Репетитор

Уривок, якого могло не бути

Він був лікарем і розумів, що з такими ранами не живуть.

Він був лікарем і не розумів, чому він з такими ранами ще живе.

Один ніж стирчав просто у центрі його грудей — лезом до підборіддя. Можна було добре роздивитися білу пластмасову колодочку і ту частину леза, що не ввійшла у нього. Сантиметрів зо три. Воно, лезо, радісно виблискувало в світлі бра і дивно так обривалося на вході в тіло.

У його тіло.

Другого ножа було втоплено в живіт по самісіньку рукоять, строго посередині. Ще з більшою люттю.

Щоб напевно. Як не один, то другий, а обов’язково має вбити.

Він був лікарем і добре пам’ятав, що за грудниною міститься серце, отже, кінчик ножа мусив прошити перикард і застрягти десь у ділянці лівого шлуночка.

Пам’ятав, та не вірив собі. Бо то було його серце.

Ніж у черевній порожнині чогось надто безнадійного не обіцяв: мабуть, понівечив кілька кишок і, найвірогідніше, нічого життєво важливого не зачепив. Але знати напевне він не міг. І вже не дізнається. Він навіть до перитоніту не доживе.

Морок блукав кімнатою, конав у світлі бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках. Цей морок брав початок десь у ньому.

Він був лікарем і розумів, що будь-який рух, будь-який натяк на нього прискорить агонію. Навіть крику не міг собі дозволити.

Та свідомість бунтувала, благала вирвати з тіла смертоносні жала, скрутитися клубком, припинити існування раз і назавжди. Але щоб не так, щоб не розпадатися живцем на пекельні фотони, щоб не згоряти в іоносфері надлюдської муки. Щоб не бачити встромлених у власне тіло ножів. З’їжджала з глузду його свідомість і мала рацію.

Він був лікарем і вмів завдавати фізичного болю, але зараз вперше за ціле життя сам його зазнав. Зазнав справжнього болю.

Але ЗА ЩО?

Він розплющив очі тієї самої миті, коли вбивця підняв затиснуті в руках ножі. Їхні очі зустрілися.

Прийде час і на вбивцю.

Лише до нього той час чомусь ніяк не квапився, конаючи в світлі бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках.

Час смерти.

Місяць перший

Тротуар лягав під ноги строго горизонтально. Перевалило за полудень — і куці тіні чіплялися до речей, наче реп’яхи до відомого всім кожуха.

Андрій йшов собі безбач, знічев’я рахуючи каналізаційні люки. За дві години нарахував їх аж двадцять дев’ять.

А що він іще мав рахувати? В кишені сиротіла зім’ята гривня. Андрій з жалем провів поглядом чергову маршрутку.

Не те, щоб не любив ходити пішки, він не любив, коли йому не залишали вибору.

Хотілося випасти з потяга. А ліпше — з літака, або ще ліпше — з орбітальної станції «Мир», щоб жодна добра душа не змогла потім відкачати.

Спекотливий липень немов підсмажував його і без того пекучі як пісок невеселі розмисли. Земля перетворилася на велетенську пательню. Майже вчувалося, як шкварчать під рекламними парасольками вітаміни в обнімку з нітратами, як спливає жиром під целофановими скафандриками морозиво. Небо вигоріло до кольору запраного простирадла.

Чіткі тіні. Різкі контрасти. Боротьба мороку зі світлом. Місяць липень. Як ніхто, вміє завдавати жару. Майже не дає собі ради з мухами. Зовсім не дає ради з прозорими блузочками й коротенькими спідничками.

«Щоб я так жив»! — зазвичай проказував його друг Славко, вивертаючи шию на продуктовому базарі. Про спіднички і блузочки він висловлювався тверезіше: «Треба випити».

Сьогодні пити не було за що. Роботи не мав зо два місяці, а вступні іспити провалив. Знав, що так станеться, ще коли подавав документи. Та все одно подавав. Назло ситому і лінивому липню. Назло кинутим у спину реплікам: «Чули-сти? Зовсім здурів: йде на юридичний без копійки! — Та чула-м. Краще б у каналізаційний люк з головою».

