Пропала злодійка - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Майкл МакКланг (ч. 3)

Я викликала дрібнесеньку краплину енергії з тріщини, і ось воно в мене, в моїх руках.

Я зробила ковток.

-- Фе, таке ж гидке, як справжнє, -- промовила я вголос. Якби я колись повернулася в Люсерніс, то могла б відкрити магазин навпроти Тамбора і повністю збанкрутувати його. Хоча й мізер, проте він за свій товар платив. Я свій буду отримувати на халяву.

Але я ніколи не повернуся в Люсерніс. Я не можу.

-- Звісно, що можеш, -- сказав Реготун. – Я покажу тобі як.

Я скасувала своє перше рішення.

-- Послухай мене уважно, Реготуне. Я не збираюся розмовляти з тобою, чи взагалі звертати на тебе увагу, але ти повинен дещо зрозуміти. Я ніколи-преніколи не дозволю тобі повернутися в наш світ. Ти йобане чудовисько, і я маю на тебе такого зуба, що ти не повіриш. Ти кліщ, що причепився до моєї душі, і допоки я не придумаю, як зішкребти тебе і розчавити, ніхто нікуди не піде. Ясно?

Він тільки посміхнувся.

Я допила вино. Так, цілком можливо відчувати нехіть і бажання одночасно. Щоб ви знали.

Я жбурнула чашку об підлогу, як з люті через ситуацію, в якій опинилася, так і з цікавості, що трапиться з предметом, який я створила з допомогою чарів. З доволі переконливим справжнім звуком, вона розбилася на доволі переконливі справжні шматки.

-- Тепер я знаю. Краще перевірити ще раз, для певності.

Я вичарував ще одну чашку вина. Самі розумієте, в ім‘я науки. І щоб напитися.

Я й напилася, в той час, як потвора у вигляді дитини спостерігала безпристрасними, безмежно терплячими, схожими на зорі очима.

Частина II: Люсерніс

Важко передати словами, яким щасливим я був, коли побачив, як з правого борта в ранковому світлі повільно з‘являється панорама Люсерніса – приземкувата, незграбна голка Стрекозиної Вежі, цибулинний Купол Зітхань. Облізлі від віку стіни Арсеналу на південному краю гавані. Безперечно, Люсерніс не був раєм, в ньому стільки ж огидних злиднів, скільки огидного багатства, і звісно погані речі трапляються з хорошими людьми. Але найбільше місто на заході мало свою власну душу, а його величина гарантувала анонімність, яка в багатьох важливих для мене відношеннях, дорівнювала свободі. Вперше я прибув у Люсерніс як вигнанець. Невдовзі я виявив, що моє вигнання – це щастя у нещасті.

Але найважливіше це не був клятий Белларіус. Місто, яке пробуджувало в мені все найгірше. Плюс погода там просто жах.

Кіль пришкутильгав до поруччя поряд зі мною і вперше глянув на Перлину Заходу. Сірому Зубу вдалося врятувати Кіля і Крейду, проте він не зміг вилікувати їхні рани повністю. Не буду вдавати, що розумію, що його Філософія може чи не може зробити, але в мене немає причин вважати, що він міг без причин приховати якусь частину своїх лікувальних здібностей.

-- Оце такий Люсерніс? – запитав Кіль.

-- Так, він.

-- Плаский якийсь, -- було все, на що він спромігся.

-- Ти оціниш це, бо тобі не доведеться шкутильгати вгору і вниз гори, щоб кудись потрапити. Фактично, тобі взагалі не доведеться ходити. В нас є такі штуки, називаються карети.

-- Ти собі жартуєш з мене.

-- Ти сидиш в них, а кінь тягне. Куди захочеш. Тобі сподобається.

Він закотив очі.

-- Ти мені більше подобався, коли весь час був у поганому настрої.

Я, зрозуміло, більше подобався собі подалі від Белларіуса, де я не мусив робити жахливі речі. Де безжалісність не була моїм психічним станом за замовчуванням. Але я вирішив не нагнітати атмосферу.

-- Часом не починаєш сумувати за батьківщиною?

-- Ні. Я краще ніж будь-хто знаю, який Белларіус жахливий. Просто думав, що тепер, коли скинули Синдика, справи підуть краще. Але чомусь все тільки погіршилося. Амра попереджала мене не бути оптимістом. Здається, вона мала рацію.

-- Не варто вірити всьому, що говорить Амра. Якби вона хоча б наполовину була такою цинічною, як вдає, то Белларіуса вже б не існувало. Хоча мушу признати, думка про світ без Белларіуса має свої принади.

Він глянув на мене.

-- Яким би, курва, кінченим Белларіус не був, це все що я знаю. Оте місто? Я про нього нічого не знаю. Нічого.

-- В цьому краса нового початку. Ти нічого не знаєш про нього, але значно важливіше, що воно нічого не знає про тебе. Наприклад, небезпечні банди злочинців не прагнуть пролити твою кров.

-- Факт, -- сказав він, посміхаючись.

-- Пророкую, що за тиждень ти більше ніколи не захочеш залишати Люсерніс, -- я поклав руку йому на плече. – Іншого такого місця не існує. От побачиш.

-- Повірю тобі на слово. А… я прийшов, щоб сказати тобі. Марл говорить, що істота в клітці знов стає неспокійною.

-- А… Тоді краще піду розберуся.

І я залишив Кіля спертого на поруччя, намагаючись уявити, що чекало його в майбутньому. Амра вважала за потрібне врятувати йому життя, навіть ціною того, що їй довелося вступити в смертельну сутичку зі своїм другом дитинства. Мабуть, щось вона в ньому побачила. Мушу признати, я цінував його вірність.

Що б не чекало Кіля в майбутньому, я буду підтримувати його, як тільки зможу. Хоча я сумнівався, що йому сподобається принаймні щось з того, що я для нього запланував.

Під палубою Марл перевіряв чи наш багаж готовий до висадки, всоте. Насправді була його черга доглядати за кліткою з породженням тріщини, а ще за єдиною скринею з золотом, яку я прихопив у дорогу. Останнє чого мені бракувало, це щоб якийсь моряк зі спритними пальцями відкрив клітку в пошуках здобичі. Все перетворилося б в криваву лазню, і то швидко. На кораблі далеко не втечеш.

-- Пане Марл. Наш вантаж знов рухається?

-- Так, магу.

Я поклав руку на ящик. Я відразу відчув, що він знов потайки гриз сітки. Я підсилив їх і вплетені в них команди. З легким гарчанням Півмісяць затих.

Я ще не приборкав породження тріщини, в жодному випадку. Втихомирення істоти і праця над проектом, яка займала весь мій час на кораблі, постійно загрожували вичерпати моє джерело.

-- Як там Крейда? – запитав я Марла.

-- Без змін, магу.

Найманець вирішив залишитися в мене на службі, але після смерті брата став страшно мовчазним. Його скорбота, як на мене, була болючішою, бо він чомусь вважав, що ніколи-преніколи не повинен показувати її. Від чого вона тільки кидалася у вічі.

Перш ніж назавжди залишити Белларіус, ми з Марлом поховали Тона на цвинтарі Джебі, в гробниці, мешканець якої давно перетворився в пил і кістки. Крейда спостерігав, з забинтованою головою, очима червоними від сліз, які він відмовлявся пролити. Я запечатав гробницю і кинув на неї охоронне закляття, на цьому для Тона все закінчилося. Решту воїнів, що загинули того дня, ми витягнули на вулицю. Я спалив їх з допомогою магічного вогню. Тоді я пішов глянути на Півмісяця, по дорозі полюючи на повстанців, що могли заблукати в тунелях під горою. Повстанців я не зустрів, а Півмісяць був там, де я його залишив.

Я пройшов далі, щоб захистити вихід на Квадратну Підошву. Судячи з крові, конструкт прикінчив одного чи двох воїнів Гаммонд. Але він був прив‘язаний до кімнати і не міг відступити. Вони просто стояли назовні, недосяжні для нього і пошматували його тільки Горм знає чим. Судячи з уламків розкиданих по підлозі, всім, що потрапило їм під руку.

Ефективно.

Я підійшов до Новин. Дав бармену золоту марку і повідомлення для його роботодавця. Мок М‘єн з‘явився за годину. Я дав йому ще грошей і біля півночі нас четверо сіли в човен контрабандистів на краю болота, бригада Мок М‘єна була нам за носильників. До світанку, далі по узбережжю ми зустрілися зі справжнім кораблем, і нарешті вирушили в Люсерніс.

Більшість грошей я залишив у Цитаделі, не бажаючи спокушувати Мок М‘єна зробити щось, про що ми всі потім будемо шкодувати. А ще я, курва, подбав, щоб будь-хто, хто спробує увійти в Цитадель за моєї відсутності, не дожив, щоб пошкодувати про це. Я запропонував Сірому Зубу зайняти Цитадель, але він похитав головою і сказав, що воліє жити у помийній ямі.

-- Хольгрене, чи в Люсернісі до кожного корабля, що пристає, висилають армію?

-- Га?

Кіль вказав на порт. На пристані чекав інспектор Клюге, позад нього, загрозливий у своїй малиново-білій формі, вишикувався взвод аркебузирів.

-- Ні. Не до кожного.

Я сподівався, що мені вдасться уникнути Клюге. Звичайно, він знав, де знаходяться ворота до пекла, адже допомагав запечатати їх. Йому не дуже сподобається, якщо він довідається, що я маю намір відчинити їх, і не повірить, коли я скажу, що це абсолютно безпечно. Як він довідався, що я повертаюся, а навіть, що я виїжджав, було загадкою.

Я наказав Марлу, Кілю і Крейді чекати на палубі, й коли опустили трап, я з посмішкою зійшов з корабля. Інколи посмішка допомагає. Взагалі-то, вона ніколи не допомагає, але ти робиш все, що можеш.

-- Доброго ранку, Авроме. Не чекав побачити тебе тут.

Клюге схилив свою довгу голову.

-- З поверненням у Люсерніс. Я б запитав, як пройшла твоя подорож, але чув вже достатньо, щоб знати – вона була не дуже спокійною, магу. Чи я повинен сказати “архимагу”.

-- З чого б тобі так казати?

-- Бо під час твого перебування в Белларіусі зник Телемарх, а ти зайняв його вежу.

-- Я зайняв Цитадель, але не його посаду. І чесно кажучи, я здивований, що ти щось чув про мою подорож. Я поїхав, щоб допомогти партнерці з невеличким клопотом. Думаю, ти пам‘ятаєш Амру.

Він проігнорував мою згадку про Амру. Підозрюю, він затаїв на неї злобу, бо їй вдалося вирватися з Хавлокської в‘язниці. Представникам закону не подобається, коли злочинці уникають кари.

-- Згідно з нашими джерелами, ти зробив значно більше, ніж просто допоміг подрузі й захопив вежу.

Я підняв брову.

-- Джерелами з Міської Варти?

-- Ха… Ні. – Проте він не став уточнювати.

-- Що ж, інспекторе…

-- З часу нашої зустрічі мене підвищили в чині. Тепер я Командувач Вартою.

-- Вітаю з підвищенням. А зараз, якщо ти не проти…

-- Лорд Морно запрошує на зустріч. Негайно.

Морно. Губернатор Люсерніса. В його руках було більше влади і впливу ніж в більшості королів. Він був цілковито відданий Люсернійській монархії і цілковито позбавлений почуття гумору. Раптово я пошкодував, що допоміг Амрі вкрасти вино з його погреба.

-- Ну, не будемо змушувати Лорда Губернатора чекати. Не проти, щоб я підкинув товаришів і багаж додому? Це по дорозі.

Губернаторський Палац знаходився в кінці Променаду, менше ніж за кілометр від садиби, яку Амра купила за викрадене нами на руїнах Хлурії золото. Я їхав з Клюге в позолоченій кареті; Кіль, Марл, Крейда і наш багаж слідували за нами в значно менш показному найнятому екіпажі. Клюге зупинився, неохоче і ненадовго, на під’їзній дорозі позад садиби, щоб я відімкнув для них дім, а тоді ми продовжили шлях власне по Променаду. От тоді я зрозумів, що Клюге підвищили на посаду значно вищу ніж інспектор. Тільки довіреним особам Губернатора дозволялося рухатися Променадом на транспорті.

Ми майже всю подорож мовчали. Клюге сидів навпроти мене, а оскільки карета була малою, а ми обоє високого росту, наші коліна торкалися кожного разу, коли карета повертала чи сильно підскакувала.

-- Ти втратив око, відколи ми бачилися востаннє, -- зауважив Клюге десь після п‘ятнадцяти хвилин мовчанки.

-- А ти втратив ще більше волосся, -- відповів я. Він закотив очі й виглянув у малесеньке віконце.

Решту подорожі Клюге вирішив мовчати. Я вирішив не перешкоджати йому. Хоча в мене була купа запитань, які просто волали про відповідь, я не збирався дати йому задоволення обирати – відповідати чи утриматися від відповіді.

Маги ведуть силові ігри. Ігри, які не обмежуються Мистецтвом.

Ми під‘їхали до велетенської, старої купи рожевого граніту, що слугувала губернатору за палац, і лакеї в білих рукавичках відчинили двері й опустили східці. Я пройшов за Клюге в пишне, але на диво невеличке фоє, і поки він розмовляв з якимось чиновником, я вивчав вражаючу картину ріки Оз на світанку, крізь ранковий туман люди штовхали жердинами схожі на примар човни. Таких човнів тепер було не побачити. Художник вловив по-справжньому ефемерний дух сцени. Підпису не було.

-- Це часом не дет-Гуллер? – запитав я Клюге, вказуючи на картину.

-- І гадки не маю, -- відповів Клюге. – Лорд Морно прийме нас негайно.

Я пішов за ним по мармурових сходах, а тоді тьмяним, вкритим килимом коридором. Він постукав у непримітні двері, почекав дві секунди і зайшов.

Лорду Морно було років сорок, проте виглядав він на старшого. Він мав втомлений вигляд, під очима темні кола, шкіра на обличчі обвисла так, наче він раптово схуднув. Він був одягнений в багаті, оздоблені мереживом шати, проте на голові мав невигадливу, коротку солдатську стрижку. Він сидів за масивним столом, без решти вкритим різьбою і позолотою, і щось писав, перо шкребло по папері. Він не підвів погляд. Клюге не сів, хоча перед столом стояли вишикувані три дерев‘яних крісла з низькими спинками. Це тягнулося доволі довго, єдиний звук видавало перо Морно, звук припинявся тільки тоді, коли Морно переставав писати, щоб занурити його в гравійовану сріблом чорнильницю на краю стола.

Нарешті Морно закінчив писати. Він відсунув аркуш набік і акуратно поставив перо на промокальний папір поряд з чорнильницею. Він подзвонив у невеличкий срібний дзвіночок, з‘явився помічник і аркуш, на якому він писав, зник. Морно глянув на мене, очі в нього були лагідні.

-- Хольгрен Анградо. Сідай.

-- Лорд Губернатор, -- відповів я і сів. Клюге вийшов.

-- Я знаю про цю справу набагато більше, ніж повинна знати така незацікавлена особа, як я. Я говорю це для того, щоб в тебе не виникла спокуса кривити душею. В мене мало часу, щоб витрачати його на словесні викрутаси.

