Різник із Городоцької

Розділ перший Климентій Кошовий, адвокат і наречений

З недавніх пір пропускати прем’єру у театрі чи в кіно стало правилом поганого тону й верхом непристойності.

Так виглядало останнім часом Климове світське життя. Ще рік тому воно обтяжувало. Клим ніколи не почувався вільно на подібних заходах, сама присутність на яких вимагала дотримуватися певних правил у поведінці й вбранні, а також – купи умовностей, що завжди обтяжували. Супроводжувати Басю на численні прийняття перетворилося для нього на обов’язок та правила світського етикету. Ніхто й ніде не сприймав пана Кошового інакше, ніж близького друга яскравої театральної акторки Барбари Райської. Його постать поруч із рудою панною передусім убезпечувала її від надмірних та набридливих зазіхань, і Клим відчував себе не більше, ніж охоронцем.

Щоправда, часом публіка озиралася й на нього, пригадуючи: це ж той самий русин,[4] емігрант із Києва, втікач від переслідувань царського режиму, котрий свого часу допоміг поліції заарештувати російську терористичну боївку. З терористами пов’язав себе відомий львівський адвокат Євген Сойка, чию наглу смерть на них і списали. Також Кошовому згадували участь у розкритті моторошної й огидної таємниці старого будинку на вулиці Валовій – там у пивниці вбивця поховав розрізане на шматки тіло власної дружини. Але чим далі, тим менше Климова особа нагадувала львівському товариству про ті давні пригоди. Адже час не стояв на місці, а сам Кошовий за родом своєї діяльності не міг привертати надмірної уваги.

Займався він не дуже цікавою для загалу справою – служив помічником у нотаріальній конторі «Штефко та партнери» на вулиці Шевській. На той час її засновник, Степан Якович Штефко, зазначених на вивісці партнерів не мав. Хоча колись, на початках, вони були. Невеличка юридична фірма захищала в австрійських судах інтереси передусім українців – або русинів, як називали тут цей народ. Сам же старий нотар мав членство в абсолютно всіх політичних, суспільних та навіть культурницьких спільнотах, чий статут відповідав інтересам народовців. На час, коли тридцятирічний київський адвокат влаштувався до пана Штефка помічником, контора переживала не кращі дні. Степан Якович розсварився з усіма партнерами через нюанси в політичних поглядах. І тримався на плаву лише через те, що дивом вдалося зберегти стару клієнтуру.

Взявшись до праці, Клим уже встиг прославитися на весь Львів. Після того «Штефко та партнери» стала досить популярною – по гарячих слідах описаних газетярами й зазвичай перебільшених пригод Кошового. Відтоді пан Штефко вирішив не обмежувати функції помічника лише марудною канцелярщиною, дозволивши тому заступати власника дедалі частіше. Незабаром Клим став управителем, йому навіть підняли платню, і це дало змогу впритул повернутися до студіювання законів Австро-Угорської імперії.

Кошовий збирався зробити все можливе, аби повернути собі адвокатську практику.

Не було б щастя, аби не біда – правдивість приказки перевірив на собі два роки тому, коли проти волі втягнувся у гучну кримінальну справу й погодився приватно з’ясувати справжні обставини смерті Агнешки, єдиної доньки відомого впливового промисловика Леона Радомського. Про Климову участь у цій справі знала дуже мала кількість осіб, і після вдалого її вирішення всі втаємничені домовилися зберегти секрет.

Густав Сілезький, відомий та впливовий у львівському кримінальному світі чоловік, узагалі забрався зі Львова геть, щойно з нього зняли підозри в убивстві. За чутками, осів у Варшаві, де легше загубитися, і Кошовий намагався по можливості менше цікавитися ним та уникати небезпечних контактів із його спільниками. Інші посвячені лишилися в місті, бо ані начальнику кримінальної поліції Мареку Віхурі, ані Магді Богданович, вдові його попередника та близькій подрузі загиблої Агнешки, ані Йозефу Шацькому, другові Кошового, дантистові з Кракідалів,[5] ані самому панові Радомському не було жодного сенсу виїжджати зі Львова.

