Ратники князя Лева

II

Через північну браму Львова в’їхав вершник. Ці міські ворота (як, зрештою, й інші три) були як насмішка над містом. Ось і цей вершник від побаченого навіть зупинив коня, аби переконатися, що це йому не привиділося. Себто ворота стояли, але де ж фортечний мур? Місто, що розкинулося на березі невеличкої річки, із дерев’яним замком на горі, стояло незахищене від будь-яких ворогів. Відсутність фортечних мурів можна було пояснити або відсутністю у правителя коштів і робочої сили для їх побудови, аби просто небажанням щось будувати. Може, це покарання свавільних підлеглих? Але ніхто з приїжджих не міг зрозуміти: навіщо ж тоді оті ворота?

Здивування подорожнього, тим не менше, пояснювалося просто. Не лише Львів виглядав так дивно. Усі великі міста Руського королівства були геть відкриті для ворожих орд. Галич, Володимир, Белз не дуже відрізнялися від Львова щодо фортифікаційних споруд, вірніше, повної їх відсутності. Жителям Львова ще пам’ятний той тяжкий рік, коли їм самим довелося розбирати дерев’яний фортечний мур стовбур за стовбуром. А монгольські темники стояли оддалік і ядуче всміхалися.

Відтоді минуло вісім років, але щоліта у міста Русі прибували монгольські наглядачі, щоб на власні очі перевірити, чи не з’явився на місці розібраного муру хоч якийсь камінь, чи не замишляють русичі якоїсь напасті супроти Сараю.

А щоб іще більше принизити містян, монголи, як на посміх, дозволили залишити ворота, а вірніше, заборонили їх зносити. Так і стояли руські міста, відкриті для будь-яких зайд, зате в’їхати до міста можна було крізь ворота.

Всього цього вершник не знав. Він лише на хвильку зупинив коня і продовжив свій шлях. Копита лунко цокали дерев’яним настилом (не пропадати ж колодам із мурів!). Весняне сонце вже перевалило за полудень, але сили добряче припікати ще не мало. Цю пору – коли весняні води вже зійшли, а комарі з болота ще не рояться – містяни любили найбільше.

Поява незнайомця зазвичай пройшла непомітною для жителів міста: вони звикли до подорожніх, купців і усіляких пройдисвітів. Цим їх не здивуєш. Напевне, єдині, кого зацікавив вершник, були місцеві шибайголови, що уперто супроводжували прибулого. На їхнє превелике розчарування, незнайомець навіть не поглянув у їхній бік, від чого остаточно перестав їх цікавити.

На вершнику була досить дорога одіж. Таку носили або бояри, або збагатілі на продажу заморських товарів купці. Щоправда, не могло не кинутися в очі, що одіж уже не нова, запилючена і де-не-де навіть вицвіла від сонця. Але й такий одяг був не по кишені для більшості містян.

Усією своєю поставою приїжджий виглядав на русича, лише обличчя мав таке засмагле, що на його тлі темно-русяве волосся здавалося світлим.

До сідла коня ззаду були прив’язані дві невеликі торби. Помацати їх вміст ні в кого не виникло бажання: коротка сарацинська шабля при поясі вершника виразно відганяла будь-яке зазіхання на чужу власність.

Та, видно з усього, вершник був уперше у Львові і без сторонньої допомоги обійтися не міг. Тому звернувся до хлопчаків, що трапилися на шляху.

– Гей, хто мені підкаже, де я можу зупинитися на кілька днів?

Наперед чомусь вийшов найменший.

– Знаєш, де можна зупинитися? – скептично поглянув на малого вершник.

– Знаю. Мій батько приймає подорожніх, – шморгнув носом хлопець. – І зовсім недорого, – додав малий із знанням справи.

Чоловік усміхнувся.

– Що ж, показуй дорогу. Далеко звідси?

– Та ні! – махнув той рукою. – Он, де церква.

Босоногий хлопець хутко побіг мощеною вулицею. Вершник смикнув за повіддя, і кінь слухняно потюпачив дорогою.

Заїжджий двір дійсно примостився при церкві Іоанна Хрестителя – єдиної поки що кам’яної споруди біля замку. Туди було не так і близько, як твердив юний супровідник. Зрештою, невдовзі подорожній зрозумів причину: дорогою він зауважив ще один заїжджий двір, а при воротах – сердитого господаря. Подорожній усміхнувся у вуса: малий далеко піде, але не у військовій справі.

