Протистояння. Том 2

7 вересня 1990 р. — 10 січня 1991 р.

Розділ 61

Темний чоловік поставив прикордонні застави понад східним кордоном штату Ореґон. Найбільшу — в Онтаріо, де проходить траса І-80 з Айдахо: там було шестеро людей, які базувалися в причепі великої вантажівки «пітербілт». Вони сиділи там уже понад тиждень, грали в покер на двадцятки й п’ятдесятки, з яких практичної користі було не більше, ніж від грошей у грі «Монополія». Один виграв уже понад шістдесят тисяч доларів, а другий — який до епідемії заробляв приблизно десять тисяч на рік — набрав понад сорок штук.

Дощило майже весь тиждень, а в причепі атмосфера розжарювалась. Охоронці прийшли з Портленда і хотіли назад. У Портленді були жінки. На цвяху висіло потужне радіо — приймач і передавач, але чути з нього було тільки перешкоди. Вони чекали на те, що звідти пролунають два простих слова: «Ідіть додому». Це означало б, що того, кого вони виглядають, зловив хтось інший.

Вони очікували на чоловіка віком приблизно сімдесят років, міцної статури, лисуватого. Він носить окуляри й водить біло-синю повнопривідну машину — джип чи «інтернешнл гарвестер». У випадку зустрічі його слід убити на місці.

Вони нудились і дратувались: покер із високими ставками втратив новизну ще два дні тому, навіть для найбільших зануд — але їм було ще не настільки нудно, щоб просто знятися й самим податися назад до Портленда. Вони отримали інструкцію від cамого — Ходака, і навіть «кімнатна гарячка», спричинена дощем, ще не перемогла їхнього жаху перед ним. Якщо вони проїбуть, а він дізнається, то сподіватися їм випадає хіба що на Боже чудо.

То вони сиділи й грали в карти, по черзі визираючи в щілину, спеціально прорізану в сталевій стіні причепа. У такий нудний, невпинний дощ траса I-80 була порожня. Але якщо десь тут проїжджатиме розвідник, його буде помічено… і знешкоджено.

— Він шпигун з того боку, — сказав їм Ходак, і на його щелепах вигнулась ота моторошна посмішка. Чим вона така страшна, ніхто сказати не міг, але коли він так посміхався тобі, то кров у тебе в жилах перетворювалася на гарячий томатний суп. — Він шпигун, і ми могли б зустріти його з розкритими обіймами, показати йому все і безпечно послати назад. Але він мені потрібен. Обоє потрібні. І ми відішлемо їхні голови за гори ще до першого снігу. Хай вони всю зиму про це думають!

І він гаряче розреготався перед людьми, яких зібрав в одному з конференц-залів у муніципальному центрі Портленда. Ті посміхнулись у відповідь — і посмішки були холодні, налякані. Уголос вони могли привітати одне одного з тим, що їх обрано для такої почесної справи, але внутрішньо кожному хотілося, щоб оці щасливі тхорячі очі уважно дивилися на кого завгодно, тільки не на них.

Ще одна велика застава була на південь від Онтаріо, в Шивіллі. Тут четверо людей сиділи в маленькому будиночку над трасою І-95, яка, звиваючись, прямує до пустелі Алворда з химерними скельними формаціями й темними, похмурими струмками.

На інших постах стояло по двоє, і таких було рівно дюжина — від маленького містечка Флора понад трасою 3 і протягом менш ніж шістдесяти миль від кордону з Вашингтоном до самого Макдермітта на межі штатів Ореґон і Невада.

Старий на синьо-білому повнопривідному авто. Уся сторожа отримала один наказ: «Убити, але не ушкодивши голови». До адамового яблука не повинно бути ні крові, ні синців.

— Я попсований товар повертати не стану, — сказав їм Ренді Флеґґ — і засміявся своїм жаским, тріскучим і розкотистим сміхом.

Північний кордон між Ореґоном і Айдахо проходить по Зміїній річці. Якщо йти понад Зміїною на північ із Онтаріо, де сиділи ті шестеро в причепі «пітербілта», граючи в простенький покер на гроші, які вже нічого не були варті, урешті можна було б дійти на відстань плювка до Копперфілда. Зміїна тут робить вигин, який геологи звуть лукою, і біля Копперфілда Зміїну перегороджено Лучною дамбою. І ось сьомого вересня, коли Стю Редман і його група пройшли вже Колорадською трасою 6 понад тисячу миль на південний схід, Боббі Террі сидів у копперфілдській крамничці «Все по п’ять і десять центів», обклавшись коміксами, і гадав, у якому ж стані перебуває Лучна дамба: залишено шлюзи відкритими чи закритими. Надворі ореґонська траса 86 проходила повз дешеву крамничку.

Він і його напарник Дейв Робертс (який на той момент спав у квартирі нагорі) вже вельми докладно обговорили ту дамбу. Дощ лив цілий тиждень. Рівень води в Зміїній піднявся. А раптом дамба надумає зірватися? То буде погана новина. Потужна стіна води ухне на Копперфілд — і понесе старого Боббі Террі разом зі старим Дейвом Робертсом просто в Тихий океан. Вони поговорили, чи не піти на дамбу й не пошукати там тріщин, але просто не наважилися. Флеґґ наказував однозначно: перебувати в засідці.

Дейв відзначав, що Флеґґ може бути де завгодно. Він був великий мандрівник, і вже ходили легенди про те, як він раптом з’являвся в маленькому, периферійному «-бурзі», де з десяток людей лагодили лінію електропередач чи забирали зброю з якого-небудь військового складу. Він матеріалізувався, як привид. Тільки цей привид шкірився і носив запорошені чоботи зі збитими підборами. Іноді він був сам, іноді з ним був Ллойд Генрейд за кермом здоровенного «даймлера», чорного, мов катафалк, і так само довгого. Іноді він ходив пішки. Мить його там ще не було — а наступної миті він уже з’являвся. Одного дня він міг бути в Лос-Анджелесі (принаймні так розповідали) — а за день опинитися в Бойсе… пішки.

Але, як відзначив Дейв, усе ж навіть Флеґґ не може бути одночасно в шістьох місцях. Хтось із них усе-таки має змотатися на ту чортову дамбу, подивитись — і швидко мотнутися назад. Шансів у них було тисяча до одного.

— Добре, ти й мотайся, — сказав йому Боббі Террі. — Дозволяю.

Але Дейв із нервовою усмішкою відмовився від такої пропозиції. Адже Флеґґ якимсь чином усе знає, навіть якщо сам на тому місці не був. Дехто казав, що він має надприродну владу над хижаками з тваринного світу. Жінка на ім’я Роуз Кінгмен стверджувала, що бачила, як він клацнув пальцями перед воронами, що сиділи на телефонних дротах, і ворони спурхували йому на плечі, казала Роуз Кінгмен, а відтак стверджувала, що ті каркали: «Флеґґ… Флеґґ… Флеґґ…» — знову і знову.

То були просто дурниці, і він це розумів. Кретини, може, в це вірять, але Долорес, мати Боббі Террі, кретинів не виховувала. Він знав, як змінюється чутка між ротом, який її переказує, і вухом, яке чує. І як приємно темному чоловікові підтримувати подібні чутки.

Але від цих історій його все одно кидало в підсвідомий дрож, неначе в кожній з них було ядро істини. Хтось казав, що він уміє скликати вовків чи вселяти свій дух у тіло кота. Один чоловік у Портленді казав, ніби він носить у своєму подертому бойскаутському ранці чи то тхора, чи ласицю, чи ще щось таке, чого й не назвеш. Усе — повні дурниці. Але… от якщо уявити, що він може розмовляти з тваринами, як такий собі сатанинський доктор Дулітл? А що, коли він чи Дейв вийде з хати подивитися на цю чортову дамбу всупереч наказу і його побачать?

Кара за непослух — розп’яття.

Боббі Террі гадав, що все-таки дамба як-небудь уже встоїть.

Він витрусив з пачки на стіл цигарку «Кент» і підкурив, скривившись від гарячого, сухого смаку. Мине ще півроку — і жодні з отих цигарок ні к бісу не годитимуться. Ну, мабуть, і нехай. Усе одно, бля, куріння — це отрута.

Він зітхнув і витяг з пачки біля себе ще одну книжку коміксів. Якісь срані «Підлітки-мутанти. Черепашки-ніндзя». Черепашки-ніндзя мали, з ідеї, бути «героями в панцирах». Він жбурнув Рафаеля, Донателло і їхніх тупорилих побратимів через усю крамницю — і книжка коміксів, де вони мешкали, з шурхотом стала в позу намета на касі. От саме через такі речі, як ці підлітки-мутанти, подумав він, уже й думати починаєш, що як світ запався — то і хуй з ним.

Узяв іншу книжку, про Бетмена. Отут уже герой так герой — у нього можна навіть типу повірити… І щойно він перегорнув першу сторінку, як просто перед ними промайнув синій «скаут», який мчав на захід. З-під його великих шин вилітали брудні фонтани води.

Боббі Террі з роззявленим ротом подивився туди, де щойно промчала машина. Він просто повірити не міг, що та сама машина, яку всі виглядали, щойно проскочила повз його пост. По правді, в душі він підозрював, що всю цю варту затіяли просто аби їх зайняти: Бог роздав свята, а чорт — роботу.

Він побіг до дверей і різко відчинив їх. Вискочив на тротуар, як був, із коміксами про Бетмена в руці. Може, то просто галюцинація була… Від думок про Флеґґа в кого завгодно галюни почнуться.

Але ні. Боббі встиг помітити дах «скаута», який переїхав наступний пагорб і вискочив за місто. Тоді він забіг до покинутого «Все по п’ять і десять центів», щосили горлаючи, аби розбудити Дейва.

——

Суддя з суворим лицем тримався за кермо, намагаючись удавати, ніби такої штуки, як артрит, не існує в природі, а коли й існує, то не в нього, а коли й у нього, то в сиру погоду він його ніколи не турбував. Далі вже навіювання не йшло: дощ був безсумнівним фактом, упертим фактом, як сказав би його батько, і надії лишалася ціла гора, тільки не та.

Та й фантазія його сягала не надто далеко.

Він котив під дощем ось уже три дні. Іноді дощ перетворювався на дрібну мряку, але зазвичай він усе ж являв собою стару добру солідну зливу. І це також був упертий факт. Дороги місцями були майже розмиті, і наступної зими чимало з них стане просто-таки непрохідними. У цій маленькій експедиції він уже не раз дякував Богові за свій «скаут».

У перші три дні, тяжко пробираючись трасою I-80, він переконався, що до 2000 року Західного берега не побачить, якщо не перебереться на другорядну дорогу. На магістралі було чимало моторошно порожніх ділянок, йому вдавалося лавірувати між машинами, які стояли одна за одною, на другій передачі, але чимало разів доводилося відбуксирувати вбік якесь авто, щоб проїхати.

Біля Роулінза він відчув, що з нього годі. Завернув на північний захід, на трасу I-287, проїхав Великим континентальним вододілом і за два дні отаборився в північно-західному куточку Вайомінгу, на схід від національного парку Єллоустон. У цих краях дороги були практично порожні. Переїзд Вайомінгом і східним Айдахо був подібний до страшного сну. Судді ніколи не спадало на думку, наскільки міцно відчуття смерті може всістися на такій порожній землі, та й у його власній душі. А воно було — зловісна тиша під оцим велетенським західним небом, де колись бродили олені й «віннебаґо»[139]. У цих стовпах телефонних ліній, що впали і ніхто їх не лагодив; у цій холодній, вичікувальній тиші містечок, якими він гнав свій «скаут»: Ламонт, Мадді-Ґеп, Джеффрі-Сіті, Лендер, Кроугарт…

Йому ставало дедалі самотніше в міру усвідомлення цієї порожнечі, цього відчуття смерті. Він дедалі сильніше схилявся до думки, що більше ніколи не побачить Вільної зони Боулдера і людей, які там живуть: Френні, Люсі, юного Лодера, Ніка Андроса. Тепер, думав він, я вже знаю, що відчував Каїн, коли Бог вигнав його в землю Нод.

Тільки та земля розташовувалася на схід від Едему.

А Суддя тепер був на заході.

Найдужче він відчув це, коли перетинав кордон між Вайомінгом і Айдахо. До Айдахо він в’їхав крізь перевал Тарґі й зупинився край дороги підобідати. Не було чути ані звуку, крім невеселого шуму високої води в поблизькому потоці й химерного, прикрого рипіння, яке нагадало йому незмазані дверні петлі. Угорі синє небо бралося баранцями, подібними до риб’ячої луски. Насувалася мокра погода, а з нею й артрит. Останнім часом його артрит поводився на диво чемно, незважаючи на фізичні навантаження та довгі години за кермом і…

…та що ж це так рипить?

Коли він доїв, то витяг із машини свою гвинтівку «ґаранд» і пішов до пікнікової зони понад потоком — за привітнішої погоди тут було б приємно попоїсти. Тут ріс маленький гайок, а в ньому видніло кілька столів. А на одному дереві, майже торкаючись черевиками землі, висів чоловік із гротескно закинутою назад головою — плоть із його кісток майже повністю склювали птахи. Той рипучий звук видавала мотузка, що ковзала туди-сюди гіллякою, до якої була прив’язана. Зашморг уже майже перетерся.

Отак він і дізнався, що прибув на захід.

Надвечір того дня, близько четвертої, перші, невпевнені краплі дощу вдарилися в лобове скло «скаута». І відтоді дощ не припинявся.

За два дні він доїхав до Б’ютт-Сіті, і пальці й коліна в нього так розболілися, що він зупинився там на цілий день, заліг у кімнаті тамтешнього мотелю.

Лежачи на ліжку у велетенській тиші, обмотавши руки й коліна рушниками, читаючи «Закон і класи суспільства» Лепхема, Суддя Фарріс мав дуже чудернацький вигляд — щось середнє між Старим моряком із поеми Кольріджа і солдатом часів Війни за незалежність, який пережив зиму в таборі «Веллі-Фордж»[140].

Як слід затарившись бренді та аспірином, він рушив далі, терпляче вишукуючи другорядні шляхи, вмикаючи повний привід на своєму «скауті» й торуючи грязький шлях навколо розбитих машин частіше, ніж удаючись до буксиру, коли мав змогу, щоб не змушувати себе зайвий раз згинатися й нахилятися. Не завжди це було можливо. 5 вересня, два дні тому, наближаючись до гір Семен-Рівер, він був змушений причепитися до великої машини «Континентальної телефонної корпорації» і тягти її назад півтори милі, доки дорога пішла вниз і він зміг скинути цю неоковирну байду в річку без назви.

Пізно ввечері 4 вересня, за день до телефонної машини і за три до того, як Боббі помітив, як він промчав через Копперфілд, він зупинився в Нью-Мідоус, де сталася страшнувата річ. Він під’їхав до мотелю «Ренчгенд», узяв на рецепції ключ від одного з номерів, виявив бонус — обігрівач на акумуляторах — і поставив його в ногах ліжка. Уперше за цей тиждень темрява застала його дійсно в теплі й затишку. Обігрівач сильно, приємно грів. Суддя роздягнувся до білизни, підклав під спину подушку і став читати про справу, коли неосвічену чорну жінку з Брікстона, штат Міссісіпі, засудили до десятьох років ув’язнення за банальну крадіжку в крамниці. Помічник окружного прокурора, який вів суд, і троє з присяжних були чорні, і Лепхем, як видавалося, відзначав, що…

Стук-стук-стук у вікно.

Старе серце Судді щодуху закалатало в грудях. Лепхем випав з рук. Він схопився за «ґаранд», сперся на крісло і розвернувся до вікна, готовий до будь-чого. Легенда пролетіла в його голові, розсипаючись, немов скирта соломи на вітрі. Ось воно: вони хочуть знати, хто він, звідки…

То була ворона.

Суддя поступово розслабився і спромігся на маленьку, тремтливу усмішку.

Просто ворона.

Вона сиділа по той бік вікна, її блискуче пір’я кумедно злиплося, маленькі очка дивилися крізь мокре скло на цього старого юриста і найстарішого у світі шпигуна-аматора, який валяється в мотельному ліжку на заході штату Айдахо в самих трусах із написом «Лос-Анджелес Лейкерс»[141] золотими й фіолетовими літерами і з великою юридичною книжкою на пузі. Ворона, здається, майже посміхалася, бачачи таку картину. Суддя зовсім розслабився й усміхнувся вороні. Ага, пошився я в дурні. Але після того, як він два тижні гнав через порожній край, Суддя відчував за собою право на деяку лякливість і підозріливість.

Стук-стук-стук.

Ворона стукає дзьобом у скло. «Раптом знову стукіт чую…»[142]

Усмішка почала сходити з обличчя Судді. Якось йому не подобалося те, як ворона дивиться на нього. Птах і далі майже посміхався, але Суддя готовий був закластися, що посмішка ця зневажлива, недобра.

Стук-стук-стук.

Як той ворон, який знявсь і сів на бюст Паллади. Коли я дізнаюсь те, що треба, коли повернуся до Вільної зони, яка так далеко? Дарма! Чи дізнаюсь я, де слабке місце в броні темного чоловіка? Дарма!

Чи вернусь додому безпечно?

Дарма!

Стук-стук-стук.

Ворона поглядає на нього, наче зло посміхається.

І тут він, як уві сні, до холоду в яйцях відчув, зрозумів: це — темний чоловік, його душа, його ка[143], що якимось чином перейшла в цю мокру, насмішкувату ворону, яка дивиться на нього, вдивляється в нього.

Суддя, мов заворожений, дивився на птаха.

Очі у ворони немов збільшилися. Вони були обведені червоним, густим темно-рубіновим кольором. Дощ лив і стікав по склу, лив і стікав. Ворона нахилилася й дуже цілеспрямовано постукала в скло.

Суддя подумав: «Воно вважає, що гіпнотизує мене. Може, так і є… Але, мабуть, я для таких штук застарий. Та й, припустімо… дурниця, звісно, але нехай — припустімо, що це він. І припустімо, я одним махом можу звести рушницю… Я чотири роки не стріляв, але ж у 76-му, а потім у 79-му був чемпіоном клубу, і у 86-му теж дуже непогано виступив. Не блискуче, того року мені відзнаку не дали, то я й припинив, тоді в мене гордість була в кращому стані, аніж зір, але все одно ж я з двадцяти двох учасників посів п’яте місце. А вікно ж значно ближче, ніж мішень на змаганні. Якщо це він — то я міг би вбити його? Спіймати його ка — якщо є така штука — в тіло вмираючої ворони? Чи так уже й не здатний такий старигань скінчити все, буденно пристреливши чорного птаха на заході штату Айдахо?»

Ворона глузувала з нього. Тепер Суддя був цілком цього певен.

Зненацька Суддя сів, закинув гвинтівку на плече швидким, точним рухом — навіть краще, ніж собі уявляв. Ворону, здається, охопив жах. Її промоклі крила захлопали, з них полетіли краплі. Очі, здається, розширилися від страху. Суддя відчув, як вона здавлено кавкнула, — і на мить його охопила переможна впевненість: так, то темний чоловік, він недооцінив Суддю — і зараз накладе за це своїм жалюгідним життям…

— ОСЬ ТОБІ! — ревнув Суддя й натиснув на спуск.

Але гачок не натискався, бо він не зняв рушницю із запобіжника. Мить — і підвіконня спорожніло, тільки дощ і далі лив.

Суддя опустив свій «ґаранд» на коліна, почуваючись повним дурнем. Він казав собі, що то була проста ворона, дрібна подія, яка урізноманітнила вечір. А якби він таки стрельнув і вибив вікно, то морочився б із переселенням. Воно й на краще.

Але тієї ночі він спав погано і кілька разів раптово прокидався й дивився у вікно, переконаний, що чув моторошний, примарний стукіт. А коли ця ворона тут знову сяде, то так легко він уже не відбудеться. Суддя зняв зброю із запобіжника.

Але ворона так і не повернулася.

Наступного ранку він знову рушив на захід, артрит у нього не посилився, але, звичайно, й не послабився, і після одинадцятої він зупинися пообідати в маленькому кафе. І коли він доїв свій сендвіч і допив каву з термоса, то побачив, як прилетіла велика чорна ворона й сіла на телефонний дріт у півкварталі від нього. Суддя, мов заворожений, дивився на неї, і червона кришка від термоса застигла в його руці, не донесена до рота. То була не та ворона, звичайно. Зараз тут, напевне, мільйони ворон — і всі вгодовані й нахабні. Тепер тут вороняче царство. А проте він усе одно відчував, що ворона ця — та сама, і його сповнило відчуття приреченості, повільне, холодне усвідомлення, що все скінчено.

Їсти йому перехотілося.

Він рушив далі. За кілька днів у чверть на першу дня, уже в Ореґоні, їдучи на захід від траси 86, він промчав крізь містечко Копперфілд, навіть не глянувши на дешеву крамничку, з якої його провів поглядом Боббі Террі, роззявивши рота від здивування. «Ґаранд» лежав поряд на сидінні, запобіжник було знято, поряд — коробка з набоями. Суддя вирішив стріляти в будь-яку ворону, яка трапиться на очі.

Просто на загальних засадах.

——

— Та швидше! Ти що, блять, швидше не можеш?!

— Та від’їбись ти, Боббі Террі. Те, що ти сам усе проспав, — не причина мене ганяти.

Дейв Робертс був за кермом «вілліс інтернешнл», який стояв припаркований носом до дороги коло крамниці. На той час, коли Боббі Террі підняв Дейва і змусив його вдягтися, старигань на «скауті» вже випередив їх на десять хвилин. Дощ поливав як із відра, і видимість була погана. Боббі Террі тримав на колінах «вінчестер». За поясом у нього був «кольт» сорок п’ятого калібру.

Дейв, на якому були ковбойські чоботи, джинси й жовтий макінтош на голе пузо, косо глянув на нього.

— Будеш так на гачок тиснути — дірку в дверях зробиш, Боббі Террі.

— Та тільки дожени його, — сказав Боббі Террі. І пробурмотів до себе: — Живіт. У живіт йому стріляти. Щоб голову не попсувати. Точно.

— Припини балакати сам із собою. Хто сам із собою говорить — той сам собі й дрочить. Ось що я думаю.

— Де ж він? — спитав Боббі Террі.

— Та зловимо його. Якщо він тобі не наснився. А якщо примарився — я б тобі не позаздрив…

— Ні. То був той самий «скаут». А що, як він заверне кудись?

— Куди заверне? — спитав Дейв. — Тут до міжштатного шосе самі ґрунтові дороги. Він на жодну не заверне, бо зав’язне по самі вікна зі своїм повним приводом. Не колотись, Боббі Террі.

Боббі Террі жалюгідним голосом промовив:

— Та не можу я… Я все собі думаю, як воно, коли тебе в пустелі на телефонному стовпі вішають…

— Та замовкни ти!.. І отуди глянь — ба? Ми вже в нього на хвості, їй-богу!

Перед ними була ДТП місячної давнини: лобове зіткнення «шевроле» і великого важкого «б’юїка». Вони лежали під дощем, загородивши всю дорогу, немов іржаві кістки мастодонтів. Праворуч від них на узбіччі пролягли глибокі колії.

— Це він, — сказав Дейв. — Цим слідам хвилин п’ять, не більше.

Він крутнув кермо, обминаючи машини, і вони застрибали узбіччям. Дейв виїхав назад на дорогу, де до нього був Суддя, і обидва побачили грязьку «ялинку» — слід протекторів «скаута» на асфальті.

А на верхівці наступного пагорба помітили й «скаут», який милях у двох від них пірнав у долину.

— Йо-хо-хо! — вигукнув Дейв Робертс. — Ідемо ва-банк!

Він втиснув педаль акселератора в підлогу, і «вілліс» набрав шістдесят миль[144] на годину. Лобове скло стало сріблястим від непроглядної зливи, з якою не могли впоратися склоочисники. На пагорбі попереду вони знову побачили «скаут» — уже ближче. Дейв смикнув вимикач фар і став прикручувати ногою світло. За мить фари «скаута» блимнули у відповідь.

— Добре, — сказав Дейв. — Поводимося дружньо. Хай з машини вийде. А ти дивись не просри, Боббі Террі. Якщо все впораємо як слід, буде нам по «люксу» в «Ґранд-готелі» у Веґасі. Проїбеш — і нам сраку просмалять. Так що не проїби. Зроби, щоб він вийшов.

— Боже ж ти мій, чого ми не їдемо через Робінетт! — занив Боббі Террі.

Він не спускав рук із «вінчестера».

Дейв смикнув його за руку.

— І не здумай оце виносити!

— Але…

— Замовкни! І всміхайся, щоб ти здох!

Боббі Террі почав усміхатися. Вийшло схоже на усмішку клоуна з механічного іграшкового будиночка.

— От невдалий! — гаркнув на нього Дейв. — Я зроблю. А ти в машині сиди!

Вони порівнялися зі «скаутом», який стояв двома колесами на асфальті й двома — на землі. Посміхаючись, Дейв виліз із машини. Руки він заклав у кишені жовтого макінтоша. У лівій у нього лежав поліцейський револьвер 38-го калібру.

Суддя обережно виліз зі свого «скаута». На ньому теж був жовтий дощовик. Ішов він обережно, несучи себе, як кришталеву вазу. Артрит накинувся на нього, мов зграя тигрів. У лівій руці в нього був «ґаранд».

— Слухайте, ви ж не будете в мене з цього стріляти, правда? — з дружньою усмішкою промовив чоловік із «вілліса».

— Мабуть, ні, — сказав Суддя. Вони перемовлялися крізь лопотіння дощу. — Ви, мабуть, із Копперфілда?

— Так. Я — Дейв Робертс, — він простягнув праву руку.

— Моє прізвище Фарріс, — сказав Суддя і простягнув йому руку. Він глянув на вікно з пасажирського боку «вілліса» і побачив Боббі Террі, який висунувся звідти, тримаючи обома руками свій револьвер 45-го калібру. З дула текла дощова вода. На його мертвотно-блідому лиці й далі трималася маніякальна механічна посмішка.

— Ах ти чорт, — пробурмотів Суддя і вирвав руку з мокрої лапи Робертса, а той саме вистрілив крізь кишеню свого макінтоша. Куля пробила Судді живіт якраз під шлунком, тиснучи, обертаючись, рвучи — і вийшла праворуч від хребта, залишивши на спині діру завбільшки з чайне блюдце. «Ґаранд» випав з його рук на дорогу — і Суддя повалився назад, у відчинені водійські двері «скаута».

Ніхто з них не помітив ворону, яка в той момент сіла на телефонні дроти з другого боку дороги.

Дейв Робертс зробив крок уперед, щоб завершити справу. Коли він це зробив, Боббі Террі вистрілив з пасажирського вікна «вілліса». Його куля поцілила Робертсові в горло й відірвала більшу його частину. Кров так і вдарила звідти, потекла Робертсовим макнітошем, змішуючись із дощем. Він розвернувся в бік Боббі Террі, роззявивши рота, ворушачи щелепою в беззвучному подиві вмираючої людини, його очі ледь не вивалилися з орбіт. Він, човгаючи, ступив два кроки вперед — і тут з його обличчя зник подив. І все зникло з нього. Дейв упав мертвий. Дощ лопотів у спину його макінтоша.

— Ох ти ж йоб, що ж це тільки робиться! — у повному відчаї вигукнув Боббі Террі.

Суддя подумав: «Кінець моєму артриту. Якби я вижив, то вразив би світову медицину. Ліки від артриту — це куля в живіт… Боже мій, Боже, вони ж за мною спеціально гналися. Це їм Флеґґ сказав? Та напевне. Господи Ісусе, поможи тим, кого ще Комітет зашле сюди…»

«Ґаранд» лежав на дорозі. Він нахилився до нього, відчуваючи, як кишки готові вивалитися з тіла. Дивне відчуття. Не надто приємне. Ну й нехай. Він узяв рушницю. Що, знята з запобіжника? Так. Він почав її зводити. Важила вона немов тисячу фунтів.

Боббі Террі врешті відірвав приголомшений погляд від Дейва — і саме побачив, що Суддя готовий у нього стріляти. Суддя сидів на дорозі. Його плащ був весь червоний від грудей до низу. Підставив коліно під дуло.

Боббі вистрілив — і промазав. «Ґаранд» дав громоподібний залп — і бите скло бризнуло в лице Боббі Террі. Той скрикнув: він, певне, помер. Потім побачив, що вибито ліву половину лобового скла, і зрозумів, що він іще на цьому світі.

Суддя важко прицілився, розвернувши «ґаранд» на коліні градуси на два. Боббі Террі, в якого нерви вже цілковито здали, дав коротку чергу з трьох пострілів. Перша куля пробила дірку в боці «скаута». Друга влучила Судді вище лівого ока. Сорок п’ятий калібр великий і зблизька робить масштабні, некрасиві речі. Ця куля знесла Судді більшу частину черепа і кинула його на «скаут». Голова чоловіка радикально закинулася назад — і третя куля Боббі Террі влучила Судді в нижню щелепу на чверть дюйма нижче від губ, так що зуби посипалися в рот, і він вдихнув їх з останнім подихом. Підборіддя й нижня щелепа в нього розлетілися на шматки. Його палець у смертній агонії натис на гачок, але куля полетіла в біле дощове небо.

На землю впала тиша.

Дощ барабанив у дахи «скаута» і «вілліса». По плащах двох мертвих чоловіків. І то був єдиний звук, доки ворона з хрипким карканням не злетіла з телефонного дроту. Це вивело Боббі Террі з заціпеніння. Він поволі підвівся з пасажирського місця, ще стискаючи свій револьвер, який димився.

— Я це зробив, — довірчо промовив він, звертаючись до дощу. — Убив його на хер. Краще вже повір. Контрольний постріл. Узяв його. Щоб я всрався, коли ні. Старий Боббі Террі щойно вбив його настільки насмерть, наскільки треба…

І тут він із жахом усвідомив, що на хер він убив не Суддю.

Суддя помер, спершись спиною на «скаут». І Боббі Террі схопив його за комір і смикнув на себе. І витріщився на те, що лишилося від обличчя Судді. Лишився хіба що ніс, та й той у не надто блискучій формі.

Це міг бути хто завгодно…

І, немов у жахливому сні, Боббі Террі знову почув слова Флеґґа: «Я попсований товар повертати не стану».

Господи Боже, та це міг бути хто завгодно. Вигляд такий, наче він, Боббі, навмисне діяв усупереч наказові Ходака. Два прямих влучання в пику. Навіть зуби повибивало.

Дощ барабанив, барабанив…

Тут усе скінчено. Усе. На схід він іти не наважиться, не наважиться й лишитися на заході. Там він або з голою спиною повисне на стовпі, чи… щось іще гірше.

А таке буває?

Коли на чолі стоїть цей псих зі своїм вишкіром, то в Боббі Террі сумнівів не лишалося: буває. То який вихід?

Ковзаючи руками по волоссю, не зводячи очей зі знищеного обличчя Судді, він намагався думати.

Південь. Ось відповідь. Південь. Ніяких застав. На південь, у Мексику, а якщо треба далі — то в Ґватемалу, Панаму, та хоч на хуй до Бразилії! Усунутися від усієї цієї хуєти. Ніякого сходу, ніякого заходу, тільки Боббі Террі, у безпеці й далі від Ходака та його отих старих стрьомних чобіт, які можуть…

У дощовому вечорі пролунав новий звук.

Боббі Террі різко скинув голову.

Дощ, так, це він металево барабанив по двох машинах, і невимкнені мотори гули, і…

Химерний звук, клацання, немов збиті підбори швидко цокають асфальтом другорядної дороги.

— Ні! — прошепотів Боббі Террі.

Він почав озиратися.

Клацання пришвидшилося. Швидка хода, поспіх, легкий біг, швидкий біг, блискавичний… і Боббі Террі вже розвернувся, але було пізно, він наближався, Флеґґ наближався до нього, мов якесь жахливе чудовисько з найстрашнішої картини у світі. Щоки темного чоловіка сяяли веселим рум’янцем, очі по-товариському поблискували, і широка, голодна, ненаситна посмішка розтягла йому губи над зубами, великими, мов пам’ятники на могилах, акулячими зубами, і він простягав руки вперед, і в його волоссі лопотіли блискучі воронячі пера.

«Ні!» — намагався сказати Боббі Террі, але не зміг проронити ні звуку.

— АГОВ, БОББІ ТЕРРІ, ТИ ВСЕ ПР-РОСР-РА-А-АВ! — ревів темний чоловік і налетів на нещасного Боббі Террі.

Бувають речі гірші, ніж розп’яття.

Зуби.

Розділ 62

Дейна Юрґенс лежала гола на величезному двоспальному ліжку, слухаючи, як у душі рівномірно шумить вода, і дивилася на власне відображення у великому круглому дзеркалі на стелі, точнісінько такої самої форми й розміру, як ліжко під ним. Подумала, що жіноче тіло завжди найпривабливіше виглядає на спині, коли лежить рівно, живіт гладенький, груди природним чином спрямовані вгору, і ніяке тяжіння не змушує їх виснути донизу. Було пів на десяту ранку 8 вересня. Суддя лежав мертвий уже приблизно вісімнадцять годин, а Боббі Террі значно менше, на свою біду.

Душ шумів і шумів.

«От же в мужика манія чистоти, — подумала Дейна. — Цікаво, що ж із ним таке сталося, що він миється вже півгодини?»

На думку їй спало: як же Суддю так? Хто б міг подумати? На свій лад то була блискуча думка. Ну хто буде підозрювати такого літнього чоловіка? А от Флеґґ, здається, запідозрив. Звідкілясь він точно знав, коли і де. Понад кордоном Айдахо й Ореґону виставили охорону з наказом убити його.

Але цей задум якось не вдався. Від учорашньої вечері всі у верхньому ешелоні тут у Лас-Веґасі ходять як у воду опущені. Вітні Горґан, узагалі класний кухар, дав на вечерю щось схоже на собачий корм, і таке підгоріле, що годі було дібрати смаку. Суддя загинув, але щось пішло не так.

Вона підвелася, підійшла до вікна і подивилася на пустелю. Побачила два шкільні автобуси з Лас-Веґаса, які під палючим сонцем їхали на захід трасою US-95 до авіабази Індіан-Спрінгс, де, як вона знала, проходив щоденний семінар із мистецтва реактивної авіації. На заході була понад дюжина людей, які знали, як літати, але, на превелике щастя — для Вільної зони, — ніхто з них не мав кваліфікації, щоб водити літаки Національної гвардії з Індіан-Спрінгс.

Але вони вчаться. Мамо моя, вчаться ж.

А що найважливіше для неї зараз у загибелі Судді — це те, як вони дізналися про те, чого знати ніяк не могли. Чи немає у Вільній зоні їхнього шпигуна? Напевне, це можливо, думала Дейна; шпигунство — гра двобічна. Але Сью Стерн казала їй, що рішення відсилати агентів було прийняте на закритому засіданні, тож вона дуже сумнівалася, щоб хтось із тих семи членів Комітету працював на Флеґґа. Матінка Ебіґейл одразу б розпізнала, якби в Комітеті хтось скурвився, це по-перше. Дейна була цього певна.

Альтернатива лишалася вельми неапетитна. Флеґґ сам про це просто знав.

Дейна в Лас-Веґасі вже восьмий день і поки що, як видається, є повноправним членом громади. Вона вже набрала досить інформації про те, що тут діється, щоб до смерті налякати всіх удома в Боулдері. Самої тільки навчальної програми для пілотів вистачить для цього з головою. Але найдужче їй особисто було лячно бачити, як люди від тебе відвертаються, щойно ти назвеш ім’я Флеґґа, — наче вдають, що не почули. Дехто при цьому схрещує пальці, падає на коліна чи нишком хреститься, мов від лихого ока, затуляючи руку долонею другої. Він був великим Присутнім / Відсутнім.

Так було за дня. Уночі, якщо трохи посидіти в барі «Левеня» в «Ґранд-готелі» чи в барі «Срібний черевичок» у клубі «Касовий апарат», то можна було почути історії про нього: дізнатися, як починався міф. Вони говорили поволі, зупиняючись, не дивлячись одне на одного, здебільшого п’ючи пиво з пляшок. Якщо вжити чогось міцнішого, то можна втратити контроль над язиком, а це небезпечно. Дейна розуміла: не все, що вони розповідають, правда, але тут, як то кажуть, вишивку від тканини вже не відділити. Чула вона, що він перевертень, вовкулака, що сам розпочав епідемію, що він — той Антихрист, про якого сказано в Одкровенні. Почула про те, як розіп’яли Гектора Дроґана, як Сам дізнався про кокаїн… от власне, так само, як і про Суддю — дізнався, і все.

І в цих нічних розмовах його ніколи не називали Флеґґом, вони наче вірили, що коли назвати це ім’я, то він так і постане перед ними, немов джин із пляшки. Вони казали на нього темний чоловік. Ходак. Високий чоловік. А Пацюк Ервінс звав його «Старий повзучий Юда».

Якщо він знав про Суддю, чи не варто припустити, що він знає і про неї?

Вода вимкнулася.

«Тримайся, люба, не бійсь. Він підтримує всілякі дикунські забобони. Від них він здається грізнішим. Може бути, що в нього таки є шпигун у Вільній зоні — не обов’язково з Комітету, просто хтось, хто зметикував і сказав йому: Суддя Фарріс — не дезертир».

— Ти краще не ходи без одягу, солоденька. У мене зараз знову встане.

Дейна поглянула на нього, усміхнулася широко й привітно, а в думці уявила, що повела б його на кухню вниз і сунула б оту штуку, з якою він так носиться, в електричну м’ясорубку Вітні Горґана.

— А як ти вважаєш, чому я ходжу без одягу?

Він поглянув на годинник.

— Ну, в нас є хвилин із сорок.

«Його пеніс уже почав посмикуватися… як паличка в лозоходця», — весело-роздратовано подумала Дейна.

— Ну то давай.

Він підійшов, і вона показала йому на груди.

— І цю штуку зніми. А то вона мене лякає.

Ллойд Генрейд поглянув на амулет — темна сльоза з червоною цяткою — і зняв його. Поклав на тумбочку, і тонкий ланцюжок із якимсь тихим сичанням улігся поряд із амулетом.

— Так краще?

— Ще й як краще!

Вона простягла руки. За мить він уже лежав на ній. І ще за мить — уже просовував.

— Тобі так подобається? — сопів він. — Приємно, кицю?

— Боже мій, страшенно подобається, — простогнала вона, думаючи про м’ясорубку — біла емаль, блискуча сталь…

— Що?

— Та подобається! — крикнула вона.

Невдовзі вона вдала оргазм, дико скидаючи стегнами, скрикуючи. За кілька секунд кінчив і він (вона була в ліжку з Ллойдом уже четвертий день і практично повністю вивчила його ритм), і коли відчула, як по її стегну потекла сперма, випадково кинула погляд на тумбочку.

Чорний камінь.

Червона цятка.

Неначе дивиться на неї.

Раптом Дейну охопило моторошне відчуття, що воно на неї дивиться, що то — його око, з якого вийнято людську контактну лінзу, дивиться на неї, як око Саурона дивилося на Фродо — з темної твердині Барад-Дур, у Мордорі, де лиховісна тінь.

«Він бачить мене, — з безнадійним жахом подумала вона в беззахисний момент, за мить до того, як раціональність узяла гору. — Понад те: він бачить мене НАСКРІЗЬ».

——

Потім, як вона і сподівалася, Ллойд заговорив. Це теж було частиною його біоритму. Він обіймав її за оголені плечі, курив, дивися вгору на їхнє відображення і розповідав, що відбувається.

— Як добре, що я не опинився на місці Боббі Террі, — промовив він. — Ні, красненько дякую, ні. Головний хотів, щоб у старого пердуна голова залишилася неушкодженою, без синців навіть. Хотів її послати назад за гори. І диви, що вийшло. Цей дятел йому випустив дві кулі сорок п’ятого калібру в рило. Зблизька. Мабуть, він отримав по заслузі, але я радий, що то був не я…

— Що з ним сталося?

— Ой, солоденька, навіть не питай.

— А звідки він дізнався? Головний?

— Він там був.

Дейну кинуло в холод.

— Просто випадково нагодився?

— Ага. Він завжди випадково з’являється там, де щось не так. Господи Ісусе, як подумаю, що він зробив з Еріком Стреллертоном — таким юристом вумним, що ми з ним і Бачком їздили до Лос-Анджелеса…

— А що він зробив?

Ллойд мовчав так довго, що Дейна подумала, що він уже не відповість. Зазвичай вона могла підштовхнути його в потрібному напрямку обережними, ввічливими питаннями, щоб він почувався (за незабутнім виразом молодшої сестрички Ллойда) як Цар-Гівно Лайняної гори. Але цього разу в Дейни виникло відчуття, що вона підштовхнула його занадто далеко — і тут Ллойд дивним, здушеним голосом промовив:

— Він просто подивився на нього… На Еріка як словесний пронос нападав: усе він розказував, як він хоче, щоб у Веґасі все запрацювало… нам треба зробити те, нам треба зробити се… Бідака Сміттєбак — він і сам не надто в собі, ти ж знаєш — той просто витріщався на нього, як на актора в телевізорі чи що. Ерік ходить туди-сюди, говорить, наче до присяжних, наче вже доведено, що ось так треба все робити. А він і каже — тихо-тихо: «Еріку!» Ось так. І Ерік на нього подивився. Я сам ні фіга не бачив. А Ерік дивився-дивився… Може, хвилин із п’ять. Очі в нього просто ставали більші, більші… потім слина з рота потекла… потім він гигикати почав… а той із ним, і мені страшно стало. Коли Флеґґ сміється, то це страшно. А Ерік усе гигикає, гигикає, а він тоді каже: «Будете їхати назад, висадіть його в пустелі Мохаве». Ну, ми так і зробили. Мабуть, Ерік там і зараз бродить. Він п’ять хвилин на Еріка подивився — і з глузду його звів…

Він глибоко затягнувся й загасив цигарку. Потім обійняв її.

— А чого ми взагалі про таке лайно заговорили?

— Не знаю… А як там в Індіан-Спрінгс?

Ллойд аж засяяв. Проект в Індіан-Спрінгс — то було його творіння.

— Чудово. Просто клас. У нас буде троє на літаки «Небесний яструб» уже до першого жовтня, а то й швидше. Генк Роусон просто супер. А Чувак-Сміттєбак — так той, блять, справжній геній! У чомусь він не надто тямить, а коли йдеться про зброю — то незрівнянний просто.

Чувака-Сміттєбака Дейна бачила двічі. Обидва рази в неї виникало холодне, слизьке відчуття, коли його химерні, каламутні очі поглядали на неї, і велике, майже фізичне полегшення наставало, коли він очі відводив. Вочевидь, для багатьох інших: Ллойда, Генка Роусона, Ронні Сайкса, Пацюка — він був таким собі талісманом на удачу. Одна з рук Сміттєбака являла собою жахливе місиво обгорілої плоті, і Дейна згадала: дві ночі тому сталося дещо особливе. Генк Роусон про щось розмовляв. Він узяв у рот цигарку, чиркнув сірником, договорив, а потім підкурив і загасив сірник. Дейна побачила, як очі Чувака-Сміттєбака націлилися на полум’я — він навіть дихання затамував. Наче всім своїм єством зосередився на крихітному вогнику. Так людина, що помирає з голоду, дивиться на обід із дев’яти страв. Потім Генк змахнув вогонь із сірника і вкинув почорнілий недогарок у попільничку. Мить скінчилася.

— Він знається на зброї? — спитала вона Ллойда.

— Страх як знається. У моделі «Небесний яструб» під крила чіпляються ракети «повітря — земля». «Сорокопуди». Чудні ж їм назви дають, ага? Так ніхто не міг утнути, як цю херню туди чіпляти. Як їх поставити, як запобіжники налаштовувати. Боже мій, та ми цілий день морочилися, як їх із ящика видобути. От Генк і каже: «Давайте краще Бачка приведемо, коли вернеться — може, він втямить».

— Коли вернеться?

— Ага, він чудний у нас. У Веґасі сидить майже тиждень, але потім доволі швидко звалює.

— А куди?

— У пустелю. Просто сів у «лендровер» — і поїхав. Дивак він, скажу я тобі. По-своєму він майже такий самий дивний, як сам головний. Тут на захід — ні фіга, просто Богом забута пустеля і сміття там. Щоб я так знав. Я колись з’їздив на захід, у таку діру — станція Браунсвілль називається. Не знаю, як він там живе, а от якось примудряється. Шукає нові цяцьки — і завжди кілька штук звідти приганяє. Ось, за тиждень після того, як ми з Лос-Анджелеса вернулися, він припер гору кулеметів з лазерним прицілом — Генк їх називає кулеметами без промаху. А то — протитанкові міни, контактні міни, осколкові міни, контейнер тіофосу[145]. Каже, знайшов цілий склад тіофосу. А ще — дефоліанту стільки, щоб усе Колорадо стало лисе, як яйце.

— Де ж він це все бере?

— Та кругом, — просто сказав Ллойд. — Нюхом чує, солоденька. Але це не так уже й дивно. Більша частина західної Невади й східної Каліфорнії належала старому доброму дядькові Сему. І там він свої іграшки випробовував — аж до атомних бомб. Скоро Бачок нам і таку прикотить.

Ллойд засміявся. Дейні стало холодно, страшенно холодно.

— І грип звідкілясь звідти почався. Я б на це ставку робив. Може, Чувак наш і його знайде. Кажу тобі, він таке просто нюхом чує. Головний каже: просто дайте йому спокій, хай бігає де хоче і робить що хоче. Знаєш, яка в нього зараз улюблена цяцька?

— Ні, — мовила Дейна. Вона не була певна, що аж так хоче знати… але для чого ж вона сюди прийшла?

— Вогневози.

— Які вогневози?

— У нього таких п’ять штук в Індіан-Спрінгс стоять, як гоночні машини у «Формулі-1», — засміявся Ллойд. — Їх у В’єтнамі використовували. Солдатики їх прозивали «зіппо». У них напалму під зав’язку. Сміттєбак їх просто обожнює.

— Чотко, — пробурмотіла вона.

— Хай там як, а коли Сміттєбак цього разу приїхав, ми його повезли в Спрінгс. Він ходив навколо тих «сорокопудів», мукав, гмикав і годин із шість їх встановлював. Уявляєш? Техніків військової авіації, мабуть, дев’яносто років тренують для такого. Але то не на Сміттєбака розраховано. Він йобаний геній.

«Тобто idiot savant[146]. Ясно, звідки в нього такі опіки…»

Ллойд глянув на годинник і сів.

— До речі, про Індіан-Спрінгс, мені туди саме треба. Маю час тільки на ще один душ. Хочеш зі мною?

— Не зараз.

Вона почала вдягатись, і вода зашуміла знову. Поки що їй завжди вдавалось і роздягатись, і вдягатись без його присутності — і так вона збиралася робити й надалі.

Вона причепила фінку до руки й закріпила лезо на пружині. Швидкий рух зап’ястя — і всі десять дюймів[147] будуть у неї в руці.

«Ну, — подумала вона, вдягаючи блузку, — має ж бути в дівчини якась загадка!»

——

Вечорами вона працювала в команді обслуговування ліхтарів. Робота зводилася до перевірки ламп за допомогою простого приладу й заміни їх у разі несправності чи у випадках, якщо їх побили вандали, коли в Лас-Веґасі шаленів супергрип. Працювали вчотирьох, їздили автовишкою від стовпа до стовпа, з вулиці на вулицю.

Увечері Дейна стояла на вишці, знімаючи плексигласовий плафон з ліхтаря, і міркувала, як їй подобаються люди, з якими вона працює, особливо Дженні Енґстрьом — крута і вродлива колишня клубна танцівниця, яка зараз керувала автовишкою. Така дівчина могла б стати найкращою подругою Дейни — і вона просто не розуміла, чому і як Дженні опинилася тут, на боці темного чоловіка. Це питання настільки мучило Дейну, що вона навіть не могла наважитися спитати Дженні про це.

Та й інші були нормальні. Дейна подумала, що у Веґасі відсоток дурнів значно вищий, ніж у Зоні, але ні в кого з рота ікла не стирчать і ніхто при перших променях місяця не перетворюється на кажана. Ці люди також працьовиті — у Зоні на її пам’яті люди так не працювали. У Вільній зоні можна було побачити, як хтось відпочиває в парку за будь-якої години дня, а дехто влаштовував обідню перерву з дванадцятої до другої. Тут такого не бувало. З восьмої ранку до п’ятої вечора працювали абсолютно всі — чи то в Індіан-Спрінгс, чи в робочих командах по місту. І школа теж працювала. У Веґасі було десятків зо два дітей від чотирьох (то був загальний улюбленець Деніел Маккарті, якого всі звали Дінні) до п’ятнадцяти років. У місті знайшли двох професійних учителів, і п’ять днів на тиждень проводилися заняття. Ллойд, який кинув навчання, три роки просидівши в сьомому класі, вельми пишався освітніми можливостями, що відкривалися в місті. Аптеки були відчинені й не охоронялися. Люди весь час туди ходили… але нічого серйознішого за аспірин чи ліки від болю в животі не брали. На заході проблема наркотиків не стояла. Кожен, хто бачив, як скінчив життя Гектор Дроґан, знав, як караються подібні звички. Річів Моффатів тут не було також. Кожен був дружній і тверезий. І мудро було не пити нічого міцнішого за пляшкове пиво.

«Німеччина 1938 року, — подумала Дейна. — Нацисти? Ну так, то були привабливі люди. Дуже спортивні. По нічних клубах не ходять, клуби — для туристів. А що вони роблять? Майструють годинники».

«Чи це справедливе порівняння?» — гадала Дейна, стурбовано думаючи про Дженні Енґстрьом, яка так їй подобалася. Вона не могла точно сказати… але схилялася до думки, що так.

Вона перевірила лампу приладом. Лампа була негожа. Дейна обережно зняла її, поклала на вишку, притримуючи ногами, і взяла останню нову. Добре, уже скоро й робочому дню кінець. Уже…

Дейна глянула вниз — і завмерла.

Люди йшли з автобусної зупинки, поверталися додому з Індіан-Спрінгс. Усі невимушено поглядали вгору — так люди завжди поглядають на того, хто перебуває десь угорі. Синдром безкоштовного цирку.

Оце обличчя, яке подивилося на неї.

Широке, усміхнене, здивоване.

«Господи Ісусе, невже це Том Каллен?»

Пекучий піт потік їй на око, в очах почало двоїтися. Коли вона витерла його, обличчя зникло. Люди на зупинці вже пройшли вперед вулицею, розмахуючи кошиками з-під харчів, розмовляючи, жартуючи. Дейна подивилася на того, хто, можливо, був Томом, але ззаду важко було сказати…

«Том? Невже вони відправили Тома?»

Та ні, звісно. Це була така божевільна і майже…

«Майже мудра думка».

Але вона просто не могла повірити в це.

— Агов, Юрґенс! — грубо крикнула їй Дженні. — Ти там спиш чи просто дрочиш?

Дейна перехилилася через низьке поруччя автовишки і подивилася в обличчя Дженні, котра висунулася з кабіни. Показала їй середній палець. Дженні засміялася. Дейна знову зайнялася своєю лампочкою, з силою вкручувала її, а коли лампа стала на своє місце, уже настала пора закінчувати. Дорогою назад до гаража вона сиділа тиха й замислена… така тиха, що Дженні це зауважила вголос.

— Та просто нема що казати, мабуть, — напівусміхаючись мовила Дейна.

«Не може бути, щоб це був Том.

Чи таки може?»

——

— Вставай! Вставай! Та вставай, сука-блядь, вставай же!

Вона отямлювалася після неприємного сну, коли її штовхнули в спину ногою, так що вона вивалилася з круглого ліжка на підлогу. Дейна одразу прокинулася, моргаючи, не розуміючи, що сталося.

Там був Ллойд, який дивився на неї з крижаним гнівом. Вітні Горґан. Кен Демотт. Козирний Туз. Дженні. Тільки зараз обличчя Дженні, зазвичай відкрите, було холодне й порожнє.

— Джен!..

Ніякої реакції. Дейна підвелася на коліна; до неї почало доходити, що вона гола, але значно більше вона усвідомлювала, наскільки холодно ці всі обличчя на неї дивляться. У Ллойда було таке обличчя, як у рогоносця, який викрив зраду.

«Чи мені це сниться?»

— Одягайся, ти, шпигунка, блять, пиздлива!

Гаразд, не сон. У неї мов щось обірвалося всередині — і цей страх здавався майже закономірним. Вони дізналися про Суддю і ось тепер — про неї. Він їм сказав. Вона поглянула на годинник на тумбочці. За чверть четверта ранку. «Ось вона, година таємної поліції», — подумала Дейна.

— Де він? — спитала вона.

— Кругом, — похмуро відказав Ллойд. Обличчя в нього було бліде, блискуче. Амулет висів у V-подібній горловині футболки. — Скоро пошкодуєш, що він близько.

— Ллойде!

— Що?

— А я тобі венеру подарувала, Ллойде. Сподіваюся, він скоро відсохне.

Він ударив її ногою під грудну клітку, так що Дейна впала на спину.

— Сподіваюся, скоро відсохне, Ллойде.

— Замовкни і вдягайся.

— Вали звідси. Я перед мужиками не вдягаюся.

Ллойд знову вдарив її ногою — тепер уже в біцепс правої руки. Біль був жахливий, і губи в неї смикнулись, але Дейна не скрикнула.

— Що, Ллойде, попав? У ліжку з Мата Харі? — вона вишкірилася до нього; в очах стояли сльози від болю.

— Та ходімо, Ллойде, — сказав Вітні Горґан. Він побачив кровожерний вогонь в очах Ллойда і зробив швидкий крок уперед, узяв Ллойда за руку. — Ми вийдемо до вітальні. Дженні може простежити за нею, поки вона вдягнеться.

— А якщо вона надумає стрибнути у вікно?

— У неї такої можливості не буде, — сказала Дженні. Її широке обличчя не виражало абсолютно нічого — і вперше Дейна помітила в неї на стегні пістолет.

— Та вона й не зможе, — сказав Туз. — Тут вікна тільки для краси, хіба не знаєш? Буває, хтось багато програє і хоче стрибонути, а для готелю це погана слава. Так що вікна не відчиняються.

Він подивився на Дейну, і в його очах промайнуло щось подібне до співчуття.

— Отепер ти, дівчинко, програла не дай Боже.

— Та ходімо, Ллойде, — повторив Вітні. — Ти зараз що-небудь таке впореш, про що потім шкодуватимеш, наприклад, у голову їй заскандалиш, якщо зараз звідси не вийдеш.

— Гаразд, — вони разом пішли до дверей, і Ллойд глянув через плече. — Він тобі зараз покаже, суко.

— Гіршого коханця, ніж ти, Ллойде, в мене ніколи не було, — ніжно відказала вона.

Він спробував знову кинутися на неї, але Вітні з Кеном Демоттом втримали його і витягли з кімнати. Подвійні двері тихо заклацнулися.

— Одягайся, Дейно, — сказала Дженні.

Дейна встала, розтираючи темний синець на руці.

— Ви що, всі тут такі? — спитала вона. — Ото таке вам подобається? Такі, як Ллойд Генрейд?

— Ну ти ж із ним спала, а не я, — на обличчі Дженні вперше виникла якась емоція, то був сердитий докір. — А що, по-твоєму, гарно приходити сюди й шпигувати? Що ти зараз отримаєш, на те й заслуговуєш. А отримаєш — мало не здасться, сестричко.

— Я з ним спала не просто так, — Дейна вдягла труси. — І шпигувала не просто так.

— Ну чого ти просто не замовкнеш?

Дейна розвернулася й подивилася на Дженні.

— А що, по-твоєму, сонце, я тут роблю? Чому, по-твоєму, вони там учаться на реактивних літаках літати в Індіан-Спрінгс? А отими бомбами — ними Флеґґ що, зібрався в тирі на ярмарку ляльку для дівчинки виграти?

Дженні міцно стисла губи.

— То не моя справа.

— Що, і не твоя справа буде, коли він тими літаками полетить за Скелясті й розбомбить усіх, хто там живе?

— Сподіваюся, так і зроблять. Тут або ми — або ви, він так каже. А я йому вірю.

— І Гітлеру теж вірили. Та й не так уже ви йому вірите — ви просто так боїтеся його, що себе не тямите.

— Одягайся, Дейно.

Дейна натягла широкі брюки, застібнула їх на ґудзик, на блискавку. Потім приклала руку до рота, затискаючи його.

— Я… я, зараз, мабуть… О Боже!

І, згрібши в оберемок блузку з довгим рукавом, побігла у ванну й замкнулася там. Тоді почала видавати гучні звуки, вдаючи блювоту.

— Відкрий, Дейно! Відкрий, бо замок відстрелю!

— Мені погано… — Дейна знову вдала напад блювоти. Ставши навшпиньки, вона потяглася на верх шафи з ліками, дякуючи Богу, що лишила свій ніж і капсулу з пружиною там, і вимолюючи собі ще двадцять секунд…

Вона причепила ніж. Тепер у спальні залунали інші голоси.

Лівою рукою вона ввімкнула воду.

— Та хвилинку ж, чорт, мені погано!

Але хвилинку вони чекати не стали. Хтось шарахнув у двері ногою, і вони здригнулися. Дейна заклацнула свій ніж. Він смертельною стрілою лежав уздовж руки. З відчайдушною швидкістю вона накинула блузку й застібнула рукави. Умила рот. Спустила воду в унітазі.

Знов удар у двері. Дейна повернула ручку — і вони всі ввалились у ванну: Ллойд із дикими очима, Дженні, яка опустила пістолет за спинами Кена Демотта й Козирного Туза.

— Я блювала, — холодно пояснила Дейна. — Що, шкодуєте, що не бачили?

Ллойд схопив її за плече й кинув у спальню.

— Треба було тобі шию зламати, пизда!

— Що, хазяїна слухаємося? — вона застібала блузку, міряючи їх палючим поглядом. — Він ваш бог собачий, так? Цілуйте його в сраку і кланяйтеся йому.

— Ти краще помовч, — буркнув Вітні. — Собі ж гірше зробиш.

Вона подивилася на Дженні, ніяк не розуміючи, як ця дівчинка з веселою лайкою і щирою усмішкою могла перетворитися на таку нічну істоту з порожнім обличчям.

— Ви що, не бачите, що він хоче все почати заново? — відчайдушно спитала їх Дейна. — Убивства, розстріли… епідемії?

— Він — найбільший і найсильніший, — якось дивно-ласкаво промовив Вітні.

— Він вас зітре з лиця землі.

— Годі балачок, — сказав Ллойд. — Ходімо.

Вони спробували взяти її під руки, але вона відступила, обхопивши себе руками, і похитала головою.

— Я так піду, — сказала Дейна.

——

Казино було покинуте, якщо не рахувати кількох людей, що з гвинтівками стояли й сиділи під дверима. Здавалося, вони всі знайшли щось цікаве на стінах, на стелі, на порожніх гральних столах, коли приїхав ліфт із групою Ллойда, яка оточувала Дейну.

Її провели до воріт у кінці ряду віконець каси. Ллойд відімкнув їх маленьким ключиком, і всі увійшли. Дейну швидко прогнали крізь місце, схоже на банк: там стояли лічильні машини, кошики, повні паперових стрічок, банки гумок і скріпок. Монітори, зараз сірі й порожні. Висунуті шухляди, де була готівка. З деяких на плитку повивалювалися гроші. Здебільшого купюри по п’ятдесят і сто доларів.

У глибині цієї касової зони Вітні відімкнув ще одні двері, і Дейна опинилась у вистеленому килимами коридорі порожньої приймальні. Місце було оздоблене зі смаком. Білий стіл вільної форми для секретарки, яка мала гарний смак і загинула кілька місяців тому, відкашлюючи велетенські зелені згустки слизу. На стіні картина — здається, репродукція Клее. Пухнастий килим теплого світло-коричневого кольору. Передпокій влади.

Страх почав просочуватись у всі закутки її тіла, сковуючи рухи, створюючи відчуття незграбності. Ллойд нахилився над столом і клацнув тумблером. Дейна помітила, що він починає вкриватися потом.

— Ми її привели, Р. Ф.

Дейна відчула, що до горла їй підступає істеричний сміх, і вона не мала сил його зупинити — та й особливо не намагалася. «Р. Ф.! Р. Ф.! Яка краса! Готовий, коли скажете, С. Б.![148]»

Вона розсміялась, і раптом Дженні дала їй ляпаса.

— Цить! — прошипіла вона. — Ти не знаєш, що на тебе чекає!

— Про себе я знаю, — подивилася на неї Дейна. — Це ви всі про себе не знаєте.

З інтеркома почувся голос — теплий, веселий, задоволений.

— Дуже добре, Ллойде, дякую. Впустіть її до мене, будь ласка.

— Саму?

— Так, — по інтеркому пролунав короткий поблажливий смішок — і зв’язок розірвався. У Дейни пересохло в роті.

Ллойд озирнувся. Тепер уже його лоб вкривали великі краплі поту, деякі скочувалися по щоках, мов сльози.

— Ти чула — заходь.

Вона склала руки на грудях, тримаючи ніж усередині.

— А якщо я відмовлюся?

— То я тебе туди затягну.

— Та слухай, Ллойде. Ти зараз такий переляканий, що навіть цуценя туди не затягнеш, — вона подивилася на всіх решту. — Ви всі на смерть перелякані. Дженні, ти взагалі ось-ось вробишся. Для кольору обличчя, люба моя, не корисно. І для штанів теж.

— Замовкни, підла нишпорко, — прошепотіла Дженні.

— У Вільній зоні мені ніколи не бувало отак страшно, як вам тут, — сказала Дейна. — Мені там було добре. Я прийшла, бо хотіла, щоб там і далі було добре. Більш політичної речі на світі немає. Вам варто над цим замислитися. Може, він торгує страхом, бо більше не має чого продавати?

— Мадам, — примирливо мовив Вітні, — я б залюбки вислухав вашу промову до кінця, але там чоловік чекає. Перепрошую, але або ви скажете «амінь» і зайдете самостійно, або я вас туди потягну. Можете йому там свою казку розказати… якщо в роті не пересохне. Але до того моменту ми відповідаємо за вас.

І як не дивно, подумала Дейна, відчувається, що йому дійсно ніяково, дійсно її шкода. На жаль, водночас Вітні був і не на жарт наляканий.

— У вас такої необхідності не буде.

Вона дала своїм ногам наказ іти вперед — потім стало легше. Вона йшла на смерть — Дейна в цьому не сумнівалася. Коли так — хай і так. У неї є ніж. Спочатку для нього, якщо вдасться, а потім і для себе — якщо буде треба.

Вона подумала: «Мене звати Дейна Роберта Юрґенс, і мені страшно, але мені й раніше бувало страшно. Він у змозі забрати в мене те, що я і так коли-небудь би втратила — моє життя. Я не дам йому мене зламати. Не дам зробити мене дрібнішою, ніж я є, якщо буду в змозі. Я хочу померти гідно… і я налаштована отримати те, чого хочу».

