Рекреації

«Зі старої дороги, Грицю, я побачив умираюче Сільце — ані душі там не лишилося наших, тільки солдати виганяли з обійсть худобу, потім бачив лишень церкву, бо вона була найвище, а фіри мало не переверталися, мало не розвалювалися від шаленої гонитви, бо пси підганяли нас, трохи не наскакували на коней, де вони їх таких набрали, я дотепер не знаю, а ми всі мовчали, як на похороні, і навіть не мали сили плюнути чи заплакати, бо таки далися їм живими, але що ми могли, самі жінки, діти і нас кількоро — по п'ятнадцять років, казали, що повезуть у Херсонську область, а потім щось там помінялося, і з Шепетівки поперли аж до Казахстану».

Гриць відчув, як земля розверзається під ногами. Він падав у якусь, ще більшу, темряву, але навіть не крикнув, бо то була би природна смерть — саме тут, поміж цими купами цегли, на будові казкового туристичного центру, лягти в підмурівок і заснути разом з травою рідного Сільця, як його найменший мешканець, ровесник тих, що ходили з ножами до лісу і на Ринок у Чортополі. Але підвівшись на ноги, увесь у піску і глині, побачив над собою те саме небо. Траншея була неглибока, і він навіть нічого не заподіяв собі. Натомість, хоч і було темно, побачив поруч, на дні, купу якогось лахміття. Нахилився, присвітив сірником, але знову не зміг навіть крикнути, хоч перед ним і лежав трун, недавній, ще навіть не захололий, то був масивний чолов'яга з простреленою головою, чимось дуже знайомий, очевидно, відсутністю золотого ланцюга на короткій і тлустій шиї. Немиричевої книжки при ньому теж не виявилось. Як грабувати, то грабувати.

Гриць захотів курити. Він черкнув сірником об підошву на черевиці вбитого — точнісінько, як американський актор Міккі Рурк у фільмі «Серце Ангела» — і, зробивши кілька глибоких затяжок, почав вибиратися з траншеї. Оселедець падав йому на очі. Ніч досягла свого апогею.

… Малий приплівся десь аж по другій, до того ж не сам, а ще з якимось кудлатим, казав, що то великий поет, але я вже не мала місця, бо в першій кімнаті бавилися, тому я постелила йому на своєму ліжку, а він лиш питався, чи я не валютна, бо він має аж цілих десять доларів і може мені заплатити за ніч, «але я уявляв вас не такою», чиста комедія, а якою ти міг мене уявляти, були перли та й сі стерли, тепер лише шкелка. Малий мені підморгував, аби я брала ті десять доларів, якими бородатий вимахував перед моїм носом, але мені було шкода його — п'яний хлоп робиться дурний, як чіп, навіть якщо він десять разів поет, все одно, а Малий пішов тим часом на кухню і, як всігда, почав там щось жерти, ми лишилися в кімнаті, курили, бородатий щось хотів прочитати напам'ять, але ніц не пам'ятав, страшенно реготався, мало не всцявся зо сміху, аж гикати почав, «я знаю, що ви, прошу пані, маєте для мене щось випити, мені Білинкевич казав», диви який, панею називає, я йому на те, що в нас панів давно нема, «ну то я буду називати вас кохана», чиста комедія, в мене син уже дорослий, в армії служить, «зволите мати дорослого сина?», питався і ще більше трясся від сміху, «але я дав би вам не більше як двадцять п'ять», брехло дурнувате, ледве язиком повертає, але брехати не перестає, я йому налила сто п'ятдесять, аби замовк, але він ще більше розговорився, «ну то коли буде солодка винагорода», я пішла на кухню, так і знала, Малий стевкав майже півкіля ковбаси, а я на зелені свята тримала, думала, що приїде Микола Кондратович, «не бійся, я тобі ще дістану», сказав Малий, треба буде йому завтра нагадати, бо нині він ще й не таке пообіцяє, а той бородатий завалився на ліжко в шкарпетках і просив, би я його розібрала, «ця послуга входить у загальну суму в десять доларів», та йди ти зі своїми доларами, мало-м не накричала на нього, але стерпіла, змовчала, бо він дурний і п'яний, та й ще молодий, я зняла з нього шкарпетки, а він запхав мені ті десять доларів у ліфчик, «це президент Гамільтон», сказав, чисте чудо, і поцілував руку, я ще-м такого не виділа, а він ні сіло ні впало заплакав і сказав, що такий нещасний, як ніхто, я його пожаліла, пішла митися, а йому включила касєту, згасила світло і вийшла у ванну, але там сидів Малий і блював, я дала йому марганцовки і потому вигнала геть, він пішов у першу кімнату, але вільних дівок не було, то він знову запхався до мене, «я тобі тільки плечі потру», причепився, як холера, почав розбиратися, я його по морді мокрим полотенцем, ти, зараза мала, я з твоєю мамою в одній школі вчилася, в мене син тільки на п'ять років молодший від тебе, служить під Москвою у стройбаті, пише, що не видержить і втіче, а ти тут собі пристроївся, ковбаси мої жереш, ще й он чого захотів, теж у рахунок десяти доларів, чи що, трась його по морді, трась, трась, він руки догори підняв, дивлюся, в нього кров з носа капає, пожаліла його, а він знову за своє, той бородатий, каже, певно, вже заснув, «ляжемо втрьох, як ти не маєш більше місця, ти ніколи не пробувала спати втрьох?», я таке лиш по відіку виділа-м, але все одно не схотіла, бо стидно, нагнала його на кухню, там на підлозі можна лягти, маєш отут одіяло і подушку, стели собі на підлозі, а мені вже надоїло, заколєбали ви мене всі, вгомоніться нарешті, скоро третя ночі, а ви тут розверещалися, як недорізані, в мене люди віддихають, один поет ізвєсний, я зайшла в кімнату до себе, бородатий уже спав на мойому ліжку, одітий, як і тоді, лишень що без шкарпеток, я потихеньку зняла з нього светер, сорочку, виключила музику, штани, він тільки щось муркав, «а я нашел другую», як дитина мала уві сні, такий смішний, років йому десь так тридцять, може, трохи більше, я до пашпорта не заглядала, в мене своя біда, в тебе своя, але ти впився, чоловіче, лежиш і ані руш, тільки муркаєш, як той коцур, щось таке непонятне говориш, я прислухалася, а він очі розтулив, дивиться на мене, «тобі, певно, не менше як сорок», тридцять вісім, кажу, «в тебе подих сорокарічної, молоді дівчата не так пахнуть, зовсім не так, я знаю», ну, дякую тобі, любчику мій солоденький, за такі компліменти, нагнати тебе, чи що, зі мною сам Микола Кондратович он уже скоро двадцять один рік спить, а ніколи не казав такого, а він своє, «у людському тілі ті отвори, котрі вище від пупця, чисті, а ті, котрі нижче, — нечисті, а в молодої дівчини всі отвори чисті», ну то забирайся звідси, йди собі молодої шукати з чистими отворами, а мені дай спокій, приперся тут серед ночі п'яний і тепер ще перебираєш, як курва послідня, всьо йому недогода, знав би ти мене двадцять років тому, всі хлопці за мною дуріли, на танцях до крові билися, а Микола Кондратович мені панчохи імпортні дарував і цвєти, й конфети, і на машині возив з ресторану, а мені не було де жити, то я від нього квартіру получила, он як мене любили, а ти щось мелеш тут про чистих і нечистих, я аж плакати захотіла, ледве себе здержала, на чорта ти мені здався, поет задрипаний, у мене своя гордость, а він тоді сказав, що не така, як інші, що в мене серце золоте, почав мені руки обціловувати, цирк на дроті, я аж тоді заплакала, а він як навалився, де тільки сила знайшлася, я думала, він уже ні на що не спосібний, але зробив своє досить пристойно, я навіть і незчулася, як він запхав, «а що, не вірила мені, що я поет», і лиш тоді справді заснув, поклавши бороду мені на живіт, волосся геть мокре, змучився, як лісоруб, не сказав більше ані слова, спи, любчику, сни, до ранку ще далеко, борода в нього ніби приклеєна і вопше він на дитину похожий…

— Я вже маю досить вашого свята, — сказала Марта, але не та, з якою спав Мартофляк цієї ночі, а Мартофлякова жінка. — Я хочу до готелю. Мені завтра рано вставати і їхати додому.

— Чого ти поїдеш? — запитав її Немирич. — Завтра тут почнеться найголовніше.

— Я лишила вдома дітей, — повідомила Марта.

— Але ж вони з батьками. Нічого їм не станеться, — запевнив Хомський.

— Ти просто ображена на Ростика, я розумію, — здогадався Немирич.

— Старий придурок, цап! — не витримала Марта.

— Добре. Ми підемо до готелю. Але для цього слід відшукати нашого чортопільського друга. Він десь там спить у «крайслері», — розсудив Немирич.

— Я і без нього прекрасно знаю, де той готель. Я в цьому Чортополі бувала сто разів.

— Ну, то ходімо, — взяв її під руку Хомський.

— Добре. Але ми не можемо лишити того хлопця сплячим у машині, — не вступався Немирич.

— А що йому може статися? І взагалі, хіба він нам потрібен? — Хомський презирливо скривив губу. — Старий, ти створюєш проблему там, де її нема. Білинкевич зараз спить у розкішному авті. Йому добре. А ми повинні спати в готелі. От і все. Ходімо.

— Він міг там задихнутися, — припустив Немирич.

— Ну, тоді тим більше нема сенсу його звідти витягати. Уяви собі, що ти відкриваєш багажник, а в ньому — труп Білинкевича. Це тільки зіпсує тобі настрій, — переконував Хомський.

— Ви можете піти до готелю удвох, — не мирився Немирич. — А я знайду Білинкевича.

