Прощення

Війна і мир

Перед готелем Білого штовхає клоун своїм черевом, що схожий на бочку. Він біжить і, регочучи, жбурляє пляшку, що розбивається об стіну. Кілька секунд клоун і Білий дивляться один на одного, а тоді клоун знову регоче. У наступний момент з його рота у брудний сніг вибризкує коричнева рідина, а вслід за нею, на той же сніг, завалюється й сам клоун, у своїх величезних черевиках і смугастих підколінках. Поруч злітає кілька голубів, які клювали щось на землі. Якийсь час Білий не розуміє, що робити. Напевно, варто було би п’яницю чимшвидше підняти і перетягнути кудись у тепло, але в цей момент з’являються ще два клоуни з подібними бочками замість животів. Після невдалої спроби реанімації, що складається з ляпасів та криків на вухо, вони підхоплюють клоуна, свого омертвілого супутника, під пахви і тягнуть вулицею.

Карнавальний вівторок, та, попри це, крім трьох клоунів, інших ряджених Білий не зустрічає. Тільки кілька втомлених дітей у ковбойських костюмах, яких матері роздратовано тягнуть за руки. Соборний дзвін саме відбиває п’ятнадцять хвилин на третю. Білий уже здалеку помічає, що новий неоновий напис над колишнім приміщенням Мариборського архієпископства на Сломшковській площі прикріплений стаціонарно. Хоча все ще не світиться, та, напевно, засяє, коли туманне пообіддя перетвориться на похмурий зимовий вечір. На щастя, вже не сніжить. На площі Білого зупиняє робітник у блакитному комбінезоні і скеровує його в іншому напрямку. Кран саме переміщає вивіску «КСЄ». Крики робітників. Начальник, що кляне все і всіх, доки трійця прокладає електричну проводку між знятим бруком. Білий вихоплює розмову двох робітників, які, опершись на лопати, спостерігають, як над головами їхніх колег загрозливо коливається велика дерев’яна підставка для надувної кулі.

— Не знаю, що вони собі всі думають. Ніби ми не маємо іншої роботи, ніж переставляти кулі з місця на місце, — озивається один.

— Та ще якби хоч на якусь нормальну відстань переставляли. Тільки би щось вигадувати. Глянь, екскаватор, кран, загорожа, нас шестеро, ми тут весь день, а переміщаємо на якихось півтора метра. Раніше ж нікому не заважала! Знаєш, скільки коштує кожне таке переставляння? Люди в місті не мають на сто грамів, всі дороги у вибоїнах, на Студенцях прорвало водогін, а ми переставляємо надувні кулі. Банда місцева, — говорить інший робітник.

— Ну, це ж столиця чогось там. Пани до опери ходять, а ми горбатимось. Зимно, от холєра. Слухай, кинь йому вже той рискаль, бо шеф зараз лусне від свого кудкудакання. А ти що? Ходив на маскарад? Нині остання можливість, — каже перший.

— Мої діти збираються, — відповідає інший. — Я зі своєю лишуся вдома. Сказала, що подасть до суду на мене, якщо я її не трахну хоча б два рази.

— Тільки два рази? Моя купила чотири маскарадні костюми й каже, що я мушу в кожному з них її трахнути, принаймні по разу. А в поліцейській формі — то аж два рази, ха‑ха-ха, щоб мала відчуття, що світом править порядок і право.

— О мати рідна! — вигукує перший робітник.

У цей момент з-під металевої лопати екскаватора починає витікати коричнева суміш, зафарбовуючи землю і залишки снігу. Вже наступної миті струмінь гівна порскає на три метри у висоту.

— Холєра, каналізацію зачепив! Тепер нам дупа. У тому місті тільки трохи поштуркаєш землю лопатою, як зразу гімняки.

Розлючений крик начальника. Блідий водій сповзає з екскаватора. Робітники утворюють широке коло довкола труби, з якої бризкає струмінь фекалій. Тиск знижується, тепер це просто булькання з землі.

— Кляті сцяки. Нині тобі вже маскарадний костюм не потрібен, Франці, ти вже з ніг до голови вбраний у гімно. Твоя тебе точно здалеку впізнає.

— Думаєш, твоя тебе не буде любити тепер, коли ти так гарно пахнеш?

— Ти ж знаєш, що баби більше люблять хлопів із запахом, ніж отих, в білих сорочках, які взагалі запаху не мають. Моя мені деколи каже, що воліла б трахатися зі скелетом, бо принаймні знає, що в нього твердий. А якщо скелет ще й у гімно вбраний, то це взагалі ідеально. Це справжній живий скелет і трах тисячоліття.

— Але в тебе пузо завелике для скелета.

— Це ж не моє пузо. Це пузо від мого костюма. Франці, я міг би й тебе трахнути, якби мав дві кістки в члені. А так я вже зайнятий.

— Своєю?

— Ніколи не знаєш, чи вона твоя, чи якийсь непотріб, замаскований під твою.

Розлючений крик начальника. Робітники регочуть, починають повільними рухами перевертати лопатами купи землі.

— Не натягайся дуже, Франці.

— Ну то буду мати довший.

— Якщо маєш такий довгий, можеш ним заткнути ту діру.

— Гімно гімном не заткнеш, Лойс, принаймні це ти мав би знати. Гімно тільки язиком заткнути можна. У тебе досить довгий, міг би трохи помогти їм.