-- Я дуже рідко брешу, мій лорде.

-- Ти не громадянин Люсернії, отже я не твій лорд. Ти Фель-Радотієць по маминій лінії і Госландець по батьковій.

-- Саме так. Ви чудово проінформовані, лорде.

-- Якби ти був Люсернійцем, -- продовжив він, не звертаючи уваги на мій коментар. – Я міг би наказати стратити тебе за те, що ти, як приватна особа, вступив у ділові стосунки з іноземною державою.

-- Справді?

-- Так. А оскільки ти чужоземець, що проживає в Люсернісі, я можу наказати виселити тебе з сотні причин. А ще, оскільки ти злодій, то я звісно можу наказати стратити тебе, коли мені тільки заманеться.

-- Ви хочете залякати мене, лорде Морно?

-- Сумніваюся, що це можливо. Я хочу, щоб ти чітко розумів, що Люсерніс – це тобі не Белларіус.

-- Я це чудово розумію і глибоко за це вдячний.

-- Ти скинув законного правителя…

-- Перепрошую, але це не так. Синдик був мертвим ще до того, як я прибув у Белларіус.

-- Буду вдячним, якщо ти більше не перебиватимеш мене. В ніч коли ти прибув у Белларіус загинув Синдик і один з Ради Трьох, їм на голови звалився його палац. Наступного ранку ти заволодів фортецею його головного союзника, архимага Аітера, і мені важко повірити, що ти міг зробити це, не переступивши через його труп. Через кілька днів ти вбив ще одного члена Ради Трьох. Скидається на те, що ти, Магістре Хольгрен Анградо, дуже небезпечна особа, ти можеш позмагатися у володінні Мистецтвом з Ардіхалом Палаючою Рукою, і в тебе є схильність вбивати правителів і скидати уряди.

-- Ну, якщо глянути з цієї точки зору…

-- Тому тепер тобі потрібно переконати мене, що ти не становиш загрози для цього міста чи корони Люсернії. Якщо тобі це не вдасться, я дам тобі часу до світанку, щоб зникнути з Люсерніса перш ніж видам на тебе смертний вирок.

Ось тобі й пробрався непомітно в Люсерніс і відчинив ворота в пекло.

-- Що ж, -- відповів я. – По-перше, мушу віддати належне Вашим агентам, що збирали інформацію, от тільки мені не подобається, що вони представили Вам односторонній погляд на події. Хоча те, що Ви сказали правда, це аж ніяк не вся правда.

-- Я виклав події, що турбують мене найбільше. Я не сказав, що це все, що я знаю про ці події.

-- Лорде губернаторе, якби я прагнув правити Белларіусом, я б не сидів зараз у Вашому офісі.

-- Я не казав, що твоя мета – правити Белларіусом. Я не знаю, яка в тебе мета. Але я точно знаю, що ти якимось чином причетний до знищення законного правителя і його помешкання, що безпосередньо ти усунув двох з чотирьох людей, які мали законне право на владу після його смерті, й що ти знищив армію третього.

-- Я не вбивав Телемарха. Чи Синдика. Чи двох з трьох Радників. Я вбив Габула Штайнера, але тільки після того, як він спробував вбити мене, двічі. А щодо знищення армії Вена, то зауважу тільки, що в той самий час я розправився з військом повстанського Народного Комітету, з тієї простої причини, що хто б з них не переміг, то далі обов‘язково виступив би проти мене. Але оскільки в нас мало часу, Лорде Губернаторе, пропоную, щоб Ви просто сказали мені, що переконає Вас, що я не якийсь навіжений маніяк, що заради власного задоволення прагне скинути владу? Бо я вважаю Люсерніс своїм домом і не хочу, щоб мене звідси прогнали.

Морно сидів, дивився на мене лагідними очима, а його бліде, змучене обличчя не зраджувало жодних емоцій. Зрештою він легенько схилився вперед і поклав руки на столі. Я механічно відзначив, що він гриз нігті. Очевидно він робив це на самоті; на людях він випромінював впевненість.

-- Магістре Анградо, ти прожив у Люсернісі майже десять років. За цей час ти нічим не виділявся, не привертав до себе уваги, тільки допоміг варті позбутися кількох дрібних демонів і зачинити ворота в пекло. Так, ми знаємо дещо про твою незаконну діяльність і знаємо про майстерню. Але в основному ти прожив своє життя в Люсернісі так, наче ти звичайна людина, а не обдарований рідкісним талантом і вмінням маг.

-- Я не виставляю своє особисте життя напоказ.

-- Це повинно змінитися. Звісно, якщо ти хочеш залишитися в Люсернісі.

-- Я Вас не розумію, Лорде Морно.

-- Ти стверджуєш, що не прагнеш правити. Я тобі вірю. Якби не вірив, ти б не сидів зараз у цьому офісі; тебе б стратили прямо в порту. Але якщо ти не хочеш правити, тобі доведеться служити.

Мені це починало не подобатися.

-- Служити? Служити кому?

-- Загалом Короні, а точніше – мені. А ще точніше – офісу губернатора. Ти не можеш бігати на свободі, й ні перед ким не відповідати. Ти поступиш на державну службу, або сядеш на корабель і під загрозою смерті більше ніколи не повернешся. Ти просто надто небезпечний.

-- Отже, Ви бажаєте посадити мене на повідець. Яким чином? Погрожуючи вигнанням? Мене вже виганяли, Лорде Морно.

-- Я впевнений, що в тебе досі збереглися гіркі спогади. Але мені здавалося, що в Люсернісі ти щасливий.

-- Так, збереглися. І так, я щасливий. Я розпочав тут нове життя, і я ним повністю задоволений.

-- Я так розумію, ти багато подорожував?

-- Так.

-- Чи може якесь місце зрівнятися з Люсернісом?

Я похитав головою. В мене було таке відчуття, що я знав, куди він хилить.

-- Давай поговоримо відверто, Хольгрене Анградо. Ти розпочав нове життя в цьому місті. Моєму місті, магу. Моєму. Двадцять років тому мені доручили управляти Люсернісом, велетенським казаном, в якому вирували пороки, анархія, похіть, вбивства і злидні. Перлина Заходу фактично була прищем на сраці Драконового Моря. Бунти, нестача продовольства. Хвороби і голод. Пірати під самісіньким боком душили торгівлю, а платили їм за це торгові картелі з самого міста. Люсерніс був ганьбою людства. Заради любові Ісін, не далі як за сто метрів від Воріт Зрадника тут був ринок рабів. Ніхто не ховався. Жінки, діти, чужоземці й боржники, обмануті, поневолені й викрадені, продавалися за море, в Фар-Твіл і Шагул.

Він зупинився, глянув у вікно. Я підозрював, що так насправді він дивився у минуле.

-- З короля було досить. Він відправив мене навести порядок. Я повісив попереднього губернатора на площі Харада. Я зламав хребет торговим картелям. Розчавив клятих піратів. Взяв мітлу і очистив це місто, якщо не повністю, то принаймні від найгіршого бруду. Минуло двадцять років, а я досі замітаю. Бо в ту мить коли ти припиняєш замітати, бруд починає знов вилізати назовні.

Якусь мить я чекав, але здавалося, що він закінчив. Тож я сказав:

-- Пробачте, але яке це все має відношення до мене?

-- Інколи мені потрібна більша мітла.

-- Ой, ні. Я не буду знаряддям.

-- Всі ми знаряддя. Зараз ти знаряддя своїх власних бажань. А я знаряддя короля. А ще я знаряддя кожного мешканця цього міста, який бажає жити більш-менш впорядкованим життям. Це велика честь бути знаряддям, яке використовують для загального блага. Якщо цей термін тобі не подобається, обери інший.

-- Я обираю термін “приватна особа”.

Він не посміхнувся.

-- Якщо ти обереш цей термін, тобі доведеться насолоджуватися ним десь в іншому місці.

-- Що Ви хочете від мене? Конкретно?

-- Ти присягнеш на вірність короні Люсернії. Звісно, якщо ти досі ведеш якусь незаконну діяльність, тобі доведеться негайно припинити її. Ти будеш служити, як спеціальний радник при офісі Губернатора, будеш виконувати мою волю, і то так, як я вважатиму за потрібне.

-- Тобто по суті я буду робити те, що Ви мені скажете, коли Ви мені скажете.

-- Я не стану просити тебе начистити мої чоботи для верхової їзди, магу.

-- Може дасте мені приклад того, що Ви попросите мене зробити.

-- Звісно. Десь вісімнадцять місяців тому значна частина Люсерніса згоріла дотла. Нам відомо, що це був підпал, і нам відомо, що він був викликаний чарами. Нам не відомо хто чи що спричинило його, і чи це трапиться знов. Ти проведеш розслідування, а в кінці слідства повідомиш нас, що з цією загрозою покінчено.

-- Отже, Ви хочете, щоб я вирішував Ваші проблеми. Я вже волію чистити Ваші чоботи.

-- Ця позиція вже зайнята.

-- До речі, про зайняті позиції. Хіба Клюге вже не займається тим, чим Ви просите зайнятися мене?

-- Авром Клюге в багатьох відношеннях прекрасна і чесна людина. Має певні навички в слідчій роботі й такий собі талант у Мистецтві. Чудово керує ресурсами і людьми. Його просунули саме на той рівень, який найкраще відповідає його здібностям.

-- Отже, він вже намагався знайти підпалювача і зазнав невдачі.

-- Саме так.

-- Лорде Морно, я прийму Вашу “пропозицію”, бо не бачу прийнятної альтернативи. Але наполягаю на одній умові.

-- Якій умові?

-- В мене є просто невідкладна особиста справа. На невідомий проміжок часу мене в Люсернісі не буде. Я планую вирушити щонайпізніше через два-три дні. Я не можу прийняти Вашу пропозицію, поки не закінчу цю справу.

Він втупився в мене.

-- А якщо я наполягатиму, щоб ти негайно взявся за виконання своїх обов‘язків?

-- Я буду змушений вирушити цієї ж ночі, без належної підготовки, і прийму всі наслідки, що витікають з цього рішення.

Він розмірковував, не зводячи з мене погляду, один обгризений ніготь стукав по столу.

-- Гаразд, магу, -- нарешті промовив він. – Можеш одягнути мантію спеціального радника після повернення. Але присягнеш на вірність зараз.

Чорт. Але це не мало значення. Якщо мені вдасться вижити під час подорожі в пекло і повернутися, то тоді й буду розбиратися з наслідками.

-- Чудово, -- сказав я, хоча мав на увазі зовсім протилежне, і він задзвонив у свій дзвіночок, встав і обійшов навколо стола.

Церемонія включала у себе стояння на колінах, повторення присяги перед трьома знудьгованими клерками, що виконували роль свідків, і дуже довгий пергаментний папір з цілою купою написаних дрібним почерком слів, на який я поставив підпис, а він печатку. Після цього були ввічливі аплодисменти, поплескування по спині, ковток паршивого Корунського бренді після тосту за короля – тепер мого короля – і через десять хвилин я опинився перед сходами в Губернаторський Палац з копією присяги в руці й чудовим видом на Променад.

Я почав короткий шлях додому. Певне розчарування -- після десяти років таким чином офіційно змінити свій статус вигнанця. Пам‘ятаю, я подумав, що коли розповім це Амрі, то вона буде сміятися до сліз, і посміхнувся. Я перестав посміхатися, коли згадав, наскільки малоймовірно, що я ще колись побачу її. З зусиллям я прогнав ці думки і зосередився на навколишньому світі. Я був у Люсернісі, на Променаді, оточений найбільш елегантними будівлями в світі. Стояла пізня осінь, що в Люсернісі означало приємну прохолоду і свіжість. Дерева якраз змінювали колір, повсюди було жовте і золоте листя. Ще краще, було дуже малоймовірним, що хтось спробує вбити мене під час цієї прогулянки. Я відкрив, що найбільшу радість приносять дрібниці.

Невеличкий садок перед садибою виглядав жахливо. Тобто нічого не змінилося. Я відчинив декоративні ворота, поклав руку на величезні блакитні вхідні двері й прошепотів до них. Вони показали мені всіх, хто приходив і стукав, відколи я востаннє питав їх. Ніхто, кого я знав. Ще одним шепотом я відімкнув замок і зайшов всередину.

Кіль був у вітальні. Там також знаходилася повна грошей скриня. Кіль виглядав на знудьгованого, здавалося, він от-от засне.

Я кинув пергамент на запилений комод і сказав.

-- Прокидайся, Кілю. Де пан Марл?

-- Прибирає десь. Марл тільки глянув на це місце, брови в нього вигнулися дугою і він почав щось бурмотіти. Думаю, пилюка для нього – щось типу заклятого ворога.

-- Ти не дуже помиляєшся, -- відповів я. – Пан Марл служив на флоті.

-- Якому?

-- Здається Пінгульському. Але повір мені, вони всі однакові. А де Крейда і решта багажу? – Тобто Півмісяць.

-- В будиночку позаду.

-- В каретній.

-- Хай тобі буде, в каретній. Вони з Марлом вирішили, що краще не заносити його додому.

-- Розумна обережність, але абсолютно зайва. Я б запитав, чи ви їли, але знаю, що ні. В домі немає нічого їстівного. Збери всіх, будь ласка, а я тим часом покличу найманий екіпаж. Ми добряче пообідаємо, а тоді нас чекає робота.

Поки Кіль пішов по інших, я висунув голову в двері й пронизливо свиснув. Хлопчина років десяти, один з багатьох, що тинялися по Променаду, помахав до мене капелюхом. Я провів пальцем коло і він побіг в напрямку Драконових Воріт. Менше ніж за десять хвилин позад дому чекала карета. Якщо ти живеш на Променаді, найманий екіпаж в тебе завжди під рукою.

Я ще раз перевірив клітку Півмісяця і ми вирушили до “У Фрауда”. Я наказав екіпажу чекати. Обід, як завжди, був відмінний, а обслуга, як завжди, паскудною. Ми їли мовчки, адже ми не снідали, а їжа перед нами заслуговувала того, щоб зосередитися на ній. Коли залишилося тільки вимачати підливку і колупатися в зубах, я промовив.

-- Панове, вітаю вас в Люсернісі. Хотів би я, щоб ми могли відкинутися в кріслах і кілька годин переварювати їжу і пити вино, але в нас сьогодні купа роботи, а залишилося тільки пів дня, щоб все це зробити. Ось чим ми займемося далі: добудемо фургон, відвідаємо м‘ясника, повернемося в садибу за нашим вантажем, а тоді з‘їздимо на цвинтар. Крейдо, ти вмієш вправлятися з фургоном?

-- Так, магу, - відповів він.

-- Чудово. Тоді вирушаємо.

Я б дав заробити другові Амри, стельмаху з Веретена, але витримати ще одну дискусію про те, де вона зараз, було понад мої сили. Тож я обрав іншого, більш-менш навмання, з пів десятка, що були в околиці, переплатив за дводенну оренду фургона і двох коняк, щоб його тягнути, і вніс заставу, щоб позбутися кучера, який прикладався до воза. Крейда сів за віжки. Я направив його на ринок біля Воріт Зрадника, ми зупинилися в найбільшій м‘ясній крамниці, яку я тільки знав, де я купив пів десятка свинячих тушок, з яких зцідили кров, але інакше цілих. Ми почекали поки вони на моє прохання вирізали в них серця і запакували їх окремо. Без доплати мені докинули змащену воском полотняну торбу на серця і косий погляд.