Ось він і підбирав собі пристойного люка. Ґиґнути ніколи не пізно.

Правда, був ще один вихід, класний, — піти на платне відділення. Тітонька з приймальної комісії саме це йому й запропонувала. Ввічливо і безнадійно. Він подякував, забрав документи і віддав Славкові. Щоб сховав, а ліпше — спалив.

Бо той вихід був чимось схожий на Буратино: підстрибував перед ним на одній нозі, приклавши обидві руки «дудкою» до носа.

Андрій машинально дістав із кишені гривню.

Щоб я так жив!..

Повз нього кавалерійським кроком прочеканила якась жінка, тримаючи за руку дитину. Дитина тримала йогурт і лизькала просто зі склянки. Мов кицька.

Андрій зупинився. І липень зник.

…Йому чотири рочки. Мами десь немає. Довго. Надто довго. Він хоче їсти. Кухня. Височезний, до неба, стіл. Табуретки. Повно табуреток. Він протискається поміж ніжок і, нарешті, знаходить. Мисочку. На денці — залишки молока. Він крадькома озирається і починає хлебтати. Треба встигнути, поки не прийшла кицька. Бо вона буде сичати і висувати кігті. Адже він — злодій. Краде в неї молоко.

…Липень увімкнувся. Рука потяглася, щоб затулитися від яскравого світла.

Не те, щоб він не любив котів.

Він не любив прокисаючого молока.

Немає нічого бридкішого за прокисаюче молоко на денці котячої мисочки…

Славко, побачивши його обличчя, коли той вийшов з приймальної комісії, підняв вказівного пальця:

— «Той, хто не бажає бути обдуреним, байдужий до того, яка правда, аби лиш вона була правдою. Сила в байдужості». Кінець цитати.

— А якщо кирилицею?

— Треба випити.

Пити, знову ж таки, не було за що. Не було ні грошей, ні людських тостів…

— Я ж казала, що треба було купити сирок! — накинулася кавалерійська мама на хлопчиська, по вуха замурзаного у йогурт.

«Тато нас уб’є», — майнуло в голові.

— Тепер тато нас уб’є! — докінчила вона, тягнучи дитину за собою.

Інколи Андрій знав, що скажуть наступної миті люди. Це виходило само собою. Маминих слів він ніколи не вмів передрікти, і вони часто заганяли його у глухий кут. Може, тому, що мама частіше мовчала. А коли починала говорити, всередині все затерпало.

«Я розкажу тобі казку, яка не буде казкою. Але так мені легше розповідати. Хочу, щоб ти знав, хто у всьому винен. Отож, жили-були бабуся й онучка…»

День спогадів. День підсумків. День народження. Який він ніколи не справляв і не справлятиме. Забагато спогадів, а підсумовувати нема чого.

Хоча… є одне бажання. Нагальне. Щоб пішов дощ. Не такий, що нудно цяпає згори, що остогид навіть собі самому. А такий, що падає раптовою білою зливою, захоплюючи перехожих зненацька і не залишаючи жодної сухої нитки на їхньому тілі. Щоб ніхто не встиг отямитись і заховатися. Маленька помста великому місту.

Та Андрій змалку завчив, що бажання переважно не здійснюються, а маленьких помст не буває: або ти помщаєшся, або ні.

Він простував безбач і не спостеріг, що ззаду шкандибала на милицях його Доля, суха й обшарпана, замотана в прибите пилюкою дрантя. Вісімнадцять літ Вона шкандибала за ним, а він її не помічав. Сьогодні Вона підійшла майже впритул, та він усе одно її не завважив. Тільки машинально тицьнув їй у руку зім’яту гривню. І ступив на проїжджу частину.

Серце враз заклякло в гіркому прочуванні, передчутті, та було вже пізно. Запізно вибирати іншу дорогу, запізно народжуватися в іншому місті, запізно переінакшувати світ.

Глухо вдарило. І липень зник.

— Все добре, панове, я лікар… Відступіть…

— Він сам кинувся під колеса, біг’ме…

— Який молоденький… Щкода, як помре…

— Ніхто не помре! Я ж сказав: я — лікар! Антоне, принесіть води, і — ради Бога — розступіться!