— Чудова думка! — похвалив Хомський. — То пензлюй, шукай, якщо він тобі цікавіший від нас. Я так розумію, що ти навмисне хочеш нас лишити, бо ми вже тобі набридли. Сподіваюся, ти запам'ятав те місце, де стоїть «імперіал»?

— Недалеко звідси, — кивнув Немирич.

— Тут усе недалеко, — погодився з ним Хома. — Слухай, цілком можливо, що він гомік. Будь обережний!

— Принаймні раз у житті треба і цього спробувати, — заспокоїв його Немирич і, махнувши рукою, відійшов у святковий натовп.

Свято вже доволі активно пригасало, фантазія чаклунів і дотепників невблаганно вичерпувалася, і в ці хвилини на площі вже майже не було нічого цікавого: якийсь фейєрверк, якась пантоміма з Ангелами і Блазнями, якісь дівчата ходили на руках, але потім виявилося, що то були ноги, а височенький хлопака в червоному одязі Ката і з сокирою за поясом припрошував усіх до печених ковбасок, як він запевняв, «власного виробництва». Немирич купив у нього одну ковбаску, яка здалася йому дещо солодкавою на смак, і попрямував до відомого вже пам'ятника, за яким мало стояти дивовижне передвоєнне авто.

Але «крайслера» на місці не виявилось. Як з'ясувалося з розповідей очевидців, півгодини тому чорного кольору лімузин злетів над площею і, трохи покружлявши побіля ратушевої вежі, зник у нічному небі Чортополя. Натомість Юрко побачив серед натовпу добродія з відеокамерою, в картатому кашкеті, окулярах і з сивою борідкою, зодягнутого на цей раз у непоганий чорний костюм в золотисту смужку.

— Пане Попель, — привітав його Немирич, — а де ваш пречудовий «крайслер»?

— О, пане Штундеро, перепрошую, пане Немирич, дуже радий, що ми спіткалися! — сказав замість відповіді доктор Попель.

— Я хотів би знати, чи не заглядали ви до багажника свого автомобіля? — не вдовольнявся Юрко.

— Я користаю зі щасливої нагоди зробити собі пам'ятку про побут на цьому незабутньому святі,— відповів доктор Попель.

— Розумієте, там у вашому багажнику мав бути один хлопець, — гнув своєї Немирич.

— Але я волію японські тасьми через те, що німецькі не дають потрібної чутливости на світло, — підтримав доктор розмову.

— А що, японські тасьми у вас теж можна придбати? — склав зброю Немирич.

— Ну так, я не міг його не викинути з багажника, бо я того не люблю, — почав прояснювати ситуацію швейцарець.

— А скільки у вас коштує, приміром, така відеокамера? — з'ясовував далі Юрко.

— Знаєте, він кудись пішов, як тільки я його викинув. Я не знаю, де він тепер може бути. Певно, що десь блює,— відповів доктор Попель.

— А ви не знаєте, де тут у Чортополі готель?

— Я не знаю тої новішої забудови, тим більше, що сам спинився у родини. Дуже мені приємно запросити вас до них у гості, там якраз має початися велике нічне прийняття.

Немирич хвильку подумав.

— А зручно? — завагався він.

— Я пообіцяв їм, що приведу когось зі славних українських поетів, найправдоподібніше, що вас, пане Немирич. Вони готуються. Так що дуже прошу, — і доктор кивнув у той бік, куди нібито треба було б іти.

— А вони не змусять мене читати вірші? — знову завагався Немирич, коли вони рушили.

— Їх не цікавлять ваші вірші,— розвіяв його сумніви доктор. — Їх цікавить те, що ви — славний поет.

— А-а, — розуміюче кивнув Немирич.

Вони повернули в колишню вулицю св. Івана Хрестителя і деякий час ішли мовчки. То був час зачинених брам і погаслих ліхтарів. У будинках теж стояла темрява, тільки з якогось вікна долинали ледь чутні клавесинові пасажі. На кожному кроці траплялися урни зі сміттям і коти, а може, щури, словом, якісь тварини, котрі перебігали дорогу й ховалися у підвалах з вибитими вікнами. Юрко мимоволі милувався старовинною архітектурою і думав, що б його спитати в Попеля. Нарешті він спромігся:

— Пане Попель, а ваше авто справді полетіло? Доктор уважно подивився на нього.

— Моє авто стоїть припарковане відтоді, як я приїхав.

— Тоді яким чином той хлопець міг опинитися в багажнику? — не хотів відчепитися Немирич.

— Знаєте, — дещо роздратовано почав доктор, — то не є така проста справа. Мені часами тяжко зрозуміти, що тут у вас діється. Я є прецінь громадянин Швайцарії. Я не все розумію у вашім життю. Ми перебуваємо в ріжних соціяльних системах, до того всього у нас конфедеративний устрій, а у вас — унітарний. Що кому більше подобається.

Юрко вирішив покинути тематику автомобіля й Білинкевича, оскільки доктора ці запитання явно лоскотали і змушували замість відповіді молоти всілякі дурниці. Тому, подумавши, Немирич підшукав у глибинах свого інтелекту нове запитання:

— А чим конфедеративний устрій відрізняється від федеративного?

— Я не можу вам нічого сказати, бо цілком не цікавлюся політикою, — люб'язно пояснив доктор.

— Пане Попель, розмовляти з вами — велика приємність. Чи далеко ще йти?

— Це не від нас залежить, — чомусь відповів доктор.

«Здається, він дещо поїхав мізками, — констатував для себе Немирич. — У психіатрів такі речі трапляються. А може, просто глухий і недочуває моїх питань?»

Та хоч би там як, Юрко втратив усяку охоту до спілкування з доктором-шизофреніком. Невдовзі, однак, — щойно вони з колишньої вулиці св. Івана Хрестителя повернули в колишню вулицю Короля Данила — доктор озвався до нього сам:

— Я попрошу вас у товаристві бути максимально чемним, не класти лікті на стіл, не плямкати, не шморгати носом, користуватися при їдженні виделкою, ножем і серветками, не відригувати і, даруйте на слові, не пердіти. Збереться надзвичайно вишукане товариство, і мені буде вельми прикро, якщо ви поведетеся нетактовно.

— А там будуть молоденькі дівчата чи, скажімо, жіночки для флірту? — нахабно поцікавився Немирич, який почувся дещо вколеним після докторового попередження відносно правил доброго виховання.

— До речі, там нема де переночувати, так що на це не розраховуйте, — цілком не до речі відповів доктор.

— Не розраховувати на нічліг чи на дівчат? — з'ясовував Юрко.

— Розраховуйте тільки на себе самого, — відповів йому швейцарець і, задоволено потерши руки, сказав: — Склалося якнайкраще. Ми встигли все обговорити в деталях. Прошу запукати до тамтих дверей, бо ми вже прийшли.

Вони стояли перед невимовно старим будинком, який чимось нагадував мініатюрну фортецю, і, якби Юрко трохи краще знав Чортопіль, то він здогадався би, що то — знаменита Вілла з Грифонами, до якої щодня приводять юрми туристів. Але Юрко цього не знав і тому сміливо постукав у двері.

Їм відчинив слуга в лівреї з позументом і з настільки тупим виразом обличчя, що відразу хотілося заїхати йому поміж брови. Це бажання посилювалося в Немирича ще й тим, що зовні слуга дуже нагадував йому якогось надзвичайно відповідальною чоловіка, тільки от кого саме, зорієнтуватись не міг. Слуга повів їх нагору дерев'яними сходами, попередньо прийнявши від доктора відеокамеру і з глибокою поштивістю сховавши її до якоїсь ніші. Сходи, та й весь будинок, освітлювалися лише свічками, яких було воістину безліч. Згори долинала якась солодка музика на тлі негучних і люб'язних розмов.

Між першим і другим поверхами був майданчик і на ньому — непробивні з вигляду двері з лев'ячою мордякою замість ручки. Слуга натиснув на бульку левовою носа, і двері прочинилися.

— Пане Немирич, — звернувся доктор. — Прошу зайти до гардеробу і вибрати для себе відповідне убрання. Ви маєте вигляд недостатньо прийнятний для гостини. Я зачекаю тут.

Юрко зайшов до кімнати з шафами й дзеркалами, сподіваючись цілком доречного в такій ситуації ножа у спину, але все закінчилося добре. У шафах було повно чоловічого одягу, ретельно розподіленого по вішаках, щоправда, цілком однакового: чорний фрак і чорні штани, камізелька, біла сорочка, метелик, унизу під кожним вішаком — гостроносі лаковані мешти. Різнилися ці речі лише розмірами. Юрко почав квапливо переодягатися, озираючись на прочинені двері і дзеркало поруч із ними, в якому бачив себе в самих трусах і від того здавався собі ще беззахиснішим. Але віднайти відповідне вбрання виявилося не так легко. Якщо пасував фрак, то не годилися штани або тріщала по швах сорочка чи навпаки. Час минав, і Юрко перебрав уже, здавалося, половину гардероба, а так і не знайшов відповідної собі вдяганки. Він починав нервувати і вже придивлявся, чи немає в цій кімнатчині якого-небудь вікна, аби через нього дати драла, розв'язавши таким чином цю дурнувату проблему, але тут зауважив на одному з вішаків комплект з невеличким, пришпиленим аграфкою до вилоги фрака, папірцем, на якому прочитав «Для пана Ю.Немирича». Одяг виявився як на нього шитий, навіть знайдені під вішаком «лакерки» ніде не тиснули, і ще за кілька хвилин Юрко побачив себе з різних боків у дзеркалах таким, як не бачив ще ніколи, тобто бездоганним.

— Ви одягалися трохи задовго, — з легким докором сказав Попель. — Я мусив відпустити слугу. Він дуже змучився сьогодні. Хай собі трохи відпочине.

