"Головний полудень"

Федя-гітарист

Того дня зранку було дуже спекотно й сонячно. Від спеки я прокинувся рано, поснідав разом із матір’ю і, хоч було ще далеко до восьмої, пішов до школи. Пам’ятаю, як на проспекті сильно й терпко пахло тополиними сережками, і липи стояли немов задимлені, ясно-зелені, і сонце палало у вітринах універмагу. Двері магазину були ще замкнені, та Федя-гітарист уже сидів на східцях із своєю гітарою і мружився. Я подумав собі, що на молокозаводі скінчилася нічна зміна, і Федя просто з роботи поспішив на побачення з Неллою, продавщицею взуттєвої секції. Пройшовши протилежною стороною вулиці, я звернув. за ріг, до школи, і аж тоді здивувався — не така він людина, Федя, щоб сидіти й чекати. Він напевне зустрів би дівчину біля дому і провів би з жартами, з гітарою — е-ех, розійдися!.. Він такий хлопець. Ранок, вечір — йому море по коліна. Я думав про нього і всміхався, бо мені такі люди подобаються. Потім я перескочив на інше: чи пощастить удень, після школи, накопати черв’яків, щоб порибалити.

Я пройшов порожніми сходами, поклав портфель у парту і поглянув у вікно.

Федя-гітарист так само сидів на східцях універмагу й тримав на випростаних руках гітару. Розумієте? Він її розглядав і хмурився: мовляв, що воно за штукенція така? Знизав плечима. Взяв кілька акордів і знову знизав плечима… Потім він заходився притупувати ногою і з подивом розглядав свій черевик, зазираючи збоку, по-півнячому, — гітара напевно йому заважала.

Я знову посміхнувся — наш знаменитий гітарист немов заново вчився грати на гітарі. Ну й витівник — отак бавитися, та ще й спозаранку!

Хвилини через дві-три біля універмагу з’явився завідуючий поштою. Мабуть, Федя його покликав. Мені не чутно було крізь вікно, що сказав Федя-гітарист, але завідуючий поштою звернув і Підійшов до східців.

І тоді сталося ось що. Завідуючий зробив непевний крок, обома руками схопився за груди, відразу випростався, опустив руки і пішов далі, не озираючись. За півхвилини скляні двері пошти кинули відблиск сонця, завідуючий зник за ними, а потім я почув, як різко стукнули двері. Федя сидів на східцях, наче нічого й не трапилося, і тарабанив по гітарі зігнутими пальцями. А я вже пильно дивився на нього — що він утне знову? На вулиці стало людно — йшли службовці на роботу, з під’їздів вибігали хлоп’ята і мчали до шкільних воріт. До дзвінка залишалося п’ять хвилин. Стьопка, поспішаючи, скатував із мого зошита задачки з геометрії. Я дивився, отже, цілих півгодини, а Федя все сидів, опустивши гітару до ноги, і байдуже мружився на перехожих. І раптом він підвів голову… Важко здригаючись при кожному кроці, до пошти квапився сивий, натоптуватий телеграфіст, поважний, як генерал. Він завжди проходив тут у цей час, завжди поспішав і перед наріжною вітриною універмагу поглядав на годинник та намагався наддати ходи. Він важить кілограмів сто, слово честі! Саме його Федя обрав між перехожими і щось йому казав, схиливши голову, ніби звертався з проханням. Той обернувся — навіть його спина, туго обтягнута форменою курткою, висловлювала невдоволення.

Я підвівся. Старий телеграфіст немов наштовхнувся на невидиму вірьовку. Хитнувся важким тілом, задріботів і спинився, схопившись обома руками за груди. Мені здалося, що він упаде. Гітарист байдуже дивився на свій черевик, притупуючи ним, навіть не підвівся, скотина. така! Адже старий міг скалічитися, якби звалився на східці. На щастя, він утримався на ногах — випростався і неначе взяв у гітариста щось біле. І відразу ж попрямував далі своєю важкою ходою. Ще раз грюкнули двері пошти, але сонце вже не блиснуло у склі. А Федя-гітарист підвівся й пішов собі своєю дорогою.

Гітара залишилася на східцях.

Я огледівся — вчителя ще не було — і стрибнув через парти аж до дверей. Хтось вигукнув: “Ух!” — я вилетів у коридор і щодуху припустив униз, поспішаючи прослизнути мимо вчительської, щоб ненароком не зіткнутися з Тамарою Євгенівною.

Дзвінок заливався на всю школу, коли я вибіг із під’їзду. Вулиця здавалася зовсім іншою, ніж хвилину тому, коли я бачив її згори, і гітари не було на східцях універмагу. Я пробіг уперед, по бульвару, між тополями, і побачив зовсім близько Федю — він устиг вернутися по гітару й знову відійти кроків на двадцять. Чорний лак інструмента відбивав усе, як випукле дзеркало в автобусах: будинки, дерева, палевий корпус вантажної машини, що проїздила мимо. І мене, а поряд зі мною ще когось. Я озирнувся. Поруч мене стояв Стьопка, весь аж білий від хвилювання.

Таксі

— Ти чого? Тривога? — запитав Стьопка.

— З ним щось коїться. — Я кивнув на спину гітариста.

— З Федором? А тобі яке до того діло? Ну й псих…

Я не знав, що мені робити. Ми стовбичили серед вулиці, де будь-хто з учителів міг узяти нас на замітку і завернути назад у школу. А гітарист віддалявся, крокуючи по проспекту вниз, до Синього Каменя — це у нас селище так зветься, два десятки будинків за лісопарком. Тут визирнула із школи технічка тьотя Ніна, і ми, як зайці, чкурнули через вулицю.

Гітарист повагом крокував далі довгими смугами тіні, вітався до знайомих, стріпував чубом. Ми йшли за ним. Навіщо? Я цього не знав, а Стьопка й поготів. Він наїжачився від злості, однак поводився правильно — йшов поряд і мовчав. Так ми пройшли квартал, до нового магазину “Фрукти-соки”, перед яким стояло вантажне таксі. Воно теж було нове. Дорослі на таке не звертають уваги, а ми знали, що у місті з’явилося два нових вантажпих таксі, голубі, з білими смугами й шашками на бортах та з білими написами “таксомотор”. Сур нам пояснив, чому “таксомотор”: коли автомобілі тільки з’явилися, їх називали “моторами”. Отож одне з нових таксі красувалося над тротуаром і затишно світило зеленим ліхтариком. Мизатий водій сидів на підніжці, насвистував улюблену Федину пісеньку “На Смоленській дорозі сніги, сніги…”. Ми бачили по гітаристовій спині, що він і таксі помітив, і водія, і свою “Дорогу” почув. Він ішов розвалькуватою ходою — високий, стрункий, у чорних штанях і сорочці, з чорним інструментом під пахвою. Звичайно, водій поздоровкався до нього. Федя зупинився й сказав:

— А, привіт механіку!

Я підхопив Стьопку за лікоть, і ми пройшли мимо й зупинилися за кузовом машини. Стьопка мовчки, сердито висмикнув лікоть. Машина здригнулася, завищав стартер… Я пригнувся, заглянув під таксі й побачив ногу в чорній холоші. Нога підіймалася з землі на підніжку. Це гітарист сідав у кабіну. “Давай!” — сказав я, і ми разом ухопилися за задній борт, перевалилися в кузов, під брезентовий дашок, пробігли вперед і сіли на підлогу. Ми притискалися спинами до переднього борту, й нас не могли помітити з кабіни. І машина відразу ж рушила. Поки вона йшла тихо, я ризикнув підвестися й заглянути у віконце — чи Федя там? Він сидів у кабіні. Гриф його гітари постукував об скло.

Я притиснувся губами до Стьопчиного вуха й розповів про завідуючого поштою, телеграфіста і взагалі про Федині фокуси. Машина їхала швидко. На вибоях нас било спинами й головами об дошки борту. Можливо, тому на середині розповіді я почав сам із собою сперечатися. Сказав, що я дурень і панікер і даремно вплутав Стьопку в історію. Звичайно, Федя поводився дуже дивно, але яке нам до того діло? Він узагалі дивак. А я панікер.

Стьопка відхилився од мене й скривився. Він моєї самокритики терпіти не може. Він показав, як грають на гітарі, й прошепотів:

— А оце він що — розучився? Ти бачив, щоб він гітару десь забував?

Я зашепотів у відповідь, що після нічної зміни можна голову забути, а не гітару. Що Феді просто надокучило чекати Нелку. Він сидів, йому було нудно, і він жартував із знайомими. Скажімо, отак: “А пошту вашу пограбували”. Поштарі — ще б пак! — хапалися за серце. Потім він вирішив поїхати Нелці назустріч, скористався із своєї популярності й сів на вантажне таксі. Звичайнісінька поведінка. Друзів у нього в місті кожен третій. Ну кожен п’ятий, не менше…

— До Нелки поїхав? — сказав Стьопка. — Вона живе зовсім на протилежному кінці міста. — Він подумав і додав: — Нічого собі жарти. А з гітарою на завод не пускають.

— Його всюди пропустять.

— Це молокозавод, — сказав Стьопка. — Там чистота й дисципліна. А ти — бовдур.

Я все-таки розсердився:

— Ну, панікер, ну, шпигунських книжок начитався, але чому я бовдур?

— Тому. Федько вчора виступав у радгоспі, в їхньому клубі. Загулявся, напевно. А ти — глевтяк. Взявся за діло-доведи його до кінця.

— От сам і доводь до кінця, — огризнувся я і поплазував до заднього борту, щоб зіскочити, та в цю мить по кузову затарабанили камінці, машина різко збільшила швидкість, — місто скінчилося, почалося шосе. Ми чули, як сміються в кабіні ті двоє, а машина вже летіла, немов реактивний літак. Доводилось їхати далі. Ми враз проскочили стадіон, зараз буде підйом, і там зіскочимо… В-з-з-з! — зненацька завищали гальма, машина зупинилася, і ми виразно почули голос гітариста:

— …Пілотуєш, як молодий бог. Бувай здоровий!

— Та де там! — відповів водій. — Бувай здоровий!

Стьопка луснув себе кулаком по коліну… Тут, на белебні, з машини не вилізеш — кругом поле. Та гітарист недбало кинув:

— Їдьмо зі мною, механіку… Тут поруч. Покажу таке — не пошкодуєш!

Стьопка розвів і склав долоні: капкан, мовляв… Я кивнув. Ми чекали, витріщившись один на одного. Навдивовижу простакуватий був цей “механік”! Він тільки промимрив:

— Поїхати, чи що… Не засядемо?

Дверцята стукнули, машина покотилася до лісопарку і звернула на путівець.

Нас жбурляло в кузові, пилюга валила під брезент. Ми клацали зубами. Я чхнув Стьопці в живіт.

Та машина скоро зупинилася.

— Ну й пилюга, жах, — почувся Федин голос. — Потюпаємо, механіку?

Водій не відповів.

— Е, хлопче, ну й дивак ти! — весело сказав Федя. — Скільки проїхав, півсотні метрів лишилося… Лінуєшся? То їдь собі додому.

— На “не можу” дурнів ловлять, — прошепотів Стьопка.

Водій ішов знехотя, озираючись на машину. Місцина була підходяща для темного діла — узлісок ялинового розсадника. Спершу зникла за верхівками русява чуприна гітариста, потім голова шофера у брудній кепці.

Ми стрибнули в пилюку, перезирнулися, пішли. По міжряддю, по м’якій торішній хвої. Попереду, кроків за двадцять, чувся хрускіт гілля і голоси.

Ялиновий пень

Міжряддя було недовге. Ще метрів п’ятдесят — і відкриється кругла галявина. Туди й вів Федя таксиста, причому їхня алейка виходила якраз на середину галявини, а наша — трохи вбік від неї. Я заспішив, але Степан махнув рукою, показуючи: “Спокійно, не гарячкуй!”

Ех, глянули б ви на Стьопку! Він скрадався нечутно, як кішка, прискаливши рудуваті очі. Ми з Валеркою знали, і Сур знає, що Стьопка — справжній сміливець, а що він блідне, так це через шкіру. На цьому багато хто спотикався. Бачать — побілів, думають, що хлопець злякався, і нариваються на його випробуваний удар — свінг зліва.

Отже, Стьопка, такий блідий, що все ластовиння можна перелічити, і я — поповзом подолали останні два-три метри попід лапами ялин і визирнули на галявину.

Сонця на галявині не було. Крізь гущавину пробивалися лише вузькі смужки променів, і перш за все я побачив, як у цих смужках золотими монетами сяють ранні кульбаби. Дві пари ніг крокували просто по кульбабах.

— Ну от, друже мій механіку, — промовив Федя. — Бачиш он пень?

— Бачу. То й що?

— Та нічого. Чудовий пень, можеш мені повірити.

— Пе-ень? — перепитав шофер. — Пень, кажеш… Так… Пень… — Він аж поперхнувся і заревів: — Ти на нього милуватися заманив мене… балалайко?

— А ти цить, — сказав Федя. — Тихше, механіку. Цього пеньочка вчора не було, ясно? Се ля ві.

— Ля ві? — верескливим голосом передражнив шофер. — Значить, я тебе довіз. А хто твою балалайку понесе? — загорлав він, і я швидко подався вперед, щоб побачити не тільки їхні ноги. — І хто тебе назад понесе?

Федя відскочив убік, і між ним та шофером опинився той самий пень. Шофер кинувся на Федю. Ні, він хотів кинутися, він пригнувся вже і раптом охнув, підняв руки до грудей і осів на кульбаби. Все було точнісінько так, як із тими двома, але вони встояли на ногах, а цей упав.

А втім, він одразу ж підвівся. Спокійно так підвівся і закрутив головою, оглядаючись. І гітарист спокійно дивився на нього, притримуючи свою гітару.

Я штовхнув ліктем Степана. Він — мене. Ми намагалися не дихати.