Вона повернула ручку і зайшла до внутрішнього кабінету… до самого Рендалла Флеґґа.

——

Кімната була велика і майже порожня. Стіл було присунуто до стіни, а поряд стирчав офісний обертовий стілець. Картини були завішені чохлами від пилу. Світло не горіло.

У другому кінці кабінету були розсунуті штори перед великим — на всю стіну — вікном, звідки відкривався обшир пустелі. Дейна подумала, що зроду не бачила більш непривітного, голого краєвиду з вікна. Угорі висів місяць, мов дрібна, начищена срібна монетка. Майже повний.

У вікно дивилася якась фігура — чоловічий силует.

Він і далі дивився, й після того, як вона увійшла, байдуже демонструючи їй свою спину, і аж тоді розвернувся. Скільки часу людина розвертається? Дві, ну, може, три секунди максимум. Але Дейні здалося, що темний чоловік розвертався цілу вічність, поступово показуючи себе більше й більше, як той місяць, що його він щойно споглядав. Вона знову стала дитиною, завмерла від жаскої цікавості й великого страху. На мить він повністю полонив її в тенети своєї привабливості, свого блиску, і вона відчула переконаність: коли він розвернеться повністю, через невідомо скільки століть, то вона побачить лице зі своїх снів — готичного ченця в капюшоні, накинутому на повну темряву. Антилюдина без лиця. Вона його побачить — і збожеволіє.

І тут, коли він подивився на неї, підійшов, привітно всміхаючись, вона вражено подумала: «Та він же не старший за мене!»

Волосся Ренді Флеґґа було темне, скуйовджене. Обличчя — красиве і червонястого відтінку, немов обвітрене пустельними бурями. Риси його були рухливі й чуттєві, а в очах танцювала шалена радість — то були очі маленького хлопчика, який дивується великому, таємному диву.

— Дейно! — мовив він. — Привіт!

— З-з-драстуйте, — більше Дейна промовити не спромоглася. Вона готувала себе до чого завгодно, тільки не до цього. Її розум лежав на рингу, намагаючись підвестись. А темний чоловік усміхався, побачивши її розгубленість. Потім розвів руками, немов вибачався. Убраний він був у вицвілу, з обтріпаним коміром сорочку з пейслійським візерунком, джинси із заклепками і дуже старі ковбойські чоботи зі збитими підборами.

— А ти чого очікувала? Що я буду вампіром? — він заусміхався широко, майже вимагаючи усмішки у відповідь. — Шкуродером? Що вони тобі про мене розповідали?

— Вони всі перелякані, — сказала вона. — Ллойд… спітнів, як свиня.

Він і далі посміхався, вимагаючи відповіді, і Дейна силою волі стримала усмішку. Її за його наказом били ногами, виштовхали з ліжка. Привели сюди… нащо? Щоб вона зізналася? Розповіла все, що знає про Вільну зону? Вона не могла повірити, що він цього всього не знає і без неї.

— Ллойд, — промовив Флеґґ і печально розсміявся. — У Ллойда був вельми сумний досвід у Фініксі, коли лютував грип. Він про це говорити не любить. Я врятував його від смерті і… — він заусміхався, ще більш роззброюючи її, якщо таке взагалі можливе, — і, як то мовиться в народі, від долі, гіршої за смерть, напевне. Він багато в чому пов’язує мене з тими переживаннями, хоча не я був винен у них. Чи ти мені віриш?

Вона поволі кивнула. Вона справді повірила і зловила себе на думці, чи не пов’язані постійні походи Ллойда в душ із тим «вельми печальним досвідом у Фініксі». Також вона несподівано для себе відчула до Ллойда Генрейда іншу емоцію: співчуття.

— Добре. Сідай, люба.

Дейна з сумнівом роззирнулася.

— На підлогу. На підлогу цілком нормально. Нам слід поговорити, і говорити правду. Той, хто лукавить, у кріслі сидить — тож обійдемося без них. Сядемо, як друзі коло багаття. Сідай, дівчинко.

Його очі просто іскрилися притлумленою веселістю, і здавалося, його боки ось-ось затрусяться від сміху. Він сів по-турецьки і питально поглянув на неї, немов кажучи: «Ти ж не дозволиш мені одному сидіти на підлозі цього безглуздого кабінету, правда?»

На мить замислившись, Дейна сіла. Так само схрестила ноги й звільна поклала руки на коліна. Вага ножа, причепленого до руки, її заспокоювала.

— Тебе прислали сюди як шпигунку в мій край, люба, — промовив він. — Чи правильно я окреслюю ситуацію?

— Так, — заперечувати сенсу не було.

— І тобі відомо, що зазвичай роблять зі шпигунами під час війни?

— Так.

Він засяяв, як сонце.

— То хіба не щастя, що ми з вами не в стані війни?

Вона в цілковитому подиві подивилася на нього.

— Але ж ми не воюємо, ти ж знаєш, — спокійно й відверто мовив він.

— Але… ви… — тисяча думок вихором закрутилися в її голові. Індіан-Спрінгс. «Сорокопуди». Чувак-Сміттєбак зі своїм дефоліантом і «вогневозами». Те, що відбувалося в розмовах, коли згадували цього чоловіка — чи пак істоту. І цей юрист, Ерік Стреллертон. Який блукає пустелею Мохаве з випаленим мозком.

Він тільки подивився на нього.

— Чи ми напали на вашу так звану Вільну зону? Чи хоча б якусь спробу воєнних дій учинили?

— Ні… але…

— А ви на нас нападали?

— Ні, звичайно!

— Ні. І в нас немає планів у цьому напрямку. Ось поглянь!

Він раптом підняв праву руку і склав пальці в трубочку. Крізь неї Дейні було видно пустелю за великим вікном.

— Велика західна пустеля! — вигукнув він. — Велика заїбиста Невада! Аризона! Нью-Мексико! Каліфорнія! Трохи моїх людей розкидано в штаті Вашингтон, навколо Сіетла, в ореґонському Портленді. По жменьці — в Айдахо і Нью-Мексико. Ми занадто розкидані, щоб рік чи два навіть думати про перепис населення. Ми значно вразливіші за вашу Зону. Вільна зона — це щось на зразок високоорганізованого мурашника чи комуни. А ми — лише конфедерація, а я — її номінальний голова. Нам обом знайдеться місце. І для нас обох буде місце і в 2190 році. Якщо новонароджені виживуть, про що ми дізнаємося не раніше ніж за п’ять місяців. Якщо вони будуть жити — людство житиме далі, хай ще наші діди мали за що тут битися і що ділити. Чи їхні діди. Але, Боже мій, за що битися нам?

— Нема за що, — пробурмотіла Дейна. У горлі їй геть пересохло. Відчуття були якісь затуманені. І щось іще закрадалося в серце… може, надія? Вона дивилася йому в очі. Здається, вона не в силах була відвести погляд, та й не хотіла. Вона не божеволіє. Він узагалі не намагається позбавити її глузду. Він виявився… дуже розумним чоловіком.

— Немає економічних причин воювати, і технічних теж. Наша політика різниться, але то настільки незначна річ, якщо нас розділяють гори…

Він мене гіпнотизує!

Потужним зусиллям вона відвела очі й поглянула на місяць за його плечем. Усмішка Флеґґа дещо звузилась, і його обличчям прокотилася тінь роздратованості. Чи їй здалося? Коли вона знову на нього подивилася (тепер обережніше), він знову лагідно до неї всміхався.

— За вашим наказом убито Суддю, — різко відказала вона. — Ви зараз чогось від мене хочете, а коли отримаєте, то вб’єте й мене.

Він терпляче поглянув на неї.

— По всьому кордону штатів Айдахо і Ореґон стояли застави, і вони шукали Суддю Фарріса, це правда. Але не для того, щоб його вбити! Наказ був привести його до мене. Я до вчорашнього дня перебував у Портленді. Я хотів поговорити з ним так, як зараз із тобою, люба: спокійно, розумно, тверезо. Двоє моїх охоронців побачили його в Копперфілді, штат Ореґон. Він вискочив і став по них стріляти — одного поранив, а другого вбив на місці. Поранений спочатку вбив Суддю, а потім помер сам. Мені шкода, що так вийшло. Може, навіть сильніше шкода, ніж ти можеш подумати й зрозуміти.

На його очі впала тінь, і вона ледь не повірила йому… але, мабуть, не так, як він би хотів. І вона знову відчула холодність.

— А тут розказують інакше.

— Чи їм вір, чи мені, люба. Але не забувай, що наказую тут я.

Він говорить переконливо… збіса переконливо. Він видається майже безкривдним — але ж це не зовсім правда, еге ж? Це відчуття виникало в неї просто від того, що він — людина… чи щось у людській подобі. Ці слова цілком могли перетворити її на пластилін у його руках. Він справляє гарне враження, має політичний хист зруйнувати дощенту ваші найпереконливіші аргументи… але робить він це в такий спосіб, який Дейні здається надзвичайно підозрілим.

— Якщо ви не хочете війни, то навіщо ті літаки і все інше, що робиться в Індіан-Спрінгс?

— Оборона, — швидко відповів він. — Ми подібне робимо й на озері Сьорлс у Каліфорнії[149], і на військовій авіабазі Едвардс. Є і ще одна група на атомному реакторі в Якіма-Рідж, що в штаті Вашингтон. Ваші теж це будуть робити… коли ще не почали.

Дейна дуже повільно похитала головою.

— Коли я залишала Зону, там усі ще були зайняті ввімкненням електрики.

— І я був би радий прислати їм двох-трьох техніків, тільки от мені відомо, що ваш Бред Кічнер уже все непогано владнав. Учора там сталася невелика аварія, але він швидко розв’язав проблему. На Арапаго сталося перевантаження мережі.

— Звідки ви знаєте?

— О, в мене є свої канали, — весело промовив Флеґґ. — Бабуся повернулася, до речі. Славна старенька бабуся.

— Матінка Ебіґейл?

— Так, — його погляд став далеким, каламутним — може, сумним. — Вона померла. На жаль. Я вельми сподівався побачити її особисто.

— Померла? Матінка Ебіґейл померла?

Його погляд прояснів, і він усміхнувся їй.

— Тебе дійсно так це дивує?

— Ні, але мене дивує, що вона повернулась. І ще більше — що ви про це знаєте.

— Вона повернулася померти.

— Вона щось казала?

Лише на мить маска веселощів сповзла з лиця Флеґґа, і стало помітне чорне, гнівне зусилля.

— Ні, — сказав він. — Я подумав, що вона могла… могла б щось сказати. Але вона померла в комі.

— Ви точно знаєте?

Він знову завсміхався променисто, немов сонце, що розганяє ранковий туман.

— Та годі про неї, Дейно. Поговоримо про речі приємніші, наприклад, про твоє повернення в Зону. Я певен, що тобі більше хочеться бути там, ніж тут. Я з тобою хотів би дещо передати.

Він сунув руку під свою сорочку, витяг бавовняну торбу і вийняв з неї три мапи з тих, які видають на автозаправках. Він вручив їх Дейні, яка з дедалі більшим здивуванням дивилася на них. На мапах були зображені сім західних штатів. Деякі ділянки їх були заштриховані червоним. Унизу на кожній мапі було підписано, в яких місцях населення почало зростати.

— Ви хочете, щоб я це взяла?

— Так. Я знаю, де ваші. Тож я б хотів, щоб у вас знали, де мої. Хай це буде жестом довіри і дружби. А коли повернешся, я хочу, щоб ти їм переказала: Флеґґ їм не бажає зла, і люди Флеґґа не бажають вам зла. Скажи їм, хай більше не шлють шпигунів. Якщо хочуть присилати сюди людей, то хай це зветься дипломатичною місією… чи навчальним обміном… та хоч як завгодно. Але хай приходять відкрито. Перекажеш?

Вона була ошелешена, в неї все починало пливти перед очима.

— Звичайно, перекажу. Але…

— Це все, — він підняв свої долоні, відкрив їх. Вона щось помітила і тривожно нахилилася вперед.

— На що ти дивишся? — у його голосі з’явилася різкість.

— Ні на що.

Але вона дещо помітила, і з того виразу, що промайнув на лиці Флеґґа, зрозуміла, що й він про це здогадався. На долонях у Флеґґа не було ліній. Вони були гладенькі, як шкіра на животі новонародженого. Ні лінії життя, ні лінії серця, ніяких кілець, петель, браслетів. Узагалі… нічого.

Вони дивилися одне на одного, як видавалося, дуже довго.

Тоді Флеґґ підскочив і пішов до свого столу. Дейна теж підвелася. Вона вже практично повірила, що він може її відпустити. Він сів на край столу і присунув до себе пристрій зв’язку.

— Скажу Ллойдові, хай свічки й контакти на твоєму мотоциклі поміняє, — сказав він. — І хай заправлять. Що, тепер немає чого турбуватися зменшенням запасів нафти і цінами на пальне? Усього доволі. Хоча був такий день — я його пам’ятаю, і ти, певне, теж, Дейно, — коли здавалося, що весь світ злетить у повітря низкою атомних вибухів через брак бензину з високим октановим числом. — Флеґґ похитав головою. — Люди дуже, дуже дурні.

Він натиснув кнопку зв’язкового пристрою.

— Ллойде!

— Так, я тут.

— Чи організуєш ти, щоб Дейні заправили, підладнали мотоцикл, і хай поставлять перед готелем? Вона скоро залишить нас.

— Так.

Флеґґ вимкнув зв’язок.

— Ну от і все, люба.

— І я можу… просто йти?

— Так, мем. Був радий поспілкуватися.

Він показав на двері… ховаючи долоню.

Дейна пішла до дверей. Не встигла вона торкнутися ручки, як він сказав:

— А, і ще одне. Суто дрібниця.

Дейна озирнулася до нього. Він усміхався їй, і усмішка була дружня, але раптом він нагадав їй здоровенного чорного мастифа, в якого язик звисає на гострі білі зуби, якими пес може відірвати шмат руки, як ганчірку.

— Що?

— Тут є один чи більше ваших, — промовив Флеґґ. Його усмішка стала ще ширшою. — Хто б це міг бути?

— Ну звідки мені знати? — спитала Дейна, і в голові пронеслося: «Том Каллен!.. Невже це він?»

— О, йди додому, люба. Гадаю, ми все з’ясували.

— Справді, — промовила вона. — Просто подивіться на ситуацію прямо — і побачите, що я абсолютно чесно кажу. Комітет послав мене… і Суддю… і не знаю скількох іще… і вони діяли дуже обережно. Щоб ми не змогли проговоритись одне про одного, якщо… ну, ви розумієте.

— Якщо б ми вирішили нігті повисмикувати?

— Ну, хай і так. До мене підходила Сью Стерн. Мабуть, Ларрі Андервуд… він також у Комітеті…

— Я знаю, хто такий містер Андервуд.

— Ну от, певне, він Суддю просив. А щодо всіх інших… — Вона похитала головою. — Та то міг бути хто завгодно. І не один. Наскільки я знаю, кожен із сімох членів Комітету мав завербувати шпигуна.

— Так, могло б таке бути, але воно не так. Є тільки один — і ти знаєш, хто це, — його посмішка стала ще ширшою, і тепер їй уже стало страшно на неї дивитися.

То була якась неприродна річ. Вона нагадувала їй дохлу рибу, забруднену воду, поверхню Місяця в телескопі. Від цієї посмішки вона відчула, що в неї переповнений сечовий міхур і що він може не витримати.

— Ти знаєш, — повторив Флеґґ.

— Ні, я…

Флеґґ знову схилився над пристроєм зв’язку.

— Ллойд уже пішов?

— Ні, я тут, — дорогий інтерком, добре чути.

— Притримай-но мотоцикл Дейни трохи, — мовив він. — Ми тут ще… — він кинув на неї допитливий погляд, — ще дещо маємо обговорити, — скінчив він.

— Добре.

Інтерком клацнув, зв’язок розірвався. Флеґґ дивився на неї, посміхався, склавши руки. Дивився він дуже довго. Дейну кинуло в піт. Очі в нього ставали більші, темніші. Дивитися в них було наче в два колодязі — дуже глибокі, дуже давні. Цього разу вона хотіла відвести очі, але не могла.

— Скажи мені, — дуже тихо промовив він. — Давай ми не матимемо неприємностей, люба.

Здалеку Дейна почула власний голос, який сказав:

— То це все був сценарій, правда? Маленька п’єса на одну дію.

— Люба моя, я не розумію, що ти маєш на увазі.

— Ні, ви все розумієте. Вашою помилкою було викликати Ллойда, який так швидко відповів. Коли ви тут кажете «жаба» — всі плигають. Він уже мав половину Стрипу проїхати моїм мотоциклом. Хіба що ви сказали йому лишатися там, бо ніколи й не збиралися мене випускати.

— Люба моя, у тебе важкий напад параної. Це, мабуть, після отих чоловіків, мені думається. Котрі з мандрівним зоопарком. То, певне, був жах. Тут також може бути жах, але ми ж такого не допустимо, правда?

Сили залишали Дейну: вони немов якимись особливими судинами стікали вниз крізь ноги. Зібравши останні сили, вона склала в кулак занімілу праву руку і вдарила себе під праве око. У черепі вибухнув біль, в очах попливло. Голова відкинулася назад і гулко вдарилась об двері. Вона змогла відірвати погляд від нього — і воля почала до неї вертатися. І сила для опору теж.

— О, ну ви даєте, — втомлено промовила вона.

— Ти знаєш, хто це, — сказав він. Він підвівся зі столу й пішов на неї. — Ти знаєш, і ти мені розкажеш. Хоч скільки бий себе по голові — не допоможе, люба.

— А як це так — що ви не знаєте?! — закричала вона на нього. — Про Суддю знали, про мене знали! Як це вийшло, що ви не знаєте…

Його руки натисли їй на плечі з жахливою силою — і вони були холодні, холодні, як мармур.

— Хто?

— Не знаю.

Він трусив її, мов ганчір’яну ляльку, і шкірився зло і страшно. Руки в нього були холодні, але обличчя пашіло пустельним жаром.

— Ти знаєш. Скажи мені. Хто?

— А ви чому не знаєте?

— Бо не можу побачити! — заревів він і жбурнув Дейну через увесь кабінет. Вона осіла на підлогу безкостою купою, і коли побачила його обличчя, яке, мов ліхтар, світилося над нею в темряві, міхур не витримав — і тепло потекло по ногах. Добре й дружнє розумне обличчя зникло. Зник Ренді Флеґґ. Тепер перед нею стояв Ходак, високий чоловік, головний — і Боже поможи їй.

— Ти скажеш, — мовив він. — Ти скажеш мені те, що я хочу знати.

Вона подивилася на нього, потім поволі звелася на ноги. Відчула вагу ножа на руці.

— Так, я скажу, — сказала Дейна. — Підійдіть ближче.

Він, шкірячись, зробив крок в її бік.

— Ні, набагато ближче. Я хочу прошепотіти на вухо.

Він ще наблизився. Вона відчувала палючий жар, морозяний холод. У вухах почувся високий, безладний спів. Запахло сирістю, гниллю — і цей запах був потужний, густий, солодкавий. Пахло безумством — як мертвими овочами в темному підвалі.

— Ближче, — хрипко прошепотіла Дейна.

Він зробив ще крок — і вона люто клацнула пружиною на правому зап’ясті. У руці відчулася вага.

— На! — істерично крикнула вона, і розмахнулася, зібравшись випустити йому кишки, щоб повзав по кабінеті з паруючими нутрощами назовні. А він натомість розкотисто зареготав, узявшись за боки, закинувши голову, вигинаючись і звиваючись від веселощів.

— Ох ти ж! — вигукував він і знову заливався сміхом.

Вона тупо подивилася на свою руку. На руці був тугий жовтий банан із синьо-білою наліпкою «Chiquita». Із жахом вона впустила банан на килим, де той перетворився на нездоровий жовтий вишкір, подібний до Флеґґового.

— Ти скажеш, — прошепотів він. — Скажеш-скажеш.

І Дейна зрозуміла: він має рацію.

Вона швидко розвернулася, так що навіть темний чоловік був заскочений зненацька. Одна з його чорних рук спробувала її зловити — і вхопила тільки спинку її блузи. У руці лишився клаптик шовку.

Дейна стрибнула на велетенське вікно.

— Ні! — закричав він, і вона відчувала його за спиною, наче чорний вітер.

Вона вперлася ногами — і вдарила у вікно маківкою. Почувся глухий тріск — і вона побачила, як дивовижно товсті шматки скла падають на стоянку для персоналу. Тріщини, звиваючись, немов ртутні жили, бігли від точки удару. Вона за інерцією наполовину висунулася з вікна і там і зависла, спливаючи кров’ю.

Вона відчула його руки на своїх плечах і подумала, за скільки часу він примусить її говорити. За годину? Дві? Дейна підозрювала, що помирає, але цього ще було мало.

«Бачила я все-таки Тома, а ти його не відчуваєш чи як воно, бо він не такий, він…»

Він тяг її назад.

Вона заподіяла собі смерть, просто різко мотнувши головою праворуч. Гострий, як бритва, уламок врізався Дейні в горло. Інший — у праве око. Її тіло на мить напружилося, руки забили по склу. Потім тіло обм’якло. Темний чоловік затяг назад у кабінет просто закривавлений мішок.

Вона пішла, можливо, з перемогою.

Ревучи від гніву, Флеґґ бив її ногами. М’який, байдужий рух тіла лютив його ще дужче. Він копав її ногами, штовхав по кабінету, кричав, ревів.

Його волосся почало іскрити, немовби всередині в нього запрацювала динамо-машина, створюючи електричне поле і перетворюючи його на батарею. Його очі горіли темним вогнем. Він ревів і бив, бив і ревів.

Під дверима Ллойд і всі решта зблідли. Мовчки перезирались. Урешті вони не витримали. Дженні, Кен, Вітні — ці просто від’їхали: на їхніх обличчях кольору підкислого молока виник обережний вираз, який буває в людей, що не чують нічого — і нічого іншого чути не бажають.

Тільки Ллойд чекав — не від бажання, а тому, що від нього це очікувалось. І врешті Флеґґ викликав його.

——

Він сидів на широкому столі, схрестивши ноги, поклавши руки на коліна джинсів. Дивився він вище від Ллойда, у простір. Був протяг, і Ллойд побачив: вікно розбите посередині. Гострі краї пробоїни були липкі від крові.

На підлозі лежало якесь місиво, що ледве нагадувало людину, загорнуте в штору.

— Прибери оце, — мовив Флеґґ.

— Добре, — він говорив хрипким шепотом. — Голову відкласти?

— Та забери оце на схід, за місто, облий бензином і підпали. Чуєш? Спали! На хуй спали оце!

— Добре.

— Так, — милостиво всміхнувся Флеґґ.

Трусячись, не в силах нічого сказати, ледь не стогнучи від жаху, Ллойд намагався підняти ту громіздку річ із підлоги. Знизу вона була липка. Вона вигнулася в його руках, висковзнула і знову впала на підлогу. Ллойд із жахом кинув погляд на Флеґґа, а той так і сидів у позі напівлотоса, дивлячись удалину.

Ллойд знову схопив те, що вимагалося, притис до себе і, хитаючись, побрів до дверей.

— Ллойде!

Він зупинився й озирнувся. Тихо застогнав. Флеґґ і далі сидів у позі напівлотоса, але тепер уже висів над столом дюймах у десяти[150], і далі безтурботно дивлячись на нього через весь кабінет.

— Щ-щ-що?

— Ти ще маєш той ключ, що я тобі дав у Фініксі?

— Так.

— Тримай напохваті. Наближається час.

— Д-добре.

Ллойд почекав, але Флеґґ більше нічого не сказав. Він висів у пітьмі — запаморочливий трюк індійського факіра, — дивився вдалину, тихо посміхався.

Ллойд швидко вийшов — як завжди, радий, що життя й розум залишилися при ньому.

——

Того дня у Веґасі було тихо. Ллойд повернувся десь о другій дня, тхнучи бензином. Здіймався вітер, і о п’ятій він уже носився всім Стрипом, тужно завиваючи між готелів. Пальми, які почали помирати, коли в місті в липні — серпні не було води, лопотіли проти неба, немов подерті бойові знамена. Хмари химерної форми летіли небом.

У барі «Левеня» сиділи Вітні Горґан і Кен Демотт, пили пиво з пляшок і їли сендвічі з яйцем. Три бабусі — їх усі прозивали «сестрами-дивачками» — тримали за містом курей, і, здавалося, мешканцям міста яйця не набридали. Нижче від того місця, де сиділи Вітні з Кеном, у казино малий Дінні Маккарті радісно повзав одним із гральних столів, заставленим пластмасовими солдатиками.

— От лянь на того децла, — ніжно промовив Кен. — Мене хтось питав, чи я його годину погляджу. Та я б із ним тиждень сидів. Боже, якби то був мій син! У мене жінка тільки одну дитину народила — і ту на два місяці раніше. На третій день мале в інкубаторі померло.

Увійшов Ллойд, вони на нього озирнулися.

— Здоров, Дінні! — крикнув Ллойд.

— Йойд! Йойд! — закричав Дінні. Він підбіг до краю столу, зіскочив і помчав до нього. Ллойд підхопив його на руки, погойдав і міцно пригорнув.

— Маєш трохи поцілунків для Ллойда?

Дінні гучно його розцілував.

— А в мене дещо є для тебе, — сказав Ллойд і витяг із нагрудної кишені жменю «Поцілунків Херші», загорнутих у фольгу.

Дінні радісно зарепетував і притис цукерки до грудей.

— Йойде!

— Що, Дінні?

— А цьо ти пахнес, як бензинова тьюба?

Ллойд посміхнувся.

— Та сміття палив, зайцю. Ходи пограйся. Хто тобі зараз за маму?

— Анджеліна, — у Дінні це прозвучало як «Анжиїна». — А потім знову Бонні. Я люблю Бонні. Та й Анджеліну теж.

— Не кажи їй, що Ллойд дав тобі цукерок. А то Анджеліна дасть Ллойду по попі.

Дінні пообіцяв не казати і зі сміхом побіг, уявляючи, як Анджеліна дає Ллойду по попі. За хвилину чи дві він уже сидів на лінії «don’t come» грального столу[151] і з повним ротом шоколаду шикував армію. Прийшов Вітні у білому фартусі. Приніс Ллойдові два сендвічі та пляшку холодного пива «Геммс».

— Дякую, — сказав Ллойд. — Як апетитно.

— Це домашній сирійський хліб! — похвалився Вітні.

Ллойд якийсь час мовчки жував.

— Ніхто його не бачив? — урешті спитав він.

Кен похитав головою.

— Мабуть, знову десь пішов.

Ллойд замислився. Надворі завив особливо сильний порив вітру — самотньо, загублено. Дінні на мить схильовано підняв голову, а потім знову нахилився й повернувся до гри.

— Мабуть, він десь тут, — урешті промовив Ллойд. — От чомусь мені так думається. Мені здається, він десь тут і на щось чекає. Не знаю, на що.

Вітні тихо спитав.

— Ти як думаєш, витяг він це з неї?

— Ні, — промовив Ллойд, спостерігаючи за Дінні. — Не думаю. Щось у нього там не так пішло. Вона… чи то їй пощастило, чи вона його перехитрувала. Таке не часто буває.

— Урешті, нічого це не змінить, — сказав Кен, але все одно обличчя в нього було тривожне.

— Та ні, не змінить, — Ллойд якийсь час слухав вітер. — Може, він пішов назад до Лос-Анджелеса.

Але насправді він так не вважав, і це було помітно.

Вітні знову пішов на кухню і приніс усім ще по пиву. Вони пили мовчки, думали, і думки їхні були бентежні. Спочатку Суддя, тепер оця жінка. Обоє загинули. Ніхто нічого не сказав. І неушкоджені голови за наказом з них добути не вдалося. Це все одно якби за старих часів «Янкіз» із Ментлом, Марісом і Фордом[152] програли дві перші гри світового чемпіонату — і важко повірити, і лячно.

Вітер вив усю ніч.

Розділ 63

Увечері 10 вересня Дінні грався в маленькому парку, що лежав просто на північ від району готелів і казино. Його «мама» на цей тиждень, Анджеліна Гіршфілд, сиділа на лавці й розмовляла з дівчиною, яку принесло в Лас-Веґас тижнів із п’ять тому, приблизно через десять днів після того, як Анджі сама туди прибула.

Анджі Гіршфілд було двадцять сім років. Дівчина була молодша на десять років, зараз на ній були вузькі сині джинсові шорти й коротка блузка-матроска, яка не залишала ніякого простору для фантазії. Щось було дуже непристойне в контрасті між цим привабливим юним тілом і дитячим, надутим і доволі порожнім виразом обличчя. Розмова в неї була монотонна і практично нескінченна: рок-зірки, секс, її противна робота, яка полягала в чищенні боєприпасів від антикорозійного мастила в Індіан-Спрінгс; секс, каблучка з діамантом, секс, програми по телевізору, за якими вона так скучила, знову секс.

Анджі була б дуже рада, коли б та пішла зайнятися з ким-небудь сексом і дала їй спокій. І сподівалася, що Дінні виповниться щонайменше тридцять років, доки черга бути йому за маму дійде до цієї дівки.

І тут Дінні глянув угору, усміхнувся й закричав:

— Том! Пйівіт, Томмі! Том!

Іншим боком парку кудись човгав здоровенний чоловік із волоссям солом’яного кольору, біля його ноги гойдався величезний робочий кошик для харчів.

— Слухай, він п’яний якийсь. — сказала дівчина до Анджі.

Анджі всміхнулася.

— Ні, це Том. Він просто…

А Дінні вже біг до нього й репетував на все горло.

— Томе! Томе, поцєкай!

Том озирнувся і всміхнувся.

— Дінні! Привіт-привіт!

Дінні стрибнув на Тома. Том упустив свій кошик і спіймав малюка. Покрутив його.

— Зоби літацьок, Томе! Зоби літацьок!

Том міцно взяв Дінні за зап’ястя і почав крутитися з ним на місці, дедалі швидше й швидше. Відцентрова сила здійняла хлопчика в повітря, і він уже дриґав ногами паралельно до землі. Дінні заходився сміхом. Зробивши два-три оберти, Том обережно поставив хлопчика на ноги.

Дінні хитався, реготав і намагався втримати рівновагу.

— Сє, Томе! Мозна сє тйошки?

— Ні, тобі погано стане, якщо ще. А Томові додому треба. Боже, так.

— Доблє, Томе. Бувай!

Анджі сказала:

— Мабуть, Дінні найбільше в усьому місті любить Ллойда Генрейда і Тома Каллена. Том Каллен — простачок, але…

Вона подивилася на дівчину і замовкла. Та уважно, примружившись, дивилася на Тома.

— А він прийшов з іще одним чоловіком? — спитала вона.

— Хто? Том? Ні — наскільки я знаю, він сам-один приблудився півтора тижня тому. Він був із тими, що в Зоні, і вони його вигнали. Був їхній, став наш.

— А глушка з ним не було? Глухонімого?

— Глухонімого? Ні, я точно знаю, що він сам прийшов. Дінні його обожнює.

Дівчина провела Тома поглядом. Вона подумала про «Пепто-бісмол» у пляшечці. Про пом’яту записку: «Ти нам не потрібна». То було ще в Канзасі, тисячу років тому. Вона в них стріляла. Ух, краще б вона їх убила, особливо оте опудало глухоніме.

— Джулі? З тобою все нормально?

Джулі Ловрі не відповіла. Вона дивилася вслід Томові Каллену. А потім почала посміхатися.

Розділ 64

Чоловік, який помирав, відкрив свій зошит у цупкій обкладинці, зняв з ручки ковпачок, замислився на мить і почав писати.

Було це дивно: там, де раніше ручка так і літала над папером, заповнюючи кожен аркуш від гори до низу, немов у владі якоїсь прихильної до автора чарівної сили, слова тепер ледве повзли манівцями, букви стали великі й хиткі — він наче в особистій машині часу повернувся в молодші класи.

У ті дні в батьків до нього ще лишалося трохи любові. Емі ще не розквітла, його власне майбутнє як «дивовижного оґанквітського товстуна» і ймовірного гомика ще не було визначене. Він міг пригадати, як сидить за кухонним столом у ясних сонячних променях, поволі переписує слово в слово книжку про Тома Свіфта[153] у великий блокнот фірми «Блакитний кінь» — дешевенький, із синіми лінійками, — а поряд стоїть склянка «коли». Йому чути голос матері з вітальні. Іноді вона говорила по телефону, іноді з сусідкою.

То просто дитяча повнота, так лікар каже. Із залозами, слава Богу, все гаразд. І він такий розумний!

На його очах слова приростали літера по літері. Речення приростали слово по слову. Абзаци росли, і кожен із них лягав цеглиною у великий бастіон, яким є мова.

«То буде мій найкращий винахід, — рішуче промовив Том. — Дивіться, що буде, коли я смикну за цю тарілку, але, ради всього святого, не забудьте затулити очі!»

Цеглини мови. Камінь, листок, незнайдені двері. Слова. Світи. Чари. Життя і безсмертя. Сила.

Не знаю, звідки це в нього, Рито. Може, від діда. Він був священиком і читав просто прекрасні проповіді…

Він дивився, як із часом літери ставали красивішими. Дивився, як вони з’єднуються — писання друкованими літерами вже залишилося позаду, настав час прописів. Збирання думок і сюжетів. Адже й цілий світ, урешті-решт, — це не що інше, як думки й сюжети.

Кінець кінцем, він дістав друкарську машинку (і на той час для нього нічого особливого вже не залишалося: Емі була в старших класах, членкиня Спілки національної гордості[154], чирлідерка, драмгурток, дебатний гурток, кругла відмінниця, з її зубів знято брекети, її найкраща подруга у світі — Френні Ґолдсміт… а в її брата дитяча повнота не минулася й у тринадцять, він почав захищатися великими словами і з поступовим наростанням жаху почав розуміти, що життя насправді — то великий дикунський казан, а він у ньому — самотній місіонер, якого варять на малому вогні). Відпочити від того він міг за друкарською машинкою. Спочатку він друкував повільно, так повільно, що страшенно мучився постійними помилками. Ця машина активно, але хитро, опиралася його волі. Але коли він навчився працювати з нею краще, то почав розуміти, чим ця машина є насправді — чарівним думкопроводом між його розумом і чистим аркушем, який він намагається завоювати. На час епідемії супергрипу він уже вмів друкувати понад сто слів на хвилину і нарешті міг наздогнати свої думки й зловити їх усі. Але від руки писати так і не припинив, пам’ятаючи, що «Мобі Діка» написано від руки, і «Багряну літеру», і «Втрачений рай» теж.

Таке письмо, яке бачила Френні у його «головній книзі», він виробив у себе роками практики — без абзаців, без розривів, без паузи для ока. То була праця — жахлива, до судоми в руці — але робилася вона з любов’ю. Він радо і з приємністю вдавався до друкарської машинки, але вважав, що найкращі свої думки слід писати від руки.

І те, що від нього лишається, він так і запише.

Він подивився вгору і побачив, як угорі кружляють грифи, що немов вилетіли з якогось суботнього пригодницького фільма з Рендольфом Скоттом[155] чи з роману Макса Бренда[156]. Він так і уявив це написаним у романі: «Гарольд побачив, як у небі кружляють, чекаючи, грифи. Якусь мить він дивився на них, а потім знову схилився над щоденником».

Він знову хилився над щоденником.

Урешті він був змушений повернутися до тих кривуватих літер, які його непевна моторика дозволяла писати на самому початку. Це, власне, до болю нагадувало сонячну кухню, холодну склянку коли, старі книжки про Тома Свіфта, які тхнули цвіллю. І от нарешті, подумав (і написав) він, він може порадувати своїх батьків. Дитяча повнота зникла. І хоча з технічної точки зору він ще незайманий, але морально перебуває в повній переконаності, що не гомик.

Він відкрив рота і хрипко крикнув:

— Я найкращий у світі, мам!

Він дійшов до середини сторінки. Поглянув на написане, потім на свою ногу, викручену й зламану. Зламану? Це ще м’яко сказано. Ногу було повністю роздроблено. Він уже п’ятий день сидить у тіні скелі. У нього скінчилися харчі. Він би помер від спраги ще вчора або позавчора, коли б не дві потужні зливи. Його нога розкладалася. Вона смерділа зеленим, газовим духом і сильно розпухла в штанях, напнувши холошу кольору хакі, як оболонку ковбаси.

Надін давно відійшла.

Гарольд підняв пістолет, який лежав біля нього, і перевірив набої. Тільки цього дня він уже перевіряв їх разів зо сто. У дощ він щосили намагався тримати зброю сухою. Залишалося три обойми. Перші дві він вистріляв у Надін, коли вона глянула вниз і сказала, що далі піде без нього.

Вони проїжджали поворот на 180 градусів, Надін була далі від краю, а Гарольд — зовні на своєму «тріумфі». Вони перебували на західних схилах Колорадо приблизно в сімдесяти милях[157] від кордону з Ютою. Біля зовнішнього краю на повороті було розлито мастило, і в наступні дні Гарольд багато думав про це мастило. Дуже вже воно ідеально було розташоване. Пляма звідки? Тут же понад два місяці точно нічого не проїжджало. Мастило за той час мало б давно висохнути. Складалося враження, що за ними стежить його червоне око і чекає слушного часу налити мастила на дорогу й вивести Гарольда з гри. Хай проведе її горами на випадок чого, а потім — викинути його. Мавр, так би мовити, зробив свою справу.

«Тріумф» з’їхав до поруччя, і Гарольд перелетів через нього, мов комаха. Праву ногу охопив жахливий біль. Гарольд почув, як вона мокро хруснула — зламалася. Закричав. Потім йому назустріч полетіло каміння, він нісся прямовисно, карколомно вниз, в ущелину. Чув унизу шум швидкої води.

Він ударився об схил, перекинувся в повітрі і знову впав на праву ногу, зламавши її в іншому місці, знову злетів у повітря, покотився — і раптом зачепився за мертве дерево, яке нахилилося від якоїсь давньої бурі. Коли б його там не було, він би впав в ущелину — і його з’їла б гірська форель, а не ці грифи.

Він написав у книзі тими самими хиткими, дитячими літерами: «Я не звинувачую Надін». Це була правда. Але тоді він її звинувачував.

Обідраний до крові, охоплений жахом, із ногою, яка вся горіла нестерпним болем, він насилу піднявся й поповз угору схилом. Далеко вгорі він побачив: на нього з-за поруччя дивилася Надін. Її обличчя було маленьке й біле — лялькове.

— Надін! — заволав він. Голос пролунав надсадним карканням. — Мотузка! Зліва в торбі на сідлі!

Вона тільки подивилася на нього. Він почав думати, що вона його не почула, і хотів був повторити, коли побачив, як її голова рухається ліворуч, праворуч, потім знову ліворуч. Дуже повільно. Вона відмовлялася.

— Надін! Я без мотузки не вилізу! Я ногу зламав!

Вона нічого не сказала. Тільки дивилася вниз, навіть уже не хитала головою. У нього з’явилося відчуття, що він перебуває в глибокій ямі, і вона дивиться на нього з краю цієї ями.

— Надін, кинь мені мотузку!

І знову повільний рух головою: неначе замкнулися двері склепу перед чоловіком, який ще не помер, а опинився в лабетах якоїсь страшної каталепсії.

— НАДІН! ЗАРАДИ БОГА!

Останні її слова долинули до нього: негучні, але чіткі серед гірської тиші.

— Це все було підлаштоване, Гарольде. Я маю їхати. Пробач, будь ласка.

Але вона не рушила: стояла й далі дивилася з-за поруччя, як він лежить десь у двохстах футах[158] унизу. Тут-таки з’явилися й мухи, діловито беручи зразки його крові з усяких каменюк, об які він бився і дряпався.

Гарольд поповз нагору, тягнучи за собою роздроблену ногу. Спочатку не було ненависті, не було бажання пустити в неї кулю. Важливо було тільки наблизитися достатньо, аби зрозуміти її вираз обличчя.

Трохи перевалило за полудень. Сонце палило. З його лиця капав піт на гостре каміння і скелі, якими він дерся вгору. Він повз на ліктях, відштовхувався лівою ногою, немов скалічена комаха. Повітря наждаком дерло в горлі на вдиху, на видиху. Він замислився, наскільки довго так лізтиме, але двічі бився поламаною ногою — і його накривав такий біль, що він майже непритомнів. Кілька разів він так з’їжджав назад, безпорадно стогнучи.

Урешті, очманівши від болю і втоми, він усвідомив, що далі повзти не зможе. Тіні розвернулися. Минуло три години. Він не міг згадати, коли востаннє дивився на поруччя; точно понад годину тому. У своєму стражданні він був цілковито зосереджений на просуванні вперед, хоч якому дрібному. Надін, мабуть, давно вже поїхала геть.

Але ні — вона й далі стояла там, і хоча Гарольду вдалося пролізти лише футів із двадцять п’ять[159], її вираз обличчя він уже бачив із пекельною чіткістю. То був вираз смутку і горя — але очі були далекі й порожні.

Очима вона була з ним.

І отут уже в Гарольді скипіла ненависть, і він намацав кобуру на плечі. Кольт був там, утримався на ремені під час падіння. Він витяг його, зігнувшись так, щоб вона не помітила.

— Надін…

— Так буде краще, Гарольде. І для тебе теж — бо служити йому було б значно гірше. Ти ж розумієш, правда? Ти не зустрінеш його, не побачиш його лиця, Гарольде. Він відчуває, що той, хто зрадив одних, імовірно, зрадить і інших. Він тебе вбив би, але спочатку відібрав би в тебе розум. Він має таку силу. Він дав мені вибір: отак — або так, як хоче він. Я обрала це. Ти зможеш усе скінчити швидко, якщо ти сміливий. Ти знаєш, про що я.

Він перевірив набої в пістолеті вперше з сотень (коли не тисяч) разів, ховаючи зброю під зраненим, роздертим ліктем.

— А ти? — крикнув він. — Хіба ти теж не зрадниця?

Вона відказала.

— У серці я ніколи його не зраджувала.

— По-моєму, саме там якраз і зраджувала! — крикнув у відповідь Гарольд. Він спробував створити на обличчі щирий вираз, а водночас прораховував відстань. У нього є максимум два постріли. Пістолет — зброя, відома своєю непередбачуваністю. — І я певен, що він про це теж знає!

— Я потрібна йому, — сказала вона, — а він — мені. Ти тут узагалі ні до чого, Гарольде. І, якби ми поїхали разом, я, можливо… можливо, дозволила б тобі дещо зі мною зробити. Оту дрібницю. І це б усе зруйнувало. Я не можу йти на ризик, що таке може статися, після всієї цієї огидної кривавої жертви. Ми продали душі разом, Гарольде, але від мене ще лишилося досить, щоб вимагати повну ціну.

— Я дам тобі твою повну ціну, — сказав Гарольд і зіп’явся на коліна.

Сонце било в очі. Запаморочення грубою рукою схопило його, закрутило гіроскоп у його голові. Він немовби почув голоси — голос, який заревів вражено, опираючись. Гарольд натиснув на гачок. Гримнув постріл, розкотився луною, стрибаючи від скелі до скелі, тріскаючи, бухкаючи, завмираючи. Обличчя Надін стало кумедно-здивованим.

Гарольд переможно-п’яно подумав: «А вона не знала, що це в мене є!» Її рот розтулився круглим, зляканим О. Очі стали великі. Сплеснула руками, немов зібралася грати якусь аномальну мелодію на фортепіано. Цей момент був настільки приємний, що він смакував його секунди зо дві, не розуміючи, що промазав. Коли ж зрозумів, то знову підняв пістолет, узявся лівою рукою за зап’ястя правої, цілячись.

— Гарольде! Ні! Ти не можеш!

«Не можу? Подумаєш — гачок натиснути. Можу, звичайно».

Здається, вона від подиву і страху застигла на місці, заглибина її горла опинилася точно під прицілом, і він раптово відчув із холодною переконаністю, як усе планувалося закінчити — коротким і безглуздим спалахом насильства.

Ось вона під його прицілом — практично мертва.

Але коли він почав тиснути на гачок, сталися дві речі. На очі потік піт, і в них почало двоїтися. І він почав сповзати. Пізніше він казав собі, що то поповз гравій під ногами, чи ушкоджена нога підвела, чи те й те водночас. Може, навіть то й була правда. Але відчуття… відчуття було таке, ніби його штовхнули, і довгими ночами від того дня до цього він не зміг переконати себе в іншому. Удень Гарольд був уперто раціональним у всьому, але вночі накочувалася кошмарна переконаність, що це сам темний чоловік втрутився і перешкодив йому. Постріл, який мав би пробити їй горло, вирвався з-під контролю — полетів високо, далеко й красиво в байдуже синє небо. Гарольд покотився назад до мертвого дерева, права нога вигиналась і зачіплялася за все, і все від литки до пахвини було огоронуте в суцільний біль.

Він налетів на дерево й знепритомнів. Коли знову отямився, уже стало поночі, і місяць, на три чверті повний, поважно плив над ущелиною. Надін уже не було.

Першу ніч він провів у гарячці страху — певний, що не виповзе на дорогу, що загине в ущелині. Коли настав ранок, він усе одно поліз угору, пітніючи і чманіючи від болю в нозі.

Почав він підйом приблизно о сьомій, приблизно тоді, коли великий помаранчевий самоскид Поховального комітету мав виїжджати з автобусної зупинки в Боулдері. Він нарешті схопився зраненою, в пухирях рукою за поруччя о п’ятій того самого вечора. Мотоцикл іще був там, і від полегшення Гарольд ледь не заплакав. У шаленому поспіху він витяг із торби на сідлі консерви й відкривачку і повними пригорщами став напихати в рот холодне яловиче рагу. Але на смак воно було погане, і, довго намагаючись перебороти себе, він усе виблював.

Гарольд почав розуміти безперечність своєї близької смерті, ліг коло свого «тріумфа» і заплакав, підібравши під себе скалічену ногу. Потім зміг трохи поспати.

Наступного дня його полило потужною зливою — він весь змок і тремтів. Нога почала смердіти гангреною, і він тяжко намагався не намочити свій «кольт вудсмен» об мокре тіло. Того вечора він почав писати в зошиті з цупкою обкладинкою — і вперше помітив, що в нього псується почерк. Зловив себе на думці про книжку Деніела Кіза «Квіти для Елджернона». Там група вчених примудрилася перетворити розумово відсталого прибиральника на генія… на певний час. А потім бідолаха почав усе втрачати… Як же його звали? Якийсь Чарлі, так? Звичайно, бо так потім називався фільм за книжкою — «Чарлі». Гарний фільм. Не такий гарний, як книжка, з купою шістдесятницької психоделічної фігні, як йому пам’ятається, але все одно хороший. Гарольд за старих часів багато ходив у кіно, а ще більше дивився по відаку вдома. Давно, в ті дні, коли світ був, як би це сказали в Пентагоні, «життєздатною альтернативою», кінець цитати. Більшість тих фільмів він дивився сам.

Він записав у своїй книзі — слова поволі росли з хитких літер:

Чи вони всі померли, цікаво? Комітет? Якщо так, то я каюся. Мене ввели в оману. Це погане виправдання моїм діям, але, присягаюся, це єдине виправдання, яке взагалі тут має значення. Темний чоловік так само реальний, як супергрип, як атомні бомби, які й зараз десь сидять у своїх свинцевих ящиках. А коли настане кінець і коли він буде таким самим страшним, як хороші люди завжди знали, — то всі ці хороші люди, які підступлять до престолу Страшного Суду, не матимуть нічого іншого сказати, крім цих слів: мене ввели в оману.

Гарольд прочитав написане, і на його лобі з’явилася тонка, тремка зморшка. То не добре виправдання — то погане виправдання. Хоч як його прикрашай, а воно все одно смердітиме. Той, хто прочитає цей абзац, прочитавши решту, вирішить, що він абсолютний лицемір. Гарольд гадав, що він — король анархії, і темний чоловік розгледів це й спокійно перетворив його на мішок із кістками, який тремтить і помирає поганою смертю при дорозі. Нога в нього роздулася, як камера в шині, і тяжко пахла, немов перестиглими бананами, і він сидів тут, а над його головою у висхідних потоках кружляли, спускалися грифи — і Гарольд намагався дати якесь раціональне пояснення цьому жахові. Він став жертвою підліткової пори, яка для нього затяглась, — усе просто. Отруївся власними небезпечним фантазіями.

Помираючи, Гарольд відчував, що йому додалося розуму і, мабуть, навіть гідності. Він не бажав принижувати себе дріб’язковими виправданнями, які, мов на милицях, пришкандибали на сторінку.

— Я міг би стати важливою людиною в Боулдері, — тихо мовив він, і ця проста, жахлива істина могла б довести його до сліз, коли б він не був такий виснажений і зневоднений. Він подивився спочатку на криві літери на сторінці, потім на кольт. Раптом йому захотілося, щоб усе скінчилось, і намагався вирішити, як найпростіше, найпевніше покласти край своєму життю. Тепер здавалося важливішим, ніж будь-коли раніше, написати й лишити свої слова тим, хто коли-небудь його знайде — чи за рік, чи за десять.

Він схопив ручку. Поміркував. Написав:

Я прошу пробачення за ті руйнівні речі, які вчинив, але не заперечую, що зробив їх із власної волі. Свої шкільні твори я завжди підписував ім’ям Гарольд Емері Лодер. Свої рукописи — вони були вбогі — так само. З Божою допомогою я колись написав це ім’я трифутовими літерами на даху сараю. Ці слова я хочу підписати іменем, яке отримав у Боулдері. Тоді я не міг його прийняти, а зараз вільно приймаю.

Я хочу померти при здоровому глузді.

І майже в самому низу сторінки він додав підпис: Яструб.

Він поклав записник у торбу на сідлі «тріумфа». Закрив ручку ковпачком і причепив до кишені. Засунув у рот дуло кольта й поглянув у синє небо. Гарольду пригадалася забава, яку любили хлопці в його дитинстві, забава, через яку його дражнили, бо він так і не зміг наважитися долучитись до неї. На задвірках містечка був гравійний кар’єр, і можна було стрибнути з його краю, із завмиранням серця пролетіти до самого піщаного дна, кілька разів перекинутись, а потім вилізти й повторити це.

Так робили всі, крім Гарольда. Гарольд стояв на краю кар’єра і промовляв: «Раз… Два… Три!» — як і всі решта, але в нього цей талісман так і не спрацював. Його ноги не рушали з місця. Він не міг наважитися на стрибок. І решта іноді бігли за ним до самого дому, кричали, дражнилися, обзивали його Слабаком Гарольдом.

Він подумав: «Якщо я наважуся стрибнути один раз… лише один раз… то я вже тут не буду. Ну що ж — останній раз перекриє все».

Він подумав: «Раз… Два… ТРИ!»

Він натис на гачок.

Пістолет вистрілив.

Гарольд стрибнув.

Розділ 65

На північ від Лас-Веґаса лежить Емігрантська долина, і тієї ночі в цьому дикому місці можна було помітити маленький вогник. Коло нього сидів Рендалл Флеґґ і похмуро смажив тушку маленького кролика. Він рівномірно обертав її на саморобному рожні, дивився, як м’ясо шипить і бризкає жиром у вогонь. Віяв легкий вітерець, несучи в пустелю апетитний запах, і прийшли вовки. Вони сиділи двома виступами вище від його багаття і вили на майже повний місяць та на запах смаженого м’яса. Час від часу він кидав на них погляд, і кілька вовків починали бійку, кусаючи, завдаючи ударів потужними задніми лапами, аж доки слабші тікали. Тоді решта починали вити знову — їхні морди дивилися на роздутий червонястий місяць.

Але тепер він уже втратив інтерес до вовків.

Він був у джинсах і поношених чоботях, у куртці з овечої шкіри з двома значками на нагрудних кишенях: смайл і «ЯК ТАМ ВАША СВИНИНКА?» Цієї ночі вітер судомно смикав його комір.

Йому не подобалося те, що відбувалося.

У вітрі були погані прикмети, лихі знамення, немов кажани, лопотіли на темному горищі покинутого сараю. Стара померла — і спочатку він подумав, що це добре. Попри все, він боявся старої. Вона померла, він сказав Дейні Юрґенс, що вона померла в комі… але чи це правда? Він уже не був особливо певен цього.

Чи говорила вона перед смертю? А коли говорила, то що сказала?

Що вони задумали?

Він розвинув у собі своєрідне третє око. То було як уміння літати — він це мав і прийняв, але так і не розумів до кінця. Він міг його відсилати, бачити… майже завжди. Проте інколи око загадковим чином сліпло. Він зміг зазирнути в кімнату, де помирала стара, бачив їх навколо — пір’я в них ще було трохи обсмалене після маленького сюрпризу від Гарольда з Надін… але раптом видіння розтануло — і він знов опинився в пустелі, у власному спальнику, і бачив тільки Кассіопею в її зоряному кріслі-гойдалці. І голос усередині його промовив: «Вона померла. Вони чекали, доки вона заговорить, а вона так і не заговорила».

Проте він уже не довіряв цьому голосу.

Зі шпигунами справи виходили доволі неприємним чином.

Суддя — йому відстрелили голову.

Ця дівка, яка вирвалася від нього в останню секунду. І вона ж знала, прокляття! Вона знала!

Він раптом кинув лютий погляд на вовків — і півдюжини їх кинулися битися, їхнє гортанне гарчання лунало в тиші, немов звук тканини, що рветься.

Він знав усі її секрети, окрім… третього. Хто ж цей третій? Він відсилав своє Око знов і знов, а воно показувало йому лише загадкове, ідіотське обличчя місяця. ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «місяць».

Хто ж той третій?

Як же ця дівка змогла втекти від нього? Вона його захопила абсолютно зненацька — у нього тільки клапоть блузки в руках лишився. Він знав про її ніж — це взагалі елементарно, — але не про цей раптовий стрибок на скло. І те, як холоднокровно вона покінчила з життям, ні секунди не вагаючись. Кілька секунд — і все.

Його думки ганялися одна за одною, мов тхори в темряві.

Усе почало трохи сипатися. Флеґґові це не подобалося.

От, приміром, Лодер. Був Лодер.

Працював він ідеально — просто як заводна іграшка, з тих, у яких ключик стирчить. Іди сюди. Іди туди. Зроби це. Зроби те. Але динамітна бомба взяла тільки двох — і весь план, і всі старання зійшли на пси через ту чорнопику бабу, яка надумала повернутись. А потім… коли Гарольда позбулися… він мало не вбив Надін! Від цієї думки Флеґґ і досі відчував шалений гнів і здивування. А ця дурна пизда так і стояла там з відкритим ротом, чекала, поки знову стрельне, наче й хотіла, щоб її вбили. І чим це все мало б скінчитися, коли б Надін померла?

Хто, коли не його син?

Кріль був готовий. Він зняв його з рожна і поклав на олов’яну тарілку.

— Ну що, морпіхи недороблені — жерти подано!

Від цього він широко заусміхався. Чи служив він коли-небудь у морській піхоті? Певно, що так. Якщо точніше, то на Перріс-Айленді[160]. Там був хлопчик, дефективний, звали його Бу Дінквей. Вони…

Що?

Флеґґ насупився над тарілкою. Чи то вони забили старого Бу палицями, обмотаними ганчір’ям? Чи задушили якось? Щось наче він пам’ятає про бензин. Але що?

У раптовому нападі гніву він мало не кинув щойно приготоване м’ясо у вогонь. Ну мусить це він пам’ятати, хай йому грець!

— Жуйте, свині, — прошепотів він, але цього разу спогад зринув лише на мить і розтанув.

Він втрачає себе. Колись він міг згадати і шістдесяті, і сімдесяті, і вісімдесяті, як людина, яка дивиться вниз на гвинтові сходи, що ведуть до якоїсь темної кімнати. Тепер він чітко пам’ятав лише події від часу супергрипу. Поза тим залишався тільки туман, який подекуди злегка здіймався, показуючи мимохідь якийсь загадковий спогад (того-таки Бу Дінквея, наприклад… якщо такий взагалі був) — а потім знов опускався.

Найдавніший спогад, якого він певний, — це те, як він ішов на південь трасою US 51, прямуючи до Маунтін-Сіті й дому Кіта Брейдентона.

Як народився. Народився заново.

Він уже не був, правдиво кажучи, людиною, якщо колись нею і був. Він став немов цибулина, з якої облазить шар за шаром, тільки то немов людські атрибути з нього сходили: організоване мислення, пам’ять, може, навіть свобода волі… якщо вона колись у нього була.

Він почав їсти кролика.

Колись він був абсолютно певний того, що в разі, якщо все почне валитися, він устигне швидко зникнути. Але не тепер. То його місце, то його час, і його протистояння відбудеться тут. Немає значення, що він поки не здатний виявити третього шпигуна, немає значення, що Гарольд у самому кінці вийшов з-під контролю і здійснив колосально нахабну спробу вбити його суджену наречену, матір його сина.

Десь цей дивний Чувак-Сміттєбак лазить пустелею, винюхує зброю, яка назавжди зітре з лиця землі це джерело тривог і небезпек — Вільну зону. Його Око не могло йти за Чуваком-Сміттєбаком, і Флеґґ вважав, що той по-своєму химерніший навіть за нього: шукач, який винюхує кордит, напалм і гелігніт із точністю смертоносного радара.

За місяць чи менше злетять літаки Національної гвардії з повним комплектом ракет «сорокопуд» під крилами. І коли він буде певен, що наречена зачала, вони втечуть на схід.

Він мрійливо дивився на баскетбольний м’яч місяця і всміхався.

Був ще інший варіант. Він думав, що Око все покаже йому у свій час. Може, він туди рушить сам — чи то в подобі ворони, чи вовка, чи як комаха, наприклад богомол, а може, як така дрібнота, що здатна пролізти і в приховану підземну вентиляцію серед колючої пустельної трави. Стрибатиме чи повзтиме темними переходами і врешті проскочить у вентиляцію чи ґратку кондиціонера.

Це місце було під землею. Одразу за кордоном у Каліфорнії.

Там стояли лабораторні стакани — ряди й ряди їх, на кожному акуратна наклейка з витисненим на ній написом: суперхолера, суперсибірка, нова й покращена версія бубонної чуми… І всім притаманна мінливість проти антигену, яка робила супергрип настільки смертельним. У тому місці подібних було безліч: асорті, як раніше казали в рекламі льодяників «Лайф Сейверз».

Додамо вам трохи у водичку, Вільна зоно?

Чи хай гарненько в повітрі розсіюється вибухом?

Яку-небудь славну хворобу легіонерів на Різдво, чи вам би ліпше новий і покращений свинячий грип?

Ренді Флеґґ, темний Санта, приїде на санчатах Національної гвардії та й повкидає в коминки?

Він чекатиме і дізнається, коли прийде слушний час.

Щось йому підкаже.

Усе буде добре. Швидко тікати цього разу не треба. Він на коні — і там лишатиметься.

Кріль скінчився. Наївшись гарячого, він знову відчув себе. Підвівся з олов’яною тарілкою в руці й жбурнув кістки в ніч. Вовки кинулися до них із гарчанням та бійкою, і їхні очі блідо зблискували під місяцем.

Флеґґ стояв, спершись руками в стегна, і розкотисто сміявся до місяця.

——

Рано-вранці наступного дня Надін виїхала з містечка Ґлендейл і помчала своєю «веспою» вздовж траси I-15. Її розпущене білосніжне волосся маяло за нею, немов весільна фата.

Їй було шкода своєї «веспи», яка служила їй вірою і правдою, а нині вже майже помирала. Пробіг, пустельна спека, важкий переїзд через гори, недбалий догляд — усе давалося взнаки. Двигун надсадно хрипів. Стрілка на вказівнику кількості обертів почала тремтіти, замість того щоб чемно стояти на цифрі 5Х1000. Це вже нічого не означало. Якщо «веспа» впаде до того, як вона прибуде на місце, то вона піде пішки. Зараз ніхто її не переслідує. Гарольд мертвий. А якщо вона піде пішки, то він дізнається і пришле когось їй назустріч.

Гарольд стріляв у неї! Гарольд намагався її вбити!

Думками вона весь час поверталася до цього, хоч як намагалася забути. Розум не відпускав цю подію, мов собака кістку. Так не мало бути. Флеґґ прийшов до неї вві сні в першу ніч після вибуху, коли Гарольд урешті дав дозвіл зупинитись і перепочити. Він сказав, що лишає Гарольда з нею, доки вони опиняться на Західних схилах, майже в Юті. Потім його буде усунуто швидко, випадково й безболісно. Мотоцикл послизнеться. І — за поруччя. Без шуму й пилу.

Але вийшло не так уже швидко й безболісно, і Гарольд ледве не вбив її. Куля просвистіла в дюймі від її щоки, а вона не могла поворухнутися. Надін завмерла від шоку, не розуміючи, як він міг таке зробити, як йому дали бодай замахнутися на таке.

Вона намагалася знайти розумне пояснення, кажучи собі, що це так Флеґґ хоче її полякати чи нагадати, кому вона належить. Але ж це безглуздо! Це взагалі хтозна-що! Навіть коли б у цій версії й був якийсь сенс, то все ж обізнаний, переконаний голос усередині Надін стверджував: стрілянина — це було щось, чого Флеґґ не передбачав.

Надін намагалася відштовхнути той голос, зачинити перед ним двері, як зачиняють двері перед незваним гостем із кровожерним поглядом. Але їй не вдавалося. Голос казав їй, що вона вижила, бо їй суто випадково пощастило. Що куля Гарольда могла б легко пройти в неї між очей, і так чи інак Рендалл Флеґґ тут ні до чого.

Вона казала голосові:

«Брешеш! Флеґґ знає все, навіть де найменший горобчик упав…»[161]

«Ні, то Бог, — безжально відповів голос. — А він — не Бог. Тебе врятувала сліпа удача, тож це означає: нічого не можна передбачити. Ти йому нічим не зобов’язана. Можеш розвернутися й поїхати назад, якщо хочеш».

«Жартуєш? Назад? Куди?»

Голосові не було чого особливо сказати з цього приводу — та й вона б здивувалася, коли б він щось сказав. Якщо темний чоловік стоїть на глиняних ногах, то цей факт вона виявила дещо запізно.

Вона пробувала зосередитися на красі прохолодного пустельного ранку, а на голос не зважати. Проте голос залишався — такий тихий і наполегливий, що вона майже не усвідомлювала, що чує його.

«Якщо він не знав, що Гарольд зможе позмагатися з ним і завдати тобі удару, то чого ще він не знає? І чи наступного разу тобі так само поталанить?»

Але ж, Боже милосердний, це вже запізно. Голос спізнився — на багато днів, тижнів, а може, й на роки. Ну чому голос чекав до того часу, коли говорити вже буде пізно?

