Професор Шумейко

Дитинство... Припустимо, що ви його забули, бо у декого воно було таке, що й згадувати не хочеться. Та де там... Тягне і тягне туди, як злодія у місце, де пограбував. І що за наслання? Кличе воно тебе зі своїми прикрощами і радощами, потаємним дитячим коханням.

Післявоєнне дитинство не закидали подарунками ані батьки, ані меценати. Ми тужливо мріяли про той час, коли зможемо зробити це самі для своїх і чужих дітей.

Післявоєнне дитинство — сувора школа мужності й виживання. Ми вижили. Питаєте, чому так часто тягне туди? У дитини інша психологія, аніж у дорослих. Нам було любо спостерігати за буденними клопотами батьків і сусідів, ганяти годинами «гилку», удосвіта босими йти по росі на збір лісових ягід і грибів, слухати бамкання церковних дзвонів аж із сусіднього села, пірнати і виринати з холодної, як крига, води у старому руслі Дніпра. Були в нашому дитинстві дитячі жалі, комічні ситуації, фантазії, деякі з них, на щастя, стали реальністю.

Помста

Чи хтось навмисне придумав, чи так воно є, але вродливі дівчата вибирають собі некрасиву у подруги. Для контрасту. Я завжди була «контрастом», але від цього анітрохи не страждала.

Це просто задоволення мати красиву, а ще й добру та надійну подругу і, здається, взамін нічого не треба. Була в Поліни Олександрівни така подруга і в школі, і в університеті. Про одну із них та ще двох шибеників-однокласників і піде мова. Коли згадала, перехопило подих, серце закалатало, як тоді, у дитинстві.

Опинившись на протилежному березі річки, Поля не могла дістатися другого берега. Річка не широка, але глибока, плавати дитина не вміла. Це було в другому класі. Старанна і сумлінна, дівчинка вчилася на «відмінно». У кого списують у школі? У відмінників. її подружка — шкільна улюблениця, донька директора школи, дівчинка із заможного будинку під бляху, а не з сільської хати під солому. Поліна Олександрівна усміхнулася про себе. Ядзю вона дуже любила.

Баба Варка казала:

— Як намальована, та директорова Ядзя.

Уже тоді хлопці-однокласники лютували і билися через Ядзю. Заплетені дві чорні коси звисали з її плечей. А кісники (у нас казали «лєнти») різних кольорів. Ні в кого в школі не було такого густого, чорного і довгого волосся, як у неї. Мати щосуботи змивала їй голову пахучим милом. Ядзі не тільки треба давати списувати якийсь там диктант чи контрольну з арифметики, але годинами стояти біля неї і чесати її довге волосся — волосок до волосочка. Прочитавши ці останні слова, скажете: я чинив би так само.

А за спиною Полі сиділи два шкільні лобуряки, хлопці-переростки, які не тільки списували завдання у відмінниці, але й приносили в клас погані частівки про вчителів, зокрема про улюблену наттту вчительку з української мови Віру Григорівну. Вона з'явилася у школі після першої чверті. Міська, навіть у літі ходила в капелюшку. А під ним — величезна золотава кульбаба. Поліна не знала тоді, що фарбують не тільки ворота, хвіртки, сволоки, а й волосся. Одного дня перед уроком Віри Григорівни ми звели свій погляд на дошку. А там друкованими літерами завбільшки з кулак написано: «Хварбована блондінка любить історика». А внизу?.. Соромно не тільки писати, але й думати.

А блондінкє 40 лєт,

П... рвана, ціцєк нєт!

Можна таке пережити вразливій Полі? Ні. Вона метикувала, як помститися за улюблену вчительку.

— Не дам списувати. Крапка.

Бійки в класі з цього приводу не було. Ніхто ніяк не зреагував. Через тиждень ні з того ні з сього хлопці запросили Полю і Ядзю покататися на човні. Травень місяць, будній день. У неділю — єдина на ті часи забава, розрада після виснажливого тижня. Щоб заробити якусь копійчину, мої односельці, окрім обов'язкової праці в колгоспі за трудодень, вдавалися до будь-якого додаткового заробітку: ночами плели мати, рибальські сітки, віники. Найбільшого клопоту, але й прибутку давав їм рідкісний «бізнес» — розведення в домашніх умовах шовковичних шовкопрядів. Задіяна була вся сім'я. Дорослі стежили за довгим шляхом (4 стадії), який проходив шовковичний шовкопряд, щоб буденне, з нашою допомогою, перетворити на істинно прекрасне і тим самим розкрити свої художні потенції. Мається на увазі творення шовкової нитки. Спочатку мачинка-черв'як їсть листя шовковиці (тут активно працюють діти), потім кілька діб спить, їсть — спить. Найвідповідальніший — останній період з 8-го по 10-й день. У ці дні для годівлі дають навіть гілки шовковиці, яка росте на кожному обійсті. Сама гусінь у цей час завбільшки із вказівний палець. Вона не просто їсть, а пожирає, здається, що вода шумить, так трощить шовковицю. Потім ніч при дню (7 діб) господарі стережуть і збирають кокони, що виділяють шовкову нитку. Треба не прогавити, щоб не перетворилася лялечка у метелик. Праця варта того, бо за неї пристойно платили і безкоштовно давали живий матеріал, тобто мачини, черв'яки, зародки.

Та несподівано з району приїхала комісія і заявила на зборах, що подібний промисел «по вредности» дорівнює самогоноварінню. У сусідки Горпини забрали відро черв'яків. «Бізнес», не розкрутившись, згас. Знову односельці змушені були сушити гриби і ягоди, які, Богу дякувати, залюбки купували кияни. Але це буде пізніше. Тоді ж для нас, малечі, шовкова нитка і механізм її творення — це ніби казка, що оживає. Іншої ми не знали. Творчу роботу шовковичного шовкопряда можна поставити в один ряд хіба що із працею бджіл. Отож наробишся, але дивись — ще й добре заробиш, тобто захочеться хоч у неділю відпочити.

Вода, ця річкова купіль, повертала сили. Хто мив і тер себе з усіх боків, хто полоскав шмаття, хто вудив. Молодь — на човнах і... співає. То це в неділю. Поліну з Ядзею запрошено до річки в п'ятницю, після уроків. Хіба відмовишся від таких запросин? Ось і річка, Вовча називається, човник вутлий і з діркою. Треба швидко гребти до другого берега, а там вичерпати воду і назад. Першою попливла Ядзя. Усе як треба — той берег і назад. Черга покататися Полі.

Сьогодні Поліна Олександрівна знає, що часто люди говорять одне, а роблять інше. А тоді. сміливо сіла в човник. Ось і темно-зелена травиця протилежного берега заблищала килимом. Подував легкий вітерець. Дівчинка щасливо усміхалася, ступаючи на зелену м'яку подушку.

