Провина

…Він їх ненавидів. Кожну зокрема й усіх разом. Причина? Вони ненавиділи його. Навіть коли казали, що люблять.

Одного разу він дуже обпікся, наївно повіривши, що його люблять, а насправді його просто використовували у власних цілях. Відтоді він чітко собі закарбував, що всі вони завжди і всюди брешуть.

АЛЕ ВІН ЗНАЄ СПОСІБ, ЯК ПОСТАВИТИ ЇХ НА МІСЦЕ…

Вона не знала, чому її назвали Марією, але за двадцять три роки настільки звиклася з цим ім’ям, що не проміняла б його на жодне інше, вишуканіше чи модніше. А от білий будинок, до якого вона прийшла на правах господині два — всього два! — тижні тому, чомусь уперто відмовлявся визнавати за нею право на це ім’я: спочатку вона жила тут безіменною, тепер її ім’я завзято змішували з багном. Чимось не вгодило цьому дому її ім'я…

Марія уявила собі, що перед нею чистий аркуш паперу, а в руках — ручка, оглянулася на пройдений шлях, і вирішила пройти-прочитати його заново, із самого початку, як перечитують дітям на ніч казку: все одно іншої роботи не було.

Почала вона свою казку так: «Спочатку було всеєдине неподільне Ніщо…»

…Він має на це право: вони занадто довго його зневажали, щоб їм це зійшло з рук. Він бачив, що стається з тими, хто їм потурає.

БУЛА Б ЙОГО ВОЛЯ, ВІН ТРИМАВ БИ ЇХ УСІХ НА ПРИВ’ЯЗІ…

Усі казки схожі одна на одну.

Берете героя — душевного хлопця з накачаними м’язами і шляхетними звичками, даєте йому до рук шаблю чи автомат, чи газонокосарку, бо герой без знаряддя вбивства — не герой, а так, півгероя, — і посилаєте його на боротьбу зі злом. «Замочивши» зло, він по коліна у крові повертається до своєї коханої, і хоча за ним тягнеться шлейф трупів, кохана зі сльозами на очах кидається йому на заляпані кров’ю груди, — кого там хвилюють якісь плями, коли є «Аріель» та «Індезіт»? — і живуть вони після цього звичайно ж довго й безумовно щасливо, народжують дітей, навчають їх бути добрими і розумними… а дітям по горло будете, що дорослим було по коліна…

Овва. Не виходить у неї казка. Проситься стати трилером.

Марія вмостилася зручніше. З казки слів не викинеш, що є, те є.

Він тероризував її настирливо й невідступно, вдень і вночі, у сні й наяву. Вона будувала одну барикаду за іншого, зводила довкола себе високі мури, не помічаючи, що давно перетворилася для всього світу на неприступну фортецю, але тільки не для нього, він одним поглядом примудрявся руйнувати її оборону, і вона знову й знову запитувала себе, а може, найкращим для неї виходом буде капітуляція?

…Жінки створені тільки для того, щоб служити чоловікам. І якщо вони цього не розуміють, треба їм пояснити. Так доступно, щоб до них дійшло.

Взагалі-то він терплячий, він може довго чекати, що його зрозуміють без слів, але якщо не доходить, що ж, він не винен.

Він і так довго стримувався. Сьогодні його терпець увірвався.

Цього вона аж ніяк не сподівалася, — він прочитав це в її очах. ВОНА НЕ СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ВІН ЗАВЕДЕ СОБІ КОХАНКУ…

Час минав, списані уявним чорнилом аркуші стосами лягали на уявному столі, а вона все одно просувалася вперед дуже повільно, півкроками, немовби вперше взяла цю казку до рук… взяла, відкрила і зрозуміла, що досі читала не там і не те, що слід було, зумисне пропускаючи одні сцени і домальовуючи інші, і коли таких помилок назбирувалося надто багато, зі злістю шпурляла казку в кут і починала писати дурниці.

…На місто опускається ніч, героїня розбиває шибку у вікні, ховає за пазуху уламок скла, вміло прикидається мертвою, а коли вони приходять і перелякано схиляються над нею — вжик! — перерізає їм горлянки.

А що? Коли трилер, то трилер.

…Він згадав той час, коли кружляв навколо неї, не наважуючись наблизитися, обережно пробуючи ручку дверей і зітхаючи, коли двері знову були чимось ізсередини підперті.

Який він був смішний. Вона зовсім не краща за оту шалено вродливу жінку з пшеничним волоссям, яка дозволила собі сміятися над ним, п’яно похитуючись при цьому. Ця теж вирішила над ним посміятися.

Чому вони ніяк не хочуть зрозуміти, що він зовсім не такий, яким видається? Що з ним треба бути обережним?

Усі вони дурні й ні про що не здогадуються, поки не стає запізно. Хоча ні. Вона давно знала про нього правду.

АЛЕ СПОДІВАЛАСЯ, ЩО ВПОРАЄТЬСЯ САМА.

Марія схопилася за голову. Вона ніяк не могла придумати закінчення для своєї неписаної казки.

За законами жанру Добро мало б надійно, стовідсотково і щонайменше назавжди перемогти Зло, але хіба його можна здолати шаблею, автоматом чи газонокосаркою? Ні, для вирішальної битви потрібна НАЙБІЛЬША зброя на землі, а де її взяти?

І хто сказав, що Добро погодиться брати до рук зброю, — хто б його питав, звісно, але яке ж воно після цього добро, і що з таким смертоносним добром потім робити? Навряд чи воно захоче, побувавши у шкурі Зла, відчувши смак влади, сили і вседозволеності, добровільно прошити себе стрілами, кулями чи ще якоюсь гидотою, щоб потім гарно впасти в багно, захлинаючись власною кров’ю, бо так, бачите, йому призначено жанром.

А раптом — вона ж пише трилер, а в трилері словосполучення «а раптом» має траплятися дуже часто, — так ось, а раптом Добро з’явиться звідти, звідки його зовсім не чекають — із найглибших глибин Зла, і що тоді? Зав’язувати йому очі, щоб не видно було, кого вбиваєш?..

Ніколи не починайте писати казку, якщо не впевнені, що вона добре закінчиться.

Був, щоправда, один варіант, який і овець залишив би цілими, і вовків ситими: замість фіналу поставити трикрапку, мовляв, далі буде, але трикрапка її не влаштовувала. Дуже вже відгонила страхом і безсиллям, які протримали її у в’язниці довгі роки. Тепер вона вільна… принаймні набагато вільніша.

…Їй він, звичайно, міг би пробачити багато чого, але не все. Не зраду.

А в тому, що вона любить іншого, він більше не сумнівався. Усі ці два тижні він уважно за нею стежив, і його найгірші підозри справдилися. Вона думає про іншого. Безперестанку. Навіть коли він поруч. Хоча — треба віддати їй належне — досить уміло це від усіх приховує.

Нарешті він наважився зробити те, про що давно мріяв, хоча до того, що вигадала його коханка, він би ніколи не додумався. Жінки завжди винахідливіші й витонченіші у своїй жорстокості.

ЗАДУМ ВДАВСЯ, АЛЕ У РОТІ З'ЯВИВСЯ І НЕ ЗНИКАЄ ГІРКИЙ ПРИСМАК…

Відступ у минуле

Тобі більше не снилися сни. Зовсім. А можливо ти просто забувала їх іще до того, як прокидалася. Бо сни нагадували про рай, а довкола вже два роки палало пекло, і ти ніяк не могла звикнути до цих змін.

Змінилось усе: кольори, запахи, звуки, змінився навіть смак твоїх улюблених страв.

Сонце, яке раніше водило тебе в золотому човні під золотими вітрилами до золотих берегів, тепер немилосердно палило або навпаки — плавало бляклою камбалою у хмарах; вітер, твій улюблений веселий вітер, то лютував, то безсило шаргав ногами по асфальті… ти почувалася воїном, останнім зрячим воїном у галактиці сліпих.

Усі довкола вважали, що світ залишився таким, як був, — «і чого вона біситься, і що їй не так?», — але ти добре бачила, що змінилось УСЕ.

Вже не кортіло стрибати на одній нозі знайомими гвинтовими сходами, а навпаки — хотілося розтягти підйом якомога надовше; вже не треба було ставати навшпиньки, щоб натиснути на чорний ґудзик біля дверей, бо ти виросла й носила із собою ключі; вже не було до кого забігти після школи, бо у квартирі тьоті Ніни оселилася зовсім чужа сім’я.

Єдине, що залишилося незмінним із тих давніх часів, це правила гри: завжди і всюди тримати очі відкритими і виконувати свої обіцянки, хоч би як сильно тобі хотілося забрати їх назад.

Поруч із тобою в пеклі жила твоя мама.

Пекло змінило її, і замкнувшись увечері у своїй кімнаті, — спочатку ти зачинялася лише на гачок, потім почала підпирати двері тумбочкою, для надійности, але не це важливо, — залишившись сама, ти запитувала у померлого бога, чи не з твоєї вини сталося те, що сталося, але хоч як дослухалася, не могла почути відповіді. Мабуть тому, що забула його голос.

Зате добре пам’ятала обіцянку, яку він у тебе взяв перед тим, як піти: допомагати мамі, коли вона залишиться сама.

І ти робила, що могла. Ти мила, прибирала, прала, ти ходила купувати продукти й готувала їсти, ти робила те, що зазвичай роблять усі мами, але напевно щось ти робила не так, бо твоя мама тебе ненавиділа. З кожним днем усе дужче.

Коли ти згадувала відмінницю з першої парти, яка тепер зовсім не відмінниця і в якої недавно померла мама, то інколи… зовсім нехотячи… просто якось так виходило… ЗАЗДРИЛА їй.

«Більше ніколи нікому нічого не обіцятиму», — по десять разів на день зарікалася ти, твердо вірячи, що в жодному разі не порушиш цієї обіцянки, і якби тобі хтось сказав тоді, що через шість років ти знову необережно потрапиш у сіті чужого голосу й добровільно присягнеш йому в любові та вірності, ти б скинула того брехуна зі сходів.

Мама все частіше приходила пізно вночі, ледве тримаючись на ногах і весело оповіщаючи весь будинок, що в неї сьогодні зарплата, і вона накупила повно гостинців… «Де ж вони… ага… я, здається, забула їх на роботі».

Ти готувала міцний-міцний чай, додавши до нього одну чайну ложку холодної м’яти, товкла на порошок десять таблеток активованого вугілля — роки спілкування з медсестрою не минулися даремно — і пробувала змусити маму все це проковтнути. Інколи вдавалось, інколи ні. Але жодного разу мама тобі не пробачала цього.

«Чого ти лізеш до мене, ну чого ти до мене лізеш?!!» — кричала вона на другий день, тримаючись за голову і навпомацки збираючи розкиданий по кімнаті одяг… тобто це вона гадала, що одяг розкиданий, а ти збирала його докупи після того, як уночі вкладала маму спати, щоб прокинувшись зранку, вона мала чим шпурляти в тебе. «Забирайся з моїх очей, щоб я тебе більше не бачила!»

Але і ти, і вона знали, що нікуди ти не можеш піти, бо дім фактично тримається на тобі.

Коли мама не пила, було ще гірше. Вона довго спостерігала, як ти викручуєш білизну, або миєш підлогу, або готуєш їсти, і врешті-решт тебе починало тіпати. Тобі здавалося, що вона ось-ось щось скаже, щось страшне і паскудне, схоже на монстра з фільму «Чужий», і це щось тут же проковтне тебе, але мама мовчала й дивилася тобі під руки, і ти не витримувала і починала горланити якусь ідіотську пісню: про е-не-ло, яке по небу пливло, чи про українця, який їхав і ніяк не міг доїхати до Югославії… «Ненормальна…» — казала тоді мама і йшла у вітальню. Ти давно викинула звідти темні штори і крісло-качалку, але в такі моменти вони неначе воскресали — і маму огортала темрява.

Пекло тим і відрізняється від раю, що йому до світла ой як далеко, навіть коли зняти всі штори з вікон. Світло оминає домівки, вражені темрявою.

А ще у пеклі жив чорт.

Він був малий і товстий, як повітряна куля, мав чорні зуби й ходив перевальцем, як Вінні-Пух. Усі знали його, як «того дурника з третього поверху», котрий жив із своєю мамою, «теж не зовсім розумною», і з маминим залицяльником, «дебільним цілком і повністю». Але вся ця сімейка була тиха й нікого не чіпала, тому мешканці будинку звикли до них, як до необхідного атрибута.

Коли Саша завів дружбу з дурником, усі здивувались. Окрім тебе.

Вже два роки ви не розмовляли між собою.

Тобто раніше Саша був готовий порушити мовчанку в будь-яку хвилину, він невідступно лазив за тобою, мов сновида, заглядаючи тобі в очі й щосили намагаючись розговорити тебе, але — обіцянка є обіцянка — ти стискала зуби й відверталася, щоб не дай Бог якесь слово не зірвалося з твого язика, і з часом він змучився і відступив, і тепер тримався на віддалі, тільки його очі нагадували пса, якого колись на вашому майданчику побили злі діти. А недавно Саша став дружити з дурником.

Що тут дивного?

Проте мама нічого не розуміла:

— Чому ти так до нього ставишся? Він твій брат.

Ти мила підлогу й мовчала.

— Ви повинні любити одне одного.

Ти стискала кулаки.

— Коли мене не стане, до кого ти підеш по допомогу?

Ти вибухала:

— До коханця! Коли тебе не стане, я заведу коханця! Або двох! Чи трьох!

Мама поверталась і йшла геть. І приходила пізно вночі.

Але найбільше змінилася ти сама, Марійка-Марічка-Марусенька, і дивлячись у дзеркало, інколи ставила собі запитання: а чи впізнав би тебе тато, якби повернувся? І сама відповідала: ні, не впізнав би.

Ти перестала вірити в казки з хорошим закінченням.

«Люди, не будьте сліпими й наївними і не розповідайте своїм дітям брехливі історії, бо діти теж виростуть сліпими й наївними. Діти, не вірте, що Змій Горинич поліг смертю хоробрих у битві з Котигорошком, а маленький Івасик-Телесик мав стільки сили, щоби вкинути Бабу-Ягу в піч. Швидше за все Змій розтринькав свій вогонь на смаження ковбасок і шашликів і здох десь під плотом від раку шлунку, а Телесик прожив на шиї Яги багато років, вибився за її гроші в люди, відростив за її кошт черевце, а коли вона стала зовсім немічною, здав її у дім престарілих».

Так ти написала у творі на вільну тему, за який тобі поставили «трійку», хоча там була всього одна помилка, але вчителька не наважилася поставити тобі «чотири». Відтоді ти більше нікому своїх творів не показувала, а збирала їх у теку й ховала, як найбільший на землі скарб.

Життя в пеклі змінює людей. Ти стала нестриманою, злостивою і мстивою, ти зривалась від одного косого погляду, і кидалася, як очманіла, на тих, хто посмів тебе образити. Ти грубіянила вчителям і демонстративно жувала жуйку, коли тебе викликали на середину класу і вичитували за повною програмою, ти курила в туалетах і билася на фізкультурі до крові за право володіти м’ячем… ти стояла одна посеред пустирища і бачила, що калиновий міст давно зогнив, хатинка на курячих ніжках пошкандибала до лісу, ліс облягли тумани, і тільки зірки — чи ліхтарі? — тьмяно просвічували крізь сіру мряку забутими спогадами про рай.

Ти боролася всіма доступними тобі засобами, але чорна тінь не зникала.

Твоїм порятунком була неділя. У неділю ти брала тайм-аут. Двадцять чотири години свободи. Цілодобова лафа.