Марл відпросився, щоб швиденько оглянути ринок і знайти щось і принести в садибу на вечерю, а Крейда вирішив піти з ним. Кіль сидів на задку фургона і роззирався. Його голова невпинно крутилася. Ринок біля Воріт Зрадника був галасливим, бурхливим і дуже людним.

Поки ми чекали, я штурхнув його під бік, щоб привернути увагу.

-- Як тобі Люсерніс? – запитав я.

-- Я ніколи не бачив стільки людей. Белларіус велелюдний, але доволі швидко ти знаєш там кожне обличчя. Тут? Неможливо. Скільки людей живе в місті?

-- Не знаю, чесно. Якби я мав вгадувати, то щонайменше пів мільйона.

Він тихо присвиснув.

-- Тут легко заблудитися, -- промовив він, пильно вдивляючись навпроти нас, на молоду, гарненьку торговку рибою з бездоганною шкірою лимонного кольору, яка голосно і щиро сміялася, торгуючись з покупцями.

-- І не кажи, мій юний друже.

Тоді ми повернулися в садибу і завантажили клітку з Півмісяцем на фургон. Від запаху свинячої крові він відразу прокинувся і я загнав його назад у заціпеніння. Довелося попотіти. Я б волів відвезти Півмісяця і туші окремо, але логістика не вартувала таких зусиль. Тож я їхав позаду, сидячи на клітці, щоб підтримувати прямий зв‘язок з породженням тріщини, і щоб не замастити нічого, крім черевиків у калюжі крові, що повільно розросталася. Звісно, зі свиней спустили кров, але неможливо вицідити все до останньої краплини.

Я вигукував Крейді куди їхати, він виявився більш ніж компетентним візником і до півдня ми перетнули Доньчин Міст і котилися курною дорогою до місця, де я колись жив.

-- Горм на паличці, -- Кіль різко встав, вдивляючись в поля, що оточували нас. – Це все йобані трупи. Вони повсюди!

Крейда і Марл теж були вражені, хоча й не виразили цього вголос.

-- Це – могильники, -- сказав я їм. – Або якщо ви волієте барвисті описи, поля смерті. Трупи поверх трупів поверх невідомих кісток. Вони дуже старі, ці поля. Старші ніж пам‘ятає більшість Люсернійців.

-- Вони що, не вірять в поховання мертвих? Чи спалення їх?

-- Поховання, так. Кремація, ніколи. Пам‘ятаєте велетенську споруду з білими стінами, яку ми минули перед мостом? Це єдиний цвинтар в Люсернісі. Хоча він великий, та все одно замалий. Бідні туди ніколи не потрапляють. Забутих усувають, щоб звільнити місце.

-- Божевілля якесь, -- пробурмотів Кіль. – Це місто божевільне.

-- Та ні. Звісно, з мертвими вони поводяться трохи дивакувато, але на це в них є свої причини. В інших відношеннях Люсернійці не більше божевільні ніж будь-хто.

-- Божевільні, як коробка жаб, що танцюють джигу, -- наполягав Кіль.

-- Божевільніші, ніж ті, що живуть на схилі гори? -- поцікавився я, посміхаючись.

-- Принаймні, там пейзаж значно кращий ніж оце.

-- Факт, -- признав я.

Невдовзі ми прибули до залишків мого колишнього дому. До межі моєї землі під‘їхала карета. Я підозрював, що Клюге буде чекати на мене, і виявилося, що я мав рацію, коли з карети, що зупинилася, вийшов саме він.

-- Командувач Клюге. Якби я знав, що ти приїдеш до мене в гості, то принаймні прихопив би для тебе крісло.

-- Магу, -- відповів він, ігноруючи інших. – Що в клітці?

-- Ти чекав весь день, щоб поставити це запитання? Чому не запитав раніше?

-- Раніше це не мало для мене значення. Тепер має.

-- Що за цей час змінилося?

-- Твоя позиція змінилася, Хольгрене Анградо. Зі здібного мага і дрібного злодюжки ти перетворився в спеціального радника самого лорда губернатора.

-- По-перше, так трапилося, що я ще не радник. По-друге, мої ймовірні крадіжки ніколи не були дрібними. По-третє, якщо я всього лиш здібний маг, то який тоді ти? І останнє, що це все має спільного з тим, що знаходиться в клітці?

-- Тобі не можна довіряти. Ти злочинець і судячи з твоїх дій в Белларіусі, анархіст. Сама думка, що тебе легітимізує лорд губернатор, мене вкрай турбує. Я стану твоєю тінню, Анградо. Я буду перевіряти кожен твій крок, ретельно вивчати все, що ти робиш, все, що має відношення до тебе. І почну я з того, що огляну, що в тебе в клітці.

Тоді, одна за одною, я зрозумів три речі. По-перше, коли Клюге привіз мене до палацу, то очікував, що Морно мене якось покарає. І хоча він мене покарав, Клюге просто не міг не бачити все, що трапилося, в протилежному світлі.

По-друге, в своїй власній голові, Клюге в першу чергу був представником закону. Те, що він маг, було на далекому другому місці, і це здивувало мене. Буквально кожен маг, якого я зустрічав, визначав себе за своєю силою.

І останнє, я розумів, що Клюге відчував до мене глибоку неприязнь, як особисту, так і професійну. Він буде колючкою в моєму боці, допоки в мене буде бік, в який можна цю колючку загнати.

Я подивився навколо.

-- Де твої констеблі, командувачу?

-- Вони мені не потрібні.

-- Ти хочеш сказати, що вони тобі не допоможуть. – Якщо між нами дійде до дуелі, то він програє. Йому знадобиться будь-яка допомога, але зграя міської варти нічого не змінить.

-- Де твій ордер на обшук? – запитав я його.

-- Він мені не потрібен, -- повторив Клюге, і технічно він мав рацію. Як представнику закону, йому потрібна була тільки підозра про правопорушення. Але це не мало значення. Я повинен був негайно кинути йому виклик і побачити чи він блефував.

-- Я не погоджуюся, Клюге. Якщо ти збираєшся перевіряти мене до самої смерті й ходити за мною по п‘ятках, кожного разу тобі доведеться робити це з підписаним лордом губернатором ордером. В іншому випадку я не стану співпрацювати з тобою. Щоб ти краще зрозумів, якщо хочеш заглянути в цю коробку, я хочу побачити підписану Морно записку, в якій буде сказано “Покажи Аврому, що в тій клятій коробці”. Якщо тобі це не подобається, можеш спробувати затримати мене, але добром це для тебе не закінчиться. Я все чітко пояснив?

Він посміхнувся. Чи принаймні показав зуби.

-- Так. Чітко. – Клюге розвернувся на п‘ятах і пішов до своєї карети. Він заліз всередину і зі знудженим кучером, що здавалося страждав від диспепсії, поїхав геть. Коні і оббиті залізом колеса здійняли в повітря жовто-сіру куряву.

Клюге не був хорошим ворогом. Хороших ворогів не існує. Він не був дурнем, і володів певною силою, як звичайною, так і Мистецтвом. Але він був далеко, далеко не найгіршим ворогом, з яким я мав справу. Я був трохи здивований, що він спробував притиснути мене таким чином.

Кіль театрально зітхнув, перериваючи мої думки.

--Що?

-- Ти мусиш наживати собі могутніх ворогів, куди б не приїхав?

Я фиркнув.

-- Клюге не могутній.

-- Він може посадити людину у в‘язницю? Повісити її?

-- Ну… так. -- Я вирішив не згадувати, що Клюге ще й маг. Це б мені не допомогло.

-- Не знаю, що ти розумієш під словом могутній, Хольгрене, але тобі варто передумати це.

-- Гадаю, ти хотів сказати “переглянути”.

Він покосився на мене, почухав голову.

-- А ще тобі варто спробувати розібратися, що в тобі змушує юдей так сильно ненавидіти тебе і хоча б трішки змінитися.

-- Заткнися і допоможи мені з кліткою.

-- З однією рукою?

-- Справедливе зауваження. Тоді вичистиш всю кров, коли повернешся до садиби. Для цього вистачить однієї руки.

-- Це не наш фургон!

-- Я хочу, щоб мені повернули заставу.

Він пошкутильгав геть, бурмочучи щось, що звучало як “хоча б трішки змінитися”.

Від мого старого дому не залишилося нічого крім фундаменту, кількох обгорілих балок і пари розбитих статуй, що стояли в садку немов привиди, задовго до того, як я купив його. Поки я був у Таготі й Мовчазних Землях, обереги, накладені мною на будинок, ослабли, і коли розгорілася велика пожежа, не змогли захистити стару дерев‘яну будівлю. Те, що на північ від річки Оз згорів тільки мій будинок, не оминуло мою увагу, але чесно кажучи після повернення з Тагота, мене це не надто хвилювало. Дім пропав, але не скажу, що я любив його з самого початку. Головним для мене було місце його розташування. І коли ми з Амрою переїхали на Променад, я б його і так залишив.

А от підвал будинку – зовсім інша справа.

Я викликав сильний вітер і змів уламки з фундаменту, очищаючи кам‘яну підлогу і посеред неї -- ляду. Обереги на ній не підвели; взявши до уваги скільки зусиль я в них вклав, я був би дуже здивований, якби це трапилося.

Я нагнувся, щоб оглянути двері і з допомогою магічного зору побачив, що з часу останньої перевірки хтось намагався, безрезультатно, проникнути в середину. Їм не вдалося зайти, але вони вибралися живі. Шкода. Мабуть, це був Клюге, але це тільки припущення.

Ми з Крейдою, як найбільш працездатні, перетягнули клітку і свинячі туші до ляди, а тоді я відправив їх всіх назад у садибу. Тільки Крейда мав з собою емблему з палаючою вежею, тож ключі дісталися йому.

-- Нікого не впускайте, -- наказав я їм. – Якщо тільки в них не буде записки від мене чи Лорда Губернатора. Або армії. Я повернуся сьогодні вночі.

Марл кивнув і вони пішли. Я був практично впевнений, що вони не заблудяться, а якщо таки заблудяться, то будь-хто направить їх на Променад.

Коли вони зникли з очей, я взявся до роботи і посунув породження тріщини в темряву свого давно закинутого святилища.

В підвалі в мене зберігалося багацько небезпечних предметів. Півмісяць однозначно був найнебезпечнішим з усього, що я там будь-коли тримав. Тож як тільки я спустив клітку по сходах, то відразу посунув її по вкритій плиткою підлозі до захищеного кола, яке я виклав купу років тому. Досконалого, суцільного кола з сіро-білого граніту, півтора метра діаметром, щоб витесати яке я витратив фортуну. В півтора раза більше мені обійшлося вирвати частину першого поверху, опустити коло в підвал, а тоді відремонтувати підлогу і стіну.

В коло міг зайти хто-небудь, але ніхто не міг вийти без мого дозволу. Я встановив його з надією, що спіймаю демона, якому продав свою душу, але він був надто обережним, щоб зайти в пастку. Тож хоча я випробовував її незлічену кількість разів, я ніколи її не використовував. Аж дотепер.

Я востаннє підсилив сітки, що утримували Півмісяця і взявся відкривати ящик, з допомогою Мистецтва витягуючи один за одним цвяхи. Я не подумав взяти з собою лом. Я повністю розібрав ящик, залишивши тільки дошки під істотою. Тоді вийшов з кола, залив у граніт більше ніж достатньо енергії, і обрізав всі вузли магії, що утримували сітки, які ув‘язнювали Півмісяця.

Сітки розсипалися на пил і залишки ниток, породження тріщини немов вибухнуло, кинулося на мене… але невидимий, непрохідний бар‘єр відкинув його назад в центр кола.

Він пробував три рази, тоді припав до дерев‘яної підставки, важко дихаючи і люто зиркаючи на мене.

-- Що вже настрибався?

Він не відповів нічого.

-- Їсти хочеш?

Завжди, промовив він неохоче.

Я піднявся нагору і по сходах скотив одну з свиней. Вона була важка. Я посунув її по підлозі, поки одна ніжка не перетнула кола.

-- Далі тягни собі сам.

Це не людина, і воно не живе.

-- Відтепер це все, що ти будеш отримувати. А оскільки для того, щоб вижити, тобі не потрібно їсти, то взагалі гріх скаржитися.

Він нагнувся і понюхав ніжку. Вискочив блідо-сірий язик, лизнув, попробував. Раптово Півмісяць затягнув свиню в коло і взявся до огидної роботи. Я сів на плитку на безпечній відстані й спостерігав, свідомий того, що якби він мав шанс, то зробив би зі мною докладно те саме. За кілька хвилин від свині нічого не залишилося.

Не було крові, щоб я в ній міг вивалятися, поскаржився він, коли закінчив.

-- Якось переживеш.

Не було серця. Найсмачнішої частини після мізків.

-- Радий це чути. Я буду давати серця іншому, коли ми закінчимо розмову. – За інших обставин я був би захоплений таємницею того, як ця істота розширювала свій словниковий запас і покращувала граматику. І як вона могла з‘їсти щось більше за себе. Проте зараз я зупинився на “хаос здатен майже на все”.

Я хочу ще. Голодний. Багато днів я спав.

-- Нагорі є ще п‘ять таких. Якщо все піде добре, ти отримаєш їх всіх. Але спочатку обговоримо, що я хочу від тебе.

Чого ти хочеш? Ти не сказав, чому ти мене піймав.

-- Ти допоможеш мені знайти те, що породило тебе. Тріщину. Я знаю, що ти відчуваєш її.

Я пам‘ятаю. Вогонь. В серці гори. Енергія. Гуркіт створення, знищення у вухах, в тілі, в мізках. Я пам‘ятаю створення, знищення і створення заново. Я пам‘ятаю її. Я пам‘ятаю, як вона зникла. Я не знаю куди. Я більше її не чую. Відпусти мене.

-- Ти відчув її, коли я віз тебе попід горою. – Це не було запитання.

Я почув… Я почув відлуння. Відчув запах води, в якій народився. Вогню я не чув. Запах був старий.

-- Так, він зник. Куди б він не дівся, ми з тобою знайдемо його. Я вважаю, що коли ми наблизимося до нього, ти знов почуєш його. Саме тому я спіймав тебе.

Ти не зможеш втримати вогонь. Він тебе з‘їсть. Я буду радий.

-- Звісно, що будеш. Мені не потрібен вогонь. Мені потрібно щось, що зникло разом з ним.

Мене це не обходить. Відпусти мене.

-- Ось в чому полягає моя дилема, Півмісяцю: я потребую тебе, але не можу тобі довіряти. Я почав обмірковувати цю проблему ще до того, як спіймав тебе і не придумав нічого, що нагадувало б прийнятне рішення. Я думаю, що як тільки в тебе з‘явиться можливість, ти спробуєш зжерти мене так, як зжер свиню. Я помиляюся?

Не помиляєшся. Ненавиджу тебе.

