Рай

III

Знову ми зустрілися вже бувши челядниками в головному місті острова. На дозвіллі всі челядники збиралися де-небудь розважитися, немов пташки в зграю. Чого тільки ми не робили, зійшовшись, тішились, як могли, чемним товариством, звісно, нас годі було назвати.

Одинадцятипалий Ларс, що вчився на коваля, був у нас за ватажка. Тінь, що затьмарила хлопцеві дитинство, вірно товаришила йому й далі, — всі знали, що він прийшов з притулку для вбогих. Це, звичайно, невелика шана, але він надолужував ваду свого походження особистими якостями і завоював собі загальну повагу й першенство серед хлопців частково завдяки своїм невблаганним, твердим кулакам, а частково тому, що на такі витівки, як він, ніхто більше не міг зважитись. У ньому текла кров стародавніх вождів, він завше був перший.

Улітку нашим збірним пунктом був майдан перед гаванню або пляж коло південних пагорбів, а взимку — театр. Ми, немов щури, набивалися в темну комору, де виступала міська трупа, — під поміст, на горище, всюди. Ми знали кожну дірку в темних льохах, залазили з старих садків у вікна до підвалів і вигулькували нагору через люки й суфлерську будку. Не було жадної вистави, яку б ми не подивилися безкоштовно. Коли часом контроль підсилювали, ми з такої скрути скидалися по два ере й купували один квиток на галерію. Одинадцятипалий Ларс брав той квиток і поважно простував у головні двері в супроводі півсотні заздрісних очей. Він свято присягався відщіпнути запасні двері — і відщіпав попри всі перешкоди. Ні на кого з нас не можна було твердо покластися, проте Ларс мав славу найбільшого шибайголови в нашому товаристві, до того ж людини честі.

Приїжджі трупи часом були дуже прискіпливі, тоді нам доводилося пропускати першу дію. Але в антракті, коли простоволосі городяни виходили покурити і безцеремонно окуповували поближні мури, ми ховали шапки під куртки і теж сміливо заходили разом з ними, докінчуючи на ходу свій туалет, так само як і вони.

Якось узимку містечко до підвалин сколихнула чутка про те, ніби феноменальне явище природи — магнетизер з таємничим хистом — ушанує острів своїми відвідинами і дасть у міському театрі три вистави. Про це сповіщав герольд, ходячи з барабаном по вулицях, і поналіплювані на кожному розі оголошення, а газети водно кричали про світову знакомитість. Їм легко було підбирати гучні слова: магнетизер їхав зі столиці, де вся преса підносила його до хмар.

Цього разу всі наші хитрощі виявилися зайві. Перше, що зробив магнетизер, — це зайшов у стосунки з кількома найзаповзятливішими театральними зайцями, і в неділю вранці всі ми, десь із двадцятеро чи тридцятеро, зібралися в театрі. Вперше в житті ми мали самі виступати на кону і врочисто провадили генеральну пробу. Магнетизер умів дати раду з хлопчаками. Вивчивши з нами ролі, гладкий бородань виголосив наостанці нам невеличку проповідь: нагадав про чесноти правдивого хлопця — бути спритним і трима-ти язика на припоні. Цього він міг нам і не казати, кожен і так готовий був виконати свій обов’язок.

Усі ми отримали по квиткові і мали розпорошитися серед глядачів; коли їх викликатимуть на кін, нам — звісно, цілком випадково — належало опинитися серед них. Ото було свято для кожного шибеника — пошити в дурні ціле місто!

Удень просто з церкви люди посунули до театру, а другий показ таємничого мистецтва був призначений на восьму годину вечора. Зала була повна-повнісінька, знакомитість найперше звернулася до глядачів з промовою, пояснила, в чому полягає його незвичайний хист, навела приклади своєї феноменальності. Часом він просто не зважується думати — боїться, мовляв, щоб знавкола не зробили так, як йому роїться в голові, й не занапастили себе. Наприклад, якось у Гібралтарі він давав велику виставу на набережній, де були присутні багато значних осіб, і серед них син одного індійського раджі. Поки магнетизер морочився з медіумами, йому шибнула божевільна думка: «А що, якби вони пострибали у воду?» Він зараз-таки відігнав ту безглузду гадку, проте індієць уже встиг перебігти набережну й скочити в море. Потім приголомшені глядачі довідалися, що приблизно дві третини присутніх улягають магнетизмові — здебільшого чоловіки, бо з жінками тут, як і всюди, важко впоратися. Знову ж таки — серед чоловіків найподатніші підлітки.