Але та історія незабаром принесла Климові несподівані плоди.

Почалося з сумної події: минулої зими, відсвяткувавши Йордана, у своїй постелі тихо відійшов Степан Штефко. Займатися похороном випало Кошовому. Він зробив усе можливе, аби старого нотаря гідно провели в останню путь, хоча весь час не міг викинути з голови зовсім недоречну в такі сумні дні думку: що далі? Інших власників контора не мала, а пані Штефко навряд чи захоче опікуватися нею. Немолодій жінці простіше почати турбуватися про її продаж, отримати якісь гроші й мирно доживати свій вік, готуючись вирушити колись за чоловіком. Ким би не був новий власник, навряд чи він захоче тримати в себе помічника свого попередника. До того ж питання грошей – приземлене, але вкрай важливе для Клима. Перебравшись із Києва до Львова, інших джерел заробітку, крім платні у конторі, він не мав.

Усе вирішилося несподіваним чином. Нотар родини Штефків попросив Кошового лишитися після поминального обіду, а потім у присутності вдови розкрив заповіт, завбачливо складений Степаном Яковичем дев’ять місяців тому. Цим документом «Штефко та партнери» передавалася в повну власність помічника, котрого старий, не поставивши Клима до відома, зробив своїм партнером. Умова: новий власник зобов’язується регулярно допомагати пані Штефко фінансово, виділяючи на її потреби не менше, ніж десять відсотків загального прибутку від діяльності контори.

Спершу Кошовий отетерів від такого щастя. Потім зрозумів, який тепер матиме тягар. Адже налагодити роботу, одночасно будучи і нотарем, і його помічником, він фізично не зміг би. Проте винаймати людину, як це свого часу зробив пан Штефко, теж не міг собі дозволити попервах. Почати ж без допомоги – потонути в паперах і зайти в глухий кут. Так чи інакше, про навчання й адвокатську практику можна поки що забути.

Вихід підказало саме життя. Кошовий уже мав знайомства серед студентів, котрі студіювали право. Серед них зустрічалися українці, що перебралися на науку з довколишніх галицьких сіл й мали проблеми з дахом над головою. Не всім виявилося по кишені винаймати навіть тісний закапелок. Розуміючи, що спекулює, й то досить цинічно, на труднощах незаможних русинів, Клим усе одно домовився з таким собі Остапом Найдою, який щойно відсвяткував свої дев’ятнадцять: студент-правник спить у конторі безкоштовно, натомість так само без гонорару, або – за мізерну платню перебирає на себе роботу помічника нотаря. Хлопець на це радо погодився, надалі виявляв неабияку старанність. Отже, попервах Кошовий дав собі раду.

Далі справи пішли вгору, й тут не обійшлося без участі Леона Радомського. Хтозна, звідки він дізнався про намір Кошового роздобути-таки адвокатську практику у Львові. Та в потрібний Климові момент саме його неофіційне клопотання стало вирішальним: улітку минулого року вдалося скласти іспити та отримати нарешті всі необхідні папери. З вистражданої ліцензії зробив копію, завірив та урочисто почепив узятий в рамку документ над своїм робочим столом у конторі. Її назву поміняв і тепер мав візитки з написом: «Климентій Кошовий. Захист ваших інтересів» з одного боку і «Адвокат Кошовий» – з іншого. Це саме значилося на новій вивісці. Найда лишився тепер уже помічником адвоката. І скоро новоспечений господар міг собі дозволити гідно оплачувати його роботу. Настільки гідно, що студент перебрався в окреме помешкання, хай далеченько, на Клепарів,[6] але – за будь-яких обставин затишніше, ніж нотаріальна контора з тапчаном замість ліжка.

