Пробудження Лол В. Штайн

— Жан усе більше й більше любить музику, — говорить Лол. — Іноді він грає до ранку. Це трапляється з кожним разом частіше.

— Це людина, про яку говорять, говорять про його концерти, — каже П’єр Беньєр. — Рідко трапляється бенкет, вечірка, де б про нього не говорили.

— Це майже правда, — кажу я.

Лол говорить, щоб затримати їх, щоб затримати мене, намагається полегшити собі задачу. Татіана не слухає.

Лол сідає на краєчок стільця, готова піднятися, якщо хтось дасть сигнал про відхід. Вона каже:

— Жан одружився за цікавих обставин. Мабуть, через це також люди говорять про нього, вони згадують про наше одруження.

Тоді я запитую в Татіани:

— А яким був Майкл Річардсон?

Вони, не здивовані, дивляться одна на одну без кінця, без кінця вирішують неможливість розказати, усвідомити ці миті, цю ніч, глибина якої відома тільки їм, години якої спадали, вони бачили, одна по одній, до останньої, яка знайшла кохання, змінене руками, іменами, помилкою.

— Він ніколи не повертався, ніколи, — каже Татіана. — Яка ніч!

— Повертався?

— Він нічого не має в Т. Біч. Його батьки померли. Спадок він продав також не повертаючись.

— Я знала, — каже Лол.

Вони говорять між собою. Скрипка продовжує грати. Напевно, Жан Бедфорд грає також для того, щоб не бути з нами цього вечора.

— Можливо, він помер?

— Можливо. Ти його любила, як саме життя.

Лол робить легку гримаску сумніву.

— А чому приходила поліція?

Татіана дивиться на нас, дещо приголомшена, розгублена: цього вона не знала.

— Ні, твоя мати говорила про це, але поліція не приходила.

Вона задумалася. І саме тоді неясність повертається. Але вона повертається лише на бал.

— Проте мені здавалося. Було необхідно, щоб він поїхав?

— Коли?

— Вранці?

Лол прожила всю свою юність тут, у С. Тахла, її батько був німець за походженням, він був викладачем історії в університеті, її мати була родом зі С. Тахла, Лол має брата, що старший за неї на дев’ять років, він живе в Парижі, вона не говорить про цього свого єдиного родича. Лол зустріла чоловіка з Т. Біч під час своїх шкільних канікул одного ранку на кортах. Він мав двадцять п’ять років, єдиний син великих землевласників в околицях, без роботи, освічений, блискучий, занадто блискучий, з похмурим настроєм. Лол покохала Майкла Річардсона, відколи побачила.

— Як тільки він змінився, він мусив поїхати.

— Жінка, — каже Татіана, — то була Анн-Марі Штреттер, француженка, дружина французького консула в Калькутті.

— Вона померла?

— Ні, вона постаріла.

— Як ти знаєш?

— Іноді я бачу її влітку, вона проводить кілька днів у Т. Біч. Це кінець. Вона ніколи не покидала свого чоловіка. Те, що було між ними, певно, продовжувалося дуже недовго, кілька місяців.

— Кілька місяців, — повторює Лол.

Татіана бере її за руку, стишує голос.

— Слухай, Лол, послухай мене. Чому ти кажеш хибні речі. Ти це невмисно?

— Навколо мене, — знов починає Лол, — всі помилялися щодо істинних причин.

— Відповідай мені.

— Я брехала.

Я запитую:

— Коли?

— Весь час.

— Коли ти кричала?

Лол не намагається відступати, вона здається Татіані. Ми не рухаємось, не робимо жодного жесту, вони забули про нас.

— Ні. Не тоді.

— Ти хотіла, щоб вони залишилися?

— Тобто? — каже Лол.

— Чого ви бажаєте?

Лол замовкає. Ніхто не наполягає. Потім вона відповідає мені:

— Побачити їх.

Я виходжу на ґанок. Я чекаю на неї. Від першої хвилини, коли вони обіймалися перед терасою, я чекаю на Лол В. Штайн. Вона цього хоче. Цього вечора, затримуючи нас, вона грає з вогнем, це чекання, вона весь час відкладає його, схоже, що вона все ще чекає в Т. Біч того, що відбудеться тут. Я помиляюся. Куди ми йдемо з нею? Можна помилятися без кінця, але ось ні, я спиняюсь: вона хоче бачити, як приходить зі мною, насувається на нас, нас поглинає темрява завтрашнього дня, що стане ніччю в Т. Біч. Зовсім скоро, коли я поцілую її губи, двері відчиняються, я повернуся. П’єр Беньєр слухає, він більше не говорить про те, щоб піти, його замішання зникло.

— Він був молодший за неї, — каже Татіана, — але наприкінці ночі, здавалося, вони мали однаковий вік. Ми всі мали величезний вік, незліченний. Ти була найстаршою.

Кожного разу, коли одна з них говорить, ніби відкривається шлюз. Я знаю, що до останнього ніколи не дійде.

— А ти помітила, Татіано, танцюючи, вони говорили щось одне одному укінці?

— Я помітила, але я не почула.

— Я почула: можливо, вона помре.

— Ні. Ти весь час залишалася там, де ти була, біля мене, за зеленими рослинами, у глибині, ти не могла почути.

Лол повертається. Ось вона, раптом байдужа, неуважна.

— Отже, та жінка, яка пестила мою руку, то була ти, Татіано?

— То була я.

— Ах, ніхто, ніхто про це не подумав!

Я повертаюся. Вони обидві згадують, що я не втратив слова.

— Коли почало розвиднятися, він шукав тебе очима, але не знайшов. Ти це знала?

Лол нічого не знала.

Наближення до Лол не існувало. Не можна було наблизитися чи віддалитися від неї. Потрібно чекати, поки вона прийде шукати вас, поки вона забажає. Вона хоче, я це ясно розумію, щоб я зустрів її та побачив у певному просторі, який вона облаштовує тепер. У якому просторі? Він населений привидами з Т. Біч? А може, єдиною, яка вижила — Татіаною, захопленою в пастку хитрощами двадцяти жінок з іменем Лол? Чи він інакший? Зовсім скоро відбудеться моє представлення, сама Лол представить мене. Як вона проведе мене до себе?

— Я гадаю, що за десять років залишилося лише три особи, вони та я.

Я ще раз запитую:

— Ви чогось бажаєте?

З точнісінько таким само ваганням, з тією ж самою паузою, вона відповідає:

— Побачити їх.

Я все бачу. Я бачу саме кохання. Очі Лол поранені кинджалами світла: навкруги — чорне коло. Я бачу одночасно й світло, і темряву, що огортає її. Вона підходить до мене, весь час однаковою ходою. Вона не може просуватися ні швидше, ні повільніше. Найменша зміна в її русі здається мені катастрофою, остаточною поразкою нашої історії: ніхто не прийде на побачення.

Але чого я не знаю про себе самого до такої міри, і як через неї я зможу отримати пізнання? Хто буде там, у ту мить біля неї?

Вона приходить. Продовжує приходити навіть у присутності інших.

Ніхто не бачить, як вона просувається вперед.

Вона говорить ще про Майкла Річардсона, вони нарешті зрозуміли, вони намагалися вийти з бальної зали, помиляючись, направляючись до уявних дверей.

Коли вона говорить, коли вона рухається, дивиться або відволікається, у мене таке відчуття, ніби маю перед очима особистий та фундаментально розроблений спосіб брехати, величезне поле, але із межами зі сталі. Для нас, ця жінка бреше про Т. Біч, про С. Тахла, про цю вечірку, про мене, про нас, зовсім скоро вона брехатиме про нашу зустріч, я передбачаю це, вона бреше також про себе, про нас. Вона бреше тому, що розрив, у якому ми перебуваємо — вона і ми — його проголосила лише вона одна, — але мовчки — у такому потужному сні, що вона навіть не зафіксувала його віртуальність, і вона вже забула, що мала такий сон.

Я жадаю, як спраглий, пити це туманне та позбавлене смаку та кольору молоко слова, що йде від Лол В. Штайн, стати частиною брехні, яку говорить вона. Нехай вона забере мене, нехай нарешті все піде інакше після сьогоденної пригоди, нехай вона знищить мене до останку, я стану покірним, мов раб, нехай залишиться тільки надія бути знищеним до останку, бути покірним.

Западає довга тиша. Зростаюча увага, яку ми приділяємо одне одному, є її причиною. Ніхто цього не помічає, ще ніхто, ніхто? Чи я в тому впевнений?

Лол повільно іде до ґанку, повертається так само.

Коли я бачу її, я думаю, що, можливо, цього для мене достатньо — бачити її, і все зробиться так, що не потрібно буде іти далі у вчинках, у розмовах. Мої руки стають пасткою, у якій можна зробити її непорушною, припинити назавжди це її ходіння туди й назад, від одного краю часу до іншого.

— Вже так пізно, а П’єр устає так рано, — каже нарешті Татіана.

Вона подумала, що Лол, вийшовши, пропонує їм прощатися.

— О, ні, — каже Лол. — Коли я зачинила двері його кабінету, Жан навіть не звернув уваги, ні, я благаю тебе, Татіано.

— Ти вибачишся за нас перед ним, — каже Татіана. — Це не страшно.

Це сталося — розвиток подій вислизнув від мене. Я дивився на Лол: погляд Татіани тепер став важким. Все йде не так, як вона хотіла. Вона щойно це відкрила: Лол не сказала всього. І чи немає в кімнаті, між однією та іншим, чогось подібного до підземного руху, аромату отрути, якої вона боїться більше за будь-яку іншу, тут, у її присутності, чи утворився союз, з якого її виключено?

— Щось відбувається в цьому домі, Лол, — каже вона, вона намагається усміхатись. Чи, може, так тільки здається? Чи, може, ти чекала на когось, кого ти боялася о цій порі? Чому ти нас так затримуєш?

— Когось, хто прийде лише заради вас однієї, — каже П’єр Беньєр. Він сміється.

— О! Я не думаю, — каже Лол.

Вона насміхається в такий спосіб, який Татіані вже не подобається. Ні. Я все ще помиляюся. Татіана нічого не знає.

— Насправді, якщо ви хочете повернутися, ви можете це зробити. Просто, я б хотіла, щоб ми ще побули разом цього вечора.

— Ти приховуєш щось від нас, Лоло, — каже Татіана.

— Навіть якщо б Лол і розкрила цю таємницю, — каже П’єр Беньєр, — вона не була б тою, про яку вона думає зараз, навіть попри її волю, це буде інша таємниця…

Я чую, як я говорю:

— Досить!

Татіана залишається спокійною, я все ще помиляюся. Татіана каже:

— Вже так пізно, все так заплутується. Вибач його. Скажи нам щось.

Лол В. Штайн трохи відпочиває, здається. Вона втомлена перемогою, яка могла б бути надто легкою. Я знаю абсолютно певно, що мета цієї перемоги — це усунення ясності. Для інших, але не для нас, у цю мить вона мала надто веселі очі.

Вона каже це, не звертаючись ні до кого:

— Це щастя.

Вона червоніє. Вона сміється. Слово розважає її.

— Але тепер ви можете йти, — додає вона.

— Ти не можеш сказати чому? — запитує Татіана.

— Це не буде зрозуміло, це не буде корисним.

Татіана тупає ногою.

— Все ж таки, — каже Татіана. — Одне слово, Лол, про це щастя.

— Цими днями я мала зустріч, — каже Лол. — Щастя йде від цієї зустрічі.

Татіана підводиться. П’єр Беньєр підводиться у свою чергу. Вони підходять до Лол.

— Ага, так-так, — каже Татіана.

Вона щойно злегка зачепила жах. Я не знаю який. Тепер вона має усмішку одужуючої. Вона майже кричить:

— Будь обережна із собою, Лол, о! Лоло!

Лол у свою чергу підводиться. Перед нею, за Татіаною, — Жак Гольд, я. Він думає, що помилився. Він не той, кого шукає Лол В. Штайн. Йдеться про іншого. Лол каже:

— Мене нічого не бентежить в історії моєї юності. Навіть якби все мало розпочатися наново, мені б не було боляче ні від чого.

— Бережи, бережи себе, Лол.

Татіана повертається до Жака Гольда:

— Ви йдете?

Жак Гольд каже:

— Ні.

Татіана дивиться на них обох, по черзі.

— Ти бачиш, — говорить вона. — Ви будете разом у щасті, Лол В. Штайн.

Вона щойно провела Беньєрів. Вона заходить, повільно прихиляється спиною до дверей. Так, схиливши лице, вхопившись руками за завісу, вона залишається там. Я зараз упаду. Слабкість здіймається в моєму тілі, рівень підіймається, кров не знаходить виходу, серце стає ніби з мулу, воно вкривається багнюкою, воно зараз засне. Кого зустріла вона замість мене?

— Отже, ця зустріч?

Жінка згорблена, худорлява у своїй чорній сукні. Вона піднімає руку, кличе мене:

— О! Жак Гольд, я була впевнена, що ви здогадалися. — Вона кличе на допомогу брутальність. Цирк. — Скажіть все ж таки, ну…

— Що?

— Хто це.

— Це ви, ви, Жак Гольд. Я вас зустріла сім днів тому, спочатку одного, а потім разом із жінкою. Я стежила за вами аж до Готелю де Буа.

Мені стало страшно. Я волів би повернутися до Татіани, бути зараз на вулиці.

— Чому?

Вона відриває свої руки від завіси, розпрямляється, підходить.

— Я вас обрала.

Вона підходить, дивиться, ми ще ніколи не наближалися одне до одного. Вона вся біла, ця її блідавість — ніби якась оголена. Вона цілує мене в губи. У цьому поцілунку я нічого не даю їй. Мені надто страшно, я ще не можу. Вона знаходить цю неможливість очікуваною. Я серед ночі Т. Біч. Це сталося. Там Лол В. Штайн теж нічого не отримує. Вона бере. Я все ще маю бажання втекти.