Вершник попрямував за хлопцем у широку браму й опинився на просторому дворищі, де в оточенні галасливого птаства стояв літній чоловік у домотканій сорочці, підперезаній червоним шнуром. На ногах у нього були хоч і підтоптані, але все ж таки чоботи, а не прості личаки, як у всіх. Господар повагом оглянув приїжджого.

– Маю честь говорити з господарем? – запитав прибулий, не злізаючи з коня.

– Саме так, – кивнув той.

– Твій синок сказав, що тут приймають на постій, притому – недорого.

Господар хитро зиркнув на хлопця.

– Що ж, якщо він так сказав, то суща правда. Шановний гість не знайде кращого місця, аніж у мене. Тобто є ще десь, але не за такі гроші.

– Гаразд! – махнув рукою подорожній і спішився.

Господар усміхнувся, цей незнайомець таки залишиться у нього.

– Що передовсім хочете? – запитав господар.

– Кімнату, харч і догляд за конем, – повідомив незнайомець, знімаючи торби. – Правда, я не знаю, на скільки тут затримаюсь. Мені ще потрібно дещо з’ясувати.

– О, і тут вам поталанило! Я знаю все про всіх в окрузі!

– І навіть те, що було давніше?

– Ось уже десять зим, як я живу тут, – повідомив господар і, обернувшись до хати, голосно покликав: – Любославе!

Із хати хутко вибіг підліток.

– Чого стовбичиш? Відведи коня до стайні.

Любослав миттю підбіг до приїжджого, взяв коня за вуздечку.

– І не забудь покласти свіжої трави! Ма5ле! – продовжував розпоряджатися батько. – Скажи неньці, щоб приготувала кімнату і щось подала до столу.

Хлопці виконували, судячи з усього, звичну їм роботу. Батько хотів було взяти у подорожнього торби, але той владним жестом відсторонив його і закинув клунки собі на плече.

– Як тебе зовуть? – запитав подорожній.

– Стоян. Стоян Лісник.

– Чому Лісник?

– Бо мій батько прибув сюди з лісу, він побудував багато домів у граді. А тебе як на ймення?

– Тугар.

Більше нічого господар не дізнався. Не вдалося виказати свою гостинність і господині: Тугар, зайшовши до відведеного йому помешкання, впав на ліжко і прокинувся лише під обід наступного дня. Коли він з’явився у світлиці, де зазвичай обідала родина, його зустрів Стоян.

– Зараз жінка принесе попоїсти, – сказав він.

Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередодні. Любитель потеревенити, Стоян вирішив скористатися нагодою.

– Ти не проти, коли я тут присусіджуся? – запитав він.

– Чого ж, сідай, – відповів Тугар.

Йому самому не терпілося дізнатися місцеві новини.

Принесли досить прості наїдки. Випереджаючи можливе запитання, господар щось пробурмотів про обмеження перед Великоднем і поборами, які він має заплатити, коли хтось довідається.

– Особистий наказ короля, – стишено закінчив Стоян. – А усе це нашепотіла йому Констанція.

– Король тут? – здивувався Тугар.

– Усю зиму перебував у замку. Нелюбий йому Перемишль, а у Холм його не пускають.

– Одначе дивно.

– Що саме?

– Дивно те, що не Лева Данило назвав своїм наступником. Я бував скрізь по світах. Усюди наступником стає первородний син.

– Тут такого немає, – мовив Стоян. – Добре, хоч Лев спокійно сприйняв верховенство молодшого брата. В усякому разі, привселюдно. Але від часу смерті Данила зі Шварном не зустрічався. Так ти ж і сам маєш знати. Про це всі говорять.

– Та в тому-то й справа, що не знаю, – спантеличив господаря Тугар. – Десять останніх років я був далеко від Русі.

Стоян якось по-новому поглянув на постояльця.

– Тож-бо дивлюся, що шкіра у тебе аж занадто засмагла, – сказав він.

– Я багато років провів у Палестині, – повідомив Тугар.