Клим принципово не брався за кримінальні справи. Намагався триматися від того подалі, особливо – після подій, пережитих під час пошуків справжнього вбивці Агнешки Радомської. Відчув на власній шкурі, що воно таке – залежність від кримінальників, котрі несподівано можуть нагадати сказані за певних обставин слова й поставити вимогу: виконуй – або помреш. Цивільні справи гарантували більші гонорари, навіть якщо в судах доводилося програвати суперечки. На репутацію Кошового подібні фіаско зовсім не впливали, перемагав частіше, ніж програвав. При цьому над Климом висіла історія адвоката Сойки: той майже ніколи не програвав, але його виграші завжди були брудними.

Спосіб діяльності дозволив Кошовому значно розширити коло пристойних знайомств. Басю, яка остаточно повернулася до нього після непорозуміння, виниклого під час пошуку вбивці панни Агнелі, такий статус коханця більш ніж задовольняв. Бо відтепер модний і популярний львівський адвокат перестав бути додатком до знаної акторки. Їх у світі почали сприймати рівноцінною парою. А щоб остаточно визначитися, Бася почала спершу повільну, та чим далі – тим рішучішу атаку на Клима, внаслідок чого перед минулим Різдвом вони заручилися.

Тож Кошовий готувався до весілля. Церемонія прощання з парубоцьким життям призначена заздалегідь і має відбутися після святкування Миколая, вже менш ніж за три тижні.

Так, одруженим, Клим готувався увійти в новий, тисяча дев’ятсот чотирнадцятий, рік. Своїх батьків уже повідомив, вони збиралися приїхати, лишитися в Європі й відсвяткувати разом Різдво. Нюанси, пов’язані з тим, що наречений – православний, а наречена – вихрещена католичка, вирішилися. Без нагальної потреби на цих деталях домовилися не акцентувати. Їх повінчають, президент міста[7] зробить запис у реєстраційній книзі.

Ось усе, що батькам треба знати. І та мінімальна формальність, якої волів дотриматися Клим. Бо парує Бог, а не чиновник. Вінчання і обіцянка, дана перед Богом та людьми, важили для Кошового більше за юридичне оформлення шлюбу.

Чесно кажучи, інша думка з цього приводу його не цікавила.

Пара збиралася в «Копернік».[8]

Останнім часом Басю дедалі більше цікавило кіно, а кіно, своєю чергою, придивлялося до молодої театральної прими. Спільної мови поки не знаходили, бо панна Райська погоджувалася лише на головні ролі, при цьому не збиралася розривати контракт із «Колізеєм», а якщо доведеться вибирати – вимагала від керівників кінофабрик солідної грошової компенсації. Натомість фільмарі коли делікатно, а коли – прямим текстом, не добираючи виразів, просили Басю спуститися на землю.

Клим так часто вислуховував це від нареченої, що часом відчував себе її агентом, юристом та директором в одній особі. Проте всякий раз слухав Басю не з ввічливості, як здебільшого роблять чоловіки, показово переймаючись жіночими проблемами, а думками в той момент перебуваючи в пивному барі. Кошовому справді було цікаво, як працює все, що лишається за лаштунками видовища. Адже і театр, і кіно, й усе, що пропонувалося людям за гроші, насамперед мало на меті явити виставу, ілюзію, мало схожу на правду життєву модель. Тут зазвичай самої творчості не досить.

До того ж Климові імпонував прагматизм нареченої в усьому, що не стосувалося їхніх стосунків та стосунків із друзями та приятелями. Бо сам був таким. А як не був, то став – життя змусило. І зовсім не шкодував про це. До своїх тридцяти п’яти років Кошовий прийшов зрілим чоловіком, котрий не лише відбувся в професії: він здобув, ледь не зубами вигриз право займатися нею там, де, здавалося, чужинець працювати не зможе. Забагато сил витратив, безліч разів переступав через себе і власну погорду, аби тепер мати власну адвокатську практику й навіть певну популярність у Львові.

Коли так – чому, заради чого, якого милого він повинен надавати безкоштовні консультації бідним! Або брати меншу платню з клієнтів лише тому, що вони – українці, вихідці з русинських громад, а значить, не такі заможні, як поляки, німці чи євреї. Не кажучи про росіян із москвофільських гуртів,[9] котрих узагалі фінансують з-за східних кордонів.

