Реальна загроза

1

Коли на порозі дому тебе кидаються обіймати відразу троє жінок, це, звісно, приємно. Хоча й відчуваєш себе безпорадним звірятком, якого роздирає зграя голодних вовків. Точніше, вовчиць.

Яна перша відпустила мене й сказала:

— Ну, годі, годі, дівчата. Вгамуйтеся. А то овдовієте ще до весілля.

Я обмінявся з Елі й Ліною кількома палкими поцілунками, після чого ми вчотирьох пройшли до вітальні. Я опустився на диван, Ліна примостилася зліва, поклавши біляву голівку мені на плече, а Елі сіла праворуч і взяла мене за руку. Яна влаштувалась у кріслі навпроти.

— Мабуть, ти голодний? — запитала вона. — Щось принести?

— Ні, дякую, я повечеряв у шатлі, — відповів я. — Зараз мені потрібні лише ви — мої кохані дівчата і моя люба сестричка. Я за вами дуже скучав!

Яна всміхнулася:

— Особливо, за цими двома німфочками обабіч тебе. Ти справжній бабій, братику. Інші чоловіки ніяк не можуть обрати між блондинками та брюнетками, а ти вирішив цю дилему з елеґантною прямолінійністю — взяв собі й ту, й іншу.

— Авжеж, — із серйозною міною підтвердив я. І запитливо подивився на Елі: — Сподіваюсь, ви добре поводилися без мене?

— Не сумнівайся, — відповіла вона. — Ми були порядними дівчатами, наліво не гуляли.

— Це точно, — кивнула Яна. — Ні наліво, ні направо не гуляли. Лише у вузькому родинному колі.

Ми розсміялися.

— До речі, маю гарну новину, — озвалася Ліна.

— Яку?

— Поки тебе не було, я склала всі іспити на диплом медсестри.

— Молодця, Ліночко! — Я поцілував її в лоба. — Вітаю.

— Твій батько сказав, що я можу служити на твоєму кораблі. У військовому флоті Ютланда немає дурної заборони на близькі стосунки між членами екіпажу. До того ж, тепер я буду мічманом.

— Це просто чудово! — Я повернувся до Елі: — А ти, сонечко? Що вирішила?

Вона зам’ялася.

— Ну, в принципі… в принципі, я готова. Якщо ти обрав Ютланд, то мені більше ніде подітися. Мій дім там, де ти.

— З батьком уже розмовляла?

— Ні.

— Чому?

— Не наважувалась. Боялася відмови. Краще ти з ним поговори.

— Добре. Завтра при зустрічі так і вчиню.

— То ти ще не бачився з адміралом? — запитала сестра.

У цьому плані за десять тижнів моєї відсутності нічого не змінилося — Яна, як і раніше, уникала слова „батько“.

— Ні, — відповів я. — Лише перекинувся кількома словами по відеофону, коли летів на шатлі. Батько сказав, що зустрінемося завтра, бо сьогодні весь вечір він буде зайнятий. У нього важлива урядова нарада з приводу… гм, з одного серйозного питання.

Ще на станції я дізнався, що флаґман бриґади з арештованим Ґарсією на борту випередив мій „Оріон“ на одинадцять годин. Проте я не був упевнений, чи маю право обговорювати цей інцидент навіть із сестрою та своїми нареченими.

— Ми знаємо про Ґарсію, — сказала Ліна. — Сьогодні твій батько обідав з нами й усе розповів. Він був дуже задоволений тобою і лаяв адмірала Фаулера — мовляв, той пригрів на грудях зміюку.

— Вони всі змії, — гидливо зауважила Яна. — Всі Фаулерові „орли“ — і Алавес із десантниками, і Михайленко зі своїми пілотами, й інші заколотники. Різниця лише в тому, що ці зрадили Октавію, а Ґарсія переплюнув решту і став двічі зрадником.

— Що тобі відомо про це? — запитав я.