— Він тут постійно працює? — спитав Юрко, як тільки вони знову ступили на сходи і рушили догори.

— Взагалі ні. Він є перший секретар райкому. Але ми його попросили, — прояснив ситуацію доктор.

На другому поверсі двері виявилися значно масивнішими і вищими, але діло спрощувалося тим, що вони були відчинені навстіж, і Немирич, супроводжуваний доктором, переступив поріг величезного, залитого свічковим палахкотінням покою. Тут і там покоєм походжали бездоганно виховані чоловіки й жінки у вечірніх строях. Безшелесні слуги, одягнені так само, як і той перший, у лівреях з позументами, ненав'язливо розносили шампанське та оранжаду на позолочених округлих тацях. У далині покою Немирич побачив квартет музикантів у довгополих каптанах і пудрованих перуках, котрий з невеличкого подіуму виконував щемку сонату для віоли да гамба, віоли д'амур, флейти і чембало.

— Скарлатті,— упізнав Немирич.

— Кореллі,— виправив його доктор Попель. — Але менше з тим.

— Чудовий рівень, — поцінував Юрко. — Певно, лауреати якогось фестивалю?

— Та ні, це місцеві хлопці,— знову розчарував його Попель. — Я мушу познайомити вас з деким із присутніх.

Юрко досить незграбно підхопив келих шампанського з проношуваної повз них таці, трохи розхлюпавши при цьому.

— Осторожнее, — сказав слуга, змірявши його недобрим поглядом. — Лезут тут всякие…

І рушив далі.

Вони підійшли до невеличкого гурту панів і пань, які про щось увічливо варнякали між собою.

— Прошу познайомитися, — вклонився ледь помітно Попель. — То є пан Немирич, славний поет. І, вважаючи свою місію виконаною, відійшов, знову легко вклонившись.

— О, як приємно! — втішився лисуватий пан із моноклем. — Професор гімназії Гараздецький, — відрекомендувався він.

«Певно, директор тутешньої восьмирічки», — вирішив для себе Немирич і, переклавши келиха з правої руки до лівої, поцілував долоньку молодій дамі, яка при цьому назвалася:

— Амальтея Гараздецька, — і показала дещо заячі передні зуби.

Огрядна матрона з діамантовим кольє на мармуровій шиї також фальшиво посміхнулася і сказала, що вона — Клітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі.

Чорнявий елегантний молодик, зачесаний на прямий якнайтонший проділ, вклонився по-військовому чітко, клацнувши при цьому підборами:

— Граф дель Кампо, авіатор.

— Юрко, — потис йому руку Немирич.

— Я читав деякі ваші вірші, пане Немирич, — повідомив Юркові Гараздецький. — Вони мені сподобалися. В них є багато простору і патріотизму. Я думаю, що ви — визначний талант.

— Тільки не захоплюйтеся надміру тим декадансом, — застерегла пані Клітемнестра. — Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю.

— Ну, мамусю, не будь такою вимогливою, — знову сяйнула зубками панна Амальтея. — Прецінь пан Немирич ще дуже молодий… А ви що скажете, графе?

— Поезія мене цікавить найменше, — заявив дель Кампо.

— О, невже там, у небесах, вам не приходять на думку якісь божественні рядки? — звела брови Амальтея.

— Коли я, як ви кажете, в небесах, мені на думку приходить лишень, чи досить бензини і який напрямок вітру, — блиснув чорними очима дель Кампо.

Юрко не втримався і ледь помітно відригнув після шампанського.

«Зараз хтось із них викличе мене на дуель», — подумав він, проте всі вдали, що нічого не зауважили, і все обійшлося.

— Жан Батіст Люллі. Гавот, — оголосив один з музикантів, і знову забриніла музика.

— А ви, пане поет, були минулого тижня на вечірці в Лянцкоронських? — поцікавилась Амальтея. — Здасться, я вас там бачила.

— Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, — відповів Немирич.

— То ви не були на вечірці в Лянцкоронських? — допитувалась Амальтея.

— Я, здається, ясно сказав, — розвіяв її сумніви Юрко.

— Шкода, — зітхнула Амальтея. — Вдалася дуже пристойна вечірка. То це не ви деклямували там Рілького?

— Рілького? — перепитав Немирич. — Ні, не я. Я знаю напам'ять тільки Гайного. І Холодного.

— Шкода, — знову зітхнула Амальтея. — Там був один поет, котрий деклямував Рілького.

— То був не я, — сказав Немирич.

— Тепер я вже бачу, що то були не ви, але перше я думала, що то ви деклямували Рілького.

— Ні, то був не я, бо Рілького я напам'ять не знаю.

— Так, очевидно, попросту ви дуже подібний до того поета, котрий там був.

— Скорше всього, бо я не міг там бути.

Граф, якому, відчувалося, дедалі дужче не подобався цей діалог — на відміну від принад панни Амальтеї, знову блиснув чорними очима і сухо спитав:

— Добре, поезія це так собі. А який ваш головний фах, пане Немирич?

— Я не Ненемирич, я Немирич, — вдовольнив його цікавість Юрко.

Амальтея дзвінко засміялася і навіть заплескала у долоньки. Дель Кампо відверто спохмурнів.

— Перепрошую, мені треба до кльозету, — різко заявив він і відійшов.

— Бідний Міхал Сціпіо, — похитала головою пані Клітемнестра. — Здається, він шалено залюблений, — і вона грайливо подивилася на доньку, а потім на чоловіка.

— Гм, гм, — поправив монокль пан Гараздецький.

— Мамусю, він такий прозаїчний, — зітхнула Амальтея і, дотягнувшись до Юркового вуха, шепнула: «Візьміть мене під ручку і пройдімося».

Вони попливли салоном саме в ту мить, коли музикант на подіумі оголосив:

— Христофор Віллібальд фон Ґлюк. Арія Орфея з опери «Орфей та Еврідіка».

Потекла солодка флейта, і Юрко, ведучи під руку Амальтею, ненароком наступив на ногу якомусь рудявому молодикові, котрий саме щось підраховував олівцем на манжеті.

— Натан Гозендуфт, шкіри і кості,— назвався молодик і подав Юркові свою візитку. На візитці було написано те саме, що він уже сказав, тільки по-німецьки й готичними літерами.

Немирич сховав візитку до кишені і принагідно заглянув у досить приємне для ока Амальтеїне декольте.

— Тут десь є вільна кімната? — поцікавився він.

Але панна тільки засміялася і накивала на нього пальчиком.

— Хочете, я розповім вам, хто тут нині зібрався? — спитала вона із заячою люб'язністю.

— Мені це взагалі до одного місця, але кажіть, — погодився знехотя Юрко. І кожне наступне повідомлення панни Амальтеї зустрічав скептично-недовірливим «що ти не кажеш?» або не менш іронічним «ого».

— З паном Гозендуфтом ви щойно запізналися, — почала Амальтея. — Тепер прошу звернути увагу на осіб, котрі саме розглядають акваріюм ліворуч од нас, там, під стіною, де бегонії, філодендрони й інші кімнатні рослини. Той ставний пан з великим черевом є командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц. Досить прикрий тип і великий шахрай, коли йдеться про карти. Пані, яка так віддано зазирає йому в очі і яку він час од часу десь там пощипує, думаючи, ніби того ніхто не бачить, — теперішня його коханка Леокадія Фоґель. Під ручку її тримає пан адвокат Імре Фоґель, її чоловік і великий блазень. А той незугарний, подібний до страхопуда, кістлявий старушок, котрий, вимахуючи руками, читає решті товариства лектуру про акваріюмних рибок, — професор природничих наук тутешньої гімназії Маврикій Пулярка.

— Що ти не кажеш? — у черговий раз засумнівався Немирич.

— Тепер прошу подивитися на оту потішну пару, яка вже, певно, встигла привернути вашу увагу своїми цілком неприхованими жестами, пане Немирич. Тамта вельми показна дівуля з гачкуватим носиком і розпусним язичком — моя гімназіяльна колежанка панна Вожена Чортик, яку вже давно безвислідово зваблює мій татусь. А коло неї — постійний її кавалер Бальдур де Гогенгоге, барон, стопроцентовий ідіот, але блискучий мисливець і завдяки тому улюбленець архікнязя Фердинанда. Заслонив його власними грудьми від кулі терориста, коли нещодавно архікнязь відвідував наш Чортопіль.

— Я вже десь чув цю історію, — промимрив Юрко.

— Тепер прошу подивитись праворуч, де ви, пане Немирич, уже, безумовно, звернули увагу на Його Превелебність в оточенні кількох, не менш видатних осіб. Отже, тамта стара парпуля, зодягнута в стилі щонайменше середини минулого віку, — то пані Мелісанда з Понятовських Жевуська — печальний уламок старого шляхетського роду, котрий, на жаль, вигасає, пророчиця й авантурниця, яких мало. Той волохатий брунет, що так захланно, великими ковтками п'є шампана, — італійський консул синйор да Педеріні, котрий відпочиває в Карпатах на запрошення Його Превелебності, а той неприємний грубас зі спітнілими підпахвами і сигарою в жовтих зубах — пан Махальський, тутешній мільйонер, власник знаменитих чортопільських броварень.

— Так довго не живуть, — сказав Немирич.

— Прошу? — перепитала Амальтея.

— Я кажу, що всі вони вже давно мали би повмирати, — пояснив свою думку Немирич.

— Це не зовсім чемно з вашого боку, пане Немирич, — захихотіла Амальтея, нітрохи не намагаючись приховати свої передні зуби.

— І ти теж, моя рибонько, — сказав Юрко і грайливо провів рукою їй по сідниці, але не отримав практично ніякого задоволення. «Не такі вже вони й приємні на дотик, ці її форми», — подумав він і ще раз заглянув у декольте, але все наче було на місці.