…Ти викинула недопалок, скуйовдила рукою волосся — стрижка «аврора», останній крик моди у твоїй тусівці, — підморгнула хлопцям з охорони і пройшла на територію хаосу.

Хаос привітав тебе оглушливим ревіння.

Море тіл, які живуть, рухаються, дихають у єдиному шаленому несамовитому ритмі; темрява, яку розстрілює сліпучими розрядами світломузика, а вона, ця темрява, все не вмирає, вона втикається цвяхами у твої м’язи, твоє серце, твій мозок, і ти забуваєш, хто ти і навіщо ти є… Ступивши на вузьке лезо бритви, заплющивши очі й розчинившись у безмежному океані блаженства, ти танцюєш, немов востаннє. Це дискотека. Твоя територія безумства.

Як ти сміялася з тих дівчат, які несміливо тупцювали попід стінами, чекаючи на запрошення кавалерів! Дурні, а не лікуються. Життя закоротке, щоб витрачати його на зітхання, водіння за ручки, стояння у під’їздах і плачі в подушку; смерть не за горами, а ще нічого в житті не зроблено, — думала ти у чотирнадцять років і відшивала всіх своїх кавалерів. Може, тому вони не давали тобі проходу.

Тому що ти їх не потребувала.

Сопливо-сльозлива Шатуновська туфта про білі рози і яблука на снігу викликала у тебе бажання вирядитися у шкірянку з металевими заклепками і рвонути на мотоциклі подалі від такої музики. Через це ти пересварилася з усіма своїми подружками, які ставали на вуха, ледве зачувши перші акорди модної попси.

Стосунки з хлопцями теж змінилися: не погіршились, ні, — просто припинилися. Ну скажіть, про що можна говорити з малолітками? Твоя компанія розпадалась.

…Ти затоптала недопалок, вкинула до рота жуйку, засунула руки поглибше в кишені й увійшла у свій під’їзд. Це й була найгірша мить — мить повернення до свого дому, ні, до двоповерхового будинку зі старими облізлими балконами, маленьким квадратним двориком, високими вузькими вікнами та почорнілими від кіптяви димарями. А дім — це зовсім інше слово.

Пекло не було б пеклом, якби у ньому не жив, ховаючись від усіх під личиною ангела, князь пітьми. У казці, яку тобі розповіла в давні часи тьотя Ніна, він мав подобу змія з яблуком у зубах, а насправді був удавом, який тільки й чекав, коли мишка загається й попадеться на гачок його погляду…

Вони були студентами-медиками й завсідниками твого улюбленого данс-клубу, але завжди приходили в компанії й окуповували столик у глибині залу. Ти ніколи з ними близько не стикалась, але для біди багато не треба: якось ти пробивалась у клуб і ніяк не могла пробитися — у день студента клуб завжди переповнений, добре, що син директора клубу вчився з тобою в одному класі й тебе пускали сюди з дванадцяти років навіть у час пік, але до каси треба було ще дістатися — і раптом хтось своїми могутніми плечима розсунув натовп:

— Фіт віа ві,[18] — загадково мовив він і показав рукою на вільний прохід, — не тобі, звісно, а своїм друзям, але ти встигла заглянути йому в очі, і твоє серце шарпнулося так, неначе потрапило в мишоловку.

Схожий на бога, сильний, світловолосий, блакитноокий, старший від тебе на багато років, він був найвродливішим чоловіком на Землі.

Та що там Земля — у всій галактиці. Ти зазирнула йому в очі й потонула.

З того часу він постійно приходив до тебе у сни, а наяву дозволяв собі тебе не помічати.

Ти готова була знищити кожну дівчину, з якою він танцював, ти не зводила з нього очей, намагалась опинитись у натовпі якомога ближче до нього, гризла нігті, коли він не з’являвся, і сміялась, як дурна, коли він був не в гуморі й приходив просто, щоб напитися.

Ти жити без нього не могла і вмирала, коли його бачила. Чорними стали дні, безсонними ночі, вічністю — кожна хвилина без нього, а коли він з’являвся у клубі — вічність спресовувалась у мить.

Ти не хотіла знати його ім’я — а навіщо? Раптом його звуть Іваном, Васею чи Стьопою, що тоді робити? Ні, його ім’я мало бути особливим і неповторним — і крапка.

…Того дня він прийшов з другом — сіреньким типчиком без жодного натяку на оригінальність. Ти зловила мить, коли він залишився сам, і відважно сіла за його столик. Минуло два роки, і ти більше не могла мовчати.

Два роки зітхань, чекання, виглядання, ходіння навколо нього колами й плачу в подушку. Два роки німого обожнювання.

— Добрий вечір.

Уперше в житті ти хотіла вимкнути музику. А ще хотіла, щоб він не дав тобі договорити, обняв тебе і сказав, що давно мріяв до тебе підійти, але не смів.

Мама попереджала, що мріяти шкідливо для здоров’я, але хто б то слухав маму у шістнадцять років!

Ти весь вечір малювалась і змивала макіяж, і переміряла гардероб, і готувала довгу промову, і скорочувала цю промову до трьох сакраментальних слів, а світ крутився довкола тебе, де-не-де зблискуючи зірками…

Він відповів матом. Видно, був не в гуморі. Перед ним стояла пляшка горілки, і він втупився у неї посоловілими очима.

Ніколи не сідайте відважно за чужий столик, якщо за ним сидить не ваш бог…

Але ти сказала собі: шлях справжнього кохання завжди тернистий, і провадила далі, тремтячи мов осінній листок:

— Я б хотіла з вами зустрічатися. Ви… ви мені дуже подобаєтесь.

Його відповідь мало чим відрізнялася від попередньої.

Буває. Він просто забагато випив. Але ти кохатимеш його і таким, бо твоє кохання велике і безкрає, і… і жертовне, як серце солов’я, котрий співає у терні.

Тільки тебе чомусь усе сильніше морозило.

— З тебе штраф, — прозвучало над головою. Ти машинально звела очі. Його друг стояв поруч і тримав у руці… шоколадку. — Прошу вибачити мого друга, в нього зараз черговий напад пошуку істини.

Яке він мав право втручатись у вашу розмову?

— Коли ми зможемо з вами зустрітись, але щоб наодинці?

Ти виразно подивилася на нахабу, котрий стовбичив поруч, заважаючи вашій розмові, а коли знову перевела погляд на коханого, той… той уже спав, звісивши голову на груди і похропуючи, а з кутка його рота текла слина.

Нічого, ти сильна, і твоє кохання сильне, воно все… все стерпить…

— Не плач, не треба плакати. Візьми.

Винувато посміхаючись, його друг простягнув тобі шоколадку.

Так тебе ще ніхто не принижував.

— Забери її! — крикнула ти так голосно, що на вас почали оглядатися. Твоє кохання намагається вижити, а він… він… — Ти не маєш права! Хто ти такий, щоб… щоб… — тобі не вистачало слів. — Я цього тобі ніколи не забуду! Ми ще зустрінемось і я…я розмажу тебе по стіні!

Спалахи мертво-білого світла, від якого люди стають схожими на роботів, не дозволяли прочитати відповідь на його обличчі. А може, то сльози винні?

Ти вибігла з клубу і дременула світ за очі.

Додому ти прийшла над ранок. Тобі здавалося, що мама цього не помітить, бо завжди спить, коли ти повертаєшся з дискотеки, але вона раптом вибігла назустріч і кинулася обмацувати тебе з усіх боків:

— З тобою все гаразд? Чому так пізно? Що сталося? Ти плакала? Маріє, не лякай мене…

Ти навіть уявити собі не могла, що твоя мама може так за тебе хвилюватися. Ти збиралася спокійно пояснити їй, що ти доросла людина і маєш право ходити всюди, де тобі заманеться, але натомість розревілася, як та мала дитина з дитячої лічилки, яка впустила в річку свій м’ячик; мама запитувала, що сталося, тормосила тебе, гладила, обіймала і притуляла до себе, лякаючись усе сильніше й сильніше, а ти стояла на березі річки і дивилась, як відпливає від тебе твій м’ячик, твоє дитинство, і тобі було так гірко від того, що ти більше ніколи не візьмеш цей м’ячик в долоні і не притулишся до нього щокою, що ти знову і знову починала ревіти.

Як добре ти тепер розуміла, чому жодні запевнення, буцімто мама купить новий м’яч, не могли втішити Таню з дитячої лічилки! Бо Таня перестала бути дитиною.

Мама дала тобі чаю з медом, закутала тебе в ковдру, заколисуючий спокій кухні ніби повернув тебе у давні часи…

Ковтаючи слова, ти почала розповідати про те, про що так багато передумала, чим жила останні роки, чим марила; мама не перебивала тебе, але ти все одно поспішала, бо тобі так багато треба було встигнути їй розповісти… та коли ти підійшла до найголовнішого, найгіршого, найстрашнішого, навіть не підійшла, а тільки спробувала підійти, мама так голосно поставила горня на стіл, що прокинувся Сашко. Він вийшов із кімнати, потираючи сонні очі: — «Що сталося?» Мама відправила його у ліжко: «Йди, золота моя дитино, йди спати…»

А потім сама до себе: «Я напевно поїду звідси, я більше так не витримаю… Мене давно вже кличуть до Італії, там і місце для мене тримають, без роботи не залишуся. Ви вже великі, набагато менших дітей залишають…»

Ти мовчала. Може, якби ти заперечила, мама б не поїхала, вона ніби чекала твоєї реакції.

Вона чекала до останку, навіть коли була відкрита віза, зібрані речі, призначена година й місце збору… а ти мовчала. Вона чекала й тоді, коли ви поїхали разом із нею на вокзал, і обнімаючи тебе, чекала, і сідаючи в бус… чекала, що ти скажеш «ні», що попросиш: «не треба, мам, не кидай мене, що ж я буду без тебе робити?», і якщо б ти тільки відкрила рот, вона одразу б відмовилася від поїздки, вона махнула б рукою на витрачені гроші й залишилася б із вами… і все могло піти по-іншому.

Бус від’їхав, а ти довго ще стояла на площадці, тобі здавалося, що це сон, що це неправда, що мама ось-ось зупинить бус і вибіжить звідти, і скаже, що вірить тобі, бо як можна не вірити своїй дитині… ти шепотіла: «мам, не кидай мене, що ж я буду без тебе робити?», але водночас ледве стримувалася, щоб не стрибати і не плескати в долоні.

Відтепер ти вільна, — геть обітниці! — ти робитимеш усе, що забажаєш, гулятимеш усюди, де тобі заманеться, ніхто відтепер не зможе тобі наказувати.

…Десь через місяць пекло нагадало тобі, що ти живеш не в Раю і що тут не прийнято стрибати й плескати в долоні.

Ти поверталася зі школи до будинку своєї нової подружки — колишньої відмінниці з першої парти, до якої ти переселилась одразу після від’їзду мами, — і шлях твій, як завжди, проходив через Цитадель — старовинну, збудовану австріяками на горі оборонну споруду з чотирма бастіонами й великою казармою в центрі, яка тепер зовсім не казарма, та й бастіони не бастіони, але ж можна собі уявити, яким усе тут було раніше, і написати про це твір.

І ти уявляла, і замість того, щоб культурно обходити гору, простувала навпрошки, добре, що в дротяній огорожі був отвір. У листопаді швидко темніло, але ти на це не зважала: будинок подружки був майже поряд, рукою подати.

Цього дня ти дісталася до нього аж під ранок.

У квартирі, де ти тепер мешкала, вся сім’я була на ногах: тато обдзвонював лікарні й морги, бабця пила валер’янку, колишня відмінниця пиляла нігті й доводила всім, що Марина — так вона тебе називала — доросла «женщіна», і якщо вона вирішила провести ніч поза домом, то це «її бізнес», і нема чого «капати їй на мозги».

Був тут і Сашко, з яким зв’язалися насамперед, коли зрозуміли, що школа вже давно замкнена, а тебе нема.

Коли ти нарешті прийшла, твоя нова подружка одразу взяла тебе за руку й завела до своєї кімнати: «Кіна не буде, народ, розбігайтесь». Посадовила на свій диван: «Калісь, Маринка, хто він і скільки він тобі забашляв, ну не жмись, ми ж з тобою друзья з першого класу…»

Ти монотонно заговорила:

— Я побігла… а потім перелізла через стіну… знаєш, як спускатися від Цитаделі, там на розі є монастир Святого Лазаря… я просиділа там дві години… а потім… не знаю, я не могла знайти до вас дорогу… поки не почали їздити трамваї… було темно, ми бачились тільки мить, але я його впізнала, і він… здається, він теж мене впізнав.

— Ти що мені тут втираєш про монастирі і святих? Я тебе про що питаю?

З-за дверей несміливо прозвучало:

— Може, їсти будете? — і подруга потягнула тебе на кухню.

— Уболтали. Перекусимо і ти мені все розкажеш, але з подробницями.

Ти кивнула, вирвалася з її рук і побігла в туалет. Через хвилину ти зрозуміла, що блювати не маєш чим, і, похитуючись, вийшла. До тебе підбіг Саша і зашепотів:

— Ходімо звідси, Маш, це недобрі люди, вони стільки всякого про тебе говорили, поки тебе не було. А я… я так боявся, що з тобою щось сталося… Добре, що ти жива. Що я сказав би татові, якби з тобою щось сталося? Я ж чоловік, я мушу тебе охороняти. Мама вчора дзвонила, казала, що доїхала добре, що має роботу, хотіла з тобою поговорити… Знаєш, Маш, — він узяв твої холодні руки у свої: виріс, змужнів за ті кілька років, коли ти не звертала на нього уваги, — ми разом упораємося з усім, ми — сила, я тобі все допомагатиму робити, серйозно… пам’ятаєш, як ти носила мені пісочок у відеречку? Я нічого не забув. Нас… нас тільки двоє залишилося…

Бабця твоєї подружки вийшла кликати їсти, але побачивши вас, відвернулася, витираючи очі. Її онука не мала брата, який міг би охоронити її від біди.

Ти пішла збирати речі.

— Марино, ти куди? А, це ти її намовив, братєльнік? Вали звідси, вона лишається зі мною…

— Хто тобі таке сказав?..

Ти запхала у сумку свою теку з творами, замкнула сумку, випросталась і… одним рухом перекинула письмовий стіл, на якому валялися розкидані абияк книжки і зошити твоєї подружки. На підлозі вони утворили одну велику купу.

Усі замовкли.

— Так краще, — сказала ти і перекинула сумку через плече.

Це був твій останній відкритий протест.

Ти сказала собі: досить, я нічого не досягла, виступаючи одна проти всіх. Ти вирішила, що треба до пори до часу сховатися і зброю сховати, бажано у скриню під великий замок; ти подумала, що краще бути живою мишею, яка тихо-мирно снує вздовж плінтусів, аніж мертвою кицькою, бо від миші ніхто не сподівається пастки, а дику кішку, навіть мертву, безпечніше роздерти на шматки; ти постановила не битися даремно головою об лід, а залягти на дно в очікуванні відлиги… мабуть, ти справді подорослішала, хоча серед буденних клопотів, інколи, забувшись, ти згадувала себе справжню і стискала кулаки. З плином часу люди можуть одягати на себе все нові й нові капустяні листки, але їхня серцевина залишатиметься незмінною.

Через шість років, коли видалася нагода втекти, ти не задумуючись вхопилася за неї. Але так і не втекла.

Через шість років Понеділок, 23 червня 2000 року

Погода втратила залишки сумління: звідкілясь узяла велетенську духовку, засунула всередину місто з усіма тельбухами і причинила дверцята.

Хотіли тепла — маєте! — тішила людей погода. — Що хочете з ним робіть: консервуйте, складайте у льох, сушіть, соліть, маринуйте, бо взимку такого добра не діждетесь. Поспішайте запастися на зиму, — радила погода.

