилися на рештки розбитих глісерів, отож не газували, йшли собі помаленьку. Хотей ще не зійшов, а наросла хмара затулила собою Дайкоку над обрієм, але це нам не допомагало. Комерційні маршрути для туристичного транспорту були позначені ілюмінієвими буями, що ген-ген простягалися у духмяну від трави ніч, але помочі з них було небагато. Шегешварова база розташовувалася далеко від стандартних маршрутів. За пів години буї зникли з виду, і ми залишилися самі під скупим мідним світлом Маріканона вгорі.

— Мирно тут, — сказала Яда, ніби вперше це усвідомивши.

Я буркнув і крутнув лівіше, коли фари глісера висвітили нам плетиво коріння цепеша попереду. Найдовші гілки гучно шкрябнули по металу. Яда скривилася.

— Може й треба було почекати до ранку.

Я знизав плечима.

— То повернімося, якщо хочеш.

— Ні, я думала…

Локатор пискнув.

Ми обоє глянули на панель, а тоді одне на одного. Помічена ціль знову пискнула, вже голосніше.

— Може, це вантажник із тюками, — припустив я.

— Може, — але коли вона дивилася, як сигнал набирає сили, в її обличчі з’явилася груба списантська неприязнь.

Я вимкнувся й почекав, поки глісер стишить ходу й зупиниться, зависнувши на тихеньких підйомних стабілізаторах. Запах трави пробивався всередину. Я підвівся і схилився на край розкритої панелі на даху. Із пахощами Обширу вітерець приніс наближення слабкого звуку двигунів.

Я пірнув до рубки.

— Ядо, про всяк випадок, мабуть, бери артилерію і йди до корми.

Вона кивнула й дала мені знак дати дорогу. Я відступив, і вона миттю вискочила на дах, а тоді звільнила осколковий бластер із павутинчастої кобури. Глянула вниз.

— Сигнал?

Я подумав хвильку, а тоді накрутив стабілізатори. Бурмотіння підйомної системи наросло до рівного ревіння, а тоді знову затухло.

— Отакий. Як почуєш його — стріляй у всіх, кого побачиш.

— Добре.

Вона потупотіла у хвостову частину по надбудовах. Я знову випростався й подивився, як вона моститься під прикриттям хвостової установки глісера, а тоді перемкнув увагу на мітку, що наближалася. Локатор працював на абсолютному мінімумі того, чого вимагали правила страхування, і не давав жодних подробиць, окрім того, що цятка на екрані рівномірно збільшувалася. Але за кілька хвилин мені це вже не було потрібно. Сухий обрис із кількома збройними баштами, що виріс над обрієм і попер на нас, так само міг мати відповідний ілюмінієвий напис на носі.

Пірат.

Хоч і дуже схожий на компактний океанський аероплав, пірат ішов без навігаційних вогнів. На поверхні Обширу він був довгий і низький, але укріплений грубою плитковою бронею і вогневими точками, привареними до оригінального проекту на замовлення. Я накрутив нейрохімічний зір і побачив неясні обриси, що рухалися в тьмяному червоному світлі за скляними панелями на носі, але біля гармат ніхто не ворушився. Коли судно повернуло до мене бортом, я побачив повздовжні подряпини на металі спідниці — пам’ять про численні абордажні пригоди.

На іншому кораблі ввімкнувся прожектор. Промінь проскочив мене, а тоді повернувся і затримався. Я підняв руку, прикриваючи очі. Нейрохімія видала мені кілька силуетів піратів у низькій бойовій рубці. Молодий чоловічий голос, натягнутий від спожитої хімії, пролетів над бульйонистою водою.

— Ти Ковач?

— Я Передчутливий. Чого треба?

Сухий недобрий регіт.

— Передчутливий. Ну, схоже, що так і є, чорт твою душу. Дивлюся я оце і думаю — ну точно, Передчутливий на всю голову.

— Я тебе спитав дещо.

— Чого мені треба. Я почув. Ну, чого мені треба… Спершу найважливіше — я хочу, щоб твоя сухоребра подружка на кормі розслабилася й опустила пукавку. Ми все одно бачимо її на інфрачервоному, і нам неважко перетворити її на корм для пантер віброгарматою, але ж ти тоді засмутишся, правда?

Я мовчав.

— Розумієш, засмученим ти мені користі не принесеш. Мені сказано дбати про твоє щастя, Ковачу. Привезти куди треба, але дбати про щастя. Тому твоя подружка опустить зброю — і я буду щасливий, не треба буде стрілянини й м’яса — і ти, щасливий, підеш зі мною — і мої наймачі будуть щасливі, вони мене не обділять — і я стану ще щасливіший. Знаєш, як це називається, Ковачу? Благословенне коло.

— Скажеш мені, на кого працюєш?

— Ну, звісно, я хотів би, але зрозумій, що я ніяк не можу. За угодою я не кажу про це ані слова, поки ти не сядеш до столу й не почнеться танок «ти мені, а я тобі». Тому боюся, тобі доведеться просто довіритися мені.

Або розлетітися на шматочки під бластерним вогнем.

Я зітхнув і обернувся до корми.

— Виходь, Ядо.

Спливло чимало часу, перш ніж вона виступила з тіні хвостової установки, тримаючи осколковий бластер при боці. Я ще не вимкнув нейрохімію і побачив з її лиця, що вона б радше билася.

— Отак воно краще, — весело гукнув пірат. — Отак ми вже всі друзі.

Розділ сорок третій

Його звали Владом Цепешом, і те ім’я, вочевидь, походило не від рослини, а від одного малопам’ятного героя народних легенд із доколоніальних часів. Він був довготелесий і блідий, і носив тіло, схоже на дешеву, молоду й бритоголову версію Джека Душа-Бразила, якби таку випустили на ринок на стадії прототипу. Щось мені підказувало, що тіло було його власним, першим чохлом, і в такому разі він не міг бути набагато старший за Ісу. На щоках видніли шрами від акне, яких він іноді торкався пальцями, а ще він тремтів від голови до ніг від перебору тетрамету. Він надто жваво жестикулював, забагато сміявся, а на якомусь ранішому етапі його молодого життя йому вирізали ділянки черепа на скронях і замінили їх ламаними вставками з фіолетово-чорного поліцемента у формі блискавок. Коли він рухався, вони блимали у тьмяному світлі на борту піратського судна, і якщо дивитися йому прямо в очі, надавали обличчю демонічної аури, що, безперечно, і було метою цього клопоту. Люди на містку навколо нього запопадливо відступили, даючи простір для його сіпаних амфетамінових рухів, а в їхніх очах читалася повага.

Якщо не брати до уваги радикальну хірургію, він так нагадував мені Шегешвара і мене в цьому віці, що аж боліло.

Судно, що доволі прогнозовано пишалося іменем «Паля», гнало на захід, владно підминаючи перешкоди, тож менш озброєним глісерам довелось би його обминати.

— Так треба, — коротко проінформував нас Влад, коли щось захрустіло під армованою спідницею. — Всі шукали тебе на Смузі, і то не надто успішно. Ха! Хай там як, ми витратили до всирачки багато часу, а моїм клієнтам, здається, не випало мати безлімітний хронометраж, якщо ти розумієш, про що я.

Про особи клієнтів він і надалі не зронив ані слівця, що, зважаючи на увесь той мет, було приголомшливим досягненням.

— Слухай, ми все одно скоро будемо там, — протріскотів він, смикаючи обличчям. — Нащо хвилюватися?

Принаймні тут він казав правду. Менш ніж за годину після того, як нас узяли на борт, «Паля» сповільнилася й обережно посунула бортом до занедбаних руїн тюкувальної станції посеред пустки. Радистка піратів запустила ряд шифрованих протоколів розпізнавання своїх, і той, хто сидів у руїнах, мав обладнання, що знало той шифр. Радистка глянула на нас і кивнула. Влад, очі якого мерехтіли від вогників на приладовій панелі, сипав довкола командами, наче лайкою. «Паля» трохи набрала бокової швидкості, вистрілила зачепними тросами у вічнобетонну сваю на пристані, і, смачно поціливши кілька разів, міцно пришвартувалася. Зелені вогні, випущений трап.

— Гаразд, ходімо, — він поквапив нас із містка і вигнав на повітря під почесною вартою з двох закинутих метом бугаїв, ще молодших і смиканіших за нього самого. Далі вниз по трапу у швидкому темпі і через пристань. Покинуті крани поросли мохом у місцях, де не врятувала антибактеріальна обробка, і скрізь валялися й стояли іржаві недобитки завмерлої машинерії, що так і чекали, кого б то шарпнути за необережно поставлену щиколотку чи висунуте плече. Ми пробралися через уламки й вийшли на фініш перед відчиненими дверима в підніжжі наглядової портової вежі з поляризованими вікнами. Брудні металеві сходи повели нас угору двома різнонаправленими прольотами, а сталева плита майданчика між ними бамкнула й тривожно захиталася, коли ми по ній протупали.

З кімнати нагорі лилося приглушене світло. Я неспокійно йшов в авангарді з Владом. Ніхто не намагався забрати нашу зброю, і всі Владові бійці були озброєні з жахливим браком продуманості, та однаково…

Я згадав мандрівку на борту «Ангельського сірника», і від усвідомлення того, що події летять надто швидко, щоб адекватно їх оцінювати, аж ледь смикнувся. Я увійшов до кімнати так, ніби збирався у ній битися.

А тоді все розсипалося.

— Здоров, Таку. Як воно ведеться у справі вендети?

Тодор Муракамі, стрункий і самопевний у костюмі-невидимці й бойовій куртці, з волоссям, знову підстриженим за військовим стандартом, стояв руки в боки й либився до мене. При його боці висів інтерфейсний «Калашников», а з лівого боку на грудях — бойовий ніж у перевернутих, щоб витягати зверху вниз, піхвах. На столі між нами були приглушена лампа Анжьє, портативна котушка й голокарта, що показувала східний край Трав’яного Обширу. Все, від озброєння до усмішки, смерділо посланською операцією.

— Не чекав такого, га? — додав він, коли я нічого не сказав. Він обійшов стіл і простягнув руку. Я подивився на неї, а тоді на його обличчя і не поворухнувся.

— Якого біса ти тут робиш, Тоде?

— Повіриш, якщо скажу, що я тут у доброчинній громадській справі? — він опустив руку і глянув через моє плече. — Владе, забери своїх друзяк і почекай внизу. І віймінта заберіть.

Я відчув, як позаду мене наїжачилася Яда.

— Вона залишиться, Тоде. Або так, або ніякої розмови не буде.

Він знизав плечима й кивнув моїм новим друзям-піратам.

— Як хочеш. Але якщо вона почує не те, що треба, я можу бути змушений убити її задля її ж безпеки.

То був посланський жарт, і мені було важко не повторити його усмішку. Я відчув дуже легеньке ностальгічне посмикування, подібне на те, яке зачепило мене, коли я вів Вірджинію Відауру до свого ліжка на Шегешваровій фермі. Те саме легке здивування від того, що я взяв і пішов від них.

— Це був жарт, — пояснив я для Яди, коли решта побряцала сходами вниз.

— Я здогадалася, — Яда обійшла мене, підійшла до вікна й визирнула на пришвартовану «Палю». — Ну, Мікі, Таку, Ковачу, чи хто ти там у біса такий, не хочеш познайомити мене зі своїм другом?

— А чого ж. Тоде, це Ядвіга. Як ти вже, вочевидь, знаєш, вона зі списантів. Ядо, це Тодор Муракамі, колега з, гм, давніх часів.

— Я посланець, — невимушено пояснив Муракамі.

Віддам їй належне — Яда навіть не кліпнула. Вона взяла простягнуту руку з трохи недовірливою усмішкою, а тоді притулилася до схиленого назовні вікна й склала руки.

Муракамі зрозумів натяк.

— Хочете знати, що робиться?

Я кивнув.

— Можна з цього почати.

— Гадаю, ти й сам можеш здогадатися.

— Гадаю, що ти можеш облишити ці вихиляси й просто сказати.

Він усміхнувся й торкнувся скроні вказівним пальцем.

— Вибач, сила звички. Гаразд, слухайте. Ось яка в мене проблема. Мої джерела повідомляють, що у вас тут набирає ходи революційних рух, і, можливо, достатньо серйозний, щоб розхитати корабель Перших родин.

— Твої джерела?

Знову усмішка. Не відступив ані на крок.

— Саме так. Мої джерела.

— Я не знав, що ви, народ, тут висадилися.

— Ми й не висадилися, — частка посланського спокою покинула Тодора, ніби він трохи витратив його на це визнання. Він насупився. — Як я вже сказав, доброчинна громадська справа. Мінімізація шкоди. Ти не гірше від мене знаєш, що ми зараз не можемо дозволити собі повстання неоквеллістів.

— Невже? — цього разу всміхався вже я. — А хто ці «ми», Тоде? Протекторат? Гарлани? Якась інша купка суперзаможних гімнюків?

Він роздратовано махнув рукою.

— Я кажу про нас усіх, Таку. Ти справді думаєш, що цій планеті потрібне саме ще одне Виселення? Ще одна війна?

— Для війни потрібні дві сторони, Тоде. Якби Перші родини погодилися прийняти програму неоквеллістів, і весь інститут реформувався, що ж. — Я розвів руками. — Тоді я не бачу жодної потреби у повстанні. Може, ти 6 з ними поговорив?

Насупився.

— Нащо ти так говориш, Таку? Не кажи, що купився на це лайно.

Я помовчав.

— Не знаю.

— Не знаєш? Що це за всрана політична філософія така?

— Це зовсім не філософія, Тоде. Це просто відчуття того, що з нас, мабуть, уже досить. Що, можливо, настав час спалити тих гімнюків к бісу.

Він насупився.

— Я не можу цього дозволити. Пробач.

— То чого б тобі просто не викликати сюди увесь посланський гнів і не перестати гаяти час?

— Тому що я не хочу, щоб вони приходили сюди, — при цих словах на його обличчі проскочив раптовий відчай. — Я сам звідси, Таку. Це мій дім. Думаєш, я хочу, щоб нашу планету перетворили на Адорасьйон? Чи ще одну Шарію?

— Дуже шляхетно з твого боку, — Яда відштовхнулася спиною від похилого вікна, підійшла до столу й тицьнула в котушку. Коли її пальці пройшли крізь поле, з них стрибнули фіолетові й червоні іскорки. — То який план битви, містере Душевні Метання?

Він перебігав очима з мене на Яду, і зрештою зупинив погляд на мені. Я знизав плечима.

— Це хороше питання, Тоде.

Він повагався якусь хвилю. Я згадав мить, коли мені довелося розгинати власні задубілі пальці, що трималися за трос під марсіанським гніздищем у Текітомурі. Він відкидав свої довічні посланські зобов’язання, і моє власне перерване членство в Корпусі не було достатнім виправданням для цього.

Нарешті він крекнув і розвів руками.

— Гаразд. Ось екстренний випуск новин. — Він вказав на мене. — Твій дружбан Шегешвар тебе продав.

Я кліпнув. Тоді:

— Не може бути, чорт забирай.

Він кивнув.

— Ага, знаю. Гайдучі зобов’язання, так. Він тобі винен. Річ у тім, Таку, що ти мусиш спитати себе от про що: котрому з тебе він вважає себе винним?

От лайно.

Він побачив, що мене вразило, і знову кивнув.

— Так, я знаю і про це. Розумієш, Такеші Ковач врятував Шегешварове життя кілька століть об’єктивного часу тому. Але це зробили обидва екземпляри тебе. Старий Радул не відмовляється від боргу, але він, вочевидь, не бачить причини сплачувати його більш ніж один раз. А молодший і свіжіший ти запропонував йому угоду саме на цій основі.

Сьогодні рано вранці Шегешварові люди взяли більшість твоїх пляжних революціонерів. І взяли б тебе, Відауру й ту списантку, якби ви не знялися й не рвонули на якусь підранішню прогулянку на Смугу.

— А зараз? — останні вперті залишки прилипливої надії. Стерти їх і стати обличчям до фактів, що вирізьблені з каменю. — Вони взяли Відауру і решту?

— Так, коли вони повернулися. Утримують усіх, поки Аюра Гарлан-Цуруока не прибуде з командою зачистки. Якби ти повернувся з ними, то сиділи б ви разом у замкненій кімнаті. Отож. — Швидка усмішка, зведені брови. — Здається, що ти винен мені послугу.

Я дав собі набратися люті, як набирають повні груди повітря, дав їй піднятися, наче повені. Дозволив їй прокотитися всередині мене, а тоді обережно загасив, як наполовину скурену сигару з морської коноплі, яку бережуть на потім. Замкнув її, подумав.

— А як ти про це знаєш, Тоде?

Він скромно махнув рукою.

— Як я вже казав, я тут живу. Корисно не вимикати локатори. Ти знаєш, як воно.

— Ні, я не знаю, як воно. Хто твоє всране джерело, Тоде?

— Не можу тобі сказати.

Я знизав плечима.

— Тоді я не можу тобі допомогти.

— І ти просто заплющиш очі? Шегешвар продав тебе, і йому це зійде з рук? Твої друзі з пляжу помруть? Та годі, Таку.

Я похитав головою.

— Я втомився битися в чужих битвах. Бразил із друзями самі влізли в це, то нехай самі й вилазять. А Шегешвар залишиться. Доберуся до нього пізніше.

— А Відаура?

— А що з нею?

— Вона ж нас навчала, Таку?

— Точно, нас. Тому візьми і врятуй її сам.

Якби я не був посланцем, то пропустив би це. То було коротше, ніж спалах, якась міліметрова або й менша зміна постави. Але Муракамі осунувся.

— Я не можу зробити це сам, — тихо сказав він. — Я не знаю плану Шегешварової бази, а без цього мені знадобиться цілий посланський загін, щоб узяти її.

— То заклич Корпус.

— Ти знаєш, на що після цього перетвориться…

— Тоді скажи мені, хто твоє дране джерело.

— Ага, — насмішкувато сказала Яда в запалій тиші. — Або просто попроси зайти з сусідньої кімнати.

Вона впіймала мій погляд і кивнула на закриту ляду на іншому боці кімнати у вежі. Я ступив у той бік, і Муракамі заледве втримався, щоб не зблокувати мене. Він зиркнув на Яду.

— Пробач, — сказала вона і постукала пальцем по лобі. — Детектор інфопотоків. Доволі стандартне прудкорибське обладнання. Твій друг говорить по телефону і багато рухається. Я так розумію, нервово ходить по кімнаті.

Я вискалив зуби до Муракамі.

— Ну, Тоде. Вирішуй.

Напруга тривала ще кілька секунд, а тоді він зітхнув і махнув у той бік рукою.

— Іди дивись. Рано чи пізно ти все одно б дізнався.

Я пішов до ляди, знайшов панель і натиснув кнопку. Десь у глибинах будівлі забурчав механізм. Ляда посунула вгору уривчастими, нерішучими рухами. Я схилився до відкритого проміжку.

— Доброго вечора. То хто з вас стукач?

До мене повернулися чотири обличчя, і щойно я побачив ті чотири строго вбрані в чорне фігури, шматочки пазла в моїй голові полетіли на місця й лягли в них, як ляда, що цілком відчинилася, лягла на свою опору. Троє були м’язами — двоє чоловіків і жінка — і шкіра на їхніх обличчях блищала еластичним пластиком у тих місцях, де він був напилений поверх татуювання. Маскування було тимчасове й одноденне, воно не витримало б професійного погляду. Але так глибоко на території гайдуків воно точно рятувало їх від необхідності битися в нерівному бою на кожному розі Новопешта.

Четвертий, що тримав телефон, був старший, але з манери триматися його було легко впізнати. Я кивнув.

— Танаседа, як я бачу. Так-так.