— Чесне слово, Ігоре Васильовичу, я не винен. Він сам прямо перед носом вискочив…

— Робіть, що кажу…

— Ой, дивіться, — рухається…

Андрій наважився трішечки розплющити одне око. А не треба було. Сонце розпеченою голкою встромилось у мізки. Він заплющився і застогнав.

— Не бійтесь, я лікар. Ні, не рухайтесь. Ви розумієте, що я кажу? Якщо розумієте, легенько порухайте руками й ногами… Так, добре. Ніде не болить?

Планета крутилася перед ним, мов дівчинка-пустунка перед люстром. Боліло всюди.

— Спробуємо по-іншому: я буду натискати, а ви скажете, коли заболить. Ні, не намагайтесь підвестися, у вас висока ймовірність струсу мозку і… Антоне, поможіть мені затягти його до машини, бо він зараз встане й піде, не спитавшись. Акуратніше!

Пустунка закружляла швидше. Встати й піти, не спитавшись, йому заважало виховання. Дворянське. Те, що від слова «двір».

— Киш, тварюко…

— Заговорив, Ігоре Васильовичу, але… про що це він?

— Швидше, Антоне, можливе порушення свідомости, а це вже гірше… Обережно, вважайте на голову й не повертайте шию, та-ак… А можливо, навіть шок. Хлопче, скажи мені, тобі ніде не болить?! Тобі не зимно? Ану, плесніть трохи в лице, Антоне… Панове, відійдіть, не заважайте, це вам не безплатна акція перед Оперним…

Лице обдало холодом. Пустунці на все це було начхати. Вона кружляла й кружляла посеред липня, здіймаючи хурделицю в його думках і прочуваннях. Намагаючись скинути його з сидіння назад, на проїжджу частину.

— Славко… набий її…

— Що-що?

— У нього галюцинації, Антоне. Сідайте за кермо і газуйте, потихеньку, але завзято. Є підозра на внутрішню кровотечу, але я не хочу, щоб його розтрясло по дорозі… Подивимось… Пульс сто тридцять слабенького наповнення, блідість, піт на чолі, тиск… тиск дещо занизький. Треба ввести кордіамін, хоча, можливо, що всі ці ознаки — від спеки. Що там із серцем?..

Андрій пробурмотів з заплющеними очима:

— Ви завжди збиваєте людей, а… а потім все звалюєте на спеку? І перестаньте мене мацати…

— Ти дивись, очуняв! Вас тато з мамою не вчили, де і як треба переходити вулицю?

— Я ріс неслухняним.

— Воно і видно. Гм… у серці — шуми. Потрібна кардіограма, а ще краще — Ехо… До мене на роботу, Антоне.

— Я туди і їду.

— Куди туди? Я туди не хочу! Зупиніть, Антоне!

— Не дригайтесь, потерпілий! В лікарні вас поспостерігають, так що…

— Я не кролик, щоб мене спостерігати!

— Ану, ляжте!

— Я живим не дамся…

Площина, на якій танцювала планета, завалилась набік.

— Ну ось, маєте! Ви хочете ще раз гепнутись головою?! Особисто я не хочу через вас до в’язниці, якщо ви вріжете дуба в мене на руках.

— Лікарі всі такі милосердні?

— Холєра ясна! Від вас можна інфаркт вхопити.

— А від вас — струс мозку.

Андрій враз поринув у якусь млосну глибінь.

— …Не гальмуйте так різко, Антоне.

— Ця стара на милицях рухається, як електричка до мого села.

— Вона на милицях і зовсім не стара, скоріше навпаки.

— Бачили? Ще й хихоче собі під ніс…

— М-м-м… Мені треба вийти.

— Спокійно!

Його швидко повернули набік і притримали голову, поки він блював.

— Вибачте, я вам машину забруднив.

— Нічого, Антон прибере.

— Вибачте, Антоне.

— Це я сам винен. Різко загальмував.

— Слухайте, ви, двоє, мені теж треба за щось вибачатись чи ви це за мене зробите?