— Те, що розповів адмірал. Ґарсію допитали ще на шляху до Ютланда (гадаю, із застосуванням найрадикальніших засобів), і він розколовся. Виявляється, серед ериданських офіцерів-ренеґатів — гм, так би мовити, торгівельних аґентів ютландського уряду, — знайшлася група незадоволених розподілом коштів: їм здається, що на їхні рахунки у вавілоських банках надходить замало грошей. Довідавшись про те, хто їх справжній роботодавець і що ендокринол — продукт природної монополії, вони вирішили з’ясувати розташування Ютланда і продати інформацію про нього консорціуму земних фармацевтичних компаній.

— Ну, це не так уже й страшно, — сказав я, згадавши нашу з Павловим розмову.

— Так гадаєш? Якщо ти думаєш, що добрі дядечки-аптекарі мають намір запропонувати Ютланду взаємовигідне співробітництво, то дуже помиляєшся.

— А що, нацькують на нас земний флот? Але ж Земля принципово не веде загарбницьких війн.

Судячи з Яниного погляду, повз її увагу не пройшло, що замість „на Ютланд“ я сказав „на нас“. Проте коментувати це вона не стала.

— Земля не веде, а от деякі інші планети завжди готові. Зокрема, Тянь-Ґо. За свідченням Ґарсії, консорціум уже уклав з ґенералом Чанґом угоду про військову операцію проти Ютланда.

— Хай їм чорт! — вилаявся я. — Як же так? Хіба вони не розуміють, що тяньґонці, заволодівши Ютландом, перетворять планету на один величезний концтабір, а її мешканців — на рабів, що поголівно працюватимуть на вуховертових плантаціях.

— У тім-то й річ, що розуміють. І їм це вигідно. Краще ділитися прибутком з найманим завойовником, аніж з трьохсотмільйонним населенням планети. А якщо ґенерал Чанґ почне нахабніти й вимагати завелику частку від прибутку, то на захист інтересів консорціуму стане Земля. Загарбницьких війн вона не веде, зате без проблем спрямує свої війська для звільнення Ютланда від підлого загарбника. За умови, звичайно, якщо цей „підлий загарбник“ вчасно не вгамує свої апетити.

Я розгублено похитав головою.

— Прокляття!.. Але ж це підле свинство!

— Не ображай чесних свиней, — промовила Елі. — Це називається „Realpolitik“. Будь-яка, навіть найдовершеніша демократія, в основі своїй підла, продажна й лукава.

Я ошелешено витріщився на неї:

— Як це розуміти? Батько вже навернув тебе в свою віру?

Вона зашарілася.

— Аж ніяк! Просто… просто ми майже щодня розмовляли — за обідом, іноді за вечерею. І знаєш, він говорив багато правильних речей, над якими я раніше не замислювалася. Між іншим, усе те, що сказала тобі Яна, це його слова. До того ж не лише сьогоднішні. Десь місяць тому твій батько сперечався з капітаном Павловим з приводу його ідеї про концесію. Він доводив йому, що фармацевтичні компанії не задовольнить рівноправне партнерство, що вони зрадять Ютланд задля збільшення своїх прибутків. Адмірал навіть назвав їх найвірогіднішого спільника — ґенерала Чанґа. І, як бачиш, влучив у яблучко.

Я важко зітхнув:

— Так, у яблучко. На всі сто очок…

2

Кораблі ютландського флоту жили за поясним часом Світ-Лейк-Сіті, тому я, хоч і мав вихідний, за звичкою прокинувся о пів на сьому ранку.

Елі з Ліною після бурхливої ночі спали мов убиті. Я ж, на власний подив, почувався бадьорим і відпочилим. Обережно, щоб не розбудити дівчат, вибрався з ліжка, прийняв холодний душ, одягнувся й зійшов на перший поверх, щоб поснідати — їсти хотів страшенно.

В їдальні на мене чигав сюрприз — за столом сидів Павлов, пив каву й палив сигарету. Головно я здивувався не через його присутність у нас вдома о такій ранній порі, хоча й це викликало запитання. Значно більше мене вразило те, що він був одягнений в адміральський мундир з чотирма зірками на погонах.

— Привіт, Александре, — сказав Павлов. — Дуже радий тебе бачити.

— Добрий ранок, сер, — сказав я і про всяк випадок став струнко.