Він легенько вклонився. Добре відпрацьовані старомодні манери й постава — все це йшло в комплекті. На його обличчі не було жодних шкірних прикрас, тому що в колах, де він обертався, йому часто випадало бути гостем в анклавах Перших родин, де через таке на нього б косо дивилися. Але на їх місці все одно виднілися шрами честі, бо він видаляв свої татуювання, не користуючись перевагами сучасних хірургічних технік. Його припорошене сріблом чорне волосся було стягнуте у тугий хвостик, щоб краще показувати шрами на лобі й підкреслити довгі риси обличчя. Під чолом блищали холодні, як полірований камінь, карі очі. Обачна усмішка, яку він мені демонстрував, була така ж, якою він обдарував би смерть, якби вона по нього прийшла.

— Ковачу-сан.

— А ти тут яким боком, семе? — від моєї неповаги ходячі м’язи колективно наїжачилися. Я зігнорував їх, а натомість глянув на Муракамі. — Я так розумію, тобі відомо, що він хоче моєї справжньої смерті, і то якнайповільнішої та найменш приємної?

Муракамі зустрівся поглядами зі старшиною якудзи.

— Це можна вирішити, — пробурмотів він. — Чи не так, Танаседа-сан?

Танаседа знову вклонився.

— Мою увагу не проминула та обставина, що хоч ви й були причетні до смерті Хіраясу Юкіо, але не спричинили її персонально, тож і не мусите нести за неї повної відповідальності.

— То й що? — я знизав плечима, щоб розрядити нарослу злість, тому що єдине, де він міг почути такі подробиці, були віртуальні допити Орра або Кійоки, або Ласло, після того, як моє молодше «я» допомогло йому їх убити. — Зазвичай ви від цього не дуже теплішаєте, незалежно від того, хто в якій мірі відповідальний.

Жінка з його супроводу тихо гортанно загарчала. Танаседа урвав цей звук легеньким рухом руки при боці, але його погляд, яким він мене обдарував, суперечив спокою в його тоні.

— Для мене також стало очевидним, що у вашому володінні залишився кортикальний пристрій пам’яті Хіраясу Юкіо.

— А.

— Це так?

— Ну, якщо ти думаєш, що я дозволю себе обшукати, то можеш…

— Таку, — Голос Муракамі прозвучав ліниво, але то була ілюзія. — Поводься чемно. Пам’ять Хіраясу в тебе чи ні?

Я помовчав, розтягуючи мить, і більша частина мене сподівалася, що вони спробують добути свого силою. Чоловік ліворуч від Танаседи смикався, і я усміхнувся до нього. Але вони були надто добре натреновані.

— Не з собою, — сказав я.

— Але ти ж міг би доправити його Танаседі-сану, хіба ні?

— Та міг би, якби мав для цього бодай який-небудь стимул.

Знову горлове рикання, що цього разу передавалося від одного охоронця до іншого.

— Ронін, — харкнув один з них.

Я зустрівся з ним очима.

— Правильно, семе. Не маю володаря. Тому стережися. Якщо ти мені не сподобаєшся, мені ніхто не накаже сидіти.

— І ніхто не допоможе, коли ви опинитеся в кутку, — підмітив Танаседа. — Будь ласка, Ковачу-сан, чи можемо ми обійтися без цієї дитячості? Ви згадали про стимули. Без інформації, яку я надав, зараз ви були б полоненим разом зі своїми товаришами, і чекали б на страту. І я запропонував відкликати власний ордер на ваше усунення. Хіба цього не досить за повернення кортикальної пам’яті, з якої ви однаково не отримаєте жодної користі?

Я усміхнувся.

— Гімно говориш, Танаседо. Ти робиш це не для Хіраясу. Він просто бездарно переводив хороше морське повітря, і ти це знаєш.

Володар якудзи дивився на мене і ніби скручувався в тугішу пружину. Я ще не розумів, нащо я його підштовхував і до чого.

— Хіраясу Юкіо — єдиний син мого свояка. — Слова дуже тихі, ледь не бурмотіння, але насичені стриманою злістю. — Тут ідеться про ґірі, і я не очікував, що південник його зрозуміє.

— От гімнюк, — зачудовано сказала Яда.

— А чого ти чекала, Ядо? — я харкнув. — Врешті-решт, він злочинець, не дуже відмінний від засраних гайдуків. Тільки інша міфологія, а всрані марення про давню честь ті самі.

— Таку…

— Не лізь, Тоде. Розкладемо все по місцях. Це політика, а не щось бодай на краплину чистіше. Наш Танаседа не переймається через свого полеглого племінника. Це просто приємний бонус. Він переймається тим, що втрачає свою владу, боїться покарання за пересрану спробу шантажу. Він дивиться, як Шегешвар збирається затоваришувати з Аюрою Гарлан, і його жахає думка, що за свої клопоти гайдуки можуть одержати частку в якихось глобальних процесах. І ймовірно, його міллспортські братики принесуть все гімно під двері саме йому, разом із коротким мечем та інструкцією до нього: «Вставити отак і різати вбік». Правильно, Тане?

Як я й очікував, охоронець зліва втратив контроль. Тонкий, мов голка, клинок випав йому з рукава в праву руку. Танаседа гаркнув на нього, і той застиг. Його очі спалахнули, а кісточки пальців побіліли на руків’ї ножа.

— Бачиш, — сказав я йому. — Самурай без володаря не має таких проблем. Не має прив’язі. Якщо ти ронін, тобі не доводиться дивитися, як продають честь заради політичної доцільності.

— Та візьми ж ти вже та закрийся, Таку, — простогнав Муракамі.

Танаседа пройшов крізь напружену й наелектризовану ауру розлюченого охоронця. Він дивився на мене звуженими очима, ніби я був якоюсь отруйною комахою, яку він мав оглянути детальніше.

— Скажіть мені, Ковачу-сан, — тихо сказав він. — Невже ви таки хочете померти від рук моєї організації? Ви шукаєте смерті?

Я кілька секунд дивився в його очі, а тоді тихенько сплюнув.

— Ти й уявити не можеш, чого я шукаю, Танаседо. Ти б його не впізнав, навіть якби воно тобі яйця відкусило. А якби й натрапив на нього випадково, то знайшов би спосіб його продати.

Я перевів погляд на Муракамі, долоня котрого лежала на руків’ї «Калашникова», і кивнув.

— Гаразд, Тоде. Я побачив твого стукача. Я з тобою.

— То ми домовилися? — спитав Танаседа.

Я затримав подих і розвернувся до нього обличчям.

— Ти мені одне ще скажи. Коли Шегешвар украв угоду з іншим екземпляром мене?

— О, не так давно, — я не міг сказати, чи було якесь вдоволення в його голосі. — Гадаю, що він знав про існування вас обох уже кілька тижнів. Ваша копія дуже активно налагоджувала старі зв’язки.

Я згадав Шегешварову появу у внутрішньому порту. Його голос по телефону. Вип’ємо разом, може, навіть, сходимо до Ватанабе на згадку про старі часи. Люльку візьмемо. Я хочу подивитися тобі в очі, друже. Хочу знати, що ти не змінився. Я задумався, чи не саме тоді він приймав своє рішення, насолоджуючись унікальною можливістю вибирати, перед ким бути боржником.

Коли так, то я нічим собі не допоміг у конкуренції проти молодшого себе. І Шегешвар минулої ночі ясно дав про це знати, майже відкрито взяв і сказав мені в лице.

Ну, з тобою точно вже не розважишся. Якщо чесно, то не пам’ятаю жодного разу за минулі п’ятдесят років. Ти справді співнічнішав, Таку.

Я ж казав…

Так, так, знаю. Ти й так наполовину північник. Штука в тому, Таку, що як ти був молодший, то не дуже давав цьому проявлятися.

Це він так прощався?

Тебе важко вдовольнити, Таку

Може, тебе зацікавить командний спорт? Скажімо, можна спуститися до гравітаційної зали з оцими красунями, Ілією і Маюмі?

На коротку мить мене сповнив старий, дріб’язковий смуток.

Але лють розтоптала його. Я глянув на Танаседу й кивнув.

— Твій племінник похований під пляжним будиночком на південь від Кем-Пойнта. Я намалюю карту. А тепер розповідай що знаєш.

Розділ сорок четвертий

Нащо ти це робив, Таку?

— Що саме?

Ми з Муракамі стояли у світлі направлених прожекторів Анжьє з «Палі», й дивилися, як якудза покидала нас в елегантному чорному обширмобілі, який Танаседа викликав по телефону. Вони подалися на південь, залишаючи по собі широкий збитий слід, схожий на молочну блювоту.

— Нащо ти так доривався?

Я спостерігав за глісером, що зникав у далечині.

— Бо він покидьок. Бо він драний злочинець і не хоче цього визнавати.

— Стаємо трохи осудливі в похилому віці, га?

— Хто, я? — я знизав плечима. — Може, це моя південна упередженість. Ти з Міллспорта, Тоде. Можливо, ти стоїш надто близько, щоб ясно бачити.

Він засміявся.

— Гаразд. І що видно з вашої відстані?

— Те, що й завжди. Якудза впарює свої слогани про прадавні традиції честі всім, хто трапляється на шляху, а тим часом що робить? Веде таку саму кримінальну діяльність, як і решта тих гімнюків, але за сприяння Перших родин.

— Здається, що тепер уже ні.

— Ой, та годі, Тоде. Ти ж знаєш усе краще. Цей народ лежав у ліжку з Гарланом і рештою, відколи ми сюди прилетіли, хай йому чорт. Танаседа, може, й заплатить за те, що обісрався з цим «Кволґристом», якому посприяв, але решта пробурчить ввічливі слова про те, як їм шкода, і вислизне з рук. Повернуться до галузей торгівлі незаконними товарами і цивілізованого рекету, в яких вони завжди крутилися. А Перші родини приймуть це обома руками, тому що це ще одна нитка у сітці, яку вони на нас накинули.

— Знаєш, — в його голосі й досі звучав сміх. — Ти починаєш нагадувати її.

Я глянув на нього.

— Кого?

— Квеллу, друже. Ти говориш, як Квеллкриста, щоб я здох, Сокольнича.

Кілька секунд слова повисіли між нами. Я розвернувся в інший бік і глянув у темряву над Обширом. Певно, вловивши незалагоджену напругу між мною і Муракамі, Яда вирішила залишити нас самих на пристані, поки якудза ще готувалася відходити. Востаннє я бачив Яду, коли вона сходила на борт «Палі» з Владом і почесною вартою, кажучи щось про каву з віскі.

— Ну, гаразд, Тоде, а скажи-но мені таке: чому Танаседа, рятуючи своє непутяще життя, прийшов до тебе?

— Ти сам сказав, я міллспортський парубок. А такі якудзяки люблять мати зв’язки на високих рівнях. З того часу, як я повернувся додому в першу відпустку з Корпусу, сто чи скільки років тому, вони не злазили з мене. Думають, що ми старі друзі.

— А ти?

Я відчув його погляд. Не подав виду.

— Я посланець, Таку, — нарешті сказав він. — Хотілося б, щоб ти про це пам’ятав.

— Ага.

— І я твій друг.

— Я вже пристав, Тоде. Уже не треба зачитувати решту сценарію. Я проведу тебе до Шегешвара чорним ходом за умови, що ти допоможеш мені його перемолоти. А тобі який зиск?

Він знизав плечима.

— Аюра поплатиться за порушення установ Протекторату. Дубль-зачохлення посланця…

— Колишнього посланця.

— Кажи за себе. Його ніколи офіційно не відпускали, на відміну від тебе. Хтось у Гарлановій ієрархії муситиме заплатити навіть за саме володіння копією. За таке неодмінно присудять стирання.

Його слова якось дивно понадривалися по краях. Я придивився до нього пильніше й до мене дійшло очевидне.

— Ти думаєш, що у них десь лежить і твоя копія, га?

Він криво всміхнувся.

— А що в тобі такого особливого, щоб ти був єдиним, кого вони скопіювали? Подумай, Таку, хіба це логічно? Я перевірив записи. У тому наборі нас зі Світу Гарлана було з десяток. Хто б не додумався тоді так геніально підстрахуватися, він мусив скопіювати нас усіх. Аюра потрібна нам живою досить довго, щоб розповісти, де в Гарланових стеках ми зможемо ті копії знайти.

— Гаразд. Що ще?

— Ти сам знаєш, — тихо сказав він.

Я знову почав роздивлятися Обшир.

— Я не допомагатиму тобі вбивати Бразила і решту, Тоде.

— Я тебе й не прошу. Заради самої тільки Вірджинії, я й сам намагатимуся цього уникнути. Але хтось мусить заплатити по рахунку «Жучків». Таку, вони вбили Міці Гарлан на вулицях Міллспорта!

— Яка велика втрата. По всій планеті плакали редактори іммерсивних журналів.

— Гаразд, — похмуро сказав він. — Вони також убили срака знає скільки випадкових людей: правоохоронців, випадкових перехожих… Я маю свободу пізніше згорнути цю операцію, відмітити, що нестійкість режиму стабілізовано, і що в подальшому втручанні немає потреби. Але я мушу показати відбувайла, інакше аудитори накинуться на всю справу, як живий дріт. Ти ж знаєш, як воно влаштовано: хтось має заплатити.

— Або на це має скидатися.

— Або на це має скидатися. І це не конче мусить бути Вірджинія.

— Колишній посланець очолює планетарний заколот. Так, я розумію, що це не дуже покращить публічний образ Корпусу.

Він замовк. Глянув на мене з раптовою ворожістю.

— Ти справді так про мене думаєш?

Я зітхнув і заплющив очі.

— Ні. Пробач.

— Я роблю що можу, тільки щоб загатити цей прорив із мінімумом страждань для тих, хто важливий, Таку. І ти нічого мені не полегшуєш.

— Знаю.

— Мені треба взяти когось за вбивство Міці Гарлан, і мені потрібен ватажок. Хтось такий, хто поплатиться як злий геній, що закрутив усе це лайно. Можливо, ще кілька інших, щоб роздути список арештованих.

Якщо врешті-решт мені випаде битися й померти за привид і пам’ять Квеллкристи Сокольничої, а не за неї саму, то це краще, ніж зовсім не боротися.

Слова Кої в пробитому й викинутому на берег аероплаві на пляж Вчира. Ці слова і блиск пристрасті на його обличчі — можливо, пристрасті мученика, який уже раз пропустив свою нагоду і не збирався пропустити її знову.

Кої, колись із Чорних бригад.

Але Сьєрра Трес сказала майже те саме, коли ми ховалися в протоках серед повалених руїн Елтеветем. А Бразилові манери весь час свідчили все за нього. Можливо, вони того й хотіли — мучеництва у справі старшій, більшій і вагомішій, ніж вони самі.

Я відштовхнув ці думки, спихнув їх з рейок, перш ніж вони привели мене туди, куди їхали.

— А Сильва Ошіма? — спитав я.

— Ну, — він знову смикнув плечима. — Як я розумію, вона підхопила недугу десь у Нечищеній зоні. Тож якщо припустити, що ми зможемо врятувати її з-під вогню, її можна буде очистити й повернути власне життя. Звучить справедливо?

— Звучить нежиттєздатно.

Я згадав, як Сильва розповідала про чільницький софт на борту «Зброї для Гевари». І яке б хороше прибирання я не проходила опісля, якась частина цього лайна не стирається. Сліди, залишковий невбиваний код. Привиди. Якщо Кої міг битися й померти за привида, то хто знає, чим для неоквеллістів стане Сильва Ошіма, навіть після очищення її софту.

— Невже?

— Годі, Тоде. Це ж ікона. Хай там що в ній сидить чи не сидить усередині, на ній може сфокусуватися ціла наступна хвиля неоквеллізму. Перші родини зажадають її ліквідації з принципу.

Муракамі жваво всміхнувся.

— Чого Перші родини хочуть, і що вони отримають — це будуть дві кардинально відмінні ситуації, Таку.

— Хіба?

— Так, — кривляючись для комічного ефекту, він сказав: — тому що коли вони не підуть на повну співпрацю, я пообіцяю їм штурмову посланську операцію.

— А коли вони розпізнають твій блеф?

— Таку, я ж посланець. Жорстоко душити планетарні режими — це наша робота. Вони зігнуться, як складаний стілець, і ти це знаєш. Вони будуть так до всирачки вдячні за лазівку для втечі, що вишикують у чергу своїх дітей, щоб вилизати мені сраку, якщо я попрошу.

Тоді я глянув на нього, і на коротку мить мені ніби відкрилися двері у посланське минуле. Він стояв, либився у світлі ліхтарів Анжьє, і легко міг бути мною. І я згадав, як воно було насправді. Цього разу на мене наринуло не відчуття належності до чогось, а жорстока сила посланського втручання. Вивільнена дикість, яка брала початок із укоріненого знання того, що тебе бояться. Що про тебе на Заселених Планетах говорять пошепки, і що навіть в урядових коридорах на Землі можновладці притихають, коли про тебе заходить мова. То був кайф, схожий на фірмовий тетрамет. Люди, які можуть зруйнувати або просто видалити з усіх записів сотні тисяч життів — таких людей можна було знову навчити боятися, а інструментом цього уроку був Посланський Корпус. Був ти.

Я змусив себе всміхнутися у відповідь.

— Ти чарівний, Тоде. Геть не змінився, га?

— Ні.

І тут, хтозна-чому, усмішка перестала бути силуваною. Я засміявся, і сміх ніби звільнив щось у мені.

— Гаразд, падлюко ти така, кажи, як ми це зробимо.

Він знову кумедно звів брови.

— Я сподівався, що ти мені розкажеш. Це ж ти знаєш плани приміщень.

— Так, я мав на увазі, які в нас сили для наступу. Ти ж не збираєшся використати…

Муракамі тицьнув пальцем на корпус «Палі».

— Наших сіпаних друзів? Ще й як.

— Чорт, Тоде, вони ж просто купка закинутих метом дітей. Гайдуки їх посічуть.

Він зневажливо махнув рукою.

— Працюй із тим, що маєш під рукою, Таку. Ти ж знаєш. Вони молоді, злі й накручені метом, тільки й шукають, на кому це вимістити. Вони утримають на собі увагу Шегешвара достатньо довго, щоб ми увійшли й наробили справжньої шкоди.

Я глянув на годинника.

— Хочеш зробити це сьогодні?

— Завтра на світанку. Ми чекаємо на Аюру, а Танаседа каже, що вона прибуде не раніш як рано вранці. О, ще одне. — Він захилив голову і кивнув на небо. — Погода.

Я й собі захилив голову: там назбиралися товсті й темні скупчення хмар, які впевнено хилилися на захід ледве видним, забарвленим в оранжеве небом, де світло Хотея і досі намагалося проявитися на загальній палітрі. Дайкоку вже давно розчинився в приглушеному сяйві над обрієм. І тоді я помітив свіжий бриз із Обширу, що приніс унікальний запах моря.

— А що з погодою?

— Вона зміниться, — пирхнув Муракамі. — Пам’ятаєш той шторм, що мав ущухнути десь у південному Нурімоно? Він не вщух. А тепер здається, що він підібрав сил від якоїсь випадкової північно-західної течії й виписує півколо. Повертається.

Ебісу підслухав.

— Ти впевнений?

— Звісно, що ні, Таку. Це ж драний прогноз погоди. Але навіть якщо нас і не накриє з усієї сили, трохи потужних вітрів і горизонтального дощу нам не завадить, га? Хаотичні системи в потрібному місці.

— А це, — обережно сказав я, — дуже залежить від того, наскільки твій нестійкий друг Влад виявиться вправним пілотом. Ти знаєш, що в цих місцях кажуть про такий зворотній гак?

Муракамі спокійно дивився на мене.

— Ні. Не пощастило?

— Ні, кажуть, що «Ебісу підслухав». Як у тій рибальській історії, знаєш?

— А, точно.

Тут, далеко на півдні, Ебісу не такий, як скрізь. У північних і екваторіальних регіонах Світу Гарлана домінантна японо-аманглійська культура змальовує його таким фольклорним володарем морів, покровителем моряків і взагалі лагідним і приємним божеством. Він ділить цю посаду зі святим Ельмом, якого щиросердо призначили його аналогом і помічником, щоб залучити й не дуже обділяти більш християнське населення. Але на Кошуті, де спадщина східно-європейських робітників, які збудували цей світ, має сильніший вплив, принцип «живи і дай жити іншим» не так проявляється. Тут Ебісу постає демонічною підводною сутністю, якою лякають дітей, чудовиськом, з яким святі на штаб Ельма повинні ставати до бою, щоб захистити вірних.

