Пролог

Та й я до нього придивлявся. Безперечно, я його знав. Але де, коли, звідки? Може, випадково зустрічався на вулиці? На зборах? Та ні! Дуже вже закарбувалось це обличчя в моїй пам’яті.

— Вадиме! — нарешті, почув я. — Це ти?

— Я… Але… дозволь, дозвольте… Невже це… Макс? Так?

— Я! Звідки ти дізнався мою адресу? Де ти живеш? Коли приїхав? Звідки?

Це був Макс. Ми з ним разом були в Червоній армії, на фронті. Важко було навіть пригадати, на якому. Швидше всього, що ми з ним пройшли багато фронтів: і проти Денікіна, і проти Врангеля, і проти поляків, — ми з ним обходили всі фронти. Ми лежали в окопах, по черзі курили цигарку — один починав її, другий закінчував. Ми тоді боролися за кращий час, за краще життя. І от тепер так випадково, так безглуздо зустрілись. Він, як лікар, а я… я, як хворий!

— Так, — сказав я. — Так, Максе! Оце я довоювався! Не думав тебе бачити. Себто — зустрітись думав, але не в такій ситуації. Не в цьому кабінеті.

В кабінеті нікого не було. В приймальній теж. Ми з ним сіли в крісла і почали пригадувати минуле, що нас міцно зв’язало. Згадки були принадні, мова йшла про героїчні роки, коли ми почували себе героями.

— Героями, — кисло посміхнувся я. — Кепський герой, коли тепер приходжу до тебе.

— Чому так? — запитав він мене.

— Дуже просто, — пояснив я. — Минуло багато, майже п’ятнадцять років. Був час, щоб стати героями сучасності. Прийти до тебе, порадіти з своїх перемог… а я, я приходжу просити допомоги.

— Покинь!

— На жаль, мене ця думка не покидає. Сиджу в тебе, а думка все одна про дочку…

— У тебе є дочка? Щиро поздоровляю. Уявляю, яка прекрасна в тебе дочка! Здорова, красива! Ти ж сам як скеля! Залізний!..

— У мене дочка божеволіє. Божеволіє Стелла! Ти розумієш це?

— Твоя дочка божеволіє? Вадиме! Чому? Як це так? Чому?.. Розповідай!

— Я прийшов тебе запитати про це. Скажи ти — чому вона хвора? — хрипко промовив я.

Стеллі погано. Вона лежить, погляд її блукає далеко, вона немов би про щось уперто весь час думає. Але краще б їй так не думати. Думки зосереджені в ній, зовні вона пасивна, байдужа до всіх. Бідна дівчина тане на наших очах. Вона часто відмовляється їсти. Енергія зникає. Пробували кілька разів дати їй скрипку, але вона наче не знає, для чого зроблено цей прекрасний інструмент, взяла скрипку, подула на неї — байдуже поклала.

До неї приходили діти з школи — її приятелі й приятельки. Ми сподівалися, що зустріч з ними викличе в ній комплекс згадок, вона пригадає їхні імена, бавитиметься з ними.

Діти прийшли, посідали на стільцях. Були тихі. І в кімнаті було тихо. Батьки сказали дітям, що Стелла дуже хвора. Діти тепер ждали, як поводитиметься, що робитиме дівчинка.

Довго тиша панувала в кімнаті. Ждали діти, ждали й ми. Конденсована тиша готова була вибухнути десятком дитячих голосів, коли б тільки Стелла пізнала дітей, почала розмовляти. На столах лежали подарунки — мандарини, яблука, цукерки, шоколад, — все це було приготоване для дітей і для Стелли.

Я переніс Стеллу з кімнати, де вона лежала. Поклав на канапі. Дівчинка дивилась по кімнаті. Спочатку погляд її блукав десь угорі, біля стелі, потім вона почала дивитись на дітей. І немов не бачила їх, не пізнавала своїх малих приятелів і приятельок.

У неї були улюблені товариші: подруга Фіра й хлопчик Рома. Обоє підійшли до Стелли, я їх підштовхував ззаду.

— Ідіть, — казав я. — Вас просить Стелла.

Вони позирали на мене здивованими очима. Не чули, щоб Стелла їх гукала, нічого не розуміли, що діється навколо, але йшли.

— Стелло! — сказала Фіра.

Рома взяв її за руку.

Стелла тихенько вирвала свою ручку і повернулась до вікна, байдуже почала дивитися надвір.

Ще трохи посиділи діти. І пішли.

Я дивився у вікно, коли діти виходили з нашого будинка. Вони стали гуртом під каштанами, щось тихо розмовляли, потім взялися за руки і парами пішли геть від нас.

Стелла сиділа в кімнаті і байдуже дивилася у двір. На підвіконні стрибав горобчик.

— Сти… три… ба… рел… орел…

Дівчина хотіла сказати, що на підвіконні стрибає орел.

Це забирає кілька днів. Треба, нарешті, дізнатися — хто винен. Дослідження веде Макс.

Увечері ми сидимо й чекаємо наслідків останніх аналізів. Служниця Макса пішла до лабораторії, незабаром повернеться. Я напружений, сторожкий. Гостро реагую на кожен звук, кожне слово.

За ці дні я встиг переглянути всі роки мого життя. Пригадав усе, що могло спричинитись до хвороби, розповів Максові все, що могло йому допомогти знайти коріння хвороби, і тепер ми вдвох ждемо наслідків дослідження, робимо останні кроки.

— Ти пам’ятаєш, Максе, як я колись у тайзі полював на ізюбра? — питаю я Макса.

— Забув, — відповідає він. — А ти розкажи, швидше мине час.

— Це було на місці поселення тунгусів. Ми там одсиділи три місяці в кільці білих, — тоді я часто полював на ізюбрів та маралів. Одного вечора я сидів на солонці. Олені вночі приходять туди лизати сіль. Сніг у тайзі прісний, їм кортить солоного. І вони йдуть за сотні кілометрів до знайомих солонців.

Був морозець. Кожен звук заглиблювався в тайзі, робився глибоким і змістовним. Я ждав оленя. Тайга пожовкла, пізніше посиніла. Виплив місяць. Усе навколо було добре видно.

Олень прийшов. Це був прекрасний екземпляр ізюбра. Круті роги його й велетенський тулуб вимальовувалися в темряві. Він стояв і нюхав повітря, слухав, чи нікого немає навколо. І раптом ізюбр побіг. Ти думаєш, він мене почув? Ні, це був маневр ізюбра. Він нічого не чув, я не ворушився, засідка була потайна, але ізюбр знав, що біля солонця завжди може бути людина, мисливець. Ізюбр хитрував. Хто витримає і не стрілятиме, бачачи перед собою ізюбра, який починає тікати? Недосвідчений мисливець стріляв би. А мене не треба було вчити. Я розумів маневр ізюбра. І сидів тихо, бо знав, що станеться далі.

За кілька хвилин, як я й сподівався, ізюбр повернувся. Він ішов тепер поволі, спокійно, бо був певен, що нікого близько немає. Зупинився, схилив свою круторогу голову і почав лизати сіль. Я чув, як важко він дихає, знав, яку велику насолоду він має, лижучи сіль. За сотні кілометрів прибіг він лизати її. А я в цей час цілився, і смертельно поранений ізюбр покірно зігнув передні ноги, немов уклонявся мені…

Тоді я полював на ізюбра, а тепер мені здається, що на мене хтось полює. Йому було тільки б жити, а я припинив життя його. І мені тепер тільки б жити, працювати, шлях широкий, рівний, а от маєш! Трапилась катастрофа там, де її зовсім не сподівався, і причин її не знаєш.

Служниця прийшла й принесла великий жовтий пакет. Вийшла. Макс похапливо розірвав конверт. Засміявся.

— Ніхто на тебе не полює. Ти здоровий. Усе гаразд.

Я дивився на клаптик паперу. Так, я був здоровий. Міг поцілувати мого дорогого товариша Макса. Ми не змінились. Ми могли боротися і далі.

— Але — де ж причина? — запитав я його. — Дома у мене хвора дитина!

Макс замислився. Довго мовчав. Потім сказав:

— Як видно, причина в ній.

— У кому?

— В дружині.

Так! Причина, як видно, була тільки в ній. І треба сказати їй про це. Я пригадав, як мені колись довелось боротись за дитину, умовляти її мати дитину, і мені ставало зрозумілим — Людмила боялася мати дитину, бо знала про свою хворобу. Її тодішні незрозумілі натяки на те, що дитина може бути квола, що вона буде надто тендітна, що не можна нам мати дітей ставали тепер зрозумілі для мене. Вона знала про свою хворобу і боялась.

Тепер мені доводилось іти до дружини і казати їй, що вона хвора. Але що я мав робити? Дитину треба лікувати, а для того, щоб лікувати, треба знайти причини її хвороби. З цього неминуче починати.

Я тихо йшов додому. Мені нічого було поспішати. Додому я прийшов твердо переконаний. Мені здавалось, що Людмила і далі ховатиме коріння своєї хвороби. Вона не скаже мені правди. Був упевнений, що винна вона. За собою я найменшої провини не почував.

Людмила була дома. Не стукаючи в двері, зайшов до неї в кімнату.

Вона не підвелася мені назустріч. Байдуже простягла клаптик паперу. І на цьому клаптику було написано, що вона здорова, як і я.

Людмила здорова!

Це мене знову збивав з шляху. Тільки що ввечері, сидячи у Макса, я був певен, що причина знайдена, і мені досить тільки сказати слово обвинувачення, щоб ствердити причину.

Але акт обвинувачення лише тоді має силу і звучить переконливо, коли його прочитано раніше, ніж сказано останнє слово підсудного. Людмила не дала мені прочитати акта, — вона сказала своє слово, і тепер…

Я не схильний до монологів. Але тієї ночі монолог зірвався з моїх уст. Іду в сад, сідаю на лаві, і мої безладні слова, уривчасті речення зводяться до одного.

«Будьте прокляті ви, — намагаюсь я організувати хаотичні думки, — батьки, діди й прадіди ворогів мого робітничого класу! Вас немає, і проклятий порох від ваших кісток розсипався на цвинтарищах, угноїв землю. Не лишилось вашого сліду. Стерлись імена ваші на хрестах. Хрести, поїдені шашлем, погоріли в печах, ви в’їлися від часу в землю і там потрухли.

Ми йшли зі зброєю проти вас — визискувачів, багачів. Громили ваші фортеці, поливали наш шлях своєю кров’ю, ішли в наступ на вас, і ми перемогли. Тепер у наших руках шоста частина землі і тверда наша рука, міцна вона. Упевнено керує партія наша — партія комуністів. Ми чуємо рух землі, пильнуємо життя землі, ми пильнуємо навіть билинки, що росте для нас, для нашого робітничого класу.

Вас не стало! У ваших колись руках була культура, наука, мистецтво. У ваших руках були книгозбірні, музеї, школи. Все це ми забрали, все тепер у наших руках. І вже в наших бібліотеках, школах, академіях працюють наші вчені, професори, академіки, ми опанували науку, культуру, мистецтво.

Чого ж ви, через століття, через наші голови простягаєте до горла моєї дитини пазурі свої?»

І жодної відповіді немає. Хто може мені відповісти? Ніхто й нічого не скаже мені тут, уночі, в саду! Хто з нас винен? Коли все це трапилося? Десь у предках захований гріх. Але ж ми донесли його до дочки. Хто винен?

Ще раз іду до Макса. Зо мною Людмила. Ніч. Коли ми виходимо з дому, починається дощ. Він весь час нас обливає і вщухає тільки тоді, коли ми доходимо до будинку Макса. Вулиця обмита — над нами вгорі мідяне небо великого міста.

— Я сьогодні їздив до лікарні, — каже Макс. — Це був справжній консиліум. Не було хворої, але хвороба нам і так відома. Винного теж поки що не знайдено. Але він є. Здалеку він мститься нам і вам, Людмило Оскарівно, і тобі, Вадиме. Це — спадковість. Від одного до другого йшла хвороба, і всіх ланок простежити ми не можемо.

Я не знаю, як себе почуває Людмила. На її обличчі я не бачу нічого. Немов так усе й повинно бути. Це дивна пасивність. Щодо мене, то я слухаю слова Макса, як підсудний вирок. Мені дуже важко і прикро — зовсім нічого запитати в Макса. Що він може сказати, крім того, що незабаром Стелла піде від нас? А коли вона й буде між нами, то не буде Стелли, музикантші, не буде нашої скрипачки, нашої колись веселої, жвавої дівчинки. Її не буде! Я чую в його словах вирок.

— Є один вихід…

Прокидаюсь.

— Є один вихід, але це власне і не вихід. Можна спробувати перемогти хворобу — тільки з великим риском для життя дитини. Ми й хотіли запропонувати це вам. Вітри й хвилі допомагають сміливим мореходцям. Від вітрів і хвиль загибають боягузи.

— Що саме треба зробити? — майже кричу я. — Коли їй треба дати мою кров, коли треба віддати всі кошти… Я на все згоден, щоб тільки врятувати дівчинку.

— Треба дівчинці прищепити малярію, — каже Макс.

Цих слів я спочатку не розумію. Не можу збагнути — для чого хворій дівчинці, яка має одну страшну хворобу, прищеплювати ще одну. І таку жахливу хворобу, як малярія. Я бачив хворих маляриків, бачив схудлих, кістлявих, з тремтячими руками, їхні виснажені хворобою зелені обличчя. А самі напади малярії — години, коли людину трусить, коли вона втрачає останні сили, коли треба мати надзвичайно багато енергії для тою, щоб перенести напад! Втрата свідомості, температура. Навіщо?..

Хоч… правда, я чи читав, чи чув про лікування в деяких випадках психічних хвороб малярією. Я читав це… І раптом пригадую. Журнал. 137 сторінка. Вгорі з правого боку — фото бородатого, літнього чоловіка. Це асоціативно зовсім не в’язалося з дівчиною, і тому я забув фото й зміст статті.