-- Твоя щирість – як ковток свіжого повітря. З часом я міг би приборкати тебе сильніше. Але в мене немає часу, і взагалі мені геть не хочеться братися за тебе по-серйозному. І мені дуже не хочеться дати тобі шанс навчитися хитрувати. Тому нам доведеться рухатися трохи швидше. – Шкода, звісно, але мені було важко уявити, що Півмісяць як вірна тваринка, буде чимчикувати поряд зі мною по пекельних землях.

Я встав і підійшов до вкритої пилюкою скрині в дальньому кутку кімнати. Прошепотівши закляття я відчинив її і витягнув голову Боша, мага, який бився зі мною на дуелі поряд з корчмою Тамбора, і програв.

Він досі був при свідомості. Я б не сказав, що він був живий, чи розумів, що відбувається. Коли я витягнув на диво легкий, прозорий куб янтарного кольору, в який була запакована його голова, він кліпнув і втупився в мене.

Його очі були колодязями божевілля. Не те щоб він був при своєму розумі до того, як втратив блискуче металеве тіло павука, чи своє власне ще раніше. Потрібно бути божевільним, щоб мати справи з демонами.

Так, знаю, технічно я сам мав справу з демоном, але тільки раз, я був дуже молодим, і вже точно ніколи не намагався відчинити ворота до пекла на Джакос-Роуд, чи в будь-якому іншому місці, якщо на це вже пішло. Тупість і розпач тільки для стороннього глядача здаються божевіллям.

В усякому разі, майже дворічне перебування в темній скрині не покращило душевну рівновагу Боша. На щастя, те, що в нього не було тіла, означало, що в нього не було голосу. Його крики були абсолютно безшумними. Я відніс його до кола і поклав біля сходів так, щоб він не заважав.

Це їжа?

-- Ні.

В мене не було гарантій, що породження тріщини не спробує вбити мене. Але я його потребував. Мені не подобалися шанси на те, що мені вдасться змайструвати з його трупа щось, що відведе мене до тріщини. Оце так головоломка. От тільки я знав, як витягнути голову Боша з виготовленого демоном янтарного куба. І я знав, як замінити її іншою головою.

Голова Півмісяця, навіть зі щупальцями, була меншою, ніж в Боша.

-- Гаразд, Півмісяцю. Наш час настав. Я дам тобі один шанс вбити мене і втекти. Якщо тобі не вдасться, то будеш виконувати всі мої забаганки. – Це все було правдою, тільки не в тому сенсі, в якому це зрозуміє істота.

Тоді випусти мене і ти помреш. Він став на чотири лапи і припав до землі, готовий до стрибка. Його шкіра почала змінюватися, намагаючись злитися з узором плитки на підлозі навколо нього.

Потрібно було ідеально вибрати момент.

-- На рахунок три. Раз. Два. Три. – Коли останнє слово вилетіло мені з рота, він був уже в повітрі. Це була страшна тварюка, найбільше мене в ній жахали позбавлені емоцій очі комахи. Я зняв захист кола… і негайно відновив його.

Тіло Півмісяця впало назад в коло, забилося, за одну мить його шкіра змінила сотні кольорів і узорів. З відрізаної шиї бризнула блакитна сукровиця, хляпаючи об бар‘єр і стікаючи в калюжу на підлозі. Голова Півмісяця покотилася і зупинилася в мене біля ніг.

Я підняв Боша. Провів пальцем по демонічних знаках, що відчиняли куб. Викинув голову на підлогу, тоді копняком направив у коло. Вона приземлилася під боком чудовиська, більш-менш обличчям вниз. Про всяк випадок я думкою ще раз підсилив коло, тоді помістив голову Півмісяця на місце Боша. Запечатав куб, тоді сів на сходах і спробував заспокоїти подих. Я навіть не уявляв, наскільки я був знервований, а зараз мої нерви казали мені, як сильно їх попустило, що мій план спрацював.

-- Я казав тобі, що ти будеш виконувати мої забаганки, -- промовив я до пекельно огидної голови в кубі.

Для того, щоб розмовляти, Півмісяць не потребував тіла. Я чудово почув, як він назвав мене “чудовиськом”.

-- Хороша новина полягає в тому, що я можу скласти тебе назад. – І я дійсно міг; допоки колу вистачатиме наданої мною енергії, воно не дасть померти тілу істоти, та й голові Боша теж. Я виділив, щоб вистарчило на місяць, більш-менш. Довший період означатиме, що я швидше за все вже не повернуся, отже більше їх не потребуватиму.

Зроби це негайно.

-- Знайди мені вогонь, тріщину, тоді може. А зараз заткнися.

Звісно, що я не збирався повертати Півмісяцю тіло.

Я обійшов своє святилище і зібрав у ранець речі, які могли мені знадобитися для того, що чекало мене попереду, тоді закинув ранець на плече і піднявся по сходах. Я ще раз запечатав двері, наклав на них обереги, взяв свинячі серця і трохи шкодуючи, що ще п‘ять туш змарнуються, вирушив по дорозі в напрямку до Доньчиного моста і Некрополя. Моя земля впиралася в річку Оз, але невеличкий човник, який я тримав на березі зник після того, як ослабли обереги, що приховували його, приблизно тоді, коли я гнив у неглибокій могилі в Таготі.

Вечірнє світло було немов з рідкого золота, вітер ніс з собою приємну прохолоду. Це була б приємна прогулянка, якби вона відбувалася будь-де, тільки не поряд з могильником.

Я перетнув Доньчин міст, тоді зайняв місце в брудній, але переповненій харчевні навпроти Некрополя. Я відмовився від їжі, сьорбав паскудне вино, не звертав уваги на періодичні невдоволені погляди служниці й спостерігав, як з величезних воріт цвинтаря виходять відвідувачі, аж поки не наблизився час закриття воріт. Тоді, коли мені здалося, що всі відвідувачі тих, хто залишив цей світ, залишили цвинтар, я взяв ранець, перетнув багатолюдну вулицю і зайшов у Некрополь. Я сподівався, що не роблю помилку.

Некрополь.

Одне з дуже, дуже старих місць сили нашого світу, і хоча зараз він виглядав як прекрасний, дещо божевільний парк, так було не завжди. Насправді протягом століть він виглядав гірше ніж могильники.

Він завжди був місцем для мертвих; до заснування Люсерніса, до Діаспори, навіть до Катаклізму. Це був домен Сторожа Мертвих, і під доглянутими газонами, під акуратно підстриженими кущами, під мармуровими мавзолеями, алебастровими статуями і кам‘яними вазами заповненими свіжозрізаними квітами, під недавно померлими і їхнім комфортабельним загробним життям знаходилися кістки й душі тих, хто знав Сторожа Мертвих під іншим іменем: Королева Душ.

Мої ретельні пошуки не виявили імені мага, який надів повідець на Сторожа, прив‘язав її до меж Некрополя і змусив до згоди, що тривала до наших днів, захищати спокій померлих і утримувати їхні душі на нашій площині допоки хоча б найменша порошинка їхніх фізичних тіл залишалася на її території. Той, хто зробив це, був страшно могутнім, або надзвичайно розумним. Або і те і те.

Амра ніколи не питала мене, чому я вирішив оселитися поряд з могильниками, а я ніколи не розповідав їй. Причина була простою. Сторож була прив‘язана до Некрополя, але її територія сягала на північ, за річку Оз. Насправді душі викинутих за річку продовжували потойбічне життя в Люсернісі. Просто вони були змушені жити як безхатьки в його нетрях.

Я жив біля могильників, бо якби я помер на території Сторожа, то негайно і автоматично став би жителем її версії потойбічного світу, а демон, в якого був контракт на мою душу, міг піти в сраку. Принаймні допоки від мого трупа не залишиться буквально нічого, а це займе купу століть. Це було найкраще тимчасове рішення, яке мені вдалося знайти. А ще це була причина, чому я намагався переважно залишатися вдома. На відміну від корінних Люсерніанців, у випадку моєї смерті за межами фізичної сфери її впливу, її двері будуть зачинені, а я отримаю те, на що заслуговую. Що зрештою і трапилося – більш-менш, і тимчасово.

Коли Амра вихопила Клинок, що Ненависть Шепоче з рук Сторожа, втрутився я зі своєю магією, щоб дати Амрі змогу втекти. Я зробив це знаючи, що Сторож буде не надто цьому рада, що я не більше ніж завдам невеличких незручностей і трохи відверну її увагу. Звісно, я зробив це заради Амри; щоб повернути Клинок, Сторож була готова натворити неприємностей. Але я зробив це також тому, що думка, що один з Клинків Восьмикратної потрапить в руки Сторожа, жахала мене. Якби це трапилося, я не уявляв собі хорошого кінця.

Тож я не шкодував, що став у неї не шляху, і якби трапилася нагода, зробив би це знову. Але коли я зайшов у Некрополь, то мушу визнати, що відчував певне хвилювання. Навряд чи вона захоче обійняти мене, якщо тільки ці обійми не зламають мені хребет.

Тому я приніс подарунки. Нікому не дозволяйте казати вам, що ваші досліди нудні й неістотні. Вони можуть врятувати життя, можливо навіть ваше власне.

Як тільки я зайшов у Некрополь, ворота з оглушливим грюком зачинилися. Це аж ніяк не було нормальним.

-- Отже, я так розумію, ти мене пам‘ятаєш, -- промовив я в порожнечу. У відповідь тіні, вже довгі, вечірні, помчали по траві й почали затоплювати все в межах стін. Некрополь був велетенською чашею, яка швидко заповнювалася чорнильною темрявою. Я глянув в напрямку недбало вирізьбленої статуї заплаканої матері, що стояла на невеличкому пагорбі посередині цвинтаря, найвищій точці Некрополя. Її там вже не було.

-- Я розтоплю плоть з твоїх кісток і нагодую нею траву, -- вітер доніс до мене голос. – Я віддам твій череп хробакам, щоб вони там забавлялися. Твоєю грудною кліткою я буду загрібати листя, а в ті рідкісні випадки, коли випаде сніг, я вийматиму твій збережений з любов‘ю скальп, на якому залишатиметься волосся, і змітатиму сніжинки з могильних плит.

-- Мені лестить, що ти стільки про мене думала, але ти цього не зробиш.

-- Не зроблю?

-- Ні. Всі знають, що я смертельно чесний. Я не порушував писаних законів. Не проливав крові, не займався розпустою, не смітив, а навіть не грав з троїстими музиками.

Раптово вона з‘явилася перед мною, велетенська, обличчя – маска люті.

-- ТИ СТАВ МЕНІ НА ЗАВАДІ! – Її вереск був таким голосним, що я почав боятися за свій слух. Вона ставала щораз то більшою і більшою, аж поки не заступила половину зірок. – Ти вкрав мій Клинок! Якби ти не втрутився, я б вмить справилася з тією злодійкою, а наступної миті Клинок був би моїм.

-- Ой, не будь такою дріб’язковою. Якби тобі в руки потрапив Клинок, що Ненависть Шепоче, ти б порушила всі свої обітниці, і швидше за все, знищила весь світ. Пробач, але я не міг просто спостерігати, як нищать наш світ. Так трапилося, що я тут живу.

Сторож продовжувала зростати, вона нависала наді мною, руки з грубими пальцями стали огидними, кістлявими, з гострими пазурами. Її велетенське, бліде, паскудне обличчя заповнило небо. Вона заскреготала зубами, з її вуст злетів звук снігової лавини. Само повітря потріскувало, мені було важко дихати.

-- Я приніс тобі подарунок, -- сказав я їй. – Але якщо ти волієш злитися… -- я знизав плечима і повернувся йти геть, вдаючи, що якимось чином зможу відчинити ворота, навіть якщо вона захоче, щоб вони залишалися зачиненими. Мені залишалося три кроки до них, перш ніж вона заговорила.

-- Гаразд… Давай принаймні поглянемо на нього. Перш ніж я тебе знищу.

Я не посміхнувся. Посмішка могла все зіпсувати. Я обернувся. Сторож повернулася до свого нормального розміру, приблизно вдвічі вищої за людину. Вона простягнула одну кам‘яну руку. Я витягнув з ранця пакунок з вощеного полотна і плюхнув на її велетенську долоню. Неймовірно спритними пальцями вона зірвала обгортку і насупилася.

-- Свинячі серця? Колись я ласувала людськими жертвами, по десять за раз!

-- Що ж, якщо тобі не до вподоби, я можу викинути їх. Назовні. Негарно смітити в Некрополі.

Вона насупилася.

-- Ні. Хай вже буде. – Вона всілася на траві й почала поїдати серця, виставивши мізинець в пародії на витонченість.

-- Мені недавно сказали, що люди і свині всередині майже однакові, -- зауважив я. – Є в цьому хоч краплина правди?

Вона буркнула.

-- Вони не помиляються. – Вона доїла останній шматок, зітхнула і почала стискати обгортку більше і більше, аж поки вона цілковито не зникла. – Гірше. Я гірша. Весь світ гірший, в цю гіршу епоху. Це перше більш-менш пристойне підношення, яке я отримала за останніх сто років.

– Не може бути.

– Знаєш, що мені тепер приносять в жертву? Ляльки! Ляльки з пришитими невеличкими сердечками з рожевого фетру! Що мені з ними робити? Колись мені подавали серця незайманих дівчат, які ще билися! Вони мені огидні. Я сама собі огидна. Я повинна вбити тебе тільки за те, що ти нагадав мені про це. Я, курва, у повному відчаї. Чого тобі треба, магу-недоучко?

-- Що ти знаєш про Ту, що Кидає Вісім Тіней?

-- Знаю, що я поряд з нею виглядатиму старою доброю тітонькою. Знаю, що все пов‘язане з нею, закінчується погано для всіх крім неї, хто б вони не були: боги, демони чи ви – жалюгідні, смертні хробаки.

-- Тоді можна поцікавитися, чому ти намагалася заволодіти одним з її Клинків?

-- Тому, що я була створена, щоб погано закінчити, дурню.

На це мені було нічого сказати.

-- Хто вона, так насправді? Чого хоче?

-- Тобі доведеться запитати в неї, чого вона хоче. Я скажу тобі одне: Вона народилася як зброя у війнах богів. Вона божественне втілення знищення, так само як її сестра – виживання. Якщо вона захоче, то може все закінчити.

-- Все? Пробач, але щось важко віриться.

Сторож мертвих нагнулася і величезним пальцем штурхнула мене в груди.

-- Запам‘ятай. Я ніколи не брешу. Вона може закінчити все суще. – Посмішка. – Хтозна. Може вона ще й закінчить.

-- Ти мене заспокоїла.

-- Що, забув з ким розмовляєш?

-- Ой, не знаю. Смерть приносить спокій, можна й так сказати.

Вона фиркнула. Але не заперечила мені.

-- То ти не можеш розповісти мені нічого про її плани?

-- Я ж щойно розповіла, йолопе.

-- А на рахунок Клинків?

-- А що на рахунок Клинків?

-- Що вони, так насправді?

-- Звідки мені знати?

-- Про Клинок, що Ненависть Шепоче, ти знала достатньо, щоб хотіти його. – Це було єдиною причиною, чому я ризикнув викликати її гнів і з‘явитися в Некрополі. Будь-яке джерело інформації відносно Клинків було безцінним.