І, немов на знак згоди, голос урешті замовк, і Надін залишилася в тому ранку сама. Вона їхала, не думаючи ні про що, дивилася просто на дорогу перед собою. Дорога вела до Лас-Веґаса. Дорога вела до нього.

——

«Веспа» остаточно заглухла ввечері. Щось усередині в мотоцикла пронизливо задеренчало — і двигун став глухнути. Вона відчула якийсь гарячий, ненормальний запах із корпусу двигуна — немовби палена гума. Швидкість зі стабільних сорока миль за годину, які вона тримала, стала швидкістю пішохода. Вона відвела мотоцикл на розділову смугу і спробувала завести кілька разів, розуміючи, що це не допоможе. Вона вбила свою «веспу». За нею на дорозі до її судженого лишилося багато вбитих. Вона відповідає за знищення всього Комітету Вільної зони і всіх, кого ті запросили на останнє вибухове засідання. І ще Гарольда. А також, між іншим, ненародженої дитини Френ Ґолдсміт.

Від цієї думки її знудило. Вона перехилилася через поруччя й виблювала свій легкий обід. Надін було жарко, вона почувалася дуже хворою, їй здавалося, що вона марить, що вона — єдина жива істота в жахливому сні, який верзеться від сонячного удару. Була спека… така спека.

Вона озирнулася, витираючи рот. «Веспа», наче мертва тварина, лежала на боці. Надін кілька секунд дивилася на неї, а потім пішла. Вона вже проминула містечко Драй-Лейк. Отже, їй треба буде спати просто при дорозі цієї ночі, якщо ніхто її не підбере. Якщо пощастить, уранці вона дійде до Лас-Веґаса. І раптом вона відчула переконаність, що темний чоловік бажає, аби вона йшла пішки. Вона дійде до Лас-Веґаса голодна, спрагла та обпалена жаром пустелі — і рештки старого життя вийдуть із неї остаточно. Жінка, яка вчила маленьких діточок у приватній школі в Новій Англії, загине, мов Наполеон. Якщо пощастить, то оцей тихий голос, який її сварив і тривожив, буде тією частиною старої Надін, що загине останньою. Але врешті й цей голос зникне.

Вона йшла, денна спека посилювалася. Її обличчям котився піт. На обрії, в тому місці, де траса сходилася з небом кольору линялих джинсів, переливалося ртутне марево. Вона розстібнула блузку і зняла її, пішла далі в білому бавовняному ліфчику. «Обгорю — ну то й що? От чесно, люба моя, мені до одного місця».

До вечора її високі вилиці взялися страшним, трохи ліловим відтінком червоного. Вечірній холод прийшов раптово, і вона затремтіла й згадала, що все потрібне для табору залишилося на «веспі».

Вона з сумнівом роззирнулася, побачила тут і там машини; деякі з них зав’язли в піску по саму прикрасу на капоті. Надін подумала, що якщо вона сховається в котрійсь із цих могил, то їй стане погано — навіть гірше, ніж від цих сонячних опіків.

«Я марю», — подумала вона.

Проте це нічого не означало. Надін постановила, що краще йтиме всю ніч, ніж сховається в такій машині. Коли б вона зараз знову була на Середньому Заході. Там можна було знайти сарайчик, повітку з сіном, поле конюшини. Чисте, м’яке місце. А тут була сама тільки дорога, пісок, пропечений пустельний ґрунт.

Вона відкинула з обличчя довге волосся — й апатично відчула, що була б рада померти.

Тепер сонце вже сіло за обрій, день завис точно між світлом і темрявою. Вітер, який налітав на неї, раптом став холодний, як смерть. Вона в раптовому переляку роззирнулася.

Було дуже холодно.

Пагорби стали темними монолітами. Піщані дюни — зловісними перекинутими колóсами. Навіть колючі стовпи кактусів-саґваро нагадували кістляві пальці мерців, які звинувачують її, показують на неї з мілких могил.

Угорі поволі оберталося космічне колесо неба.

Раптом їй пригадалися слова пісні Боба Ділана — холодні, невтішні: «Загнаний, мов крокодил… у полі кукурудзи…»

А за нею — інша пісня «Іґлз», яка її несподівано злякала: «І я хочу спати з тобою в пустелі цю ніч… де мільйони зірок угорі…»

Раптово вона зрозуміла: він тут.

Зрозуміла ще до того, як він обізвався.

— Надін! — його тихий голос із темряви, яка дедалі густішає. Надзвичайно тихий — і остаточний жах огорнув її, силою подібний до відчуття повернення додому.

— Надін, Надін… як я люблю кохати Надін.

Вона озирнулась — і він був там, вона завжди розуміла, що колись це станеться, усе так просто. Він сидів на капоті старого седана «шевроле» (а щойно він там був? Вона не могла точно сказати, але їй видавалося, що ні), схрестивши ноги, злегка поклавши руки на коліна линялих джинсів. Він дивився на неї і ніжно всміхався. Але в його очах не було ні краплі ніжності. Вони спростовували будь-яку думку, що цей чоловік здатний відчувати ніжність. Вона побачила чорну радість, яка нескінченно танцювала в тих очах, як ноги щойно повішеного — в люку під ешафотом.

— Здрастуй, — мовила вона. — Я тут.

— Так. Нарешті ти тут. Як обіцяно.

Його усмішка стала ширшою, і він простягнув їй руки. Вона взялася за них і відчула, яким жаром він пашить. Він випромінював його, немов цегляна грубка. Його гладенькі, позбавлені ліній руки пройшлися по її руках — і зімкнулися на них міцно, мов наручники.

— О Надін, — прошепотів він і нахилився поцілувати її. Вона ледь розвернула голову, дивлячись на холодний вогонь зірок, і поцілунок потрапив не так у губи, як під підборіддя. Його не обманути. Вона відчула на своїй шкірі насмішкуватий вигин його посмішки.

«Він викликає в мене огиду», — подумала вона.

Але ця огида була тільки лускатою шкіркою на чомусь гіршому — на зачерствілій, довго приховуваній хіті, давньому нариві, який нарешті луснув — і з нього вилилася противна речовина, задавнена перегоріла ніжність. Його руки, які ковзали її спиною, були гарячіші навіть за сонячний опік. Вона наблизилася до нього, і раптом тонке сідло між її ніг здалося їй повнішим, пухкішим, ніжнішим, чутливішим. Шов на брюках почав терти обережно й непристойно — від цього їй хотілося потерти себе, звільнитися від цього пекучого відчуття раз і назавжди.

— Скажи мені одну річ, — мовила Надін.

— Що забажаєш.

— Ти казав: «Як обіцяно». Хто обіцяв мене тобі? Чому мене? І як мені тебе називати? Я навіть цього не знаю. Більшу частину життя я знала про тебе, але я не знаю, як тебе називати.

— Називай мене Річард. То моє справжнє ім’я. Називай мене так.

— Це твоє справжнє ім’я — Річард? — із сумнівом спитала вона, а він тихо розсміявся їй у шию, і по шкірі Надін побігли мурашки від огиди й хоті. — А хто обіцяв?

— Надін, — відказав він. — Я забув. Ходімо.

Він зіскочив із капота машини, не відпускаючи її рук, — і вона вже готова була вирвати їх і кинутися тікати… але чим це допоможе? Він помчить за нею, дожене, зґвалтує.

— Місяць, — промовив він. — Повний. Я теж. — Він поклав її руку на гладеньку пахвину своїх линялих джинсів — і там було щось жахливе, щось пульсувало за зубчастим холодом «блискавки».

— Ні, — тихо сказала вона, намагаючись прибрати руку, думаючи, як це все далеко від тієї іншої місячної ночі, як недосяжно далеко. То був немов інший кінець райдуги часу.

Він притис її руку до себе.

— Ходи в пустелю і будь моєю жінкою, — промовив він.

— Ні!

— Уже запізно казати «ні», дорогенька.

Вона пішла з ним. Там було постелено на землі, а поряд — чорні кістки багаття і вгорі — срібні кістки місяця.

Він поклав її там.

— Гаразд, — видихнув він. — Ну, гаразд…

Його пальці розстібнули пряжку на поясі, потім ґудзик, потім «блискавку».

Вона побачила, що він має для неї, — і закричала.

Від цього крику темний чоловік посміхнувся в нічній пітьмі — широко, блискуче, непристойно, — і місяць дивився вниз на обох, роздутий, сирно-жовтий.

Надін кричала, кричала і намагалася відповзти геть, але він схопив її; вона щосили стискала ноги, але одна з тих рук із порожніми долонями ввійшла між них, і вони розступилися, як вода, — і вона подумала: «Я буду дивитися вгору… На місяць… я нічого не відчуватиму, і все скінчиться… скінчиться… я нічого не відчую…»

І коли смертельний холод його ковзнув у неї, і рвався в неї і з неї, і бив, мов блискавка, вона опиралась, але це було марно. Він врізався в неї, як загарбник, як нищівна сила, і холодна кров линула її стегнами — і він опинився в ній, до самої матки, і місяць стояв у її очах, його холодний і срібний вогонь, і коли він кінчив — то було наче розплавлене залізо, розплавлений чавун, розплавлена мідь, і вона теж кінчила — і заволала від неймовірної насолоди, від жаху, від страху, крізь чавунні й мідні брами проходячи в край безумства, а за нею нісся, ніс її, як вітер несе осінній листок, рев його сміху; вона дивилася, як тане його лице, — і тепер воно стало кошлатою мордою демона, що схилилася над нею, демона з очима, що палають жовтим вогнем, ці очі були вікнами до пекла, страшнішого за будь-що уявлене, а проте вони були повні моторошних веселощів, ці очі стежили за кривими провулками похмурих нічних містечок; ці очі горіли, вони були блискучі і, врешті-решт, позбавлені розуму. Він почав знову… і знову… і знову. Здавалося, це не скінчиться ніколи. Холодний. Він був холодний, як смерть. І старий. Старший за людство, за землю. Знову і знову він наповнював її своїм нічним сіменем, криком, сміхом. Земля. Світло. Оргазм. Знову оргазм. Останній її зойк підхопить нічний вітер і занесе в найдальші з таємних кімнат ночі, туди, де без ліку зброї лежить і чекає на нового господаря. Кошлата голова демона, його роздвоєний язик. Його смертельний подих на її обличчя. Тепер Надін опинилась у краї безумства. Залізна брама замкнулася.

Місяць!..

——

Місяць уже майже зайшов.

Він зловив ще одного кролика, маленьку, тремтливу живу істоту, голими руками і скрутив йому шию. Розклав багаття на рештках старого — і тепер кролик смажився і навсібіч смугами розходився аромат. Вовків не було. Сьогодні вони трималися далі — і так було гоже й правильно, так їм і належало чинити. Адже це як-не-як шлюбна ніч, і ота затуманена й апатична істота, яка мляво сидить по той бік вогнища — це рум’яна молода.

Він узяв руку з її коліна і підняв. Коли відпустив — рука залишилася на тому місці: приблизно на рівні її губ. Він якусь мить роздивлявся це явище, а потім поклав її руку на місце. Там її пальці почали ворушитися, звиватися, як змії перед смертю. Він наставив два пальці на її очі — вона не моргнула. Вона сиділа й дивилася в одну точку.

Він був не на жарт здивований.

Що ж він із нею зробив?

Він не міг згадати.

Та й не важливо. Вона вагітна. Якщо вона, крім того, впала в кататонію — то що з того? Вона — чудовий інкубатор. Вона виростить, виносить його сина, а потім, виконавши своє завдання, може хоч і померти. Адже вона по це сюди прийшла.

Кріль приготувався. Він розламав його надвоє. Її частину поділив на крихітні шматочки, як для малої дитини. Він згодовував їй м’ясо по шматочку. Деякі випадали їй з рота на коліна напіврозжовані, але більшу частину вона з’їла. Якщо вона так і залишиться, потрібно буде, щоб хтось її доглядав — може, Дженні Енґстрьом.

— Було дуже гарно, люба, — тихо промовив він.

Надін порожніми очима дивилася на місяць. Флеґґ м’яко всміхнувся і з’їв свою весільну вечерю.

Після гарного сексу йому завжди хотілося їсти.

——

Він прокинувся в другій половині ночі і сів на постелі, наляканий, спантеличений… так інстинктивно, не розуміючи, боїться тварина — хижак, який відчуває, що хтось, можливо, полює на нього.

Чи це був сон? Видіння?..

Вони йдуть.

Переляканий, він намагався зрозуміти цю думку, розташувати її в певному контексті. Не вдавалося. Воно висіло в повітрі саме собою — як лихий знак.

Вони вже ближче.

Хто? Хто це ближче?

Нічний вітер шепотом пролетів повз, неначе приносячи якийсь запах. Хтось наближається, і…

Хтось іде звідси.

Поки він спав, хтось пройшов на схід повз його табір. Той самий невидимий третій? Він не знав. У небі стояв повний місяць. Чи той третій утік? Від цієї думки його охопила паніка.

Так, а хто ж іде сюди?

Він подивився на Надін. Вона спала, міцно згорнувшись у позу ембріона, якої його син прибере лише через кілька місяців.

Чи є в нього місяці?

І знову набігло відчуття паніки, відчуття того, що все починає розсипатися, кришитися. Він знову ліг, переконаний, що цієї ночі йому вже не спати. Але все ж заснув. І коли він наступного ранку заїхав у Веґас, то знову всміхався і майже забув нічну паніку. Надін слухняно сиділа поряд — велика лялька, в животі якої надійно сховане сім’я.

Він подався до «Ґранд-готелю» і там дізнався, що сталося, поки він спав. Він побачив, як вони на нього дивляться: обережно, питально — і знову страх торкнувся його легкими, як у нічного метелика, крилами.

Розділ 66

Приблизно тоді, коли Надін Кросс починала усвідомлювати певні істини, які, можливо, мали бути самоочевидними, Ллойд Генрейд сидів сам-один у барі «Левеня», не без махлювання розкладаючи пасьянс «Великий годинник». Він був страшенно лютий. В Індіан-Спрінгс того дня сталася пожежа — один мертвий, троє поранених, один з яких, скоріш за все, від важких теплових опіків помре. У Веґасі не було нікого, хто вмів лікувати такі опіки.

Карл Гок приніс цю новину. Він був надзвичайно розлючений, а то не такий чоловік, думкою якого можна легковажити. До епідемії він був пілотом «Озарк Ейрлайнз»[162], раніше — моряком і за бажання міг переламати Ллойда надвоє однією рукою, другою при цьому мішаючи собі дайкірі. За словами Карла, протягом своєї довгої і строкатої кар’єри він убив кількох людей, і Ллойд був схильний йому вірити. Не те що Ллойд фізично боявся Карла Гока; пілот був здоровенний і сильний, але страшився Ходака так само, як і всі на Заході, а в Ллойда на шиї висів талісман Флеґґа. Але він був одним із нечисленних тутешніх літунів, а з огляду на це з ним слід було поводитися дипломатично. І, як не дивно, Ллойд був не останнім дипломатом. Свідчення цього були прості, але промовисті: він провів кілька тижнів з одним психом на прізвисько Бац Фрімен — і вижив. Також провів кілька місяців у товаристві Рендалла Флеґґа, але досі дихав і зберігав здоровий глузд.

Карл прибув приблизно о другій 12 вересня з мотоциклетним шоломом під пахвою. На лівій щоці в нього був некрасивий опік, на одній руці — пухирі. Була пожежа. Погана, але могло бути й гірше. Вибухнула цистерна з пальним, і палаючий бензин розлився по всьому майданчику.

— Добре, — мовив Ллойд. — Я перекажу головному. Поранені в лазареті?

— Так. Фредді Кампанарі, певне, до заходу сонця не дотягне. Так що лишаються два пілоти — я й Енді. Скажи йому, і дещо ще скажи, коли він повернеться. Я хочу, щоб цей Мудак-Сміттєбак пішов на хуй з Індіан-Спрінгс. Або він, або я!

Ллойд уважно подивився на Карла Гока.

— Правда?

— Та, блін, сказано ж.

— Ну от що я тобі скажу, Карле, — промовив Ллойд. — Цього я переказати не зможу. Якщо хочеш йому команди давати, то роби це вже сам.

У Карла раптом вигляд став спантеличений і трохи наляканий. На його грубому обличчі страх виглядав дуже химерно.

— Ага, розумію, про що ти. Я просто втомився дуже, заїбався, Ллойде. Обличчя болить пекельно. Не хотів тебе підставляти.

— Та все нормально, чуваче. На те я тут і є, — іноді Ллойд волів, щоб це було не так. У нього теж починала боліти голова.

Карл сказав:

— Але треба, щоб він пішов. Якщо треба, щоб це сказав я, скажу. У нього, звісно, є отакий чорний камінь. Він, мабуть, у високого чоловіка в улюбленцях. Але от послухай, — Карл сів і поклав свій шолом на стіл для бакара. — У цій пожежі винен Сміттєбак. Христе-Боже, як ми взагалі на хуй кудись злетимо, якщо один із людей головного підпалює пілотів?

Кілька людей, які проходили вестибюлем «Ґранд-готелю», кидали нервові погляди на стіл, де сиділи Ллойд із Карлом.

— На півтону нижче, Карле.

— Гаразд. Але ти бачиш проблему, так?

— А ти наскільки певен, що це зробив Сміттєбак?

— Слухай, — мовив Карл, нахиляючись вперед, — він був в автопарку, ага? Довго там був. Його там багато хто бачив, не тільки я.

— А я думав, він десь лазить. У пустелі. Ну, всяку всячину шукає.

— Так от він повернувся, ага? Отой піскохід, на якому він їздить, був повний чого тільки не… Бог знає, де він це бере, просто не уявляю. Він хлопців у перерві за кавою насмішив. Ти ж знаєш його: йому зброя — як дитині цукерка.

— Так…

— Останнє, що він нам показав, — це запалювальні міни. Смикаєш за кільце — і там такий маленький фосфорний вибух. Потім з тридцять-сорок хвилин нічого, залежно від розміру міни, так? Розумієш? А потім горить, як чорт. Вогонь маленький, але дуже сильний.

— Ага.

— Так отож, Бачок ото показує, аж слину пускає — ну а тут Фредді Кампанарі й каже: «Слухай, хто з вогнем грається, той у ліжку пісяється, Сміттєбаче!». А Стів Тобін — ти ж його знаєш, приколіста кусок — той і каже: «Хлопці, ви сірники ховайте, Бачок повернувся!». А зі Сміттєбаком тут щось зробилося. Подивився на нас усіх, щось пробурмотів під ніс. Я близько сидів, чув, він щось таке промимрив: «Годі питати мене про стару Семпл із чеком!». Тобі це про щось говорить?

Ллойд похитав головою. Ніякі факти про Чувака-Сміттєбака нічого йому не казали.

— То він просто пішов. Узяв усе те, що нам показував, і пішов. Ну нам нікому це особливо приємно не було. Ми його почуттів ображати не хотіли. Більшості з наших Сміттєбак насправді подобається. Чи подобався… Він же як дитина, розумієш?

Ллойд кивнув.

— А через годину ця чортова цистерна вибухає, як ракета. А поки ми прибираємо те, що порозбивалось, я випадково вгору глянув — бачу: Сміттєбак у своїй машинерії піщаній коло барака сидить, у бінокль на нас дивиться.

— Це все? — полегшено спитав Ллойд.

— Нє. Коли б то так, то я б до тебе й не ходив із цим, Ллойде! Але я від того замислився, як так вийшло, що машина підірвалася. Таке якраз робиться запалювальною міною. У В’єтнамі конґівці ними підривали багато наших складів з боєприпасами — нашими ж, бляха, мінами. Чіпляють на вантажівку, на вихлопну трубу. Якщо машину ніхто не заводить — вибухає через свої півгодини. Якщо машину заведуть — то коли труба розігріється. Хоч так, хоч сяк, а — бабах! — і прощавай, машино. Тільки от одне не зовсім сходиться: у нас там завжди десяток чи більше машин з пальним в автопарку, і ми їх не в якомусь конкретному порядку використовуємо. То коли ми віднесли бідолаху Фредді в лазарет, то я і Джон Вейт пішли туди. Джон відповідає за автопарк — психував страшенно. Він там Сміттєбака раніше бачив.

— Він певний, що то Чувак-Сміттєбак?

— Із такими опіками по всій руці наче важко помилятися, нє? Правда? Тоді про це ніхто нічого такого не подумав. Він там просто нипав, та й це його робота, так же ж?

— Так, певне, так і варто сказати.

— От ми з Джоном давай оглядати решту машин. І, йопересете, — на кожній міна. Він їх поначіпляв на вихлопні труби просто під самі цистерни з пальним. Першою вибухнула та машина, яку ми завели, бо в неї труба нагрілась, як я ото тобі казав, ага? І решта теж ось-ось мали шарахнути. Від двох-трьох уже й дим ішов. Деякі цистерни були порожні, але не менш як п’ять були з реактивним пальним. Ще десять хвилин — і вся база б на хрін пропала!

«Господи Ісусе, — печально подумав Ллойд. — Таки дійсно погано. Так погано, що далі майже нікуди…»

Карл показав йому обпечену руку.

— Оце я отримав, знімаючи оті гарячі штуки. Тепер тобі ясно, чого він має піти геть?

Ллойд, вагаючись, сказав:

— Може, хтось оті міни покрав у нього з кузова, поки він відлити ходив чи що.

Карл терпляче промовив:

— Ні, було не так. Хтось його образив, коли він демонстрував свої цяцьки, — і він спробував усе спалити. Та чорт, і справді мало не спалив! Треба щось робити, Ллойде.

— Добре, Карле.

Решту дня він розпитував, чи не бачив хто Сміттєбака, чи не знає, де він. Обережні погляди, заперечні відповіді. Чутка поширювалася. Може, то й на краще. Хто його побачить, швидко про це доповість, сподіваючись завоювати прихильність головного. Проте Ллойдові щось підказувало, що ніхто Сміттєбака ближчим часом не побачить. Він дав їм трохи жару — а тоді покотив своїм усюдиходом у пустелю.

Ллойд подивися на свій пасьянс на столі й постарався стримати бажання змести все одним махом на підлогу. Натомість підглянув, де лежить наступний туз, і продовжив усе розкладати. Яка різниця. Коли Флеґґові він буде потрібний, той його хоч із-під землі дістане. Старий кент Бачок урешті закінчить на хресті — як той Гек Дроґан. Не пощастило чувакові.

Але в глибині душі Ллойд не був такий уже впевнений у всьому.

Останнім часом багато що йшло не так, як йому подобалося. Ось, приміром, Дейна. Флеґґ знав про неї, але вона не розкололася. Якось їй вдалося врятуватися самогубством — і він так нічого й не дізнався про третього шпигуна.

І це ще одне. Як же так: Флеґґ сам не знає про того третього шпигуна? Про старого пердуна дізнався, коли повернувся з пустелі, про Дейну знав і детально розповів, як із нею поводитись. Але це не спрацювало.

А тепер от Чувак-Сміттєбак.

Сміттєбак — людина не остання. Може, раніше він і сидів ззаду, але не зараз. У нього на шиї камінь чорного чоловіка — такий, як і в Ллойда. Після того як Флеґґ підсмажив мозок цьому язикатому юристові в Лос-Анджелесі, Ллойд бачив, як Флеґґ поклав руки на плечі Сміттєбакові і тихо сказав йому, що всі його сни були віщі. А Сміттєбак прошепотів:

— За тебе — життя.

Ллойд не знав, що ще могло бути між ними, але було цілком зрозуміло, що цей чоловік нишпорить пустелею з благословіння Флеґґа. А тепер Чувак-Сміттєбак почав усе розносити.

Через що поставали доволі серйозні питання.

Ось тому Ллойд і сидів тут сам о дев’ятій вечора, махлюючи з пасьянсом і шкодуючи, що не напився.

— Містере Генрейде!

Що ще? Він підвів очі й побачив миловиду дівчину з вередливим личком. Обтислі білі шорти. Ліфчик, який не повністю прикривав ареоли сосків. Точно секс-бомба, тільки вигляд у неї нервовий, майже хворобливо бліда. Вона, не тямлячись, гризла нігті, уже сильно обкусані.

— Що?

— Мені… мені треба бачити містера Флеґґа, — сказала вона. Голосу їй не вистачило, останнє слово вона промовила пошепки.

— Що, правда? А я, по-твоєму, хто — його секретарка?

— Ну… мені казали… що треба до вас…

— Хто?

— Ну… Анджі Гіршфілд. Вона.

— Тебе як звати?

— А, я Джулі, — вона захихотіла якось рефлекторно. Страх з її лиця не сходив, і Ллойд утомлено подумав: «Ну от, яке ще гівно у вентилятор потрапило?» Така дівка без дійсно серйозної причини не стала б шукати Флеґґа. — Джулі Ловрі.

— Ну от, Джулі Ловрі, Флеґґа зараз у Лас-Веґасі нема.

— А коли вернеться?

— Не знаю. То прийде, то піде, сирену не чіпляє. І мені він не доповідає. Якщо маєш що сказати, то кажи, а я йому перекажу.

Вона з сумнівом глянула на нього, і Ллойд повторив їй те, що сьогодні вже казав Карлові Гоку.

— На те я тут і є, Джулі.

— Добре, — а тоді квапливо: — Якщо це важливо, ви йому скажіть, що це я сказала вам, Джулі Ловрі.

— Гаразд.

— Не забудете?

— Та Боже мій, ні! Так що ж ти хочеш розказати?

Вона надула губки.

— Ну не треба так зло до мене.

Він зітхнув і поклав пачку карт, яку тримав у руках, на стіл.

— Ні, — промовив він, — не буду… Ну так що ж?

— Це опудало. Якщо він тут, то я гадаю, він — шпигун. Я просто подумала, що вам це треба знати, — її очі зло зблиснули. — Цей бовдур мені пістолетом погрожував!

— Який саме бовдур?

— Ну, там я бачила дебіла і вирішила, що й це опудало глухоніме має бути з ним, розумієте? Вони ж не наші, видно. То я вирішила, що вони з того боку прийшли.

— Он як.

— Ага.

— Ну я, їй-богу, абсолютно не розумію, про що ти говориш. День був довгий — і я втомився. Якщо ти будеш вести беглузді балачки, Джулі, то я спати піду.

Джулі сіла, схрестила ноги й розповіла Ллойдові про зустріч із Ніком Андросом і Томом Калленом у своєму рідному містечку Претт, штат Канзас. Про «Пепто-бісмол» («Я просто трохи розважалася з тим дурником, а той глухонімий — на мене з пістолетом!»). Розповіла навіть, як обстріляла їх, коли вони виїжджали з міста.

— І що це доводить? — спитав Ллойд, коли вона закінчила. Слово «шпигун» його трохи пожвавило, але тепер він уже з нудьги засинав.

Джулі знову надула губки й закурила.

— Кажу вам. Цей дебіл — він зараз тут. От закластись готова, що він — шпигун.

— Том Каллен його звати, кажеш?

— Так.

Щось спливло в його пам’яті. Каллен був великим білявим хлопакою, без кількох клепок точно, але вже точно не такий лихий, як ця трасова шльондра його змалювала. Ллойд спробував пригадати щось іще — і не пригадав. Люди й далі сходилися до Веґаса по шістдесят, а то й сто на день. Уже за всіма годі було встежити, а Флеґґ казав, що приплив стане ще більшим і тільки потім почне меншати. Ллойд подумав, що можна сходити до Пола Берлсона, який записував усіх мешканців Веґаса, і дізнатися, що той Каллен за один.

— Ви його заарештуєте? — спитала Джулі.

Ллойд подивився на неї.

— Зараз тебе заарештую, якщо не відчепишся, — відказав він.

— От, їбать, молодець! — пронизливо крикнула Джулі Ловрі. Вона підскочила на ноги, люто подивилася на нього. У цих вузьких бавовняних шортах здавалося, що ноги в неї росли від самого підборіддя. — Отак роби вам добро!

— Я перевірю.

— Так, знаю я ці балачки.

Вона, тупаючи ногами, пішла геть, обурено гойдаючи дупцею.

Ллойд втомлено й трохи насмішкувато провів її очима, думаючи, скільки навіть зараз, після супергрипу, у світі таких тьолок, на яких і пробу ніде ставити. Закадрити таку легко — але потім стережися нігтів. Родички отих павучих, які в самця кров після сексу випивають. — тільки що ці ще цілуватися вміють. Минуло два місяці, а вона досі така зла на того глухонімого. Як там його звати, вона казала? Андрос?

Ллойд витяг із задньої кишені потертий чорний блокнот, послинив палець і знайшов чистий аркуш. То був його склерозник — і він був повний під зав’язку усіляких дрібних записок самому собі: починаючи від того, щоб поголитися перед зустріччю з Флеґґом, аж до виділеного в рамочку меморандуму зробити інвентаризацію препаратів в аптеках до того, як люди почнуть уживати морфін і кодеїн. Скоро буде потрібна нова книжечка.

Простим, кривуватим школярським почерком він накидав: «Нік Андрос чи може Андротс — німий. У місті?» А нижче: «Том Каллен, перевірити у Пола». Він сховав записник назад у кишеню. У сорока милях на північний схід звідти темний чоловік вивершив свої довготривалі стосунки з Надін Кросс під блискучими зірками пустелі. Йому було б цікаво дізнатися, що друг Ніка Андроса в Лас-Веґасі.

Але він спав.

Ллойд сумно й похмуро подивився на свій пасьянс, забуваючи вже і про Джулі Ловрі, і про її злість, і про її маленьку міцну дупку. Він відшукав ще одного туза і зі смутком подумав знову про Чувака-Сміттєбака і про те, що скаже (чи зробить) Флеґґ, коли Ллойд йому розповість.

——

Тим часом, коли Джулі Ловрі вийшла з бару «Левеня» з відчуттям, що їй насрали в душу за те, що вона не більше не менше як виконала свій громадянський обов’язок, Том Каллен стояв біля великого гарного вікна у своїй квартирі на іншому кінці міста і замріяно милувався повним місяцем.

Настав час іти.

Час повертатися.

Ця квартира була не така, як його будиночок у Боулдері. Вона була обставлена, проте не прикрашена. Він тут не почепив жодного постера на стіну, жодне опудало на дроті не підвісив. Це місце було просто тимчасовою станцією, і тепер настав час вирушати. Том радів. Тут йому зовсім не подобалося. Тут якось так пахло — сухо, гнило, але важко навіть точно описати як. Люди здебільшого були хороші, дехто йому й зовсім подобався, як і ті, хто в Боулдері, — наприклад, Анджі і її малюк Дінні. Ніхто не кепкував з його загальмованості. Йому дали роботу, з ним весело жартували, а в обідню пору він міг вимінювати в інших смачніші харчі з їхніх підобідків. То були хороші люди, мало чим відмінні від боулдерських, наскільки він міг судити, але…

Але від них якось так пахло.

Здавалося, що вони весь час на щось очікують, за чимось спостерігають. Іноді вони дивним чином замовкали, а їхні очі втрачали вираз — ніби їм усім водночас сниться той самий поганий сон. Вони робили всяке, не питаючи, навіщо, для чого це робиться. Здавалося, вони всі роблять щасливі обличчя, тільки їхні справжні лиця, що ховаються під тими щасливими, — то страшні морди. Колись він про таке страховисько кіно бачив: воно зветься вовкулака.

Над пустелею плив місяць — високий, примарний і вільний.

Він побачив Дейну з Вільної зони. Лише один раз — більше не бачив. Що з нею сталося? Вона теж прийшла на розвідку? Чи повернулася?

Том не знав. Але йому було страшно.

У зручному кріслі перед уже непотрібним кольоровим телевізором лежав маленький рюкзак. Він був повний вакуумних упаковок з нарізкою шинки, ковбасок «Слім Джим» і солоних крекерів. Том узяв його й вийшов.

Іти вночі, вдень спати.

Він вийшов у двір, не озираючись. Місяць був такий ясний, від Тома навіть падала тінь на потрісканий цемент, де раніше майбутні азартні гравці ставили машини з нетутешніми номерами.

Том поглянув на примарну монету, що пливла в небесах.

— ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «місяць», — прошепотів він. — Боже, так. Том Каллен знає, що це означа.

Його велик стояв прихилений до рожевої потинькованої стіни будинку. Він зупинився, поправив рюкзак, тоді сів на велосипед і покотив міжштатною трасою. Об одинадцятій вечора він уже виїхав із Лас-Веґаса і крутив педалі на схід розділовою смугою траси I-15. Ніхто його не побачив. Ніхто не здійняв тривогу.

Його розум розслабився, жодні думки не думалися — так зазвичай бувало, коли він успішно подбав про найнеобхідніше. Том рівно їхав уперед, усвідомлюючи тільки легкий вітер, що приємно холодив спітніле обличчя. Час від часу від об’їжджав піщану дюну, яка вилізла з пустелі й поклала на шлях свою білу руку, схожу на руку скелета, а за містом довелося також уважно обминати затор, «дивуйтеся мені, могутні і хоробрі»[163], як іронічно висловився б із цього приводу Ґлен Бейтман.

О другій ночі він зупинився підкріпитися крекерами з ковбасками, попити «Кул-ейду» з великого термоса, причепленого ззаду до велосипеда. І поїхав далі. Місяць уже сідав. Лас-Веґас віддалявся з кожним обертом шин. Від цього йому було приємно.

Але о пів на п’яту ранку 13 вересня його накрила холодна хвиля страху. Ще страшнішою вона була від несподіваності, від непояснюваності — на перший погляд. Том би заплакав на весь голос, але йому раптом відібрало мову — голосові зв’язки заклякли. М’язи ніг теж застигли — і він просто котився за інерцією у світлі зірок. Чорно-білий негатив пустелі розгортався перед його очима дедалі повільніше й повільніше.

Він був близько.

Чоловік без обличчя, демон, який нині ходив по землі.

Флеґґ.

Високий чоловік — так вони його називали. Про себе Том звав його «чоловік, який посміхається». Тільки під владою його посмішки кров стигла в жилах і тіло холонуло, сіріло. Цей чоловік міг поглянути на кота — і кіт починав блювати власною шерстю. Якщо він ішов будівництвом, робітники влучали молотком собі по пальцях, клали черепицю не тим боком і, мов сновиди, ступали з карнизів, і…

…і, о Боже мій, він не спить!

Том не стримав тихого скімлення. Він відчув раптове безсоння. Побачив — чи то відчув — Око, яке розтулилося в передранкову темряву, страхітливе червоне Око, яке все ж лишалося дещо заспаним і неуважним. Воно оберталося в темряві. Дивилося. Виглядало його. Воно знало: Том Каллен тут — тільки не знало, де саме.

Його майже нечутливі ноги намацали педалі — і він помчав геть, дедалі швидше, схилившись над кермом, щоб зменшити опір вітру, розганявся майже до польоту. Якби йому на шляху трапилася розбита машина, він би врізався в неї на повному ходу і, мабуть, убився б.

Потроху він відчув: ця темна, жарка сутність уже лишалася позаду. Але найбільшим дивом було те, що жахливе червоне Око подивилося в його бік, проминуло його, не помітивши («Може, тому, що над кермом оце схилився я», — не дуже до ладу міркував Том Каллен) … а тоді знову заплющилося.

Темний чоловік знову заснув.

Що відчуває кролик, коли на нього темним хрестом падає тінь яструба… а потім проминає, не спинившись, не сповільнившись? Що відчуває миша, коли кота, який цілий день терпляче стеріг вихід з нірки, хазяїн бере і без церемоній викидає за двері? Що відчуває олень, коли тихо проходить повз могутнього мисливця, який хропе після двох пляшок пива, випитих за обідом? Може, вони всі нічого й не відчувають, а може — відчувають те саме, що Том Каллен, коли мчав крізь оту чорну й небезпечну сферу впливу — велике, електричне, вибухове полегшення, нове народження. А головне в тому було важко здобуте відчуття безпеки, і така удача сприймалася як знак з небес.

Том їхав до п’ятої ранку. Попереду небо ставало темно синім, із золотавим мереживом світанку. Зорі блякли.

Том ледве ворушив ногами. Проїхав трохи далі, потім помітив крутий укіс приблизно в сімдесяти ярдах[164] праворуч від траси. Він підкотив велосипед до нього і спустився в сухе русло. Керуючись інстинктивним бажанням, він нависмикував сухої трави, наламав мескітових гілок і замаскував більшу частину велосипеда. Ярдах у десятьох[165] від велосипеда дві великі скелі прихилились одна до одної. Том заповз у тінь між них, накрив голову курткою і майже одразу заснув.

Розділ 67

Ходак повернувся до Веґаса.

Прибув він приблизно о пів на десяту ранку. Ллойд побачив його тоді. Флеґґ також побачив Ллойда, але не звернув на нього уваги. Він ішов вестибюлем «Ґранд-готелю», ведучи жінку. Усі озиралися на нього, хоча практично кожен уникав дивитися на темного чоловіка. Її волосся було повністю білосніжне. Вона сильно обгоріла на сонці — настільки, що Ллойду пригадалися жертви пожежі в Індіан-Спрінгс. Біле волосся, обгоріла шкіра, абсолютно порожні очі. Вони дивилися на світ — і виражали щось з-поза меж спокою, навіть більше, ніж ідіотизм. Ллойд такі очі бачив один раз. У Лос-Анджелесі, коли темний чоловік покінчив з Еріком Стреллертоном — юристом, який збирався розповісти Флеґґові, що і як робити.

Флеґґ ні на кого не дивився. Він шкірився. Він підвів жінку до ліфта, завів у ліфт. Двері за ними зачинились — і вони поїхали нагору.

Наступні шість годин Ллойд намагався все організувати, щоб бути готовим, коли Флеґґ викличе його й накаже доповідати. Ллойду здавалося, що він контролює все, що треба. Тільки от треба підійти до Пола Бьорсона й розпитати про того Тома Каллена — раптом Джулі Ловрі дійсно випадково помітила щось суттєве. Ллойд не вважав це ймовірним, але з Флеґґом краще перепильнувати, ніж недопильнувати. І то значно краще.

Він узяв телефонну слухавку і терпляче почекав. За кілька секунд клацнуло і почувся теннессійський акцент Ширлі Данбар.

— Оператор слухає.

— Привіт, Ширлі. Це Ллойд.

— Ллойд Генрейд! Як ся маєш?

— Та нічого так, Ширл. Спробуєш мене з’єднати з номером 6214?

— З Полом? Його вдома нема. Він в Індіан-Спрінгс. Але, певне, спробую його підловити на базі.

— Добре, спробуй.

— Ану-ну. Слухай, Ллойде, коли зайдеш, тортика мого до кави покуштуєш? Я кожні два-три дні свіженький печу.

— Скоро, Ширлі, — скривившись, відказав Ллойд. Ширлі було сорок років, важила приблизно сто вісімдесят фунтів[166]… і вона поклала око на Ллойда. Через неї його постійно брали на глум, особливо Вітні й Ронні Сайкс. Проте вона була чудовою телефоністкою і творила в мережі Лас-Веґаса справжні дива. Зробити, щоб запрацювали телефони — хоча б найголовніші, — було важливим завданням, на другому місці після електроенергії, але більшість автоматичних перемикачів перегоріли — тож їм довелося повернутися ледь не до еквіваленту коробочок на мотузочках. Також у системі постійно траплялися збої. Ширлі працювала з тим, що було, дивовижно вміло і терпляче навчала решту трьох чи чотирьох операторів.

А також справді пекла гарні торти.

— Дуже скоро, — додав він і подумав, як би це було гарно, коли б до міцного, заокругленого в потрібних місцях тіла Джулі Ловрі додати вміння Ширлі Данбар і її лагідну, незлостиву вдачу.

Її, здається, це задовольнило. На лінії запищало, загуло, разок гулко верескнуло — Ллойдові довелося з гримасою прибрати слухавку далі від вуха. Тоді телефон задзвонив: кілька разів хрипко загарчав.

— Бейлі, база, — промовив голос, від відстані якийсь металевий.

— Це Ллойд, — крикнув він у слухавку. — Пола дай!

— Що поладнати, Ллойде? — спитала Бейлі.

— Пола! Пола Берлсона!

— А, його! Так, він тут якраз сидить, кока-колу п’є.

Запала тиша — Ллойд уже подумав, що зв’язок обірвався — і тут слухавку взяв Пол.

— Тут доведеться кричати, Поле. Зв’язок галімий, — Ллойд не був певен, що Полові Берлсону стане голосу кричати. То був маленький, худенький чоловічок у товстих окулярах, дехто прозивав його містером Крутим, бо той уперто носив костюм-трійку навіть у найтяжчій сухій спеці Веґаса. Але Пол чудово виконував роль інформатора, і Флеґґ колись, охоплений бажанням мислити глобально, казав Ллойдові, що вже у 1991 році Берлсон стане головою таємної поліції. «І та-а-а-ак гарно справлятиметься», — додав Флеґґ, посміхаючись широко й ніжно.

Пол усе-таки зміг говорити трохи голосніше.

— Є в тебе твій список з собою? — спитав Ллойд.

— Так, ми зі Стеном Бейлі саме міркуємо над програмою ротації робочої сили.

— Глянь, будь ласка, є там такий собі Том Каллен?

— Секундочку, — «секундочка» розтяглася на дві чи три хвилини, і Ллойд уже знову замислився, чи не обірвався зв’язок. І тут Пол сказав:

— Так, Том Каллен… ти тут, Ллойде?

— Так, тут.

— Точно не скажеш, із таким станом телефонів. Йому приблизно двадцять два — двадцять п’ять років. Він точно не знає. Легка розумова відсталість. Має деякі робочі навички. Ми його взяли в команду прибиральників.

— Давно він у Веґасі?

— Тижнів зо три.

— З Колорадо?

— Так, але в нас із дюжину людей звідти, які там побули, і їм не сподобалось. А його звідти вигнали. Він займався сексом із нормальною жінкою, і вони, мабуть, боялися за свій генофонд, — засміявся Пол.

— Адресу маєш?

Пол дав йому адресу, Ллойд записав.

— Це все, Ллойде?

— І ще ім’я, якщо маєш час.

Пол засміявся нервовим смішком маленького чоловічка.

— Звичайно, в мене саме перерва.

— Ім’я таке: Нік Андрос.

Пол одразу промовив:

— Цей у мене в червоному списку.

— О! — Ллойд намагався швидко зметикувати, але до швидкості світла йому було далеко. Він уявлення не мав, що таке цей «червоний список» у Пола. — А хто тобі його ім’я сказав?

Пол роздратовано відказав:

— А хто, по-твоєму? Той, хто й решту імен із червоного списку дав!

— А. Добре, — він попрощався й поклав слухавку. За поганого зв’язку світську розмову вести було неможливо, та й Ллойд отримав забагато для роздумів, щоб бажати поговорити просто так.

Червоний список.

Імена, які Флеґґ дав Полові і більше нікому, вочевидь, — хоча Пол вважав, що Ллойд усе про нього знає. Червоний список, що б це означало? Червоний означає «стій».

Червоний означає небезпеку.

Ллойд знову взяв слухавку.

— Оператор слухає.

— Це знову Ллойд, Ширл.

— Ну, Ллойде, ти як…

— Ширлі, я зараз балачки вести не можу. Я тут вийшов на щось, можливо, серйозне.

— Добре, Ллойде, — голос Ширлі втратив усі кокетливі нотки і моментально став повністю діловим.

— Хто у нас досяжний на телефоні в службі безпеки?

— Баррі Дорґан.

— Знайди мені його. І я тобі не телефонував.

— Так, Ллойде. — тепер у її голосі з’явився страх. Ллойдові також було страшно, але також і цікаво.

За мить на зв’язку вже був Дорґан. То був хороший чоловік, що дуже тішило Ллойда. Поліція притягувала забагато людей на зразок Баца Фрімена.

— Я хочу, щоб ви декого мені привели, — сказав Ллойд. — Живим. Живим, навіть якщо це означатиме втрати серед ваших. Його звати Том Каллен, і, напевне, ви зможете його знайти вдома. Приводьте в «Ґранд-готель».

Він назвав Баррі адресу Тома і попросив її повторити.

— Наскільки це важливо, Ллойде?

— Дуже важливо. Ви це зробите як слід, і дехто поважніший за мене буде вам дуже вдячний.

— Добре, — Баррі поклав слухавку, Ллойд також — і він гадав, що Баррі зрозумів і протилежне: «Проїбете — дехто на вас дуже розсердиться!»

Баррі віддзвонився за годину і сказав, що доволі впевнений: Том Каллен утік.

— Але ж він відсталий, — продовжив Баррі, — і машину не водить. Навіть скутер. Якщо він пішов пішки на схід, то далі Драй-Лейку зайти не міг. Ми зможемо зловити його, Ллойде, я точно знаю. Дайте нам зелене світло, — Баррі трохи заговорювався. Він був одним із чотирьох чи п’ятьох людей у Веґасі, які знали про шпигунів, і він прочитав думки Ллойда.

— Дай-но подумаю, — сказав Ллойд і повісив слухавку до того, як Баррі зміг щось сказати. Він навчився міркувати краще, ніж міг навіть уявити собі до епідемії, але ця ситуація здалася йому заскладною. Чому йому про це не казали?

Уперше після зустрічі з Флеґґом у Фініксі Ллойд тривожно відчув, що його позиція може виявитися ненадійною. Таємниці слід берегти. Вони, мабуть, іще можуть спіймати Каллена; і Карл Гок, і Білл Джеймісон могли б помчати навздогін на армійських чоперах, що стояли в ангарах у Спрінгсі, і якщо треба, то вони могли б перекрити всі шляхи, що йдуть на схід через Неваду. Та й це не який-небудь там Джек-Різник чи Доктор Восьминіг[167] — це просто дурник у бігах. Але Боже мій! Якби він знав про того Андроса, що то за один, коли до нього прийшла Джулі Ловрі, то Каллена ж можна було взяти ще в його квартирці в північному Веґасі.

Десь усередині в нього прочинилися двері — і дмухнуло холодним страхом. Флеґґ тут облажався. І Флеґґ може висловити недовіру Ллойдові Генрейду. А це вже серйо-о-озне лайно.

А проте йому слід буде про це сказати. Він, Ллойд, сам не візьме на себе рішення почати облаву. Після історії з Суддею — ні в якому разі. Він зібрався зробити дзвінок по внутрішньому телефону і побачив, як від телефонів саме йде Вітні Горґан.

— Це він, Ллойде, — сказав він. — Хоче тебе бачити.

— Гаразд, — сказав Ллойд, дивуючись, наскільки це спокійно прозвучало: страх усередині його вже був велетенський. А понад усе — йому важливо пам’ятати, що, коли б не Флеґґ, він би вже давно помер від голоду в камері у Фініксі. Нема чого себе обманювати: він належить темному чоловікові з усіма тельбухами.

«Але я не зможу зробити свою справу, якщо він закриє цю інформацію», — подумав він, ідучи до ліфтів. Він натис кнопку пентхаузу, і кабіна швидко рушила. Знову його мучило оте неприємне відчуття: Флеґґ не знав. Третій шпигун пробув тут скільки хотів, а Флеґґ не знав.

——

— Заходь, Ллойде, — лінива усмішка на обличчі Флеґґа над прозаїчним купальним халатом у синю клітинку.

Ллойд увійшов. Кондиціонер працював на повну потужність — і він немов ступив на територію Ґренландії. А проте коли Ллойд пройшов повз темного чоловіка, він відчув, як від цього тіла йде жар. Відчуття було як від перебування в кімнаті, де працює мала, але потужна грубка.

У кутку в білому розкладному кріслі сиділа жінка, яка зранку прибула з Флеґґом. Її волосся було акуратно підколоте, одягнена вона була в просту коротку сукню без рукавів. Її лице було порожнє, без жодного виразу, і від погляду на неї Ллойда кинуло в крижаний холод. Підлітками він із приятелями вкрали на будівництві динаміт, підпалили й закинули в озеро Гаррісон, де той вибухнув. У дохлої риби, яка поспливала після того на поверхню, у затуманених очах стояла така сама порожнеча і байдужість до всього.

— Хочу познайомити тебе з Надін Кросс, — тихо сказав йому Флеґґ із-за спини, від чого Ллойд злякано підскочив. — Моєю дружиною.

Ллойд вражено глянув на Флеґґа і побачив лише насмішкуватий вишкір, танцюючі очі.

— Моя люба, це Ллойд Генрейд, моя права рука. Ми з Ллойдом зустрілись у Фініксі, де Ллойда було ув’язнено, внаслідок чого він ледь не зібрався обідати іншим в’язнем. Власне, закуску Ллойд, можливо, вже скуштував. Правильно, Ллойде?

Ллойд мовчки почервонів і нічого не сказав, хоча жінка все одно була або ненормальна, або накачана чимось по саме нікуди.

— Дай Ллойдові руку, люба, — мовив темний чоловік.

Наче робот, Надін простягла руку. Її очі й далі байдуже дивилися в якусь точку над плечем Ллойда.

«Боже, який кошмар», — подумав Ллойд. Попри холод від кондиціонера, його тіло вкрив легкий піт.

— Дуж’приємно, — сказав він і потис м’яке тепле м’ясо її руки.

Після того Ллойду довелося подолати потужне бажання витерти руку об штани. Рука Надін так і продовжила обм’якло висіти в повітрі.

— Можеш покласти руку, кохана, — сказав Флеґґ. Надін знову поклала руку на коліна, і там рука почала звиватися й викручуватися. Ллойд із чимось на зразок жаху зрозумів, що вона мастурбує.

— Моя дружина неповносправна, — гигикнувши, сказав Флеґґ. — І вона, як то кажуть, при надії. Привітай мене, Ллойде. Я буду татом, — і знову це гигикання; неначе щури тихими швидкими лапами пробігли за старою стіною.

— Вітаю, — промовив Ллойд синіми, немов не своїми губами.

— Ми можемо обговорювати при Надін наші секретики, правда, люба моя? Вона мовчатиме, як могила, хе-хе. Що в Індіан-Спрінгс?

Ллойд зморгнув і спробував перемкнути передачу в голові, почуваючись голим і беззахисним.

— Добре, — нарешті спромігся вимовити Ллойд.

— Добре, кажеш? — темний чоловік нахилився до нього, і на мить Ллойдові здалося, що той зараз відкриє рота і відкусить йому голову, як цукерку. Він відсахнувся. — Я б не назвав це точним аналізом ситуації, Ллойде.

— Є деякі інші речі…

— Коли я захочу поговорити про інші речі, то я і спитаю про інші речі, — Флеґґ підвищив голос, який уже неприємно наближався до крику. Ллойд ніколи ще не бачив таких радикальних змін настрою, і це його надзвичайно злякало. — Просто зараз я хочу почути доповідь про стан справ в Індіан-Спрінгс — і краще б ти, Ллойде, мені доповів: для тебе ж краще!

— Добре, — пробелькотів Ллойд. — Гаразд.

Він витяг із кишені блокнот — і наступні півгодини вони говорили про Індіан-Спрінгс, про літаки Національної гвардії та ракети «сорокопуд». Флеґґ знову почав добрішати, хоча з ним важко було вгадати — і взагалі, маючи справу з Ходаком, не можна уявити нічого гіршого, як сприймати щось як належне.

— Як ти гадаєш, вони можуть полетіли до Боулдера за два тижні? — спитав він. — Наприклад… орієнтовно першого жовтня?

— Карл може, напевне, — з сумнівом промовив Ллойд. — Щодо решти двох не знаю.

— Я хочу, щоб вони були готові, — пробурмотів Флеґґ. Він підвівся з місця і став ходити кімнатою. — Хочу, щоб ці люди ховалися по своїх норах до весни. Хочу вдарити по них уночі, коли вони спатимуть. Пройтися містом з кінця в кінець. Хочу, щоб там було, як у Гамбурґу чи Дрездені у Другу світову.

Він подивився на Ллойда — і його обличчя було бліде, як пергамент, а темні очі горіли на ньому власним шаленим вогнем. Його посмішка була схожа на ятаган.

— Навчимо їх засилати шпигунів. Навесні вони вже мешкатимуть у печерах. А потім ми туди підемо і влаштуємо кабаняче полювання. Навчимо їх засилати шпигунів.

Ллойд нарешті отямився.

— Третій шпигун…

— Ми знайдемо його, Ллойде. Не хвилюйся. Зловимо це падло.

Його посмішка повернулася, темна й чарівна. Проте Ллойд устиг помітити мить розгубленості й страху перед тим, як вона з’явилась. А вже страху він на обличчі Флеґґа побачити ніяк не очікував.

— Здається, ми знаємо, хто він, — тихо сказав Ллойд.

Флеґґ у той момент крутив у руках нефритову статуетку, роздивлявся її. Тепер його рука завмерла. Він застиг на місці, й особлива зосередженість поволі з’явилася на його обличчі. Уперше Кросс подивилася в інший бік: спочатку ковзнула очима в бік Флеґґа, а потім швидко відвела погляд. У пентхаусі немов стало задушливо.

— Що? Що ти сказав?

— Третій шпигун…

— Ні, — з раптовою рішучістю сказав Флеґґ. — Ні. Ти кидаєшся на тінь, Ллойде.

— Якщо я правильно зрозумів, він друг такого собі Ніка Андроса.

Статуетка випала з рук Флеґґа і розбилася. За мить Ллойда було піднято за барки зі стільця. Флеґґ так швидко перескочив через усю кімнату, що Ллойд навіть не встиг це помітити. І обличчя Флеґґа опинилося просто впритул до нього — Ллойда палив отой страшний жар, а чорні тхорячі очі Флеґґа були лише на дюйм від його власних.

Флеґґ кричав:

— А ти тут сидів і розводився про Індіан-Спрінгс? Чого я тебе у вікно не викинув!

Щось — чи то те, що темний чоловік виявився в чомусь вразливим, чи просто розуміння того, що Флеґґ не може його вбити, не дізнавшись усього, — дозволило Ллойдові висловитися на свій захист.

— Я намагався сказати! — кричав він. — Ви мені не дали! І ви мені не показували червоний список, який він там не є! Коли б я про це знав, ми б того засранця взяли ще вчора ввечері!

Тепер Ллойд полетів через усю кімнату й налетів на далеку стіну. Зірки вибухнули в його голові — і він, оглушений, осів на підлогу. Похитав головою, щоб у ній прояснилось. У вухах пронизливо гуло.

Флеґґ, здавалося, збожеволів. Він нервово кидався кімнатою, не тямлячи себе від гніву. Надін принишкла, втислась у своє крісло. Флеґґ потягся до полиці з дрібними сувенірами, населеної цілим зоопарком нефритових тварин молочно-зеленого кольору. Якусь мить він дивився на них майже здивовано, а потім змахнув усі на підлогу. Вони розлетілися, наче маленькі гранати. Більші шматки він копав босою ногою, і вони летіли кімнатою. Темне волосся впало йому на лоб. Він мотнув головою, відкидаючи його, і розвернувся до Ллойда. На його обличчі був гротескний вираз співчуття й жалю — і обидва почуття справжні, як тридоларова купюра, подумав Ллойд. Він підійшов до Ллойда, і той помітив, що Флеґґ наступив на кілька гострих уламків нефриту без жодних ознак болю… і крові.

— Пробач, — мовив він. — Випиймо.

Він простягнув Ллойду руку й допоміг йому підвестися. «Як дитина, з якою сталась істерика», — подумав Ллойд.

— Тобі бурбон без льоду, так?

— Чудово.

Флеґґ пішов до бару й налив по велетенській склянці. Ллойд випив половину своєї одним махом. Склянка трохи задеренчала, коли він поставив її на столик. Але йому стало трохи краще.

Флеґґ сказав:

— Червоний список — то така штука: я не очікував, що він тобі навіщось здасться. Там було вісім імен — зараз п’ять. То їхній уряд плюс стара. Андрос був серед них. Але зараз він мертвий. Так, Андрос мертвий, не маю сумнівів.

Він подивився на Ллойда, зловісно примружившись.

Ллойд розповів усе, час від часу зазираючи в блокнот. Насправді це не було йому потрібно, але так було краще, щоб час від часу уникати цього димуючого погляду. Він почав із Джулі Ловрі й закінчив Баррі Дорґаном.

— Ти кажеш, він розумово відсталий, — міркував уголос Флеґґ.

— Так.

Обличчям Флеґґа розлилася радість, він закивав.

— Так, — промовив він, але не до Ллойда. — Так, ось чому мені не було видно…

Він замовк і пішов до телефона. За кілька секунд уже говорив із Баррі.

— Вертольоти. В один саджай Карла, у другий — Біллі Джеймісона. Постійний радіоконтакт. Вишли шістдесят, ні, сто людей. Перекрий кожну дорогу зі східної та південної Невади. Подбай, щоб у них був опис цього Каллена. І щогодини доповідати мені.

Він поклав слухавку й радісно потер руки.

— Ми його візьмемо. Шкода тільки, що не можна буде його голову відправити назад його корешеві Андросу. Але Андрос мертвий. Правда, Надін?

Надін і далі дивилася в одну точку.

— Вертольоти сьогодні ввечері не дуже допоможуть, — сказав Ллойд. — За три години стемніє.

— Не метушися, старий, — весело сказав темний чоловік Ллойдові. — Завтра буде досить часу для вертольотів. Він далеко не зайшов. Ні, він зовсім недалеко.

Ллойд нервово гнув у руках блокнот на спіралі, бажаючи бути не тут, а деінде. Флеґґ зараз був у доброму гуморі, але Ллойд не вважав, що його настрій збережеться після новини про Сміттєбака.

— У мене ще одне, — неохоче мовив він. — Про Чувака-Сміттєбака.

Ллойд замислився, чи не викличе це ще одну істерику з биттям статуеток.

— Старий наш Бачок. Чи він зараз в одній зі своїх експедицій?

— Я не знаю, де він. Він тут одну штуку відсмалив в Індіан-Спрінгс, а потім поїхав.

Він розповів історію так, як почув її від Карла.

Флеґґ потемнів на лиці, коли дізнався про те, що Фредді Кампанарі смертельно поранений, але коли Ллойд закінчив, його обличчя знову стало спокійним. Флеґґ не став кидатись у гнів, а просто роздратовано махнув рукою.

— Гаразд. Коли повернеться, я хочу, щоб його вбили. Але швидко й милосердно. Не хочу, щоб він страждав. Я сподівався, що він… довше прослужить. Мабуть, ти цього не зрозумієш, Ллойде, але я відчув у цьому хлопцеві… рідну душу. Я гадав, що він мені стане в пригоді — і я його використовував, але ніколи не був певний. Навіть найкращого скульптора ніж може не послухатися — якщо це поганий ніж. Правда, Ллойде?

Ллойд, який нічого не знав про скульпторів і ножі (він гадав, що вони використовують кувалду й зубило), кивнув.

— Звичайно.

— І він зіслужив нам чудову службу, давши ракети. Це ж він, правда?

— Атож.

— Він прийде. Скажи Баррі, що Сміттєбака треба… звільнити від страждань. Якщо можна, безболісно. Просто зараз мене значно більше цікавить той розумово відсталий на схід від нас. Я б міг його й відпустити, але принцип є принцип. Можливо, до темряви вже все зробиться. Правда, моя люба?

Тепер він сидів навпочіпки біля крісла Надін. Торкнувся її щоки — і вона відсахнулася, наче її торкнулися розжареною кочергою. Флеґґ вишкірився й торкнувся її знов. Цього разу вона здригнулась, але не відсторонилась.

— Місяць, — у захваті промовив Флеґґ. Він підскочив на ноги. — Якщо його до темряви не знайдуть із вертольотами, у нас сьогодні є місяць. Та й я не сумніваюся, що він зараз при світлі котить просто серединою траси I-15. Сподівається, що Бог тієї старої подбає про нього. Але ж вона померла, так, моя мила?

Флеґґ весело розсміявся, мов дитина.

— Та й Бог її теж, гадаю. Усе буде як слід, а Ренді Флеґґ стане татусем.

Він знову торкнувся її щоки. Вона застогнала, як поранений звір.

Ллойд облизав пересохлі губи.

— Ну то я піду, якщо можна.

— Добре, Ллойде, добре, — темний чоловік не дивився навколо: він захоплено споглядав обличчя Надін. — Усе йде чудово. Просто чудово.

Ллойд вискочив якомога швидше, майже вибіг. У ліфті його так накрило, що він мусив натиснути «стоп», щоб перечекати істерику. Він плакав і сміявся майже п’ять хвилин. Коли ця буря минула, йому трохи полегшало.

«Він не розвалюється на шматки, — сказав він собі. — Є кілька проблем, але він усе контролює. Гру, мабуть, буде скінчено до першого жовтня, а до п’ятнадцятого — так точно. Усе піде як слід, саме так, як він каже. Ну, мало не вбив мене — то й нехай… Хай навіть у нього ще химерніший вигляд, ніж завжди…»

——

Ллойд прийняв дзвінок від Стена Бейлі з Індіан-Спрінгс через п’ятнадцять хвилин. Стен ледь не бився в істериці від люті на Сміттєбака й страху перед темним чоловіком.

Карл Гок і Білл Джеймісон відлетіли зі Спрінгс о 18:02 на розшуки на схід від Веґаса. Один із пілотів-учнів, Кліфф Бенсон, полетів із Карлом як спостерігач.

О 18:12 обидва гелікоптери вибухнули в повітрі. Незважаючи на шок, Стен відправив п’ятьох людей в ангар номер 9, де стояли два інші легенькі вертольотики й три великі «г’юї». На всіх п’яти виявилася вибухівка, і запалювальні міни були приєднані до простих кухонних таймерів. Міни були не зовсім такі самі, як ті, що Сміттєбак почіпляв до машин із пальним, але дуже подібні. Сумніватися не випадало.

— То був Чувак-Сміттєбак, — закінчив Стен. — Він сказився. Богові одному відомо, куди він ще вибухівки начіпляв.

— Перевірте все, — сказав Ллойд. Серце в нього від страху калатало швидко і дрібно. У його тілі закипав адреналін, а очі немов готові були вискочити з орбіт. — Геть усе перевірте! Хай усі до єдиного обшукають кожен куток цієї йобаної бази. Чуєш, Стене?

— Та чого вже возитися?

— Як «чого возитися»?! — заволав Ллойд. — Тобі, довбойобові, картинку намалювати, що скаже головний, якщо вся база…

— Усі пілоти загинули, — тихо промовив Стен. — Ти що, не розумієш, Ллойде? Навіть Кліфф — та й він не заїбись як гарно вмів. У нас є шестеро людей, яких і близько самих у політ випускати рано, — і жодного вчителя. Нащо нам тепер літаки, Ллойде?!

І він кинув слухавку, залишивши ошелешеного Ллойда, який нарешті осягнув, що сталося.

——

Том Каллен прокинувся невдовзі після пів на десяту вечора. Тіло в нього затерпло, хотілося пити. Він попив із фляжки, виповз із-під похилих скель і поглянув у темне небо. Над головою плив місяць, таємничий і безмежно спокійний. Настав час рушати далі. Тільки треба обережно, Боже мій, так.