— Але чого ви хочете?

Вона не знає.

— Я хочу, — каже вона.

Вона замовкає, дивиться на мої губи. І потім, ось, наші погляди перетинаються. Нездоланно деспотична, вона бажає.

— Чому?

Вона робить жест. Ні, скажи моє ім’я.

— Жак Гольд.

Незайманість Лол, яка вимовляє це ім’я. Хто, якщо не вона, помітив необґрунтованість віри в цю особу, так названу Лол В. Штайн, так звану Лол B. Штайн? Запаморочливе віднайдення того, від чого відмовилися інші, чого вони не впізнали, те, що не показувалося, беззмістовність усіх чоловіків C. Тахла, яка так само визначала мене самого, як і плин моєї крові. Вона прийняла мене, захопила мене. Вимовлене вперше, моє ім’я не називає.

— Лола Валері Штайн.

— Так.

Крізь прозорість її охопленого полум’ям єства, крізь її зруйновану природу, вона зустрічає мене усмішкою. Її вибір вільний від будь-якої преференції. Я є чоловік із С. Тахла, за яким вона вирішила йти. І ось ми обоє прикуті одне до одного. Наша спустошеність росте. Ми повторюємо собі наші імена.

Я наближаюся до цього тіла. Я хочу доторкнутися до нього. Спочатку руками, а потім губами.

Я став незграбним. У мить, коли мої руки торкаються Лол, згадка про невідомого мерця повертається до мене: він слугуватиме вічним Річардсоном, чоловіком із Т. Біч, ми змішаємося в ньому, безладна суміш цього всього стане одним цілим, і вже не можна буде відрізнити одного від іншого, ні до, ні після, ні під час, ми зникнемо з поля зору, з називання, ми помремо так через те, що забуватимемо саму смерть часточка за часточкою, година за годиною, ім’я за іменем. Дороги відкриваються. Її рот розкривається на моєму. Її відкрита рука на моїй обіцяє різноманітне та єдине майбуття, промениста, єдина рука із зігнутими, зламаними фалангами, легкими, мов перо, які для мене сповнені новизни квітки.

Вона має видовжене та красиве тіло, дуже пряме, негнучке, через дотримання постійного стирання, поступового зникання, вирівнювання на певний манер, завчений ще з дитинства, тіло вихованки пансіонату, яка подорослішала. Але її ніжна покірливість уся цілковито виражається в її лиці та в рухах її пальців, коли вони торкаються до речі або до руки.

— Часом ваші очі такі світлі. Ви така білява.

Волосся Лол дещо повторює квіткову фактуру її рук. Засліплена, вона каже, що я не помиляюся.

— Це так.

Її погляд сяє під дуже низько опущеними повіками. Слід звикати до розрідженості повітря навколо цих маленьких блакитних планет, до яких тяжіє погляд, піддаючись смертельній небезпеці.

— Ви виходили з кінотеатру. То було минулого четверга. Ви пригадуєте, як тоді було спекотно? Ви тримали вашу куртку в руках.

Я слухаю. Між словами весь час закрадаються звуки скрипки, інструмент шаленіє на деяких руладах, повторюється.

— Навіть не думаючи про це, ви не знали, що вдіяти із собою. Ви виходили з цього чорного коридору, з кінотеатру, до якого ви зайшли самотній, щоб згаяти час. Того дня ви мали час. Вийшовши на бульвар, ви роздивлялися навколо себе жінок, що проходили.

— Як ви помиляєтесь!

— А! Можливо, — вигукує Лол.

Її голос знов став тихим. Як, напевно, за її юності, але вона зберегла всю його нескінченну повільність до останку. Вона сама собою опиняється в моїх руках, закривши очі, чекаючи, що відбудеться щось інше, її тіло вже передвіщає близьке вшанування цього. Ось воно, сказане зовсім тихо:

— Жінка, що прийшла на автобусну зупинку потім, то була Татіана Карл.

Я не відповідаю їй.

— То була вона. Ви були тим чоловіком, який мав рано чи пізно до неї прийти. Я це знала.

Її повіки вкриваються дрібною росою поту. Я цілую заплющені очі, їхня рухливість під моїми губами, її заховані очі. Я відпускаю її. Я залишаю її. Я іду в інший кінець вітальні. Вона залишається там, де стоїть. Я запитую.

— Це не тому, що я схожий на Майкла Річардсона?

— Ні, це не так, — каже Лол. — Ви на нього не схожі. Ні, — вона розтягує слова, — я не знаю, чому.

Скрипка припиняє грати. Ми замовкаємо. Вона заводить знов.

— У вашому номері світилося, і я бачила Татіану, яка проходила у світлі. Вона була оголена, оповита своїм чорним волоссям.

Вона не рухається, її погляд зупинився на парку, вона чекає. Вона щойно сказала, що Татіана оголена, оповита своїм чорним волоссям. Ця фраза — остання, яку було висловлено. Я чую: «оголена, оповита своїм чорним волоссям, оголена, оголена, чорним волоссям».

Два останні слова звучать особливо, з однаковою та дивною напругою. Дійсно, Татіана була такою, якою Лол її щойно описала, оголена під своїм чорним волоссям. Вона була такою в зачиненій кімнаті, для свого коханця. Напруженість фрази раптом посилюється, повітря виляскує навколо неї, фраза вибухає, вона розриває смисл. Я чую її з оглушливою силою, і я не розумію її, і я навіть більше не розумію, що вона нічого не означає.

Лол усе ще далеко від мене, прикута до підлоги, все ще звернена до саду, очі її не моргають.

Оголеність Татіани, вже роздягненої, виростає в перетримці, яка весь час позбавляє її найменшого сенсу. Пустота стає статуєю. Основа її тут — у цій фразі. Пустота — це Татіана, оголена, оповита своїм чорним волоссям, це сам факт. Він перетворюється, стає всюдисущим, факт уже не вміщує факт, Татіана виходить за межі самої себе, розповсюджується через відкриті вікна на місто, на дороги, багно, рідину, болітце оголеності. Ось вона, Татіана Карл, раптом між Лол В. Штайн та мною. Фраза щойно померла, я більше нічого не чую, це тиша, вона померла в ногах Лол, Татіана на своєму місці. Ніби сліпий, я торкаюся, я більше не впізнаю нічого з того, до чого я вже торкався. Лол чекає, що я визнаю не просто мою згоду щодо неї, але що я більше не боятимусь Татіани. Я більше не боюся. Ми вдвох у цю мить бачимо Татіану, оголену, оповиту її чорним волоссям. Я промовляю наосліп:

— Розкішна шльондра. Татіана.

Вираз обличчя змінився. Зараз Лол має вимову, якої я в ній ще не знав, жалібна та гостра. Звір розлучений із лісом спить, він снить про екватор народження, у тремтінні, його сонячний сон плаче.

— Найкраща, найкраща від усіх, правда ж?

Я кажу:

— Найкраща.

Я підходжу до Лол В. Штайн. Я цілую її, лижу, відчуваю її, цілую її зуби. Вона не рухається. Вона стала вродливою. Вона каже:

— Який надзвичайний збіг.

Я не відповідаю. Я ще тримаю її далеко від себе, самотню, посеред вітальні. Здається, вона ще не помітила, що я віддалився. Я говорю ще:

— Я покину Татіану Карл.

Вона сповзає на підлогу, німа, вона має позу нескінченного благання.

— Я вас благаю, заклинаю вас — не робіть цього.

Я підбігаю до неї, піднімаю її. Інші могли б помилитися. Її лице не виражає жодного болю, але тільки впевненість.

— Що?

— Я вас благаю.

— Скажіть чому?

Вона каже:

— Я не хочу.

Нас ніби десь замкнули. Всі відлуння помирають. Поволі, дуже мало, я починаю ясно бачити. Я бачу стіни, гладенькі, у яких немає жодної розетки — щойно їх тут не було, вони тільки що звелися навколо нас. Якби мені запропонували рятуватися, я б не зрозумів. Моє незнання саме по собі було замкненим. Лол стоїть переді мною, вона знов благає, раптово мені набридає перекладати її.

— Я не покину Татіану Карл.

— Так. Ви маєте з нею ще раз зустрітися.

— У вівторок.

Скрипка замовкає. Вона зникає, залишаючи за собою зяючі кратери найближчого спогаду. Мене жахають усі інші люди, крім Лол.

— А ви? З вами? Коли?

Вона каже, що в середу, називає місце й годину.

Я не повертаюся до себе. У місті ще все закрите. Тож я іду до садиби Беньєрів, потім я заходжу до середини через хвіртку садівника. У вікні Татіани світиться. Я стукаю в шибку. Вона вже звикла. Вона вдягається дуже швидко. Зараз лише третя ранку. Вона все робить дуже тихенько, хоча, я в тому впевнений, П’єр Беньєр все знає. Але для неї дуже важливо робити все так, ніби це було таємницею. Вона гадає, що в С. Тахла її вважають за вірну дружину. Ця репутація їй дорога.

— А у вівторок? — питає вона.

— У вівторок також.

Я припаркував машину далеко від воріт. Ми йдемо до Готелю де Буа, поки ми були в садибі, всі ліхтарі вже згасли. У машині Татіана запитує:

— Якою була Лол після нашого відходу?

— Розважливою.

Коли я підійшов до вікна в Готелі де Буа, де я чекав на Татіану Карл, у вівторок, у призначену годину, то було наприкінці дня, мені здалося, що я побачив між підніжжям пагорба та готелем чиїсь неясні обриси, жінку, чия попеляста золотавість серед стебел жита не могла мене ввести в оману, і, хоча я був готовий до всього, я мав дуже бурхливе переживання, істинну природу якого я розпізнав не відразу: щось між сумнівом та жахом, відразою та радістю, спокусою кричати «обережно», рятуватися, відштовхнути назавжди чи назавжди віддатися коханню до всієї Лол В. Штайн. Я придушив крик, я молив Всевишнього про допомогу. Я вийшов, бігом кинувся до виходу, я повернувся, я кружляв кімнатою занадто самотній для того, щоб любити, або більше не любити, страждаючий, страждаючий від нікчемної недостатності мого єства, щоб пізнати цю подію.

Потім переживання трохи заспокоїлося, воно замкнулося саме на собі, я зміг уміщувати його в собі. Цей момент збігся з миттю, якої я відкрив, що вона також мала мене бачити.

Я брешу. Я не відходив від вікна, пересвідчившись, до сліз.

Раптом золотавість перестала бути такою самою, вона поворухнулася, потім завмерла. Я подумав, що вона, мабуть, помітила, що я відкрив її присутність.

Тож ми дивилися одне на одного. Я так подумав. Скільки часу?

Я повернув голову, майже виснажений, подивився на правий бік житнього поля, де її не було. Саме з того боку підходила Татіана, у своєму чорному костюмі. Вона сплатила таксистові й повільно йшла серед вільх.

Вона відкрила двері номера не стукавши, дуже тихенько. Я попрохав її підійти зі мною на хвильку до вікна. Татіана підійшла. Я показав їй пагорб та поле жита. Я стояв позад неї. Таким чином я показав їй Татіану.

— Ми ніколи не дивимось туди, але з цього боку готелю досить красиво.

Татіана нічого не побачила й повернулася вглиб кімнати.

— Ні, цей краєвид сумний.

Вона покликала мене.

— Немає там на що дивитися, ходи до мене.

Жодною мірою не жаліючи її, Жак Гольд приєднується до Татіани Карл.

Жак Гольд оволодів Татіаною Карл нещадно. Вона не чинила жодного опору, нічого не сказала, ні від чого не відмовилася, була в захваті від такого оволодіння.

Їхня насолода була великою та взаємною.

Ця мить абсолютного забуття Лол, ця мить, ця розпливчаста блискавка, в однорідному часі їі спостереження. Не маючи найменшої надії її відчути, Лол бажала її прожити. І вона її прожила.

Прив’язаний до неї, Жак Гольд не міг розійтися з Татіаною Карл. Він поговорив із нею. Татіана Карл була не певна в призначенні слів, які їй сказав Жак Гольд. Безперечно, вона не повірила, що вони були звернені до неї, ні до іншої жінки, відсутньої сьогодні, але ці слова виражали потребу його серця. Але чому саме цього разу, а не іншого? Татіана намагалася знайти відповідь у їхній історії.

— Татіано, ти моє життя, моє життя, Татіано.

Просторікування свого коханця цього дня Татіана слухала спочатку з насолодою, яку вона любить, — бути в обіймах чоловіка невизначеною жінкою.

— Татіано, я люблю тебе, я люблю тебе. Татіано.

Татіана погодилась, втішаюча, по-материнськи ніжна:

— Так, я тут, я з тобою.

Спочатку з утіхою, адже вона любить бачити, як вільно чоловіки почуваються поряд із нею, потім — раптово — відсторонена в згубному перлинному виблискуванні слів.

— Татіано, сестро моя, Татіано.

Почути те, що він сказав би, якби вона не була Татіаною, о! Таке солодке слово.

— Як оволодіти тобою ще більше, Татіано?

Мабуть, вже годину ми були там, усі втрьох, вона бачила, як ми по черзі з’являлися в обрамленні вікна — цього дзеркала, яке не відбивало нічого й перед яким вона, певно, з насолодою відчувала таке бажане усунення своєї особистості.

— Можливо, не знаючи того… — промовляє Татіана, — ти і я…

Нарешті настав вечір.

Жак Гольд почав знов і знов, і з усе більшою трудністю оволодівати Татіаною Карл. У якусь мить він почав безперервно говорити до іншої, якої не бачив, яка не чула його, але у зв’язку з якою він опинився дивним чином.

А потім прийшла мить, коли Жак Гольд уже не був здатен знову оволодіти Татіаною Карл.