Хлопці швиденько вичерпали воду і тієї ж миті погребли назад, залишаючи позад себе на воді білясту смугу. Спочатку Поліна нічого не зрозуміла, вернуться. Чує:

— Так тобі й треба, падлюко!

— Кого це стосувалося? Це ж про мене!

Річка не широка, але глибока, плавати дитина не вміє.

А халамидники регочуться так, аж луна котиться в Кокорі.

— Тепер знатимеш, відміннице, як не давати гарним хлопцям списувати!

Поля плаче, Ядзя на другому березі — також. Спершу вона благала хлопців, навіть страхала батьком-директором. Регочуть. Плачу малого дівча за тим реготом не чути. Спливає час, вже й вечоріє. Бовдури знай собі купаються, пірнають, у пісок замуровують себе, бігають по берегу, знову льопаються у воді.

— Це тобі, Полю, на згадку про вчорашню контрольну! Чуєш, жабо!

Злою радістю помщаються. Полю взяли такі жалі! А з того берега голос:

— Ей ти, відміннице! Незабаром з річки вийде мрець, дядько Степан, що втопився торік. Він щоразу виходить о цій порі!

І знову регіт.

Поліна Олександрівна через багато-багато років чує цей голос і регіт, бачить перед очима тупе і дике єство отих двох, що ненавидять усіма клітинами свого серця й мозку.

А на протилежному березі дівча тремтить і від страху, і від холоду.

— Скажи Вірі Григорівні, що ти не ангел, ти падлюка! Чуєш?

Гуп... гуп... гуп... Мрець-потопельник з'являється...

— Вони злою радістю помщаються мені. помщаються вони, а не я.

— Паць, паць, паць, проклятуща!

Це голос Мотрі Литахи. Кличе додому свинку. Жінка ніколи її не годувала, казала: «Тварюка сама собі знайде харч». Тож свинка бігала куди їй заманеться, паслась усюди: на сусідських грядках (тоді здіймалися сварки і бійки), на вулиці, на березі біля річки. Свинка набирала вагу не тільки травою і лободою — на березі було багато ряски, молюсок.

У Поліни з'явилася надія, коли зачула «паць, паць». Зібравши всі сили, не своїм голосом заволала:

— Тітонько Мотре! Тітонько Мотре!

Та вмить все зрозуміла.

— Сироту обіжать, гицелі! Ану сідайте у те дране барило! Одна нога там, друга — тут!

Поля тільки й пам'ятає, як червоні шорсткі руки тітки Мотрі взяли її і понесли додому.

Стара

Раїса Іванівна дуже любила абрикоси. Колись прочитала: «У Тібеті жодна дівчина не вийде заміж за хлопця, на обійсті якого не росте абрикосове дерево».

Як кінець липня — у Києві їх багато — херсонські, вінницькі, броварські, яго-тинські. Невинна чистота і запах жовтавих солодощів — ось що таке херсонські абрикоси, що їх продають на кожному ринку.

— Забереш черевики з майстерні і купиш абрикоси й диню, — наказала стара своєму чоловікові, доктору економічних наук, лузаючи мигдалеві горішки.

Раїса Іванівна справді стара. їй того року виповнилося сімдесят сім. У неї неукраїнські риси смаглявого обличчя, воно подібне більше на калмицьке, ніж на тюркське. Про таких кажуть: нежіночна, некрасива. На ній висіла довга заяложена хламида, вона час од часу розкривалась, і тоді виднілися тонкі сухі ноги. У вухах дорогі сережки. Проте одна деталь з портрета Раїси Іванівни кидалася у вічі: чорне густе волосся, майже без сивини.

Той, кому наказано йти за абрикосами і динею, — чоловік, який молодший за дружину років на десять. Знайомі частенько копирсаються у минулому подружжя, щоб розгадати дивний шлюб. Але марно. Подейкують, що доктор чимось довічно зобов'язаний старій. Усі, звичайно, хочуть знати чим. Та про це знають тільки вони удвох.

— Вибирай абрикоси, щоб були спілі, великі і без чорних цяточок. Не переплутай з марельками. То г-но. І щоб не дуже дорого. У динях ти тямиш сам, — ще раз нагадала чоловікові. Поки чекала, переглянула «Україну молоду», «День», «Літературну Україну». На пресі і дорогому чаї подружжя не економило. Цей порядок завела стара. Любили читати й іноземні журнали, газети і пити багато чаю. Сидиш собі вдома одна (чоловік на роботі), раптом щось відбудеться, а ти й не знатимеш і вечором не зможеш розповісти доктору, який пресу не читає принципово.

— У «Новинах», у двох рядках усе скажуть журналісти. Чоловік не розуміє, що є різниця: читаєш, отже, щось робиш.

Раїса Іванівна налила собі в піалу чаю. А коли скінчила пити, зауважила, що той сум, який допіру охопив її кілька день тому, зник і його місце посів гарний настрій у чеканні смачних плодів.

Стара оглянула кімнату. На столі у прозорій склянці з водою стояли квіти — настурції. Їх Раїса Іванівна любила. Просте, а таке миле, особливо оті темно-рожеві.

Згадала, як була малою. Настурцію щороку сіяли в сусідньому садку, а її запрошували полоти. Та яке там «запрошували»?!

— Райко! Іди попорайся в садку! Пообідаєш за це у нас!

Ішла. Бо їсти дуже хотілося. Ішла полоти настурцію, ромашку, духмяний тютюн, а ще невідомі їй космею і кореопсис. Господиня багатого садка «космею» вимовляла так, що Раї чулося «змію». Страх як не любила дівчинка цю квітку, а зміїв і поготів.

— Матінко моя! Як же давно це було!

У тому садку Рая не тільки сапала. Її ноги там жалила кропива, жалили й оси та бджоли. У тому чужому садку Рая отримала шрам, через який потім усе життя носила довгі спідниці. Пригадала, як розхристана і вся в поту мати схопила її на руки і понесла до сусідів.

— Подивись, Степане, як ти скалічив моє дитя!

— Воно в тебе ще з утроби скаліченим вийшло! Ги, ги!

— Щоб ти на кутні гигикав.

— Не лайся, Оксано! Хто ж думав, що твоя дурепа візьме той слоїк із соляною кислотою. Видать, на слоїк позарилася.

— А хто ж соляну кислоту вдома на видному місці тримає?

— Ти, жінко, хіба не розумієш, що у директора МТС повинно все бути: мастила, горюче і солянка також.

— То ховай їх у себе на роботі!

— Покрадуть.

— І соляну кислоту?

— І її. Хтось подумає — самогон, хтось, як твоя дур... тобто Райка, на слоїк позариться!