— Мене ще ніхто не називав «рибонька», — зашарілася ледь-ледь панна Амальтея. — Ви такий ніжний, пане Немирич.

— То кажеш, вільної кімнати тут нема? — рішуче спитав її Юрко.

— Генрі Перселл. Сарабанда, — оголосив музикант.

Почався повільний танець. До Амальтеї підкотився якийсь дженджик на комариних ногах і запросив її. Пари — а було їх десь так чотири — рухалися маєстатично, сходилися й розходилися, кружляли довкола власних осей, робили по два кроки вбік, тоді навзаєм поверталися спинами і знову починали все від початку. Штука полягала в тому, аби пам'ятати всю послідовність не надто складних па.

«Я б теж так міг», подумав Юрко, який уже починав нудьгувати на цьому зборищі чортопільських снобів. Але саме вчасно біля нього з'явився Попель.

— У сусідньому покої зараз почнеться гра. Чи граєте в карти, пане Немирич? — поцікавився він.

— Колись я був чемпіоном факультету у преферансі,— пихато відповів Юрко.

— То прошу йти за мною.

Досить виклично пройшовши поміж танцюючими і пославши Амальтеї повітряний цілунок, Немирич упхався слідом за швейцарцем до сусіднього покою. Там було приблизно стільки ж свічок, скільки і в попередньому, але він був цілком порожній, тільки на середині стояв монументальний стіл під зеленим сукном, за яким уже дожидалося троє партнерів: авіатор дель Кампо, Натан Гозендуфт і командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц. Підійшовши до столу, Юрко виструнчився і, по-військовому мотнувши головою, назвався:

— Дель Немирич.

Авіатор явно скипів, почувши таке поєднання, але втримав себе в руках, тільки лиховісно блимнув на Юрка своїми чорними очима.

— Прошу сідати, пане Немирич, — тлусто заговорив череватий фон Зайонц. — Я чув, ви добре граєте в преферанс?

— Я відпочиваю тільки на кавказьких курортах, — відповів Немирич.

— Тоді ви гідний партнер, — поблажливо муркнув фон Зайонц. Попель, який досі мовчки спостерігав над столом, витягнув з кишені новісіньку колоду і, побажавши приємної забави, знову кудись вийшов.

За хвилину почалася гра, в якій Юркові відразу перестало таланити. Він не міг розіграти навіть найпростішої комбінації, отримуючи постійно або «без одної», або «без двох», або безнадійно вістуючи. При цьому йому увесь час здавалося, що фон Зайонц дуже майстерно шахрує — чомусь саме в нього завше виявлялася та карта, якої так бракувало Юркові.

— Наш поет, здається, саме зараз компонує в голові чергову поемку, — вколов Юрка дель Кампо. — Ви граєте дуже неуважно, пане Немирич.

— Мені заважає зосередитися запах солярки, який струмує від вас, пане літун, — парирував Немирич і дуже пошкодував, що поруч не було Амальтеї, бо авіатор мало не всрався зі злості.

— Панове, не варто псувати один другому настрій, — благодушно сказав фон Зайонц, пишучи собі чергові очки в «пулю».

Гозендуфт мовчав, відбиваючи пальцями по столі якусь єврейську мелодію.

Юрко входив в азарт, але гра не йшла. До того ж тут було прийнято говорити про сторонні речі, які гри цілком не стосувалися, і це заважало.

— Як вам, панове, останні події в Боснії? Чи не здається вам, що німецькі міністри хочуть вийти чистими з досить делікатної евентуальної ситуації? — запитував фон Зайонц.

— Вони мають на це всі підстави, — заперечував йому дель Кампо.

— Але це може шкідливо відбитися на наших державних інтересах, — провадив своєї фон Зайонц.

— Це шкодить насамперед інтересам Миколи Другого та його балканській політиці, а тому це добре для нас, — не відступав дель Кампо.

— А ви що на це скажете? — питав фон Зайонц у Немирича.

— Мене це мало стосується, — відповів Юрко, — але думаю, що ви трохи переграєте, хлопці. Я розумію — карнавал, забава, але всі ці ваші ретро-варіанти вже перестають бути навіть смішними, чувачки. До того ж ви, пане команданте, маєте надміру треновані руки, які дозволяють вам раз у раз видобувати звідкись із повітря саме ту карту, якої мені дуже бракує. Певно, стажувалися по московських вокзалах?

І раптом він зрозумів, що гра ця — не просто гра, що гра йде на його життя. Чомусь він так собі подумав і тут-таки знайшов тому цілий ряд підтверджень. По-перше, ці розмови, які спочатку здалися йому надуманими і недотепними, по-друге, ця дивовижна легкість, з якою він програвав. По-третє, ці примарні рухи його партнерів, ця мертвотна блідість їхніх облич, ця кров, що запеклася в кутиках їхніх вуст…

— Що ви хотіли цим сказати? — зірвався на рівні дель Кампо і наскрізь просвердлив Юрка потойбічним поглядом.

Немирич відчув, як краплини холодного поту вкрили його чоло і плечі. Але невідь-звідки взялася панна Амальтея, котра виросла біля зеленого столу і схопила його за руку.

— Ходімо, — сказала вона.

— Георґ Фрідріх Гендель. «Пасакалія» — оголосили в першій кімнаті.

— Ти програв, — зашипів дель Кампо, хоч в обидвох цих словах не було жодного шиплячого звуку.

Юрко підвівся на ослаблих ногах і, тримаючись рукою за Амальтеїну, рушив слідом за нею. Його партнери так і залишилися при СТОЛІ, немов чекаючи нового приреченого.

Амальтея йшла стрімко, майже бігла, ведучи за собою Немирича крізь усе нові й нові кімнати Вілли з Грифонами. Юркові робилось дедалі гірше: він почував страшенну сухість у роті, серце калатало як навіжене, волосся позлипалося від зимного поту, а в очах миготіли якісь фіолетові кола і чорні блискавиці.

— Зараз, коханий, зараз, — еротично шепотіла Амальтея, проте йому зовсім не хотілося та й не моглось її грати, до того ж він відчув, що в його долоні зовсім не тендітна дівоча рученька, а щось таке, ніби дерев'яний обрубок чи, може, кукса.

Кімнати минали з такою швидкістю, як на екрані, розчахувалися все нові й нові двері, і назустріч летіли все нові дзеркала, свічки, зарості кімнатних рослин, портрети в золочених рамах, крила, плащі, капелюхи, мантії, пташині опудала. І коли вже здавалося, що цьому жахному польотові ніколи не прийде кінець, а музика Генделевої «Пасакалії» напливала все ближче, як фінальний траурний супровід, розкрилися врешті останні двері, і Амальтея втягнула його у темну, голу й холодну кімнату, де були сірі брудні стіни і немита, з червонястими плямами, дощана підлога.

Посеред кімнати стояв стіл, приблизно такий завбільшки, як і той, для гри в карги, але цей був накритий чорною скатертиною. Самотня свічка горіла на самім його краєчку. Пан Попель був зодягнутий у чернечу рясу, а на голові чомусь мав єпископську митру, але повернуту навпаки. Побожно склавши руки, він бубонів якусь молитву обличчям до тьмяного образу, що висів на дальній стіні. Коло нього в німому поштивому захваті завмерло кілька слуг у лівреях, а ще один слуга тримав на руках маленького чорного цапка.

— Пане наш, ти що там, що нам даш, дай днесь нам, з-під землі, з-під камінь, з-під морів дай нам днесь, тінь там тоне, тінь там десь, дай нам піт, дай нам кров, дай нам сліз і сіна віз, його тіло, його душу, його серце, його дупу, з-під морів, з-під землі, з-під камінь. Амінь. В ім'я хвоста і стегна і синього прутня. Амінь. В ім'я слини і крові і хворого зуба. Амінь. В ім'я нирки і кишки і вічного страху. Амінь. Маргадон, Вельзевул, Люцифер! Ґінехоше, Ібліс, Кальвін! Асмодей, Зороастр, Басаврюк!

Скінчивши молитву, пан Попель обернувся до Юрка в усій своїй величі. Його очі світилися жовто. Юрко лежав на столі, вкритому чорною скатертиною. Над ним стояв слуга з цапком на руках і вигостреним ножем водив біля цапкового горла. З другого боку стяла Амальтея, тільки вже не така, а стара і горбата, в поношеному жалюгідному шматті, але із золотими іклами, що стирчали замість колишніх милих заячих передніх зубчиків.

— Присягай, — сказав доктор.

… і ти знав, що треба хреститися, але не знав як, і ти закричав, Юрку, і таки звівся на ноги, і продерся, немов крізь вату, липку і криваву, крізь це повітря, і висадив плечем шкло у вікні, і вдарив ногою слугу, що хапав тебе за поли фрака, але нога наткнулася на ще липкішу вату, і ти стрибнув униз, Юрку, у прірву, що зветься травневою ніччю, і ти падав донизу мільйон років, перетривавши всі цивілізації та катастрофи, всі ери, і ти упав просто в якісь вологі кущі, боляче подряпавшись і вдарившись при падінні, але ти підвівся, і глянув ще раз на Віллу з Грифонами, і побіг садом, і перелетів огорожу, а над усім витьохкував свою пристрасть невидний чортопільський соловей…

І тільки близько шостої ранку ти виберешся нарешті з містечкового лабіринту і, тремтячи від холоду, набредеш на той клятий готель. З передсвітанної мли на тебе випливе якась дивна кульгава постать, і ти ледве впізнаєш Гриця — з оселедцем і в стрілецькому однострої, щоправда, вельми брудному й несвіжому. І ви майже нічого не скажете один одному, ви тільки зайдете до готелю, і коли вже підійматиметесь на другий поверх, де на вас чекає тепла кімната з якнайбілішою постіллю й гарячою водою, Гриць позіхне, і ти почуєш:

— Непогано було б трохи поспати, га?..