Татіана Карл подумала, що він заснув. Вона його залишила для перепочинку, пригорнулася до нього. А він був за тисячу миль від цього місця. Ніде. Десь у полях. І він чекав, що знову, ще раз він захопить її. Але марно. Вона думала, що він спав, і говорила з ним:

— О ці слова, ти мав би мовчати, ці слова, які вони небезпечні.

Татіана Карл була засмучена. Вона не була тією, яку він міг би полюбити. Але чи не могла б вона бути нею, настільки ж, як і інша. Від самого початку було зрозуміло, що вона проста жінка із С. Тахла. І нічого більше. Нічого. Було ясно, що вона не вважала, що приголомшлива зміна Майкла Річардсона щось означала в цьому рішенні. Але яка прикрість раптом — ці слова почуття. Втрачені. Можливо.

Цього вечора, вперше після балу в Т. Біч, каже Татіана, вона знов віднайшла, відчула в роті той самий смак, смак цукру серця.

Я повернувся до вікна, вона все ще була там, там, у полі, самотня і непомітна ні для кого. Я дізнався це про неї в ту ж мить, коли дізнався про моє кохання до неї — її безмежна самодостатність із дитинними руками.

Він знов повернувся до ліжка, ліг біля Татіани Карл. Вони обійнялися серед свіжості вечора, що народжувався. Через відкрите вікно було чути аромат жита. Він сказав це Татіані.

— Аромат жита?

Вона відчула його. Вона сказала йому, що вже пізно і що їй слід було повертатися. Вона призначила йому зустріч за три дні, боячись, що він відмовиться. Він погодився, навіть не перевіряючи, чи вільний він того дня.

У кроці від дверей вона спитала, чи міг би він їй сказати щось про свій стан.

— Я хочу з тобою побачитись, — каже він, — зустрітися ще і ще.

— О, ти не повинен був так говорити, не слід.

Коли вона пішла, я вимкнув світло в номері, щоб дозволити Лол відійти подалі від поля й дістатися до міста без ризику зустрітися зі мною.

Наступного дня я домовляюся про те, щоб після обіду на годину залишити лікарню. Я шукаю її. Я проходжу перед кінотеатром, перед яким вона мене знайшла. Я проходжу перед її будинком: двері до вітальні відкриті, машини Жана Бедфорда немає, сьогодні четвер, я чую сміх дівчинки, що доноситься з галявини, на яку виходять вікна більярдної зали, потім уже сміх двох дівчат, який перемішується, у неї тільки дівчата, трійко. Покоївка виходить на ґанок, молода й доволі вродлива, у білому фартушку, вона виходить на алею, що веде до галявини, помічає мене, який зупинився на вулиці, усміхається мені, зникає. Я йду. Я хочу уникнути необхідності їхати до Готелю де Буа, але я їду туди, зупиняю машину, я об’їжджаю готель на доволі великій відстані, я їду навколо житнього поля, поле пусте, вона приходить, лише коли ми там є, Татіана і я. Я їду геть. Я повільно проїжджаю по головних вулицях, мені спадає на думку, що, можливо, вона знаходиться у кварталі, де живе Татіана. Вона там. Вона на бульварі, що проходить повз її будинок, у двохстах метрах від нього. Я зупиняю машину і йду за нею назирці. Вона йде до кінця бульвару. Вона йде досить швидко, її хода легка, красива. Вона здається мені вищою, ніж у ті два рази, що я її бачив. На ній її сірий плащ, чорний капелюшок без крис. Вона повертає праворуч, у напрямку, що веде до її дому, вона зникає. Я повертаюся до машини виснажений. Тож вона продовжує свої прогулянки, і я зможу, хай у мене й не виходить чекати на неї, зустріти її. Вона йшла досить швидко, часом вона вповільнювала ходу, майже спинялася, потім ішла знов. Вона була вищою, ніж у себе вдома, більш стрункою. Цей сірий плащ на ній я впізнав, чорного капелюшка без крис — ні, на ній його не було в житньому полі. Ні, я також ніколи не підійду до неї. Я не скажу їй: «Я не зміг чекати до такого-то дня, до такої-то години». Завтра. Чи виходить вона в неділю? Ось уже цей день. Він величезний і прекрасний. Я не маю чергування в лікарні. Один день віддаляє мене від неї. Я годинами шукаю її, на машині, пішки. Її дім завжди однаковий, з відкритими вікнами. Машини Жана Бедфорда все ще немає, немає й дівчачого сміху. О п’ятій я маю іти на чай до Беньєрів. Татіана нагадує мені про запрошення Лол на понеділок — вже післязавтра. Безглузде запрошення. Можна подумати, що вона намагається чинити, як інші, каже Татіана, впорядковано. Увечері, цього недільного вечора, я повертаюся знову до її будинку. Дім із розчиненими вікнами. Скрипка Жана Бедфорда. Вона там, вона там у вітальні, вона сидить. Її волосся розпущене. Навколо неї рухаються три дівчинки. Вона не рухається, відсутня, вона не говорить до дітей, діти так само не звертаються до неї. Одна за одною, а я там залишався досить довго, дівчатка цілують її та йдуть. У вікнах на другому поверсі вмикається світло. Вона залишається в салоні, у такій самій позі. Раптом, ось вона усміхається сама до себе. Я не кличу її. Вона встає, гасить світло, зникає. Вже завтра.

Чайний салон біля вокзалу Грін Таун. Грін Таун знаходиться менше ніж за годину їзди від С. Тахла. Це вона призначила це місце, цей чайний салон.

Вона вже була там, коли я приїхав. Там не людно, адже ще досить рано. Я побачив її одразу, одну серед пустих столиків. Вона усміхнулася мені з глибини чайного салону, завороженою усмішкою, нещирою усмішкою, відмінною від тієї, яку я знаю.

Вона прийняла мене майже ввічливо, з ґречністю. Але коли вона підняла очі, я побачив варварську радість божевільну, лихоманкою якої було охоплене все її єство: радість від того, що вона тут, навпроти нього, з таємницею, яку він має в собі, яку вона ніколи в ньому не відкриє, він це знає.

— Як я вас шукав, як довго я ходив вулицями.

— Я прогулююся, — каже вона. — Хіба я забула вам сказати? Довго, кожного дня.

— Ви говорили це Татіані.

Знову я подумав, що можу зупинитися на цьому, просто дивитися на неї.

Одне споглядання її мене руйнує. Вона не вимагає жодного слова й вона могла б витримати нескінченне мовчання. Я б хотів діяти, говорити, висловити довге ревіння, створене з усіх слів розплавлених, які знов стали однією магмою, зрозумілою для Лол В. Штайн. Я замовкаю. Я кажу:

— Я ніколи ще так не чекав цього дня, коли нічого не відбудеться.

— Ми йдемо до чогось. Навіть якщо нічого не відбувається, ми просуваємося до якоїсь мети.

— Якої?

— Я не знаю. Мені щось відомо лише про недвижність життя. Тож коли вона порушується — я це знаю.

Вона знов наділа ту саму білу сукню, що й першого разу, коли прийшла до Татіани Карл. Її видно під розстебнутим сірим плащем. Оскільки я дивлюся на сукню, вона зовсім скидає сірий плащ. Так вона показує мені свої оголені руки. У її свіжих руках — літо.

Вона говорить зовсім тихо, схилившись уперед:

— Татіана.

Я не сумнівався, це — поставлене питання.

— Ми зустрілися у вівторок.

Вона це знала. Вона стає вродливою, тією вродою, яку пізно вночі, чотири дні тому, я в неї вирвав.

Вона запитує з видихом:

— Як?

Я відразу не відповів. Вона подумала, що я неправильно зрозумів питання. Вона продовжує:

— Якою була Татіана?

Якби вона не заговорила про Татіану Карл, я б сам це зробив. Вона стривожена. Вона сама не знає, що зараз відбудеться, що викличе відповідь. Ми вдвох перед питанням, перед зізнанням.

Я приймаю це. Я вже прийняв у вівторок. І навіть, певно, від перших митей моєї зустрічі з нею.

— Татіана чарівна.

— Ви не можете обходитися без неї, чи не так?

Я бачу, що мрію майже досягнуто. Плоть розривається, кровоточить, прокидається. Вона намагається слухати внутрішній шум, їй це не вдається, вона перевантажена досягненням, хай навіть і не завершеним, свого бажання. Її повіки б’ються під дією надто сильного світла. Я припиняю дивитися на неї в той час, у який продовжується надто довге завершення цього моменту.

Я відповідаю:

— Я не можу без неї.

Потім, це неможливо, я знову дивлюся на неї. Її очі наповнилися слізьми. Вона придушує дуже велике страждання, у якому вона не тоне, яке, навпаки, вона підтримує, з усіх своїх сил, на межі його найвищого вияву, який був би вираженням щастя. Я не кажу нічого. Я не приходжу їй на допомогу в цьому порушенні її єства. Мить закінчується. Сльози Лол, знов стримані, повертаються до затаєного потоку сліз її тіла. Мить не зрушилася, не привела ні до перемоги, ні до поразки, вона нічим не забарвилася, лише заперечуючи все, проминуло задоволення.

Вона каже:

— Так буде ще краще, ви побачитеся з Татіаною через деякий час, скоро.

Я усміхаюся їй, все ще в тому ж стані — одночасно незнаючий та попереджений щодо майбутнього, яке визначає вона одна, сама не знаючи того.

Ми обоє нічого не знаємо. Я кажу:

— Я б хотів.

Вона змінюється на лиці, блідне.

— Але ми, — говорить вона, — що ми зробимо з цим?

Я розумію цей вердикт, я б сам промовив його на її місці. Я можу поставити себе на її місце, але в тому, у чому вона не хоче.

— Я б також хотіла, — говорить вона.

Вона стишує голос. На її повіках виступив піт, смак якого я знаю від тієї ночі.

— Але Татіана Карл тут, єдина у вашому житті.

Я повторюю:

— Єдина в моєму житті. Саме так я кажу, коли говорю про неї.

— Це потрібно, так треба, — говорить вона і додає: — Тепер, оскільки я вас кохаю.

Слово перетинає простір, шукає і зупиняється. Її слово зупинилося на мені.

Вона кохає, кохає того, хто мусить кохати Татіану. Ніхто, ніхто не любить Татіану в мені. Я є частиною перспективи, яку вона зараз будує з вражаючою впертістю, я не боротимусь. Татіана мало по малу проникає, ламає двері.

— Ходімо, пройдемося. Я маю вам дещо сказати.

Ми пішли бульваром, поза вокзалом, де саме було мало людей. Я взяв її під руку.

— Татіана прийшла трохи пізніше за мене в номер. Іноді вона це робить навмисно, щоб спробувати змусити мене подумати, що вона не прийде. Я це знаю. Але вчора в мене було безумне бажання, щоб Татіана була поряд зі мною.

Я чекаю. Вона не ставить запитань. Як дізнатися, чи вона точно знає, що я бачив її серед жита? До того ж, вона не розпитує. Я знов починаю говорити.

— Коли вона прийшла, вона мала цей достойний вигляд, ви знаєте, її вигляд, коли її мучить сумління, вигляд нещирого сорому, але ми знаємо, ви і я, що за цим ховається в Татіані.

— Маленька Татіана.

— Так.

Я розповідаю Лол В. Штайн:

Татіана знімає свій одяг і Жак Гольд дивиться на неї, дивиться із цікавістю на ту, яку вже не кохає. Зі спаданням кожного елементу одягу він усе більше впізнає це ненаситне тіло, до існування якого він є байдужим. Він уже вивчив це тіло і знає його краще, ніж сама Татіана. Він усе ж таки довго дивиться на його прогалини білого, який нюансується на вигинах форми або чистою блакиттю артерій, або брунатним кольором сонця. Він дивиться на неї, аж допоки втрачає, випускає з уваги тотожність кожної форми, усіх форм і навіть цілого тіла.

Але Татіана говорить.

— Але Татіана щось говорить, — шепоче Лол В. Штайн.

Для її затишку я б вигадав Бога, якби це було потрібно.

— Вона називає ваше ім’я.

Я не вигадав.

Він ховає обличчя Татіани Карл під простирадлами й таким чином він має в руках її тіло, позбавлене голови, у повному своєму розпорядженні. Його сваволя повертає це тіло, розсуває його члени або збирає їх, напружено споглядає його непереборну красу, входить у нього, завмирає, у забутті чекає на вологу, забуття тут.

— О, як Татіана вміє віддаватися, яке диво, це має бути надзвичайно.

Це побачення, вони обоє, він і Татіана, дістали з нього багато задоволення, більше ніж зазвичай.

— Чи вона більше нічого не говорить?

— Вона говорить про Лол В. Штайн під простирадлом, що вкриває її.

Татіана розповідає з багатьма подробицями й часто повертається до одних і тих самих про бал у міському казино, де Лол, як кажуть, втратила розум. Вона дуже довго описує худорляву жінку вбрану в чорне, Анн-Марі Штреттер і пару, яку вони утворювали з Майклом Річардсоном, як у них вистачало сили танцювати ще і ще, як було зовсім дивно бачити, що вони змогли зберегти цю звичку в цьому урагані ночі, який, здавалося, вигнав з їхнього життя будь-яку звичку, навіть, каже Татіана, звичку кохання.

— Ви не уявляєте, — говорить Лол.

Знов потрібно змусити Татіану замовкнути під простирадлом. Але потім, ще пізніше, вона знов починає. У той момент, коли вони прощаються, вона запитує в Жака Гольда, чи він знов бачився з Лол. І хоча він не був певний нічого, що було між ними з цього приводу, він вирішує збрехати Татіані.

Лол спиняється.

— Татіана не зрозуміла б, — каже вона.

Я нахиляюся, я відчуваю її лице. Вона має дитинний аромат, подібний до тальку.