Марія перевернулася на один бік, потім на другий, лягла прямо, нарешті сіла й подивилась угору. Усього два тижні й два дні живе вона у цьому будинку — а світ, що не мінявся цілих десять років, почав стрімко змінюватися до невпізнаваності. І одна сіра мишка згадала, що, крім плінтусів, на світі існує ще небо, і тепер дивилася на нього й не могла надивитись.

Крізь ґрати проглядав соковитий місяць, довкола нього збиралися чорні зловісні хмари, десь далеко гавкав пес, шелестів шувар, промайнули тінями кажани…

Дурниці! Від такого драматичного опису в усіх нормальних людей розболиться живіт. Якщо вона збирається написати трилер, то принаймні початися він повинен тихо і мирно… наприклад, весілллям.

Їй стало смішно.

Небо у відповідь підморгнуло їй зірками, немов своїй давній добрій знайомій, воно знало її ще дикою кішкою, яка гуляла під його склепінням одній їй відомими шляхами, і сліпим кошеням пам’ятало воно її, тому мало право сказати їй: не бреши!

Насправді місяць був тоненьким, мов серпик, оточували його яскраві, фантастично красиві зірки, і під цими зірками хотілося вигадувати не трилери, а казки, та щоб у цих казках було все, що має бути: лицарі й лиходії, дракони і печери, принцеси і замки, золоті ключики і двері, за якими сховане «щастя для всіх і кожного», але в голову вперто лізла суцільна полова, і розшукати в ній зерно було нереально.

Все. Треба спати.

Марія лягла і… рвучко сіла. Їй здалося, що на неї хтось дивиться з темряви.

Дивно. Вона так давно мріяла нічого не робити, а тільки лежати, розкинувши руки, і дивитись у небо, а тепер її мрія здійснилася, та щось не хочеться їй стрибати і плескати в долоні.

«Вбережи нас, Боже, від здійснення наших мрій…» …Учора стався перелом: вона нарешті спромоглася приготувати каву. Вперше за весь тиждень.

Чоловік увійшов до кухні й здивовано підняв брови: — Я чую запах кави?

Не дивно: увесь тиждень каву робив він. І решта теж, від застеляння ліжка до прання.

А вона цілими днями тинялася по хаті — вмикала й вимикала телевізор, незрозуміло для чого перекладала речі у серванті, проводила пальцем по меблях, дивуючись, як багато на них пилюки, і безперестанку гадала, коли ж увірветься терпець її чоловіка і яку тоді кару він для неї приготує.

Відтоді, як він запросив її на власноруч приготовану вечерю, відтоді, як вона зрозуміла, що їй НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО постійно поратися по господарству, відтоді не могла примусити себе взятися до роботи. Переконувала себе, що повинна, що це входить у її обов’язки, та не могла.

А її чоловік залишався спокійним, мов удав, ніби у їхньому домі все йшло, як завжди, ніби йому зовсім не хотілося штурхнути її кулаком так, щоб аж стіна загула.

Вона постійно приглядалася до нього, сподіваючись, що робить це не дуже помітно, виходила зустрічати його увечері і вставала проводжати зранку, вона раптом почала згадувати своє напівзабуте життя у раю і лякалася, що все повториться спочатку.

Знати б, про що він думає…

Увесь минулий тиждень Влад думав про те, що його жінка щось підозрює. Проводжає його переляканими очима й зустрічає, пильно вдивляючись у кожен його порух, чекаючи… чого?

Щоб не бачити цих очей, він знову і знову цілував її… Хотів би, дуже хотів би мати можливість сказати їй: «Я ніколи тебе не скривджу», але, але, але… Пір’їну підняти важче, аніж скривдити жінку.

Скільки їх було, скривджених ним жінок?

Марія знову і знову поверталася до вчорашнього дня.

Ранок. Повільно сповзши з ліжка (яка зарядка, ви що?), кутаючись у простирадло — їй навіть ліньки було перевдягатися, а може, вона просто зненавиділа свій спортивний костюм, а купити щось інше ще не наважувалася, бо не можна за тиждень розсунути горизонти до безмежности, ті горизонти, які довго були звужені у чорний тунель, — так от, вийшовши у коридор і зрозумівши, що ванна зайнята, вона повільно посунула далі, зайшла знехотя в кухню, і, потираючи очі та щохвилі позіхаючи, засипала в кавоварку каву.

Ну от. А вона боялася, що цього вже ніколи не станеться.

Минув усього лише тиждень — і її руки затужили за роботою, її рукам не сподобалося неробство, вони прагнули творити, прагнули довести свою незайвість; якщо подумати, то її руки могли гори перевернути… якщо ніхто не стояв над ними з батогом.

Вона засміялася. Не робіть нічого із власної волі, раптом вам це сподобається!

Зайшов чоловік:

— Я чую запах кави?

Вона взялася руками в боки:

— Ти все робиш неправильно, Бармак, ти це знаєш?

Його губи були пекучі й солоні. Взяв за звичку цілувати її, коли йшов і коли повертався, і просто так, коли вони сиділи увечері у вітальні або йшли до кав’ярні, за розмовою і за переглядом фільму… неначе щохвилі мусив переконуватися, що вона біля нього.

Так було вчора, у неділю, а сьогодні… Ні, вона ще трохи побуде у вчорашньому дні, ще трішки, ще трішечки…

Перелом стався учора. Влад відкрив двері спальні — за давньою доброю звичкою без стуку, бо тільки ідіоти стукають у двері власної спальні і…

— Я йду… на це, як його… на пиво.

Він застряг на порозі, і так само застрягли всі його думки. Навіть ота сакраментальна, про пиво.

Потер око. Поліз до кишені за цигарками. Закашлявся.

Його жінка повернулася до Зоряниної дочки і мовила:

— Йому не сподобалося.

На що Зорянина дочка розпливлася від вуха до вуха.

— А по-моєму сподобалося.

Вона тримала в руках десь із п’ять помад. Гори косметики вкривали трюмо. У спальні кружляв запах… тополі.

Перед дзеркалом сиділа… Влад поквапливо вийшов, на ходу вибиваючи цигарку з пачки. Підведені зеленим чорні очі, темно-вишневі губи, звільнене від пут волосся…

Та що ж це коїться у його домі… дігітус квінтус манус?!![19] Куди домовики дивляться, повиздихали, чи що?!

Дійшовши до тераси, зрозумів, що усміхається сам до себе.

— Може, підемо на пиво? — надійшов Олександр. Взяв за моду навідуватися до них майже щодня.

— Запросто, — весело відказав Влад. — За чий рахунок?

— За твій.

— Олег правильно каже: мене завжди використовують усі, кому не лінь.

— Тоді за Олегів.

— Думаєш, він погодиться?

— А хто його буде питати?

Це було вчора, а сьогодні… а що сьогодні? Понеділок. Зрив програми. Вихід у відкритий космос.

Рано чи пізно це мало статися, хоча він і так протримався цілих два тижні і два дні, особистий рекорд спортсмена Бармака, вражаюче досягнення, нудьга могла зі страху кинутися навтьоки. Не кинулась.

…Влад подзвонив шефові й вимкнув мобільник, не дослухавши відповіді. Не треба було його жінці заводити розмову про село, зовсім непотрібною була ця розмова, все йшло так добре.

Кожному потрібно якось розслаблятись у цьому житті, де так мало любові. Кожен має своє хобі, свої пристрасті і звички.

Його спосіб не є найгіршим, але чомусь опісля завжди залишається гіркий присмак на язиці.

Він надіявся тільки, що вона не дуже страждатиме.

2. Вівторок

Ілона вирішила прийняти ванну. Липень як-не-як. Вибухова спека.

Від цієї думки мороз пішов поза шкірою, і, щоб зігрітись, вона швидко збігла білими сходами на перший поверх.

Цьому будинку, на її думку, не вистачало яскравості. Прикинувши, в яких кольорах вона б оформила тутешні стіни, Ілона постукала пальчиком до дверей ванни.

— Вилазь, Котя, твоя мишка скучила за тобою…

— А я й не замикав дверей, — долинуло з того боку. Ілона усміхнулась і ходою манекенниці увійшла до ванної кімнати.

Знову морозна хвиля пройшлася по хребті, і знову паскудне відчуття дряпнуло її загостреним уламком глечика, але у ванні сидів її Котя, розрівнюючи руками пухнасту, саме таку, як вона любить, піну і вказуючи на місце поруч із собою, і вона випустила хрестик із рук.

Те, що він задумав, дедалі більше приваблювало, причаровувало, прив’язувало її до нього, і навіть страх приємно лоскотав нерви.

Вона почала розуміти свою маму, яка все життя шукала в чоловіках саме таку родзинку.

— Коли ми підемо в підвал? — зашепотіла вона йому на вухо, обвиваючи руками шию. Знала, що цей жест йому дуже подобається. Відчувала, що з них вийшла б неперевершена пара…

— Ти кудись поспішаєш?

— Ні, але в мене руки сверблять від нетерплячки. Я ніколи раніше ТАКОГО не відчувала. Це ж недобре — те, що ми робимо?

— Ти ще маленька. Добре і погано — це казки для дітей, а я вже, як ти помітила, дорослий. Думаю, година її не врятує, як скажеш?

— Ти тут режисер…

Марія прокинулась і хвилину лежала, втамовуючи биття свого серця.

Уві сні було багато перевертнів, вони водили танок довкруж вогню, а вогонь розгорявся все дужче і дужче, аж поки не проковтнув місяць і зірки.

«Це всього-на-всього сон», — сказала вона собі, не розплющуючи очей. Приємно було лежати у своєму ліжку й думати про вчорашній день… ні, вже позавчорашній. Невже минула ціла доба?

Марія набрала у груди повітря і розплющила очі.

Віконце було заґратоване вигнутими, закрученими на кінцях металевими прутами — мабуть, для захисту від злодіїв. Крізь прути проникало багато світла — аж забагато, як на підвальне приміщення. Власне, не підвальне, а напівпідвальне, — у таких приміщеннях колись полюбляли влаштовувати майстерні й підпільні друкарні.

Ілона торкнулась губами його губ і пірнула під воду. Все йшло, як по маслу. Маруська навіть не встигла зрозуміти, що сталося.

Випірнувши, Ілона обтерла руками волосся і всім тілом притулилася до свого Коті.

— Що з тобою, Лялю?

— Зігрій мене.

Надворі липень, а вона чомусь постійно мерзне.

На стінах підвалу — шпалери, стилізовані під обвиту плющем цеглу. Досить реалістична ілюзія — поки не торкнешся її рукою. А якщо дивитися на ці шпалери другу добу поспіль, починаєш тихо ненавидіти цеглу, гарно обвиту плющем.

Двері кількох комірчин ховаються під цією несправжньою кладкою так старанно, ніби зберігають за собою небачені скарби, тільки круглі ручки видають їх місцерозташування.

Перевірити, що ховається за тими дверима, нема змоги. Та й нема бажання.

«Що робити, коли нема роботи?..» — крутилося в голові, а вона ніяк не могла згадати, звідки взялися ці слова.

«Зарядку, треба робити зарядку. А ще треба чистити зранку зуби. І вмиватись. І…»

…Це сталося у понеділок зранку. Вони обоє сиділи у кухні: чоловік докінчував сніданок, вона — миття посуду.

— Я б хотіла поїхати до твоїх батьків. Що ти на це?

— Поїдемо, аякже… при нагоді.

— Я б хотіла, щоб вони мене познайомили з тією жінкою… пам’ятаєш, вона приходила до нас на весілля. Здається, ваша сусідка із села? Мені б дуже хотілося з нею поговорити.

Її чоловік одразу змінився на виду.

— Колишня сусідка. Батьки давно переїхали у райцентр. А… навіщо тобі?

— Розумієш, вона сказала тоді щось дивне, а я не можу згадати що. Це застрягло у мене в голові й не дає спокою…

Він мовчки вийшов із кухні, не допивши кави. Не попрощавшись. Просто вийшов, немов із порожньої аудиторії.

Вона взяла губку для миття посуду і… жбурнула її у раковину: так далі не могло тривати. Вибігши з кухні, швидко спустилася сходами вниз і… наштовхнулась на свого ворога в передпокої… і глянула йому в очі — ХОДИ СЮДИ — й одразу помітила, як знайомо змінився його погляд, як проглянув крізь його зіниці удав.

Вона одразу провалилась у ніч хижаків і їхнього вірного слуги вітру і позадкувала — одна сходинка, друга, третя, — а він, немов прикутий до неї ланцюгом, посунув слідом. Ось вони заходять у підвал, ось напівтемрява огортає їх, — майже як тоді, у листопаді, в якому швидко темніє, — але цього разу вона не біжить, їй осточортіло втікати, треба нарешті з’ясувати, чи хоче вона того самого, чого хоче він… Цього разу вона дозволяє йому наблизитись і прошепотіти їй на вухо: «Я дурію без тебе», але коли він спробував, коли тільки спробував її поцілувати…

Сміялася вона, щоб не збрехати, хвилин із десять. Так вона сміялась останнього разу в далекому дитинстві.

Вона НОРМАЛЬНА і їй подобаються НОРМАЛЬНІ чоловіки. Треба ж було стільки часу зволікати, щоб дізнатися про себе таку просту істину!

Інколи ключ до свободи варто пошукати в собі. А це особливо важко зробити, якщо сам себе переконуєш, що ніякого ключа в очі не бачив.

…Марія озирнулась і пирснула від сміху.

Світ звузився до розмірів мишоловки, дверцята якої давно і надійно замкнулись; ось-ось надійде її ворог, щоб поглянути, як там поживає одна недолуга сіра мишка, — або не надійде, що є гіршим із варіантів, — а вона верзе щось про свободу… дуріє, мабуть…

— Ну що, ходімо побавимось у більярд? — мовив Котя, взуваючи капці й одягаючи махровий халат. Як він міг так просто про це говорити?

— А подати дівчині рушник? — грайливо простягнула Ілона руку з ванни.

Він одразу змінився на лиці.

— Ти знаєш, що я цього не люблю. Що-що, а рушник дівчина може собі взяти сама.

Підперезався і вийшов у коридор.

— Ти йдеш, чи ні?

— Так завжди!

Але вона вилізла, витерлась і одягнулася. Іншому вона б цього не пробачила, а йому… Вляпалася по вуха. А цікаво, мам, ти когось любила зі своїх чоловіків по-справжньому, чи ні?

Трохи подумавши, Ілона вирішила натягнути поверх сукенки светер. Чи так у всіх хатах зимно, чи тільки у цій?

У центрі підвалу стояв більярдний стіл; зелене сукно подекуди протерлося і мало на собі пропалені цигарками мітки. Кий, там, де його найчастіше брали до рук, потемнів і втратив глянц, кулі тулилися одна до одної неправильною купкою, і хотілося схопити цей кий і розтрощити цю купку на окремі атоми, і загнати ці атоми в лунки на віки вічні.

«Піти у ванну? Чи спочатку поїсти? А може, поспати?»

Від такої широти вибору замакітрилось у голові.

«Від харчів товстішають, а надмірне спання вкорочує життя».

Марія подумала й вирішила прийняти ванну.

«Тверезе рішення,» — похвалила вона себе і встала.

А сонце пхалося крізь ґрати, неначе йому було мало половини земної кулі, неначе воно поставило собі за мету освітити всі темні закутки планети і йшло на них в атаку з ранку до ночі.

За мільярди років це сонце знахабніло настільки, що лізло навіть туди, куди його не просили.

…Вони прийшли, коли сонячні рейки стали коротшими, повітря — гарячішим, а її мрії про ванну — майже нестерпними.