— Це красива місцевість, — мовив шофер, немов через силу добираючи слова.

Гітарист кивнув. Шофер теж кивнув.

— Я — Кут третій. Ти — Трикутник тринадцять? — запитав гітарист.

Шофер тихо засміявся. Вони й говорили дуже тихо.

— Атож, — сказав шофер. — Жолнін Петро Григорович.

— Знаю. І де мешкаєш, знаю. Слухай, Трикутнику… — Вони знову заусміхалися. — Слухай… Ти водій. А тому план ми поміняємо. Я ще не встиг доповісти, але план, без сумніву, буде змінено…

— Порозвозити ці… ну, коробки, на всі об’єкти?

— Називатимемо “посередник”. План я запропоную такий — відвезти “великий посередник” до центру міста. Берешся?

Шофер замотав головою. Стиснув губи.

— Риск надзвичайний… Доповідай, Кут третій! Про мене — як накажуть…

Стьопка знову штовхнув мене. Я притискався до землі всім тілом, гострі голки хвої вп’ялися мені у підборіддя.

— Мене звати Федором, — сказав гітарист. — Вулиця Повстання, п’ять, гуртожиток молокозаводу. Кисельов Федір Аристархович.

Шофер усміхнувся й перепитав:

— Аристархович? — Та раптом крякнув і докінчив іншим голосом: — Пробач мені. Ця клята… ну як її… рекуперація?

— Асиміляція, — сказав гітарист. — Читати треба більше, пити менше. Я доповідатиму. А ти подрімай хоч десять хвилин.

Вони обоє полягали на землю. Шофер захропів, присвистуючи, а Федя-гітарист підклав долоні під потилицю і теж ніби заснув. Його губи й горло потрапили у смугу сонячного світла, і ми побачили, що під ними ворушаться плями тіней. Він щось говорив, не розтуляючи рота, нечутно: він був зелений, як дід Павло, коли лежав у домовині. Я примружився й почав рачкувати, і так ми відповзли далеченько, потім підхопилися й дали драла.

Далеко ми не втекли. Над дорогою, біля голубого таксі, що спокійно світило зеленим оком, зупинилися й прислухалися. Ніхто за нами не гнався. Чомусь ми обоє стали чухатися — хвоя набилася під сорочки чи просто так — одне слово, ми боялись чухатися на відкритому місці і сховалися. Поруч із машиною, за ялівцем. Ця частина лісопарку була неначе навмисне пристосована для всіляких козаків-розбійників: повсюди або ялини, або сосонки, ялівець іще, а влітку височенна трава.

— Чортівня! — сказав Стьопка. — Вони бачили нас… Ох, як свербить тіло.

— Вони — нас? І при нас усе говорили?

— Авжеж, — відповів Стьопка. — Вони навмисне. Щоб легше від нас відкараскатися, вони заходилися комедію грати. Чортівня!.. Щоб ми злякалися і втекли.

— Добре придумано, — мовив я. — Щоб ми втекли, а опісля всім роздзвонили, що шофер Жолнін — “Трикутник тринадцять”. Тоді всі знатимуть, що він божевільний або шпигун. Т-с-с!..

Ой, здалося. Ні кроків, ні голосів. Через дорогу, на обочині, стояла вантажна машина. Сонце підбиралося по колесу до напису “таксомотор”.

— Так, даремно втекли, виходить, — прошепотів Стьопка.

Даремно? Я здригнувся, наче від холоду. Все, що завгодно, тільки не бачити, як один хропе, відваливши щелепу, а другий говорить із затуленим ротом!

— Добрий мені слідопит! — пирхнув Стьопка. — Тремтиш, як цуценя.

— Ти сам чкурнув перший!

— Е, ні, брешеш. Я за тобою поповз. Та перестань тремтіти!

Я перестав. Кілька хвилин ми думали, мимоволі чухаючись.

— Ходімо, — промовив Стьопка. — Ходімо назад.

Я подивився на нього. Не розуміє він, чи що? Ці двоє нас приб’ють, якщо попадемося. А підкрадатися, не бачачи противника, — пропаще діло.

— Вони ж шпигуни, — сказав я. — Ми повинні повідомити про них, а ти на рожен пхаєшся. Чув — клички, паролі, “великий посередник”? А “коробки” — бомби, чи що? Треба в місто добиратися, Стьопко. Ти біжи, а я їх вистежу.

— У місто зачекаємо. Паролі… — пробурмотів Степан. — Навіщо вони сюди забралися? Припустімо, вся розмова була парольною. А місце що, теж парольне? Хто їм заважав обмінятися паролями в машині?

— Гаразд, — згодився я. — Основне, щоб не вислизнули.

— У нього, гада, ларингофон, — сказав Стьопка. — Розумієш? У кишені передавач, а на горлі така штука, як у льотчиків, щоб розмовляти. Мікрофон на горлі. Чортівня! Кому він міг доповідати? Отже, або вони клоунаду корчили, або шпигуни. Здорово! І ми їх виявили.

Я промовчав. По-моєму, шпигуни — гидота, і нічого путнього в них немає. Вистежили ми їх вдало, тільки я, хоч убийте, не розумів, чому так перемінився шофер біля того пенька… Був звичайним шофером і раптом став шпигуном! Цей — Кут третій — зранку викидав фортелі, а шофер був цілком нормальний… Може, і “Смоленська дорога”, яку він насвистував, теж пароль?

У Степана дуже тонкий слух. Він перший почув кроки і швидко зашепотів:

— Я причеплюся до них, а ти шквар у місто. До Сура. Там і зустрінемося.

Я заперечив:

— Ні, я причеплюся!

Та сперечатися було пізно. Затріщало гілля над самою дорогою. Першим з’явився Федя — розчервонілий, засапаний, він ніс щось важке на плечі. За ним потяглася колода — другий її кінець ніс шофер. Він пихтів й спотикався. Повільно, сильно натужачись, шофер і Федя перебралися через канаву. Оце так-так — вони цурпелили пень! Той самий, про який гітарист казав, що вчора його не було, з білою заглибиною від великої тріски, — знаєте, коли валять дерево, то не підпилюють до кінця, залишають краєчок, і на цьому місці відколюється шматок.

Шофер відчинив дверцята в задньому борту, й удвох вони засунули пень усередину — машина скрипнула й осіла. Надто вже він виявився важкий, слово честі…

Федя обтрусив сорочку. Гітара стриміла у нього за спиною. Вона була засунута грифом за пояс, а торочка кудись поділася. Федя зігнувся і висмикнув гітару з-за пояса, а шофер простяг йому вузлик, зв’язаний із носової хустки.

Мені здалося, що там мають бути цукерки, з півкілограма.

І Федя промовив:

— Цукерок купити, ось що. У папірцях. — Він обережно труснув вузликом, шофер кивнув. — Домовилися, Петю. Я сяду в кузов.

— Не треба, — сказав шофер. — Сідай у кабіну.

— Мені б треба бути з ними.

— Слухай, — заперечив шофер, — ці речі я знаю краще, я водій. Увімкну лічильник, поїдемо законно. Побачать, як ти вилазиш із порожнього кузова, будуть підозри. Поглядай у заднє віконце. Довеземо!

— Ну, гаразд. — Кисельов доторкнувся до чогось на грудях під сорочкою.

Нахилився, щоб стріпнути штани, і на шиї в нього майнула чорна смужка. Щось висіло в нього під сорочкою на торочці від гітари…

Вони полізли в кабіну.

Я знав, що нам слід вискочити не раніше, ніж машина рушить, бо водії озираються наліво, коли від’їжджають. Я притримав Стьопку — він відкинув мою руку. Федя в кабіні запитував:

— Гроші у тебе знайдуться внести до каси? Я порожній.

— Знайдуться, які тут гроші… Кілометрів тридцять — троячка… Навіщо вони тепер, ці гроші?!

Вони раптом засміялися. Заіржали так, що машину хитнуло. Заревів мотор, і прямо з місця машина рушила задом, із поворотом, наїжджаючи на наш ялівець. Ми розскочилися врізнобіч.

Голубий кузов просунувся в кущі — р-р-р! — машина рвонула вперед, і Стьопка стрибнув, як блоха, й учепився за задній борт. Я ледь відстав, і цього вистачило, щоб Стьопка відштовхнув мене ногами, збив на землю й перевалився в кузов. І от вони поїхали, а я лишився.

Порожнє місце

Я не забився, мені просто зробилося зле. Хвилин зо дві я валявся, де впав, а потім угледів перед носом Стьопчину авторучку, взяв її і підвівся. Пилюга на дорозі майже вляглася, лише вдалині ще клубочилася над деревами. Я постояв, подивився. Закувала зозуля — близько, надривно: “Ку-ку! Ку-ку!..”

Вона голосно прокррічала двадцять два чи двадцять три рази, замовкла, і тоді я побіг на ялинову галявину. Мені слід було поспішати у місто, бити тривогу, виручати Стьопку від цих людей — все я знав і розумів. Мене, як собачку на повідку, тягло на галявину, я мусив подивитися — той пень чи не той?

І я вилетів на це місце і ледве не закричав: пень зник.

Та якби тільки зник!

Він не лишив ніякого сліду, земля кругом не була розрита, ніякої ями, тільки втоптана, прим’ята трава.

Значить, Федя не збрехав, що вчора цього пня не було. Його притягли звідкись. Судячи по траві, недавно — вночі або вранці. Трава під ним не встигла зів’янути. А ось сліди шофера і Феді. Навіть на галявині, де земля добро просохла, вони відбилися, а в сирих алейках були дуже глибокі.

Пень важив центнер, не менше.

“От де справді чортівня, подумав я. — То тягнуть сюди цей нещасний пень, то відвозять… І надто він важкий для ялинового пня”.

Федя сказав так: “Узяти в машину “великий посередник” і відвезти у місто”.

“Великий посередник”… Посередники бувають на військових іграх, вони начебто судді на футболі й хокеї — бігають разом із гравцями.

Так, але люди, не пеньки ж… Ставлять, відвозять…

Зовсім заплутавшись, я заходився шукати сліди тих, хто приніс “посередник” сюди. Не міг він прилетіти на крилах і не міг поважчати, стоячи тут, правда? Так от, жодних слідів я не виявив, хоч облазив геть усі алейки. Хвилин п’ятнадцять нишпорив, власні сліди почав вважати за чужі, і так мені зробилось дивно, не можу передати. Коли поряд зі мною випурхнув птах, я зовсім перелякався і не оглядаючись помчав на велику дорогу.

Автобус

Я вибіг на шосе, на свіжий степовий вітер. Він ураз висушив спину, мокру з переляку й бігу, і я здивувався, який чудовий сьогодні день. Сонце було яскраве, а не затуманене, як кілька ранків підряд. Синиці співали так дзвінко й густо, ніби над лісопарком висіла сітка із скляних голочок. Хоч було ще рано, асфальт уже вгинався під підборами, й кортіло викупатись. Я уявив собі, що скидаю важкі штани і лізу у воду. Купання!.. Про нього годі було й думати. Треба було мчати до Сура, бити тривогу.

Табличка автобусної зупинки жовтіла ліворуч від мене, високо на підйомі. Пробігши до неї, я збагнув, що треба було бігти в протилежний бік, не назустріч автобусу, а від нього, і не вгору, а вниз. Та вертатися було вже не варто, і, якщо нема коли скупатися, я хоч міг поглянути з пагорба на ставки.

І справді, від зупинки відкривалася панорама: прямо по шосе — будинки й водокачка Синього Каменя, лівіше — ліс і ставки з піщаними берегами, потім лісопарк і, нарешті, все наше містечко як на долоні. Три вулиці вздовж і п’ять упоперек, завод тракторного електрообладнання, елеватор, молокозавод — от і все. Мені, як завжди, стало прикро. Люди мешкають у справжніх містах, із справжніми заводами, а наше — тільки назва що місто. Це електрообладнання виготовляють у чотирьох цегляних сараях. Правда, молокозавод хороший.

Я повертався далі, ліворуч, обводячи поглядом довкола. По той бік шосе тяглися поля і радгоспні ставки, переліски, а далі пасмо горбів, що зникало за обрієм. Їх я навмисне приберіг наостанок, бо на найближчому пагорбі стояв радіотелескоп. Його було чудово видно — плоска чаша антени на наскрізній розчепіреній підставці. Антена теж наскрізна, вона тільки здавалася суцільною й маленькою, як блюдце. Насправді вона мала майже сто метрів у діаметрі, нам розповідали на екскурсії. Під телескопом біліли три коробочки: два службових корпуси і один житловий, для науковців. Паркан здавався білою ниточкою, що облямовує пагорб. Чудово! Дуже хотілося побачити, як телескоп повертається, але чаша нерухомо дивилася в небо, і її величезна тінь нерухомо лежала на схилі. Я задивився, а тим часом наближався автобус. Маленький, синій, із написом “службовий”. Не варто було й руку підіймати, цей автобусик був із радіотелескопа.

І раптом він зупинився. Дверцята навіть відчинили і гукнули: “Сідай, хлопчику!”

Я не став би розповідати так докладно про автобус і дорогу до міста, якби не Вячеслав Борисович. Він їхав у цьому автобусі, він мене і посадив: водієві й Ленці Медведєвій це й на думку не спало б. Про нього я знав, що він інженер, науковий співробітник із радіотелескопа. Досить молодий, ясночубий, у сірому костюмі. Приїжджий. Їх там чоловік десять приїжджих, решта тутешні, як Ленка Медведєва — радіотехнік.

Вячеслав Борисович повадився не по-начальницькому. Він увесь час сміявся, кепкував із мене; чому я такий розчервонілий і скуйовджений і що я робив у лісопарку, коли в школі уроки. Я трохи розгубився і грубо спитав:

— А ви чому в робочий час катаєтесь?