— Ой, облиш! — відмахнувся він. — Робочий день ще не почався, тож давай без формальностей. Тим більше, що в тебе вихідний.

— Батько тут? — запитав я, сівши за стіл.

— Ні, залишився ночувати на роботі. Просив не будити тебе, поки ти сам не прокинешся. Та раз ти вже встав, поїдемо до нього разом.

Тим часом місіс Еплгейт подала мені сніданок, і я взявся до їжі, раз за разом заінтриґовано поглядаючи на Павлова.

— Мій мундир? — запитав він

— Так, — відповів я. — Ваш мундир. Дівчата мені нічого не сказали. Мабуть, просто не встигли — вчора ми лише трохи поговорили, а потім я ліг спати.

Ясна річ, не сам, вже про себе додав я. А в ліжку з Елі й Ліною було не до розмов.

Павлов добродушно всміхнувся, немов прочитавши мої думки.

— Вони не могли сказати ще й з іншої причини. Бо самі не знали. Я прийняв це призначення лише вчора ввечері.

— Начальником космічних операцій?

Він кивнув:

— Ситуація змінилась, і я більше не можу залишатися осторонь. А твій батько дав мені слово, що відмовляється від планів державного перевороту на Октавії.

— І що тепер? — запитав я. — Якщо мене правильно інформували, ваша ідея з концесією з тріском провалилася.

Павлов спохмурнів.

— І не кажи. Я досі шокований. Ніколи б не подумав, що фармацевтичні компанії виявляться такими зажерливими… е-е…

— Акулами капіталізму, — додав я.

— Так, твій батько мав рацію, а я помилявся. Але найгірше те, що існування Ютланда вже перестало бути таємницею. Про це знають у тяньґонському уряді і в керівництві земного фармацевтичного консорціуму. Скоро довідаються й інші планети — і тоді почнеться справжнє полювання. Твій батько вже відрядив кур’єрський корабель, щоб попередити Фаулера і ще трьох адміралів, котрим відомо, де знаходиться Ютланд. Їм доведеться зникнути разом з родинами, поки до них не дісталися тяньґонські аґенти, найманці консорціуму або спільники Ґарсії. Та як на мене, це мало допоможе. Єдина можливість і далі тримати в секреті розташування Ютланда — повна й абсолютна самоізоляція, припинення будь-яких контактів із зовнішнім світом.

— Але це нездійсненно, — сказав я.

— Цілком правильно. За останні п’ятнадцять років Ютланд, залишаючись у тіні, досить ґрунтовно інтеґрувався в міжпланетну економіку. Експортуючи ендокринол, він імпортує не лише кораблі та озброєння, а й багато іншого — від високих технологій до звичайного побутового дріб’язку. Припинення торгівлі призведе до глибокої економічної кризи. Насамперед постраждає флот, що існує винятково на кошти, отримані з продажу ендокринолу. І не має значення, скільки вже накопичено цих самих коштів. Якщо не буде торгівлі, іншопланетні гроші без товарного забезпечення перетворяться на пусті папірці. Рано чи пізно флот вийде з-під контролю — а вистачить одного корабля-дезертира, щоб решті світу став відомий шлях до Ютланда. Тому цілковита ізоляція неприйнятна — це розуміють усі в керівництві планети.

— А відкритися, означає накликати на себе аґресію, — зауважив я. — Отже, безвихідь.

— Скидається на те. Щоправда, ґенерал Гакслі… До речі, ти знаєш, хто він?

Я коротко кивнув. Звичайно, знав. Ґенерал Гакслі був найвисокопоставленішим військовим, що народився на Ютланді. Він очолював Планетарну Армію — тобто всі збройні сили наземного базування, керівництво яких майже на сто відсотків складалося з корінних ютландців. У ВКС ситуація була геть інша — в їх вищому командуванні домінували колишні ериданські офіцери. Що й зрозуміло — адже п’ятнадцять років тому Ютланд не мав жодного космічного корабля, а за цей час не могло з’явитися достатньої кількості „доморослих“ адміралів. Єдиним ютландцем, що носив три зірки на адміральських погонах, був тридцятисемирічний віце-адмірал Бенсон — і якраз він, а не чотиризірковий ґенерал Гакслі, був найпопулярнішою після мого батька людиною на планеті. Подейкували навіть, що батько бачить його своїм наступником на посаді імператора.