Мрії про їжу й ліжко бовваніли поки що на задньому плані.

Вони прийшли вчасно.

— Як ти тут? — спитав він, беручи кий і торкаючись ним її підборіддя. — Які будуть побажання, зауваження, говори, я уважно слухаю.

Мав на собі махровий халат і капці на босу ногу. Значно повеселішав із того часу, як вона його бачила востаннє. Від учора.

Як мало треба людині для щастя.

— А може, ти хочеш вибачитися? Вчора ти поводилася не найкращим чином. Наді мною не можна сміятися.

Кий почекав хвилю, а тоді з розгону вдарив по кулях — білі розлетілися, червона гойднулась, але лишилася на місці.

Дівча аж підскочило. Сукенка на бретельках, светер і шкіряне сабо. Трималося на відстані, але очі захоплено стежили за всім, щоб бува чого не пропустити.

Тому, напевно, він її не чіпав. Людям подобається, коли ними захоплюються. І не подобається, коли над ними сміються. Ось і маємо результат.

— Лялю, не стій стовпом. Винеси відро і принеси їсти.

— Мені здається, Котя, що їй потрібна ванна.

Дали один одному прізвиська і не відступали від них. Правильно. У таких справах краще замаскуватися. Навіть від себе самих.

— Тобі потрібна ванна? Мовчить. Отже, не потрібна. Лялю, я кому сказав?!

Дівча схопило відро і побігло нагору. Так не хотілося нічого пропускати, а доводиться.

Він присів перед нею навпочіпки. Його голос був тихий, заколисуючий.

— Невже ти мене зовсім не ревнуєш? А я так бісився, коли бачив вас разом. Ну чому ти мовчиш? Ображаєшся? Як довго, по-твоєму, я мав терпіти твоє ставлення до мене? Ти подумала, що я теж маю право ображатися?

Сонце тупцювало навшпиньках під самим вікном. Полудень. Підвальні стіни оббиті теплоізоляційним матеріалом, тому трохи зберігають прохолоду. Але не в липневий полудень.

На сходах затупотіли кроки.

Він одразу випростався і заходився грати в більярд. Мовчки. Удар ішов за ударом, паузи коротшали, темп наростав, уже не мали значення якісь там правила гри, — як часто вони псують людям життя, оті вигадані кимось правила, як приємно порушувати їх, коли ти кий, і наскільки меншою стає приємність, коли ти раптом опиняєшся на місці куль і правила починають порушувати А щодо тебе, — кулі перелякано розбігалися, сліпо натикались одна на одну, безцільно рикошетили, ховались у лунках і… настала мить, коли стіл спорожнів.

Її ворог уперся долонями в зелене сукно, постояв хвилини з три, знову взяв кий, і повернувся до неї.

Не варто було його нервувати.

…Вони залишили підвал, коли сонячні струни видовжилися, повітря охололо до стерпних температур, мрія про ванну відійшла на другий план.

Марія взяла пляшку з мінеральною водою і зробила ковток. Тепла.

«Що ж…» Вона перевернула пляшку над головою і вилила всю воду на себе. «Як ті люди живуть у республіці Чад?..» — сплило в пам’яті, але вона ніяк не могла пригадати, звідки ці слова.

Біда підповзла ближче, старанно оминаючи плями світла на підлозі. Ще зовсім недовго чекати. Навіть могутні фортеці падали від облоги, а що порівняно з ними людина?

Влад потягнувся всім тілом так, що хруснули суглоби, подивився з-під руки на сонце — вже вечір, цілий день за спиною, перший день, який він прожив небезцільно, хоча й не розумів своєї цілі, але якщо чогось не розумієш, то це не означає, що його нема, — усміхнувся власним мудруванням, постояв і… зітхнув: «Знаєш, хто ти? Ти НЕНОРМАЛЬНИЙ».

3. Середа

Підлогу підвалу застеляв зелений із сірою мжичкою ковролін. Приємний, нічого не скажеш, хоча справжні килими, панове євроремонтники, — традиційні, натуральні, з ворсом — набагато приємніші, а головне — м’якші від нього.

Але від добра добра не шукають.

Марія змусила себе сісти.

Сонце тягнулося до більярдних куль і ніяк не могло дотягнутися. Учора їх акуратно поскладали трикутником на місце, і ніщо не нагадувало про вчорашній розгром.

Спина затерпла, думки розповзалися, мов гнила капуста… а союзник блукав світами Божими, геть забувши про неї.

Марія скоса глянула на миску з учорашнім супом і відсунула її ногою так далеко, щоб уже не можна було дістати.

Учорашній суп тому так і називається, що його треба було їсти вчора, а не сьогодні. Сьогодні скислий суп може з’їсти хіба що дуже голодна людина, а вона… зовсім вона не голодна, просто не має чим зайнятися.

Ну не звикла вона їсти суп без ложки!

Доведеться звикати. Чує її серце, що дівчаткові сподобалася ця гра, і сьогодні їй знову підсунуть чергову порцію супу без ложки.

Марія пройшлася вперед-назад.

Вона переоцінила свої сили і недооцінила силу почуттів п’ятнадцятирічної панни. Ілона, яка весь тиждень тихо жила собі особняком на другому поверсі, нагодилася саме вчасно й побачила, як господиня сміється з її коханця, — виявляється, вони вже тиждень жили разом, просто тут, у неї над головою, а вона нічого про це не знала, — і запалала «праведним» гнівом.

Не смійтеся відважно в лице ворогу, якщо перед тим не перевірили, чи не причаїлось у вас за спиною дурне мале мишеня.

Воно ще прозріє, біда в тому, що прозрівши, воно може накоїти ще більших дурниць.

…Від ходіння туди-сюди замакітрилося в голові, а світла в кінці тунелю все не було.

Цікаво, що вони брешуть тим, хто запитує про неї? Кудись поїхала, коли буде — не сказала…

Марія прислухалась.

У цьому підвалі було дуже тихо. Звукоізоляція винна чи ще щось, але здавалося, ніби підвал міститься у чорній дірі поза часом і простором. В епіцентрі смерчу.

Вони прийшли вчасно. Ще хвилина самотності — і вона кинулася б їм до ніг. «Випустіть мене звідси…»

А може, й ні. Ніколи точно не знаєш, де пролягає твоя остання межа.

Ілона спохмурніла.

Маруська сиділа, підібгавши ноги, заплющивши очі, притулившися спиною до стіни, а згори, з вікна, яке висіло просто над її головою, падав стовп світла і вкривав її собою з голови до ніг. Спокійна, як двері, а після вчорашнього мала б шизіти, падати їм до ніг і благати: випустіть мене звідси…

— Чому ти нічого не їсиш? — Котя присів на край столу, постукуючи києм по мисці з супом. — Я не хочу, щоб ти захворіла. Ти повинна їсти.

Він теж поводився не так, як мав би. Дивився до неї, як ідіот… а кий заворожував, притягував зір, хотілося знову відчути в руках його силу і міць.

— Ти сподіваєшся, що він прийде і врятує тебе, так? Ми теж сподіваємося, але він усе не йде і не йде. Лялю, ти весь час забуваєш про свої обов’язки…

«А ти міг би не бути таким щасливим, коли дивишся на неї…»

— Вже біжу!

Вона побігла нагору, знову залишивши їх сам на сам, і думка, від якої мороз ішов по шкірі, переслідувала по п’ятах.

«Він якийсь ненормальний».

Влад усміхнувся і сів зручніше.

Радість розпирала його — непояснима, ірраціональна, НЕНОРМАЛЬНА радість, розумів, що так не можна, але нічого не міг з собою вдіяти.

«Боже, як добре…»

Була б його воля, зупинив би час і залишився б тут назавжди, але десь у закапелках свідомості вже визрівала думка, що скоро все скінчиться, і він знову перетвориться на звичайну, трохи нудну, хоча загалом непогану людину. Поки що гнав цю думку подалі.

Може, є десь ліки від його хвороби, але номера тієї аптеки нема в жодному довіднику.

Сьогодні був невдалий день.

Ілона зрозуміла це, побачивши, як до їхнього дому наближається орангутан-альбінос. Від одного його вигляду Ілону пересмикнуло.

— Котя!

— Бачу! Не бійся: у підвалі подвійні двері, ніхто нічого не почує. Та не трясись ти.

— Зимно.

— Я вийду через терасу. Постарайся його не розізлити.

… — Що робить Зорянина дочка у домі мого друга?

— Володимир Григорович мені дозволив. Запитайте у нього…

— Де він?

— А я звідки знаю.

— На роботі його нема, мобілка не відповідає…

— Поїхав звідси у понеділок увечері, куди — не сказав.

— А де його жінка?

— Я їм що, нянька?

Альбінос обійшов усі кімнати, але знайшов один великий пшик. Так йому й треба!

Зимно було тут, так зимно, що ноги відмовлялися йти.

Зі стелі підвалу звисала люстра у формі зрізаного конуса. Коли нагорі хтось гучно ходив, вона тихо гойдалася, немов протестувала. Коли її вмикали, вона матово освітлювала більярдний стіл і невеличке коло навкруг нього, дозволяючи всім, хто поза колом, насолоджуватися темрявою.

Але її рідко вмикали.

…Перша вечірня зірка великою краплею срібла повисла на фіолетовому оксамиті неба.

Вона припала до ґрат обличчям, і світло далекої зірки відбилося у її зіницях…

«Правильно. Трохи романтики навіть трилеру не зашкодить. А насправді ніяких ґрат нема. Ти сидиш на терасі, попиваєш вино і додумуєш закінчення до свого невдатного трилера».

Марія вчепилась у металеві прути руками. Вперше за багато років у її ніч нарешті заглянули зірки, а вона не мала з ким поділитися своєю радістю.

Довкола одного з металевих прутів обвивався кінець ланцюга, скріплений невеличким, але міцненьким висячим замком. Другий кінець за допомогою такої самої колодки кріпився до нашийника — шкіряного, добротного, з металевими заклепками. І ніби ланцюг не дуже дошкуляв, і нашийник охоплював шию достатньо вільно, а так хотілося кричати, що в голові макітрилось.

Марія вхопила ланцюг і рвонула його на себе. Потім ще раз і ще. Брязкіт і скрегіт металу заполонили підвал, а вона ніяк не могла зупинитись.

У першу ніч усе виглядало інакшим: здавалося, ось-ось надійде її союзник і врятує її, а зараз…

Третя ніч — це як третє бажання, треті півні, третя голова змія. Доки її не відрубаєш, доки не загадаєш останнє бажання, доки не дочекаєшся тих найголосистіших півнів — не дізнаєшся, хто ти і навіщо ти є…

Двері рипнули, клацнув вмикач і — зірка згасла, засліплена штучним світлом. Не можуть співіснувати разом зірки й ліхтарі, вона помилялася. Кожен обирає собі світло до смаку.

Кий легко і радісно ліг у руку нічного відвідувача. Марія здмухнула пасмо волосся, яке впало на очі. Була привчена тримати очі відкритими, навіть якщо понад усе хочеться замружитись і відвернутися до стіни.

Щось схоже на повагу майнуло в очах навпроти.

Біда лизнула свою жертву в руку. Її радості не було меж.

4. Четвер

— Ти знаєш, мені здається, що я одужую. Серйозно. Я став помічати інших людей, мені цікаво, що діється довкола, а раніше для мене важливо було тільки те, що діється в мені. Я спокійно сплю, вже третю ніч мені не сняться жахи, а вони снилися мені завжди, — навіть якщо я їх не пам’ятав, я прокидався з гірким присмаком у роті…

Уявляєш, минуло лише три доби, а що буде далі? І все тому, що ти не відвертаєшся від мене, не закриваєшся і не підсовуєш під двері меблі; невже ти думаєш, я не помічав, як ти на мене дивилася, ні, ти нічого не казала, але ти дивилася так, ніби я якийсь вовкулака, а не людина; ти здригалася, коли я підходив до тебе, ніби я збирався на тебе накинутись, а коли ти подавала мені на стіл їжу, мені здавалося, що це отрута; хоч би що я робив для тебе, хоч би як я старався, ти все одно мовчала і думала про своє. Ти ніколи-ніколи не питала мене, як я почуваюся, як минув день, які в мене плани на майбутнє, ти завжди чекала від мене найгіршого…

Знаєш, мені інколи хотілося роздерти тебе на шматки. Серйозно. Але хіба я хоч пальцем тебе колись зачепив? Пам’ятаєш, як ти плакала, а я хотів тебе втішити, але ти… я досі пам’ятаю твої слова… ти мусиш забрати їх назад, бо ти не мала права так зі мною говорити. Це ти в усьому винна. Якби ти не втекла тієї ночі, я б тобі пояснив, що я нікого не збирався кривдити, просто… просто так треба було. Ти була така… недосяжна, тому я мусив шукати когось іншого…

Ти знаєш, ти зовсім по-іншому тепер на мене дивишся, зовсім не так, як тоді. Але я ще не готовий тебе випустити, я боюся, що ти знову втечеш і в нас більше не буде можливості поговорити. Я ще дещо маю тобі сказати…

Він сидів на підлозі за два кроки від неї, привалившись боком до стіни, і сльози котились у нього по щоках.

Порошинки танцювали у снопах світла тільки їм відомий танок.

«Треба ж… — ні з того ні з сього подумала Марія. — Треба ж…»

Звільнений від тягаря, Влад почувався себе так, ніби стояв на найвищій вершині світу, а під ним розстелялися безкраї зелено-блакитні простори…

На краю цих просторів сірою мишкою шаруділа тривога, але він був занадто щасливий, щоб звертати на неї увагу.

Набрав у груди повітря і з насолодою почекав, поки легені відберуть з нього увесь кисень. На душі плюскотіла тепла погожа днина.

Він увімкнув мобільник і той одразу затьохкав, щоб помститися господарю за довгі дні вимушеного мовчання. Почалося.

— Ти де?

— Привіт, Олежику.

— Сьогодні у нас четвер, я видзвонюю тобі з понеділка, а ти говориш мені привіт?!!

— Ну гаразд. Радий тебе чути, Олежику, як ся маєш, що нового? Це годиться?

— Мені не подобається твій тон.

— А що з моїм тоном?

— У моєї малої з’являється такий тон, коли вона щось накоїла, а я про це ще нічого не знаю, і вона старається наперед мене улестити, мовляв, усе спокійно, таточку, я найчемніша дитина у світі. Правда, що ти поселив у себе Зорянину дочку?

— Правда, а що?

— Вона дуже схожа на свою маму…

— Я помітив це, дякую.

— А що твоя дружина каже? Вона вам не заважає?

— Ти про що?

— Владе, ми ніколи не втручалися в особисті справи один одного, але недавно один дебіл приставав до моєї малої, і знаєш що? Якби я його наздогнав, я б його прибив. Ти мене чуєш?

— …Я тебе добре чую.

— Де ти був, коли тебе не було? Я вчора заходив.

— Може, тобі звіт скласти, у двох примірниках?

— Я зараз приїду. Якщо я тебе не застану… краще, щоб я тебе застав.

— Олежику, давай краще я до тебе… Ти вже вдома?

— Мої красуні поїхали на море. Чекаю.

«А може, спалити цей телефон і завести собі замість нього поштового голуба, екологічно чистий крилатий зв’язок, вліт і виліт безкоштовно. Чому мовчите, куме? Пальцем біля скроні крутите? Ну, крутіть, крутіть…»

Але тривога зашурхотіла гучніше, зводячи голос радості нанівець.

Ілона знову визирнула у вікно: білий «Опель» стояв під будинком уже досить довго, але водій чомусь не спішив відчиняти дверцята.