— Я дозволив їй піти першою, всупереч нашій звичці. Я згасив світло в номері. Я довгий час залишався в темряві.

Вона проходить повз відповідь на відстані подиху, саме час сказати інше — сумне:

— Татіана завжди так поспішає.

Я відповідаю:

— Так.

Вона говорить, дивлячись на бульвар:

— Те, що відбулося в цьому номері між Татіаною і вами, — я не спроможна пізнати. Я ніколи не дізнаюся. Коли ви мені розповідаєте — йдеться про інше.

Вона знов починає ходити, зовсім тихенько запитує:

— Але це ж не я, правда, це Татіана, з головою, захованою під простирадлом?

Я обіймаю її, я мушу зробити їй боляче, вона злегка скрикує, я відпускаю її.

— Це для вас.

Ми ходимо під стіною, нас не видно. Вона дихає, прихилившись до моїх грудей. Я більше не бачу її обличчя, такого ніжного, його напівпрозорих обрисів, її майже завжди здивованих очей, здивованих, шукаючих.

І ось коли думка про її відсутність стала для мене нестерпною. Я їй висловив цю болісну думку, яка прийшла до мене. Вона сама, вона не відчувала нічого подібного, вона була здивована. Вона не розуміла.

— Чому б я десь зникла?

Я вибачився. Але цей жах — і я нічого не можу вдіяти — вже тут. Я впізнаю відсутність, її вчорашню відсутність, мені її бракує кожної миті, і навіть тепер.

Вона говорила зі своїм чоловіком. Вона сказала йому, що вважає, що між ними все скінчилося. Він не повірив їй. Чи не говорила вона йому подібних речей раніше? Ні, ніколи вона того не робила.

Я питаю: Чи вона завжди поверталася?

Я говорив природно, але вона не помилилася щодо раптової зміни мого глосу. Вона каже:

— Лол завжди поверталася, тільки не з Жаном Бедфордом.

Вона починає довгий відступ про страх, який вона має: у її оточенні припускають можливість того, якось із нею може трапитися рецидив, особливо її чоловік. Ось чому вона не говорила з ним настільки прямо, як їй хотілося б. Я не запитую, на які підстави міг би спиратися цей страх. Вона цього не говорила. Певно, вона ніколи не говорила про цю загрозу протягом десяти років.

— Жан Бедфорд гадає, що врятував мене від відчаю, я ніколи цього не заперечувала, я ніколи не говорила йому, що все було не так.

— Чому?

— З тої миті, коли ввійшла та жінка, я більше не кохала мого нареченого.

Ми сидимо на лаві. Лол пропустила потяг, яким пообіцяла собі поїхати. Я цілую її, вона повертає мені мої цілунки.

— Коли я говорю, що я більше не любила його, я хочу сказати, що ви не уявляєте, до чого можна дійти у відсутності кохання.

— Скажіть мені слово, щоб це висловити.

— Я не знаю.

— Життя Татіани важить для мене не більше, ніж життя незнайомки, далекої, чийого імені я навіть не дізнаюся.

— Це ще більше.

Ми не розлучаємося. Я відчуваю її на своїх губах, вона розпалена.

— Це заміщення.

Я не відпускаю її. Вона говорить зі мною. Потяги проїздять повз нас.

— Ви прагнули їх бачити?

Я беру її губи. Я заспокоюю її. Але вона вивільняється. Дивиться на землю.

— Так. Я більше не була на своєму місці. Вони забрали мене із собою. Я знову залишилася без них.

Вона злегка супить брови й це для неї настільки не притаманне, що я тривожуся.

— Я іноді боюся, що це знову розпочнеться.

Я більше не обіймаю її.

— Ні.

— Але цього не слід боятися. Це лише слово.

Вона зітхає.

— Я не розумію, хто є на моєму місці.

Я притягаю її до себе. Її губи свіжі, майже холодні.

— Не змінюйся.

— Але якщо одного дня я… — вона спотикається на слові, якого не знаходить, — чи мені дозволять гуляти?

— Я вас сховаю.

— Вони помиляться того дня?

— Ні.

Вона обертається і говорить зовсім голосно, усміхаючись із запаморочливою впевненістю.

— Я знаю, що ви, ви зрозумієте, що б я не вчинила. Потрібно буде лише довести іншим, що ви маєте рацію.

За мить я заберу її назавжди. Вона зіщулюється, готова до того, щоб її забрали.

— Я б хотіла лишитися з вами.

— Чому ні?

— Татіана.

— Дійсно.

— Ви могли б так само кохати Татіану, — каже вона, — це було б подібно до…

Вона додає:

— Я не розумію, що відбувається.

— То буде подібним.

Я запитую:

— Навіщо ця вечеря за два дні?

— Так треба, для Татіани. Давайте помовчимо хвилинку.

Її мовчання. Ми не рухаємось, наші обличчя ледве доторкаються одне до одного, без єдиного слова, довго. Шум потягів зливається в єдиний шум, ми його чуємо. Вона говорить мені не рухаючись, лише кінчиками губ:

— У певному стані зникає всякий слід почуття. Я вас не кохаю, коли замовкаю в певний спосіб. Ви помітили?

— Я помітив.

Вона потягається, вона сміється.

— І потім я знов починаю дихати, — каже вона.

Я маю зустрітися з Татіаною в четвер о п’ятій. Я їй кажу це.

Отже, цей обід у Лол відбувся. Туди було запрошено ще три особи, з якими не були знайомі ні Беньєри, ні я. Літня пані, викладач у консерваторії Ю. Бриджу, двоє її дітей, молодий чоловік та молода жінка, на чийого чоловіка, вочевидь, дуже чекав Жан Бедфорд, і який мав з’явитися лише після вечері.

Я прийшов останнім.

Я не призначив зустрічі з нею. У ту мить, коли вона сідала на потяг, вона сказала, що ми призначимо її цього вечора. Я чекаю.

Вечеря відносно мовчазна. Лол не чинить жодного зусилля для того, щоб вона була менш мовчазною. Можливо, вона цього навіть не помічає. Упродовж усього вечора вона не завдає собі клопоту, щоб пояснити, хай навіть віддаленим натяком, чому вона нас тут зібрала. Чому? Мабуть, ми єдині люди, яких вона знає достатньо, щоб запросити до себе. Якщо Жан Бедфорд і має друзів, то переважно серед музикантів, я знаю від Татіани, що він зустрічається з ними без дружини, не вдома. Лол зібрала разом усіх своїх знайомих, це очевидно. Але навіщо?

Між літньою пані та Жаном Бедфордом точиться тиха, не помітна для інших, бесіда. Я чую: «Якби молоді було відомо про наші концерти, повірте мені, ми мали б повні зали». Молода жінка говорить із П’єром Беньєром. Я чую: «Париж у жовтні». Потім: «…Я нарешті зважилася на це».

І знову Татіана Карл, Лол В. Штайн і я — ми збираємося разом: ми мовчимо. Цієї ночі Татіана телефонувала мені. Вчора я шукав Лол і не знайшов її ні в місті, ні вдома. У вітальні, де вона зазвичай збирається зі своїми дівчатами, світло не вмикалося… Я погано спав, весь час перебував у тому самому сумніві, який розвіює тільки день, що хтось щось помітить, що їй більше не дозволять виходити одній у С. Тахла.

Здається, Татіана нетерпляче чекає завершення вечері, вона занепокоєна. Мені видається, що вона має щось спитати в Лол.

Ми весь час мовчимо, майже повністю. Татіана запитує в Лол, де вона збирається провести відпустку. У Франції, відказує Лол. Ми знов мовчимо. Татіана дивиться на нас, по черзі, вона, певно, помітила, що та увага, яку ми приділяли одне одному того разу, у Лол, зникла. Від нашого останнього побачення в Готелі де Буа — я часто сам проходжу на вечерю до Беньєрів — вона більше не говорила зі мною про Лол.

Розмова поступово стає спільною. Господині ставлять питання. Три запрошені особи перебувають із нею в дуже приязному знайомстві. З нею поводяться трішки лагідніше, ніж того вимагають її слова, або відповіді. У цій ніжній приязні — за нею спостерігає також її чоловік — я бачу ознаку минулої та майбутньої тривоги, постійної тривоги, у якій мають жити всі її близькі. До неї говорять тому, що так треба, але її відповідей бояться. Чи цього вечора тривога помітніша, ніж завжди? Не знаю. Якщо це не так, мене ця тривога заспокоює, я бачу в ній підтвердження того, що сказала мені Лол про свого чоловіка: ні Жан Бедфорд і ніхто інший ні про що не підозрює. Тоді, єдиний його клопіт, видається, — це завадити своїй дружині сказати щось небезпечне на людях. Особливо цього вечора. Він дивився несхвально на цю вечірку, яку він усе ж таки дозволив Лол організувати. Якщо він стережеться когось, то це Татіана Карл, наполегливий погляд Татіани на його дружину — я добре це бачу, я часто дивлюся на нього — він його помітив. Він не забуває про Лол, коли говорить про свої концерти з літньою пані. Він кохає Лол. Але позбавлений її, він, мабуть, так і залишиться люб’язним. Потяг — як це не дивно, — який викликає в нас двох Лол В. Штайн, скоріше віддаляє мене від нього. Я не думаю, що він знає її якось інакше, ніж через поголос про її колишнє божевілля, певно, він гадає, що володіє жінкою, сповненою несподіваних принад, з яких не найменшим елементом є загроза. Він думає, що захищає свою дружину.

У мертвий час вечері, коли очевидна знепліднююча абсурдність ініціативи Лол розповсюджується ніби дим, моє кохання показалося, я відчув, що воно видиме і що його, попри мої зусилля, побачила Татіана Карл. Але Татіана ще сумнівалася.

Тоді говорили про попередній дім Бедфордів, про парк.

Лол праворуч від мене, між П’єром Беньєром та мною. Раптом вона наближає своє лице до мене, не дивлячись, без виразу, так, ніби вона збиралася поставити мені питання, яке не звучить. І так, така близька, вона запитує в пані, яка сидить із протилежного боку столу:

— Чи в парку знов з’явилися діти?

Я відчував його присутність праворуч від себе, коли лише відстань витягнутої руки відділяла мене від її обличчя — гірке вістря, незмінне вістря кохання раптом вийшло, постало з неясної ідеї сукупності. Саме тоді моє дихання перервалося. Люди задихаються, коли є занадто багато повітря. Це помітила Татіана. Лол також. Вона дуже повільно відступила. Брехню знов було приховано. Я знов заспокоївся. Татіана, напевно, йде від версії про хворобливу неуважність Лол до думки про вчинок не зовсім нерозважливий — сенс якого вона ще не знає. Літня пані нічого не побачила, вона відповідає:

— Так, зараз до парку приходять діти. Вони жахливі.

— Отже, ті маленькі квітники, що я висаджувала перед тим, як поїхати?

— Мені шкода, Лол.

Лол дивується. Вона бажає втручання до вічного повторення життя.

— Після перебування в будинках люди мають їх знищувати. Деякі так і роблять.

Пані зауважує Лол із люб’язною іронією, що інші люди можуть потребувати житла, яке ви залишаєте. Лол починає сміятися, сміятися. Цей сміх підкоряє мене, потім він захоплює Татіану.

Той парк, у якому виросли її дівчата, здається, вона багато займалася ним протягом десяти років. Вона залишила його новим власникам у досконалому стані. Друзі-музиканти дуже хвалили її квітники та дерева. Цей парк був подарований Лол на десять років, щоб вона була тут цього вечора, дивовижно захищена у своїй відмінності від тих, які їй його подарували.

Чи не бракує їй того будинку? Запитує її молода жінка, того красивого й великого будинку в Ю. Бриджі? Лол не відповідає одразу, всі дивляться на неї, щось майнуло в її очах, ніби тремтіння. Вона завмирає під нападом того, що проходить у ній, що це? Незнані версії, дикі, дикі птахи її життя — що ми знаємо про це? — які перетинають її з боку в бік, вриваються в неї. А потім вітер цього польоту стихає? Вона відповідає, що не знає, чи колись там мешкала. Фраза не завершена. Дві секунди минають, вона спохопилася, і каже, сміючись, що це жарт, такий спосіб сказати, що їй більше подобається бути тут, у С. Тахла, ніж у Ю. Бриджі. Ніхто не помічає, вона чітко вимовляє: С. Тахла, Ю. Бридж. Вона сміється дещо занадто, дає трохи більше пояснень. Я страждаю, але тільки трохи, кожен боїться, але трохи. Лол замовкає. Татіана, безперечно, упевнилася у своїй версії походження неуважності. Лол усе ще хвора.

Запрошені встали з-за столу.

Разом із двома друзями з’являється чоловік молодої жінки. Він продовжує в Ю. Бриджі музичні вечори, які започаткував Жан Бедфорд. Вони не бачилися вже давно, вони спілкуються з великою приємністю. Ритм вечора перестає бути млявим, ми тепер достатньо численні для того, щоб наші переміщення одне до одного проходили непоміченими для більшості, крім Татіани Карл.

Можливо, не так уже й нерозважливо Лол зібрала нас цього вечора, можливо, для того, щоб побачити нас разом, Татіану та мене, щоб побачити, які наші справи після її вторгнення в моє життя. Я нічого не знаю.

Лол опиняється полоненою в огортаючому русі Татіани. Я думаю про ніч, коли її зустрів Жан Бедфорд: Татіана, все ще продовжуючи говорити з нею, досить вправно, щоб Лол не помітила, загороджує їй прохід, Татіана заважає їй таким чином підійти до інших гостей, вона забирає її з їхньої групи, забирає із собою, ізолює її. Це відбувається за якісь двадцять хвилин. Здається, Лол почувається добре саме там, де вона є, з Татіаною, у іншому кінці вітальні, вона сидить за маленьким столиком між ґанком та вікном, через яке, іншого вечора, на неї дивився я.