— Пам’ятаєш, чим закінчується та історія? — спитав я.

— Аякже. Ебісу обдаровує рибалок фантастичними подарунками, але забуває у них свою вудку, так?

— Так.

— А тоді він повертається по неї, і вже хоче постукати, коли чує, як рибалки висміюють його персональну гігієну. І руки в нього смердять рибою, і зуби він не чистить, і одяг на ньому подертий. Таке, чому начебто треба навчати дітей, так?

— Правильно.

— Так, я пам’ятаю, як розповідав цю байку Сукі й Маркусу, коли вони були геть малі. — Муракамі перевів погляд удалину і затуманився на обрії й зібраних там хмарах. — Це, мабуть, було вже пів століття тому. Уявляєш?

— Розкажи до кінця, Тоде.

— Гаразд. Ну, як там далі? Ебісу лютиться, вривається всередину, хапає свою вудку й вилітає геть, а всі подарунки, що він залишив, обертаються на гнилу бела-траву і дохлу рибу. Він пірнає в море, і рибалки наступний місяць ловлять дулю з маком. Мораль казки — дбайте про особисту гігієну, але ще важливіше, дітки, — не патякайте про людей за їхніми спинами.

Він глянув на мене.

— Ну як?

— Доволі непогано, якщо зважити на п’ятдесят років перерви. Але тут її розповідають трохи інакше. Бачиш, Ебісу страшний як чума, у нього і мацаки, і дзьоб, і ікла, він жахливий на вигляд, і рибалкам важко просто не тікати від нього з криками. Але вони долають страх і все одно пропонують свою гостинність, чого зазвичай для демона не роблять. Тож Ебісу дарує їм різні штуки, вкрадені з кораблів, які він колись утопив, а тоді йде собі. Рибалки полегшено хором зітхають і починають обговорювати те, яке ж то було чудовисько, як було страшно, і які вони кмітливі, що здобули всі ці дарунки, а тоді посеред такої балачки він повертається по свого тризуба.

— Не по вудку, га?

— Ні, мабуть, вудка не досить страшна. У цій версії тризуб велетенський і шипастий.

— Начебто могли й помітити, що він його забув?

— Помовч. Ебісу чує, як вони його паскудять, і тихенько йде геть, але повертається у формі велетенської бурі, що зносить усе село. Тих, хто не втопився, його мацаки затягують до водяного пекла, де вони мучитимуться вічно.

— Дуже гарно.

— Так, і зі схожою мораллю. Не говори про людей за їхніми спинами, але ще важливіше — не довіряй тим падлючим божествам із півночі. — Моя усмішка стерлася. — Коли я бачив, як Ебісу підслухав минулого разу, то був ще малий. Він прийшов із моря під східний край Новопешта і розметав внутрішні поселення на кілька кілометрів уздовж берега Обширу. Убив сотні людей, навіть не дуже стараючись. Утопив половину трав’яних вантажників у внутрішньому порту, перш ніж їх устигли запустити. Вітер підбирав легенькі глісери й закидував їх у місто аж до Гарлан-парку. Тут у такого підслуховування дуже лиха слава.

— Ну, ще б пак, особливо серед тих, хто вигулює собак у Гарлан-парку.

— Я не жартую, Тоде. Якщо надійде цей шторм, а твій наметаний друг Влад не впорається з кермом, то ми скоріше навчимося дихати бела-травою догори ногами, аніж наблизимося до Шегешварової бази.

Муракамі трохи насупився.

— Залиш турботи про Влада мені, — сказав він. — Сам зосередься на дієвому плані нападу.

Я кивнув.

— Гаразд. Дієвий план нападу на головну базу гайдуків у південній півкулі, за підтримки підлітків-наркоманів замість ударної групи, і з некерованою бурею замість прикриття. До світанку. Аякже. Має бути неважко.

Він знову ненадовго насупився, а тоді раптом засміявся.

— Тепер, коли ти так усе описав, я не можу дочекатися, — він поплескав мене по плечу і пішов до піратського аероплава, гукаючи до мене. — Піду поговорю з Владом. Це буде легендарно, Таку, от побачиш. У мене таке передчуття. Посланська інтуїція.

— Точно.

Грім біля обрію катався туди й сюди, ніби затиснутий між нижнім краєм хмар і землею.

Ебісу повернувся по тризуба, і йому не надто сподобалося щойно почуте.

Розділ сорок п'ятий

Світанок ще був усього лиш сірою цяткою, ляпнутою на навислу чорну масу штормового фронту, коли «Паля» відшвартувалася й погнала через Обшир. На такій нападничій швидкості вона гуділа так, ніби от-от мала розлетітися на шматки, та коли ми наблизилися до шторму, її звук загубився у витті вітру й металевому стукоті дощу по армованих боках. Передні оглядові вікна на містку відкривали поглядові нищівну масу води, яку потужні очисники розганяли в боки з надривним електричним виттям. Далі можна було неясно розрізнити зазвичай ледачі води Обширу, що збилися у хвилі. Ебісу виправдовував сподівання.

— Наче знову на Касенґо, — прокричав Муракамі, мокроликий і веселий. Він просунувся у двері, що вели на оглядовий майданчик, у наскрізь мокрому одязі. Вітер, що верещав позаду нього, ухопився за отвір і спробував увірватися слідом. Муракамі таки поборов його й гупнув дверима. Штормові автозамки лунко клацнули. — Видимість падає нижче призьби. Той народ і не дізнається, що з ними трапилося.

— Тоді це геть не буде схоже на Касенґо, — буркнув я, пригадуючи. Від нестачі сну в мене очі ледь не скрипіли. — Бо там нас таки чекали.

— Це правда, — він обіруч вичесав воду з волосся й струсив її з долонь на підлогу. — Але ми все одно їх вибили.

— Стеж за тим, як тебе зносить, — сказав Влад рульовому. В його голосі почувся дивний новий тон, якась владність, котрої я раніше не чув, і майже вся його смиканість вивітрилася. — Нам треба, щоб вітер дув не в спину, а в бік. Підрівняй курс.

— Рівняю.

Аероплав відчутно струснуло від того маневру. Палуба під ногами забриніла. Дощ видобув новий лютий звук із даху і вікон, коли кут, під яким нас шмагала буря, змінився.

— Отак, — спокійно сказав Влад. — Так і тримай.

Я ще трохи побув на містку, а тоді кивнув Муракамі й спустився по трапу до житлових палуб. Я йшов, тримаючись руками за стіни коридору, щоб захиститися від періодичних стрибків аероплава, коли той відновлював порушену рівновагу. Раз чи двічі на моєму шляху траплявся хтось із команди, а тоді, попри тисняву, прослизав повз мене зі звичною легкістю. Повітря було гаряче й липке. Через кілька кают я глянув крізь відчинені двері й побачив жінку з молодої команди Влада, що схилилася над модулями якогось незнайомого мені обладнання на підлозі, оголена по пояс. У холодному білому світлі я розрізнив великі, гарної форми груди, плівку поту на шкірі, вологу в коротко підстриженому волоссі на потилиці. Однією рукою вона трималася за стіну каюти, а іншою обіймала груди. Вона жорстко зиркнула мені в очі, що могло означати амфетамінове похмілля або нерви перед боєм.

— Якісь проблеми, семе?

Я похитав головою.

— Пробач, я задумався.

— Невже? Тоді іди к бісу.

Двері зачинилися. Я зітхнув.

Справедливо.

Яда нервувала так само, але була повністю одягнена. Вона сиділа на верхній із двох однакових койок у каюті, в якій нас поселили, а під взутою в чобіт ногою лежав затиснутий осколковий бластер із витягнутим магазином.

В руках вона тримала блискучі половинки пістоля-кулестріла, якого я в неї не пам’ятав.

Я заліз на нижню койку.

— Що це там у тебе?

— Електромагнітний «Калашников», — відповіла вона. — Позичив один із сусідів далі по коридору.

— Уже друзів завела, га? — коли я сказав це, мене вразив якийсь незбагненний сум. Можливо, це можна було пояснити феромонами чохлів-близнюків «Ейшундо». — Цікаво, де він його вкрав.

— А хто сказав, що він обов’язково крадений?

— Я. Вони ж пірати. — Я простягнув руку вгору до її койки. — Дай подивитися.

Вона склала зброю докупи і впустила мені в долоню. Я потримав її перед очима і кивнув. Сімейство «Калашников-ЕМ» славилося по всіх Заселених Планетах як тиха ручна зброя, і це була довершена модель. Я буркнув і повернув її.

— Точно. Сімсот доларів ООН мінімум. Жоден пірат, що сидить на меті, не витрачатиме стільки грошей на тихостріл. Свиснув десь. Можливо, вбивши власника. Дивися, в яке товариство входиш, Ядо.

— Ого який ти бадьорий зранку. Не спав чи як?

— Під твоє хропіння згори? А сама як думаєш?

Вона не відповіла. Я знову буркнув і занурився в спогади, які розворушив Муракамі. Касенґо, непримітне портове містечко в ледь-ледь заселеній південній півкулі Землі Нкруми, де незадовго до того розмістили гарнізон урядового війська, коли політичний клімат і відносини з Протекторатом погіршилися. Касенґо, з причин, відомих лише місцевим, мав заклад для міжзоряних гіперкидків, тож уряд Землі Нкруми непокоївся, щоб військові ООН не захотіли до того закладу доступу.

І вони правильно непокоїлися.

Ми тихенько прибули на станції для гіперкидків по всій планеті за попередні шість місяців, поки всі прикидалися, ніби дипломатія ще має живі шанси. На той час, коли посланське командування наказало вдарити по Касенґо, ми призвичаїлися до Землі Нкруми не гірше, ніж будь-хто з його ста мільйонів колоністів п’ятого покоління. Поки глибоко законспіровані агенти роздмухували заворушення в містах на півночі, ми з Муракамі зібрали невеликий тактичний загін і зникли у південному напрямку. Задумка була така: нейтралізувати гарнізон, поки вони спали, і захопити станцію для гіперкидків наступного ранку. Щось пішло не так, інформація просочилася, і ми прибули й побачили, що станцію потужно стережуть.

Малювати нові плани часу не було. Той самий витік, що попередив про нас гарнізон Касенґо, означав, що підкріплення вже в дорозі. В костюмах-невидимцях і з гравіранцями, ми вдарили по станції посеред крижаної зливи, розсипавши в небі мішуру, що імітувала численніший десант. Під прикриттям бурі цей обман спрацював бездоганно. Гарнізон складався переважно з призваної молоді та кількох обтертіших сержантів, що керували отарою. За десять хвилин перестрілки вони зламалися й розбіглися по шмаганих дощем вулицях істеричними, полохкими купками. Ми їх наздоганяли, ізолювали й підчищали. Кілька з них полягли з боєм, більшість ми взяли живими й позамикали.

Згодом ми використали їхні тіла як чохли для першої хвилі повнокровного посланського наступу.

Я заплющив очі.

— Мікі? — пролунав голос Яди з верхньої койки.

— Такеші.

— Яка різниця. Мені легше з Мікі, а тобі як?

— Гаразд.

— Як думаєш, той гімнючий Антон там буде?

Я знову розтулив повіки.

— Не знаю. Так, мабуть. Танаседа начебто вважає, що так. Схоже на те, що Ковач його й досі використовує — можливо, для підстраховки. Якщо ніхто не знає напевне, чого чекати від Сильви або того, що вона в собі носить, мабуть, йому спокійніше мати при боці іншого чільника.

— Звучить логічно, — вона помовчала. А тоді, коли мої очі знову почали заплющуватися, додала: — А тебе не нервує отак про себе говорити? Знати, що він десь там?

— Звісно, що нервує, — я розкрив печеру й позіхнув. — І я збираюся вбити того малого гімнюка.

Тиша. Я дав повікам стулитися.

— Значить, Мікі…

— Що?

— Якщо Антон буде там…

Я звів очі до верхньої койки.

— То?

— Якщо він буде там, то я хочу його собі. Як тобі треба буде його встрелити, то рознеси йому ногу чи що. Він мій.

— Гаразд.

— Я серйозно, Мікі.

— І я, — пробурмотів я, важко схиляючись під вагою заборгованого сну. — Убивай кого тобі чорти підкажуть.


Убивай кого тобі чорти підкажуть.

Це міг бути девіз нашого нападу.

Ми налетіли на ферму, як таран. Фальшиві аварійні сигнали дозволили нам підійти достатньо близько, щоб знешкодити будь-яку далекобійну зброю, яку міг мати Шегешвар. Владів рульовий тримав курс, схожий на той, яким ми рухалися до бурі, але насправді ввів корабель у швидкісний контрольований занос. На той час, як гайдуки зрозуміли, що діється, «Паля» налетіла на них. Вона проломилася через загони з пантерами, зламала сітчасті загородки й старі дерев’яні пірси, що лишилися від колишньої тюкувальної станції, нестримно прорвалася крізь дошки й пробила підточені допотопні стіни, винісши на броньованому носі нарослу масу різних уламків.

Слухайте, говорив я Муракамі й Владу напередодні, тут тишком-нишком не підійдеш. І Владові очі спалахнули ентузіазмом, який підживлював мет.

«Паля» пройшла плугом, зі скреготом і гуркотом зупинилася між напівзануреними модулями мокрого бункера. Її палуби круто нахилилися праворуч, і внизу, на рівні вихідної палуби, мені на вухо істерично верещала дюжина сповіщень про зіткнення, а люки з того боку настіж розкрилися, коли їхні засуви аварійно вибухнули. Східні трапи випали, як бомби, з їхніх кінців потяглися стабілізаційні живі дроти, звиваючись і вгризаючись у вічнобетон для кращого зчеплення. Корпусом глухо пролетів звук, з яким вистрілив і намотався головний швартувальний трос. «Паля» міцно закріпилася на місці.

Цю систему колись створювали винятково для аварійних ситуацій, але пірати заточили кожну рису свого судна під швидкий напад, абордаж і бій. От тільки штучний мозок, що керував процесом, про це не повідомили, і він вважав, що ми зазнали трощі.

Погода зустріла нас ще на трапі. Дощ і вітер підштовхували мене, ляпали по щоках, пхали в різні боки. Владова ударна команда погнала в гущу з гуком. Я глянув на Муракамі, похитав головою і рушив слідом. Може, вони все оцінили правильно — «Паля» міцно застрягла в руїні, яку сама щойно створила, тож ніхто тепер не мав шляху назад, на якому не довелося б здобути перемогу або померти.

В сірій імлі шторму почалася стрілянина. Шипіння й шкварчання променевої зброї, гупання й гавкання кулестрілів. Промені світилися в мороці блакитним і жовтим. В небі вибухали далекі розриви грому, а бліді блискавки ніби відповідали йому. Хтось зойкнув і впав десь попереду.

Десь нерозбірливо кричали. Я проскочив край трапу, з’їхав униз вигином мокрого бункера, упіймав рівновагу завдяки ейшундівському чохлу і стрибнув уперед. Пройшов мілкою заводдю між модулями й видерся на вигнутий схил наступного. Поверхня була зерниста й давала непогане зчеплення. Периферичний зір підказав мені, що я був вершиною клину, Яда йшла на лівому фланзі, а Муракамі з часткоплазмовою рушницею став праворуч.

Я накрутив нейрохімію й помітив попереду службову драбину, де трьох Владових піратів притисло до її підніжжя вогнем з пристані вгорі. Розпластане тіло їхнього товариша плавало під найближчим модулем мокрого бункера, а з його обличчя й грудей і досі йшла пара, позначаючи місце, куди влучило бластером, що випалив життя з їх власника.

Я кинувся до драбини з прудкорибським завзяттям.

— Ядо!

— Так — давай!

Ми наче знову повернулися до Нечищеного. То були залишки пристосованості «Пролаз» одне до одного, а може, якась близнюча спорідненість, за сприяння «Ейшундо». Я погнав, не озираючись. Позаду мене виступив осколковий бластер — зле заливисте виття під дощем — і край пристані вибухнув градом уламків. Знову крики. Я добіг до драбини десь у ту ж мить, коли пірати зрозуміли, що вони вже не пришпилені. Я прогупав угору з «Рапсодією» наготові.

Нагорі лежали тіла, подерті й скривавлені після осколкового вогню, і один з Шегешварових людей, поранений, але досі на ногах. Він плюнув і хильнувся до мене з ножем. Я відхилився вбік, захопив руку з ножем і скинув його з пристані. Короткий крик загубився в штормі.

Пригнувся й озирнувся довкола, витягнувши «Рапсодію» й скануючи простір за низької видимості, поки решта піднімалася драбиною позаду мене. Дощ розбивався об вічнобетон, утворюючи мільйони відбивних гейзерів на його поверхні. Я проблимав від нього очі.

На пристані було чисто.

Муракамі плеснув мене по плечу.

— Гей, непогано, як на пенсіонера.

Я пирхнув.

— Хтось же мусив показати тобі, як воно робиться. Гаразд, ходімо сюди.

Ми рушили причалом під дощем, знайшли обраний мною вхід і по одному проскочили всередину. Нас вразила тиша і раптове полегшення від того, що сила шторму перестала на нас давити. Вода стікала з нас на пластикову підлогу короткого коридору зі знайомими, важкими дверми з віконцями. Надворі проревів грім. Я для певності зазирнув крізь одне з віконець і побачив кімнату, повну безликих металевих ящиків з шухлядами. Холодне сховище для пантерячого корму і, коли-не-коли, трупів Шегешварових ворогів. У кінці коридору вузькі сходи вели до примітивного пристрою для перечохлення і ветеринарної секції для пантер.

Я кивнув до сходів.

— Три рівні вниз, і опинимося в комплексі мокрих бункерів.

Пірати, повні галасу й ентузіазму, пішли в авангарді. Вони були накидані метом і немало роздратовані тим, що їм довелося лізти драбиною після мене, тож їх важко було переконати поводитися інакше. Муракамі знизав плечима і навіть не спробував. Вони з розгону протупотіли сходами й забігли просто до засідки внизу.

Ми йшли на один проліт позаду, рухалися з непідсиленою хімічно обачністю, і навіть так я відчув, як фонове тепло від бластерів обпекло мені обличчя й руки. Какофонія гучних, раптових криків — пірати спалахували смолоскипами й помирали. Один з них зробив три незграбних кроки назад з того пекла, благально простягнувши до нас оперені полум’ям руки. Його розтоплене обличчя було менш як у метрі від мого, коли він повалився на холодну сталь під ногами, шиплячи й курячись.

Муракамі жбурнув до низу сходів гранату-ультравібру, і вона металево бамкнула, перш ніж почувся знайомий тріскотливий крик. У замкненому просторі він оглушував. Ми синхронно закрили вуха долонями. Якщо хтось унизу й кричав, поки їх убивало, їхню смерть ми почути не могли.

Ми почекали секунду після того, як граната замовкла, а тоді Муракамі вистрілив униз із часткоплазмової гвинтівки. Реакції не було. Я пройшов повз почорнілі й трохи вичахлі тіла піратів, задихаючись від смороду. Глянув повз розпачливо зігнуті кінцівки того, хто зустрів основний вогонь, і побачив порожній коридор. Жовті кремові стіни, підлога й стеля, яскраво освітлені згори вмонтованими смугами ілюмінію. Коло підніжжя сходів все було забарвлене широкими мазками крові й загуслих тканин.

— Чисто.

Ми знайшли як пройти повз те місиво й обережно рушили коридором у серце нижніх рівнів мокрого бункера. Танаседа не знав, де саме тримають полонених — гайдуки нервово і вороже ставилися до самої присутності якудзи на Кошуті. У своїй новій і непереконливій ролі покаянного невдахи-шантажиста, Танаседа все одно наполіг, щоб його допустили, тому що сподівався тортурами чи погрозами видобути з мене місцеперебування пам’яті Юкіо Хіраясу, щоб зменшити шкоду, завдану його репутації, в очах власних колег. Аюра Гарлан-Цуруока, погодилася на це з якоїсь візантійської причини, і врешті-решт, саме її тиск на Шегешвара уможливив цю дипломатичну співпрацю між якудзою і гайдуками. Шегешвар особисто запросив Танаседу, а тоді прямою мовою повідомив, щоб той краще знайшов собі житло в Новопешті чи Сорстауні й тримався далі від ферми, якщо його не закличуть, і щоб не спускав своїх людей з короткої шворки. На екскурсію базою його точно не водили.