— Так от, — вів далі Павлов. — Ґенерал Гакслі запропонував план, як уникнути аґресії. План огидний, треба сказати, навіть мерзенний.

— Здатися на милість консорціуму? — припустив я.

— Саме так. Укласти з фармацевтичними компаніями угоду, яка в повній мірі задовольнить їхні апетити. Фактично продати планету з її населенням в обмін на частку прибутку. Запропонувати своєрідний розподіл праці: консорціум контролюватиме виробництво і збут ендокринолу, а уряд з військом і поліцією триматиме народ у покорі. Ну, як тобі?

Я був приголомшений.

— І таке запропонував ютландець?! Поневолити своїх співвітчизників?… Оце вже справжній фашизм!

Павлов похитав головою:

— Знову ти помиляєшся, Александре. Те, що пропонує Гакслі, не фашизм, а крайня форма олігархії.

— Та яка, в біса, різнця! Один чорт — що собака, що хорт… — Тут я з запізненням пригальмував. Хоч і в неформальній обстановці, та все ж я розмовляв зі своїм головнокомандувачем. І про це не варто забувати. — А що батько?

— Дуже розлютився і навіть прогнав Гакслі з наради. А потім, у розмові зі мною визнав, що погарячкував. Тепер він мусить відправити ґенерала Гакслі у відставку.

— По-моєму, це правильно.

— Може, правильно, а може, й ні. Залежить від того, наскільки серйозний був Гакслі в своїх заявах. Не виключено, що під впливом останніх новин він зірвався і наговорив дурниць, про які зараз шкодує.

Я хотів був заперечити, що людина, яка пропонує подібні „дурниці“, хай навіть зопалу, не має права обіймати таку високу посаду. Та потім я передумав — зрештою, це справа батька і його уряду.

— То яке ж рішення прийняли? — поцікавився я. — Чи це секрет?

— Який там секрет! Вихід один — починати переговори з Землею, а тим часом продовжувати приготування до війни. Якщо пощастить, сам факт перемовин вгамує запал потенційних загарбників, а ні — будемо захищатися власними силами. Головне — відбитися від першого аґресора. Тим самим ми покажемо земному урядові, що Ютланд не є легкою здобиччю. А тривалий конфлікт не в інтересах Землі, бо це призведе до зниження поставок ендокринолу і зростання його вартості.

— Ви кажете „ми“, — зауважив я. — Яке значення ви в це вкладаєте?

Я запитав зовсім не з марної цікавості. Мені самому дуже хотілося розібратись у своєму ставленні до Ютланда.

— Яке значення? — задумливо повторив Павлов. — Навряд чи таке, як ти. Мені здається, ти вже потроху починаєш відчувати себе ютландцем. Хоча б тому, що твій батько — правитель планети, і тебе тут сприймають за свого. А я… я, мабуть, найманець. У кращому розумінні цього слова. Мені запропонували роботу, яка, після обіцянки адмірала Шнайдера не втручатись у справи Октавії, більше не вступає в конфлікт з моїм сумлінням. Роботу, про яку я мріяв усе життя і яку на рідній планеті отримати не міг. — Кілька секунд він мовчав. — Розумієш, Александре, я завжди залишався кадровим військовим. Це, втім, не означає, що служба в Астроекспедиції була мені нецікава, дослідження Далекого Космосу — захопливе заняття. Проте я хотів командувати флотом, саме командувати — а в Корпусі флотом керують. Дослідницькі кораблі здебільшого діють поодинці, тому адмірали в Астроекспедиції швидше чиновники, ніж офіцери. Мене ніколи не приваблювала така кар’єра. Інша річ — військовий флот.

— Так, розумію, — сказав я.