Вона посміхнулася.

-- Гаразд, недомагу. Кожен Клинок – посудина з одним з її восьми втілень, кожен – сам по собі богиня, окрема і несхожа на всіх інших. Ти питаєш, чого вона хоче. Я не знаю. Але скажи мені, якби тебе розділили на вісім частин, то чого б ти хотів?

Я поміркував над її словами. Надто все швидко, щоб повірити, прийшов я до очевидного висновку.

-- Я б хотів знов стати одним цілим, -- насупився я. – Але я не бог, і дуже сумніваюся, що бажання простого смертного можна серйозно порівнювати з бажаннями бога. І чи кожен з моїх фрагментів буде хотіти того самого, що й інші?

Вона знизала плечима, її явно не обходило, до якого висновку я прийшов, і чи був він правильним.

-- Це все що ти хотів?

-- Якщо ти не знаєш чогось про Чорну Бібліотеку в Траксисі, то так, це все.

-- Навіщо тобі про неї знати?

-- Мені потрібно піти туди і взяти почитати книжку.

Вона випрямилася.

-- Яку книжку?

-- Записник Лагни. А ще, може, його ключ.

Сторож посміхнулася, її зуби – дитячі могильні плити.

-- Мушу признати. Ти кумедний, магу.

-- Чому кумедний? Я не жартую.

-- О, я в цьому не сумніваюся. І ось що я тобі скажу: Деякі книжки – зовсім не книжки, а деякі читають читача, коли той читає їх. Між іншим, щоб прочитати ту книжку потрібен ключ.

-- Прекрасна туманна відповідь.

Її посмішка стала ширшою.

-- А ще деякі книжки неймовірно люті.

-- Тобі справді подобається бути загадковою?

-- Якщо дійдеш до Чорної Бібліотеки, то сам побачиш. Ха! Побачиш! – І вона вибухнула сміхом, який найбільше нагадував скрегіт заржавілих завіс воріт на осінньому вітрі.

Я пішов геть. Здавалося, вона цього не зауважила. А принаймні не спробувала перешкодити мені відчинити ворота.

Я пройшов вулицею метрів п‘ятнадцять, коли зауважив першого спостерігача, і то я зауважив його тільки тому, що використовував свій магічний зір.

До того як я втратив око, то викликав магічний зір тільки якщо в мене була якась причина. Якщо його використовувати впродовж тривалого часу, це фізично виснажувало, а з часом викликало порушення візуального сприйняття. Але з якихось причин магічний зір допомагав мені рухатися в трьох вимірах звичайного світу. З ним не так добре, як мати два ока, проте краще, ніж мати тільки одне. Я менше натикався на різні перешкоди, і взагалі мав менше проблем через брак просторового зору. Він не раз рятував мене від нещасних випадків і незручностей на борту корабля. А після всього того часу, що я був змушений використовувати його у Белларіусі, мені стало значно легше користуватися ним, ніж до того, як я став однооким.

Я не сподівався побачити якихось слідів магії на вулиці Пісень, тож взяв собі на замітку, коли побачив чувака, що сидів на бруківці з засмальцьованим капелюхом перед собою і смужкою світла, що парила в нього перед очима.

Коли я побачив другого спостерігача на розі вулиць Додона і Журавлиної, з такою ж смужкою світла перед очима, то знав, що Клюге не просто ляпав язиком, що триматиме мене на короткому каганці.

За інших обставин це б мене потішило. Я б дозволив йому слідкувати за кожним моїм кроком, щоб його люди спостерігали, як я п‘ю вино, чи відвідую майстерню. Може я б навіть помахав бідолашним підерам, яким доручили наглядати за моїм нудним повсякденним життям.

На жаль Клюге без жодних докорів сумління вб‘є мене, щоб не допустити того, що я збирався зробити. І хоча я знав, що заново відчинити ворота в пекло майже абсолютно безпечно, то дуже сумнівався, що він повірить мені на слово.

Отже. Мені потрібно було розпрощатися зі своїми спостерігачами. І я знав, де і як це можна зробити, на жаль.

Я підкликав найманий екіпаж і попросив кучера відвезти мене так близько до Гайворонника, як тільки він відважиться.

Люсерніс заповнений деякими з найбільших архітектурних досягнень, які людство створило з часів Катаклізму. Недарма його називають Перлиною Заходу. Він заповнений красою, якої майже цілковито бракує в брудному, утилітарному і чесно кажучи бридкому Белларіусі.

В Люсернісі також є купа нетрів, справжня мішанина бідності. Кожен з цих знедолених районів має свій характер. Не більше ніж халупи, вони покоління за поколінням породжували понуру розпач і страшні злидні. Нагромаджені одна на одну халабуди робочого класу, що хизувалися своїм другим поверхом і погано побіленими дерев‘яними стінами. Квартали з колись симпатичними будиночками, що довго, повільно занепадали, кожна будівля в очікуванні на свою неминучу руїну, дім тільки для бездомних, позбавлених надії, покидьків. Вулиці забиті галасливими торговцями, дешеві, яскраво помальовані фасади, що вдавали гостинність, за якими ховалися брудні приміщення… Люсернісу не бракує “колориту”…

А ще є Гайворонник.

Гайворонник має сумнівну честь бути настільки кошмарним, що навіть збирачі податків Морно відмовляються туди заходити. А це багато про що свідчить, бо збирати Королівську п‘яту частину Морно висилає тільки ветеранів війни.

В Гайвороннику є все погане, що й в інших нетрях міста, тільки воно розрослося до пекельних масштабів і ним аж кишить. Якщо мені не вдасться позбутися спостерігачів Клюге там, то в мене будуть поважні проблеми.

Кучер екіпажу скинув мене на головній вулиці, що була найближче до ракової пухлини Люсерніса, взяв гроші й розвертаючи коня, похитав головою. Раннього вечора я йшов повз порослі травою і засипані сміттям пустирі й вигорілі каркаси будинків. Мабуть, це було найтемніше місце Люсерніса; навіть якби тут були ліхтарі, жоден ліхтарник не наважився би зайти сюди. Ліхтарів не було, бо їх би просто вирвали і продали на брухт, наплювавши на те, що легкозаймистий природний газ розповсюдиться по всьому району.

Я озирнувся, один раз, і на розі, де мене скинув екіпаж, стояла фігура, нічим не примітна, якщо не рахувати вузьку, яскраву блакитно-білу смужку перед очима. Я помахав до нього чи неї і вирушив глибше в зміїне кубло.

В мене не було сумнівів, що якимось чином, використовуючи Мистецтво, Клюге слідкував за моїм пересуванням. Він використовував не тільки своїх спостерігачів; якимось чином він координував їх. Але яку б магію він не задіяв, це не було звичайне закляття стеження. Я б довідався про це в ту ж мить, коли б він активував його. Якщо він потребував не спускати мене з ока, то що б він там не робив, він цьому не надто довіряв чи контролював. Що ж. Спочатку я позбудуся спостерігачів, а тоді побачимо, що дасться зробити з невідомим закляттям Клюге.

Навколо мене повільно здіймався сам Гайворонник, зі сміттям, паразитами і здорованями зі скляними очима, що байдикували перед дверима, в які не хотілося заходити. Вони хотіли знати, що в мене в ранці. І в кишенях. І що я їв на обід. Більшість з них з радістю поріжуть все, щоб довідатись.

П‘ятеро головорізів встали і неквапливо вирушили до мене. Знехотя вони оточили мене на вузькій вулиці. Я під‘єднався до свого джерела і викликав світловий меч, збільшив його до розмірів кавалерійського.

-- Добрий вечір, панове, -- сказав я, посміхаючись. – Гарна ніч для прогулянки.

Двоє з них, як сказала б Амра, зрозуміли натяк. Троє були або надто тупими, або боялися, що їхні колеги побачать, що вони бояться.

-- Шо там в тебе в ранці? – запитав той, що стояв прямо перед мною, бавлячись чимось дуже схожим на метальний ніж.

-- Голова чудовиська, -- сказав я правду, хоча й не повну. І чому я завжди приношу в Гайворонник відрізані голови?

-- Дай зиркну. – Його два друга стали так, щоб знаходитися поза межами мого прямого зору. Я зробив крок вбік, щоб мати їх на оці, подумки проклинаючи свій обмежений зір.

-- Я порахую до трьох, -- сказав я. – Якщо до того як я закінчу, ви всі не будете сидіти на своїх верандах, вам гаплик. Раз.

Крайній зліва раптово відколовся і пішов геть.

-- Два.

Бандит, що стояв перед мною, підняв ніж, щоб метнути мені в обличчя, в той час, як другий накинувся на мене, тримаючи ніж низько і готовий загнати його мені в живіт.

Я перетворив в пил того, що стояв перед мною, і одночасно широкою, низькою дугою махнув світловим мечем справа від себе, і обрубав руку з ножем чуваку, що залишався. Світловий меч шипів і потріскував, коли зустрічав і випаровував кров грабіжника.

-- Три.

Чувак впав на брудну бруківку і почав верещати. Замість того щоб дати йому стікати кров‘ю, я загнав світловий меч йому в серце.

-- Є ще бажаючі? – Запитав я у вулиці загалом, мовчазної після криків чувака.

Бажаючих не було.

Зі світловим мечем в руці, я пішов далі, і більше мене не непокоїли. Я зрозумів, і то не вперше, що я далеко не добра людина. Я міг просто покалічити своїх нападників. Не було ніякої необхідності вбивати їх. До мене дійшло, що я міг поступити так як минулого разу, коли опинився в Гайвороннику, змести їх з ніг і покотити брудною вулицею, як якесь сміття.

Цим разом я навіть не розглядав такий варіант. Тільки коли минула купа часу мені в голову прийшло, що було варто використати щось менше ніж смертельну силу, і я з певною тривогою запитав себе, що цим разом було не так. Коли прийшла відповідь, її супроводжував гострий біль.

Різниця полягала в Амрі. Навіть тоді в ній було щось таке, що не дало мені бути таким безжальним вилупком.

Ось чому, коли ми притиснули мого засранця кузена, і за його дверима зібралися і чекали на свій шанс шакали, я просто змів їх з ніг і геть з нашої дороги. Я не вбив навіть того, що напав на мене в Шпорі Півня, хоча за будь-яких інших обставин зробив би це. Але там була Амра, спостерігала, і я відчував на собі її погляд, коли сів над ним навпочіпки. В мене не було жодних сумнівів, що вона не стане аплодувати, якщо я розправлюся з безборонним ворогом. Тому він залишився в живих.

Коли Гавон запитав мене, чому я не вбив того нещасного, то був щиро здивований. Він знав мене так, як може знати тільки родина. Звісно, саме тому він відразу ж зник. Він знав, що я прийду за ним, і я прийшов. Я збирався вбити його за те, що він вчинив кілька десятиліть тому. Я не хороша людина, але в порівнянні з Вайлуватим Гавоном, я зразок чеснот.

Він зник без сліду. Вайлуватий Гавон був темною пародією на людину, з душею покрученою немов штопор. Але він був далеко не дурнем.

Я замислено брів по Гайвороннику, йдучи більш-менш навмання, але загалом, наскільки мені дозволяло сплетіння вулиць, на південь і захід. Я дав Клюге достатньо часу, щоб виставити навколо розпливчастих меж Гайворонника кордон зі спостерігачів. Я хотів, щоб якомога більше з них чекало поки я вийду, а ще краще, зайшло шукати мене. Якщо мені пощастить, то вони змарнують цілу ніч на даремні пошуки, а я буду дуже, дуже далеко.

Ріка Оз дуже широка і дуже довга. Однією з причин, чому вона така широка і така довга, є те, що в неї з біса багато приток, що впадають в неї під час її довгої, довгої подорожі звідкись в Мовчазних Землях до Люсернійської затоки. Одна з цих приток текла прямісінько через Гайворонник. А точніше під ним; річку Сенну обложили цеглою і накрили майже два століття тому, перетворивши в забруднений і смердючий розсадник хвороб. Тепер вона перетворилася в майже забутий зливовий стік.

Чого тільки не довідаєшся, коли шукаєш спосіб уникнути вічних мук після смерті.

Наприклад: я випадково довідався, що десь в Гайвороннику був колодязь, шахта якого вела до Сенни, збудований після того, як вода в річці знов стала корисною, але до того, як район перетворився в гнійник. Я навіть більш-менш знав де колодязь, і як тільки почав активно шукати, його було неважко знайти. Він був посеред занедбаної невеличкої площі, оточеної високими, вузькими фахверковими будинками, в стріхах яких шаруділи щурі, кажани, чи ще бозна-яка зараза, і чиї вікна були чорними квадратами, яким все одно якимось чином вдавалося справляти враження недоброзичливих очей.

Виявилося, що я не знав, що в якийсь момент хтось накрив колодязь грубо витесаним каменем, який важив тонну, а то й більше. Мабуть, він став надто зручним місцем, щоб позбуватися трупів.

Мені не хотілося відсувати камінь з допомогою Мистецтва з кількох причин. По-перше, я хотів зберегти якомога більше сили. Заново відчинити ворота до пекла не буде дитячою забавкою. По-друге, коли я відсуну його, то не зможу покласти назад, бо мені доведеться розтрощити його на гравій. З таким самим успіхом я міг намалювати на вулиці стрілку, щоб Клюге знав куди йти. І останнє, мене більше ніж трохи непокоїло, що Клюге якимось чином йшов по сліду не за мною, а за використаним мною Мистецтвом. Таке можливе, а в Люсернісі не так вже й багато магів. Якщо я дам Клюге кінець ниточки, то він цілком здатен потягнути за нього.

Тож я почав нишпорити навколо в пошуках іншого шляху до підземної Сенни. Якщо її знов використовували як дощовий стік, то повинен бути якийсь вхід для води.

В мене чудова пам‘ять, але не настільки чудова, щоб ідеально пам‘ятати шлях Сенни до Оз. Лабіринт вулиць Гайворонника також не допомагав. Мені зайняло майже годину, щоб знайти ґрати, через які я зміг пролізти, та й то насилу. Мене неймовірно дратувало, що я застряв у вузькому просторі, який десятиліттями явно використовували як туалет. Не раз я був на межі того, щоб скористатися Мистецтвом, щоб полегшити собі прохід, але стримувався. Я вже був у лайні. Зрадити своє місце перебування Клюге, означало б, що я замастився даремно. Тож я звивався і корчився, зберігаючи спокій і міцно стискаючи ранець, і через, як мені здалося, століття, я протиснувся повз перешкоду, що завдала мені стільки клопоту, і впав з трьох метрів, а то й більше, в темні, прохолодні води Сенни.

Вода була достатньо глибокою, тож я не отримав ніяких ушкоджень, але не настільки, щоб мені довелося плисти. Загалом, не так погано, як могло бути. Але до підземної річки не доходило багато світла, тож я витягнув з ранця стару, висушену руку повішеника, і почепив собі на шию за ланцюжок, що проходив через залишки зап‘ястка. Трупного світла було достатньо, щоб орієнтуватися, але від смороду того, що використали, щоб забальзамувати руку, в мене паморочилася голова. На нерівному дні річки можна було зашпортатися або підвернути ногу, тому я повільно і обережно рухався за течією, тремтячи і намацуючи кожен крок.