Але насправді у всьому комплексі було тільки одне місце для людей, яких поки що хотілося бачити живими. Я бував там кілька разів за минулі відвідини, а один раз навіть побачив, як туди переправили якогось приреченого ігромана, поки Шегешвар придумував, як найліпше зробити з нього приклад. Якщо хочеться замкнути когось на фермі — заведи його туди, звідки навіть чудовисько не вирветься. Замкни його в камеру для пантери.

Ми зупинялися на перехрестях, де вентиляційна система глипала на нас згори своїми отворами. Через повітряні канали долинали звуки битви. Я показав ліворуч і мовив:

— Отуди й униз. Пантерячі клітки за наступним поворотом усі будуть по праву руку, вони відкриваються в тунелі, що ведуть прямо в загони. Шегешвар переобладнав кілька з них під людей. Мають бути десь там.

— Тоді гаразд.

Ми знову набрали ходи, повернули праворуч, а тоді я почув плавне, протяжне рипіння дверей, що опускалися в підлогу однієї з камер. Тоді чиїсь кроки й настирливі голоси. Шегешвар, Аюра і третій голос, котрий я вже чув раніше, але не зміг визначити. Я придушив дикий спалах радості, притиснувся до стіни й махнув Яді й Муракамі, щоб відійшли.

Я прислухався. Аюра, з концентрованою злістю:

— …справді вважаєте, що мене це вразить?

— Не треба вішати на мене це лайно, — гаркнув Шегешвар. — Це все те косооке якудзяче гімно, яке ти захотіла взяти на борт. Я ж казав…

— Мені здається, Шегешвар-сан, що не личить…

— І не клич мене так, чорт забирай. Тут тобі Кошут, а не всрана північ. Де твоя культурна гнучкість, га? Антоне, ти впевнений, що ніхто не транслює сюди підкріплення?

І тоді третій голос знайшов своє обличчя. Високий чільник з крикливим волоссям із Драви. Системний адміністратор і бойовий пес Ковача 2.0.

— Нічого. Тут тільки…

Я мав це передбачити.

Я збирався почекати ще кілька секунд. Випустити їх у широкий, яскраво освітлений коридор, а тоді закрити пастку. Натомість…

Яда пролетіла повз мене, як кінець траулерного троса, що луснув від натягу. Здавалося, що її голос вибив луну зі стін усього комплексу.

— Антоне, бездушне ти падло!

Я відліпився від стіни й розвернувся, щоб накрити їх усіх «Рапсодією».

Пізно.

Я встиг побачити тих трьох, коли вони порозкривали роти від шоку. Шегешвар зустрів мій погляд і сіпнувся. Яда міцно вперлася ногами, вирівняла й притиснула до стегна осколкову гвинтівку. Антон побачив це й зреагував по-списантськи швидко. Він схопив Аюру Гарлан-Цуруоку за плечі й розвернув перед собою. Гвинтівка кашлянула. Гарланова очільниця безпеки закрича…

…і розлетілася навсібіч від плечей до пояса, коли рій мономолекул її роздер. Кров і плоть пролетіли в повітрі вибухом, заляпали мене, осліпили…

А за той час, що я протирав очі, вони обидва вже щезли. Заскочили в камеру, з якої вони вийшли, а тоді в тунель за нею. Залишки Аюри лежали на підлозі трьома шматками й калюжею місива між ними.

— Ядо, ти ж не іграшками граєш! — загорлав я.

Вона втерла обличчя, розмазуючи на ньому кров.

— Я ж казала, що дістану його.

Я закликав спокій. Тицьнув пальцем у бойню навколо наших ніг.

— Ти його не поцілила, Ядо. Він утік. — Спокій зрадив мене, обвалившись під тиском ненаправленої люті. — Як можна бути такою тупою? Він утік, чорт його бери.

— Тоді я дожену, чорт його бери.

— Ні, нам тре…

Але вона вже перейшла відкриту камеру розмашистою списантською ходою. Пірнула в тунель.

— Добре впорався, Таку, — насмішливо сказав Муракамі. — Командний дух. Мені сподобалося.

— Замовкни, Тоде. Знайди пункт спостереження, перевір камери. Вони десь тут. Я повернуся, щойно зможу.

Вимовляючи останні слова, я вже рухався. Знову біг — за Ядою, за Шегешваром, за чимось.

Розділ сорок шостий

Тунель виходив у яму для боїв. Круті похилі вічнобетонні стіни десять метрів заввишки, подерті до половини висоти за десятиліття, впродовж яких болотяні пантери намагалися вишкрябатися назовні. Обгороджений круглий простір для глядачів нагорі, усе просто неба, закритого прудкою отарою зеленуватих хмар. Через дощ було неможливо дивитися вгору. Тридцять сантиметрів густої грязюки на дні ями під зливою перетворювалися на коричневу сльоту. Дренажні отвори в стінах не встигали за прибуттям нової води.

Я примружився, дивлячись крізь воду, і помітив Яду на середині висоти вузької службової драбини, вмонтованої у стіну в кутку ями. Загорлав до неї крізь шум бурі.

— Ядо! Зажди, чорти б тебе!

Вона зупинилася, повиснувши на щаблі і спрямувавши осколкового бластера вниз. Тоді помахала мені й полізла далі.

Я чортихнувся, сховав «Рапсодію» й поліз по драбині слідом за нею. Дощ лив стіною і гупав по голові. Мені здалося, що десь угорі я почув бластерний вогонь.

Коли я дістався верху, чиясь долоня сягнула назустріч і вхопила мене за руку. Я смикнувся від несподіванки й побачив Яду.

— Не вилазь високо, — гукнула вона. — Вони тут.

Я обережно підвів голову над рівнем ями й оглянув мережу глядацьких містків і галерей, що перетиналися над ямами для боїв. Густа пелена дощу затуляла огляд. На десяти метрах видимість розмивало, а на двадцяти її вже не було. Я чув, як десь по той бік ферми ревіла перестрілка, але тут галасував тільки шторм. Яда розпласталася на животі на краю ями. Вона побачила, як я роззираюся, і нахилилася ближче.

— Вони розділилися, — прокричала вона мені на вухо. — Антон погнав до пристані на іншому боці. Я так думаю, що він шукає, на чому б злиняти, або, може, розшукує іншого тебе, щоб прикрив його. Другий вискочив з-поміж отих загонів, і схоже, що він хоче битися. Стрельнув оце в мене щойно.

Я кивнув.

— Гаразд, іди за Антоном, а я подбаю про Шегешвара. Я прикрию тебе, коли ти підеш.

— Добре.

Я вхопив її за плече, коли вона перевернулася. На секунду підтягнув її назад.

— Ядо, бляха, тільки будь обережна. Якщо зустрінеш там мене…

Її губи скривилися в посмішку, і дощ затік їй між зуби.

— Тоді я розмажу його замість тебе без додаткової оплати.

Я виліз до неї на плаский майданчик над стіною, витяг «Рапсодію» й накрутив на ній вузький промінь і максимальну дальність. Тоді трохи посовався й сів навпочіпки, трохи вигнувши спину.

— Очі на сканери!

Вона зібралася.

— Ну ж бо!

Вона рвонула в гущу мороку вздовж поручнів містка. Праворуч од мене бластерний постріл розділив завісу дощу. Я рефлекторно натиснув на свій курок, але побачив, що не поцілив. Від сорока до п’ятдесяти метрів, сказала зброярка з Текітомури, але воно легше, якщо видно, куди стріляти.

Тому…

Я підвівся і заревів крізь бурю:

— Гей, Раде? Чуєш мене? Я зараз прийду і вб’ю тебе, падло таке!

Жодної відповіді. Але й жодного пострілу. Я обережно ступав уздовж галереї, що простиралася над ямою, намагаючись вирахувати Шегешварове розташування.

Ями для двобоїв були сплюснутими овальними аренами, втопленими просто в мулисте дно Обширу, всередині глибшими за околишні води десь на метр. Їх було дев’ять, згрупованих у ряди по три, з товстими вічнобетонними стінами, увінчаними сполученими галереями, де глядачі могли стояти біля поручнів і з безпечної відстані спостерігати, як пантери внизу шматують одна одну. Від краю до краю кожної ями були перекинуті глядацькі містки з плетеного дроту, щоб забезпечити дуже потрібне додаткове місце на важливі бої. Не раз я бачив галереї, напхані людьми у п’ять рядів, і з’єднувальні містки, що скрипіли під вагою юрби, яка витягувала шиї, щоб побачити смерть.

Загальна стільникова структура, утворена дев’ятьма ямами, піднімалася з мілких вод Обширу і спиралася на глибоко посаджені бульки мокрих бункерів з одного боку. До цього краю ям прилягали ряди годівниць і довгі прямокутні вигони для вправ, теж обнесені перехрещеними службовими містками. «Паля» пробилася крізь них на ферму. Наскільки я міг розрізнити, саме з краю цих руїн стріляв бластер.

— Чув мене, Раде, гімняний ти кавалку?

Знову гримнув бластер. Промінь смальнув біля мене, і я впав на вічнобетонну долівку, розбризкуючи воду. Над головою пролунав голос Шегешвара.

— Гадаю, ближче не треба, Таку.

— Як хочеш, — гукнув я у відповідь. — Все одно вже все закінчилось, окрім хіба що прибирання.

— Невже? Не дуже ти в себе віриш, га? Він зараз біля нового доку, розганяє твоїх дружків-піратів. Скоро викине їх в Обшир або згодує пантерам. Тобі хіба не чутно?

Я послухав і знову вловив звуки битви. Бластерний вогонь і поодинокі крики агонії. Нічого не можна було сказати напевне, але лихі передчуття стосовно Влада і його амфетамінової команди повернулися до мене. Я скривився.

— Що, ми не чекали, що нас так притисне, га?! — крикнув я. — Як же це, ви з ним перетренувалися в гравіспортзалі? Тикалися з різних кінців у твою улюблену шльондру?

— Іди в сраку, Ковачу. Принаймні він ще пам’ятає, як люди веселяться.

Його голос прозвучав близько, навіть зважаючи на бурю. Я трохи підвівся й поповз по долівці галереї. Підібрався трохи ближче.

— Ясно. І цього вистачило, щоб мене продати?

— Я тебе не продавав, — мені відповів сміх, що тарабанив, як лебідка на траулері. — Я обміняв тебе на кращу версію. Я дотримаю свого слова перед цим хлопцем замість тебе. Тому що цей паскудник ще пам’ятає, хто він і звідки.

Трошки ближче. Підповзай по метру за раз крізь зливу і три сантиметри стоячої води на доріжках. Від однієї ями до іншої. Не підводься. Не давай ненависті й злості звести тебе на ноги. Намагайся змусити його помилитися.

— А він пам’ятає, як ти скавучав і повзав у всраному завулку з розпоротою ногою, Раде? Він пам’ятає це лайно?

— Таки пам’ятає. Але знаєш що? — Шегешварів голос трохи підвищився. Певно, я зачепив якийсь нерв. — Він не викручує мені яйця цим спогадом за кожним разом. І не доїть мене з його допомогою, і не дає собі такої волі з моїми фінансами.

Трохи ближче. Я додав до голосу веселощів.

— Ага, а ще він вивів тебе на Перші родини. І осьде насправді штука, так? Ти продався купці драних аристократів, Раде. Ти тепер як всрана якудза. Може, скоро переїдеш до Міллспорта.

— Залізь у сраку, Ковачу!

Компанію лютому вигуку склав ще один бластерний розряд, але він і близько не влучив. Я усміхнувся і накрутив «Рапсодію» на максимальний розкид променя. Відтиснувся з води на руках. Накрутив нейрохімію.

— І це я забув, хто я такий і звідки? Годі, Раде. Ти й не схаменешся, як носитимеш чохол зі шпарками на місці очей.

Отак досить.

— Щоб ти…

Я звівся на ноги й кинувся вперед на його голос, а решту зробила нейрохімія. Я помітив місце, де він скрутився біля краю однієї з годівниць, прикритий сталевим плетивом містка. «Рапсодія» вивергнула з мого кулака мономолекулярні часточки, коли я вже оббігав овальну доріжку навколо бойової ями. Часу прицілитися краще не було, я тільки сподівався, що…

Він зойкнув, і я побачив, як він заточився, схопившись за руку. Люта радість сповнила мене, зуби вискалилися. Я вистрілив знову, і він або повалився, або кинувся вниз, щоб прикритися. Я перескочив поручень між моєю галереєю і годівницею. Мало не перечепився через неї. Хитнувся назад, щоб знайти рівновагу, і прийняв миттєве рішення. Я не міг обходити навколо стіни. Якщо Шегешвар був живий, він би звівся на ноги раніше й засмажив би мене з бластера. Залишався ще прямий відрізок по містку, півдюжини метрів понад загоном, і я з розгону туди скочив.

Метал піді мною неприємно нахилився.

Щось у загоні піді мною стрибнуло й загарчало. Гнилувато-м’ясний солоний сморід із пащі пантери вивергнувся до мене знизу.

Пізніше я зрозумію, що годувальний загін вдарило по дотичній під час прибуття «Палі», і вічнобетон з того боку, де засів Шегешвар, розколовся. Той край містка висів тільки на кріпленнях, що стриміли зі стіни. І якось сталося, що через схоже пошкодження десь в іншій частині комплексу загонів, одна болотяна пантера змогла пройти сюди.

Коли мені до протилежного краю залишалося ще два метри, кріплення вирвалися повністю. Рефлекси «Ейшундо» жбурнули мене вперед. Я загубив «Рапсодію», і обіруч ухопився за край загону. Місток полетів донизу. Я тримався за мокрий вічнобетон. Одна рука зісковзнула. Геконівський захват іншої втримав мене. Десь унизу пантера кігтями викресала іскри з поваленого містка, а тоді відскочила з пронизливим виттям. Я силкувався вхопитися за щось іншою рукою.

Голова Шегешвара висунулася над краєм стіни загону. Він зблід, правий рукав просочився кров’ю, але, побачивши мене, він посміхнувся.

— От так-так, — сказав він майже товариським тоном. — Мій старий занюханий та праведний друг Такеші Ковач.

Я відчайдушно хитнувся вбік. Зачепився стопою за край загону. Шегешвар побачив це й підкульгав ближче.

— Я так не думаю, — сказав він і копнув мою ногу геть. Я знову хитнувся, ледве втримавшись руками. Він трохи постояв і подивився на мене. Тоді зазирнув у яму для двобоїв і задоволено кивнув. Навколо нас барабанив дощ.

— Ну хоч раз я подивлюся на тебе згори вниз, а не ти на мене.

Я видихнув:

— Ох, іди к бісу.

— А знаєш, пантера внизу навіть може бути одним із твоїх релігійних друзів. Ото було б іронічно, га?

— Не тягни, Раде. Ти запроданий шматок лайна, і це не зміниться, хай там що ти зараз скажи.

— Правильно, Такеші. Стань на моральнішу позицію, гімнюче. — Він скривився, і на мить мені здалося, що зараз він от-от ударить мене чоботом по руках. — Роби, як завжди робиш. Ой-ой, Радул — всраний злодій, Радул не може про себе подбати, мені якось довелося рятувати Радулове життя. Ти тільки це й робив, відколи відтер від мене Івонну, і відтоді не змінювався, чорт тебе забирай.

Я глянув на нього крізь дощ, майже забувши про висоту, на якій висів. Виплюнув воду з рота.

— Що ти таке верзеш?

— Ти чудово знаєш, про що я, падло ти всране! «Ватанабе» того літа, Івонна Вазарелі, зелені очі.

Ім’я освітило спогад. Риф Хірата, довготелесий силует наді мною. Мокре з моря, солоне на смак тіло на вологих гумових костюмах.

Тримайся міцно.

— Я… — я похитав занімілою головою. — Я думав, що її звали Свою.

— От бачиш, падло таке, бачиш? — із нього ніби попер гній, якась отрута, яка надто довго була всередині. Його обличчя спотворила лють. — Тобі було на неї насрати, вона тобі була просто черговою безіменною підстилкою.

На довгу хвилю мене накрили спогади. Ейшундівський чохол забрав контроль, поки я висів у світловому тунелі з калейдоскопом пригаданих подій того літа. Там, на палубі «Ватанабе». Спека, що давила зі свинцевого неба. Благенький вітерець із Обширу, недостатній, щоб поворухнути важкі дзеркальні скельця-дзвоники. Слизька від поту шкіра під одягом і всіяна краплинами на відкритих ділянках. Мляві балачки і сміх, кислий аромат морської коноплі в повітрі. Зеленоока дівчина.

— То було драних двісті років тому, Раде. І ти до неї навіть майже не балакав. Натомість ти тягнув носом мет із цицьок Малгожати Буковської, як у тебе, гімнюка, було заведено.

— Я не знав, як. Вона була… — Він замкнувся. — Вона була для мене особлива, випердку.

Спочатку я не зміг визначити, що за звук вирвався з мене. То міг бути кашель, приглушений дощем, що залітав мені в горло щоразу, як я відкривав рота. Він був трошки схожий на схлип, або на звук, з якимось щось відірвалося всередині. Якась невдача, втрата.

Але це було не так.

То був сміх.

Він теплом розійшовся в мені після першого вологого кашлю, вимагаючи місця в грудях і пробиваючись звідти назовні. Він виніс воду з рота, і я не міг зупинитися.

— Ану не смійся, гімнюче.

Я не міг. Я реготав. Нова енергія наповнила м’язи рук разом з непроханими веселощами, сповнила геконівські долоні, налила пружною силою кожен палець.

— Який же ти тупий гімнюк, Раде. Вона була з новопештських багатіїв, вона ніколи б не переводила себе на таких вуличних, як ми. Тієї осені вона поїхала вчитися до Міллспорта, і я ніколи її більше не бачив. Вона й сказала мені, що я її більше не побачу. Сказала не журитися через те, що ми повеселилися, але жити так не могли. — Поки він глипав на мене, я майже несвідомо почав підтягуватися до краю загону. Вперся грудьми у твердий вічнобетонний край. Хекав, коли говорив. — Ти справді думаєш, що колись би зміг наблизитися до такої, як вона, Раде? Думав, що вона народить тобі дітей і сидітиме на пристані Спекни разом з іншими дружинами бандитів? Чекатиме тебе додому. Коли ти вгашений повзтимеш із «Ватанабе» на світанку? Це ж треба. — 3 мого крехтання знову почав вириватися сміх. — Це ж треба жінці, яка б вона не була, настільки втратити надію, щоб на таке піти?

— Щоб ти здох! — закричав він і копнув мене в обличчя.

Мабуть, я чекав цього. Безперечно, я достатньо наривався. Але зненацька все це здалося мені дуже далеким і неважливим поруч із яскравими картинами того літа. Хай там як, все зробив не я, а ейшундівський чохол.

Моя ліва рука злетіла вгору і вхопила його за гомілку, коли та відскочила назад після удару. Геконівська долоня зімкнулася. Я оскаженіло смикнув, і він кумедно підскочив на одній нозі до краю загону. Він дивився на мене, м’язи його обличчя посмикувалися.

Я впав і потягнув його за собою.

Падати було невисоко. Краї загону були такі ж похилі, як і в ямах для боїв, а зірваний місток застряг приблизно посередині вічнобетонної стіни, ще й майже рівно. Я впав на плетений метал, а Шегешвар приземлився на мене зверху. Повітря вилетіло з моїх легень. Місток здригнувся й проскрипів униз ще на пів метра. Пантера під нами ошаленіла, намагаючись підсунути його до підлоги загону. Вона відчувала кров, що текла з мого розбитого носа.