Він зареготав, ляснув себе по нозі й вигукнув:

— Питання руба, еге? А чи знаєш ти, що таке нетерпіння серця?

Я похитав головою.

— На пошту прийшов пакет, — сказав він ніжно. — Голубенький. Ти вожені не посміхатися. Настала моя черга. І Нетерпіння серця велить мені одержати голубого листа негайно. Навіть у робочий час— Він потер долоні і вдавано насупився: — Та облишмо це. Як твої успіхи в королеві наук — математиці?

Я відповів:

— Не блискучі.

Вячеслав Борисович мені страшенно сподобався, і ми дуже весело доїхали. Навіть Ленка поводилася по-людському. Розумієте, ці дівчата, тільки-но вдягнуть капронові панчохи, починають на людей дивитися… ну, як би вам сказати? У них на обличчі написано: “Ні, ти не прекрасний принц і ніколи ним не будеш”. Але весела вдача Вячеслава Борисовича діяла на Ленку Медведєву позитивно. Вона всміхалася цілу дорогу і сказала на прощання: “Будь здоровий, привіт Симочці”. Симка — це моя сестра, старша.

Мене висадили на розі вулиці Героїв Революції, навскіс від тиру, і я перебіг вулицю, спустився в підвал і смикнув двері зброярні. Вона була замкнена. Все ще сподіваючись, що Стьопка в залі разом із Суреном Давидовичем, я кинувся туди.

У стрілецькому залі було темно, лише вдалині біліли мішені. Різко, сухо тріщали малокаліберні гвинтівки — троє Хлопців із технікуму стріляли, Сурен Давидович сидів біля корегувальної труби, а Стьопки не було.

Тривога!

Призвичаївшись до темряви, я побачив іще Валерку — він махав мені з купи матраців. Сурен Давидович проговорив, не одриваючись від труби:

— Чого прийшов?.. Добре, Верстович! — Це вже стрільцеві.

Ми могли увірватися до Сура хоч серед ночі у якій завгодно справі або й просто так. Тільки не під час роботи. Сур — чудовий тренер, і сам стріляє найкраще за. всіх. Проклята астма! Сур був би чемпіоном Союзу, якби не астма, я в цьому впевнений.

— Вісімка на “четверту”[1] — сказав Сур. — Дихайте, Ільїн, правильно.

Я спитав у Валерки:

— Давно стріляють?

— Щойно почали, — прошепотів він. — А Стьопка де?

— Помовчте, гвардійці, — сказав Сурен Давидович. — Добре, Ільїн! Бийте серію з мінімальними інтервалами!

Я сам бачив, що тренування почалося недавно — мішені чисті. Отже, Сур звільниться за годину. Раніше не відстріляються.

— Не пізнаю вас, Оглоблін! Уважніше, мушку завалюєте!

Неможливо було цілу годину чекати. Я підійшов до Сура й прошепотів:

— Сурене Давидовичу, тривога, Стьопа в небезпеці…

Він уважно глянув на мене, кашлянув, підвівся:

— Стрільці, продовжуйте серію! Валерію, корегуй…

Валерка, щасливий, кинувся до труби, а ми вийшли в коридор. Мені здавалося, що Сурен Давидович дуже сердитий, і я почав поспіхом, збиваючись, розповідати:

— Стьопка поїхав на новому таксі з лісопарку, а в таксі сиділи шпигуни…

— Які шпигуни? — запитав він. — Звідки шпигуни?

Я почав із того, як ішов до школи й побачив Федю-гітариста. Сур слухав неуважно, поглядаючи на двері, очі так і світилися в темному коридорі. Я заспішив. Швиденько розповів, як шофер упав біля пня. Сурен Давидович повернувся до мене:

— Що-о? Теж схопився за серце?

— І ще впав. Це не все, Сурене Давидовичу!

— Он як, не все… — пробурмотів він. — Розказуй, Лесику, розказуй.

Я розказував і мені ставало дедалі страшніше. В лісопарку я на чверть — де там, на десяту так не боявся. Там ми були разом. А де зараз Стьопка? Я боявся, страх як боявся.

Коли я скінчив, Сур пробурчав:

— Незрозуміла історія… Особисто у мене Кисельов викликав симпатію.

— Федя? Ще б пак! — сказав я. — А тепер бачите, що виходить!

— Поки що бачу мало. Пень був дуже важкий, кажеш? — Він скосив очі на двері, звідкіля чулися постріли, і тоді я збагнув…

— Зброя в ньому, а в хустці патрони! — закричав я. — Сурене Давидовичу! А на шиї автомат, на шнурі від гітари!

— Лесику, не поспішай. Зброя? — Він вів мене за плече до зброярні. — Шпигунам нема чого ховати зброю. Я навіть гадаю, що шпигуну просто не потрібна зброя. Пістолетик, можливо. Але маленький, маленький. Бандит, грабіжник — інша річ.

— Шпигун і без зброї? Що ви, Сурене Давидовичу! Завжди пишуть: безшумний пістолет, авторучка-пістолет…

— Авторучка — зрозуміло, — казав Сур, заходячи в зброярню. — Маленький предмет, сховати можна. На тілі зберігається. Навіщо повний пень зброї? Через пень-колоду… Де мій блокнот? Ось мій блокнот. Сядь, Лесику. Я думаю, Що шпигунові зовсім не потрібен пістолет. Шпигун, який вистрілив хоч раз, уже небіжчик… Збігай, будь ласка, і запроси сюди Валерика.

Валерка не дуже зрадів, що його покликали. Він корегував постріли дорослих хлопців, покрикував гордим голосом. Вони теж покрикували: Валерка плутав, де чия мішень. Він зітхнув і побіг за мною, питаючи:

— А що? Тривога? Оце так!

Сур уже написав записку. Він сказав:

— Валерику, час дорогий. Лесик усе розповість тобі потім, тільки не дорогою. Так? (Я кивнув). Так. Ось що я написав заступнику начальника міліції капітанові Рубченку: “Дорогий Павле Остаповичу! Ти знаєш, я через хворобу не можу вийти “на поверхню”. Дуже тебе прошу: зайди до мене в тир, негайно. Не зволікай, будь ласка. Твій Сурен”. Валерику, біжи. Якщо немає дяді Павла, передай записку майорові. Якщо немає обох — черговому по відділу. Запам’ятав? Ти ж, Лесику, шукай Степана. Маєш на це півгодини… ні, двадцять хвилин. А ти, Валерику, передай записку і відразу ж повертайся.

Він глянув на нас і, щоб підбадьорити, додав:

— Гвардія вмирає, але не здається. Бі-ігом, ар-рш!

Ми починаємо діяти

Ми вискочили “на поверхню” і припустили дворами. Що я міг устигнути за двадцять хвилин? Пробігти вулицями та заглянути на пошту. Міліція тут же поруч. (Пошта виходить на проспект, а міліція — на вулицю Леніна, але двір у них спільний разом з універмагом та хімчисткою).

У нас є правила, як діяти під час “тривоги”. Сьогодні я оголосив її, а взагалі міг оголосити кожний, від Сура до наймолодшого, тобто Валерика. Сурен Давидович ніколи не наказував, його й так слухали, але завжди обговорювали, як краще зробити те чи те. Коли ж оголошувалася тривога, суперечки-розмови кінчалися. Сур ставав командиром. Мені було наказано за двадцять хвилин розшукати Стьопку, а Валерці — передати записку й повернутися. Отже, я не повинен заглядати в міліцію, хоч Стьопка, певно ж, постарався навести міліцію на слід. І Валерка даремно поглядав на мене, довелося йому йти самому. Я подивився, як він нерішуче підіймається на ґанок, а сам побіг далі. На розі зупинився, пригладив чуба. Здавалося, всі наскрізь бачать, чого я йду на пошту.

…Сонце тепер світило уздовж вулиці, мені в обличчя. Хтось визирав із вікна математичного кабінету на третьому поверсі школи. Дивно було думати, що зараз мене видно з цього вікна, точнісінько так, як було видно Федю-гітариста й інших дві години тому. Тільки я йшов до школи обличчям, а не спиною, як поштарі, і Федя не сидів на східцях.

Грюкнули скляні двері. Запахло сургучем, штемпельною фарбою-нормальний запах пошти. Я змусив себе не задивлятися на тих двох, що хапалися за серце. Заклав руки в кишені й оглядався, ніби хочу купити марку.

Людей було мало, по одному біля кожного віконця. Стьопки не було. Справді-бо, на біса йому ця пошта. Хтось оглянувся на мене. Довелося для конспірації купити листівку за три копійки. Від бар’єра я побачив, що обидва поштарі на місцях: один сидів за столиком із табличкою “Начальник відділення зв’язку”, другий працював за апаратом, що тріскотів, як кулемет. Поряд із віконцем, де продавали листівки, висіло оголошення, написане червоним олівцем: “Оголошення!!! До 16.00 сьогодні міжміський телефон не працюватиме — лінію поставлено на вимірювання”. “Як вони її вимірюватимуть, ту лінію? І як її можна “поставити?” — подумав я, взяв свою листівку, і тут мені назустріч відчинилися двері й увійшов Федя-гітарист. Листівка вислизнула у мене з рук і відлетіла в куток, до урни…

Я не поспішав підняти листівку. Носком черевика загнав її під урну і, крекчучи, почав вивуджувати, зім’яв, звичайно. А Федя з своєю невідразливою усмішкою, присунувся до віконця й попрохав своїм чудовим баритоном:

— Тамаро Юхимівно, півдесяточка конвертів авіа дайте щедрою рукою!

Та, певно ж, заусміхалася. Я підібрав листівку і з придуркуватим виглядом почав підходити до усміхненої Тамари Юхимівни, а Федя, ставши в граціозній позі, заливався далі:

— Погода — душа співає, а ви тут сидите, не жалієте своєї молодості… — і всякі такі нісенітниці.

Аж дивно, як швидко я його зненавидів. Дві години тому я дивився на нього із захопленням, — аякже, Федір Кисельов, перша гітара в місті, тьху ти! Сур щойно сказав, що Кисельов йому подобається, а зараз тривога, тому “подобається” Сура слід вважати за наказ.

Розумієте, до чого треба очманіти, щоб такі думки бралися в голову?

— А, пацан! — сказав Федя. — Тримай цукерку.

Він витяг із правої кишені карамельку “Казка”. На обгортці худий рожевий кіт із чорним бантиком на шиї й чорними лапами. Всередині — справжня цукерка. Я розгорнув її, але не їв. Купили вони цукерок усе-таки! Навіщо?! От чортівня!

А Суру я забув розповісти про цукерки!

— Це вам, Тамаро Юхимівно, — сказав Федя і подав їй таку саму цукерку. — Вам… прошу вас… — пригощайтеся. — Він обійшов усі віконця, всі йому дякували.

Минуло вже десять хвилин, проте я звідси йти не збирався.

— Ті-тонько Тамаро Юхимівно, — забелькотав я, — ось погляньте, зіпсував. — І показав їй зім’яту листівку.

— То візьми іншу, ціна три копійки, — почув я.

Почув. Обличчя Тамари Юхимівни я не бачив, бо дивився на Федю, а він дістав із лівої кишені цукерку і вправно кинув її на стіл начальникові відділення:

— Вгощайтеся, товаришу начальник!.. І ви, будь ласка! — Це вже старшому телеграфістові. — І вам одну. — Він звертався до дівчини, яка подавала телеграму, і простяг їй цукерку знову з правої кишені… — Я сьогодні деньнародженець, вгощайтеся!

— Ті-тонько, у мене грошей більше немає, — з жахом гудів я в цей час, бо був певен: цукерки з правої кишені отруєні.

І я не міг закричати: “Не їжте!” Мені й досі соромно, коли згадую ту мить. Мені, бовдуру, здавалося важливішим спіймати шпигуна, ніж врятувати людей…

— Тітонько, дайте тоді цуке-е-ерку…

Та пізно, пізно! Вона вже хрумтіла тією карамелькою, а папірець із рожевим котом, акуратно розгладжений, красувався під склом на її столі.

— Он ти який! — сказала Тамара Юхимівна. — Які нахабні тепер діти, просто жах! Ви чули, Федечко?

Всі втупилися в мене очима, лише огрядний телеграфіст стукотів на своєму апараті. Федя обмахувався конвертами, як віялом.

— Любиш солоденьке, так? Ти ж своєї ще не з’їв, ласун… — Він придивлявся до мене дуже пильно.

Я почав задкувати до дверей, бурмочучи:

— Симці, по-справедливості… Одну мені — одну їй… Сестрі, Симці… — Без будь-яких зусиль я враз став схожий на жалюгідне нещасне створіння.

Дівчина, що подавала телеграму, почервоніла — їй було соромно за мене. Федя сказав:

— Тримай, сімейна людино, гоп-ля!

Я не поворухнувся, і цукерка (з правої кишені) впала на лінолеум.

Цієї миті я відчув, що телеграфіст, не підводячи голови і нічого не говорячи, подав Феді знак. І відразу ж зі мною сталося щось страшне: немовби мене проковтнуло щось величезне і я помер, але тільки на секунду чи дві. Величезне виплюнуло мене. Цукерка ще лежала на чистому квадраті лінолеуму, між мною й гітаристом, і він дивився на мене неначе з переляком.

Хтось промовив: “Дуже нервова дитина”. Дівчина хотіла підняти цукерку, та Федя нагнувся сам, поклав цукерку мені в руку й легенько підштовхнув мене до дверей. Бом! — грюкнули двері.

Я стояв на тротуарі, мокрий від хвилювання, як ломовик.

А за склом пошти уже всі рухали щелепами, жували кляті цукерки. Навіть огрядний телеграфіст — я бачив, як він кинув карамельку за щоку.

Вони жваво розмовляли. Хтось показав пальцем, що я стою за вікном, і я зірвався з місця й подався до Сурена Давидовича.