— Нелюд ти, Степане! Допоможи ж.

Що далі було, Рая не пам'ятає, бо на крик дитини збіглося мало не все село. Як у тумані, уже в Степановій машині, що везла до районної лікарні, чує:

— Ти не серчай, Оксано. До свальби заживе. Правда, хто її візьме? У батечка-приблуду вдалася. Не в тебе. Я часом так хочу через огорожу — і до тебе. Боюсь. Моя ноги поперебиває.

— Замовкни, нелюде! А Рая у мене красуня, не те, що твоя Зінька, курдупель кислоокий! Ти ще побачиш, що вийде з моєї Раєчки!

Мати, як у воду дивилася, не ту, що скаламутив чорнобильський реактор, не ту, що проковтнула наше село, коли будувалось Київське море, а в чисту Дніпрову, у якій не тільки купатися в радість, але й пити.

— Ох, яка вода була у Дніпрі — раз ковтнеш, а дванадцять разів застогнеш. Так от. Мати у воду дивилась. З її доньки вийшло не щось путяще, а тлумач із шанованого посольства. Поїздила по світу, багацько мов знає. Сам Д. руку цілував. А Степанова донька так і залишилася кислоокою Зінькою. З першим розлучилася, бо не могла народити. Взяла приймака, той покрикує, стусанів дає і дорікає: вляпався я в халепу, одружився з тобою. Сидить і плаче Зінька у заяложеному халаті (як оце у мене, тільки мій із дорогого шовку, а в неї — з баї). Признаюсь, жалко мені її.

Раїсі Іванівні не треба напружувати пам'ять, щоб пригадати щось. Стара ясно не тільки бачить, але й чує голоси своїх односельців, знає усі їхні імена. Де ви тепер, мої сільські естети і ревні моралісти?

У нашому селі ти, читачу, ніколи не був і ніколи не будеш, бо воно стало дном Київського моря. Але в ньому й не обов'язково тобі бути, щоб знати й таке.

Були в післявоєнні роки в селі незаконно народжені діти від німців? Були.

Але байстрям кололи очі саме моїй матері.

— Голяки голяками! Одне байстря і приблудна собака!

Байстря — це Раїса Іванівна, а собака, як собака, тільки гавкав басом і з довгими паузами: гав... гав... гав. Часто приносив до хати всяку здобич.

— Може, в матері про батька щось спитати? Неловко якось.

Риючись у комірчині, мала Рая знайшла незнайому їй книжку, а в ній фотокартку якогось чоловіка.

— Батько! — стрельнуло в думці.

Дівчинка розглядала збляклу світлину, на якій чоловік у шубі і. кіска на тімені.

Де той край, звідки він прийшов у наше село? Звідки він примчав? Хіба тільки для того, щоб зустрітися один раз з моєю мамою? Правду кажуть односельці: чужинець зробив свою справу, тобто Раїсу, був такий і нема. Дівчинку дуже зацікавила книжка. Слова їй нічого не говорили, бо написано не нашою мовою.

«Я розгадаю ті дивні слова і прочитаю.» Голова дитини з того часу тільки цим і була заповнена.

— Мамо! А це хто? — показала на пожовклу світлину.

— Не чіпай, доню, мертве, — крізь сльози промовила та.

Матері Раїси Іванівни не довелося купатися в успіхах дочки, дочасно померла. Раїса прочитала ту дивну книгу чужою мовою, бо закінчила факультет східних мов і тривалий час працювала в одному із посольств перекладачем.

— А батько мій, мабуть, пройдисвіт. Але добре, що він був.

Стара знову засумувала. Проте чого сумувати? Якби не батько-пройдисвіт, Раїса Іванівна ніколи б не пізнала інший світ, не вивчила тюркську мову, за яку їй, як перекладачеві, добре платили. А скільки мандрувала! У неї був великий заміський будинок і сад, де росли троянди, ромашки, духмяний тютюн, і навіть кореопсис, окрім космеї.

Спливали роки. Вона вже не сподівалася, що у неї буде історія одруженої жінки. Сталося. Доктор економічних наук і... молодий. То був дивний шлюб. Усі хочуть знати, чому стара верховодить ним. Але про це знають тільки вони удвох.

— Що з черевиками?

— Не готові. У вівторок.

— Де абрикоси? Купив?

— Та, поганенькі. Я ж не вмію вибирати.

— Не поганенькі, а г-но. Мабуть, у бомжихи купив?

— Тю на тебе! У нормальної жінки, з Борисполя. У неї ще й огірки були, цибуля.

— Господи! Прожив чоловік стільки літ, а досі нічого не навчився, хоч і доктор економічних наук.

— Брешеш, катюго, стара відьмо! Я багато чого вмію. У комітеті з економіки у ВР консультую, п'єсу пишу. Це буде другий Бернард Шоу. Ось диню приніс, — якось уже тихіше і лагідніше сказав чоловік.

Стара оторопіла. Доктора прорвало. Ключові слова сказано. Важко бути старим, але як добре жити, тільки треба мовчати. Так завжди радила баба Варка.

— Ага, доктора прорвало.

Так він ніколи з нею не розмовляв. А очі як бігають: сюди-туди, сюди-туди. Машинально глянула Раїса Іванівна на настурцію, на якій вигравали промені.

— Неси сюди диню, Бернард Шоу!

Засукавши рукава, подружжя взялося до жовтавого плоду. Соковитий, він зникав скибка за скибкою. Рідина текла по щоках, руках, капцях. Це був, сказати б, ритуал причастя.

Диня перервала сварку між подружжям, яка от-от мала перейти у щось погане.

Коли закінчили з динею, коли від неї лишилося одне лушпиння, стара усміхнулася і промовила:

— Бачиш, коли захочеш, то зумієш. Ловлю на слові. Працюєш над п'єсою, Бернард Шоу.

Любов баби Варки

— Бабо! Розкажіть про свою першу любов!

— Дід Терешко, доню, моя перша і остання любов.

— Так він же вас б'є, а ви проклинаєте: щоб ти утопився у тій горілці!

— То це зараз. А колись...

Старша за діда на п'ять років. Дівчат у селі... (та дівчат завжди більше не тільки в селі, але й у великому місті). Але свататися прийшов він до баби Варки.

Пізиха (так по-вуличному називали мою майбутню свекруху) нізащо мене не хотіла:

— Стару береш, Терешку. Не кажу вже, що бідну. Оце таку прийняти в нашу родину?!