— А чим я поможу? Нема на то ради. Я купив чотири маски, але ні одна не має дірки для рота. Як на зло! Моя класно трахається, але я би її не лизав.

— Я своєї так само. Внизу ще можливо, але ззаду ніколи. Ми ж не лижемо ту землю, повну гімен.

— Хай тим переймається екскаваторник, який всю ту фігню заварив. Ми ж знаємо, як воно буде. Тут якось заткне, а через годину воно відгукнеться на Тезному, чи за автобусною зупинкою, чи на Ленті. Земля не хоче приймати наших гімен, всюди постійно вибризкує, а ми потім ті діри латаємо.

— Але, Лойс, ми не латаємо.

— Нє, Франці, ми з тобою інші. Ми міцно тримаємося лопат і тихенько собі сопемо.

Робітники регочуть.

Велика зграя ворон з голосним карканням злітає з крон дерев на Сломшковій площі, кружляє і знову сідає на ті ж самі місця. Білому здається, що він ніколи не покидав міста. Його не було тут аж шістнадцять років? Неможливо! Може, він дійсно був у якійсь короткій поїздці й оце повернувся. Це відчуття навалилося на нього усією вагою, сповільнило і втомило. Здається, що не змінилося нічого. На площі плакати з червоним хрестом на чорному тлі. Над хрестом трохи меншими літерами напис: «ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — АНДРЕАС», а нижче — великими: «ВІЙНА І МИР». Фонтан, посеред фонтану — величезна брила льоду червоного кольору. Навпроти фонтану — мармурові сходи, фасад найбільшого театру країни. Фасад із сімдесятих років, у стилі модерн, мов чужорідне тіло на розі площі, яка здебільшого в сецесійному стилі. Перед театром вантажівка. На брезенті напис: «ХОРВАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР м. ЗАГРЕБ». Два ангели з трубами. Трохи далі — театральна кав’ярня. Біля обігрівачів, що ввімкнені над столиками перед входом, немає нікого. Білого несподівано затоплює пам’ять про роки, проведені в цій будівлі, в цій кав’ярні. Подивувався, що йому згадуються лише образи спекотних літніх пообідь, як він разом з акторами та іншими працівниками сидів перед театром, — але жодних спогадів про зиму.

Бічний вхід для співробітників. Штеф, охоронець упізнає його, вітається. Відбиток соціалізму, стертий ковролін, запах темної затхлості та пилюки в коридорах — усе це вперто нашаровується й охороняє минуле для всіх, хто його намагається в цьому театрі зберегти.

Навіть секретарка та ж, що і в старі часи, коли директором театру був Андреас, а Білий — одним із помічників режисера. Вона зустрічає Білого поцілунком у щоку.

— Мільярд років не бачилися, — каже Долорес. — Зачекай хвильку, в директорки ще є хтось у кабінеті, вона скоро звільниться.

Білий киває і сідає у фотель. Навпроти нього сидить незнайома жінка. Таке враження, ніби вона — частина театрального реквізиту. Білий таких здалеку розпізнає. І справ-ді, незнайомка не вводить в оману — вона невтомно продовжує монолог про проект, про який говорила, коли Білий заходив.

— І я кажу йому, що так не піде. Жертвоприношення, подія називається жертвоприношенням і означає принесення в жертву на честь диктаторів. Тіто, Сталін, Гітлер, Мао. Ми приносимо в жертву, а вона думає, що можна відбутися кількома старими автівками і якимсь відеопроектором. Нам потрібна кров. Як у Германа Нітча, інакше ми далі будемо приносити в жертву тільки ідеї. Я не маю на увазі курей. Треба зарізати хоча б по одній вівці на честь кожного диктатора, кажу їй. Вона мене питає, чи не краще корову. Я кажу, що я за. Вона сміється. Звичайно, це домовленість. Як думаєш, коли хтось тобі щось каже, а ти погоджуєшся, — хіба це не домовленість? Потім вона посилається на те, що ми нічого не підписували, і вона не те мала на увазі, що вона просто жартувала. А я маю гадати, коли вони жартують, а коли ні, чи що?

Під час монологу незнайомки Долорес спокійно перевіряє електронну пошту, подекуди відповідає: «Угу». Очевидно, вона звикла виконувати дві роботи одночасно: секретаря і психоаналітика.

— Про що мова? — запитує Білий.

— Мова про мою продукцію. Та що Вам пояснювати, я вже шість років працюю над цим проектом. Шість років, уявляєте? Нарешті я отримала від міськради трохи грошей. Пішла до мера, сказала йому: «Мере, ми мусимо щось зробити з цими диктаторами», і він зрозумів. У мене є команда, проект буде мати успіх, це зрозуміло, але ж не можна його реалізувати якось так невиразно. А тут усе робиться невиразно. Нам чіткості, чіткості бракує в цьому місті! Тут усі лише розмито натякають на реальність. Театр — це реальність. Тут течуть піт, сперма, кров. Фізичний театр — людей торкає це, а не оте символічне лайно для ремісничих училищ і прем’єри для втомлених директорів державних фірм.

— Угу, — каже Долорес, заглиблена в читання електронної пошти.

Незнайомка прострілює її поглядом, але та не зважає.