— Ми успішно лікуємо таких хворих малярією, — пояснює Макс. — Багато спроб, проведених над фізично здоровими людьми, закінчилися вдало. Хворим, яких спіткала ця хвороба, таким хворим, як Стелла, ми прищеплюємо малярію. Хворі мучаться від малярії. Ти знаєш цю хворобу? Вона страшна! Жорстока пропасниця тижнями трусить тіло. Треба витерпіти більше, як десять нападів хвороби. Але в організмі хворого в цей час відбуваються чудесні зміни. Висока температура та ще цілий ряд факторів спричиняються до того, що хворий одужує. Ми уриваємо малярію — зникає малярія і зникає божевілля. Хворі стають здоровими. Тільки…

— Стелла помре від малярії, — тихо каже Людмила.

— Так, — відповідає Макс, — все може трапитись. Це — риск. Про це ми сьогодні на нараді лікарів і говорили. Для того, щоб перенести малярію, треба мати міцний, здоровий організм.

— Наша Стелла дуже квола, — виривається в Людмили.

— Так, — згоджується Макс. — Вона надзвичайно квола, і через те небезпека зростає.

— Це — свідоме вбивство! — істерично вигукує Людмила.

— Коли вбивство робиться для того, щоб урятувати людину, засуджену до смерті чи потворного існування, — зауважує Макс, — що ж, тоді треба спробувати зробити вбивство. Та чи можна ще й назвати це вбивством?

— Я не дам своєї дитини! — кричить Людмила. — Нехай вона божеволіє! Нехай вона помирає, не розуміючи нічого! Але свідомо прищепити їй іще одну хворобу? Знати, що вона страждає ще й від малярії, що може швидко померти? Ні, я ніколи на це не згоджусь!

— Я й не збираюсь вас умовляти прищепити дитині малярію, — заспокоює її Макс. — Я тільки сказав, які можливості для лікування дає в наш час наука. Це — мій обов’язок. А ваше право лікувати чи ні.

— Що ж скажеш ти, Вадиме? — повертається Макс до мене.

Дивиться допитливо й довго.

Я мовчу. Боюсь відповідати. Мене переслідує стривожене, перелякане обличчя Стелли… Випливає обличчя бородача з фото. Знову Стелла. Мені робиться зовсім страшно, коли подумаю, що їй треба прищепити малярію. Дівчинці, яка не має сили ворушитись, ходити по кімнаті, не чує правої руки й ноги, — прищепити ще одну хворобу? Що повинен зробити батько, знаючи, що дівчина не витримає хвороби?

— Коли ви згодитесь прищепити дитині малярію, ви дасте підписку, що не будете винуватити… якщо…

— Ні! — кричить Людмила. — Ні! Ні! Ні!

В кімнаті панує тиша.

Нікуди далі йти! І нічого вже вирішати! Все зрозуміло.

Дочка повинна вмерти. Буде, може, ще боротьба, але це боротьба приречена, кінець у неї може бути тільки один.

Усі мої прагнення останнього часу звелись до одного — врятувати дочку. Зникав інтерес до винаходу, я відчував, що з утратою Стелли навряд чи зможу далі продовжувати свої шукання.

— Куди піти? Кому сказати? — мало не кричав я.

«Чого ви через століття, через наші голови простягаєте до горла наших дітей свої пазурі?» — рипів я зубами.

Знав: ніхто не зможе мені відповісти в цьому великому місті, де живуть тисячі, де бережуть життя кожного. У кожного є свої радості, є свої нещастя, є єдина радість нового життя у всіх, але мені ніхто не може допомогти в моєму великому горі. Навіть відчувши моє горе, співчуваючи мені, ніхто не зможе допомогти.

Я хочу бачити Людмилу. Ми ніколи не ділили разом своїх радостей. Поділимо тепер горе.

У кімнаті Стелли на столі лежить книга — «Медея» Евріпіда. Книжка розкрита — її читала Людмила.

І через тисячоліття до мене немов посміхається старий Евріпід, син Мнезарха і Кріти, учень Анаксагора і Протагора, співець людських страждань. Він писав про найскладніші людські почуття, що хвилювали його, його сучасників і що турбуватимуть людство, поки воно існує, — про велику материнську любов, про радість людського існування, яка часто походить із страждань.

Я немов бачу перед собою матір, яка знає, що її діти повинні загинути. Благально простягає руки Медея, — зараз прийдуть вороги і знищать її дітей.

«…Я повинна зараз убити своїх дітей. Тікати звідси! Бо коли я почну вагатись, моїх дітей знищить інша, жорстокіша рука. Вони загинуть хоч що, а коли так, то краще знищу їх я — їхня мати. Озбройся, серце! Чому ж зволікаю я робити страшний, неминучий злочин? Візьми ж меч, моя нещасна рука! Візьми й іди на арену смутного життя! Забудь, що діти дорогі своїй матері! Забудь хоч в останні хвилини сьогодні, що вони твої діти, а потім уже тужи за ними, навіть тоді, коли ти вб’єш їх — все ж вони дорогі тобі, бідній жінці».

Ці рядки читав Цицерон у ту хвилину, коли до нього ввійшли вбивці. Брут, за кілька годин до свого самогубства, теж чигав трагедію Медеї. Материнська любов завжди стояла перед людьми в усій своїй величі, і так само стоїть вона тепер.

«… кара велика буде людям, що осквернили землю кров’ю своїх родичів. У тебе, без сумніву, кам’яне або залізне серце, коли ти сама підіймаєш руку на нещасних своїх дітей. У минулому ми знаємо тільки одну жінку, що вбила коханих своїх дітей, та й вона, нещасна, незабаром після вбивства кинулася з берега у хвилі морські і загинула там разом із своїми дітьми. Що може бути страшніше? О, сповнена страждань, жіноча любов! Скільки муки ти завдала людям?»

Через тисячоліття посміхається, немов глузує з мене філософ і поет Евріпід. Він виправдує матір, яка вагається, яка любить своїх дітей.

Що ж я можу сказати Людмилі? Коли я вимагатиму прищепити хворобу, вона може мені сказати, що я не люблю дочки.

Увечері прийшов Антон Сигізмундович.

— Мені забороняє Людмила Оскарівна сидіти біля Стелли. Але я повинен бути тут.

Він лишається на вечір у нас. Спатиме у мене в кабінеті. Я радий, що він прийшов: самотність — велике нещастя у горі.

— Безвихідь! — ходив я по кабінету. — Безвихідь! — рипів я зубами, вимірюючи кімнату з кутка в куток. — І не можу збагнути, як бути далі? Що робити?

Він мовчав. Що можна радити, коли виходу немає?

Раптом я зупинився.

— Так! — крикнув я. — Я мушу йти!

— Куди ви підете? Перше — ніч, а друге — те, що нікуди йти. Треба бути дома.

— Ні, я піду! Мені краще бути… Ні, тільки не дома.

Він не питав більше, куди і чого я піду проти ночі. Не запитав, чи повернусь я вночі, чи вранці, чи тільки другого дня, — він розумів і бачив, що не піти я не можу, а запитувати мене, куди і чого я йду — марно. Антон Сигізмундович залишився вартувати біля Стелли.

Підійнявся на шпиль гори. Сів у вагон підвісної дороги, що з’єднує шпиль гори з другим берегом озера.

Вагонетка швидко полетіла, — вгорі під дашком скреготав сталевий ланцюг, шпиль гори тікав назад. Я летів високо над озером, внизу горіли вогники пристаней і пароплавів. Поволі наближався берег, назустріч пливли вагонетки.

Зійшов на березі. Їхав без мети. Побачив кафе, де завжди можна випити склянку чорного кофе, де можна до самого ранку сидіти і слухати оркестр, закоханий в Шумана й Ліста. Зайшов до кафе.

У кафе було тільки двоє відвідувачів. Усе нагадувало контрастний малюнок Гросса. Двоє відвідувачів сиділи в куточку під пальмою хамерапс. Я сів недалеко від них. Ні з ким було розмовляти.

Сидів, пив маленькими ковтками кофе, байдуже спостерігав життя навколо.

Відвідувачі: один — сухорлявий, чорний, другий сидів, повернувшись до мене спиною. Вони розмовляли, я дослухався до їхньої розмови.

— Народився я, — казав той, обличчя якого я не бачив, — недалеко звідси, в селі, на березі річки. Добре знаюсь на рибальстві, човнах, мені відомі звичаї рибалок і матросів. Багато рибальського ще й досі є в мені, бо діжка завжди пахне оселедцем.

Голос оповідача здався мені дуже знайомим.

— Ще коли я був малим, — продовжував він, — то доводилось мені спостерігати цікаве явище. Є в липні та серпні такі вечори. Уявіть собі — теплий липневий вечір, м’яке, вечірнє, фіолетове освітлення, золотий батіжок хмар над горами, рівне плесо води відсвічує срібним блиском, як крило літака.

І от раптом такого вечора над водою з’являється немов біла хмарка, падає на воду пластовень снігу. Той пластовень — мільйони білих метеликів, таких ніжних і тендітних, що до них боязко доторкнутись навіть жіночими пальцями. Метелики літають над водою, хмара застилає всю річку. Летять метелики на вогонь, на коси, на остроги, де рибалки кладуть багаття. Летять метелики і палять свої крильця. Загибають у вогні.

Пізніше, коли повійне над річкою прохолодний вечірній вітрець, не видно над водою жодного метелика. Годину політали вони, і немає їх. Ні того вечора, ні другого дня — немає метеликів. Знову, може, видасться вечір, коли з’явиться на кілька годин метелик, і знову його немає.

Не кидай мені обвинувачення, що я романтик, лірик, закоханий у метеликові вечори. Цього не було; я тоді жив між вантажниками, між матросами, а в такому оточенні про романтику й любов думаєш мало. Жив я іншим, тяжко ми всі працювали, і ніколи було думати про метеликові вечори. Літають — нехай літають. Зникли метелики — і чорт з ними!

Уже пізніше, коли я почав орудувати мікроскопом, я поклав метелика під скельце. І тоді я побачив, що в нього немає органів їжі. Вони в нього тільки намічені. Метелик народжується, але він ніколи не їсть. Якесь справді ефемерне життя. Народжується, живе кілька годин і тільки для того, щоб полюбитись.

Вечори, коли метелик з’являється над річкою, — це вечори любові. Народження для любові. Таке життя цих метеликів-ефемер.

Мене зацікавила розмова, я уважно прислухався.

— Да, — сказав чорнявий. — Цікаво! І дуже красиво! Народитись, щоб полюбити липневого теплого вечора. Так тепло! Красиво!

Тоді я втрутився в їхню розмову. В кафе було тихо, музика не грала.

— Мене зацікавила ваша розмова, — сказав я, не підводячись з місця. — Дозвольте вам зробити кілька запитань, що випливають з неї. Я уважно слухав вашу розмову. Надзвичайно красиво. Та, наскільки я вас зрозумів, вона наводить на деякі міркування. От тільки що ви сказали, що все це дуже красиво?

— А хіба ні? — почув я відповідь. — Хіба це не красиво? У нас, у людей, мерзотою обплутали любов. У нас як любов, так і сварка, ревнощі, переслідування, неспокій або й хвороба. За куций момент любові доводиться розплачуватись роками. А часом і цілим життям. Тут же зовсім інше. Народився метелик тільки для того, щоб полюбитись. Немає нічого прикрого, лихого в цьому.

— Так, — сказав я. — Ефемерне життя вас приваблює. Ви знайшли в ньому багато гарного. Хоч я думаю, що є багато негарного і в житті ефемер. Є, напевне, ревнощі, зрада, незадоволення. Але одно безперечно: їхнє життя — любов.

— Що й треба було довести, — засміялися за столом. — Любов — і все життя.

— Але логічно буде, — продовжував я, — запитати вас: коли існування ефемер таке привабливе, то можна побажати такого існування і людині?

Вони пили чорне, гаряче, смачне кофе.

— А чому й ні? Народитися з прекрасних умовах, без мук, потім любитись, любитись, любитись…

— Вибачте, — перебив я. — Народитися — раз, любити — два… а потім?

— Що потім?

— Потім… — тихо сказав я. — Померти! Полюбити раз, і потім померти. При гарному освітленні, як казали ви, над срібним плесом річки, під фіолетовим небом, але неминуче померти. Полюбити тільки раз… І померти… Любов — життя — смерть.

— Вибачте, — заперечили за столом. — Хто вам сказав, що любити тільки раз?

— Життя каже, — відповів я. — Така вже логіка речей. Коли метелик народжується, як ви казали, тільки з наміченими органами для їжі, але без самих органів, то в нього вистачить сили лише на одно кохання. Вдруге він ніколи не полюбить. Ви уявили собі любов як щось ізольоване від життя й смерті. А її треба уявляти в безперервному ланцюгу: народження — любов — смерть. Тоді помилки не буде.

Заграла музика. За акордами Бетховена я згадував слова великого Гете:

І під звуки музики відвідувачі кафе встали.

Повз мене пройшов чорнявий, а за ним… я був вражений… Ішов почервонілий, спантеличений Гордій Семенович.

— Ви? — щиро здивувався я. — Ви тут? Це ви розповідали казку про ефемер?

Він почував себе кепсько. Я бачив — уся кров прилила йому до обличчя, навіть вуха почервоніли.

— Ви, — кинув я йому в обличчя, — ви боїтеся смерті, боїтеся болю, і тому створили цю казку про ефемер. Їм, ефемерам, теж боляче, коли вони помирають.

— Це тільки казка, — винувато сказав він, але я бачив — він був дуже переляканий.

Губи його тремтіли — він поспішав вийти з кафе.

Вийшов з кафе.

— Куди ж тепер?

Яскраво стала передо мною моя остання зустріч із секретарем крайового комітету партії. Яскраво запам’ятались його слова про боротьбу зі смертю. Він же заперечував смерть, казав, що вона не безвихідь, не остаточна втрата сил у боротьбі за життя. А тільки нормальний, логічний його кінець. Він навіть сказав мені, що нічого боятися смерті.

Я мусів піти до нього. Не просити допомоги! Він, як і я, не міг врятувати Стелли. Але я повинен був сказати йому, що він помиляється, що смерті не перемогти, що вона таки існує і лишається найстрашнішим актом у житті людини.