Бо тепер за ним погоня.

Йому снився сон. Із ним розмовляв Нік — і це було дивно, бо Нік не вмів говорити. Він був ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «глухонімий». Він усе мав писати, а Том майже не вмів читати. Але сон — штука чудна, уві сні що завгодно буває, і от у Томовому Нік розмовляв.

Нік сказав:

— Вони зараз усе про тебе знають, Томе, але ти тут не винен. Ти все правильно зробив. Просто не пощастило. Так що тепер треба йти обережно. Ти маєш зійти з дороги, Томе, але йти далі на схід.

Том розумів про схід, але не розумів, як не заблукати в пустелі. Він же може почати ходити великими колами.

— Ти все будеш знати, — сказав Нік. — Передусім ти маєш шукати Перст Божий…

Тепер Том почепив фляжку назад на пояс і поправив рюкзак. Він пішов назад до шосе й лишив велосипед на старому місці. Піднявся на насип і поглянув в обидва боки. Він швидко пройшовся середньою смугою і, ще раз обережно роззирнувшись, перебіг ту смугу I-15, яка була спрямована на захід.

Вони зараз усе про тебе знають, Томе.

Він зачепився ногою за трос огорожі і скотився з насипу майже до самого низу. Він трохи так полежав, як упав, серце його калатало. Чути було тільки легкий вітер, який завивав понад розтрісканим ґрунтом пустелі.

Він підвівся і став вдивлятися в обрії. Зір у Тома був гострий, а пустельне повітря — чисте і прозоре. Невдовзі він побачив його на тлі неба — наче знак оклику. Перст Божий. І коли він дивися на схід, кам’яний моноліт був приблизно в шістдесяти градусах ліворуч. Він подумав, що за годину чи дві міг би дійти до того каменя. Але повітря було прозоре і збільшувало все, як лінза, — і було здатне обманути й більш досвідчених мандрівників, ніж Том Каллен: він почав хвилюватися, що камінь весь час, здається, залишався на тій самій відстані від нього. Минула північ, минула друга година ночі. Великий зоряний циферблат неба обертався. Том почав питати себе, чи не є ота скеля, подібна до пальця, що вказує шлях, міражем. Він потер очі, але скеля не зникла. За його спиною шосе занурилося в темряву.

Коли він знову поглянув на Палець, він трохи наблизився, і о четвертій ранку, коли внутрішній голос почав шепотіти йому, що пора вже знайти куточок, де сховатися на день, уже не було жодного сумніву, що Том наблизився до свого орієнтиру. Але цієї ночі він до нього не дійшов.

А коли дійде (якщо протягом дня вони його не спіймають)? Що тоді?

То не має значення.

Нік йому скаже. Старий друг Нік.

Том не міг дочекатися, коли ж дійде до Боулдера і побачить його, Боже, так.

Він знайшов доволі затишне місце в тіні великого скелястого гребеня і заснув майже одразу. Тої ночі він пройшов приблизно тридцять миль на північний схід і вже був близько Мормонських гір.

Надвечір до нього підповзла велика гримуча змія, щоб сховатися в тіні. Згорнулася клубком біля Тома, трохи поспала, а потім поповзла геть.

——

Флеґґ того вечора стояв на краю тераси на даху, дивився на схід. Сонце сяде через чотири години, і тоді дебіл піде далі.

Сильний, рівний пустельний вітер відкидав його темне волосся з гарячого лоба. Місто так несподівано закінчувалось — і починалася пустеля. Кілька рекламних щитів — а далі порожнеча і все. Стільки пустелі, стільки сховків. Люди й раніше йшли в цю пустелю — і відтоді ніхто їх не бачив.

— Але не зараз, — прошепотів він. — Я його візьму. Візьму.

Він не міг пояснити, чому так важливо спіймати дебіла; раціональний бік проблеми весь час кудись вислизав. Він дедалі більше відчував просто бажання діяти, рухатися, робити. Руйнувати.

Учора ввечері, коли Ллойд розповів йому про вибухи вертольотів і смерть пілотів, він усіма силами стримав напад шаленої люті. Першим його імпульсом було негайно зібрати броньовану колону: танки, вогневози, бронемашини і все інше. Вони б могли досягти Боулдера за п’ять днів. Усе це кодло можна було б рознести за півтора тижні.

Атож.

Але якщо в горах уже випав перший сніг, то його вермахту настане кінець. А вже 14 вересня і на погоду покладатися не випадає. Хай йому грець — ну чому так швидко стало запізно?

Він же найсильніший чоловік на землі, хіба ні? Може, є ще один такий у Росії, Китаї чи Ірані, але то було питанням десять років тому. Тепер головне в тому, що його сили вичерпуються, він це знав і відчував. Він мав силу — і більше той дебіл нічого б не міг про нього розповісти… якщо він не загубиться в пустелі, не замерзне на смерть у горах. Він може розповісти їм тільки те, що люди Флеґґа живуть у постійному страху перед Ходаком і виконають кожен його наказ. Він може розповісти їм лише те, що їх деморалізує ще сильніше. То звідки ж оце постійне відчуття, яке гризе його, звідки переконаність, що Каллена треба спіймати і знищити, доки він не залишить Західний край?

«Бо я цього хочу, і я отримаю те, чого хочу — цієї причини досить!».

І ще Чувак-Сміттєбак. Він гадав, що може повністю усунути Сміттєбака. Гадав, що Чувака-Сміттєбака можна викинути геть, як непридатне знаряддя. Але він спромігся на таке, чого не змогла б зробити вся Вільна зона разом узята. Він сунув палицю в колесо злагодженої машини завоювання в руках темного чоловіка.

«Я помилився…»

То була огидна думка, і він не дав своєму розуму дійти до її кінця. Він викинув склянку з низького парапету даху і побачив, як вона зблискує далі й далі від нього, падає. Раптова лиха думка потішила його, весела дитяча думка: «Хай би вона влучила комусь по голові!»

Далеко внизу склянка впала на стоянку і розбилася… так далеко, що темному чоловікові не було чути.

Більше бомб в Індіан-Спрінгс не знайшли. Усю базу перевернули догори дном. Очевидно, Сміттєбак замінував перші-ліпші речі, які трапилися під руку: вертольоти в ангарі номер 9, машини в автопарку поряд.

Флеґґ повторив свій наказ: Сміттєбака знищити на місці. Думка, що Сміттєбак ходить зараз державною територією, де може зберігатися бозна-що, тепер його помітно нервувала.

Нервувала.

Так. Його дивовижна впевненість і далі випаровувалася. Коли ж це почалося? Він не міг точно сказати. Знав тільки, що все почало розвалюватися. Ллойд теж це помітив. Він це побачив у його погляді. Мабуть, непогано було б, коли б із Ллойдом стався нещасний випадок до кінця зими. У нього аж надто багато близьких друзяк з охорони палацу, таких як Вітні Горґан і Кен Демотт. Навіть той Берлсон, який пробакланився йому про червоний список. Він ліниво подумав, чи не здерти з Пола Берлсона шкуру живцем за таке.

«Але якби Ллойд знав про червоний список, то цього б…»

— Зупинись, — пробурмотів він. — Та… зупинись… же!

Але ця думка не йшла так просто від нього. Чому він не назвав Ллойдові список вищого ешелону Вільної зони? Невідомо. Забув. Здається, тоді на це була цілком розумна причина, але що більше він намагався за неї вхопитися, то більше вона тікала від нього, вислизала крізь пальці. Чи це просто дурноверха обережність — не класти забагато яєць в один кошик — відчуття, що одній людині не можна довіряти забагато таємниць одночасно, навіть такій тупій і вірній, як Ллойд Генрейд?

Сум’яття на мить відобразилося на його обличчі. Він що, весь час приймав такі дурні рішення?

Та й наскільки вірний йому той Ллойд? Оцей вираз його очей…

Раптово він вирішив усе покинути й політати. Від цього йому завжди ставало краще. Він почувався сильнішим, спокійнішим, це прочищало голову. Він поглянув у пустельне небо.

(Я є, я є, я є, я…)

Збиті підбори відірвалися від тераси, зависли в повітрі, потім піднялися ще на дюйм. На два. Спокій сповнив його, і раптово Флеґґ відчув, що може знайти відповіді. Усе прояснювалося. Спочатку йому треба…

— Вони йдуть до тебе, знаєш…

Він різко впав від цього тихого, неухильного голосу. Гострий шок пройняв його від п’ят, пройшов спиною до самого рота, і він клацнув зубами. Крутнувся на місці, як кіт. Але його квітуча посмішка зів’яла, коли він уздрів Надін. Жінка була в білій нічній сорочці, і навколо її тіла вітер ворушив довгі ярди напівпрозорої тканини. Волосся, біле, як і сорочка, коливалося навколо обличчя. Вона була немов бліда безумна сивіла, і Флеґґ мимоволі злякався. Надін зробила обережний крок до нього. Вона була боса.

— Вони йдуть. Стю Редман, Ґлен Бейтман, Ральф Брентнер і Ларрі Андервуд. Вони йдуть — і вони вб’ють тебе, як тхора, який краде курей.

— Вони в Боулдері, — відказав він, — сидять під ліжком і моляться на мертву негритоску.

— Ні, — байдуже вимовила вона. — Зараз вони майже в Юті. Скоро будуть тут. І вони викоренять тебе, як заразу.

— Замовкни. Іди вниз.

— Я піду вниз, — промовила Надін й зробила крок у його бік, і тепер посміхалася вона — і та посмішка сповнила його жахом. Шалена червінь зникла з його щік, і химерна, гаряча життєва сила, здається, теж. На мить він відчув себе старим і слабким.

— Я вниз піду… а ти — впадеш.

— Пішла геть.

— Ми будемо внизу, — наспівно промовила вона, посміхаючись… і це було жахливо. — Униз, у-уни-и-из…

— Вони в Боулдері!

— Вони майже тут!

— Та йди ж ти вниз!

— Усе, що ти тут зробив, розпадається, а то ж як? Період напіврозпаду зла завжди порівняно короткий. Люди перешіптуються про тебе. Кажуть, що ти випустив Тома Каллена, він утік від тебе — простачок, дурник, але йому стало розуму перехитрувати Рендалла Флеґґа, — вона говорила швидше й швидше, тепер крізь зловтішну посмішку. — Кажуть, що твій головний спеціаліст зі зброї сказився, а ти не знав, що сталося. Вони бояться, що те, що він зараз притягне з пустелі, окошиться на них, а не на людях зі сходу. І вони тікають. Ти це знав?

— Брешеш. — Прошепотів він. Його обличчя стало бліде, як пергамент, очі вирячилися. — Та вони не наважаться. А як наважаться, я знатиму.

Її очі порожньо спрямувалися на схід.

— Я їх бачу, — прошепотіла вона. — Вони тікають зі своїх постів глупої ночі, і твоє Око не бачить їх. Полишають свої пости й, ховаючись, тікають. Робоча бригада виходить з міста в складі двадцятьох людей, а повертаються вісімнадцять. Прикордонники дезертирують. Їм страшно, що ваги сили похитнулися. Вони покидають тебе, а ті, хто лишився, і пальцем не поворухнуть, коли люди зі сходу прийдуть покінчити з тобою назавжди…

Він зірвався. Усередині в ньому щось обірвалося.

— БРЕШЕШ! — закричав він на неї. Його руки з усього маху впали їй на плечі, зламали обидві ключиці, як олівці. Він підхопив її тіло високо в линяле пустельне небо, крутнувся на підборах — і кинув її, вгору і геть від себе, як ту склянку. І Флеґґ побачив велику усмішку полегшення на її обличчі, раптову ясність у її очах, і все осягнув. Вона його довела до цього, якось розуміючи, що тільки він може дати їй волю…

І вона носить його дитину.

Він перехилився через низький парапет, ледь не падаючи, намагаючись повернути навспак те, чого не повернеш. Її сорочка лопотіла. Він схопився за тонку матерію, але вона обірвалась, і в його руці лишився тільки клаптик, настільки прозорий, його він бачив крізь пальці — як від сну після пробудження.

І вона полетіла від нього, ногами вниз, сорочка підіймалася до її шиї, обрамлюючи її лице. Вона не кричала.

Вона летіла вниз тихо, як бракована ракета.

Коли він почув важкий звук її падіння, який не надавався до опису, — Флеґґ закинув голову до неба і завив.

Це не має значення, це вже не має значення.

Він і досі тримає все в руці.

Він перехилився через парапет і дивився, як унизу збігаються люди, наче залізні крихти до магніта. Або черва до м’ясних обрізків.

Вони здавалися такими дрібними, а він був так високо над ними.

«Політаю, — подумав він, — відновлю спокій».

Але минув довгий-довгий час, доки його підбори відірвалися від тераси, і змогли вони піднятися хіба що на чверть дюйма над бетоном. Вище він не міг.

——

Том прокинувся о восьмій вечора, але для того, щоб іти, світла ще було забагато. Він чекав. Уві сні до нього знову приходив Нік, і вони розмовляли. Як же й гарно розмовляти з Ніком.

Том лежав під великою скелею і дивися, як небо темніє. Загорялися зірки.

Він подумав про чипси «Прінґлз» і пошкодував, що не має їх із собою. От повернеться він у Зону — якщо повернеться, — то набере їх собі скільки схоче. Від пуза наїсться чипсів. І купатиметься в любові друзів. Ось за чим він так скучив у Лас-Веґасі, розважив він — за простою любов’ю. Вони тут люди непогані, тільки любові в них малувато. Бо занадто зайняті тим, що бояться. Любов погано росте там, де є лише страх, — так само рослини погано ростуть там, де темно.

Тільки гриби, поганки всякі в темряві ростуть великі й товсті — навіть він це знає, Боже, так.

«Я люблю Ніка, Френні, Діка Елліса і Люсі, — прошепотів Том. Така в нього молитва. — Люблю Ларрі Андервуда і Ґлена Бейтмана теж люблю. Люблю Стена і Рону. Люблю Ральфа. Люблю Стю. Люблю…»

Просто чудасія, як легко йому згадувалися всі ці імена. А в Зоні ж він, як пощастить, насилу згадував, як звати Стю, коли той заходив у гості. Його думки повернулися до іграшок. До гаража, машинок, паровозиків. Він годинами грався ними. Але питав себе, чи захочеться йому так ними гратися, коли він повернеться з цього… якщо повернеться. Усе буде по-іншому. То сумно, але, мабуть, і на краще.

— Господь мій пастир, — поволі промовив Том, — тому в недостатку не буду. На пасовиськах зелених оселяє мене. Мою голову Він намастив олією. Він мені кунг-фу дає від моїх ворогів. Амінь[168].

Тепер уже досить стемніло, і він рушив уперед. О пів на дванадцяту ночі він дійшов до Перста Божого і там сів підкріпитися. Там було високо, і, озирнувшись, Том побачив рухомі вогники. То на дорозі, подумав він. Мене шукають.

Том знову поглянув на північний схід. Удалині, ледь помітний у темряві (місяць, тепер уже ледь щербатий, починав сідати), виднів величезний заокруглений гранітний купол. Далі треба йти до нього.

— У Тома ніжки болять, — прошепотів він, але трохи й усміхнувся. Адже все могло бути набагато гірше, самим болем у ногах він міг і не відбутися. — ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «ніжки болять».

Він пішов далі, і нічні створіння розбігалися перед ним, і коли він ліг спочити на світанку, то пройшов майже сорок миль. Кордон штатів Невада і Юта вже був недалеко від нього на сході.

О восьмій годині того ранку він міцно спав, підклавши під голову куртку. Очі в Тома швидко заворушилися під повіками.

Прийшов Нік, і Том говорив із ним.

На сонному чолі Тома пролягла зморшка. Він сказав Нікові, як він чекає, коли ж вони знову побачаться.

Але з якоїсь незрозумілої причини Нік відвернувся від нього.

Розділ 68

О, як же повторюється історія: Чувак-Сміттєбак уже колись смажився живцем на цій чортовій сковороді, але цього разу вже не було надії, що фонтани Сіболи освіжать його.

«На це я заслужив — і не більше».

Його шкіра обгоріла, облізла, знов обгоріла і врешті стала не засмагла, а наче обвуглена. Він являв собою живе свідчення того, що людина рано чи пізно набуває того вигляду, якому відповідає. Сміттєбак тепер мав такий вигляд, наче хтось полив його гасом і підніс сірника. Блакить очей вилиняла від постійного пустельного жару, і дивитися в них було наче зазирати в химерні, позавимірні діри в просторі. Він був вбраний химерно, на взірець темного чоловіка: червона сорочка в клітинку з розстібнутим коміром, линялі джинси й пустельні чоботи, які вже і подряпались, і пом’ялись, і потріскались. А свій амулет із червоною плямою він викинув. Він не заслужив його носити. Він виявився нікчемним. І, як це трапляється з негідними чортами, його вигнали.

Сміттєбак застиг під палючим сонцем і провів по своєму лобу худою і тремкою рукою. Він був призначений для цього місця — усе життя готувався. Пройшов крізь палючі коридори пекла, щоб дістатися сюди. Пережив шерифа, який убив його батька, пережив Терр-От, пережив Карлі Єйтса. Наприкінці свого химерного і самотнього життя він знайшов друзів. Ллойда. Кена. Вітні Горґана.

І, Боже ж ти мій, Боже, як же він облажався! Він заслужив піти звідси, як бомжара, на цю чортову сковороду. Чи існує за це якась покута? Мабуть, темний чоловік знає… Сміттєбак — ні.

Він ледве міг згадати тепер, що сталося — може, тому, що його змучений розум не хотів це пам’ятати. Він понад тиждень блукав пустелею перед своїм катастрофічним поверненням до Індіан-Спрінгс. Скорпіон ужалив його в середній палець лівої руки (фак-палець, як давно померлий Карлі Єйтс сказав би в давно померлому Повтенвіллі з незмінною вульгарністю більярдної), і ця рука розпухла, наче гумова рукавиця, налита водою. Неймовірний жар наповнював його голову. Але він уперто йшов уперед.

Урешті він повернувся в Індіан-Спрінгс, і далі почуваючись плодом якоїсь чужої уяви. Були якісь добродушні розмови, коли люди роздивлялися його знахідки: запалювальні міни, контактні міни — просто дрібнички. Сміттєбакові вперше ставало краще після скорпіонячого укусу.

І тут без жодних попереджень час повернувся назад — і він опинився в Повтенвіллі. Хтось сказав: «Хто з вогнем грається, той у ліжку пісяється, Сміттєбаче», — і він підняв очі, сподіваючись побачити Біллі Джеймісона, але то був не Білл, то був Річі Ґраудмор з Повтенвілля, він посміхався і колупався в зубах сірником, його пальці чорні від мастила, бо він прийшов до більярдної з заправки «Тексако» на розі зіграти в перерві у «дев’ятку». І хтось іще сказав: «Ти краще замовкни, Річі. Сміттєбак повернувся», — і спочатку здавалося, що то Стів Тобін, але то був не Стів. То був Карлі Єйтс у своїй старій, потертій мотоциклетній куртці з капюшоном. Із жахом він побачив, що вони всі тут — мерці постали до життя. Річі Ґраудмор, Карлі, Норм Моррісетт, Гетч Каннінгем — той, який почав лисіти у вісімнадцять років, за що всі прозивали його Гетч Куннілінгус.

І вони всі шкірилися до нього. І все пішло густо й швидко, крізь лихоманку років. «Гей, Сміттєбаче, нащо ти церкву спалив? Чого не ШКОЛУ?» «Гей, Сміття, а ХЕРА собі ще не підсмажив?» «Гей, Чуваче-Сміттєбаче, я чув, ти бензин для запальничок нюхаєш, це правда?»

Потім — Карлі Єйтс: «Що сказала стара тітонька Семпл, коли спалахнув її пенсійний чек, га, Сміттєбаче?»

Він спробував на них закричати, але вийшов якийсь шепіт: «Годі питати мене про стару Семпл із чеком!» — і він побіг.

Решта відбувалася як уві сні. Дістав запалювальні міни, наліпив їх на машини в автопарку. Його руки робили все самі, у голові все пішло суцільним вихором. Люди бачили, як він ходив між автопарком і своєю машиною з великими шинами-балонами, дехто навіть махав йому, але ніхто не підійшов і не спитав, що він робить. Адже на ньому був талісман Флеґґа.

Бачок робив свою роботу і думав про Терр-От.

У Терр-От його змушували тримати в зубах гумову штуку, коли били електрошоком, і санітари часто були схожі на шерифа, який убив його батька, іноді — на Карлі Єйтса, іноді — на Гетча Куннілінгуса. І він завжди істерично клявся подумки, що цього разу не обмочиться. Але ніколи не міг цієї клятви дотримати.

Коли на всі машини все було приєднано, він пішов до найближчого ангара і причепив вибухівку до вертольотів. Він хотів, щоб міни сповільненої дії спрацювали як слід, і пішов на кухню й приніс звідти з десяток дешевеньких пластикових таймерів. Він виставив час на п’ятнадцять хвилин чи півгодини, і коли вони стануть на нуль — то бринькне, і стане ясно, що настав час виймати пиріг із пічки. Тільки тепер, подумав Сміттєбак, воно не бринькне, а бахне. Це йому сподобалося. Це добре. Якщо Карлі Єйтс чи Річ Ґраудмор спробують підняти ці гелікоптери в повітря, то на них чекає великий, товстий сюрприз. Він просто приєднав кухонні таймери до системи запалювання машин.

Коли це було скінчено, до нього на мить повернувся глузд. З’явився вибір. Він питально дивився на гелікоптери, розставлені в лункому ангарі, потім на свої руки. Вони пахли, як рулон пістонів. Але тут же не Повтенвілль. Там не було гелікоптерів — у Повтенвіллі. І сонце в Індіані не світило так дико і ясно, як тут. Він — у Неваді. Карлі та його друзяки з більярдної мертві. Загинули від супергрипу.

Сміттєбак роззирнувся, з сумнівом поглянув на творіння своїх рук. Що це він робив — влаштовував саботаж у машинах темного чоловіка? Це ж безглуздя, божевілля. Він це виправить, і швидко.

Але ж — які гарні вибухи…

Які чудові вогні…

Палаюче реактивне паливо, яке струмує навсібіч. Гелікоптери, що вибухають у повітрі… Така краса.

І він раптом відкинув усе своє нове життя. Побіг до свого всюдихода, ховаючи усмішку на почорнілому від сонця обличчі. Він сів і від’їхав… але недалеко. Він чекав — і врешті машина з паливом виїхала з гаража автопарку й покотила бетоном, немов велетенський жук кольору хакі. А коли вона вибухнула, кидаючи жирний вогонь на всі боки, Сміттєбак упустив бінокль і завив до неба, трусячи кулаками в невимовній радості. Тільки радість довго не тривала. На зміну їй прийшов жах і глибока, тяжка печаль.

Він поїхав на північний захід, у пустелю, розганяючи всюдихід до майже самогубчої швидкості. Як давно це було? Він не знав. Коли б йому хтось сказав, що нині 16 вересня, він би лише кивнув байдуже, нічого не розуміючи.

Він гадав, що покінчить із життям, що для нього вже нічого не лишилось, усі тепер проти нього, так і мало бути. Якщо ти кусаєш ту руку, з якої їв, то вона передбачувано стискається в кулак. Це не просто закон природи — це справедливість. У багажнику в нього лежали три великі каністри бензину. Він обіллє ним себе і чиркне сірником. На це він і заслужив.

Але він цього не зробив. Він не розумів чому. Якась сила, потужніша за муки совісті й самотності, зупинила його. Йому здалося, що навіть самоспалення в манері буддійських монахів — замала кара для нього. Він заснув. А коли прокинувся, то в його голову прокралася нова думка, і вона була така:

СПОКУТА.

Чи це можливе? Він не знав. Але коли б він знайшов щось… щось велике… і приніс його темному чоловікові в Лас-Веґас, то чи не ймовірне це? А якщо не вдасться СПОКУТУВАТИ, то, може, йому би вдалося ВІДШКОДУВАТИ щось. Якщо це так, то він ще має шанс померти спокійно.

Що? Що б це могло бути? Чого стане для СПОКУТИ чи бодай ВІДШКОДУВАННЯ? Не міни, не автопарк вогневозів, не гранати чи автоматична зброя. Цього всього замало. Він знав, що існують два великі експериментальні бомбардувальники (їх побудували потай від Конгресу за гроші «сліпих» фондів оборони), проте він не може доправити їх у Веґас, а коли б і міг, ніхто б не зміг на них літати. На вигляд було так, що на кожному команда мала складатися принаймні з десятьох людей, коли не більше.

Він був немов пристрій інфрачервоного бачення, який відчуває жар у темряві і бачить його джерела як розмиті червоні фігурки чортів. Він мав якусь химерну здатність відчувати речі, забуті на цій порожній землі, де виконувалося стільки військових проектів. Він міг піти просто на захід, до проекту «Синь», де все починалося. Проте холодна епідемія не була йому до смаку, і своєю плутаною, але не позбавленою логіки свідомістю він відчував, що вона не сподобається і Флеґґові. Чумі все одно, кого нищити. Доля людства могла би скластися краще, коли б засновники проекту «Синь» зважали на цей простий факт.

Тож він поїхав на північний захід від Індіан-Спрінгс, у піщані нетрі авіаційного полігону Нелліс, зупинившись перед загорожею з колючим дротом і написами: «ВЛАСНІСТЬ УРЯДУ США. ВХІД ЗАБОРОНЕНО», «ОЗБРОЄНА ОХОРОНА», «ТЕРИТОРІЯ ОХОРОНЯЄТЬСЯ СОБАКАМИ», «ДРІТ ПІД НАПРУГОЮ». Але електрика була мертва, так само як і озброєна охорона, і собаки, тож Чувак-Сміттєбак заїхав туди, час від часу вирівнюючи курс. Щось тягло його, нестримно притягувало. Він не знав, що це, але гадав, що воно велике. Досить велике.

Товсті шини його автомобіля рівно котили вперед, несли Сміттєбака через висохлі русла, схили — такі скелясті, що вони здавалися скам’янілими хребтами стегозаврів. Повітря було сухе й нерухоме. Температура трималася трохи вище від позначки 100 за Фаренгейтом[169]. Єдиним звуком було гудіння модифікованого двигуна фірми «студебекер» у машині Сміттєбака.

Він виїхав на горбок, побачив те, що внизу, і перемкнув передачу на нульову, щоб краще роздивитися.

Унизу скупчився комплекс будівель, який ртутно поблискував у пустельному мареві. Квонсетські ангари, низькі будівлі зі шлакоблоку. Машини, які стоять тут і там у запорошених проїздах. Усе обнесено трьома смугами колючого дроту, понад ним видніють керамічні ізолятори. Не ті маленькі, завбільшки з кісточку пальця, які бувають там, де напруга на огорожі невисока, а велетенські — з кулак.

Зі сходу двосмугова дорога вела до будки охорони, схожої на укріплений бліндаж. Ніяких там зворушливих наліпок з написами: «ЯКЩО МАЄТЕ КАМЕРУ, ПОКАЖІТЬ ЇЇ ЧЕРГОВОМУ» чи «ЯКЩО МИ ВАМ ПОДОБАЄМОСЯ, РОЗКАЖІТЬ СВОЄМУ КОНГРЕСМЕНУ». Єдиний знак, що траплявся на очі, був червоним по жовтому — кольори небезпеки — короткий і діловий: «ПРЕД’ЯВЛЯТИ ПЕРЕПУСТКИ НЕГАЙНО».

— Дякую, — прошепотів Сміттєбак. Кому саме він вдячний, він уявлення не мав. — Дякую тобі, дякую…

Особливе чуття привело його сюди, але він завжди знав: воно є. Десь воно є.

Він розігнав машину й покотив з гори. За десять хвилин він уже досліджував дорогу, що вела до будки. Шлях було перекрито смугастою чорно-білою аварійною загорожею, і Сміттєбак пішов усе уважно роздивитись. У подібних місцях є великі генератори, щоб було вдосталь аварійних запасів струму. Чувак-Сміттєбак сумнівався, чи може який-небудь генератор давати електрику три місяці поспіль без людей, але все ж треба було діяти дуже обережно і переконатися, що все здохло, до того як заходити. Його мета тепер була зовсім близько. Він не дасть собі кидатися стрімголов, не підсмажиться, як біфштекс у мікрохвилівці.

За броньованим склом завтовшки шість дюймів[170] мумія у військовій формі дивилася крізь нього.

Сміттєбак проліз під загорожею до входу в будку і наблизився до дверей маленької бетонної будівлі. Він смикнув двері — і вони відчинилися. Це добре. Коли в подібних місцях вмикається аварійне електропостачання, усе має замикатися автоматично. Якщо хтось сидів на унітазі — то він не вийде з туалету, доки криза не мине. Але аварійний генератор вимкнувся — і все знову повідмикалося.

Від мертвого охоронця поширювався сухий, солодкий, цікавий запах — наче для тоста змішали цукор і корицю. Він не гнив, його не роздуло — просто висох. На його шиї ще виднілися чорні плями — візитівка Капітана Трипса. У кутку за спиною охоронця стояла автоматична гвинтівка системи «браунінг». Чувак-Сміттєбак узяв її й вийшов.

Він виставив зброю на окремі постріли, повозився з прицілом, потім обпер приклад на своє худе праве плече. Прицілився в один із керамічних ізоляторів і натис на гачок. Почувся гучний хлопок, хвилююче запахло кордитом. Ізолятор розлетівся навсібіч, але біло-фіолетового спалаху — ознаки високої напруги — не було. Чувак-Сміттєбак усміхнувся.

Мугичучи, він наблизився до брами й оглянув її. Так само, як і будка, вона була незамкнена. Він штовхнув її і присів, завмер. Під дорогою була закладена міна. Невідомо звідки, але Сміттєбак це знав. Вона може бути готова до вибуху, а може й не бути готова.

Він повернувся до своєї машини, завів її і проїхав через аварійну загорожу. Вона зарипіла, тріснула, поламалась, і товсті шини її переїхали. Пустельне сонце пекло. Химерні очі Чувака-Сміттєбака щасливо блищали. Перед брамою він вийшов із машини, після чого знову її завів. Машина без водія проїхала в браму, розчинивши її. Чувак-Сміттєбак кинувся в будку.

Він замружив очі, але вибуху не було. Це добре, тут справді все повимикалось. Їхня система безпеки, може, з місяць попрацювала, а то й два, а потім від спеки й бездоглядності ґиґнула. Проте все одно обережність не завадить.

Тим часом його машина спокійненько їхала в бік залізної стіни довгого квонсетського ангара. Чувак-Сміттєбак побіг слідом і нагнав її саме в той момент, коли машина наїжджала на бордюр вулички, позначеної як Іллінойс-стрит. Він знову перемкнув передачу на нейтральну, і всюдихід зупинився. Він сів за кермо, розвернувся й під’їхав до того ангара спереду.

В ангарі були казарми. У приміщенні було темно, стояв такий самий цукрово-коричний запах. На приблизно п’ятдесяти ліжках тут і там лежали солдати — десятків зо два. Чувак-Сміттєбак пройшов між ліжками, гадаючи, куди ж це його несе. Тут же для нього нічого немає, правда? Оці люди — вони колись були своєрідною зброєю, але грип їх знешкодив.

Але в глибині будівлі було щось таке, що його зацікавило. Плакат. Чувак-Сміттєбак підійшов його прочитати. Спека було невимовна. Від неї пухла й пульсувала голова. Але, опинившись перед тим плакатом, він завсміхався. Так, це тут. Десь на цій базі є те, що він шукає.

На плакаті був зображений мультяшний чоловічок під мультяшним душем. Він старанно намилював свої мультяшні геніталії; їх практично не було видно за мультяшними бульбашками. Під картинкою стояло: «ПАМ’ЯТАЙ! У ТВОЇХ НАЙКРАЩИХ ІНТЕРЕСАХ — ЩОДНЯ ПРИЙМАТИ ДУШ!»

Під плакатом була жовто-чорна емблема з трьома трикутниками, розвернутими донизу.

Символ радіації.

Чувак-Сміттєбак засміявся, як дитина, і заплескав у долоні в повній тиші.

Розділ 69

Вітні Горґан виявив Ллойда в його кімнаті: той лежав на великому круглому ліжку, яке зовсім нещодавно ділив із Дейною Юрґенс. На його голих грудях стояла велика склянка джину з тоніком. Він похмуро дивився на себе в дзеркало на стелі.

— Заходь, — не надто чітко сказав він, коли побачив Вітні. — Бог’ради, не стій — у ногах правди нема. І стукати не тре’, нехай… От лажа…

— Ти п’яний, Ллойде? — обережно спитав Вітні.

— Ні. Ще ні. Але скоро буду!

— Він тут?

— Хто? Безстрашний вождь? — Ллойд сів. — Та десь тут. Опівнічний блукалець наш…

Він зареготав і знову ліг.

Вітні тихо сказав:

— Ти б обережніше. Ти ж знаєш, що не дуже безпечно так вимахуватися, коли він…

— На хуй.

— Пам’ятаєш, що з Геком Дроґаном сталося? І зі Стреллертоном.

Ллойд кивнув.

— Правду ка’ш. Стіни мають вуха. Їбучі стіни мають вуха. Чув таку приказку?

— Так — раз чи двічі. Тут це дуже правдива приказка, Ллойде.

— А то, — Ллойд раптом сів і кинув склянку через усю кімнату. Вона розбилася. — А це за підмітайла, правильно, Вітні?

— З тобою все нормально, Ллойде?

— Цілком. Хочеш джину з тоніком?

Вітні якусь мить вагався.

— Та ні, я його без лайму не люблю.

— Гей, Боже мій, не відмовляйся з такої простої причини! Є в мене лайм. У пляшечці! — Ллойд пішов до бару і показав Вітні пластикову баночку соку «РіаЛайм». — На вигляд — точнісінько як ліве яйце Веселого зеленого велетня[171]. Правда, кумедія?

— А на смак воно на лайм схоже?

— Звісно, — буркнув Ллойд. — А на що, по-твоєму, воно буде схоже — на сухий сніданок, бля? То що скажеш? Будь мужиком, випий зі мною.

— Ну… гаразд.

— То вип’ємо біля віконечка, на краєвид подивимося.

— Ні, — різко і хрипко сказав Вітні. Ллойд застиг, не дійшовши до бару, раптово зблід. Він подивився на Вітні, і на мить їхні очі зустрілися.

— А, ну добре, — погодився Ллойд. — Вибач, друзяко. Зі смаком проблеми.

— Та все нормально.

Але все не було нормально, й обидва це знали. Жінка, яку Флеґґ назвав своєю нареченою, учора викинулася з хмарочоса. Ллойд пам’ятав слова Козирного Туза, що Дейна не зможе стрибнути з балкону, бо вікна не відчиняються. Але коло пентхаусу є тераса. Певне, проектувальники не очікували, що той, хто селитиметься на такій висоті — здебільшого то були араби, — буде кидатися з даху. Багато ж вони знали!

Він намішав Вітні джину з тоніком, і вони якийсь час сиділи й пили мовчки. Надворі сонце сідало, розсипаючи червоне проміння. Урешті Вітні ледь чутно промовив:

— Ти як думаєш, вона це сама?

Ллойд знизав плечима.

— А яка різниця? Мабуть — я думаю, вона сама стрибнула. А ти б не стрибнув, коли б за нього заміж вийшов? Готовий ще по одній?

Вітні подивився на свою склянку і не без здивування побачив, що готовий. Дав її Ллойдові, і той пішов до бару. Ллойд джину не шкодував, і у Вітні вже приємно шуміло в голові.

Знову вони якийсь час пили мовчки, дивилися на захід сонця.

— Що чути про того Каллена? — урешті спитав Вітні.

— Нічого. Фігня якась і все. Я ні хріна не чув, Баррі ні хріна не чув. На всіх трасах — і сороковій, і тридцятій, і другій, і сімдесят четвертій, і на I-15 — ні хріна. І на дрібніших теж. Усюди сторожу поставили — і ні хріна. Він десь у пустелі, і якщо він ітиме поночі і знає, куди йде, то проскочить. Та і яка різниця узагалі? Що він їм розкаже?

— Не знаю.

— От і я не знаю. Про мене, так хай би йшов собі.

Вітні почувався незатишно. Ллойд був небезпечно близький до того, щоб знову почати критику начальства. Вітні ставав п’яніший і радів із того. Може, скоро він набереться духу сказати те, з чим прийшов.

— Я тобі зараз щось скажу, — мовив Ллойд, нахилившись до Вітні. — Він уже видихається. Ти чув таке, бля? У восьмому інінгу[172] він видихається, а в передбаннику жоден хуй йому на заміну не готується…

— Ллойде, я…

— Ще по одній?

— Та мабуть.

Ллойд знову налив. Він дав склянку Вітні, і коли той надпив, його пересмикнуло: там був практично нерозбавлений джин.

— Видихається… — повернувся Ллойд до того, чим закінчив. — Спочатку Дейна, потім Каллен оцей. Та і його власна жінка — бере та й стрибає. Ти думаєш, те, як вона наїбнулася з пентхаусу, входило в його плани?

— Не слід про таке говорити!

— І Чувак-Сміттєбак. От поглянь, скільки він сам-один накоїв. Із такими друзями й ворогів не треба, правда? От що мені цікаво знати…

— Ллойде…

Ллойд хитав головою.

— Я цього всього не розумію! Усе так добре йшло — акурат до тієї ночі, коли він прийшов і сказав, що бабуся у Вільній зоні померла. Сказав, що зникла остання перешкода на нашому шляху. А тут як понеслося!

— Ллойде, серйозно, нам не слід говорити…

— От я зараз просто не знаю. Ми можемо наземним походом узяти їх, мабуть, навесні. А до того — ну ні фіга не можемо. Але ж до весни Бог їх знає, що вони там заготують, розумієш? Ми збиралися завдати їм удару до того, як вони нам якийсь веселий сюрприз придумають, а тепер ніяк не можемо. Плюс — Боже, спаси нас і помилуй — тепер нам ще за Бачка треба думати. Він же там у пустелі лазить, і я просто переконаний…

— Ллойде! — тихо, здушено промовив Вітні. — Послухай!

Ллойд стурбовано схилився до нього.

— Що? Що таке, старий?

— Я навіть не знав, чи стане мені духу тебе спитати, — сказав Вітні. Він мимоволі стискав свою склянку. — Ми з Тузом, Ронні Сайксом і Дженні Енґстрьом… Ми тікати будемо. Хочеш із нами? Боже, я мабуть, зовсім глузд розгубив, що тобі таке кажу… ти ж такий близький до нього.

— Тікати? А куди вирушаєте?

— Мабуть, до Південної Америки. У Бразилію. Мабуть, того буде досить, — він замовк, борючись із собою, тоді продовжив. — Багато хто йде. Ну, може, не так уже багато, але дехто йде, і з кожним днем більше. Вони не вважають, що Флеґґ зможе перешкодити. Хтось іде на північ, до Канади. Але мені там холодно, ну його на хрін. Але мені точно треба рвати кігті. Я б і на схід пішов, та боюся, що вони мене спіймають. А коли б я знав, що прорвуся…

Вітні різко зупинився й жалісно подивився на Ллойда. То було обличчя людини, якій здається, що все зайшло занадто далеко.

— Твоя правда, — сказав Ллойд тихо, — я на тебе не настукаю, старий.

— Просто… просто тут зараз усе погано, — нещасним голосом сказав Вітні.

— Коли збираєтеся? — спитав Ллойд.

Вітні підозріливо примружився.

— А, нехай, забудь, що я питав, — сказав Ллойд. — Ще по одній?

— Ще ні, — відказав Вітні, дивлячись у свою склянку.

— А я собі наллю, — Ллойд пішов до бару. Спиною до Вітні він промовив: — Мені не можна…

— Га?

— Не можна! — різко відповів Ллойд і розвернувся до Вітні. — Я йому зобов’язаний. Багато чим. Він мене з такого витяг у Фініксі… і відтоді я з ним. Здається, навіть довше. Іноді здається, що я завжди був з ним.

— А то.

— І тут іще одне. Щось він мені поробив — чи розуму додав, чи що. Не знаю, що це, але я вже не той, що був, Вітні. Зовсім не той. До… до нього… я був просто шісткою. А тепер я тут у нього питання рішаю, і роблю це як слід. Мені здається, я краще думаю. Так, він додав мені розуму. — Ллойд підняв камінь із червоною плямою з грудей, кинув на нього короткий погляд, відпустив. Витер руку об штани, наче торкнувся чогось брудного. — Розумію, що я і зараз не Ейнштейн. Усе маю записувати, що робити, бо забуду. А коли він стоїть за мною, я можу віддавати накази, і здебільшого все вдається. Перед тим я тільки виконував накази і попадав. Я змінився… і змінив мене він. Так, здається, що все тривало довше, ніж насправді… Коли ми прибули до Веґаса, тут було лише шістнадцять людей. Серед них — Ронні, Дженні і бідолаха Гек Дроґан. Вони чекали його. Коли ми прийшли в місто, Дженні Енґстрьом стала на свої гарненькі коліна і цілувала його чоботи. Певне, вона тобі в ліжку про це ніколи не казала, — він хитро всміхнувся до Вітні. — Тепер вона хоче тікати. Ну, я її не винувачу, і тебе теж. Але не вийде, що це зіпсує хорошу справу, нє?

— А ти лишишся?

— До кінця, Вітні. Де він — там і я. Я йому зобов’язаний.

Він не додав, що достатньо вірить у темного чоловіка, щоб не сумніватися: Вітні і всі решта скоріше закінчать на хрестах, ніж якось інакше. І було тут ще дещо. Він тут друга особа після Флеґґа. А ким він буде в Бразилії? Ну, Вітні з Ронні обидва розумніші за нього. Вони з Козирним Тузом тоді опиняться в шістках, а Ллойдові це було не до вподоби. Колись він би й не заперечував, але ж усе змінилось. А коли вже в голові щось міняється, то, як він бачив, воно здебільшого міняється назовсім.

— Ну, у нас усіх це могло би вдатися, — незграбно промовив Вітні.

— Напевне, — сказав Ллойд і подумав: «Але я б не хотів опинитися на вашому місці, якщо до Флеґґа це дійде. І не хотів би опинитися на вашому місці, коли він знайде вас у Бразилії. Тоді вам і хрест не буде такий страшний, як…»

Ллойд підняв свою склянку.

— Пропоную тост, Вітні.

Вітні підняв свою склянку.

— Хай ніхто не постраждає, — сказав Ллойд. — Ось який мій тост: хай ніхто не постраждає.

— Ну, друже, я за таке вип’ю! — гаряче погодився Вітні, і так вони і вчинили.

Вітні невдовзі пішов. Ллойд пив далі. Вирубився він приблизно о пів на десяту і отупіло заснув на круглому ліжку. Снів не бачив жодних — і це було практично варте того похмілля, яке накрило його назавтра.

——

Коли 17 вересня зійшло сонце, Том Каллен отаборився трохи північніше від Ґанлока в штаті Юта. Було доволі холодно: з рота від дихання йшла пара. Вуха заніміли. Але почувався він добре. Минулої ночі він підійшов доволі близько до розбитої дороги і побачив там трьох людей навколо маленького тріскучого багаття. Усі були озброєні.

Том намагався обійти їх лабіринтом валунів — зараз він був на західному кінці безплідних земель Юти — у нього з-під ноги в сухе русло скотилося кілька камінців. Том застиг на місці. Тепла сеча потекла по його ногах, але він помітив, що впісявся, як дитина, хіба що годину по тому.

Усі троє озирнулися, двоє підняли зброю. Том був схований слабко — тінь серед тіней. Місяць зайшов за хмари. Якби він зараз надумав вийти…

Один із трьох людей опустив зброю.

— Це олень, — сказав він. — Їх тут повно.

— А я думаю, треба це дослідити, — сказав інший.

— Засунь собі палець у дупу і її досліджуй! — сказав третій, і на тому розмова скінчилася. Вони знову сіли біля вогню, а Том почав скрадатися навпомацки, обережно, а багаття віддалялося до болю повільно. За годину воно перетворилося на іскорку позаду. Урешті зникло — і гора впала з плечей. Том відчув себе в безпеці. Він поки що був на заході, і знав, що треба бути обережним, Боже, так, але небезпека тепер усе-таки не була така страшна, немов навколо чигали розбійники та індіанці.

І тепер, коли сонце сходило, він згорнувся в тугий клубок у заростях і приготувався спати. «Було б ковдру взяти, — подумав він. — Холодає». Потім його охопив сон, зненацька і повністю — як завжди.

Йому снився Нік.

Розділ 70

Чувак-Сміттєбак знайшов, що хотів.

Він пройшов коридором глибоко під землю, і коридор той був темний, як шахта. У лівій руці він ніс ліхтарик. У правій — гвинтівку, бо там було страшно. Він проїхався електричною вагонеткою, яка майже безгучно прокотилася широким коридором. Єдиний звук, який вона видавала, — тихе, майже інфразвукове дзуміння.

Вагонетка складалася з місця для водія та великого кузова. У кузові лежала атомна боєголовка.

Вона була важка.

Сміттєбак не мав розумного припущення, скільки вона важила, бо навіть не міг підважити її руками. Вона була довга й циліндрична. І холодна. Провівши рукою по її холодній поверхні, він не міг повірити, як така холодна, мертва металева штука може мати змогу давати такий жар.

Він знайшов її о четвертій ранку. Повернувся до автопарку і виявив там ланцюг. Спустив його вниз і причепив до боєголовки. За півтори години її було повантажено на вагонетку, носом догори. На носі було позначено: A161410USAF. Тверда гума шин помітно просіла, коли вона опинилася в кузові.

Тепер він наближався до кінця коридору. Просто попереду стояв великий вантажний ліфт, двері якого були привітно відчинені. Він був досить великий, щоб умістити вагонетку, але, звичайно, електрики не було. Сміттєбак спустився в бункер сходами. Ланцюг приніс так само. Ланцюг порівняно з боєголовкою був легенький — сто п’ятдесят фунтів[173] чи близько того. І то зносити його сходами на п’ять поверхів униз було тяжкою працею.

Як же він сходами підніме цю боєголовку?

«Потужна лебідка», — прошепотів внутрішній голос.

Сидячи на водійському місці й посвічуючи ліхтариком на всі боки, Сміттєбак кивнув до себе. Звичайно, ось воно. Лебідка. Підігнати машину нагору і підіймати — проліт за прольотом, якщо треба. Тільки чи знайдеться ланцюг завдовжки в п’ятсот футів?[174]

Може, й не знайдеться. Але ж він може зварити кілька ланцюгів докупи. Чи спрацює? Чи буде триматися? Це було важко сказати. А коли й триматиметься, як бути з тими закрутами, які є на сходах угору?

Він вистрибнув з машини і ніжно провів рукою по гладенькому боці смертельно небезпечної зброї в тиші й темряві.

Любов завжди знайде спосіб.

Залишаючи боєголовку у вагонетці, він пішов сходами нагору на пошуки. На такій базі має бути ледь не все на світі. Він знайде те, що треба.

Він піднявся на два прольоти вгору й зупинився перевести подих. Раптом замислився: «А я вже радіації вхопив чи ні?» У них тут усе захищене, всюди свинець. А в кіно по телевізору люди з усякими радіоактивними штуками працюють у таких захисних костюмах — і значки в них змінюють колір, коли людина отримує дозу. Адже воно тихе. Його не видно. Просто осідає в тілі, в кістках. Навіть не розумієш, що ти хворий, доки не почнеш ригати і волосся не полізе, доки в туалет кожні п’ять хвилин бігати не почнеш.

І це все чекає на нього?

Чувак-Сміттєбак виявив, що йому це байдуже. Він витягне бомбу. Якось уже витягне. Якось доправить до Лас-Веґаса. Він заплатить за той жах, якого наробив в Індіан-Спрінгс. Якщо йому треба померти заради спокути, то він помре.

— За тебе — життя! — прошепотів він у темряві і знову пішов угору сходами.

Розділ 71

Була майже північ — 17 вересня добігало кінця. Рендалл Флеґґ був у пустелі, загорнутий у три ковдри від шиї до п’ят. Четверта на кшталт бурнуса була обгорнута навколо голови, так що видно було тільки очі й кінчик носа.

Потроху він дозволив усім думкам залишити його. Завмер. Зірки світлили холодним вогнем, відьомськими свічками.

Він відправив Око.

Відчув, як воно відділяється від нього — відривається без болю. Полетіло геть, тихе, немов яструб, підіймаючись у висхідних потоках. Тепер він влився в ніч. Він був воронячим оком, вовчим оком, тхорячим оком, котячим оком. Він був скорпіоном, він ішов химерною ходою тарантула. Він був смертельно отруйною стрілою, пущеною в повітря пустелі. Хай там що і як, але Око його не покинуло.

Він летів вільно, і світ земних речей лежав під ним, немов циферблат.

«Вони йдуть… Зараз вони майже в Юті…»

Він знявся високо і тихо, широко кружляв над мертвим царством світу. Унизу лежала пустеля, немов побіліла могила, яку перетинала темна стрічка міжштатної магістралі. Він полетів на схід, над трасою, залишивши позаду тіло, блискучі очі на якому закотилися так, що було видно тільки невидющі білки.

Тепер земля почала змінюватися. Круті пагорби, химерні, прорізані вітрами стовпи, столові гори. Крізь них прямувала дорога. Пустеля Великого Солоного озера лежала далеко на півночі. Долина Черепа десь на заході. Летів. Звук вітру, мертвий і далекий…

Орел, який сидів у високому розгалуженні прастарої сосни, розколотої блискавкою, десь південніше від Річфілда, відчув, як щось пролетіло повз нього, щось смертельне, видюще помчало в ніч, і птах безстрашно кинувся на оте, але його відкинуло геть відчуття жахливого холоду, шалена насмішка. Вражений орел каменем упав майже до самої землі і тільки тоді зміг, отямившись, стати на крило.

Око темного чоловіка рухалося на схід.

Тепер траса під ним уже була I-70. Міста видніли темними купами, покинуті, в них тепер мешкали самі щури, коти й олені, які в міру зникнення людських запахів почали виходити з лісів. Містечка з назвами на кшталт Фрімонт, Ґрін-Рівер, Сеґо, Томпсон, Гарлі-Доум. Ось іще покинуте мале місто. Ґранд-Джанкшен, штат Колорадо. Потім…

На схід від Ґранд-Джанкшена видніла іскорка багаття.

Око колами спустилося додолу.

Вогонь догоряв. Навколо спало четверо.

Значить, це правда.

Око холодно оцінило їх. Так, ідуть. Із якихось причин, за якими він не міг устежити, вони дійсно йдуть. Надін сказала правду.

Почулося тихе гарчання — і Око глянуло в інший бік. Біля дальшого краю багаття лежав собака, опустивши голову, прикривши хвостом геніталії. Його очі горіли злим бурштиновим вогнем. Гарчання не змовкало: немовби рвалася нескінченна тканина. Око подивилося на нього, а пес без страху подивився на Око. Він підняв губу, оголивши гострі зуби.

Один із силуетів сів.

— Коджаку, — пробурмотів він. — Бога ради, замовкни, будь ласка!

Коджак гарчав далі, шерсть на його хребті настовбурчилася.

Чоловік, який прокинувся, — то був Ґлен Бейтман — роззирнувся з раптовою непевністю.

— Хто там, хлопче? — прошепотів він собаці. — Тут є хтось?

Коджак гарчав далі.

— Стю! — Ґлен поторсав за плече когось поруч. Той щось пробурмотів і знову затих у спальному мішку.

Темний чоловік, який тепер був темним Оком, побачив достатньо. Він вихором полетів угору, помітивши, як собака задер голову йому вслід. Тихе гарчання перетворилося на гавкіт — спочатку голосний, потім тихіший, віддаленіший; урешті воно зовсім стихло.

Тиша, летюча темрява.

Через невідомий йому час він завис над пустелею і подивився на себе згори. Поступово знизився над тілом, а потім пірнув у нього. На мить у нього химерно закрутилася голова від змішування двох сутностей в одну. Потім Око зникло і лишилися тільки його очі, що дивились на холодні мерехтливі зірки.

Вони йдуть сюди, так.

Флеґґ посміхнувся. Чи це стара їм сказала йти? Чи вони б її послухалися, якби вона на смертному ложі наказала їм учинити самогубство на новий лад? «Імовірно, так» — подумав він.

Він забув настільки просту річ, що аж соромно: у них теж проблеми, їм теж страшно… і в результаті вони зробили колосальну помилку.

Чи ймовірно, що їх вигнали?

Він із приємністю замислився над цим, але врешті не зміг повірити.

Вони йдуть із власної волі. Йдуть, одягнувшись у праведність, як групка місіонерів до канібальського селища.

О, як це мило!

Настане кінець сумнівам. Кінець страху. Усе це скінчиться, коли він побачить їхні голови на палях перед фонтаном «MGM Ґранд-готелю». Він прижене всіх, хто є у Веґасі, й проведе колоною повз них, щоб кожен побачив. Сфотографує, надрукує листівок, розішле до Лос-Анджелеса, Сан-Франциско, Спокана, Портленда.

П’ять голів. Собачу голову він теж почепить на палю.

— Хороший собачка, — сказав Флеґґ і засміявся вперше після того, як Надін довела його до того, що він кинув її з даху. — Хороший собачка, — знову вишкірився він.

Тієї ночі він спав, а зранку віддав наказ потроїти охорону на кордоні Юти і Невади. Тепер уже треба шукати не одного чоловіка, який іде на схід, а чотирьох із собакою, що йдуть на захід. І їх треба взяти живими. Живими за будь-яку ціну.

О так.

Розділ 72

— Знаєте, — сказав Ґлен Бейтман, дивлячись у бік Ґранд-Джанкшена в перших променях ранкового сонця, — я в армії чув слово «відстій», не дуже чітко уявляючи, що воно таке. А отепер, здається, я бачу…

Він подивився на свій сніданок, який складався зі штучних сосисок «Морнінг Стар Фармз»[175], і скривився.

— Ні, це ще не відстій, — із гідністю відказав Ральф. — От скуштував би ти, що нам в армії давали…

Вони сиділи навколо багаття, яке Ларрі заново розпалив годину тому. Усі були вдягнені в теплі куртки й рукавиці і пили по другому стаканчику кави. Температура становила приблизно тридцять п’ять за Фаренгейтом[176], і небо було хмарне й похмуре. Коджак дрімав, підсунувшись до вогню якомога ближче, але так, щоб не обпалити шерсть.

— Усе, я черв’ячка заморив, — сказав Ґлен, підводячись. — Віддайте мені ваших страждальців, ваших голодних[177]… Ні, я передумав: просто віддайте мені ваше сміття. Піду закопаю.

Стю дав йому паперову тарілку й стаканчик.

— Ходіння творить чудеса, еге ж, лисику? Ти, певне, в такій хорошій формі, як зараз, востаннє був років у двадцять.

— Ага, сімдесят років тому, — засміявся Ларрі.

— Стю, я ніколи в такій формі не був, — похмуро сказав Ґлен, невесело підбираючи сміття в пакет, який хотів закопати. — І ніколи не хотів бути в такій формі. Але я не заперечую. Після п’ятдесяти років переконаного ангостицизму, здається, мені на роду написано піти за Богом чорної бабусі в пащу смерті. Якщо така моя доля, то так тому й бути. І край. Але туди я краще пішки піду, ніж їхатиму. Пішки довше, то й проживу довше… на якихось кілька днів. Перепрошую, джентльмени, я піду, влаштую цим покидькам гідний похорон.

Вони дивилися, як він іде до краю табору з маленькою саперною лопаткою.

Оця, як висловлювався Ґлен, «піша екскурсія штатом Колорадо й деякими західними пунктами» найважче давалася саме Ґленові. Він був найстаршим, на дванадцять років старшим за Ральфа Брентнера. Але якимсь чином зміг значно полегшити похід для інших. Він весь час іронічно, але по-доброму жартував і справляв враження людини, яка перебуває в мирі з собою. Лише той факт, що Ґленові вдавалося йти день за днем, уже всіх решту заспокоював, коли не надихав. Чоловікові було вже п’ятдесят сім, і Стю бачив, як у ці холодні ранки він із гримасою розминав пальці.

— Дуже болить? — спитав його вчора ввечері Стю, десь за годину після виходу.

— Аспірин допомагає. Це, знаєш, артрит, але ще не такий поганий, як буде років через п’ять-сім, та й, правду кажучи, Східний Техасе, я так далеко наперед і не зазираю.

— Ти правда вважаєш, що він нас візьме?

І тут Ґлен Бейтман сказав цікаву річ.

— Не буду боятися злого.

І на тому розмова скінчилася.

Тепер вони чули, як він риє мерзлу землю і лається.

— Чи ж не молодець, правда? — сказав Ральф.

Ларрі кивнув.

— Ще й який.

— А я завжди думав, що преподи коледжу — слабаки, але цей точно ні. Знаєте, що він сказав, коли я спитав його: «А чого ми цю фігню просто не викинемо десь біля дороги, та й усе?» Він сказав: «Не треба заново таке лайно починати». Сказав, що ми й так багато старих видів лайна заново почали робити.

Коджак підвівся і побіг дивитися, що робить Ґлен. До них долинув голос Ґлена.

— А, ось ти де, засранцю мій лінивий. А я вже думав, куди ти подівся. І тебе теж закопати?

Ларрі всміхнувся і подивився на лічильник пройденої відстані. Він дістав цю річ у спортивній крамниці «Ґолден». Налаштовуєш пристрій на свій розмір кроку і чіпляєш на пояс, як теслярську лінійку. Щовечора він записував пройдену відстань на пожмаканому й складеному в багато разів аркуші.

— Можна твою шпаргалку подивитися? — спитав Стю.

— Звичайно, — Ларрі дав йому папірець.

Зверху на аркуші Ларрі друкованими літерами написав: «Боулдер — Веґас: 771 миля»[178]. Нижче:

Дата Відстань (милі) Разом (милі)

6 вересня 28.1 28.1

7 вересня 27.0 55.1

8 вересня 26.5 81.6

9 вересня 28.2 109.8

10 вересня 27.9 137.7

11 вересня 29.1 166.8

12 вересня 28.8 195.6

13 вересня 29.5 225.1

14 вересня 32.0 257.1

15 вересня 32.6 289.7

16 вересня 35.5 325.2

17 вересня 37.2 362.4

Стю взяв папірець зі свого гаманця і повіднімав у стовпчик.

— Ну, ми йдемо швидше, ніж на початку, але все одно нам ще треба понад чотириста миль. Блін, ми ще й половини шляху не пройшли!

Ларрі кивнув.

— Швидкість — тут усе правильно. Ми під гору йдемо. І Ґлен, знаєш, має рацію. Куди нам поспішати? Він нас просто там на одну долоню покладе, а другою прихлопне.

— Знаєш, а я от у це не вірю, — сказав Ральф. — Ми можемо й померти, звісно, але тут усе не просто так, це не елементарні штуки. Матінка Ебіґейл не посилала б нас сюди, коли б нас мали просто знищити. От не послала б — і все.

— А я не вірю, що то власне вона послала нас сюди, — тихо промовив Стю.

Лічильник Ларрі чотири рази чітко клацнув, коли його було виставлено на новий день: 000.0. Стю засипав рештки багаття землею. Ранкові процедури тривали. Вони йшли вже дванадцять днів. Стю здавалося, що все життя таким уже й буде: Ґлен добродушно бурчатиме, який відстій вони їдять, Ларрі записуватиме пройдену відстань на своїй пом’ятій шпаргалці, усі випиватимуть по два стакани кави, хтось зариє вчорашнє сміття, хтось інший засипле вогнище. Це було розмірене, по-хорошому рутинне життя. Уже й забуваєш, куди всі йдуть, — і добре. Ранками Френ здавалася йому дуже далекою — такою видимою уявному оку, а проте дуже далекою: немов фото в медальйоні. Її майже можна було торкнутись… і, власне, в тому полягав його біль. У такий час його віра в матінку Ебіґейл перетворювалася на гіркий сумнів, і Стю хотілося розбудити всіх і сказати, що цей похід — просто лажа, що гумовим списом смертельний вітряк не здолаєш і що треба зупинитися в найближчому місті, взяти по мотоциклу й поїхати додому. Що краще чіплятися за крихту світла і крихту любові, поки можна, — бо нічого більшого Флеґґ їм не дозволить.

Але так бувало вночі. Зранку він знову був готовий іти далі. Із підозрою поглядав на Ларрі й гадав, чи той думав уночі про свою Люсі. Мріяв про неї і хотів…

Ґлен повернувся до табору, дещо кривлячись під час ходи, за ним біг Коджак.

— Ну що ж, рушаймо, дамо їм перцю, — сказав він. — Правильно, Коджаку?

Коджак замахав хвостом.

— Він каже: «Даєш Лас-Веґас!» — сказав Ґлен. — Ходімо.

Вони піднялися на насип траси I-70, спускаючись у бік містечка Ґранд-Джанкшен, і почали денний перехід.

——

Пізніше того дня пішов холодний дощ, від чого всі змерзли й розмови притихли. Ларрі йшов сам по собі, сунувши руки в кишені. Спочатку він думав про Гарольда Лодера, чий труп вони знайшли два дні тому, — таке враження, що всі змовилися не говорити про нього, — але врешті його думки стали обертатися навколо того, кого він про себе називав Вовкобой.

Його вони знайшли якраз на схід від тунелю Ейзенхауера. Там був жахливий затор і густо, нудотно пахло смертю. Вовкобой наполовину висовувався з «остіна». На ньому були клепані джинси й сорочка з блискітками в стилі вестернів. Навколо «остіна» лежало кілька вовчих трупів. Сам Вовкобой наполовину лежав на пасажирському місці, а на його груди наліг ще один мертвий вовк. Руки Вовкобоя стискали вовчу шию, а кривава морда вовка вчепилась у Вовкобоєве горло. На думку Ларрі та решти, події, ймовірно, розгорталися так: зграя вовків, спускаючись із гір, помітила самотнього чоловіка й кинулася на нього. Вовкобой був озброєний. Він поклав кількох нападників, а тоді сховався в «остін».

Через який час голод змусив його відчинити двері?

Ларрі не знав і не хотів того знати. Але помітив, яким жахливо худим був Вовкобой. Може, тиждень… Він їхав на захід, хто б він не був, вочевидь, хотів долучитися до темного чоловіка, але такої моторошної долі Ларрі б не побажав нікому. Він про це якось заговорив зі Стю, через два дні після виходу з тунелю, коли Вовкобой уже давно лишився позаду.

— А чого би зграя вовків могла так довго чатувати над машиною, Стю?

— Не знаю…

— Я хочу сказати, їм хіба їсти не було чого?