Подвійна обгортка

Стьопка не повернувся. У зброярні Валерка чистив малокаліберний пістолет. Сурен Давидович голився, примостившись на своїй койці під віконцем, у глибині комірчини.

— Гітарист роздає отруєні цукерки! — випалив я. — Ось!

Сур вимкнув бритву.

— Оці цукерки? Чому ж вони отруєні? Он водичка, напийся….

Правда, я страшенно хотів пити. Ковтнув, поперхнувся. Валерка враз стусонув мене між лопатки.

— Відчепися, рудобровкін! — гримнув я. — На пошту він прийшов і роздає цукерки. У правій кишені отруєні, а в лівій — не знаю.

— Знову пошта? Сьогодні занадто багато пошти. — Сур узяв розгорнуту цукерку, оглянув. — Ти кажеш, отруєні? Тоді отруту підмішали просто на фабриці. Диви-но, поверхня карамельки зовсім гладенька. Тепер оглянемо другу. — Він почав розгортати цукерку і засміявся: — Лесику, Лесику! Ти гарячка, а не слідопит… — Сур зняв одного рожевого кота, а під ним самовдоволено рожевів другий, такий самий.

Валерка захихикав. Дурневі було зрозуміло, що той, хто хотів отруїти, не загортав би цукерку в два однакові папірці.

— Кіт у чоботях, — сказав Сур. — Автомат на фабриці випадково обгорнув двічі.

Ох який же я телепень!.. Я неймовірно зрадів і трохи розізлився. Що цукерки не отруєні і Тамара Юхимівна та інші будуть жити — це чудово. Але навіщо він роздавав цукерки? Коли б отруєні, тоді зрозуміло… А звичайні? Чи, може, він переплутав кишені і своїм дав отруєні, а чужим — і мені теж — хороші? Але ж я, я, слідопит!.. У цукерковій обгортці не зміг розібратися. Справді кіт у чоботях! А я все думав: чому намальовано кота з бантиком, а називається “Казка”? Чоботи погано намальовані — не то чорні лапи, не то чоботи. “Попався б мені цей художник!..” — думав я, розповідаючи про події на пошті.

Я настирливо думав про невідомого художника, щоб не згадувати про те, як я помирав. Про це я не розповів, а решту виклав із подробицями. Валерка витріщав на мене очі й ойкав — очевидно, Сур пояснив йому дещо, поки мене не було.

Сур записав моє донесення у блокнот. Потицяв олівцем у аркуш:

— Із правої кишені він пригощав усіх, а з лівої — на вибір. Так, Лесику? В лісопарку він же казав, що треба купити цукерок… Нічогісінькі діла!..

— У лівій отруєні! — страшним шепотом мовив Валерка. — Точно, дядю Сурене!

— Не треба поспішати. — Сур увімкнув бритву. — Романтика добре в міру, гвардійці. Гадаю, що все з’ясується просто і не надто романтично.

— Шпигуни! — сказав я. — Тут не до романтики.

Сур вимкнув бритву.

— Скажи, а я, часом, не шпигун?

— Ви?!

— Я. Живу в підвалі, додому не ходжу, даю хлопчакам дивні доручення. Підозріло?

— Ви хороший, а вони шпигуни, — відповів Валерка.

— Ніхто не має права, — сердито мовив Сур, — звинуватити людину в злочині, не з’ясувавши суті справи. Зрозуміли?

— Зрозуміли, — сказав я. — Але ж ми не юристи і не слідчі. Ми ж так, припускаємо просто.

— Не юрист? От і не припускай. Якщо я скажу тобі, що, можливо, — розумієш, можливо, — Кисельов затіяв пограбування? Гарячка! Ти вважатимеш його винуватим! А так навіть думати не можна, Лесику.

— Оце так-так! А що ж можна?

— Викласти всі факти Павлові Остаповичу, коли він прийде. Тільки факти. Щось довгенько він…

Валерка сказав:

— Він обіцяв швидко прийти. Каже, звільниться і негайно ж прийде.

Сур поглянув на годинник. Я його зрозумів. Він думав про Стьопку. Але хто ж розшукає Стьопку краще, ніж міліція?

Ми стали чекати. Сурен Давидович звелів мені залишитися в зброярні, а сам пішов у стрілецький зал. Валерка побіг у двір, виглядати капітана Рубченка. Я від хвилювання заходився надраювати пістолет, щойно вичищений Валеркою. Ганяючи шомпол, зазирнув у блокнот Сура.

На аркуші внизу було написано і двічі підкреслено: “Чому всі троє хапалися за серце?”

Він мав рацію. У пеньку зберігається зброя, з цукерками передаються, припустімо, записки, але чому всі хапалися за серце?

Аж тут Валерка примчав у тир із криком:

— Дядю Сурене, дядя Павло прийшов!

Капітан Рубченко

Павло Остапович Рубченко — друг і однополчанин Сура. Раніше вони дружили втрьох, але третій — Валерчин батько, вмер позаминулої осені. Для нас Павло Остапович був неначе часткою Сура, і я ледве на шию йому не кинувся, коли він увійшов. Великий, охайний, у білосніжній сорочці під синім піджаком. Він рідко вдягав форму.

— Доброго здоров’я, хлопці! Я сказав весело:

— Доброго здоров’я, товаришу капітан!

— Що у вас діється? Поки що бачу — чистите зброю. Знову школою нехтуєте?

— Ой, тут таке діється… Ви Стьопки не бачили?

Він Стьопки не бачив. Тут зазирнув Сур і попрохав хвилину зачекати, поки він прийме гвинтівки. Рубченко кивнув на тир і похитав пальцем. Сур сказав: “Вас зрозумів” — і покликав мене віднести гвинтівки. Ого! Рубченко не хотів, щоб його тут бачили, виходить, уже відомо дещо… Я вискочив, бігом потяг гвинтівки. Сур навіть чистку відмінив, щоб скоріше спровадити студентів із тиру, і сам замкнув вхідні двері. Тепер нам ніхто не заважав, а Стьопка, коли що, відімкне тир своїм ключем або подзвонить. Я всівся так, щоб бачити двір крізь вікно. Сурен Давидович причинив двері в зброярню, закурив свій астматол і показав на мене:

— Ось наш доповідач.

Рубченко підняв брови і поглянув досить непривітно. Мабуть, кожен міліцейський начальник здивується, якщо його притягнуть у спеку слухати якогось хлопчиська.

Сур почервонів і сказав:

— Альоша — хлопець серйозний. Розповідай з подробицями, будь ласка, — і розгорнув свій блокнот.

Я почав розповідати і хвилювався що далі, то дужче. “Де ж Стьопа?” — пульсувала в голові думка. Я раптом забув, як Федя познайомився з таксистом, які слова вони говорили біля пенька. Сур підказав мені по блокноту. Рубченко тепер слухав уважно, кивав, піднімав брови. Коли я дійшов до розмови про цукерки — першої, ще на путівці, — грюкнули вхідні двері, і в комору влетів Стьопка.

Ми закричали: “У-рур-ру!” Сурен Давидович сплеснув руками. Степан поривався щось сказати і зненацька побілів, як стіна. “Що за халепа, неначе він найнявся бліднути! — подумав я. — Проґавив він гітариста, чи що?”

Стьопка стояв під дверима, втупившись очима в підлогу — як води в рот набрав. Таким білим я його ще не бачив.

Мабуть, Сур щось збагнув. Відчув, точніше. Він швидко підвів Стьопку до віконця, посадив на койку і налив води, як мені щойно. Стьопка ковтав голосно і випив дві склянки підряд.

— Набігався хлопчик, — ласкаво мовив Рубченко. — Вода не холодна в графині? Наковтаєшся холодного — раз-два — і ангіна!

Стьопка і тут промовчав. Навіть Валерці-нетямі стало ніяково — він заусміхався й засяяв своїми очищами: не ображайся, мовляв, дядю Павле, Стьопка хороший, тільки чудний.

Сурен Давидович сказав:

— Стьопа брав участь у цьому ділі. (Рубченко кивнув). Після Альоші він теж дещо розкаже. Добре, Стьопику?

Стьопка пробурмотів:

— Як скажете, Сурене Давидовичу.

Сяк-так я розповідав далі, а сам дивився на Стьопку. Вони з Суром сиділи навпроти світла, тому облич не можна було відрізнити. Я бачив, як Сур подав йому гвинтівку і шомпол, підсунув мастило. Сам також узяв гвинтівку. І вони заходилися чистити. Стьопка відразу витяг затвор, а Сур, притримуючи ствол під пахвою, відчинив тумбочку й дістав пляшечку із пілюлями проти астми. Я в цей час розповів про порожню галявину і про сліди в один бік, а Рубченко кивав і примовляв:

— Так, так… Не було слідів? Так, так… Стривай, Альошо. — Він повернувся до Стьопки. — Ти, хлопчику, до самого міста проїхав на таксі?

Стьопка відповів:

— До місця доїхав.

— Куди ж?

— В’їхав у ваш двір, з боку вулиці Леніна. Через арку.

— Вони тебе виявили?

— Я зіскочив під аркою. Не виявили.

— Молодець! — гаряче мовив Рубченко. — Спритно! Простежив, що вони робили потім?

Цієї миті Сурен Давидович клацнув затвором і пробурчав:

— От негідники! Патрон забули у казеннику…

Капітан повернувся до нього:

— Прошу не заважати! Тут ідеться про державний злочин!

Бач! Я ледве не луснув від гордощів. Казав я їм, казав — шпигунство! І я страшенно здивувався, чому Стьопка не зрадів. Він жбурнув гвинтівку на ліжко і сказав тихим, сповненим відчаю голосом:

— Сурене Давидовичу… Ось він, — Стьопка тицьнув пальцем просто в Рубченка, — він теж хапався за серце перед пеньком. Він — П’ятикутник двісті. Я бачив.

Ми завмерли. Ми просто остовпіли. Уявляєте? І капітан сидів нерухомо, дивлячись на Стьопку. Сурен Давидович прохрипів:

— Остаповичу, як це могло бути?

Та капітан мовчав. А Стьопка раптом заплющив очі й відкинувся до стіни. Тоді Рубченко випнув підборіддя й відповів:

— Поясню без свідків. Державна таємниця! — і знову вшнипився очима в Степана.

Він дивився суворо, ніби чекаючи, що Стьопка повинен зректися своїх слів. Та де там! Стьопа підхопився й вигукнув:

— Пояснюйте при нас!

Сур прохрипів знову:

— Остаповичу, як це могло бути?

— Дрібниці, дрібниці, — відповів Рубченко і гарячково запорпався руками в себе на грудях, під піджаком. — Нічого не могло бути…

Упоперек кімнати палахнуло прозоре полум’я, і тріснув постріл з гвинтівки. Я ще нічого не зрозумів, а капітан Рубченко вже падав із стільця. Сурен Давидович дивився на нього, стискаючи гвинтівку; і з стіни, з величезної чорної діри сипався шлак. Діра була поряд із головою Сура.

Нещастя

Кажу вам, ми нічого не зрозуміли. Ми стояли як укопані. В косому стовпі сонячного світла блиснув сивий їжачок на голові у Павла Остаповича, — капітан падав головою вперед, якось повільно, при повній тиші. Тільки шурхотів чорний шлак, засипаючи білу клейонку на тумбочці. Стьонка ще стояв із піднятою рукою — так раптово все сталося. Я ще без страху, ніби уві сні, дивився, як капітан грудьми

й обличчям опустився на підлогу, як з-під його грудей знову шугнуло полум’я, вдарило під ліжко, і звідти відразу повалив дим. Потім Сур вигукнув: “Остаповичу!” — і спробував підняти капітана, а Стьопка невпевнено вхопив графин і заходився хлюпати під ліжко, звідки йшов дим. Я отямився, коли Валерка закричав і підкотив очі.

Мені довелося витягти його в коридор. Він перестав кричати і вчепився в мене. У мене досі синці — так він міцно вхопився за мої руки. Я сказав йому:

— Негайно облиш істерику! Треба допомагати Суренові Давидовичу. А ще гвардієць…

Він трохи послабив руки. Кивнув.

— Ти, може, додому побіжиш? — запитав я.

— Я допомагатиму, — відповів Валерка.

— Ні, йди додому, — сказав я, так, для годиться.

Валерка по-дитячому, з паузами, зітхнув і пішов за мною.

В коморі гостро пахло димом. Павло Остапович лежав на ліжку. Сур стояв над ним і жалібно говорив по-вірменському, б’ючи себе по лобі кулаками. Він зовсім задихався. Похмурий, але нітрохи не зляканий, Стьопка стояв насупившись і не дивився в той бік.

Я прошепотів:

— Стьоп, як це сталося? Він номер?

Стьопка смикнув плечем. Я зрозумів: помер.

Але я досі ще думав про випадковий постріл. Як же Сур, такий досвідчений стрілець, міг випадково вистрілити, дістаючи патрон із казенника?

Тоді Стьопка ггромовив:

— Поглянь, — і показав кудись убік.

Я не міг відвести очей від Сура і не розумів, куди Стьопка показує. Він за плечі повернув мене до столу.

Там лежав дивовижний предмет. Він був ні на що не схожий. З першого погляду він скидався на сталеву палицю. Та коли пильніше придивитися, то можна збагнути — ця штуковина не сталева, і навіть не з металу, і зовсім не палиця. Навіть не кругла. Овальна? Ні, бугриста, наче її м’яли пальцями. Зеленувато-блискуча. На одному кінці був чорний, дуже блискучий кристал, а на другому виступали дві пластинки, як два плавники. Кілька секунд я думав, що це висушений кальмар — пластинки були схожі на хвіст кальмара чи каракатиці. Завдовжки штуковина мала сантиметрів тридцять.

— Бачиш? Це бластер, — прошепотів Стьопка.