Ілона озирнулася. Смерть тихо шипіла, виповзаючи відразу з пятьох відкритих на повну котушку пальників газової плити.

Дверцята духовки для кращого ефекту були опущені донизу, і ніщо не заважало смерті — невидимій і невгамовній — наповнювати собою закритий з усіх сторін простір.

Швидко сіла за стіл, не спускаючи очей із запальнички, яка лежала просто перед нею і чекала, коли ж нарешті викрешуть із неї довгожданий вогонь.

А ворог усе не йшов і не йшов…

Ілона знову й знову поверталась у п’ятницю шістнадцятого червня — дата, яку вона пам’ятатиме до кінця життя, тим більше, що до цього кінця не так уже й далеко.

Мама була як ніколи схвильована, і постійно поправляла ідеальну на її погляд зачіску і не менш ідеальний макіяж. Її мама була шалено вродливою жінкою, і це не тільки її судження.

Скільки Ілона себе пам’ятала, мама завжди кудись ішла, одягнена в нереально-яскраві кольори, намальована, напарфумлена, а дівчинці так кортіло дізнатися, куди ж це мама йде без неї. «Я шукаю собі зірку до пари,» — відповідала вона на її запитання.

І от цього дня мама, здається, чекала когось особливого.

Ілона не збиралася нічого пропускати, хоча мама ще зранку попередила, що з восьмої години квартира має бути повністю в її розпорядженні. Зачаївшись на сходах поверхом вище, Ілона приготувалася чекати.

…Запах газу заважав їй, хотілося негайно від нього відгородитися, заховатись у мишачу нірку і зацементувати її ззовні… Ілона присунула запальничку поближче до себе, щоб схопити її одразу, як тільки він прийде. «Не можна бавитися з вогнем», — товкли дівчинці у школі і вдома, а не розуміли премудрі дорослі, що робити те, чого не можна, — найбільший кайф…

Яке ж було її здивування, коли о восьмій годині до їхніх дверей підійшла якась жінка! Мама відкрила їй і з радісною посмішкою впустила досередини.

Яке розчарування! А де чоловік маминої мрії? Ілона почекала ще майже з годину і, нічого не вичекавши, пішла на вулицю.

Коли зайшла за ріг будинку, з-за повороту виїхав білий «Опель» і зупинився просто перед їхнім під’їздом.

Ілона звернула на нього увагу, тому що водій, вийшовши з машини, жадібно вхопився за пачку цигарок — якби міг, викурив би їх усі нараз, — дивно, що він витягнув, не витягнув, а вибив із пачки лише одну цигарку, сперся ліктем на кузов і так, щосекунди затягуючись, стояв і дивився на вікна їхнього будинку.

Чекав на свою союзницю! Тепер Ілона була в тому певна. Вони змовилися знищити її маму, щоб вона не перешкодила їхньому одруженню. Першою пішла ота кікімора, яка мізинця маминого не варта, пішла, щоб споїти маму, а тоді передати естафету своєму чоловікові, а вже він… Ілона мерзлякувато зіщулилася. Вона не могла собі пробачити, що покинула свій пост і не перешкодила їхнім задумам.

Зате тепер вона збиралася влаштувати їм справжній Армагедон. «Ти будеш вдоволена, мам. Твоя дочка зробила все, що могла».

…У ту п’ятницю, вдосталь поблукавши містом, Ілона повернулася додому близько дванадцятої, не збираючись ночувати у старушенції зі сморчком. Татові батьки дратували її до нестями.

Спочатку вона чемно подзвонила і досить довго чекала на площадці: якби мама була зайнята, вона б вийшла і сказала про це. Відчинивши двері, Ілона побачила, що світло увімкнене, обережно пройшла у вітальню і… завмерла: підлога довкола столу була всіяна потрощеним посудом, ваза з ікебаною перевернута, килим зсунутий з місця, на столі, притиснута підсвічником, лежала записка: «Я полетіла до сестри у Владивосток. Зв’яжуся з тобою, як тільки зможу.

Мама».

Ілона гарячково обнишпорила всі закутки: під батареєю знайшовся мамин хрестик із гематиту, на кріслі, прикритий скатертю, тому напевно забутий мамою, лежав старий потертий зошит — «Увага! Це щоденник Зоряни Короленко! Хто його візьме без дозволу, того спіткає страшна кара!»… мамина сукня, розкішна чорна сукня, яка так пасувала до її пшеничного волосся, шматою валялась у смітнику.

…Від газу розболілася голова, Ілона стиснула запальничку в руці, а другою витягла пачку «Бонду». Нехай її ворог трохи попітніє, коли вона почне сигарету виймати… Машина стоїть під будинком, мав би вже піднятися сюди. Боїться? Щось відчуває?..

Вона справді зробила все, що могла.

Розшукала власника білого «Опеля», — номер авто був досить простим, а вона мала відповідні знайомства в УВС, таточко її рідний там працює, урод з уродів, але щоб позбутися настирливої доці піде на все; вона навідалася спочатку в поліклініку в стоматологічне відділення — інкогніто, прицінюючись до майбутньої жертви, прилаштовуючи свій палець до спускового гачка; потім вона прийшла до його домівки, озброєна по вуха, готова перетворити його життя на пекло, але дім цей, як виявилося, вже мав свого охоронця, і довелося терміново змінювати стратегію й тактику; тоді вона побігла до тренажерної зали, де весь вечір займалася так посилено, що другого дня все її тіло вкривали синці, сфотографувала себе у різних ракурсах і підсунула бабулі ідейку про шантаж; коли ж і цей задум провалився — стоматолог заплатив, не моргнувши оком, причому стільки, скільки вважав за потрібне, та ще й лікером її пригостив і за цигарками послав, не боячись, що вона втече, — тоді вона зіграла роль бідної падчірки і майже законним шляхом переселилась у дім ворога, щоб знайти шпарку в його обороні… Але спочатку треба було знешкодити його дружину. Минув цілий тиждень, перш ніж їй це вдалося.

«Ти своє дістала, кікімора, — замерзаючи від однієї думки про майбутній вогонь, прошепотіла Ілона. Руки до цього часу відчували тепло кия, серце досі стискалося від пережитого задоволення. — Тепер на черзі твій коханий чоловік. Я розмажу його по стіні, будь певна».

Хай згорить він у нещадному полум’ї, хай усе, що може горіти, згорить!

Коли Влад нарешті відважився вийти з машини і відімкнути двері свого дому, на нього війнуло тишею, яка мала в собі дивний присмак. Що за присмак, він зрозумів, коли відчинив двері кухні.

Газ бухнув йому назустріч, в’їдаючись в очі і в легені, але він не кинувся рятувати свій дім від смерті, він став на порозі і втупився в Зорянину дочку.

— Тобі привіт від Зірки. Я закурю, ніхто нічого не має проти? — усміхнулося дівча.

— Вона почала багато курити. Твій вплив, Володимире Григоровичу, — Олександр надійшов ззаду, підштовхуючи його до столу. — Та ти проходь, не соромся, як-не-як дім твій.

Зорянина дочка сиділа з поки що не запаленою цигаркою в одній руці і поки що не працюючою запальничкою в другій.

Поки що у нього був шанс. Невеличкий. Менший за найменшу мишку.

«Про мишок потім».

— Я теж закурю, гаразд?

Влад неквапом сів на диванчик, поплескав себе по кишенях, витяг свої улюблені, вибив із пачки одну цигарку — останню, треба збігати купити, хоча навіщо мерцю цигарки? Для приколу хіба, — взяв цигарку в зуби, знову поплескав себе по кишенях і… зітхнув.

— Хтось мені дасть припалити?

Треба визнати, що якийсь час вони заворожено стежили за його маніпуляціями: дівчині вже паморочилося в голові, тому вона час від часу стріпувала нею, а хлопцеві нічого, тільки от частенько поглядає на терасу, — прикидає, чи встигне добігти? Наївний.

— Засохни, урод. Зараз ти попрощаєшся з життям, але перед тим відповіси за все зло, яке ти зробив, поняв?

У якому фільмі вона це вискіпала?

«Скільки часу йде газ? А яка різниця?..»

— От тільки візьму сірники…

— Сидіти! Не думай, що встигнеш раніше, ніж я клацну запальничкою.

— О, в тебе ж є запальничка. Позич. Усім засудженим до страти дозволяють викурити останню цигарку. Принаймні у фільмах.

— Ти що мелеш? Думаєш, я жартую? Ну давай, починай лахати, а я подивлюся, — провадило своєї дівча.

А хлопець потихеньку-помаленьку потягнувся до виходу. Перікулюм ін мора.[20] Латини не вчив, а знає.

— Не встигнеш, — зронив Влад.

— Що?

— Не встигнеш подивитися. Не доживеш. Холодильник увімкнений, пробіжить іскра — і все. До запальнички справа не дійде.

Олександр за спиною дівчини витріщився на невинний холодильник і враз опинився біля дверей на терасу.

— Лялю, давай закругляйся.

— Він згвалтував мою маму. Я не випущу його живим.

Влад потер око. Дівча піднесло запальничку до цигарки, яку елегантно тримало двома пальчиками, і хижо усміхнулося. Принаймні думало, що хижо. Насправді — вимучено і посинілими від перенапруження губами.

«Добре, що Олег не приїде, рано ще йому робити свою жінку вдовою. Годилося б передзвонити і перенести зустріч».

— Чи ти хочеш сказати, урод, що я брешу?

— Ні, не брешеш.

— То ти її згвалтував?

— Аякже ж… ти все правильно говориш, але тобі не обов’язково через це вмирати. Залиш мені запальничку й біжи звідси.

— Чекай, я хочу знати, як це було. Я бачила, як у п’ятницю шістнадцятого, близько дев’ятої години вечора ти під’їхав на білому «Опелі» до нашого будинку, що було далі?

— Як що?

— Я тут ставлю запитання! Відповідай.

— Ну, я піднявся до вашої квартири, твоя мама відчинила двері, запросила увійти, а далі… ти сама можеш уявити, що сталося, твої синці виглядали досить правдоподібно.

— Тут ми говоримо про тебе і тільки про тебе! Я хочу почути, як ти це робиш. Я читала мамин щоденник: ти і п’ятнадцять років тому був не зовсім нормальний.

«Запізно ми його спалили, куме. А може, справді, рукописи не горять?»

— Коли я все розповім, ти побіжиш на вулицю, гаразд? Швидко побіжиш, не озираючись.

— Говори, урод.

— Дай згадати… Я вдарив її, точно, вдарив.

— Як? Скільки разів?

— П’ять… чи шість, не пам’ятаю. Як? Звичайно. У багатьох детективах це детально змальовано, я не письменник, я не вмію…

— За що? За що ти її?

— Розумієш, вона мені дуже подобалася, вона гарна жінка і…

— Брешеш!

Вони обоє здригнулися. Олександр, про якого вони й забули, стояв біля дверей на терасу, і очі його, такі невиразні раніше, набули якогось особливого блиску.

— Він бреше!

Влад навіть образився б, якби вмів ображатися.

— Я не брешу, вона мені справді подобалася, вона…

— Брешеш! Хочеш виглядати крутим за чужий рахунок? Не вийде! Ти не зміг би її вдарити, навіть якщо б вона живіт надірвала, сміючись із тебе. Що з того, що вона гарна? Всередині вона така, як моя мама, як усі вони: монстр, упир, який висмоктує з чоловіків кров, а потім викидає їх, як подерту ганчірку!

Зорянина дочка повільно поклала свою зброю на стіл. Але все ще сиділа прямо, не обертаючись. Ну давай, хлопче, давай.

— Котя, ти… ти не кажи такого, бо я… повірю…

— Слухай, Лялю, що було — минуло, твоя мама сама винна, вона була п’яна, сміялася з мене, казала, що моя сестра мізинця її не варта, хвалилася своїми подвигами, читала свій щоденник… вона й про тебе дещо прочитала, Володимире Григоровичу… Вона казала, що ти мав приїхати, а не приїхав, злякався.

— Звідки… звідки ти знаєш мою маму?

— Нізвідки. Я побачив, що Маша кудись іде, і пішов за нею. Нас тільки двоє залишилось, я мусив її охороняти. Що вона стільки часу робила у тій квартирі? Я мусив це з’ясувати. Я подзвонив, а твоя мама відчинила. Я міг щось вигадати, але я сказав правду, я сказав, що я брат тієї дівчини, яка щойно сюди приходила. Вона сама мене впустила! Усі жінки страшенно тупі… Тоді я вперше почув про ваше весілля, але я не повірив у це. Маша, як завжди, була вдома, нічого не змінилось… А в суботу… в суботу вона вийшла нібито в магазин, вийшла і не повернулася. Ви не мали права так мене кинути! Я всю суботу її шукав! Я бігав по місту, як ненормальний! Добре, що я додумався піти в ЗАГС і знайти фотографа, який вас фотографував, і взяти у нього твою адресу, стоматолог…

До речі, Лялю, я бачив, як ти сиділа в той день на сходах, я був біля ліфта, ти на мене не звернула жодної уваги. Ніхто на мене не звертав уваги…

Дівча повільно повернулося до тераси… і Влад схопив зі столу запальничку.

— Забирайтеся звідси, бігом!

Він не пам’ятав, як подолав відстань до газової плити, а звідти до вікна, як закрутив пальники і розчахнув віконниці, — вибило ті хвилини з пам’яті, немов пробки з мережі, — але очі, вкриті червоною сіткою судин, і шерхлі губи, так схожі на Зорянині, пам’ятатиме, мабуть, до кінця життя.

Бо слова, які злетіли з тих губ, змусили його сягнути по цигарки — жест механічний і водночас магічний, що обіцяє заспокоєння в критичні моменти життя, жест, відпрацьований роками до досконалости… і лише в останню мить, вже схилившись над запальничкою, він завмер, усвідомивши, що робить.

— У підвалі. ВОНА У ПІДВАЛІ, — сказала йому… Ілона, так, Ілона. Зоряна тут ні до чого. То була його помилка — бачити у цій дівчині своє колишнє кохання. Чуже ім’я з самого початку мов жалюзі закривало від нього її суть.

Усе й усіх треба називати своїми іменами. Усе й усіх.

«Я, Володимир, беру собі тебе, Маріє, за жінку і присягаю…»

Як просто. Чому ж він досі не може назвати її на ім’я?

І чому йому так важко спускатися зараз у свій підвал?

— Я такий радий, Лялю, такий радий. Маша знову зі мною говорить. Ти знаєш, скільки років вона зі мною не говорила? Десять. Серйозно. Маша сказала, що ти їй одразу сподобалась, що вона в п’ятнадцять років була такою самою, як ти, і що ти мене любиш, це одразу видно, так вона сказала… Я подумав… Лялю, переїжджай жити до мене. Просто зараз. Я живу біля самого Високого Замку. Тобі там сподобається. Що скажеш?

— Іди, Котю, йди. Я… я тебе дожену.

Страх робить із людьми жахливі речі — потьмарює розум, відбирає мову, підтинає коліна; поки він дійшов до підвалу, страх сто разів устиг сказати йому: «не йди туди, не йди, ну не йди…»

А в підвалі на нього накинувся Олег.

— Я тебе приб’ю, виродку! Я усе тут перевірив, окрім підвалу, твого улюбленого підвалу. Я стільки часу ламав голову над тим, що ти зробив Зоряні, але це… це… Яка ж ти все-таки скотина!

«І чому вони всі мене обзивають? — знову спробував образитися Влад, але Олег так відчутно трусонув його, що охота ображатися пропала. — Та нехай обзивають, нехай… аби лиш усі були живі».

Остання думка страшно його розсмішила, але він не встиг розсміятись. Їх обох кинуло на землю.

— Сашо-о-о!!!