— Сподіваюся, що розумієш. Але боюся, що більшість наших подивляться на це інакше. — (Я здогадався, що під „нашими“ Павлов має на увазі команду „Маріани“.) — Навіть Яна засудила моє рішення… що для мене дуже прикро. Власне, я й не чекав від неї схвалення, тому хотів повернутися, поки ти з дівчатами ще не ліг спати. Тоді б усе обійшлося м’якше. Проте я запізнився, а твоя сестра, коли ми наодинці, буває надзвичайно в’їдливою. Отак і вчора. Щойно я в цьому мундирі з’явився на порозі, вона зміряла мене зневажливим поглядом і сказала: „Ну от, дожилася! Тепер я не лише дочка фашиста, а й дружина зрадника батьківщини.“ Ну, а далі було ще гірше.

На ці слова я ледве не перекинув чашку з кавою і втупився в Павлова очманілим поглядом. Той був дуже здивований:

— То ти ще не знаєш? Тобі не розповіли? Ми з Яною одружені вже півтора місяці. Вибач, звичайно, що не дочекалися тебе, але весілля як такого в нас не було. Ми просто зареєстрували наш шлюб у мерії, та й по всьому. В моєму віці вже не до народних гулянь.

Я прокашлявся й розгублено труснув головою.

— Отакої! Не думав, що між вами… е-е… щось є.

— Я теж не думав. Мені давно подобалася твоя сестра, але я був її командиром, крім того, вона на тринадцять років молодша за мене… Словом, я ніяк не міг наважитись.

— Боялися зловжити службовим становищем? — зрозумів я.

— Десь так. А потім, коли ми опинились на Ютланді, я став побоюватися, що Яна може хибно витлумачити мої знаки уваги, як спробу догодити вашому батькові. Врешті-решт я навпростець, без жодних прелюдій, попросив її вийти за мене заміж.

— І що ж Яна?

— Найперше відважила мені добрячого ляпаса. А потім пояснила, що вже чотири роки чекала, коли я про це заговорю.

3

У приймальні мені довелося чекати майже годину, поки батько звільниться.

Нарешті з кабінету вийшов ґенерал Гакслі — блідий, похмурий, з міцно стисненими губами й сердитим поглядом. Я підвівся й привітав його; у відповідь він лише кивнув на ходу і зник за дверима в протилежному кінці приймальні.

Секретар підняв слухавку інтеркому, секунд за десять сказав: „Так, сер,“ — і звернувся до мене:

— Проходьте, капітане Шнайдер. Його Ексцеленція чекає на вас.

У кабінеті батько був сам. Попереджаючи формальності, він помахом руки вказав на крісло й промовив:

— Сідай, Алексе. Вибач, що не зміг зустрітися з тобою вчора. Сам розумієш, які виникли проблеми… — Батько втомлено зітхнув. — А тут іще цей йолоп!

— Ґенерал Гакслі? — здогадався я.

— Авжеж він. Бачу, тебе ознайомили з ситуацією. Цей сучий син вперто наполягає на своєму і, що найгірше, непохитно впевнений у власній правоті, щиро вважає, що лише таким чином можна врятувати наш народ від чужоземного поневолення. Боюсь, мені таки доведеться його звільнити. Хоча зараз для цього не найсприятливіший момент, і так проблем вистачає… Та годі про це. Що робити з Гакслі — мій клопіт, а з тобою я хотів поговорити про інше. Павлов розповів тобі про наші плани?

— Так, у загальних рисах. Домовлятися з Землею й готуватися до можливої війни.

— Не „можливої“, а швидше „невідворотної“. Щодо цього я не маю жодних ілюзій. Тільки-но почнуться перемовини з земним урядом, таємниця Ютланда стане відома всьому світові. Тому ми вирішили одночасно збільшити обсяги закупівель кораблів та озброєння, відмовившись від звичних посередницьких схем, і розпочати вербування найманців.

— Найманців? — здивовано перепитав я. — По-моєму, це не кращий варіант. Найманці — потенційні зрадники. Пам’ятаю, капітан… адмірал Павлов казав мені, що в цьому питанні ви з ним начебто дотримуєтеся спільної думки.