— Та й правда — було…

Для Ларрі то була жахлива таємниця, і він усе думав над нею, розуміючи, що ніколи не відшукає розгадки. Хоч ким був той Вовкобой, із яйцями в нього все було гаразд. Коли врешті від голоду й спраги він мусив відчинити пасажирські двері, на нього кинувся вовк і перегриз йому горло, але й Вовкобой, помираючи, задушив його.

Четвірка пройшла через тунель Ейзенхауера, зв’язавшись однією мотузкою, і в страшній темряві Ларрі згадував свій похід крізь тунель Лінкольна. Тільки тепер його переслідував не образ Рити Бейкмур, а лице Вовкобоя, застигле в смертельній гримасі, коли він і вовк убили одне одного.

«Може, вовків послали його вбити?»

Але то була занадто тривожна думка, щоб на ній зосереджуватися. Ларрі постарався викинути це з голови і просто йти далі, але це було непросто.

——

Вони отаборилися неподалік Ломи, дуже близько до кордону зі штатом Юта. Вечеря складалася з трав і кип’яченої води — то й був увесь їхній раціон: вони буквально виконували заповіт матінки Ебіґейл іти в тому, що на них, речей не нести.

— У Юті буде кепсько, — відзначив Ральф. — Гадаю, отам і виявиться, чи дійсно ми йдемо під Богом. Там є ділянка — понад сто миль, — де ні міста, ні заправки, ні кафе.

Утім, схоже було на те, що його така перспектива не надто турбує.

— А вода? — спитав Стю.

Ральф знизав плечима.

— Цього добра теж небагато. Піду, мабуть, спати.

Ларрі зробив те саме. Ґлен ще не лягав, лишився покурити люльку. Стю мав кілька цигарок і вирішив одну викурити. Якийсь час вони палили мовчки.

— Далеко ж ми від Нью-Гемпширу, лисику, — промовив нарешті Стю.

— Та й до Техасу теж не рукою подати.

Стю усміхнувся.

— Еге ж. Отож.

— Мабуть, дуже за Френ скучаєш.

— Ага. І за нею скучив, і хвилююсь. І за дитину хвилююсь. Особливо важко, як стемніє.

Ґлен пихнув люлькою.

— Ми тут нічого не можемо змінити, Стюарте.

— Я знаю. Але все одно хвилююсь.

— Звичайно, — Ґлен вибив люльку об камінь. — Учора вночі щось химерне трапилося, Стю. Я весь день намагався розібратися, чи то було насправді, чи сон, чи що.

— А що ж було?

— Ну, я посеред ночі прокинувся — Коджак на щось гарчав. Напевне, вже було за північ, бо вогонь майже догорів. Коджак був по другий бік багаття — у нього шерсть настовбурчилася. Я йому казав, щоб він замовк, а він на мене й не глянув. Дивився вгору праворуч від мене. І я подумав: може, то вовки? Ще й після отого, якого Ларрі називає Вовкобой…

— Еге ж, то було б погано.

— Але там нічого не було. У мене зір гострий. Він на порожнє місце гарчав.

— Певне, запах чув, та й усе.

— Ага, але найненормальніше ще попереду. За кілька хвилин я став почуватися… ну, прямо скажемо, дивно. Відчуття було таке, наче над насипом щось є — і воно на мене дивиться. На всіх нас. Я немовби й міг би його побачити, якщо правильно примружитися. Але я не хотів. Бо відчуття було таке, що то — він… Що то — Флеґґ, Стюарте.

— Та, мабуть, то здалося, — за кілька секунд сказав Стю.

— Я впевнений, що там щось було. І Коджак теж це відчував.

— Ну, припустімо, він за нами стежить. То що ми тут вдіємо?

— Нічого. Тільки мені це не подобається. Не подобається, що він може стежити за нами… якщо то він. Капець як страшно.

Стю докурив, обережно загасив цигарку об камінь, але до спального мішка ще не пішов. Поглянув на Коджака, який лежав коло багаття, поклавши ніс на лапи, дивлячись на них.

— Тож Гарольд мертвий, — урешті промовив Стю.

— Так.

— І, хай йому, абсолютно марна смерть. І Сью з Ніком марно загинули. І сам він, гадаю, теж.

— Згодний.

Більше не було чого сказати. Вони набрели на Гарольда і його жалюгідну передсмертну декларацію наступного дня після переходу крізь тунель Ейзенхауера. Вони з Надін, певне, їхали через перевал Лавленд, бо коло Гарольда ще був його мотоцикл «тріумф» — те, що від нього лишилось, — а, як висловився Ральф, через тунель Ейзенхауера можна було б проїхати хіба що на іграшковому паровозику. Грифи вже встигли його добряче обробити, але Гарольд і досі стискав у закляклій руці свій записник у цупкій обкладинці. У його роті стирчав, немов гротескний льодяник, пістолет тридцять восьмого калібру, і, хоча вони не поховали Гарольда, Стю вийняв у того з рота пістолет. Обережно. Побачивши, як надійно темний чоловік знищив Гарольда, як легковажно викинув його, немов сміття, коли той виконав свою роль, Стю зненавидів Флеґґа ще дужче. У нього виникло відчуття, що вони кинулися в якийсь безглуздий хрестовий похід дітей, і, коли він відчував, що треба поспішати, йому з думки не йшов труп Гарольда з роздробленою ногою — так, як Ларрі переслідувала гримаса Вовкобоя. Він відчув, що хоче, аби Флеґґ сповна заплатив не тільки за Ніка і Сьюзен, а й за Гарольда… але дедалі менше вірив, що таке може бути.

«Але ж ти хочеш дивитися, — подумав він люто. — Дивитися хочеш, чи я вже на відстані пострілу від тебе, падло збочене».

Ґлен, трохи скривившись, підвівся.

— Піду я спати, Східний Техасе. І не проси мене залишитися. Вечірка дуже нудна.

— Як твій артрит?

Ґлен усміхнувся і сказав:

— Не так уже й погано, — але до свого мішка він пішов накульгуючи.

Стю подумав, що треба викурити ще одну — тільки от якщо палити по дві-три на день, то його запаси скінчаться до кінця тижня — і все одно закурив.

Вечір був не такий уже холодний, але при всьому тому не було сумнівів, що принаймні в горах літо вже скінчилося. Від цього Стю стало сумно, бо в нього було сильне передчуття, що наступного літа він уже не побачить. Коли починалося це літо, він був нерегулярним працівником на калькуляторному заводі. Жив у маленькому містечку Арнетт, мав багато вільного часу і тоді тусувався на заправці Білла Гепскомба «Тексако», слухаючи, як усі решта чешуть язиками про економіку, уряд, важкі часи. Стю гадав, що жоден із тих балакунів ще по-справжньому важких часів не бачив. Докурив і викинув недопалок у багаття.

— Тримайся там, Френні, мала-хороша, — сказав він і заліз у спальний мішок. І уві сні він думав про Щось, яке наблизилося до їхнього табору, яке недобрим оком стежило за ними. Можливо, то вовк зі свідомістю людини. Чи ворона. Чи тхір, який плазує на животі чагарниками. А може, взагалі якась безтілесна сутність, пильне Око.

«Не буду боятися злого, — бурмотів він уві сні. — Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого. Не буду».

Нарешті страшне видиво відступило, і він міцно заснув.

Наступного ранку вони знову рушили рано, прилад Ларрі, клацаючи, лічив милі, а дорога ліниво звивалася ліворуч і праворуч, Західним схилом наближаючись до Юти. Минув полудень, і невдовзі Колорадо залишився позаду. Того вечора вони стали табором на захід від Гарлі-Доума в штаті Юта. Уперше на них зловісно тиснула глибока тиша. Ральф Брентнер тієї ночі заснув, думаючи: «От ми й на заході. На його половині поля».

І тієї ночі Ральфові снився вовк із одним-єдиним червоним оком, який вийшов із пустища й стежив за ними. «Пішов геть! — сказав йому Ральф. — Іди звідси, ми тебе не боїмося!»

——

О другій годині дня 21 вересня вони пройшли Сеґо. Наступне велике місто, судячи з кишенькової мапи Стю, було Ґрін-Рівер. Потім довго-довго міста не зустрічатимуться. Тоді, як сказав Ральф, вони, напевне, виявлять, чи йдуть під Богом.

— Власне, — сказав Ларрі Ґленові, — мене не так турбує їжа, як вода. Майже кожен, хто їхав у машині, брав щось пожувати — якесь печиво на зразок «Орео», фруктові батончики тощо.

Ґлен усміхнувся.

— Може, Бог дощем благословить.

Ларрі поглянув на безхмарне небо і скривився.

— Іноді мені думається, що в кінці вона зовсім не в собі була.

— Можливо, — поблажливо відказав Ґлен. — Якщо почитати теологів, то виявиться, що Бог часто говорить вустами безумців чи тих, хто помирає. Мені навіть видається — ось тут виявляється, що я таємний єзуїт, — що на це є переконливі психологічні підстави. Ненормальна чи помираюча людина — її психіка надзвичайно змінюється. Здорова людина може відфільтрувати Боже послання, видозмінити його силою своєї особистості. Іншими словами, зі здорової людини фіговий пророк виходить.

— Шляхи Господні… — промовив Ларрі. — Я знаю. Ми дивимося крізь темне скло. Мені воно взагалі зовсім темне. Чого ми йдемо отак, коли могли б доїхати за тиждень, — я цього не розумію. Але якщо ми взагалі ненормальну річ робимо, то її й треба робити по-ненормальному.

— Те, що ми робимо, має чимало історичних прецедентів, — промовив Ґлен. — І я для цього походу бачу деякі цілком тверезі психологічні й соціологічні причини. Не знаю, чи є ще й божественні, але ці мені вже видаються розумними.

— Наприклад? — підійшли послухати Стю з Ральфом.

— У кількох племен американських індіанців невід’ємною частиною чоловічої ініціації було «побачити видіння». Коли ти стаєш чоловіком, то маєш без зброї піти в глушину. Там ти маєш когось убити і скласти дві пісні — про Великого Духа і про свою силу як мисливця, вершника, воїна й самця — ну й оце видіння. Їсти не можна. Очікувалося, що ти забалдієш — і розумово, і фізично — і дочекаєшся отого видіння. Урешті воно прийде, — він гигикнув. — Голод — потужний галюциноген.

— Ти вважаєш, що матінка послала нас сюди по видіння? — спитав Ральф.

— Можливо, щоб ми набралися сили й святості завдяки цьому очищенню, — відповів Ґлен. — Відкидання речей — то процес символічний, знаєте. Як талісман. Коли ви відмовляєтеся від речей, ви разом з ними й залишаєте тих інших, кого з цими речами символічно пов’язуєте. Починаєте очищуватися. Скидаєте баласт.

Ларрі поволі похитав головою.

— Щось не розумію.

— Ну от візьміть розумну людину до епідемії. Якщо зламати їй телевізор, що вона робитиме ввечері?

— Почитає, — сказав Ральф.

— До друзів сходить, — сказав Стю.

— Музику послухає, — усміхнувся Ларрі.

— Звичайно, — відказав Ґлен. — А ще — сумуватиме за телевізором. Без телевізора в її житті утвориться діра. Десь у глибині її голови буде й далі прокручуватись: «О дев’ятій пивця дістану, подивлювся матч «Ред Сокс» по телеку». А коли зайде в кімнату й побачить там цей порожній ящик, то відчує дике розчарування. Частина звичного життя втратилася, правда?

— Ага, — сказав Ральф. — У нас телек кожні два тижні ламався, і доки з ремонту його не забирали, я не міг нормально почуватись.

— Якщо людина багато дивилася телевізор, діра велика, якщо трохи — то мала. Але чогось без нього бракуватиме. А тепер забрати в людини книжки, друзів, стереосистему. І забрати все те, що людина зможе дорогою підбирати. Це очищення, і воно зменшує еґо. Ваші «я», панове, перетворюються на чисту шибку. Чи, краще сказати, на порожні чарки.

— Але навіщо? — спитав Ральф. — Для чого ця мутота?

Ґлен промовив:

— Якщо ви читали Біблію, то знаєте, що в пророків просто традиція така була — час від часу йти в пустелю: старозаповітні психоделічні експедиції. На це, як правило, виділялося сорок днів і сорок ночей, то гебрейський вираз, який насправді значить: «скільки саме, не знаю, але доволі довго». Це вам нікого не нагадує?

— Звичайно, матінку, — сказав Ральф.

— А тепер подумайте про себе як про акумулятор. Ми ж акумулятори. Мозок працює від хімічно утворюваного електричного струму. Так само м’язи працюють від маленьких розрядів, теж хімічних: ацетилхолін дозволяє розряду йти, коли вам треба поворухнутись, а коли треба зупинитися, виробляється інша речовина — холінестераза. Холінестераза руйнує ацетилхолін, від чого ваші нерви знову погано проводять струм. І це теж добре. Інакше, почавши чухати ніс, ви б не могли зупинитися. Одне слово, сенс такий: усе, що ви думаєте, усе, що ви робите, працює від тієї самої батареї. Як різні прибамбаси в машині.

Усі уважно слухали.

— Дивитися телевізор, читати, розмовляти з друзями, ситно їсти… це все виснажує батарею. Нормальне життя — принаймні в тому вигляді, в якому воно було в західній цивілізації, — це все одно як водити машину з автоматичними вікнами, автоматичним гальмом, автоматичними сидіннями і всілякими ще штучками. Але що більше примочок, то швидше розряджається батарея. Правда?

— Правда, — відповів Ральф. — Навіть великий акумулятор «делко» не перезарядиться, якщо його поставити в «кадилак».

— Ну от, ми зараз саме позбулися аксесуарів. Ми заряджаємося.

Ральф схвильовано доповнив:

— Але якщо занадто довго заряджати акумулятор, він вибухне.

— Так, — погодився Ґлен. — Отак і в нас. У Біблії розповідається про Ісаю, Йова і ще багато кого, але не сказано, скільки пророків повернулися з пустелі з такими видіннями, які їм пропалили дірку в голові. Гадаю, такі були. Але я маю здорову повагу до людського розуму й психіки, попри випадкові атавістичні явища на зразок деяких тут східних техасців…

— Одчепися від мене, лисику, — буркнув Стю.

— Хай там як, а людський розум значно більший за найбільший акумулятор «делко». І, гадаю, він може заряджатися майже нескінченно. А інколи навіть більше.

Вони йшли мовчки, замислившись над його словами.

— Ми змінюємося? — тихо спитав Стю.

— Так, — відказав Ґлен. — Думаю, змінюємося.

— Ми вже й схудли, — сказав Ральф. — Як на вас, хлопці, гляну, то зразу видно. Та й у мене пивне пузо було будь здоров. А тепер гляну вниз — і носаки черевиків бачу. Та й узагалі бачу всі свої ноги!

— Щодо стану свідомості… — раптом сказав Ларрі. Коли всі на нього подивилися, він дещо знітився, але продовжив: — У мене це відчуття приблизно з тиждень, і я його не розумів. Може, зараз зрозумію. Мене ковбасить. Ніби я викурив півкосяка дійсно динамітної трави чи трохи кокаїну нюхнув. Але такої дезорієнтації, як від наркотиків, нема. Після такого зазвичай відчуваєш, що нормальне мислення щось не дуже вдається. А в мене зараз голова дуже ясна, ясніша, ніж будь-коли. А все одно ковбасить, — Ларрі засміявся. — Мабуть, це просто від голоду.

— І від голоду теж, — погодився Ґлен, — але не лише.

— А я весь час їсти хочу, — зізнався Ральф, — але воно мене якось не дуже турбує. Мені добре.

— І мені, — сказав Стю. — Фізично я так гарно багато років не почувався.

— Коли ви скидаєте баласт зі свого судна, ви ж і прибираєте все те лайно, яке у вас усередині плавало, — пояснив Ґлен. — Добавки. Домішки. Звичайно, від цього добре! Така клізма для всього тіла й духу.

— Ти так цікаво думку висловлюєш, лисику.

— Може, не надто елегантно, зате точно.

Ральф спитав:

— А з ним це нам допоможе?

— Ну, — сказав Ґлен, — це для того робиться. У цьому я практично не сумніваюсь. Але тут просто треба почекати — і побачимо, правда?

Вони пішли далі. Коджак вискочив із кущів і якийсь час ішов з ними, цокочучи кігтями по асфальту траси US 70. Ларрі простягнув руку й скуйовдив йому шерсть.

— Коджаку, старий! — сказав він. — А ти знаєш, що ти — батарейка? Здоровенний такий акумулятор «делко» з гарантією на все життя?

Коджак, як видавалося, не знав цього й не переймався, але помахав хвостом, показуючи, що він на боці Ларрі.

——

Тієї ночі вони стали приблизно в п’ятнадцяти милях[179] на захід він Сеґо, і, враховуючи те, про що йшлося вдень, від часу виходу з Боулдера їм уперше не було чого їсти. Ґлен заварив останню розчинну каву з торбинки, і вони поділили кухоль на всіх, відпиваючи по черзі. Останні десять миль вони пройшли, не побачивши жодної машини.

Наступного ранку, 22-го числа, вони натрапили на перекинутий «форд»-універсал, де було чотири трупи, двоє з них — малі діти. У машині були коробки із зоологічним печивом і великий пакет зачерствілих картопляних чипсів. Печиво було в кращому стані. Його поділили на п’ятьох.

— Не глитай його так, Коджаку, — повчав Ґлен. — Поганий собака! Де твої гарні манери? А якщо манер нема, як я бачу, — то де витримка?

Коджак застукав хвостом, дивлячись на печиво так, що сумнівів не лишалося: витримки в нього було зараз не більше, ніж гарних манер.

— То жери, свинтусе, або помри, — сказав Ґлен і віддав собаці свого останнього тигра. Коджак жадібно його ковтнув і пішов кудись, нюшачи.

Ларрі вирішив з’їсти весь свій звіринець — штучок із десять — за одним разом. Робив він це повільно, мрійливо.

— Ви коли-небудь помічали, що в цього печива є легкий лимонний післясмак? Із дитинства це пам’ятаю. А після того тільки зараз помітив.

Ральф перекидав два останні печива з руки в руку, тепер укинув одне в рот і жував.

— Ага, правда. Є в них такий трохи лимонний присмак. Знаєш, а я був би радий, коли б із нами зараз був старий Нікі. Я б і печивом з ним поділився…

Стю кивнув. Вони доїли печиво й пішли далі. Надвечір того дня вони знайшли велику вантажівку «Ґрейт Вестерн Маркетс», яка, вочевидь, їхала до Ґрін-Рівера. Вона акуратно стояла на розділовій смузі, і мертвий водій сидів за кермом ідеально прямо. Вони пообідали консервованою шинкою з кузова, але, як видавалося, нікому її особливо не хотілося. Ґлен сказав, що їхні шлунки зменшилися. Стю казав, що йому запах не подобається — не поганий, просто надто сильний. Занадто м’ясний. З душі верне. Він зміг примусити себе з’їсти лише шматочок. Ральф сказав, що з таким самим успіхом з’їв би ще дві-три коробочки зоологічного печива, і всі засміялися. Навіть Коджак з’їв тільки маленьку порцію та й побіг винюхувати.

Тієї ночі вони стали табором на схід від Ґрін-Рівера, і під ранок їх притрусило снігом.

——

До промоїни вони підійшли трохи після полудня 23-го числа. Небо весь день було хмарне, і було холодно, так що цілком може піти сніг, думав Стю, і то не короткочасний.

Усі четверо стояли на краю яру, Коджак біля Ґлена — і дивилися вниз і на другий бік. Десь на півночі прорвало дамбу, чи, можливо, пройшло багато літніх злив. Хай там як, але в Сан-Рафаелі, який стояв із сухим руслом роками, сталася раптова повінь. Вона змила величезний тридцятифутовий шмат траси I-70. Русло було завглибшки приблизно п’ятдесят футів[180], а береги з осадової породи — крихкі й сипучі. Унизу похмуро тік струмок.

— Йоперний балет! — сказав Ральф. — Треба в департамент штату Юта зателефонувати!

Ларрі показав.

— Дивіться сюди!

Усі подивилися в порожнечу, яка тепер виявилася поцяткованою химерними, вивітреними стовпами й монолітами. Ярдах у ста[181] за течією Сан-Рафаеля виднілося плетиво з поруччя, кабелів і великих шматків асфальтового покриття. Один шмат, абсолютно білий — на ньому була розділова смуга — апокаліптичним перстом стирчав у небо, яким бігли хмари.

Ґлен дивився в цей пролом, засипаний сміттям, сунувши руки в кишені, і на його обличчі був відсутній, мрійливий вираз. Стю тихо спитав:

— Ти зможеш, Ґлене?

— Мабуть… гадаю, так.

— Як твій артрит?

— Бувало й гірше, — він посміхнувся. — Але, коли чесно, то й краще теж бувало.

Мотузки для страхування вони не мали. Стю обережно пішов униз першим. Йому не подобалося, як час від часу поводилася земля під ногами, як сповзав ґрунт і каміння. Один раз він уже подумав, що земля зараз повністю вийде з-під ніг і він скотиться до самого низу на заду. Намацав рукою міцну скелю — і відчайдушно схопився, повис на ній, шукаючи ногами надійної опори. Тоді Коджак легковажно проскакав повз нього, трохи здіймаючи куряву і майже не обсипаючи землю зі схилу. За мить пес уже стояв на дні яру, махаючи хвостом і весело гавкаючи до Стю.

— Ах ти ж випендрьожник сраний, — буркнув Стю і помалу продовжив спускатися.

— Я за тобою! — гукнув Ґлен. — А я почув, як ти мого собаку обізвав!

— Обережно, лисику! Без балди, обережно! Тут земля сильно повзе.

Ґлен поволі рушив униз, неквапом переходячи від однієї точки опори до іншої. Стю напружувався щоразу, коли з-під потертих Ґленових похідних чобіт «Джорджія Джаєнтс» сповзала земля. Легкий вітер ворушив волосся за його вухами, тонкі срібні пасма. Стю подумав, що коли він уперше побачив Ґлена за малюванням посередньої картини біля дороги в Нью-Гемпширі, волосся в того ще мало значно більше чорноти.

Доки Ґлен урешті став на рівну грузьку землю на дні промоїни, Стю ледь не розірвався навпіл. Він зітхнув із полегшенням і поплескав старшого товариша по плечу.

— Без напруження, Східний Техасе, — сказав Ґлен і нахилився погладити Коджака.

— Та де там, — сказав Стю.

Далі спустився Ральф, обережно перебираючись від опори до опори, тяжкою ходою пройшов останні вісім футів.

— Ох ти ж, — сказав він. — Та тут усе на соплях тримається. От буде весело, якщо ми на той бік не піднімемось і доведеться миль із п’ять пройти до мілкішого місця, правда?

— Значно кумедніше буде, якщо, поки ми шукатимемо, почнеться нова повінь, — сказав Стю.

Ларрі спустився легко й прудко, приєднавшись до решти не більш як за три хвилини після того, як вони рушили вниз.

— А хто перший нагору? — спитав він.

— Може, ти, коли ти такий бадьорий, — сказав Ґлен.

— Аякже.

Нагору він підіймався помітно довше, і двічі зрадливий ґрунт сповзав під ногами, так що він мало не падав. Але зрештою Ларрі піднявся й помахав усім.

— Хто наступний? — спитав Ральф.

— Я, — зголосився Ґлен і рушив до протилежного схилу.

Стю схопив його за руку.

— Слухай, — сказав він. — Ми ж можемо пройти далі й знайти не таке глибоке місце, як Ральф казав.

— І що, решту дня згаяти? У дитинстві я міг туди за сорок секунд заскочити, а пульс мав після того сімдесят — не більше.

— Ти ж уже не хлопчик, Ґлене.

— Ні. Але мені все ж здається, що трохи його лишилося.

Не встиг Стю сказати ще щось, як Ґлен рушив угору. Він зупинився перепочити приблизно на третині шляху, потім продовжив сходження. Приблизно на півдорозі схопився за виступ сланцю, той став кришитися під його рукою, і Стю був певен, що Ґлен покотиться додолу, до самого дна, б’ючись усіма артритними кінцівками.

— Ой бля… — прошепотів Ральф.

Ґлен змахнув руками і якось утримав рівновагу. Зробив кілька стрибків праворуч — і знову пробіг іще двадцять футів[182], перепочив, потім далі рушив догори. Біля самого краю камінь, на який він став, відірвався — і міг би Ґлен упасти, але на допомогу прийшов Ларрі: схопив за руку й потяг нагору.

— Запросто! — крикнув Ґлен униз.

Стю полегшено всміхнувся.

— Як твій пульс, лисику?

— Плюс дев’яносто, десь так, — відзначив Ґлен.

Ральф піднявся на другий берег, наче флегматичний гірський козел, перевіряючи кожен виступ, обережно переставляючи руки. Коли він уже був нагорі, Стю почав своє сходження.

До того моменту, як упав, Стю думав, що цей схил дещо легший, ніж той, яким він спустився. Каміння було міцніше, кут трошечки менший. Але поверхня виявилася сумішшю крейдянистої землі, а уламки скель сильно розхитали вода й негода. Стю відчував, що тут буде недобре, і рухався поволі.

Його груди вже були над краєм, але виступ, на який він став лівою ногою, раптом провалився. Стю відчув, що сповзає вниз. Ларрі схопив його за руку, але цього разу не встиг. Стю схопився за шматок асфальту від дороги — і той відпав, залишився в його руках. Він якусь мить тупо дивився на нього — і тут почав сповзати ще швидше. Стю викинув його, почуваючись Злим Койотом з мультика. Мені ще не вистачає тільки, думав Стю, що хтось переможно запищав[183] перед тим, як я опинюся на дні.

Стю вдарився об щось коліном — і раптом його пронизав гострий біль. Стю хапився за липкий схил, що тепер страшенно швидко мчав повз нього, — і в його руках залишалися жмені землі.

Він з усього маху налетів на великий камінь, що великим тупим наконечником стріли стирчав з уламків, і покотився, аж подих йому перехоплювало. Вільно пролетів футів із десять і впав на ногу, зігнуту під кутом. Почув тріск: вона зламалася. Біль був моментальний і велетенський. Стю закричав. Зробив сальто назад. Тепер у нього був повний рот землі. Гостре каміння обдерло йому обличчя й руки. Він знов упав на ушкоджену ногу. Тепер він уже не закричав — він завив.

Останні п’ятнадцять футів він проїхав на животі, як дитина з гірки. Зупинився на дні з повними штаньми землі, серце шалено калатало, відлунюючи у вухах. Нога горіла білим вогнем. Куртка й сорочка задралися до підборіддя.

«Зламав ногу. Але наскільки важко? За відчуттями — дуже. Мінімум у двох місцях, коли не більше. І коліно вивернуте».

Схилом спускався Ларрі невеликими стрибками, які видавалися знущанням із того, що тільки-но сталося зі Стю. Він схилився над пораненим і спитав у нього те, про що Стю вже запитував себе.

— Наскільки погано, Стю?

Стю підвівся на ліктях і подивився на Ларрі, його лице було бліде від болю й перемазане багнюкою.

— Мабуть, знову ходити зможу місяців за три, — сказав він. Його почало нудити. Він подивився в хмарне небо, стиснув кулаки й помахав ними вгору.

— У-У-У, БЛЯ! — закричав він.

——

Ральф і Ларрі наклали шину на поламану ногу. Ґлен дістав пляшечку своїх «таблеточок від артриту» і дав одну Стю. Стю не знав, що то була за «таблеточка», а Ґлен не зізнавався, але біль у нозі зменшився до слабкого гудіння. Стю стало дуже спокійно, навіть безтурботно. Йому спало на думку, що зараз вони взагалі ніби проживають якийсь позичений час — і не обов’язково тому, що йдуть до Флеґґа, а передусім тому, що пережили Капітана Трипса. Хай там як, а він знає, що робити… і подбає, щоб це було зроблено. Ларрі щойно договорив. Усі схвильовано подивилася на Стю, чекаючи, що скаже він.

Відповідь була проста.

— Ні.

— Стю, — лагідно сказав Ґлен, — ти не розумієш…

— Я все розумію. І кажу: ні. Ніякого назад до Ґрін-Рівера. Ніяких мотузків. Ніякої машини. Це не за правилами гри.

— Та, блять, яка це гра?! — закричав Ларрі. — Ти тут помреш!

— Ну а ви, дуже ймовірно, загинете в Неваді. А зараз — ідіть, наверстуйте. У вас є ще година світлового дня. Не треба її гаяти.

— Ми тебе не залишимо, — сказав Ларрі.

— Мені дуже шкода, але ви це зробите. Я вам наказую.

— Ні. Тепер я за всіх відповідаю. Матінка сказала, що коли щось станеться з тобою…

— …то вам треба йти далі.

— Ні, ні, — Ларрі подивився на Ґлена й Ральфа, шукаючи підтримки. Ті схвильовано подивилися на нього. Коджак сидів поряд, дивився на всіх чотирьох, акуратно обгорнувши лапи хвостом.

— Послухай мене, Ларрі, — сказав Стю. — Цей весь похід тримається на тому, що стара знала, про що казала. Якщо почнете вимахуватися, то ризикуєте всім.

— Так, це правда, — сказав Ральф.

— Ні, це неправда, копайло ти смердюче, — сказав Ларрі, люто передражнюючи оклахомський акцент Ральфа. — Це не Божа воля, що Стю сюди впав, навіть не підступи темного чоловіка. Це просто сипуча земля і все, сипуча земля! Я тебе не лишу, Стю. Годі з мене людей кидати.

— Ні. Ми маємо його залишити, — тихо промовив Ґлен.

Ларрі, не вірячи своїм вухам, подивився на товаришів, неначе його зрадили.

— А я думав, ти був його другом!

— А я і є його друг. Тільки тут ніякої ради немає.

Ларрі істерично засміявся і пройшовся канавою.

— Ви здуріли! Ви розумієте?

— Я не здурів. Ми домовилися. Ми стояли біля смертного ложа матінки Ебіґейл — і пішли на це. Це для нас практично певна смерть, і ми це розуміємо. Ми розуміли цю домовленість. Тепер треба діяти відповідно.

— Ну Боже ж мій, та я маю на увазі, чому Ґрін-Рівер обов’язково? Ми можемо взяти багатомісний легковий автомобіль — і вперед.

— Ми маємо йти пішки, — сказав Ральф. Показав на Стю: — А він іти не може.

— Ну, добре. Гаразд. Він ногу зламав. То що ви пропонуєте зробити? Пристрелити його, як коня?

— Ларрі… — почав Стю.

Перш ніж той договорив, Ґлен схопив Ларрі за сорочку й потяг до себе.

— Ти кого рятувати зібрався? — холодно і суворо спитав він. — Стю чи себе?

Ларрі подивився на нього, ворушачи губами.

— Усе дуже просто, — промовив Ґлен. — Ми не можемо лишитись… а він не може йти.

— Я відмовляюся це прийняти! — прошепотів Ларрі. Його обличчя було бліде, як у мерця.

— Це перевірка, — раптом промовив Ральф. — Ось що це.

— Перевірка на нормальність, — сказав Ларрі.

— Голосуємо, — обізвався із землі Стю. — Я голосую за те, щоб ви йшли далі.

— І я, — сказав Ральф. — Пробач, Стю. Але якщо Бог подбає про нас, то про тебе, певно, теж подбає…

— Я цього не робитиму! — сказав Ларрі.

— Ти зараз не про Стю думаєш, — промовив Ґлен. — Ти хочеш, мені думається, врятувати щось у собі. Але цього разу правильно йти далі, Ларрі. Ми мусимо.

Ларрі поволі витер рот тильним боком руки.

— Давайте тут заночуємо, — промовив він. — Усе обдумаємо.

— Ні, — відказав Стю.

Ральф кивнув. Вони з Ґленом перезирнулись, і Ґлен витяг пляшечку своїх «від артриту» та вклав у руку Стю.

— Вони на морфіні, — сказав він. — Понад три-чотири можуть бути смертельними, — він уважно подивився в очі Стю. — Ти зрозумів, Східний Техасе?

— Так, зрозумів.

— Про що ви в дідька зараз говорите?! — закричав Ларрі. — Що ти йому взагалі пропонуєш?!

— А ти не розумієш? — сказав Ральф із такою зневагою, що Ларрі на мить замовк. І тут усе пронеслося перед його очима зі страхітливою швидкістю, як обличчя незнайомців у швидкому карнавальному танку: таблетки — веселі, сонні, швидкі… Рита. Коли він, розштовхуючи її в спальному мішку, побачив, що вона мертва, заклякла, і зелене блювотиння тече в неї рота — огидний прощальний подарунок…

— Ні! — закричав він, намагаючись відібрати у Стю пляшечку.

Ральф схопив його за плечі. Ларрі пручався.

— Пусти його, — промовив Стю. — Я хочу з ним поговорити.

Ральф іще не відпускав Ларрі, невпевнено дивлячись на Стю.

— Ні, справді пусти його.

Ральф відпустив, але було видно, що він будь-якої миті готовий схопити його знову.

Стю сказав:

— Підійди до мене, Ларрі. Присядь.

Ларрі підійшов і присів коло Стю. Нещасними очима подивився йому в лице.

— Так не годиться, друже. Коли людина падає і ламає ногу, хіба можна… ну не можна ж просто піти й лишити людину помирати. Хіба ти не розумієш? Ну, послухай… — він погладив Стю по обличчю. — От подумай.

Стю взяв Ларрі за руку.

— Ти думаєш, я здурів?

— Ні! Ні, але…

— Але чи ти згодний, що людина при здоровому глузді має право вирішувати, що робити?

— Ой, ну що ти… — сказав Ларрі і заплакав.

— Ларрі, це не від тебе залежить. Я хочу, щоб ви йшли далі. Будете повертатися з Веґаса, йдіть цим самим шляхом. Може, Бог пришле крука, який мені їсти носитиме, хто його зна. Я колись у журнальчику читав, що людина може прожити сімдесят днів без їжі, якщо в неї є вода.

— Так тоді вже зима настане. Ти ж від холоду за три дні помреш, навіть якщо таблеток не нап’єшся.

— То вже не від вас залежить. У вас інші справи.

— Не відсилай мене геть, Стю!

Стю похмуро сказав:

— Я тебе відсилаю.

— От відстій, — сказав Ларрі й підвівся на ноги. — А що нам Френ скаже, коли дізнається, що ми згодували тебе щурам із грифами?

— Вона взагалі нічого нікому не зможе сказати, якщо ви туди не підете й усе не виправите. І Люсі теж. І Дік Елліс. І Бред. І всі-всі наші.

Ларрі сказав:

— Гаразд. Ми підемо. Але тільки завтра. Ми тут станемо табором, може, нам якийсь… ну, сон присниться, чи що.

— Не треба снів, — спокійно, м’яко відказав Стю. — Не треба ніяких знаків. Воно так не піде. Одну ніч поночуєте — нічого не почуєте, а тоді захочете ще на ніч залишитись, а потім ще… Іти вам треба просто зараз.

Ларрі відійшов від них, похнюпивши голову, і став спиною до всіх.

— Ну, гаразд, — промовив він ледве чутно. — Зробимо, як скажеш. Спаси Господи наші душі.

Ральф підійшов до Стю, опустився на коліна.

— Може, тобі щось принести, Стю?

Стю всміхнувся:

— Еге ж. Усе, що Ґор Відал написав, — про всяких там Лінкольна, Аарона Бурра[184] і всіх інших. Давно про цих козлів почитати хотів. Тепер, здається, маю можливість.

Ральф криво всміхнувся.

— Пробач, Стю. Здається, я нічого не придумаю…

Стю потиснув йому руку, і Ральф відійшов.

Підійшов Ґлен. Він теж плакав, і коли сів біля Стю, у нього знову потекли сльози.

— Не плач, малий, — сказав Стю. — Усе буде добре.

— Ларрі має рацію. Погано це. Так хіба з конякою роблять…

— Ну ти ж знаєш, що так треба.

— Та, мабуть, але хто ж точно може сказати? Як нога?

— Зараз узагалі не болить.

— Ну що, таблеточки маєш, — Ґлен витер очі рукою. — Прощавай, Східний Техасе. Збіса гарно було з тобою дружити.

Стю відвернувся і сказав:

— Не треба так прощатися, Ґлене. Хай буде: «До зустрічі!», так певніше пощастить. Може, ти вилізеш із цього яру тільки до половини — і будемо тут з тобою всю зиму в крибідж[185] грати.

— Боюся, що не до зустрічі, — сказав Ґлен. — Передчуття в мене таке. А в тебе?

Й оскільки Стю теж мав таке передчуття, то знову подивився в обличчя Ґленові.

— Так, є таке, — сказав він і злегка всміхнувся. — Але ж я не буду боятися злого, правильно?

— Правда! — сказав Ґлен. Тепер він перейшов на хрипкий шепіт. — А ти в разі чого скористайся запасним виходом, Стюарте, не вимахуйся.

— Авжеж.

— Ну то бувай.

— Бувай, Ґлене.

І троє разом пішли до західного кінця яру, й, озирнувшись, Ґлен почав дертися нагору. Стю дедалі тривожніше стежив за його сходженням, затамувавши подих. Ґлен рухався невимушено, майже легковажно, практично не дивився під ноги. Земля поповзла під його ногами раз, удруге. Обидва рази він спокійно шукав, за що схопитись, й обидва рази опора знаходилася. Коли Ґлен опинився нагорі, Стю довго, хрипко видихнув.

Далі пішов Ральф, а коли він опинився нагорі, Стю востаннє гукнув до Ларрі. І подумав, що його обличчя надзвичайно нагадує лице покійного Гарольда Лодера — на диво застигле, очі уважні й дещо насторожені. Обличчя, яке не показує нічого, крім того, що хоче показати.

— Тепер за старшого ти, — сказав Стю. — Впораєшся?

— Не знаю. Спробую.

— Будеш приймати рішення.

— Правда? Здається, з моїм найпершим ніхто не погодився.

Тепер у його очах була емоція — докір.

— Так, але просто по-іншому не можна було. Слухай — його люди вас схоплять.

— Ага. Думаю, що так. Вони або нас схоплять, або пристрелять із засідки, як собак.

— Ні, вас схоплять і приведуть до нього. Певне, це буде за кілька днів. Будете у Веґасі, будьте уважні. Чекайте. Воно настане.

— Що, Стю? Що саме?

— Не знаю. Те, по що нас послано. Будьте готові. Коли воно настане, ви відчуєте.

— Ми тебе заберемо, якщо зможемо. Ти знаєш.

— Ага, так і буде.

Ларрі швидко вибрався нагору і приєднався до інших двох. Вони зупинилися й помахали. Стю теж помахав їм. Вони пішли. І більше вони ніколи Стю Редмана не бачили.

Розділ 73

Троє стали табором у шістнадцяти милях на захід від того місця, де залишили Стю. Опинилися перед іншим руслом, уже мілкішим. Справжня причина такого короткого переходу полягала в тому, що кожному з них здавалося, ніби частина серця лишилася там, позаду. Важко було сказати, чи вона повернеться. Ноги немовби стали важчими. Майже не розмовляли. Ніхто не хотів дивитися в обличчя іншим, боячись побачити там віддзеркалення своєї провини.

Вони зупинилися в темряві й розпалили вогнище з хмизу. Вода в них була, а харчі скінчилися. Ґлен напхав свою люльку останнім тютюном і раптом замислився, чи лишилися в Стю цигарки. Від цього курити йому стало неприємно, і він вибив люльку об скелю, з відсутнім поглядом відіпхнувши ногою свій останній тютюн «Боркум Ріфф». Коли за кілька хвилин по тому десь у темряві почувся крик сови, Ґлен роззирнувся.

— Слухайте, а де Коджак? — спитав він.

— А правда, дивно, чи не так? — сказав Ральф. — Години зо дві я його, здається, не бачив.

Ґлен підскочив.

— Коджаку! — закричав він. — Агов, Коджаку, Кодж!

Його голос самотньою луною розкотився пустельним місцем. Відповіді не було. Він сів, тяжко засмучений. Тихо зітхнув. Коджак ішов за ним майже через увесь континент. Тепер його не було. Наче лиховісний знак.

— Думаєш, його щось спіймало? — тихо спитав Ральф.

Ларрі тихо, замислено промовив:

— Мабуть, він лишився зі Стю.

Ґлен вражено підвів очі.

— А може! — замислився він. — Мабуть, саме це й сталося.

Ларрі перекидав камінець із руки в руку, туди-сюди, туди-сюди.

— Він казав, що, може, Бог крука пришле його годувати. Не певен, що тут вони водяться. То Бог йому, мабуть, собаку послав!

У багатті щось тріснуло — здійнявся, закрутився стовп іскор, осяявши все, а потім знову стало темно.

——

Коли Стю побачив щось темне, що побігло до нього в яр, то підтягнувся, сперся на найближчий великий валун, виставивши вперед поламану ногу, а в затерплій руці стиснув чималу каменюку. Він промерз до кісток. Ларрі має рацію. Два-три дні такого холоду цілком надійно його вб’ють. Тільки, як видавалося, ця тварина встигне раніше. Коджак був із ним до заходу сонця, а потім побіг геть, легко вискочивши з яру. Стю його не гукав. Собака знайде шлях до Ґлена й піде з ними. У нього, мабуть, у цій справі своя роль. Але зараз він пошкодував, що пес не лишився з ним трохи довше. Одна річ таблетки, але він би не хотів, щоб його порвав на шматки якийсь вовк темного чоловіка.

Він міцніше стиснув каменюку, але на ярдах у двадцяти вгорі воно зупинилося. Потім побігло вниз — чорніша тінь на чорному тлі.

— Ну, давай уже, — хрипко сказав Стю.

Тінь замахала хвостом і побігла до нього.

— Коджак?

І то був він. Він щось приніс у зубах і поклав біля ніг Стю. Сів, махаючи хвостом, чекаючи на похвалу.

— Хороший пес! — здивовано й радісно промовив Стю. — Молодчина!

Коджак приніс йому кроля.

Стю витяг кишенькового ножичка, відкрив і трьома швидкими рухами випотрошив тварину. Узяв нутрощі, які ще парували, і кинув Коджакові.

— Хочеш?

Коджак хотів. Стю оббілував кроля. Від думки про сире м’ясо йому стало не дуже добре.

— Дрова? — не дуже впевнено звернувся він до Коджака. Берегами яру були розкидані гілки й шматки дерева, нанесені повінню, але дотягтися він не міг до жодної.

Коджак помахав хвостом і не рушив з місця.

— Принесеш? П…

Але Коджак побіг. Він пробігся західним краєм яру і повернувся з великим шматком сухого дерева в зубах. Поклав його перед Стю і гавкнув. Його хвіст швидко ворушився.

— Хороший собака! — знову похвалив його Стю. — Хай йому грець! Принеси, Коджаку!

Радісно гавкаючи, Коджак знову побіг. За двадцять хвилин він наносив досить дров для великого багаття. Стю акуратно нарізав трісок на розпал. Перевірив сірники: у нього лишалося півтори пачки. Він розпалив вогонь з другого сірника й обережно його підгодовував і роздував. Невдовзі вогонь став чималенький, і Стю присунувся до нього якомога ближче, сидячи в спальному мішку. Коджак ліг по другий бік вогню, поклавши ніс на лапи.

Коли вогонь трохи зменшився, Стю насадив кроля на рожен і став його смажити. Від такого запаху в нього аж у животі закрутило. Коджак насторожено, уважно дивився на кроля.

— Половину тобі, половину мені, товаришу, окей?

Через п’ятнадцять хвилин він витяг кролика з вогню і примудрився розділити його навпіл, не дуже обпікшись. Десь м’ясо підгоріло, десь недосмажилось, але воно все одно було не до порівняння з консервованою шинкою з вантажівки «Ґрейт Вестерн Маркетс». Вони з Коджаком наминали свіжину… і коли вже майже доїли, над яром попливло таке виття, від якого кров холонула в жилах.

— Господи! — вигукнув Стю з повним ротом.

Коджак підскочив, шерсть на його спині настовбурчилася, він загарчав. Пройшовся навколо вогнища в бік звуку й знову загарчав. Виття стихло.

Стю ліг, тримаючи під однією рукою каменюку, а під другою — розкритий ніж. Зірки світили — холодні, високі, байдужі. Його думки полинули до Френ, але він швидко спинив їх. Дуже вже це сумно, навіть не голодному. Я не спатиму, подумав він. Не зможу надовго заснути.

Але він усе ж заснув за допомогою однієї з Ґленових таблеток. А коли в багатті лишився тільки пригаслий жар, до нього підійшов Коджак і ліг спати поряд, гріючи Стю. І ось так у першу ніч після того, як загін розділився, Стю повечеряв, тоді як його друзі були голодні, і спокійно спав, тоді як їх мучили недобрі сни й передчуття приреченості та скорого кінця.

——

24-го числа група з трьох пілігримів на чолі з Ларрі Андервудом пройшла тридцять миль і стала на північний схід від пагорбу Сан-Рафаель. Тієї ночі температура впала градусів до двадцяти п’яти за Фаренгейтом[186], і вони розпалили велике багаття й задрімали навколо. Коджак до них не повернувся.

— Як ти гадаєш, що сьогодні ввечері робить Стю? — спитав Ральф у Ларрі.

— Помирає, — коротко відповів Ларрі — і йому стало шкода, коли він побачив гримасу болю на чесному, рідному обличчі Ральфа, але забрати слово назад уже не міг. Та й, урешті-решт, це майже напевне була правда.

Він знову ліг із на диво сильним передчуттям, що це станеться завтра. Хай куди вони йшли, вони майже на місці.

Тієї ночі снилися погані сни. У тому, який після пробудження Ларрі пам’ятав найкраще, він був у турне з групою «Тіньовий блюз-гурт». Вони мали виступати в концертній залі «Медісон-сквер ґарден» — і всі квитки розкупили. На сцену вони вийшли під громоподібні оплески. Ларрі підійшов налаштувати мікрофон, виставити його на потрібну висоту, але не зміг зрушити його з місця. Він підійшов до мікрофона соло-гітариста, але той теж не вдавалося посунути. Те саме і з мікрофонами бас-гітариста, клавішника. Натовп загудів, став ритмічно плескати в долоні. По одному члени гурту крадькома сходили зі сцени, нишком посміхаючись у високі психоделічні коміри сорочок на кшталт тих, що «Бьордз» носили в 1966 році, коли Роджер Макґвінн ще був на восьмимильній висоті[187]. А то й на восьмисотмильній. А Ларрі все ходив від мікрофона до мікрофона, намагаючись знайти хоч один, який можливо налаштувати. Але вони всі були футів із дев’ять[188] заввишки і ніяк не рухалися. Нагадували кобр з неіржавкої сталі. Хтось у юрбі почав кричати, вимагаючи: «Сонце, ти хлопця свого любиш?» «Я більше цю композицію не виконую, — намагався сказати Ларрі. — Коли світ скінчився, я припинив…» Вони не чули його — і почувся дедалі гучніший спів, спочатку із задніх рядів, потім охопив усю залу, набираючи сили й голосу: «Сонце, ти хлопця свого любиш! Сонце, ти хлопця свого любиш! СОНЦЕ, ТИ ХЛОПЦЯ СВОГО ЛЮБИШ!»

Коли він прокинувся, ця пісня гула в його вухах. Він увесь вкрився потом. Щоб зрозуміти, що це за сон і що він означає, йому навіть не був потрібен Ґлен. Сон, де не дістаєш до мікрофонів, не можеш їх налаштувати — поширене страхіття в рок-музикантів, так само як і сон про те, як виходиш на сцену й не пам’ятаєш жодної пісні. Ларрі гадав, що подібне завжди сниться артистам перед…

Перед виступом.

То був сон про безсилля. Він виражав один-єдиний головний страх: а якщо не вдасться? Що, коли хочеш — а не вдасться? Страх зробити один простий стрибок віри — це те, з чого починається будь-який митець: співак, письменник, художник, музикант.

Зроби, щоб людям сподобалося, Ларрі.

Чий це голос? Материн?

Ти з тих, хто тільки бере, Ларрі.

Ні, мамо. Вже ні. Я більше цю композицію не виконую. Коли світ скінчився, я припинив. Чесно.

Він знову ліг і поступово заснув. Останньою його думкою було: Стю має рацію — темний чоловік їх схопить. Завтра, подумав він. Хай куди вони прямували, вони вже майже на місці.

——

Але двадцять п’ятого числа вони нікого не бачили. Усі троє мляво прокинулися під ясно-блакитним небом і бачили чимало звірів і птахів, але не людей.

— Просто дивовижно, наскільки швидко природа відновлюється, — сказав Ґлен. — Я розумів, що то доволі швидкий процес, і, звичайно, зима його трохи пригасить, але все-таки чудеса. Від початку епідемії минуло приблизно сто днів.

— Так, але немає собак і коней, — сказав Ральф. — Це, знаєш, не дуже гарно. Вони запустили заразу, яка знищила майже всіх людей, але їм мало. Треба було, щоб ще два наші улюблені види тварин теж. Людину і її найкращих друзів.

— А коти лишилися, — похмуро сказав Ларрі.

Ральф усміхнувся.

— Ну, є ще Коджак…

— Був Коджак.

На цьому розмова заглухла. Навколо випиналися невеселі пагорби — зручний сховок для десятків людей із гвинтівками з оптичними прицілами. Ларрі не полишало передчуття, що воно станеться сьогодні. Щоразу, виходячи на верхівку, він очікував побачити попереду перекритий шлях. І щоразу, коли нічого такого там не було, він очікував засідки.

Вони розмовляли про коней. Про собак і бізонів. Бізони повертаються, сказав Ральф: Нік із Томом Калленом їх бачили. Не такий уже й далекий той день — може, він навіть настане за їхнього життя, коли знову прерії будуть чорні від бізонів.

Ларрі знав, що це правда, знав і те, що це все — порожнє триндіння: їхні життя можуть обірватися й за десять хвилин.

Майже споночіло, настав час шукати місце для табору. Вони піднялися на останній пагорб — і Ларрі подумав: «Зараз! Вони будуть унизу».

Там не було нікого.

Вони стали на ночівлю біля зеленого знака з рефлектором. На ньому було написано «ЛАС-ВЕҐАС 260». Того дня вони поїли порівняно добре: чипси зі смаком тако, газована вода і дві ковбаски «Слід Джим», які вони поділили порівну.

«Завтра!» — знову подумав Ларрі і заснув. Тієї ночі йому снилося, що він, Баррі Ґрейґ і «Обірвані недобитки» грають у «Медісон-сквер ґардені». То був для них особливий шанс — вони грали на розігріві якоїсь супергрупи, яка називалася на честь міста — чи то «Бостон», чи то «Чикаґо». Знову всі штативи з мікрофонами виявилися дев’ятифутової висоти, і знову він почав метатися від одного до іншого, а глядачі ритмічно плескали в долоні й знову вимагали «Сонце, ти хлопця свого любиш?».

Він глянув у перший ряд, і на нього накотилася хвиля страху — немов на нього вилили відро крижаної води. Там сидів Чарльз Менсон[189] — тільки Х-подібна рана на його лобі перетворилася на білий кривий шрам — він співав і аплодував. Річард Спек[190] також сидів там, дивився на Ларрі своїми безсоромними, нахабними очима, а з його рота стирчала папіроса. Вони сиділи обабіч темного чоловіка. За ними — Джон Вейн Ґейсі[191]. Флеґґ співав, а всі підспівували йому.

«Завтра! — знову подумав Ларрі, тиняючись уві сні від одного зависокого мікрофона до іншого під гарячими вогнями “Медісон-сквер ґардену”. — Завтра я тебе побачу».

——

Але то було не завтра і навіть не післязавтра. Увечері 27 вересня вони зупинилися в містечку Фрімонт-Джанкшен, і їжі в них було вдосталь.

— Усе чекаю, що воно скінчиться, — сказав Ларрі Ґленові того вечора. — І з кожним днем нічого не відбувається, і стає ще гірше.

Ґлен кивнув.

— І в мене те саме. От буде смішно, якщо він виявиться просто міражем, правда? Просто страшним сном колективної свідомості…

Ларрі якусь мить здивовано й замислено дивився на нього. Потім повільно похитав головою.

— Ні, я не думаю, що це лише сон.

Ґлен усміхнувся.

— Я теж, молодий чоловіче. Я теж.

Наступного дня контакт відбувся.

——

Саме минула десята година ранку, вони піднялися на пагорб — і внизу, у двох милях на захід, побачили дві машини, поставлені передом одна до одної, які перегородили трасу.

Саме так Ларрі це собі й уявляв.

— Аварія? — спитав Ґлен.

Ральф подивився з-під руки.

— Не думаю. Їх так поставили.

— Його люди, — сказав Ларрі.

— Так, гадаю, що так, — погодився Ральф. — Що тепер будемо робити, Ларрі?

Ларрі витяг із задньої кишені хустку і витер обличчя. Цього дня чи то літо повернулося, чи то давався взнаки жар південно-західної пустелі. Температура була вже трохи вища за 80 градусів[192].

«Але це сухий жар, — спокійно подумав він. — Я просто трохи спітнів. Зовсім трохи». Ларрі знову сховав хустку в кишеню. Тепер, коли все, власне, й почалося, він почувався правильно. Знову в нього з’явилося дивне відчуття, ніби він на сцені і має грати.

— Підемо вниз і дізнаємося, чи справді з нами Бог. Правда, Ґлене?

— Ти тут головний.

Вони знову пішли. За півгодини наблизилися до тих машин, які раніше належали патрулю штату Юта. У машинах чекало кілька озброєних людей.

— Вони будуть у нас стріляти? — невимушено поцікавився Ральф.

— Не знаю, — відказав Ларрі.

— Бо в них гвинтівки там будь здоров. З оптичним прицілом. Я бачу, як від лінз сонце відблискує. Якщо вони хочуть нас підстрелити, то ми в будь-який момент під прицілом.

Вони йшли далі. Люди, які блокували дорогу, розділилися на дві групи, п’ятеро вийшли наперед, націливши свою зброю на групу з трьох людей, яка йшла до них, ще троє присіли за машинами.

— Восьмеро, Ларрі? — спитав Ґлен.

— По-моєму, так, вісім. А ти як сам?

— Нормально, — відказав Ґлен.

— А ти, Ральфе?

— Головне, щоб ми знали, що робити, як настане час, — сказав Ральф. — Мені більш нічого не треба.

Ларрі на мить схопив його за руку і потиснув її. Так само й руку Ґлена.

Вони вже були менш ніж за милю від патрульних машин.

— Вони по нас стріляти на місці не збираються, — сказав Ральф. — Інакше вони б давно це зробили.

Тепер можна було роздивитися обличчя, що Ларрі з цікавістю й робив. Один чоловік мав чималу бороду. Інший — зовсім юний, але сильно полисілий. «Ото, мабуть, облом був йому, коли він у школі почав волосся втрачати», — подумав Ларрі. Ще один був у яскраво-жовтій майці; на ній був зображений верблюд, який шкірив зуби, а внизу старовинними, каліграфічними літерами було написано «СУПЕРГОРБ». Ще один був схожий на бухгалтера. Він крутив у руках «маґнум» 357-го калібру і, як здавалося, нервував утричі сильніше, ніж Ларрі; скидалося на те, що чоловік може прострелити собі ногу, якщо не заспокоїться.

— Від наших не сильно відрізняються, — сказав Ральф.

— Звичайно, відрізняються, — сказав Ґлен. — Вони всі озброєні.

Вони вже були на відстані дванадцяти футів[193] від поліцейських машин, які перегородили дорогу. Ларрі зупинився, і всі решта теж. На мить запала мертва тиша: люди Флеґґа й пілігрими Ларрі роздивлялись одне одного. Тоді Ларрі Андервуд спокійно сказав:

— Добрий день.

Маленький чоловічок, схожий на головбуха, вийшов наперед. Він досі крутив у руках «маґнум»:

— Чи ви Ґлендон Бейтман, Лоусон Андервуд, Стюарт Редман і Ральф Брентнер?

— Слухай, дурню, — сказав Ральф, — ти рахувати вмієш?

Хтось гигикнув. Головбух почервонів.

— Хто відсутній?

Ларрі сказав:

— Зі Стю стався нещасний випадок дорогою. І я абсолютно переконаний, що він станеться і з вами, якщо ви не припините гратися цим пістолетом.

Знову почувся притишений сміх. Головбух засунув пістолет за пояс своїх широких сірих штанів, від чого став ще смішнішим: просто Волтер Мітті[194], який мріє стати бандитом.

— Мене звати Пол Берлсон, — відрекомендувався він. — І я уповноважений заарештувати вас і віддати вам наказ іти зі мною.

— Чиїм іменем? — одразу спитав Ґлен.

Берлсон зневажливо глянув на нього… тільки до зневаги додавалося щось іще.

— Вам відомо, від чийого імені я до вас звертаюся!

— Ну так скажіть.

Але Берлсон нічого не сказав.

— Вам страшно? — спитав його Ґлен. Він подивився на всіх вісьмох. — Вам так страшно, що навіть імені його не можете вимовити? Ну тоді я скажу за вас. Його звати Рендалл Флеґґ, також його прозивають темним чоловіком, високим чоловіком, Ходаком. Хто-небудь із вас його так називає? — голос його здійнявся до високих, чистих октав гніву. Деякі з озброєних тривожно перезирнулися, а Берлсон відсахнувся на крок. — Називайте його Вельзевул, бо і це теж його ім’я. Називайте його Ньярлахотеп[195], Ахаз[196] і Астарот[197]. Називайте його Р’єлах[198], Сет[199] і Анубіс[200]. Ім’я йому легіон, він виходець із пекла — і ви цілуєте його в зад.

Його голос знову перейшов на розмовну тональність, Ґлен невимушено всміхнувся.

— Ну, просто я подумав, що з цього варто почати…

— Хапайте їх, — сказав Берлсон. — Хапайте і стріляйте в першого, хто спробує втекти.

Якусь дивну мить ніхто не поворухнувся — і Ларрі подумав: «Вони цього не зроблять, вони бояться нас так само, як і ми їх, навіть більше, хоча й мають зброю».

Він подивився на Берлсона і сказав:

— Чи ти, гандоне, жартувати надумав? Ми хочемо йти. Ми заради цього прийшли!

Потім вони всі заворушилися, неначе Ларрі сам віддав їм наказ. Його і Ральфа запхнули на заднє сидіння однієї машини, а Ґлена — в другу. Вони опинилися за залізними ґратами. Ручок на дверях усередині не було.

«Нас заарештували», — несподівано весело подумав Ларрі.

На переднє сидіння напхалося четверо людей. Машина дала задній хід і рушила на захід. Ральф зітхнув.

— Страшно? — тихо спитав Ларрі.

— Чортибатьказна, чи страшно. Але так же ж класно посидіти, слів нема!

Один із людей на передньому сидінні сказав:

— Язикатий у вас дід. Він головний?

— Ні, я.

— Як тебе звати?

— Ларрі Андервуд. А це Ральф Брентнер. Третій — Ґлен Бейтман.

Він подивився в заднє вікно. Друга машина їхала за ними.

— А з четвертим що?

— Ногу зламав. Ми мусили його залишити.

— Ага, не пощастило, значить. А я Баррі Дорґан. Служба безпеки Веґаса.

Ларрі відчув, як абсурдна відповідь «Приємно познайомитися» підступає до губ, натомість злегка всміхнувся.

— А далеко до Веґаса?

— Ну, з вітерцем не понесемося, бо затори. Ми від міста їх розчищаємо, але все так повільно йде. Годин за п’ять доїдемо.

— Оце непогано, — сказав Ральф, хитаючи головою. — Три тижні пішки йшли, а тут тільки п’ять годин машиною.

Дорґан вигнувся, доки зміг їх побачити.

— Не розумію, чого ви йдете пішки. Та й взагалі не розумію, навіщо ви прийшли. Ви ж, певне, знали, що так скінчиться.

— Нас послано, — сказав Ларрі. — Мабуть, убити Флеґґа.

— Небагато у вас на це шансів, хлопче. Тебе з дружочками везуть просто до окружної в’язниці Лас-Веґаса. Без виходу, без викупу. Він у вас особливо зацікавлений. Він знав, що ви прийдете, — Баррі трохи помовчав. — Вам хіба що треба сподіватися, що він вас швидко порішить. Але я так не думаю. У нього останнім часом настрій кепський.

— А чому? — спитав Ларрі.

Але Дорґан, здається, відчув, що сказав досить — а може, й забагато. Він відвернувся й нічого не сказав, а Ларрі з Ральфом дивилися, як повз них мчить пустеля. За три тижні вони відвикли від швидкості.

——

Власне, до Веґаса вони їхали шість годин. Він лежав посеред пустелі, немов якийсь фантастичний самоцвіт. На вулицях було багато людей; робочий день скінчився, і всі насолоджувалися прохолодним раннім вечором на газонах, на лавочках, на автобусних зупинках, сиділи на сходах вінчальних каплиць і ломбардів, які не працювали. Вони витріщалися на патрульні машини, проводжали їх поглядом, а тоді поверталися до своїх розмов.

Ларрі задумливо дивився навколо. Електрика працювала, вулиці були розчищені, сміття після дій хуліганів і мародерів було прибране.

— Ґлен мав рацію, — сказав він. — Поїзди в нього ходять за розкладом. Але мені цікаво, чи взагалі можливо запустити залізницю. У вас, люди, в усіх такий вигляд, наче маєте звернутися до невропатолога, Дорґане.

Дорґан промовчав.

Під’їхали до окружної в’язниці, заїхали ззаду. У цементному дворику стояли дві поліцейські машини. Коли Ларрі вийшов з машини, кривлячись від того, що затерпли м’язи, він побачив у Дорґана в руках дві пари наручників.

— Та ну, — сказав він. — Що, серйозно?

— Вибач. Він наказав.

Ральф промовив:

— На мене зроду наручників не вдягали. Пару разів мене п’яного ловили й до витверезника возили, до весілля, а потім ніколи такого не було.

Ральф говорив повільно, його оклахомський акцент відчувався сильніше, і Ларрі зрозумів: чоловік не на жарт розлютився.

— У мене наказ, — сказав Дорґан. — Не погіршуйте своє й так важке становище.

— «Наказ-наказ», — буркнув Ральф. — Знаю я, хто вам накази віддає. Він убив мого друга Ніка. Якої лихої години ти з цим чортом собачим носишся? Як сам по собі — так ти нормальний чоловік.

Він подивився на Дорґана — і в його очах стояло таке гнівне питання, що Дорґан похитав головою й відвів очі.

— У мене така робота, — сказав він. — Я її роблю. І все тут. Прошу руки вперед, а то я когось попрошу потримати вас.

Ларрі виставив руки вперед, Дорґан одягнув йому наручники.

— Ким ви працювали? — спитав Ларрі. — Раніше?

— Поліція Санта-Моніки. Другий слідчий.

— І ви — з ним. Це… ну, перепрошую, але це справді дивно.

До них штовхнули Ґлена Бейтмана.

— Чого ви його штовхаєте? — сердито спитав Дорґан.