Клим уже набув сумного досвіду. Бо спершу намагався помагати клієнтам-українцям чим міг, скоро побачив – сідають на голову, не лишаючи часу на інших клієнтів, справжніх, котрі готові оплачувати його послуги. Одного дня не стримався, відповів надміру наполегливому панові Громнишину, незмінному фундаторові товариства «Братні»: «Дуже перепрошую, але бідні – бо дурні, а дурні – бо бідні». На що отримав обурене: «Як Хома до Бога, так і Бог до Хоми!», після чого Громнишин пішов, хряснувши дверима, а наступного дня почав із новою силою таврувати манкуртів та хрунів,[10] згадуючи при цьому прізвище Кошового всує. Відтоді бажаючих отримати адвоката надурняк або майже задурно поменшало, проте не аж так, бо викривальні спічі пана Громнишина насправді чула дуже мала частина містян, а зважало на них іще менше народу.

Через це Клим позитивно, навіть із захватом сприймав щирі бажання Басі продати свій талант якомога дорожче й забезпечити гарантіями: між талантом і злиднями не має стояти знак рівності. Поки все спиралося для неї у брак пропозицій саме у Львові. До минулого року в місті, ніби створеному для кіно, стрічок не фільмували, завозячи атракціони з Варшави, Відня, Парижа, Рима та Берліна, а часом – американські. А там, як із сумом визнала Бася, вистачало своїх прим першої величини, до того ж – із досвідом. Не потрібна Барбара Райська, якщо вже є Аста Нільсен,[11] Франческа Бертіні[12] чи фатальна Мюзидора.[13] Якось Бася призналася нареченому: готова зіграти хай маленьку роль, але погодиться лише на зйомки у новому «Фантомасі», бо там швидше помітять, запам’ятають і запропонують щось серйозніше.

Натомість пропозицій, котрі тамували б амбіції панни Райської, все не надходило. Квола надія з’явилася саме минулого року, коли у Львові почала працювати перша фірма, яка виробляла кіно самотужки.[14] Та все одно, за переконанням Кошового, не лише в місті, а й по всій Галичині таких фірм мало б стати більше. Щоб як не витіснити привозні фільми, то досить успішно розвиватися паралельно. Ось тоді, переконував він наречену, їй швидше вдасться втілити мрію стати зіркою електричних, а не класичних театрів.

Бася не заперечувала. Хоча майже відразу після церемонії заручин узяла собі таку моду – вставляти своє слово проти його там, де на те не було потреби. З чого Клим зробив висновок: раніше погоджувалася з ним, вдаючи то руде чортеня, то золотаву пухнасту кицю, вона просто приживалася. Створювала ілюзію, що так буде завжди, і зміна статусу коханців на наречених, а потім – на подружжя все інше лишить незмінним. Тепер же, здолавши холостяка та взявши його чоловічу фортецю, Бася стала вважати верхом непристойності погоджуватися з майбутнім чоловіком у всьому, навіть у дрібницях.

Можливо, Кошовий у таких випадках говорив те, що вона воліла чути. Але більш вірне пояснення – молоду жінку захопила підготовка до шлюбної церемонії. Тому все інше з її наближенням відступило на задній план.

Саме зараз Бася зачинилася в спальні з модисткою, котра принесла чергову модель весільної сукні. Обговорення тривало вже майже дві години, і Клима в такі таїнства ніхто не збирався посвячувати. Наречена в день весілля має приголомшити нареченого, а сукню вона вважала головним сюрпризом. Побачити вбрання раніше, навіть не на ній, а окремо – погана прикмета, можна наврочити, і Бася знала безліч подібних оповідок.

Попри це вона не забула, що зібралася в «Копернік» на нову фільму про Фантомаса. Кіно в певних колах, особливо – театральних та загалом світських, вважалося забавою вар’ятів та батярів, не інакше. Та й публіка на сеанси збиралася справді строката, галаслива, зовсім не шляхетна. Але це не означало, що Клим міг виходити з помешкання вбраним абияк. Бо після сеансу вони неодмінно йшли кудись вечеряти. З нареченою популярний адвокат відвідував лише пристойні місця, а там постійно зустрічався хтось із знайомих.