Батько кивнув:

— Усе правильно, якщо йдеться про професійних найманців. Переважно це авантюрники, вигнанці, злочинці і просто шукачі гострих відчуттів — з таким й справді краще не зв’язуватися. Але є ще одна категорія людей, яких найманцями зазвичай не називають. Це колишні зоряні пілоти, військові та цивільні, що до сорока п’яти років не змогли дослужитися до командних посад, проте не захотіли переходити на кабінетну роботу або перекваліфікуватися на каботажників. Їх відправляють у відставку з пристойною пенсією, матеріально вони цілком забезпечені, але багато з них не можуть уявити свого життя без польотів. Вони ладні працювати навіть безкоштовно, лише б їм дозволили. Таких відставників можна зустріти в кожному космопорті на кожній планеті. Як правило, їх наймають на один-два рейси, коли з тих або інших причин на кораблі бракує штатних пілотів. Ці люди, звичайно, не аси, та й реакція в них уже не та, що в молодих; зате вони мають чималий досвід — саме те, чого так не вистачає нашому флоту. Декотрі навіть зможуть стати капітанами або старшими помічниками. Далеко не блискучими — але ми не в тому положенні, щоб бути надто перебірливими. Головне, що вони будуть вірні Ютландові. Вірні не через гроші, а з тієї простої причини, що ми повернемо їм улюблену роботу.

— Гм-м, — промимрив я. — Коли так, то чому ж раніше нікому не спадало на думку вербувати відставників?

— Спадало, — відповів батько. — Але річ у тім, що вони — не звичайні найманці. Тим однаково, кому служити, лише б гарно платили. А ці на сумнівні оборудки не підуть, їм треба знати, хто їх наймає і з якою метою. Раніше ми не могли йти на ризик, бодай частково відкриваючи їм нашу таємницю, а тепер… тепер уже все одно.

— Мабуть, що так, — сказав я, починаючи підозрювати, що всю цю розмову батько завів зі мною аж ніяк не для задоволення моєї цікавості. — І яка роль у цьому відводиться мені?

— Найголовніша. Провідна. Ти матимеш рівно тиждень відпустки, а через сім днів відбудеш на Вавілон, візьмеш під свій контроль наші тамтешні активи, і в подальшому всі фінансові операції здійснюватимуться через тебе. Теперішня багатоступенева система розрахунків була необхідна для збереження анонімності, але вона надто громізка й повільна, а зараз для нас наважливіше — час. До того ж, коли відкриється існування Ютланда й запахне війною, посередники напевно спробують нагріти руки за наш рахунок — а цього в жодному разі не можна допустити.

Я відчув, як мені запаморочилося в голові. Адже йшлося про суму, еквівалентну десяткам, а то й сотням трильйонів ериданських марок!

— Але… чому я?

— Бо ти мій син, — незворушно відповів батько. — І звільни мене від заперечень на зразок того, що це слабкий арґумент. Якраз навпаки — це дуже вагомий арґумент. Лише троє людей на світі — я, ти та Яна, — спроможні швидко й ефективно сконсолідувати кошти, роззосереджені на численних рахунках у понад двох сотнях банків як на Вавілоні, так і ще на добрій дюжині планет. Будь-кому іншому, навіть з усіма належними реквізитами, для цього знадобиться кілька тижнів.

— Ґенетичний код? — припустив я.

— Правильно. Одинадцять років тому я інкоґніто прибув на Вавілон і все влаштував. Причому, за умовами депозиту, необмежений доступ до активів відкрито не лише для мене, але й для моїх біологічних нащадків — я ніколи не втрачав надії розшукати тебе. Сам я зараз не можу залишити Ютланд, а Яна поки не готова до такої відповідальної місії… і це ще м’яко сказано. Тому летіти на Вавілон мусиш ти.

— А я… хіба я готовий? Я ж геть не розуміюся на фінансових операціях. Та й на озброєнні також. З кораблями справи трохи кращі — та й то не зовсім. А що ж до вербування найманців…

— Про це не турбуйся, — урвав мене батько. — Тебе супроводжуватимуть міністри фінансів і військово-промислового комплексу з помічниками, а також група співробітників Кадрового управління Ґенерального Штабу. За тобою залишаться суто контрольні функції.