То був звичайний нічний вуличний наркоман, яких такої нори швендяє повсюди більше ніж треба. Він виринув, як сновида, з глибокої брами, повз яку саме йшли Марта і Хомський. Наркоман був цілком босий, він пересувався за два кроки позаду них — легко, граційно, помахуючи руками, ніби крилами, він наче летів, майже не торкаючись твердої чортопільської бруківки. Йому було ще добре, хоча він уже знав, що будь-який кайф мас здатність минати. Йому було по більш як сімнадцять, і він мав біляве волосся.

— Чого він іде за нами? — стривожено шепнула Марта.

— Далеко ще до готелю? — спитав її Хомський.

— Хвилин десять, — відповіла вона і озирнулася.

Наркоман був схожий на танцюриста, зодягнутий у смугастий светр і дуже широкі штани, в яких йому було вільно й невимушено. Він летів.

— Хочеш, я наб'ю йому рило? — спитав Хома.

— Він же нічого нам не зробив, — заперечила Марта.

— Але він дратує мене. Я хочу, щоб він відчепився.

— Поки що не треба, Хома. Мені шкода його — він ще дуже молодий.

— Йому треба обламати роги, от і все, — переконував Хомський.

— Може, краще пришвидшимо крок, аби він відстав?

Вони пішли швидше, але наркоман не відстав. Він ще потужніше змахнув своїми руками-крилами і знову був за два кроки від них.

— Я вже сказав, тут єдиний вихід, — наполягав Хомський.

— Але ж він не чіпає нас, — знову заперечила Марта.

— Коли зачепить, буде вже пізно. Я не буду його бити, скажу лиш кілька слів.

— Він же нічого не зрозуміє.

— Зрозуміє. Я скажу йому, аби він відчепився, бо дістане в чайник.

— Орку, а може, ми так і дійдемо до готелю? Мені здається, він навіть не бачить нас. То чого ти будеш із ним говорити? Він тепер з головою у своїх глюках і просто не бачить нас…

— Стоять и не двигаться! — крикнув наркоман їм у спини, доводячи цілковиту Мартину неправоту.

Вони спинилися. Марта відчула, що тремтить. Хомський різко обернувся й ступив крок до наркомана.

— Юначе, ви сміли щось бекнути до нас? — граючи жовнами і витягаючи руки з кишень плаща, запитав він.

— О, юначе! — засміявся наркоман. — Юначе!

— Слухай мене уважно, старий, — Хома говорив якомога твердіше і разом з тим доброзичливо. — Мені дуже не подобається, що ти йдеш за нами. Нічне місто досить велике. Ти можеш іти куди завгодно, але відчепися від нас.

— Старий! — засміявся наркоман.

— Ну, що ти хотів сказати? — спитав Хома.

— Старий, ти крейзі.

— Розумієш, я ж можу цілком інакше розмовляти з тобою, — значно зимніше запевнив його Хома.

— Орку, пішли, — просила Марта.

— Ти крейзі, крейзі!

— Відчепися, ясно? — Хома, взявши Марту під руку, пішов далі. Але наркоман не відчепився. Він сміявся і вдавав, що женеться за ними, увесь час, проте, зберігаючи дистанцію у два кроки. Хомський знову спинився й обернувся до нього.

— Не треба, — сказала Марта.

— Що не треба? — спитав наркоман. — Що не треба? Ти крейзі вумен. Ти не туда йдьош. Я знаю тебе. Я тебе їбав!

— Ну от, — мляво-знуджено сказав Хомський, — а ти казала «не треба». Тепер уже мушу…

— А ти! — крикнув наркоман. — Ти, старий! Ти вдар мене от сюда. — Він показав на груди. — Вдар. Поняв, ти, казьол?!

Він розвів руки, як розіп'ятий, чи, точніше, як городнє опудало. Від нього пахло чимось дуже недобре, губи він мав обсипані прищами, як після гарячки.

— Вдар мене, ну, вдар, — мало не благав він. — Бачиш, я стою.

— Тобі справді годилося б з'їздити черевиком по зубах, — цідив Хомський, — і особливо за того «козла». Але я не хочу проливати твою дурну кров. Можеш іти, я відпускаю тебе.

— Нє,— знову засміявся наркоман. — Ти не казьол. Ти підер, поняв? Я тебе знаю, ти з восьмого училища. Підер!

— Мартусю, відійди, будь ласка, трохи вперед, — м'яко сказав Хомський.

— Мартусю, візьми, будь ласка, у мене в рот, — перекривив його інтонацію наркоман.

— Хома, я прошу тебе, пішли, скільки це буде тривати, — Марта не на жарт боялася. Але вона справді відійшла кроків на десять.

Наркоман опустив руки і на цей раз підняв одну ногу.

— Вдар мене, — знову попросив. — Бачиш, я на одній нозі.

— Старий, — ще раз примирливо заговорив Хомський. — Я вірю, що ти каратист. І взагалі ти славний хлопець. Іди своєю дорогою.

— А! — крикнув шмаркач. — Своєю дорогою! Сциш, коли страшно?!

Він зробив стрибок убік і прийняв бойову поставу.

— Хочеш, я дістану ніж? — запитав.

— Ніж — це гарно, — сказав Хомський.

— Цинкуй, — і він справді видобув звідкись із широких штанів невеличкого ножа.

— Це прекрасний ніж, — запевнив його Хома. — Де ти такого взяв? Дай, я подивлюся.

— А! Прекрасний ніж! На!

Хома погримав ніж у руках, вдаючи, ніби розглядає його. Тоді спитав:

— Що тебе мучить, старий?

— Я хочу всіх вас убивати, — пояснив наркоман.

— Кого нас?

— Вас, козлів і підерів. Таких, як ти.

— Ти сам чортопільський?

— Я тут усіх знаю, поняв?

— Я вірю. Маєш закурити?

— Орест! — покликала Марта. — Пішли, скільки можна?

— Зараз. Вибач, старий, я мушу йти — мене дама чекає.

— Я відпускаю тебе, — сказав наркоман. — Іди. В цьому твоє горе, іди, підер нещасний.

Хомський ударив його цілком несподівано — ногою в живіт. Марта закричала, а хлопчисько глухо кавкнув і зігнувся. Хома відкинув ніж убік, на траву. Тоді склавши руки в замок, вдарив його згори по голові. Але той не впав, як розраховував Хомський, тільки відскочив на пару кроків і закричав:

— Омана! Що ж ти стільки чекав?!

І тут він підняв із землі здоровенну каменюку, яка не знати навіщо тут лежала. Хома ще раз пішов на нього піднятою ногою, аби вибити каменюку з його руки, але промахнувся і тоді кинувся втікати. Він схопив Марту за руку. Хлопчисько з каменем у руці побіг за ними.

— А! — кричав він. — Смерть! Смерть вам!

Ноги в них підкошувалися, і, здавалося, наркоман їх наздожене. Метрів за п'ять від них кинув каменем, але Хома встиг зреагувати й пригнувся. Камінь пролетів над його головою. Хома спинився.

— Марто, іди вперед, — прохрипів він і знову пішов на наркомана.

У того текла кров із рота, певно, Хома зумів добряче тріпнути йому по тельбухах.

— Ти крейзі, крейзі,— казав хлопчисько, але вже іншим, жалібним голосом, поволі відступаючи. — За що ти мене? Ти дурний. Я не зробив тобі нічого, казьол…

І раптом він заплакав, повернувся до Хомського спиною і пошкутильгав геть, тримаючись рукою за бік. Хомський зупинився, дивлячись йому вслід. Він ішов усе швидше, шморгав носом і витирав долонею обличчя. Незадовго зник у темряві, хоча в Хомському ще деякий час відлунювало оте його «крейзі, крейзі».

Готель «Синьогора» світився вже зовсім недалеко, як велетенський фешенебельний корабель, що ніяк не може рушити в океан з цієї проклятої гірської пастки. Готель «Синьогора» чекав своїх припізнілих гостей.

Мартофляк прокинувся від того, що згори на нього падав якийсь об'єкт — брила не брила, а скорше мішок з теплим тістом — і той об'єкт загрожував цілком розчавити його своєю задушливою вагою. Розплющивши очі, він не відразу збагнув причину такого сновидіння, але поступово дійшов висновку, що ніщо інше в такій ситуації й не могло приснитися. Він спав з якоюсь незнайомою жінкою, про яку не міг сказати майже нічого, крім того лише, що вона спить зовсім гола і ледь чутно похропує. Її ваговите праве персо спочивало на Мартофляковій ключиці, досить близько від шиї, отже, той сон і справді міг закінчитися придушенням. Звільнивши свою затерплу праву ногу з-поміж її спітнілих стегон, Мартофляк з подивом довідався, що він також голий, але не наважився пов'язати цей факт із фактом голизни своєї сусідки. Він нерішуче підвів голову, розглянувся по сірій передсвітанковій кімнаті, і тоді щось ледь-ледь йому пригадалося. Ліжко виявилося дуже широке, і з протилежного краю на ньому спав третій — то був Білинкевич, щоправда, одягнутий і навіть у мештах. Картонна візитка з написом «ОРГКОМІТЕТ» тріпотіла на його грудях, сколихувана рівним глибоким подихом.

Було гидко. Хотілося пива. Хотілося знати, що це все означає і що слід робити далі. Мартофляк обійшов довкола ліжка, намагаючись хоч роздивитися, що вона за одна і скільки їй років, але жінка спала так хитромудро, що фізія її звідусюди була затулена.