— Уявіть спектакль, який неможливо забути. Уявіть щось таке, що буде супроводжувати вас усе життя, означить його і змінить вас назавжди, відніме дихання і мову. Це мене цікавить у театрі. Театр потрясіння, театр, який, врешті, є таким, як наше місто. Щоденні потрясіння, самі лише потрясіння. Люди вважають, що вони можуть щодня їсти віденський стейк, і так має бути. Що це нормально — отаке повсякденне життя. Тоді чому вони не можуть витримати театру, такого ж жорстокого, як нормальне повсякденне життя? Нічого ж нового не відбувається. Просто нового для нашого міста і для нашого часу. Пане, як ви вважаєте, новизна взагалі існує? Коли я йду до нашого театру, коли дивлюся вистави гастролюючих труп, завжди маю відчуття, що новизни вже нема. Що все нове ми вже давно спалили. Все вже наявне. Але в усі часи існують свої заборони, і цензура, і самоцензура, а тому було б правильно кожного разу на сцені заколювати бодай якусь вівцю, якщо вже не корову. Тій міщанській публіці треба кожного разу говорити, що все це — серйозно. Селянин це розуміє. Якби селяни почали ходити до театру, вони б розуміли. Селянин би вийшов на сцену і підтримав би відро під смертельною раною, з якої дзюрчить кров. А тут навіть селючка нема! — скипає незнайомка і показує на двері директорки театру Анастасії Ґрін. — Якби вона була із села, зрозуміла б. А що я можу вдіяти? Якщо я шість років витримала, витримаю ще шість. Раніше чи пізніше, та мій час настане, — правда ж, Долорес?

— Угу, — каже Долорес і спокійнісінько відписує свою пошту.

— Гаразд, треба йти працювати далі.

Жінка встає і йде геть не прощаючись.

— Не дай себе збити з пантелику, це одна з моїх пацієнток, — каже Долорес. — Часи змінюються, а театральна психіатрія залишається. Коли ти ще працював у театрі, було все те саме. Пам’ятаєш Марула, який хотів отримати півмільйона доларів, щоб організувати спектакль у невагомому просторі? Чи Берзаєва, який під час вистави закидав публіку гарячими гнилими яйцями? Ця бідолаха ще незлобива у порівнянні з тими типами.

У цей момент відчиняються двері кабінету директорки театру, за ними стоїть жінка в короткій спідниці.

— Отже, ми домовилися, сьогодні ввечері після спектаклю і завтра о третій?

— Домовились, — каже Анастасія Ґрін, по-змовницьки бере жінку вище ліктя і на прощання цілує в щоку.

Білий киває незнайомці, коли вона проходить повз нього.

— Адаме, ти нарешті зважився і прийшов? Я дуже щаслива. Заходь. Долорес, дякую, на сьогодні все.

— До зустрічі на прем’єрі сьогодні ввечері? — кричить Долорес услід Білому. — Ти прийдеш?

— Звісно, прийде! Пропустити новий спектакль Андреаса — це гірше, ніж прийти вчасно на зустріч із Вельзевулом. Адам прийде, причому зі своєю дамою з екзотичної та далекої Австрії, — на весь голос уїдливо каже Анастасія Ґрін.

Після останньої репліки Долорес і Анастасія голосно сміються, що дивує Білого.

Кабінет Анастасії Ґрін Білому добре знайомий. За винятком гарнітура для сидіння, все більш-менш таке ж, як і шістнадцять років тому, коли він востаннє заходив до цього приміщення. Біла шкіра та світлини на стіні — це нове. Білий зупиняється перед фотографіями. Нечіткі зображення підводного світу: корали, риби, корпуси кораблів, освітлені тьмяним світлом, що проникає згори.

— Це мої знімки. Вони зроблені цифровою версією класичної камери-обскури, тому краї так розмиті, — каже Анастасія.

— Вони гарні. Ці нечіткі краї роблять їх таємничими. Я пригадую твої старі фотографії зі студентських часів. Тоді ти робила тільки чорно-білі світлини, переважно порожні подвір’я. Ті фото теж справляли схоже враження, ніби в них була прихована якась невизначена відсутність.

— Фотографування мене заспокоює. Коли я фотографую, маю відчуття, що світ, який протікає крізь пальці, все-таки десь є більш тривким. Мова не про фіксацію минулих моментів — таке визначення фотографії надто банальне. Радше про те, що я завжди ловлю себе на хибній думці: минулого більше немає. Минуле завжди існує разом із сьогоденням. Фотографія — живий доказ цього. Саме фотографія розповідає нам про наше помилкове уявлення про час. Хоча ми колись багато про це говорили. Адаме, я навіть повірити не можу, що ти тут через усі ці роки. І, крім того, постав із мертвих одночасно зі спектаклем Андреаса. Уявляєш, саме «Війна і мир»?

Білий дивиться в темні очі Анастасії.

— Так, це було в ті часи, коли ви з Андреасом працювали над виставою «Тисяча і одна ніч». Бачиш, як усе обернулося? Коли я прийшов шістнадцять років тому з ідеєю поставити «Війну і мир», він наді мною посміявся: чи не зіграю я Наполеона? Я навіть написав сценарій — справді дуже любив Толстого. Боже мій, де це все… У мене вже немає цього тексту. Надто часто я переселявся з місця на місце. В кожному разі, я ні за чим не шкодую.

Анастасія торкається руки Білого. Пучки трьох її пальців на мить спиняються на внутрішній частині його долоні, побіжно малюють невеличкий знак на шкірі Білого. Ніжні хвилясті лінії. Довірливість відкриває невеличку шпарину, з якої визирають сцени минулого.