До голови слідом за пустункою пропхався якийсь амбал з чималенькою кувалдою й став методично гатити нею у череп. «Бруківка», — здогадався Андрій, роблячи чергову спробу розплющити очі.

— Обов’язково.

— Що обов’язково, потерпілий?

— Вибачатись.

— Отакої. Може, ви також знаєте, за що?

— Чому у вашій машині не затемнені вікна?

— Я виправлюсь, обіцяю.

— Ви ж лікар, так?

— Навіть диплома маю, але розумію, що це слабеньке виправдання.

— Я ніби вдарився головою, так? Чому ж мене вивертає зсередини, наче я проковтнув крокодильчика?

— Нервус вагус.[1]

— A-а… Я так і знав. Та зараза мені давно жити не дає. А вас я просто перевіряв, ви ж мені диплома не показуєте, хто вас знає… Чого ви смієтеся?

Бруківка скінчилась, та амбал і далі товкся в його голові, як дев’ять негренят. Ні, як двадцять дев’ять. Про крокодильчика Андрій намагався не згадувати, та відчувалося, що той лише чекає нагоди, щоб видряпатися назовні.

— Ох, давно мене не смішили пацієнти!

— Їм, певно, не до сміху, вашим пацієнтам.

— А вам, юначе, певно, білий світ зараз не милий. Дивуюся, звідки ви ще сили берете язиком молоти?

— Він направду білий, той світ?

На чоло лягла прохолодна рука.

— Потерпіть ще трохи. Я везу вас до себе додому, якщо ви такий запеклий противник лікарень. І ніяких заперечень. Спіть.

— А колискова?

— Ну, я не прихильник шокової терапії.

— По вас не… ска-же…ш…

…Йому дев'ять років. Він розуміє: щось трапилося. Мама дивиться в одну точку. Безмовно. Непорушно.

Ще вчора вона радісна прибігла з роботи і з порогу вигукнула: «Яку я придбала книжку, якби ти тільки знав! Півжиття її шукала». І тільки на кухні похопилася, що хлібниця порожня. «Я зараз. Чекай!» — чмокнула його в щоку й радісно вибігла до хлібного. Вчора він був ладен сміятися разом з нею, хоча не розумів, що смішного може бути в такій товстій книженції без малюнків.

Те, чого він не розумів сьогодні, було значно вагоміше й небезпечніше.

«Мене вигнали з роботи. Вони називають це скороченням штатів. Бібліотеки закривають, наша професія вимирає… У нас нікого немає на цілім світі. Я не уявляю, за що ми будемо жити…» Вона повертає до нього змучений погляд.

Віднині такий погляд стане для неї нормою.

Для нього нормою стане порожня хлібниця…

Андрій розплющив очі. Зі стелі на нього хитро позирав короткошерстий песик. Зі стелі. Ага.

«Добанячились», — сказав би на це Славко, відкорковуючи нову пляшку. У нього завжди зберігались одна-дві акурат для таких випадків.

Та замість Славка був песик. І в цьому крилася якась підступна загадка.

Важкі повіки опустилися. Метод найменшого спротиву. Часом допомагає.

Ні, песик лишився на старому місці, та тепер було видно, що це — звичайний плакат. Хоч і на стелі.

Де він і чому він невідомо де? Пам'ять не мала щодо цього зеленого поняття. Треба буде…

Тротуар. Тротуар і йогурт. Тротуар, йогурт і…

Андрій сів. До чужої кімнати через прочинену кватирку зазирав морок. Кудись подівся цілий день. Пройшов манівцями. Дав себе зжерти морокові.

Андрій тріпнув головою. Інколи на нього находило. Залишки дитинства. Острах перед темними вікнами і зачиненими дверима.

— Що ви робите? — почув позаду знайомий голос і — отямився. Легко, без сполоху, бо голос й той не мав рвучких нот, звичайний голос здивованої людини.

Інколи на нього находило, але як це пояснити чужій людині, якщо навіть собі пояснити цього не вдавалося?

— Зачиняю вікно, — відказав Андрій, обертаючись. А що він мав ще відповісти?

Чоловік на порозі недовірливо похитав головою.

— «Зачиняю» — означає: «мені холодно, і я перекриваю доступ повітря знадвору». А ви чомусь зашторюєте вікно.