Може бути, я, як і тоді, коли трапилась невдача з білком, хотів перекласти провину на інших. Але мені було дуже тяжко, я хотів, щоб і інші знали, що мене спіткало велике нещастя, проти якого ні я, ні хто інший не може боротись! Він — воля! Прагнення і вираз сотень тисяч. Його слово, навіть коли він скаже, що в моєму випадку треба тільки скоритись і закінчувати божевільну гру, буде для мене підтримкою. Навіщо вдувати кисень у легені, якщо легенів немає?

Була глупа, пізня ніч. Тільки вийшовши з кафе на вулицю, я зрозумів, що роблю нісенітницю. Хіба хто ходить у такий час до секретаря крайкому, щоб сказати йому про хвору дочку й неминучість кінця? Що міг він порадити мені? І де, нарешті, шукати його — самого секретаря — в такий пізній час?

— Він дома! — говорив я. — Вія повинен бути в цей час дома. Зайду по дорозі до крайкому, там довідаюсь, де він живе. Я мушу йому все сказати.

Так дійшов я до крайкому партії. Кілька вікон у горішніх поверхах були освітлені. Внизу молочні ліхтарі кидали світло на мокрий брук, вітер шпурляв з дерев в’ялі пелюстки квіток.

Я подзвонив. Вийшов вартовий. Хапаючись, я говорив. Зняв навіщось капелюх. Вітер тріпав волосся на моїй голові. Вартовий посміхався — я говорив неймовірні речі! Це швидше була розвага в години вартування, ніж серйозна справа. Він не йняв і мав право не йняти віри, що мені в таку пізню годину треба бачити секретаря крайкому. Він не хотів, і мав підстави, не казати адреси секретаря крайкому, бо божевільним жодних адрес давати не треба. І тільки після моїх настирливих прохань він згодився піти подзвонити телефоном секретареві. Я стояв унизу в вестибюлі, він дзвонив.

— Сюди прийшов, вас питає, — вартовий кілька раз перепитав моє прізвище. — Так, так! Він тут! Як кажете? Слухаю!

Вартовий далі зник десь у проваллі вестибюля. Потім він з’явився вже одягнений і привів з собою другого вартового.

Ми вийшли з ним на вулицю. Біля парадного гуркотіла машина. Сіли в глибокий кузов, і авто полетіло нічними вулицями міста, кричало розпачливо в провулках, краяло майдани.

Коли б пізніше хто запитав мене, де я був тієї ночі, я не міг би дати точної відповіді. Я не назвав би вулиць, де ми проїжджали, і тієї вулиці, де зупинилось наше авто. Це було на околиці міста, недалеко від нашого інституту.

Холодне, нічне повітря освіжило мені голову, і я почув себе міцніше. Підіймаючись угору сходами, я починав розуміти незручність становища, хотів побачити секретаря і одразу сказати, що в мене велике нещастя і тільки цим можна пояснити несподіваний нічний візит.

Він мене чекав на сходах. Мене вразило його обличчя. Воно тепер, уночі, було не таке, яким я бачив його на портретах і кілька раз у житті. Тоді обличчя було бадьоріше, жвавіше. Тепер — шерхке, замислене. Очі його горіли незвичайно. Він стримував почуття.

Стояв на сходах у зеленій гімнастерці, чорних штанях, у чоботях.

Мовчки він зустрів мене, потис руку, і я запам’ятав, що рука в нього була зовсім холодна. Він дав мені першому зайти до помешкання і зачинив двері. Внизу заревла сирена авто і, віддаляючись, стихла.

Ми в темряві пройшли через кілька кімнат. У цій темряві я, тільки напружуючи зір, вгадував картини на стінах, важкі меблі з боків. Вражали конденсовані пахощі сосни в кімнатах. Так пахне в лісі, коли живиця гарячими сльозами збігає по корі. І ці пахощі підкреслювали урочисту, сторожку тишу, в яку лунко врізувались звуки наших кроків.

Ми зайшли до його кабінету. На підлозі лежали килими. Він показав мені глибоке, м’яке крісло, а сам сів за стіл. На столі горіла лампа під зеленим абажуром. Найпопулярніше його фото було зроблено за цим столом. Я пізнавав деталі фото — календар на стіні з портретом Маркса, радіатор опалення збоку від столу.

І я ще раз здивувався з його вигляду. Обличчя в секретаря було зеленкувате, стомлене, він, напевне, не спав кілька ночей. На підборідді в нього одросла колюча борода.

— Я вас ждав, — він дивився на мене пронизливо, допитливо.

Спер голову на долоні і так застиг.

— Ждали? — здивувався я.

— Так! Тоді ви мені не сказали, що заважає вам нормально працювати над білком. І я ждав.

— Чого? — запитав я.

Вгадував, що він скаже розповісти йому про моїх помічників, нові машини, лабораторії. Про причини помилки в аналізі штучного білка. Що ж можна ще запитувати у вченого? Він, напевне, думає, що вся моя робота впирається в лабораторію. Він запитує це, не знаючи, що в мене є велике горе.

— Я ждав, — тихо відказав секретар, — що ви прийдете до мене і скажете, що успішно працюєте, що ніщо не заважає вашій нормальній роботі, що ваше особисте життя вирівнялось, і між ним і життям громадським — вашою роботою, шуканням білка — цілковитий контакт.

Я не розумів, до чого він веде розмову. Це зовсім не нагадувало машин і це все було далеко від лабораторій.

— Я ждав, — помовчавши, продовжував він, — що ви прийдете й скажете мені, що ваша дочка Стелла вже здорова.

Мене це вразило. Я підвівся з стільця й зробив крок уперед.

— Хто вам сказав, що вона хвора? Звідки ви знаєте, що її ім’я Стелла?

Він примружив свої лагідні, теплі, гарні очі.

— Ви мені цього не казали, але я знаю, що вона хвора. Я дуже цікавлюсь вашим життям, щоб допомогти вам і створити найкращі умови для роботи. Ви ж — наш учений. Ми можемо пишатись, що маємо такого вченого. І чому ж тоді мені не думати про те, що у вас хвора дочка? Та й дочка ваша дуже дорога нам. Це… наша дочка, наша дитина! Дозвольте й мені її любити. Життя, яке ми тепер будуємо, в усій своїй могутності дістанеться їй і їм…

Секретар підняв голову, немов щось почув. Але навколо було тихо — тільки годинник відцокував своє: тік-так… тік-так…

— А як ваші нові спроби дослідження переходу вуглеводів у жири? — змінив він тему розмови.

— Прекрасно! — ніяковіючи, відповів я. — Раніше ми працювали тільки над білками. Коло спостережень поширено на вуглеводи й жири.

— А як досліди Ліди? Я чув про її останні роботи. Талановита дівчина. Цікава спроба! Оригінальна ідея!

— Ліда Янчевська один з моїх кращих робітників. Але ж ніхто не знав про її роботу. Звідки це? Не розумію!

— Так, Ліда Янчевська талановита робітниця, — не відповідаючи на моє запитання, сказав секретар.

Я зрозумів, що мало що зможу сказати секретареві. Він знав і, напевне, сам добився, що ми одержали нові машини. Знав про досліди Ліди, знав усе, що робиться в інституті і навіть знав, що дочка моя хвора, засуджена на смерть, поволі вмиратиме, і ми не маємо можливості її врятувати. Він міцно зв’язаний, живе одними турботами з молоддю, міцно зв’язаний із сотнями тисяч, бо він про них повинен знати, до нього вони йдуть… І я ж прийшов до нього тепер.

— Її не можна врятувати! — крикнув тоді розпачливо я. — У когось… у батьків гріх, у моєї дочки божевілля. Оце ввечері я був у лікаря, і він сказав, що нічого зробити не можна.

— Сьогодні?

— Так, сьогодні. Розумієте, в якому я тепер стані? Дочка хвора. Я мушу відповідати за гріх батьків.

— Дуже добре, що ви приїхали, — сказав він. — Ми боремось з гріхами батьків. І ми їх перемагаємо.

— Але все це страшне, — казав я. — Більше, ніж страшне. Нехай би я сам платився роками за те, що колись обдурив себе на хвилину. Але нещастя, яке впало на мене, страшніше. За собою я не знаю провини. Відповідаю за когось. І як відповідаю! Я втрачаю дочку. Ми не можемо її врятувати. Тоді ввечері, — я сів ближче до нього, — ви мені казали про смерть. Ви казали, що більшовики перемагають і смерть. Ви казали, що вам вона не страшна.

— Я так казав, — тихо промовив він.

І дивився допитливо на мене.

— Ви так сказали, і ті слова ваші я добре запам’ятав. Сьогодні вночі, коли я зрозумів, що боротись із смертю не можу, що я мушу віддати їй свою дочку… ви знаєте — я їхав сказати вам, що все-таки смерті не перемогти. Це — неминучість.

— Неминучість і приреченість бувають тоді, — відповів він мені, — коли життя минає марно, і коли смерть не закінчує корисного для суспільства кола. Коли ж людина зробила свою справу, коли вона одпрацювала свої роки на себе й на свій клас, а не на гнобителя, коли вона боролась за життя і помирає, закінчивши свою роботу, давши максимум того, що вона могла дати, — це не неминучість, а логічний кінець, ствердження теорії, що ніщо ніколи не пропадає.

— Але в неї все пропадає. Дівчина тільки починає жити, має нахил до музики, талановита дівчина. Вона хотіла і повинна була працювати на свій клас. І тепер помирати? Яка ж тут логіка? Як тут боротись?

— Я все розумію, — відповів мені секретар. — Дивно було б, коли б ви прийшли до мене й жартома розповіли, що з дочкою нещастя. Кожній людині притаманні вагання, у кожної є нерви. Я розумію ваш розпач. І мені — я дуже люблю дітей — важко! Але одного я не розумію. Щоб завершити коло життя дівчини, треба боротися за неї до кінця. Ви й згадуєте про боротьбу, але чому ви самі не хочете боротись? Навіщо вагатися, коли потрібна боротьба?

— Немае сил боротись. Contra vim mortis non est medicamentum[2], — як казали древні.

— Немає сил у мертвого. У живого сили, ще є.

— Які?

— Треба прищепити їй малярію.

Він знав і це. Знав, що лікарі запропонували мені зробити експеримент над дочкою: прищепити їй малярію, щоб вилікувати параліч.

— Звідки? — підвівся я з стільця. — Як ви могли це знати?

Що я міг сказати йому? Був убитий тим, що почув, але разом із тим мені було й радісно, що він знав про моє горе, думав про вихід, — тільки я завагався, а він сміливо дивився на малярію, як на порятунок. Він знав, що божевілля пробують лікувати малярією — для нього це був не експеримент, а крок.

— Ви повинні знати, — підійшов він до мене, — і я вже вам казав, що дуже турбуюсь про вас, цікавлюсь вашою роботою, цікавився і вашою дочкою Стеллою. Ви не ображайтесь… Перші спроби над білком не дали наслідків — ви вкинулись у розпач. Перемогли розпач — іде робота. Ви пішли далі Фішера й Абдергальдена. І білок матимете. Тепер дочка… І знову розпач. Та хіба ж можна так? Ви не ображайтесь, але так робити не годиться!

А хіба я міг ображатись? Я розумів, що він знає мою роботу, знав мов життя крок за кроком, але в цьому тепер не було нічого дивного. Я тільки не розумів, звідки в нього береться енергія для того, щоб цікавитись особистими справами інших. Про секретаря казали, що він в один час може бути в двох найвіддаленіших місцях країни. І я зрозумів це: коли він був в одному місці, то в другому керувала сила його думки. Це людина праці. Напевне, у нього не лишається жодної вільної години для того, щоб жити своїм життям, мати родину, мати, може, родинні радості, а може турботи. Хіба він може замкнутись у вузьке коло родини, живучи в ширшому плані?

Я уявив собі його життя, як напружену, колосальну роботу. Так я думав і раніше. Він — весь у роботі, про це свідчила його популярність серед трудящих. Його любили, його ім’я було на устах навіть дітей. До нього йшли за порадами, я сам зміг добитись до нього пізньої ночі. Про його велику роботу говорило й стомлене обличчя. Але я прийшов шукати поради — замість того, щоб рівнятись на нього.

— Мені було дуже важко, — тільки й знайшов я що сказати, — мені здавалось, що немає сил боротися. Я йшов це сказати. Але тепер… я піду з переконанням, що боротимусь до кінця. Так треба було вирішити й раніше. І мені прикро, що я потурбував вас пізньої ночі. Не дав можливості заснути, спочити. Я тепер бачу, як багато у вас справ. Не смійтесь і не обурюйтесь на батька, на мене, що прийшов до вас із своїм горем. Вам мене важко зрозуміти, бо ви живете більшим. У вас, — я стояв близько біля нього, — мені здається, немає особистого життя. І немає родини, немає дочки. Ви все віддаєте партії, все віддаєте громадським справам. Вибачте, що я вас потурбував.

Могутній і дужий, він стояв недалеко від мене і, здавалось, посміхався.

— Так, — відповів він, — я скільки можу віддаю сил партії. Але… чому ви думаєте, що в мене немає особистого життя?

— Вам ніколи його мати. Ви живете для інших.

Він засміявся. Але це був той сміх, крізь який іноді можна почути сльози.

— Ви помиляєтесь, — тихо сказав він. — І в мене є особисте життя. І в мене, і в кожного з нас є особисті справи. Інше питання, як ми пов’язуємо особисте з громадським, з партійним. Невже ви думаєте, що я не вмію сміятись… І сумувати? Ви мені розповіли про те, що у вас хвора дочка. Я вам міг би так само розповісти про те, що у мене була колись хвора дочка. У мене ще… померла дружина, — сказав він хрипко, і я побачив, як здригнулось його тіло.

Весь він здригнувся з голови до ніг.

— У неї… у моєї дружини цікаве було життя, — замислився секретар. — Ми з нею жили двадцять два роки. Коли б її молодість була краща, вона б ще жила. Але народилась вона в злиднях, з дитинства мала кепське здоров’я, всі діти в її родині померли малими, і сама вона ледве-ледве виросла.