Бася попередила – за часом стежить, вони скоро закінчують, тож Кошовий почав одягатися для виходу. Завжди мав кілька білих накрохмалених сорочок і, зціпивши зуби, воював перед дзеркалом із великим твердим комірцем – не любив поратися із запонками, пристібаючи його, до того ж цей «убивця батьків»[15] безбожно натирав шию. Бася вийшла зі спальні вчасно, провела модистку, мовивши на прощання магічні для обох та зовсім не зрозуміли Климові імена «Дреколь» та «Луїза Казаті»,[16] після чого, оцінивши старання нареченого, підійшла й на диво легко, граційно, ніби заробляла цим на життя, впоралася з його комірцем. Не приховувала гарного настрою, і Кошовий, не стримавшись, поцілував рудючку. Бася відповіла, потім відсторонилася, грайливо покивала пальчиком, кинула:

– За мить буду зібрана, коханий! – і знову зачинилася в спальні.

– Ну-ну, – приречено мовив їй навздогін Клим, з досвіду знаючи: згадана мить могла при бажанні розтягнутися до півгодини.

Проте годинник показував – часу вони ще мали з запасом. Тож Кошовий заправив сорочку в темно-сині штани, застібуючи їх, трохи втягнув живіт, скривився: треба худнути, та й спорт запустив за всіма справами. Далі взявся вибирати краватки, та передумав, вирішив цим вечором обійтися не таким офіційним «метеликом». Прилаштувавши його, підморгнув зображенню – такий собі міський буржуа з акуратними вусами й не менш акуратною круглою борідкою.

У двері постукали, коли Кошовий впорався лише з одним ґудзиком на камізельці.

Він нікого не чекав, але здогадувався, хто міг потурбувати без попередження. Відчинивши, побачив – не помилився. До передпокою зайшов Веслав Зінгер – домовласник, у якого Клим уже п’ять років орендував помешкання на другому поверсі будинку номер дев’ять по вулиці Личаківській. Вид із вікна був не найкращим: воно виходило на двір, бачити можна було лише стіну будинку навпроти. Та навіть у цьому була своя перевага – не чути гуркотіння й дзенькоту трамвая. Зінгер із дружиною жили на першому поверсі, в апартаментах із балконом,[17] й дбали лише про себе, бо діти давно повиростали й роз’їхалися Європою. Цей черевань постійно пітнів, соромився цього, від того пітнів іще сильніше й завжди мав при собі жмакану картату хустку, якою постійно витирав лице. Від хвилювання міг незграбним жестом скинути з голови незмінну ярмулку, демонструючи ідеально круглу проплішину, схожу на тонзуру католицького священика. За час, поки Клим жив на Личаківській, кущики волосся на видовженому черепі Зінгера стали зовсім ріденькими.

– Доброго вечора, пане Кошовий, – мовив він підкреслено ввічливо, що насторожило: домовласник так завжди починав розмову про не надто приємні для пожильців речі. – Бачу, зібралися на прогулянку?

– Так, пане Зінгере, – обмежився Клим.

– Морозець під вечір міцнішає. Вдягніть тепліший шалик.

– Дякую за попередження. Скористаюся вашою порадою. Хоча, – не стримавшись, Кошовий показав на апарат, що висів поруч із вхідними дверима, – сказати про це могли б і телефоном. Ви ж маєте його у своєму помешканні.

– Як і решта жильців, – тут же зауважив Зінгер. – Я пишаюся, пане Кошовий, що цей будинок обладнаний телефонічним зв’язком. Доклав до цього власних зусиль, і тепер пожильцям тут досить зручно, бо мають більший комфорт.

– На додачу до ватерклозету, – вирвалося в Клима.

Зінгер не зрозумів іронії.

– Саме так.

– За ваші старання всі вас цінують, пане Зінгере.

– Ви так вважаєте? А я б з вами посперечався, пане Кошовий.