«Бо мені темно», — ледве не зірвалося з язика, але така заява звучала б надто дико. Коли темно, то вважається достатнім запалити більше світла.

Залізна логіка. А залізо має властивість іржавіти. Бо йому ніколи не бувало замало світла. Лише — забагато темряви.

Чоловік за дверима так і не дочекався відповіді. Постояв так ще трохи, потім увійшов і причинив за собою двері.

Був зовсім не схожий на лікаря. Кремезний, десь під сорок, підстрижений під «їжачка», з такими… ну, добрячими вусами і сережкою у лівому вусі. Одежинка його складалася з чорної майки і спортивних штанів. Гарна така одежинка, промовиста. Буквально кричала вам до вух: ні-ні, ви не подумайте, я не з базару, люди добрі, я з фірмового магазинчика!

Спогадалися байдужа атмосфера приймальної комісії і твердість асфальту під його крижами на дорозі. Між цими фактами заліг морок якоїсь пізнаваности.

— А як ви почуваєтеся? — порушив мовчанку лікар. Професію мав таку: цікавитись самопочуттям хворих. Але Андрій себе хворим не відчував. Дещо схибленим — так.

— Дуже добре. Амбал, певно, змучився і махає кувалдою не так хвацько.

— Амбал? — Його брови здивовано поповзли вгору, але вчасно зупинилися. — Я й забув, який оригінальний тип мислення в сучасної молоді. — Він приречено поглянув довкола. — Аж надто оригінальний.

Господар кімнати справді володів неповторним баченням сучасного інтер’єра. Усі стіни, стелю, шафу, двері, стелажі, комп’ютер і колонки обліплювали зображення песиків однієї породи. Вгадайте, якої? Саме так: бультер’єрської. Є така порода. Мила, добра і симпатична…

«Тут мешкає фанат, — виразно проступало крізь плакати й журнальні вирізки. — Руками бажано не чіпати. Якщо вам не все одно, скільки у вас пальців…»

— І багато «Педігрі-палу» вони споживають? — чемно поцікавився Андрій.

Не те, щоб йому дуже кортіло одержати довідку про собачу дієту. Йому вистачало б знати, що цих песиків тримають нагодованими так ситно, що вони навіть кігтем не можуть рухнути. А для певности — із гіпсом навколо щелеп.

Ні, він не боявся собак, зовсім ні. Просто деякі дресирувальники не викликали довіри.

— Вони? А, ви маєте на увазі… Ні, ми не тримаємо тварин. У дочки — алергія, цілком можливо — на шерсть, тому ніяких хом’ячків, собачок, котиків et cetera. Але мій син цього не хоче зрозуміти.

І лікар замислився. Видно, було над чим.

Андрію теж було над чим порозмислити.

…Йому дев’ять з гаком. Він, потайки від мами, пакує кішку з п’ятьма кошенятами до ранця і рушає за місто. Повернувшись, застає маму в стані тихої істерики. Вона до вечора ходить у нього по п’ятах і повторює, що він — вбивця. Він може пояснювати, що ще шістьох членів сім’ї їм ніяк не прогодувати, але мама і так це знає. На ранок вона довго просить вибачення, але йому від того не легшає.

Кошенята тихенько попискують, коли він зупиняється на березі озера — не озера, а якоїсь великої баюри — і виймає їх із ранця…

— В машині ви були значно говіркіші, — піймав його на березі тієї баюри знайомий голос. Андрій стрепенувся. Бо на нього втупилися цупкі й сторожкі очі.

«Треба бути обачнішим».

— Славко каже, що з підвищенням температури на один градус частота обертів мого язика зростає в десять разів. Зараз я вже вистиг.

— Ваш Славко — медик?

— Психолог. Вважає, що всі хвороби від неправильного психологічного настрою, і тільки рак легенів — від цигарки.

— І тому він не палить?

— Хто — Славко? Ви ж, лікарі, самі постійно торочите, що пасивне паління шкідливіше за активне, ось він і рятується, як може: дістане «Президента» — добре, а як «Приму» — теж не зле. Головне — це здоров’я, чи не так?