У мене аж підігнулися ноги. Бластер! У деяких фантастичних оповіданнях так називаються рушниці, що стріляють аптиматерією або вбивають променями. В оповіданнях, розумієте? Але ж ми були не в оповіданні, а в будинку три по вулиці Героїв Революції, у підвальному приміщенні, обладнаному під тир. І тут, на столі зброярні, раптом опинився бластер, який приніс під піджаком капітан Рубченко, заступник начальника міліції.

Я повірив відразу — бластер справжній, Стьопка казав правду. Під скісним світлом бластер відливав то зеленим, то сірим, вовчим кольором. Він був зовсім ні на що не схожий. Тепер я зрозумів, що за полум’я палахнуло двічі, чому в бетонній стіні випалило отвір завбільшки як голова і, основне, чому вистрілив Сурен Давидович.

Я тримався за край столу. Ой, надто багато трапилося за один ранок, і кінця подіям не було видно!

Шнурок

Іще лишалося тіло Рубченка на ліжку.

Мені було страшно заговорити, взяти в руки бластер, поглянути на Сурена Давидовича. Стьопка ж був не такий. Він помацав бластер і сказав навмисне голосно:

— Холоднісінький!

Сур почув і повернувся. Ох, згадаю я цю картину… Як він дивиться коричневими лютими очима на розгардіяш, на тремтячого Валерку, на гвинтівки, що валяються в калюжах, і на бластер… Він глянув і зненацька заметався, відчинив залізну шафу із зброєю й швидко-швидко почав запихати в неї гвинтівки. Потягнувся по бластер — Стьопка перехопив його руку.

— Це спуск, Сурене Давидовичу, оці крильця.

Сур почав міцно терти скроні. Тер із злістю, довго. Потім промовив:

— Звичайно, спуск. Отож… Де шнурок?

Стьопка показав пальцем — на підлозі, а я підняв. Чорний шнурок від черевиків, точніше, два шнурки, зв’язані докупи. Всі чотири накінечники були цілі, стриміли на вузлах.

— Розумію, — сказав Сур. — Гидуєш… — Взяв у мене шнурок, поклав у шафу. — Даремно все-таки гидуєш, Степане.

— Він зрадник, — мовив Стьоцка, показуючи на Рубченка, — а ви його жалієте!

Я здригнувся — поряд зі мною закричав Валерка:

— Брешеш! Дядько Павло — татків друг, а не зрадник, брешеш!

— Так, мій хлопчику… Степане, слухай мене: якщо Павло Рубченко — зрадник, то й я зрадник. Таких людей, як він… — Сур закашлявся. — Він не тільки чесний воїн. Не тільки хоробрий і добрий чоловік. На моїх очах він двадцять років працював у міліції. І на фронті. І завжди був справжнім рицарем…

Стьопка мовчав.

Важко було не погодитися — така людина на виду, як у скляній будці. Сур угамував свій відчай і говорив далі:

— Ми втратили багато часу… Потрібен лікар. Хто подзвонить у швидку допомогу? Ти, Лесику? Притримайте двері! — Він обережно підняв бластер і переніс у шафу. Замикаючи, двічі повернув ключ. — Ох, Остапович!.. Ох, Остапович!.. Краще б… — Він затнувся.

Я знав чому. Він сто разів дав би себе спалити цим бластером, тільки б не стріляти в друга. Він вистрілив, рятуючи нас.

І, подивившись на нас, Сур підібрався, труснув головою, став зовні таким, як і раніше, навіть погладив Валерку, як завжди, від носа до потилиці.

— Так, тяжке становище… У швидку не можна звертатися. Стьопо, Альошо! Загляньте в четвертий під’їзд, квартира шістдесят один. Лікарка Ганна Георгіївна… Запросіть її сюди. Що сказати? У нас поранений.

Ми побігли. Стьопка на ходу сказав:

— Правильний наказ.

— Чому? — запитав я.

Він відповів:

— А раптом ц і вже на швидку пробралися?

— Хто — ці?

— З бластерами.

— А навіщо їм пробиратися?

Стьопка тільки свиснув. Тоді я заперечив:

— Лікарка Ганна Георгіївна теж могла пробратися.

— Дивак… — пропихтів Стьопка. — Вона пенсіонерка, вдома приймає. Бачиш табличку?

Я бачив. Квартира 61, мідна яскрава табличка: “Лікар Г. Є. Владимирська”. Степан подзвонив і раптом сказав:

— Він мене хотів… теє. Рубченко ваш…

— Він же не в тебе стріляв — у Сура!

— Та ні, — прошепотів Стьопка. — Не з бластера. Він так… Очима, чи що. Я неначе вмер на півсекунди.

— Ой, а мене… — заквапився я, та двері відчинилися, і з темного коридора запитали:

— До мене?

Стьопка підштовхнув мене вперед. Я відповів, що до лікаря і що в тирі лежить поранений.

— Зараз, зачекайте тут, — сказав голос, як мені здалося, чоловічий.

У передпокої спалахнуло світло. Ми увійшли, але там уже нікого не було. Ніби з нами розмовляв величезний годшіпик, що стукав напроти дверей. Надзвичайний годинник! Вищий від мене, з трьома гирями, начищеними яскравіше за табличку на дверях. Годинник заграв мелодію дзвіночками, потім ударив густим потрійним дзвоном — була одинадцята. Я охнув, бо все почалося рівно о пів на дев’яту, лише дві з половиною години тому. В школі минуло три уроки — і стільки всього відразу! І Валерка ще. А Валерка ніжний і довірливий. Позавчора підійшов до міліціонера і спитав: “Дядю, а чому вам не дають кийків?..”

Дзенькнуло скло. Хтось заголосив тонким, старечим голосом. Різко розчинивши двері, в передпокій вискочила жінка в білому халаті, з чемоданчиком, геть сива. Вона вмить оглянула нас синіми емалевими очима. Спитала басом:

— Поранений у тирі? — і вже була на сходах.

Ми ледве встигали за нею. От так пенсіонерка! Із квартири пищали: “Єгорівно!” — вона мовчки мчала вниз сходами, потім доріжкою вздовж будинку і чотирма східцями в підвал.

Стьопка забіг наперед, відчинив двері й повів лікарку по коридору в зброярню.

Лікар Ганна Єгорівна

Сурен Давидович був у зброярні наодинці з Рубченком. Стояв, прихилившись до шафи, і хрипів астматолом. Коли ми зайшли, він уклонився й промовив:

— Здрастуйте, Ганно Георгіївно. Ось… — Він показав на ліжко.

— Бачу. Мене звати Ганна Єгорівна… Ого! Дітей — за двері.

— Я розстебнув йому сорочку, — сказав лікарці Сур.

Вона дістала стетоскоп із чемоданчика. Ми, певно ж, залишилися в кімнаті, у найдальшому кутку, під вогнегасниками. Ганна Єгорівна щось робила із стетоскопом, зітхала, потім стукнула наконечником і кинула прилад у чемоданчик.

— Давно стався нещасний випадок?

Сур промовив повільно:

— Вбивство сталося двадцять хвилин тому.

Ганна Єгорівна знову сказала: “Ого!” — і швидко, пильно поглянула на Сурена Давидовича. На нас. Знову на Сура.

— Що тут роблять діти?

Стьопка ступив уперед:

— Ми свідки.

Вона хотіла сказати: “Я не міліція, мені свідки не потрібні”. У неї все було написано на обличчі: здивування перед такою дивною історією і від майже прямого зізнання Сура. Ми теж здалися їй не зовсім звичайними свідками. Вона сказала:

— Моя допомога тут не потрібна. Смерть настала вмить, — і повернулася до дверей.

Та Сур зупинив її:

— Ганно Георгіївно…

— Мене звати Ганна Єгорівна.

— Прошу пробачення. Я буду вам вельми вдячний, якщо ви погодитесь нас вислухати. Слово офіцера, вам нема чого боятися.

Як вона скинула сиву голову! Справді: “Ого!” Вона була хоробра жінка, не гірше нашого Степана. Вона вже встигла добре засмагнути і мала чудовий вигляд: кругле коричневе обличчя, біле волосся, накрохмалений халат і яскраво-сині очі.

— Слухаю вас, — сказала Ганна Єгорівна.

— Дозвольте спершу поставити вам два запитання.

Вона кивнула, не зводячи з нього очей.

— Перше запитання: ви вчений-лікар?

— Я доктор медичних наук. Що ще?

— Коли ви востаннє виходили з дому?

— Вчора о третій після обіду. — її бас зазвучав погрозливо. — Чому я зобов’язана цим допитом?

Сур притиснув руки до серця так схоже на тих, що ми здригнулися. Та це був його звичний жест вдячності.

— Лікарю, Ганно… Єгорівно, зараз ви все-все зрозумієте! Дуже прошу вас, сідайте. Будь ласка, будь ласка. Сьогодні о восьмій ранку…

Сурен Давидович розповідав зовсім не так, як я. Без подробиць. Самі факти: завідуючий поштою, старший телеграфіст, поїздка на таксі, обидві розмови Феді-гітариста з шофером, історія з цукерками, потім капітан Рубченко.

Про постріл він розповів так:

— Цю історію повідомили Павлові Остаповичу не всю до кінця. Він перебив Альошу… Коли, Лесику?

— Коли пень вантажили в таксі, — квапливо підказав я.

— Так, у таксі. Павло Остапович почав розпитувати другого хлопчика…

— Оцього, — сказала Ганна Єгорівна.

— Авжеж, його, Стьопу. Він повідомив, що пень привезли у двір міліції.

— І пошти…

— Еге ж. У цей момент я дозволив собі вигукнути кілька слів, що не стосувалися справи. Павло Остапович мене осадив. Мене це дуже здивувало. Ми з ним дружили майже тридцять років… — Сур закашлявся.

Лікарка дивилася на нього крижаним поглядом.

— Так, тридцять років! Хлопчики про це знають. І Стьопа в цю секунду схопився і заявив, що капітан Рубченко теж хапався за серце, стоячи перед пеньком.

— Он як… — мовила Ганна Єгорівна.

— Павло Остапович не заперечив. Навпаки, він почав гарячково виймати з-під піджака якийсь предмет, підвішений на шнурку під пахвою. Не пістолет, Ганно Єгорівно. Пістолет, почеплений у такий спосіб, стріляє миттєво. Цей же предмет… Я вам його покажу.

Шафа відчинилася, звично мило дзенькнувши. Стьопка пробурмотів: “Чортівня!” Ось він, бластер… Не приснився, значить.

— Цей предмет, лікарю, висів на оцьому шнурку, бачите? Прошу вас поглянути, не торкаючись його.

— Дивна штуковина.

— Атож, лікарю. Вона висіла на петлі-удавці, ніяких антабок не було. Висіла незручно. Йому довелося виймати цей предмет три-чотири секунди.

— Ви так точно замітили час?

— Я кадровий військовий. Це моє коло специфічних навичок.

Вона кивнула дуже несхвально.

— Ви розумієте, Ганно Єгорівно, я стежив за Остаповичем з великим інтересом. Предмет не скидався на зброю, і я подумав, що це якийсь речовий доказ, і він хоче з ним нас познайомити. Але… дивіться сюди. З кінця предмета зірвалося полум’я, пролетіло поряд із моєю головою… Я сидів отак — бачите? Отвір у бетонній стіні він пропалив за частку секунди. А діти? Тут були діти, розумієте?

— Скоріше ніша, аніж отвір, — задумливо мовила лікарка. — Покажіть ваше ліве вухо… Та-ак, опік другого ступеня. Боляче?

— Яка нісенітниця! — вигукнув Сур. — “Боляче!” Ось де біль! — кричав він, показуючи на мертвого.

І знову затнувся.

Помовчали. Тепер Ганна Єгорівна повинна була спитати, чому Сур, розмовляючи з Рубченком, тримав у руках гвинтівку. Або просто: “Чим я можу допомогти, я нічого не бачила”. Вона сказала замість цього:

— Я забинтую ваше вухо. Поверніть трохи голову.

— Ви мені не вірите, — мовив Сур.

— Хіба від цього щось зміниться?

— Лікарю! — сказав Сур. — Якби йшлося про зграю бандитів…

— Та-ак… Про що ж ідеться? — Вона бинтувала йому голову.

— До сьогодні я думав, що подібної зброї на землі немає. На всій землі.

— Ви марите, кадровий військовий, — промовила лікарка. — Лазерних скальпелів не дістанеш — що правда, то правда. Стривайте… Ви серйозно так думаєте?

— Ех, лікарю… — відповів Сур. — Лесику, відчини двері. Дивіться обережно, із-за одвірок. І ви, лікарю, вийдіть. Дивіться з коридора.

Він щільно притиснувся до стіни, штовхнув ногою двері й сказав: “Стріляю…” Ми почули — ш-ших-х! — і стіна над шафою спучилася і бризнула вогневими кульками, як електрозварка. Сурен Давидович, із потемнілим, страшним лицем, у білому шоломі з бинта, вийшов у коридор.

— Заходьте. Цією штуковиною, лікарю, можна за п’ять хвилин спалити наше місто дотла. Можливо, люди з такою зброєю вже захопили пошту, міліцію, телеграф… Ви розумієте, про що я кажу?

Що бачив Стьопка

Тіло Павла Остаповича накрили простирадлом. Нам трьом лікарка дала по заспокійливій таблетці. Ми влаштували військову раду. Першим виступив Стьопка.

Його пригоди почалися біля кондитерського магазину, де водій купував цукерки, а Федя охороняв свій цінний вантаж. Стьопка цілу дорогу сидів у правому передньому кутку кузова. Пень лежав під лівим бортом, на м’яких вірьовках для прив’язування меблів. А тільки-но машина зупинилася біля кондитерської, Федя-гітарист вискочив із кабіни й поліз у кузов.