А коли стала на ноги, зрозуміла, що треба боротись, щоб не загинути, щоб не помирали її діти. І потрапила в заслання. Втратила там усе своє здоров’я. Але як вона працювала в роки революції! Де тільки брались у неї сили! Які прекрасні були для неї ці роки! Її точила хвороба, але хіба вона бачила й помічала її? Що для неї була смерть, коли всюди в нас сьогодні таке прекрасне життя. І кожний день нашого життя сьогодні — це ще краще, ще цікавіше завтра. Як у широко розчинені двері ми входимо в завтрашній день. Чого ж боятися смерті, коли вона прийде завтра? А завтра буде не хтось, а вони — наші діти, ваша дочка Стелла, мій син і логічно смерть перетворюється в свою протилежність.

Так і кінчилось життя моєї дружини. Хіба в мене не буває горя? Але життя перемагає смерть. Ви розумієте, до чого це я говорю?

— Коли ж це було? — запитав я.

Він мовчав, але в цей час немов підходив до мене все ближче й ближче з своїм таким великим і складним горем, з такими глибокими переживаннями, що мої переживання перед ними були дрібні, непомітні. Ми ж ще можемо завтра прищепити моїй дівчині малярію. Ми ще зможемо і повинні завтра боротись. Головне те, що сьогодні вона жива! А у нього дружини вже немає, і хоч йому надзвичайно тяжко, він міцно стримує себе, знайшов сили для того, щоб підтримати іншого.

Секретар стояв біля вікна. З вулиці крізь вкриті росою шибки пробивались у кабінет сірі полотна світанку.

— Треба, — кажу я, — прищепити Стеллі малярію. Коли є один процент з можливих ста за те, що вона одужає, ми спробуємо використати його.

В цей час Людмила готує чай. Неймовірно, на мій погляд, готувати чай у хвилину, коли мова йде про життя й смерть дочки. Але Людмила наливає води в чайник, ставить його грітись і тільки тоді сідає в крісло.

— Ми повинні так зробити, — кажу я. — Не зробити цього — злочин. Не прищепити Стеллі малярії, припинити боротьбу, здатись на милість долі? Ні, я хочу боротись! Стелла також боротиметься. Наша дівчинка повинна жити!

Людмила рішуча. Починає загрожувати.

— Я цього не дозволю. Ніхто не дозволить прищеплювати дівчинці малярію. Та й ти сам, — пригадує вона, — учора в лікаря був проти того, щоб прищеплювати. Хіба так раптово можна змінювати погляди?

— Я не змінюю своїх поглядів, Людмило! Я й учора хотів боротися з хворобою. Але я не знав, що єдиний шлях порятунку — малярія. Я шукав інших шляхів, тепер бачу, що це єдиний шлях, і вибираю його. Учора я завагався, і погано зробив. Але ж… у хвилини великих зрушень людині притаманні зупинки. Сьогодні я за те, щоб Стеллі малярію прищепити. Ти так само мала можливість подумати. Зробимо це, Людмило! — кажу лагідно їй.

— Ні!

— Зробимо!

— Убий мене, а разом і дитину!

І в цей момент я пригадав ще один вечір, коли нам довелось сперечатись за Стеллу. Коли Людмила завагітніла, вона категорично заявила, що дитини мати не буде. Посилалася на те, що ми надто нервові, живемо у важкий час, не зможемо як слід виховати дитини. Вона так само плакала, кричала, загрожувала. Я вже відчував дитину, що мала народитись, як живу істоту, доводив Людмилі, що вбивати дитину ми не маємо права. Тільки тоді, коли я сказав, що нам надалі й жити вкупі нічого, як не буде дитини, що єдине, що ще нас може зв’язати — це дитина, — Людмила згодилась. Так було завойовано тоді Стеллу!

Цей вечір став передо мною тепер яскраво в усіх деталях.

— Ти колись намагалась убити дитину, — хрипко сказав я. — Ми тепер повинні її врятувати. Я — здоровий і хочу мати здорову дитину.

— Ти хочеш її вбити, — відповіла вона. — Не хочу, не дозволю!

Вона кричить. Немов не розуміє, що в кімнаті поруч Стелла. Дівчина може почути. А втім — хвора однаково нічого не розуміє.

Так вона кричала й тоді, коли не хотіла мати дитину. Вона тоді відмовлялась дати життя дитині, яка вже жила.

— Не вбивай її вдруге! — крикнув я розпачливо. — Я беру на себе відповідальність. Ти хочеш убити дитину, а не я. Ти хочеш її смерті! Ти не хочеш мати докору перед очима. Дитина це моя! Вона не належить тобі. Дитина належить суспільству. Ні я, ні суспільство, в якому я живу, не дозволимо вбивати її. Для нас дитина — велика цінність. Не заважай нам робити, що треба. Не заважай, ми не дозволимо здійснити твої наміри! Я нічого від тебе не хочу, хочу тільки бачити дитину здоровою. Навіть коли є один процент за одужання, треба спробувати.

— Знову муки Медеї.

— Медея любила і вбила своїх дітей, щоб їх не вбили інші.

Пригадую зле, глузливе обличчя Евріпіда.

— А Евріпіда грецькі жінки розшматували на смітнику, бо він брехав про материнську любов.

— Я не віддам дівчини, — твердить Людмила.

Підходжу до неї щільно, дивлюся просто в очі.

— Ти не хотіла дати їй життя, — повторюю я, — бо ти… ти була хвора. Ти не хочеш мати тепер дитини, засуджуєш її на смерть, бо ти не хочеш мати виказу, докору перед очима. Мовчи! Мовчи і не заважай!

— Я не хвора! Я тепер не хвора! — кричить вона.

— Не тепер, так раніше… Ти хвора дочка хворих батьків. Це вони через століття, через наші голови простягають до горла нашої дитини свої пазурі. Не заважай мені робити, що треба! Мовчи!

Вона мовчить. Чайник закипає. Людмила наливає собі в склянку міцного чаю, доливає кип’ятком. Потім кладе ложечку цукру, пробує, кривить губи… І кладе ще одну ложечку.

Антон Сигізмундович сидить у саду і на всі груди дихає ранковим повітрям. Очі його заплющені, він ритмічно коливається. Він мудрий, бо вміє бачити чудесне в найзвичайнішому. Він перетворює в акорди схід сонця, ранок, складає симфонії, сонати. Сидить, ритмічно коливається, заполонений музикою.

— Антоне Сигізмундовичу! — торкаюсь я його плеча. — Ми зараз веземо Стеллу до лікарні. Я був уже там сьогодні. Треба негайно її везти.

Заходимо до кімнати. Ще через кілька хвилин на вулиці гуркотить авто.

Я чую кроки Макса. Макс простягає мені свою широку руку.

— Я ж це знав! Хіба ти міг інакше зробити? Їдемо!

Стелла спить весь час, поки ми їдемо до лікарні. Вона тільки тоді прокидається й розплющує очі, коли авто заїжджає до лікарні й підстрибує у воротях.

— Чого тобі, Стелло? — тішу себе надією, що вона мене пізнає, загадає щось, і я зможу виконати її — може, останнє — прохання.

Бачу, що вона нічого не відповість мені. Маленька скрипачка нічого не скаже. Вона дивиться на мене, але не пізнав мене. На моїх руках не та Стелла, яка недавно стояла на сцені великого залу і тримала в руках скрипку.

Стеллу приймають швидко. Вийшла сестра, взяла її на руки. Мені здалося, що на хвилину Стелла завагалась, безпорадно поглянула навколо. Та ні! Вона й не думала пручатись. Їй було зовсім однаково, куди її несуть. Вона навіть пригорнулась до сестри. А от і двері зачинились. Мені тільки треба розписатись у канцелярії. Так, я на все згоден!

Виходимо за ворота з Антоном Сигізмундовичем. Між нами і містом великий луг починає випаровувати нічні роси, і здається, що море жовтих квіток, серед якого лягло кілька червоних і бузкових островів, тихо ворушиться. Довгі, тонкі хмари, немов довгошиї журавлі, плавають у морі пурпурного світла. Рівний обрій рвуть хмарки диму заводів. З землі, наче з берега, дивимось у мовчазне море.

Того ж дня, коли одвіз Стеллу до лікарні, я зайшов до інституту. Незручно було йти — всі мене розпитуватимуть про хворобу дівчини, про її стан, про перспективи на одужання. Що я їм міг сказати? Як міг сказати, що дівчині прищепили малярію, і тепер у неї не одна, а дві хвороби?

Але в інституті мене зустріли тепло, гарно. В лабораторіях ішла робота. Метушилась Ліда Янчевська, у дворі інституту розпаковували нові апарати, різне приладдя для лабораторій. Все було гаразд, усе йшло звичайним, нормальним шляхом, як і раніше.

І виявилось, що всі знають про хворобу Стелли. Не треба було нічого розповідати. Навіть те, що дитині прищепили малярію, — всі знали.

Так вийшло, що мов особисте горе зробилось горем цілого колективу. Наш час і знаменний тим, що радість одного стає радістю всіх, і горе особисте ми перемагаємо гуртом.

В моєму стані важко було працювати. Я боявся, що працювати не зможу. Весь час думки повертались до Стелли, я уявляв, як їй важко, як вона страждав. Малював собі палату лікарні, а в ній безпорадну малу мою дівчинку. І хотів боротись з її страшною хворобою. В мені виріс і зміцнів протест проти хвороби, проти всіх хвороб. Проклята спадщина минулого! Як важко її перемогти! Але перемогти треба. Перший бій починається, нехай дочка лежить у лікарні. Ще не все втрачене, треба напружити всі сили, щоб краще боротись.

Найголовніше — робота. Перший крок! У цьому вихід! Треба ще упертіше, ще завзятіше, як ніколи раніше, працювати над білком. Це допоможе знести муки батька. А коли… коли навіть Стелли не стане, то мені буде легше, якщо я винайду білок. Білок несе щастя людству, він починає нову еру в науці. Для цього треба працювати.

Та він… ось стоїть на столі передо мною банка! Нерозгаданий нами білок. Білок, який не можна назвати справжнім, тим, чого ми шукаємо.

Хотілося взяти банку в руки і вдарити нею об підлогу. Нехай розсиплеться на тисячі скалок!

Ні, так нічого не вийде! Не треба давати волі нервам. Рідина розіллється по підлозі, але таємниці своєї не розповість.

Я боюсь втратити дочку, але не хочу втрачати й білка. Стелли немає дома, у мене порожня хата. Мати відмовилась від своєї дитини. Пішла з хати. Куди? Мені однаково. У мене велика втрата. Але втрачено ще не все.

— Лідо, — попросив я. — Лідо, йдіть сюди!

Вона ввійшла до лабораторії. Тримала в руках кілька банок. Розповідала про останні роботи. На столі лежали готові докладні аналізи білків. Перемога немов наближалась.

— Я певна, — сказала Ліда, — що ми вже перемогли. Ми маємо білки. Такі самі, які ми подавали вченій комісії для аналізу. Це — білок!

— Але комісія, — заперечив я їй, — визнала, що ці білки не годяться, Лідо.

— Комісія визнала, що є домішка, — повільно сказала Ліда. — І я помітила домішку. Я вже знаю.

— Що ви кажете, Лідо? — запитав я її. — Де й що ви помітили?

— Ні! Ні! — раптом здригнулась вона. — Я тільки кажу, що домішка є. Більше я нічого не знаю.

Заглянув їй у вічі.

— В чім справа, Лідо?

— Не знаю! Треба тільки більше працювати. Дозвольте мені працювати в лабораторії ночами. Я хочу провести деякі спроби над білком сама. Я хочу дізнатись, у чім же тут річ. Вдень мені важко зосередитись.

— Працюйте, Лідо, — сказав я їй. — Не заперечую, якщо ви і вдень, і вночі працюватимете в своїй лабораторії.

Вона чогось не договорювала. Але марно було її в цей час розпитувати.

— Знайдіть мій халат, Лідо! — попросив я. — Ми починаємо роботу. Нам треба працювати тепер, як ніколи.

Стеллі дуже важко. Я наперед знав години, коли в неї починався черговий напад малярії. В ці хвилини мені здавалось, що всі мої нерви, всі мої почуттю зосереджуються на одному: я чекав удару зовні і був до нього готовий. Через те, що я так напружував свої сили і був готовий до удару, то коли б я навіть почув звістку, що Стелли вже немає, — хто знає — мабуть, ніхто не помітив би, щоб хоч один мускул на моєму обличчі і хоч один нерв у мені здригнувся.

Я був до всього готовий.

Стелла боролась уперто. Вона не здавалась. Минув перший, другий, третій напад. Пройшли у тяжких муках четвертий і п’ятий. Незабаром мав настати й кінець. Всього треба було витримати дванадцять нападів. Але як далеко був кінець, і як важко було його дійти!

Я знав, коли кінчався напад малярії. В години, коли напад ішов, я завжди був у лабораторії. Зціплював зуби, і напруження примушувало мене працювати бездоганно. Але коли напад минав, я не міг бути в лабораторії. Ішов до себе, додому, і ждав телефонного дзвінка. Макс, здавалося, весь свій час присвятив Стеллі, він незмінно був біля неї. Стелла для нього, як і для мене, стала рідною й близькою. Він пильнував її життя.

Напад кінчався. Я чув знайомий голос Макса. Голос був трохи стомлений, але бадьорий. Я вже наперед відчував радість.

— Минув, — казав він, — ще один напад. Скоро й кінець.

— Багато ще? — запитував я.

— Ще не менше, як п’ять.

— Як вона себе почуває?

— Їй байдуже! Вона нічого не розуміє. Вона ж зовсім хвора.

— А як її стан?

Макс мовчав.

— Слаба? — тихо запитував я.

— Дуже! Але трохи сил ще є. Не турбуйся, Вадиме. Треба вірити, що ми її врятуємо. Я не одходжу від неї.

— Спасибі! — кажу я. — Може, ти дозволиш мені до неї приїхати, Максе? Тільки подивитись! Мені легше буде, коли я її побачу. Зараз я ще не приїду. Але коли мені буде дуже вже тяжко — дозволь. Я почую, що вона ще дихає, і мені буде легше.

— Гаразд, — каже Макс. — Я скажу черговому. Але краще не їхати.

— На крайній випадок. Я за себе ручуся. Жодного слова й жодного звука.

— Гаразд, кінчаємо, Вадиме! Мені треба йти до неї.