— Ну, ви даєте, пацани! — як каже мій син. А якщо серйозно, то вам треба лежати, а не стовбичити біля вікон. Я сам зашторю.

Але Андрій на його вудочку не попався.

— Та мені час іти. Для чого песиків зайвий раз нервувати?

— Нічого подібного. У понеділок я направлю вас на ЕХО-, Електро-, РЕО-ЕГЕ, і тільки після…

— На яке «ге» ви мене направите?

— Подивіться на нього: ледве на ногах тримається, а грубіянить. Лягайте і не перечте лікареві. Куди мені передзвонити, щоб за вас не хвилювались?

— В ООН, до миротворчих військ… Стався кричущий випадок зазіхання на мою незалежність… Моя незалежність протестує…

На півдорозі до млосної глибіні він почув чийсь шепіт, схоже, — лікаревого сина: «І як довго той бомж збирається займати мою буду?»

«Ось і фанат… фанат… фанат…», — шугонуло разом з ним у глибочінь.

…Йому близько десяти. На великій перерві сусідка по парті витягає бутерброда з шинкою, голландським сиром і помідором. Найбанальнішого бутерброда з погляду однокласників. Але раптом до їхньої парти підходить вчителька й каже: «Ляна, поділися з сусідом». І дивиться на Андрія стривоженим, жалісним поглядом.

Дівчинка знизує плечем і розділяє бутерброда навпіл. Ні, їй зовсім не шкода, але йому на мить здається, що він знову нахиляється до мисочки з прокисаючим молоком. Ця мить одразу змінює траєкторію його руки й думки: рука замість бутерброда бере олівця, а думка хапається за недавно прочитану фразу: «Ми, вегетаріанці, не пожираємо трупів».

Дівчинка зацікавиться, і, поки вона з'їсть свого бутерброда, він викладе перед нею всі основні тези вегетаріанства.

Коли йому ставало зле, він завжди багато говорив, але того дня він дає собі слово, що ніхто ніколи більше не помітить, як йому зле.

З того дня він починає виробляти нову манеру поведінки, яку діти охрестять стилем від Шелепінського.

Відтак він стає самітником.

Стиль від Шелепінського:

— роками одна й та ж сама сумка через плече, один записник на кілька предметів, футболка і джинси на всі пори року, лише в особливо сильний холод — куртка, але ніяких шапок, шаликів і рукавиць;

— ніяких обідів у школі, ніяких кафешок поза школою, ніяких виїздів на природу всім класом;

— не ходити в гості і не запрошувати до себе, не лізти в чужі справи і не дозволяти лазити в свої, не міняти стилю ні за яких обставин, не…

Усамітнення від Шелепінського.

…Світ тягнувся, мов жуйка. Лінії пливли, розтікалися, фарби розмивалися сьомоколір’ям веселки. Так буває, коли дивитися на світло через вії. Особливо, коли проспав ранок, і питання «вставати чи не вставати» відкладається до вечора. І ти почуваєшся мухою в меді: ніби й солодко, а за глухою стіною знемоги прочувається неволя.

Та в тебе нема сили прислухатися. Благодатна вселенська лінь напала на землю, і ти — її покірна жертва.

Андрій рвучко сів. Світ сплющився до розмірів прямокутної, з верху до низу обклеєної бультер’єрами кімнати. Завішане вікно скісно прошивали сліпучі мечі, від яких на сірому килимі робилися плями.

Від світла теж бувають плями. Якщо його не пускати всередину.

Тіло розквасилося так, ніби його не просто кинули на асфальт, а десять разів протягли катком. Темно-синя подушка благала ляпнутись об неї потилицею і вшкварити хропака ще секунд на триста. Диван-«малютка» нічого проти не мав.

Андрій звісив ноги на підлогу і необачно втрапив у м’які волохаті тапочки.

Зараза!

Тапочки. Символ. Домашнього затишку і сімейного благополуччя. Навіть якщо подерті й засмальцьовані — все одно символ. Як килимок біля каміна, як фальбаночки на фіранках. Тапочки.

Андрій пригладив пальцями волосся, поправив футболку і джинси і вийшов з кімнати. Босий.