Шегешвар крутнувся, люто зиркаючи на мене. Я вдарив. Він коротко загарчав крізь зуби й пораненою рукою натиснув мені на горло. Це вирвало з нього крик, але він не послабив тиску ані на мить. Пантера вдарилася в бік поваленого містка, хекнувши в мене смородом крізь металеве плетиво. Я побачив одне люте око, яке потім сховалося за снопом іскор, викресаних кігтями з металу. Вона вищала й пускала слину, як навіжена.

Може, вона й була навіжена.

Я буцав ногами і смикався, але Шегешвар мене притиснув. Маючи за спиною дві сотні років вуличного насилля, подібні бійки він не програвав. Він спопеляв мене поглядом, ненависть давала йому сили побороти біль від осколкового розряду в руці. Я звільнив одну руку і знову спробував ударити його в горло, але він був готовий. Блок ліктем — і мої пальці ледве торкнулися його щоки. Тоді він захопив мою руку і переніс більше ваги на ушкоджену руку, якою душив мене.

Я підняв голову і вкусив через куртку його вражене бластером передпліччя. Кров виступила на тканині й залила мені рот. Він скрикнув і вдарив мене кулаком іншої руки збоку по голові. Тиск на мою шию почав діяти — я вже не міг дихати. Пантера гатила об металеве плетиво містка, і я смикнувся. Трохи перемістився вбік.

І скористався цим.

Силоміць просунув розтулену долоню вгору і приклав її до його обличчя збоку. Різко смикнув униз.

Геконівські шпичаки вкололися в шкіру. Там, де мої пучки тиснули на неї найсильніше, обличчя Шегешвара розірвалося. Спрацював інстинкт вуличного бійця — він заплющив очі, але це не допомогло. Мої пальці захопили повіко, відірвали його від чола, зачепили око й витягнули його назовні на оптичному нерві. Він утробно загорлав. Раптова злива крові домішалася до сірості дощу й забризкала мені лице. Він відпустив мене й посунувся назад. Його риси перекосило, око звисло назовні, а з очниці штовхало фонтанчики крові. Я закричав і пішов на нього, замантулив йому боковий у непошкоджену половину обличчя, від чого він хитнувся на протилежний поручень.

Якусь секунду він повисів на ньому, виставивши нетвердий блок лівою рукою і міцно стиснувши в кулак правицю — попри пошкодження, якої та зазнала.

І болотяна пантера загребла його.

Був і не стало. Мелькнула розмита грива і мантія, передня лапа зачепилася, дзьоб роззявився. Кігті вгородилися в нього на рівні плеча й потягли з містка вниз, як ганчір’яну ляльку. Він раз крикнув, а тоді я почув єдиний жорстокий хруст, коли зімкнувся дзьоб. Я не бачив, але пантера, певно, перекусила його навпіл просто на місці.

Мабуть, я цілу хвилину стояв, хитаючись, на похилому містку, слухав звуки, з якими роздиралася й ковталася плоть, трощилися кістки. Нарешті я похитався до поручня й примусив себе подивитися.

Запізно. Ніщо в тій бійні навколо пантери, що годувалася, навіть і близько не могло бути назване людським тілом.

Дощ уже змив більшу частину крові.


Болотяні пантери не надто розумні. Наситившись, цей екземпляр надалі майже не цікавився моїм існуванням над його головою. Я кілька хвилин пошукав очима «Рапсодію», так і не знайшов її, тож налагодився вилазити із загону. Завдяки численним вибоїнам, які «Паля» утворила в вічнобетонній стіні своїм прибуттям, це було не дуже важко. Я знайшов найширшу тріщину, вперся в неї ногами й потягнувся вгору, перебираючи руками. За винятком одного лячного моменту, коли шматок вічнобетону вирвався зі стіни з-під долоні, то був швидкий і легкий підйом. По дорозі нагору ейшундівський організм устиг зупинити кровотечу з носа.

Я стояв нагорі, прислухаючись до звуків битви. Так і не почув нічого, крім бурі, але й вона ніби трохи притихла. Битва або закінчилася, або перейшла у хованки й переслідування. Виходить, що я недооцінив Влада і його бригаду.

Ага, або гайдуків.

Настав час це з’ясувати.

Я знайшов Шегешварів бластер у калюжі його крові біля поручня годівниці, перевірив заряд і пішов назад через містки над ямами. Поки я йшов, мені сяйнуло, що Шегешварова смерть не залишила по собі нічого, крім неясного полегшення. Тепер мене не надто хвилювало те, як він мене продав, а розкриття того, як він сердився на мене через мою провину з Євою…

Івонною.

…так, Івонною, ця відвертість лиш закріпила очевидну правду. Попри все, єдиним, що тримало нас разом майже двісті років, був один, ненавмисне заслужений у тому завулку борг. Виходить, що ми один одному ніколи особливо не подобалися, і тому я подумав, що моє молодше «я», певно, крутило Шегешваром, як циган скрипкою.

У тунелі я знову зупинявся що кілька кроків, прислухатися чи не чутно стрілянини. Мокрі бункери стояли на диво тихі, і мої кроки лунали гучніше, ніж мені б того хотілося. Я пройшов по тунелю у зворотному напрямку до дверей, біля яких розійшовся з Муракамі і знайшов там залишки Аюри Гарлан із хірургічно-охайною діркою на рівні верхнього відділу спинного мозку. Ані сліду когось іще. Я оглянув коридор в обох напрямках, знову прислухався і розчув тільки регулярне металеве бамкання, яке списав на болотяних пантер, що люто билися об двері камер, розтривожені зовнішніми заворушеннями. Я скривився і пройшов у ряд дверей, що тихенько брязкали. Нерви напружені, бластер завбачливо зведений.

Через п’ять дверей я знайшов решту. Камера була відчинена і немилосердно освітлена. На долівці простягалися тіла, а стіна за ними — довгі ріки крові, ніби її вихлюпували з відер.

Кої.

Трес.

Бразил.

Четверо чи п’ятеро тих, кого я впізнав, але не знав на ім’я. Всі були вбиті твердими кулями, а тоді всі перевернуті обличчям до підлоги. Такі самі дірки під кожною потилицею — пам’яті зникли.

Ані сліду Відаури, ані сліду Ошіми.

Я стояв посеред бойні, ковзаючи поглядом від одного безвольного тіла до іншого, ніби шукаючи впущене додолу. Стояв, поки тиша яскраво освітленої кімнати не наросла до мірного тонкого виття у вухах, що перекрикувало решту світу.

Кроки в коридорі.

Я рвучко розвернувся, підняв бластер і ледь не вистрілив у Влада Цепеша, коли той всунув голову в двері. Він відсмикнувся, навів часткоплазмову рушницю, а тоді завмер. На його обличчі зринула нерішуча усмішка, а одна рука потяглася вгору почухати щоку.

— Ковачу. Трясця, дядьку, я тебе мало не встрелив.

— Що за чортівня тут коїться, Владе?

Він дивився повз мене на тіла. Знизав плечима.

— Хтозна. Скидається на те, що ми запізнилися. Ти їх знаєш?

— Де Муракамі?

Він махнув рукою туди, звідки прийшов.

— На дальньому краї, коло причалу. Послав мене знайти тебе й подивитися, чи тобі не потрібна поміч. Стрілялки, знаєш, уже здебільшого закінчилися. Зараз ще треба трохи прибрати, а тоді братися до старого доброго піратства. — Він знов усміхнувся. — Пора взяти свою плату. Ходімо.

Я німо пішов за ним. Ми перейшли мокрий бункер, через коридори, позначені слідами недавньої битви, повз присмалені бластерами стіни й гидкі патьоки роз’юшених людських тканин, іноді повз простертий труп і один раз — повз абсурдно добре вдягненого чоловіка середніх літ, що сидів на підлозі й дивився в кататонічній невірі на свої роздроблені ноги, що стирчали перед ним. Певно, його вигнало з казино чи борделю, коли почався рейд, він забіг у комплекс бункерів і потрапив під перехресний вогонь. Коли ми підійшли до нього, він простягнув до нас слабкі руки, і Влад вистрілив у нього часткоплазмою. Ми залишили його з чималою діромахою в грудях, від якої звивався вгору димок, і подерлися по службовій драбині до старої тюкувальної станції.

На причалі сцена бойні повторилася. Понівечені тіла розкидало по пристані і насипало між пришвартованими глісерами. Тут і там горіли вогники у місцях, де бластерні промені знаходили щось займистіше за людську плоть і кістку. Під дощем літав дим. Вітер ущухав.

Муракамі стояв на колінах біля води, схилившись над Вірджинією Відаурою. Він щось швидко їй говорив. Тримав її обличчя в долоні, мов у колисці. Кілька Владових піратів стояли навколо і дружно сперечалися, закинувши свою зброю за плечі. Вони були наскрізь мокрі, але нібито здорові.

На носовій частині зеленого панцира пришвартованого неподалік обширмобіля — Антонове тіло.

Він лежав горілиць, очі застигли розплющеними, веселкове волосся чільника звисало майже до води. Там, де колись були груди й живіт, тепер зяяла дірка, в яку можна було просунути голову. Скидалося на те, що Яда поцілила його ззаду просто в середину тулуба вузенько направленим променем осколкового бластера. Сам бластер лежав покинутий на причалі у калюжі крові. Яди не було й сліду.

Муракамі побачив, як ми підходимо, і відпустив обличчя Відаури. Він підібрав осколкового бластера і простягнув мені. Магазин був витягнутий, набійник порожній. Його вистріляли повністю, а тоді викинули. Він похитав головою.

— Ми шукали її, але не знайшли. Кол каже, що нібито бачив, як вона падала у воду. Підстрелена з отієї стіни. Може, її тільки куснуло, але в цьому лайні, — він показав рукою на погоду, — ми ніяк не дізнаємося, поки не почнемо витягати тіла. Буря суне на захід і випускає дух. Тоді можна буде пошукати.

Я глянув униз, на Вірджинію Відауру. Очевидних поранень я не бачив, але вона виглядала напівпритомною, її голова хиталася. Я повернувся до Муракамі.

— Якого біса…

А тоді приклад осколкового бластера злетів угору і вдарив мене по голові.

Біле полум’я, невіра. Нова кровотеча з носа.

Що…

Я заточився, хапонув повітря, упав.

Наді мною став Муракамі. Він відкинув осколкового бластера і витяг з-за пояса маленького охайного станера.

— Пробач, Таку.

І вистрілив у мене.

Розділ сорок сьомий

У кінці дуже довгого темного коридору на мене чекає жінка. Я намагаюся поквапитися, але мій одяг мокрий і важкий, а сам коридор похилий і майже по коліно залитий грузькою речовиною, про яку я думаю, що то загусла кров, тільки пахне вона бела-травою. Я борсаюся вперед по затопленій похилій долівці, але прочинені двері чомусь не здаються ближчими.

Якісь проблеми, семе?

Я накручую нейрохімію, але щось із моєю біонікою негаразд, бо я бачу все ніби в ультрадалекозорому снайперському прицілі. Варто мені лиш трохи ворухнутися — і картина танцює перед очима, а очі болять, намагаючись утримати фокус. Половину часу та жінка — то Владова не обділена принадами, оголена до талії товаришка-піратка, що схилилася над модулями незнайомого мені обладнання на долівці каюти. Повні великі груди звисають, як плоди — я відчуваю, як піднебіння аж свербить від бажання всмоктати котрийсь із округлих темних сосків. Саме тоді, як мені здається, що я зафіксував поле зору, воно вислизає геть і перетворюється на крихітну кухню з пофарбованими вручну віконницями, що затуляють кошутське сонце. У ній теж є жінка, також оголена до талії, але вже інша — і цю я знаю.

Приціл знову хитається. Мій погляд перебігає до обладнання на підлозі. Матово-сірий протиударний корпус, блискучі чорні диски, на яких з’являться активовані котушки пам’яті. Логотип на кожному модулі виведений ідеографічними символами, я впізнаю їх, хоча наразі й не володію на рівні читання ані староугорською, ані земною китайською. «Психографіка Цзен». Я бачив цю назву у недавньому минулому на полях боїв і в палатах психохірургічного відновлення. Нове ім’я, нове світило в розрідженому сузір’ї військових фірм, торгова марка, яку можуть собі дозволити тільки дуже добре фінансовані організації.

Що це там у тебе?

Електромагнітний «Калашников». Один із сусідів далі по коридору позичив.

Цікаво, де він його вкрав.

А хто сказав, що він обов’язково крадений?

Я. Вони ж пірати.

Раптом моя долоня наповнилася розкішним важким закругленим прикладом «Калашникова». Він блищить до мене у тьмяному світлі коридора і просто проситься, щоб його тримали міцніше.

Сімсот доларів ООН мінімум. Жоден пірат, що сидить на меті, не витрачатиме стільки грошей на тихостріл.

Я гребу далі ще кілька кроків, і мене сповнює жахливе відчуття власної нездатності осягнути факти. Я ніби вбираю ту в’язку гидоту з коридора через стрижневі корені в ногах і залиті чоботи, і знаю, що невдовзі вона сповнить мене по вінця й засмітить усі порожнини.

А тоді я роздуюся й вибухну ним, як пакет з кров ’ю, який надто сильно стиснули.

Вийдеш сюди знову, пацан, і я давитиму тебе, поки ти не репнеш.

Я відчуваю, як розширюються від шоку мої очі. Я знову дивлюся у снайперський приціл, і цього разу там уже не жінка з приладами, і не каюта на борту «Палі».

Це кухня.

І це моя матір.

Вона стоїть однією ногою в мисці мильної води, нахиляється, щоб обмити її обривком дешевої вирощеної гігієн-губки. На ній розділена з одного боку спідниця-обмотка, як у збиральниць трави, і вона гола по пояс, і вона молода, молодша, ніж я зазвичай можу її пригадати. Повні великі груди звисають, як плоди, і мені свербить у роті від залишкового спогаду про те, як я їх торкався. Вона дивиться вбік, а тоді вниз на мене, і всміхається.

Тоді він вривається в кімнату через інші двері, які, як підказує мені невловимий спогад, ведуть до порту. Вривається в кімнату і врізається в неї, наче якась стихія.

Ах ти ж курва, ах ти ж паскудна драна курва.

Мої очі від шоку знову розчахуються, і я раптом стою на порозі. Фільтр снайперського прицілу зникає, і тепер усе справжнє й живе. Я йду вперед після третього удару. Тильним боком долоні наодмаш — такий удар ми всі колись діставали від нього, але цього разу він геть не стримується — її кидає через кухню на стіл, і вона падає, тоді підводиться, а він знову збиває її на підлогу, з’являється кров, що яскраво ллється з носа і блищить під єдиним променем, який проник крізь віконниці, вона силкується підвестися, цього разу з підлоги, а він махом гупає її в живіт чоботом, вона здригається й перевертається на бік, миска перекидається, і мильна вода котиться до мене через поріг, через мої босі ноги, а тоді мій привид ніби залишається стояти в дверях, а решта мене біжить до кімнати й намагається влізти між ними.

Мені, певно, не більше п’яти років, а він п'яний, і його удар лягає неточно. Але й цього досить, щоб мене відкинуло до дверей. Тоді він підходить і стає наді мною, незграбно впирає руки в коліна, важко дихає обвислим ротом.

Вийдеш сюди знову, пацан, і я давитиму тебе, поки ти не репнеш.

Він повертається до неї і навіть не зачинає за собою двері.

Але поки я сиджу безпорадною купою й починаю плакати, вона витягується на долівці і пхає двері рукою, затуляючи від мене те, що там почалося.

Потім чуються тільки звуки ударів, а тоді грюк дверима оддалік.

Я пробираюся похилим коридором, женуся за дверима, крізь щілину в яких пробивається останнє світло, а ридання в горлі модулюється й наростає до верещання лисокрила. Лють піднімається в мені припливною хвилею, я старшаю з кожною секундою, і невдовзі виросту достатньо, і дістануся до дверей, доберуся до них раніше, ніж він нарешті піде від нас і зникне з нашого життя, і це я змушу його зникнути, я вб’ю його голіруч, у мене в руках зброя, мої руки — це і є зброя, і в’язка каламуть мілкішає, і я б’юся у двері, як болотяна пантера, але марно, вони надто довго були закриті, вони міцні, і удар об них прошиває все моє тіло, як шок від станера і…

А, точно. Шок від станера.

Значить, це не двері, а…

…портовий бетон, і моє обличчя притиснуте до нього, лежить у липкій калюжці слини й крові, бо я, вочевидь, прикусив язика, коли падав. Доволі очікуваний наслідок, коли йдеться про станер.

Я кашлянув і вдавився слизом. Виплюнув його, швидко оцінив отриману шкоду й пожалкував про це. Все моє тіло було пекучою конструкцією з тремтіння і болю від станерного шоку. Черево й кишки шкребла нудота, голова була легенька і заповнена зірочками. Бік голови в тому місці, де мене вдарило прикладом, пульсував. Я хвильку полежав, намагаючись повернути якийсь контроль, тоді відірвав обличчя від пристані й смикнув шиєю вгору, як тюлень. То був короткий, передчасно перерваний рух. Мої руки були зафіксовані за спиною, і я не бачив нічого вище за рівень гомілки. Теплий жмут активного біоволокна навколо зап’ясть. Воно піддавалося, щоб не скалічити змотані руки у тривалій перспективі, воно розчинялося, як теплий віск, якщо побризкати правильним ензимом, але звільнитися з нього самому не легше, ніж відірвати собі пальці.

Натиснув на кишеню й отримав очікувану правду. «Теббіт» забрали. Я залишився без зброї.

Мене скрутило, і я вивернув скупі залишки з порожнього шлунку. Впав, щосили намагаючись не вляпатися обличчям. Десь іздалеку чувся бластерний вогонь, а тоді тихіші звуки, схожі на сміх.

Пара чобіт проляпала калюжами повз мене. Зупинилася й повернулася.

— Він очунюється, — сказав хтось і свиснув.

— Міцний гімнюк. Гей, Відауро, ти казала, що тренувала цього парубка?

Ніхто не відповів. Я знову смикнувся вгору й спромігся перекотитися на бік. Мляво блимнув на форму, що стояла наді мною. З розчищеного неба, яке вже майже не дощило, на мене дивився Влад Депеш. Вираз його обличчя був серйозний і захоплений, він нерухомо стояв і стежив за мною. Ані сліду його колишньої амфетамінової сіпаності.

— Добре зіграв, — хрипнув я до нього.

— Сподобалося, га? — він усміхнувся. — Купився?

Я пробіг язиком по губах і виплюнув трохи крові, змішаної з блювотою.

— Так, я ще подумав, що Муракамі всі клепки з голови вилетіли, якщо він тобі довірився. То що сталося з оригінальним Владом?

— Ех, — він іронічно насупився. — Знаєш, як воно буває.

— Так, знаю. І скільки вас іще тут? Крім пишногрудої спеціалістки з психохірургії, звісно.

Він весело зареготав.

— Так, вона розповіла, що помітила, як ти дивився. Чудове м’ясце, га? Знаєш, останнє, що Лібек носила до цього, був чохол канатохідця від «Лимона». Плаский, як та дошка. Минув уже рік, а вона досі не може вирішити, чи їй така зміна більше подобається, а чи дратує.

— «Лимон», та? «Лимон» з Латімера.

— Саме так.

— Батьківщина передових списантських технологій.

Він вишкірився.

— Починає складатися докупи, га?

Важко знизувати плечима, коли в тебе руки зв’язані за спиною, а сам лежиш на підлозі, але я зробив усе, що зміг.

— Я бачив обладнання «Цзен» в її каюті.

— Чорт, то ти не дивився на її цицьки.

— Та ні, дивився, — визнав я. — Знаєш, як воно буває. Усе периферичне зберігається назавжди.

— Щира правда, біс її бери.

— Меллорі.

Ми обидва глянули туди, звідки гукали. Тодор Муракамі крокував уздовж пристані з боку мокрих бункерів. Він не мав зброї, окрім «Калашникова» при боці та ножа на грудях. Дощик сіявся навкруг нього, виблискуючи іскорками від яснішого неба.