Терешко сердито зиркнув на матір. Замовкла. У свекрухи синів було двоє. Менший, Гриша, — суцільний спокій, материна втіха, слухняний, ніжний. Сказала: «Пріську бери!» Другого ж дня і засватав. Хазяйнують зараз. Хату поставили і землі відділили. А старший?! Піз, він і є Піз. Правда, Терешко грамотний, має чотири класи освіти, але дуже впертий і твердий у нього характер. Чоловіка свого не боюсь, а його побоююсь. Піз, він і є Піз. Господи! І чого це до нас причепилося таке скверне вуличне прізвисько? У людей — Ковшунка, Маг'ян, Йовминиха, Цуба, Йонча, Кабздир, Гебгей, Звіриха (оце, може, як і наше, погане). Я зроду-віку поганих слів ні на дітей, ні на чоловіка, ні на сусідів не казала. І чого воно причепилося?

Отож Терешко довго парубкував, працюючи на сінопункті, і аби надати завершеності своєму парубоцтву, вибрав бабу Варку, старшу, з бідненьким посагом. Бабу особливою красунею в селі не називали, але ті очі кольору коричневої бурштини, що у спадок перейдуть до її дітей і онуків, надавали їй особливих чарів. І друге, що прочитав з своєю чотирикласною освітою дід Терешко в очах кольору бурштини своєї нареченої: ця ніколи не буде перечити. І справді. Усе своє життя баба Варка безвідмовно скорялася будь-якій дідовій забаганці, пам'ятаючи, що вона старша і з малим посагом. Просто заборонила собі щось перечити. Тут ми зробимо невеличку паузу, бо до баби Варки у двір прибігли сусідські діти з криком:

— Бабо! Ваш дід біля крамниці п'яний у калюжі лежить!

— І чого це так рано він... Сьогодні ж, здається, 9 Травня, день Перемоги, біля сільради мітинг буде, а він завжди в цей день виступав. Треба бігти, може, й не п'яний, може, і не в калюжі.

Хутенько заслонкою затулила піч, обполіскуючи руки після січки, і. до крамниці. Привели діда із двоюрідною сестрою Горпиною. Де їй одній подужати. Дід Терешко високий і міцний, а коли п'яний... (не знайду слова). Баба нервує.

— Щось треба робити, незабаром мітинг, школа он співає.

— Полю! — звернулася до онуки. — Пошукай, дитино, книжечку одну. У ній різні поради.

Оскільки в хаті книжечок було усього три: «Переяславська рада» Н. Рибака, «Німецько-український словник», який у війну забув комісар, то третю Поліна легко знайшла — «150 рецептов народной медицины».

— Бабо, вона?

— Вона, вона. Шукай, Полю, нащот протверезіння що сказано.

Поля послинила палець і стала гортати. Дід Терешко спав як убитий. Сестра Горпина скрушно похитала головою.

— Наче мітинг починається. Піду я, Варко.

— Сестро, поможи, не йди!

— Полю! А ти чого так довго шукаєш?

— То самі шукайте!

— От гадюченя! Наче не знаєш, що я не вмію читати!

Нарешті. Поради написані російською мовою. Подаємо так, як читала Поліна бабі Варці.

«Народные средства отрезвления пьяных: 5 капель нашатырного спирта растворить в стакане холодной воды и дать пьяному выпить.»

— Холодна вода є, нашатиря нема. Читай далі.

«... 20 капель.....спирта растворить в стакане холодной воды. Облегчение наступает немедленно».

Сестра Горпина не втрималася: чортівня якась, спирт на спирт. Що це буде?

— Шукай, дитино, ще!

«Взять голову пьяного так, чтобы ладони были наложены на уши. Быстро и сильно тереть оба уха. Прилив крови достаточно быстро приведет пьяного в сознание (хоть и относительное).»

Поля зрозуміла, що це те, що треба, бо баба Варка і тітка Горпина накинулися на діда, схопили за голову і давай терти щосили одна ліве, а друга — праве вухо діда Терешка. Враз дід прокинувся і не своїм голосом заревів:

— Ах ви... (далі я пропускаю). Що ви зі мною коїте? — Варко, ти ж знаєш, неси, стерво, буряковий квас!

Після глечика квасу дід був цілком працездатний. Глянув на ручний годинник (з Німеччини привіз) і. побілів. Мітинг закінчувався. Для цього не обов'язково було дивитися на годинника. На це вказував фінал: він у всі роки в нашому селі однаковий. Школа співає «Утро красит нежным светом», тоді за-диринчить мотоциклет голови сільської ради. Отже, усім можна розходитися з мітингу. І хоч ми жили недалеко від сільської ради, дід зрозумів — мітинг відбувся без його участі.

— Варко! А крім квасу у нас щось є?

— Ні краплини, — поклала на себе хрест баба Варка.

А тимчасом люди, розходячись, дивувались: і чого це сьогодні на мітингу не виступав Терентій Іванович (поза очі так називали іноді). Якийсь мітинг не такий.

Так повелося, що на День перемоги дід одягав, ні, спочатку таке: не пив, потім одягав білий чесучевий костюм, чіпляв на нього ордени й медалі та йшов до сільської ради. Нікого не слухав, не бачив, бажав одного — говорити і слухати себе самого. Виступав завжди третім, після парторга. Дід, як для села, був освічений, мав дзвінкий голос і прямий крутий характер. Тому говорив логічно, а головне — критично.

— Що з п'яного візьмеш? — виправдовувався малограмотний голова колгоспу Шульга.

І люди схвально кивали головами.

Це був 1947 рік, голод не тільки в нашому селі, а скрізь, та ще й непосильні податки. Сказати щось боялись, пошепки більше. І коли на трибуні (сам виходив) з'являвся Терентій Іванович, односельці знали — буде надзвичайна подія.

— Бив гадів-фашистів і буду! Подивіться, люди, скільки тих могил по селу, скільки кладовищ у Кокорі, Вовкотечі? Скільки удів. Із чоловіків на моїй довжелезній вулиці я, Марусі Цубихи син-епілептик, Ілько Семенець без обох ніг. Оце й усе. Сиджу біля Дніпра, вуджу. Думаєте вода у Дніпрі? Кров, тільки барву її забрала течія.

— Де мій син Миша, невістка? (Тут дід Терешко дуже вилаявся.)

— Терентію Івановичу! Школа стоїть, діти слухають, не матюкайтесь, — попросив парторг.

— Хай слухає і школа, і діти. їхні матері обірвані і голодні ходять на роботу в колгосп, одержують по 100 грамів висівок за трудодень!

— Воно трохи не так з натуроплатою, Терентію Івановичу, — перебив голова колгоспу.

— Так! Так! А яблуні, груші, вишні — під сокиру, бо податки задушили (тут Терентій Іванович плюнув убік і знову вилаявся).

Далі показують, що слід завершувати, а дід своєї:

— Я коли у німця був, сади бачив. Ото сади! Шнурки, без травинки, і щороку родять. Я висівки і вимочений люпин їм, а у німця сир їв, голландський називається.