— Я пам’ятаю, як ми іноді приходили працювати в цей кабінет, коли Андреас був на гастролях, — каже Білий. — Тоді мене вже відправили на лаву запасних. Це найстрашніша, найжорстокіша доля в театрі. Ти в театрі, живеш для театру, за це навіть отримуєш зарплатню, але водночас тебе ні до чого не задіюють, нікому не потрібна твоя праця. Всі знають, що директор відправив тебе на лаву запасних, що ти живий мрець, зомбі. Тобі платять, бо тебе від звільнення захищає законодавство. А насправді вони б воліли тебе взагалі більше не бачити. Ти вже тоді була улюбленою помічницею великого режисера. Ти любила сюди приходити, в кабінет директора, гойдалася в його кріслі, коли його не було в театрі.

Кінчики пальців у долоні Білого спинилися, злегка зволожніли.

— Не будь злим, Адаме. Ти теж любив сюди приходити, пам’ятаєш? Ви з Андреасом ніколи не могли порозумітися. До мене він прислухався, але теж не завжди. Все це нормально, але коли ми були молодими й недосвідченими, цього ще не знали. У двадцять усі генії. У тридцять генії все більш розчаровані. І коли їм одного дня виповнюється сорок, вони починають зневажати геніїв.

— На щастя, я вчасно збагнув, що ненависть — не відповідь. Тут, у театрі, мені б цього не вдалося зрозуміти. Якби я не виїхав і якби не було саєнтології, я би сьогодні ошаленів, побачивши, що режисер, який мене викинув з театру, ставить той спектакль, що я колись йому пропонував. Тепер я знаю: певні процеси відбуваються саме так, а не інакше, і все, абсолютно все — це насіння, з якого згодом щось десь народжується. І краще, якщо народиться гідний спектакль, ніж ненависть чи щось гірше.

— Думаю, спектакль більш ніж гідний, Адаме, і я рада, що тобою не керує ненависть.

Анастасія схиляється дуже близько до Білого.

— Ти казав, що хворів, Адаме, — шепоче Анастасія.

Її пальці несподівано сильно зариваються в його долоню — точно на місці рани, що лишилася від укусу Свинка, — ніби хочуть її продірявити. Вона розтуляє і стуляє рот, мов риба.

— Це вже позаду, — шепоче Білий. — Багато чого позаду.

— А хто попереду? — видихає Анастасія Ґрін зовсім тихо і пустотливо посміхається. Іде до шафи, бере два бокали і наповнює їх.

— Тут на столі два квитки. Для тебе і твоєї австрійської дами. Я дала вам на балконі, збоку спереду, підійде?

Білий киває і ховає конверт із квитками.

— Я знав, що ти рано чи пізно станеш директоркою театру.

— Викривлений світ у викривленому місті врешті дає реальне оптичне зображення. Тут повсякденне життя перевернуте на голову, тому театр може лише вирівнювати зображення, яке саме по собі спотворене, — каже Анастасія, ніби декламує уривок із драматичного твору.

— Я не це маю на увазі, а твою велику рішучість, — каже Білий. — Тебе, як справжню мариборку, очевидно, ніщо не може зупинити.

Дзвін кришталевих бокалів. Джин розтікається в роті Білого, шпарина, крізь яку проблискують образи минулого, розширюється.

— Гарна робота, гарні шкіряні крісла, гарний кабінет…

— Не все так гарно, як ти описуєш, Адаме. Ми всі — частина якоїсь ширшої історії, і, зрештою, ніхто не пише її сам.

— У саєнтології ти займаєшся багаторічним аналізом власного минулого, — каже Білий. — Після сотень годин самокопань виокремлюєш події, які спричинили ті процеси, що пізніше нами керують.

— Адаме, я думаю, проблема полягає не в тому, що я не можу знати, ким я керую або хто керує мною. Проблема в тому, що ми не можемо не керувати і не бути керованими. У певному сенсі, ми всі хочемо, щоб нами керували. Питання в тому, як змінити це керування, коли воно сягне критичної точки. Іноді я відчуваю себе бранкою кришталевого замку, який сама й звела довкола себе. Приємно сидіти на виставах, насолоджуватися магією сцени. Все інше — чиста мука. Пригадуєш наші старі часи? Ми були молоді й амбітні, і все здавалося можливим. Ти міг обрати, чи будеш впливовим драматургом, чи відомим на весь світ режисером, чи президентом країни. Та ось минає десять-двадцять років — і раптом більше немає вибору. Ти йшов якимось шляхом і раптом заблукав. Хоч кожен добре знає, де заблукав, але шляху назад немає.

— Анастасіє, Анастасіє. Ти все та ж колишня Анастасія, яка любить віддаватися відчуттю проминальності, навіть якщо насправді ніколи в неї не вірила.

— Нічому я більше не віддаюся, Адаме. Дурман для молодих. А я тверезо аналізую ситуацію, в якій ми всі опинилися. Включно з тобою, Адаме.

— А я вірю в початки, — каже Білий і відставляє бокал. — Кожен момент може бути початком чогось нового, чогось доленосного. Якби я не вірив у те, що кожної миті можна змінювати хід наших доль, мене б не було вже на цій планеті. Але я тут. Тут і зараз.

— Твоя австрійка теж частина твого нового життя?

Анастасія наливає собі нову порцію джину і випиває до дна.

— Не будемо про це. Розкажи краще про себе, Анастасіє. Як живеш, що робиш? Чому, наприклад, почуваєшся бранкою і чому не звільнишся?