Стьопка встиг заповзти під лавку — знаєте, такі решітчасті лавки вздовж бортів. Втиснувся, загородився згорненим брезентом і визирав, як ховрах із нори. Федя ж оглянув “посередник” і заходився його гладити. “Чортівня! — розповідав Стьопка. — Я навіть повірив, що чурбак живий. Курка так із яйцем не носиться. Ну, потім шофер приніс цукерки і сказав, що решту дороги — останні два квартали — їхатиме повільно, щоб Федя встиг підготувати хоч би одну-дві дюжини. І вони поїхали поволі”.

Стьопка не наважився зазирнути у віконце, що вони там роблять у кабіні. Він виповз із схованки і, коли машина в’їхала під арку, кинувся до заднього борту й стрибнув. Таксі проїхало у глиб двору — Стьопка йшов за ним — і розвернулося так, що задній борт опинився напроти одного з сараїв. Гітарист швидко перебрався в кузов. А шофер попрямував до водія міліцейської “Волги”, що стояла трохи віддалік. Водії поговорили, підійшли до заднього борту таксі й заглянули всередину. І тут, як висловився Стьопка, “почалася справжнісінька чортівня”.

Сержант із міліцейської машини був кремезним хлопцем, ще міцнішим за таксиста. Він заглянув у кузов, крякнув, схопився за серце й почав падати. Шофер Жолнін не зміг його підтримати, такого здоров’ягу, і він ударився об борт машини, розбив губи до крові. Кисельов із машини схопив його за чуба, струснув. Тоді він пробурмотів: “Це красива місцевість”, на що Жолнін відповів: “Бачу, все гаразд” — і заходився витирати йому обличчя носовою хусточкою. Причому сержант дуже гнівався й спльовував кров’ю. Жолнін щось йому сказав на вухо. Тримаючи хусточку на обличчі, сержант пішов у міліцію, повернувся з ключем від сарая і встромив його у висячий замок. Другий міліціонер — старшина Потапов, ми його знали — спитав, якого дідька він лізе в сарай і що у нього з фізіономією. Сержант відповів: “Меблі з ремонту привезли”. — “Ніяких меблів ми в ремонт не віддавали”, — заперечив Потапов і, звичайно, заглянув у кузов машини. Ну, знову хапання за серце і “красива місцевість”, і вже через півхвилини старшина Потапов разом із Кисельовим витягали з машини цей пень… От чортівня! Вони поставили пень відразу за дверима, і Стьопка зрадів було, що зможе все бачити, та рано зрадів, — вони попоралися в сараї і розчистили від мотлоху невеликий майданчик углибині. Вони працювали як несамовиті, а влаштувавши “посередник”, почали водити до нього різних людей. Стьопка примостився на порожніх ящиках і коробках, навалених біля “чорного” входу в універмаг, і, хоч не міг бачити “посередника”, занотовував усіх людей, що приходили в сарай. Ось список. Продавщиць універмагу — п’ятеро. Першою була, звичайно, Нелла, і привів її Федя-гітарист, а решта приводила одне одного, ланцюжком. З міліції побувало вісім чоловік, із пошти й телеграфу — шестеро. Інших людей, яких Стьопка не знав, двадцять три чоловіки. Ага, ще дві продавщиці газованої води. Вони йшли і йшли, ці люди, поки Степан не збився з рахунку. Ті, хто побував у “посередника”, вже поводилися у дворі як господарі, Стьопку прогнали з ящиків, біля сараю поставили міліціонера. Тоді Стьопка здогадався забігти в сусідній двір і почав шукати дірки в задній стіні. Пощастило! Сарай був щілястий. “Відразу треба було сюди…” Припавши до щілини, Стьопка добре бачив все, що відбувалося біля “посередника”.

Стьопка змінив позицію саме тоді, коли я в тирі розказував Суру про ранкові чудеса. Ось чому я це зрозумів: першими Степан побачив у сараї начальника пошти і Вячеслава Борисовича Портнова наукового співробітника з телескопа.

Вячеслав Борисович гнівався і говорив роздратовано-ввічливо:

— Чи не заходить жарт надто далеко? Дзвонять про лист, потім кажуть: помилка… Чому ви зберігаєте мою посилку в цьому бедламі!..

— Тільки для швидкості, товаришу Портнов… (Вони підходили до “посередника”). Зараз під’їде ваш водій… не спіткніться…

Готово! Він схопився за серце, бідолашний веселий чоловік. Постояв, немовби розмірковуючи над чимось, і спитав:

— Це красива місцевість? Безглуздя…

— Що ж вдієш, — сказав поштар. — Ось і автобус.

— Де Кут третій?

— Ти пройшов повз нього — гітарист Федір Кисельов.

— Ага, вдало! Кличу водія. Зв’язком забезпечить Кисельов?

Поштар кивнув.

Вячеслав Борисович вийшов і повернувся з водієм автобуса…

Стьопка каже, що Вячеслав Борисович залишався зовні таким же веселим і чарівним, а всі зверталися до нього шанобливо і називали його Кут одинадцять.

Так, Стьопці було про що розповісти! Одним з останніх з’явився Павло Остапович Рубченко. Він говорив сердитим начальницьким басом:

— Відлучитися не можна і на півгодини! Паноптикум! Що тут коїться, товаришу черговий?

— Диво природи, товаришу капітан! — відрапортував черговий. — Он, під задньою стіною!

Капітан ступив уперед, приглядаючись у напівтемряві… Ну і ясно, чим це скінчилося. Правда, він теж показав свій характер. Ще не промовивши пароля, наказав виставити охорону біля задньої стінки сарая, знадвору:

— Увесь склад пройшов обробку? Добре. Потапова на пост, із зброєю!

Черговий сказав:

— Єсть Потапова на пост.

І воші вийшли.

Степанові довелося знову поміняти місце. Він згадав, що вікна універмагу також виходять у двір, побіг туди і ще добрих півгодини дивився. З трьох спостережних позицій він приблизно нарахував п’ятдесят чоловік, що приходили в сарай, окрім тих, хто приходив удруге як проводир. З нового поста було видно, як Кисельов порядкує біля сарая і кожному, хто виходить, щось пхає в руку. Потім він пішов. Так, ще з самого початку міліцейський “газик” кудись помчав і повернувся через сорок хвилин. Сержант привіз важкий рюкзак, затяг його в сарай. За ним поспішило кілька чоловік, що, видно, чекали цього моменту. Стьопка помітив, що вони тепер виносили з сарая невеликі предмети — хто в кишені, хто за пазухою. Серед них був і Вячеслав Борисович. А дітей у сарай не пускали.

Знову капітан Рубченко

Поки Степан розповідав, я тільки кректав від заздрощів і досади. Як я не здогадався пройти на пошту через двір, сам не збагну! Був же поруч із Стьопкою, розумієте?

Ганна Єгорівна слухала й дедалі частіше витягала з кишені цигарки, та щоразу поглядала на Сура й не запалювала. Сур списав другий аркуш у блокноті. Коли Стьонка закінчив словами: “Я подумав, що ви з Альохою турбуєтеся, і побіг сюди”, Ганна Єгорівна знову витягла цигарку. Сур сказав:

— Прошу вас, не соромтеся, Ганно Єгорівно.

Вона жадібно схопила цигарку губами, Сур запалив сірника.

— На літр диму більше, на літр менше, — мовив Сур.

— Мабуть, таке й уві сні не присниться, — озвалася Ганна Єгорівна. — Ялинове поліно!.. Покажіть ваші записи, будь ласка… Так, так… Кисельова весь час називають Третім кутом. Нічого собі кутик! Вік керує, він же забезпечує зв’язок… Вимальовується досить струнка картина.

— Яка? — швидко запитав Сур.

— Гіпноз. Пень, що його вони називали “посередником”, маскує гіпнотизуючий прилад. Жахлива штука! Однак дещо випадає з картини. Двічі гіпнотизував сам Кисельов, і ось ця розмова: “Розвеземо коробки по всіх об’єктах”.

— Бачу, — сказав Сур. — Коробки ці міг потім уже привезти у рюкзаку сержант. Насмілюся вас перебити, Ганно Єгорівно. Картина може бути та чи інша, справи все одно кепські. Час іде. Найперше завдання — повідомити в райцентр. Що робити з ним, як ви гадаєте? — Сур показав на ліжко.

— Зараз треба турбуватися про живих, — відповіла Ганна Єгорівна. — Правильно. Треба їхати в район. — Вона повернулася до Стьопки: — Працівників міськради ти знаєш в обличчя? Декого… Вони приходили в сарай? Ні? А втім, час пе стоїть на місці, могли й побувати поки…

— Телефон і телеграф відпадають, — сказав Сур.

Вона кивнула, наморщила чоло. Тепер було видно, що вона вже стара.

— У мене машина, — сказала лікарка, — “Москвич”. До райцентру їхати недалеко, дві години, але хто знає, як там на дорогах? От негідники! — додала вона і вдарила об стіл. — Знати б, яку капость вони затіяли.

Стьопка промовив:

— Може, все-таки шпигуни?

Сур промовчав, а лікарка презирливо махнула рукою:

— У Тугарині шпигуни? Облиш це, слідопите… Секрет виготовлення кефіру і реле запалення для “Запорожців”! Облиш… У мене таке крутиться в голові, — повернулася до Сура, та Степан не вгавав:

— Нечиста сила? — спитав він.

Лікарка серйозно відповіла:

— Це б іще півбіди, бо чорти — прості істоти, їх звичайним хрестом можна спровадити. Як діє ця зброя?

Сур розвів руками, сказав, що не може судити про цю зброю, бо за ту коротку мить, поки бластер плювався вогнем, нічого не можна було збагнути.

— Зрештою, річ не в тому, як вона діє, — сказала Ганна Єгорівна. — Для мене ось що важливе: надто вже дивної вона форми. Змодельовано зовсім не під людську руку. Звичайна палиця. Ні ручки, ні приклада… Антабок отих ваших немає, прицілу…

— Ганно Єгорівно, — зауважив Сур, — саме на ці особливості я й звертав вашу увагу на (Початку розмови.

— Ви гадаєте… — почала лікарка.

Сур кивнув кілька разів. Тепер я не витримав і встряв у розмову:

— Марсіанська зброя бластер! Бачили, як жахнуло? Анігіляційний розряд, ось що!

— Ну, хай і марсіанська, — сказала лікарка. — Я не люблю зброї, слідопити. Надто добре знаю, як погано вона гармонує з організмом людини. Товаришу Габрієлян, я хотіла б забрати цей бластер із собою, в район. Для переконливості. Та й одного з хлопчаків. Краще оцього. — Вона показала на мене. — Другий знадобиться тут, ви зовсім задихаєтеся. Властер придумали!..

— Бластер, — поправив я.

— Бластер, властер… — пробурмотіла Ганна Єгорівна. — Капость! Щось у мене було протиастматичне, для ін’єкцій…

Вона нахилилася до Свого чемоданчика. Сур розглядав бластер, спрямувавши його кристал у стелю. Раптом лікарка тихо промовила: “Ого!”, опинилася біля Рубченка, торкнула його повіку й швидко нагнулася до грудей. Ми схопилися. Ганна Єгорівна підвелася теж. Обличчя в неї було червоне, а очі звузилися. Вона сказала:

— Серце б’ється нормально. Він ожив.

Ну, це вже було занадто… Ожив! Степан і той позадкував у куток, а в Суреиа Давидовича почався серцевий приступ. Ганна Єгорівна “вцідила йому слонову дозу анальгіну”, потім заходилася біля “колишнього покійника” — це все її фрази, звичайно. Рухи її стали швидкі, злі, а голос зовсім хрипкий і басовитий. Раз-раз! — вислуховувала, вистукувала, вимірювала, а бідолашний Сур дивився здивовано-радісними очима з-під бинтів. От де було видовище! А стрілки годинника ледве підбиралися до дванадцятої, розумієте? За чотири години різних подій накопичилося більше, ніж за двадцять шість років — стільки ми із Степаном вдвох усього прожили.

Коли Сур трохи оговтався, лікарка наказала запакувати бластер для дороги. Я приніс із майстерні футляр для креслень, забутий кимось із студентів, — коричнева розкладна труба з ручкою збоку. Сур обмотав бластер ганчір’ям, опустив його в трубу, щільно набив зверху шматтям, як пиж, поверх бластера і закрив кришку. Вона оберталася вільно, Сур підмотав аркуш паперу. Ми допомагали. Лікарка в цей час іще морочилася з Павлом Остаповичем. Йому теж забинтувала голову; бинтів пішло менше, ніж на голову Сурена Давидовича. Виявляється, вухо забинтувати важче, ніж лоб із потилицею.

— Ну, я готова, — сказала Гшна Єгорівна. — Поранений догляду не потребує. — Вона поглянула на Стьопку й пробасила: — Нечиста сила! На вихідному отворі вже з’єднувальна тканина.

Для нас це була китайська грамота. Сур запитав:

— Лікарю, ви не помилилися, коли встановили… гм…

— Смерть? Голубе, це входить у моє коло специфічних навиків. — Вона в’їдливо усміхнулася. — Але припустімо, я помилилася. Буває. А от чого н є буває: за сорок хвилин, що минули від одного огляду до другого, свіжа рана почала гоїтися й має вигляд триденної. Зрозуміло?

— Ні, — відповів Сурен Давидович.

— Правду кажучи, і для мене це незрозуміло. Ага, ось іще, погляньте…

Ми наблизили голови. На шматочку бинта лікарка тримала овальний шматочок такого самого матеріалу, з якого було зроблено бластер. Сірий із зеленим вилиском або зелений із сірим — він увесь час мінився і був схожий на трав’янистого слимака.

— Це було прикріплено до піднебіння пораненого уздовж.

— Як прикріплено? Боже мій… — простогнав Сур.

— На присоску. У вас знайдеться коробочка?

Стьопа пірнув під стіл, вивудив порожню коробочку з-під малокаліберних патронів. “Слимак”, який поклали на дно, відразу прихопився до нього — прилип.

