Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників

Золотоголовий хлопчик

Діялося це не за моєї пам’яті й не тут. Одна жінка була чарівницею і через це не могла мати дітей.

Дізналася вона, що в горах є дід, який може їй допомогти, й помандрувала до нього.

Дід вислухав її, дав дві горошинки й сказав, аби ковтала одну вранці, а другу — ввечері.

Другого дня вранці одну горошинку жінка проковтнула, а друга покотилася та й упала у пійло. Віднесла вона кобилі пити, а кобила спила й горошинку.

Через сорок тижнів жінка народила хлопчика, що мав золоту голову, а кобила привела золотоголове лоша.

І хлопчик, і коник ростуть не по днях, а по годинах. Малий уже вчиться в школі. Мати розповіла йому про діда, який дав їй горошинку, і хлопчик вирішив провідати його.

Пішов у далекі гори, погостював три дні, а звідти повернувся з чарівним перснем, що дід подарував.

А цей перстень зробив його таким сильним, що золотоголовий хлопчик міг дуба з корінням вирвати.

Просить мати, аби він подарував їй той перстень, а коник радить не давати. Хлопець не дає.

Тоді чарівниця задумала позбутися сина й заволодіти чарівним перснем.

Подає вона хлопцеві сніданок з отрутою. Але тут прибігає золотоголовий коник і каже:

— Не їж, брате, бо вона хоче тебе отруїти.

Хлопець послухав коня і висипав сніданок собаці. Собака з’їв і тут же здох.

— Бачиш, мамо, що ти зі мною хотіла зробити? — каже він. — Тож тепер не нарікай, що залишаю тебе одну, а сам їду світ за очі.

Сів на золотоголового коня і поїхав. Їхали вони цілий день. Надходить ніч і треба кудись проситися ночувати.

А мати цього хлопця була знайома з усіма чарівницями. Задумала вона хлопця зі світу збути — полетіла до своєї приятельки, аби його перестріла.

Не встиг хлопець подумати, що нема де ночувати, як виходить з лісу вродлива жінка й просить до себе:

— Я маю багато волів. Якщо мене захочеш, то я хоч зараз згодна виходити за тебе заміж.

Пішов дивитися на її воли, а то ведмеді. Як не кинуться на нього, а він лише рукою махнув — і всі лежать неживі.

Входить до її палацу і каже:

— Ой, що то за воли! Я за одним махом усіх повбивав.

— Як ти такий сильний, — каже вона, — то будеш моїм чоловіком. Але спочатку подивися на моїх собак.

Пішов дивитися на собак, а то сорок вовків. Він як махнув рукою — всі сорок трупом лежать.

— Добре, — каже вона. — Коли ти такий сміливий і сильний, то будь моїм чоловіком.

Вийшла вона надвір і переговорила з його мамою, що нічого не боїться хлопець. Сама не знає, що вчинити.

— Знаєш що? — каже стара. — Виймемо йому очі. Але головне якось перснем заволодіти, аби силу втратив.

Входить чарівниця до хати і каже:

— Перед весіллям треба жениха купати.

Нагріла води. Він роздягнувся, скинув з руки перстень, а його мати хапнула той перстень і каже:

— А тепер я зроблю з тобою, що сама схочу!

Чарівниця питає:

— Що з ним вчинимо?

— Виймемо очі й кинемо голого за пліт.

Кинули чарівниці хлопця за пліт на оболонь, де його кінь пасся. Як побачив кінь, що таке сталося з його другом, підбіг і каже:

— Сідай якнайскоріше, бо вони вже здогадалися й радяться спекти тебе в печі.

Викарабкався він на коня, й той завіз його далеко-далеко. Скинув під старим високим хрестом і ліг поруч відпочивати. Він заснув, але опівночі чує, що його будить кінь. А то прилетіло три круки. Один сів на лівий бік перехрестя, другий — на правий, а найстарший — на вершечок.

Чує: говорять між собою.

Перший каже:

— Село вимирає, бо води нема.

Другий каже:

— Я сам таке зробив. Я копитом заткав джерело. Якби хтось з них взяв сирового полотна, зліз у криницю, відкрив ним нору, то вода знову була б.

Третій:

— Я чув, що цісарева донька дуже хвора: зсохла на тріску. Вона гуляла в парку і плюнула на доріжку, а жаба прискакала і ту слину злизала. Жаба тепер живе під підлогою її кімнати й чекає смерті царівни. Треба ту жабу зловити, розрізати, дати крові з неї напитися дочці цісаревій, а в м’ясі скупати, і одужає.