Сенна вам не ароматична ванна, але Оз була набагато гіршою, проте люди реально їли те, що спіймають в Озі. Тобто інші люди. Не я. Адже на березі Оз знаходилися могильники, і земля похило опускалася до ріки. Я знав, що потрапляло в ріку після кожного дощу, щось значно неприємніше ніж стічні води.

Невдовзі я добрався до Оз, і поплив до найближчих, слизьких від моху сходів вбудованих в підпірну стінку. Я виліз з води, заховав руку в ранець і піднявся в місто неподалік від моста Мідного Ока.

Наскільки я бачив, спостерігачів не було.

Моїм наступним кроком, останнім, перш ніж я піду відчиняти ворота до пекла, якщо все піде добре, було побачитися з Фенгалом Дарувнером.

Магічний зір – пасивна магія, вона не забирає нічого з джерела мага, а живиться його життєвою енергією. Він просто існує, і ти можеш вирішити дивитися ним чи ні, так само просто як вирішити відкрити очі чи ні.

В результаті я прийшов до висновку, що ризик того, що Клюге міг йти по сліду використаного мною магічного зору, наближався до нуля, в той час, як переваги від моєї здатності виявити спостерігачів, яких він виставив у мене на шляху, були значними. Тож стікаючи смердючою водою ріки, я підкликав інший екіпаж і здолав його небажання куди-небудь везти мене, заплативши в три рази більше від розумної ціни.

Я попросив його скинути мене за два квартали від Дороги Третьої Стіни і вирушив глухими провулками, що тхнули старим жиром, сечею і риб’ячими нутрощами, поки не прийшов до чорного входу в заклад Дарувнера.

Його харчевня без назви -- здоровезна будівля з високими стелями, проте стара і в жалюгідному стані. Сумніваюся, що він отримував великі прибутки, взявши до уваги які копійки брав за свою їжу і які величезні порції подавав. Третя Стіна був районом робітничого класу, і місце, де можна по-справжньому наїстися після довгого дня важкої праці, не надто спустошуючи гаманця, здобуло певну популярність. Хоча кухарі Дарувнера точно не здобудуть ніяких нагород.

Я зайшов у кухню так, наче робив це кожен день. Три кухарі були надто зайняті й не звернули на мене уваги. Ухилившись від спітнілого офіціанта, я швидко зайшов у шумну, заповнену їдальню і відразу зауважив Дарувнера. Він сидів за своїм звичним столом в глибині залу, лиса голова блищала в сяйві ліхтарів, обличчя почервоніле від випивки. Дякувати мертвим богам, певні речі ніколи не змінюються.

Він тихо розмовляв з Казанком, своїм хлопчиком на побігеньках. Дарувнер говорив, а юнак кивав. Винятково біля нього не було жодної з його небог. Дарувнер підвів погляд, побачив мене і його брови злетіли вгору.

-- Хольгрен! Я бачив тебе і в кращому вигляді, -- промовив він, зауваживши мій замурзаний одяг і брак ока.

-- Сподіваюся, колись ще побачиш, -- відповів я, сідаючи за стіл. Казанок кивнув мені й відійшов.

-- Вина?

-- Так, дякую.

Він налив і ми випили. У Фенгала подавали паскудну їжу і пристойне вино. Я з радістю змив воду Оз з язика.

-- Менше ніж годину тому, -- сказав Дарувнер, дряпаючи своє величезне пузо. – Мене відвідав новопризначений Командувач Варти.

-- І як там наш старий любий Клюге?

-- Дуже хоче довідатися де ти. Настільки, що показав мені цілу жменю пряників у одній руці, й батога в другій.

-- Пробач за будь-які спричинені тобі незручності, Фенгале. Я це не навмисно.

Він відмахнувся.

-- Невід‘ємна частина бізнесу. Клюге не перший, хто спробував взяти мене в шори, і не він останній. Але він мене зацікавив. Що ти такого накоїв, що йому так не йметься знайти тебе?

-- Мені запропонували пост, який він дуже сильно прагнув. Він вважає, що я для нього абсолютно непридатний. Взагалі-то я з ним згоден, але не настільки, щоб запхати голову у петлю, яку він для мене плете.

-- Мені варто знати, що це за пост?

-- Мені соромно казати.

-- Цього достатньо, -- Він помішував вино у стакані, явно вирішуючи, як підступитися до теми, про яку ще навіть згадки не було.

-- То як там Амра поживає? Чув, що вона вирушила в Белларіус. Після цього ми чули про Белларіус тільки те, що він пожирає свої власні нутрощі.

Я хотів би розповісти Фенгалу все, що трапилося. Він відчував особливу симпатію до Амри. До мене він ставився люб‘язно, а до Амри – з батьківською турботою. Я вирішив розповісти йому правду, опустивши факти, що могли тільки викликати ще більше запитань.

-- Амру заманили в Белларіус. Вона мала там загинути. Вона не загинула, але зникла. Я намагаюся знайти і повернути її.

-- Хто… ні. Ти б сказав хто вчинив таке, якби вважав, що мені безпечно чи корисно знати це. – Він допив вино і поставив стакан на стіл. Глянув на мене і посміхнувся. – Тоді скажи мені, Хольгрене, що я можу зробити для тебе в цей чудовий вечір.

Він сказав це безпечно але коли Фенгал Дарувнер пропонував допомогу це означало, що для вирішення поставленого завдання він готовий задіяти всі свої значущі ресурси.

-- Сьогодні ввечері я покидаю місто. Мине багато часу, перш ніж я повернуся. Якщо повернуся. Потрібно заопікуватися моїми людьми; двома найманцями і… протеже, гадаю це найкращий термін. Завдяки Клюге я не можу подбати про них до від‘їзду.

Він підняв брову.

-- Це все?

Я знизав плечима.

--А що, має бути ще щось?

-- Ні, ні. Прошу, не зрозумій мене неправильно. Але також прошу, не ображайся, якщо я трохи здивований.

-- З мого боку було б тупо ображатися на щось, чого я не розумію.

Він засміявся і похитав головою.

-- Це не має значення, магу. Але мені подобається те, як Амра вплинула на твій характер.

-- Ти хочеш сказати, що до зустрічі з Амрою я б не заопікувався своїми людьми?

-- Ні. Я хочу сказати, що в тебе не було б людей, якими тобі було б потрібно заопікуватися. Тепер розкажи мені, як ти хочеш, щоб я подбав про твоїх людей.

Я розповів і він був трохи розчарований, що це така проста справа. Тоді я сказав, що він може допомогти мені ще з однією справою, і що це за справа, і йому це геть не сподобалося.

-- Можеш відразу перерізати собі вени і мати спокій, -- сказав він мені. Чоло в нього насупилося.

-- Повір мені, я скористаюся ним, тільки якщо буду змушений, -- відповів я. – Але якщо я потребуватиму його і не матиму, то мені гаплик, і Амрі теж.

-- Доведеться повірити тобі на слово. Відправлю за ним Казанка. В себе я точно такого не тримаю.

-- Я так і думав. В мене просто немає змоги пошукати самому. Дякую тобі, Фенгале.

-- За таке не дякують.

Поки я чекав на повернення Казанка, то попросив у Фенгала папір і перо, і написав Кілю, Марлу і Крейді коротку записку, в якій пояснив, що відбувалося і що їм робити на час моєї відсутності. Я сподівався, що Марл або Крейда вміють читати хоча б по буквах.

Через пів години я вийшов на вулицю і відразу сів у завбачливо зупинений Казанком найманий екіпаж. Я засмикнув пильні, побляклі на сонці фіранки на маленьких віконцях і з ранцем на колінах, вмостився на оббивці з потрісканої шкіри. На найближчу годину я міг розслабитися, наскільки це можливо в кареті, що підскакує і похитується.

Нарешті я був у дорозі, щоб відчинити Бошеві ворота в пекло.

Як тільки ми проїхали певну відстань по Джакос-Роуд, штучне освітлення практично зникло і карету заповнила гнітюча чорнильна темрява. Я розсунув фіранки. Небо було чистим і рясно сяяли прекрасні зорі, в той час, як місяць здіймався над Драконовим морем, перетворюючи його води в ртуть кожного разу, коли ми підіймалися на гору і я бачив їх крізь чагарник. Так, я сумував за Люсернісом, а невдовзі сумуватиму ще значно, значно більше. Навіть Белларіус був раєм в порівнянні з тим, куди я прямував.

Вузьке, розсувне віконце, яке дозволяло спілкування між кучером і пасажиром, відчинилося.

-- За нами хтось їде, пане. Прудко.

Я висунув голову в бічне вікно і на відстані десь в пів кілометра за нами побачив іншу карету, яку було видно тільки через ліхтарі, що похитувалися на її боках.

-- Можеш втекти від них?

-- Жодного шансу.

Я витягнув повну жменю марок і просунув руку в щілину.

-- А тепер?

Гроші зникли з моєї долоні немов за помахом чарівної палички.

-- Мушу признати, що все-таки дуже сумнівно.

-- Зроби все можливе, -- відповів я і кучер дав коням батога. Ми значно прискорилися, і мене почало кидати від стінки до стінки у вузькій кареті.

Я знав, що швидше за все, це Клюге, і знав, що дуже малоймовірно, що ми від нього втечемо. Якщо він користувався тією самою каретою, що й вранці, то його запряжка з чотирьох гнідих була значно свіжішою, і взагалі кращими кіньми, ніж пара з найманого екіпажу, яка весь день тягала його вулицями.

А це означало, що мені доведеться вискочити з карети на повороті, коли ми будемо поза полем зору Клюге. Я повідомив про це кучера, а далі дав інструкції гнати щодуху, поки його не наздоженуть і не накажуть зупинитися.

-- Ти божевільний сучий син, але золото є золото, -- відповів чолов‘яга, перекрикуючи стук кінських копит і гуркіт карети.

-- Ти зможеш закрити двері? Не хочу видати себе передчасно.

-- Справлюся. Готуйся, ми прудко наближаємося до найкращого повороту.

Однією рукою я міцно схопився за ранець, а другу поклав на ручку. Я приготувався до зіткнення. Падіння я не боявся.

Формально карета сповільнила рух, хоча насправді увійшла в поворот на страшенній швидкості.

-- Давай! – викрикнув кучер і я вискочив у ніч, намагаючись скрутитися калачиком навколо ранця. Всередині були речі, якщо їх зламати, це приведе до дуже, дуже поганих наслідків.

Я приземлився в канаві з такою силою, що в мене перехопило подих. А тоді покотився далі, по дорозі моє тіло ранилося об чисельні тверді, а часто гострі, предмети. В природі їх повно.

Нарешті я налетів на стовбур дерева, з моєю спиною трапилося щось жахливе. Все боліло. Навіть волосся. Я лежав нерухомо і намагався вдихнути. Коли повітря нарешті почало потрохи повертатися мені в легені, я виплюнув сміття і болото, відкрив очі й побачив, що скотився в невеличкий, вкритий листям байрак. З дороги мене точно не було видно, і це було добре. Хоча в самому польоті нічого доброго не було.

Я лежав нерухомо, поки не почув, як проїхала карета Клюге і побачив, як зникає світло її ліхтарів, коли вона промчала по дорозі. Тоді почав міркувати, як мені прийняти вертикальне положення. Тремтячими руками я підтягнувся вгору з допомогою дерева, яке припинило мій політ. Начебто не зламав собі нічого, хоча одяг і шкіра під ним були порвані.

-- Рухайтеся, -- пробурмотів я до ніг. Вони відмовлялися йти. Я все одно пустився дерева і пошкандибав. В мене було обмаль часу. Невдовзі Клюге відкриє мої хитрощі і знову вийде на мій слід. Коли йшлося про те, щоб знайти мене, він був гнітюче компетентним. Я повинен був добратися до воріт в пекло і відчинити їх до того, як він наздожене мене. Якщо ні, то я дуже боявся, що мені доведеться прикінчити Командувача міської варти Люсерніса.

Зваживши на клопоти, яких завдав мені Клюге, це може й принесе мені якесь задоволення, але ціна переважувала вигоди.

Я видряпався назад на Джакос і на непевних ногах підтюпцем побіг в напрямку скель. Якщо Клюге розвернеться і буде повертатися цим шляхом, то я заздалегідь почую його і пірну в кущі поряд з дорогою. Я не знав, як далеко мені ще бігти, але принаймні не було небезпеки, що я помилково мину свій пункт призначення. Крім факту, що вздовж Джакоса тягнулося тільки одне пасмо скель, ворота в пекло – навіть зачинені ворота в пекло – так смерділи магією, що цього було важко не помітити.

Звісно, Клюге не був дурнем. На Джакос-Роуд більше не було нічого, що могло зацікавити мага. Він швидко додасть два до двох і здогадається, куди я прямую.

Я застогнав і перейшов з бігу підтюпцем на біг підстрибом.

Звісно, Клюге чекав біля залишків вілли. Ще б пак. Він був справжнім гемороєм. Він крокував по землі в яскравому місячному світлі, час від часу схилявся, щоб підняти камінь і жбурнути його в напрямку скелі. Його карети видно не було. Я зупинився біля скручених уламків воріт, щоб перевести подих і обміркувати подальший план, в який не входило б його вбивство.

-- Не ховайся, Хольгрене, -- крикнув він. – Я вже давно почув, як ти крекчеш і сопеш під гору.

-- Брехло. Через шум прибою ти не чуєш навіть власного дихання.

-- Гаразд, тут я збрехав. Але ти таки в поганій фізичній формі.

-- Спробуй побігати в місячному світлі після того, як викинешся на ходу з карети, -- пробурмотів я і пішов в його напрямку.

-- Мушу признати, -- сказав я перекриваючи шум хвиль, що билися внизу об скелю. – Я вражений, що тобі вдалося знайти мене не дивлячись на всі мої зусилля збити тебе зі сліду.

-- Чому? Бо я гірший маг ніж ти? Це тільки навчило мене використовувати всі доступні мені ресурси. Магія – це знаряддя, а не милиця.

-- Взагалі-то, я згоден з цим твердженням, -- сказав я, здогадавшись, що він влаштував мені якусь пастку. Він знав, що я знищу його, якщо дійде до двобою з використанням Мистецтва. Цікаво, що це за пастка. Лучники в кущах?

Я зупинився десь за три метри від нього. Достатньо близько, щоб розмовляти не підвищуючи голос. Ворота до пекла були шість метрів позад нього, ділянка випаленої землі, де вже ніколи нічого не виросте.

Клюге глянув мені в очі, жовна під вилицями випинались, випинались. Нарешті він похитав головою.

-- Я ніколи не був про тебе високої думки, але не думав, що ти демоніст.

-- Я не любитель демонів, Клюге.

-- Тоді чому ми тут, Анградо? Позгадувати минуле?

-- Я розповім тобі, але ти не повіриш.

-- Що ж, давай послухаємо, перш ніж я заарештую тебе.

-- Ні в мене, ні в тебе немає часу на повне пояснення, тому скажу коротко. Я збираюся вкрасти записник Лагни з Чорної Бібліотеки. Позад тебе мій вхід в одинадцять кіл пекла, адже я не збираюся відчиняти нові ворота в пекло, бо я не демоніст, і не з тих, хто схильний до ритуальних жертв.