Витерши враз змокріле лице, домовласник зіжмакав хустку, та назад у кишеню не заховав. Клим мовчав, чекаючи, поки Зінгер нарешті почне про головне, і той не змусив чекати:

– Ось уже п’ятий рік я не підвищую вам платні, пане Кошовий.

– У нас була домовленість, – сухо відповів той.

– Не заперечую. Ви з вашим приятелем паном Шацьким скористалися зі становища, в якому я не міг би здати це помешкання за більшу чи бодай таку саму суму. Адже тут було скоєно вбивство попереднього жильця. Спати там, де когось застрелили, не всякий погодиться. Тому ви не лише оселилися тут на тих фінансових умовах, що й ваш попередник пан Сойка, Царство йому Небесне. Ви дозволяли собі затримувати навіть цю мізерну платню.

– Не прибідняйтеся, пане Зінгере. Не така вже платня й мізерна.

– Апартаменти з ватерклозетом, водогоном і телефоном мають коштувати для жильця дорожче! – гримнув Зінгер, знову витираючи лоба.

– До того ж ми з вами забули про часи, коли я затримував оплату, – нагадав Клим.

– Ви вважаєте вчасне внесення орендної плати великим досягненням? – прищулився Зінгер. – Прошу дуже, але то є обов’язок порядної людини, пане Кошовий.

– Так чи інакше, дорікати цим ви мені вже не можете. Нема підстав.

– Авжеж, – легко погодився домовласник. – Але й ви не можете дорікнути мені, що я не входив у ваше тодішнє становище. Нині ви доволі успішна, відома, заможна особа. Тож ми з пані Зінгер порадилися й вирішили: давно нема підстав брати з вас ті гроші, які ви сплачуєте за оренду цього помешкання. Після католицького Різдва наші домовленості будуть переглянуті. Тож прошу готуватися до цього.

Вочевидь, Веслав Зінгер довго не наважувався прийти з цим до Кошового. Навіть можна припустити – тренувався перед дзеркалом, промовляючи попередження на різні лади. І хоч у глибині душі Клим готовий був визнати претензію справедливою, тон, яким домовласник висловив її, не вважав припустимим. Бо не любив ультиматумів, волів домовлятися, здебільшого це виходило.

Смикнулося праве віко. Нервовий тик Клим отримав на згадку про тиждень перебування в підвалі Косого капоніра, київської політичної тюрми. Під час допиту жандармський слідчий захопився методами залякування, Кошовий сильно вдарився головою об муровану стіну, ґуля пройшла, тик лишився. Саме прикра пригода з царською владою зробила п’ять років тому із молодого київського адвоката неблагонадійну особу й примусила у двадцять чотири години виїхати з країни на Захід, в еміграцію. Про що Кошовий зараз не шкодував і, поклавши руку на серце, волів забути. Але віко сіпалося коли трошки, коли – сильніше, не завжди реагувало на нервовий стан та небезпеку, та всякий раз нагадувало про прикрощі минулого.

А ще тик змушував не дарувати хамства, прихованого чи відвертого.

Бачачи, що Зінгер чекає на відповідь, Кошовий навмисне потягнув час. Зосередившись на застібанні решти ґудзиків на жилеті, він зробив вигляд, що попередження домовласника його зовсім не переймає. Саме в цей момент дуже вчасно вийшла Бася, вже вбрана нарешті на вихід: простора бузкова сукня «а-ля Титанік»,[18] оздоблена легкими бризками бісеру, пов’язаний із показною недбалістю помаранчевий шалик, модна прямокутна сумочка-ридикюль. Вона напевне чула розмову, принаймні – більшу її частину, тож привітала візитера сухо, мовчки кивнула головою, зіграла прохолоду блискуче.

Зінгер, побачивши Барбару, розплився в посмішці, відсалютував. При цьому вкотре зблиснув потом, зніяковів та витерся. Клим же тим часом спокійно взяв зі спинки стільця піджак, одягнув його, аж тоді повівся так, ніби щойно згадав важливу річ. Легенько ляснувши себе долонею по лобі, мовив, обсмикнувши поли:

– Дуже добре, що ви прийшли із цим саме зараз, пане Зінгере. Ніби прочитали мої думки.