— А ще що в світі діється?

— Знаю, що мати синові очі вибрала.

— Якби він дійшов на світанку до Дунаю, то буде така вода текти, що хто би в ній не вмив очі — стане видючим.

Знялися з хреста три круки й полетіли. А кінь питає:

— Все чув?

— Чув. Але як я зможу дійти до ранку до Дунаю?

— Сідай швидше й поїдемо.

На світанку були вони на березі Дунаю. Промив очі, кінь питає:

— Бачиш?

— Як крізь товсте скло.

— Вмивай ще раз.

За другим разом побачив ліпше, а за третім — повернувся зір.

— А тепер куди поїдемо?

— Поїдемо до того села, що без води вимирає. Може, хоч який одяг дадуть, бо я голий.

Доїхали до села, а біля криниці сидить старий дід і плаче.

— Дайте, дідусю, води!

— Де ж я тобі візьму, дитино? Одна-єдина криниця була — та й та пересохла. Люди мруть без води, худоба гине.

— Дайте мені якесь вбрання, драбину, сирового полотна, і будемо мати воду.

Приніс дід все, що просив хлопець. Зліз він драбиною у криницю, витяг з нори чортове копито і відразу пішла вода. І таке було джерело, що нараз криниця заповнилася і побігла вода потоком. Люди втішилися, біжить худоба, всі п’ють, дякують йому, а він каже:

– Їдемо до царя.

Сів на золотоголового коня і через якийсь час були в цісарському саду. Вже більше доби не спали, були змучені й позасинали. Збіглися царські слуги. Одні стали коло них, а другі побігли до царя.

— Що сталося? — питає цісар.

— Золотоголовий хлопець із золотоголовим конем у саду спить!

Цісар зібрав військо, оточили сонного з усіх боків, аби не втік. Сам цісар підходить і питає:

— Хто ти такий?

— Я — лікар, — спросоння відповідає цісареві.

— А чого ти так погано одягнений?

— Не питайте. Я вашу доньку вилікую, і ви мені краще вбрання подаруєте.

— Як вилікуєш, то вона жінкою твоєю буде. З усього світу лікарі в мене були, але ніхто ще не вилікував.

Пішов до її покою і так зробив, як круки говорили. Одужала царівна.

Оженився з нею парубок і жив, поки життя не прожив.

Золоті яблука

В одній сім’ї було три дочки. Дві повіддавалися на сторону, а наймолодша, Марійка, залишилася при матері й батькові. Вона була найвродливішою з-поміж сестер, та лише щастя не мала. Бо не встигли відгуляти весілля середущій сестрі, як вмерла мати, і батько привів собі другу жінку.

Недовго прожив з нею. Знущалася мачуха над Марійкою, банував[1] батько за першою жінкою і скоро теж відправився на той світ.

Нікого тепер вже Марійка не мала, хіба що корову. Рано-вранці виганяла її на пасовище, найкращої трави носила і свій біль сирітський тварині виливала. А мачуха була така лиха, що й за пса її не мала, знущалася, як лише могла.

Одного разу каже Марійці:

— Ти, неробо, лише мій хліб їси, а робити нічого не хочеш. Поженеш нині корову пасти, то маєш на пасовищі виткати мені з павутини звій білого полотна. Як не витчеш, то не вертайся до хати.

Сіла Марійка на пасовищі й плаче. А корова підійшла і людським голосом питає:

— Чого ти плачеш, Марійко? — Та як мені не плакати, коли мачуха наказала виткати з павутини звій білого полотна, а я не вмію ткати.

— Не плач. Подивися краще мені в ліве вухо та й візьми, що треба.

Пригнала дівчина корову з пасовища, поклала полотно на стіл, а сама лягла спати.

Здивувалася мачуха, де вона таке біленьке полотно дістала. Другого дня каже:

— Не забудь мені, лежибоко, принести нині синього шовку. Як не принесеш, то й ночувати не приходь.

Втекла би Марійка від злої мачухи, але жаль їй корови. Сіла на пасовищі та й гризеться, що тепер робити.

— Чого журишся, Марійко? — питає корова.

— Та як не журитися, коли мачуха наказала принести звій синього шовку, а де я його візьму?

— Не гризися. Подивися мені в праве вухо і візьми собі, що треба.

Прийшла ввечері мачуха, а шовк на столі. Дивується, як Марійка виконує всі її забаганки. На другий день відправляє дівчину на пасовище з коровою, і каже принести звій червоного оксамиту.