Ну, це інша річ, подумав я. Я контролюватиму їх, а вони — мене. Плюс іще загін космічних піхотинців під виглядом охоронців. Все передбачено. Хоча… Судячи з того, що я знав про вавілонські порядки, досить мені опинитися в одному з банків і вступити в права власника солідного рахунку, то на моє прохання тамтешня охорона миттю візьме мене під свій захист. А потім, маючи таку купу грошей, я зможу без проблем утекти, змінити ім’я, зовнішність, відбитки пальців, малюнок сітківки ока — і шукай вітру в полі. Мені навіть не знадобляться всі гроші, а лише якась крихта від них — все одно це буде велетенська сума. Я зможу придбати власний корабель, створити невеличку космічну компанію… Хіба батько цього не розуміє?

Та ні, звичайно, все він розуміє. Він знає, що ні за які скарби світу я не кину Елі й Ліну. Залишаючись тут, на Ютланді, вони будуть надійною ґарантією моєї лояльності… Проте наступні батькові слова зруйнували цю версію вщент:

— Гадаю, ти захочеш взяти з собою своїх дівчат. Я не проти. Крім того, Елісон дуже сумує за космосом. До речі, тебе влаштовує лейтенант-командор Купер як старший помічник?

— Цілком. Я вже подав у штаб дивізіону рапорт про його затвердження на постійній посаді. Першим пілотом збираюся призначити лейтенанта Девіс, а лейтенанта Прайс — старшим навіґатором.

— Отже, місце оператора занурення в Основній групі залишається вакантним, — зауважив батько. — Думаю, його може зайняти Елісон. Я переглядав записи її вахт — вона гарний пілот. Ще недосвідчений — але гарний. Дуже здібна дівчина.

— Але ж тоді… тоді я зможу… — Я прокашлявся й зібрався з думками. — Хто завадить мені прихопити гроші і втекти разом з Елі та Ліною?

— Твоє сумління, Алексе, — відповів батько. — Почуття обов’язку. Я впевнений у тобі. Адже ти — мій син.

4

Протягом наступних сорока хвилин батько детально інструктував мене з приводу майбутньої місії, але закінчити не встиг — на пульті його столу зненацька заблимав червоний вогник екстреного виклику. Батько натиснув кнопку відповіді і невдоволено запитав:

— Ну що там іще? Я ж наказав не турбувати мене.

— Перепрошую, Ваша Ексцеленціє, — пролунав голос секретаря. — Тут адмірал Павлов, адмірал Біргоф і ґенерал Гакслі. Вони наполягають на негайній зустрічі.

— Добре, пропустіть їх, — сказав батько й вимкнув інтерком.

За кілька секунд до кабінету ввійшли Павлов, Гакслі й Біргоф. Останній командував Ютландським Зоряним Флотом, а під час путчу на Октавії був батьковою правою рукою. Як я вже знав, два роки тому він відмовився від посади начальника космічних операцій, посилаючись на свій вік, і саме йому належала ідея переманити на Ютланд Павлова.

Обидва адмірали мали схвильований вигляд; ґенерал був пригнічений і розгублений.

Я збирався був піти, проте батько жестом наказав мені залишатися на місці і звернувся до нових відвідувачів:

— Сідайте, панове. Я вас слухаю.

Павлов улаштувався в сусідньому зі мною кріслі й заговорив:

— Сер, у тому, що сталося, є значна частка моєї вини. Зміни в структурі командування ВКС, пов’язані з запровадженням моєї посади, призвели до короткочасної дезорганізації в роботі Ґенерального Штабу, що дозволило капітанові Вільямсу, командиру корвета „Нью-Оґден“…

— Стоп! — сказав батько й подивився на Гакслі. — Якщо не помиляюся, капітан Вільямс, Джошуа Вільямс, ваш зять. Так, ґенерале?

— Так, сер, — відповів той, не підводячи погляду.

— І що ж зробив капітан Вільямс?

