Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Кирилицею глаголити істину

Про варягів уже було сказано, тепер дійшла черга і до греків. Йтиметься про Кирила і Мефодія.

Кирило і Мефодій (насправді Костянтин і, ймовірно, Михайло) народилися в Солуні – сучасних Салоніках. І тоді й тепер – це Греція. Щоправда, лише північно-східна її частина. За часів братів (Мефодій народився близько 820 року і помер у 885 році, Кирило народився в 826-му або 827-му році, помер у 869-му) Солунь перебувала на самому кордоні з Болгарським царством.

Традиція велить вважати Кирила і Мефодія греками. Є також несміливі спроби називати їх слов’янами – вихідцями із сусідньої Болгарії. Останнє припущення будується на тому факті, що брати є засновниками слов’янської писемності, що нібито натякає на їхнє слов’янське походження. Дехто навіть вирішив знайти якийсь компроміс, припустивши, що Кирило і Мефодій були слов’янами по матері.

Однак почнемо з того, що нам усе-таки про них відомо більш-менш достовірно.

Батько братів був воєначальником при Солунському стратигові й іменувався Лев друнгарій. При цьому «друнгарій» часто помилково вважається ім’ям власним, тоді як насправді це – військове звання. Очевидно, що він був християнином. Сім’я Кирила і Мефодія могла втекти з Болгарії, яка до 865 року була неприхильна до християн, і знайти притулок у Візантії.

Цілком можливо, що так опинився в прикордонній Солуні болгарин Лев, де він не просто став повноправним візантійцем, а й отримав хорошу посаду.

Ну от, болгарська версія походження солунських братів підтверджується, отже, тут і казочці кінець? Хоча ні, адже я вирішив присвятити їм цілий розділ. Чого б то?

А справа в тому, що головним, визначальним, можна сказати, питанням є те, з яких болгар була сім’я Кирила і Мефодія?

У той час в Болгарії тюрки-булгари і слов’яни були ще різними етносами. Слов’яни мали свою автономію і, відповідно, своїх князів, а в булгар до середини IX століття правителі іменувалися ханами. Хан Борис після хрещення став називатися князем, а першим царем у 889 році став його син Симеон.

У 20-ті роки IX століття слов’янські племена – браничевці і тимочани збунтувалися, вирішивши відокремитися від Болгарії. Хан Омуртаг придушив виступи бунтівних слов’ян, відмінив їхню автономію і поставив над ними своїх людей. А злиття цих етносів в один, який заговорив на слов’янському діалекті, зберігши тюркську самоназву, відбулося набагато пізніше.

А тепер я ризикну накликати на свою голову громи і блискавки, які, ймовірно, не долетіли після того, як я мав зухвальство обізвати Аскольда і Діра тюркобулгарами. (Невже і ці? Здається, схоже на те. Розсудіть самі.)

Кирило – молодший з братів – був добре освічений для свого часу, навчався у кращих учених Константинополя. Існує думка, що він знав арабську. Тому підтвердженням може бути його участь в 851–852 роках в посольстві асікрета Георгія до двору арабського халіфа Муттавакіля в Багдаді, де він вів богословські суперечки з мусульманськими вченими.

Здається, з тієї ж причини Кирила направили з місією до хозарів. За офіційною версією, хозарська місія Кирила була здійснена з метою переконати язичників прийняти християнство. Багато істориків ставлять це під сумнів, резонно вказуючи на те, що на той час хозари вже визначилися з вірою (якою став іудаїзм). Інші дослідники вважають – також цілком логічно, – що правителі Хозарії, незважаючи на зроблений потай вибір, могли влаштувати диспут представників трьох релігій – християн, іудеїв і мусульман – для того, щоб мати привід цей свій вибір обґрунтувати, спираючись на результати дискусії. Від себе зазначу, що так чинять і сьогодні, для формальності оголошуючи тендер, хоча переможець визначений заздалегідь. Просто такими є правила. Не знаю, якими були правила дипломатії того часу, можу лише сказати, що офіційна версія ніяк не заважає мені далі розвивати власну теорію про етнічне походження Кирила, а заодно з ним і Мефодія.

Отже, Кирило, як досвідчений богослов, та ще й знаючи арабську мову, був незамінним кадром для місії в країну хозар, де йому довелося б (і довелося) вступити в суперечку з мусульманськими книжниками.

Але Кирилу належало вести дискусії і з єврейськими рабинами. І що ми з’ясовуємо: згідно з його Житієм, «…у Херсонесі була велика єврейська громада, де Костянтин (Кирило) знайшов учителя і за короткий термін опанував мову». Незважаючи на пропагандистський характер твору, ця інформація справляє враження цілком правдоподібної. Справа в тому, що арабська і давньоєврейська (а також похідний від неї іврит) – мови споріднені, а саме – семітські. Тому можна припустити, що Кирило дійсно досить швидко освоїв єврейську мову.