Магнетизер кілька разів повільно змахнув руками, наче хотів погамувати в собі всевладні сили, і почав запрошувати всіх, хто бажає, на кін:

— Вам нема чого боятися! Анітрохи!

Від переднього ряду стільців до рампи прокладено місток. Кілька наших зайців вибираються містком на кін, за ними совбаниться вайлуватий Стрем-водолаз, що не боїться ані бога ані чорта, і, нарешті, Кнуд — довготелесий крамар, улюбленець цілого міста. Де є він, туди можна піти й іншим, і невдовзі кін уже повний люду. Можна починати виставу.

Кожний з пас дістав чорне кружало, в яке вправлено посередині алмаз, що ним ріжуть скло; ми маємо сидіти й дивитися на нього, аж поки нас здолає гіпнотичний сон. Штукар зосереджено походжає по кону й перевіряє наслідки, відсилаючи непридатних медіумів, — за таємничий критерій править легеньке покліпування повік. Скоро на кону залишається тільки його виборна гвардія, і розвага починається!

Один хлопець позіхає і — о диво! — не може стулити рота, аж поки великий чарівник торкається своїм магічним пальцем його щелепи. Другому доводиться сидіти з висолопленим язиком, третій удає, що заснув і ось-ось упаде з стільця. Глядачі раді-радісінькі. Тоді магнетизер береться до найбільшого й найдужчого хлопця. Це Ларс: він лягає потилицею на один стілець, а п’ятами на другий. Магнетизер сідає йому на живіт. Глядачі затамовують віддих.

— Він не може зігнутися! Хіба що переломиться! — каже магнетизер і злякано схоплюється з Ларса, бо в хлопцевому тілі щось лускає, і центр ваги його починає осідати.

Врешті нам починає набридати така одноманітність, можна ж бо зробити все цікавіше. Один із тих, що сплять, починає хропти, а ми, решта, йому вторуємо, аж гай гуде, хоч у гіпнотичному сні такого й не чувано. Магнетизер на хвильку бентежиться, потім рішуче приєднується до гри, бо іншої ради не бачить. Він бігає від одного до другого, і тільки-но помітить, що котрийсь хоче встругнути якусь штуку, відразу опиняється коло нього, вдаючи, що все те відповідає його потаємним задумам. Так він гасає по кону і грає на нас, двадцятьох чи тридцятьох шибениках, мов на клавішах, але потихеньку лається і всяко нам погрожує, а;к нарешті нас посідає спокійний гіпнотичний сон.

— Ось мій тріумф! — знеможено звертається маг до глядачів і витирає з чола піт. — Прошу вас завважити, як то тяжко, навіть коли маєш незвичайну волю, втримати одночасно тридцять медіумів у різному стані гіпнозу.

Раптом він накидається на мене.

— У тебе горить чуб, гаси швидше, хлопче! — гукає він.

І я хапаюся за голову з добре вдаваним страхом. Глядачі регочуть.

— А тепер загорілася куртка! — знову кричить він. — Скидай її!

Але тут він дав маху: ми, челядники, не косили під курткою сорочки, навіть у неділю.

— Не можу скинути! — з серцем буркаю я.

— Агов, прокинься! — реве магнетизер і дме мені в обличчя, аж мене пересмикує з неприємного почуття.

Він підбігає до іншого хлопця і дає йому картоплину:

— На яблуко, їж!

Хлопець зиркає на сиру картоплину і врешті каже:

— Не буду їсти з лушпиною.

— Ага, ти, бачу, панського роду! — мовить штукар і простягає йому ножика.

Глядачі регочуть і дивуються: хлопець-бо справді нешлюбний син якогось копенгагенського пана, що спровадив його в наші краї.

Одинадцятипалого Ларса вибрано на кінцевий номер програми, і він дає себе ще раз загіпнотизувати.

— Тепер можна розпороти його, вийняти кишки і знову зашити, а він навіть не завважить нічого. Тільки за це карають, — каже магнетизер. — Тому обмежимось тим, що встромимо йому в тіло шпильку. Може, хто з шановних городян хоче зробити цю спробу?

Глядачі виштовхують одного поважного добродій Він потішений такою довірою, а все ж вагається.