Не знала Марійка, що зла мачуха прийшла вслід за нею аж на пасовище, сидить за кущем і слухає, про що вона з коровою розмовляє.

Пригнала ввечері корову додому, а мачуха каже:

— Завтра будемо твою корову різати, бо вона мало молока дає.

Вибігла Марійка надвір і так заплакала, що аж небо засмутилося. Але бачить — йде незнайомий дідок.

— Чого ти, дівчино, плачеш? — питає.

— Та як мені, бідній сироті, не плакати? Нікого я не маю, лише корову, і ту мачуха хоче зарізати.

— Не плач, сирітко, бо сльози не поможуть. Як заріжуть корову і будуть кості розбирати, візьми кісточку і посади в грядку.

Зробила Марійка, як дід казав. На другий день серед города з кісточки виросла прекрасна яблуня, одразу зацвіла, а на третій — зродила золоті яблука.

Хто чужий надійде, хоче яблуко зірвати, а вона гілля підніме догори і не дається. Лише підійде Марійка, і всі гілки нахиляються, аби вона зірвала золоте яблуко.

Над’їхав вродливий хлопець, а сирота під яблунею. Хотів зірвати золоте яблуко, але яблуня гілля підняла догори, і побачив під ними Марійку. Так сподобалася йому, що каже:

— Якби ти хотіла, я б оженився з тобою.

Марійці теж дуже сподобався цей хлопець і каже:

— Дай, яблуне, йому яблуко.

Яблуня вкрила їх гіллям, і обоє стали обривати золоті яблука. Як обірвали всі до одного, хлопець взяв її на бричку і повіз до себе додому.

А на другий день побачили на своїм городі яблуню. То вона вночі перейшла вслід за Марійкою. Ще довго там росла і родила золоті яблука. Може, і тепер родить, якщо вони ще живуть.

Зачарований хлопець

Був собі чоловік і мав багато дітей. Тяжко йому жилося. Якось приходить до нього чарівник і каже:

— Дай мені одного хлопця, я візьму його до себе в школу. Приїдеш через три роки і забереш його назад.

Дав чоловік йому хлопця, і чарівник вчить його, муштрує на всі боки і навчає різних штук.

Кінчилися три роки, їде батько за сином. А чарівник показує йому три голуби.

— Вибирай, котрий з них твій син.

Голуби всі однакові, котрого вибрати? Не знає чоловік, що робити.

Приходить він додому та й розказує жінці про тих голубів. А жінка йому:

— То ти дав йому хлопця, а він хоче голуба віддати? Іди й кажи, нехай віддає хлопця!

Іде він до чарівника другий раз, а той знову показує йому три голуби.

— Подивися, котрий твій син?

І батько знову пішов додому без сина. Жінка свариться ще дужче.

Збирається він іти третій раз, і сниться йому вночі сон. Ніби каже син: «Тату, як ти прийдеш за мною і покажуть тобі три голуби, то я буду з лівого боку, і трошки тріпну крилом. Як я тріпну крилом, ти мене зразу лови і не віддавай».

Прийшов батько до чарівника, а той знову показує три голуби.

Чоловік свариться:

— Ти віддай мені сина!

— А ти пізнай, — каже йому чарівник.

Дивився, дивився чоловік на ті голуби, а один — раз! — і тріпнув крилом. Чоловік одразу вхопив його.

— Це мій син!

— Ні, це не твій син, — каже чарівник.

— Я пізнав і забираю, — сказав батько і не віддав чарівникові голуба.

Приніс він його додому, і голуб перекинувся хлопцем.

Минуло кілька днів, і не стало в них ніякої їжі. Треба десь дістати грошей на харчування. Каже син батькові:

— Тату, я перетворюся на коня, а ви ведіть мене на ярмарок і продавайте. Кажіть на ярмарку так: «Яку мій кінь виб’є копитом яму, стільки треба насипати за нього золота». Але продавайте мене тільки без вуздечки.

Повів старий коня на ярмарок. Ходять купці, але хто ж стільки золота має? Коли йде той самий чарівник. Через плече в нього торба.

— Продається кінь?

— Продається.

— Що за нього?

— Яку мій кінь виб’є копитом яму, засип золотом.

— Добре.

Кінь як почав бити, то й вибив яму по груди. Розкриває чарівник торбу, засипає яму золотом і бере коня. Але вуздечки батько не дав. Одяг чарівник на коня свою вуздечку.

Їде чарівник додому, а кінь і по землі біжить, і попід хмари летить. Летів він так, летів, а тоді як шпурне чарівника на землю! Аж порожня торба відлетіла.