Одягнувшись, Мартофляк навшпиньках вийшов з кімнати і напрочуд легко знайшов ванну з туалетом. У дзеркалі побачив себе і гірко скривився: не так від цих вибалушених рачиних очей і мішків під ними, як від усвідомлення всієї глибини свого падіння. Він позіхнув і промив очі. Вигляд води, що потекла з крана, збудив у ньому жагу, і він надовго припав устами до її зимного несмачного струменя.

Кімнат у цій квартирі було дві. Друга виявилася значно більшою від тієї, в якій заночував Мартофляк. Власне, він зайшов до неї тільки в пошуках ковтка пива або якої сигарети. В кімнаті спало десь так близько дванадцяти осіб — не тільки на ліжках, а й на підлозі, поміж пустими пляшками і розкиданим карнавальним одягом, вони так і позасинали в самому розпалі, повилазивши одні на других і завмерши у фантастичних позах. З переповненої попільнички смерділо, але Мартофляк знайшов у ній досить тлустого бичка і закурив. Пива не було.

Сумнівів уже не залишалося: він потрапив до борделю. До сучасного совдепівського борделю дуже низького ґатунку. До сплячого передранкового борделю, в якому чоловіки робляться беззахисними, як діти, і, старанно відпрацювавши ніч задля вдоволення своїх купованих дам, знеможено провалюються у світанкову імлу. І тоді здасться, що головне, за чим вони сюди прийшли, — не кохання, а можливість сну, цього двогодинного непробудного передранкового сну, під час якого їх усіх можна грабувати, різати, душити — вони й не ворухнуться, перебуваючи в цю мить десь дуже-дуже далеко. Вони сплять самовіддано і натхненно, сплять усім єством своїм, не шкодуючи життя свого, саможертовно і до кінця. Адже щомиті їх можуть якогось біса розбудити й погнати на фронт чи, може, копати якісь там рови або прокладати вузькоколійку. І тому кожна хвилина дорога — треба спати, поки спиться, поки сіріє світанок, поки сплять усі на світі офіцери й вартові.

Мартофляк обережно вийшов на сходи. Дім був старий і вічний, сходи рипіли під ногами, з розбитого вікна між поверхами повіяло холодом, Мартофляк мимоволі зіщулився. Надворі розвиднялося. Вуличка була порожня й німа. Свято заснуло на дві години, свято відпочивало. Мартофляк знову позіхнув і неквапом покатуляв шукати площу, чи готель, чи просто будку, в якій наливають, кухлик пива, чи свою жінку, чи ще якогось дідька.

Аж у номері мене прорвало, почалася справжня істерика, я могла лиш повторювати «досить, маю досить», і Хома гладив мою голову, цілував мені руки, він, здається, ще пахнув кров'ю того бідолахи хлопчиська, я навіть дивилася на носаки його черевиків, чи нема на них крові, але носаки були чисті, Хома приніс мені води, це все через нього, казала я, винен в усьому Мартофляк, він лишив мене, паскуда, покинув, я нецікава йому, я не вмію говорити вголос про його вірші, а він такий ласий до компліментів, для нього найкращі ті, котрі солодше йому проспівають про його талант і геніальність, а я ніколи його не нахвалюю, хоча знаю все майже напам'ять, і він мій улюблений поет, я навіть дітей навчила багатьох його віршів дурнуватих, бідні діти, за що лиш вони мучаться з таким татусем, я все це випалила Хомі, а він тільки гладив мої руки і просив заспокоїтися, казав, що Мартофляк обов'язково повернеться, що життя прекрасне і завтра зранку ми гарно поснідаємо, а потім підемо на ярмарок і він, Хомський, купить мені гуцульський ґердан, а потім послухаємо рок біля підніжжя Писаної Скали, там гратимуть його добрі друзі, «ти не уявляєш собі, Мартусю, які вони молодці, цей «Доктор Тагабат», вони пишуть на мої слова, це супергрупа», ви всі знаєте тільки себе, сказала я йому, що з того, що вони пишуть на твої слова, він погодився зі мною, це не означає, що вони найкращі музиканти тільки тому, що пишуть на його слова, витягнув зі своєї торби шампанське, яке з Ленінграда привіз, я вже майже заспокоїлася, й мені захотілося шампанського, але я попросила, щоб він почекав, глянула на годинника, по четвертій, Господи Боже, фізія вся розпухла від сліз, фарба потекла, а ти мені навіть нічого не кажеш, Хомо, «а я не хотів зробити тобі прикрість», він сидів у фотелі, такий довготелесий, гнучкий, увесь наче звитий з тугих м'язів, мужнє худе обличчя, волосся зібране на потилиці у хвостик, я згадала, як він зацідив ногою тому виродкові, нічному ангелові, звідки він узявся на наші голови, бідне дитя, але Хома не хотів його бити, він зробив усе, що міг, тепер йому так сумно, він сидить у фотелі й, певно, думає про того божевільного, але ж він захищав мене, мою честь, посидь ще трохи, сказала я йому й пішла до лазнички, гаряча вода помогла, я цілком заспокоїлася, я подумала, що все не так погано, і я дивилася на себе в дзеркало, на своє тіло, я змила з себе ті дурнуваті сльози і спитала себе, чи зможу хоч раз у житті здійснити вчинок, бодай лихий, але вчинок, невже я довіку почуватимусь лише тінню того бородатого страхопуда, того самозакоханого бовдура, і мені зробилося спершу страшно від таких думок, але й приємно, щось озвалося в мені, чого я ще не знала, і я довго розчісувала мокре волосся, а гаряча вода пахла ліанами південних морів, аж я відчувала кожну свою клітинку, не треба, не треба, ще трохи посидь, я зараз вийду, і ми вип'ємо твоє шампанське, і я заквапилася, бо нічого не могло бути гіршого, ніж лишитися тут самій до ранку, в цьому чужому номері, наслухаючи, чи не лізе коридором п'яний Мартофляк, і раз у раз підходячи до вікна, аби дивитися на порожню вулицю внизу, я зважилася й одягнула не джинси зі светром, а халат, просто на голе тіло, я видобула його зі своєї сумки, і Хома все відразу зауважив, я почула, що в нього затремтів голос, я сіла поруч, він схопився за шампанське, але руки його не слухалися, ну що ти займаєшся дурницями, хотіла я сказати, мені зовсім не хочеться того шампанського, але він усе морочився з пляшкою, ліпив якісь безпорадні жарти, невже вони всі такі, ці реєстрові ловеласи, і я вирішила йому помогти, я схилилася до нього, він спершу думав, що я хочу помогти йому з шампанським, але я сказала «лишися тої пляшки», я розвіяла його найменші сумніви, і він таки виявився здогадливим, я змогла дотягнутися до вимикача, і почався той сон, я ніби й не вірила, що то я, бачила все ніби збоку, я продиралася крізь його одяг, я розкидала його навсібіч, він виявився худим і сильним, з дуже чутливою шкірою й дивовижними руками, він напружився вмить, але виявився терплячим і стриманим, він повів дуже винахідливу гру, і я вперше довідалася, що таке буває, але головне було те, що головне попереду, і він майстерно відсував цю мить, і це було найбільше щастя, що все попереду, й він настільки тонко це розуміє, його треновані довгі ноги вміли не менше, ніж руки, його живіт був ледь вологий і пахкий, я звільнила його волосся, й воно розсипалося по плечах, я мандрувала його тілом, пам'ятаючи, що потрібно бути терплячою і що головне ще має статися, а мені вже зараз невимовно розкішно, і він почув мій голос, я зовсім не хотіла цього, але голос уже не міг залишатися в мені, і тоді я почула його голос, ми ніби кликали одне одного звідкись із неба, де ми ще побуваємо, він розумів кожен мій натяк, виправляв будь-яку нерішучість, мене ще ніхто так не розумів, я здригалася, як гора, текла, мов ріка, моє тіло зробилося хвилею, я просила, щоб він увійшов і починав, але він продовжував свою попередню гру, я йшла за ним, бо зрозуміла, що раз він так хоче, значить, так повинно бути, він усе знає краще за мене, і справді, він довів мене до повного забуття, я не знала, де в мене що, я була вся, моє тіло зробилося неподільним, далі так не могло тривати, я схопила його обидвома руками, я сама ввела його, і тільки тоді він поступився і став виконувати моє благання, бо я вже ладна була думати, що він знущається, але все одно вірила, що ні, і тепер це вже була майже вершина, я боялася не встигнути до вершини, а він перестав собою володіти, от коли я його підкорила, він забув правила своєї гри, він уже не належав собі, а тільки мені, і тепер я намагалася стримати, ще трохи стримати, ще трохи стримати, я вже не чула власного голосу, але я почула грюкіт у двері, це була катастрофа, я впала, так і не дійшовши до вершини, я падала так довго, скільки тривав грюкіт і голос Мартофляка, але він усе-таки дійшов, і я була рада, що так сталося, що принаймні він один з нас двох побував там, на вершині, я дала йому це щастя, він дійшов, він вдячно терся об мене, як найвірніший пес, а я лиш повторювала «що будемо робити, що будемо робити»…

— О, друже, привіт, що ти робиш у моєму номері? — з усмішкою поцікавився Мартофляк, коли Хомський відчинив йому двері.

— Розумієш, — відповів Хомський, впускаючи його досередини, — Марта дуже хвилювалася, куди ти подівся. Я мусив її заспокоїти.

— А-а, — кивнув Мартофляк, розглядаючись по кімнаті.— Це святе діло. Непогано живем. А я подумав спершу, що тебе поселили до нас третім.

— Всяке буває в цих готелях, — знизав плечима Хомський.

Мартофляк сів у фотель.

— До речі, а де вона сама? — запитав нарешті.

— Хто? — перепитав Хома.

— Марта.