Вони обидві вбрані цього вечора в темні сукні, які їх видовжують, роблять їх худішими, більш подібними одну до одної в очах чоловіків. Татіана Карл, на відміну від того, коли вона буває зі своїми коханцями, має м’яку зачіску, відкинуту назад, яка майже торкається її плеча перев’язаною, важкою масою. Її сукня не стискає її тіло, як ті її суворі костюми, які вона носить удень. Сукня Лол, на відміну від Татіаниної, щільно обтягує її тіло та надає їй ще більше цієї слухняної скутості подорослішалої школярки. Вона зачесана, як завжди, — хвостик, зав’язаний над її потилицею — мабуть, вже десять років вона така. Цього вечора вона нафарбована, недбало, як на мене, занадто.

Усмішка Татіани, коли їй вдалося заволодіти Лол — я впізнаю її. Вона чекає на відвертість, вона сподівається на нове зізнання, зворушливе, але сумнівне, досить невміло брехливе для того, щоб вона це ясно зрозуміла.

Якщо на них подивитися, коли вони так сидять, зовсім поряд, можна легко повірити, що Татіана Карл є, разом зі мною, єдиною особою, яка не рахується з прихованою чи відкритою дивакуватістю Лол. Я так думаю.

Я наближаюся до їхнього острівка. Татіана мене ще не бачить.

Я зрозумів за порухом губ Татіани сенс запитання, яке вона поставила Лол. Слово «щастя» читалося в ньому.

— Твоє щастя? А це щастя?

Лол усміхається мені назустріч. Ходи сюди. Вона дає мені час ще більше наблизитись. По відношенню до Татіани, яка дивиться тільки на Лол, я знаходжуся під кутом. Я приходжу тихенько, я просковзую поміж іншими. Я підійшов достатньо близько, щоб чути. Я спиняюся. Проте Лол усе ще не відповідає. Вона зводить на мене очі з наміром повідомити Татіану про мою присутність. Це зроблено. Татіана швидко придушує певне роздратування: вона хоче бачити мене в Готелі де Буа, а не тут, із Лол В. Штайн.

Якщо дивитися здалека, ми видаємося байдужими.

Татіана і я, ми підстерігаємо відповідь Лол. Моє серце сильно б’ється, і я боюся, щоб Татіана цього не помітила, тільки вона це може зробити, помітити це хвилювання в крові свого коханого. Я майже доторкався до неї. Я відступив на крок. Вона нічого не помітила.

Лол зараз відповість. Я чекаю, готовий до всього. Хай покінчить вона зі мною так само, як вона відкрила мене. Вона відповідає. Моє серце засинає.

— Моє щастя тут.

Татіана повільно повертається до мене і, усміхнена, з надзвичайною витримкою вона бере мене за свідка цієї заяви її подруги.

— Як вона це добре каже. Ви почули?

— Вона це каже.

— Але так добре, ви так не вважаєте?

Тоді Татіана досліджує кімнату, галасливе зібрання в кінці вітальні, ці зовнішні ознаки існування Лол.

— Я багато думаю про тебе відтоді, коли я знов тебе побачила.

Дитячим рухом Лол прослідковує очима погляд Татіани навколо вітальні.

Вона не розуміє. Татіана стає повчаючою та ніжною.

— Але Жан, — каже вона, — і твої дівчата? Що ти робитимеш?

Лол сміється.

— Ти на них дивилася, так, ти дивилася саме на них!

Її сміх не може припинитися. Татіана закінчує тим, що теж починає сміятися, але болісно, вона більше не грає роль світської дами, я впізнаю ту жінку, яка телефонує мені ночами.

— Ти лякаєш мене, Лол.

Лол дивується. Її подив з усього розмаху підганяє страх, який не визнає Татіана. Вона розкрила брехню. Це зроблено. Вона запитує серйозно:

— Чого ти боїшся, Татіано?

Раптом Татіана перестає приховувати цей страх, але не визнає його істинний смисл.

— Я не знаю.

Лол знову оглядає вітальню та пояснює Татіані річ, відмінну від тієї, яку б воліла дізнатися Татіана. Вона знов починає говорити, і Татіана потрапляє до власної пастки, щодо щастя Лол В. Штайн.

— Але я нічого не хотіла, розумієш, Татіано, я нічого не хотіла з того, що є, що відбувається. Ніщо не тримає мене.

— А якби ви цього хотіли, чи не було б зараз усе так само?

Лол замислюється, і її вигляд, ніби вона щось шукає, її забудькувате удавання має досконалість мистецтва. Я знаю, що вона говорить казна-що:

— А все так само. У перший день усе було так само, як і тепер. Для мене.

Татіана зітхає, зітхає протяжно, жалісливо стогне, стогне на межі ридання.

— Але це щастя, це щастя, скажи, о! Розкажи мені трішки.

Я говорю:

— Лол В. Штайн, безперечно, мала його в собі, вже коли зустріла його.

З тією самою повільністю, що й мить тому, Татіана повернулася до мене. Я блідну. Завіса одразу ж відкрилася, при повороті Татіани Карл. Але як не дивно, недовіра не спрямована безпосередньо на Лол.

— Як ви можете знати такі речі про Лол?

Вона хоче сказати: як ви можете знати такі речі про жінку? Про жінку, яка могла б бути Лол?

Приглушений та різкий тон Татіани, такий самий, як буває іноді в Готелі де Буа. Лол устала. Звідки цей переляк? Вона робить рух, ніби хоче втекти, вона зараз залишить нас тут удвох.

— Не можна так говорити, не можна.

— Вибач, — каже Татіана. — Жак Гольд уже кілька днів перебуває в дивному стані. Він говорить казна-що.

По телефону вона мене запитала, чи я помічав між нами можливість не кохання, а лише любовного потягу, пізніше, пізніше.

— Чи ти можеш поводитися так, ніби є можливість того, що одного дня ти постараєшся і знайдеш мене новою, я зміню голос, сукні, я зріжу коси — нічого не залишиться.

Я не зрікся того, що для мене важливо. Я сказав їй, що люблю її. Вона повісила слухавку.

Лол заспокоєна. Татіана знову благає її.

— Скажи мені що-небудь про щастя, скажи мені це.

Лол запитує, без роздратування, м’яко:

— Навіщо, Татіано?

— Що за питання, Лол?

Тоді Лол намагається зібратися, її лице стискається, судомиться, і долаючи складність, вона намагається говорити про щастя.

— Того вечора, це було в сутінках, але вже задовго після заходу сонця. Тоді була одна мить набагато сильнішого світла, я не знаю чому, одна хвилина. Я не бачила прямо море. Я бачила його переді мною у свічаді на стіні. Я відчула дуже сильну спокусу піти туди, піти й подивитися.

Вона не продовжує. Я запитую:

— Ви туди пішли?

Про це Лол здогадується миттєво.

— Ні. Я в цьому впевнена, я не пішла тоді на пляж. Там був образ у свічаді.

Татіана забула про мене, зосередивши всю свою увагу на Лол. Вона бере її руку, цілує її.

— Говори ще, Лол.

— Я не пішла на пляж, я, — каже Лол.

Татіана не наполягає.

Лол здійснила коротку подорож до берега моря вчора вдень, ось чому я її не знайшов. Вона нічого не сказала. Брутальний образ житнього поля повертається до мене, я запитую себе до муки, я запитую себе, чого мені чекати? Чи я є, чи я стану жертвою омани самого її божевілля? Що шукала вона на березі моря, де мене немає? Яку поживу? Так далеко від мене? Якщо Татіана не поставить питання, я сам запитаю. Вона поставила питання.

— Куди ти ходила? Чи можна тебе спитати?

Лол говорить із легкою прикрістю, зверненою до Татіани Карл, чи я помиляюся знову?

— До Т. Біч.

Жан Бедфорд, певно, для того, щоб розбити єдність нашої групи, заводить програвач. Я не чекаю, я навіть не ставлю собі питання, я не розраховую, як мені чинити обачно, я запрошую Лол. Ми віддаляємося від Татіани, яка залишається сама.

Я танцюю надто повільно, і часто мої ноги втрачають гнучкість, я збиваюся з ритму. Лол підлаштовується, залишаючись неуважною до моїх помилок.

Татіана слідкує очима за нашим важким кружлянням. Нарешті П’єр Беньєр підходить до неї. Вони танцюють.

Вже сто років я тримаю Лол в обіймах. Я нечутно говорю з нею. Завдяки змінним рухам П’єра Беньєра, Татіана від нас захована, тож вона не може ні бачити, ні чути.

— Ви поїхали до моря?

— Вчора я їздила до Т. Біч.

— Чому ви нічого не сказали? Чому? Навіщо туди їхати?

— Я думала, що…

Вона не закінчує. Я м’яко наполягаю:

— Спробуйте сказати мені. Що…

— Ви б здогадалися.

— Це неможливо, мені необхідно бачити вас, це неможливо.

Ось Татіана. Чи помітила вона, що я щось дуже квапливо повторив? Ми замовкаємо. Потім, ще раз — коли ми знаходимося лише під теплим, ледь заінтригованим поглядом Жана Бедфорда.

У моїх обіймах Лол розгублена — вона перестає йти за мною в танці — раптом обважніла.

— Ми поїдемо разом до Т. Біч, якщо ваша ласка, післязавтра.

— Надовго?

— На один день, можливо.

Ми маємо зустрітися на вокзалі, рано-вранці. Вона називає мені точну годину. Я маю поговорити з П’єром Беньєром, щоб попередити його про мою відсутність. Чи маю я це зробити?

Я вигадую:

Вони все ще мовчать, думає Татіана. Я звикла, що я вмію змусити його поринути в німотне та сумовите отупіння, він виходить із нього із зусиллям, воно йому подобається. Але це мовчання, яке він споглядає зараз разом із Лол В. Штайн, я не думаю, що колись бачила, як він споглядає його зі мною, навіть уперше, коли він прийшов до мене одного дня, коли не було П’єра й коли він забрав мене, не кажучи ні слова, до Готелю де Буа. Ось чого я не розумію: цей чоловік, який поступово зникає, каже, що любить, бажає, хоче знову побачити, зникає ще більше, тією мірою, якою він це каже. Певно, я маю невеликий жар. Все покидає мене життя моє, життя моє.

І знову, без сміливості та оригінальності, але акуратно, Лол танцює, іде за мною. Коли Татіана не бачить, я трохи відштовхую її, щоб бачити її очі. Я бачу їх: прозорість зоріє на мене. І знову я не бачу. Я притис її до себе, вона не опирається, ніхто нас не помічає, я так думаю. Прозорість пройшла крізь мене, я все ще бачу її, тепер — як осілу пару, вона перетворилася на інше, щось більш туманне, нескінченне, потім вона знов перейде до іншого стану, який я ніколи не збагну, без кінця.

— Лол Валері Штайн?

— О, так.

Я зробив їй боляче. Я відчув це на моїй шиї, коли вона сказала те гаряче «о».

— Треба буде з цим покінчити. Коли?

Вона не відповідає. Нагляд Татіани розпочинається знов.

Я вигадую: Татіана говорить до П’єра Беньєра:

— Потрібно буде, щоб я поговорила про Лол із Жаком Гольдом. Чи помиляється П’єр Беньєр щодо істинного мотиву дружини? Він виявляє до Татіани кохання, що витримало багато випробувань, почуття, яке він зберігає, яке він зберігатиме до смерті, вони міцно пов’язані, їхня родина міцна й міцніша за багато інших родин, вона вистояла перед усіма вітрами. У житті Татіани перша й остання, нагальна необхідність, від якої немислимо звільнитися — це завжди повертатися, П’єр Беньєр — це її повернення, її перепочинок, її єдина постійність.

Я вигадую:

Цього вечора П’єр Беньєр помічає, притуливши вухо до стіни, надірваність у голосі своєї дружини, надірваність, яку Лол відчуває весь час.

Їхню близькість у цей самий момент їхнього існування забезпечую я, хоча ніколи між ними не постане це питання.

П’єр Беньєр каже:

— Лол В. Штайн усе ще хвора, ви побачили, за столом, ця відсутність, як це було вражаюче, і, очевидно, саме це цікавить Жака Гольда.

— Ви вважаєте? Але чи готова вона до такої зацікавленості?

П’єр Беньєр утішає:

— Сердешна. Але що вдієш?

П’єр Беньєр стискає свою дружину в обіймах, він хоче завадити стражданню, яке лише починається, захопити її тіло. Він каже:

— Як на мене, я нічого не помітив між ними, нічого, окрім цієї цікавості, про яку я вам сказав.

Татіана дещо втрачає терпіння, але не показує цього.

— Якби ви за ними добре наглядали.

— Я зроблю це.

Нова платівка замінила першу. Пари не розлучилися. Вони в іншому кінці вітальні. І раптом привертати увагу почала не їхня незграбність, яка тепер не є також явною, а вираз їхніх облич, коли вони танцюють. Ні приязний, ні ґречний, ні зануджений вираз, який є — Татіана має рацію — виразом чіткого виконання задушливої стриманості. Особливо коли Жак Гольд говорить до Лол і коли вона відповідає йому, так, щоб нічого в цій стриманості не змінилося, не змусило здогадатися трохи про природу поставленого питання чи природу відповіді, яку йому буде дано.

Лол відповідає мені:

— Якби ж то знати як.

Я забув Татіану Карл. Я вчинив цей злочин. Я був у потязі, вона була переді мною, годинами ми вже їхали до Т. Біч.

— Навіщо їхати туди зараз?

— Зараз літо. Найкращий для цього час.

Оскільки я не відповідаю їй, вона пояснює мені.

— І потім потрібно швидко їхати, Татіана прив’язалася до вас.