— Наш ренегат уже очуняв і плюється, — сказав Меллорі, показуючи на мене.

— Добре. А тепер, оскільки ти єдиний, хто може змусити ту команду робити щось на штиб загальної координації, піди-но їх організуй. З боку борделя ще лежать тіла з цілими пам’ятями, я бачив їх. Хтозна, серед них може навіть трапитися якийсь живий свідок. Я хочу фінальної зачистки, щоб ніхто не лишився в живих, і я хочу, щоб кожна пам’ять була перетоплена на шлак. — Муракамі гидливо махнув руками. — Господи всраний, вони ж пірати, можна було подумати, що вони з таким упораються. А натомість більшість із них грається, випускаючи пантер та вправляючись у стрільбі в живу мішень. Послухай лиш.

Бластерні постріли гуділи в повітрі довгими, недисциплінованими розрядами, а до них домішувалися крики й сміх. Меллорі знизав плечима.

— То де Томазеллі?

— Встановлюють із Лібек обладнання. А Ванг чекає на містку, намагається встежити, щоб нікого випадково не зжерли. Це твій корабель, Владе. Піди й примусь їх перестати колупатися в сраці, а коли вони закінчать зачистку, підведіть «Палю» до цього краю під навантаження.

— Гаразд, — вираз обличчя Меллорі змінився, подібно до брижів воді. Він перевтілився у Влада й почав смикано колупатися в шрамах від акне. Він кивнув мені. — Побачимось коли побачимось, га, Ковачу? Отоді.

Я простежив за ним до рогу станції, поки він не щез з очей. Тоді стрельнув очима в Муркакамі, який і досі дивився у бік, з якого лунали післябойові веселощі.

— Драні аматори, — пробурмотів він і похитав головою.

— Отож, — сухо сказав я, — ви все-таки тут на завданні.

— Здогадався з першої спроби, — говорячи так, Муракамі нахилився, крекнув і підтягнув мене вгору, в незграбну сидячу позу. — Не тримай на мене зла, чув? Навряд чи я міг розповісти тобі все вчора увечері й звернутися до твоєї ностальгії по допомогу, правда?

Я озирнувся зі своєї нової точки огляду й побачив Вірджинію Відауру, притулену до причальної тумби, зі скрученими за спиною руками. Її обличчя перетинав чимдалі темніший синець, око запухло. Вона тупо глянула на мене, а тоді відвела погляд. До бруду і поту на її обличчі домішалися сльози. Ані сліду чохла Сильви Ошіми, живого чи мертвого.

— Тож натомість ти обвів мене круг пальця.

Він знизав плечима.

— Працюй із тим, що маєш під рукою, ти ж знаєш.

— І скільки вас тут? Не повна команда, як видно.

— Ні, — він ледь усміхнувся. — Лише п’ятеро. Меллорі, Лібек, котру, як я розумію, ти вже начебто бачив. Двоє інших, Томазеллі з Вангом, та ще я.

Я кивнув.

— Команда для таємного втручання. Я мав здогадатися, що ти ніяк не міг просто стирчати в Міллспорті у відпустці. Довго ти пробув під прикриттям?

— Майже чотири роки. Ми з Меллорі прибули раніше за інших. Спакували Влада два роки тому, до того придивлялися до нього. А тоді Меллорі привів інших як новобранців.

— Така заміна у Владовій шкурі могла здатися комусь дивною.

— Та наче не здалася, — Муракамі присів навпочіпки під дощиком, наче мав на розмову скільки завгодно часу. — Вони не надто чутливі, ці амфетамінні голови, і між ними не складаються повнокровні стосунки. Лиш пара з них була досить близька до Влада, щоб становити проблему, коли того змінив Меллорі, і я видалив їх заздалегідь. Часткоплазма зі снайперським прицілом. — Він показав пантомімою, як стежив за ними в приціл і стріляв. — Нема голови — нема пам’яті. За тиждень ми зіпхнули Влада. Меллорі сидів на його шиї більшу частину попередніх двох років, розігрував піратську фанатку, смоктав йому, ділив із ним люльки й пляшки. А тоді, однієї темної ночі в Сорстауні — гоп! — Муракамі ляснув кулаком у долоню. — Та портативна штука від «Цзен» прекрасна. Можна перечохлитися просто в готельній вбиральні.

Сорстаун.

— І ви весь цей час стежили за Бразилом?

— Серед інших, — знову знизав плечима. — Насправді ж за всією Смугою. Це єдине місце на планеті, де дух повстання зберіг бодай трохи серйозності. Далі на північ, навіть у Новопешті, здебільшого лишилася тільки злочинність, а ти знаєш, які злодії консервативні.

— Звідси Танаседа.

— Звідси Танаседа. Нам подобається якудза, вони просто хочуть присмоктатися до чинної влади. А гайдуки, незважаючи на своє вихвалене популістське коріння — просто дешева й невихована версія тієї ж болячки. До речі, ти наздогнав свого друзяку Шегешвара? Забув спитати перед тим, як вимкнути тобі світло.

— Так, наздогнав. Його зжерла болотяна пантера.

Муракамі реготнув.

— Неперевершено. Якого біса ти від нас пішов, Таку?

Я заплющив очі. Станерне похмілля ніби тільки погіршувалося.

— А ти? Вирішив за мене мою проблему з дубль-зачохленням?

— А… Поки що ні.

Я здивовано розплющив очі.

— Він ще й досі десь ходить?

Муракамі зробив знічений жест.

— Виходить, що так. Виявилося, що тебе важко вбити навіть у такому віці. Але ми його дістанемо.

— Справді? — похмуро сказав я.

— Аякже. Без Аюри в нього немає прикриття, нема куди тікати. А те, що ніхто з Перших родин не наважиться продовжити почату нею справу, ясно, як всраний день. Якщо не хочуть, щоб Протекторат прийшов і позабирав їхні олігархічні цяцьки.

— Або, — підхопив я, — ти міг би просто вбити мене, коли вже впіймав, і запропонувати угоду йому.

Муракамі насупився.

— Не смішно, Таку.

— Я й не жартував. Знаєш, він і досі називає себе посланцем. Він би, певно, підскочив од радості, якби отримав від тебе шанс повернутися до Корпусу.

— Мені на це насрати, — в його голосі з’явилася злість. — Я того гімнюка не знаю, тож йому гайки.

— Добре, добре. Не закипай. Я просто хотів полегшити тобі життя.

— Моє життя не дуже важке, — прогарчав він. — Дубль-чохлити посланця, навіть колишнього — це доволі незворотне політичне самогубство. Конрад Гарлан усереться, коли я з’явлюся в Міллспорті з Аюриною головою і своєю доповіддю. Найліпша його надія — повністю заперечити, що він будь-що про це знав, і молитися, щоб я це так облишив.

— Ти дістав пам’ять з Аюри?

— Так, голова й плечі здебільшого вціліли. Ми допитаємо її, але це звичайна формальність. Ми не використаємо її інформацію напряму. В таких ситуаціях ми здебільшого дозволяємо місцевому панівному непотребу скористатися можливістю й відхреститися заявою про незнання. Ти ж пам’ятаєш загальний курс: мінімізувати місцеві заворушення, підтримувати нерозривний владний фронт із Протекторатом, зберегти здобуту інформацію для майбутніх ходів.

— Так, пам’ятаю, — я спробував ковтнути накопичену в роті вологу. — Знаєш, Аюра може не розколотися. Вона ж хранителька родинних таємниць, у неї має бути потужна підготовка для збереження вірності.

Він неприємно посміхнувся.

— Усі врешті ламаються, Таку. Ти ж знаєш. На віртуальному допиті або ламаєшся або божеволієш, а з теперішніми технологіями можна відновити допитуваних навіть після такого. — Посмішка переросла у щось жорсткіше й не менш неприємне. — Хай там як, це неважливо. Наш улюблений віковічний лідер Конрад ніколи не дізнається, що ми з неї витягли чи не витягли. Він просто припустить найгірше і припаде до ноги. Або я закличу ударну групу, спалю під ним Рильські Скелі, а тоді покладу його і всю його падлючу родину на ЕМП.

Я кивнув, дивлячись ген в Обшир з напівусмішкою, як мені здавалося.

— Ти говориш майже як квелліст. Це майже те саме, що хотілося зробити їм. Аж шкода, що ти не можеш дійти з ними якоїсь згоди. Але ж насправді це не зовсім те, для чого ти тут. — Я різко перевів погляд на його обличчя. — Хіба не так?

— Га? — але він не дуже старався, і в куточках його губ зачаїлася усмішка.

— Годі, Тоде. Ти прийшов із найпередовішим психографічним апаратом, твоя подружка Лібек перед цим була на завданні на Латімері. Ви кудись забрали Ошіму. І ти кажеш, що ця гулянка триває вже чотири роки, що дуже тісно пов’язує її з початком Ініціативи Мечека. Ви тут не через квеллістів, а щоб наглядати за технологіями списантів.

Усмішка виповзла на поверхню.

— Дуже проникливо. Але насправді ти помиляєшся. Ми тут з обох причин. Протекторат паскудить свої штанці саме через нашарування передових списантських технологій на залишкову присутність квеллізму. Це, і, звісно, супутники.

— Супутники? — я блимнув на нього. — А до чого тут супутники?

— Наразі ні до чого. І хочеться, щоб так воно й залишалося. Але з технологіями списантів уже ні в чому не можна бути впевненим.

Я похитав головою, намагаючись струсити з неї заніміння.

— Що? Чому?

— Тому що, — серйозно сказав він. — Довбане лайно, здається, працює.

Розділ сорок восьмий

Тіло Сильви Ошіми винесли з тюкувальної станції на масивних сірих гравісанях із позначками «Цзен» і загнутим пластиковим щитом, що прикривав її від дощу. Лібек вела сани з пульта, який тримала в руці, а інша жінка, яка здалася мені Томазеллі, йшла позаду з системою нагляду на плечі, також із логотипом «Цзен». Коли вони вийшли, я спромігся зіпнутися на ноги, і Муракамі, на диво, нібито був не проти. Ми мовчки стояли разом, як жалібники на якійсь похоронній процесії минулого тисячоліття, і стежили за рухом гравітаційного ліжка і його пацієнта. Дивлячись на обличчя Сильви Ошіми, я пригадав оздоблений кам’яний садок на вершині Рильських Скель, як вона лежала там на ношах, і в мене блиснула думка, що як на призвідницю нової революційної ери ця жінка забагато часу проводила непритомною і прив’язаною до пристроїв для пересування немічних. Цього разу її очі під прозорим покривом були розплющені, але, здається, все одно нічого не помічали. Якби не екран із життєвими показниками, вбудований над головою, можна було повірити, що дивишся на труп.

Так і є, Таку. Ти дивишся на труп революції квеллістів. Це було все, що вони мали, а тепер, коли Кої та інші зникли, її вже ніхто не відродить.

Мене насправді не шокувало те, що Муракамі стратив Кої, Бразила і Трес, я очікував цього, відтоді як прокинувся. Я бачив це на обличчі Вірджинії Відаури, коли вона тулилася до причальної тумби, коли вона плювалася словами — це було не більш як підтвердження. А коли Муракамі діловито кивнув і показав мені жменю щойно видобутих кортикальних пам’ятей, я пережив тільки гидке відчуття того, що я дивлюся в дзеркало на якусь смертельно скалічену версію себе.

— Годі тобі, Таку, — він знову запхав пам’яті до кишені костюма-невидимця і, скривившись, зневажливо витер руки. — Ти ж розумієш, що я не мав вибору. Я вже казав, що ми не можемо дозволити собі повтору Виселення. Не в останню чергу тому, що цей народ ніяк не міг би перемогти, а Протекторат узявся б чавити все чоботами — кому б того хотілося?

Вірджинія Відаура плюнула в нього. То була непогана спроба, зважаючи на те, що вона й досі спиралася на причальну тумбу за три чи чотири метри від нього. Муракамі зітхнув.

— Трясця, та ти просто задумайся на хвилинку, Вірджиніє. Подумай, що повстання неоквеллістів зробить із цією планетою. Думаєш, на Адорасьйон було важко? Думаєш, на Шарії сталося казна-що? То були забавки у порівнянні з тим, що сталося б тут, якби твої пляжні гуляки підняли штандарт революції. Повір мені, уряд Гапети не колупався б у сраці. Це рішучі радикали з необмеженими правами. Вони розчавлять будь-що схоже на переворот на будь-якій заселеній планеті, і якщо для того, щоб його придушити, знадобиться планетарне бомбардування, то вони й до нього вдадуться.

— Так, — різонула вона. — І ми мусимо прийняти це за модель урядового правління, га? Корумповане олігархічне панування, підтримане непереборною військовою силою.

Муракамі знову знизав плечима.

— Не розумію чому ні. З історичної перспективи — воно працює. Людям подобається робити те, що їм сказано. І ця ж олігархія не така погана, хіба ні? Подивися на умови, в яких люди живуть. Ми вже не бачимо бідності й пригнічення часів Заселення. Цього вже три століття, як немає.

— А чому його не стало? — голос Відаури притих. Я почав непокоїтися, чи нема в неї струсу. Заточені під серфінг чохли міцні, але їх не проектують на випадок таких ушкоджень обличчя, якого вона зазнала. — Бісовий ти дурню. Це тому що їм дали по потилиці квеллісти.

Муракамі роздратовано махнув руками.

— Нехай, значить вони виконали своє завдання. Вони нам більше не потрібні.

— Лайно це краб’яче, Муракамі, і ти це знаєш. — Але Відаура, говорячи це, порожніми очима дивилася на мене. — Влада — це не структура, а динамічна система. Вона або накопичується нагорі, або розповсюджується. Квеллізм запустив процес розповсюдження, а гімнюки з Міллспорта відтоді намагаються розвернути потік. Наразі вона знову накопичується. Усе тільки гіршатиме, а вони забиратимуть у решти з нас дедалі більше, а ще через сто років ти прокинешся, а за вікном знову будуть всрані роки Заслелення.

Муракамі кивав упродовж усієї промови, ніби серйозно роздумував над цим питанням.

— Знаєш, річ у тому, Вірджиніє, — сказав він, коли вона договорила, — мені платять не за те, щоб я турбувався, як воно житиметься за сотню років, і мене цього не навчали. Мене навчали — власне, саме ти мене навчала — розбиратися з поточними обставинами. І саме це ми й робимо.

Поточні обставини: Сильва Ошіма, списантка.

— Драний Мечек, — дратівливо проказав Муракамі, киваючи на простягнуту фігуру на гравіношах. — Якби вирішував я, то місцевий уряд ніколи не отримав би доступу до такої технології, не кажучи вже про те, щоб видавати на нього ліцензії купці обдовбаних дисфункіональних мисливців за винагородою. Ми могли б направити команду спеціалістів-посланців, які зачистили б Нове Хоко, і ніщо з цього б ніколи не сталося.

— Так, але ти пам’ятаєш, скільки б таке коштувало?

Він хмуро кивнув.

— Так. Та сама причина, з якої Протекторат взагалі видає цю штуку людям. Заради вищого відсотка повернення інвестицій. Усе через драні гроші. Зараз уже нікому не хочеться творити історію, а тільки нагребти собі купку.

— Я думала, що тобі цього й хотілось би, — мляво мовила Вірджинія Відаура. — Щоб усі ганялися за грошвою. Олігархічного нагляду. Збіса простої системи контролю. А ти ще будеш на це жалітися, чорт забирай?

Він обережно глянув убік і похитав головою. Лібек і Томазеллі відійшли розділити самокрутку з морської коноплі, поки Влад-Меллорі не підігнав «Палю». Перепочинок. Гравіноші погойдувалися без нагляду за метр од мене. Дощ тихо падав на прозору пластикову накривку і стікав вигнутою поверхнею. Вітер ослаб до нерішучого бризу, а бластерний вогонь з іншого краю ферми давно затих. Я стояв посеред кристалізованої тиші й дивився на застиглі очі Сильви Ошіми. Уривчастий шепіт інтуїції шкрібся об паркан мого свідомого розуміння, шукаючи входу.

— Що ти говорив про творіння історії, Тоде? — безінтонаційно спитав я. — Що там робиться зі списантами?

Він розвернувся до мене, і на його обличчі з’явився вираз, якого я раніше ніколи не бачив. Він невпевнено всміхався і від цього виглядав дуже молодим.

— Що робиться? Як я вже сказав, робиться те, що технологія працює. Там, на Латімері, отримують результати, Таку. Там встановили контакт із марсіянськими штучними інтелектами. Вперше за майже шістсот років намагань досягли сумісності систем. Їхні машини розмовляють із нашими, і саме ця система подолала прірву. Ми розкололи інтерфейс.

Лапи з холодними пазурами пробіглися по моєму хребті. Я пригадав Латімер, Санкцію-IV і дещо з того, що там бачив і робив. Я завжди знав, що це стане поворотним моментом. Просто ніколи не припускав, що знову опинюся в тій самій гущі.

— Ніхто про це дуже не кричить, чи не так? — м’яко сказав я.

— А ти б кричав? — Муракамі тицьнув пальцем у бік простертої фігури на гравіношах. — Те, що зашите в голову цієї жінки, зможе говорити з машинами, які залишили нам марсіяни. Згодом вони, може, скажуть нам, куди ті поділися, може навіть приведе нас до них. — Він придушив сміх. — А жарт у тому, що вона не археологістка, не навчена посланська операторка або спеціалістка з марсіян. Ні. Вона драна мисливиця на винагороди, Таку, заледве не психотична наймана вбивця машин. А таких як вона ще срака зна скільки, тиняються десь із таким самим активним лайном у головах. Ти починаєш розуміти, як сильно Протекторат цього разу обісрався? Ти ж був на Новому Хоко. Уявляєш наслідки, якби наш перший контакт із гіперпросунутою чужинською культурою стався через оцих людців? Нам би тоді пощастило, якби марсіяни не повернулися й не стерилізували всі заселені нами планети просто щоб не ризикувати.

Мені раптом захотілося знову присісти. Тремтіння через станерний шок знову охопило мене від черева вгору до голови так, що в ній затуманилося. Я проковтнув нудоту і спробував зберегти ясність думки у гаморі раптово пригаданих подробиць. Лаконічна, убивча діяльність Сильвиних «Пролаз» проти скорпіогармати і її групи.

Уся ваша життєва система ворожа до нашої.

Ага. А крім того, ми хочемо цю драну землю собі.

Орр зі своїм ломом стояв над нефункціональним каракурі в тунелі під Дравою. То як, ми його вимкнемо чи ні?

Списантська бравада на борту «Зброї для Гевари», доволі смішна абсурдністю припущення, поки не розглянути її в більш значущому контексті.

Щойно знайдеш спосіб списати орбітальний супутник, Ласе, дай нам знати.

Підтримую. Зніми з неба супутник, і Міці Гарлан смоктатиме тобі щоранку, поки ти житимеш.

От трясця.

— Ти справді думаєш, що вона на це здатна? — приголомшено спитав я. — Розмовляти з супутниками?

Він вишкірив зуби. То було що завгодно, але не усмішка.

— Таку, з того, що я знаю, може бути, що вона вже з ними говорить. Зараз ми накололи її седативами, і «Цзен» відстежує її активність, але ми ніяк не можемо знати, що вона встигла зробити раніше.

— А якщо вона почне?

Він знизав плечима і відвернувся.

— На цей випадок я маю накази.

— О, чудово. Дуже конструктивно.

— Таку, розумнику мій, а який у мене вибір? — в його голосі проскочив відчай. — Ти ж знаєш, яке дивне лайно коїться на Новому Хоко. Віймінти, які роблять те, чого не повинні робити, віймінти, збудовані за параметрами, яких ніхто не пам’ятає з часів Виселення. Усі думають, що це якась еволюція машин, що це дорослі нанотехнології, але що як ні? Що як це спричинили списанти? Що як супутники прокидаються, бо вловили сигнал чільницького софту, тож вони в свою чергу роблять щось із віймінтами? Ці штукенції створені взаємодіяти з машинними системами марсіян, наскільки ми розуміємо, і з Латімера передають, що воно працює. То чого б йому також не працювати тут?