— Тобі б він усю дорогу триндів, так ти теж його поштовхав би! — сказав один з них.

— Мене не цікавить, хто кому триндить, а руки свої прошу тримати при собі! — Дорґан подивився на Ларрі. — А що тут такого, що я з ним? Я в копах служив десять років до Капітана Трипса. Я бачив, що буває, коли за головних такі, як ви.

— Молодий чоловіче, — спокійно сказав йому Ґлен, — ваш досвід із кількома окремими наркоманами й людьми з важким дитинством — не виправдання того, що треба служити чудовиську.

— Відведіть їх геть, — незворушно промовив Дорґан. — Різні камери, різні крила.

— Не думаю молодий чоловіче, що ви з таким вибором зможете жити, — зауважив Ґлен. — Якось малувато у вас нациста.

Цього разу вже Дорґан штовхнув Ґлена.

——

Ларрі відділили від решти двох і повели порожнім коридором із написами «НЕ ПЛЮВАТИ», «ДО ДУШОВИХ І ДЕЗІНСЕКЦІЇ», а також «ВИ ТУТ НЕ ГІСТЬ».

— Душ би мені не завадив, — зауважив Ларрі.

— Може, — сказав Дорґан. — Подивимося.

— На що подивитеся?

— Наскільки ви будете налаштовані на співпрацю.

Дорґан відкрив камеру в кінці коридору і провів туди Ларрі.

— А ці браслети? — спитав Ларрі, простягнувши руки.

— Звичайно, — Дорґан відімкнув наручники і забрав їх. — Так краще?

— Значно краще.

— У душ і далі хочеться?

— Ще й як, — але ще дужче Ларрі не хотів залишатися сам і чути луну від кроків, які віддаляються. Якщо він лишиться сам, до нього почне повертатися страх.

Дорґан витяг маленький блокнот.

— Скільки вас? У Зоні?

— Шість тисяч, — сказав Ларрі. — Ми щочетверга граємо в бінго, і головний приз — двадцятифунтовий індик!

— Усе-таки в душ хочеш чи ні?

— Хочу, — але Ларрі вже не сподівався на це.

— Скільки вас?

— Двадцять п’ять тисяч, але чотири тисячі ще не мають дванадцяти років і можуть безкоштовно дивитися фільми в автокінотеатрі. З економічної точки зору — облом…

Дорґан різко захлопнув блокнот і подивився на нього.

— Та не можу я, послухайте, — сказав Ларрі. — Уявіть себе на моєму місці.

Дорґан похитав головою.

— Не можу, бо я не божевільний. Чого ви тут? Чим, по-вашому, це вам допоможе? Він вас завтра-післязавтра вб’є на хрін. А якщо він захоче, щоб ви заговорили, то заговорите. Якщо він захоче, щоб ви танцювали чечітку й одночасно дрочили, то ви це теж будете робити. Напевне, ви ненормальні.

— Нам сказала це зробити стара жінка. Матінка Ебіґейл. Може, і вам вона снилася.

Дорґан похитав головою — і раптом відвів очі.

— Не знаю, про кого ти говориш.

— Хай буде так.

— Точно не хочеш зі мною поговорити? Душ заробити?

Ларрі засміявся.

— Мене так дешево не купиш. Хочете — шпигуна присилайте. Якщо, звичайно, знайдете такого, який не стане схожим на тхора одразу, коли мова зайде про матінку Ебіґейл.

— Ну як хочеш, — сказав Дорґан. Він пішов коридором під заґратованими лампочками. У далекому його кінці поліцейський пройшов ґратчасту браму — і вона гулко зачинилася за ним.

Ларрі роззирнувся. Як і Ральф, у тюрмі він був разів зо два: один раз за перебування п’яним у громадському місці, другий — за зберігання унції[201] марихуани. Бурхлива молодість.

— Не готель «Рітц», — пробурмотів він.

Матрас на нарах був помітно пліснявий, і Ларрі похмуро замислився, чи не помер на ньому хтось у цьому червні чи на початку липня. Унітаз працював, але за першим змиванням вода в ньому була іржава, отже, ним давно не користувалися. Хтось лишив у камері вестерн у м’якій палітурці. Ларрі взяв книжку, потім знову поклав назад. Сів на нари і став слухати тишу. Він завжди терпіти не міг залишатися сам, але в якомусь розумінні він завжди й був самотнім… доки не прийшов до Вільної зони. І тепер самота не була йому така страшна, як очікував. Погано, звичайно, але пережити можна.

«Він вас завтра-післязавтра вб’є на хрін».

Тільки от Ларрі в це не вірив. Так просто не мало бути.

— Не буду боятися злого, — сказав він у мертвій тиші в’язничного крила, і йому сподобалося, як це прозвучало. Він повторив ці слова.

Ларрі ліг, і йому спало на думку, що він подолав майже всю дорогу до Західного берега. Тільки от поїздка виявилася довшою і химернішою, ніж можна було б уявити. І шлях ще не завершений.

— Не буду боятися злого, — повторив Ларрі. І зі спокійним лицем забувся сном без сновидінь.

——

О десятій годині наступного дня, через двадцять чотири години після того, як вони побачили вдалині перекритий шлях, до Ґлена Бейтмана прийшли Рендалл Флеґґ і Ллойд Генрейд.

Той сидів по-турецьки на підлозі камери. Під нарами Ґлен знайшов вуглинку, і щойно закінчив свій напис на стіні, серед прорізаних у ній зображень чоловічих і жіночих статевих органів, імен, номерів телефонів і непристойних віршиків. Напис був такий: «Я — не гончар, не гончарний круг, а глина в руках гончаря — і цінність форми, наданої мені, хіба ж не рівною мірою залежить і від цінності самої глини, і від круга й умілості Майстра?» Ґлен милувався цим прислів’ям — чи то афоризм? — і раптом температура в порожньому крилі в’язниці неначе впала на десять градусів. Двері в кінці коридору з гуркотом відчинились. У Ґлена раптом пересохло в роті, і вуглина в пальцях розкришилася.

Почувся стукіт підборів, він наближався.

Інші кроки, дрібні й незначні, створювали контрапункт, наздоганяли перші.

«Таки він. Буде видно його лице».

Раптово його артрит посилився. По правді, став нестерпним. Здалося, що наче всі його кістки стали порожнистими й заповнилися битим склом. Але все ж Ґлен озирнувся з цікавістю, на його обличчі розгорнулась очікувальна посмішка, коли чоботи зупинилися перед його камерою.

— Ну ось і ти, — промовив Ґлен. — І ти й не наполовину такий бабай, як я собі уявляв.

По другий бік ґрат стояли двоє. Флеґґ — праворуч від Ґлена. Він був вбраний у джинси і білу шовкову сорочку, яка тепло поблискувала в тьмяному світлі. Він шкірився до Ґлена. За його спиною стояв нижчий чоловік, який зовсім не всміхався. Він мав випнуте підборіддя й очі, що здавалися завеликими для його обличчя. До його шкіри пустельний клімат був немилосердний; вона обгоряла, облазила, потім знов обгоряла. На шиї він мав чорний камінь із червоною цяткою. Вигляд у нього був жирний, смолистий.

— Буду радий познайомити вас із моїм помічником, — зі смішком промовив Флеґґ. — Ллойде Генрейде, це Ґлен Бейтман, соціолог, член Комітету Вільної зони і єдиний нині живий член мозкового центру Вільної зони після смерті Ніка Андроса.

— Дуж’приємно, — процідив Ллойд.

— Як ваш артрит, Ґлене? — поцікавився Флеґґ. Тон у цих словах звучав співчутливий, але в очах поблискувала радість і таємне розуміння, що відбувається насправді.

Ґлен швидко стискав і розтискав кулаки, усміхаючись у відповідь Флеґґові. Ніхто ніколи не дізнається, яких зусиль йому коштувало тримати таку доброзичливу усмішку.

«Цінність самої глини!»

— Добре, — сказав він. — Від сну в приміщенні значно краще, дякую.

Усмішка Флеґґа дещо поблякла. Ґлен на мить уловив у його очах здивування і гнів. Чи страх?

— Я вирішив вас відпустити, — жваво промовив Флеґґ. Знову на його лиці усмішка розгорнулась — осяйна, лисяча. Ллойд тихо ахнув, а Флеґґ розвернувся до нього. — Чи не так, Ллойде?

— Е… правда, — пробелькотів Ллойд. — Таки так.

— Ну то й добре, — невимушено відказав Ґлен. Він відчув, як артрит глибше й глибше врізався в суглоби, сковуючи їх, як лід, розпираючи жаром, як вогонь.

— Вам дадуть невеликий мотоциклик, і ви зможете спокійно поїхати назад.

— Звичайно, без своїх друзів я повернутися не можу.

— Звичайно, не можете. Вам просто треба попросити. Стати на коліна й попросити мене.

Ґлен від душі розреготався. Закинув голову і сміявся. І поки він реготав, біль у суглобах почав відступати. Ґлен відчув себе краще, до нього повернулася сила й витримка.

— Ну ви й фрукт, — сказав він. — Я вам скажу, що робити. Може, ви б знайшли гарненьку купу піску, взяли б молоток і забили б той пісочок собі в дупу?

Лице Флеґґа потемніло. Усмішка зникла. Його очі, раніше такі темні, як гагат на шиї Ллойда, тепер загорілися жовтим світлом. Він потягнувся рукою до замка на дверях і обхопив його пальцями. Почулося електричне гудіння. Між його пальців проскочив вогонь, і запахло жаром. Замок упав на підлогу; він почорнів і димився. Ллойд Генрейд скрикнув. Темний чоловік схопився за ґрати і з гуркотом розчахнув двері.

— Припини сміятися!

Ґлен реготав ще дужче.

— Ану припини сміятися з мене!

— Ти — ніщо! — промовив Ґлен, ще не відсміявшись, витираючи сльози. — О, перепрошую… ми просто були такі перелякані… так серйозно тебе сприймали… я сміюсь і з нашої дурості, і з твоєї жалюгідної безсутності…

— Пристрель його, Ллойде, — звернувся Флеґґ до другого чоловіка. Він жахливо мінився на лиці. Його руки стали немов пазуристі лапи хижака.

— Ну так убий мене сам, коли надумав убити, — сказав Ґлен. — Ти ж не можеш. Торкнись мене пальцем — і спини моє серце. Перехрести мене навпаки — і влаштуй мені великий мозковий крововилив. Виклич блискавку з верхньої розетки — хай мене розрубає навпіл. Ой… ой, мамонько моя… ой, не можу!

Ґлен упав на нари й качався по них, охоплений солодким сміхом.

— Пристрель його! — закричав темний чоловік на Ллойда.

Білий як стіна Ллойд тремтячою рукою витяг із-за пояса пістолет, ледь не впустив і спробував прицілитися в Ґлена. Мусив робити це двома руками.

Ґлен дивився на Ллойда й далі всміхався. З таким виразом обличчя він міг би бути десь на вечірці викладачів «Мозкового ґетто» у Вудсвіллі, штат Нью-Гемпшир: відсміявшись після гарного жарту, він уже був готовий перейти до більш серйозних міркувань і розмов.

— Якщо вам так уже треба стріляти в когось, містере Генрейде, стріляйте в нього.

— Зараз же зроби це, Ллойде!

Ллойд сліпо натис на гачок. Пістолет оглушливо бахнув у замкненому просторі. На всі боки розкотилася дика луна. Але куля тільки відбила шматочок бетону у двох дюймах від правого плеча Ґлена, зрикошетила, налетіла ще на щось і зі свистом полетіла далі.

— Ти що, нічого як слід зробити не можеш?! — ревів Флеґґ. — Та пристрель же його, кретине! Стріляй! Він же просто перед тобою!

— Я стараюся…

Усмішка не зникла з обличчя Ґлена: він тільки трохи здригнувся від пострілу.

— Повторюю: якщо вже треба вам стріляти — стріляйте в нього. Ви ж розумієте — він навіть і не людина взагалі. Колись я другові про нього казав, що це — останній чаклун раціональної думки, містере Генрейде. Це виявилося точніше, ніж я тоді розумів. Але зараз він втрачає свої чари. Вони йдуть від нього, і він це розуміє. І ви це теж розумієте. Стріляйте в нього зараз — і врятуйте нас усіх від Бог зна якої смерті й кровопролиття.

Обличчя Флеґґа стало дуже спокійним.

— Стріляй уже в одного з нас, Ллойде, — сказав він. — Я витяг тебе з в’язниці, врятував від голодної смерті. А ти хочеш повернутися до отаких людей. Дрібних людців, які говорять великими словами.

Ллойд сказав:

— Не обманюйте мене, містере. Усе так, як каже Ренді Флеґґ.

— Але ж він бреше. Ти знаєш, що він бреше.

— Він сказав мені більше правди, ніж будь-хто за все моє смердюче життя, — сказав Ллойд і тричі вистрілив у Ґлена. Ґлена відкинуло назад, він заточився, перевернувся, осів, як ганчір’яна лялька. У напівтемряву полетіли бризки крові. Ґлен упав на нари, підскочив, скотився на підлогу. Він зміг підвестися на одному лікті.

— Ну що ж, містере Генрейде, — прошепотів він. — Ви нічого кращого не придумали.

— Замовкни, тріпло старе! — заволав Ллойд. Знову вистрілив — і обличчя Ґлена Бейтмана зникло. Вистрілив знову — і бездиханне тіло смикнулося. Ллойд вистрілив знову. Він плакав. Сльози котилися його злими, обпаленими сонцем щоками. Він згадував того кролика, про якого забув, залишив гризти власні лапи. Згадав Баца, людей у білому «конні», Розкішного Джорджа. Згадав в’язницю у Фініксі, і щура, і те, як він не міг їсти набивку з матраца. Згадав Треска і те, як нога Треска через якийсь час почала нагадувати обід у «KFC». Він знову натис на гачок, але пістолет тільки безплідно клацнув.

— Гаразд, — тихо сказав Флеґґ. — Добре. Молодець. Молодчина, Ллойде.

Ллойд кинув пістолет на підлогу й відсахнувся від Флеґґа.

— Не торкайся мене! — кричав він. — Я це не для тебе робив!

— Для мене, — ніжно промовив Флеґґ. — Може, ти так не думав, але ти це робив для мене.

Він простягнув руку й торкнувся пальцем каменя на шиї Ллойда. Узяв його в руку, а коли розтиснув пальці, камінь зник. На його місці з’явився маленький срібний ключик.

— Здається, я тобі це обіцяв, — сказав темний чоловік. — В іншій в’язниці. Він помилявся… я виконую свої обіцянки, правда, Ллойде?

— Так.

— Інші йдуть чи планують іти геть. Я знаю, хто вони. Я знаю всі імена. Вітні… Кен… Дженні… о так, я знаю всі імена.

— То чому ж ти?..

— Не спиню їх? Не знаю. Мабуть, краще їх відпустити. Але ти, Ллойде, лишаєшся. Ти мій добрий і вірний слуга, правда?

— Так, — прошепотів Ллойд. Остаточне зізнання. — Так, певне, що так.

— Без мене ти міг би робити хіба що дрібну херню, навіть якби й вижив у в’язниці. Правда?

— Так.

— От і Лодер це знав. Хлопчина знав, що я можу зробити його більшим. Вищим. За тим він до мене і їхав. Але в нього було забагато думок… забагато… — раптом він здався старим і збентеженим. Тоді роздратовано махнув рукою — і знову на його обличчі розквітла посмішка. — Може, все й іде на гірше, Ллойде. Може, й так, з якоїсь причини, якої не розумію навіть я… але в старого чаклуна ще залишилося кілька фокусів, Ллойде. Один-два. Тепер послухай мене. Часу обмаль, якщо ми хочемо зупинити це… цю кризу довіри. Якщо ми, сказати б, хочемо придушити її в зародку. Нам треба буде завтра покінчити з Андервудом і Брентнером. Тепер слухай дуже уважно…

——

Ллойд ліг спати далеко за північ, а заснув уже під ранок. Він говорив із Пацюком. Із Полом Берлсоном. З Баррі Дорґаном, який погодився, що те, чого хоче темний чоловік, слід зробити до світанку. Будівництво почалося на газоні перед «MGM Ґранд-готелем» приблизно о десятій вечора 29-го числа, бригада з десятьох працівників зі зварювальним приладдям, молотками, болтами й великою кількістю сталевих труб. Вони збирали з труб якісь конструкції на двох автоплатформах перед фонтаном. На світло зварювання невдовзі збігся натовп роззяв.

— Дивись, мамо Анджі! — кричав Дінні. — Фейвейк!

— Так, але малюкам уже час до ліжечка, — Анджі Гіршфілд повела дитину додому, у глибині душі боячись, що відбувається щось дуже лихе, може, навіть гірше за сам супергрип.

— Хочу подивитися! Хочу дивитись на іскри! — нив Дінні, але вона швидко й рішуче вела його геть.

Джулі Ловрі підійшла до Пацюка — єдиного чоловіка у Веґасі, з яким, на її думку, спати страшно… хіба що зовсім з голодухи. Його чорна шкіра біло-блакитно зблискувала від спалахів зварювання. Він нарядився, як ефіопський пірат: шовкові шаровари, червоний пояс, намисто зі срібних доларів на худій шиї.

— Що тут, Пацючку? — спитала вона.

— Пацюк того не зна, любонько, але Пацюк здогадується. Він роздогадливий, Пацюк. Похоже, буде завтра чорна справа, ой чорна. Чи не хочеш між ділом це саме з Пацючком, любонько?

— Мабуть, — мовила Джулі, — але якби ж ти знав, що ж це буде…

— Завтра весь Веґас дізнається! — сказав Пацюк. — Можеш битися об заклад на свої солодкі пухкі булочки. Ходи-но з Пацючком, і він тобі покаже дев’ять тисяч імен Бога!

Проте Джулі, на Пацюкову прикрість, побігла геть.

Коли Ллойд нарешті ліг спати, натовп розійшовся. На платформах стояли дві великі клітки. У лівій і правій частині обох були квадратні діри. Поряд було припарковано по чотири машини з лебідками. На кожній — важкий буксирний ланцюг. Ланцюги зміїлися по газону перед «Ґранд-готелем» — і кожен був протягнутий у квадратний отвір у клітці.

На кінці кожного ланцюга був один сталевий наручник.

——

На світанку 30 вересня Ларрі почув, як у далекому кінці в’язничного крила відчинилися двері. Хтось швидко біг коридором. Ларрі лежав на нарах, підклавши руки під голову. Попередньої ночі він не спав. Він

(думав? молився?)

Однаково. Хай що він робив, стара рана в його душі нарешті загоїлась, і він відчув спокій. Відчув, як двоє людей, якими він був усе життя — справжнє і ідеальне «я», — злилися в одну істоту.

Його матері сподобався б такий Ларрі. І Риті Блейкмур. Такому Ларрі Вейн Стакі ніколи б не мусив переказувати факти. Такий Ларрі міг би сподобатися навіть отій давній жінці-спеціалісту з оральної гігієни.

«Я загину. І якщо є Бог — а тепер я не сумніваюся, що Він має бути, — нехай буде Його воля. Ми всі помремо і своєю смертю якось покладемо край усьому цьому».

Він підозрював, що Ґлен Бейтман уже загинув. Учора в одному з крил було чути постріли, багато. У той бік вели Ґлена, а не Ральфа. Ну що ж, він був старий, його мучив артрит, а те, що планує їм на ранок Флеґґ, збирається бути вельми неприємним.

Кроки наблизилися до його камери.

— Вставай, батоне, — почувся веселий голос з того боку. — Прийшов Пацюк по твою блідожопу душу, сіре м’ясо.

Ларрі озирнувся. У дверях шкірився чорний пірат із намистом зі срібних доларів на шиї, з оголеним мечем у руці. З-за його спини визирав отой головбух в окулярах. Берлсон його прізвище.

— Що таке? — спитав Ларрі.

— Дорогуню! — сказав пірат. — Кінець. Зовсім кінець.

— Ну, добре, — сказав Ларрі і встав.

Берлсон говорив швидко, і Ларрі було видно, що той боїться.

— Я б хотів, щоб ви знали: це не я придумав.

— Та й нічого тут ти не придумав, наскільки я бачу, — сказав Ларрі. — Кого вчора вбили?

— Бейтмана, — опустивши очі, сказав Берлсон. — Спроба втечі.

— Спроба втечі, — пробурмотів Ларрі. Він почав сміятися. Пацюк, у свою чергу, теж засміявся — з нього. Так разом і сміялися.

Камера відчинилася. Увійшов Берлсон з наручниками. Ларрі не опирався, просто виставив уперед зап’ястя, а Берлсон застібнув браслети.

— Спроба втечі… — сказав Ларрі. — Колись і тебе пристрелять при спробі втечі, Берлсоне. — Він кинув оком на пірата. — І тебе, Пацючку, теж. Застрелять при спробі втечі.

І він знову засміявся, та цього разу Пацюк до нього не приєднався. Він похмуро зиркнув на Ларрі і став підіймати меч.

— Ану опусти, придурку, — сказав Берлсон.

Так вони й пішли втрьох: Берлсон, Ларрі, а позаду Пацюк. Коли вони вийшли з крила, до них долучилися ще п’ятеро. Серед них був і Ральф, теж у наручниках.

— Агов, Ларрі, — сумно сказав Ральф. — Ти чув? Вони тобі сказали?

— Так, чув.

— Сволота. Але ж для них усе майже скінчилося, так?

— Та отож.

— Ану замовкніть! — загарчав один із конвоїрів. — Це для вас майже все скінчилося. Зараз побачите, що на вас чекає. Ото буде забава.

— Ні, для вас, — не відступався Ральф. — Ви що, не розумієте? Не відчуваєте?

Пацюк штурхнув Ральфа, той похитнувся.

— Замовкни! — крикнув він. — Пацюк не збирається слухати це гівняне вуду! Годі!

— Щось ти дуже зблід, Пацюче, — посміхнувся Ларрі, — Це ти зараз як сіре м’ясо.

Пацюк знову замахнувся мечем, але в тому не було жодної погрози. У нього був переляканий вигляд — і в решти конвою теж. У повітрі стояло відчуття, що вони вже в тіні чогось великого, яке неухильно суне на них.

Тьмяно-оливковий фургон з написом «ОКРУЖНА В’ЯЗНИЦЯ ЛАС-ВЕҐАСА» на боці стояв у сонячному дворі. Ларрі й Ральфа заштовхали всередину. Хряснули двері, двигун завівся, вони поїхали геть. Вони сиділи на твердих дерев’яних лавах, звісивши між колін руки в наручниках.

Ральф тихо сказав:

— Я чув, один із них казав, що туди повинні прийти всі, хто є у Веґасі. Ти вважаєш, нас розіпнуть, Ларрі?

— Або щось іще подібне, — Ларрі подивився на здорованя. Ральф насунув пропітнілий капелюх на очі. Пір’їна було обтріпана, засмальцьована, але все одно хвацько стирчала з-за стрічки. — Тобі страшно, Ральфе?

— Дуже страшно, — прошепотів Ральф. — Я болю дико боюся. Навіть на укол до лікаря ніколи спокійно піти не міг. Завжди шукав способу відкласти на потім. А ти?

— Дуже. Зможеш підійти, сісти ближче до мене?

Ральф підвівся, дзенькнувши наручниками, і сів біля Ларрі. Вони з хвилину посиділи мовчки, і тоді Ральф тихо сказав:

— Нас котять однією збіса довгою вулицею…

— Правда.

— Якби ж то знати, для чого це. Я бачу тільки те, що він хоче зробити з нас видовище. Щоб усі побачили, який він крутий. Невже ми заради цього так довго йшли?

— Не знаю.

Машина гула, більше жодних звуків чути не було. Вони сиділи на лаві мовчки, тримаючись за руки. Ларрі було страшно, але під цим страхом тримався глибокий, непорушний спокій. Усе мало вдатися.

— Не буду боятися злого, — тихо промовляв він, але боявся.

Ларрі заплющив очі, подумав про Люсі. Подумав про свою матір. Випадкові думки — як прокидався зранку до школи холодного ранку. Момент, коли його знудило в церкві. Як він знайшов у канаві еротичний журнал і дивився разом з Руді — обом було років із дев’ять. Як дивився бейсбольний чемпіонат першої своєї осені в Лос-Анджелесі з Івонн Веттерлін. Ларрі не хотів помирати, він боявся смерті, але як міг із тим змирився. Адже, врешті-решт, не йому тут вибирати, і він був переконаний, що смерть — це просто така собі почекальня, і там, як у гримерці, ждеш свого виходу на сцену.

І він відпочивав, намагався розслабитися, підготуватися.

——

Фургон зупинився, двері розчахнулися. Ясне сонячне світло залило кузов, від чого вони з Ральфом мружилися й моргали. У кузов заскочили Пацюк і Берлсон. Разом із сонцем до них долинув звук: тихе, шелестке бурмотіння — Ральф обережно витягнув шию, намагаючись побачити, що це. Проте Ларрі був знайомий цей звук.

У 1986 році «Обірвані недобитки» мали свій найважливіший виступ — відкривали концерт гурту «Ван Гален» у долині Чавес. І перед тим, як вони вийшли на сцену, було чути точно такі голоси. Тож коли він вийшов із фургона, то вже знав, на що очікувати, і не змінився на лиці, хоча й почув, як Ральф ледь чутно ахнув за його спиною.

Перед великим готелем-казино були газони. Обабіч входу — дві золоті піраміди. На траві стояли дві вантажні платформи. На кожній — клітка зі сталевих труб.

Навколо юрмилися люди.

Вони нерівним колом стояли на газоні. На паркінгу казино, на сходах ґанку готелю, на місці для розвороту машини, де колись зупинялися гості, а тим часом швейцар свистом кликав коридорного. Люди стояли й понад вулицею. Деякі з молодих чоловіків посадили своїх дівчат на плечі, щоб тим краще було видно майбутню виставу. Оте тихе бурмотіння — то голос людини юрби як біологічного виду.

Ларрі поглянув на їхні обличчя — і всі відводили очі. Кожне обличчя здавалося блідим, далеким, позначеним печаттю смерті і немовби свідомим цього. Проте вони були тут.

Його й Ральфа підштовхнули в бік кліток, і вони пішли, при цьому Ларрі звернув увагу на машини з ланцюгами та зчіпними пристроями. Але саме Ральф зрозумів їхнє призначення. Адже він усе життя працював з машинами й коло машин.

— Ларрі, — глухо промовив він. — Вони нас зібралися розірвати на шматки!

— Ану давайте, заходьте, — сказав Пацюк, дихаючи в лице часниковим перегаром. — Залазь-залазь, батоне. Зараз обидва побачите, де раки зимують.

Ларрі заліз на платформу.

— Сорочку дай-но, батоне.

Ларрі зняв сорочку і стояв голий до пояса, і ранкове повітря приємно холодило йому шкіру. Ральф свою вже зняв. Натовпом прокотився шепіт і притих. Обидва чоловіки після свого походу жахливо схудли — було видно кожне ребро.

— Тепер — у клітку, сіре м’ясо.

Ларрі зайшов у клітку.

Тепер команди віддавав Баррі Дорґан. Він ходив з місця на місце, перевіряв, чи все готово, гримаса огиди не сходила з його обличчя.

Чотири водії сіли в машини й завели мотор. Ральф якусь мить стояв стовпом — і раптом схопив один з наручників на ланцюгу, який звішувався в його клітку, і кинув у дірочку. Наручник влучив у голову Полові Берлсону — і юрбою прокотився нервовий смішок.

Дорґан сказав:

— Не слід тобі так робити, чоловіче. Я просто пришлю людей, щоб тебе потримали.

— Хай роблять своє, — сказав Ларрі до Ральфа. Подивився на Дорґана. — Гей, Баррі, тебе такого в поліції Санта-Моніки вчили?

Натовпом знову прокотився сміх.

— Жорстокість поліції! — вигукнув якийсь відчайдух. Дорґан почервонів, але нічого не сказав. Він просунув ланцюги глибше в клітку з Ларрі — і той плюнув на них, дещо здивований тим, що в нього на це вистачило слини. Десь у задніх рядах почувся підбадьорливий вигук, і Ларрі подумав: «Може, ось воно, оце вони зараз повстануть…» Але серцем він у це не вірив. Надто бліді були ці лиця, надто замкнені. Зухвалий вигук із задніх рядів був безглуздий. Так школярі дуркують на задніх партах. Тут без жодних сумнівів відчувалася неприязнь. Але навіть на це Флеґґ наклав свою печать. Ці люди крадькома тікали би звідси кудись у той порожній простір, яким зараз став світ. І Ходак їх відпустить, знаючи, що йому слід тримати лише кістяк своєї влади — таких, як Дорґан і Берлсон. Отих боягузів, опівнічних утікачів можна буде позбирати потім, може, вони навіть заплатять за свою слабкодухість. Тут відвертого заколоту не буде.

Дорґан, Пацюк і ще один утовпилися до його клітки. Пацюк тримав відкриті наручники, щоб одягти на зап’ястя Ларрі.

— Руки сюди, — скомандував Дорґан.

— Правда, гарна річ — закон і порядок, Баррі?

— Та, чорт, руки давай!

— Щось ти поганенько виглядаєш, Дорґане — як у тебе серце цими днями почувається?

— Друже, востаннє тобі кажу. Висовуй руки!

Ларрі зробив це. На його руках зімкнулися наручники. Дорґан та інші спиною вперед вийшли з клітки, двері зачинилися. Ларрі поглянув убік і побачив Ральфа: той стояв у своїй клітці, повісивши голову, опустивши руки. На ньому теж були наручники.

— Люди, ви ж розумієте, що це несправедливість! — на все горло крикнув Ларрі, і голос, натренований роками співу, вилетів із грудей на диво гучно. — Я не очікую, що ви це зупините, але очікую, що запам’ятаєте! Нас збираються скарати на смерть, бо Рендалл Флеґґ нас боїться! Він боїться нас і тих, від кого ми прийшли! — юрбою прокотився гомін. — Запам’ятайте, як ми загинемо! І не забудьте: наступного разу, може, й вам доведеться загинути так, без шани — як тварині в клітці!

Знову здійнявся гомін, у ньому відчувався гнів… і запала тиша.

— Ларрі! — крикнув Ральф.

З ґанку «Ґранд-готелю» зійшов Флеґґ, поряд із ним був Ллойд Генрейд. Флеґґ був убраний у джинси й картату сорочку, у джинсову куртку з двома ґудзиками на нагрудних кишенях, стоптані ковбойські чобітки. У раптовій тиші звук цих підборів на цементному хіднику став єдиним… звуком часу.

Темний чоловік посміхався.

Ларрі дивився на нього згори. Флеґґ підійшов, став між двома клітками й подивився вгору. Його посмішка була сповнена темної чарівності. Він цілковито володів собою, і Ларрі раптово зрозумів, що то — переламний момент, апофеоз його життя.

Флеґґ відвернувся від них і став обличчям до своїх. Він обвів натовп поглядом, і ніхто не наважився зустрітися з ним очима.

— Ллойде! — тихо звернувся він, і Ллойд, блідий, з хворобливим, змученим і перестрашеним лицем, вручив Флеґґові папір, згорнутий у сувій, мов старовинна грамота.

Темний чоловік розгорнув його, підняв і почав читати. Голос його був глибокий, звучний і приємний, він поширювався в тиші, як одна-єдина срібна хвиля поверхнею чорного ставу.

— Нехай буде вам відомо, що це — дійсний документ, який я, Рендалл Флеґґ, підписав своїм іменем вересня тринадцятого числа, цього року тисяча дев’ятсот дев’яностого, нині відомого як Перший рік після епідемії.

— Флеґґ — це не твоє ім’я! — крикнув щосили Ральф. У юрбі вражено зашепотілися. — Ти чого їм справжнім ім’ям не назвешся?

Флеґґ не звернув на це уваги.

— Нехай буде вам відомо, що ці люди — Лоусон Андервуд і Ральф Брентнер — то шпигуни, що прибули сюди, до Лас-Веґаса, не з добрими, а з негідними намірами, вони ввійшли до нашої держави крадькома, під покровом ночі…

— Ото просто клас, — зауважив Ларрі, — при тому, що ми прийшли по трасі 70 серед білого дня, — він перейшов на крик. — Нас узяли опівдні на міжштатному шосе! Це називається «крадькома, під покровом ночі»?!

Флеґґ терпляче промовчав, оскільки відчував, що Ларрі з Ральфом мають повне право реагувати на звинувачення… тим більше, це врешті нічого не змінить.

І він продовжив.

— Нехай буде вам відомо, що поплічники цих людей відповідають за саботаж, мінування гелікоптерів в Індіан-Спрінгс, а отже — за смерть Карла Гока, Білла Джеймісона і Кліффа Бенсона. Вони винні в убивстві.

Погляд Ларрі в цей час зупинився на чоловікові, що стояв у юрбі скраю. Хоч Ларрі цього й не знав, але то був Стен Бейлі, керівник робіт в Індіан-Спрінгс. Ларрі побачив: лице того чоловіка набуло приголомшеного, здивованого виразу, і він промовив якісь чудні слова на зразок «бак-чувак».

— Нехай буде вам відомо, що поплічники цих людей прислали до нас також інших шпигунів, і їх було знищено. І присуд, отже, є таким: цих людей слід умертвити відповідним чином, а саме розірвати на шматки. Стати свідками цієї кари — обов’язок і відповідальність кожного з вас, щоб ви запам’ятали й розповіли іншим, що бачили тут сьогодні.

Посмішка Флеґґа сяяла: він нею виявляв уважність до підданців, проте тепла і взагалі людської природи в ній було не більше, ніж у вишкірі акули.

— Ті, хто має дітей, звільняються від цього обов’язку.

Він розвернувся до машин, які тепер уже стояли із заведеним мотором, випускаючи в ранкове повітря хмарки вихлопних газів. Коли він це зробив, у перших рядах заметушилися. Раптом наперед проштовхався якийсь чоловік. Він був здоровенний, але обличчя його було таке саме бліде, як його кухарський халат. Темний чоловік передав сувій Ллойдові, і руки Ллойда судомно смикнулися, коли Вітні Горґан вийшов наперед. Сувій із хрустом розірвався навпіл.

— Гей, люди! — крикнув Вітні.

Натовпом прокотився збентежений гомін. Вітні трусився всім тілом, наче в нього був якийсь параліч. Голова його сіпалася то в бік темного чоловіка, то в протилежний.

Флеґґ із лютою посмішкою споглядав Вітні. Дорґан зробив крок у бік кухаря, але Флеґґ жестом його спинив.

— Це ж неправда! — зарепетував Вітні. — Ви ж знаєте!

З боку натовпу — мертва тиша. Немов усі перетворилися на надгробки.

Горло Вітні судомно рухалось. Адамове яблуко стрибало, наче його смикали за мотузочку.

— Ми ж були колись американцями! — нарешті крикнув Вітні. — Це не по-американському. Я не те що. Я кажу вам — я просто собі кухар, але я знаю, американці так не поводяться! Вони не слухають якогось катюгу чокнутого в ковбойських чобітках…

Шелесткий, тихий вигук жаху прокотився над юрбою цих нових лас-веґасців. Ларрі з Ральфом здивовано перезирнулися.

— Ось хто він таке! — не змовкав Вітні. Піт котився його лицем, наче сльози, з-під його військової стрижки з пласким верхом. — Вам що, охота дивитися, як цих двох просто на ваших очах розірвуть?! Ви що, думаєте, що отак починається нове життя?! Ви що, думаєте, таке може бути справедливим?! Я ж кажу: вам усю решту життя про це страшні сни снитимуться!

Юрба загомоніла схвально.

— Нам тре це зупинити, — сказав Вітні. — Розумієте? Нам треба подумати, що… що…

— Вітні! — голос, гладенький, як шовк, трохи гучніший за шепіт, але він зміг повністю перекрити слова кухаря, який затнувся. Він озирнувся до Флеґґа, беззвучно ворушачи губами, його очі застигли, як риб’ячі. Тепер піт струмками стікав його обличчям.

— Вітні, тобі слід було помовчати, — голос, хоч і негучний, долинув до кожного вуха. — Я б тебе відпустив… навіщо мені ти?

Вітні ворушив губами, але й далі не міг спромогтися на слово.

— Іди сюди, Вітні.

— Ні! — прошепотів Вітні — і його заперечення не почув ніхто, крім Ллойда, Ральфа, Ларрі і, мабуть, Баррі Дорґана. Ноги Вітні рухалися так, ніби не чули, що він сказав. Його потерті м’які чорні туфлі з шурхотом торкалися трави, він, мов привид, ішов до темного чоловіка.

Натовп роззявив роти й не зводив очей з того видовища.

— Я знаю твої плани, — сказав темний чоловік. — Я знав, що ти зібрався робити, ще до того, як ти почав. І я б дозволив тобі поповзти геть, доки я буду готовий прийняти тебе назад. Може, через рік, може, через десять. Але тепер це все вже в тебе позаду, Вітні. Повір.

Вітні востаннє спромігся на голос, і слова вирвалися з його горла здавленим криком.

— Ти взагалі не людина! Ти — якийсь… якийсь диявол!

Флеґґ виставив вказівний палець лівої руки, так що майже торкнувся підборіддя Вітні Горґана.

— Так, це правда, — тихо промовив він, так що його почули тільки Ллойд і Ларрі Андервуд. — Я такий.

Синя куля вогню, не більша за улюблений пінг-понговий м’ячик Лео, зірвалася з кінчика пальця Флеґґа з тихим озоновим потріскуванням.

Юрба зітхнула — наче пронісся осінній вітер.

Вітні скрикнув, але не поворухнувся. Вогняна куля світилася на його підборідді. Раптом густо запахло паленим м’ясом. Куля пройшлася по його губах, запечатавши їх, замкнувши зойк, що стояв за виряченими очима Вітні. Прокотилася однією щокою, пропаливши, як тавро, довгу, глибоку смугу.

Вона запечатала йому очі.

Завмерла над його лобом — і Ларрі почув, як Ральф раз у раз повторює ті самі слова — і Ларрі долучився до Ральфа в цій молитві.

— Не буду боятися злого… не буду боятися злого… не буду боятися злого…

Вогняна куля з обличчя Вітні перекотилася вище — і гаряче запахло паленим волоссям. Покотилася до його потилиці, лишаючи за собою гротескний голий слід. Вітні похитнувся і впав, на щастя, долілиць.

Натовп видав довге, з присвистом: «А-а-ах-х…» Так люди реагують на особливо гарний феєрверк на День незалежності. Тепер синя вогняна куля висіла в повітрі, вона побільшала, на неї неможливо було дивитися, не мружачись. Темний чоловік показав на неї — і вона поволі рушила в бік юрби. Ті, хто був у передніх рядах, — серед них і бліда, немов збиране молоко, Дженні Енґстрьом — відсахнулися.

Громовим голосом, Флеґґ спитав їх.

— Чи є тут ще хтось, не згодний з моїм вироком? Коли є, нехай скаже зараз!

Відповіддю на це стала мертва тиша.

Флеґґ, здається, був задоволений.

— Отже…

Раптом обличчя почали відвертатися від нього. Юрбою прокотився здивований гомін, потім бубоніння. Флеґґа це, здається, заскочило зненацька. Тепер люди в натовпі почали вигукувати, і слова важко було розібрати, у них чулося здивування, сум’яття. Вогняна куля невпевнено крутилася й підскакувала.

До вух Ларрі долинуло гудіння електричного мотора. І знову він почув, як з вуст у вуста передається химерне прізвисько, нерозбірливе, неоднослівне: Чувак… Сміттєбак… Бачок…

Хтось рухався крізь натовп, немов у відповідь на суворе питання темного чоловіка.

——

Флеґґ відчув, як камери його серця сповнюються жахом. То був жах перед невідомим, неочікуваним. Він передбачив усе — навіть дурний імпровізований спіч Вітні. Він передбачив усе, крім цього. Натовп — його натовп — розступався, відходив назад. Почувся зойк — високий, гучний, пронизливий. Хтось відірвався від усіх і побіг. Потім ще один. І тут юрба, яка вже була емоційно заведена, розсипалася й кинулась навтьоки.

— Стояти! — на весь голос закричав Флеґґ, але безрезультатно. Натовп перетворився на сильний вітер, і спинити такий вітер не було до снаги навіть темному чоловікові.

Страшний, безсилий гнів здійнявся в ньому, додаючись до страху, утворюючи якусь нову, летючу суміш. Усе знову пішло не так. В останню мить щось чомусь пішло не так, як із тим старим юристом в Ореґоні, з жінкою, яка перерізала собі горло в розбитому вікні… і Надін… Надін, яка полетіла…

Вони мчали геть на всі чотири боки, топчучи газони перед «Ґранд-готелем», на той бік вулиці, до Стрипу. Вони уздріли останнього гостя, який прибув, наче моторошне видіння зі страшної казки. Може, їм відкрився жаский лик якогось остаточного воздання.

І вони побачили, що везе їм той, хто повернувся з мандрів.

Коли юрба розбіглася, Рендалл Флеґґ теж це побачив, побачив і Ларрі, і Ральф, і застиглий на місці Ллойд Генрейд, який і досі стискав у руках розірваний папір із вироком.

І то був Дональд Мервін Елберт, нині відомий як Чувак-Сміттєбак — нині, і повсякчас, і на віки вічні, алілуя, амінь.

Він сидів за кермом довгого, брудного електромобіля. Заряд у потужних акумуляторах машини майже повністю вичерпався. Машина гула, вила і сіпалася в різні боки. Чувак-Сміттєбак підскакував на її відкритому сидінні, наче навіжена маріонетка.

Він був на останній стадії променевої хвороби. Він облисів. Руки, що стирчали з лахміття, на яке перетворилася сорочка, були вкриті відкритими мокрими виразками. Його лице перетворилося на червоне місиво, з якого вицвілі на пустельному сонці блакитні очі світилися страшним, жалюгідним розумом. Його зуби випали. Нігті теж. Повіки перетворилися на якісь рвані клапті.

Він був схожий на людину, що вивезла цей електромобіль з темної, вогненної пащі самого пекла.

Флеґґ, застигнувши на місці, дивився, як він під’їжджає. Усмішка зникла з його лиця. Густий, здоровий рум’янець зник. Раптом його обличчя стало мов вікно з блідого, прозорого скла.

Голос Чувака-Сміттєбака екстатичним бурмотінням вирвався з його охлялих грудей.

— Я привіз його… привіз вогонь… благаю… пробач мене…

Першим отямився Ллойд. Він зробив крок уперед, потім ще один.

— Бачок… Сміттєбаку, рідненький… — прохрипів він.

Єдине живе око на лиці істоти за кермом ворухнулося, болісно шукаючи навколо себе Ллойда.

— Ллойде? Це ти?

— Це я, Сміттєбаку, — Ллойд трусився всім тілом, як кілька хвилин тому Вітні. — Слухай, що це в тебе там? Це…

— Це Велика Штука, — радісно відказав Сміттєбак. — Атомна бомба.

Він почав гойдатися туди-сюди на сидінні електромобіля, наче сектант на молитовному чуванні.

— Атомна бомба, Велика Штука, великий вогонь, за тебе — життя!

— Відвези її геть, Сміттєбаче, — прошепотів Ллойд. — Вона небезпечна. Вона… вона дуже гаряча. Прибери її…

— Хай він її прибере, Ллойде, — проскиглив темний чоловік, який зараз був дуже блідим чоловіком. — Хай відвезе її, де взяв. Хай…

У єдиному живому оці Сміттєбака стояло німе питання.

— Де він? — спитав він, і тут його голос перейшов у зойк агонії. — Де він?! Його нема! Де він! Що ви з ним зробили?!

Ллойд зробив останнє надлюдське зусилля.

— Сміттєбаче, цю штуку треба десь подіти. Ти…

І раптом Ральф зарепетував:

— Ларрі! Ларрі! Рука Божа! — на обличчі Ральфа сяяла дика радість. Його очі сяяли. Він показував на небо.

Ларрі поглянув угору. Він побачив ту електричну кулю, яку випустив з пальця Флеґґ. Тепер вона розрослася до велетенських розмірів. Вона висіла в небі, тремтячи, сунула в бік Чувака-Сміттєбака, випускаючи іскри, подібні до волосин. Ларрі краєм свідомості відчув, що повітря наелектризоване: кожна волосинка на його тілі стала сторч.

І ота штука в небі справді тепер нагадувала формою руку.

— Ні-і-і! — заверещав темний чоловік.

Ларрі подивився на нього… тільки Флеґґа там уже не було. Він ледве встиг помітити якесь страховисько, що стояло перед тим місцем, де щойно був Флеґґ. Щось зігнуте, згорблене, майже безформне, з велетенськими жовтими очима з котячим розрізом зіниць.

Потім зникло й воно.

Ларрі побачив вбрання Флеґґа — куртку, джинси, чоботи — воно стояло, але в ньому вже нічого не було. На якусь частку секунди вони тримали форму тіла, що було всередині їх. Потім упали на землю.

Синій вогонь, потріскуючи, посунув до жовтого електромобіля, який Чувак-Сміттєбак примудрився прикотити з самого полігона Нелліс. Він втратив усе волосся, блював кров’ю, урешті виблювавши і власні зуби, в міру того як радіація глибше й глибше в’їдалася в нього, однак він не похитнувся у своїй рішучості принести цей дар темному чоловікові…

Синя вогненна куля кинулася в кузов машини, шукаючи те, що там, тягнучись до нього.

— Ой блять, нам усім пиздець! — заволав Ллойд Генрейд. Він обхопив руками голову і впав на коліна.

«О Боже, слава тобі, Боже, — думав Ларрі. — Не буду боятися злого, не буду…»

Біле безмовне світло сповнило увесь світ.

І той священний вогонь охопив і праведних, і грішних.

Розділ 74

Стю прокинувся від переривчастого сну на світанні, лежав і тремтів, навіть попри те, що його зігрівав Коджак. Ранкове небо мало холодний блакитний колір, але Стю, хоч і тремтів, проте був гарячий. Його лихоманило.

— Погано це… — пробурмотів він, і Коджак подивився на нього. Він помахав хвостом і побіг яром. Приніс суху гілляку і поклав біля ніг Стю.

— Я сказав не «палиця», але, певно, тепер я в тебе попрошу палицю, — сказав Стю псові. Він посилав Коджака по дрова ще разів із дванадцять. Невдовзі багаття розгорілося. Проте навіть біля багаття його дрож не минався, хоча лицем котився піт. Отака прикінцева іронія долі. Коли в нього не грип, то якась дуже схожа гидота. Він захворів через два дні після того, як Ґлен, Ларрі й Ральф покинули його. Ще два дні грип наче примірявся: чи варто братися за нього? Напевне, вирішив, що варто. Потроху Стю гіршало. А цього ранку стало вже зовсім зле.

Серед усякого мотлоху в кишенях Стю виявив недогризок олівця, блокнот (усі ці організаційні елементи Вільної зони, які раніше здавалися життєво важливими, нині стали якимись дурничками) і в’язку ключів. Останніми днями він подовгу замислено дивився на ключі, повертаючись до них знову й знову, щоразу чудуючись, який сильний смуток і ностальгія оволодівають ним від того. Оце був ключ від його квартири. Ось — від шафи. Ось запасний від машини, «доджа» 1977 року, заіржавілого з усіх боків — наскільки він розуміє, вона й сьогодні стоїть перед будинком номер 31 на Томпсон-стрит в Арнетті. Разом із ключами теліпалася картонка в прозорому чохлі з адресою: «СТЮ РЕДМАН — ТОМПСОН-СТРИТ, 31, ТЕЛ. (713) 555-6283». Він зняв ключі з кільця, замислено попідкидав їх на долоні якусь мить, а тоді викинув. Останні крихти того чоловіка, яким він був, відчистилися від нього і полетіли в сухі кущі шавлії, де, напевне, так повік і лежатимуть. Він витяг картку з адресою із чохла, потім вирвав з блокнота аркуш.

«Люба Френні…» — написав він.

У листі він описав їй, що сталося до того часу, як він зламав ногу. Написав, що сподівається її побачити знову, хоча й сумнівається, що це судилося. Найбільше, на що він може сподіватися, це те, що Коджак зможе знайти дорогу додому, у Вільну зону. Він мимохідь витер сльози тильним боком руки і написав, що кохає її. «Я сподіваюся, що, оплакавши мене, ти зможеш жити далі, — написав він. — Тобі й маляті треба жити далі. Це зараз найважливіше». Він зітхнув, склав лист у кілька разів і засунув у прозору кишеньку з-під картки. Потім причепив цей конверт на кільці від ключів до нашийника Коджака.

— Хороший собака, — похвалив він його, закінчивши цю справу. — Хочеш побігати? Кроля зловити абощо?

Коджак поскакав угору тим самим схилом, з якого впав Стю, — і зник з очей. Стю дивився, як собака біжить, з гіркотою і легкою усмішкою водночас, потім узяв бляшанку з-під севен-апу, яку вчора з одного походу притяг йому на паличці Коджак. Набрав туди каламутної води з потічка. Дав постояти: земля осіла на дно. Напій вийшов несмачний, з піском, проте, як сказала б його мама, без напою було б ще несмачніше. Стю пив повільно, потроху тамуючи спрагу. Ковтати було боляче.

— От життя суче, — пробурмотів він, а потім розреготався сам до себе. Якусь мить він мацав пальцями напухлі залози на шиї, просто під нижньою щелепою. Потім ліг, поклавши перед собою ушкоджену ногу, і задрімав.

——

Він прокинувся, здригнувшись, приблизно за годину, в сонній паніці хапаючись за піщану землю. Йому снилося жахіття? Коли так, то воно й далі триває. Земля під його пальцями поволі ворушилася.

«Землетрус? Тут що, землетрус?»

На мить він ще чіплявся за думку, що то все йому примарилося, що вві сні лихоманка повернулась. Але, поглянувши вглиб яру, побачив, що земля сповзає тонкими смугами. Камінці котилися, підскакували, зблискуючи вкрапленнями слюди і кварцу перед його ошелешеними очима. І тихий, глухий гуркіт немов проштовхувався в його вуха. За мить Стю тяжко віддихувався, наче з розмитого повінню яру раптово виштовхалося все повітря.

Угорі почулося скавчання. На західному боці яру виднів силует Коджака: пес пригнувся, підібгав хвіст. Він дивився на захід, у бік Невади.

— Коджаку! — в паніці покликав Стю. Гуркіт його вжахнув: то було наче Бог раптом тупнув ногою десь неподалік у пустелі.

Коджак помчав у яр до нього, притулився до Стю і заскавчав. Стю погладив собаку по спині, він відчув, як тремтить Коджак. Йому треба було побачити це, він мав це побачити. Його охопила раптова певність: те, що мало статися, відбувається зараз. Просто зараз.

— Я піду нагору, друже, — пробурмотів Стю.

Він поповз до східного боку яру. Той був дещо крутіший, але на ньому було більше опор для рук. Останні три дні він думав, що зміг би туди вилізти, тільки не бачив сенсу. Він ховався від найгіршого вітру на дні яру, і там була вода. Тільки тепер він мав туди вилізти. Мав це побачити. Перебинтовану ногу він тягнув за собою, наче палицю. Він підтягнувся на руках і витягнув шию, щоб побачити верх. Край яру здавався дуже далеким, дуже високо.

— Ох ти ж, не виходить, — пробурмотів він до Коджака, але все одно поліз угору.

Біля дна навалило нову купу камінців від… від землетрусу. Чи що то таке було. Стю виліз на її верх і дюйм за дюймом побрався вгору схилом, спираючись руками й лівим коліном. Так він подолав дванадцять ярдів[202], а потім з’їхав на шість униз, але схопився за кварцевий виступ і далі не опустився.

— Ні, не долізу, — відсапуючись, промовив він і лишився лежати.

Полежавши десять хвилин, він знову поліз, подолавши цього разу десять ярдів. Відпочив. Знову поповз. Доліз до місця, де не було за що вхопитись, і дюйм за дюймом став просуватися ліворуч, доки знайшов опору. Коджак ішов поруч із ним, напевне, гадаючи, що ж цей дурник надумав: адже там унизу і вода, і тепле багаття.

Тепло. Жарко.

Чи це лихоманка повертається до нього? Ну принаймні його не трусить. Піт покотився його лицем і руками. Волосся, брудне, жирне, звисало на очі.

«Господи Боже мій, та я горю! У мене, мабуть, сто два — сто три градуси…»[203]

Він випадково глянув на Коджака. Десь за хвилину до нього дійшло: Коджак відсапується. Це не лихоманка або не лише лихоманка, бо Коджаку також спекотно.

Над їхніми головами раптово промчала зграя птахів, які безцільно кружляли й квилили.

«І вони відчувають. Хай там що воно, а його і птахи відчувають».

Стю знову поповз, страх додавав йому сил. Минула година, дві. Він боровся за кожен фут, за кожен дюйм. О першій дня він був лише в шістьох футах від краю[204]. Йому було видно обірвані краї асфальту над головою. Тільки шість футів, але кут дуже великий і немає за що вхопитися. Він спробував просто поплазувати, звиваючись, але з-під нього з торохтінням посипався гравій, підкладений під покриття траси, і тепер він злякався, що знову сповзе аж до дна, та ще й, мабуть, на хрін другу ногу поламає.

— Застряг, — пробурмотів він. — От, бляха, цирк на дроті. Що ж далі?

Те, що було далі, стало зрозуміло дуже швидко. Сам він і не поворухнувся, а от земля під ним почала повзти вниз. Він сповз на дюйм — і став гарячково шукати руками точку опори. Зламана нога тяжко пульсувала, а про таблетки Ґлена він навіть не подумав.

Сповз іще на два дюйми. Потім на п’ять. Ліва нога тепер теліпалась у просторі. Тримався він лише руками, і на очах вони теж почали ковзати вниз, залишаючи десять вузьких канавок у сирій землі.

— Коджаку! — заволав він, нічого не чекаючи. Але раптом Коджак прибіг. Стю наосліп обхопив руками шию собаки, не очікуючи, що той його порятує, просто хапаючи за що можна, мов людина, яка тоне. Коджак не став його скидати. Він уперся ногами в землю. На мить вони застигли, немов жива скульптура. Тоді Коджак почав рухатися, втискаючи лапи в землю дюйм за дюймом, постукуючи кігтями по маленьких камінцях і щебінці. У лице Стю посипалося каміння, і він заплющив очі. Коджак тяг його і сопів Стю в праве вухо, неначе компресор.

Стю ледь розплющив очі і побачив, що вони вже майже на самій горі. Коджак опустив голову, відчайдушно працюючи задніми ногами. Він проповз іще кілька дюймів — і того було досить. Із відчайдушним криком Стю відпустив шию Коджака і схопився за край асфальту. Той відломився в його руках. Він схопився за інший. Два нігті відірвалися, немов наліпки, і він зойкнув. Біль був надпотужний, просто електричний. Стю виповз нагору, впираючись здоровим коліном, і врешті якось опинився на трасі I-70, відсапуючись із заплющеними очима.

Поряд був Коджак. Він скавчав і лизав обличчя Стю.

Поволі Стю сів і подивився на захід. Дивився довго, забувши про жар, який і зараз жирними хвилями накочувався на його лице.

— Ох ти Боже мій, — нарешті промовив він слабким, тремким голосом. — Дивися, Коджаку, що робиться. Ларрі. Ґлен. Їх більше нема. Боже мій, нічого нема. Нічого…

На обрії стояла грибоподібна хмара, наче стиснутий кулак на довгій брудній руці. Вона оберталася, її краї розвіювалися, вона розсіювалася. Вона мала лиховісний червонястий колір — неначе сонце зібралося сісти посеред дня.

«Вогняна буря…» — подумав він.

Тепер усі в Лас-Веґасі загинули. Хтось балувався з чим не можна — і ядерна зброя вибухнула… і пекельно потужна, судячи з того, що видно й чутно. Може, там їх ціла купа шарахнула. Ґлен, Ларрі, Ральф… навіть якщо вони ще не дійшли до Веґаса, та все одно так близько, що спеклися заживо.

Біля нього печально скімлив Коджак.

«Радіація. Куди її тепер понесе вітром?»

Та і яка різниця?

Стю згадав свій лист до Френ. Треба дописати про цю подію. Якщо вітер понесе радіоактивні частинки на схід, там може бути біда… але понад те, їм треба знати, що коли Лас-Веґас був головною базою темного чоловіка, то його вже немає. Усі люди там випарувалися разом зі своїми смертельно небезпечними іграшками, які там валялися, чекаючи, хто їх підбере. Це також треба додати до листа.

Тільки не зараз. Зараз він дуже втомився. Сходження виснажило його, а приголомшливе видовище з грибоподібною хмарою забрало останні сили. Він відчував не перемогу, а тупу, тяжку втому. Ліг на асфальт — і його останньою думкою перед сном було: «Скільки ж там мегатонн?» Стю вважав, що ніхто ніколи не дізнається, та й не захоче знати.

——

Він прокинувся після шостої. Страшна хмара розвіялася, проте на заході небо було лютого червонястого кольору, наче опік. Стю підповз до розділової смуги і ліг, знову геть стомившись. Його знову трусило. І лихоманка повернулася. Він приклав до лоба руку і спробував перевірити температуру. За його підрахунками, в нього було градусів зі сто[205].

Коджак прибіг рано ввечері, приніс у зубах кроля. Поклав біля ніг Стю і замахав хвостом, чекаючи на похвалу.

— Хороший собака, — стомленим голосом промовив Стю. — От молодець!

Коджак замахав хвостом швидше. Здається, він погоджувався: «Авжеж, я молодець!» Проте й далі дивився на Стю, наче на щось чекав. Потрібно було виконати ще якусь частину ритуалу. Стю намагався згадати, що ж то мало бути. Голова в нього працювала дуже повільно; неначе, поки він спав, йому там усю машинерію залили густим сиропом.

— Хороший собака, — повторив він, дивлячись на тушку кролика. І тут згадав, хоча й не був певен, чи є сірники. — Принеси, Коджаку, — промовив Стю більше для того, щоб порадувати собаку. Коджак побіг і невдовзі притяг чималу дровину.

Сірники у Стю, як виявилося, були, тільки от здійнявся чималий вітер, і руки дуже тремтіли. Вогонь він розпалював доволі довго. Тріски, яких він настругав, загорілися з десятого сірника — і тут вітер налетів, як розбійник, і все загасив. Стю знову все уважно налаштував, затуляючи майбутнє багаття своїм тілом і руками. У нього в пачці з написом «Школа бізнесу Ла-Салль» залишалося всього-на-всього вісім сірників.

Він засмажив кроля, віддав половину Коджакові, але від своєї частини спромігся з’їсти зовсім трохи. Решту кинув Коджакові. Коджак того їсти не став. Він подивився на м’ясо, а тоді схвильовано заскавчав до Стю.

— Їж, хлопче. Я не можу.

Коджак з’їв м’ясо. Стю дивився на нього і тремтів. Дві ковдри, звичайно, залишилися внизу.

Сонце сідало, а небо на заході мінилося гротескними кольорами. Такого видовищного заходу сонця Стю ніколи в житті не бачив… і такого отруйного. Він згадував, як ведучий у новинах «МувіТон» бадьоро розповідав, що на початку шістдесятих років по кілька тижнів стояли неймовірно красиві заходи сонця після ядерних випробувань. Ну і, звісно, після землетрусів.

Коджак виліз із яру, тримаючи щось у зубах — і то була одна з ковдр Стю. Пес поклав її чоловікові на коліна.

— Ух ти! — зрадів Стю, непевними руками обіймаючи пса. — Ух ти ж і пес, ти знаєш, який ти?

Коджак помахав хвостом: мовляв, знаю.

Стю закутався в ковдру і присунувся до вогню. Коджак ліг поруч, і невдовзі обидва заснули. Але Стю спав неміцно і тривожно, то занурюючись, то випливаючи з марень. Десь після півночі він розбудив Коджака криком.

— Гепе! — кричав Стю. — Вимикай насоси! Він їде! Чорний чоловік їде за тобою! Вимикай краще насоси! Він онде в старій машині!

Коджак тривожно заскавчав. Чоловік хворий. Він чув запах хвороби, а до нього домішувався ще один, новий. Чорний. Так пахли впольовані кролі. Так пахнув той вовк, якому він випустив нутрощі коло будинку матінки Ебіґейл в Гемінгфорд-Гоумі. Так пахло в містечках, які він пройшов, прямуючи до Боулдера і Ґлена Бейтмана. Так пахла смерть. Коли б він міг напасти на неї, погнати її геть від цього Чоловіка, він би радо це зробив. Тільки от вона чаїлася всередині Чоловіка. Чоловік вдихав хороше повітря, а видихав насичене запахом близької смерті, і тут нічого не можна було вдіяти, тільки бути поруч до кінця. Коджак знову тихо заскавчав і заснув.

Зранку Стю прокинувся в ще гіршій лихоманці, ніж був. Вузли під щелепою в нього напухли до розміру м’ячів для гольфу. Очі стали гарячими кульками.

«Я помираю… так, це вже точно».

Він гукнув Коджака і вийняв із прозорого конвертика свій лист. Старанно, друкованими літерами він додав те, що бачив, і поклав лист на місце.

Потім ліг і заснув. І потім якось знову стало майже зовсім темно. Ще один видовищний, жахливий сонячний захід. А Коджак приніс на обід ховраха.

— Нічого кращого не зловилося?

Коджак помахав хвостом і сором’язливо всміхнувся.

Стю приготував ховраха, поділив і зміг з’їсти аж половину. М’ясо було жорстке, з жахливим присмаком дичини, і після їжі в нього сильно скрутило живіт.

— Коли я помру, я хочу, щоб ти повернувся в Боулдер, — сказав він собаці. — Ти повернешся і знайдеш Френ. Знайди Френні. Добре, старий дурнику?

Коджак із сумнівом помахав хвостом.

За годину шлунок Стю знову попереджувально закрутився. Він тільки й встиг перевернутися на бік, щоб не вимазатися — і його частка ховраха швидко вилізла назад.

— От фігня, — простогнав він і заснув.

Стю прокинувся під ранок і звівся на лікті, голова гула від лихоманки. Побачив: вогонь згас. Ну то нехай уже. Йому все одно вже майже кінець.

Раптом у темряві почувся якийсь звук. Шурхіт камінців. Це, мабуть, просто Коджак вилазить з яру, та й все…

Тільки от Коджак спав при його боці.

Коли Стю глянув на нього, пес прокинувся. Підняв голову з лап, скочив на ноги, гортанно загарчав.

Сиплеться каміння. Хтось — чи щось — іде до них.

Стю насилу сів. Це він, вирішив він. «Він там був, але якимсь чином лишився живий. І ось він іде сюди і хоче знищити мене до того, як це зробить грип».

Коджак загарчав сильніше. Шерсть на його спині настовбурчилася, він опустив голову. Звук наближався. Стю почув тихе сопіння. Потім стало тихо, протягом цієї паузи Стю витер піт із чола. За мить над краєм виникла схилена темна постать, потім проти зірок окреслилися голова і плечі.