Побіг кінь додому, а чарівник встав і собі пішов.

Перетворився кінь хлопцем, і живуть вони з батьком, розживаються. Але сім’я велика, і гроші минаються. Син і каже:

— Ну, тату, треба знов іти на ярмарок. Тільки дивіться, щоб не продали мене з вуздечкою.

Повів старий коня на ярмарок, але ніхто не міг його купити. Аж тут знов іде чарівник з торбою через плече. І знов продав йому батько коня. Довго торгувався чарівник, хотів і вуздечку взяти, але старий не дав.

Їде чарівник додому, стискає ногами коня. А кінь то по землі біжить, то під хмари злетить. Летів він так, летів, а тоді як шпурне чарівника на землю, аж загриміло. Чарівник упав, торба відлетіла, а кінь побіг додому. Перетворився він удома хлопцем і живуть вони, розживаються.

Минув час, і знову гроші минулися. Каже син татові:

— Підемо знову на ярмарок. Знов буде яма золота. Лише тільки не давайте вуздечки.

Прийшли вони на ярмарок. Коло коня купці роєм рояться. І пани, і попи — усі хочуть мати такого коня. А грошей таких не мають. Коли йде знову той чарівник. Питає за коня.

— Кінь продається, — каже батько. — Дайте за нього стільки золота, щоб була повна яма. А яму він виб’є копитом.

— Добре.

І зачав кінь бити яму. Б’є і б’є, лиш земля на всі боки летить. Забився в яму по груди. Насипав чарівник повну яму золота, а тоді й каже старому:

— Дайте мені й вуздечку.

— Ні, не дам.

— Я вам за неї ще дві пригорщі золота насиплю.

Подумав старий: «Як за дві пригорщі золота, то можна й віддати». Та й віддав вуздечку чарівникові. Одяг чарівник вуздечку на коня і поїхав. Кінь то по землі біжить, то під хмари злетить, але вирватися від чарівника не може. Приїхав чарівник додому, заводить коня у стайню, прив’язує його. Потім насипав йому казан вугілля і каже:

– Їж, вражий сину. Ти мучив мене, а тепер я тебе буду.

Замкнув стайню і пішов.

Ліг чарівник спати. А на ранок встав і йде до коня. Подивився, а коня немає. Лиш вуздечка і вугілля лежать. Чарівник розгубився і забув зачинити двері. Де кінь? А кінь перетворився горобцем, заліз у шкарубину, туди, де випав сучок, і сидить. Чарівник перетворився у шуліку і глядить по шкарубинах, і от-от має його спіймати. А горобець раз! — і надвір. І в кущі. Шуліка за ним і почав там ловити. А він перекинувся голубом і полетів. Шуліка — за ним. Але голуб летить швидше, і шуліка ніяк його не здоганяє.

Долітають вони до моря. А там дівчина прала сорочки. Голуб перекинувся в перстень і впав коло дівчини. А дівчина підняла перстень і на палець його почепила. Шуліка перекинувся в панича і підступив до дівчини.

— Віддай перстень. То мій.

А вона не дає. Він усе «дай» і «дай», і не відходить від неї, а вона не дає. Попрала вона своє шмаття, кладе його на коромисло і йде додому, а він усе «дай». Виходить з хати її мати.

— Що там таке?

— Я, — каже дівчина, — знайшла перстень, а він причепився і хоче забрати. Каже, що це його перстень.

— То дай йому той перстень, — каже мати.

Дівчина зняла перстень з пальця і кинула на землю. А перстень перекинувся кукурудзою і розсипався по траві. Панич перекинувся в півня і давай те зерно дзьобати. Видзьобав він усе зерно. Лише одне зернятко лишилося, і з того зернятка зробилася миша. А з півня зробився кіт. Кіт — за мишею, а вона — в дірку. Забилася і сидить там. Кіт походив, походив, а тоді перекинувся шулікою і полетів додому. А миша перекинулася в хлопця.

Повернувся син додому і каже батьку:

— Тату, погано ви мене продали. Мало душі не збувся. Нащо продали вуздечку?

І жили вони собі, і більше на ярмарок не ходили.

Про сестричку Оленку та її брата Івасика

В одному селі жили чоловік і жінка. Мали вони дівчинку Оленку і хлопчика Івасика. Добре їм жилося. Але людина ніколи не знає, що її завтра чекає. Вмерла в господаря жінка, і він оженився другий раз. Прийшла до хати не сама мачуха, а привела ще й свою доньку.

Була її донька дуже лінива, а мачуха сварлива. Пожив трохи чоловік, а далі побачив, що добра не буде, й пішов на заробітки.