– Прошу?

– Сам збирався зайти до вас на розмову найближчим часом. Бо маю намір ще до католицького Різдва залишити ці апартаменти.

З вигляду Зінгера було видно: чекав чого завгодно, але не такого. Вловивши боковим зором наречену, Кошовий зазначив: для Басі сказане ним теж стало несподіванкою. Задоволений ефектом, повів далі:

– Як вам відомо, ми з панною Райською маємо побратися незабаром. Тож це помешкання, котре дало спершу прихисток мені, а потім служило любовним гніздечком нам обом, для подружжя стане затісним. До того ж статус, про який ви справедливо згадали, пане Зінгере, вимагає для відомого адвоката й не менш відомої акторки престижніших апартаментів. Я б навіть сказав – гоноровіших.

Зінгер закусив нижню губу.

– То ви вже підшукали собі? – вичавив після короткої паузи.

– Не думаю, що матиму із цим проблему. Натомість ви маєте можливість розв’язати свою.

– Тобто? Яку саме?

– Знайти для цієї квартири більш вдячних пожильців. Ти готова, кохана? – Клим повернувся до Басі.

– Так, і давно. Ми запізнюємося, – була відповідь.

– Даруйте, – знову повернувшись до Зінгера, Клим розвів руками. – Якщо треба ще щось обговорити, радо буду до ваших послуг із понеділка. Тепер чи можу просити вас, аби ви дали розпорядження двірникові й той викликав візника?

Не знайшовши, чим крити, Веслав Зінгер щось буркнув і, забувши попрощатися, пішов геть. Щойно за ним зачинилися двері, Бася підозріло глянула на Кошового:

– Я вперше чую про намір переїхати з Личаківської.

– Не рада?

– Але ж, Климе, я не раз починала подібну розмову! І ти постійно казав – не на часі, потім, пізніше. Звісно, нам треба перебиратися в більші апартаменти. Проте всі варіанти мусимо оглянути разом! І рішення приймати теж разом!

У розумінні панни Барбари Райської «разом» означало – вона ставить Кошового перед фактом, і тому лишається тільки погодитись. Клим навчився давати цьому раду. Та зараз ще не було навіть предмету для розмов, тож він пояснив:

– Звісно, ми поміняємо помешкання. Мені тут тісно, потрібен окремий кабінет для роботи. Проте вирішувати це я маю намір трохи пізніше. А Зінгер нехай починає чухатися, шукати мені заміну з цього моменту. Поки не знайде, зі своїми грошовими питаннями не сікатиметься. Має зрозуміти: життя не так влаштоване, аби весь світ заборгував йому та переймався, як би розплатитися.

– Так ти виграєш справи в судах?

– Будемо чесні, кохана, – я також програю.

– Але ж виграєш, якщо промови переконливі?

– Так. Усе залежить від того, хто красномовніший – обвинувачення чи захист. У такі моменти підсудний нічого не важить, хай це й звучить цинічно.

– На моїх очах ти переконав самого пана Зінгера, – посміхнулася Бася. – Тепер хай йому болить голова. Ти мій герой, Климе.

– Як мало треба, аби стати героєм, – посміхнувся Кошовий у відповідь.

…Тутешній двірник Гнат Бульбаш, постійно чимось незадоволений чоловік непевного віку з червоним бульбастим носом, тупцяв на хіднику біля брами. Морозець таки покусував, під вечір почав падати легенький, ніби зовсім не обов’язковий зараз сніжок. Довкола було на диво тихо. Трамвайний гуркіт та різкі звуки автомобільних клаксонів цього разу не псували загального відчуття спокою. Отримавши від Кошового «чвертку» за турботи, двірник кивнув на криту коляску, котру візник примостив трошки нижче по вулиці біля самого хідника. Натягнувши теплі м’які шкіряні рукавички – подарунок Басі без жодної нагоди та приводу, – Клим махнув візникові, підкликаючи до себе. Бася взяла нареченого під руку, легенько стисла лікоть.