Люди зааплодували, парторг вийшов наперед і до людей:

— Бачите, Терентію Івановичу справді тяжко, постраждав чи не найбільше, син погиб, невістку з ріднею живцем спалили, а сам допомагав партизанам. Тому, бачите, коли вип'є, то щось таке нафантазує...

— Не пив сьогодні, ні краплі в роті. Оце сказав, наче полегшало.

— Федоре Кириловичу! Давайте там завершальну зі своїм хором «Утро красит.»

А дід Терешко кланяється людям, бере бабу Варку під руку і йде додому. А тоді.

А сьогодні?

— Що ж це зі мною, Варко? Я прогавив мітинг! Чуєш, стерво?

— Та чую. Твоя покійна мати, Тереш-ку, казала: Піз він і є Піз. Треба було на мітинг іти не повз крамницю.

— Могла б і не пустити!

— Тебе не пустиш.

— Варочко! А в нас нічого немає?

— Ні росинки!

— От біда, а так співать хочеться.

— То співай.

І дід затягнув:

Бабі Варці ставало жарко і млосно від пісні. Поля дивилася на них і думала: «Дід Терешко — справді бабина перша й остання любов».

Абітурієнт-1986

Киянам на все життя запам'ятався 1986 рік. І навіть не вибуховий квітень, а серпень. Чим?

По-перше. Майже порожнє місто, точніше голе, як голова людини, що перехворіла на тиф. По-друге. Дуже страшно не тільки від слів «Чорнобиль», «радіація», а від того, що на вулицях міста практично немає жодної дитини. Богу дякувати, хоч про дітей подумали чиновники, а взагалі — вивозили батьки хто куди зміг. По-третє. У Києві продавалася по мізерній ціні сила-силенна вина «Кабарне», та ще з'явилися машини-по-ливальниці. Люди вірили в усі дива: вода змиває, ні, на смерть убиває радіацію, як вірили інформації по радіо й телевізору: мовляв, у Києві радіаційна обстановка в межах норми. Функціонували державні установи, пекарні, магазини. Та нас зараз цікавлять виші, і про це йтимеметься далі.

Серпень 1986 року. Саме на цей час припадали вступні екзамени. Професор А. (далі не будемо називати його наукове звання, а просто — Іван Митрофанович) любив усе: свій заклад, ректора, декана, колег, вчену раду, методисток, студентів, а найбільше — свої лекції. Не любив лише одного — вступних екзаменів. Щоправда, раніше його туди й не запрошували. Цього разу і декан, і секретар приймальної комісії наполягли: розумієте, Чорнобиль. Молоді з дітьми виїхали. Ви людина у віці. Кажуть, на старих радіація майже не впливає, — спробував пожартувати секретар. Виручайте. Головне забув: ви порядна людина, ситуацію розумієте, не те, що деякі — втекли, навіть трудову книжку залишили у відділі кадрів. А виш працює, набираємо нові кадри.

— Гаразд, — без зайвих запитань по-годися Іван Митрофанович, бо вираз обличчя у секретаря, а особливо в декана, був такий жалісливий, наче в тих, що просять милостиню.

Думав і собі податися до брата в Новосибірськ, куди вчора відрядив доньку з онуками.

— Гаразд, — як треба, то треба.

Чоловік він був пунктуальний. Сказано — з'явитися на 8:00 туди-то й туди, і в новенькому костюмі, з краваткою, яку вдягав на великі свята (День перемоги та дні народження дітей і онуків), Іван Митрофанович був на роботі.

Майже порожнє місто, а біля корпусів по вулиці Ломоносова народу тьма-тьмуща. Батьки. І чого їм побиватися?! Знало тоді і велике, і мале, тобто і ректор, і абітурієнт, що конкурс у київських вишах мінімальний (якщо не сказати нульовий). А на окремих факультетах — узагалі недобір.

Іван Митрофанович — філолог, тому направили його в аудиторію, де на дверях написано: «Письмова робота з української мови і літератури (твір)».

Сучасна людина повинна знати, що на ті часи слово «тест» плутали зі словом «тост». То ж у 80-х роках ХХ століття тестувань не було в природі. Перед тобою аркуш паперу в широку лінію. Сиди собі три астрономічні години і твори. Секретність під час вступу була приблизно така, як у часи, коли вчені-фізики разом із Сахаровим розробляли водневу бомбу. Теми творів, екзаменатори, аудиторія — усе під великим секретом. Кожна письмова робота мала свій шифр, номер. Тому після перевірки творів починалася ще довга й марудна «ручна робота» (роз-печатка), бо комп'ютерів, як відомо, не було. Отже, абітурієнт був не Петровим, не Шостаковим, не Івановим, а всього-на-всього номером, як ото колись у зеків. Та у підсумковій відомості все повинно збігатися: оцінка, прізвище абітурієнта, його екзаменаційний лист.

Та й я морочу голову читачеві, усі викладачі добре це знають, краще кілька слів про атмосферу. Напружена. Абітурієнт боїться екзаменаторів, а ті в свою чергу — служби безпеки. За радянських часів: об'єктивність і справедливість — понад усе.

Опинившись в аудиторії з двома жін-ками-екзаменаторами, Іван Митрофанович не звертав на них жодної уваги, скажу вам більше, його навіть не цікавило, хто і як пише. Чоловік думав про дітей. Як долетіли, чи зустрів їх брат, як влаштувалися. Для порядку один раз пройшовся по аудиторії, тоді сів за стіл читати газету.

— І чого ви, шановні (на жаль, не знаю імені й по батькові), як маятник, ходите весь час по аудиторії? — запитав молодшу.

— Щоб не списували!

Якомога тихіше старий зашепотів:

— Нехай хтось і спише. Наче ви не знаєте, що цього року конкурс мінімальний. Сам декан відверто сказав.

Молодша екзаменаторка, мало сказати, обурилася. Обличчя вкрилося плямами, аж браслетки зацокотіли: цок-цок-цок. їх до біса було на обох зап'ястках.

Іван Митрофанович пильніше придивився до неї. Вона навіть вродлива. Не сподобалася лише спідниця зі шкіри. Нормальні люди (як мій батько) з такої шкіри шили чоботи, — подумав.

«Я таки не в часі! Не в теперішньому часі... Треба погасити якось міні-кон-флікт.»

— Як вас, шановна, величати?

— Вікторія Анатоліївна!

— Прегарно, милозвучно...

Вікторія Анатоліївна звикла не до таких банальних компліментів, а тому, ігноруючи діалог, підійшли до колеги старшої за віком, огрядної жіночки, про яких кажуть: спочатку в дверях з'явиться бюст, потім вона сама. І ще одна портретна деталь: на голові — копиця жовтогарячого кольору. Іван Митрофанович вмить детермінував: пожежна машина.