— Вона купається. Вирішила прийняти ванну. Мартофляк підвівся, підійшов до дверей лазнички.

— Мартусю, кохана, я вже тут! — повідомив він. — Ти чуєш? З лазнички почувся енергійний плюскіт води. Марта справді купалася.

Мартофляк повернувся до кімнати.

— Маєш закурити? — спитав.

— На жаль, уже скінчилися.

— Завжди так буває,— зітхнув Мартофляк і добув з кишені ще одного бичка. — Покуримо вдвох. Тобі лишити?

Хома кивнув.

— Грабар би того не курив, — сказав Мартофляк, затягнувшись і відкашлявшись. — Котра година? — І сам собі відповів: — Пів на шосту. Гарно.

— У тебе трохи спішить, — сказав Хома.

— Можливо.

Вони помовчали. Мартофляк передав Хомі свого бичка і зненацька запитав:

— Слухай, а чого ти не сховався, скажімо, під ліжко?

— Дурне тобі в голові, старий, — засміявся Хомський.

— Ні, ти собі тільки уяви — ховаєшся під ліжко чи, наприклад, у шафу. Ми з Мартою лягаємо трохи поспати, а ти потихеньку виходиш. Класний водевіль, ні?

— Ти даремно так думаєш, — безтурботно заспівав Хомський. — Шампана хочеш?

— Наливай, — кивнув Мартофляк.

На цей раз пляшку було відкрито досить легко і майже безгучно. Хома налив по півсклянки.

— Слухай, — запитав Мартофляк, зробивши кілька ковтків, — там завтра, тобто вже нині, бо завтра — це тільки інша назва сьогодні,— там сьогодні в програмі свята немає якого-небудь походу рогоносців? Ти не пам'ятаєш?

— Ні,— збентежено відповів Хомський. — А що?

— Ну, я міг би взяти в ньому участь, — пояснив Мартофляк і поставив склянку на столик.

Хома також поставив склянку і тут-таки отримав потужний удар знизу в щелепу. Все було так несподівано, що він не втримався і впав навзнак.

«Зараз повбивають один другого», — подумала причина бійки Марта, прислухаючись із лазнички. Вона схопила рушник і почала чимшвидше витиратися, аби не допустити такого фіналу.

З губи в Хомського йшла кров.

— Вибач, старий, — сказав Мартофляк. — Я не хотів так сильно.

Він подав руку, і Хома підвівся, струшуючи головою, як боксер у нокдауні.

— Що тут таке? — зайшла до кімнати Марта, в тому самому халаті, пахнучи водою й милом.

Мартофляк чемно поцілував їй руку.

— Вип'єш шампана? — запитав він.

Вони сіли навколо столика, і Мартофляк налив третю склянку.

— Випий, — подав її Марті.— Після ванни корисно.

— Ви що, билися? — спитала Марта.

— Так, — жваво відповів Мартофляк. — І знаєш, що цікаво? Хома дуже сильний фізично. Ну, та ти про це знаєш. Він дуже сильний, але він нічого не зробив мені. Я побив його.

— Я просто не зміг би тебе вдарити, — сказав Хомський, тамуючи носовичком кров на губі.

— Овва! — всміхнувся Мартофляк. — Ти — добрий товариш. Вірний. Я хочу випити за тебе. Марто, вип'ємо за Хому. Щоб він швидше женився, най би його нагла кров залляла!

Вони торкнулися склянками, і Мартофляк підморгнув їй.

— Де ти був, чоловіче? — спитала Марта, трохи надпивши.

— В однієї молодиці. Тільки дотепер не знаю, чи виграв її, чи ні. Дивна історія, правда?

— Це дуже ризиковано, Мартофляче, — сказала Марта.

— Що саме? — спитав Мартофляк. — Те, що я тобі розповів про це?

— Те, що ти нічого не пам'ятаєш. А якщо вона була венерична?

— Все може бути, — зітхнув Мартофляк. — Я пожартував, звичайно.

— Я так і думала.

— Ну от і файно. Гей, Хома, чого ти сидиш такий сумний та невеселий? Кров уже не тече. Скажи що-небудь, — Мартофляк з очікуванням і надією подивився на Хомського.

Той відняв від рота носовичок з маленькою червоною плямою.

— Я тобі заздрю, старий, — сказав.

— Це гарно, але чому, холера ясна?

— Ти щасливий чоловік.

— А-а, — розуміюче протягнув Мартофляк. — Тоді інша справа. Хочете анекдот? Чоловік повертається з відрядження і, само собою, застає жінку на гарячому. — Сказавши це, замовк.

— Все? — спитала Марта.

— Ні, не все, але я згадав, що ви його знаєте. А може, знаєте якийсь подібний. Вони всі однакові, всі про одне й те саме. Може б, ми трохи поспали? — позіхнув.

— Нема сенсу, — знизав плечима Хомський. — Легше пересидіти ці пару годин. А потім підемо на ярмарок. Чи ще кудись.

— Дійсно. Вже нема сенсу, — погодився Мартофляк і ліг на підлогу. — Я тільки трохи полежу. З відкритими очима.

Тиша придавила їх, мов камінь. Ніхто не зронив більше ані слова. Мартофляк лежав на підлозі горілиць і справді з відкритими очима. Хома примостився у фотелі, гріючи в руці склянку з недопитим шампанським. Марта сіла на ліжку і втупилася поглядом кудись за вікно. Там уже сіріло, розвиднювалося, озивалися якісь перші ранкові птахи з невідомих країн. Чути було кожен найменший звук, народжений у сплячому переважно готелі: чиїсь кроки, приглушувані коридорною доріжкою, повертання ключа у дверях навпроти, дзюрчання води в номері за стіною. Світ ловив їх і піймав. Усі вони попалися, мов у сильце, в цю готельну тишу.

Але довго це не потривало. Зненацька всі почули якесь шамотіння перед дверима, на цей раз незачиненими, — і до номера увірвалося двоє монстрів. Один у стрілецькому однострої, з оселедцем на поголеній голові, інший — у чорному фрачному вбранні, з метеликом, але обидва дуже пожмакані, бліді й галасливі.

— Ага, всі масони на місці! — закричав Гриць, вітаючи таким чином присутніх.

— Слухай, Хома, — замахав руками Немирич, — я бачився з твоїми персонажами! Там була ціла купа мерзотників. Я ледве втік від них!

— Сідайте, хлопці,— рівним голосом відізвався з підлоги Мартофляк. — Або принесіть ще дві склянки зі свого номера. Або дайте щось закурити. Або сядьте і помовчіть разом з нами. Або йдіть звідси до сраки.

Гриць твердо зупинився на одному із запропонованих варіантів і невдовзі повернувся з двома склянками. Хомський розлив усе до решти.

— Кожен з нас по-своєму непогано провів минулу ніч, — звернувся до присутніх Мартофляк, підвівшись із наповненою склянкою. — Але хай вона належить кожному зокрема. Кожному — його ніч. Я хочу випити за це, друзяки. До речі, тільки ви можете порятувати нас сигаретами.

— Дохлий вассер, — сказав на це Гриць.

— Мертвий півень, — солідаризувався з ним Немирич.

— Ну, якщо в нас уже не лишилося сигарет, то треба вмирати, — зітхнув Мартофляк, але затнувся, згадавши про Немирича.

— Ганьба нам, — погодився Гриць.

Вони випили і знову замовкли. Здавалося, цей номер заклятий мовчанкою. Навіть, якщо б сюди увірвалося ще зо два десятки поетів, усе одно довелося б мовчати і згасло дивитися кожному у свій кут, кожному у свою ніч. Вона стояла за плечима в кожного, глибока і чорна.

— Ходімо розбудимо Мацапуру, — нарешті спромігся на мову Хомський.

— А в якому він номері? — запитала Марта.

— Уявляєте, ми ще досі не бачилися з Мацапурою, — продовжував Хомський. — Він влаштував увесь цей бардак, а сам десь ховається…

— Він вигадав це дурнувате свято, а сам заліз під ковдру, з головою під ковдру, і пухне, — додав Немирич.

— Він заробляє на цьому гроші, а ми їдемо, як дешеві хлопчики, купуємось на це, — обурився Гриць.

— Він на всьому заробляє гроші…

— Він талановитий хлопець, але велике гівно…

— Він повівся так, як завжди…

— Він ставить над нами свої досліди…

— Він ніколи мені не подобався…

— Він досить примітивний, але йому багато дано від природи…

— Він погано скінчить…

— Його повісять за «ядение человеческаго мяса»…

— Ходімо його розбудимо, — підсумував Хомський.

— Я потелефоную до нього в номер, — повідомив Гриць, витягнувши з кишені записничок. — Він живе у…

Гриць набрав якийсь номер, але за хвилину поклав слухавку.

— Не відповідає? — здогадався Мартофляк.

— Ти правильно все розумієш, — відповів Гриць.

— Мабуть, його немає у себе, — пішов ще далі Немирич.

— Або йому ліньки вставати до телефону, — припустив Хомський.

— Або він саме лежить з дівчиною, — додумався Мартофляк.

— Або з перерізаною горлянкою, — прояснів Гриць.

— Або сидить у клозеті…

— Або висить на люстрі…

— Або заклав вуха ватою…

— Або накрив телефон подушкою…

— Чуєте? — спитала Марта, яка вже певний час прислухалася до звуків за вікном.

І тоді вони почули, справді почули десь там, у вуличках Чортополя, внизу, під ними, автоматні черги, поодинокі постріли, якусь біганину, рев моторів, нерозбірливі вигуки. Вони кинулись до вікна і побачили під готелем кілька вантажівок, з яких вистрибували військові при повному спорядженні, в шоломах, з автоматами й протигазами, у плямистих мундирах. Вони швидко і чітко вишиковувалися невеликими групами й розбігалися по прилеглих вулицях. Офіцери подавали різкі, уривчасті команди.