— Гоп-ля! — сказала Ганна Єгорівна. — І в вату класти не треба. Ховай у кишеню, Альошо. Через п’ять хвилин я піджену сюди свою машину.

Я засунув “слимака” в кишеню. Лікарка потиснула руку Суренові Давидовичу:

— Ну, тримайтеся. Врахуйте, через півгодини він може й підвестися. Моє шанування…

— Оце так жінка! — приголомшено сказав Сур. — Гвардійці, ви познайомилися з російською Жанною д’Арк!

Цієї миті на мене найшло. Якщо з вами не траплялося, то ви й не зрозумієте, як накочується страх недоречно і неждано. До п’ятдесяти п’яти хвилин на дванадцяту я не боявся, а тут мені аж млосно стало. Ми із Степаном звикли завжди були вкупі. І раптом — їхати. Я сказав:

— Не поїду нікуди.

— Отакої! — кинув Стьопка.

— Чому я маю їхати? Я залишуся із Суреном Давидовичем!

— Ти краще розповідаєш, ти гостріший на язик, — умовляв Сур.

— Усі гострі на язик! — огризався я. — Не поїду!

— Бойовий наказ, — сказав Сур. — Виконуй без балачок.

Я здригнувся. Біля моєї ноги заговорив дуже тихий, дуже чіткий голосок: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”. Пауза. Потім знову: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”.

Стьопка засичав:

— Рація. Зрозуміло? Федя з галявини доповідав. Зрозуміло? Знову геометрія — п’ятикутники!

Я дістав цю штуковину з кишені. Вона пищала: “П’ятикутнику двісті, відповідай!” І відразу ж на півтону нижче: “Пятикутнику, говорить Кут третій. Я йду до тебе”.

— Кисельов, — тоскно мовив Сур. — Ну гаразд, Кисельов…

Його знічена постать раптом випросталася. Він висмикнув із шафи бойовий пістолет “Макарова”, засунув за пазуху, замкнув шафу, опечатав її, ключі кинув Стьопці, вихопив у мене “слимака” й переклав його у металеву коробочку від печатки, запхав її в мою нагрудну кишеню і гримнув ще нечуваним нами голосом:

— Олексію! Бігом! Перехопи лікарку біля гаража, сюди не повертатися! Степане! Вести спостереження надворі, не встрявати! Марш!

Він, задихаючись, протяг нас по коридору, виштовхнув надвір і зачинив двері. У мене в руках був бластер у чохлі для креслень.

Я “інфекційний хворий”

— Ну, виконуй наказ, — вимовив Стьопка, сильно зморщивши піс і губи. — Виконуй!

— А ти?

Він лайнувся і побіг. Кроків за двадцять оглянувся, крикнув: “Іди!” — і побіг далі. Я зрозумів, куди він біжить, — до порожнього голубника серед двору. Я, здається, заревів. До гаражів прийшов із мокрою фізіономією — це я пам’ятаю. Із третього чи четвертого цегляного гаражика виповзав сірий “Москвич”, мирно фуркаючи мотором. Ганна Єгорівна, як була, в халаті, сиділа за кермом. Вона відчинила праві задні дверцята, і я заліз у машину.

— Утри лице, — сказала лікарка. Я поліз у кишеню по хусточку.

— Стривай, Альошо. Знаєш, не витирай. Так буде краще.

Я не зрозумів її. Тоді вона пояснила:

— Бачиш, я в халаті? Везу тебе в районну лікарню. У тебе дуже болить під ложечкою і отут, запам’ятай. Лягай на заднє сидіння, моє пальто поклади в голови… Чекай! А це сховай під моє сидіння…

Я засунув бластер під сидіння і ліг. Здається, я таки й справді був схожий на хворого — лікарка схвально кивнула.

— Більше нічого не сталося, Лльошо?

— Сталося. Кисельов іде до Рубченка на підмогу.

— Ти бачив його?

— Ні. Маленька штуковина заговорила…

— Зрозуміло, — перебила Ганна Єгорівна. — Тримайся.

Ми поїхали. Від гаражів одразу наліво, пробираючись західною околицею, огинаючи місто. Так було трохи ближче, і дорога нітрохи не гірша за бруківку на вулиці Леніна, і все-таки я знав: ми навмисне об’їжджаємо місто. “Лежи, друже, лежи”, — примовляла Ганна Єгорівна. За останнім будинком вона поїхала навпростець, по ледве підсохлій дорозі, тимчасово прокладеній будівельниками, щоб поминути приміську ділянку шосе. Потім сказала: “Сідай”. Я сів і глянув у заднє віконце. Місто було вже далеко. Вікна будинків зливалися із стінами, тоненькі стрічки диму висіли над червоним кубиком молокозаводу.

— У сумці їжа, — сказала лікарка, не обертаючись. — Підкріпися.

— Дякую, не хочеться.

— Відкуси перший шматок — захочеться.

Я послухав, але дарма. Ледве зжував бутерброд, закрив сумку. І трясло добряче — вона так гнала машину, що вітер стугонів по даху.

— А гараж ви навмисне залишили відчиненим? — запитав я.

— То пусте… Ти дивися, щоб твій властер не бабахнув з-під сидіння.

— Ні, Сур його добре запакував. Маленьку штуковину теж, — у стальну коробочку.

— Щоб не балакала? Догадливий твій Сур… Як його звати по-справжньому?

Я сказав.

— Вірмени — хороший народ… Та що це — нікого не обганяємо, вже кілометрів вісім проїхали!

Я заперечив, що обганяли багатьох. Ганна Єгорівна пояснила, що всі ці вантажні машини йдуть у довколишні села, а в райцентр чи на залізницю ніхто не їде. Звідки вона знає? Око досвідченого водія. Вона понад тридцять років їздить, із війни.

Так ми розмовляли, і раптом вона сказала:

— Лягай і заплющ очі! Дихай ротом, очей не розтуляй. Приїхали, здається…

— А очі навіщо?

— Швидше повірять, що ти хворий.

“З дороги, ей, з дороги…” — вимовляв гудок.

Потім вискнули гальма, і Ганна Єгорівна крикнула:

— Попутних не беру — інфекційний хворий!

Відповів чоловічий голос:

— Проїзд закрито. На дорозі аварія.

— Я об’їду. Дитина в тяжкому стані.

— Проїзд закрито до сімнадцятої години.

Втрутився другий чоловічий голос:

— Вибачайте, лікарю, — служба. Ми б із дорогою душею пропустили, так начальство нас не помилує…

Перший голос:

— Зайві балачки. Вертайтеся! В Тугарині є лікарня. Поки проговорите, хлопчина й помре.

Гаяна Єгорівна:

— Покажіть ваше посвідчення, сержанте. Я мушу знати, на кого скаржитися в області.

Другий голос:

— Будь ласка, будь ласка! Ми б із дорогою душею!

Новий чоловічий голос:

— Лікарю, не прихопите до міста? Вони мене затримали, і моє мотодиво зіпсувалося від злості.

— Не можу, голубе… — флегматично промовила басом Ганна Єгорівна. — У мене хворий. Жиклер продуйте… Сержанте, гарантую вам стягнення.

Хтось відійшов од нашого “Москвича” — посвітлішало. Тоді третій голос зашепотів:

— Лікарю, я знаю об’їзд через Березове… У район треба, до зарізу… Візьміть, я імунний!

— А машину кинете?

— Одружуватись їду, не до машини. А ці відбуксирують, я їм троячку дам! — поспішав голос.

— Змалку на що хворіли? — спитала Ганна Єгорівна.

Я ледве не пирснув.

— На свинку, вітрянку і оцей… коклюш…

— Домовляйтеся про машину, тільки скоріше! — І після паузи: — Альошо, ти лежи. Якщо я чхну, починай стогнати… Мерщій, мерщій!

Передні дверцята ляснули, сонце з моїх ніг перебралося на голову — ми їхали назад.

— Що з хлопчиком? — запитав новий попутник.

— Свинка, — відрубала лікарка.

— Ой-йой-йой… Дуже погано?

Вона промовчала. Потім спитала:

— Повертати на Березове, кажете? Там же колода, шлагбаум.

— Об’їдемо, це нічого. Грунт твердий. Я рибалити їздив туди дві тисячі разів. Або трохи менше.

— Пустуєте, жених…

— Моє діло женихівське, лікарю. Майже новоженець.

— Отже, об’їзд через Березове теж заборонений? І там аварія?

— Це ж чому? — запитав попутник.

— Не знаю. Ви ж не сказали при міліції про цей варіант… До міста просилися…

Мовчання. Я обережно розтулив повіки і по мітив, що пасажир пильно дивиться на лікарку. У нього був кирпатий ніс і руді вії.

— Ось і колода, — сказала вона. — А ви для жениха не підстаркуватий, юначе?

Тоді він випалив:

— Ох, лікарю! У Тугарині коїться щось недобре.

Автомобіль зупинився. Нас обігнала вантажна машина. Ганна Єгорівна примружилася на пасажира.

— У вас ангіна, — сказала вона.

— Лікарю! — застогнав попутник. — Яка ангіна?

— Покажіть горло… Ну?

Він злякано розтулив рота.

— Гаразд, — кивнула лікарка. — Альошо, ти можеш сісти. Ми їдемо на Березове. Що ви помітили дивного в місті… Обережно, вибоїна… І як вас звати-величати?

Розумієте, дядько також поспішав у район, щоб забити тривогу. Він знав дрібниці: що міжміський телефонний зв’язок припинився, що автобусні рейси відмінено до сімнадцятої години, і що заводу тракторного обладнання заборонили відправляти продукцію на залізницю — найближча станція теж у райцентрі. Він говорив, збиваючись від хвилювання.

— Я хлопчаком залишався в окупації, під фріцами. Ви, мабуть, військовий лікар? Майор медичної служби? Ну, ви страху не знали…

— Як сказати…

— Даруйте, звичайно, — квапливо мовив попутник. — Ви того страху не знаєте. Неначе повітря просмерділося — звідусіль страшно. Від наказів страшно, від усього… І зараз смородом повіяло. Хто ж тут винен? — Він злякано дивився на Ганну Єгорівпу. — Аварія — це так. Зірвало міст, звісно, стовпи повалило… — Він крутився на сидінні, поглядаючи то на мене, то на лікарку. — І телефонні дроти зірвано. Лікарю! — вигукнув він. — Я вам кажу. Правду! Фактів немає, тільки сморід. Туди не можна, сюди…

— Чого ж ви поїхали без фактів?

— З переляку, — жалісним голосом зізнався дядько. — Користь буде, і сам врятуюся. Страшно. Мене в гестапо били.

— Он як! — сказала лікарка. — А все ж чуття вас не підвело. Часом і з переляку діють правильно.

— Не підвело? І факти є? — стрепенувся він. — То ж бо я й бачу — хлопчина й не хворий зовсім.

— А ви не дивіться, — відрубала Ганна Єгорівна.

Я не пам’ятаю, як звали попутника — чи то Миколою Івановичем, чи то Іваном Миколайовичем. Ми розлучилися дуже скоро. В Березові, біля броду.

Березівський дерев’яний міст згорів невдовзі перед нашим приїздом — палі ще диміли. Шипіли вуглини, падаючи у воду. Косяк перед радіатором машини застилало димом.

— Чиста робота, — сказала Ганна Єгорівна. — Порома тут немає?

Хлоп’ята з галасом підбігли до машини:

— Тітонько, за старорічищем брід! Непоганий, ваговози перебираються!

Один, маленький, прошепелявив:

— Вівші теж перебираються.

Другий малюк відкопилив губу, заревів і гайнув щодуху — злякався білого халата. Попутник мовив:

— Справді, хороший брід! Як вода невелика, гальма будуть сухі.

— Їдьмо! — Вона повела машину в об’їзд старого річища.

Я теж знав ці місця — трохи вище по річці водилися чималі раки. До міста звідси не більше п’яти кілометрів, і з високого старого берега можна було розгледіти телескоп. Я з самого початку не хотів їхати, і тепер, коли ми почали кружляти, не віддаляючись від міста, мені зробилося зле. Хай тепер рудий боягуз удає з себе хворого! І я страшенно зрадів, коли Ганна Єгорівна Спитала:

— Відправити тебе додому, Олексію?

Вона курила й понуро дивилася на темний схил протилежного берега. Кращого місця для засідки не придумаєш: ми внизу осяяні сонцем, — бий, як куріпок…

— Я постою тут, поки ви переїдете, — сказав я. — Не заблукаю, звідси телескоп видно.

— Видно, та по дорозі все-таки надійніше, — відповіла вона. — Візьми згорток із бутербродами, коробочку дай сюди.

Я віддав коробочку із “слимаком”, узяв непотрібні бутерброди, відчинив дверцята й зачепився ногою за футляр із бластером. “Навіщо мені оці бутерброди?” — подумав я і скоса глянув на Ганну Єгорівну. Вона щось регулювала на приладовому щитку. Я підчепив футляр носком черевика, викинув у траву, виліз і зачинив дверцята. Попутник, засукавши холоші, вже хлюпав по воді — він піде попереду машини.

— Щасти тобі, мій хлопчику…

Сірий “Москвич” обережно поповз у воду, заблищали мокрі колеса, а я стояв на березі й дивився, аж поки машина, беручи вліво, перевалила через гребінь високого берега. Майнув білий рукав, стукнули дверцята, й лишився тільки запах бензину. Тоді я підняв футляр із бластером і навпростець, через горби, побіг у місто.