Я дивився на Сильву Ошіму, і в моїй голові лунав голос Яди.

…це бурмотіння, втрати тями, прибуття на місця, на яких уже хтось відпрацював, це все пост-Іямонське…

…кілька разів ми насувалися на точки активності віймінтів, а на той час, як туди добиралися, там уже все закінчувалося. Скидалося на те, що вони билися одні з одними…

Мої думки погнали вулицями, які відкрила для них посланська інтуїція Муракамі. Що як вони не билися одні з одними? Або що як…

Напівпритомна Сильва бурмотіла на койці в Драві. Воно знало мене. Наче старого друга. Наче…

Жінка, що називалася Надею Макітою, коли лежала на іншій койці на борту «Острова Бубін».

Григорій. Там унизу є щось, що звучить як «Григорій».

— Ті люди, що лежать у тебе в кишені, — тихо сказав я до Муракамі. — Ті, кого ти вбив заради стабільнішого майбутнього для нас усіх. Вони всі вірили, що це Квеллкриста Сокольнича.

— Ну, віра — цікава штука, Таку, — він дивився повз гравіноші, і в його голосі зовсім не чулося гумору. — Ти посланець, тобі це відомо.

— Так. То в що віриш ти?

Він помовчав хвильку. Тоді труснув головою і глянув на мене прямо.

— У що я вірю, Таку? Я вірю, що ми от-от розшифруємо ключі до марсіянської цивілізації, і тоді повернення до життя справді померлих здаватиметься нам маленькою і відносно незначною подією.

— Ти думаєш, це вона?

— Мені все одно, вона це чи ні. Це нічого не змінює.

Томазеллі гукнула. «Паля» висунулася з-за руїн Шегешварової ферми, наче якийсь велетенський неповороткий слоновий скат-кіборг. Ризикуючи новим нападом нудоти, я обережно накрутив нейрохімію і розпізнав Меллорі, що стояв у бойовій рубці зі своїм радистом і кількома іншими піратами, яких я не впізнав. Я підступив ближче до Муракамі.

— У мене є ще одне питання, Тоде. Що ти робитимеш із нами? Зі мною і Вірджинією?

— Ну, — він так енергійно потер коротко стрижену голову, що з неї злетів туманець краплинок. На обличчі з’явився натяк на усмішку, ніби повернення розмови до практичних тем було возз’єднанням зі старим другом. — Усе трохи проблематично, але ми щось придумаємо. За теперішнього стану справ, вони, певно, зажадали б або щоб я вас обох засадив, або щоб обох стер. Посланці-ренегати нинішньому урядові не припадуть до вподоби.

Я втомлено кивнув.

— І тому?

Усмішка налилася силою.

— І тому нехай ідуть у сраку. Ти посланець, Таку. І вона теж. Те, що ти втратив свої клубні привілеї, не означає, що ти не свій. Те, що ти пішов із Корпусу, не змінює того, ким ти є. Думаєш, я просто забуду про це тільки тому, що банда брудних земних політиків шукає цапа-відбувайла?

Я похитав головою.

— Це твої роботодавці, Тоде.

— До сраки це. Я відповідаю перед посланським командуванням. Ми не МП-шимо своїх. — Він прикусив нижню губу, глянув на Вірджинію Відауру, а тоді на мене. Його голос притих до бурмотіння. — Але для того, щоб це розкрутити, мені потрібна ваша співпраця, Таку. Вона надто важко все сприймає. Я не можу відпустити її з таким ставленням до справи. Не в останню чергу тому, що вона, скоріш за все, всадить мені часткоплазмовий заряд у потилицю, щойно я відвернуся.

«Паля» підійшла боком до вільної частини пристані. Вона вистрілила тросами й видовбала заглиблення у вічнобетоні. Кілька тросів влучило в підгнилі ділянки й вирвалися, щойно натягнувшись. Аероплав трохи посунувся назад на збитій масі зі збуреної води й подертої бела-трави. Троси змоталися і знову вистрілили.

Позаду мене щось завило.

Спершу якась дурна частина мене вирішила, що то Вірджинія Відаура нарешті випустила назовні своє стримуване горе. За частку секунди я вловив нелюдський тон звуку і правильно визначив його джерело — то була сирена.

Час ніби зупинився, вдарившись об стіну. Секунди перетворилися на тривалі інтервали свідомого сприйняття, все рухалося з ледачим підводним спокоєм.

…Лібек розвертається від води, запалена самокрутка падає з розкритого рота, відскакує від верхнього схилу її грудей і легенько розкидає іскорки…

…Муракамі кричить мені на вухо, кидається повз мене до гравіношів…

…Система нагляду, вбудована в ноші, верещить, і цілі ряди котушок спалахують свічками вздовж одного боку тіла Сильви Ошіми, яке раптом починає труситися…

…Широко розкриті Сильвині очі прикипіли до моїх, і сила її погляду затягує мене до…

…Незнайома сигналізація нового обладнання «Цзен», але її єдине можливе значення…

…І піднята рука Муракамі, долоня, що стискає «Калашников», який він наводить від пояса…

…Мій власний крик, що тягнеться вперед і зливається з його, коли я кидаюся, щоб його зупинити, руки зв’язані, безнадійно повільно…

А тоді хмари на сході розірвалися і вивергнули ангельський вогонь.

І пристань розгорілася лютим світлом.

І небо впало на нас.

Розділ сорок дев'ятий

Мені знадобилося трохи часу усвідомити, що я знову не марю. Та сцена мала таке саме галюцинаторне відчуття, відсторонене відчуття несправжньості, як і дитячий кошмар, що я його знову пережив після станера, ту саму нестачу зв’язності й логіки. Я знову лежав на пристані Шегешварової ферми, але вона стала безлюдніша, а мої руки раптом звільнилися. Легка імла накрила все, і кольори довкола ніби зблідли. Гравіноші терпляче висіли там, де й раніше, але, згідно з викрученою логікою цього сну, тепер на них лежала Вірджинія Відаура, бліда, з чималим синцем, що накрив її риси. За кілька метрів од пристані ділянки води на Обширі незбагненним чином горіли блідими вогниками. Сильва Ошіма сиділа й дивилася на них, нахилившись уперед і спершись об одну з причальних тумб, як лисокрил, що завмер на місці. Мабуть, вона почула, як я непевно спинаюся на ноги, але не ворухнулась і не озирнулася.

Нарешті закінчився дощ. У повітрі смерділо смаленим.

Я нетвердо підійшов до краю води й став поруч із нею.

— Григорій, щоб йому, Іші, — сказала вона, не дивлячись на мене.

— Сильво?

Тоді вона розвернулася, і я отримав підтвердження. Чільниця списантів повернулася. Крихітні ознаки того, як вона трималася, вираз її очей і голос, що разом повернулися до колишніх. Вона виснажено всміхнулася.

— Це ти винен, Мікі. Ти підкинув мені думку про Іші. Я не могла її здихатися. Тоді я згадала, ким він був, і мені довелося йти вглиб і шукати його. Довелося пройти стежками, якими ввійшов він, і стежками, якими ввійшла вона. — Вона знизала плечима, але я бачив, що то було непросто. — Я відкрила шлях.

— Я загубився. Хто такий Григорій Іші?

— Ти справді не пам’ятаєш? Шкільний курс історії, десь третій клас? Кратер Алабардос?

— У мене голова болить, Сильво, і я пропустив багато уроків. Кажи вже.

— Григорій Іші був квеллістом і пілотом джеткоптера з резервного підрозділу при Алабардосі. Той, що намагався вивезти Квеллу на коптері. Він загинув разом із нею, коли їх шкварнуло ангельським вогнем.

— Тоді…

— Так, — вона майже засміялася, бо такий тихий звук не можна було зарахувати за повноцінний сміх. — Вона та, ким себе називає.

— Це… — Я замовк і озирнувся, намагаючись осягнути всю неосяжність. — Це вона зробила?

— Ні, це я, — вона знизала плечима і виправилася: — Зробили вони, а я їх попросила.

— Ти накликала ангельський вогонь? Хакнула супутник?

Усмішка сплила на її обличчя, але ніби зачепилася за щось болюче.

— Так. Скільки краб’ячого лайна ми намололи язиками, і саме мені випадає це утнути. Здається неможливим, га?

Я з силою притиснув долоню до обличчя.

— Сильво, тобі доведеться пояснювати повільніше. Що сталося з джеткоптером Іші?

— Нічого. Тобто, все, про що ти читав у школі. Його вдарило ангельським вогнем, точно так, як тобі розповідали, коли ти був малий. Саме так. — Тепер вона більше говорила до себе, аніж до мене, дивлячись у ту імлу, що утворилася після удару з супутника, коли він випарував «Палю» і приблизно чотири метри води під ним. — Але він не такий, як ми думали, Мікі. Ангельський вогонь. Це розрядний промінь, але не тільки. Це також пристрій для запису. Рятівний ангел. Він знищує все, чого торкається, але все, чого він торкається, також впливає на енергетичні параметри самого променя. Кожнісінька молекула, кожнісінька субатомна частка трошечки змінює енергетичний стан променя, і коли все закінчується, він несе бездоганний образ того, що було знищено. І ці образи надалі зберігаються. Ніщо й ніколи не губиться.

Я кашлянув від сміху і недовіри.

— Ти з мене точно знущаєшся. Хочеш сказати, що Квеллкриста Сокольнича останні триста років простирчала у драній марсіянській базі даних?

— Вона спершу розгубилася, — пробурмотіла вона. — І так довго проблукала у крилах. Вона не розуміла, що з нею сталося. Не знала, що її транскрибували. Вона мала бути до всирачки міцною.

Я спробував уявити, що воно таке — віртуальне існування в системі, створеній чужинським інтелектом — і не зміг. У мене сироти виступили на шкірі.

— То як вона вибралася?

Сильва глянула на мене, цікаво блиснувши очима.

— Супутник послав її.

— Ой, не треба.

— Так і є, — вона похитала головою. — Не буду вдавати, що розумію протоколи, а тільки знаю, що сталося. Вони побачили щось у мені, або, може, в комбінації мене і чільницького софту. Якусь аналогію, щось нібито зрозуміле для них. Вочевидь, я була бездоганним шаблоном для цієї свідомості. Гадаю, вся супутникова мережа — це інтегрована система, і що якийсь час вона вже намагалася це зробити. Вся та видозмінена поведінка віймінтів на Новому Хоко. Гадаю, що система намагалася завантажити людські особистості, які зберігала, всіх людей, яких супутники спалили в небі за минулі чотири століття, або те, що від них залишилося. До тієї миті вони пхали їх у свідомість віймінтів. Нещасний Григорій Іші — він був частиною скорпіогармати, яку ми винесли.

— Так, ти сказала, що впізнала її. Коли марила в Драві.

— Не я. Вона впізнала її, впізнала щось у ньому. Не думаю, що від його особистості багато залишилося. — Вона здригнулася. — В камерах унизу від нього точно лишилося небагато, це тепер у кращому випадку оболонка, і вона нездорова. Але щось запустило її спогади про нього, і вона наповнила собою систему, намагаючись вибратися й розібратися. Саме тому система розпалася — я не змогла впоратися, вона вилетіла з глибокого сховища, як драна ударна хвиля.

Я заплющив очі, намагаючись увібрати це.

— Але чому супутники це зробили? Нащо почали завантажувати?

— Я ж казала, що не знаю. Може, вони не знають, що робити з людськими особистостями. Навряд чи вони створювалися для цього. Може, вони мирилися з цим якусь сотню років, а тоді почали шукати, куди б скинути сміття. Віймінти існували собі на Новому Хоко останні три сотні років, це більша частина нашої тутешньої історії. Може, це тривало весь час, а ми запросто могли цього не знати до Ініціативи Мечека.

Я відсторонено задумався, скільки людей втратило життя під ангельським вогнем за минулі чотириста років, відколи Світ Гарлана було заселено. Випадкові жертви, помилки пілотів, політв’язні, відправлені в небо на гравітаційних апаратах із Рильських скель і десятка інших місць такої страти по всій планеті, ще кілька випадкових смертей, коли супутники поводилися нехарактерно і знищували щось за межами своїх звичайних параметрів. Я задумався, скільки люду розчинилося в істеричному божевіллі всередині марсіянських орбітальних баз даних, скільки пішло тією ж дорогою, коли їх безцеремонно завантажили у свідомість віймінтів на Новому Хоко. Задумався, скільки їх ще залишилося.

Помилки пілотів?

— Сильво?

— Що? — вона знову дивилася вдалину над Обширом.

— А ти була свідома, коли ми витягали тебе з Рили? Ти розуміла, що коїться навколо тебе?

— Міллспорт? Не дуже. Трошки. А чого питаєш?

— Була перестрілка зі штурмкоптером, і його вдарило з супутника. Я годі подумав, що пілот помилився при розрахунку швидкості набору чи що, або супутники нервували через феєрверки. Але ти б загинула, якби він продовжив нас поливати. Як гадаєш?

Вона знизала плечима.

— Може бути. Не знаю. Це ненадійний зв’язок. — Вона показала рукою навколо і трохи неврівноважено засміялася. — Я не можу робити це за бажання, розумієш? Як я сказала, я мушу ввічливо попросити.

Тодор Муракамі перетворився на пару. Томазеллі й Лібек, Влад-Меллорі й уся його команда, весь броньований корпус «Палі» й сотні кубічних метрів води, в яких він плавав, навіть — я глянув на зап’ястя і побачив легкі опіки на обох — наручники з біоволокна на наших із Вірджинією руках. Усе зникло за несамовиту мікросекунду дбайливо контрольованого небесного гніву.

Я подумав про точність розуміння, необхідну для апарата, щоб здійснити все те з висоти п’ятисот кілометрів над поверхнею планети, про існування життя після смерті й про хранителів, що кружляють угорі, а тоді пригадав маленьку охайну спальню у віртуальності й зречницьке гасло, що відклеюється від дверей. Я знову глянув на Сильву й зрозумів частину того, що мало коїтися у неї всередині.

— І що ти відчуваєш? — м’яко спитав я. — Коли говориш із ними?

Вона пирхнула.

— А ти як думаєш? Це релігійне відчуття, наче всі материні гімняні святенницькі провопіді раптом усі справдилися в моїй голові. Я не розмовляю з ними, це наче… — Вона махнула рукою. — Я наче ділюся, наче розтоплюю обриси того, ким я є. Не знаю. Як секс, мабуть, хороший секс. Але не… А, біс його бери, я не можу це передати, Мікі. Я сама ледве вірю, що це вдалося. Так. — Вона кисло всміхнулася. — Союз із божественним. От тільки такі, як моя матуся, скоріше з криками вибіжать з центру завантаження, аніж справді постануть перед чимось таким. Це темна стежка, Мікі, я відкрила двері, а софт уже знав, що робити далі, він хотів повести мене туди, він для цього призначений. Але там темно і холодно, і ти лишаєшся. Голим. Роздягнутим. Можна вкритися крилами, але вони холодні, Мікі. Холодні й шорсткі, і вони пахнуть черешнями й гірчицею.

— Але це з тобою супутник говорить? Чи ти думаєш, що в ньому там сидить марсіянин і керує ним?

— Ото було б неабищо, га? Вирішення найбільшої загадки нашого часу. Де ж то марсіяни, куди вони всі поділися? — ще одна крива посмішка.

Довгу хвилю я намагався увібрати в себе цю картину. Наші хижі шкірястокрилі попередники тисячами злітали в небо, щоб ангельський вогонь пальнув униз, перетворив їх і спалив на попіл, а тоді вони перероджувалися у віртуальності над хмарами. Можливо навіть, що вони зліталися сюди з усіх підвладних їм планет на паломництво, збиралися тут для своєї миті незворотного переходу на інший трансцендентальний рівень.

Я похитав головою. Позичена у зречницької школи система образів і залишкові елементи перекрученого християнського міфу про пожертву. Це перше, чого навчають молодих археологістів. Не намагайся переносити свій антропоморфічний багаж на тих, хто геть не схожий на людей.

— Надто легко, — сказав я.

— Точно. Я теж так подумала. Хай там як, до мене говорить саме супутник, я так само відчуваю, що це машина, як і віймінти, і софт реагує так само. Але так, там і досі сидять марсіяни. Те, що залишилося від Григорія Іші, коли з нього взагалі вдається видобути трохи словесного сенсу, щось белькоче про них. І я думаю, що Надя теж пригадає щось схоже, коли відступить на достатню відстань. Гадаю, що коли вона це зробить, коли нарешті згадає, як вийшла з їхньої бази даних в мою голову, то зможе поговорити з ними по-справжньому. І в порівнянні з цим той зв’язок, що я встановила, видасться нам азбукою Морзе, настуканою на тамтамі.

— Я думав, що вона не вміє користуватися чільницьким софтом.

— Вона й не вміє. Поки що. Але я можу її навчити, Мікі.

Коли Сильва Ошіма заговорила, на її обличчі з’явився своєрідний спокій. Я його там ніколи раніше не бачив — ані за час, що ми разом провели в Нечищеному, ані опісля. Він нагадав мені про лице Ніколая Нацуме в монастирі зречників, перш ніж ми взяли й зіпсували його — відчуття власного призначення, що виходило поза людську здатність до сумніву. Належність до зробленого, якої я не знав із часів Інненіну, і яку вже не сподіваюся пізнати знову. Натомість я відчув насмішливу заздрість.

— Будеш сенсеєм для списантів, Сильво? Такий план?

Вона нетерпляче махнула.

— Я кажу не про навчання у справжньому світі, а про неї. Всередині інфосховища я можу накрутити відношення до реального часу так, що ми матимемо по кілька місяців за кожну реальну хвилину, і показати їй, як це робиться. Це геть не схоже на полювання на віймінтів, воно не для цього створене. Я тільки зараз це зрозуміла. Я стільки часу провела в Нечищеному, а здається, що я жила в напівсні, якщо порівнювати з цим. Здається, що я народилася для цього.

— Це в тобі софт говорить, Сильво.

— Так, можливо. То й що?

Я не зміг придумати відповіді. Натомість я глянув на гравіноші, де на Сильвиному місці лежала Вірджинія Відаура. Я підійшов ближче і відчув, як щось потягнуло за дріт, пропущений крізь мої кишки.

— З нею все буде добре?

— Думаю, що так, — Сильва втомлено відіпхнулася від причальної тумби. — Твоя подруга, га?

— Гм… щось таке.

— Ну, той синець на обличчі дуже кепський. Там могла тріснути кістка. Я поклала її туди якомога обережніше, ввімкнула систему, але поки що воно тільки й зробило, що приспало її — про всяк випадок, як я розумію. Діагнозу ще нема. Мені треба…

— Гм?

Я розвернувся, щоб заохотити її говорити далі, й побачив сіру циліндричну оболонку, що пролітала вершину дуги метання. Я не мав часу кинутися до Сильви, не мав часу ні на що, крім як стрибнути перекидом за гравіноші у мілкий прихисток, який давала їхня довжина. Військова серія «Цзен» — ноші мали бути як мінімум укріплені для умов поля бою. Я впав на землю позаду них і притиснувся всім тілом до пристані, затуливши голову руками.

Граната розірвалася з чудним приглушеним бумом, і в моїй голові від того звуку щось заверещало. Мене ляснуло притлумленою ударною хвилею, забило вуха. В неясному гудінні, що залишилося за вибухом, я скочив на ноги, не гаючи часу на пошуки шрапнельних ран, загарчав і розвернувся до нього лицем якраз тоді, коли він вилазив із води на краю пристані. У мене не було зброї, але я вийшов з-за краю гравіношів так, ніби мав її повні руки.

— Який ти швидкий, — гукнув він. — Я думав, що накрию вас обох.

Його одяг змок од запливу, на лобі виднілася довга рана, яка виблідла від води до безкровно-рожевого, але стара манера бурштиновошкірого чохла нікуди не зникла. Він теж нібито зброї не мав, але все одно вискалився на мене.

Сильва лежала рядниною на пів дорозі між водою і ношами. Я не бачив її обличчя.