— Говорити легко, Адаме. Значно тяжче творити — у цьому місті див, у цьому театрі див, в оточенні дивовижних геніїв. Ось мій дім. І в буквальному сенсі теж. Вдома я практично не буваю. Під Кальварією маю прекрасну квартиру. Двісті квадратних метрів, але я майже не буваю там. Та й мешканці будинку жахливі. Цей театр — моє життя і мій дім, Адаме. Часто у мене таке відчуття, що все пропаде, що театр випарується в повітря, якщо мене бодай один день не буде поблизу.

Білий бачить, як образ Анастасії Ґрін все більше зливається з її образом, знаним йому ще з університетських часів. Образ молодої помічниці режисера з дредами, яка невтомно дискутує про Сергія Ейзенштейна, Самуеля Беккета і фізичний театр. Приглушена пристрасть. Вертке тіло. Аромат солодкої плоті. Пошепки ткані розмови, в які майстерно вплетені маленькі плітки й інтриги. Потиск її долоні, хлипання і смак язика, що повільно заривається під його язик. Відчуття ідеального прилягання тіл, затишку та безпеки, коли він входить у неї, коли вона притискає його до себе і її нігті дряпають шкіру на його голові до сильного болю. Переплітання і поступальні рухи. Синява неба у прорізі вікна. Звуки літнього узбережжя Драви, що проникають ззовні крізь напіввідчинене вікно. Вечірні репетиції, Андреас та інші, обдерті театральні стільці, смак чужих губ, поламані вінілові платівки, зім’яті листи.

— Адаме, ти де? Ти кудись відплив, — каже Анастасія Ґрін.

— Та ні, нічого, просто маленьке дежавю, — відповідає Білий. — Ми обоє знаємо, що все те, про що зараз говоримо, вже колись було.

— Хіба абсолютно все?

— Можливо, не абсолютно все, Анастасіє, кілька речей ще треба зробити. Слухай, можеш мені допомогти? Мене цікавить історія про водоочисну споруду під Кальварією…

Анастасія Ґрін змірює Білого жорстким поглядом.

— Чому тебе це цікавить, Адаме? Це ще одна сумна історія цього міста, і буде краще, якщо ти відразу забудеш про неї.

— Люди дуже розлючені на мера Воду, кажуть, що він їх отруює.

— Це вигадки. На мою думку, це класичний приклад загальної істерії. Ніхто не отруює мариборців, Адаме. Ти ж знаєш: ми, мариборці, давно отруєні самими собою.

— Анастасіє, що ти знаєш про «Великого Орка»?

Анастасія Ґрін на мить блідне, крокує до столу, відкорковує пляшку.

— Будеш ще?

Наливає собі півбокала. Повільно закорковує.

— Кілька років тому в місто приїхав фінський біоенергетик. Одна моя подруга потягнула мене з собою на його лекцію про теорію відбитків. Спочатку це звучало досить дивно, але, якщо подумати, то певна логіка в цьому є. Коли двоє трахаються, чоловік у жінці залишає свій відбиток. Таким чином стираються старі спадкові лінії та створюються нові людські портрети, оскільки, згідно з теорією Фінча, жінки постійно тримають у собі відбитки всіх чоловіків, які в неї були. І чим більше відбитків ми носимо, тим більшим є наш спадковий потенціал — те, що ми передаємо нашим дітям, — стертий, змішаний, нечіткий. Скажімо, це прихована причина масових зґвалтувань під час воєн.

Білий уважно дивиться на Анастасію.

— Ти ж добре знаєш, як у цьому місті все відбувається, Адаме. У цьому місті володарюють жінки. А їх можна класифікувати — з огляду на те, з котрим чоловіком котра з них спала. Вчора я проходила повз один бар, називається «Шекспір»; він біля залізничного вокзалу, а навпроти нього — початкова школа. З бару вибіг чоловік, за ним бігла жінка і кричала на нього, щоб вимив свій член, бо вона не буде брати в рот брудний. Перед усіма, серед білого дня! Мені навіть здалося, що вони були тверезі. Цим усе сказано.

— Я не розумію, що ти хочеш цим сказати, Анастасіє.

— Будинок, в якому я живу, — це будинок Води. Власність міста. Вода наказав збудувати його для своїх жінок. Він теж там має квартиру. Під і над ним мешкають… ммм… мешкаємо тільки ми, жінки. Починаючи від директорок державних установ і до заступниць мера. Віковий діапазон — від 20 до 50 років. У будинку практично не буває гостей, тим більше чоловіків. Туди заходить тільки Вода. Коли він разом з посадою директора театру запропонував мені квартиру, я наївно думала, що це автоматично йде в одному пакеті. Будинок належить містові, він розташований за п’ять хвилин ходьби звідси, що дуже практично для мого типу роботи з нефіксованим графіком. Коли я перебралася туди, все це мені почало здаватися досить підозрілим, аж ось…

— Аж ось?

— Одного дня з’явився Вода.

— У твоїх дверях?

— Не у дверях, Адаме. Він має ключі від усієї будівлі. Він приходить, коли йому заманеться, у квартиру, в яку йому заманеться.

— Анастасіє, ти ж не хочеш сказати, що для чогось такого не потрібні двоє?

— Ти не розумієш, Адаме. Ми, жінки, теж хочемо чогось досягти, і не тільки в соціальному сенсі. Чогось корисного. Скажімо, стерти відбитки до тієї міри, щоб не видно було нічого. Старі генеалогії, старі прокляття і жахіття повинні якось згаснути. Десь має існувати спосіб самоочищення, Адаме, розумієш?