— Стелло Павлівно! Професор наш — антипедагог. Щойно мені таке брякнув.

— Не звертайте, Вітусю, уваги. Наші професори сьогодні — суцільні диваки. Не те що колись було.

Сказала і по рядах — цок-цок-цок (у неї черевички на високих підборах).

— Мамаша! — перехопив її морячок. — Слово «абітурієнт» пишеться з м'яким знаком?

Стелла Павлівна спочатку скипіла, а потім стримано підійшла до морячка і щось пошепки йому сказала.

Іван Митрофанович того не чув, проте міг би і спросоння переказати дослівно.

— У цій аудиторії ні тьоть ні дядь, а тим більше мамаш немає! Є екзаменатори. Надалі з подібними запитаннями не звертатися!

Аудиторія принишкла, з усіх сил напружувала свій мозок, а головне — пам'ять, щоб замість білого аркуша з'явилося те, що ми називаємо «твір».

Надійшла черга познайомити читача з абітурієнтом. Пріє, бідака, у чорному кітелі, прикрашеному значками. Можливо, серед них були й державні нагороди, екзаменаторів жіночої статі вони не цікавили, а Іван Митрофанович нічого не тямив у тих «цяцьках». Морячок сидів собі, проте на аркуші в широку лінію не з'являлося жодного рядка. Ой, біда. Я ж чотири роки на підводному човні марив вивчати морське право! Подався до Києва, бо всі в одну душу (батьки, друзі): там через Чорнобиль малий конкурс. Оце ще раз перепитую екзаменатора і, клянусь небом з морем, писатиму так швидко, як мати лузає насіння.

— Екзаменаторе! У слові «мотузки» пишеться «а» чи «о»? Бо в нашому селі кажуть «матузки», а на дошці написано «Давид Мотузка»?

— Боже милосердний! Це знову морячок-придурок, — доволі голосно сказала Вітусі «пожежна машина».

Аудиторія враз забула, що складає вступний екзамен на юридичний факультет, і зірвалася вибухом сміху. Для цього була причина, бо більшість читала роман А. Головка «Бур'ян».

Втихомирив абітурієнтів Іван Митрофанович. А потім... Слова Вікторії Анатоліївні ніхто не надавав. Вона звикла сама брати.

— Ще третє запитання, і ви, шановний, кладете свою роботу сюди (ткнула пальцем на стіл) і шуруєте прямісінько в річпорт. Там, здається, потрібні вантажники!

«І за віщо мені ці муки? Цей день? Казав же: не люблю вступні екзамени», — картався Іван Митрофанович.

Картався і морячок, довго сидів ніби води в рот набравши. Коли Стелла Павлівна нагадала, що час від чернетки переходити до чистовика, абітурієнт-моря-чок підвівся, підійшов до столу, поклав свою «роботу» й екзаменаційний лист на стіл. Всередині аркуша — одне речення: «Такої жратви не люблю!»

Час читачеві дізнатися, що абітурієн-та-морячка звати Макаренко Олег Андрійович, і що він закінчив Яцунівську середню школу Полтавської області. А то заладили: морячок, морячок...

Олег Андрійович узяв з першої лави свої речі, власне, одну: брезентову сумку з наклейкою «Морфлот», уклонився і зачинив за собою двірі аудиторії № 101.

Жінки-екзаменатори лишались незворушними й робили, здається, все педагогічно правильно, окрім одного. Читач у нас розумний, сам домислить. Зате Івану Митрофановичу муляло і рвало серце усе разом: Чорнобиль, конфлікт з колегами й абітурієнтом Макаренком Олегом Андрійовичем. Треба було б, мабуть, зупинити хлопця, умовити продовжити екзамен. А може, ні? Я таки справді дивак-педагог. А чому ж тоді мені так подобається читати лекції? Хід його внутрішнього монологу перервала Стелла Павлівна.

— Ось тут поставте свій підпис.

— Що це?

— Прочитайте! Акт про відмову.

Механічно прочитав акт і знов узявся за газету. Не читалося.

— Вітусю! Ходімо на останню лаву щось перекусимо! А ви, Іване Митрофановичу, керуйте тут. Ваше професорське око все помітить.

Проте професорське око нічого не помічало, бо й не дивилося.

... Хто зна, яких висот сягнув би морячок, якби не цей казус: безпосередність хлопця і брак знань випускника сільської школи. А він же марив чотири роки вивчати право. Серце в нього юне, довірливе, душа — моряка-підводника.

— Це ж не війна, врешті-решт.

Образи морячок ні на кого не затаїв.

— Хай — недоучка, але ж не придурок, — все ж шкребло в голові.

Вийшовши з корпусу, Олег Андрійович поправив на собі кітель, став у величну позу (наче перед телекамерами) і сказав собі: смійтеся, екзаменатори, скільки вам влізе!

Католиком колись було дозволено поставити монумент у пам'ять страшної Варфоломіївської ночі. А чому б отут, на місці, де я стою, не поставити монумент і не викарбувати золотом: «Тут безславно завалив вступний екзамен моряк-підвод-ник Макаренко О.А.».

Вражає? Ще б пак! Усякий придурок-абітурієнт тоді подумає: подавати заяву на юрфак чи не рипатись. Накупи краще кілька мішків проса і дюжину курчат. Сиди собі під хатою у селі, де одні діди та баби, і агакай на проклятущого глумку: «Ага! Ага! Га-га»... Жарти жартами, але гірко на душі Олегу Андрійовичу. Не пішов у річпочт, куди його направляли. Був у нього ангел-охоронець, хоча за чотири роки й підірвав здоров'я на атомному човні.

— Не піду в річпорт, подамся на залізничний вокзал. Недоучка? Так. Але ж не придурок.

Знову виструнчився і вже серйозно:

— Ви образили захисника Вітчизни.

Ангел-охоронець нашіптував морячку слова його матері: «Синку! Не гнівайся і не сумуй. Сонце ж однаково світить і для праведника, і для грішника, і для негідника».

Москва і Ленінград Олегу Андрійовичу не по зубах. Але в Одеський інститут інженерів морського флоту вирішив спробувати.

А тим часом письмовий екзамен з української мови і літератури добігав свого кінця. Випала ціла година, доки повернули твори, засекреченими, зашифрованими.