— Іди швидше, Максе!

І я лишався один із своїми думками в порожній кімнаті.

Вранці несподівано прийшла Людмила. Я спав і прокинувся, почувши її кроки. Вона зайшла до їдальні, дійшла до дверей моєї кімнати, потім повільно повернулась назад, і я чув, як важко вона сіла в крісло.

Я швидко одягнувся і вийшов до їдальні. Кілька днів я не бачив Людмили і думав, що вона неспокійна, як я, що вона змінилась, схудла. Але великої зміни в ній я не помітив. Єдине, що я побачив, — блиск в очах. Так блищать очі в того, хто ненавидить. Ненависть проти мене! Вона мене сліпо, як вовчиця, ненавиділа.

— Може, годі? — запитала вона, не здоровкаючись зо мною.

Немов не розуміючи, про що вона каже, я не відповів, сів проти неї в крісло.

— Може, годі мучити дитину? — ще раз запитала вона.

Був чудовий ранок. Вікно їдальні було розчинене. За вікном, як картина в білій рамі, вимальовувався сад. На лутки бризкала роса з гілля дерев. І все — сад, повітря, роса — все було насичене прагненням до життя. Замість того, щоб відповідати, я пішов до вікна.

— Прекрасний, чудовий ранок, — сказав я. — В такий ранок більше, ніж коли, хочеться жити. І в цей ранок мені, як ніколи, хочеться бачити живою й здоровою Стеллу. Невже ти можеш уявити, — продовжував я, — щоб цього ранку тут, у саду, по зеленій свіжій траві, по вкритій росою доріжці, пройшла Стелла? Пройшла і не розуміла, де вона, чого вона йде, куди? Пройшла і не знала, яка велика краса її оточує? Пройшла і не знала, що ти її мати, а я батько? Пройшла і не знала нічого, стала перед нами з нерозумними очами? Невже б ти цього хотіла? Невже ти могла б це допустити?

Людмила мовчала. Вона не мала що відповідати. Коли б вона відповіла на моє запитання, це було б однаково, що крикнути страшне про себе, крикнути те, з чим вона крилась, з чим ховалась від усіх і від себе. Вона мовчала, схилила низько голову, та я й не ждав її відповіді. Став біля вікна, глибоко дихав вранішнім, здоровим повітрям.

— Але це така мука! — нарешті, заговорила вона. — Я не маю сили терпіти. Учора я була там, я бачила бідну дитину. Це — жах! Страшно!

Ми замовкли. Що було говорити? Людмила почала схлипувати. Я терпляче ждав біля вікна.

— Один порошок хініну, — встала Людмила, — і дитина не матиме цієї муки. Ти ж батько! Невже можна так робити? Тільки один порошок хініну, урвати хворобу…

— І цим ствердити божевілля?

Як і останнього разу, вона крикнула розпачливо:

— Ти божевільний батько!

— Я лишусь божевільним для тебе, але матиму здорову дитину.

Очі її палали вогнем ненависті. Якби хто сказав, що ці очі, може, недовго, але могли колись гріти мене, я б нізащо не повірив. Але ж така природа речей! Небо то обдаровує нас теплом, то блискавицями вдаряє в землю. Річка то несе нас на своїх спокійних хвилях, то вируючи заливає оселі. Очі в людини то променисті, то злі. Очі відбивають думки — а думки в Людмили були хижі.

— Один порошок хініну ти мусиш дати! — загрозливо крикнула вона.

— Жодного!

— Мусиш!

Я вийшов із кімнати.

Ішов до лікарні. Час був ранній. Сонця багато. Під ногами рипіли черепашки. За брамою ревла сирена, Я зайшов до парку, йшов широкою алеєю.

Назустріч бігла жінка. Ще здалеку я почув — вона плакала. Бігла й плакала. Руки підняла вгору і тримала в них пляшку з журавлинним червоним киселем.

— Мамо, — кричала вона, — мамо! Що ж це буде?

Все було зрозуміло. Вона цього ранку несла журавлинний кисіль для свого хворого чоловіка чи, може, брата. Справа не в тім, кому вона несла кисіль, червоний, свіжий, гарний, журавлинний кисіль, який, певне, варили дома урочисто, клали в нього для смаку пахощі, дбали, щоб він не перекипів, щоб хворий його їв і одужував.

Вона дуже поспішала — ця жінка, коли несла кисіль до лікарні. Хотіла принести його ще теплим, саме таким, який гарно їсти. Теплий кисіль дав багато користі людині, тим більше користі від нього хворому.

І от, коли вона постукала в двері лікарні, де лежав хворий, у неї відмовилися прийняти для нього передачу.

— Це ж кисіль, — самий справжній журавлинний кисіль! — твердила безпорадно жінка біля дверей палати. — Сам лікар наказав мені приносити кожного дня пляшку киселю.

— Коли ж це вам радив лікар? — нерозумно запитала сестра, що відчинила двері до палати.

— Учора тільки.

— Учора киселю йому треба було, а сьогодні нічого не треба.

І тоді жінка зрозуміла, що мертвим кисіль зовсім непотрібний. Їм нічого не треба! У ній було двоє почуттів.

Перше почуття — немає того, про кого вона турбувалася, кого так багато, так довго, з такою надією ждала. Його вже немає!

Друге почуття — цілу ніч вона думала про кисіль, як хотіла, щоб він їв його ще тепленьким. Цей кисіль виріс для неї у велику цінність, адже й він міг бути чинником в одужанні близької людини.

Вона бігла по алеї, плакала, кричала слова про близьку їй людину, а в цей же час руки її міцно тримали пляшку з журавлинним киселем. Руки дуже міцно тримали пляшку.

От, на добігши кількох кроків до мене, вона впала. Ця жінка спіткнулась об камінь, упала.

І з її рук випала пляшка. Червоний кисіль розлився у потік густим струмком по доріжці.

— Що ж мені робити? — кричала вона про кисіль, збираючи його руками. — Що мені робити?

Я взяв і поставив пляшку на лаві поруч. З пляшки кисіль більше не виливався.

— От і все! — сказав я.

І жінка враз зрозуміла жах усього, жах того, що вона плакала над киселем, коли близької їй людини вже немає.

Вона більше нічого не сказала. Одразу забула про кисіль. Побігла по алеї і кричала:

— Ой, мамо, мамо! Що ж мені робити?

Ми з лікарем ішли широким, довгим коридором. У вікна лилось багато світла, на стінах було видно найменшу цяточку, але мені здавалось, що я повзу в цямринні, яке ось-ось може обірватись, спускаюсь у глибоку шахту.

— Заходьте, — показав лікар. — І не розмовляйте, — приклав пальці до губ.

Одчинив двері, і я зайшов до палати.

Спочатку мені здалось, після залитого світлом коридору, що в палаті зовсім темно. Але швидко очі мої призвичаїлись. Вікна закривала темна штора. В куточку стояло ліжко. На ньому я побачив щось невиразне, сіре. Проти ліжка стояв стілець. На ньому я сів. Лікар пішов до вікна — трохи одхилив штору.

В кімнаті повиднішало. Кілька погнутих променів лягло на стелю й стіни. І тоді я побачив, що невиразне й сіре на ліжку — жива істота. Під ковдрою, високо підігнувши колінця, лежала Стелла.

Як чорний обідок, волосся на її голові, біле коло обличчя, дві риски на сірому тлі ковдри — її руки. Очі заплющені, ручки й колінця починали підстрибувати.

Це були вісники чергового нападу малярії. Дитина тремтіла в пропасниці. Надворі було тепло, в палаті — задуха. Стеллу старанно вкрили ковдрою, але ніщо не рятувало її. Побудники малярії починали жити, мільйони побудників готувались до нового спільного нападу на недокрівне, виснажене тіло дівчинки. У тілі йшла страшна боротьба. Довгі години лежатиме дівчинка у пропасниці, потім її заполонить жар. Дванадцять герців має бути. Хто ж переможе в цій боротьбі? Яким здоровим треба бути, щоб перемогти хворобу! Які сили треба мати, щоб спостерігати цю боротьбу, щоб тільки дивитись, як другий бореться за здоров’я!

Стелла заворушилась.

— Вогонь, — зашепотіла вона. — Багато вогню. Ціле море. Пливуть, пливуть вогні. Червоні, зелені! Тату, багато вогнів! Як багато! Фіра… Рома!

Я чув, що нігті мої поволі в’їдаються в долоні рук. Моєму тілу передавалась пропасниця дочки.

— Ходімо! — схилився лікар до мого вуха.

Цілу вічність ми виходили з палати.

— Пливуть вогні. Пливуть, — чув я позаду шепіт.

І коридор був як глибока шахта, з якої по струхлявілому цямринні треба вилізти. Цямриння обривалось під руками. Світла було багато в коридорі, але мені було темно. Свіже повітря було навколо, а дихати мені нічим.

У розпуці зупинився я за ворітьми лікарні. Тоді з-під лип, від того місця, де починається трамвайна колія, встала й пішла мені назустріч Людмила.

— Бачив? — хрипко запитала вона. — Один порошок хініну, і дитина не матиме цієї муки.

— Жодного порошку! Чим більше муки, тим більше має бути радість. Біль — наш супутник.

Вирвався з її рук і пішов до міста. На зупинці стояв трамвай. Але я не хотів їхати. Пішов, побіг, високо стрибаючи по шпалах.

— Сьогодні я працюватиму довго, — кажу Гордієві Семеновичу. — Приготуйте все приладдя. Ми провадимо наші досліди далі. Приготуйте кислоти, реагенти, чистий посуд, зробіть запас хемікалій. Все повинно бути на місці. Я збираюсь сьогодні допізна працювати.

Ми почали роботу. Я знав, що всі мої шукання того дня були засуджені на безрезультатність. Що міг я знайти після того, як нашу роботу перевірила авторитетна комісія вчених країни? Я ж нічого не змінював у методах дослідження. Готову формулу поразки я мав. З цієї формули поразки формулу перемоги ніяк вивести не міг. Але все ж я вирішив працювати того дня.

Останнім часом за великий стимул до роботи була для мене хвороба Стелли. Я зближав її з своїм винаходом. Стелла — жива, серце її ледве-ледве б’ється, але вона таки жива. І білок — хоч він не справжній, але нагадує справжній. І над ним я повинен був працювати.

Немов відчуваючи втрати, розуміючи, що вже другої дочки я не матиму, я тягнувся до роботи. Поповнював утрату.

Довго того дня я працював у лабораторії. Все було залите світлом. На столах блищали банки з рідинами. Там були дипептиди, трипептиди, там були октодекапептиди. І те, що я вважав за білок. Але тільки я називав це білком.

Ще одна ніч минула. Ніч упертих шукань. Я не виходив із лабораторії. Коли ж перед світом зробив останній аналіз, то побачив, що всі наші досягнення за цю ніч полягають у тому, що я ще раз переконався у своїй помилці. Ще раз, і ще раз ми знайшли, після аналізу штучного білка з наших лабораторій, домішку серед поліпептидів.

— Я так і знав, — стомлений, сів у крісло Гордій Семенович. — Безнадійна спроба.

Я подивився на нього. Він казав неприємну річ, але сам був немов задоволений. На його обличчі була розлита легенька посмішка. Недалеко стояла Ліда.

— Що ви знали? — запитав я його.

— Я знав, що з цих спроб нічого не буде. Це нескінченне повторення однієї формули. Немає білка! Немає білка! І ще раз немає білка! От до чого звелась наша робота. Ми доводимо нашу помилку, і тільки.

— Без відчаю! — сказав я. — Заспокойтесь, товариші! Ми на сьогодні кінчили роботу. Вам, Гордію Семеновичу, можна зараз не турбуватись про білок. Вдячний вам за сьогоднішню ніч. Не нарікайте. Є речі, яких ми поки що не можемо пояснити. Дякую! Ідіть, товариші!

— Я прийду додому і впаду на ліжко, — казав Гордій Семенович. — Я вже по дорозі спатиму. Мої очі нічого не бачать. Нам треба на наших дослідженнях поставити хрест.

— Поставити хрест?

— Так! Поставити хрест! І починати нові дослідження. Треба спробувати підійти до білка іншим шляхом. Адже ми повинні його взяти.

Роздратований, я крикнув тоді Гордію Семеновичу:

— Білок важче винайти, ніж створити казку про ефемер.

Вони пішли. Я погасив світло в кімнатах і лабораторіях. Крізь вікна я побачив — народжується світанок.

Вийшов у сад. Сів на лаві. Вгорі пливли хмари, їх контури нагадували мені знаки формул, написаних там на дошці в лабораторії. Внизу під хмарами біліло, немов хто підкреслив крейдою — зробив широку рису під формулою моєї поразки.

Я змерз. Перевтомився. Мене починало трусити. Якби хто дав мені папір, олівець і попросив написати своє прізвище, я б цього зробити не міг, — так тремтіло моє тіло.

Але це не була слабість, кволість, безпорадність. Це не було вагання. Ні, я йшов рівним шляхом. У цю ніч я оглянув усе минуле і те, що трапилось останнім часом.

Я пригадав дні, коли мені довелося боротись за те, щоб Стелла жила. Тоді я не вагався. Я хотів і повинен був мати дитину. Я не став би жити з Людмилою, якби вона відмовилась родити. Я їй просто про це сказав. І тоді я переміг. Народилась моя дочка Стелла.

Та й пізніше — це був рівний, певний шлях. Були хвилини, коли життя придушувало так, що ось-ось, здавалося, роздавить… Були хвилини розпачу, хвилини, коли немов усе загибало: дочка, білок, робота. Вночі я пішов до секретаря крайкому і казав йому, що смерті не перемогти, що кінця не уникнути, що кінець невблаганний і неминучий. Але я йшов не для того, щоб у цьому переконатись, це ствердити.

Ішов для того, щоб заперечити. Треба було заперечити смерть.

Вранці я вийшов від нього — мужній, міцний, бадьорий. Чи важливі вагання ночі, коли була сила далі боротись за життя дівчинки, коли була впевненість, що смерть ще можна перемогти? Я вийшов з таким переконанням, і це була перемога. Затримка сталася для того, щоб іти вперед рішучіше.