-- Ти розумієш, що закон в Люсернії не звільняє божевільних від суду?

-- Якого суду? Який злочин я вчинив?

-- Ти щойно признав, що збираєшся відчинити ворота в пекло.

-- Ні. Я признав, що збираюся заново відчинити ворота в пекло. Це зовсім не те саме.

-- Впевнений, що всі пекельні створіння, що пролізуть крізь них, оцінять різницю.

-- Взагалі-то, в цьому вся краса. Пекло порожнє. А принаймні Голдорит, а саме туди ведуть ці ворота в пекло. Тож цим не варто перейматися, командувачу, -- я широко всміхнувся.

-- Ти… -- Клюге не закінчив свою думку, бо я зацідив йому в щелепу і він звалився, як мішок з мокрим піском.

-- Так, Авроме, це правда, -- пробурмотів я, очікуючи на стрілу в спині. Яка так і не прилетіла.

Він дійсно прийшов і виступив проти мене наодинці. Дуже сміливо, і дуже тупо.

Я вирвав сторінку з книги Гаммонд і змішав всі його почуття, на випадок, якщо він прийде до тями до того, як я відчиню ворота і пройду крізь них. Я подбав, щоб чари розсіялися, як тільки я покину площину смертних. Тоді залишив йому записку срібними буквами, що парили перед ним:

Будь ласка, зачини за мною ворота. Не хотілося б, щоб хтось випадково туди впав.

А тоді почав розмотувати всі ті нитки, що сплів майже два роки тому, щоб запечатати кляті ворота в пекло. Незабаром я вже проклинав себе за те, що зробив це так ретельно. Коли я нарешті закінчив, то взявся за виснажливу роботу – розбивати на уламки величезні каменюки, які Клюге навіз сюди, щоб перекрити вхід. Я користувався Мистецтвом, а не м‘язами, проте коли закінчив, то був весь вкритий потом.

До того як я закінчив, Клюге почав ворушитися.

-- Мені пора, Авроме. Пробач за напад і побиття. Чи якщо ти когось вдариш без попередження, це тільки побиття? Я не розбираюся в тих ваших юридичних термінах.

У відповідь він направив на мене прокляття і світловий батіг. Його породжена Мистецтвом зброя вирила в землі величезну борозну. На щастя, далеко від мене.

-- Ти будеш в мене висіти, Хольгрене Анградо. Присягаю.

-- Що ж, гаразд. Гадаю, немає сенсу просити тебе побажати мені удачі. Хай тобі щастить, Авроме. Справді.

Тоді взяв ранець і повернувся до чорної діри шириною з метр в мене під ногами.

І стрибнув.

Амра: інтерлюдія 2

На яйця Керфа, вічність така нудна.

Напиватися до самісіньких риз займало мені якусь дещицю часу. Але перед мною був весь час у світі, принаймні весь час, поки я житиму. Застрягла в одній кімнаті. В товаристві безжального масового вбивці.

-- Це твій вибір, -- сказала Калара. – Вибери ще раз. Зроби інший вибір.

-- Заткнися.

Нарешті я зрозуміла, що змусило Руікі покінчити з усім в Таготі. Інколи смерть дійсно найкращий вихід. Якою я тоді була наївною. Я – наївна. Подумати тільки. Після всього, що я пережила, ніколи б не подумала, що таке можливо.

-- Це в тебе з похмілля, -- зауважила Калара. Вона сиділа в кутку, схрестивши ноги, відкинувшись на тонкі руки. Абсолютно невимушено.

-- Чому ти починаєш нагадувати мені мене?

-- Я не тільки в твоїй душі, а й в голові. Так би мовити, вбираю в себе “місцевий колорит”, -- вона недбало знизала плечима.

-- То припини. Бо мене починає зайобувати.

-- Амро, ми обоє знаємо, що ти не можеш провести так решту свого життя. Ти збожеволієш. І коли це трапиться, для мене буде дитячою забавкою переконати тебе зробити те, що я хочу.

-- Яка тобі з мене користь, якщо я буду божевільною? Якби божевільний підер пасував для твоїх планів, то в тебе вже був Телемарх.

Вона посміхнулася.

-- Ти говориш так, наче божевільного вже ніколи не можна вилікувати.

-- А можна? Я ніколи не бачила, щоб хтось схиблений зцілився.

-- Ти багато чого бачила. Але тобі дуже далеко до того, що бачила я.

Я насупилася. Ця думка була тривожною. Невже вона могла просто дочекатися поки я втрачу глузд, переконати мене повернутися в наш світ і покласти припарку на мої мізки?

-- Я так не думаю, -- нарешті промовила я.

-- І чому це?

-- Бо якби моє божевілля було твоїм найкращим виходом, ти б про це не говорила. Ти б просто дочекалася, коли це трапиться.

-- Ти маєш цілковиту рацію. Це не найкращий вихід; найкраще було б якби ти послухала мене і негайно залишила цю власноруч створену в‘язницю. Але повір мені, існує і такий вихід.

-- З чого б це мені тобі вірити? Про це, чи взагалі про будь-що?

Вона — воно засміялося. Я почекала поки його дзвінкий, дитячий сміх стихне.

-- Відповідай на моє запитання, на клятого Керфа.

-- Ти повинна вірити мені, Амро Тетіс, бо богиня не може брехати своєму аватару, чи аватар богині. Ти не знала цього? Ця епоха втратила стільки знань.

Я відчула, як в мене в животі забурлило і почала підніматися гірка нудота, і це не мало нічого спільного з усім випитим вином.

-- Я не твій аватар. Я на таке ніколи не погоджувалася.

-- Я не промокла, -- сказала вона насмішкувато, ідентичним як мій голосом. – Я не погоджувалася, щоб на мене падав дощ.

Вона легенько посміхнулася холодною посмішкою і її голос знов став дитячим.

-- Однак це трапилося.

-- Забирайся до пекла.

Вираз її обличчя зм’як. Вона спокійно глянула на мене.

-- Може і до цього дійти, Амро Тетіс, хоча я сумніваюся, що одинадцять кіл пекла проіснують ще довго. Принаймні в такій формі, щоб ти їх впізнала. Але не забувай, якщо я потраплю туди, то тільки в твоїй душі.

Тоді я припинила розмову з нею… з ним, і знов взялася за випивку. Природно, що мої думки звернулися до Хольгрена, але майже відразу я прогнала їх. По-перше, тому, що я більше ніколи його не побачу, і якщо могла цьому зарадити, то воліла не зациклюватися на цьому. По-друге, якщо в моєї рішучості було якесь вразливе місце, то його звали Хольгрен Анградо. По-третє, від того, що за моїми приватними думками і почуттями спостерігав Реготун, ці думки й почуття видавалися мені вкритими неприємним слизом.

Тож я пила і не думала про Хольгрена.

Зрештою я відключилася на тому великому, кам’яному кріслі.

Частина III: Пекло

Одного разу я вже відчинив і пройшов крізь ворота між Люсернісом і Таготом. Взагалі-то двічі; раз туди і раз назад. Перехід між різними місцями на поверхні світу, це досвід, який найкраще можна описати, як травматичний, але надзвичайно короткий.

Перехід між світом смертних і Голдоритом був значно, значно гіршим і суб‘єктивно тривав вічність. Було таке відчуття, немов мені шматками здирали душу і розум. Розпач і божевілля були моїми найбільш позитивними відчуттями, і не знаю що ще відбувалося зі мною, в який перехідний стан буття пекельні ворота перетворили мене для цієї подорожі, але я відчував страхітливий біль у горлі від невпинного крику. Мої очі були відкриті, але я не бачив нічого, крім якоїсь червоної тіні, що невідомо як вгризлася мені в око.

Тоді я приземлився. Важко.

Першим на мене налетів холод. Вам знайомий вираз “пробирати до кісток”? В Голдориті це не було гіперболою. Я повільно зіп‘явся на ноги, обличчя відразу заціпеніло від брутального крижаного повітря. Я швиденько глянув навколо себе; схожа на храм будівля з сірого каменя, приблизно овальної форми, стіни прикрашені різьбленням стереотипних мук, що очікували грішні душі. Стіни здіймалися і здіймалися вгору, проте стелі не сягали. Десь з височини поступало тьмяне червоне світло. Воно нерівномірно пульсувало.

Другим на мене налетів малий демон.

Одна з тих огидних помісей краба і павука, що заполонили віллу, яку Бош перетворив у ворота в пекло, він був розміром з кота. Він боком дріботів до мене ніжками по сірій бруківці. Здавалося, що його задні ноги були паралізовані. Він рухався значно повільніше ніж інші. Я викликав світловий меч, щоб покінчити з ним, як тільки він наблизиться.

Світловий меч не з‘явився, проте світло нагорі легенько блимнуло.

-- От, дідько, -- сказав я, а тоді ухилився від струменя слизу, який малий демон вистрелив мені в обличчя. Речовина була неймовірно клейкою, до того ж, коли вона вступила в контакт з відкритим тілом, то виявилася паралітичною і кислотною.

Я відчував своє джерело, але не міг викликати з нього енергію. Я й гадки не мав чому. Вірніше, в мене було кілька ідей, жодна з яких не була приємною, тому я відмовлявся в них вірити.

Якомога швидше я почав відступати від малого демона, він йшов за мною, клацав кліщами, кожного разу викидаючи блакитно-білі іскри. Я розгледівся, але дверей не побачив. Отже. Я міг безконечно бігати по колу, або позбутися демона. Без чарів. Це означало, що моєю єдиною зброєю був ніж Амри. На мою користь був факт, що істота була дрібною, повільною і тупою.

Хай буде так.

Я виставив наперед себе ранець і перестав відступати. Він відреагував випустивши мені в обличчя ще один струмінь. Я заблокував його ранцем, відчув як він тягне, взявши до уваги розмір демона, на диво міцно. Я як рибалка тримав його на гачку, повільно зменшуючи між нами дистанцію. А тоді, коли був за один довгий крок від нього, викрутив ранець набік і з усіх сил наступив йому на панцир.

В усіх напрямках розлетілися кишки, заповнюючи повітря смородом, від якого я ледь не блюнув. Шість з восьми ніг різко засіпалися і зашкребли, а тоді раптово завмерли. А потім істоту почала поглинати підлога.

Коли кажуть, що одинадцять кіл пекла завжди голодні, це не метафора.

-- Хоч розігрівся, -- пробурмотів я, з рота в мене парувало. Але в мене були поважні клопоти. Без доступу до свого джерела, я закінчив навіть не розпочавши, і брязкітки, які я приніс з собою, навіть якщо вони досі працювали, цього не змінять. Доволі швидко холод мене прикінчить, і мені не доведеться перейматися їжею чи водою. В будь-якому випадку скидалося на те, що я в пастці.

Я викликав магічний зір. Він працював доволі добре. Взагалі-то, аж надто добре; я виявив, що все, що мене оточувало було магічним. Освітлення мене майже засліплювало. Але в протилежній стіні я зауважив контур величезних подвійних дверей, і після короткого дослідження кінчиками замерзлих пальців і звичайним зором, мені вдалося виявити засув одних дверей, захований в ворсисту тканину, що вкривала кожен сантиметр стіни. Він знаходилася в неприємній частині анатомії проклятої душі.

Я сподівався, що коли вийду з кімнати, то до мене повернеться доступ до мого джерела. Знаючи те, що я знав про природу одинадцяти кіл пекла, я вважав принаймні можливим, що ворота до пекла просто вбирали всю доступну енергію, щоб утримувати себе. Мені залишалося тільки сподіватися, що так само не було повсюди.

Назовні буде брутальний холод. Якщо я помилявся і в мене не повернеться доступ до джерела, то я замерзну за кілька хвилин, а не годин, як би це було в кімнаті. А якщо мої спогади про потойбічний світ помилкові, в мене може навіть не бути шансу замерзнути до смерті, бо мене раніше порвуть на шматки і зжеруть демони.

Я глибоко вдихнув, набравши в легені такого гострого холоду, що він різав як ніж. Я відсунув засув, щосили налягаючи, щоб змусити двері відчинитися.

Було значно холодніше, ніж я собі уявляв. Я відчув як мої легені зводить судома. В мене буквально перехопило подих. Холод був настільки абсолютним, що мій розум впав у свого роду шок, нездатний сказати м‘язам, що робити. Я впав на замерзлу землю поряд з дверима, б‘ючись в конвульсіях від холоду. Я швидко втрачав навіть здатність думати. Тілу смертного не місце в цих володіннях.

Щось. Щось потрібно зробити. В моїх думках промайнуло обличчя Амри. Вона була насуплена, шрам, що поділяв брову навпіл і опускався по щоці, робив її ще більш лютою.

Потрібно було щось робити.

Моє джерело.

Я потягнувся до нього, і воно виявилося на місці. Втрачаючи свідомість, я створив просте, майже неможливе закляття, змушуючи свою ослаблу уяву викликати потрібну мені зміну.

Недостатньо. Недостатньо чітко. Я в них не вірив. Не відчував їх. Я спробував витягнути їх з чорної криги свого розуму. Вони не хотіли виходити. Я змусив їх.

Гарячі Джерела, на кордоні між Імрією і Люсернією. Захід сонця.

Детальніше, хай тобі чорт.

Сморід кінського поту. В землі булькала вода, трохи їдка. Я пригадав, як занурився у викладений камінням басейн, збудований невідомими руками, шкіра спочатку закричала протестуючи від жару, тоді повільно звикла до нього.

Пригадавши Гарячі Джерела, я зачерпнув магію з власного джерела, щоб відтворити їхній ефект на своє тіло.

Паморозь навколо мене випарувалася, я лежав тепер на відкритій чорній, потрісканій, замерзлій землі. Я легенько вдихнув. Повітря все ще було надзвичайно холодним, але вже не смертельним. Вкриваючись потом у страшно холодному місці, де смертний не мав шансів вижити без допомоги, я повільно зіп‘явся на непевні ноги й закинув ранець за спину. Озирнувся навколо. Позад мене величезна маса воріт, сіра труба здіймалася вгору і вгору, наскільки сягало око. Навколо мене безмежна біла пустеля. А наді мною темне небо, де щохвилини падали сотні, а може й тисячі зірок, кожна, по суті, проклята душа.

Я повернувся. Я утримався від радощів.

Я витягнув з ранця Руку Повішеника, з надією, що вона не втратила свою ефективність після того, як вимокла в Сенні й Озі. Я приніс її не через її освітлювальні властивості, а з причини через яку її прагнуть всі злодії: вона вказувала шлях до того, що можна вкрасти. Якби мені потрібно було не врятувати, а викрасти Амру, мені б не довелося ловити Півмісяця.

Я закинув ланцюжок на шию і взявся за висохле зап‘ястя.

-- Що ж, смердючко, куди мені йти, щоб потрапити в Чорну Бібліотеку?

Мізинець, безіменний і середній пальці скрутилися до долоні, залишивши нерухомим кістлявий вказівний палець. Повільно він вказав вниз на землю.

-- Дуже смішно. Оскільки я не зможу прорити собі шлях крізь два кола пекла, мені доведеться шукати альтернативний маршрут. Бажано через Шип.