Вона спиняється. Лол, чи воліла б вона, щоб те, що я вигадую, відбулося між П’єром Беньєром і Татіаною?

— Ви цього хотіли?

— Так. Але ви також, напевно. Вона не мала нічого знати.

Майже світська жінка, вона могла б заспокоїти менш прискіпливих спостерігачів, ніж Татіана й П’єр Беньєр.

— Я можу помилятися. Можливо, все досконало.

— Навіщо ще раз їхати до Т. Біч?

— Для мене.

П’єр Беньєр привітно всміхається мені. На дні цієї усмішки — тепер переконаність, пересторога, якщо завтра Татіана заплаче, мене буде звільнено зі служби в лікарні департаменту. Я вигадую, що П’єр Беньєр бреше.

— Ви вигадуєте, — говорить він своїй дружині. — Він абсолютно байдужий до Лол В. Штайн. Він майже не слухає, що вона йому говорить.

Татіана Карл виявляється оточеною брехнею, у неї голова йде обертом і її затоплює думка про смерть, прохолодною водою хай ллється вона на цей опік, хай прийде вона вкрити цей сором, хай прийде вона, тоді здійсниться правда. Яка правда? Татіана зітхає. Танець скінчився.

Я танцював із жінкою з Ю. Бриджу, я говорив із нею, і я вчинив цей злочин, з полегшенням, я вчинив його. І Татіана мала бути певною, що це була Лол В. Штайн. Але те, що я бачу цікавого в Лол В. Штайн, чи відкрив би я його сам, хіба не вона сама мені його показала, чи не було це її справою? Єдиною за всі роки новиною для Татіани, зрадженої того вечора, було страждання. Я вигадую, що ця новина гризе їй серце, відкриває шлюзи поту в гущавині розкішної шевелюри, позбавляє погляд його гордовитої невтішності, обмежує її, змушує похитнутися її вчорашній песимізм — хто знає? Можливо, білий прапор закоханих, які здійснюють свою першу подорож, промайне дуже близько й до мого дому.

Татіана обминає гостей, підходить, запрошує мене на цей танець, що починається.

Я танцюю з Татіаною Карл.

Лол сидить біля патефона. Здається, тільки вона не помітила. Платівки проходять через її руки, вона видається зневіреною. Ось що я думаю про Лол В. Штайн — того вечора, речі уточнюються навколо неї, і вона помічає в них раптом гострі краї, залишки, що тиняються по всьому світі, які крутяться, це сміття, вже наполовину згризене щурами, біль Татіани, вона бачить це, вона охоплена скрізь відчуттям, що можна підсковзнутися на цьому слизі. Вона вірила, що таке було можливо, щоб час поперемінно наповнювався та звільнявся, щоб він наповнювався та звільнявся, а потім, щоб він був знову готовим до вжитку, завжди, вона ще так думає, вона так буде думати завжди, і ніколи вона не одужає.

Татіана говорить мені про Лол тихим голосом, квапливо:

— Коли Лол говорить про щастя, про що вона говорить?

Я не брехав.

— Я не знаю.

— Але що з тобою, що з тобою?

Непристойно, вперше від початку її зв’язку з Жаком Гольдом, Татіана Карл у присутності свого чоловіка піднімає своє лице до свого коханця, так близько, що він міг би торкнутися губами її очей. Я кажу:

— Я люблю тебе.

Коли він вимовив це, його губи лишилися напіввідкритими, щоб ці слова могли пролитися до останньої краплини. Але потрібно буде знов розпочати, якщо буде ще раз дано наказ. Татіана побачила, що його погляд, під опущеними повіками, було спрямовано, більше ніж коли-небудь, поряд із нею, туди, де вона не знаходиться, до немічних рук Лол В. Штайн, що лежали на платівках.

Цього ранку по телефону я їй вже це сказав.

Вона здригається під ударом тяжкої образи, але удар уже нанесено, Татіану вбито. Коли вона їх знаходить, Татіана Карл бере ці слова, сьогодні вона відбивається, але вона їх почула.

— Брехун, брехун.

Вона схиляє голову.

— Я не можу більше бачити твоїх очей, твоїх підлих очей. — І потім додає: — Це тому, що ти гадаєш, що для того, що ми робимо разом, це не має значення, так?

— Ні. Це тому, що це правда, я кохаю тебе.

— Замовкни.

Вона збирає свої сили, намагається завдати якнайдошкульнішого удару.

— А ти помітив цю манеру триматися, це тіло Лол поряд із моїм, яке воно мертве, яке воно невиразне?

— Я помітив.

— А ти помітив іншу річ у ній, яку ти міг би мені сказати?

Лол усе ще самотня, там платівки проходять у її руках.

— А це важко. Лол В. Штайн не є, так би мовити, послідовною особою.

Голосом, у якому читалось очевидне полегшення, майже легковажним тоном, Татіана Карл промовляє загрозу, силу якої вона не знає, але яка ще містить для мене жах без імення.

— Бачиш, якщо твоє ставлення до мене сильно зміниться, я припиню з тобою зустрічатися.

Після танцю я підійшов до П’єра Беньєра, щоб сказати, повідомити його про мій намір бути відсутнім післязавтра весь день. Він не поставив мені жодних питань.

А потім я повернувся до Татіани, знов. Я сказав їй:

— Завтра. О шостій. Я буду в Готелі де Буа.

Вона промовила:

— Ні.

Я чекаю назустріч, шоста година вказаного дня. Татіана, мабуть, не прийде.

Неясна фігура серед житнього поля. Я доволі довго залишаюся коло вікна. Вона не рухається. Можна подумати, що вона заснула.

Я витягуюся на ліжку. Минає година. Коли потрібно, я вмикаю світло.

Я підводжуся, роздягаюся і лягаю знов. Я згораю від бажання Татіани. Я від нього плачу.

Я не знаю, що робити. Я підходжу до вікна, так, вона спить. Вона прийшла туди, щоб поспати. Спи. Я знов відходжу і лягаю. Я пещу себе. Він говорить до Лол В. Штайн, загубленої назавжди, він втішає її в неіснуючому горі, якого вона не знає. Він так гає час. Приходить забуття. Він кличе Татіану, просить її допомогти.

Татіана увійшла, незачесана, з червоними очима, вона також. Лол у своєму щасті, наш смуток, який його приносить, здається мені мізерним. Аромат поля доходив до мене. І ось аромат Татіани придушує його.

Вона сідає на краєчок ліжка, і потім вона роздягається, повільно, лягає поряд зі мною, вона плаче. Я кажу їй:

— Я сам у відчаї.

Я навіть не намагаюся оволодіти нею, я знаю, що буду безсилий це зробити. Я маю занадто багато любові до цієї фігури в полі, відтепер, надто багато любові, це кінець.

— Ти прийшла надто пізно.

Вона ховає своє лице у простирадла, говорить на великій дистанції.

— Коли?

Я більше не в змозі брехати. Я пещу її волосся, яке розкидалося між простирадлами.

— Цього року, цього літа, ти прийшла надто пізно.

— Я не могла прийти у точній годині. Надто пізно я тебе полюбила.

Вона підводиться, піднімає голову.

— Це Лол?

— Я не знаю.

Знову сльози.

— Це наша маленька, люба Лола?

— Вертайся до себе.

— Ця причинна?

Вона кричить. Я заважаю їй рукою.

— Скажи мені, що це Лол, або я кричатиму.

Я брешу востаннє.

— Ні. Це не Лол.

Вона встає, кружляє гола кімнатою, йде до вікна, відходить від нього, повертається, вона також не знає де подітися. Вона має щось сказати, вона вагається, щось таке, що спочатку не виходить, а потім звучить зовсім тихо. Вона повідомляє мене.

— Ми припинимо бачитися. Все скінчено.

— Я знаю.

Татіана соромиться того, що відбуватиметься в наступні дні після цього, вона ховає своє лице в долонях.

— Наша маленька Лола, це вона, я знаю.

Знову гнів відносить її в ніжну оману.

— Хіба це можливо? Причинна?

— Це не Лол.

Ще спокійніше, вона тремтить геть уся. Вона підходить до мене. Її погляд виколює мені очі.

— Я дізнаюся, ти ж це знаєш.

Вона віддаляється, вона стоїть лицем до житнього поля, я більше не бачу її обличчя, воно повернуте до поля, потім я знову бачу його, воно не змінилося. Вона дивилася на захід сонця, на житнє поле, охоплене пожежею.

— Я зумію це зробити, попередити її, м’яко, я вже зумію це зробити, не завдаючи їй ніякого болю, сказати їй, щоб залишила тебе в спокої. Вона божевільна, вона не страждатиме, вони такі, ці божевільні, ти ж знаєш?

— У п’ятницю о шостій, Татіано, ти прийдеш ще раз.

Вона плаче. Сльози течуть ще і ще, здалеку, з-позад самих сліз, ждані як будь-які сльози, які врешті з’явилися, і, здається мені, я пам’ятаю це, Татіана не була цим невдоволена, вона стала молодшою.

Як і першого разу, Лол уже там, на пероні вокзалу, вона там одна, потяги, на яких їздять робітники, відходять раніше, прохолодний вітер гуляє під її сірим плащем, її тінь тягнеться по каменях перону до вранішніх тіней, вона змішалася із зеленим сяйвом, яке блукає та чіпляється скрізь у міріадах маленьких сліпучих відблисків, чіпляється до її очей, які сміються, і здалеку виходять мені назустріч, їхній мінерал із плоті блищить, блищить, зовсім відкрито.

Вона не поспішає, поїзд прибуває тільки за п’ять хвилин, вона трохи розтріпана, без капелюшка, вона, вочевидь, дорогою сюди проходила парками, а там ніщо не зупиняє вітер.

Зблизька в мінералі я впізнаю радість усього єства Лол В. Штайн. Вона купається в радості. Ознаки її освітлені аж до самісіньких меж можливого, вони хвилями вириваються з усієї неї. І з цієї радості не можна чітко побачити тільки її причини.

Як тільки я побачив її, у її сірому плащі, у її уніформі із С. Тахла, я побачив жінку з житнього поля поза Готелем де Буа. Ту, якою вона не є. І ту, яка є нею в цьому полі й поряд зі мною, обидві вони були всередині мене.

Все інше я забув.

І протягом подорожі цілий день ця ситуація залишалася не незмінною, вона була поряд зі мною відокремлена від мене, прірва і її сестра. Оскільки я знаю — чи я колись узагалі щось знав настільки певно? — що вона є для мене непізнаваною, не можна бути більш ближчим до людської істоти, ніж я є біля неї, ближче до неї, ніж вона сама, яка постійно відлітає зі свого живого життя. Якщо після мене прийдуть інші, яким це так само вдасться, змирюся з їхнім приходом.

Ми проходимо із сотню кроків по перону нічого не говорячи. Як тільки наші погляди зустрічаються — ми сміємося.

Наш потяг майже пустий, адже він між потягом подорожніх та потягом робітників, він слугує тільки нам. Вона обрала його навмисне, каже вона, тому, що він дуже повільний. У Т. Біч ми будемо близько півдня.

— Я хотіла знов побачити Т. Біч із вами.

— Ви вже бачили його позавчора.

Може, вона вважала неважливим сказати мені чи ні?

— Ні, я туди ніколи не поверталася зовсім.

Позавчора я не поїхала далі вокзалу. Я була в залі очікування. Я спала. Я зрозуміла, не варто було те робити без вас. Я б нічого не впізнала. Я сіла в перший же потяг, що повертався.

Вона похитнулася й повністю сперлася на мене м’яко, сором’язливо. Вона вимагала, щоб її поцілували, не просячи цього.

— Я більше не можу без вас обходитися в моїх спогадах про Т. Біч.

Я обійняв її за талію, я пестив її. Купе пусте, як застелена постіль.

Маленькі дівчата проходять у моїй голові, троє. Я їх не знаю. Старша, це Лол, каже Татіана.

— Татіана, — каже вона зовсім тихо.

— Татіана була там вчора. Ви мали рацію. Прекрасна Татіана.

Татіана була там, як хтось інший, наприклад, Татіана, яка оселилася всередині нас, вчорашня і завтрашня, будь-яка, яка вона є. Її гаряче й полонливе тіло, я поринаю в нього — беззмістовна година для Лол, осліплююча, у своєму забутті — я вростаю в нього, я викачую з Татіани кров. Татіана там для того, щоб я забув Лол В. Штайн. Піді мною вона повільно стає знекровленою.

Жито злегка шелестить під вечірнім вітром навколо тіла цієї жінки, що дивиться на готель, де я є з іншою, з Татіаною.

Лол, поряд зі мною, наближається, наближається до Татіани. Так, як вона хотіла б. Купе на зупинках залишається пустим. Ми в ньому ще самі.

— Ви волієте, щоб я зараз відвіз вас до готелю?

— Я не думаю. У мене більше немає цього бажання.

Це не продовжується. Вона бере мої руки, які я забрав, і знов кладе їх на свою талію. Я кажу, я благаю:

— Я не можу, я мушу бачити вас кожен день.

— Я теж не можу. Слід бути уважними. Два дні тому я повернулася пізно, я зустріла Жана на вулиці, він чекав на мене.

Я сумніваюся: чи побачила вона мене у вікно готелю, передостаннього разу, цього останнього разу? Чи помітила вона, що я її бачив? Вона говорить про цей епізод природно. Я не запитую, звідки вона тоді повернулася. Вона сама це говорить:

— Іноді я виходжу пізно, як і цього разу.

— І ви знову почали?

— Так. Але він мене більше не чекав. Ось, що важливо. А щодо того, щоб бачитися, ми не змогли б, оскільки є Татіана.