Чорна “Волга”

Чудовий сонячний був день. Тихий, по-весняному спекотний. Над березовими перелісками кували зозулі, в яру співали зяблики. Штук двадцять, не менше — стільки зябликів відразу я зроду не чув. Переліски світилися наскрізь: між березовими стовбурами сяяли вруна, як спинка рибалочки. А я мчав, як мотоцикл, притискаючи до грудей бластер і пакунок із бутербродами. Телескоп на пагорбі був мені орієнтиром, я тримав його справа, майже під прямим кутом до свого напрямку. Розумієте, я міг вибрати далеко коротший шлях, прямо до східної частини Тугарина, через радгоспну садибу. Іти через садибу не хотілося, і я знав чому. У радгоспному клубі, що стоїть посеред садиби, вчора виступав Федя-гітарист.

На бігу я думав про боягузів. Рудий попутник — безперечно боягуз. У них завжди нюх на небезпеку, як у Кольки Берсенєва з нашого класу. Ледве запахне бійкою, він зникає. Він як барометр. Якщо він зник із компанії, то напевно чекай неприємностей — поб’ємося, або з кіно виведуть, або затіємо в яру слалом і потрощимо лижі… Та цур їм! Боягузи є боягузи. Цей принаймні побіг у точному напрямку.

Я не замислювався, чи правильно було красти бластер у Ганни Єгорівни. Пишаючись своєю хоробрістю, я мчав стежками, сподіваючись сьогодні ж пустити бластер у діло, неждано вискочив на шосе поряд із пам’ятним місцем. Праворуч, метрів за тридцять, темнів проїзд на той самий путівець, що вів до галявини “посередника”. Дуже хотілося спочити, та я побіг далі — до міста, звичайно, інстинктивно тримаючись бічної ґрунтової стежки. Так само інстинктивно зупинився за кущами, коли почув шум зустрічної машини. Ф-р-р-р! — чорна “Волга” промчала мимо. І ніби в ній я помітив Сура на задньому сидінні.

Спершу я вирішив, що обізнався. Для Сурена Давидовича просто загибель у таку погоду вилазити з підвалу. Він і додому ходить тільки ночами, щоб викупатися у ванні. Через ту кляту астму він і в тирі став працювати — у сирому підвалі йому легше дихати. “Їхня хвороба — наше здоров’я”, — каже він про підвал… Ні, в чорній “Волзі” Сура бути не могло…

Стривай! Кисельов, туди збирався Кисельов! У підвалі залізні двері, і на вікнах грати, але ж Сур сам відчинить двері, не побоїться! І я помчав за машиною, вискочив на пагорб. Так і є… Порожнє шосе виблискувало на сонці — “Волга” звернула в лісопарк. Вони приходили до Сура і повезли його на галявину “посередника” — для машини іншого шляху не було. Або по шосе прямо, або на ту дорогу, в лісопарк.

І я перескочив через канаву й побіг назад. Лише тепер я здогадався кинути лікарчині бутерброди.

Знахідка і пропажа

У лісі стояла тиша. Тут, за дорогою, навіть синиці мовчали. Задушливе повітря пахло пилюгою, що вже встигла осісти на землю після машини. Сліди шин на м’якій дорозі звивалися узорчастими зміями. Метрів за сто п’ятдесят від шосе звернули вліво. Я здивувався: галявина “посередника” була справа. Але машина петляла між деревами, впевнено тримаючись одного напрямку. Іноді буксувала, продираючи траву до землі… Шусть! Із-під моїх ніг метнувся заєць. Це було здорово! Це було б здорово, якби заєць тікав від мене як і годиться. А він, перш ніж сховатися за кущем, зупинився і кілька секунд сидів і крутив лівим оком угору-вниз — роздивлявся мене, розумієте?

І тоді я помітив, що “Волга” йшла по колії іншої машини. Такої самої ширини колія, але колеса іншого малюнка…

Я навіть позадкував і пошепки спитав у зайця: “А твоє яке діло?” Виходило, що він показав мені другі сліди: довгі відбитки його задніх лап тяглися акуратно по слідах невідомої машини.

Це було досить далеко від дороги. Я стояв і розглядав сліди, коли захурчав мотор. Я відступив, сховався за ялиною. Чорна машина пливла між деревами назустріч мені. Водій сидів сам і дивився на дорогу, витягнувши шию. Виявляється, обидві машини зупинялися зовсім близько: ось два півкола слідів, де вони розверталися і поїхали назад. А довкола стоптано підборами — густо і не одною людиною. Та людей не видно. Ні кроків, ні голосів — тихо. І птахи мовчали, ніби вони риби, а не птахи.

Я пошукав очима, чи хоч заєць тут?

Він був тут. Сидів перед ялівцевим кущем, задерши товсту морду над купкою хмизу. Коли я тупнув на нього ногою, заєць стріпнув вухами й ліниво стрибнув за кущ. Я змусив себе не зважати на нього й заходився шукати сліди Сурена Давидовича.

Прямо переді мною була торішня стежка до яру, вона тьмяно блищала під густою ліщиною — ще не висохла. Здалеку здавалося, що після снігу по ній не ходили. Я кинувся туди— на узбіччі сліди… Кроків за десять далі, просто посередині стежки, відбиток лівого черевика Сура. Тупоносий, з рифленою плоскою підошвою, так звана танкетка.

Я для чогось зважив на руці бластер і рушив до яру.

Тепер послухайте. Я йшов цією стежкою всоте за останні два роки і добре знав, що вона виводить до глибокої ями в ручаї, що на дні яру. Я ногами — не головою — знав, що від місця, де розвернулася “Волга”, і до яру метрів п’ятдесят. Перший поворот наліво, біля сухої сосни, а ще через двадцять метрів, де кінчається ліщина, другий поворот і відразу спуск у яр. Так от, я проминув перший поворот, не втрачаючи слідів Сура, але після другого повороту стежка зникла. Разом із слідами вона неначе розчинилася в землі, а попереду, замість кручі, ріс рівний, густий осичняк.

Спершу я подумав, що проскочив другий поворот. Повернувся до сухої сосни… Знову те саме! Проминувши ліщину, стежка зникла разом із слідами. Ну гаразд. Стежку навесні могло змити. Я рушив навпростець через осичняк і вийшов до яру, але не до ями, а далеко лівіше. Дивна річ… Я пішов направо, тримаючись над яром, і загубив його. Я аж завив — заплутався, як останній міський хлюст! А плутатися ж нема де, яр увесь час був праворуч від мене. Звичайно, я звернув ще крутіше вправо, щоб вернутися до кручі, й опинився знаєте де? На тому самому місці, звідки починав, — на повороті стежки. Вкрай розлютившись, я продерся крізь кущі вниз по схилу і пішов понад ручаєм, ледве витягаючи ноги з багнюки. І через двадцять метрів побачив схил. Яр, що мав тягтися ще на кілометр, раптом скінчився. Лаючись, ледве не плачучи, я видряпався нагору й опинився знову біля другого повороту стежки! Неподалік, під кущем глоду, сидів заєць — стовпчиком — вдавав, що мої муки його аж ніяк не цікавлять…

Я зголоднів і стомився. З черевиків текла грязюка. Футляр із бластером був увесь заляпаний болотом. Я ніяк не міг уторопати, що діється, поки не виникла одна думка. Під кришкою футляра був підмотаний папір, а в кишені у мене лежала Стьопчина авторучка. Я дістав і те й друге і намалював план місцевості, як я пам’ятав її, до всіх цих зсувів. Ось він, цей план.

Маршрут І — я пішов від хрестика, із стежки, прямо і мав вийти до ями, а опинився бачите де? Далеко справа. Маршрут II — від хрестика звернув лівіше й опинився зліва від ями. Маршрут III — коли я йшов низом, понад ручаєм, наштовхнувся на схил і виліз до хрестика, хоч уявляв, іцо лізу прямо, нікуди пе звертаючи. Розумієте? Великого шматка яру — разом із піщаною ямою, заростями малинника, чортовими пальцями на дні ручая, таволгою, пташиними гніздами, чудовим лижним спуском не існувало. Частина яру щезла, і нічого не лишалося натомість. Як би вам пояснити? Якщо ви візьмете простирадло і посередині ножицями виріжете дірку, то шматка тканини не буде. Але залишиться дірка. Якби яр провалився в одному місці, то лишалося б щось схоже на діру. А тут виходило, ніби навколо вирізаного місця пропустили нитку й затягли її, так що зовсім нічого не було — ні вирізаної тканини, ні дірки. Збожеволіти можна! Мені здавалося, що треба спробувати ще раз, іще і ще. Я весь подряпався об кущі й ліз до неіснуючої ями, як черепаха на стінку ящика. А заєць мелькав то тут, то там і нахабно вмощувався віддалік, коли в мене опускалися руки.

Потім він показав мені цукерку. Чи приніс— я так і не знаю досі. Він перестрибнув через дорогу, задер морду — одне вухо сторчма — і зник, а за метр від кінця стежки, під листком подорожника, блиснула на сонці паперова обгортка. Та сама, з рожевим котом у чоботях-недомірках.

Я підняв кота. В ньому було щось загорнуто-не цукерка, інше за формою… “Слимак”! Зелена штуковина, що говорить!

Розгортаючи її і роздивляючись, я мимохіть ішов уперед. І, підвівши очі, побачив, що стою на зниклому шматку стежки, за другим поворотом. Піді мною був схил, стоптаний підборами, зліва світився обідраний стовбур сухого дерева, за яке всі хапаються, видираючись угору, а внизу, на піску ями, виднілася свіжа стежина…

Стривай, де ж футляр із бластером? Я поклав його на землю, коли піднімав “слимака”.

Озирнувшись, я побачив, що позаду немає ліщини, з якої я щойно вийшов. Що немає стежки, немає слідів і, звичайно ж, немає чохла із бластером. Я попав усередину “діри”. Її краї стулилися, немовби невидима рука акуратно й нечутно затягла нитку.

Зона корабля

Чесно кажучи, мені кортіло втекти. Та я лишився. Я не хотів бігати по колу, як оса, затулена в банці від варення. Про те, що “слимак” править за перепустку і на вхід і на вихід, я просто не подумав, і взагалі не міг же я кинути Сурена Давидовича!

Ось сліди його черевиків — негусті й глибокі. Певно, він біг униз крутим схилом. Я, посковзуючись підошвами, йшов по слідах. На середині сухого русла, на мокрому, темно-рудому піску їх можна було читати, як на папері. Сліди танкеток Сурена Давидовича, і поряд розгонистий слід вузьких, гладеньких підошов. Потім ще якісь сліди, дуже великі й тупоносі.

Я опустився на повалений стовбур верби. По моєму коліні метушливо пробіг рудий павучок. Свої очі він ніс окремо, на цілий міліметр попереду голови. Поряд зі мною по схилу ходила кругла сонячна пляма — пересувалася в листя ліщини над головою і знову поверталася до ніг. Я глянув угору. Там не було сонця — дивний зелений туман із жовтими смугами.

Пам’ятаю, я закліпав очима, покрутив у пальцях “слимака”, лизнув його і засунув у рот. Я не знав, яке там тверде чи м’яке піднебіння, і приліпив штуковину над серединою язика. Вона прилипла й заговорила в ту мить, коли я зрозумів, що круглий промінь шукає мене, схованого за схилом. Я не здивувався. З чого вже тут дивуватися…

Всередині голови лунав тонкий голосок, знайомо розтягуючи закінчення слів: “Ти увімкнений, назви своє ім’я”. Я помацав штуковину язиком — вона замовкла. Відпустив — знову: “Ти увімкнений”.

Штуковина пищала голосом Нелли з універмагу — манірним і нерозумно-кокетливим. Я пробурмотів:

— Ей, Нелко, це ти? (Знайома все-таки!)

Голос утретє спитав, як мене звати. За правилами їхньої гри слід було назвати ім’я. Гаразд. Я навмання сказав: “Трикутник одинадцять”. Голос відчепиться, і я встану. Я все одно підведуся й розшукаю Сура.

— Трикутник одинадцятий, — грайливо повторив голос і змовк.

Коли він говорив, у роті ставало лоскотно. Я звівся й пішов. Промінь гойдався у мене на грудях, як медаль. Дивна споруда виблискувала маківкою, тримаючи мене у промені. Вона стояла на дні яру. Вежа, схожа на велетенську пробку від графина із зеленого, тьмяного, непрозорого скла. Заввишки вона була метрів п’ять, із широкою пласкою основою. Куля вгорі — аспідно-чорна, з гранями, як наконечник бластера. Я почав пробиратися яром, тримаючись якомога далі від зеленої вежі, і раптом грані сипнули вогнями по гіллю й траві, по моєму обличчю. Мене засліпило, я спіткнувся, упав на руки. Світло було таке сильне, що майже обпікало, але в моїх очах, під червоними плямами, лишилося відчуття, ніби я бачив біля підніжжя вежі людську постать, напівзатулену гіллям. Не розплющуючи очей, я поповз через кущі. Якщо туди пішов Сур, я піду теж. Піду, піду…

— Дев’ятикутник в зоні корабля! — заговорив Нелчин голос. — Дозвольте глянути на дитинча. Всюди довкола спокійно.

Кілька секунд мовчання: Нелка вислухувала відповідь.

Знову її голос:

— Дев’ятикутник іде в зону.

Уявляєте, я ще здивувався, що пришельці возять із собою дитинчат. І дозволяють нашим — загіпнотизованим, звичайно, — дивитися на своїх дитинчат. Звівшись, я обережно розплющив очі — куля не блищала. Листя поряд із нею було жовте й скручене. І дитинчати я не побачив, та чоловік, що сидів на плоскій опорі корабля, підняв руку і крикнув:

— Альошо, годі ховатися, йди сюди! Я тебе чекаю.

Я пішов як уві сні, чіпляючись носками черевиків за пісок, дивлячись, як Сурен Давидович сидить на цій штуковині у своїй звичній, спокійній позі, і куртка на ньому застебнута, як завжди, до горла, на лобі сині цятки — сліди пороху, а пальці жовті від астматолу. Я підійшов упритул. Товстий заєць підскакав і сів поряд із Суреном Давидовичем.