І мені мимоволі спало на думку одне порівняння.

Геніальний французький композитор Гектор Берліоз, творець «Фантастичної симфонії», «Сарданапала», «Реквієма», раз керував оркестром, який виконував його картину страшного суду. Музика наростала й наростала, звуки могутнішали, і коли почався грізний clangor tubarum[3], Берліоз раптово, немов без жодної причини, на кілька хвилин зупинив оркестр. Слухачі в залі чекали, минуло кілька нестерпних, важких хвилин у мовчанні, в той час, коли повинен був грати оркестр… І нарешті Берліоз підняв свою дирижерську паличку, музика полилась далі. А коли б Берліоз не зупинив оркестру — чим би кінчився концерт?

В житті кожної людини є хвилини зупинок, — особливо перед тим, як треба брати висоти, робити рішучі кроки. Ці хвилини не є вагання. В ці хвилини наростає сила, що допомагав брати висоти, робити рішучі кроки. Так з маленьких хмаринок наростає туча, а в ній народжується гроза.

І пізніше, коли стало питання — прищепити Стеллі малярію, чи ні — знову немов сталася затримка. Ні, це не затримка! Треба було зважити, і я зважив. Любов до дитини перемогла!

А як багато я боровся за білок!

Але все має свої межі. Кожен шлях має свій кінець. Коли я не можу винайти білка, я більше не робитиму спроб. Я буду корисний для суспільства, я ще багато зможу працювати, але тільки не над білком. Я його не можу знайти.

Торкнувся голови. Руки в мене були холодні, але тепла голови я теж не чув. Усе моє тіло застигло. Так далі працювати не можна. Втома далася взнаки.

І ще я пригадав у цю хвилину Стеллу. Як вона тепер страждає! Вона засуджена на смерть. Кожного дня їй гірше й гірше.

Цього я не міг знести.

— Коли вона має померти, нехай це прийде скоріше, — шепотів я.

Сидів, кутався у свій піджак і був немов у цілому світі забутий всіма, непотрібний нікому.

Небо все полотніло, і несподівано засяяло сонце. Я озирнувся навколо.

На ґанку мого будинка стояла Ліда. Вона шукала мене. Дивилась у сад. Побачила. Побігла назустріч.

— Ось ваше пальто, — казала вона весело. — Треба зігрітись. Де ви зникли? Мені довелось самій господарювати в хаті. На кого ви схожі? Позеленіли, посиніли. То ж треба було сидіти вночі в саду?!

Дивно. Я сидів у саду, а вона пішла до хати. Вона знає, що в мене в хаті нікого немає, і часто забігає туди прибрати, допомогти мені чи й так просто спочити.

Вона стояла весела передо мною. Ліда теж не спала цілу ніч, але на її обличчі я не бачив утоми. А може, сівши в моєму кабінеті за стіл, поклала голову на кулак та так і заснула. Так, як вони вміють спати там, де іншому це не спаде й на думку. Вони вміють працювати, але вміють і спочивати. Є багато мертвих, на наш погляд, речей, які можуть їх гріти. Парадоксально, але їх гріє сніг узимку, вони червоніють і наливаються здоров’ям від морозу. І самої думки про те, що після ночі приходить день і буде сонце, для них досить, щоб зігрітись.

Та й сам я?! Сонце піднімалось, кволе тіло моє оживало, в жилах швидше потекла кров, на плечах було пальто, яке принесла Ліда, — сонце й ранок живили. Я відчував кволість, але був тільки стомлений, не знеможений.

Поглянув навколо, немов бачив сад, лабораторію, корпуси в перший раз. На вежі весело кашляв Вікентій Талісман, замітав доріжки в саду сторож Касіян, квіти розпускали свої пелюстки, що змерзли від нічної роси.

— Що ви хотіли сказати? — помітив я неспокій у Ліди.

— Я хотіла дати вам пальто. Ви змерзли.

— І тільки?

— Ні! Я хотіла ще сказати… Я хотіла…

Вона не могла від хвилювання говорити. Дівчина чекала мене, мала сказати щось важливе, але бракувало сили.

— Ні! Сили в мене є досить, — немов угадала вона мої думки. — У мене є досить сили. І я вам скажу.

— Слухаю, Лідо!

Вона сіла поруч на лаві.

— Я довго думала над помилкою, — почала Ліда. — Я намагалась зрозуміти й обґрунтувати науково причини нашої помилки. Ми ж повинні були або знайти білок, або пояснити, чому він не може бути створений.

— І що?

— Помилки я не знайшла.

Я подивився на неї. Як може вона таке говорити? Хіба вона не була на зборах комісії, коли робили аналіз? Хіба вона не чула компетентної думки голови комісії — поважного академіка? Хіба вона не в курсі справи? Вона все знає! Як можна говорити таке?

— Помилки в білку немає, — уперто сказала вона ще раз. — Де помилка?

Я збирався прочитати їй цілу лекцію, але вона мене попередила.

— Я знаю! Знаю! Домішка! Мільйони причин, щоб її пояснити. Але що таке домішка?

— Методика, — відповів я, — якою ми користуємось, не дозволяє нам охопити білка в цілому. Під час розпаду білка велика частина молекули зникав з кола наших спостережень, і ми розгадати її не можемо. Ми ще не можемо одержати білкові тіла, як інші хемічні тіла, в абсолютно чистому вигляді.

— Ха-ха-ха, — засміялась дівчина. — А може, інакше? Ми одержуємо білки в чистому вигляді, але коли починаємо їх досліджувати, то через недосконалість нашого приладдя створюємо домішки. Білки, які ми вивчаємо, — вже не ті, які ми виготовили.

Я підвівся. Ця молода дівчина — моя помічниця — говорила дивні речі. Більше, ніж дивні.

— А може, — ступила вона тоді до мене ближче, — може, якраз ця домішка й повинна бути в білку? Адже ми добуваємо білок по формулі, яка й не згадує про домішку. А може…

Бона навіть озирнулась навколо, немов нас хто міг підслухати.

— … може, не всі так зацікавлені в білку, як ви, як я? Домішки тоді легко створити.

Виразно й чітко встали передо мною наші останні роботи. Ми, правда, застигли на одному місці, б’ємося над тим, чого пояснювати не треба. Маємо в своїх руках справжній білок і намагаємось тільки обґрунтувати помилку, яку вигадали чи утворюємо самі. Ми ж пішли новим шляхом, відмінним від тих шляхів, якими раніше йшли вчені. Ми застосували нові методи в роботі. Використовуючи досвід інших, розгорнувши цілу серію спроб, ми здобули білок. Але коли спробували аналізувати білок, — виявилась домішка. Та, звичайно, ця домішка утворюється через те, що ми не знаємо точної методики дослідження. Це тільки адсорбція — незвичайна здатність білка захоплювати різні речовини, навіть кристалічні. Nihil ex nihilo, nihil in nihilum. З нічого нічого не походить; все, що існує, не може перетворитись у ніщо. Хіба домішка може виникнути з нічого? А потім — не всі ж зацікавлені у винаході білка, може, є хтось в інституті, що…

— Лідо, — сказав швидко я. — Кажіть, дорога! Кажіть, що ж робити? Я все розумію. Я все, чисто все розумію. Кажіть, дорога! Кажіть, люба!

Я шукав гарних, теплих, приязних слів для цієї прекрасної дівчини — моєї помічниці.

— Ходімо до хати, — запропонував я. — Мені треба випити склянку чаю. І я хочу почути, що ж практично пропонуєте ви. Ваш початок мені подобається. Але мене не менше цікавить і кінець.

Я сидів за столом. Ліда готувала чай, я пив гарячий чай з запалом, охоче. Їв, бо почув голод.

Уперше за кілька днів.

— Ми вже маємо білок, — казала Ліда, — давно маємо. Тепер треба його практично перевірити.

— Як саме? — запитав я її.

— Треба приготувати самим… тільки ви і я, наш білок. Я не вірю. Краще все зробити самим. Тоді ми можемо бути певні, що матимемо чистий білок. І потім…

— Що потім?

Ліда замислилась.

— Тоді весною, пригадуєте, коли ми робили спроби з рибами й тваринами, ви говорили, що нам треба найти каталізатор, який допомагав би нам добувати білки тим же шляхом, що ним виникають вони в стеблі рослини чи в тілі тварини. Ми тепер маємо новий вид білків. Білки великої сили. Коли людині дати цей білок, у людини з’являться сили… Великі сили…

— А коли ні? — перебив я її.

— Коли ні?.. Коли ми не маємо білка, тоді страшна, смертельна отрута.

Вона довгу хвилину мовчала.

— А все-таки я впорсну собі білок у кров.

— Лідо! Коли там є домішка, — це ж смерть, — жахнувся я самої думки про рисковану спробу. — Треба випробувати на тваринах…

— Особливість нашого виду білків ви знаєте. Дослідження над тваринами нам нічого не виявлять. Дозвольте мені вірити в наш білок, — сказала вона, і я зрозумів, що це її останнє слово.

Я пішов до вікна. У мене нічого не виходило з досліджень. В лікарні помирала дочка. Я сам себе готував до смерті кілька годин тому. А от у цю хвилину я відчув, що зо мною робиться щось дивне. На мене налинуло дивне почуття. Я хотів сміятись. Хотів крикнути. Зникла печаль, розпач, Я відчував, що насичуюсь силою, жвавішаю. Я засміявся. Вперше за багато днів засміявся.

Зрозумів. Умовні величини будуть непридатні і для того, щоб винайти і ствердити наш вид білка. Вони були непридатні для того, щоб рятувати Стеллу. Треба було брати інші. І я збагнув, які нам потрібні величини для перемоги.

Про них мені сказала Ліда.

Ми зустрічаємось у призначену годину. Він чекає мене біля воріт лікарні, і ми, не розмовляючи, йдемо разом двором. Я не розпитую його, бо він почне розповідати мені страшні деталі, а він мовчить, бо інакше буде примушений говорити мені страшні речі.

Не витримую я.

— Скажи, — запитую Макса, — невже кінець?

— Я вже казав тобі телефоном, що стан її тяжкий. Але жоден лікар, аж доки у хворого не перестане битися пульс, не скаже тобі, що стан хворого безнадійний. Ми повинні боротися за людину, але… іноді бракує у нас сили перемогти.

Що я можу запитати? Становище зрозуміле! Мені більше нічого казати.

— Сьогодні останній напад малярії. Далі ми уриваємо хворобу. Якщо вона витримає і зможе після цього одужати, — ми перемогли. Але є випадки, коли в організмі не вистачає сили. Так і в Стелли. Її сили можна зараз рахувати грамами, а хворобу кілограмами. Уяви, як важко їй переносити хворобу. Проте вона бореться. Уперто, завзято, героїчно бореться дівчинка за життя. Наш обов’язок допомогти боротьбі. Але що маємо ми? Є споживні речовини, і коли б їх можна було ввести в організм, тоді б хвороба була переможена. Та в тім і сила, що ми цього зробити не можемо.

— Треба краще харчувати її.

— Ми раді дати дитині все, щоб її краще харчувати. Але треба, щоб організм мав силу прийняти споживні речовини. У неї для цього бракує сили. Вона не їсть. Вона не може їсти. А життя згасає. Я тебе запросив, щоб ти побачив її. Я вірю до останку, до кінця. Я не хочу, щоб ти потім нарікав на нас. Ти повинен знати, що ми все зробили для того, щоб врятувати її.

Ми зайшли до палати, в якій я вже раз був. Тоді в палаті було темно, тепер, навпаки, вікна були широко розчинені. На ліжку я побачив Стеллу. Її важко було пізнати. Здавалося, що від неї лишились самі кості й тонка оболонка з шкіри. Ні краплини крові на обличчі. Очі заплющені. Я припав до грудей її і слухав. Відчув кволий рух. Я відчув ледве помітне тепло її тіла. Вона дихала. В тілі було тепло, але життя закінчувалося.

І я уявив її тіло, як найскладніший організм. У цьому організмі не вистачало самого необхідного для нас — харчів, і разом із тим самого недоступного, бо він не міг їх прийняти. Організм неспроможний був переробити речовини, які у нього ввели б. Життя згасає.

— Я можу дати свою кров, — сказав я Максові. — Коли непридатна моя кров, є донори…

— Ні, навіть кров нас не врятує. Бо її організм повинен цю кров переробити, хоч це й буде тотожна кров. Над тим, щоб її засвоїти, організм мусить багато працювати. А якої роботи ми можемо вимагати від неї?

Ми прощалися біля воріт. Макс обіцяв дзвонити мені.

— Що ви думаєте робити? — запитав мене Гордій Семенович у лабораторії.

Я ходив із кутка в куток. Розмовляв сам з собою. Вирішав, як мені кінчити цю спробу. Я не мав права так робити, але іншого шляху не було. Треба було вирішати. Я уперто ходив. На стіні, на аркушику календаря сиділа муха. Ходив і весь час уперто дивився на неї. Коли ж вона полетить? Доки сидітиме? Нарешті, не витримав — підійшов до стіни й зірвав аркушик. Висхла муха разом з аркушиком упала на підлогу. Як багато минуло вже днів у цій напруженій боротьбі?

— Сьогодні я кінчаю дослідження білка, — відповів я, коли Гордій Семенович перепитав мене раз, і другий, і третій про те, що я маю робити, і коли це питання, нарешті, дійшло до моєї свідомості. — Завтра я матиму білок. Або… завтра я скажу, що білка немає. І не буде.

— Ви надумали щось страшне, — сказав Гордій Семенович. — Ви нервуєтесь і думаєте робити якийсь карколомний стрибок. Не треба цього. Наші спроби слід вести плановим порядком. Коли ми поспішатимемо, то тільки пошкодимо собі.

— Бувають хвилини, — відповів я, — коли натиск вирішує все. Вироблення схематичного плану в такі хвилини межує з провалом. Збирати сили треба довго, але коли вони зібрані — у наступ! Я ж певен, що матиму білок.

— Ви робите щось страшне, — повторив Гордій Семенович.