Вона знов згортається клубочком, закриває очі, замовкає, уважна. Її вдоволення глибоко дихає поряд зі мною. Жодної ознаки її відмінності під моєю рукою, перед моїми очима. Але все ж таки, все ж таки. Хто тут знаходиться в цей момент, так близько й так далеко, які думки скрадливо приходять і йдуть, щоб відвідати її, вночі, вдень, при всякому освітленні? І в цю саму мить? У цю мить, коли я міг би повірити, що саме вона є в цьому потязі, біля мене, як були б інші жінки? Навколо нас — стіни: я намагаюся знов піднятися, я чіпляюся, знов падаю, знов починаю, можливо, можливо, але моя свідомість залишається рівною, безстрашною, і я падаю.

— Я б хотіла розказати вам трішки про щастя, яке я відчуваю від того, що вас кохаю, — говорить вона. — Я маю потребу вам це сказати вже кілька днів.

Сонце падає на неї крізь вікно. Її пальці ворушаться, підкреслюючи фразу, і знов падають на її білу спідницю. Я не бачу її обличчя.

— Я не люблю вас, і в той же час люблю, ви розумієте мене?

Я питаю:

— Чому не вбити себе? Чому ви ще себе не вбили?

— Ні, ви помиляєтеся, це не те.

Вона говорить це без суму. Якщо я помиляюся, це не так серйозно, як інші. Якщо я і помиляюся щодо неї, то тільки дуже глибоко. Вона це знає. Вона каже:

— Це вперше ви помиляєтеся.

— Вам це подобається?

— Так. Особливо так. Ви такі близькі до…

Вона розповідає про це щастя кохати, матеріально. У своєму повсякденному житті, з іншим чоловіком, ніж я, це щастя існує без жодної драми.

За декілька годин чи за декілька днів — коли прийде кінець? — її швидко заберуть. Її втішатимуть, її оточать ніжністю в її будинку в С. Тахла.

— Я приховую від вас деякі речі, це правда. Ночами я мрію сказати вам. Але з приходом дня все заспокоюється. Я розумію.

— Не слід мені все казати.

— Не слід, ні. Бачите, я не брешу.

Вже три ночі, після її подорожі до Т. Біч, я боюся іншої подорожі, яку вона може здійснити. Цей страх не розсіюється з настанням ранку. Я не кажу їй, що ішов назирці в її прогулянках, що я приходжу і стою перед її домом кожного дня.

— Іноді, протягом дня, мені вдається уявити себе без вас, я вас усе ж таки знаю тоді, але ви більше не поряд, ви, і ви також, зникли; я не роблю дурниць, я прогулююся, я дуже добре сплю. Я почуваюся добре без вас, відколи я вас знаю. Можливо, у ці моменти, коли мені вдається повірити, що ви зникли, то…

Я чекаю. Коли вона шукає слова, їй вдається продовжити. Вона шукає. Її закриті повіки тріпочуть ледь помітно, разом із її серцем, вона спокійна, це їй подобається сьогодні — говорити.

— Просто в мене краще виходить бути такою, якою я мушу.

— Коли знов розпочнеться страждання?

Вона дивується.

— Але. Ні.

— З вами таке ніколи не трапляється?

Тон змінюється, вона щось приховує.

— Ви бачите це, це цікаво, чи не так?

Я не знаю.

— Ніколи, ніколи?

Вона шукає слова.

— Коли хатня робота погано зроблена, — вона жаліється, — не питайте мене.

— Це кінець.

Вона знову заспокоюється, вона серйозна, вона думає, доволі довго, і ось вона викрикує цю думку.

— О, я б хотіла мати змогу віддати вам мою невдячність, яка я негарна, якщо мене не можна любити, я б хотіла вам дати це.

— Ти мені це дала.

Вона трохи піднімає своє обличчя, спочатку здивоване, потім раптово одразу постаріле, деформоване емоцією, такою сильною, яка його позбавляє грації, його витонченості, робить його чуттєвим. Я уявляю собі її оголеність поряд із моєю, цілковито, цікаво, що це вперше, я дуже швидко дізнаюся, що якщо прийде ця мить, я, можливо, не зможу зносити її. Тіло Лол В. Штайн таке далеке, і разом із тим нерозривно пов’язане з нею самою, одиноке.

Вона продовжує розповідати про своє щастя.

— Море було у свічаді, у залі очікування. Пляж був пустим о цій порі. Я сіла в дуже повільний потяг. Всі купальники повернулися. Море було таким самим, як тоді, коли я була молодою. Вас зовсім не було в місті, як раніше. Якби я вірила у вас, як деякі вірять у Бога, я могла б запитати себе, чому ви, із чим це пов’язано? І все ж таки пляж був такий пустий, ніби він не був завершений Богом.

Я розповідаю їй у свою чергу те, що відбулося позавчора в моїй кімнаті: я добре оглянув мою кімнату й перемістив деякі речі, ніби потай від себе і в згоді з тим баченням цього, яке б могла мати вона, Лол, якби прийшла, і також у згоді з простором, який могла зайняти між ними вона, рухлива, між ними — нерухомими. Я їх уявив переміщеними так багато разів, що мною заволоділо страждання, щось на кшталт горя розійшлося по моїх руках, до такої міри, що я вже не міг визначити точне місце речей по відношенню до її життя. Частину я полишив, я більше не намагався розмітити її живою посеред смерті речей.

Я не відпускаю її, поки розповідаю. Потрібно тримати її весь час. Вона лишається. Вона говорить.

Я розумію те, що вона хоче сказати мені, те, що я розповідаю про речі з моєї кімнати, відбулося з її тілом, це змушує її про це думати. Вона прогулювалася його містом. Але цього вже не достатньо. Вона все ще запитує себе, де це тіло мало б знаходитися, де саме можна розмістити його, щоб воно припинило жалітися.

— Тепер я менш далека від знання, ніж раніше. Я довгий час провела в намаганнях помістити його десь-інде, ніж воно мало б бути. Тепер, я гадаю, що я наближаюся до того місця, де воно було б щасливе.

Через її лице, і тільки через нього, коли я торкаюся до нього моєю відкритою долонею, все більш і більш поквапливо, брутально, вона відчуває любовну втіху. Я не помилився. Я дивився на неї так зблизька. Суцільний жар її дихання обпік мені губи. Її очі померли і, коли вони знов відкрилися, я отримав її перший погляд непритомної. Вона зітхає з легким стогоном. Погляд виринув зі свого занурення і спинився на мені, сумний та пустий. Вона говорить:

— Татіана.

Я заспокоюю її.

— Завтра. Із завтрашнього дня.

Я беру її в мої обійми. Ми дивимося на пейзаж. Ось вокзал. Потяг зупиняється. Маленьке містечко тулиться довкола ратуші, нещодавно пофарбованої в жовте. Вона починає матеріально пригадувати ці місця.

— Це передостання станція перед Т. Біч, — говорить вона.

Вона говорить, вона говорить до себе. Я уважно слухаю її монолог, дещо непослідовний, і, як на мене, неважливий. Я слухаю, як її пам’ять починає рухатися, розміщуватися в пустотілих формах, які вона підганяє одну до іншої, як у грі з втраченими правилами.

— Там була пшениця. Стигла пшениця, — вона додає. — Яке терпіння.

Саме цим потягом вона колись від’їжджала назавжди, у такому ж купе як це, оточена батьками, які витирають піт, що котиться з її чола, які змушують її пити, лягати на полиці, мати називає її своїм пташенятком, своєю красунею.

— Цей ліс поїзд проминав швидше. Над селом не було жодної тіні і, попри це, сильно світило сонце. У мене болять очі.

— Але позавчора було сонце?

Вона не помітила. Що вона побачила позавчора? Я в неї того не питаю. Вона перебуває в цей момент у механічному розгортанні послідовних впізнавань місць, речей, це вони, вона не може помилятися, нам добре в потязі, що їде до Т. Біч. Вона нагромаджує риштовання аргументів, міркувань заплутаних і малопереконливих, яке є для неї в цю мить необхідним — деревина, пшениця, терпіння.

Вона дуже зайнята тим, що вона шукає знов побачити. Це вперше вона відсутня так сильно біля мене. Все ж таки час від часу вона повертає голову й усміхається мені, як хтось, не слід було, щоб я в це вірив, хто не забуває.

Наближення підганяє її, у кінці вона говорить майже без упину. Я всього не чую. Я весь час тримаю її в моїх руках. Коли когось нудить, його тримають ніжно. Я також починаю дивитися незруйновані місця, які в цей момент стають місцем мого приходу до влади. Ось настала година мого доступу до пам’яті Лол В. Штайн.

Бал уже буде наприкінці подорожі, він розвалиться як картковий будиночок, так само, як у цю мить сама подорож. Вона знов бачить свою пам’ять, але востаннє у своєму житті вона ховає її. У майбутньому це буде бачення сьогоднішнього дня, саме цієї людини поряд із нею, яку вона запам’ятає. Це відбудеться так само, як і з С. Тахла, містом, що тепер зруйноване під її кроками теперішнього. Я кажу:

— О, я вас так кохаю. Що ми будемо робити?

Вона говорить, що знає. Але вона не знає.

Потяг іде вперед повільніше по залитій сонцем сільській місцевості.

Горизонт усе більше й більше освітлюється. Ми скоро приїдемо до краю, де світло омиває все, у добру годину, яка звільнює пляжі, — це буде десь опівдні.

— Коли ви дивитеся на Татіану й не бачите її, як того вечора, мені видається, що я впізнаю когось забутого, саму Татіану під час балу. Тож мені трохи страшно. Можливо, не потрібно більше, щоб я вас бачила разом, крім…

Вона говорила швидко. Можливо, фраза була незакінченою цього разу через перший удар гальмів під час зупинки: ми прибуваємо до Т. Біч. Вона підводиться, підходить до вікна, я також встаю, і разом ми бачимо, як наближається курортна станція.

Вона виблискує у вертикальному освітленні.

Ось море, воно спокійне, міниться кольорами райдуги, у залежності від його глибини, стомленою блакиттю.

Поїзд спускається до станції. У височині неба витає фіолетовий серпанок, який сонце розриває в цю мить.

Можна побачити, що зараз на пляжі дуже мало людей. Величний вигин затоки барвиться широким колом купальних кабін. Високі білі ліхтарі, розміщені в правильному порядку, надають площі гоноровитого вигляду великого бульвару, дивна висота міста над рівнем моря, ніби море перемагало місто з дитинства.

У центрі Т. Біч ніби знаходиться величезний, молочної білини, птах, його обидва правильні крила вишиті балюстрадами, його нависаюча тераса, його зелені куполи, його зелені завіси опущені на літо, його фанфаронство, його квіти, його янголи, його гірлянди, його позолота, його білина молока, снігу, цукру — міське казино.

У гострому й протяжному скреготі гальм воно поволі проходить. Воно зупиняється, видиме у своїй цілісності.

Лол сміється, глузує.

— Казино Т. Біч, як же я його добре знаю.

Вона виходить із купе, спиняється в коридорі, замислюється.

— Ну, ми все ж таки не залишимося в залі очікування.

Я сміюся.

— Ні.

На пероні й на вулиці вона йде, спершись на мою руку, моя жінка. Ми виходимо з нашої ночі кохання в купе потяга. Через те, що відбулося між нами, ми з більшою легкістю, простіше доторкаємося одне до одного. Тепер я знаю силу, чутливість цього, такого ніжного, обличчя — яке також є її тілом, її очима, її очі, які бачать, також є ним — втонуле в ніжності нескінченної дитинності, яка виринає на поверхню плоті. Я кажу їй:

— Після потяга я вас знаю краще.

Вона добре розуміє, що я цим хочу сказати, вона сповільнює крок, перемагає тінь спокуси повернути назад.

— Ви тепер із цієї подорожі, яку мені забороняють зробити вже протягом десяти років. Яке ж це було безглуздя.

При виході з вокзалу вона дивиться на вулицю з одного боку, потім з іншого, вагається піти в одному чи іншому напрямку. Я тягну її в напрямку казино, чиє основне тіло тепер ховає місто.

У ній нічого не відбувається, крім формального впізнавання, весь час дуже чистого, дуже спокійного, трохи зацікавленого, можливо. Її рука в моїй. Спогад як такий є попереднім до цього спогаду, до самого себе. Спочатку вона була здоровою, перед тим як стати божевільною з Т. Біч. Але що це я розповідаю?

Я кажу:

— Це місто вам нічим не прислужиться.

— Про що я б згадувала?

— Прийдіть сюди, як до С. Тахла.

— Тут, як у С. Тахла, — повторює Лол.

Вулиця широка й спускається разом із нами до моря. Молоді люди підіймаються по ній у купальних костюмах, у сукнях яскравих кольорів. У них однакова засмага, волосся злиплося через морську воду, вони мають такий вигляд, ніби приєдналися до єдиної, дуже чисельної родини. Вони прощаються — па-па — призначають зустрічі за кілька хвилин, всі на пляжі. Вони повертаються, у більшості, до маленьких двоповерхових умебльованих котеджів, залишаючи вулицю щоразу більш пустельною, по мірі того, як ми просуваємося вперед. Жіночі голоси вигукують чиїсь імена. Діти відповідають, що вони вже йдуть. Лол роздивляється свою юність із цікавістю.

Ми незчулись, як прийшли до казино. Ліворуч від нас, десь за сто метрів, воно стояло серед галявини, яку ми не могли бачити з вокзалу.

— Якби ми туди пішли, — говорить Лол.

Його перетинає довгий коридор, який одним боком виходить на море, а іншим — на центральну площу Т. Біч.

У міському казино Т. Біч немає нікого, крім однієї пані в гардеробі при вході та чоловіка в чорному, який ходить туди й назад, зчепивши руки за спиною, він позіхає.

Великі завіси з квітковими візерунками, темні, закривають усі виходи, вони постійно ворушаться на вітрі, який гуляє коридором.

Коли вітер є надто сильним, можна помітити пусті зали із зачиненими вікнами, одна ігрова зала, дві ігрові зали, столи вкриті великими плитами зеленої жерсті.