Тяжко було дітям коло мачухи, коли він був удома, а тепер ще тяжче стало. Ще сонце не сходить, а мачуха будить Оленку, аби до роботи ставала. Своїй доньці теплої води наливає, а Івасик у холодній вмивається. Лінивій доньці молока свіжого дає, а Оленці — штурханців у плечі.

Поснідає лінива дівчина й знову спати в садочку лягає, а двоє сиріт цілий день працюють.

Але мачусі всього було мало і мало. Найбільше злило її, що рідна донька сохла і чорніла, а Оленка з кожним днем розквітала, як у городі ружа. І задумала вона звести дітей зі світу. Одного дня проганяє сиріт із рідного дому:

– Ідіть служити і не вертайтеся. Я не маю чим годувати нероб.

Взяла Оленка Івася за руку, заплакали й пішли у світи.

А мачуха була чарівницею. Випустила з рукава чорну ворону і наказала їй висушити всі криниці, потічки, річки й озера, куди пішли Оленка з Івасем.

Йшли сиротята, йшли, Івасик дуже втомився і захотів пити. Побачив він коров’ячий слід, а в нім дощову воду і каже:

— Я нап’юся, Оленко.

— Не пий, Івасику, бо станеш телятком.

Далі побачили свинячий слід, а в нім воду.

— Я вип’ю цю воду, — каже Івасик.

— Не пий, братчику, бо станеш поросятком.

Але зустрівся їм овечий слід з водою. І не встигла Оленка слово вимовити, як Івасик припав до нього і вмить став баранцем.

Заплакала Оленка:

— Що мені тепер з тобою робити?

Зняла з себе пояс і веде баранця за собою. А ніде нема ні села, ні води. Аж далеко-далеко побачила палац. Підійшли вони ближче, а за палацом — сад, річка, луги і на брамі стоїть вродливий царевич. Проситься Оленка:

— Чи не взяли б ви мене на службу?

Подивився царевич, що Оленка дуже вродлива й каже:

— Чи не була б ти мені за жінку, бо я нікого не маю.

— Стану, але при одній умові, що цей баранець буде всюди зі мною. Що я буду їсти, те й він нехай їсть, де я буду спати, нехай і він там спить.

Так жили вони всі троє в добрі та гаразді. Царевич ходить на полювання, а Оленка з братом-баранцем вдома. Вона прибирає, пере, варить. Але мачуха питає чорної ворони, чи загинули діти, і чує, що живі-здорові.

Переодягається мачуха-чарівниця з донькою так, аби їх Оленка не впізнала, і разом ідуть до палацу. Царевич на полюванні, а тут сонце пече. Каже чарівниця:

— Ходімо, Оленко, купатися.

Прийшли до річки, роздягаються. А мачуха зайшла ззаду, скрутила назад руки, зв’язала осокою, до шиї камінь прив’язала й кинула Оленку у воду.

Каже чарівниця дочці:

— Тепер царевич буде твоїм чоловіком. Іди до палацу, лягай на її ліжко і чекай його.

Повертається царевич з полювання, а Оленка не зустрічає його. Входить до палацу, а вона лежить чорна, марна і з очима лютими.

— Чого ти так змарніла, Оленко?

— Я дуже хвора.

— А чим тебе рятувати?

— Заріж он того баранчика і звари мені з нього печінку і серце.

— Нехай буде так.

Пішов царевич ножа гострити, а баранець прибігає і проситься:

— Пусти мене з річкою попрощатися.

— Біжи, попрощайся.

Прибіг Івасик-баранець до річки й просить:

— Оленко-сестричко, рятуй мене. Хочуть мене зарізати — вже ножі точать.

А ріка відповідає:

— Я тебе вже не врятую. На мені камінь лежить і руки мої зв’язані.

Прибігає баранець, а на нього вже ніж гострий чекає.

Проситься ще раз:

— Пусти мене, царевичу, ще раз до річки, бо я ще не попрощався.

Відпустив його царевич, а сам пішов за ним. Сховався за кущ і слухає.

— Врятуй мене, Оленко, бо я вже зараз маю вмерти.

А річка відповідає Оленчиним голосом:

— Не врятую тебе, Івасику-братику, бо на грудях важкий камінь лежить і руки зв’язані.

А в цю хвилину крикнув царевич слугам нести сіті. Закинули слуги сіті в річку й витягли з води Оленку. Розв’язали руки, зняли з шиї камінь, покропили цілющою водою, і вона ожила. Питають, як…