— Страшнішого від того, що є, вже не може бути, — відповів я йому. — Останній крок, останню спробу ніколи не можна назвати страшними, бо їх робиш у колосальному напруженні, коли не відчуваєш уже страху. Аналіз же кроку доводиться робити тільки тоді, коли крок успішно закінчується. Тоді аналіз не дає страху. Страшне минає, на зміну приходить успіх, перемога. Але я хотів би, щоб страх не виникав у спостерігачів, а вони більш полохливі завжди, ніж учасники. Я хотів би сьогодні працювати сам. Передо мною напружена ніч, і я не хочу, щоб біля мене хтось був. Хочу бути один. Ви мені вибачте, Гордію Семеновичу, але я хочу бути сам. Один! Ви вільні на сьогодні. І вибачте мені.

Він вийшов. Цього мені зовсім не треба було робити, але я не міг — швидко пішов до вікна. Добре запам’ятав — він вийшов із лабораторії, поволі пройшов через сад, зупинився біля газону, зірвав червону квіточку гвоздики, вставив її в петельку піджака, зупинився на воротях, побачив мене у вікні і підійняв руку.

— Прощайте! — махнув рукою.

І зник за ворітьми.

Я лишився один.

Так кінчився робочий день. Залишаюсь один в інституті. Тільки Ліда стежить за кожним моїм рухом, виконує всі мої наміри.

Ми дійшли до найголовнішого у нашому винаході. Коли все закінчиться успішно, — це перемога. Марна спроба — кінець. Але вже не страшно!

— Все готово, Лідо?

— Все.

В лабораторії спущено важкі, чорні штори. Ніхто не повинен бачити наших спроб. Ніхто не повинен знати, що робитимемо ми цієї ночі. Ми ховаємось від усіх.

Горять великі люстри. Вони ллють молочне світло. В кутках шафи. Попід стінами столи. Стіл посередині лабораторії блищить, як ковзанка під блискучим променистим сонцем. Шафи нагадують глибокі печери, в яких заховані скарби. На великому столі банка. Гострі промені ламп зосереджуються на банці, і вона, як смарагд, міниться, виграє різними кольорами, — залежно від того, звідки на неї дивитися. Я ходжу по лабораторії, бачу банку під різними кутами, і світло в ній переломлюється — то блисне червоний вогник, то мигне зеленкувате око, то зрадливий жовтий колір запалюється там.

Ідуть хвилини. Найкраще в такі ночі виміряти час пісочним годинником. Кожна секунда — зернятко піску. Впала зернинка — і немає затяжної довгої секунди. Знов падає зернинка — і немає знову секунди, що на терезах напружених нервів — досконалішому годинникові — важить дуже багато. Ще одне зернятко. І ще одне. Немов багато часу минуло, продумано все життя, а впало тільки десять зернинок.

В пізній час починається наше дослідження.

— Я готова, — каже Ліда. — Все приготувала. Давайте починати.

— І ви не боїтесь? — запитую я її.

Стою близько від неї, але підступаю ще ближче, щоб заглянути в глибінь її очей, відчути, які складні почуття народжуються в ній.

Ми тільки вдвох в лабораторії. Я їй впорсну білок, і за якусь годину ми вже дізнаємось, чи він годиться, чи ні. А коли ні? У неї — молодість. Вона комсомолка, недавно мені розповідала, що восени її приймають до партії. Перед нею життя. Вона ж безумно хоче жити! Їй тільки жити, цій талановитій, молодій дівчині. Я гостро відчуваю її молодість: у неї на щоках розлитий рум’янець, на правому виску вистукує жилка, високо здіймаються груди. І мені здається — з берега життя я дивлюсь у безбрежне море, чую його могутній прибій. З хаосу цього моря, яке шумить, бушує, кипить, виринає один могутній крик сирени, сирени з маяка.

— Я не боюсь, — каже ще раз Ліда. — Я тільки хочу, щоб швидше…

— Добре, Лідо, — відповідаю я їй. — Ми зробимо дослід. Але не тут. Я боюсь, що нас хтось може побачити. Ми підемо до мене. Там ми й зробимо наш дослід.

— Швидше, — у неї тремтять руки. — Ходімо!

Обережно беру банку з нашими білками. Тримаю її в руках, як річ, що може розбитися, пошкодитись навіть від найменшого струмка повітря в кімнаті. Несу банку перед собою. Замикаю двері інституту і ключ кладу в кишеню.

— Я хочу побути сам кілька хвилин, — кажу я Ліді. — І вам треба побути на самоті. Зібрати сили. Ми ж робимо важливий крок. Ви йдіть до нашого дому. Я зараз прийду. Я хочу п’ять хвилин подумати. Отут я посиджу. П’ять хвилин, десять, ну… півгодини.

Вона йде від мене. Звуки її кроків лункі. Шелестить її одяг і лист в саду.

Навіщо я це сказав їй? Навіщо я так роблю?

Треба швидше йти. Треба починати дослід. Навіщо мучити і її, і себе? Все ж вирішено!

Але я лишаюся на лаві в саду. Ліда заходить до будинка, запалює світло, — вона, напевне, зараз почала прибирати в кімнатах, бо любить чистоту й порядок. Я чую, що, підбадьорюючи себе, вона співає жартівливої пісні.

Тихо встаю. Обминаю світло, немов мене хто може побачити. Тихо ступаю, наче моїх кроків пильнують мільйони ушей світу. Притискую банку до грудей, простягаю вперед руки, ніби за кожним рогом, за кожним кущем стоїть злочинець і пильнує мене. І так я йду вперед, сад виростає для мене в щось більше — в ціле місто і навіть міста, я роблю крок і виходжу з саду, іду вулицею й вулицями, іду майданом і майданами, іду завулком і завулками. Іду містом і разом роблю путь в усіх містах, у цілому світі. Навколо мене все тремтить, як тремтить білок у банці. Чути, як здригається все навколо, все росте. Надзвичайно швидко випливає місяць, і ось уже високо він, мені кортить крикнути, що він нагадує рогалик, який я любив у дитинстві. Але я мовчу, бо прагну тільки, щоб краще зробити дослідження цієї ночі. У лікарні в мене помирає дочка, я йду і несу банку з білком, якому робили сто раз аналіз і який, безперечно, є самий справжній новий вид білка. І коли я стою на розі вулиці, міліціонер, хоч нікого, зовсім нікого близько немає, прикладає руку до грудей, а другою показує мені шлях, немов би перед ним не один я, а колони автобусів схрещують свої путі. Урочисто проходжу мимо нього, а місяць, що нагадує рогалик, розливає кругом зелене фосфоричне світло…

— Жодної помилки тут не може бути, — повторюю я слова Ліди, яка в цю хвилину мене чекає.

Вона співає пісні і стоїть біля вікна. Ми гарантовані від помилки. Зроблено тисячі спроб. Наслідки однакові. Ми виявили в час дослідження, що в білку є домішка, і ми не могли знайти, звідки вона взялася. Ми билися над тим, щоб знайти, звідки вона взялася. Але справа в тім, що, коли ми починаємо спроби, ми з нашими недосконалими засобами не можемо охопити всієї молекули білка. На світлому фоні молекули є й невідома пляма. Але хіба сонце перестає бути для нас сонцем через те, що на ньому є плями?

— Яка ж різниця тоді, — запитує лікар, — між штучним білком і звичайним?

— Природа виробляє білок сліпо, — відповідаю я. — Потрібні певні фактори, щоб він виник. А штучний білок ми можемо робити самі. Це не є життя, але це засіб, який життю допомагає.

Я боюсь, щоб він не помітив, як у мене дрижать руки. Починаю шукати в кишенях якусь річ, яку можна було б тримати в руках. Нарешті, знаходжу ключ від лабораторії. У такт словам тихо стукаю ключем по столу.

— Ви знаєте, — кажу я, і голос мій, я сам відчуваю, звучить переконливіше, — ви ж знаєте, що людська кров єдина своїм складом, але має кілька груп. Щоб влити хворому кров, треба знайти донора, який має кров тієї самої групи, що й хворий. Тільки таку кров може з користю прийняти організм хворого. Від іншої крові буде лише шкода. А часом і кров не може врятувати людини. В нашому виді білків закладені колосальні сили. Ми творимо білок потрібної нам групи. Він скорюється мені, як оркестр паличці дирижера. Білок рослини, тварини — це процес. Наш білок — це збудник процесу. Ми трохи затримались із спробами, тепер треба перейти до практичного застосування. Білок у цій банці — ось що треба дати їй. Ви не знаєте, ніхто ще не знає якостей нашого білка. Коли ми вводимо в організм білок потрібної групи, він робиться могутнім рушієм живого. І потім… важко, та й не час розповідати все, бо це будуть тільки слова, а словами не можна розв’язати питання, яке лежить у самих речах. Ми повинні влити дівчині білок. Це єдиний вихід.

— Я не можу відповідати, — каже мені лікар, — за ваш білок. Ви його творець, а не я. Я і не хемік. Я не знаю, як бути. Цього в нашій практиці не бувало.

— Відповідаю за все я, — поспішаю сказати. — За все відповідаю я. І дочка це моя. І білок мій. Я ж втрачаю дочку. Ви знаєте, у неї безнадійний стан. Ви — лікар, але зрозумійте й батька. Ми не отруту їй впорскуємо, а рятуємо її. Я батько, люблю її і переконаний, що вона одужає, коли ми це зробимо.

Я хватаюсь за кожну дрібницю, щоб урятувати дочку. Розумію, що лікар може ввічливо попросити мене залишити лікарню. Лікареве належить йому.

І я не можу заперечувати. Я можу бути тут відвідувачем, але я не можу нічого вимагати. І мені страшно, що він відмовить. Моє тіло тремтить, ноги угинаються в колінах. Я чую, що мені то робиться жарко, то враз холодно. І квіти на вікнах, і санітарка біля дверей, і сам головний лікар, що розмовляє зо мною, — все надто реальне. Промінь лампи, переломившись у склі окулярів лікаря, утворює золоті зайчики в його очах. Що може бути реальніше? Але мені здається, що все це абстраговане від дійсності, все, що твориться навколо і все, що вигадую я, — це нереальне, неймовірне, безглузде.

— Ви не бійтесь, дорогий лікарю… успіх гарантований. Я сам професор. Ви, певне, читали мої праці з хемії білків?

— Я вас поважаю, — вклоняється лікар. — Знаю ваші праці. Не маю права вам не вірити. І тому — прошу! Ми зараз і почнемо. Але… ви повинні знати, що коли білок буде продуктом, який її кров ще повинна переробити… дитина помре.

— Я даю потрібний білок, — відповідаю я.

Усе вийшло навіть краще, ніж я сподівався. Без шуму увійшов черговий лікар. Прийшов Макс і мовчки стиснув мені руку. Прийшло ще кілька лікарів. На столі перед ними стоїть мій дорогоцінний білок. Вони немов не бачать мене, слухають головного лікаря, що сипле латинськими назвами, дає категоричні накази, яких не можна змінювати. Я розумію, яка це відповідальна хвилина, яке страхіття твориться тут, і тому жодним словом не втручаюсь у їхню розмову, сиджу в куточку і боюсь дихати. На столі в банці ліки, в дієвості яких, після моїх слів, а найбільше після наказу головного лікаря, ніхто не має найменшого сумніву. Вони тільки розмовляють про механізм вливання білків.

Я хотів би відтворити якнайкраще подробиці тієї ночі. Але я знаю, що мені тепер цього зробити не пощастить. Головне, найголовніше з цих хвилин зникло. Лишилися дрібниці, і навіть ці дрібниці пливуть передо мною в якомусь тумані.

Не пам’ятаю, скільки часу забрало все це. Ніч катастрофічно летіла. Але я уперто тримався ночі. Я міг ховати свій настрій у молочному світлі коридорів лікарні, висовував голову у вікно, впинався в темінь ночі, кусав губи, відчував, що на моєму обличчі страшні, незвичайні для людини, кам’яні, немов викарбувані гострим різцем зморшки, я боявся, що кінчиться ніч, і мені вдень буде ще важче стримувати себе.

Два санітари на носилках понесли її в операційну.

Вона була така мала, що носилки здавалися порожніми. Її вкрили білим, і я не бачив обличчя. На мить окреслилися гострі кути під ковдрою (то були її складені руки), і санітари з носилками зникли за рогом у коридорі.

Треба було б — мені так хотілося — кинутись за ними, кричати, поцілувати дочку, але я примусив себе стояти. Я прикипів до стіни, і ніхто, мабуть, не міг подумати, цього, напевне, не подумали й санітари, що то моя дочка, — такий я був пасивний зовні. Зовнішнє не завжди буває дзеркалом внутрішнього.

Пізніше я спробував ворухнутись, ступити. Ні, шум кроків боляче врізався в тишу коридору. Я знову закам’янів. Стояв далі, заплющивши очі, і пригадую — мені ввижалася одна яскрава, блискуча, жовто-червона крапка. Крапка горіла, сліпила мене, мені було аж боляче, але я боявся розплющити очі, бо знав, що тоді крапка зникне.

Стояв так дуже довго. Крапка не зникала. Навпаки, вона горіла, наливалась червоним усе більше й більше. Я відчував нестерпну потребу на неї дивитися, дивитись, вринати в неї. Мене тягло до неї. Я хилився вперед. Щоб не впасти, я схопився руками за лутку вікна позад себе. Крапка розгоралась усе більше.

— Чого ж тобі стояти? — почув я тихий замислений голос Макса. — Іди додому! Усе скінчено! Більше нічого не треба!

— Як? — крикнув я. — Що ти сказав?

Коридор був довгий. Посередині лежав тоненький, схожий на гадюку, килим. Вгорі по стелі тікали в глибінь коридору лампи. На стіні коридору чорна табличка з золотими літерами: курити заборонено. В кінці напису золота крапка. Очі Макса були в фокусі пасма світла, що лилося в скельця окулярів.

— Усе скінчено, — повторив Макс. — Finita la tragedia! Ми зробили все, що треба.

— Вона жива? — схопив я його за руку.