— Любо глянути, — сказав Мартофляк.

Двері номера відчинилися так, наче по них вдарили ногою. До кімнати зайшов ще зовсім юний лейтенант з невблаганним виразом на обличчі. За його спиною стояв двометровий десантник зі складаним автоматом у руках.

— Всем выходить, строиться на улице, — коротко сказав лейтенант.

— Це загалом гарна ідея, друже, — погодився з ним Мартофляк, — але за яким таким хріном ми туди підемо…

— Молчать! — урвав його лейтенант. — Приказ коменданта гарнизона. Всем строиться на улице!

— Пішов ти зі своїм комедіантом, — позіхнув Хомський.

— В противном случае я имею право применить спецсредства, — викарбував лейтенант.

— Почекайте, поясніть, що сталося, ми ж не можемо просто так взяти й піти, — змінив тон Мартофляк.

— Всем строиться на улице, — з нотками втоми у голосі повторив лейтенант. — Будет передано важное правительственное сообщение.

— А як відносно Загальної декларації прав людини? — єхидно поцікавився Немирич.

— Хватит! — вибухнув лейтенант. — Немедленно выйти и строиться! Хватит! Кончилось ваше время!

На вулиці їх вишикували просто перед готелем, у колону по двоє. За якісь десять-п'ятнадцять хвилин десантники повністю очистили готель від гостей свята — заспаних, напіводягнених, у мальовничому карнавальному шматті — й погнали всіх у напрямку до площі Ринок.

— Не растягиваться, не растягиваться, бстрее! — командували з боків сержанти й автоматами підштовхували надміру вайлуватих. Вони майже бігли — Ангели, Сарацини й Козаки і всі інші, вони не розуміли, що сталося, але їх підганяли автоматами, їх вихопили з нагрітих ранкових ліжок і тепер кудись гнали, може, щоб прочитати лекцію з цивільної оборони, може, щоб розстріляти. Ніхто нічого не знав.

— Напевно, воєнний стан, — задихаючись шепнув Мартофляк. Марта йшла поруч із ним, така нажахана, в цьому халаті на голе тіло.

— Мені страшно, — сказала вона. — Що з нашими дітьми?

— Не варто наперед розпачати, ми ж нічого не знаємо, — спробував заспокоїти її Мартофляк.

— Я не хотіла сюди їхати, навіщо я їхала, — не вгавала Марта.

— Принаймні маємо шанс померти в один день, — сказав Мартофляк.

— Зьома, дембель давай! — крикнув Немирич до одного з солдатів.

Але у відповідь дістав добрячого стусана в спину. Гриць хотів було відповісти йому тим же, щоб знав, шмаркач, як руками махати, але Немирич з усієї сили обійняв його і притис до себе.

— Не чіпай гівно, Грицю, — сказав він. — Вони синки, служби не бачили, паскуди, салабони, парашники!..

Тільки Хомський був цілком незворушний, слухняно крокував у парі з якимось молодим католицьким священиком.

На вулицях уже давно розвиднілося, і всі могли бачити, як багато солдатів шниряє містом. Усі бічні вулиці були перегороджені вантажівками й бетеерами. Гриць скреготів зубами і стискав кулаки.

— Лажа, знову лажа, — повторював він.

Вони захопили все на світі: телеграф, пошту, мости, банки і готелі, вони захопили Кремль і Ермітаж, а також усі інші стратегічні споруди, вони мають танки й снаряди, операція була проведена блискавично, з допомогою хімічної зброї та колючого дроту, вони відібрали ключі від усіх в'язниць і психічних лікарень, вони накрили нас, як голих у лазні, за дві-три години вся влада перейшла до них, тепер вони зможуть остаточно навести порядок і оголосити вимріяну війну решті земної кулі, вони накажуть нам лягти долілиць на бруківку, а потім будуть командувати «встать-лечь», і ми вставатимемо, а потім знову лягатимемо за командою, адже вони захопили Київ і Львів, і навіть Запоріжжя вони захопили, і все за якісь дві-три години, хтось дуже ретельно все продумав, хтось отримає Золоту Зірку, адже тепер вони всюди, і навіть у Музеї українського мистецтва розташували гауптвахту, а в кафедральному соборі — караульне приміщення, і ми нічого не вдіємо, Марто, моя маленька, я зможу тільки пропустити твої кулі крізь себе, от і все, а хлопці вже хай собі викручуються як знають, зрештою, бути розстріляним — не найгірша смерть для поета, ах, які непоправні втрати вкотре понесе рідна література, розстріляне відродження, от як про нас напишуть нащадки, якщо колись у нас будуть якісь нащадки, якщо вони допустять до цього, щоб у нас були нащадки, а вони не допустять, бо вже мають великий досвід, як очищати нас від нащадків, це головна справа, головна мета, як по-дурному все вийшло, я не хотів тебе кривдити, Марто, я вже не встигну розповісти тобі про все, і про Хому, який тебе кохає, і про Гриця, народженого в Караганді, і про Юрка, якому відбирають останній його рік, чи, щонайбільше, два, але я пишаюся, що зараз, отут, я разом з цими хлопцями, що нас кинуть до однієї величезної ями, разом з цими Жидами, Повіями й Циганами, я пишаюся, що був знайомий з цими хлопцями, це чудові поети і найперше тому підтвердження — те, як вони помруть, але по-іншому й не буває, та й навіщо жити, коли навіть у нашій улюбленій кав'ярні вони розташували вузол зв'язку, а на сьомому небі — ракетний полігон, навіщо жити, коли вони читатимуть наші душі своїми радарами і викликатимуть нас на шосту ранку мити їхні забльовані сортири; куди мудріше буде не дожити до цього, а тому слід спровокувати когось із них, скажімо, харкнути йому в пику, і він не втримається, пустить автоматну чергу, бо він пам'ятає про честь військового, вище за яку в цьому світі лише наказ командувача, і я зробив би такий фокус уже зараз, негайно, але спершу мені треба пропустити крізь себе твої кулі, я ж не можу доручити це Хомському, хоч він і кохає тебе, але твоя рука в моїй, ми давно вже не трималися за руки, востаннє років сім тому, коли ти носила Оксанку і малювала мої портрети губною помадою на всіх дзеркалах нашого дому…

На Ринку вас вишикували шерегами, спинами до сонця над ратушею. Вас було дуже багато — сотні таких самих, як ви, що приїхали веселитися на Свято Воскресаючого Духу. Ви мовчали й дивилися на офіцера, що походжав перед вами, поглядав на годинника і щось видивлявся з боку колишньої вулиці Сакраменток. Прапор з ратуші було знято.

Ти, Мартофляче, тримався жінчиної руки, як останнього в цьому світі притулку, ти, Юрку, облизував пересохлі губи й щось потихеньку насвистував, ти, Грицю, згадував останнього вірша, якого ще не встиг записати, а ти, Хомський, щось малював носаком черевика на старій бруківці, але нічого не виходило, твій черевик не залишав слідів.

Але рівно о сьомій ранку з боку колишньої вулиці Сакраменток виїхав елегантний беердеем. Він зупинився метрів за сто від вас. Вітер грався напнутими на площі наметами, носив по ній купи святкового сміття, мотки серпантину, жовті газети, повітряні кулі, шматки прапорів і корогов.

— Внимание! — гучно видихнув офіцер.

Над беердеемом з'явився хтось у плямистому комбінезоні з потужним мегафоном на грудях. І ви почули його металевий, спотворений мегафоном голос:

— Дорогі друзі! Панове товариство! Братове і сестри! Я радий вас вітати на початку другого дня нашого божевільного дійства. Я — це головний режисер-постановник свята Павло Мацапура. Гадаю, всім вам сподобався цей досить гострий і непередбачуваний жарт, цей гепенінґ, учасниками якого ви ненароком стали. Сподіваюся, ніхто з вас не почувається ображеним чи потерпілим. Зрештою, в програмі було обіцяно сюрпризи. За дві години запрошую всіх на святковий ярмарок. На цьому можете розходитись і продовжувати забави. В масових сценах були задіяні актори молодіжного та експериментального театрів. Подякуймо ж їм за досконалу гру нашими гарячими оплесками!

І всі ви, що стояли спинами до сонця, шалено заплескали в долоні, ви плескали й плескали й не могли зупинитися, аж поки не заболіли руки, але ви все плескали, а офіцер і солдати розкланювалися. Мацапура зістрибнув з машини і, теж розкланюючись під оплески й вигуки «браво», попрямував у ваш бік. Він був просто геніальний, він сяяв, сяяли його окуляри, зуби, сяяли його чоботи. Він упізнав вас ще здалеку, помахав рукою й підтюпцем побіг до вас.

— Ну, як? — запитав, обіймаючи вас і цілуючи всіх, особливо Марту.

— Кльово, — сказав Хома.

— Ви навіть не уявляєте, скільки це все коштувало: автомати, машини, десятки ящиків холостих патронів, скільки я набігався, щоб усе пробити, спонсори помагали, але все довелося вибивати самому, ну, на щастя, все вийшло бездоганно, а ви молодці, що приїхали, тут ще таке буде…

— Тобі пасує,— перебив його Мартофляк.

— Що, десантна форма? — уточнив Мацапура.

— І взагалі, ти гарний хлопець, — сказав Гриць.

— До речі, позич три сотні,— сказав Хома.

— І дай закурити, — зажадав Немирич. Мартофляк відпустив жінчину руку.

— Ми сьогодні ще вип'ємо? — запитав він.

— Так, але не забувайте, що о восьмій ваш вечір поезії.— Мацапура зняв окуляри і протер їх хустинкою. — Так що доведеться читати вірші, хлоп'ята…

Вересень — жовтень 1990