Путівник по Галактиці для космотуристів

Розділ 22

Старий стояв спиною до Артура, спостерігаючи тонку червону смужку на обрії. Він був високого зросту, одягнений у довгу хламиду сірого кольору. Коли він повернувся, Артур побачив обличчя – худе й стомлене, обличчя людини, якій хотілося довіритися. Він ніяк не зреагував на здивований вигук, що вирвався в Артура.

Старий неквапно повернувся лише тоді, коли червона смуга на обрії остаточно згасла. Та все ж Артур зміг розгледіти його. Артур озирнувся, шукаючи джерело світла. Неподалік він побачив невеличкий літальний апарат – мабуть, на повітряній подушці. Він світився тьмяним світлом.

– Ви обрали не найтеплішу ніч для візиту, – промовив чоловік, міряючи Артура сумним поглядом.

– Хто... хто ви? – запитав Артур. Старий відвів погляд.

– Моє ім’я нічого вам не скаже, – сумно мовив він. Здавалося, його тривожить якась думка. Очевидно, йому не дуже хотілося починати розмову. Артур стояв ні в сих ні в тих.

– Я... є... ви налякали мене, – сказав він непевно.

– Хмммм? – чоловік роззирнувся довкола й підвів брови.

– Я сказав, що ви мене злякали.

– Не бійтеся, я вам не заподію нічого лихого. Артур насупився.

– Але ж ви намагалися збити нас ракетами. Чоловік подивився у центр кратера. Серед темряви там палахкотіли рубіновим світлом очі Марвіна. Відблиски стрибали по кістяку кашалота. Старий тихо засміявся.

– Це – автоматика, – сказав він, зітхаючи. – Усі ці довгі тисячоліття у надрах планети комп’ютери чекали появи ворога, їхній застарілий банк пам’яті не міг витримати бездіяльності. Я гадаю, що вони зробили цей залп лише для того, щоб урізноманітнити собі життя.

Старий позирнув на Артура й сказав:

– Знаєте, я великий прихильник науки.

– О... справді? – озвався Артур. Ввічливість цієї незвичайної людини збивала його з пантелику.

– Авжеж, – сказав старий і знову поринув у мовчанку.

– А.., – сказав Артур, – ее... – Він почував себе так само неприродньо, як почуває себе в спальні коханець, коли до кімнати заходить законний чоловік, перевдягається, кидає кілька зауважень щодо погоди і йде собі геть.

– Вас щось турбує? – ввічливо запитав старий.

– Ні... власне, так. Зрозумійте, ми аж ніяк не чекали зустріти тут живу людину. Я гадав, що ви давно вимерли або... не знаю...

– Вимерли? – здивувався старий. – Господи, ні, звичайно. Ми просто спали.

– Спали? – перепитав Артур.

– Бачите, нині ми переживаємо затяжний економічний спад, – сказав старий і замовк. З усього було видно, як мало турбує його, зрозуміло це Артурові чи ні.

– Ви говорили про економічний спад? – зрештою нагадав йому Артур.

– А, так-так, Всегалактична криза вибухнула п’ять мільйонів років тому, і будувати планети на замовлення – на таку розкіш не кожен спроможеться... Ви ж знаєте, що ми спеціалізувались на будівництві планет? – поцікавився він не без гордості.

– Звичайно, – відповів Артур, – але я вважав...

– Захоплююча справа, скажу я вам, – його очі заблищали. – Найкраще мені вдавались узбережжя. Ви навіть уявити собі не можете, яка це утіха – вигадувати нові форми, скажімо, фіордів... Але потім, – він замислився, намагаючись впіймати загублену ниточку розмови, – економіку почало лихоманити. Ми підрахували, що найдоцільніше було б просто проспати важкі часи. Ми запрограмували комп’ютери на те, щоб вони розбудили нас, коли криза закінчиться.

Старий подавив позіх і повів далі.

– Ми підключили їх безпосередньо до інформаційних центрів провідних бірж Галактики. Тільки-но ситуація зміниться на краще, тільки-но люди знову зможуть скористатися послугами нашого дорогого сервісу, комп’ютери повинні нас розбудити.

Артур – постійний читач газети "Гардіан" – був уражений.

– Але ж це нечесно!

– Хіба? – здивувався старий. – Можливо, я дещо відстав від життя. Скажіть, це ваш робот? – запитав він, указуючи на дно кратера.

– Ні, – долинув знизу скрипучий металічний голос. – Я – свій.

– Я б не називав його роботом, – буркнув Артур. – Швидше це хмура електронна машина.

– Однаково, накажіть йому підійти сюди, – мовив старий. Артура здивували рішучі нотки, що несподівано зазвучали в його голосі. Він гукнув Марвіна. Той, зібравши останні сили, підвівся й посунув схилом, намагаючись шкутильгати якомога дужче.

– Гаразд, – сказав старий, – залиште його тут. Але вам слід поїхати зі мною. Ви побачите багато цікавого.

Він повернувся до свого літального апарата, який без видимого виклику знявся вгору й полинув до них крізь темряву.

Артур подивився вниз на Марвіна, який шкандибав на дно кратера, вдаючи, що це вимагає від нього неймовірних зусиль, і щось бурмочучи.

– Рушаймо, – гукнув старий, – рушаймо, а то ми спізнимося.

– Куди ми можемо спізнитись? – здивувався Артур.

– Як ваше ім’я, людино?

– Дент. Артур Дент.

– Так от, куди треба, Дентартурденте, – сказав старий, – вважайте моє нагальне прохання ультиматумом. – В очах його засвітився сум. – Я ніколи не вмів ставити ультиматуми, хоча, як я чув, інколи це досить ефективний засіб. – Якийсь він чудний, цей старий, – промимрив Артур собі під ніс.

– Даруйте? – перепитав старий.

– Ні, я нічого, вибачте, – збентежено сказав Артур. – Гаразд, то куди ми прямуємо?

– Сідайте в аерокар, – старий вказав Артурові на місце в кабіні. – Ми вирушимо у надра планети, де зараз діється велике таїнство пробудження цивілізації від п’ятимільйоннорічного сну. Магратея прокидається.

Умощуючись на сидінні, Артур мимоволі тремтів. Його мучила невідомість, і аерокар добряче трясло. Він позирнув на непроникне обличчя свого супутника, що освітлювалось відблисками від панелі з приладами.

– Перепрошую, можу я дізнатися ваше ім’я?

– Ім’я? – у голосі старого пролунали знайомі сумні інтонації. – Мене звати... Слартібартфаст.

Артур мало не пирснув.

– Перепрошую? – сказав він, удаючи, що закашлявся.

– Слартібартфаст, – тихо повторив старий.

– Слартібартфаст?

– Я ж попереджав, що моє ім’я вам нічого не скаже, – старий кинув сумний погляд на Артура.

Аерокар нечутно летів у темряві.