Вказівний палець повільно піднявся на попередню позицію, тоді почав сіпатися вліво. Я повільно крутився в тому напрямку, поки сіпання не припинилося і палець не завмер.

-- Чудово. Якщо виживу, то подбаю, щоб тобі зробили манікюр. – Я зняв ту неприємну штуковину і опустив у кишеню плаща. Тоді вирушив у вказаному напрямку.

Через кілька хвилин я зауважив, що всі душі, що летіли по небу, також падали в тому напрямку.

Уявіть собі дюжину тарілок, мінус одну, викладені одна на одну. Вони значно відрізняються за розміром і формою. Деякі тонкі, делікатні, малі; не більші за блюдця, інші величезні, незграбні тарелі створені сліпим, п’яним гончарем для велетнів. Складені таким чином, вони швидше за все впадуть.

Тепер уявіть собі, що через середину цієї купи комусь вдалося загнати шпильку, якимось чином наколоти кожну тарілку і при цьому жодної не розбити.

Ось така в загальних рисах географія одинадцяти кіл пекла. Кожне з них – інша реальність, відмінна від всіх інших, а утримує Їх разом метафізична сила, загально відома як Шип.

Шип –- єдиний прямий засіб комунікації між різними колами пекла, про який мені відомо. Мені доведеться пройти через Голдорит до Шипа, тоді опуститися повз Кхс в Траксис.

Я не зовсім уявляв, як мені це зробити. Хоча я доволі багато знав про окремі кола пекла, Шип був для мене загадкою. Я знав, що демони використовували його як головний шлях у своїх вічних війнах один проти одного. Я знав, що більше ніж один бог подорожував по Шипу, з різних причин, в основному після того, як зазнав поразки. Але крім цього, я не знав майже нічого.

Я загинув у Таготі й моя душа потрапила в Голдорит. Я пам‘ятаю неймовірний холод, і пам’ятаю безмежну порожнечу. Ну, може не зовсім порожнечу. В мене таке відчуття, що я був одним з чисельного натовпу, який оточував мене і в той самий час був невидимим.

Я смутно пам‘ятаю безконечне падіння зірок, здавалося, за місяці, що минули, це не змінилося, і загальне враження, що це опускаються прокляті душі. Це враження теж не змінилося.

І я пам‘ятаю ще дещо, якщо “ пам‘ятаю” правильний термін. Я знаю, що в мене якимось чином заблокували свідомі спогади чи навіть намагання поговорити про це. Хто заблокував і чому, залишається загадкою. Найбільше, що я можу сказати чи навіть чітко пригадати, це те, що “щось трапилося”. Спогади про спогади.

На жаль, я не пам‘ятав зовсім нічого про Шип.

Коли я проходив через одне пекло, по дорозі в інше, то швидко зрозумів, що те, що я був тут як проклята душа, зовсім не приготувало мене до перебування тут живцем, хоча б з тієї причини, що коли ти вже мертвий і проклятий, ти не завдаєш собі клопоту, щоб стежити за істотами, які можуть тебе прикінчити.

Голдорит був оманливо порожнім. Паморозь, цей делікатний узор зі схожих на голки крижаних кристалів, вкривала землю на кілька сантиметрів вглиб, схожа і водночас не схожа на сніг, земля при цьому виглядала безмежно плоскою. Взагалі-то, земля була горбистою, з невеличкими пагорбами і впадинами, невидимими, поки на них не наткнутися. Паморозь також приховувала тріщини в землі, достатньо великі, щоб підвернути собі ногу, а навіть зламати собі ногу, якщо дуже не пощастить.

Мені б придався ціпок. А оскільки я не приніс ціпка з собою, то був змушений значно сповільнити крок. Я проклинав цей факт і затримку, поки ледь не загинув. Я б загинув, якби мій крок був хоча б трохи швидшим.

Я поставив ногу на, як мені здалося, звичайний білий клаптик, що нічим не виділявся від решти безмежного світу. Моя нога пройшла крізь кригу і не зустріла під нею опору. Я інстинктивно відкинувся назад, живіт скрутився, коли я балансував між падінням вперед і назад. Діра, зроблена мною в кризі, зростала, спочатку повільно, тоді швидше.

Під нею не було нічого, крім чорної порожнечі.

Паморозь, що вкривала яму, почала розсипатися щоразу то швидше, незлічені крижані голки падали з тихесеньким шепотом, відкриваючи бездонну яму шириною десь в пів кілометра.

Я не став вдивлятися в порожнечу. Я боявся, що щось може також вдивлятися звідти на мене. Я відвернувся і викликав світловий меч, зробивши його довгим і тонким, зручним, щоб простромлювати землю поперед себе.

Я не зробив цього раніше тому, що хотів зберегти стільки енергії, скільки це тільки можливо, а не дати собі замерзнути було випробуванням саме по собі. Проте побачивши яму, я не шкодував цих зайвих зусиль.

Я годинами брів по ландшафту проклятих, час від часу зупиняючись, щоб звіритись з Рукою Повішеника. Вона завжди згоджувалася з душепадом у небі, й мені не доводилося коригувати свій шлях.

Крім дощу душ в мене над головою не було сонця, місяця чи зірок, тож я не міг визначити час. Але невдовзі я відчув спрагу, а ще невдовзі по тому завітав голод. Тому я зупинився, відкрив ранець і витягнув прихоплені харчі.

Їх було небагато.

Не було сенсу брати з собою справжню їжу. Одним з тих, що всі одинадцять кіл пекла мали спільного, можна сказати їхньою характерною рисою, було загнивання у всіх його формах. Моральне, духовне. Фізичне. Як би мені не хотілося тортика чи смаженої пташки, запаковувати їх не мало сенсу. Особливо податливими були колись живі харчі. За кілька хвилин після прибуття, всі принесені продукти перетворилися б в гнилий суп. В Голдориті в замерзлий, гнилий суп. Якби якимось чином мені вдалося насилу запхати його собі в горло, то швидше за все я б отруївся.

Тому замість цього в мене був флакон з червоно-білим порошком, який не дивлячись на свої заперечення дістав для мене Фенгал Дарувнер. Наркотик, звісно, з Фар-Твілу. На Люсернійському слензі його звуть “Дорога”. Викликає страшне звикання і зрештою призводить до смерті. При ньому пекельна трава здається звичайними ліками. Але під його впливом людина не відчуває голоду чи спраги, має безмежні запаси енергії, і мабуть, найголовніше, ясний розум. До тієї миті, коли він чи вона не помре від цього непотребу. А оскільки порошок сам по собі був формою загнивання, то я гадав, що він більш-менш мав імунітет від пекельного розпаду.

Я певний час розглядав флакон, а тоді поклав назад в ранець. Я ще не був настільки голодний, спраглий чи змучений. Я не чув, щоб хтось зіскочив з Дороги, після того, як підсів на неї. Вочевидь, це була дорога в один кінець.

,Зітхнувши, я закинув ранець через плече, викликав світловий меч і знов вирушив за рікою зірок.

Спочатку я не міг зрозуміти, що бачу. Я був змучений, страшно змучений, все моє існування звелося до шипіння світлового меча об паморозь, крок і повторювати ad nauseum. Але повільно щось почало просочуватися в мою затуманену свідомість, якась неясна думка, що повільно переросла у впевненість.

Щось змінилося.

Я зупинився і з зусиллям підвів погляд в себе з-під ніг.

Поперед мене, метрів десь за сто, було щось схоже на пагорб. Тоді моє сприйняття змінилося і пагорб став нагадувати панцир велетенського жука, синьо-чорний і трохи блискучий, позбавлений інею, що вкривав абсолютно все інше.

Воно не рухалося.

Певний час я просто стояв, легенько похитуючись і тупо вдивляючись, дозволяючи, щоб ця зміна зафіксувалася в моїй свідомості.

Тоді нерухомий жук-пагорб поворухнувся.

Він вибухнув вгору, масивний панцир розколовся і з‘явилися крила жука. Крила билися з такою силою, що потік повітря звалив мене з ніг.

Чудовисько піднялося в повітря, але не дивлячись на те, що шалено махало крилами, раптово зупинилося. Я побачив, що воно було прив‘язане до землі масивним ланцюгом. Його нижній кінець був поза полем мого зору, але я бачив, що верхній кінець ланцюга був приєднаний до жахливого, вкритого шипами списа розміром з корабельну щоглу, і цей спис стирчав у грудній клітці монстра.

Він дико метався в повітрі, а тоді раптово почав падати назад на землю. Я зрозумів, надто пізно, щоб якось зарадити цьому, що знаходжуся в кінцевій точці траєкторії його падіння. Поки він падав, моєю єдиною реакцією було примружити очі й прикрити обличчя рукою.

Він приземлився з силою землетрусу, десь за три метри від мене, й мені ледь вдалося встояти на ногах. Він відкрив несподівано котячі очі на інакше жахливій комашиній морді, й кожне око було більше за мою цілу голову.

-- Ти схибив, -- сказав я, а він втупився в мене.

Маг.

-- Демон.

Що робиш ти в Голдориті, одягнений в плоть?

-- Гуляю. Чому ти не мандруєш з рештою тобі подібних?

Мені подібні еонами не пробачають образ. Мене залишили на поталу тому, що надходить.

-- А що надходить?

Руїна. Спустошення. Знищення. Забуття.

-- Не думаєш, що це пішло б цьому місцю на користь?

Можливо. Ти б хотів цього?

-- Мабуть, що ні, -- признав я. – Що ж, я побажав би тобі гарного дня, якби існував хоча б дрібний шанс, що тут може бути день. Чи щось гарне.

Я почав задкувати. Я не збирався повертатися до тієї істоти спиною.

Давай укладемо угоду, магу.

-- Я вже раз укладав. Нічого не вийшло. Я присягнув, що більше ніколи не буду домовлятися з руйнівними силами.

Я признаю, що в мене розпачливе становище. Ти, одягнений в плоть і володар певної сили, можеш звільнити мене. Я здаюся на твою ласку. Скажи мені своє бажання. Я виконаю його і тоді ти розірвеш мій ланцюг.

-- Моє бажання? В мене їх багато. На цю мить головне з них – обійти тебе і продовжити свій шлях.

Звільни мене. Або я з’їм тебе.

З мене було досить розмов з тією істотою. Навіть якби я хотів, в мене не було жодних шансів розірвати його ланцюг. Він це знав і сподівався, що я не знаю. Проте якби він перекусив мною, то мав би достатньо сили, щоб самому розірвати свої пута.

-- Послав би я тебе до пекла, але… -- я знизав плечима, повернувся, оминаючи демона, обходячи його десятою дорогою.

Він молотив своїм масивним тілом по повітрю і по землі, лютував, метався і весь час погрожував.

Зрештою поступово, крок за кроком, його звуки стихнули позад мене.

Одинадцять кіл пекла призначаються для проклятих, тих, хто вів таке грішне, розпусне життя, що заслужили на кару, якої вочевидь їм вдалося уникнути за життя.

Практично всі так твердять, бо всіх так навчають.

Це брехня.

Ми, смертні, намагаємося знайти цьому якесь розсудливе, розумне пояснення, але правда полягає в тому, що певна частина нас потрапляє в пекло не тому, що заслуговує на таке потойбічне життя, а тому, що тисячі років тому так домовилися боги й демони.

Навіть я по-справжньому не розумію природу одинадцяти кіл пекла, а я присвятив значну частину свого життя на їхнє вивчення. Буквально роки. Але коли я склав докупи тисячі фактів, легенд і обривків знань, то принаймні одна річ стала для мене зрозумілою: без постійного потоку безсмертних іскр, якими є душі смертних, всі одинадцять кіл пекла згасли б і померли. Завдяки нам можливе їхнє постійне існування. Душами живляться не тільки злі духи, великі та дрібні демони. Ними живиться весь їхній світ. Ми дрова, якими живляться їхні вогнища, і без нас всі одинадцять кіл пекла згаснуть і помруть.

Тож не дивно, що вони воювали з богами за контроль над світом смертних.

Існує легенда, що боги і демони тільки тоді припинили вбивати один одного, коли домовилися, що частина душ буде відправлятися в пекло, десятина проклятих. Демони були раді без боротьби отримати те, що потребували, а боги були раді віддати за мир частину ресурсу, що безконечно відновлювався, особливо тому, що це їм нічого не коштувало.

О, вони дали цьому розсудливе пояснення. Божий суд і все таке. Стимул творити добро за життя. У кожну мить здихає достатньо злих уйобків, що заслуговують того, що отримують. Але це система квот, а не справедлива система. Якщо в нашому світі перестане існувати зло, якщо кожен чоловік і кожна жінка повернуться до гріха спиною і житимуть по-справжньому бездоганним життям, їм доведеться зішкребти з потойбічного життя фальшиву концепцію вічного покарання і назвати його своїм справжнім іменем – жертва. Десятина, що гарантує мир між верхніми і нижніми світами.

Для демонів ми їжа. Для богів – товар. Щось, чим вони торгують, коли їм це вигідно. Немає жодних сумнівів в тому, що демони лиходії, жорстокі й злі, але не варто забувати, що вони пожирають душі, бо в них немає вибору. З іншого боку боги дозволяють їм це робити, бо їх це влаштовує.

Звісно я вірю в богів, живих і мертвих. Але швидше помру, ніж буду якомусь з них поклонятися.

Проте до того як я добрався до Шипа, я пошкодував, що в мене немає якоїсь вищої сили, до якої я міг би звернутися по допомогу. Пів десятка разів я зупинявся і витягував пляшечку з повільною смертю, яка б дозволила мені продовжити шлях не відчуваючи спраги, голоду чи втоми. Пів десятка разів я ховав її назад в ранець, не відкриваючи, і брів вперед по безмежній паморозі.

Тоді настала мить, коли я зашпортався і впав, і навіть не усвідомив цього поки не припинило свою дію закляття, що не давало мені замерзнути до смерті. Я почав вмирати раптово, брутально, невблаганно. Жах і страхітливий біль повернули мене до притомності, я в паніці повторив закляття. Тоді відірвав обличчя від землі, моє серце шалено калатало, я швидко, по-тваринному дихав. Я повільно піднявся у положення сидячи.

Якщо я засну, то мені гаплик. І я більше не міг розраховувати, що не засну в дорозі.

З чималим жалем я дістав і потягнув ранець до себе. Запхав руку і пальці почали навпомацки шукати флакон з Дорогою. Я вдивлявся в далечінь, мої очі спостерігали за польотом проклятих душ, в голові в мене не було жодної раціональної думки.

Приблизно в той самий час, коли я знайшов флакон, я зауважив ще щось.

На відстані була точка, де зорі, що летіли в мене над головою, просто зникали. І ця точка була не так вже й далеко.

Я знав, що просто відтягую неминуче, але випустив флакон і забрав руку, важко зітхнувши встав і знов вирушив у дорогу.

В цьому світі було неможливо докладно виміряти час, але минула десь година, перш ніж я вперше побачив Шип, що здіймався над безконечною рівниною. Перед цим я певний час дивився на нього і не бачив, через його майже ідеальну прозорість. Бо він був прозорим, прозорішим ніж будь-яке скло, яке я коли-небудь бачив, прозорішим ніж лід чи кристал. Він був настільки прозорим, наскільки це тільки можна собі уявити.