— Звичайно, жива. Тепер треба чекати кілька годин, і тільки тоді ми побачимо, як реагує організм на білок. Зараз дівчинка спить. Вона навіть не ворухнулась під час вливання. Вона не відчувала ні болі, ні страху. В такому стані хворі нічого не відчувають… Але я, Вадиме, сьогодні багато відчув. Я розумію тебе. Я знаю, як ти говорив з лікарем! Не знаю, чи знайдеться ще такий батько на світі. Екстаз Платона чи Сократа? Ти хитаєшся, — сказав Макс. — Тобі треба негайно йти додому. Вранці приходь. Я незабаром подзвоню. Іди!

Надворі ще темно. Я йшов, простягаючи вперед руки.

Здавалося, що коли б на вулиці не горіли в кілька рядів ліхтарі, я б упав. У хвилини, коли вітер розгойдував ліхтарі, я робив колосальні зусилля, щоб не впасти.

Ледве дійшов додому. Мріяв, ідучи, що впаду в ліжко і спатиму. Покладу спати й Ліду — вона теж дуже стомилася. Бідна… Ні, не бідна, прекрасна, хороша дівчина! Я спатиму, нехай відпочиває й вона.

Цього мені не пощастило зробити. Я побачив світло в лабораторії. Вікна завішені, але один ріжок штори відігнутий, і хоч уже починало світати, але жовтий трикутник світла лампи лягав на траву, трава синіла.

«Хто в цей час може бути в лабораторії?» — подумав я. Мозок працював мляво, думки виринали з глибин. Я не робив над собою жодних зусиль, а чисто механічно завернув від свого будинка до інституту. Я був дуже стомлений, ступав повільно, тихо.

Двері інституту були не замкнені. Я зайшов до коридору і в темряві зупинився. Почув у лабораторії тихі кроки. Хтось там ходив.

Напружився і пригадав. Увечері я сам погасив світло й замкнув двері до лабораторії інституту. Ще коли йшов до лікарні. Ми виходили з Лідою. Другого ж ключа ні в кого не було. Ніхто не міг бути в цю годину в лабораторії.

Серце моє, що билося до цього поволі й спадаючи, тепер почало битися жвавіше. Коли б під руками був кардіограф, він рисував би широку криву з гострими кутами. Я чув цей напружений бій серця.

«Злодій», — подумав я.

Але що треба злодієві в нашій лабораторії? Він же не міг пожаднитись на машини, на різне дороге, але зовсім непридатне для продажу приладдя. Цінність наших машин полягала в точності, досконалості, чутливості, а це все мало придатне для злодія.

«Ні, він міг знайти дещо для себе, — думав я. — Штори на вікнах, простирадла, скатерті на столах, халати… багато речей знайдеться там для нього».

Мені треба було бігти і когось гукати, але я навіть цього зробити не міг. Довго стояв у коридорі, слухав кроки злодія.

Раптово відчинив двері і зайшов. Назустріч мені по довгому зеленому килимку біг Гордій Семенович. Біг і сміявся. Зупинився біля мене і пожадливо, напружено зазирав мені в очі.

— Я вас не сподівався. Я вас зовсім не сподівався такої пізньої години, — казав він. — Я працюю з вечора. У вас так багато справ: провал з білком… дружина… в лікарні помирає дочка. Звичайно, ви не можете працювати. Від усього цього можна збожеволіти. Ні, ні, я не сказав нічого, я кажу, що можна збожеволіти. Дивуюсь вашому стоїцизму в почуттях… І от я працюю сам. Готую все нові й нові сполуки кислот. Нам незабаром таки пощастить мати штучний білок. Ви можете зовсім не турбуватись. Ви тільки скажіть мені, де ваші останні записки. Я згоден працювати за себе й за вас.

Це все було неймовірно. Я був спантеличений, збитий з толку.

— Я працюю тут кожного дня, — перебив я Гордія Семеновича. — Навіть учора ввечері, вночі я тут був.

Він дивився на мене. У нього було повне, випещене обличчя. Я побачив, що він примружив очі, і презирлива посмішка розлилась на його обличчі.

— Ви стомлені, — крутився він біля мене. — Ви дуже втомилися. Вам ввижається… вам ввижається, — повторив він, — ви думаєте, що працюєте кожного дня. Ви не працюєте, ви розумієте, вам же ніколи працювати. Ви весь час сидите в лікарні, ніхто вас не бачив у лабораторії. Учора вдень, коли ви були в лікарні, я провів збори з нашими молодими вченими. Ми не ждемо вас, поки ви не закінчите своїх родинних справ. Вас не буває в лабораторії. Куди ж вам? І ввечері вас не було в лабораторії. Я сюди прийшов, коли було ще видно.

— Я вийшов з лабораторії після півночі, — уперто сказав я. — А вчора ввечері я сам просив вас залишити мене одного. Я бачив, як ви пройшли через сад. Ось у вас червона гвоздика в петлиці, ви її вирвали в газоні. Постояли хвилину на воротах, попрощалися зо мною і потім вийшли на вулицю.

Він допитливо подивився на мене.

— Ви дуже стомлені. Ви не були в лабораторії. Усе на своєму місці.

— Я вийняв уночі з шафи банку з білками.

— Ви вийняли банку? Так! Ага! Ви думаєте, що вийняли банку. Вибачте, там її не було. І потім, ви немов забуваєте все, — у нас і не було ще білка. Є сполука амінокислот, але немає білка.

— Є білок! — крикнув я.

— Згода. Згода. Ха-ха-ха!!! Я на все згоден. Звичайно, ви були в лабораторії, працювали вночі. І я теж працював. А тепер вам треба спочити, вам треба виспатись.

— А де ви взяли ключ? — суворо запитав я його.

— Як де я взяв ключ? Ключ я взяв у вартового. Біля воріт. Запитайте його.

— У нас є один ключ. Цей ключ у мене.

— Безперечно, один. Цей ключ у мене. Я ввечері взяв його у вартового.

Я шукав ключа в кишенях. Твердо пам’ятав, що клав його до кишені, коли виходив із лабораторії. Пізніше я тримав його в руках, коли розмовляв із лікарем. Ключ був у мене. Ще коли стояв у коридорі лікарні, я теж мав там ключ.

І от ключ зник. Його в кишенях не було. А Гордій Семенович вийняв ключ із кишені і переможно тримав його в руці. Ключ блищав. На ньому зосереджувалось світло ламп. На ланцюжку біля ключа номерок.

Так я стояв біля нього. Він приховував свій настрій і бажання. А він же хотів нестримно, божевільно сміятись. Він би з радістю сміявся мені просто в обличчя. Адже він мене перелякав. І я нічого не міг зробити. Навіть ключ опинився у його кишені.

І от я стояв і думав. Чому це я зустрів Гордія Семеновича в лабораторії? Це нічого гарного не віщувало. Моя розмова з ним перетворилась на розмову здорової людини (такою треба було вважати його) з хворою (виходило, що хворий я). Я не міг збагнути, як така розмова могла відбутися. А може, я нікуди вночі не ходив? Може… Та ні! Я ж уночі сам був у лабораторії, взяв банку з білками, побіг у лікарню. Мене чекає Ліда. Невже цього не було? Що ж було? І як мені дізнатись, що було справді?

— Не напружуйтесь, — порадив мені Гордій Семенович. — Вам нічого турбуватись. Ви одужаєте. Все буде якнайкраще.

І я вирішив. Усе брехня! Я цілком здоровий. Я, безперечно, був у лікарні. Стеллі впорснуто білок. Може, досі вже Макс і дзвонив мені. Нічого з ним, з Гордієм Семеновичем, розмовляти. Я починав розуміти й причини провалів із білками…

— Я певен, що все буде якнайкраще, Гордію Семеновичу! — сказав я. — Але зараз я вас прошу. Ви мене не послухали вчора. Ви надто допитливі. Це вам шкодить. Ви замкніть зараз лабораторію. Дайте мені ключ. Так! Я сам замкну двері інституту. Так! Тепер я піду спати. Вранці я працюватиму. На сьогодні годі. Завтра ми все з’ясуємо. Годі! Годі, я кажу!

Сам замкнув двері інституту. Вийшли. Розвиднялось.

На лаві перед дверима сиділи Ліда Янчевська, Талісман і Мазуракі.

Вони жваво розмовляли, але коли ми підійшли — замовкли.

— Ви йдіть, — сказав я Гордієві Семеновичу. — Ви стомились. Вам пора спати. Швидше йдіть!

Куцими ніжками він намагався ступати ширше. Дійшов до воріт…

В цю хвилину я згадав. І Ліда Янчевська, і Талісман, і Мазуракі мали підстави дивуватись. Я раптово побіг по доріжці, навздогін за Гордієм Семеновичем.

— Гордію Семеновичу! — крикнув я на вулиці. — Хвилину. Я вже згадав… Прошу…

Він поволі йшов назад. Зупинився біля мене.

— Другий ключ, — сказав я, — другий ключ був у Людмили. Один у мене, другий у неї. Я свій сьогодні вночі загубив. А вона тепер…

— Так, — згодився він, не дослухавши, що я маю сказати. — Вона, Людмила Оскарівна, в мене. Планети повертаються до своїх орбіт. А у вас… У вас страшні очі. Ви хворі.

Він повернувся і пішов назад по вулиці.

Талісман і Мазуракі зникли — лишилася сама Ліда.

— Я вас довго чекала, — сказала вона. — Але й тепер не пізно. Ходімо. Я готова.

— Лідо, — відповів я їй, — ми ще встигнемо зробити дослід. А тепер… я вас потурбую на одну хвилинку. Ходімо сюди. Я хотів запитати вас тут, надворі. Тут видніше. Погляньте на мої очі. Мені здається, що вони хворі. Погляньте! Мені чомусь ріже в очах. Погляньте, погляньте! Чи здорові, нормальні в мене очі?!

Її очі були окреслені рівними темними бровами. Сині западини після безсонної ночі лягли внизу очей.

— У вас здорові очі, — відповіла вона. — І вони сьогодні навіть веселі. Давно я не бачила таких очей у вас. Ви сумували, і такі були очі. А тепер вони веселі, здорові. Як же я вас ждала цілу ніч!

Ми стояли на ґанку. Я почув телефонний дзвоник.

Прожогом кинувся до кімнати.

— Вадиме! Вадиме! — чув я голос Макса. — Стелла прекрасно себе почуває. Вона почала розмовляти. Зараз вона заснула. Зроблено великий винахід. Дівчина здорова. Не треба їхати! Не треба! Лягай спати! Я теж ляжу. На добраніч! Чи на добрий день?!

Підвів голову. Ліда поралась біля столу. Вона приготувалася до впорскування білка.

— Починаємо, — сказала тихо й спокійно. — Я готова.

— Лідо! — Я заплющив очі. — Ідіть сюди. Я маю вам сказати щось надзвичайно важливе.

Я не знаю, навіщо все це?! Авто чекає біля під’їзду. Приїхав секретар крайкому.

— Я не думав вас тут бачити, — винувато кажу я. — Така велика шана.

— Ви ж знаєте, як вас шанують…

— За віщо?

— Ви зараз побачите, за що вам належить така шана. А поки що спасибі. Як дочка?

— Я тут, — озивається Стелла.

— Прекрасно, — каже секретар крайкому. — Я ж був певен, що вона одужає.

— І я тепер певен, що вона повинна була одужати.

— Маленька різниця. Тепер і тоді. Але нічого. Все може бути. І нерви в кожного з нас є. Ми — живі люди. Ми вміємо хвилюватись і радіти.

— Пробачте, — кажу я, — ще раз пробачте за мій нічний візит. Але почуття батька й почуття вченого збіглись в один час. І я не витримав. Почав згинатись. Треба було допомогти. Ще раз спасибі.

— Кожен вчений у нас, — каже секретар, — нагадує батька. Батько дбає про дітей, вчений має дуже багато дітей. Погляньте навколо. Як їх не любити великою батьківською любов’ю? Хіба їх можна любити інакше?

Авто тихо їде вулицею. Вподовж вулиці натовп. Спереду я бачу багато дітей. Вони тримають в руках квіти і посипають ними шлях. Квіти засипають авто. Вулиця нагадує місто півдня, де все потопає в квітах. Але там квіти — звичка, а тут, у нашому місті — символ великої любові. Квіти гостро, пронизливо пахнуть.

— Великий час, — шепоче секретар.

Та хіба він шепоче? Він кричить мені ці слова на вухо, але я однаково кепсько чую, навколо грають оркестри, і його крики розтоплюються в морі звуків.

— Великий час! Щасливий час! — вгадую я.

Ми їдемо вперед. Усе місто в огнях. Зелені, червоні, бузкові вогні. Прожектори, лампи, неонові труби, сплетені в узори й малюнки в дзеркальних вікнах, на фронтонах будинків, на арках. Вгорі відсвічує зорями оксамитове небо. Блищить налакований автомобілями асфальт. Вогні повторюються на вулицях, як на плесі широкої ріки. Ми їдемо вперед. Зупиняємось.

Велика площа вся залита світлом. Біля мене Ліда, Стелла, секретар крайкому, а навколо тисячі дорослих і дітей. Рідні мені всі й близькі. Я стою в пасмі прожекторів.

— Починайте, — шепоче секретар. — Пора! Вони ждуть!

Зараз я їм скажу про винахід. Скажу, як народилась думка про нього. Як багато років із моїми помічниками я працював над білком. Скажу, що віднині проблема штучного білка розв’язана. Не сонячні машини, — завтра наші заводи почнуть виробляти його. Ми зробимо штучний одяг, дамо людям дешеву споживну речовину, оздоровимо трудящих. Звільниться багато енергії. Ми її скеруємо на нове велетенське будівництво. Збудуємо нові палаци, нові мости, книгозбірні, музеї. Навколо білка ще точитиметься боротьба. Ми маємо його. Зараз ще важко навіть сказати, що несе нам цей великий винахід. Написано тільки пролог.

Але перший дослід блискучий. Дослід на живій людині, на моїй дочці Стеллі. Ось вона стоїть перед вами, врятована від смерті, і стверджує відкриття. Очі її блищать, на щоках грає рум’янець, вона сміється. Біля неї стоїть Ліда — радість моя, відважна, прекрасна дівчина.

В тиші я підіймаю все вище й вище руку, немов чую високу, впевнену ноту камертона. І от я починаю говорити, розповідаю про пролог, який робить зрушення в науці.

На майдані тиша.

1934. Київ.