– Пане Кошовий!

Гукали з правого боку вулиці, від сусідньої брами. Голос знайомий, і це тим більше здивувало, навіть трохи роздратувало Клима: що робити його помічникові, Остапові Найді, в цей день о цій порі поруч із його будинком. Студент бував у нього, але всякий раз – лише по ділу, виконуючи завдання адвоката, доставляючи пошту та потрібні для роботи папери. Миттю стрельнуло в голові – Остап мерзне на вулиці якийсь час, хоч ніхто не заважав піднятися до помешкання й пояснити, в чому справа. А наступний здогад змусив Кошового насупити брови: помічник не просто стоїть, він чатує на нього. Знає, що адвокат має о цій порі вийти з дому. Отже, узяв до уваги його плани та включив їх у якісь свої, поки що Климові не відомі.

Це могло почекати до понеділка.

Або – не могло, бо не стосується службових справ адвоката Кошового.

– Пане Кошовий, я дуже перепрошую, дозвольте на хвилинку.

Бруківкою зацокали копита – візник пустив коня, екіпаж під’їжджав до пасажирів.

Остап уже вийшов під світло вуличних ліхтарів і наближався до Клима з протилежного боку.

– Що сталося? – запитала Бася. – У тебе ще справи сьогодні?

– Ні, – відрізав Клим, повернувся до помічника всім корпусом. – Чим зобов’язаний, Остапе? Ти не міг попередити, написати листа, дати телеграму? Я не маю часу зараз говорити про справи. Чи ти не про справи?

– Так, пане Кошовий. Є справа, – Найда підійшов зовсім близько, і аж тепер Клим побачив – позаду, за його спиною, маячить жіноча постать, закутана хусткою ледь не по самі очі.

– У понеділок, – відрізав він. – До побачення.

Остап міцно схопив його за рукав пальта.

Це було щось нове, зовсім незвичне.

– Паньство буде їхати? – хрипко гукнув візник.

– Так! – відповів Кошовий, вивільнився від студента, мовив сухо: – Ти мене дуже здивував і засмутив нині, Остапе. Подібної поведінки я за тобою не помічав раніше. Розмова буде серйозною, і в будь-якому разі готуйся пояснити свою поведінку.

– Я поясню! – зачастив Найда і відразу, розуміючи, що вичерпав свій час, зачастив, виливаючи Климові все, що збирався сказати: – Мої родичі, пане Кошовий… Вони знають, що я у вас служу. Дуже просили поговорити з вами, впасти в ноги, молити… Ви можете врятувати Луку, тільки ви, ніхто, крім вас, пане Кошовий! Я відпрацюю, я робитиму все безкоштовно, скільки житиму, стільки…

– Цить! – гаркнув Клим. – Досить. Продаєш себе в довічне рабство, а я навіть не знаю, заради чого.

– Лука, пане Кошовий. Ось матір його, – студент показав на жіночу постать. – Моя тітка. Не рідна, та яка різниця, вважайте рідня… Встидалася заходити до вас, хоч я й тягнув. Тому ми чекали тут, поки ви вийдете… Її син, Лука. Його заарештувала кримінальна поліція, вчора.

– Багатьох арештовують. Розкажеш у понеділок, – Клим відсторонив Найду. – Бувай. Ходімо, Басю.

Він повернувся, ступив крок до екіпажу.

– Пане Кошовий!

О Господи…

– Ну, – він повернувся, зітхнув. – Що там таке з вашим Лукою?

– Різник.

– Як?

– Прізвище. Лука Різник. Його звинувачують у тих вбивствах дівчат на Городоцькій. Ви ж знаєте пана комісара Віхуру, ви ж можете з ним поговорити. Лука нікого не вбивав, він хворий, для матері таке горе!

– Климе! – тепер уже Бася піднесла голос.

Смикнулося віко.

– Зараз, – сказав Кошовий.

І відпустив візника.