— А тепер я тебе, гімнюка, уб’ю, — холодно сказав я.

— Можеш спробувати, старий.

— Ти знаєш, що зробив? Трясця тобі, ти можеш бодай уявити, кого ти щойно вбив?

Він похитав головою в удаваному каятті.

— Твій термін придатності й справді швидко наближається, га? Думаєш, я повернувся б до Гарланів із трупом, коли можу забрати живий чохол? Мені не за це платять. То була глушильна граната, на жаль, остання. Хіба ти не чув, як тріснуло? Ти навряд би переплутав її з чимось, якби побував бодай десь поблизу поля бою за останні надцять років. Але ж ти, мабуть, не був. Оглушення ударною хвилею і вдихання молекулярної шрапнелі вимкне кого хочеш. Вона не опритомніє цілу добу.

— Не читай мені лекцій із бойової зброї, Ковачу. Я був тобою, падлюко, і покинув це заради дечого цікавішого.

— Невже? — в разючих блакитних очах спалахнув гнів. — І що ж воно таке? Низькоштибні злочини чи провальна революційна діяльність? Кажуть, що ти вдавався до обох.

Я ступнув уперед і побачив, як він стає в бойову захисну стійку.

— Що б тобі не наговорили, я бачив на сто років більше світанків. І зараз я тебе позбавлю їх усіх.

— Он як? — він видав гидливий горловий звук. — Ну, якщо всі ті світанки приводять мене туди, де ти є зараз, то ти зробиш мені ласку. Бо що б там зі мною не сталося, єдиний, ким я ніколи не хотів би стати — це ти. Я радше прострелю собі потилицю й пам’ять, аніж докочуся до того, чим ти є зараз.

— Так бери й роби. Позбав мене клопоту.

Він засміявся. Сміх мав прозвучати зневажливо, але, на мою думку, вийшло не дуже добре. Я також почув нервозність і забагато емоцій. Він махнув рукою, ніби змітав мене вбік.

— Дядьку, мені так тебе шкода, що я не можу позбутися спокуси відпустити тебе.

Я похитав головою.

— Ти не розумієш. Я не дозволю тобі забрати її до Гарлана. Це край.

— Ще й який, біс його бери. Повірити не можу, як ти пересрав собі життя. Трясця, подивися на себе.

— Це ти подивися на мене. Це останнє обличчя, яке ти побачиш, тупий ти малий серуне.

— Не розводь мелодраму, старий.

— О, тобі це здається мелодрамою?

— Ні, — цього разу він відміряв зневагу дуже чітко. — Все надто жалюгідно навіть для неї. Це дика природа. Ти як той кульгавий старий вовк, що вже не встигає за зграєю, і йому доводиться бовтатися скраєчку і сподіватися, що йому перепаде трохи м’яса, якого хтось уже не схоче. Я не можу повірити, що ти здуру пішов з Корпусу, дядьку. Не можу повірити, хоч ти всрися.

— Не репетуй, тебе там не було! — гаркнув я.

— Так, бо коли б був, то нічого з цього не трапилося б. Гадаєш, я так само спустив би все в нужник? Просто розвернувся й пішов би, як тато?

— Та іди в сраку!

— Серло старе, та ти ж так само їх покинув. Пішов з Корпусу і пішов з їхніх життів.

— Ти ніфіга не знаєш, про що мелеш. В їхніх життях я був так само потрібен, як драна сіткомедуза в басейні. Я був злочинцем.

— Точно, був. То як, ти хочеш за це медаль?

— Ой, а ти б що зробив? Ти колишній посланець. Знаєш, що це означає? Заборона державної служби, військового рангу або посади в корпораціях вище рівня трави. Закритий доступ до легальних схем кредитування. Якщо ти такий до всирачки розумний, як би ти розіграв ці карти?

— Я б узагалі нікуди не йшов.

— Тебе там не було, щоб ти здох.

— Ну гаразд. Що б я зробив, бувши колишнім посланцем? Не знаю. Але я з біса добре знаю, що через майже двісті років не докотився б до такого, як ти. Самотній, голосракий, залежний від Радула Шегешвара і купки драних серферів. Ти знаєш, що я відстежив тебе до Рада раніше, ніж до нього дістався ти? Знав таке?

— Звісно, що знав.

Він на хвильку затнувся. У голосі залишилося зовсім трошки посланської витримки — він надто розлютився.

— Нехай, а ти знав, що ми передбачили кожен твій крок після Текітомури? Знав, що я влаштував засідку на Рилі?

— Так, ця частина плану тобі вдалася особливо добре.

Новий градус люті спотворив його обличчя.

— Не було ніякої драної різниці, тому що Рад однаково був нашим. Ми були прикриті від самого початку. Чого ж, ти думаєш, ви так легко відбулися?

— Гм, може тому що супутники збили твій штурмкоптер, а решта з вас була капець якою некомпетентною, щоб простежити за нами до Північного рукава?

— Гімном умийся. Думаєш, ми тебе дуже шукали? Ми від самого початку знали, куди ти попрямуєш. Від самого, бляха, початку.

Годі. Тверда крижина рішучості в грудях повела мене вперед з руками наготові.

— Тоді, — сказав я тихо, — тобі тільки й лишилося, що завершити справу. То як, упораєшся сам?

Довгу мить ми палили одне одного очима, і до нас обох дійшла невідворотність бійки. Тоді він кинувся на мене.

Нищівні удари в горло і пах, що вилетіли з густої хвилі атаки, яка відштовхнула мене на два метри назад, перш ніж я зміг загасити її. Рукою я відбив удар у пах нижнім блоком і зміг присісти досить глибоко, щоб прийняти лобом рубаний удар у горло. Водночас я вибухнув контрударом просто в основу грудної клітки. Він заточився, спробував зачепити мою руку улюбленим прийомом з айкідо, який я упізнав так чітко, що мало не засміявся. Я вирвався з нього і тицьнув йому в очі пальцями. Він відійшов за межу досяжності невеликим граційним півколом і видав мені боковий ногою. Удар ліг надто високо і був заповільний. Я вхопив його за ступню і без жалю вивернув її. Він крутнувся слідом за нею, полетів донизу і буцьнув мене в голову іншою ногою, коли інерція кругового руху здійняла її в повітря. Його підйом тріснув мене в обличчя — я вже відступав, намагаючись уникнути повної сили удару. Я випустив його ступню, а мій зір на мить розфокусувало. У секунду, коли він упав на землю, я перечепився через гравіноші. Вони хитнулися на своїх силових полях і підтримали мене. Я похитав головою, намагаючись витрусити з неї вітряну порожнечу.

Бійка була не такою жорстокою, як могла би бути. Ми обидва втомилися і неминуче поклалися на адаптивні системи своїх чохлів. Обидва припускалися помилок, які за інших обставин могли виявитися смертельними. І, мабуть, жоден із нас не був цілком певен, що саме ми робили тут, на тихій, порожній, нереальній в легкій імлі пристані.

Знаєш, здобувані вірять…

Голос Сильви, що замислено бурмотіла у своєму інфосховищі.

…що все назовні — це ілюзія, гра тіней, створена богами пращурів, щоб заколихувати нас, поки ми не будемо готові виточити собі власну реальність і Завантажитися в неї.

Дуже заспокійливо, хіба ні?

Я плюнув і набрав повітря. Зліз із вигнутої обшивки гравіношів.

Якщо піддатися, мабуть.

Трохи далі на пристані він уже зводився на ноги. Поки він випростовувався, я швидко підбіг, закликавши всі сили, скільки їх ще лишилося. Він побачив це і вигнувся мені назустріч. Копняк відбито піднятою зігнутою ногою, кулаки відведено обіручним блоком над головою і повз груди. Я пролетів повз нього за інерцією, і він повернувся слідом, увігнавши мені ліктя в потилицю. Я впав, перш ніж він устиг завдати ще шкоди, покотився й махнув руками, намагаючись збити його з ніг. Він зробив пірует убік, витратив секунду, щоб вишкірити зуби, і знову потупав до мене.

Вдруге за той ранок моє відчуття часу розчинилося.

Бойова обробка й накручена ейшундівська нервова система сповільнили все до черепашачої швидкості, розмитий, розмазаний рух десь позаду копняка, що підлітав до мене — вишкірені в посмішці зуби.

Ану не смійся, гімнюче.

Шегешварове обличчя, викривлене довгими гіркими десятиліттями в люту, а тоді розпачливу гримасу, коли мої насмішки прохромили ілюзорну броню, що її він наростив на собі впродовж сповненого насиллям життя.

Муракамі з повного жменею вирізаних пам’ятей знизує плечима, наче моє відображення.

Матір, сон і…

…а він махом копає її в живіт чоботом, вона здригається й перевертається на бік, миска перекидається, і мильна вона котиться до мене…

…лють піднімається в мені припливною хвилею…

…я старшаю з кожною секундою, і невдовзі виросту достатньо, і дістануся до дверей…

… я вб’ю його голіруч, я маю зброю в руках, мої руки — це і є зброя…

…гра тіней…

Його нога опускається. Вона летить ніби цілу вічність. В останню мить я покотився на нього. Він уже вклався в удар і нікуди не міг подітися. Нога влучила в моє звернуте вгору плече, і він втратив рівновагу. Я покотився далі, і він заточився. Удача наштовхнула його п’ятку на щось, що лежало на пристані. Нерухоме тіло Сильви. Він повалився назад через неї.

Я вирівнявся, перескочив Сильвине тіло і цього разу встиг упіймати його раніше, ніж він підвівся. Я жорстоким ударом дав йому ногою по голові збоку. Шкіра на скальпі репнула, і в повітря злетіла кров. Ще раз, поки він не відкотився. Губи луснули й пролили ще більше крові. Він поповз, нетвердо сперся на землю, і я з розмаху впав на його праву руку й груди усією вагою. Він крекнув, а мені здалося, що я відчув, як ламається рука. Я вдарив основою долоні в скроню. Його голова хилитнулася, а повіки затріпотіли. Я заніс руку для рубаного удару в горло, який мав перебити йому гортань.

…гра тіней…

Ненависть до себе живить тебе, бо ти перетворюєш її на лють проти тих мішеней, що є під рукою.

Це статична модель, Ковачу. Це скульптурна алегорія розпачу.

Я дивився на нього. Він ледве рухався, я легко міг його вбити.

Я дивився на нього.

Ненависть до себе…

Гра тіней…

Матір…

Раптово на мене наринув спогад про те, як я висів під марсіянським гніздовищем в Текітомурі, прикипівши до троса рукою. Паралізований і підвішений. Я побачив, як моя рука стискає той трос, утримуючи мене над прірвою. Утримуючи мене серед живих.

Не даючи мені рухатися.

Я побачив, як розтискаю захват по одному занімілому пальцю за раз, як прибираю руку.

Я підвівся.

Зліз із нього і відступив. Стояв і дивився, намагаючись осягнути щойно зроблене. Він блимнув на мене.

— А знаєш, — сказав я, і мій голос іржаво заклинило. Довелося починати знову, тихо і втомлено. — Знаєш, іди в сраку. Тебе не було на Інненіні, тебе не було на Лойко, тебе не було на Санкції-IV і на Домі Хунь. Ти навіть не бував на Землі. Ти ж гімна собачого не знаєш.

Він плюнув кров’ю. Сів і витер розбиті губи. Я безрадісно зареготав і похитав головою.

— Знаєш, а нумо подивімося, як ти впораєшся краще. Гадаєш, що зможеш перескочити там, де я вступив у лайно? Тоді спробуй. Дивись не всрися. — Я відступив і махнув на ряди пришвартованих коло пристані глісерів. — Якісь із них мають бути не дуже постріляні. Вибирай на чому поїдеш. Ніхто тебе не шукатиме, жени, поки маєш фору.

Він потроху підводився. Очі не відривалися від моїх, зведені напоготові кулаки тремтіли від напруги. Мабуть, я таки не зламав йому руку. Я знову засміявся, і цього разу мені відлягло від серця.

— Не жартую. Подивимося, як ти впораєшся з моїм життям краще за мене. Подивимося, чи не докотишся ти туди, куди і я. Ну ж бо.

Він пройшов повз мене, досі насторожений і нахмурений.

— Я зможу, — сказав він. — Не бачу способу налажати більше за тебе.

— То хай тебе чорт несе. Паняй звідси. — Я заблокував свіжий гнів, бажання знову збити його з ніг і закінчити це. Притлумив його. На диво, для цього знадобилося небагато сил. Мій голос знову зазвучав рівно. — Не стій і не ний тут мені, а йди й упорайся краще.

Він ще раз обачно глянув на мене, а тоді пішов до краю пристані й до менш побитих глісерів.

Я дивився йому вслід.

За десяток метрів він зупинився і розвернувся. Мені здалося, що він почав піднімати руку.

І рідкий сплеск бластерного вогню пролетів над пристанню. Він влучив йому в голову й груди, і спалив усе на своєму шляху. Він хвильку постояв, зникнувши від пояса вгору, а тоді димні рештки тіла повалилися набік, за край пристані, гупнулися на носовий панцир найближчого глісера і сповзли у воду з нудним сплеском.

Щось кольнуло мені під ребрами. З мене вирвався тихий звук, і я затис його за зубами. Я крутнувся, не маючи зброї, у напрямку, звідки прилетів розряд.

З дверей тюкувальної станції виступила Ядвіга. Вона десь добула часткоплазмову гвинтівку Муракамі, або дуже схожу на неї зброю. Тримала її вертикально при боці. Повітря навколо дула ще тремтіло від теплових хвиль.

— Я так розумію, що ти був не дуже проти, — перекричала вона вітерець і мертву тишу між нами.

Я заплющив очі. Просто стояв і дихав.

Не допомогло.

Епілог

З палуби «Гайдучої доньки» берегова лінія Кошута перетворилася на тонку вуглисту смужку за кормою. Високі потворні хмари ще й досі ледь видніють на півдні, де буря суне західним краєм Обширу, втрачає силу в мілких водах і помирає. Прогнози обіцяють спокійне море й сонце на всю дорогу на північ. Джапаридзе вважає, що зможе доправити нас до Текітомури за рекордний час, і за ті гроші, що ми йому платимо, він був би радий це зробити. Але раптовий ривок підстаркуватого вантажного аероплава, скоріше за все, впаде комусь у вічі, а цього нам наразі не треба. Повільний і повсюдний комерційний ритм із проміжними зупинками вздовж західного узбережжя Шафранового архіпелагу маскують нас значно краще. А правильний час — це головне.

Я знаю, що десь там розслідування гримить коридорами влади в Міллспорті. Посланські аудитори, що прибули голкокидком, колупаються в нечисленних уламках таємної операції Муракамі. Але як не зачепила нас буря на Обширі, так і це нас не торкнеться. У нас є час, а якщо пощастить — то саме стільки, скільки потрібно. Вірус «Кволґрист» рівномірно розповзається серед населення планети, і його загроза невдовзі витурить родину Гарланів геть із їхніх аристократичних тіл у стеки до їхніх пращурів. Вакуум влади, утворений цією відставкою, затягне решту олігархічних Перших родин у політичний вир, із яким вони погано впораються, а тоді все почне розпадатися. Якудза, гайдуки й Протекторат кружлятимуть поруч, як пляшкоспини навкруг ослаблого слонового ската, чекатимуть результату й стежитимуть одне за одним. Але поки що ніхто з них не робитиме свого ходу.

Так вважає Квеллкриста Сокольнича, і хоч іноді вона й говорить трохи занадто гладенько, як Сосекі Кої, коли заводив про марш історії, але я схиляюся до того, щоб погодитися. Я бачив такі процеси на інших планетах, а в деяких випадках навіть допомагав їх запустити, тож її прогнози скидаються на правдиві. Плюс вона сама бачила Виселення, що робить її кращим фахівцем із політичних змін на Світі Гарлана за будь-кого з нас.

Бути поруч із нею дивно. Мало того, що балакаєш до історичної легенди віком у кілька століть — і це усвідомлення нерівномірне — іноді далеке, а іноді дико відчутне. На додачу, в тому, як вона приходить і зникає, як міняється місцями з Сильвою Ошімою, чимдалі більш проявляється якась текуча легкість — так само Джапаридзе зі своїм першим помічником змінюють одне одного на містку. Іноді прямо бачиш, як воно відбувається — наче спалах статики на її обличчі — а тоді вона кліпає очима, і ти вже говориш з іншою жінкою. Часом я не впевнений, з котрою з них балакаю. Доводиться стежити за рухами обличчя і знову дослухатися до модуляцій голосу.

Мені цікаво, чи цей новий непевний тип особистості стане за наступні десятиліття загальнолюдською реальністю. З того, що розповідає Сильва, коли вона за кермом — проти цього нема жодної причини. Потенціал списантських систем майже нескінченний. Для того, щоб упоратися з ними, потрібна сильніша людина, але так було завжди, з кожним значущим кроком у нашому технологічному розвитку. Обійтися старими моделями стає неможливо, і доводиться рухатися вперед, будувати кращі розуми й тіла. Або так, або всесвіт підкрадеться болотяною пантерою і зжере нас живцем.

Я намагаюся не думати надто багато про Шегешвара й решту. Особливо про іншого Ковача. Потихеньку я знов починаю розмовляти з Ядою, бо врешті-решт не можу винуватити її в тому, що вона зробила. А Вірджинія Відаура, у вечір, коли ми вийшли з Новопешта на борту «Гайдучої доньки», дала мені урок того, як миритися з такими речами. Ми ніжно кохалися, дбаючи про її обличчя, що повільно відновлювалося, а тоді вона заплакала і всю ніч проговорила про Джека Душа-Бразила. Я слухав і вбирав усе, як вона навчила мене століття тому. А вранці вона взяла мою світанкову ерекцію в руку, розігнала її, обійшла губами й впустила в себе, і ми знову кохалися, а тоді встали з ліжка назустріч новому дню. Відтоді вона не згадувала Бразила, а коли його необачно згадував я, вона кліпала й усміхалася, і сльози вже не наверталися їй на очі.

Ми всі вчимося з чимось миритися, жити з нашими втратами й натомість турбуватися про те, що можемо якось змінити.

Оїші Емінеску якось сказав мені, що нема сенсу звергати Перші родини, тому що так Протекторат просто пришле на Світ Гарлана посланців. Він вважав, що квеллізм би не вижив, якби в часи Виселення посланці вже існували. Гадаю, що почасти він має рацію, і навіть сама Квелла поки що не може переконливо довести якусь іншу точку зору, але коли сонце схиляється до шліфованого вечірнього океану і ми сидимо на палубі зі склянками віскі, їй подобається в цьому вправлятися.

Насправді це неважливо. Тому що там, в інфосховищі, розтягуючи хвилини на місяці, Сильва й Квелла вчаться говорити з супутниками. На той час, як ми досягнемо Текітомури, Сильва принаймні вважає, що вони з цим упораються. А тоді вже, як вона каже, можна буде навчити такій же штуці Оїші або ще кількох однодумців зі списантів.

І ми будемо готові.

Настрій на борту «Гайдучої доньки» тихий і суворий, але також помітна підводна течія надії — незнайомки, з якою я ще й досі вчуся вживатися. Діло буде не дуже славне і не геть безкровне, але я починаю думати, що це можливо. Мені здається, що, зважаючи на нові обставини, за допомоги дрібки ангельського вогню ми зможемо повалити Перші родини й вигнати якудзу з гайдуками або принаймні змусити їх до порядку. Думаю, що ми зможемо втримати на відстані Протекторат і посланців, а коли від нас щось залишиться, можна буде дати шанс Квеллиній демодинамічній нанотехнології.

І я не можу позбутися впевненості — або надії — що орбітальна платформа, що здатна глянути вниз і вмить усунути повний людей аероплав і крихітні зав’язки на руках двох окремих людей, яка здатна знищувати й записувати водночас, яка здатна перелити цілу свідомість в інфосистеми на землі — я не можу позбутися впевненості, що та сама система не здатна обшукати периферію океану Нурімоно й знайти дві викинуті десятиліття тому й обліплені водоростями кортикальні пам’яті.

І повернути їхній вміст до життя.

Загрузка...