— Учора ввечері, — продовжив доповідь Павлов, — він сфабрикував наказ головного командування і спрямував його шифрованим каналом зв’язку до штабу своєї Дев’ятнадцятої ескадри. Опівночі команду „Нью-Оґдена“ було терміново відкликано з відпусток, а о третій шістнадцять корвет під командуванням Вільямса відбув нібито для виконання секретного завдання. Трохи більше години тому служба космічного спостереження зафіксувала, що „Нью-Оґден“ залишив межі „тіньової зони“ і здійснив занурення. Це було доведено до відома адмірала Біргофа, саме тоді він виявив підроблений наказ і звернувся до мене за поясненнями. Ось ця фальшивка, сер.

Павлов передав батькові свій планшет. Той швидко пробіг поглядом текст на екрані й вилаявся:

— Щоб я здох!..

— Мені б дуже хотілося помилитися, — вів далі Павлов, — але я майже не сумніваюсь, що „Нью-Оґден“ прямує до Землі, де капітан Вільямс має намір вступити в переговори з фармацевтичним косорціумом.

Батько подивився на Гакслі:

— Це ваші вибрики, ґенерале?!

Цього разу Гакслі підвів очі й відповів йому похмурим, але прямим і відкритим поглядом.

— Ні, сер. Присягаюся честю офіцера. Я й надалі переконаний в необхідності діалоґу з консорціумом — але не таким чином. Для цього потрібна воля всього уряду, а сепаратні перемовини ні до чого доброго не призведуть.

Тут обізвався адмірал Біргоф:

— Ґенерале, повторіть те, що ви говорили нам з адміралом Павловим.

Гакслі нервово пожував губами.

— Вчора вдень я розповів зятеві про зраду лейтенанта-командора Ґарсії… і про суму, яку консорціум запропонував за інформацію про розташування нашої планети. — Він трохи помовчав. — А ще я поділився з ним своїм переконанням, що переговори з урядом Землі — фатальна помилка, яка призведе до завоювання Ютланда.

— Як казали в давнину, — похмуро підсумував Біргоф, — щури перші залишають тонучий корабель. А найперший з цих щурів вирішив ще й заробити на своїй втечі величенький статок.

— Але екіпаж, — мимоволі вихопилось у мене. — Невже… — Я запнувся й почервонів. Не годиться капітанові втручатись у розмову чотирьох вищих офіцерів.

— Навряд чи хтось із екіпажу в курсі планів свого командира, — зауважив Павлов. — У команді „Нью-Оґдена“ немає жодного досвідченого ериданця, всі поспіль молоді ютландці. Не думаю, що вони запідозрять якийсь негаразд. Зрештою, вони отримали наказ від штабу і, мабуть, дуже пишаються, що їм довірили таємну місію. Залишається хіба що старший офіцер зв’язку, лейтенант Ґрифіт. От він ще може бути у змові з капітаном — або його також обвели круг пальця. Особисто я схиляюся до другого варіанту. Нещодавно надіслав запит до СБ, але відповіді ще не отримав.

— Здається, — промовив батько, поглянувши на червоний вогник екстреного виклику, — відповідь зараз буде.

Увімкнувши інтерком, він спитав у секретаря:

— Це Григоров?

— Так, Ваша Ексцеленціє.

— Нехай заходить.

Колишній полковник, а нині бриґадний ґенерал Григоров, новий начальник відділу контррозвідки Служби Безпеки Збройних Сил, підтвердив версію Павлова. Лейтенантові Ґрифіту справді надіслали підтверджений СБ окремий наказ, у якому йшлося про те, що корвет „Нью-Оґден“ надсилають до Сонячної системи з метою забезпечення прикриття для майбутньої дипломатичної місії. Саме тут весь задум капітана Вільямса міг провалитися, якби нічний черговий, що отримав цей наказ з Ґенерального Штабу, виявив більше пильності. А так він лише зареєстрував його й переслав Ґрифіту.

Вислухавши доповідь Григорова, батько зміряв присутніх у кабінеті важким поглядом.

— Так, — промовив він. — Адмірале Павлов, адмірале Біргоф, ґенерале Григоров. Всі троє отримуєте догану за службову недбалість. Ґенерале Гакслі, вам саме час писати рапорт про відставку. Капітане Шнайдер, я мушу скасувати вашу відпустку. Ви відбуваєте на Вавілон уже завтра.