— Розумію, Анастасіє, але…

— Без «але». «Але» для боягузів, для тих, хто ховає голову в пісок і водночас думає, що розумніший за решту світу. У цьому сенсі, можливо, ця очисна споруда посеред міста якраз не найгірше. Хай навіть аж така переплачена, але вона бодай символічно закликає, щоб це місто самоочистилося.

— Це мета «Великого Орка» — очистити місто?

— Очистити місто від тяжких травм, — глухо додає Анастасія і робить великий ковток джину. — Минуле — це страшна річ, Адаме, ми обоє це знаємо. Немає нічого гіршого за минуле. Раніше ти казав, що віриш у початки. Отже, ти один з нас. Я також вірю в початки. Але для того, щоб мати змогу почати все спочатку, необхідно стерти минуле. З минулим за плечима ми не зможемо зробити нічого іншого, ніж зав’язати собі його довкола шиї та скочити в колодязь. Я хочу жити без цього лайна, Адаме. Я хочу сама вибирати своїх предків, свої вистави і своїх коханців.

Анастасія випиває до дна, твердою рукою ставить келих на скляний стіл. Її долоня знову бере Адамову долоню, пальці переплітаються, її язик вривається в його рот, повільно робить коло. Іскри повсюди. Білий віддається падінню в глибоку затишну темряву її очей. А тоді стискання руки несподівано слабшає, кінчики пальців зникають. Анастасія посміхається, йде до дверей, відчиняє їх і зникає.

Якийсь час Білий дивиться в нікуди. Перед ним зяє кабінет директора, біла шкіра, світлини. На одній — морські зірки. Тьмяне світло. За вікнами, що виходять на фонтан з червоною брилою льоду перед собором і будівлею університету, — сірість, легка мжичка. Скільки часу минуло? Мільйони років? Десятиліття? Кілька хвилин? Куди пішла Анастасія? Лише в цей момент Білий зауважує настіж відчинені двері — своєрідне запрошення покинути кабінет. Чи, може, запрошення зайти до театру?

Білий перевіряє двоє дверей поруч з кабінетом адміністрації театру. Приймальня і вбиральня. Нікого. І тут нікого. Письмовий стіл Долорес із купою паперів. Логотип «СНТ Марибор» б’ється об край екрану комп’ютера, але йому не вдається втекти.

Білий іде сходами вниз. Усі двері на другому поверсі замкнені. На першому поверсі він повертає до парадного входу. Перпендикулярні промені світла, двері ведуть до старої сцени. У приміщенні технічне освітлення. Практикаблі, гора зі складених стільців і кількох куліс. Білий вдихає старий, добре знайомий запах театрального пилу. Він би знайшов дорогу навіть наосліп, у цілковитій пітьмі. Нічого не змінилося відтоді, коли він у театрі проживав більшу частину своїх днів і ночей. Прослизає повз купи рефлекторів за лаштунками. Через задній вхід ступає на велику сцену. Перед ним — зал у повній темряві. Там, у тій темряві, місця для 800 глядачів. Передня частина сцени добре освітлена тільки одним рефлектором. Сцена майже порожня, на ній лише два значно вищих, ніж зазвичай, гімнастичних коня. Зі стелі звисають люстри з довгих неонових трубок — сцена для спектаклю Андреаса «Війна і мир».

Білий стоїть, слухає. У залі абсолютна тиша. Нарешті десь під його ногами, глибоко в нутрощах театру, щось гримить. Білий знову вибігає на стару сцену. Все це він уже колись, багато років тому, пережив. Ті закамарки йому знайомі. Він часто там бував після завершення постановок п’єс, о третій-четвертій ранку, коли останні геть знесилені актори і технічні працівники покидали театр. Коли Білий відвідував ці закапелки востаннє? Він точно пам’ятає. Це було в суботу, 9 березня 1996 року. Вечір перед прем’єрою спектаклю Андреаса «Вавилонія». Останній спектакль, коли Білий був ще серед працівників театру, хоча весь час сидів на балконі і мовчки спостерігав за репетиціями. Це були його останні години в театрі. Це було нестерпно, принизливо. Принаймні так йому тоді здавалося. Чотири дні по тому — середа, 13 березня 1996 року, яку він ніколи не забуде. Він покинув свою однокімнатну квартиру на Ленті, покинув театр, покинув Марибор. Його вабила саєнтологія. У Мариборі про неї тоді не знали. Можливо, тоді би він ще передумав. Можливо, ще раз би проковтнув той факт, що в театрі він на лаві запасних, зовсім незадіяний, наче якийсь фікус у кутку порожнього офісу. Можливо, як і багато інших акторів та помічників режисерів, чекав би кращих часів — коли Андреас перестане бути директором театру, і для нього, Білого, без сумнівів, знайшлося б якесь нове заняття. Щиро кажучи, штат у театрі був величезний. «СНТ Марибор» — найбільший театр у країні, і більшість його працівників розділила його долю. Якби він передумав і залишився, то пішов би геть іншим, значно більш передбачуваним шляхом. Якби… Якби того вечора, тої ночі перед прем’єрою, не відбулося все те, що відбувається й зараз. Хтозна, скільки разів це повторювалося, але з іншим колективом. Час — ненаситна тварина, якій потрібні повторення, думає Білий, коли під сценою знову чує шум. Йому здається, наче з-під його ніг виривають тишу.