Коджак на прямих ногах із гарчанням підступав до прибульця.

— Гей! — почувся здивований, але знайомий голос. — Гей, чи це Коджак? Так?

Гарчання вмить припинилося. Коджак радісно поскакав уперед, махаючи хвостом.

— Ні! — прохрипів Стю. — Це обман! Коджаку!..

Але Коджак скакав навколо постаті, яка нарешті вилізла на дорогу. І ця постать… щось у ній також було знайоме. Вона підійшла до нього, і Коджак не відходив від неї, радісно гавкаючи.

Стю облизав губи й приготувався прийняти бій, якщо буде треба. Раз чи двічі кулаком він точно зможе вдарити як слід.

— Хто це? — спитав він. — Хто там?

Темна фігура зупинилися, потім заговорила.

— Ну, я Том Каллен, ось я хто, Боже мій, так. ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «Том Каллен». А ти хто?

— Стю! — сказав він, і його голос долинав немов з далекої далини. Усе тепер було далеко. — Привіт, Томе, як я радий тебе бачити, — тільки цієї ночі Стю його не побачив. Бо знепритомнів.

——

Він отямився приблизно о десятій ранку 2 жовтня, хоча ні він, ні Том не знали, яке тоді було число. Том розклав величезне вогнище, загорнув Стю у свій спальник і ковдри. Сам Том сидів коло вогню і смажив кроля. Коджак, задоволений, лежав між ними.

— Томе, — зміг промовити Стю.

Том підійшов до нього. Він заріс бородою, відзначив Стю. Том тепер майже до невпізнання змінився порівняно з тим, яким вирушав на захід з Боулдера п’ять тижнів тому. Його блакитні очі радісно сяяли.

— Стю Редман! Ти прокинувся, Боже мій, так! Я радий! Слухай, як я радий тебе бачити! А що ти з ногою зробив? Мабуть, поранив. І в мене таке було. Стрибнув зі стогу і, мабуть, поламав. Чи татко мене бив? Ой бив, Боже мій, як бив! То було до того, як він утік з Діді Пекелот.

— І я теж зламав. Ще й як. Томе, я страшне пити хочу.

— О, а вода в мене є. Яка хоч! Ось.

Він дав Стю пластикову пляшку з-під молока. Вода була чиста і смачна. Без ніякого піску. Стю став жадібно пити — і раптом усю виблював.

— Потихеньку, помаленьку, — сказав Том. — От у чому фокус. Слухай, як же гарно, що я тебе зустрів. Болить нога, еге ж?

— Так, я її зламав. Тиждень тому, а може, й давніше, — Стю випив ще води, і цього разу вона назад не полізла. — Тільки зі мною ще гірше, ніж просто нога. Я дуже хворий, Томе. Гарячка. Послухай мене.

— Так! Том слухає. Тільки скажи, що Томові робити! — Том нахилився, і Стю подумав: «А він якийсь розумніший став. Чи може таке бути?» Де ж він був? Чи знає щось про Суддю? Про Дейну? Стільки всього треба обговорити, але зараз немає коли. Йому гіршає. У грудях почало торохтіти, наче там якісь ланцюги, обкладені ватою. Ці симптоми дуже нагадували супергрип. Ото вже дійсно дивно.

— Мені треба збити температуру, — сказав він Томові. — Це першим ділом. Мені потрібен аспірин. Знаєш аспірин?

— Аякже. Аспірин. «Легше-легше стане вмить!»

— От-от, він самий. Пройдися дорогою, Томе. Позазирай у бардачки всіх машин по дорозі. Знайди там аптечку — як правило, це коробочка, на якій червоний хрест. Знайдеш у такій аспірин — принось сюди. А якщо знайдеш машину, де є похідний реманент, неси намет. Гаразд?

— Звичайно, — Том підвівся на ноги. — Аспірин і намет — і тобі стане краще, так?

— Ну, це для початку.

— Добре, — сказав Том, — а як там Нік? Мені про нього сни сняться. У снах він мені каже, куди йти, бо він там уміє говорити. Сни — вони чудні, правда? А коли я намагаюся з ним поговорити, то він завжди йде. У нього все добре, правда? — Том схвильовано подивився на Стю.

— Не зараз, — сказав Стю. — Я зараз не можу говорити. Про таке. Ти зараз принеси аспірин, гаразд? Тоді поговоримо.

— Добре… — але страх сірою хмарою набіг на Томове лице. — Коджаку, хочеш піти з Томом?

Коджак захотів. Вони разом пішли на схід. Стю ліг і накрив очі рукою.

——

Коли Стю знову повернувся до реальності, вже сутеніло. Том трусив його за плече.

— Стю! Вставай! Вставай, Стю!

Стю було страшно: час для нього почав рухатися наче ривками, мов зубці колеса його власної реальності стираються і проскакують. Томові довелося його посадити, а коли він сідав, то мусив нахилити голову й відкашлятися. Кашляв він так довго і тяжко, що ледве знову не зомлів. Том стривожено спостерігав за ним. Потроху Стю оволодів собою. Закутався. Його знову трусило.

— Що ти знайшов, Томе?

Том показав йому аптечку. Усередині лежав пластир, меркурохром[206] і велика пляшка анацину[207]. Стю вразило те, що йому не вдалося відкрити кришку із захистом від дітей. Довелося віддати її Томові, який урешті її відкрутив. Стю запив три таблетки анацину водою з пластикової пляшки.

— І ще я от що знайшов, — похвалився Том. — Там була машина з усяким начинням для походу, але без намету.

То був великий, пухкий спальний мішок на двох, зовні флуоресцентного помаранчевого кольору, а на підкладці — веселий візерунок із зірочками й смужечками.

— Так, це чудово. Майже так само гарно, як намет. Ти гарно зробив, Томе.

— І ось таке. У тій самій машині було, — Том дістав із внутрішніх кишень куртки з десяток упаковок з фольги. Стю очам своїм не повірив. Сухозаморожені концентрати: яйця, горох, кабачки, сушена яловичина. — Їжа, правда, Стю? Там на них їжа намальована, Боже мій, так.

— Це їжа, — зрадів Стю. — Чи не єдина, яку я зараз можу їсти.

У голові його гуло, а десь далеко, в центрі мозку, солодко й нудотно лунало верхнє «до».

— А можна води нагріти? У нас немає чайника чи каструлі.

— Я щось знайду.

— Так, добре.

— Стю…

Стю подивився в стурбоване, нещасне лице, досі дитяче, попри бороду, і похитав головою.

— Він помер, Томе, — тихо мовив він. — Нік помер. Майже місяць тому. То… то було політичне. Убивство, я б сказав. Мені дуже шкода.

Том опустив голову, і у світлі заново розведеного багаття Стю побачив, як йому на коліна падають сльози. Тихим срібним дощем. Проте Том мовчав. Нарешті він підвів погляд, і його блакитні очі стали ясніші, ніж завжди. Він витер сльози тильним боком руки.

— Я знав, — хрипко прошепотів він. — Я не хотів думати, що я знаю, але ж знав. Боже мій, так. Він відвертався і йшов геть. А був він головна людина в моєму житті, Стю — ти знав?

Стю взяв Тома за велику руку.

— Знав, Томе.

— Був-був, ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «головна людина». Скучив за ним страшно. Але в раю я його побачу. Том Каллен його там побачить. І він зможе говорити, а я — думати. Правда ж?

— Я б зовсім тому не здивувався, Томе.

— Це злий чоловік убив Ніка. Том знає. Але Бог прибрав цього злого чоловіка. Я бачив. Руку Божу з неба бачив.

Над пустелями Юти завивав вітер, і Стю бив сильний дрож у його обіймах.

— Прибрав його за те, що він зробив із Ніком і з бідолашним Суддею. Боже, так.

— Що ти знаєш про Суддю, Томе?

— Він мертвий! В Ореґоні! Його застрелили!

Стю стомлено кивнув.

— А Дейна? Чи ти знаєш щось про неї?

— Том її бачив, але не знає. Їй дали роботу прибирати. А я одного разу йшов, бачив, як вона працювала. Міняла лампочку в ліхтарі. Вона подивилася на мене і… — він на мить замовк, а потім звернувся скоріше до себе, ніж до Стю. — Чи побачила вона Тома? Чи впізнала Тома? Том не знає. Том… думає… що так. Але Том більше її не бачив.

Том невдовзі пішов шукати потрібні речі, взявши з собою Коджака, а Стю задрімав. Приніс він не просто велику бляшанку — на більше Стю не сподівався, — а сковороду таких розмірів, що там можна було засмажити цілого індика на Різдво. Вочевидь, у пустелі були скарби. Стю заусміхався, хоча губи йому обкидало болючими пухирями. Том сказав, що взяв сковороду в помаранчевій вантажівці, на якій була велика буква «U» — хтось тікав від супергрипу з усім своїм майном, подумав Стю. То ці люди зробили їм велике добро.

За півгодини поспіла і вечеря. Стю їв обережно, здебільшого овочі, добре запивав концентрат, щоб вийшло ріденьке. Душа цю страву успішно прийняла, і Стю відчув себе краще, принаймні на тлі загального стану. Невдовзі після вечері вони з Томом заснули, а Коджак умостився посередині.

——

— Томе, слухай.

Том схилився над великим, пухким спальним мішком Стю. Це було наступного ранку. Стю зміг хіба що легенько поснідати: горло боліло й сильно розпухло, усі суглоби ломило. Кашель посилився, й анацином збити температуру не дуже вдавалося.

— Мені треба опинитися в приміщенні й дістати ліків — інакше я помру. І це треба робити сьогодні. Зараз найближче місто від нас — Ґрін-Рівер, і воно в шістдесяти милях[208] звідси на схід. Треба їхати машиною.

— Том Каллен не вміє водити машину, Стю. Боже мій, ні!

— Атож, я знаю. То мені буде нелегко, бо я не тільки хворий, як собака, так, блін, іще й ногу не ту, як на те, поламав.

— Ти про що?

— Ну… та зараз це не важливо. Так просто не поясниш. Ми цим перейматися не будемо, бо то ще не перша проблема. Перша проблема — це завести машину. Більшість із них тут уже три місяці стоять, а то й більше. Акумулятори в них уже посідали так, що далі нікуди. То нам буде потрібно трохи удачі. Треба знайти машину зі стандартною передачею, яка б стояла на якому-небудь горбі. Таке може бути. Місцевість тут горбиста.

Він не додав, що машина мала б бути доволі добре налагоджена, щоб у баку був бензин і… ключ запалювання. Оці всякі жевжики в кіно — вони, може, й без ключа вміють, а Стю цього не вмів.

Він поглянув на небо: хмарилося.

— Більша частина роботи тут на тобі, Томе. Будеш моїми ногами.

— Добре, Стю. Коли в нас буде машина, ми ж поїдемо в Боулдер? Том хоче додому в Боулдер, а ти?

— Найдужче у світі, Томе, — він глянув у бік Скелястих гір, які тепер були невиразною тінню на обрії. Чи почався високо в горах сніг? Майже напевне. А якщо ще ні — то скоро. У цій високій і порожній частині світу зима настає рано.

— Якогось часу це, мабуть, потребуватиме, — сказав він.

— З чого почнемо?

— Зробимо підволоку.

— Під що?

Стю дав Томові складаний ножик.

— Тобі треба зробити дірки в нижній частині спального мішка. По одній з кожного боку.

Підволоку вони зробили за годину. Том знайшов дві порівняно рівні палички і просунув у спальний мішок і в дірки внизу. Приніс мотузку з прокатної вантажівки, де знайшов сковороду, а Стю нею міцно прикріпив мішок до палиць. Коли роботу було завершено, результат, на думку Стю, скоріше нагадував якусь пародію на візок рикші, ніж підволоку, якою в давнину користувались індіанці Великих рівнин.

Том узявся за палиці і з сумнівом поглянув через плече.

— Ти сів уже, Стю?

— Так, — Стю гадав, наскільки довго протримається спальний мішок, доки не почнуть розходитися шви. — Я дуже важкий, Томмі?

— Не дуже. Я тебе довго зможу везти. Но!

Вони рушили. Яр, де Стю зламав ногу і був переконаний, що загине, поволі лишався позаду. Попри слабкість, настрій у Стю був піднесений. Уже там він точно не загине. Може, деінде, може, навіть скоро, але все-таки не сам-один у грязькій канаві. Мішок колихався, заколисував його. Стю задрімав. Том тяг його; на небі згущувалися хмари. Коджак ішов поруч із ними.

——

Стю прокинувся, коли Том поклав волок на землю.

— Вибач, — перепросив Том. — Руки відпочинуть.

Він покрутив, розім’яв їх.

— Відпочивай скільки хочеш, — сказав Стю. — Тихше їдеш — далі заїдеш.

У голові в нього гупало. Він знайшов анацин і всуху ковтнув дві таблетки. Відчуття було таке, наче в горлі в нього наждак, а якийсь садист чиркнув об нього сірником. Він перевірив шви спального мішка. Як і слід було чекати, вони розходились, але все ще було не так погано. Вони з Томом перебували на довгому підйомі — саме такого вони й чекали. Таким схилом машина, знята зі зчеплення, могла дуже непогано котитися. Можна буде спробувати перемкнути її на другу, а може, й третю передачу.

Він із тугою поглянув ліворуч, де на розділовій смузі був криво припаркований фіолетовий «тріумф». Щось скелетоподібне в яскравому вовняному светрі схилилося за кермом. У машини, може, й ручна коробка передач, але в Божому світі не було способу для Стю пропхатися з ногою, прив’язаною до палиці, у таку крихітну кабінку.

— Як далеко ми пройшли? — спитав він Тома, але той тільки знизав плечима. Але, певне, вже далеченько, подумав Стю. Том волочив його години зо три, доки зупинився відпочити. Отже, він феноменально сильний. Старі орієнтири зникли позаду. Том, міцний, як молодий бичок, провіз його шість чи й вісім миль, поки він спав.

— Відпочивай скільки хочеш, — повторив він. — Не перевтомлюйся.

— У Тома все окей. О і К, це пишеться «окей», Боже мій, так, це всі знають.

Том з апетитом ум’яв великий обід, Стю зміг трошки поїсти. І вони рушили далі. Дорога і далі йшла вгору, і Стю почав розуміти: це має бути оцей пагорб. Якщо вийдуть на гору й машини не зустрінуть, то до наступної ще години зо дві ходу. Потім стемніє. З огляду на те що в небі — буде дощ чи сніг. Гарна холодна нічка в сирості — і прощавай, Стю Редмане.

Вони набрели на «шевроле»-седан.

— Стій, — хрипко скомандував Стю, і Том поклав волок. — Сходи зазирни в цю машину. Порахуй педалі на підлозі. Скажи, дві їх чи три.

Том підбіг і відчинив двері. Звідти, немов чийсь поганий розіграш, випала мумія в квітчастій сукні. Поряд упала її сумочка, з якої посипалися серветки, косметика і гроші.

— Дві, — повідомив Том.

— Гаразд. Ідемо далі.

Том підійшов, глибоко вдихнув і схопився за ручки волока. За чверть милі зустріли фургон «фольксваґен».

— Тут педалі рахувати? — спитав Том.

— Ні, тут не треба, — у машини були здуті три шини.

Стю вже почав був думати, що вони нічого не знайдуть: удача просто відвернулася від них. Вони побачили фургон-універсал, де здута була тільки одна шина, тож її можна було замінити, але, як і в «шеві»-седана, Том виявив там дві педалі. Отже, там була автоматика, яка їм не могла стати в пригоді. Вони рушили далі. Довгий пагорб уже ставав пласкішим, починав іти вниз. Стю бачив попереду тільки одну машину — їхній останній шанс. Серце в нього впало. То був дуже старий «плімут» — у найкращому випадку 1970 року. На диво, всі чотири шини в нього були надуті, але він був дуже іржавий і побитий. Таку купу брухту ніхто особливо не доглядає, Стю добре знав це за своїм досвідом в Арнетті. Батарея там стара і може тріснути, олива чорна, як шахта опівночі, але на кермі буде рожевий пухнастий чохол, а позаду, мабуть, — м’який пудель із блискучими кришталевими очима та головою на пружинці.

— Перевірити? — спитав Том.

— Авжеж. Жебраки харчами не перебирають, правда?

З неба почала сіятися холодна мжичка.

Том перейшов дорогу й зазирнув у машину, вона була порожня. Стю лежав і трусився в мішку. Урешті Том повернувся.

— Три педалі, — повідомив він.

Стю спробував прикинути, що це означає. У голові й далі солодко-нудотно пищало.

Старий «плімут» — майже напевне програшний варіант. Вони можуть переїхати на той бік горба, але там усі машини будуть розвернуті не в той бік — і доведеться знову вгору, якщо не перетнуть зустрічну смугу… яка тут кам’яниста й завширшки ледь не півмилі. Може, на тому боці їм пощастить знайти машину зі стандартною передачею… але тоді вже стемніє.

— Томе, допоможи мені встати.

Якось Томові вдалося підняти Стю, не завдавши сильного болю поламаній нозі. У голові в нього гупало й гуло. Перед очима літали чорні комети — і він ледь не зомлів. Тоді обхопив Томову шию однією рукою.

— Постій, — тихо попросив він. — Постій…

Стю не знав, скільки вони так простояли: Том терпляче його підтримував, поки його хилитало в сірих тонах напівпритомного стану. Коли Стю врешті отямився, Том усе ще терпляче його тримав. Мжичка перейшла в повільний, холодний дрібний дощ.

— Томе, підведи мене до машини.

Том обхопив Стю за пояс, і вони удвох, хитаючись, побрели до «плімута», що стояв на розділовій смузі.

— Де відкривається капот… — пробурмотів Стю, шукаючи руками коло радіатора «плімута». Його обличчям котився піт. Його бив дрож. Він знайшов потрібну ручку, але не міг її висмикнути. Він показав Томові, що робити, — і врешті капот піднявся.

Двигун був десь такий, який Стю очікував побачити: брудний і занехаяний V8. А от акумулятор був не такий поганий, як він боявся. Він був фірми «Сірз» — не найкращий у своєму роді, зате на гарантійній печатці стояло «лютий 1991 р». Тяжко керуючи думкою в лихоманці, Стю порахував і виявив, що акумулятор був новим ще в травні.

— Спробуй посигналити, — сказав він Томові і сперся на мaшину, поки Том це робив. Стю чув, що людина, потопаючи, хапається за соломинку, і тепер, здається, розумів, що це означає. Останнім їхнім шансом був цей драндулет, який дивом уникнув звалища.

Клаксон гучно бібікнув. Ну то добре. Якщо є ключ, можна спробувати. Може, треба було спочатку попросити Тома перевірити, чи є ключ, але, поміркувавши, Стю розсудив, що тут особливої різниці немає. Якщо немає ключа, то просто на тому й гаплик.

Він опустив капот і замкнув його, навалившись усім тілом. Потім подибуляв до водійських дверей і зазирнув, очікуючи не побачити в запаленні нічого. Але ключі були там, звисали з дермантинової торбинки з ініціалами «А. К.». Обережно нахилившись, він повернув ключ, увімкнувши додаткові прилади. Поволі стрілка заворушилась і показала, що бак повний більш як на чверть. То була якась загадка. Навіщо, куди господар машини, оцей «А. К.», пішов пішки, якщо міг під’їхати?

У напівмаренні Стю подумав про Чарльза Кемпіона, який напівмертвий примчав на заправку Гепа. У бідолахи «А. К.» був супергрип, і він був дуже хворий. Останні стадії. Він з’їжджає на узбіччя, вимикає двигун — не тому, що подумав про це, а просто за давньою звичкою — і виходить. Він марить, може, в нього навіть галюцинації. Він шкандибає кудись у пустелю штату Юта, сміється, співає, бурмоче — і там помирає. Через чотири місяці нагодилися Стю Редман із Томом Калленом — а тут і ключі в машині, і акумулятор порівняно свіжий, і бензин є…

Рука Божа.

Чи не це Том сказав про Веґас? «Рука Божа спустилася з небес». І, може, Бог послав їм цей обшарпаний «плімут» сімдесятого року, як манну в пустелі. То, звичайно, шалена думка, але не безглуздіша, ніж ідея, що столітня чорна бабця веде групку втікачів до Землі Обітованої.

— І вона сама пекла печиво, — прохрипів він. — До самого кінця сама пекла…

— Що, Стю?

— Та нічого. Залазь, Томе.

Том заліз.

— Що, можна їхати? — з надією спитав він.

Стю опустив водійське сидіння, щоб Коджак міг заскочити, що той і зробив, спочатку уважно принюхавшись.

— Не знаю. Ти краще помолися, щоб ця штука завелась.

— Добре, — погодився Том.

——

Стю п’ять хвилин мостився за кермо. Сів він навскоси, майже на середньому сидінні. Коджак уважно сопів позаду. Машина була завалена коробочками з-під макдональдзівської їжі та пачками із закусочних «Тако Белл», усередині пахло старими кукурудзяними чипсами.

Стю повернув ключ. Старий «плімут» бадьоро пихкав секунд із двадцять, потім почав глухнути. Стю знову вдарив по клаксону, але цього разу той ледве квакнув. У Тома сумно витяглося лице.

— Ні, ще не все скінчено, — сказав Стю. Він збадьорився: у тому акумуляторі ще був струм. Він натис зчеплення і перемкнув на другу передачу. — Відчини двері й підштовхни машину. Тоді застрибуй назад.

Том із сумнівом промовив:

— Але ж машина не туди носом стоїть, ні?

— Зараз — так. Але вже якщо ми цю купу лайна запустимо, то якось швиденько розвернемося.

Том виліз і почав штовхати з боку відчинених дверей. «Плімут» поїхав. Коли спідометр показав 5 миль за годину, Стю сказав:

— Залазь назад, Томе.

Том заскочив і захлопнув двері. Стю повернув ключ у запаленні й почекав. Кермування було ввімкнене, але без двигуна користі від нього було мало, і більшу частину сил, які стрімко зменшувалися, відбирало утримування «плімута», щоб він їхав рівно вперед. Спідометр показував уже 10, 15, 20 миль за годину. Вони поволі котилися з того пагорба, на який Том їх майже весь ранок затягував. Лобове скло вкрилося краплями. Занадто пізно Стю усвідомив, що вони забули підволоку. Швидкість стала вже 25 за годину.

— Вона не заводиться, Стю, — хвилювався Том.

Тридцять за годину. Доволі швидко.

— Ну, Боже поможи нам, — сказав Стю і різко відпустив зчеплення.

«Плімут» підскочив, смикнувся. Двигун чмихнув, ожив, забурмотів, збився, заглух. Стю застогнав — і від досади, і від різкого болю, що пронизав поламану ногу.

— Йобть! — крикнув він і знову вдавив зчеплення. — Натисни на газ, Томе! Рукою на педаль!

— На яку? — схвильовано гукнув Том.

— На довгу!

Том опустився на підлогу і двічі натис на газ. Машина знову набирала швидкість, і Стю змусив себе почекати. Вони вже проїхали понад половину схилу.

— Давай! — закричав він і знову відпустив зчеплення.

«Плімут» заревів і ожив. Коджак гавкнув. З іржавої вихлопної труби вирвався дим, спочатку чорний, потім синій. І машина помчала, нерівно, два циліндри барахлили, але вона справді їхала! Стю перемкнув на третю передачу, знову відпустив зчеплення, натискаючи всі педалі лівою ногою.

— Їдемо, Томе! — репетував він. — Ми вже на колесах!

Том радісно закричав. Коджак гавкав і махав хвостом. У минулому житті, до Капітана Трипса, коли його звали Великим Стівом, пес часто катався з господарем у машині. Приємно знову кататися з новими господарями.

——

Вони підкотили до повороту, де можна було повернути із західної на східну смугу. «ТІЛЬКИ ДЛЯ СЛУЖБОВИХ МАШИН» — суворо попереджав знак. Стю зміг правильно оперувати зчепленням, так що вони розвернулися на схід: машина тільки один раз смикнулася, ризикуючи зупинитись. Але тепер уже двигун розігрівся, і вони легко котилися.

Стю знов увімкнув третю передачу й трохи розслабився, тяжко віддихуючись, серце його билося швидко й дрібно. Сірість знову намагалася накрити його, але він опирався. За кілька хвилин Том помітив яскраво-помаранчевий спальний мішок, який вони разом зі Стю переробили на підволоку.

— Бувай! — весело помахав йому Том. — Па-па, ми їдемо в Боулдер, Боже мій, так!

«Та мені сьогодні б і Ґрін-Рівера вистачило», — подумав Стю.

Туди вони дісталися, щойно посутеніло. Стю обережно вів «плімут» темними вулицями, на яких тут і там стояли покинуті машини. Зупинився він на головній вулиці перед будівлею, яка гордо звалася «Готель “Юта”». То була гнітючого вигляду триповерхова споруда, і Стю не вважав, що такого конкурента може боятися «Волдорф-Асторія». У вухах знову дзвеніло, і він раз у раз випадав із реальності. На останніх дванадцяти милях йому іноді ввижалося, що в машині повно народу. Френ. Нік Андрос. Норм Брюетт. У якийсь момент він підняв голову — і йому здалося, що на передньому сидінні Кріс Ортеґа, бармен з «Голови індіанця».

Він стомився. Коли ще він так стомлювався?

— Нам туди, — пробурмотів він. — Нам тут треба ночувати, Нікy. Я зовсім знесилів.

— Я Том, Стю. Том Каллен. Боже, так.

— Ага, Том, звичайно. Нам треба зупинитися. Допоможеш мені зайти?

— Аякже. Оце ти класно запустив стару машину!

— Я б іще пива випив, — сказав йому Стю. — А цигарок нема? Помираю, так курити хочу.

Він упав на кермо.

Том вийшов і поніс Стю до готелю. У вестибюлі було темно й сиро, але там був камін і пів’ящика дров біля нього. Том примостив Стю на протертому дивані під величезною лосиною головою на стіні й почав розпалювати камін, тим часом Коджак нипав навколо і нюшив. Стю тепер дихав повільно і хрипко. Іноді щось бурмотів, час від часу нерозбірливо скрикував, від чого в Тома кров холола в жилах.

Він розпалив величезний вогонь у каміні й пішов роздивлятися. Знайшов для себе і Стю подушки й простирадла. Присунув диван, де лежав Стю, ближче до вогню, потім ліг поряд. З другого боку від хворого ліг Коджак, і вони зігрівали його своїм теплом.

Том лежав і дивився в стелю, оббиту бляхою, з павутинням по кутках. Стю дуже хворий. Це бентежило Тома. Якщо він знову прокинеться, Том його спитає, що робити з цією хворобою.

А раптом… раптом він не прокинеться?

Надворі здійнявся вітер і вив понад готелем. Дощ кидався у вікна. До півночі, коли Том уже заснув, температура впала ще на чотири градуси, і у вікна вже ляпав мокрий сніг. На заході зовнішні краї бурі штовхали широку радіоактивну хмару на Каліфорнію, де судилося загинути іншим.

Десь після другої години ночі Коджак здійняв голову й тривожно заскавчав. Том Каллен уставав. Його очі були широко відкриті й порожні. Коджак знову заскавчав, але Том не звернув на нього уваги. Він пішов до дверей і вийшов у ніч, яка вила вітром. Коджак підбіг до вікна і поклав лапи на підвіконня, визирнув надвір. Якийсь час він дивився, тихо, тужно підвиваючи. Потім пішов назад і знову ліг біля Стю.

Надворі вив вітер.

Розділ 75

— Ти ж знаєш: я майже помер, — сказав Нік.

Вони з Томом разом ішли порожнім хідником. Вітер безперервно завивав: неначе поїзд-привид сигналив у чорному небі. Буря тихо ухкала в провулках.

«Привид!» — вигукнув би Том, коли б був притомний, і кинувся б тікати. Але він не був зовсім притомний — і з ним був Нік. Холодний мокрий сніг бив його по щоках.

— Правда? — сказав Том. — Боже мій!

Нік засміявся. Голос у нього був низький і мелодійний, гарний голос. Том дуже любив слухати, як він говорить.

— Та отож. Ото вже Боже мій — таки так. Грип мене не взяв, а от невелика подряпина на нозі — ледь не вбила. Ось, поглянь.

Немов зовсім не помічаючи холоду, Нік розстібнув джинси і спустив їх. Том із цікавістю нахилився поглянути — зовсім як маленький хлопчик, якому запропонували подивитися на бородавку, з якої росте волосся, чи якусь незвичайну болячку. По нозі Ніка проходив некрасивий шрам, який зовсім нещодавно затягнувся. Починався він нижче від пахвини, далі тягся стегном, звивався вниз від коліна до середини литки, де врешті сходив нанівець.

— І оце тебе ледь не вбило?

Нік натяг джинси й застібнув ремінь.

— Рана була неглибока, але в ній розвелася сильна інфекція. Інфекція — це коли туди потрапляють погані мікроби. Інфекція — це дуже небезпечно, Томе. Саме інфекцією супергрип убивав людей. І від інфекції люди захотіли такого мікроба створити: від душевної інфекції.

— Інфекція… — зачаровано прошепотів Том. Вони йшли далі, майже пливли над тротуаром.

— Томе, у Стю зараз інфекція.

— Ні… ні, не кажи такого, Ніку… ти лякаєш Тома Каллена, Боже мій, як лякаєш!

— Я розумію, Томе, і мені шкода. Але тобі треба знати. У нього двостороннє запалення легень. Він майже два тижні спав на холоді. Ти дещо можеш зробити для нього. Проте він майже напевне помре. Ти маєш бути до цього готовим.

— Ні, не треба…

— Томе, — Нік поклав руку йому на плече, але Том нічого не відчув… немов Нікова рука складалася з якогось диму. — Якщо він помре, вам із Коджаком треба йти далі. Ти маєш повернутись у Боулдер і розповісти, що ти бачив руку Божу в пустелі. Якщо буде на те Божа воля, то й Стю піде з вами… у свій час. Ну а якщо буде Божа воля на те, що він помре, то так з ним і станеться. Як і зі мною.

— Ніку, — благав Том. — Ну будь ласка…

— Я тобі свою ногу неспроста показав. Від інфекцій є таблетки. Ось у таких місцях.

Том роззирнувся і побачив, що вони вже не на вулиці. Вони були в темній крамниці. В аптеці. Над головою на тонкому дроті висів інвалідний візок, немов якийсь моторошний механічний труп. Праворуч від Тома висів напис: «ТОВАРИ ДЛЯ ЛЕЖАЧИХ ХВОРИХ».

— Чим можу допомогти вам, сер?

Том озирнувся. За касою стояв Нік у білому халаті.

— Ніку?

— Так, сер, — Нік почав виставляти перед Томом пляшечки з ліками. — Ось пеніцилін. Дуже добре допомагає від запалення легень. Ось ампіцилін, оце амоксицилін. Теж хороше діло. А оце феноксиметилпеніцилін, його здебільшого дають дітям, він може спрацювати, якщо інші не допоможуть. Йому треба пити багато води, і соки треба пити, але їх вам може не трапитися, тож давай йому оце — вітамін C в таблетках. І ще його треба вигулювати…

— Ой, я цього всього не запам’ятаю! — ледь не заплакав Том.

— Боюся, що мусиш. Бо більше нема кому. Ти сам.

Том заплакав.

Нік нахилився до нього. Змахнув рукою. Ляпасу не вийшло — відчуття знову було таке, що Нік складався з диму, і його рука пройшла чи то повз нього, чи, може, крізь нього, але в Тома все одно голова смикнулася, щось у ній клацнуло.

— Припини! Ти зараз не можеш бути як дитина, Томе! Будь мужчиною! Ради Бога, будь мужчиною!

Том дивися на Ніка великими очима, підперши щоку рукою.

— Вигулюй його, — сказав Нік. — Хай стає на здорову ногу. Якщо треба, тягни. Але йому не можна весь час лежати на спині, він так захлинеться.

— Він не в собі, — сказав Том. — Він кричить… кричить до людей, яких нема поряд.

— Він марить. Усе одно його треба вигулювати. Як тільки можеш. Хай п’є пеніцилін, по одній таблетці. Аспірин йому давай. Тримай його в теплі. Молись. Оце і все, що ти можеш зробити для мене.

— Добре, Ніку. Добре, я постараюся бути мужчиною. Постараюся все запам’ятати. Але коли б ти був тут, Боже мій, як я хочу, щоб ти був тут!

— Ти зробиш усе, що можеш, Томе. Так.

Нік зник. Том отямився і побачив, що стоїть у покинутій аптеці перед касою ліків за рецептом. На склі перед ним стояли три пляшечки таблеток. Том довго на них дивився, потім їх зібрав.

——

Том повернувся в готель о четвертій ранку, притрушений мокрим снігом. Надворі розвиднювалось, і на сході було видно тонку смужку світанку. Коджак захоплено загавкав, Стю застогнав і прокинувся. Том опустився поряд на коліна.

— Стю!

— Томе, ти? Дихати важко…

— У мене є ліки, Стю. Нік мені показав. Будеш пити й проженеш інфекцію. Одну таблетку треба випити просто зараз.

З торбинки, яку він приніс, Том витяг чотири пляшечки ліків і високу пляшку напою «Ґаторейд»[209]. Щодо соку Нік помилявся. У місцевій крамниці «Суперетт» було повно соків у пляшках.

Стю підніс ліки до очей, уважно на них подивився.

— Томе, де ти їх узяв?!

— В аптеці. Мені Нік дав.

— Не може бути.

— Може, може! Тобі треба випити пеніциліну і подивитися, чи допоможе. Де написано «пеніцилін»?

— Ось тут… але, Томе…

— Ні, треба. Нік сказав. І ще тобі треба гуляти.

— Не можу. У мене нога поламана. І мені погано, — голос у Стю став вередливий, дратівливий. Хворий голос.

— Треба. Або я тебе тягтиму, — сказав Том.

Стю втрачав свій слабкий зв’язок із реальністю. Том вкинув йому в рот одну капсулу пеніциліну, Стю рефлекторно її ковтнув, а Том дав йому напою, щоб ліки не застрягли в горлі. Стю все одно відчайдушно закашляв, а Том постукав його по спині, як дитину, якій треба відригнути. Тоді він поставив Стю на здорову ногу і став водити вестибюлем, Коджак нервово бігав за ними.

— Господи, будь ласка, — промовляв Том. — Господи, будь ласка, будь ласка, Господи…

Стю вигукував:

— Я знаю, де взяти пральну дошку, Ґлене! Вони в музичній крамниці є! Я у вікно бачив!

— Господи, будь ласка… — тяжко дихаючи, повторював Том. Голова Стю схилилася йому на плече. На дотик вона здавалася Томові гарячою, як піч. Поламана нога, прибинтована до дошки, волочилася за ними.

Боулдер ще ніколи не здавався таким далеким, як того печального ранку.

——

Стю боровся із запаленням легень два тижні. Літрами пив «Ґаторейд», «V-8», виноградний сік фірми «Велч», усілякі апельсинові напої. Він рідко розумів, що саме п’є. Сеча в нього була їдка й концентрована. Він вроблявся, як немовля, і, як у немовляти, його випорожнення були жовті, рідкі, і його, як немовля, абсолютно не випадало винуватити в неохайності. Том його мив і міняв білизну. Том водив його вестибюлем готелю «Юта». І Том сидів біля нього вночі й не спав — не тому, що Стю марив уві сні, а тому, що він тяжко дихав; але тяжкість урешті минулася.

Через два дні пиття пеніциліну Стю вкрився негарними червоними висипами, і Том перевів його на ампіцилін. Той діяв краще. 7 жовтня Том прокинувся зранку — і побачив, що Стю спить міцніше, ніж будь-коли останніми днями. Чоловік лежав геть спітнілий, але чоло в нього було не гаряче. Уночі лихоманка минулася. Наступні два дні Стю здебільшого спав. Том ледве міг його добудитися, щоб дати ліки і грудочку цукру з ресторану при готелі.

11 жовтня Стю стало гірше, і Том страшенно злякався, що йому настав кінець. Але температура не була така висока, і дихати не було так тяжко, як у страшні ранки п’ятого і шостого числа.

13 жовтня Том прокинувся після того, як закуняв в одному з крісел — і побачив, що Стю сидить і роззирається навколо.

— Томе, — прошепотів він, — я живий!

— Так! — зрадів Том. — Боже мій, так!

— Я їсти хочу. Ти б не міг якого-небудь супчику спорудити, Томе? Може, з вермішеллю?

До вісімнадцятого числа сили до нього трохи повернулися. Він уже міг хвилин із п’ять ходити вестибюлем на милицях, які Том приніс із аптеки. Поламана нога безупинно, надокучливо свербіла: кістки почали зростатися. 20 жовтня він уперше вийшов надвір, закутаний, у термобілизні, у великому кожусі.

День був теплий і сонячний, але вже з холодком. У Боулдері, мабуть, ще була середина осені, жовкло листя на осиках, а тут зима була так близько, що відчувалася ледь не на дотик. У тіні, де ніколи не бувало сонце, були помітні ділянки підмерзлої снігової крупи.

— От не знаю, Томе, — сказав Стю. — Мабуть, до Ґранд-Джанкшена доїдемо, а далі — просто не знаю. У горах буде багато снігу. І якийсь час я ще не наважуся вирушати все-таки. Треба, щоб сили повернулися.

— А скоро вони повернуться, Стю?

— По правді, не знаю, Томе. Почекаємо, побачимо.

——

Стю був налаштований не надто поспішати, не квапити події — він був такий близький до смерті, що мав повне право насолоджуватись одужанням. Хотів якомога повноцінніше стати на ноги. Вони перебралися з вестибюлю у блок із двох кімнат на другому поверсі. А номер навпроти став тимчасовою будкою для Коджака. Нога у Стю справді зросталася, але з огляду на те, що її зафіксували нерівно, вона не збиралася ставати такою прямою, як була, — хіба що Джордж Річардсон потім її зламає і вправить як слід. Було схоже на те, що коли він ходитиме вже без милиць, то кульгатиме.

Однак він узявся її тренувати, намагаючись повернути їй тонус. Зробити, щоб нога хоча б на 75 відсотків працювала, як раніше, — то був довгий процес, але, наскільки він міг судити, попереду ще була вся зима.

28 жовтня в Ґрін-Рівері намело майже п’ять дюймів[210] снігу.

— Якщо скоро не рушимо, — сказав Стю Томові, дивлячись на сніг, — то так тут і будемо в цій галімій «Юті» зимувати.

Наступного дня вони поїхали «плімутом» на заправку на краю містечка. Часто відпочиваючи і покладаючи найважчу працю на Тома, вони поміняли лисуваті задні шини на новенькі зимові. Стю замислювався, чи не взяти що-небудь повнопривідне, але вирішив, абсолютно ірраціонально, що їм слід триматися своєї удачі. Том завершив справу, поклавши баласт — чотири п’ятдесятифунтові[211] мішки піску — в багажник «плімута». З Ґрін-Рівера на схід вони вирушили на Геловін.

——

До Ґранд-Джанкшена вони дісталися 2 листопада опівдні, і, як виявилося, провели там значно більше, ніж три години. Весь ранок небо було свинцево-сіре, і коли вони вирулили на головну вулицю, перші сніжини почали ковзати капотом «плімута». Короткі снігопади їм дорогою траплялися кілька разів, але це не був короткий снігопад. Небо обіцяло серйозну заметіль.

— Вибирай місце, — сказав Стю. — Мабуть, ми тут затримаємося.

Том показав.

— Ось! Мотель із зірочкою!

Мотель із зірочкою виявився місцевим «Голідей Інн». Під знаком і манливою зірочкою був широкий парусиновий навіс, на якому було написано великими червоними літерами: «Л КАВО ПРОСИ О Н Л ІЙ ФЕ ТИВА ҐРЕ Д-ДЖ КШЕН ‘90 12 Ч ВНЯ — 4 Л П Я!»

— Гаразд, — погодився Стю. — Хай буде «Голідей Інн».

Він під’їхав і вимкнув двигун «плімута», і, наскільки їм обом відомо, більше той двигун не заводився. Уже о другій годині дня поодинокі сніжинки перетворилися на густу запону — і падали безгучно й немов без кінця. О четвертій легкий вітерець перейшов у бурю, гнав перед собою хмари снігу й наносив кучугури, що росли з майже галюцинаційною швидкістю. Мело всю ніч. Коли Стю і Том встали вранці, то побачили: Коджак сидить перед великими подвійними дверима готелю й дивиться на майже нерухомий білий світ. Там не було жодних ознак життя — тільки одна-єдина блакитна сойка поважно походжала серед решток літнього оздоблення вулиці.

— Опа! — прошепотів Том. — Та нас замело, еге, Стю?

Стю кивнув.

— І як ми по такому до Боулдера доїдемо?

— Дочекаємося весни, — сказав Стю.

— Так довго? — засмутився Том, і Стю обняв мужчину-хлопчика за широкі плечі.

— Дочекаємося! — запевнив він його, але й сам не був особливо певний, чи зможуть вони так довго чекати.

——

Якийсь час Стю вві сні стогнав і видавав якісь нерозбірливі звуки. Урешті він так голосно скрикнув у темряві, що сам себе розбудив — й отямився у своїй кімнаті в мотелі «Голідей Інн», сперся на лікті, широко відкритими очима дивився в нікуди. Він видихнув довго, нерівно — і потягся до лампи на тумбочці. Двічі натиснув кнопку і тільки тоді згадав. Просто чудасія, як важко помирає ця віра в електрику. Тоді знайшов на підлозі газову лампу й засвітив її. Коли вона загорілася, він скористався нічним горщиком. Потім сів на стілець біля столу. Поглянув на годинник і виявив, що було п’ятнадцять на четверту ранку.

Знову цей сон. Сон про Френні. Жахливий.

Сон постійно був однаковий. Френні боляче, її обличчя рясно вкрите потом. Річардсон стоїть між її колін, Лорі Констебл стоїть поряд, щоб у разі потреби асистувати. Ноги Френ на сталевих підпорках…

Тужся, Френні. Давай. У тебе все гаразд.

Але, дивлячись на похмурі очі, що видно над маскою Джорджа, Стю розуміє, що у Френні аж ніяк не все гаразд. Щось не так. Лорі витерла лікареві спітніле облдиччя і відкинула волосся з лоба.

Тазове передлежання.

Хто це сказав? То був зловісний, безтілесний голос, тихий, тягучий, неначе магнітофонну стрічку прокрутили в сповільненому темпі.

Тазове передлежання.

Голос Джорджа: «Краще поклич Діка. Скажи, що нам треба…»

Голос Лорі: «Лікарю, вона зараз втрачає багато крові…»

Стю закурив цигарку. Вона була страшенно звітрена, але після отакого сну і така допоможе. «Це просто сон від тривоги, та й усе. Ти, як типовий мачо, весь час думаєш, що без тебе ні в кого нічого не вийде. Та заспокойся, ти, Стюарте, все в неї добре. Не всі сни — віщі».

Тільки от багато снів за останні півроку справдилися. Відчуття було таке, що майбутнє, яке йому раз у раз бачиться у сні про пологи Френ, так просто його не залишить.

Він загасив цигарку на половині й невідривно дивився на рівне полум’я лампи. Було 29 листопада, і вони вже майже чотири тижні мешкають у «Голідей Інн» в містечку Ґранд-Джанкшен. Час минав повільно, але вони розважалися тим, що лазили порожнім містом і знаходили там усілякі цікавини.

Стю знайшов середніх розмірів електричний генератор «хонда» на складі на Ґранд-авеню і разом з Томом перетяг його в залу, де проводилися з’їзди виборців, — навпроти «Голідей Інн»: вони поставили генератор на сани, піднявши його лебідкою, і відбуксирували на двох снігомобілях: приблизно так Чувак-Сміттєбак зміг зрушити з місця свій останній дарунок для Рендалла Флеґґа.

— І що ми з ним будемо робити? — спитав Том. — Електрику в мотель проведемо?

— Для цього він замалий, — сказав Стю.

— А що ж? Для чого він? — Том аж підскакував від нетерпіння.

— Побачиш, — відказав Стю.

Вони поставили генератор до електричної шафи в будівлі, і Том невдовзі про нього забув — як Стю і сподівався. Наступного дня він поїхав на снігомобілі до місцевого кінотеатру і сам за допомогою саней і лебідки витяг зі складського вікна другого поверху старий 35-міліметровий кінопроектор. Цю річ він там виявив під час однієї зі своїх дослідницьких експедицій. Вона була загорнута в поліетилен… а потім про неї просто забули, судячи з товстого шару пилу на тому, в що її загорнули.

Нога добре одужувала, але все одно він майже три години тягнув проектор від входу до середини зали для виборчих зібрань. Він використовував три візки й очікував, що в будь-який момент з’явиться Том, шукаючи його. Якби долучився Том, то робота пішла би швидше, проте це зіпсувало б сюрприз. Але Том, очевидно, пішов кудись у своїх справах, і Стю його цілий день не бачив. Коли він приблизно о п’ятій годині прийшов до мотелю рум’яний, як яблучко, і закутаний у шарф, сюрприз уже був готовий.

Стю приніс усі шість фільмів, які показували в кінокомплексі Ґренд-Джанкшена. Після вечері Стю ніби між іншим сказав:

— А ходімо, Томе, в зал зібрань.

— Нащо?

— Побачиш!

Зала була по той бік засніженої вулиці навпроти «Голідей Інн». Стю на вході вручив Томові коробочку попкорну.

— А це для чого? — здивувався Том.

— Який же дурень кіно без попкорну дивиться? — усміхнувся Стю.

— КІНО?

— А то!

Том бігом забіг до зали. Побачив там великий проектор, повністю готовий і підключений. Побачив, що екран у залі опущено. Посеред великої порожньої зали стояли два розкладні стільці.

— Ухтишка! — прошепотів він, і Стю побачив на його обличчі щонайщиріше здивування, якого й сподівався.

— Я цим займався влітку три роки поспіль в автокінотеатрі «Старлайт-драйв» у Брейнтрі, — розповів Стю. — Сподіваюся, я не забув, як усяку хрінь виправляти, якщо фільм перерветься.

— Ух ти! — радів Том.

— Нам треба буде чекати, поки мінятиму стрічки. Щось мені не хотілося повертатися назад і тягти ще один проектор.

Стю пробрався крізь ліани шнурів, що тяглися від проектора до генератора «хонда» в електричній шафі, і смикнув за пусковий шнур. Генератор бадьоро загув. Стю причинив шафу, щоб не було чути гудіння, і вимкнув світло. І за п’ять хвилин вони вже сиділи пліч-о-пліч і дивилися, як Сильвестр Сталлоне нищить наркодилерів сотнями у фільмі «Рембо-4: Вогненний бій»[212]. Стереозвук лунав із шістнадцяти колонок зали, іноді постріли заглушали діалоги (ті нехитрі діалоги, які там були)… але обом надзвичайно сподобалося.

Тепер, згадуючи це, Стю всміхався. Хтось міг би обізвати його дурним і на його місці підключив би відак до значно меншого генератора та й дивився б фільми сотнями — може, просто в мотелі. Але ж по телевізору кіно зовсім не так виглядає, заперечив би Стю. Та й справді річ була не в тому. Їм просто треба було вбити час — і інколи він вбивався дуже тяжко.

Хай там як, а серед фільмів був повторний випуск одного з найновіших мультиків Диснея «Олівер і компанія»[213], який ніколи не виходив на відео. Том дивився його знов і знов, сміючись, як дитина, з витівок Олівера, Спритного Пройди і Фейґіна, який у мультфільмі мешкав на баржі в Нью-Йорку і спав у краденому кріслі з літака.

На додачу до кінопроекту Стю зібрав понад двадцять моделей, зокрема й «ролс-ройс» із 240 деталей, який до супергрипу продавався за 65 доларів. Том створив химерний, але чимось дуже симпатичний краєвид, зайнявши майже половину конференц-зали в «Голідей Інн»; використав він для того пап’є-маше, гіпс і всілякі харчові барвники. Назвав це «Місячна база “Альфа”». Так, вони були при ділі, але…

«Та годі цих божевільних думок!»

Стю розробляв ногу. Вона була в значно кращому стані, ніж він міг би сподіватися, частково завдяки спортзалу при мотелі й тренажерам. Суглоб ще згинався не повністю, трохи поболював, але Стю вже міг, кульгаючи, ходити без милиць. Помалу, поступово все йшло на краще. Стю був цілком переконаний, що міг би навчити Тома їздити на снігоході «Арктик Кет», які в цьому містечку стояли практично в кожному гаражі. Проїжджати по двадцять миль на день, узяти намет, великі спальники, багато харчів у концентратах…

«Авжеж, якщо десь на перевалі Вейла на вас полізе лавина, ви з Томом помахаєте на неї пачкою сухозамороженої моркви і скажете “киш!” Це божевілля!»

А все ж таки…

Він загасив цигарку і вимкнув газову лампу. Але довго не міг заснути.

——

За сніданком він сказав:

— Томе, наскільки сильно ти хочеш додому, в Боулдер?

— І побачити Френ? Діка? Сенді? Боже, я найдужче на світі хочу в Боулдер, Стю! Ти ж не думаєш, що вони комусь віддали мій будиночок, ні?

— Ні, ну що ти. Я ось про що: варто ризикнути заради цього?

Том замислено подивився на нього. Стю збирався роз’яснити, але тут Том сказав:

— Боже мій, та тут усюди є ризик, правда?

Постановили просто: виїхати з Ґранд-Джанкшена 30 листопада.

——

Виявилося, що Тома не обов’язково вчити мистецтва водити снігомобіль. Стю знайшов справжню звір-машину в гаражі Дорожнього департаменту Колорадо приблизно в милі від мотелю. У неї був велетенський двигун, обтічник проти найсильнішого вітру, а головне — велике вантажне відділення. Без сумніву, там раніше тримали всіляке рятувальне обладнання. У ньому міг із комфортом розміститися чималий пес. У кількох спортивних і туристичних крамницях містечка вони без проблем запаслися всім необхідним для поїздки, хоча епідемія супергрипу сталася на самому початку літа. Вони взяли легкий намет і об’ємні спальники, по парі перегонових лиж (хоча від думки про те, як він учитиме Тома основ ходіння на лижах, у Стю кров холола в жилах), велику газову пічку «Коулмен», балони з газом, лампи, додаткові батарейки, харчові концентрати й здоровенний «ґаранд» із оптичним прицілом.

О другій годині їхнього першого дня Стю відчув безпідставність свого страху застрягнути в снігу й померти з голоду. У лісах було повно дичини — такого він ще в житті не бачив. Під вечір він підстрелив оленя — уперше після дев’ятого класу, коли сачконув зі школи й пішов на полювання з дядьком Дейвом. Тоді, давно, то була худа самиця і м’ясо в неї мало мускусний і доволі гіркий смак… мабуть, харчувалася кропивою, відзначив дядько Дейл. А це був гарний, важкий, широкогрудий самець. Але тоді, думав Стю, коли потрошив тушу великим ножем, прихопленим у спортивній крамниці Ґранд-Джанкшена, зима щойно почалась. У природи є свої способи розв’язання проблеми перенаселеності.

Том розклав багаття, поки Стю вичиняв тушу оленя, від чого рукави його теплої куртки стали твердими й липкими від крові. Коли він зробив з оленем усе, що треба, минуло три години, стало темно і його раніше зламана нога співала «Аве Марія». Та олениця, яку добули вони тоді з дядьком Дейлом, потрапила в руки старого на прізвище Шоуї, який мешкав у ветхій хатинці на самому краю Брейнтрі. Він оббілував і вичинив тушу за три долари й десять фунтів[214] оленини.

— От сюди б зараз старого Шоуї, — зітхнув Стю.

— Кого? — прокинувся Том, який задрімав.

— Та нікого, Томе. То я так, сам до себе.

Як виявилося, м’ясо було варте тих зусиль — ароматне, дуже смачне. Коли вони наїлися, Стю наготував ще фунтів із тридцять і відклав у меншому вантажному відділенні снігомобіля — на ранок. У перший день вони проїхали тільки шістнадцять миль.

——

Цієї ночі сон йому снився інший. Він знов опинився в пологовій залі. Усюди була кров — і рукави його білого халату просякли нею й липли. Простирадло, яким була накрита Френні, теж геть просякло кров’ю. Але вона все одно кричала.

— Іде! — тяжко дихаючи, промовив Джордж. — Нарешті час настав, Френні, воно чекає народження, тужся! ТУЖСЯ!

І воно прийшло, прийшло з останнім потоком крові. Джордж витяг новонародженого, схопивши за стегна, бо воно народжувалося ногами вперед.

Лорі закричала. Усюди розлетілися сталеві інструменти…

Бо був то вовк, який по-людськи посміхався, його обличчя було обличчям Флеґґа, його час знову настав, він не загинув, ще не загинув, ще ходив по світу, Френні народила Рендалла Флеґґа…

Стю прокинувся, чуючи власне хрипке дихання. Чи він кричав?

Том і далі спав, так зарившись у спальний мішок, що Стю бачив тільки його чуб. Під боком згорнувся калачиком Коджак. Усе добре, то був тільки сон…

І тут посеред ночі здійнялося самотнє виття, високе, тягуче, срібний дзвін відчайдушного жаху… чи вовче виття, чи, може, крик привида-вбивці.

Коджак підняв голову.

Руки, стегна, пахвина Стю взялися гусячою шкірою.

Виття більше не повторилося.

Стю спав. Зранку вони спакувались і поїхали далі. Саме Том помітив, що оленячі нутрощі на снігу зникли. Там, де вони були, було натоптано багато слідів, а пляма, де Стю підстрелив здобич, стала на снігу світло-рожевою… але то й усе.

——

Через п’ять днів гарної погоди вони прибули до Райфла. Наступного ранку прокинулися під заметіллю, яка дедалі посилювалася. Стю сказав, що її слід перечекати, і вони заночували в місцевому мотелі. Том притримав двері вестибюлю, а Стю заїхав туди просто снігомобілем. Як він сказав Томові, вийшов гарний гараж, хоча міцні гусениці машини добряче пожували ворсистий килим.

——

Сніг ішов три дні. Коли вони прокинулися зранку 10 грудня й відкидали сніг від дверей, було ясно і температура піднялася десь до тридцяти з чимось градусів[215]. Сніг став значно глибший, і повороти й закрути траси I-70 проглядалися важче. Але Стю цього ясного, сонячного дня хвилювало не те, як триматися дороги. Рано ввечері, коли сині тіні почали довшати, Стю спочатку сповільнив, а потім і спинив мотор снігомобіля, підняв голову, всім тілом прислухався.

— Що таке, Стю? Що… — і тут Том теж почув. Ліворуч і попереду почувся тихий гуркіт. Він наростав до гучного, як у потяга-експреса, гудіння — і затих. Знову запала вечірня зимова тиша.

— Стю?.. — з тривогою спитав Том.

— Не хвилюйся, — сказав він і подумав: «Я й сам за нас обох похвилююся».

——

Відлига трималася. 13 грудня вони вже були майже в Шошоні і далі пнулися на дах Скелястих гір — найвищою точкою, до якої їм слід було доїхати, перш ніж розпочати спуск, був перевал Лавленд.

Знову і знову чули вони тихий гуркіт лавин, іноді далеко, іноді так близько, що не лишалося нічого, крім як дивитися вгору, чекати і сподіватися, що отака біла брила смерті не затулить небо. Дванадцятого числа одна зійшла на те місце, де вони були за півгодини до того, накривши слід снігомобіля тоннами утрамбованого снігу. Стю ставало дедалі страшніше, що їх кінець кінцем уб’є вібрація від звуку снігомобіля — незчуються, як накличе лавину, що поховає їх під сорокафутовим шаром снігу. Але тепер їм залишалося тільки просуватися вперед і сподіватися на краще.

Потім знову похолодало, і загроза лавин дещо зменшилася. Знову здійнялася заметіль, затримавши їх на два дні. Потім вони відкопалися з-під снігу і рушили… і вночі завивали вовки. Іноді вони були дуже далеко, іноді — наче просто під наметом, і тоді Коджак, немов на тугій пружині, зривався на рівні ноги й гарчав глибоким, грудним голосом. Але морози тримались, і лавини стали рідшати, хоча вісімнадцятого числа вони ледь не опинилися під однією з них.

22 грудня біля містечка Ейвон Стю вів снігомобіль понад насипом. У якийсь момент вони йшли на рівній швидкості десять миль за годину, гарно й безпечно, здіймаючи хмари снігу. Том щойно показав на якесь село внизу, тихе, немов картинка для «чарівного ліхтаря» з 1980-х років: поміж неторканих снігових хвиль, під якими були дахи, стримів лише білий шпиль церкви. І тут обтічний капот снігомобіля почав хилитися вперед.

— Якого хуя… — тільки і встиг вимовити Стю.

Снігомобіль і далі хилився вперед. Стю здав назад, але було вже пізно. Вони на мить відчули ту особливу невагомість, яка буває, щойно відірвешся від трампліна — і сила тяжіння точно дорівнює силі стрибка. Вони полетіли з машини головою вперед. Стю втратив з очей Тома і Коджака. У ніс набився холодний сніг. Коли він відкрив рота, щоб закричати, то сніг поліз і в горло. За комір. Він падав. Перевертався. Урешті спинився в глибокій сніговій перині.

Він, немов плавець, кинувся до поверхні, видихаючи гарячий вогонь. Сніг обпік йому горло.

— Томе! — гукав він, пробираючись снігом. Як не дивно, звідти йому було дуже добре видно те місце, де вони з’їхали з насипу, викликавши тим невеличку лавину. Задня частина снігомобіля витикалася зі снігу футах у п’ятдесяти вище крутим схилом, нагадуючи помаранчевий буйок. Просто дивно, як його не полишали образи, пов’язані з плаванням… і, до речі, а Том не тоне?

— Томе! Томмі!

Виплигнув Коджак — його наче від носа до хвоста притрусили цукровою пудрою — і погріб снігом до Стю.

— Коджаку! — крикнув Стю. — Шукай Тома! Шукай Тома!

Коджак гавкнув і над силу розвернувся. Погріб до розвороченої снігової гірки і знову гавкнув. Грузнучи, падаючи, наївшись снігу, Стю доліз туди і став ритися в снігу. Схопив рукою в рукавиці Тома за куртку і щосили сіпнув. Зі снігу, відсапуючись, ригаючи, виткнувся Том — й обидва впали на спину в сніг. Том кричав і охав.

— Моє горло! Воно горить! Ой Боже, Боже мій!..

— Це холод, Томе. Минеться.

— Я задихався…

— Тепер уже все гаразд, Томе. У нас усе буде добре.

Вони лежали на снігу, віддихувалися. Стю обійняв Тома за плечі, але здоровань усе одно тремтів. Десь удалині, спочатку набираючи сили, потім пригасаючи, прокотився холодний гуркіт ще однієї лавини.

——

Решту дня вони витратили, щоб подолати три чверті милі між тим місцем, де впали, й Ейвоном. Питання про те, як урятувати снігомобіль чи щось із запасів, які в ньому лишилися, не стояло: надто вже низько він з’їхав. Певне, він там лишиться щонайменше до весни, а то й назавжди, з огляду на ситуацію.

Коли вони прийшли в містечко, уже півгодини як посутеніло і було занадто холодно й вітряно, щоб робити щось крім того, аби запалити вогонь і знайти хоч трошки теплий нічліг. Тієї ночі їм не снилося нічого — вони забулися в чорноті повного виснаження.

Зранку Стю із Томом зайнялися пошуками всього потрібного для подальшої подорожі. У маленькому Ейвоні це було важче, ніж у Ґранд-Джанкшені. Знову Стю замислився про зимівлю тут — якщо він скаже, що треба зробити саме так, Том не стане сумніватись, і щойно ввечері вони на власні очі побачили, що буває з людьми, які спокушають долю. Але врешті він від цієї думки відмовився. Дитина має народитися десь на початку січня. Стю хотів бути поряд, коли це станеться. Хотів побачити дитину на власні очі і бути певним, що з нею все добре.

У кінці коротенької головної вулиці Ейвона вони знайшли магазин фірми «Джон Дір» і в гаражі за демонстраційною залою знайшли два снігомобілі. Жоден із них не міг дорівнятися до тієї здоровенної машини, яка у Стю з’їхала з траси, але в одного з них були надширокі гусениці з накладками — і він вирішив, що цей підійде. Концентратів вони не знайшли, то мали погодитися на консерви. У другій половині дня лазили по хатах, шукаючи намет, спальники та інше приладдя — ця справа не тішила жодного з них. Жертви епідемії були всюди, вони перетворилися на гротескно розкладені крижані скульптури.

Під кінець дня вони знайшли більшу частину потрібного в одному місці — у великих мебльованих кімнатах просто на головній вулиці. Перед спалахом супергрипу там, напевне, було повно молоді — такої, яка приїжджала в Колорадо займатися тим, про що співав Джон Денвер[216]. Том, власне, знайшов десь під сходами великий пластиковий пакет із дуже потужною версією «Кайфу Скелястих гір».

— Це що таке? Це тютюн, Стю?

Стю всміхнувся.

— Ну, комусь, мабуть, це за тютюн. То дурна трава, Томе. Поклади її де взяв.

Вони ретельно завантажили снігомобіль, окремо спакували консерви, прив’язали спальники й намет. Коли на небо висипали перші зірки, вони вирішили провести ще одну ніч в Ейвоні.

Поволі просуваючись свіжим настом до будинку, де вони замешкали, Стю раптом подумав — і тихо здувався: завтра Святвечір. Просто важко було повірити, що час пролетів так швидко, але доказ — ось він, просто на наручному годиннику. З Ґранд-Джанкшена вони виїхали три тижні тому.

Коли вони майже прийшли, Стю сказав:

— Ви з Коджаком ходіть вперед і розпаліть грубку, а в мене маленька справа.

— А яка, Стю?

— Ну, це сюрприз, — відказав Стю.

— Сюрприз? А я дізнаюся, який?

— Аякже.

— А коли? — очі в Тома зблиснули.

— Днів за два.

— Том Каллен не зможе чекати сюрпризу аж два дні, Боже, ні…

— Томові Каллену доведеться, — всміхнувся Стю. — За годину повернусь. А ти просто будь готовий іти.

— Ну… добре.

Проте Стю зміг знайти саме те, чого шукав, аж години за півтори. Том ще дві-три години діймав його, розпитуючи, що ж то за сюрприз. Стю мовчав, і коли їм настав час лягати спати, Том уже про це забув.

Коли вони лежали в темряві, Стю сказав:

— Ну, зараз ти, напевне, шкодуєш, що ми не лишилися в Ґранд-Джанкшені, чи як?

— Боже, ні, — сонно відповів Том. — Я хочу в мій будиночок якомога швидше. Тільки сподіваюся, що ми більше з дороги в сніг не звалимося. Том Каллен ледь не задихнувся!