І одразу вперся в поручні, які з трьох боків оточували провал у підлозі, а з четвертого у той провал опускалися сходи, дубові, лаковані, з золотавою доріжкою посередині. Він ще добре не продер очей, тому зійшов додолу, можна сказати, навпомацки, тихесенько, щоб не потривожити сон амбала з кувалдою. Але внизу…

«По-се-ре-ди-ні міста, — казав в таких випадках Славко і, меланхолійно киваючи на найближчий бар, додавав: — Треба випити».

Амбал відкинув уві сні кувалду разом з копитами. Очі самі продерлися.

Передпокій у цій хаті віддалено нагадував своїми габаритами шкільного вестибюля. Позаяк…

Квадрат. На темному глянцевому паркеті — ясно-золотавий килим з де-не-де світліючими контурами пірамід, а перед вхідними дверима й сходами — два окремі клапті того самого килима. Щоб ноги витирати, чи що?

Андрій акуратненько переступив через те малюсіньке чистюсіньке килимчатко і рушив периметром квадрата, доминаючи килим. Чого доброго — наслідити!

Стіни. Білі, як альбіноси, і порожні, як його шлунок, а по білому — хаотично розкидані абстрактні геометричні фігурки. Золотистого кольору, як і килими. На такі стіни справді нічого не можна чіпляти — гріх.

Андрій задер голову. Стеля. Що висока — то півбіди. «Підвісна», — здогадався він. Розділена на дві фігурні половини, які до кінця не стикувалися, а лише перезиралися між собою матовими скельцями вкраплених лампочок.

Андрій потер шию. А раптом все оте добро гепнеться з тієї висоти і придушить такого гарного килимка разом з тим, хто на ньому ошелешено стоїть, геть совісті не мають ті дизайнери!.

Конструкція для одягу та взуття значущо позирала з правого кута напівколовими пеналами, вузькими довгими тумбочками, нестандартними різнорівневими поличками, розсувними дверцятами, врізними дзеркалами із вже знайомими матовими лампочками.

«Це вам не тирсоплита, а натуральний бук, — казала вона кожному, хто заходив до передпокою. — Індзамовлення, індпошив».

«Цікаво, де мої шкари?» — нагадав він собі, та чіпати конструкцію не наважився. Краще бути босим, але тримати відбитки своїх пальців при собі.

Тим часом обхідний шлях довів його до виходу, який загороджували масивні арковидні дубові двері з золотистими ромбиками шибок та з несподівано ажурною бронзовою ручкою. Ніби благополучно довів, проте…

«Тікай, бо скоро буде війна, холодна і мокра, довга і зла…», — срібною дзиґою зайшлося ще на сходах і не змовкало.

Передпокій — як передмова: не здатен витримати — виходь. Далі буде ще гірше.

Але куди він піде без шкарів?

— Добридень!

Андрій ніколи не думав, що колись здригатиметься від найбуденнішого привітання. Він повільно обернувся й уперше завважив у передпокої ще троє дверей, арками вирізаних по трьох сторонах світу.

«Коли забагато вражень, сприймання блокується, і на картинці „Слони в прерії“ можна не помітити слонів, — залюбки ділився знаннями Славко. — За умови, що художник — не авангардист, бо тоді не тільки слонів, а й прерії не буде видно».

— Добрий. Можна мені шкари? — відповів Андрій жінці, що з’явилася в лівих дверях. Повнувата, з ледь підведеними тонкими губами і шрамом на шиї, з коротким сивим волоссям та сивиною в погляді, потаємною сивиною, яку старанно зафарбовувала поступливою покірністю…

І ще одне. Фартух. А фартухів Андрій не терпів так само, як тапочок.

— Вас просять до столу, — вела далі жінка, час від часу зиркаючи на його ноги.

Андрій ворухнув пальцями ніг. Сподобались вони їй, чи що? Ну, в нього не лише ноги гарні, все решта теж… так собі. Метр шістдесят вісім, худий, засмаглий, вигорілий, середньостатистичний юнак без натяку на походження й оточення. Образ, який він створював упродовж останніх чотирьох років. Але його однаково цуралися й діти з забезпечених сімей, і міська голота.