Вона закричала так несамовито, що він не відразу зрозумів, що означав короткий, майже безневинний вихлоп у них над головою. Зате коли почала обвалюватися стеля, потреба в поясненнях відпала сама собою.

Вона все-таки це зробила. Розмазала його по стіні.

Обеззброєна, посаджена на прив’язь, кинута союзником напризволяще… «Якщо ти хочеш повернути мою любов, Сашо, забудь, що ти маленький хлопчик, якого мама не пускає гуляти, і він — мамі на зло — потайки насипає у всі шафи і шухляди пісочок, за що, звичайно, карають мене, бо то я приносила тобі той пісочок із пісочниці. Так от, я не можу любити будь-кого. Мені потрібен бог — ні більше, ні менше. Чи зробив ти в житті щось, гідне бога?»

Чому він не кинувся навтьоки, як радив господар дому? Ще зранку він так би й зробив, але тепер…

— Йди, Котю, йди. Я… я тебе дожену.

Він відчинив двері на терасу і… зачинив їх, а Ляля, напевно, вирішила, що він пішов. Вона встала, взяла з полиці коробку сірників і одним рухом добула з неї вогонь, а тоді підпалила решту сірників. Коробка спалахнула, а він, замість того, щоб утекти, стояв, мов заворожений, і невідривно дивився на вогонь у її долонях.

І раптом помітив, що всі п’ять пальників газової плити знову відкриті. А ще помітив, що він, виявляється, стоїть не біля дверей, а біля вікна, і власноруч зачиняє розчахнуті віконниці… бо вона його про це ПОПРОСИЛА, а він не зміг їй відмовити. Як відмовити комусь, якщо ти бог?

Отямившись, Олександр машинально зробив крок до виходу. Ще можна було втекти.

…Коли він вибив із рук Лялі маленький смертоносний факел, коли впав разом із нею на підлогу, перевертаючи стіл і ховаючись за ним, коли накрив її собою, втекти вже не було жодного шансу. Вона пробувала відбиватись, але він міцно притискав її до підлоги, аж поки не відчув, як страшна сила підхопила їх, закрутила, вдарила об щось, понесла і нарешті жбурнула невідомо куди, а у вуха вдарив приголомливий гуркіт. Він не відпустив її й тоді, коли згори посипалося щось велике й важке, і навіть тоді, коли відчув, що з голови до ніг горить.

Тепер він знав, яка найбільша у світі зброя. Не вогонь, не ніж, не куля, і навіть не атомна бомба.

— Сашо-о-о!

Увесь світ був заповнений білим пилом. Коктейль із диму, гару, розтертих на порох фарб, клею і цементу виїдав очі й легені.

А де ж стеля? Влад, кашляючи і задихаючись, роззирнувся довкола.

Великий кавалок штукатурки, лежав поряд, сама ж стеля… Влад підняв голову. Тріщини вкривали її, мов гігантська павутина, а в одному місці крізь них просочувалася вода.

Знову пласт штукатурки полетів донизу, відкриваючи дріт, до якого кріпилася колись лампа, а тепер він оголено стирчав зі стелі, очікуючи, коли ж до нього добереться вода.

«Що ж ви наробили?»

Влад пішов у напрямку розмитого світла крізь білий туман і надсадний крик, аж тут на нього знову налетів Олег. Стовп куряви одразу побільшав.

— Ти куди… не наближайся до неї…

Хрипів, як астматик, але хватку мав таку ж міцну, як завжди.

Під руку, немов на замовлення, потрапив кий, і Влад навмання вгатив ним у напрямку звуку. Олег відстав. Молодець.

Але несамовитий крик затих, і страх знову завів своєї: не йди туди, не йди…

Влад закашлявся, що не дивно, коли дихаєш пилом замість кисню, помахав рукою перед носом, розганяючи білу млу і… нарешті побачив її. Скулившись під вікном, задихаючись, вона беззвучно ворушила губами, і він звідкілясь знав ім’я, яке вимовляли ці губи. Помітивши його, відвернулася до стіни й затулилась обома руками.

— Не чіпай її, — знову захрипів Олег, сунучи на них, немов гусеничний трактор по курній дорозі.

Треба було поквапитися.

Влад охопив її попід руки, притис до себе і поставив на ноги, намагаючись, щоб її обличчя опинилось навпроти вікна: крізь розбите скло линув подих свіжого вітру… вітру, який літав над руїнами його дому.

«Потім про це.»

— Відійди від неї, — прошипіло над самим вухом.

Влад заперечливо похитав головою. Він стискав її так сильно, що в якусь мить вона навіть перестала дихати.

Олег спробував відірвати його від неї, але… дзеленькнув ланцюг — і вони обидва завмерли.

— ЩО ЦЕ ТАКЕ? — спитав Олег.

У цю ж мить вона відняла руки від лиця і торкнулася ними його рук: він одразу послабив обійми.

— Ти про що?

— А ти не бачиш, Владе?

Він добре його бачив, цей звичайнісінький ланцюг, яким прив’язують собак і худобу, — не можна не бачити речі, які є просто перед очима, — але мозок відмовлявся визнавати те, що бачили очі, мозок категорично заперечував реальність, називаючи її абсурдною.

— У таких… — вона кашлянула, прочищаючи горло, але все одно її голос залишався тріскучим, надірваним, — у таких випадках істеричок зазвичай б’ють по лиці. Принаймні у фільмах.

— Із завтрашнього дня почну тренуватися…

Виявляється, його голос був нічим не ліпший.

Сирени пожежників заголосили на всю вулицю.

Його жінка взялася обома руками за металеві прути і притулилася лицем до ґрат.

— Побудь тут, — сказав він Олегові і відпустив її. Хитнулась, але втрималась на ногах. — Я зараз.

— Чекай, Владе. Ти можеш пояснити?..

— Ні.

Усі інструменти вивалилися з шафки, щойно він її відкрив. Довго, занадто довго шукав обценьки, ще довше йшов назад до вікна, — по коліна в пилюці, під заплаканою стелею, вздовж уцілілих, але все одно ні до чого більше не придатних стін… серце його дому билося з кожним кроком усе повільніше. Коли остання людина покине підвал, це серце затихне назавжди.

Олег щось схвильовано говорив його жінці, але що саме, він не чув, і вона, як йому здалося, теж. Обценьки попалися норовисті й ніяк не хотіли перекушувати кляту дужку замка. Олег спробував втрутитись, але, глянувши Владу в обличчя, відступив.

І тут вона стрепенулась — аж біла курява здійнялась із її волосся й повисла на мить ореолом довкола голови. Вхопивши його за руку, вона повернулася до нього й гарячково зашепотіла:

— Не бійся, вони нічого мені не зробили… чесне слово нічого… я все життя прожила з ним поруч, я знаю, як поводитися, щоб… щоб уціліти… Він навіть вдарити мене не зміг…

Вона тримала його руку в своїх долонях і, здається, не збиралась відпускати. І, як завжди, брехала йому в очі.

«Він навіть вдарити мене не зміг». А звідки синці на передпліччях?

— Я що, маю такий страшний вигляд? — спитала вона в нього.

Біле волосся, білі брови, білі вії, білий спортивний костюм… втома, яка в’їлася в шкіру давніше й глибше, ніж пилюка.

— Не плач, не треба плакати… — сказала вона йому.

Влад міцно замружився, а коли відкрив очі — одразу натрапив на дужку замка.

Нашийник упав їм до ніг, а вона все ще не випускала його руку зі своєї.

— Де ти так довго був, Бармак?

Чекав цього запитання, але сподівався, що оглухне й не почує його. Або оніміє.

— Як ви гадаєте, скільки років я запитую в нього це саме? — озвався Олег. — Наступного року виповниться п’ятнадцять. Відчуваю, що хтось із нас точно не доживе до наступного року: або я, або він.

Олег стояв, притулившись до стіни, весь білий з голови до ніг, і не зводив з нього своїх ангельських очей.

— А так, між іншим, ти мене вибачиш?

За вікном почулися кроки.

— Є там хто живий?!

— Ви що, з Марса летіли? — весело відповів їм Олег.

— Чому з Марса? — здивувалися надворі.

— Ну, деякі ангели живуть на Місяці й тому прилітають швидше, а вам, бідненьким, аж із Марса довелося чишкати. Давайте сюди півлітри і летіть собі далі!

— Бомжі якісь?.. — забурмотіли по той бік вікна.

— Хіба так можна? Ангели, а пляшку зажали.

— Не маю я ніякої пляшки, — ледь не плакали за вікном.

— Тоді помремо тверезими. Владе, то що ти надумав? Може, все-таки вибачиш, як-не-як п’ятнадцять років, ювілей? Ні, мовчи. Спочатку я знайду порядну пляшку — мінімум літр, а тоді ти скажеш мені все, що ти про мене думаєш. Маріє, ви приєднуєтеся до нас?

— Я не п’ю.

— Ха. Якби той марсіанський ангел не зажав пляшку…

— Не скигли. У мене там має бути… у сховку, ще з весілля.

— Іти мовчав?!!

— Ти сам мені наказав мовчати.

— Прошу всіх відійти від вікна, — почулося знадвору, і ангел з автогеном, опустивши забрало, заходився орудувати біля ґрат.

— Тут оголені дроти, ви вимкнули струм? — тільки тепер здогадався запитати Влад, але ангел його вже не чув. Зате на весь підвал лунало:

— Ти диви, так шарахнуло, а пляшка ціла. Мабуть, якийсь совісний ангел з лікеро-горілчаного робив. Правду кажуть старі люди: гомо орнат льокум, нон льокус гомінем.[21]

Олег сів на підлогу, вхопився за ніжку стола й одразу ж присмоктався до «Первака».

— Тепер я розумію, чому ви дома не ночуєте, — бадьорим дзвінким голосом озвалася жінка і, вислизнувши з Владових рук, заходилася кружляти по підвалу. Смог трохи осів, і тільки маленькі смерчики бігали за її ногами. — Кому сподобається, коли чоловік обіймається зі столом.

— Ви це на що натякаєте? — заусміхався Олег.

Десь щось падало, сипалося, грюкало… небезпечними звуками був заповнений навколопідвальний простір, а його друг і його жінка балакали між собою, немовби на кухні за чашечкою кави.

— Взагалі-то я рідко п’ю. Під настрій.

— Є настрій — п’єте, нема — теж п’єте?

— А що робити?

Вона розсміялася, не припиняючи свого кружляння. Влад підійшов до Олега і видер із його рук пляшку.

— Куди, я тільки почав!

Зробив довгий обпікаючий ковток, перш ніж наблизитися до своєї дружини.

— Правильно, Владе. У потерпілої еректильна фаза шоку. Виражене психомоторне збудження…

Вона дивилася на нього безтямними очима.

— Ти знаєш, що мені сьогодні Саша сказав? Він сказав, що бачив, як мама нібито щось вколола татові, від чого він помер. Ні-ні, я не п’ю. Хіба так можна? Тобто, хіба можна щось вколоти таке, щоб одразу вмерти? Так тільки у фільмах буває, а в житті ні, правда?

— Правда. Пий.

— Але все сходиться… я не хочу!.. Боже, яке воно гидотне. Я весь час запитувала себе, чому мама так мене не любить, а вона, напевно, думала, що я все знаю, що це я за нею підглядала, а не Саша, що… Я більше не буду цього пити!.. Ти деспот, Бармак!.. Вона весь цей час думала, що я її ненавиджу, і чекала, коли я нарешті скажу це вголос. Може, їй тоді полегшало б? Боже, як вона це пережила? Все сходиться. Тьотя Ніна про все здогадалась і перестала до нас приходити, але якщо ти кажеш, що це неможливо… Не ходи за мною, ти мене навіть не слухаєш!

— Я слухаю тебе і повторюю, що це неможливо.

— Нема таких ліків?

— Нема.

Брехати в очі не дуже важко, принаймні не так, як ходити під руїнами свого дому і думати про тих, хто залишився нагорі.

Вона в одну мить побіліла, як порох у її волоссі, і вчепилася в нього обома руками.

Він підхопив її й посадив біля другої ніжки столу.

— Торпідна фаза шоку. Падіння тиску, блідість, прискорене дихання…

— Олежику, помовч.

— Не хвилюйся, ангели в білих халатах зараз доберуться до нас… Куди, куди ти таку дорогоцінну рідину виливаєш?

Влад, розтираючи горілкою її руки, холодні, як лід, мовив:

— Гаразд, я тобі вибачаю.

— Серйозно?

— Серйозно.

— А я на твоєму місці ніколи б не вибачив.

— Як добре, що ти не на моєму місці.

Біда нервово била хвостом по землі. Вона була дуже близько до мета, їй залишалося тільки простягнута лапу — і жертва власноруч віддала б їй своє серце.

А людина, серце якої з’їла біда, навряд чи колись підніме очі до світла.

Вона була так близько до мети!

5. П’ятниця

Його дружина направду швидко сп’яніла, але — що дуже дивно — його друг також. За компанію, чи що?

Одне слово, ангели в білих халатах знайшли їх двох у стані, м’яко кажучи, далекому від тверезості.

А він… а що він? Вийшов на подвір’я — і пошкодував, що врятувався.

— І часто ви її б’єте? — таким було перше запитання травматолога після огляду його дружини.

— Спитайте в неї.

— Трапляються випадки, коли жінки вигороджують своїх чоловіків. Дивуюся таким жінкам.

— Я можу забрати її?

— Тиск ми стабілізували, але, як видно з кардіограми, у вашої дружини порушення процесів реполяризації міокарда. Іншими словами, серце починає сигналізувати, що воно не справляється з підвищеними навантаженнями. Зверніться до кардіолога, він призначить курс зміцнюючої терапії. А моя порада — більше свіжого повітря, повноцінне харчування й позитивні емоції.

Після цієї розмови Влад ще дужче пошкодував, що вцілів. Але поруч трапився Олег і наказав негайно відвезти його на море: «Але щоб вже, яс-сно?», — на що жінка, у якої проблеми із серцем, запротестувала: — «А я хочу до річки, або в ліс». — І треба було їх мирити, і везти туди, куди він вважав за потрібне, а після того знову сідати за кермо і їхати назад до лікарні: Ілону обіцяли швидко виписати, мала обпечені тільки кисті й стопи, Сашу поклали в реанімацію, — «80 % тіла уражено, опіковий шок, самі розумієте — шансів дуже мало» — і довелося бігати по аптеках, купувати ліки, перев’язочний матеріал і кровозамінники… а його дім лежав у руїнах і оживленню не підлягав.

Буде в нього інший дім, може, кращий, може, гірший, але такого вже не буде.

Несподівано серед ночі подзвонив завідувач, сказав, що мав охоту його звільнити — «Володимире, ще раз ти підеш на лікарняний… ні, до кінця тижня можеш не виходити, але ще раз… ти маєш де жити, бо якщо ні, то їдь до мене?»

Зате зранку на нього навалилися всі нараз: міліція, начальники з газової контори, представники мерії, інспектори з техніки безпеки, журналісти, просто знайомі і… втома, безмежна і безжальна, як… як його бабця.

«При чому тут це?.. Усе, треба йти спати, і негайно».

Марія прокинулася від дріботіння дощу по карнизу. Рука машинально потяглася до шиї… і не знайшла там ніякого нашийника.

«Мабуть, це був тільки сон».

— Сліди на шиї за кілька днів зійдуть, синці теж.

Марія розплющила очі.

«Отже, не сон…»

— Випийте зі мною чаю, Маріє.

— Я не п’ю чаю.

— Ви й горілку не пили… Тримайте горнятко, беріть сухарі для початку.

— Де я?

— У мене вдома. Пийте.

— Де мій чоловік? Боже, а Саша?..