В очікуванні подальшої роботи Іван Митрофанович надумав усунути міні-конфлікт із дамами-екзаменаторками вдруге. Знайшов виправдання для обох. Жінок на філологічному факультеті, де працював професор, як на трикотажній фабриці імені Рози Люксембург. І в кожної свій норов. Природно, що й у цих двох те саме. Стелла Павлівна терпіти не може неграмотності і серед колег, і серед студентів. Молодець! А Вітуся? Молода, недосвідчена. І, мабуть, не ординарна. Отак! Хіба не добре, що Іван Митрофанович нагадав нам про те, що в літературознавстві називається «мотивація»

Тимчасом принесли роботи абітурієнтів, і професору стало вже не до мотивації. Чорний олівець, орфографічний словник і величенька купка творів. Хоч і не після шахти, але добряча втома після перевірки (хай скажуть, що не так), як у шахтаря. Далі те, що викладачі називають «ручною роботою». Адже все повинно збігатися — прізвище, оцінка, номер, екзаменаційний лист.

Нарешті випала невеличка пауза, Іван Митрофанович спустився на перший поверх, де був єдиний на весь корпус таксофон, хотів попередити дружину, що прийде пізно. Біля таксофону впізнав по шкіряній спідниці Вітусю, яка в трубку з дивними інтонаціями з кимось розмовляла.

— Ми вам купили п'ять кілограмів яблук!

— Навіщо? Як навіщо? Білого наливу, білісінького, як папір, п'ять цяточок на кожному.

— Кажете, своїх навалом?.. Придурок, — уже не в трубку буркнула і перелякано обернулася. Поруч — Іван Митрофанович чемно чекає своєї черги...

Після розмови з дружиною він піднявся на третій поверх і сказав Вікторії Анатоліївні, що п'ять кілограмів білого наливу купить залюбки, бо дачі немає, а ринок далеко.

Вікторія Анатоліївна і Стелла Павлівна подивились одна на одну, потім на Івана Митрофановича, потім на колег. Про себе резюмували: «І цей придурок».

Тим часом досвідчений старший викладач Н. підсів до Івана Митрофановича і запитав:

— Шановний професоре! Особисто вам чи хотілося б знати, яку оцінку одержала на вступному екзамені ваша донька, онук чи племінниця? І не через два дні, а сьогодні, в цю хвилину?

— Ще й як би хотілося!

— Отож, п'ять кілограмів яблук — пароль, дорогий ви наш. Як вам повідомити про результат, коли тут не тільки стіни, а й стілець, на якому ви сидите, все прослуховується.

Іван Митрофанович про всяк випадок оглянув олівець червоного кольору: може, і в ньому «жучок»?

«Недоучка не морячок, а я», — вкотре за день картав себе професор. Не хотів же, казав, що не люблю вступних екзаменів. Час думати про пенсію.

Утім професорові не треба було й думати про це. Про нього потурбувалися інші, у тому числі й ті, кого він шанував найбільше.

У 90-х роках ХХ ст. в Україні спішно почали омолоджувати виші. А науковців, професорів відправляти на мізерну пенсію. Так з'явилися біля Ботанічного саду вуличні книгарні, в яких пенсіонери продавали книги з власних бібліотек, над якими тряслися все своє життя, як та мати над дитиною. Комусь пощастило заробляти в чужих краях, а хтось влаштувався у престижному офісі (у графі — прибиральниця). Не треба, не треба сміятися. У нас будь-яка праця в пошані.

Читач може подумати, що ми вже й забули про морячка-абітурієнта. Ні. Проте доведеться чимало чого оминути, щоб не переобтяжувати того, хто полюбляє читати лаконічні історії.

Життя Олега Андрійовича після злощасного екзамену — суцільний ланцюг див, труднощів, кар'єрних висот. Ангел-охоронець літав таки над ним. Спочатку не забулася мрія — вивчати правові норми у сфері мореплавства. Але після закінчення Одеського інституту інженерів морського флоту (з відзнакою) наче й збулася. Олег Макаренко тривалий час працював у сфері морського транспорту в Іллічівському морському порту.

Де тільки не побував капітан Макаренко! Наші зовнішньо-економічні зносини сягали на той час сто і більше країн. Заробіток — дай, Боже, кожному. Для капітана — він на другому плані, бо ні дружини ні дітей у нього не було. Не шкодував грошей на дорогі сувеніри друзям, рідні. Капітана вабив не заробіток, а — інше. Кожна країна, куди прибувало тор-гівельне судно, — відкриття, кожна чужа мова — таємниця. А ще море — воно було для нього всім. Вивчив Олег Андрійович Макаренко і українську мову, щоправда, казав: із принципу.

Та настав час прощатися з морем, бо далася взнаки недуга, зароблена на атомному підводному човні. На новенькому дорогому кітелі колишнього морячка тепер можна побачити не «цяцьки», а державні нагороди.

У капітана був вибір, коли «виходив на берег»

— Київський річковий порт, — не задумуючись сказав керівництву. Стиль життя Олега Андрійовича Макарен-ка описувати не варто. Усі знають, які вони — офіси багатих агентств та фірм: секретарки, Дніпро, екзотичні квіти, за якими треба доглядати. Кому? Це його не цікавило.

Люди звикають до всього: до голоду, біди, крадіжки гаманця. Олег Андрійович не міг звикнути до думки, що людська гідність — такий самий будень, що зветься роботою.

Був день, як день, щоправда, не серпневий. Капітан знав, що його секретарка відучора занедужала. Перехоплю щось у кафе біля фунікулера. Та не встиг вийти, як у дверях офісу з'явився бюст, а за ним — стара жінка з тацею, на якій — овочі, бутерброди, кава. Вона ступила два кроки до столу капітана, і його мов стру-мом ударило: Стелла Павлівна! Капітан Макаренко жестом відсторонив її і стиха мовив: «Таку жратву ми не вживаємо».

— Морячок, морячок-абітурієнт! — впізнала його і стара жінка.

Брязнула на паркет таця з вишуканим сервіруванням. Працівниця нагнулася й заходилася акуратно все визбирувати...

— Пропонували ж мені місце прибиральниці в Могилянці. Вилизувати не було б такої потреби щодня. Відмовилася. Погналася за доларом, — плачучи писала заяву у відділі кадрів колишня доцентка-екзаменаторка, пенсіонерка, Стелла Павлівна.

Честь факультету

«У ту історичну епоху, яку прийнято називати радянські часи, у розквіті тоталітаризму, псевдогероїзму та показухи, примат надавався дармовій праці, на громадських засадах», — записала у свій щоденник відома журналістка, в минулому студентка одного з провідних вишів столиці.

Польові роботи студентів у колгоспі, на агітпунктах, на овочевих базах, у ботанічному саду імені академіка Фоміна, на будові гуртожитків тощо. А скільки інших подібних заходів заважали святая святих, тобто навчальному процесу!

Про ту славну історичну епоху багато писали академіки, лауреати, депутати.

Та спало на думку розповісти незабутню мені історію про один такий захід на громадських засадах.

— Лізон! Тебе терміново викликає декан! — сказав мені староста курсу перед лекцією з журналістської майстерності.