Двері відчинені. Коридор веде повз старі костюмерні, що їх використовують як аварійне депо для костюмів. Білий опиняється між джокондами і фаустами, між перуками і мечами, на гачку висить великий штучний фалос, трохи далі — золотий кубок, а ще далі — римський щит і білий одяг дервіша. На дверях фломастером нашкрябаний напис: «СКЛАД». Обдерті практикаблі, великі полотна з оперними мотивами, меблі різних історичних епох, сходи, які нікуди не ведуть. Це час? Чи так працює наша пам’ять? Шматки матеріалу з різних періодів, нашаровані один на одного, вирвані з потоку, в якому ми живемо, швидкі перескакування: то ми тут, то вже у невідомих місцях, уявними свідками подій, яких ніколи не переживали, подій, яких, можливо, ніколи не було? Чи були? Мавзолей і єгипетський сфінкс. Дашок, з якого Тоска кожного вечора кидається в безодню. Престол Тіта Андроніка, окроплений штучною кров’ю. І там, на тому ж місці, що й шістнадцять років тому, вавилонська гробниця. Двоє сірих дверей. Під час вистави вони відчиняються і на сцену виходить цариця Вавилона Шаммурамат. Тут, у цій гробниці, вона народжує вавилонському царю Ніну сина. Це було тут, шістнадцять років тому. Останні технічні працівники, потомлені, пішли додому. Сюди, в цю гробницю, вона його й заманила. Він — ревнивий і повний розчарувань, вона — ненаситна; істеричний сміх, погляди, сповнені відчуття небезпеки і водночас повного контролю.

Білий хапається за ручку і відсуває кришку гробниці. Перед ним лежить Анастасія, гола, як тоді, шістнадцять років тому. Розставлені ноги, її піхва, над нею лобкове волосся, виголене у формі свастики. Білий схиляється. Язик Анастасії вривається в його рот, її холодна рука різко й рішуче залазить у його штани, вона оскалює зуби, притиснуті до його губ. Гаряче дихання проникає глибоко в горло. Часу немає. Все це колись було. Все це буде повторюватися знову й знову, до безконечності. Відкрита гробниця, навколо театральні лаштунки, час переломлений і змішаний, оповіді — це насмішка над ідеєю самої оповіді, немає цілісності, немає послідовності, немає виходу з циклічності та повторень. Костисті стегна Анастасії обвиваються навколо Білого; сопіння, пульсування — їхні рухи такі ж, як і шістнадцять років тому. Ці й колишні рухи — лише пульсація, слина, нігті, стискання, шукання і шматування іншого, себе в іншому. Все поза ними самими, сфокусоване на іншому. Задоволення має колір крові. Вона прибуває в приміщення звідусіль, затоплюючи його. Вони з Анастасією глибоко під поверхнею часу. Жодних звуків, тільки скуті рухи двох потопельників, подорож чогось безмовного, яке їх оточує й оповиває, резонанси порожнеч. Задоволення, боротьба, щупальця, які все тісніше стискаються довкола тіла Білого, гострий пекучий слід, який залишають присоски її нігтів на його спині, маленькі гачечки на кінчиках присосок. Скільки часу збережено в одному погляді? Скільки там живе спогадів, які пильнують, щоб ми завжди залишалися в межах тих самих правил, тих самих повторів? Білий на мить помічає в її зіниці самого себе, але перевернутого догори дриґом, як у камері-обскурі. Скільки минувшини в оці, яке все більше звужується, сльозиться і стає холодним? Скільки тисячоліть в оці восьминога, що стежить за Білим, який спостерігає за собою в ньому, як у дзеркалі, — в оці, яке заплющується, розплющується, заплющується так, наче воно людське? Щупальце плавно наближається, охоплює шию Білого, два інших міцно обмотують його ноги. Все разом, усе, чим ми є, чим можемо бути, є німим переходом. Білий продовжує рухатися в ній, задоволення і біль не мають меж, ближче до кінця вони стають одним цілим з кожним подихом, з кожним рухом. Що призводить до змін тисячолітньої, багатомільйоннолітньої системи? Що спричиняє повторення масок, назване історією? Чи не всі зміни, якими б революційними вони не здавалися, відразу по їх настанні стають частиною головного плану? Чи не є вони лише вдосконаленням, що необхідне для довершення та покращення значно далекогляднішого плану, зовнішньої оболонки, вищого рівня, що набагато розумніший за людську думку? І чи всі ми, ці наші поступальні рухи, щупальця, це судомне стискання рук, хапання повітря, кров, — чи все це не є просто витратним матеріалом системи? Чи не є долоні, які стискають голову восьминога і які борються до смерті з непохитним, німим поглядом восьминогої істоти, свідомими? У них же немає галюцинацій, чи не так? Вони ж не сподіваються, що щось є таким, яким вони хочуть це бачити чи яким повинне бути, щоб при постійних змінах абсолютно нічого не змінилося? Як би можна було боротися з морськими чудовиськами? А боротися з людьми і добром та злом у них..? Боротися проти системи, яка управляє людьми..?

Змахи, стискання, останній бій. Вода раптово стає чорною. Все повітря в костюмерній занурене в щільну темінь. Пульсування щупалець, посмішка, яка не згасає навіть у повній темряві. Бій, наче його лупцювали руками в старому Вавилоні, наче його знову лупцюють у кожному повторенні Вавилону. Напруження м’язів, вирячені очі, роззявлений німий рот, чорнота, яка вкриває кожну, навіть добре приховану часточку душі. Жити. Ще. Нічого більше, просто ще жити. Хоч на цьому світі, хоч у театральній костюмерній. Хоч у повторенні. Знову і знову.