— Влад телефонував: усі живі. Більше я вам нічого не скажу, поки не вип’єте свій чай.

— Я не хочу.

— Не будете пити, будемо глюкозу у вену вводити.

— Ще що вигадали?

— Ви коли останній раз їли?

— А вам яка різниця?

— Дати вам дзеркало?

Дзеркало… Щось невловиме ковзнуло в пам’яті й щезло, світ хитнувся, коли вона сіла на ліжку і простягла руку до горнятка, дощ застукотів гучніше.

— Це ж солодкий чай… Як можна пити солодкий чай?

— Уявіть, що це гіркі ліки, і випийте.

— Цей чай — іще більша гидота, ніж горілка.

Олег сидів за невеличким столиком біля ліжка й дивився на неї так безтурботно, ніби все, що сталося, справді було сном.

— Я вас одразу впізнав.

— Де мій спортивний костюм?

— Ви його викинули.

— Я його що?

— Через балкон. Ви казали, що давно мріяли викинути цей жахливий спортивний костюм… Я вас впізнав одразу, як тільки побачив. Пам’ятаєте, як ви стояли посеред вітальні й не знали, куди заховати порізані руки, а я, нічого не підозрюючи, зібрався випити з Владом пива, і тут ви. З обручкою на пальці. У домі мого найкращого друга. Так нечесно.

— А де я взяла цей халат?

— У моєї красуні. Добре, що вона зараз на морі, бо ви досить неделікатно повикидали весь її одяг із шафи, шукаючи, у що б вам зодягнутись. І ніби небагато вчора випили… Я так часто приходив до Влада тільки для того, щоб на вас подивитися. Я не міг повірити, що ви мене не впізнали. А ви ні словом, ні жестом не виказали свого здивування.

Сухарі смакували, як найкращі в світі ласощі. А дощ тарабанив у шибки, немов теж хотів покуштувати висушену скибку хліба.

— А що я вчора ще… робила?

— Окупували мою ванну, і я мусив півночі грюкати в двері, причому — своєю мобілкою, вона на ранок мала такий самий пожмаканий вигляд, як і я. І ніби теж небагато вчора випив. Та ви не хвилюйтеся, сусіди в мене лояльні, виселяти мене не стануть, надіюся… За шість років ви зовсім не змінилися: відчувається та ж сила у м’язах і той самий вогонь в очах, тільки тепер ви навчились їх приховувати…

— Скажіть, а до вас я вчора не чіплялася?

— А мали такий намір?

— Так чи ні?

— Чому всі красуні зранку такі войовничі?.. Ні, ми поводилися напрочуд порядно.

— Дуже добре.

— І що тут доброго?

Марія відкинулася на подушку.

Дивно було лежати і не думати про те, що треба встати й забарикадувати двері спальні.

— Я вилікувалася.

— Від чого?

— Від вас.

— От і вір після цього у вічне кохання! А мені здавалося, що це назавжди. Ви були таким трагічно серйозним підлітком, довкола вас крутилося стільки кавалерів, а ви нікого, крім мене, не помічали, ви так віддано заглядали мені в очі і стільки разів за вечір проходили повз мене, що тільки ідіот міг цього не помітити. Особливо я любив запрошувати когось до танцю: о, на вас тоді страшно було дивитись.

— Уявляю.

— Знаєте чому я постійно ходив на дискотеки? Мені цікаво було, чи прийдете ви. Як я над вами потішався, не повірите.

— Повірю. Ви дали мені добру науку.

— Ні, це ви мене провчили. Два роки ви ходили довкола мене колами, а тут раптом рішуче попростували до мого столика. Я, чесно кажучи, перелякався. Розіграти п’яного — перше, що спало мені на думку. Ну не мав же я залазити під стіл! Скільки разів я після того вечора приходив у клуб, та жодного разу вас там більше не бачив. І не бачив, щоб хтось іще танцював так несамовито, як ви… Ви не могли вигадати нічого іншого, як вийти заміж за мого друга?

— У шістнадцять років я була не набагато розумніша, ніж у два рочки. Справжнє кохання — це трагедії, сльози, кинжал у серце, отрута в чаші… Мене так рідко жаліли, що я до цього не звикла, жалість — ну що ви, це принизливо, як можна, де ваша гідність? — а ваш друг мене пожалів.

Ви… ви не такий. Ні, ви розумний, навіть дуже, але ви жорсткий, а десь навіть жорстокий. Ви ніколи б мене не жаліли. А я сита по зав’язку безжальними людьми. Саша… так він просто жити без мене не міг. Як наркоман. Коли мене довго не було, у нього починалася «ломка». Я повинна була перебувати у зоні його досяжності й чітко виконувати всі його вказівки, тільки так він міг спокійно жити. О такій-то годині зробити сніданок, о такій-то винести сміття…

Він щотижня складав меню, давав мені певну суму на закупівлю, скрупульозно рахував здачу. Фізично він був слабшим за мене, добре розумів це і боявся нападати на мене відкрито, але безперервний шантаж зробив свою справу: я забула, що можна просто так виходити на вулицю, я так призвичаїлася постійно оточувати себе барикадами, що ледве сама не задихнулася в замкнутому просторі. І головне, я нікому не могла нічого розповісти: ти кажеш, що твій брат?., та ти що? І пішло-поїхало… Тільки мамі одного разу я спробувала щось пояснити, але вона не захотіла… чи не змогла мене почути…

Тому, коли місяць тому тьотя Ніна познайомила мене з вашим другом, коли я знову його побачила, коли згадала, як він простягував мені шоколадку, то зрозуміла, що ось він — мій шанс. Утекти, заховатись у його домі й сидіти тихенько, як мишка, до кінця свого життя. Повірте, при найменшому натяку на почуття я б тут же розірвала наші стосунки, але він був такий спокійний, далекий від цього всього, а мені так потрібен був перепочинок…

Марія відставила порожню чашку. Дивно було згадувати сон, завдовжки в життя, і переконувати себе, що то була реальність.

— Одне мене тоді тривожило: а що, коли він згадає оту шістнадцятирічну ненормальну, яка накинулася на нього, мов фурія, і наговорила стільки дурниць, якщо він її згадає, незважаючи на те, що було темно й багато років минуло, і вижене зі свого дому, куди тоді піду?.. Як думаєте, він мене впізнав?

— Думаю, що інакше він із вами б не одружився. Жінки-фурії — це його слабкість. Підозрюю, що він довгий час жив у очікуванні якоїсь підлості з вашого боку… Маріє, чому б нам не згадати те, що було?.. Адже було, чи не так? Давайте надолужимо згаяний час, забудемо на годинку, хто ви, хто я?..

— Хто він?..

— Чому нас повинні стосуватися вигадані кимось правила гри? Більше такої нагоди може не трапитися, ми обоє потребуємо розрядки, нічого не зміниться, абсолютно нічого!.. Ви жахливо виглядаєте, але усмішка вам пасує.

— Розкажіть мені краще ще щось про вашого друга.

— Отакої. Моя пропозиція навіть не була допущена до першого читання.

— Яка пропозиція?

— Зрозуміло… Що вам розказати?

— Що хочете.

— Я бачу, вам приємно про нього говорити.

— Не те слово.

— Маріє, ви можете усміхатися не так… відверто?

— Не можу. Хто б міг подумати, що все так обернеться… Він щоразу мене дивує. Коли я ляжу спати, він намагається ходити дуже тихо, коли помічає, що мені холодно, тут же зачиняє вікно; приїжджає якомога швидше, бо знає, що я вдома сама… Він жаліє мене постійно, не роблячи перерв на перекур чи там на пиво… Коли я думаю про нього, мені хочеться стрибати і плескати в долоні.

— Чому ви не називаєте його на ім’я?

— Я?

— Так. Я жодного разу не чув, щоб ви назвали Влада на ім’я.

— Це нелегко пояснити. Мені здається, що це не його ім’я, що воно якесь… штучне, ніби спеціально вигадане для… не знаю для чого, але мені здається, якщо я називатиму його так, як ви всі, я погоджуся з існуючим станом речей і він погодиться з тим, що я погодилася, і тоді буде неможливо щось змінити. Незрозуміло, правда?

— Не зовсім.

— Принаймні він поки що не робив мені зауважень.

— Влад не вміє робити зауваження. Тому йому так не щастить із жінками.

— Менше треба їх жаліти?

— Аякже. Вилізуть тобі на голову — і… далі латинською.

— Кожна з них рано чи пізно пошкодувала, що втратила його, я впевнена в цьому… І я пошкодую.

— Ви хочете, щоб я захлинувся цим чаєм? Що за песимістичні настрої?

— Самі подумайте, з якої я сім’ї: мама настільки любить свого чоловіка, що вбиває його, брат настільки любить сестру, що переслідує її в день і в ночі… А якщо це в нас у генах? Я не хочу зашкодити йому. Розкажіть мені краще щось про нього хороше-хороше…

Влад обережно прочинив двері: його жінка лежала в ліжку, підклавши під щоку руки і усміхаючись від вуха до вуха, а його друг сидів біля неї з горнятком чаю і щось однозначно веселе їй оповідав.

Помітили його, швидко перезирнулись.

— Ти не тільки гроші в мене поцупив, а й ключ?

— Я не хотів вас будити.

Вони знову швидко перезирнулися, не перестаючи усміхатися при цьому. Йому, звісно, було не до сміху.

«Ні, спати, і ще раз спати».

— Владе, ти куди?

— У ванну.

Олег шаснув за ним до ванни й зачинив двері.

— Владе, ти її спеціально до мене привіз? У тебе стільки знайомих жінок, а ти її до мене…

— Якби ти знав, який я змучений…

— Ні, ти мені скажи, навмисно? І ключ узяв: мовляв, нагрянемо, подивимося, чим ви тут займаєтеся. Ти мені не довіряєш?

— Ти коли на чергуванні не спиш усю ніч, тобі дуже хочеться на другий день на дурні запитання відповідати?

— Скажи тільки — так чи ні, і я вимітаюсь.

Влад сів на ящик для білизни і вперся долонями в коліна.

— Я не найкращий для неї варіант: хати нема, меблів нема, грошей нема — нічого нема. Мені доведеться тепер працювати удвічі більше, або взагалі поїхати на заробітки, до тещі наприклад. Та й із головою в мене, сам знаєш, не все в порядку. Навіщо їй ненормальний та ще й на додачу бідний чоловік?

— Знаєте що? Ви одне одного варті.

Марія повільно підійшла до дзеркала. І побачила там…

Гаряча ванна розморила його остаточно, голова обважніла, в очі ніби насипали піску, а він щосили намагався пригадати, куди ж поділась ота остання цигарка, яку він так необачно спробував припалити у переповненій газом кухні, — ось ніби вона була у нього в руках, і ось її немає, — він щосили намагався ошукати свою пам’ять, але вона вперто транслювала саме те, чого він не хотів бачити; вимушений заново переглядати моторошні кадри загибелі свого єдиного пристановища на цій землі, він запитував у себе, чи скінчиться коли-небудь його затяжний траур… а повіки злипались, і сон обіцяв бути таким солодким, яким ніколи ще в житті не був…

…Вода піднімалася все вище і вище, а над водою плакали-стогнали палаючі тополі, і від того крику волосся на голові ставало дибки. «Я так довго тебе кличу, а ти все не йдеш і не йдеш-ш-ш…»

У двері гарячково затарабанили. Влад отямився і тут же вхопився рукою за край ванни: вода встигла дістатися до ніздрів, ще кілька вдихів — і він уже не прокинувся б.

— Я хотіла запитати, чи робити тобі сніданок?.. Ти мене чуєш?

— Я не хочу їсти! — гаркнув він, відкашлюючись і відпльовуючись.

«Не дадуть навіть у ванні поніжитися. Що за життя настало?»

Підвівся Влад лише з третьої спроби. Підвівся, відкрутив кран — і спробував не відсахнутися, коли крижані струмені вдарили в обличчя.

Є, звичайно, екстремали, які полюбляють холодний душ і на його місці зараз із задоволенням фиркали б, але він до них не належав. Просто примусив себе стояти, не рухаючись, аж поки не посиніли лунки нігтів. Тільки тоді дозволив собі закрутити кран і вилізти з ванни.

Був на кілька вдихів від смерті, а відчуття точнісінько таке, як у ту кляту п’ятницю, коли стояв за кілька кроків від спокуси. Стояв, курив і дивився на вікна, за якими жила жінка з пшеничним волоссям. І згадував слова, які вона кинула йому в спину п’ятнадцять років тому: ТИ ЩЕ ПРИБІЖИШ ДО МЕНЕ, ЯК ПЕС НА ШНУРКУ! І щиро дивувався, чому він досі цього не зробив, якщо навіть через стільки років від нетерпіння сверблять кінчики пальців. Від нетерпіння і щемливого очікування…

Якби він піднявся тоді у її квартиру, забувши свою відчайдушну обіцянку ніколи більше цього не робити, якби переступив через себе, то втрапив би в яму, любовно викопану Зоряною, обов’язково втрапив би, тому що не вмів не робити того, чого вона хотіла.

І Зоряна вкотре тріумфувала б, і жодний виродок її тоді б не скривдив, але, але, але… що сталося б з отією кішкою у мишачій шубці, задля якої власне й готувалася сцена зустрічі двох постарілих, але все ще повних енергії коханців? Повернулася б назад у свою нору і хтозна чи наважилась би вдруге звідти вилізти.

Він невесело усміхнувся й уявив собі, як це було, як блискуче виглядала Зірка, як вона пригощала гостю своїм улюбленим каберне і як вишукано й майстерно тероризувала її весь час, поки вони сиділи й чекали його приходу.

А він у цей час сидів у машині при виїзді з міста і чекав Божого змилування.

«Хоч як крути, хоч як верти, куме, а ми все одно всюди винні, одна нам дорога…»

Рука сама потягнулася до крана. Вода вкотре радісно полилася у ванну.

«Досить просто почекати, поки річка вийде з берегів…»

Марія кинула погляд на замкнені двері ванни. Тривожили вони її, сильно тривожили.

Дві години минуло, а звідти не чулося жодного звуку, окрім плюскоту води. Це лякало більше, ніж повна тиша.

Олег тільки підсміювався: «Тепер бачите, які в мене були думки, коли ви там так довго сиділи?» Позичивши у його дружини косметику і гребінець, вона намагалася причепуритися, але погляд знову й знову повертався до замкнених дверей.

Є, звичайно, жінки, які вміють тримати себе у формі за будь-яких обставин. Такі й на похорон прийдуть елегантно вбрані й підретушовані за всіма правилами візажу. Вона до них не належала. Просто змусила себе хоч трохи загримувати синці під очима і підвести бліді, як смерть, губи, щоб не так лячно було дивитися на себе у дзеркало.

Її чоловік вийшов з ванної несподівано, без попередження, вона ледве встигла відскочити, бо якраз у цю мить рішуче підійшла до дверей, щоб постукати.

Вони зустрілись обличчям в обличчя. Обоє — на чужій території, в чужому одязі, в синцях і латках, якими нашвидкуруч прикрили свої рани, обоє — по вуха у своєму минулому, з лантухами гіркого досвіду за плечима, все ще не готові назвати одне одного на ім’я.

— Ти… щось хотіла?

— Твоя жінка хотіла втекти.

— Неправда. Мені просто треба з’їздити в одній терміновій справі, а твій друг мене не пускає. Я вкрала у його дружини сукню.

— Найкращу, до речі. Владе, чому ти не спитаєш, куди так поспішає твоя жінка?

— Тебе підвезти?

— Ні, це неблизько, а ти не спав усю ніч. Я дістануся на маршрутці.

— Жодних маршруток, я тебе відвезу.