— Застромляйте, де більше м’яса, хлопець нічогісінько не відчує! — запевняє магнетизер.

Ларсові повіки ледь тремтять, проте обличчя нітрохи не міняється: його стільки бито, що він уже загартований, а як лежатиме тихо, то заробить крону, тимчасом як решта всі з нашого товариства терплять просто задля честі.

Номер чудово вдався — шпилька ввігналася в тіло по саму головку!

Змалювавши кількома словами, які незвичайні дива чекають їх на вечірній виставі, великий чарівник попрощався з глядачами.

Після вистави всі ми, виконавці ролей, зібралися за лаштунками, щоб отримати інструкції на вечір. Магнетизер заявив, що збирається показати ту саму програму.

— Ви все чудово робили, — похвалив він. — А тепер ідіть додому й добре попоїжте, щоб вам не бурчало в животі під час вистави.

Ларс очікував, він хотів одержати свою крону, але знакомитість дуже поспішала.

— Дістанеш увечері, — сказав він і витурив хлопця за двері.

Догнавши нас, Ларс заявив:

— Він шахрай шахраєм! Не розумію, невже вам і далі хочеться йому помагати? Мене він принаймні більше не побачить.

А проте Ларс прийшов увечері, тільки обличчя його не віщувало нічого доброго.

— Ну то як, одержу я свою крону чи ні? — найперше спитав він.

— Потім, хлопче, потім! — відповів магнетизер, нервово перебігаючи з місця на місце.

Вечірня вистава почалася точнісінько так, як і вдень. Ми, хлопчаки, вдруге дістали нагоду побачити, яка безмежна людська дурість та як легко нею можна скористатися, і горіли бажанням ще раз пошити в дурні наших тиранів — міське панство.

Але нічого з того не вийшло: магнетизер допустився величезної помилки, забувши про несплачену крону. Він підійшов до Ларса. Той сидів і дивився на своє кружало з якимось чудним виразом, таким, що не можна було впізнати, чи він загіпнотизований, чи напружено міркує про щось. Коли магнетизер задер йому голову й торкнувся підборіддя, Ларс миттю роззявив рота й висолопив язика, але все те якось зловтішно, міна в нього була яка завгодно, тільки не сонна. Магнетизер спантеличено глянув на нього і з поспіху хотів запхати йому назад язика, та виявилося, що то завдання понад його магічну силу. Він пробував знову й знову, сичав крізь зуби, погрожуючи Ларсові, почервонів з люті, та все дарма, Ларс так само сидів і показував глядачам язика, а обличчя його дедалі розпливалося в зухвалій посмішці.

Глядачі реготали й перемовлялися, годі й думати було звернути їхню увагу на інші дива. Магнетизер спробував урятувати становище коротеньким поясненням: мовляв, часом можна так загіпнотизувати людину, що потім і сам її не збудиш. Пояснення наче скидалося на правду, але що було, те було: хлопець і далі сидів з безглуздою міною, а ми всі, забувши, що нас загіпнотизовано, дивились на нього й також сміялися.

Магнетизер, мабуть, збагнув, що остаточно провалився, тому швидко оголосив про кінець вистави і зник за лаштунками. Поспішаючи, він забув нас збудити, але тепер уже, либонь, і не було такої потреби. Єдине, що глядачі могли ще побачити, — це того самого одинадцятипалого Ларса, що кривився з кону.

Місто грунтовно готувалося до наступної вистава, але дарма: феноменальна сила природи вичерпалася так швидко, що магнетизер не дочекався ранку, а втік на пароплаві того ж таки вечора. Більше його в нас не бачили.

То була чи не найзухваліша Ларсова витівка, та й узагалі з ним не варто було заїдатися: там, де, на його думку, порушувано право й справедливість, він не давав себе скривдити. Сам він ніколи не відступався від свого слова і належав до тих людей, які, розлютившись, можуть спалити ціле місто за те, що якийсь один городянин зламав свою обіцянку. На таке завше здатні ті, хто змалку спізнав багато лиха.

До роботи Ларс був не дуже беручкий, його завше щось відривало від неї, і він часто приходив і намовляв мене пуститися в мандри. Звичайно мені вдавалося відраяти його, та все ж інколи він щезав на кілька день. А повертаючись, покірно терпів від майстра належну прочуханку.