Коли Білий знову опритомнює, тіло Анастасії під ним уже холодне і застигле. Пекучий біль від ран на спині, шиї та щиколотках. Він виборсався з останніх сил. Його наче обпік своїми присосками величезний восьминіг. Волосся Білого повністю вкрите чорнилом каракатиці, сильний запах сечі та поту. Він мацає обвислий член і два шрами на місці, де йому видалили яєчка. Одягається. Дивиться на оголений труп, промежину, на смужку волосся над нею. Міг би заприсягтися, що бачив там свастику, але зараз там жодного сліду. Анастасія виглядає як дівчинка. Її міцне сухорляве тіло геть бліде і синювате, язик ледь висунутий з рота, пальці рук скорчені судомою, наче їх щось назавжди зупинило в момент душіння.

Білий нахиляється низько до вуст Анастасії, чатує на її дихання. Та невдовзі випростується і ретельно роздивляється мертве тіло перед собою. Все не таке, яким здається. Так багато спільного, але водночас — абсолютна сторонність. Жодних спогадів. Жодного минулого. Все, що Білого переповнює при цьому, — цілковита тиша, нескінченність, в яку ніхто не може увірватися.

Білий знаходить у кутку великий поліетиленовий пакет, доверху заповнений прозорими пластиковими кульками. Випорожнює його, запихає в нього труп, сукню, зав’язує, кидає — і пакет з тупим звуком падає в гробницю. З тріском зачиняє двері.

Скільки часу знадобиться, щоб знайти труп? Кілька днів, може, навіть більше? Надто багато слідів повсюди, щоб їх замести. Рано чи пізно вони виявлять злочинця, але це не має значення. Важливий лише сьогоднішній вечір, думає Білий, коли вимикає світло в костюмерній. Сьогоднішній вечір — пора, коли час і минуле зникають.

Минулого немає. Все неважливо. Тільки я — той, хто створює своє минуле зараз, тут, у цей момент, думає Білий, виходить із театру, роззирається навкруги, звертає на одну з вуличок, що веде вгору. Сльота, легка мжичка. Повз проїжджає невеличка вантажівка, забризкуючи його. Білий лається, засовує руки глибоко в кишені пальта, піднімає комір. Ніякого тепла, ніде. Знову кілька дітей у маскарадних костюмах, один хлопчик перевдягнений у Супермена. Це ж сталося саме тут. Скільки йому було років? Десять, максимум дванадцять? Він також був у костюмі Супермена: червона накидка і велике «S» на грудях. Кілька старших хлопців. Звідки вони взялися? Раптом він опинився на землі. Це було тут, у цьому дворі. Вони змусили його їсти черв’яків. Землю з купою черв’яків.

Білий зупиняється біля хвіртки, що веде у двір. Заходить. Двір такий же занедбаний та порожній, як і тоді. Лише на лівому боці — нові вітринні вікна, ліхтар. Білий зупиняється перед вікном. Напис: «ОРГАНІЗАЦІЯ З РЕКРЕАЦІЇ ЛІТНІХ ЛЮДЕЙ». В освітленому приміщенні — музика, з півтора десятка пенсіонерів, хтось стоїть, хтось сидить на стільцях чи у візках. Доглядачі дають вказівки, дідусі та бабусі злегка піднімають руки, повільно махають ними туди-сюди. Доглядачі нахиляються до тих, хто робить вправи сидячи, підводять їм ноги, повільно їх випростують і знову згинають. Дехто зі стареньких сміється. Інші бурмочуть щось собі під ніс. Білий бачить своє відображення у шибі. Крізь це відображення роздивляється чоловіка у візку. Той не робить вправ. Просто сидить і дивиться перед собою. Він видається Білому знайомим. Йому знайомий цей відсутній погляд.

— Тато?

Медсестра вимикає музику. На візках привозять їжу: шматки хліба і манну кашу. Старі сідають і їдять. Доглядачка підходить до чоловіка на візку і гладить по блідій лисині. Годує його. Ложки манної каші подорожують до його рота, чоловік його розкриває автоматично й цілком смиренно. Медсестра йде далі. Через якийсь час чоловік випльовує те, що йому поклали в рот. Липка каша повільно цідиться по підборіддю і спортивному костюму.

Відображення в шибі. Манна каша, що скапує з кінчика бороди старого. Густа чорнота, яка повільно розчиняється. Образ хлопчика, що підносить жменю землі з черв’яками і пхає Білому в рота. Вигляд Анастасіїних пальців, які ніжно проводять по волоссю Білого. Образ старого на візку з відсутнім поглядом і кінчиком язика, що стирчить між мертвими синюватими губами. Минулого немає, але все відсутньо говорить. Голосніше, ще голосніше — говоріння неможливо стишити. Білий дрижить усім тілом. Ні, нічого, абсолютно нічого не має значення. Білий сповзає донизу по шибі, руками міцно хапається за коліна, занурює голову глибоко в долоні. Минулого немає. Він, Білий, створює його, зараз, тут, серед цієї зими, в цій денній темряві. У цей момент Адам відчуває вологі щупальця, що виповзають з його очей. Сльози тихо заливають обличчя.