Узагалі-то мене звати Єлизавета, а прізвище — Пікуза. Але якщо Лізон, то нехай буде Лізон. Секретарка уже чекала мене біля аудиторії.

— Ви, Єлизавето, єдиний у нас на факультеті майстер спорту, наша гордість, можна сказати, — вітав мене декан, коли я опинилася в його кабінеті. — До речі, з якого спорту ви майстер?

— З плавання крілем.

Вийшовши із мовчазної задухи, він продовжив:

— Це нічого, навіть добре. Але вам доведеться стріляти.

— Я ж ніколи в руках не тримала рушниці! — крізь сльози промовила Лізон.

— Це нічого. Там буде професійний інструктаж (по-вашому — тренування). Ви ж майстер спорту! Веселіше, веселіше, Лізон. Здається, так вас називають ті, хто вас любить? Адже йдеться про честь факультету!

Єлизаветта Пікуза зрозуміла, що заперечити декану — це все одно, що заперечувати очільникові держави під час його інтерв'ю. Окрім того, наближався час захисту дипломних робіт, за ним і держіспит.

— Отже, домовились! — підсумував декан.

І тут до його кабінету кулею влітає доцент М. Студенти називали її Манюня, а в дужках Міс-мода. І цілком справедливо, бо більшість наших викладачів вдягалися навіть гірше за студентів. Яка тоді була в них зарплата? Запитайте, якщо хочете. А Манюня, тобто Міс-мода, міняла свій гардероб щодня. Студентам це подобалося. Подобалися не тільки її вишукані сукні та декор, а й лекції.

Так от. Ні тобі «доброго дня», ні «дозвольте», вривається і в крик.

— Яка стрільба? І чому саме я повинна пертися на військову кафедру? У стрільбі я тямлю стільки ж, як у санскриті!

— Про це могла б і промовчати, бо кандидат філологічних наук повинен щось тямити і в санскриті. І не кричіть! Неля все чує, студенти!

А далі продовжував:

— Люба моя, тобто Манюня, здається, так вас називають ті, хто вас любить. Врешті-решт, це ж не Ватерлоо! Не війна. І все продумано. З вами поїде фронтовик, офіцер, професор Б. Він з першого разу виб'є усі десятки. А також ось — майстер спорту Єлизавета Пікуза. їй полковник навіть до стрілянини поставить десятку. Потім ще одна особа чоловічої статі з кафедри фотожурналістики, асистент Ч. Він, як ви знаєте, за два кроки нічого вже не бачить. У полковника жалість до таких, сам носить окуляри чи то плюс п'ять, чи то мінус.

— А як же зі мною?

— Вам, Манюню, полковник дасть десятку за красу! Ги, ги, ги...

— Декане, оксамитовий! — не вгамовувалася Манюня в дужках Міс-мода. Замість мене нехай їде фронтовичка, старший викладач З. Вона, певно, стріляє.

— Що певно, то певно. Але тільки уявіть собі на секунду, що буде. Спочатку вона візьметься за полковника, вчитиме його української мови, тоді перейде до членів військової кафедри. А потім як візьме рушницю. Ні, я в'язнем Лук'янівки не хочу бути, мені добре й деканом.

Після деякої паузи декан уже веселіше завершив:

— Я, звичайно, трохи нагнав страху на вас. Але зрозумійте, честь факультету потрібно ж комусь захищати. Це ж не війна. Побавитесь трохи, розважитесь і пам'ятайте: нам потрібна перемога.

Потиснув нам руки, чмокнув мене у щічку і замкнув на ключ свій кабінет.

І ми поїхали. Поїхали на ВДСГ. Саме там у підвальному приміщенні нового навчального корпусу і відбулася історична подія зі стріляниною. По дорозі жартували, фронтовик-професор розважав дотепними історіями, пригодами. А оскільки викладав французьку мову, то пересипав свої оповідки французькою лексикою. Проте чим ближче під'їздили ми до резиденції військової кафедри, тим більше спадав наш емоційний тонус. І нарешті, ось воно, заховане в сутерени стрільбище зі скромним інтер'єром: старий зелений ковралін на підлозі, рушниці на стінах, мішень і... полковник, що не гаючи часу, професійно, навіть урочисто й гарно, провів інструктаж, від якого, здається, сам він одержував величезне задоволення.

— Понятно?

— Понятно! — гаркнув фронтовик-професор Б. Мабуть, тільки йому й було все «понятно». Та ми на знак солідарності теж закивали головами.

— Сначала стреляют мужчины!

Декан наче рентгеном просвітив офіцера-фронтовика. Той з ходу кілька разів влучив у десятку. Полковник, задоволений і усміхнений, тис йому руку і дуже хвалив. Ми з Манюньою потерпали. Що вже казати про асистента Ч., до якого дійшла черга. Він довго не міг улягтися, знайти потрібну позу. Та ще й окуляри з носа сповзали. Полковник сердився.

— Не ёрзайтесь, мужчина!

І тут у мужчини сталася катастрофа. Шукаючи окуляри (+5), він ненароком натиснув на курок. Куля просвистіла мало не над головою полковника. Тієї ж миті на нас вилився фонтан «нормативної військової лексики» уже не сердитого, а лютого, як тигр, полковника.

З четвертого чи п'ятого разу асистент усе-таки вцілив у трійку.

— Женщины, к ружью!

Мордувались ми довго. Описувати не буду, бо мати як прочитає, згадає Другу світову війну. Мордувались не тільки ми, а й полковник. А нам же потрібна була перемога. Наказом і мольбою декана ми не могли знехтувати за будь-яких обставин.

І коли я, майстер спорту з плавання, побачила на своїх колготках, куплених майже на всю стипендію, не стрілки і не дірки, а дірели завбільшки з більярдні кулі, а в Манюні вимазані в якомусь мазуті її білосніжне жабо і новенький лайковий піджачок, не втрималась і пішла на злочин. Простіть, пане полковнику. Ви тоді, мабуть, щоб відійти від шоку, завданого вам асистентом Ч. та нами, мило обнімалися і згадували свої військові подвиги з фронтовиком-професором Б. Скориставшись цим, майстер спорту Єлизавета Пікуза з металевою шпилькою (вона носила тоді зачіску, як у Юлії Тимошенко) підкралася до мішені і... Манюні проколола десятку, собі — дев'ятку.

— Вот видите, женщины, что такое профессиональный инструктаж! — порадів за нас полковник.

Можете засуджувати мене, шановні читачі, але нам потрібна була перемога.

Другого дня на дошці об'яв кожен міг прочитати лаконічну інформацію. «Честь факультету захистили» — і великими літерами, як горобці, наші прізвища.

Інакше бути й не могло, адже ми не на змаганнях зі стрільби зайняли друге місце.