— Ми просто поїдемо повільніше і постараємося обережно, — сказав Стю, не уточнюючи, що в разі падіння з ними може статися… якщо поблизу не буде теплої ночівлі.

— А ти як гадаєш, коли ми приїдемо, Стю?

— Та, старий, ще якийсь час їхатимемо. Але ми наближаємось. А зараз нам, певне, найкраще буде добре поспати, еге ж?

— Та отож.

Стю вимкнув світло.

Уночі йому наснилося, що після пологів загинула і Френні, і її страшна дитина-вовк. Немов з далекої далини почувся голос Джорджа Річардсона: «Це грип. Дітей більше не буде, бо грип. Вагітність — це смерть, через грип. Курка в кожній каструлі і вовк у кожній утробі. Через грип. Нам усім кінець. Людству кінець. Через грип».

І звідкілясь зблизька виттям пролунав сміх темного чоловіка.

——

Перед Святвечором вони вирушили в подорож, яка мала протривати майже до Нового року. На снігу утворився міцний наст. Вітер носив хмари крижаних кришталиків над пухкими ялинкоподібними заметами, крізь які легко проїжджав «джон дір». Від сліпучого снігу вони вдягли сонячні окуляри.

Того Святвечора вони стали табором на насті у 24 милях від Ейвона, неподалік Сільверстоуна. Тепер вони були у вузькій шийці перевалу Лавленд, а завалений снігом тунель Ейзенхауера був десь унизу на схід від них. Поки вони гріли вечерю, Стю виявив дивовижну річ. Знічев’я цюкаючи сокирою по насту, він докопався до пухкого снігу під кіркою, а на глибині витягнутої руки під ним виявив блакитний метал. Він ледь не привернув увагу Тома до цієї знахідки, а потім передумав. Адже думка, що вони сидять менш як у двох футах над затором і під ними Бог знає скільки мерців, не надто приємна.

——

Коли Том прокинувся вранці 25-го числа за п’ятнадцять до сьомої, він виявив, що Стю вже встав і готує снідати, що було доволі дивно: Том майже завжди вставав першим. Над вогнем висів казанок з овочевим супом «Кемпбеллз» і ось-ось збирався закипіти. Коджак зацікавлено дивився на це.

— Доброго ранку, Стю, — сказав Том, застібаючи куртку й вилазячи зі своєї половини намету. Йому страшенно хотілося посцяти.

— Доброго ранку, — невимушено відказав Стю. — І щасливого Різдва.

— Різдва? — Том подивився на нього й ураз забув, як хоче відлити. — Різдва?! — повторив він.

— Доброго різдвяного ранку! — він показав кудись за спину Тома з лівого боку. — Оце що зміг…

Із насту стирчала верхівка ялини заввишки футів зо два. Вона була прикрашена срібними бурульками, пачку яких Стю знайшов у далекому кутку складу ейвонської крамнички дешевих дрібниць.

— Ялинка… — прошепотів приголомшений Том. — І подаруночки… То ж подаруночки, правда, Стю?

На снігу стояли три коробки — усі загорнуті в блакитний папір зі срібними весільними дзвіночками: паперу з різдвяними візерунками не виявилось у тій крамничці навіть на складі.

— Так, це, певне, подарунки, — сказав Стю. — Для тебе. Мабуть, Санта-Клаус приніс.

Том обурено подивився на Стю.

— Том Каллен знає, що Санта-Клауса не буває! Боже, ні! Вони від тебе! — і він засмутився. — А я тобі подаруночка не підготував! Я забув… Не знав, що Різдво… Я дурний! Дурний!

Він ударив себе кулаком по лобі. Бідолашний Том ледь не плакав.

Стю присів на наст поряд.

— Томе, — сказав він. — Ти мені різдвяний подарунок підніс раніше.

— Ні, сер, не було такого. Я забув. Том Каллен — просто йолоп, ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «йолоп».

— Ні-ні, ти зробив. Найкращий у світі. Я живий! Коли б не ти, я б уже давно загинув!

Том не розуміючи подивився на Стю.

— Коли б ти тоді не нагодився, я б загинув у яру на захід від Ґрін-Рівера. І коли б не ти, Томе, я б помер від запалення легень, чи грипу, чи що воно там було, в готелі «Юта». Навіть не знаю, як ти так гарно ліки дібрав — чи Нік тобі допоміг, чи Бог, чи просто стара добра удача, але ж у тебе вийшло! Ти зовсім не до речі себе йолопом називаєш. Коли б не ти, я б цього Різдва взагалі не побачив. Я тобі зобов’язаний!

Том сказав:

— Е, ну це не те саме… — але так і сяяв від щастя.

— Ні, це — те саме, — серйозно промовив Стю.

— Ну…

— Ну ж бо, відкривай подарунки. Поглянь, що він тобі приніс. Я посеред ночі чув тут якісь сани. Мабуть, до Північного полюса грип не дійшов!

— Ти його чув? — Том уважно дивився на Стю, щоб зрозуміти, чи той не жартує.

— Щось чув.

Том узяв перший подарунок і обережно його розгорнув — там була пінбольна машина під прозорим пластиком — нова забавка, яку всі діти випрошували на минуле Різдво, з кругленькими батарейками на два роки. Очі в Тома радісно заблищали.

— Увімкни! — сказав Стю.

— Нє, я хочу подивитися, що там іще є.

Там лежав спортивний светр, на якому був зображений лижник, що відпочиває на сильному вітрі, стоячи на кривих лижах і спершись на палиці.

— На ньому написано: «Я піднявся на перевал Лавленд!» — пояснив Стю. — Ми ще не встигли, але, певне, скоро це зробимо.

Том швидко скинув куртку, вдягнув той светр і знову вдягнув куртку.

— Класно! Класно, Стю!

У найменшому пакунку лежав простий срібний медальйон на тонкому срібному ланцюжку. Томові він нагадав вісімку, яка лежить на боці. Він підняв його, замислившись і дивуючись.

— Що це таке, Стю?

— Це грецький символ. Я колись давно по телевізору бачив у програмі про лікарів «Бен Кейсі»[217]. Він означає нескінченність, Томе. Назавжди.

Він узяв Тома за руку, в якій той тримав медальйон.

— Я думаю, що ми, напевне, дістанемося до Боулдера, Томмі. Я думаю, нам це від самого початку судилося. Я б хотів, щоб ти це носив, якщо не заперечуєш. І якщо тобі колись буде потрібна якась допомога і ти не знатимеш, кого попросити, подивився на це і згадай Стюарта Редмана. Добре?

— Нескінченність, — сказав Том, крутячи ту річ у руці. — Назавжди.

Він одягнув медальйон на шию.

— Я пам’ятатиму, — сказав він. — Том Каллен ніколи цього не забуде.

— Чорт! Ледь не забув! — Стю засунув руку в намет і витяг ще один пакунок. — Із Різдвом, Коджаку! Дай-но я тобі це відкрию.

Він розгорнув подарунок і дістав коробочку «Собачої радості Гарц-Маунтін». Він кинув жменьку печива на сніг, і Коджак швидко його схрумав. Швидко повернувся до Стю, з надією махаючи хвостом.

— Потім буде ще, — пообіцяв Стю, ховаючи коробочку в кишеню. — Нехай гарні манери стануть твоїм гаслом у всьому, що ти робиш, як наш старий лисий друг… сказав би.

Стю відчув, що захрип і в очах печуть сльози. Раптом він зрозумів, як йому не вистачає Ґлена, Ларрі, Ральфа з його капелюхом набакир. Раптом відчув тугу за всіма, за тими, кого немає, — як сильно за ними скучив. Матінка Ебіґейл казала, в кінці вони опиняться по коліно в крові, і вона мала рацію. У глибині душі Стю Редман водночас кляв її і благословляв.

— Стю! Усе в тебе нормально?

— Так, Томмі, все добре, — раптом він щосили обійняв Тома, а Том — його. — Щасливого Різдва, старий.

Том, вагаючись, спитав:

— А можна я заспіваю — поки ми ще не рушили?

— Звичайно, якщо хочеш.

Стю очікував яких-небудь «Дзвін дзвіночків» чи «Сніговика на ім’я Фрості» фальшивим дитячим голосом. Але натомість пролунав уривок «Першого Різдва» на диво приємним тенором.

— На перше Різдво, — спів Тома линув над білою пустелею, ніжно відлунюючи, — прийшли ангели… до пастушат, що овець стерегли… І серед снігів… розлігся їх спів…

Стю підхопив приспів, голос у нього був не такий гарний, як у Тома, але дует вийшов хороший, і старий красивий різдвяний гімн коливався в глибокій церковній тиші різдвяного ранку.

— Різдво, Різдво, Різдво на землі!.. Христос народився в Ізраїлі!..

— Оце я тільки й пам’ятаю… — трохи винувато промовив Том, коли пісня змовкла.

— Це було добре, — сказав Стю. До очей знову підступили сльози. Щоб вони потекли, потрібно було зовсім мало, і Том би засмутився. Стю ковтнув сльози. — Нам треба їхати. Не будемо гаяти день.

— Звичайно, — він подивився на Стю, який збирав свою частину намету. — Це найкраще Різдво в моєму житті, Стю.

— Я радий, Томмі.

І невдовзі вони стартували, рухаючись на схід і вгору під ясним різдвяним сонцем.

——

Вони стали табором на верхівці перевалу Лавленд того самого дня майже опівночі, на висоті майже двох тисяч футів над рівнем моря. Заснули, напхавшись у половинку намета втрьох — температура сягнула вже двадцяти градусів нижче нуля[218]. Повз них весь час проносився вітер, холодний, немов пласке лезо нагостреного кухонного ножа, і високі тіні скель із шаленим зимовим розсипом зірок здавалися такими близькими, ніби до них можна торкнутися рукою; завивали вовки. Світ став мов один гігантський склеп над ними — і на сході, і на заході.

Рано-вранці наступного дня, до світанку, Коджак розбудив їх гавкотом. Стю підповз до виходу з намету з гвинтівкою в руці. Уперше вовків було видно. Вони спустилися зі своїх угідь і сіли нерівним кільцем навколо табору: тепер вони не вили, а дивилися. Їхні очі мали глибокий зелений блиск, і, здавалося, всі вони безсердечно посміхалися.

Стю вистрілив наздогад шість разів — вовки розбіглись. Один із них високо стрибнув і впав бездиханною купою. Коджак підбіг до нього, понюхав, тоді задер ногу і помочився на нього.

— Вовки і далі його, — сказав Том. — І завжди будуть.

Том, здавалось, і далі спав. Очі в нього були туманні, повільні, мрійливі. Стю раптом зрозумів, що відбувається: Том знову впав у моторошний гіпнотичний стан.

— Томе… він мертвий? Ти не знаєш?

— Він ніколи не помирає, — відказав Том. — Він у вовках, Боже, так. У воронах. У змії гримучій. Тінь сови опівночі і скорпіон опівдні. Він гніздиться догори ногами з кажанами. Він сліпий, як вони.

— А він повернеться? — одразу спитав Стю. Його кинуло в холод.

Том не відповів.

— Томмі…

— Том спить. Він пішов дивитися слона.

— Томе, тобі Боулдер видно?

Надворі гірка біла смуга світанку вимальовувалася проти гострих, голих вершин.

— Так. Вони чекають. Чекають новин. Чекають весни. У Боулдері всюди тихо.

— А Френні тобі видно?

Том засяяв.

— Френні, так. Вона товста. У неї, мабуть, буде дитина. Вона живе у Люсі Свонн. У Люсі теж буде дитина. Але у Френні спершу. Тільки от…

Том спохмурнів.

— Томе! Тільки що?

— Дитина…

— Що, що з дитиною?

Том роззирнувся, не розуміючи, що сталося.

— Ми по вовках стріляли, так? Я заснув, Стю?

Стю постарався всміхнутися.

— Так, Томе, трохи.

— А мені слон снився. Правда, смішно?

— Так.

«А що ж дитина? Що Френ?»

Він почав підозрювати, що вони спізняться і те, що побачив Том, може статися до їхнього приїзду.

——

За три дні до Нового року погода зіпсувалась, і вони зупинилися в містечку Кіттрідж. Вони вже були так близько до Боулдера, що затримка їм обом була прикра — навіть Коджак, здавалося, нервував і не знаходив собі місця.

— А ми зможемо скоро виїхати, Стю? — з надією питав Том.

— Не знаю, — сказав Стю. — Сподіваюся. Якби нам хоча б іще два дні гарної погоди, так більше й не треба було б. От чорт! — він зітхнув, потім знизав плечима. — Ну, може, невеличкі заметілі будуть.

Але то виявилася найгірша буря за всю зиму. Мело п’ять днів, нанесло кучугури, які в деяких місцях сягали дванадцяти й навіть чотирнадцяти футів[219].

Коли вони прокопали стежку зі свого житла 2 січня, щоб подивитися на сонце — мале і пласке, немов тьмяна мідна монетка, — геть усі орієнтири зникли. Більшість дрібних крамничок міста були не просто засипані снігом, а поховані в ньому. Вітер надав заметам і кучугурам дикої, звивистої форми. Усе стало наче на іншій планеті.

Вони рушили далі, але просувалися повільніше, ніж будь-коли; пошук дороги з постійної мороки перетворився на серйозну проблему. Снігомобіль раз у раз застрягав, і його доводилося відкопувати. А на другий день 1991 року знову загули лавини, немов товарні потяги.

4 січня вони доїхали до того місця, де від траси US 6 відходив шлях на Ґолден, і хоча жоден з них того не знав — не було ні снів, ні передчуттів, — але саме того дня у Френні Ґолдсміт почалися пологи.

— Ну гаразд, — сказав Стю, коли вони зупинилися на повороті. — Отепер уже дорогу шукати не треба, хай там як. Її ж у скелі прорубали. Але нам будь здоров пощастило, що ми знайшли цей поворот.

Не з’їхати з дороги було просто, а от проїжджати тунелі — аж ніяк. Щоб знайти вхід, доводилося прокопувати шлях — десь у пухкому снігу, а десь у промерзлому, нанесеному давнішими лавинами. Снігомобіль завивав і невесело клацав по голій дорозі всередині тунелю.

А що було гірше — так це те, що в тунелях було страшно, як міг би підтвердити Ларрі або Чувак-Сміттєбак. Темно, як у шахтах, — єдиним світлом були фари снігомобіля, оскільки обидва кінці були засипані снігом. Враження було таке, наче тебе зачинили в темному холодильнику. Їхали до болю повільно, бо кожен вихід із тунелю ставав вправою в інженерних навичках, і Стю дуже боявся, що колись вони доїдуть до такого тунелю, з якого виїхати буде просто неможливо, хоч скільки крекчи, розгрібай і розсувай машини, що стоять усередині. Якби таке сталося, вони б мусили розвертатись і об’їжджати міжштатною трасою. На цьому вони втратять щонайменше тиждень. Покинути снігомобіль — то був узагалі не варіант: це означало б дуже болісне самогубство.

А Боулдер був так близько.

7 січня приблизно через дві години після того, як вони викопалися з чергового тунелю, Том підівся на задньому сидінні снігомобіля і показав.

— А що це, Стю?

Стю геть утомився й замахався. Сни в нього припинились, але, як не дивно, так чомусь йому було ще страшніше, ніж без снів.

— Не вставай, коли їдемо, Томе, ну скільки разів можна казати? Ти ж назад упадеш головою в сніг і…

— Так, але що це таке? На міст схоже. Чи ми до річки під’їхали, Стю?

Стю подивився, сповільнив хід, зупинив машину.

— Що це? — схвильовано спитав Том.

— Переїзд, — пробурмотів Стю. — Я… я просто повірити не можу…

— Переїзд? Переїзд?

Стю розвернувся і схопив Тома за плечі.

— Та це ж переїзд на Ґолден, Томе! Це там 119-та, траса 119! Дорога на Боулдер! Ми вже в двадцяти милях від міста! А то й менше!

І тут Том нарешті все зрозумів. Він роззявив рота — і в нього зробився такий кумедний вираз обличчя, що Стю розсміявся й поплескав його по спині. Тепер навіть невідчепний біль у нозі його не турбував.

— Ми що, правда майже вдома, Стю?

— Так, так, та-а-ак!

Тоді вони обнялись і незграбно затанцювали, падаючи, здіймаючи хмари снігу, обсипаючи ним одне одного. Коджак здивовано дивився на це… але за кілька секунд теж застрибав, загавкав, замахав хвостом.

——

Вони стали на ніч у Ґолдені і рано наступного дня рушили трасою 119 на Боулдер. Напередодні обидва майже не могли заснути. Стю ще ніколи не мав такого гострого передчуття… а ще до нього домішувалося невідчепне хвилювання за Френні й дитину.

Десь за годину після полудня снігомобіль почав сіпатися, рухатися ривками. Стю вимкнув двигун і взяв запасну каністру бензину, причеплену до кабінки Коджака.

— Ох ти ж Боже мій! — сказав він, відчувши, що вона жахливо легка.

— Що таке, Стю?

— Та я тут напартачив. І знав же, бляха, — порожня ця каністра клята, і забув набрати. Мабуть, на радощах. Ох же й дурень я!

— Бензин скінчився?

Стю пожбурив порожню каністру геть.

— Та скінчився, хай йому. Ну як я міг бути таким дурнем?!

— Мабуть, про Френні думав. А що зараз будемо робити, Стю?

— Підемо пішки, хоча б спробуємо. Тобі знадобиться спальний мішок. Поділимо харчі, в спальники їх покладемо. А намет лишимо. Вибач, будь ласка, Томе. Я кругом винен.

— Та нічого, Стю. А намети?

— Та краще, мабуть, їх лишимо, старенький!

Того дня вони до Боулдера ще не дійшли, натомість у сутінках зупинилися на нічліг, втомившись від походу грузьким снігом, який здавався таким легким, але уповільнював так, що вони буквально повзли. Тієї ночі багаття не розпалювали. Гілок під рукою не було, а всі троє занадто втомилися, щоб їх викопувати. Їх оточували високі, горбкуваті замети, схожі на бархани. Навіть у темряві на півночі нічого не світилося, хоча Стю схвильовано поглядав у той бік.

Вони повечеряли холодними харчами — і Том зарився в спальник і моментально заснув, не встиг навіть сказати «добраніч». Стю стомився, і нога в нього жахливо боліла. «Добре, якщо я її назовсім не роздовбав», — подумав він. Але завтра ввечері вони вже будуть у Боулдері, спатимуть у справжніх ліжках, а це вже була перспектива.

Коли він заліз у свій мішок, у нього виникла тривожна думка: а раптом вони прийдуть до Боулдера, а там нікого не буде — як у Ґранд-Джанкшені, Ейвоні, Кіттріджі? Порожні будинки, порожні крамниці, будівлі, у яких дах провалився під вагою снігу… Занесені вулиці… Жодного звуку, крім капотіння бурульок в одну з періодичних відлиг — він у бібліотеці читав, що в Боулдері посеред зими не рідкість, коли температура підскакує до сімдесяти градусів[220]. Не буде нікого — ніби вони всі тобі наснились, а ти зараз прокинувся. Бо на світі не лишилося нікого, крім Стю Редмана і Тома Каллена…

То була божевільна думка, але відмахнутися від неї не вдавалося. Він виповз зі спального мішка і знову подивився на північ, сподіваючись, що на обрії буде видно хоч малесеньке світло, як зазвичай буває там, де живуть люди. Ну, певно ж, він щось зможе помітити. Намагався згадати, скільки людей мало б, за прикидками Ґлена, опинитись у Вільній зоні, доки сніг не перекриє шляхи. Він не міг згадати цифру: чи вісім тисяч?..

Так? Вісім тисяч — це не так уже й багато; вони не дуже й світла багато світитимуть, навіть коли повернули електрику. А може…

«А може, ти б поспав та й викинув цю дурню з голови. Ранок мудріший буде».

Він ліг — і за кілька хвилин перевертання з боку на бік люта втома перемогла. Він заснув. І снилося йому, що він у Боулдері, в літньому Боулдері, де всі газони висохли й пожовкли від спеки й безводдя. Єдиний звук — рипіння якихось дверей на вітрі. Усі пішли. Навіть Том.

«Френні!» — закричав він, але у відповідь тільки двері поволі рипіли й постукували об одвірок.

——

До другої години наступного дня вони подолали ще кілька миль. Дорогу прокладали по черзі. Стю починав уже думати, що в них попереду ще день шляху. Сповільнював усіх він. Ногу почало зводити. «Ух, скоро поповзу…» — думав він. Більшу частину дороги прокладав Том.

Коли вони зупинилися пообідати холодними консервами, Стю спало на думку, що він іще не бачив Френні з по-справжньому великим животом. «Може, ще встигну». Але він гадав, що скоріше ні. Дедалі більше він починав вважати, що все сталося без нього — чи на краще, чи на гірше…

І ось за годину після обіду він і далі був настільки занурений у власні думки, що мало не налетів на Тома, який зупинився.

— Що там таке? — спитав Стю, розтираючи ногу.

— Дорога, — сказав Том, і Стю швидко підняв голову й роззирнувся.

Після довгої, зачудованої паузи Стю промовив:

— Щоб мене підняло та гепнуло…

Вони стояли на сніговій горі заввишки футів із дев’ять. Униз ішли круті схили на голу дорогу внизу, а праворуч стояв знак, на якому було просто написано «МЕЖА МІСТА БОУЛДЕР».

Стю розсміявся. Сів на дорогу й зареготав, дивлячись у небо, не зважаючи на здивований погляд Тома. Урешті він промовив:

— Вони дорогу розчистили! Бачив? Ми вдома, Томе! Ми вдома! Коджаку! Біжи сюди!

Стю витрусив решту «Собачої радості» на верхівку кучугури — і Коджак кинувся їсти, Стю тим часом курив, а Том дивився на дорогу, яка, немов шалений міраж, раптом виникла посеред миль і миль нетоптаного снігу.

— Ми знову в Боулдері, — тихо пробурмотів він. — Як є. «М-Е-Ж-А-М-І-С-Т-А», а це пишеться «Боулдер», Боже мій, так…

Стю поплескав його по плечу й викинув цигарку.

— Ну що, Томе. Ведемо себе красивих додому!

——

Приблизно за годину знову пішов сніг. О шостій уже було темно, і чорний асфальт шляху під ногами набув примарного білого відтінку. Стю тепер сильно шкутильгав, ледве йшов.

Том уже й питав його, чи не треба перепочити, але Стю тільки похитав головою.

О восьмій сніг став густішим, вітер посилився. Раз чи двічі вони не бачили дороги й налітали на кучугуру. Стало слизько. Том упав двічі, а потім, о чверть на дев’яту, Стю впав на нездорову ногу. Стиснув зуби, щоб не застогнати. Том підбіг йому на допомогу.

— Усе нормально, — сказав Стю і зміг підвестися.

Минуло двадцять хвилин — і вони завмерли на місці, почувши молодий, тремтливий голос.

— Х-хто йд-де?

Коджак загарчав, наїжачився. Том ахнув. І за виттям вітру Стю вловив ледь чутний звук, від якого його охопив жах: клацання гвинтівки, яку зняли із запобіжника.

«Варта. Вони виставили вартових. Ото сміх — пройти весь цей шлях і загинути від кулі вартового просто під торговельним центром “Тейбл Меса”. Що й казати — це б навіть Рендаллу Флеґґу сподобалося».

— Стю Редман! — крикнув він у темряву. — Це Стю Редман! — він ковтнув, почувши, як у горлі клацнуло. — А тут хто?

«Дурень. Це ж точно не зі знайомих…»

Але голос, який пролунав над снігами, здався знайомим.

— Стю? Стю Редман?

— І зі мною Том Каллен… Бога ради, не стріляйте в нас!

— Це не обман? — здається, вголос розмірковував вартовий.

— Ні, не обман. Томе, скажи що-небудь!

— Привіт, — слухняно промовив Том.

Запала тиша. Навколо літав сніг, завивала хурделиця. Тоді вартовий (таки справді знайомий голос) гукнув:

— У Стю в старій квартирі висіла картина. Яка?

Стю гарячково почав згадувати. Звук зведеної гвинтівки раз у раз чувся йому знову і заважав думати. «Боже ж мій, — подумав він. — Я тут стою під заметіллю і намагаюся пригадати, яка в мене на стіні картина була — у старій квартирі, він каже. Френ, мабуть, пішла жити до Люсі. Люсі все з тієї картини жартувала, казала, що на цих індіанців чатує Джон Вейн[221], тільки його не видно».

— Фредерік Ремінгтон! — на все горло крикнув він. — Картина зветься «Стежка війни»!

— Стю! — крикнув вартовий. На тлі снігу вималювався чорний силует, побіг до них, послизаючись. — Повірити не можу!..

Коли фігура наблизилася до них, Стю побачив, що то Біллі Ґерінджер, який своєю шаленою їздою створив їм стільки проблем улітку.

— Стю! Томе! І Коджак, їй-богу, Коджак! А де Ґлен Бейтман і Ларрі? Де Ральф?

Стю похитав головою.

— Не знаємо. Нам треба кудись у тепло сховатися, Біллі. Замерзаємо.

— Давайте, он прямо супермаркет. Я покличу Норма Келлоґґа… Гаррі Данбартона… Діка Елліса… Блін, та я все місто розбуджу! Це просто диво! Просто не віриться!

— Біллі!

Біллі розвернувся до них, і Стю пошкутильгав до нього.

— Біллі, у Френ мала народитися дитина…

Біллі притих. Потім прошепотів:

— Ой, бля, я ж забув…

— Вона народила?

— Джордж… Джордж Річардсон зможе сказати, Стю. Чи Ден Летроп. Він наш новий лікар, прийшов тижнів за чотири після того, як ви пішли, — раніше був вухо-горло-ніс, але він хоро…

Стю різко потрусив Біллі, перервавши його майже гарячкову балаканину.

— Що сталося? — спитав Том. — Щось із Френні?

— Розкажи мені, Біллі, — попросив Стю. — Будь ласка.

— У Френ усе добре, — сказав Біллі. — У неї все буде гаразд.

— Ти про це чув?

— Ні, я її бачив. Ми з Тоні Донаг’ю ходили в теплицю по квіти. Теплицю Тоні придумав, у нього там усе на світі росте — не лише квіти. Вона досі лежить у лікарні лише тому, що в неї, як там це зветься, римські пологи…

— Кесарів розтин?

— Ага, бо малий не тим боком ішов. Але нічого такого. Ми прийшли до неї через три дні після пологів, то було сьоме січня — два дні тому. Троянди їй принесли. Подумали, що це її порадує, бо дитина…

— Дитина померла? — похмуро спитав Стю.

— Ні, — сказав Біллі й дуже неохоче додав: — Ще ні.

Раптом Стю відчув, як віддаляється, падає в прірву… Почув сміх… вовче виття…

Біллі нещасним тоном швидко промовив:

— У дитини грип. Капітан Трипс. Люди кажуть — це кінець нам усім. Френні народила його четвертого числа, хлопчик, шість фунтів дев’ять унцій[222], спочатку дитина була здорова, і, мабуть, усі в Зоні напилися, Дік Елліс сказав, що це просто свято перемоги, а шостого числа… малий просто захворів. Такі справи.

Біллі, уже ледь не плачучи, додав:

— Захворів, от же ж бля, ось таке, їбать, вийшло «ласкаво просимо додому»… Мені пиздець шкода, вибач, Стю…

Стю взяв Біллі за плече й підтягнув ближче до себе.

— Спочатку всі казали, що йому стане краще, що це, мабуть, звичайний грип… чи бронхіт… чи круп якийсь… а лікарі кажуть, що в новонароджених такого практично не буває. У них якийсь природний імунітет, бо вони малі. А Джордж із Деном… вони за минулий рік стільки супергрипу надивилися…

— Що їм важко було помилитися, — закінчив за нього Стю.

— Ага, — прошепотів Біллі. — Ти все правильно зрозумів.

— Ну і херня, — пробурмотів Стю. Відвернувся від Біллі й кудись побрів.

— Стю, ти куди?

— У лікарню, — сказав Стю. — До моєї жінки.

Розділ 76

Френ лежала без сну, ввімкнувши лампу. Вона утворювала круг яскравого світла на її чистій білій постелі. Посередині того світляного кола догори обкладинкою лежала книжка Аґати Крісті. Вона не спала, але поволі куняла — у такому стані спогади набувають чарівної ясності й починають перетворюватися на сни. Вона збиралася ховати батька. Те, що сталося потім, не має значення, але вона намагалася звільнитися від паніки, щоб бути здатною це зробити. Це справа любові. Коли це було зроблено, вона може відрізати собі полуничного пирога з ревенем. Той шматок буде великий, соковитий, але дуже, дуже гіркий.

Півгодини тому до неї зайшла Марсі, і Френ спитала:

— Пітер ще не помер?

І навіть тоді, коли вона це казала, час, здається, роздвоївся, так що вона не була певна, котрого Пітера — дитину чи її нині покійного дідуся — вона має на увазі.

— Тихо, з ним усе добре, — сказала Марсі, але Френні побачила в її очах правдивішу відповідь: дитина, яку вона зробила з Джессом Райдером, зараз помирає в чотирьох зелених стінах. Може, дитині Люсі пощастить більше: адже в неї обоє батьків мають імунітет проти Капітана Трипса. У Зоні її Пітера вже поховали і покладають надії на жінок, які зачали після 1 липня. Це було дико, але цілком зрозуміло.

Її думки пливли, колихалися між сном і явою, рухалися територіями її минулого, ландшафтом її душі. Вона думала про материну вітальню, де в усі пори року стояв сухий сезон. Думала про очі Стю, про перший погляд сина, Пітера Ґолдсміта-Редмана. Їй снилося, що Стю поруч, у її палаті.

— Френ!

Ніщо не вдалося так, як мало би вдатися. Усі надії виявилися фальшивими, штучними, як говорющі іграшки в крамниці «Світ Диснея», — просто механізм, обман, несправжній світанок, несправжня вагітність, не…

— Агов, Френні!

Їй снилося, що Стю повернувся. У цьому сні він стояв у дверях у величезній куртці на хутрі. Знову обман. Але ж вона сприймала це як сон: Стю з бородою. Правда, чудасія?

Френ замислилася, чи це сон, коли побачила за його спиною Тома Каллена. І… це не Коджак сидить біля ніг Стю?

Раптом її рука швидким рухом піднялася до обличчя, вщипнула щоку, так що ліве око аж засльозилося. Нічого не змінилося.

— Стю? — прошепотіла вона. — Боже мій, це Стю?

Його лице вкривала сильна засмага — тільки навколо очей було світліше: мабуть, від сонячних окулярів. Такої деталі вві сні не помітиш…

Вона знову вщипнула себе.

— Це я, — сказав Стю, заходячи. — Припини себе щипати, хороша моя.

Він так сильно кульгав, що ледь не падав.

— Френні, я повернувся.

— Стю! — закричала вона. — Ти справжній? Якщо ти справжній, підійди сюди!

Він підійшов і пригорнув її.

Розділ 77

Стю сидів на стільці коло ліжка Френ, коли прийшли Джордж Річардсон і Ден Летроп. Френ одразу міцно схопила Стю за руку, майже до болю. На її обличчі проступили зморшки — і на мить Стю побачив, якою вона буде в старості; на мить вона стала схожою на матінку Ебіґейл.

— Стю, — сказав Джордж. — Я почув про ваш прихід. Це просто диво. Не можу описати, який я радий. Ми всі раді.

Джордж потиснув йому руку й відрекомендував Дена Летропа.

Ден сказав:

— Ми тут чули, що в Лас-Веґасі стався вибух. Ви його бачили?

— Так.

— Люди тут, здається, думають, що вибух був ядерний. Це правда?

— Так.

Джордж кивав, потім, здається, перейшов до іншого і звернувся до Френ.

— Як почуваєтесь?

— Усе добре. Рада, що чоловік повернувся. А що дитина?

— От власне, — сказав Летроп, — ми про дитину поговорити й прийшли.

Френ кивнула.

— Мертва?

Джордж і Ден перезирнулися.

— Френні, я хочу, щоб ви уважно вислухали, що я скажу, і постаралися все правильно зрозуміти…

Ніби легко, але насправді стримуючи істерику, Френ сказала:

— Якщо він помер, то так і скажіть!

— Френ! — зупинив її Стю.

— Пітер, здається, одужує, — тихо сказав Ден Летроп.

У кімнаті на хвилю запала вражена тиша. Френ, що її лице білим овалом виділялося на тлі каштанової маси волосся на подушці, подивилася на Дена так, ніби той починає верзти якусь маячню. Якась із медсестер — чи то Лорі Констебл, чи Марсі Спрюс — зазирнула в кімнату і відійшла. Цього моменту Стю ніколи не забуде.

— Що? — нарешті прошепотіла Френ.

Джордж сказав:

— Не залишайте надії.

— Ви кажете… одужує… — промовила Френ. Її обличчя завмерло з подиву. До цієї миті вона й не усвідомлювала, наскільки вже змирилася зі смертю Пітера.

Джордж сказав:

— Ми з Деном бачили тисячі пацієнтів із цією хворобою, Френ, — зверніть увагу, я не кажу «лікували», бо, здається, нікому з нас не вдавалося змінити перебіг хвороби ні на йоту в жодного пацієнта. Правду кажу, Дене?

— Так.

Бганка-забаганка, яку Стю вперше помітив у Нью-Гемпширі через кілька годин після зустрічі, з’явилася на лобі Френ.

— Ну ви перейдіть уже до суті, заради всього святого!

— Намагаюся, але тут треба обережно, і я стараюся обережно, — сказав Джордж. — Ми все-таки обговорюємо життя вашого сина, і я не дозволю вам мене підганяти. Капітан Трипс — це грип, мінливий проти антигену, як ми зараз вважаємо. Кожен вид грипу — старого грипу — мав свій особливий антиген, тому, попри всі вакцинації, кожні два-три роки маємо епідемії грипу. Ось, наприклад, стався спалах грипу типу A — гонконзького, приміром, — робиться вакцинація, потім через два роки з’явиться штам типу B — і люди все одно хворітимуть, бо їх прищепили від іншого.

— Але зрештою людина одужує, — втрутився Ден, — бо тіло виробляє власні антитіла. Тіло саме змінюється, щоб побороти той грип. А Капітан Трипс сам змінюється щоразу, коли тіло стає в захисну позицію. У цьому він більше подібний до вірусу СНІДу, ніж до тих звичайних грипів, до яких ми звикли. І, як і зі СНІДом, він міняється й міняється, доки тіло перестає витримувати. У результаті — неминуча смерть.

— То чому ми не захворіли? — спитав Стю.

Джордж сказав:

— Ми не знаємо. І не думаю, що колись дізнаємося. Єдине, що ми можемо сказати, — це те, що носії імунітету замість того, щоб захворіти й одужати, не хворіють узагалі. Що знову приводить нас до Пітера. Дене!

— Так. Підступність Капітана Трипса в тому, що людині, як здається, майже кращає, але ніколи не до кінця. І ось наш маленький Пітер захворів через сорок годин після народження. Сумнівів, що це Капітан Трипс, немає: симптоми класичні. Але оті плями під лінією щелепи, які ми з Джорджем звикли асоціювати з четвертою й останньою стадією супергрипу, так і не з’явилися. З іншого боку, періоди ремісії в нього стають дедалі довшими.

— Не розумію… — промовила Френ. — Що…

— Щоразу, коли грип змінюється, Пітер його наздоганяє, — пояснив Джордж. — Теоретично є ймовірність, що станеться рецидив, але в останню, критичну фазу він так і не ввійшов. Здається, він перемагає Капітана.

Запала повна тиша.

Ден сказав:

— Ви передали дитині половину свого імунітету, Френ. Він захворів, але ми гадаємо, що він здатний подолати його. Наша гіпотеза полягає в тому, що в близнят місіс Вентворт був такий самий шанс, але в них було багато негативних чинників, які радикально погіршили ситуацію, — і все ж я вважаю, що вони померли не від самого супергрипу, а від його ускладнень. Різниця невелика, але вона може виявитися суттєвою.

— А що інші жінки, які завагітніли від чоловіків без імунітету? — спитав Стю.

— Ми вважаємо, що їм доведеться так само бачити, як їхні діти ведуть цю тяжку боротьбу, — сказав Джордж, — і хтось із дітей може померти: якийсь час здавалося, що й Пітера це чекає, і, наскільки ми зараз розуміємо, це може повторитись. Але ми дуже скоро досягнемо такого моменту, коли всі ембріони у Вільній зоні — й у світі — будуть дітьми двох батьків з імунітетом. І, хоча загадувати наперед неправильно, я б робив ставки на те, що, коли це станеться, перемога буде наша. А поки що ми будемо уважно стежити за Пітером.

— І не лише за ним, якщо це буде додатковою втіхою, — додав Ден. — У дуже реальному розумінні, зараз Пітер належить усій Вільній зоні.

Френ прошепотіла:

— Я просто хочу, щоб він жив, бо він мій і я його люблю.

Вона подивилася на Стю.

— І він — мій зв’язок зі старим світом. Він більше схожий на Джесса, ніж на мене, і я рада. По-моєму, це правильно. Чи ти розумієш, коханий?

Стю кивнув, і в нього виникла химерна думка: як же йому хотілося б посидіти з Гепом, Нормом Брюеттом і Віком Пелфрі, випити з ними пивка, подивитися, як Вік курить свою смердючу самокрутку, розказати їм, як усе було. Вони завжди називали його Мовчуном Стю; старий Стю, казали вони, як «блін» скаже — так і це вже забагато. Але тепер він би їм усі вуха проговорив. Балакав би день і ніч. Він наосліп схопив Френ за руку, відчуваючи сльози в очах.

— У нас обхід, — сказав Джордж, встаючи, — але Пітера ми будемо уважно спостерігати, Френ. Щойно ми все будемо точно знати, одразу вам повідомимо.

— А коли я зможу його годувати? Якщо… якщо він не…

— За тиждень, — сказав Ден.

— Але ж це довго!

— Це для нас усіх буде довго. У Зоні в нас шістдесят одна вагітна, і в дев’ятьох дитина зачата до супергрипу. Для них це буде особливо довго. Стю, приємно було познайомитися! — Ден простягнув руку, Стю її потиснув. Лікар вийшов швидко, як людина, яка поспішає робити важливу справу.

Джордж потиснув руку Стю і сказав:

— Побачимося, ну, хоча б завтра по обіді, не пізніше, угу? Тільки скажіть Лорі, щоб записала вас на зручний час.

— Навіщо?

— Нога, — сказав Джордж. — Болить, правда ж?

— Не те щоб дуже…

— Стю! — Френні сіла на ліжку. — Що в тебе з ногою?

— Поламана, погано зрослася, перевантажена, — сказав Джордж. — Кепська справа. Але поправна.

— Ну… — почав Стю.

— Ніяких «ну»! Дай я подивлюся, Стюарте! — бганка-забаганка повернулася.

— Пізніше, — сказав Стю.

Джордж підвівся.

— Підійдіть до Лорі, будь ласка,

— Підійде! — сказала Френні.

Стю всміхнувся.

— Аякже. Начальниця сказала.

— Як гарно, що ви повернулися, — сказав Джордж. Здавалося, на його язику крутиться тисяча запитань. Він злегка похитав головою і пішов, міцно причинивши двері.

— Покажи, як ти ходиш, — сказала Френні. На її лобі знову залягла бганка-забаганка.

— Ну, Френні…

— Покажи, покажи, як ти ходиш.

Він пройшовся палатою. На вигляд це нагадувало, як матрос ходить хиткою палубою. Коли він пройшов повз неї, вона заплакала.

— Ой, Френні, зайчику, не треба…

— Треба! — сказала вона і затулила обличчя руками.

Він сів поряд і відвів її руки.

— Ні, не треба плакати.

Вона поглянула на нього відкритим поглядом, сльози ще текли її щоками.

— Стільки людей загинули… Гарольд, Нік, Сьюзен… а Ларрі? А Ґлен і Ральф?

— Не знаю.

— А що ж Люсі скаже? Вона за годину прийде. Вона щодня приходить, вона сама зараз на четвертому місяці. Стю, а коли вона тебе спитає…

— Вони там загинули… — сказав Стю, скоріше до себе, ніж до неї. — Я так думаю. У душі я це знаю…

— Не кажи це так, — благала Френ. — Люсі так не кажи. Це їй серце розіб’є.

— Мені думається, вони були як жертва. Бог завжди вимагає жертв. У Нього всі руки в крові. Чому? Не знаю. Я не такий уже мудрий. Мо’, це не Він такий, а ми такі, що воно так виходить… Тільки я точно знаю, що бомба вибухнула у них — а могла б у нас, — і на якийсь час ми в безпеці. На якийсь недовгий час.

— А Флеґґ уже загинув? Зовсім?

— Не знаю… Мені думається… нам слід бути пильними. А у свій час хтось має знайти те місце, де зробили всі такі зарази, як Капітан Трипс, засипати його землею і сіллю, а потім помолитися над ним. Помолитися за нас усіх.

——

Значно пізніше того вечора, незадовго до півночі, Стю котив її коридором лікарні в інвалідному візку. Поряд ішла Лорі Констебл, а Френ подбала, щоб Стю записався до Джорджа.

— У вас такий вигляд, ніби у візок треба було вас посадити, Стю Редмане, — відзначила Лорі.

— Просто зараз мене нічого не турбує, — сказав Стю.

Вони підійшли до великої скляної стіни, з якої було видно палату в рожевих і блакитних кольорах. Зі стелі звисав великий мобіль. Тільки в одному ліжечку, в передньому ряду, була дитина.

Стю зачаровано подивився на немовля.

На ліжку була прикріплена картка: «ҐОЛДСМІТ-РЕДМАН, ПІТЕР. ХЛОПЧИК. ВАГА ПРИ НАРОДЖЕННІ: 6 Ф 9 УН. М. ФРЕНСІС, П. 209, Б. ДЖЕСС РАЙДЕР (ПОМ.)».

Пітер плакав.

Його маленькі ручки стислися в кулаки. Личко було червоне. На голові в нього стирчав дивовижний чорний чубчик. Оченята були блакитні, і малий, здавалося, дивився просто в очі Стю, наче звинувачуючи його у своїй біді.

На лобі малого утворилася глибока вертикальна смужка… бганка-забаганка…

Френні знову заплакала.

— Френні, чому ти плачеш, що негаразд?

— Ці всі порожні ліжечка… — схлипнула вона. — От що негаразд. Він же там сам-один. Звичайно, він плаче, Стю, йому ж самотньо. Ці порожні ліжечка, Боже мій…

— Він недовго ще буде сам, — заспокоював її Стю й обійняв жінку за плечі. — І він дивиться на мене дуже по-бойовому. Правда ж, Лорі?

Але Лорі залишила їх самих перед вікном дитячої палати.

Скривившись від болю в нозі, Стю опустився на коліна біля Френні й незграбно її пригорнув, і вони обоє здивовано дивилися на Пітера, немов то була найперша на землі дитина. Через якийсь час Пітер заснув, притиснувши ручки до грудей, а вони все дивилися на нього… і дивувалися, що він узагалі тут є.

Розділ 78

ПЕРШЕ ТРАВНЯ

Нарешті зима залишилася позаду.

Вона була довгою, і для Стю, звиклого до клімату східного Техасу, здалася фантастично тяжкою. Через два дні по прибутті до Боулдера лікар заново зламав йому ногу і вправив її як слід, цього разу наклавши важкий гіпс, який довелося носити до початку квітня. До того часу гіпс уже нагадував якусь дорожню мапу: здається, кожен громадянин Зони лишив на ньому свій автограф, хоча це й було технічно неможливо. Перед самим початком березня почали прибувати нові пілігрими, і на той день, коли в старому світі треба було здавати податкову декларацію, у Вільній зоні населення становило вже майже одинадцять тисяч, за даними Сенді Дюш’єн, яка тепер очолювала Бюро перепису населення з дюжини осіб, у цього бюро навіть був свій комп’ютерний термінал у Першому банку Боулдера.

Тепер вони з Френ та Люсі Свонн стояли в зоні пікніків на середині схилу гори Флеґстафф і дивилися на святкові забави. Участь у них узяли чи не всі діти Зони (і не так уже мало дорослих). Справжній травневий кошик[223], оздоблений креповими стрічками і повний фруктів та іграшок, причепили на Тома Каллена. Це Френ придумала.

Том спіймав Білла Ґерінджера (хоча Біллі гордо заявляв, що вже виріс із таких дитячих ігор, він енергійно долучився до забави), а разом вони зловили Упшоу — чи в того хлопця прізвище Упсон? — Стю важко було всіх запам’ятати, а втрьох вони вистежили й знайшли Лео Роквея за скелею Брентнера. Том сам причепив Лео стрічку.

Гра тривала по всьому західному Боулдеру, діти й підлітки бандами гасали ще доволі порожніми вулицями міста, Том кричав на все горло і ніс свій кошик. І врешті гравці повернулися туди, де припікало сонце і віяв теплий вітерець. Група дітей зі стрічками — людей із двісті — ще шукала останніх, десь із півдюжини тих, хто ще ховався. У процесі вони лякали десятки оленів, які не бажали долучатися до гри.

Двома милями вище, в амфітеатрі «Світанок», на тому місці, де колись Гарольд Лодер чекав слушного моменту з рацією в руці, розгорнувся великий пікнік. Опівдні дві чи три тисячі людей гуртом сядуть там, будуть дивитися на схід у бік Денвера, їсти оленину, фаршировані яйця, бутерброди з джемом і арахісовим маслом і свіжий пиріг на десерт. Може, це буде останнім таким масовим зібранням у Зоні, якщо наступного разу вони не підуть у Денвер, де можна було б зібрати ще більше люду на стадіоні, де раніше «Бронкос» грали у футбол. А нині, першого травня, тонкий весняний потічок еміграції перетворився на справжню хвилю. З 15 квітня прийшло ще вісім тисяч, і населення стало вже тисяч із дев’ятнадцять — принаймні поки що, бюро Сенді просто не встигало за приростом. День, коли прибувало всього-на-всього п’ятсот людей, — то вже була рідкість.

У манежі, який приніс Стю і накрив простирадлом, Пітер здійняв потужний крик. Френ зробила крок у його бік, але Люсі, заокруглена на восьмому місяці вагітності, встигла до нього першою.

— Попереджаю, — сказала Френ, — то підгузник. Я вже за голосом розумію.

— Від вигляду каки з моїми очима нічого не зробиться, — Люсі вийняла Пітера, який обурено кричав, із манежу і лагідно погойдала його на сонечку.

— Привіт, маленький. Як справи? Не дуже?

Пітер заревів.

Люсі поклала його на ковдрочку, яку вони взяли замість сповивального столика. Пітер, продовжуючи ревти, поповз. Люсі перевернула його і почала розстібати його блакитні вельветові штанці. Пітер дриґав ногами.

— Чом би вам не погуляти трошки? — сказала Люсі. Вона всміхнулася до Френ, але Стю здалося, що то печальна усмішка.

— А чом би й ні? — погодилася Френ і взяла Стю за руку.

Стю дозволив себе відвести. Вони перейшли дорогу, потрапили на пухнасте зелене пасовище, яке круто здіймалося під рухливими білими хмаринками і ясно-блакитним небом.

— А в чому річ? — спитав Стю.

— Ти про що? — але у Френ вигляд був аж занадто нерозуміючий.

— Такий погляд…

— Який погляд?

— Я його одразу помічаю, — сказав Стю. — Може, я й не знаю, що саме він означає, але я його помічаю одразу.

— Сідай біля мене, Стю.

— Ось так?

Вони сіли й подивилися на схід, де земля кількома великими уступами переходила в рівнину і зникала в блакитному серпанку. Десь за тим серпанком лежала Небраска.

— Це серйозно. Я не знаю, як і говорити з тобою про це, Стюарте.

— Ну ти просто постарайся, — сказав він і взяв її за руку.

Френ не заговорила, у неї почало рухатись обличчя. По щоці скотилася сльоза, кутики губ затремтіли та опустилися.

— Френ…

— Ні, я не заплачу! — сердито сказала вона, але сльози знову потекли, і вона не змогла їх стримати, розплакалася. Схвильований і здивований, Стю пригорнув її і став чекати.

Коли найгірше, здається, минуло, він сказав:

— Ну, а тепер скажи мені, в чому річ?

— Я скучила за домом, Стю. Я хочу додому, в Мейн.

За їхніми спинами галасували, верещали діти. Стю ошелешено подивився на неї. Потім він трохи невпевнено всміхнувся.

— Ото і все? А я вже був думав, що ти як мінімум розлучатися зі мною зібралася. Хоч над нами, як то кажуть, таїнства вінчання не проводили…

— Я без тебе нікуди не піду, — сказала вона. Вона дістала з кишені суху серветку і стала витирати очі. — Чи ж ти не знаєш?

— Та, мабуть, знаю.

— Але я хочу назад до Мейну. Він мені сниться. А тобі східний Техас не сниться, Стю? Арнетт?

— Ні, — чесно зізнався він. — Я б міг прожити не менше і померти цілком щасливим, якщо більше Арнетта не побачу. А ти хотіла поїхати в Оґанквіт, Френні?

— Урешті — мабуть. Але не просто зараз. Я б хотіла в західний Мейн, туди, де озера. Ти був майже там, коли ми з Гарольдом зустріли тебе в Нью-Гемпширі. Там є такі гарні місця, Стю. Брайтон… Свіден… Касл-Рок. Риба в озерах так і грає, мабуть. Колись ми б могли осісти над морем, напевне. Але в перший рік я б не змогла так. Забагато спогадів. Для початку забагато. І моря буде забагато… — вона дивилася вниз, нервово заламуючи руки. — Якщо ти хочеш лишитися тут… допомогти їм усе почати… я зрозумію. Гори теж дуже гарні, але… тут на дім не схоже.

Він подивився на схід і нарешті зміг знайти назву тому почуттю, яке здійнялося в його душі десь тоді, коли сніги почали танути: бажання рухатися далі. Тут стало забагато людей — вони не те що сиділи одне в одного на голові, принаймні поки що, але від такої кількості він почав нервувати. Були зонці (так вони почали себе називати), які цілком нормально себе в цьому почували, навіть ніби тішилися. Джек Джексон, який очолював новий Комітет Вільної зони (тепер розширений до дев’ятьох осіб), був із таких. І Бред Кічнер — у Бреда були в процесі чи не сто різних проектів, і всі ці робочі руки йому були дуже потрібні. З’явилася думка запустити одну зі станцій денверського телебачення. Там показували щодня з шостої вечора до першої ночі старе кіно, а о дев’ятій передавали десятихвилинний випуск новин.

А чоловік, який узяв на себе обов’язки маршала у відсутність Стю, — Г’ю Петрелла — був не з тих людей, які викликали в Стю симпатію. Від самого того факту, що цю справу взяв на себе Петрелла, Стю було не по собі. То був чоловік важкої, пуританської вдачі, з лицем, яке немов вирубали сокирою. У нього було сімнадцять помічників, і на кожних зборах він вимагав ще — якби тут був Ґлен, подумав Стю, той би сказав: мовляв, ось уже знову почалась одвічна американська боротьба між законом і індивідуальною свободою. Петрелла — чоловік не поганий, але ж важкий… і Стю гадав, що свята віра Г’ю в те, що закон — це відповідь на всі питання, робила його кращим маршалом, ніж міг би будь-коли стати Стю.

— Я знаю, тобі пропонують місце в Комітеті, — вагаючись, мовила Френ.

— У мене таке відчуття, що воно почесне, правда ж?

Френ, здається, стало легше.

— Ну…

— Але в мене така думка, що якщо я відмовлюся, то нещаснішим не стану. Я — останній релікт старого Комітету. Та й ми були кризовим Комітетом. Тепер криза минула. А як Пітер, Френні?

— Мені здається, він доросте до подорожей у червні, — сказала вона. — І я б хотіла почекати, доки Люсі народить.

Після того як 4 січня на світ з’явився Пітер, у Зоні народилося ще вісімнадцять дітей. Четверо померли, усі решта були в порядку. Скоро вже почнуть народжуватися діти, обоє батьків яких мають імунітет, і цілком можливо, що дитина Люсі серед них буде першою. Її строк був 14 червня.

— А як тобі думка вирушити першого липня? — спитав він.

Френ засяяла.

— Правда? Ти хочеш?

— Звичайно.

— Це ти не тільки для того, щоб мене порадувати?

— Ні, — сказав він. — Інші люди теж виїжджатимуть. Не багато, не одразу. Але дехто.

Вона кинулася йому на шию.

— Може, то буде просто як відпустка, — сказала вона. — А може… може, нам справді сподобається, — вона сором’язливо глянула на нього. — Може, захочемо лишитися.

Він кивнув.

— Може.

Але він замислився, чи хтось із них по-справжньому захоче надовго оселятися будь-де.

Він поглянув на Люсі й Пітера. Люсі сиділа на ковдрі й чукикала Пітера. Хлопчик сміявся і намагався схопити Люсі за ніс.

— А ти подумала, що він може захворіти? А якщо ти знову завагітнієш?

Вона всміхнулася.

— Є книжки. Прочитаємо. Не можна ж усе життя боятися, правда?

— Та, мабуть, ні…

— Книжки й хороші ліки. Ми зможемо навчитися користуватися ними, а коли скінчаться ліки, то… можна навчитися знову їх робити. А якщо говорити про хворобу і смерть… — вона кинула погляд на велику долину, де останні групки дітей брели до пікніка, спітнілі й задихані. — То тут це теж може бути. Пам’ятаєш Річа Моффата?

Він кивнув.

— І Ширлі Геммет?

— Так.

Ширлі в лютому померла від серцевого нападу.

Френні взяла його за руки. Її очі були ясні й блискучі, сповнені рішучості.

— Я кажу: ми в житті ризикуємо, беремо на себе ризик жити, як хочеться.

— Правда. Мені ця думка подобається. По-моєму, правильно.

— Я кохаю тебе, Східний Техасе.

— Аналогічно, мем.

Пітер знову заплакав.

— Гляньмо, що негаразд у нашого імператора, — сказала вона й обтрусила зі штанів травинки.

— Спробував поповзти і носиком стукнувся, — пояснила Люсі, передаючи Пітера Френ. — Бідолашний.

— Бідолашний, — пожаліла його Френ і пригорнула Пітера. Він звично поклав голівку їй на плече, подивився на Стю і всміхнувся. А Стю всміхнувся Пітерові.

— Ку-ку, малий! — сказав він, і Пітер засміявся.

Люсі подивилася на Френ, потім знову на Стю і знову на Френ.

— Ви їдете, так? Ти його вмовила.

— Та, мабуть, умовила, — сказав Стю. — Але ми тут пробудемо доволі довго, дочекаємося дізнатися, що в тебе за начинка.

— Я рада! — сказала Люсі.

Здалеку почувся дзвін — його потужні ноти неначе вкарбовувалися в день.

— Обідати, — сказала Люсі і встала. Погладила свій величезний живіт. — Чуєш, мале? Їсти будемо. Ой, не буцайся, я вже йду.

Стю і Френ теж підвелися.

— Ось, візьми хлопця, — сказала Френ.

Пітер заснув. Троє дорослих пішли разом угору до амфітеатру «Світанок».

СУТІНКИ, ЛІТНІЙ ВЕЧІР

Вони сиділи на ґанку, сонце сідало, а перед ними Пітер весело повзав запорошеним двором. Стю сидів у плетеному кріслі, яке за роки служби добряче прогнулося. Ліворуч від нього в кріслі-гойдалці вмостилася Френ. У дворі, ліворуч від Пітера, схожа на бублик тінь гойдалки-шини бездонно лежала на землі в теплих останніх променях дня.

— Вона тут довго жила, так, — тихенько спитала Френ.

— Довго-довго, — погодився Стю і показав на Пітера. — Він зараз замаститься весь.

— Є вода. Тут колонка. Покачати, і все. Усі вигоди, Стюарте.

Він кивнув і більше нічого не сказав. Закурив люльку, випустив кілька довгих хмарок диму. Пітер озирнувся перевірити, чи батьки на місці.

— Привіт, малюче, — сказав Стю і помахав йому.

Пітер упав. Потім знову став на ручки й ніжки і порачкував великим колом далі. У кінці ґрунтової дороги, яка йшла крізь поле дикої кукурудзи, стояв маленький «віннебаґо» з лебідкою, причепленою спереду. Вони рухалися здебільшого другорядними дорогами, але раз у раз лебідка ставала їм у пригоді.

— Тобі самотньо? — спитала Френ.

— Ні. Може, колись буде, з часом.

— За маленького боїшся? — вона поплескала себе по абсолютно пласкому животу.

— Нє-а.

— Він Пітові носа дряпатиме.

— Нічого, заживе. Он у Люсі близнята, — він усміхнувся, дивлячись у небо. — Уявляєш?

— Я бачила. Як побачиш — то й повіриш, як то кажуть. Як ти гадаєш, коли ми до Мейну доїдемо, Стю?

Він знизав плечима.

— Під кінець липня. Усе одно до зимівлі встигнемо приготуватися. Не хвилюєшся?

— Нє-а, — передражнила вона його. Підвелася. — Ой, глянь, як він забруднився!

— Казав я тобі.

Він дивився, як Френ спускається з ґанку і підбирає синочка з землі. Він сидів тут, де матінка Ебіґейл сиділа часто і подовгу, і думав, яке життя в них попереду. Думав, що все буде добре. У свій час вони повернуться до Боулдера, тільки тоді їхні діти зможуть зустріти однолітків, закохатись, одружитись і народити ще дітей. А може, частина Боулдера переїде до них. Були такі люди, які докладно про все розпитували, майже проводили перехресний допит… але очі в них були не сердиті, не зневажливі, а радше в них читалася якась туга, бажання теж знятися з місця. Стю і Френ, вочевидь, були не єдиними, ким оволоділа жага мандрів. Гаррі Данбартон, який раніше продавав окуляри, говорив про Міннесоту. Марк Зеллмен найдужче мріяв про Гаваї. Навчитися водити літак — і махнути на Гаваї!

— Марку, та ти ж уб’єшся! — обурено дорікнула йому Френ.

Марк тільки сором’язливо всміхнувся і сказав:

— Чиє б нявчало, Френні.

А Стен Ноґотний вдумливо обговорював поїздку на південь — може, до Акапулько на кілька років завіятись, а то — до Перу.

— Що я тобі скажу, Стю: я від цих людей нервувати починаю — просто як одноногий на змаганні з копняків. Я вже навіть кожного десятого-дванадцятого не знаю, хто він. Люди хати на ніч замикають… ну чого ти так на мене дивишся, це правда. Мене послухати, то й не повіриш, що я жив у Маямі — а шістнадцять років жив же ж! — і щодня двері замикав. Але, хай йому грець, оцю звичку втрачати мені сподобалося. Та хай там як, а народу вже забагато. Я от усе про Акапулько думаю. Тепер тільки Джейні залишилося вмовити…

«Це було б не так уже й погано, — подумав Стю, дивлячись, як Френ качає воду, — якби Вільна зона розділилася». Ґлен Бейтман теж би так вважав, він був цілком певен. Вона свою роль виконала, сказав би Ґлен. Найкраще розділитися до того, як…

До чого?

Ну, на останніх зборах Комітету Вільної зони перед їхнім від’їздом Г’ю Петрелла попросив дозволу озброїти своїх помічників — і отримав його. Останні кілька тижнів їхнього з Френ перебування в Боулдері це питання активно обговорювалось — і кожен у місті мав із цього питання чітку позицію. На початку червня п’яний побив одного з помічників і кинув його у вікно бару «Дірявий барабан» на Перл-стрит. Помічникові, який пробив своїм тілом вікно, довелося накласти понад триста швів і зробити переливання крові. Петрелла обґрунтовував, що такого б ніколи не сталося, коли б цей чоловік погрозив п’яниці табельною зброєю. Так що здійнялася суперечка. Було чимало людей (зокрема й Стю, який здебільшого тримав свої думки при собі), які вважали, що коли б у помічника був пістолет, то інцидент закінчився б не пораненим помічником, а мертвим п’яницею.

«Що буде, коли помічникам дати пістолети? — питав він себе. — Яке буде логічне продовження?» І йому здалося, що сухуватий учений голос Ґлена Бейтмана відповів: «Дасте їм більшу зброю. І машини. І коли ви виявите ще яку-небудь громаду на кшталт Вільної зони в Чилі чи, скажімо, в Канаді, тоді Г’ю Петреллу ви зробите про всяк випадок міністром оборони і, може, почнете розсилати пошукові групи, бо врешті…»

Воно все лежить навколо, чекає, доки його підберуть.

— Покладімо його спати, — сказала Френ, підіймаючись на ґанок.

— Добре.

— А чому ти все-таки сидиш такий понурий?

— Правда?

— Правда-правда.

Він підняв пальцями кутики рота.

— Так краще?

— Набагато. Допоможи мені його вкласти.

— Залюбки.

Коли він ішов за нею в будиночок матінки Ебіґейл, він подумав, що було б краще, значно краще, коли б люди справді розбіглися й розселилися. Відклали організацію на якомога пізніший час. Саме від організації, як видається, усі проблеми. Коли клітини починають скупчуватись і темнішати. Немає потреби озброювати поліцейських, поки ті пам’ятають всіх на імена… в обличчя…

Френ запалила гасову лампу, світло було м’яке, жовте. Пітер, уже сонний, спокійно дивився на них. Він награвся. Френ перевдягла його в нічну сорочку.

«Будь-хто з нас може виторгувати собі хіба що час, — подумав Стю. — Час для життя Пітера, його дітей, може, дітей моїх праправнуків. Десь року до 2100-го — навряд чи довше. Може, й менше. То буде досить часу бідолашній старенькій матінці-Землі трохи відновитися. Сезон відпочинку».

— Що? — спитала вона: він виявив, що пробурмотів ті слова вголос.

— Сезон відпочинку, — повторив він.

— Що це означає?

— Усе, — сказав він і взяв її за руку.

Дивлячись на Пітера, він подумав: «Може, якщо ми йому розповімо, що сталося, він розкаже своїм дітям. Попередить їх: “Любі діти, оці іграшки — це смерть: вони палять, несуть радіацію і чорну чуму, яка душить людину. Ці іграшки — небезпечні: коли вони створювалися, диявол у людському мозку керував нашими Божими руками. Будь ласка, не грайтеся ними, любі діти, будь ласка, ніколи не грайтеся. Більше ніколи. Будь ласка… засвойте цей урок. Нехай вашим зошитом стане спорожнілий світ”».

— Френні, — сказав він і озирнувся подивитися в її очі.

— Що, Стюарте?

— Як ти вважаєш… люди коли-небудь хоч чогось навчаться?

Вона відкрила рота, щоб сказати, повагалася, промовчала. Мигтіла гасова лампа. Її очі здавалися дуже синіми.

— Не знаю, — врешті сказала вона. Здається, ця відповідь їй не сподобалася; вона постаралася сказати ще щось, чимось доповнити свої слова, але змогла тільки повторити: — Не знаю.