Лол просуває голову до кожного виходу й сміється, ніби зачарована цією грою нової зустрічі. Цей сміх підкоряє мене. Вона сміється тому, що вона щось шукає, щось, що вона сподівалася знайти тут, отже, те, що вона має знайти тут і що вона не знаходить. Вона підходить, повертається, піднімає завісу, проводить носом, каже, що це не те, що нічого не можна сказати, це не те. Вона бере мене за свідка її невдачі з кожним новим падінням завіси, вона дивиться на мене, сміється. У сутіні коридору її очі блищать, яскраві, ясні.

Вона досліджує все. Все з однаковою уважністю — афіші, що оголошують урочистості, спортивні змагання, вітрини з прикрасами, сукнями, парфумами. Інший, але не я, міг би помилитися щодо неї в цю мить. Я опиняюся глядачем непередбачених, нестримних веселощів.

Чоловік, що ходив туди й назад, підходить до нас, вклоняється перед Лол, запитує її, чи їй потрібні його послуги, чи може він допомогти. Лол, зовсім розгублена, повертається до мене.

— Ми шукаємо бальну залу.

Цей чоловік люб’язний, він каже, що в цю годину, звісно, казино не працює.

Цього вечора о пів на восьму. Я пояснюю, я говорю, що одного погляду нам би вистачило, щоб знов побачити, тому що ми приходили сюди, коли були молодими, лише один погляд — це все, чого ми б хотіли.

Чоловік усміхається, розуміє та просить нас іти за ним.

— Зараз усе закрите. Вам буде погано видно.

Він звертає до коридору, який іде перпендикулярно першому: ось що слід було робити. Лол припинила сміятися, вона вповільнює крок, йде за нами, десь позаду. Ось ми там. Чоловік піднімає завісу, ще нічого не видно, і він запитує нас, чи ми бува не пригадуємо назви зали, оскільки в казино є дві бальні зали.

— Зала Пліткарок, — говорить Лол.

— Тоді це тут.

Ми заходимо. Чоловік відпускає завісу. Ми опиняємося в доволі великій залі. Столи концентрично оточують танцювальний майданчик. З одного боку — сцена, закрита червоними завісами, з другого — крита галерея для прогулянок, обсаджена по боках зеленими рослинами. Там стоїть стіл, вкритий білою скатертиною, він довгий та вузький.

Лол дивилася. Позад неї я намагався пристосувати з такої близької відстані мій погляд до її, я почав пригадувати, і кожної миті більше, її спогади. Я пригадав події, дотичні до подій, які відбувалися навколо неї, подібності, які вимальовувалися, одразу ж зникли, щойно побачені серед чорної ночі зали. Я почув фокстроти простої молоді. Якась білявка з усієї сили сміялася. Пара коханців приходить на її місце, повільний метеор, первинна паща кохання, вона ще не знала, що це означало. Навала другорядних обставин, крики матері. Відкривається простора й темна прерія вранішньої зорі. Величний спокій вкриває все, і все поглинає. Один єдиний слід зберігається. Єдиний, який неможливо стерти, навіть спершу не ясно, де він. Але що це? Може, хтось знає? Ні. Жодного сліду, жодного, все було поховано, і Лол разом з усім цим.

Чоловік ходить туди й назад поза завісою коридору, він кашляє, він чекає без нетерпіння. Я наближаюся до Лол. Вона не бачить, що я підходжу. Вона дивиться з перебоями, бачить погано, закриває очі, щоб краще це робити, знов відкриває їх. Вираз її обличчя свідомий, упертий. Вона знов може бачити це, нескінченно, знов бачити це, отупіло, те, що не може бути побаченим знов.

Ми почули клацання перемикача й зала засвітилася одразу десятьма люстрами. Лол скрикує. Я говорю чоловікові:

— Дякую, але не варто.

Він гасить світло. Зала стає через контраст набагато темнішою. Лол виходить.

Чоловік чекає за завісою, усміхається.

— Давно це було? — запитує він.

— О, десять років, — говорить Лол.

— Я вже був тут.

Його вираз обличчя змінюється, він упізнає панну Лолу Штайн, невтомну танцівницю, сімнадцяти-вісімнадцяти років із зали Пліткарок. Він говорить:

— Перепрошую.

Певно, він знає кінцівку цієї історії також, я це добре бачу. Але від Лол це впізнавання повністю вислизає.

Ми вийшли через двері, які ведуть на пляж.

Ми пішли туди, нічого не вирішуючи. Вийшовши на денне світло, Лол потяглася, вона довго позіхала. Вона усміхнулася й сказала:

— Я так рано встала, що тепер я зовсім сонна.

— Сонце, море, воно відступає, відступає, відступає, залишаючи позад себе блакитні болітця неба.

Вона лягає на піску, дивиться на болітця.

— Зараз ми підемо поїмо, я зголодніла.

Вона засинає.

Її рука засинає разом із нею на піску. Я граюся з її обручкою. Під нею її шкіра світліша, тонка, ніби на шрамі. Вона нічого не знає. Я знімаю обручку, я нюхаю її, вона не має запаху, я знов надіваю її на палець. Вона нічого не знає.

Я не намагаюся боротися зі смертною пріснявістю пам’яті Лол В. Штайн. Я засинаю.

Вона все ще спить, у тій самій позі. Вже цілу годину вона спить. Сонце трохи опустилося. Від її вій спадають тіні. Повіває легкий вітер. Її рука залишилася в місці, у якому вона заснула, трохи більш занурена в пісок, ніж раніше, так, що більше не видно її нігтів.

Вона прокинулася відразу після мене. З цього боку дуже мало людей, пляж замулений, люди купаються далі, за кілька кілометрів, море дуже відступило, зараз воно непорушне, зверху верещать дурні чайки. Ми розглядаємо одне одного. Ми недавно зустрілися. Передовсім ми здивовані. Потім ми віднаходимо нашу поточну пам’ять, чарівну, зі свіжістю ранку, ми обіймаємося, як я притискаю її до себе, ми залишаємося так, не говорячи одне до одного, жодне слово не могло бути висловленим аж до того моменту, коли з боку пляжу, де є купальники — Лол, сховавши своє обличчя коло моєї шиї, не бачить цього — пожвавлюється рух людей, які зібралися навколо чогось, можливо, то був мертвий собака.

Вона встає та веде мене до маленького ресторану, який вона знає. Вона вмирає від голоду.

Ось ми в Т. Біч, Лол В. Штайн і я. Ми їмо. Інші події могли б відбутися, інші революції, між іншими людьми на нашому місці, з іншими іменами, з іншими протяжностями могли б мати місце, більш довгі чи більш короткі, інші історії забуття, вертикальних падінь у забуття, приголомшливі доступи до чужої пам’яті, інші довгі ночі, кохання без кінця, як мені знати? Це мене не цікавить, тут має рацію Лол.

Лол їсть, вона живиться.

Я заперечую кінець, який, можливо, прийде, щоб нас розлучити, його легкість, його нестерпна простота, оскільки від моменту, коли я заперечую такий кінець, я приймаю інший, такий, який ще треба вигадати, який я не знаю, який ніхто ще не вигадував: кінець без кінця, нескінченний початок Лол В. Штайн.

Коли я дивлюся, як вона їсть, я забуваю.

Ми не зможемо уникнути того, щоб провести ніч у Т. Біч. Ця очевидність сходить на нас, поки ми їмо. Вона зміцнюється всередині нас, ми вже забуваємо, що могло б бути інакше. Це Лол говорить:

— Якщо ви хочете, ми залишимося цієї ночі тут.

Ми не можемо повернутися, це так.

Я кажу:

— Ми залишимося. Ми не можемо вчинити інакше.

— Я зателефоную моєму чоловікові. Цього все ж таки не достатньо, що я в Т. Біч, щоб він…

Вона додає:

— Потім я буду дуже розумною. Я ж йому вже сказала, що це вже був кінець нашої історії, хіба я не можу змінитися? Я можу, ви ж це бачите.

Вона чіпляється за цю впевненість.

— Погляньте на моє лице, це має бути видно, скажіть же мені це, що ми не можемо повернутися.

— Це видно, ми не можемо цього зробити.

Послідовними хвилями, безупинно, її очі наповнюються слізьми, вона сміється крізь них, але цей сміх мені не знайомий.

— Я хочу бути з вами, але як же я цього хочу.

Вона просить мене піти винайняти кімнату. Вона чекатиме мене на пляжі.

Я в готелі. Я винаймаю номер, я запитую, мені відповідають, я сплачую. Але я з нею, поки вона чекає на мене: море нарешті починає підніматися, воно заливає блакитні болітця, одне по одному, поступово і з рівною повільністю вони втрачають свою відособленість і зливаються з морем, для одних це вже сталося, але інші ще чекають своєї черги. Смерть болітців сповнює Лол огидним сумом, вона чекає на нього, вона передбачає його, вона його вже бачить. Вона його впізнає.

Лол снить про інший час, коли та сама річ, що має відбутися, відбудеться не так. Інакше. Тисячу разів. Скрізь. Деінде. Між іншими людьми, між тисячами людей, які так само, як і ми, мріють про цей час, обов’язково. Ця мрія переходить на мене.

Я змушений роздягти її. Вона цього не зробить сама. Ось вона оголена. Хто є тут, у ліжку? Хто? — думає вона.

Витягнувшись, вона не рухається. Вона занепокоєна. Вона нерухома, залишається там, де я поклав її. Вона слідкує за мною очима, як незнайомець, через кімнату, коли я роздягаюся у свою чергу. Хто це? Ось вона — криза. Її розв’язала наша ситуація, у цей момент, у цій кімнаті, де ми є одні, вона і я.

— Поліція внизу.

Я не сперечаюся з нею.

— На сходах б’ють людей.

Я з нею не сперечаюся.

Вона не впізнає мене, зовсім уже не впізнає.

— Я забула, хто це?

Потім вона мене погано впізнає.

— Ми зараз підемо.

Я говорю, що поліція нас забере.

Я лягаю поряд із нею, з її закритим тілом.

Я знов упізнаю її запах. Я пещу її, не дивлячись на неї.

— О, як ви мені робите боляче.

Я продовжую. Доторкаючись, я впізнаю пагорби жіночого тіла. Я малюю зверху квіти. Вона більше не скаржиться. Вона більше не рухається, певно, згадує, що вона тут із коханцем Татіани Карл.

Але ось вона нарешті сумнівається в цій ідентичності, єдиній, яку вона впізнає, єдина, якої вона завжди вимагала для себе, принаймні впродовж часу, коли я її знав. Вона каже:

— Хто це?

Вона стогне, просить мене сказати. Я говорю:

— Татіана Карл, наприклад.

Виснажений, на межі моїх сил, я прошу її допомогти мені.

Вона допомагає мені. Вона знала. Хто це був, до мене? Я ніколи не дізнаюся. Мені байдуже.

Потім, серед голосіння, вона лаялася, вона благала, молила, щоб її забрали і щоб її залишили одночасно, перелякана до смерті, намагалася втекти з кімнати, з ліжка, повертаючись туди, щоб бути спійманою, кмітлива, вигадлива, і вже не було різниці між нею та Татіаною Карл, крім її очей, позбавлених докорів сумління, і в імені, яким вона називала себе — Татіана не називає себе — і у двох іменах, які вона собі давала: Татіана Карл та Лол В. Штайн.

Вона мене розбудила.

— Час уже повертатися.

Вона була одягнена, її плащ був на ній, вона стояла. Вона продовжувала бути схожою на ту, ким вона була протягом ночі. Розумна на свій манер, оскільки їй хотілося б залишитися ще, і вона хотіла б, щоб усе розпочалося знову, і вона вважала, що не потрібно було. Їі погляд був опущений, її голос, який вона зовсім не підвищувала, уповільнився.

Вона йде до вікна, поки я вдягаюся, і я також уникаю наближатися до неї. Вона нагадує мені, що я маю зустрітися з Татіаною в Готелі де Буа о шостій. Вона забула багато речей, але не це побачення.

На вулиці ми дивилися одне на одного. Я покликав її на ім’я, Лол. Вона засміялася.

У купе ми вже були не одні, слід було говорити тихо.

На моє прохання вона розповідає про Майкла Річардсона. Вона розказує, наскільки він любив теніс, що він писав вірші, які вона вважала красивими. Я наполягаю на тому, щоб вона розповідала про це. Чи, може, вона сказати мені ще більше? Вона може. Я страждаю всіма частинами. Вона говорить. Я знову наполягаю. Вона наділяє мене болем зі щедрістю. Вона розповідає про ночі на пляжі. Я хочу знати ще більше. Ми усміхаємось. Вона говорила так, як і першого разу в Татіани Карл.

Біль зникає. Я кажу їй це. Вона замовкає.

Це кінець, дійсно. Я кажу їй це. Вона може все мені розказати про Майкла Річардсона, про все, що вона забажає.

Я в неї запитую, чи вона вважає Татіану здатною попередити Жана Бедфорда про те, що між нами щось відбувається. Вона не розуміє запитання. Але вона усміхається при згадці імені Татіани, при спогаді про цю чорняву голівку, таку далеку від підозр щодо долі, яку для неї приготовано.

Вона не говорить про Татіану Карл.

Ми почекали, поки останні подорожні вийдуть із потяга, щоб вийти у свою чергу.

Я все ж таки відчув віддалення Лол, як велику складність. Але що це? Лише секунда. Я попросив її не повертатися одразу ж, оскільки було зарано, і що Татіана могла чекати. Чи думала вона про таке? Я не думаю. Вона сказала:

— Навіщо цей вечір?

Коли я прийшов до Готелю де Буа, спадав вечір.

Лол нас випередила. Вона спала в житньому полі, втомлена, втомлена нашою подорожжю.