— Це небезпечно. Ти можеш заснути за кермом…

— Зараз вип’ю каву і…

— Є просте й геніальне рішення, пані та панове. Я можу підкинути вас, Маріє, куди ваша душа запрагне. Головне — випросити у вашого чоловіка авто, але щоб він ні про що не здогадався, — і вперед.

Падав рясний дощ, спрагла земля встотувала його кожною своєю клітинкою… притулившись до шибки, Марія думала про все і про ніщо.

Її чоловік сидів на сидінні поруч з водієм і, видно, почувався не в своїй тарілці.

— Ти можеш не дивитися мені під руки? — вкотре роздратовано кинув Олег. — Я, як і ти, вмію їздити і, уяви собі, навіть права маю…

— Усім відомо, як це робиться: права купив, машину купив, їздити не купив. Я тебе вб’ю, якщо ти нас угробиш.

— Я знав, що ти оптиміст, але щоб настільки!

На виїзді з міста чоловік згадав, що забув техпаспорт.

— Нічого, прорвемось…

— Олежику, я не звик їздити без документів. Повертай…

— Висадіть мене тут, я зупиню маршрутку. Зараз багато ходить маршруток…

— Обійдемося без маршруток!

Суворий тон йому ніколи не вдавався, дощ рясно кропив землю, яка так за ним скучила, поля, дерева, дорога — все раділо життєдайній волозі.

— Можна запитання? — підняв руку Олег. — Хтось знає, куди ми ідемо?

Марія зауважила, як її чоловік втупився в нього, хвилину так посидів, потім потер око, а тоді перевів погляд кудись у далечінь.

— Здається, прямо, — бовкнула вона. Треба ж було щось відповісти.

— Здається?!

— Я ніколи там не була, але мені пояснили, як туди доїхати.

— Туди — це куди?

Шурхіт шин по мокрому асфальті, бризки потривожених калюж із-під коліс, монотонний шум двигуна… Марія зраділа, що за кермом не її чоловік. І зітхнула. Олег чекав відповіді.

— Я точно не знаю.

— Владе, твоя жінка каже, що ми ідемо туди, не знаємо куди.

— Відколи ти почав вірити жінкам? І от що, давай поміняємося місцями: дорога слизька, а в мене як-не-як більший досвід, я не хочу, щоб знову щось сталося. З мене досить неприємностей…

Марія рвучко озирнулась: їй раптом здалося, що за ними біжить біда. «Дорога слизька, слизька… слизька,» — заспівав двигун. У дзеркалі заднього огляду вона спіймала погляд водія і замотала головою. Олег заспокійливо кивнув.

Добре, коли ті, кого любиш, мають розумних друзів. При умові, звичайно, що ці друзі на вашому боці.

— Прошу пасажирів не відволікати водія дурними зауваженнями. А загалом, Владе, я викликався везти твою дружину, а не тебе. Тобі не обов’язково було їхати.

— Дякую, — коротко відповів той.

Марія усміхнулась і на секунду притулилася до його плеча — щоб переконатися, що чоловік на пасажирському сидінні справжній, а не вигаданий. Чоловік здригнувся… і втупився у вікно.

Не міг він їй ні в чому відмовити, й інколи вона безсовісно цим користовувалася.

Вдалині замаячив суперсучасний мотель.

— Оця споруда наводить нас на думку про Америку, чи не так? — відмітив Олег. — Але оця дорога не дає нам забути про Батьківщину. Хай живуть наші рідні дороги, які змушують нас постійно пам’ятати, в якій країні ми живемо.

— Віват ностра цівітас, віват, крескат, фльореат![22] — підхопив чоловік, Марія, як завжди, нічого не зрозуміла, але їй дуже подобалася ця дивна мертва мова… і голос мовця теж подобався, вона могла слухати його дні й ночі. — Піду куплю цигарок.

Олег натиснув на гальма. Їх усіх жбурнуло вперед. Думка, що вони можуть не доїхати, пробилася-таки крізь завісу заколисуючих звуків і стисла серце.

Влад оторопіло подивився на водія.

— Ти що? Забув, що ти людей везеш?

На відміну від неї, Олег отямився досить швидко.

— Які цигарки, Владе? Ти хотів вийти. Ти відчинив дверцята. Я їхав майже сто кілометрів на годину! Владе!..

Замість відповіді чоловік повільно повернувся до неї. Марія спромоглася тільки головою кивнути… він різко вийшов із машини, хряснув дверцятами, постояв під дощем і не знайшов нічого кращого, як узятися за цигарки.

— Нічого не розумію, — знизав плечима Олег. З його очей зникла дитяча безтурботність і наївність — більше не потрібно нічого приховувати — але натомість з’явився сум, дивний як для такого вродливого й сильного чоловіка. — Влад знає, куди ми їдемо і не хоче туди їхати? Чому ж він нічого не каже? Чому ви нічого не кажете?!

— Бо я нічого не знаю. Я тільки відчуваю, що є якийсь підводний камінь, об який ми рано чи пізно розіб’ємось.

— І ви вирішили, що краще розбитися раніше, ніж пізніше? Зоряна мені щось таке говорила… вона теж намагалася до чогось там докопатись і нічого доброго з цього не вийшло. Чому жінки, якщо вже до когось доберуться, то обов’язково хочуть заволодіти ним цілком і повністю? Що за манія така?

— А що кажуть психотерапевти?

— Там теж зазвичай самі жінки.

— Не щастить чоловікам у цьому світі.

— І не кажіть.

Влад відчинив дверцята й похмуро зиркнув на людей, які сиділи в його машині й невідомо чому сміялися. Йому, наприклад, було не до сміху, краплі дощу стікали на чоло, в очі, за комір і неприємно холодили тіло, від цигаркового диму натщесерце паморочилося в голові, терпли ноги від думки про те, куди вони зараз їдуть.

— Вас не можна лишити самих ні на хвилину. Поїхали. Я покажу дорогу.

— Ого, як грізно.

Далі їхали мовчки. Здається, він на хвилю провалився в сон і прокинувся від того, що об лобове скло вдарилась якась комаха, а може, від того, що дощ перестав. Він поглянув на дорогу і змінив гнів на милість.

Добре, що поруч Олег. Від нього самого зараз толку мало. Сам він зараз неспроможний розвеселити навіть клоуна.

Десь на двадцятому кілометрі Влад дістав цигарку, пом’яв її в руці й жбурнув за вікно.

— Зупини.

— Ми вже приїхали? Я бачу тільки дорогу.

— Ні, ми… ми проїхали потрібний поворот.

— Та-ак. І хто ти після цього?

Марія відчинила дверцята і в лице війнуло такою свіжістю, такою невимовною насолодою, що вона, не задумуючись, вийшла з машини; вона пішла назад уздовж траси, дощ перестав, а машини ще не встигли забруднити повітря; вона вдихала і вдихала кришталеву синь, змішану з ароматом щойнозораної землі, вмите листя, подекуди помережене золотом, шурхотіло, радіючи їй, немов своїй… захотілося роззутись і зробити те, чого ніколи не робила: пройтися босоніж по траві.

— Ти що, образилася? — чоловік схопив її за руку й потягнув до машини. — Зараз ми будемо на місці, зараз.

— Я така рада, що ти мене сюди привіз…

Він витріщився на неї, як на дивовижу.

— Ну… і я радий, що ти рада.

— Не підходь так близько, я жахливо виглядаю.

— Хто тобі це сказав?

— Дзеркало.

— Ти справді жахливо виглядаєш.

— Дякую, у тебе теж не найкращий вигляд.

Тут, на узбіччі, вони немов зависли у вакуумі: того, що було — вже нема, а те, що буде, — якщо вони, звісно, до нього дістануться, — невідомо як їх зустріне. Дорога, в яку вони вирушили, була містком, хистким містком через прірву, і, щоб не помічати в себе під ногами цю прірву, вони говорили й говорили, проте ніхто не заводив мову про головне…

— Відсьогодні починаємо вести здоровий спосіб життя. Ні, відзавтра.

— Домовились.

— Яка в мене безвідмовна дружина!

— Сама собі дивуюся…

…На пагорбі стояв цвинтар. Біля нього вилискували бані церкви, а до пагорба тулилися хати, причому не низенькі, одноповерхові, як вона собі уявляла, а справжні кам’яниці.

І все потопало в зелені. Але дощ чомусь обійшов цю місцину стороною.

«От і приїхали,» — подумала Марія. Десь там був і її дім, тільки він про неї ще нічого не знав.

«Невже приїхали?» — подумав Влад. Фізична втома раптом знову дала про себе знати, боліли ноги, спина й шия, нестерпно пекли очі, — сон був занадто коротким, щоб тіло й мозок могли відпочити, у кожному м’язевому волокні накопичилося стільки молочної кислоти, що м’язи затверділи і кричали не своїм голосом при найменшому русі, через кожне нервове з’єднання пройшло стільки імпульсів, що їх почало заклинювати, — Влад спробував вилізти з машини і застогнав, спробував відкрити дверцята машини і відчув, що не може ні зігнути, ні розігнути пальці, спробував випростати спину і… заробив солідний штраф за кількістю не перекладених на латину допоміжних слів.

Він усвідомив, що всю дорогу був жахливо напружений, такий напружений, що тепер, коли вони доїхали, коли нема більше сенсу стискати кулаки й можна розслабитися, тіло забуло, як це робити.

Десь там удалині, за селом, текла річка, на берегах якої густо росли тополі. Десь там, під цими тополями лишився дванадцятирічний хлопчина із чудернацьким ім’ям, двадцять років чекаючи, коли його звідти заберуть.

Але по нього треба було йти не до річки й навіть не до села. Йти треба було на цвинтар.

— Ми з нею всюди були разом. Батьки пропадали на роботі, та й після роботи їх часто кликали в село, то до одного, то до другого хворого, ніч не ніч, свято не свято, вони нікому не відмовляли. Дід любив собі полежати, а ми з нею… Ми були нерозлучні, — куди вона, туди і я. Дід помер, коли я був ще дуже маленьким, помер тихо, я навіть не знав, що він мертвий… заснув і все. А вона… вона мала цукровий діабет і, коли мені виповнилося дванадцять років, злягла. До лікарні їхати відмовлялася, лежала у світлиці, з почорнілими ногами… вона завжди була така моторна, робота горіла в її руках, і мені було дуже незвично бачити її такою. Вона хотіла, щоб я був біля неї, щоб щось розказував, хоча б про те, яка погода надворі… вона швидко втрачала зір, але як тільки я, користуючись цим, намагався тихенько вийти з кімнати, вона одразу казала мені: «Швиденько повертайся, Харитоне»… так вона мене називала.

Чесно кажучи, мені скоро набридла роль доглядальниці, та й хлопці сміялися: «Ходи поб’ємо м’яча, чи ти записався у няньки?..» У неї було нетримання сечі, батьки постійно міняли простирадла, але все одно цей запах… думаю, він їй теж дошкуляв. Вона казала:

«Хотілось би ще пожити, але не так…» Водночас вона дуже багато пила води, і в мої обов’язки входило приносити їй воду. Я дратувався: чому вона так багато п’є? І от одного дня, коли батьки, як завжди, пішли на роботу, я вирішив, що й так засидівся в хаті, і тихенько вислизнув із кімнати. Навздогін мені лунало: «Я чекаю, Харитоне,» але я тільки рукою махнув. Я лишив біля неї збан із водою і побіг грати у футбол. Тоді якраз цвіли тополі, й тополиний пух устеляв землю…

Десь під обід мені чомусь захотілось додому, дуже захотілося, але всі побігли до річки, і я побіг із ними…

Все, веселитися я більше не міг… я нудився, не знаходив собі місця, мене тягло в село, мов магнітом, я дивувався і злостився на себе, та що ж це таке, врешті-решт?.. Це був найдовший день у моєму житті.

Під вечір я побачив батьків. За моїми підрахунками, вони мали вже давно повернутись, але по дорозі вони, як завжди, до когось зайшли і… Одне слово, вони теж побачили мене й запитали, як там… бабуся. Я невиразно щось мугикнув, і ми всі пішли до хати.

Вона лежала на боці з простягнутою рукою, очі були відкриті, шкіра синя, аж чорна… збан валявся на підлозі в калюжі води. Мабуть, вона хотіла напитися, але напівсліпа, перевернула збан і… і вода вилилася. Тоді ж, мабуть, вона й покликала мене. А я не прийшов. Я думаю, це сталося в обід, думаю, вона переконувала себе, що я ось-ось повернуся, думаю, вона довго мене кликала, перш ніж… померла.

Я втік із дому, не з’явився на похорон… я почав жити так, неначе цього всього не було. Просто не було — і все.

А через кілька років, уже в інституті, я вперше відчув, що життя не має сенсу. Немов хвиля накрила мене з головою — і викинула кудись на безлюдний острів. Я не знав, що зі мною діється, не знаходив собі місця, забув про навчання, перестав з’являтися у компаніях… аж поки не сів у поїзд і не поїхав світ за очі. Зійшов на якійсь цілком незнайомій станції, поблукав, несподівано вийшов до цвинтаря і тільки тут заспокоївся.

У психіатрії є таке поняття — дромоманія, нестримний потяг до мандрів. Принаймі раз на рік я мусив кинути все, сісти чи то в потяг, чи в авто і їхати, їхати, їхати…

Не злічити цвинтарів, на яких я побував, мені подобалося ходити поміж могилами, відчувати під ногами землю, в якій лежать мертві, я почувався у їхній компанії, немов свій серед своїх. Тільки після цього я віднаходив у собі сили повернутися до повсякденности.

І головне, я уявлення не мав, звідки в мені ця нездоланна тяга. Я не мав права тебе залишати, ось так, без жодних пояснень, але я не вмів це пояснити… Двадцять років, як цієї людини нема, а вона досі мене кличе.

Скажи мені, тільки чесно, як тобі вдалося мене сюди затягти? І чому я завжди мушу тобі все розказувати, якщо ти мене ні про що не запитуєш?..

Його жінка — Марійка-Марічка-Марусенька — змахнула сльози й подивилася на розкидані в долині хати. І він докінчив свою розповідь:

— Мою бабцю звали Марія. Мабуть, тому мені було так важко називати тебе на ім’я.

— А в мене цвинтар асоціюється з найгіршим періодом мого життя. Я десять років не була на могилі тата. Якби не ти, я б не наважилась сюди прийти. — Вона усміхнулася крізь сльози. — І прошу нарешті познайомити мене з вашою сусідкою, Харитоне Бармак, мені так давно хочеться з нею поговорити…

Влад перевів погляд на могилу: рясно цвіли чорнобривці, загородка виблискувала охайно помальованими зубчиками, поряд стояла вбита в землю маленька, але міцна лавка.

«Цікаво, наша хата завалилася, чи Микитиха і їй дала раду? Здається, то вона її купила. Шпарівна бабка, однієї хати замало, один город — то не город. Цікаво, яку ціну загне за нашу хату? Яку б не загнула, грошей усе одно нема. Але ми щось придумаємо. А може, послати вперед Олега, йому навіть рота не треба розкривати, сама комплекція чого варта? Мовчу, мовчу, бабцю, це ж твоя колєжанка, хіба можна про неї погано говорити, але мусиш признати, що такої вредної людини ще світ не бачив, кому, як не тобі це знати. — Влад підняв голову до неба. Над його селом збиралися хмари. — Ну що ж, ми, мабуть, підемо додому. Ти тут дивись… не скучай.»

У цю ж мить на могилу впали перші краплі дощу.

Меа кульпа! Меа максіма кульпа! — Моя вина! Моя найбільша провина! (Слова каяття в латинському обряді).

Січень 2002 р. — квітень 2003 р.