Звістка, яку сповістив приїжджий, себто згадка про Палестину, не справила ніякого враження на господаря. Він хоч і чув, що така держава існує, але вона десь далеко. Але і Белз далеко. І там, і там Стоян Лісник не бував, тож яка різниця?

– У тамтешніх землях учив людей наш Спаситель, – уточнив Тугар.

Стоян кивнув. Він збагнув, що можна особливо не слідкувати за своїми словами: необізнаний у місцевих справах Тугар сприйме все, що скажуть.

– А що ж Констанція? – нагадав той.

– Вона яра католичка, – мовив Стоян. – Я нічого проти неї не маю. Кожен – молися кому хочеш. Тільки навіщо ж примушувати? Ось побудувала вона церкву Хрестителя. То навіщо віддавати її домініканцям? Яке їм діло до нашого граду?

– Ти кажеш, храм перед майданом належить ордену домініканців?

– А чому це тебе дивує?

– Свого часу я стикався з монахами-домініканцями. Навіть жив серед них.

– То, може, ти монах? – запитав Стоян.

Тугар усміхнувся.

– Ні. Мене не взяли. Але дещо про них я знаю.

– Авжеж, домініканці, – продовжив Стоян. – Комусь це подобається, комусь ні, але поки що у граді Лева немає нашої церкви. Ми маємо або йти на поклін до домініканців, або нікуди не йти.

– І що ж ти вирішив?

– Піду. Мені ж тут жити, а подейкують, що король хоче зробити своє місто столицею.

– Столицею чого?

Стоян пильно подивився на Тугара.

– Слушне запитання, але Лев уміє чекати, – відповів господар.

Тугар подивувався такій обізнаності господаря, але вирішив не розпитувати далі. Стоян відчув, що, здається, наговорив зайвого. Тож запитав:

– А в якій справі ти прибув? Може, я чимось допоможу?

– А, це… – Тугар відмахнувся. – Шукаю свого брата.

– Саме тут, у Львові?

– Мені сказали, що саме сюди вони попрямували.

– Вони?

– Мої брат і сестра. Вона, щоправда, не рідна нам, але ми вважали своєю.

– А як звали брата і сестру?

– Неждан і Злата, – сказав Тугар.

– Давно це було?

– Дев’ять, може, десять років тому…

Стоян прихилився спиною до стіни, згадуючи.

– Тож скільки їм тоді було років?

– Братові – не більше сімнадцяти, Златі – десь під двадцять.

Подумавши трохи, Стоян похитав головою.

– Хтозна… Ти кажеш, минуло десять літ?

– Я точно не знаю. Десять, дев’ять, вісім… Ми розсталися десять років тому. Я їх залишив у Луковому разом із матір’ю. Коли повернувся, мати вже померла, а вони двоє десь виїхали. Люди сказали, що наче сюди.

– Саме вісім років тому Львів заполонили, з одного боку, люди, що тікали від орд Буругдая, а з іншого – самі орди. Саме тоді князь Данило змушений був розібрати міські мури в усіх своїх містах. Тільки Холм Бурундай дозволив не чіпати. Тоді багато було людей. Щоб розібрати мури (а зробити це треба було швидко), князь зігнав людей з усіх усюд. Багато хто залишилися тут. Але я не пам’ятаю, щоб серед городян когось так звали, – знизав плечима Стоян. – Хоча, стривай…

Він гукнув жінку. Вона з’явилася перед чоловіками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день гріх, треба постувати. Але Стоян запитав її про інше.

– Як їх звали? – підійшла ближче Цвітава.

– Неждан і Злата, – повідомив Тугар.

– Щось пригадується… Саме тоді, давніше, я пам’ятаю двох молодят, що назвалися братом і сестрою. Брата не пригадую, а от сестра… Вона мала золотаве волосся? – раптом запитала Цвітава.

Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жінку.

– До чого тут це? – засумнівався він.

– Золото в імені, золото у волоссі, – таємниче мовила Цвітава. А Тугар подивився на господиню з надією.

Вона лише ствердно кивнула головою.

– Що з ними сталося? – скинувся Тугар.

– Цього не можу сказати. Дехто з людей залишився тут, але не вони. Інші повернулися домів.

– Не вони…

– А когось князь відправив на сторожу границь, – додала Цвітава. – Але…

– Що?..

– Але мені пригадується, що з нею, здається, була мала дитина…