Може тому, що свою сивину він маскував фарбами, серед яких ні поступливости, ні покірливости не було.

Але… «просять до столу». Про-сять…

— Мені б шкари. Взуванку. К-кросівки, по-вашому, — одказав Андрій, і жінка, нарешті, відірвалася від споглядання його ніг. — Свої, — уточнив він про всяк випадок.

— Ваше взуття на поличці під дзеркалом, але господар просить вас залишитися на обід, — з притиском повторила вона.

— А вас?

— Мене? — коротке збентеження. — Ви не зрозуміли: я готую обіди.

І не тільки обіди. І не тільки готує. Весь цей палац, напевне, на її плечах. Звичайно, всі суперсучасні технічні забавки тут до її послуг. Але, скоріше за все, вона їх не любить. І скоріше за все, їй добре платять. Але не дякують.

Він неквапно обвів поглядом передпокій. Можна піти. А можна кинути гранату. Це завжди найважче — вибір.

Втекти чи дозволити обілляти себе брудом? Взяти простягнену гривню чи заховати руки в кишені? Вийти надвір чи залишитися за зачиненими дверима?

Вибір. Сьогодні він дався напрочуд легко.

— Підіть і скажіть своєму господареві, пані, що без вас я відмовляюся сідати до столу. Скажіть, що у мене такий струс оригінальний. Він зрозуміє.

«І не дивіться так на мене, пані. Ви розстелили мені постіль, зготували для мене ще одну порцію і, певно, не поставили на поличку мешти брудними. Навіть, якщо вам за це платять, не обов’язково бути невдячним. А яке задоволення кидати гранату в недозволеному місці — ви б тільки знали…».

— Не баріться, пані. Не випадає гостеві змушувати господаря чекати.

«Господаря, який вважає нижчим за свою гідність запросити гостя особисто».

Служниця не усміхнулася. Стиснула зуби. Зібралася щось промовити. Промовчала. Пішла.

Безперечно, йому передадуть, щоб забирався геть. Не обмежуючись у висловах. Але… маленька помста — це теж помста. Мама помилялася.

«Ременя на тебе немає», — заявив би Славко, якби був тут.

Служниця хутко повернулася. Зміряла його поглядом. Розліпила губи.

— Господар не заперечує.

Якби могла, вбила б на місці.

— Що ви кажете? — розплився в посмішці Андрій. — За це гріх не випити. Ви мені тільки напрямок покажіть, а келішки я знайду сам. І припиніть поглядати на мої ноги — я їх недавно мив.

Не те, щоб він не любив багатих. Йому не подобалося, що у нього забрали шанс стати багатим.

«Хто на що вчився», — зітхав нарід.

«У всякого своя доля», — підтакували поети.

Але він, Андрій Шелепінський, у свої вісімнадцять вперто вірив у те, що шанс повинен даватись кожному. Без винятків. Без поправок. Без відміни. Як даються пори року. Шанс жити по-людськи.

Інша річ, як той кожен зуміє тим шансом скористатися.

Андрій встиг — незграбно, проте встиг — прочинити перед жінкою двері й жестом запросити пройти. Їй ледве не урвався терпець. Але така вже доля підневільних людей — чи то в нас, чи то на заробітках — посилати хазяїв та їх гостей стисло і подумки.

Виявляється, двері ліворуч вели до… Свідомість закатулялась підлогою й заблокувала всі імпульси ззовні. «Не хочу нічого бачити, не хочу, не хочу!!!»

— Смачного! — підсвідомо вирвалося завчене з дитинства при погляді на накритий стіл.

Лихо з цими умовними рефлексами: вмикаються часом зовсім недоречно. За столом ніхто нічого не їв. Усі сиділи й дивилися на зайду… А той, зайда, дивився просто себе й перечікував у собі напад сказу.

— А чому ти босий? — почувся тоненький голосок.

«Чого вони всі причепилися?» — розізлився Андрій і… прозрів.

Кухня. Тяжіння до простору збережено. У лівому куті грандіозним півколом б'є по незагартованих мізках барний шинквас з повним, навіть на перший погляд, набором боєприпасів. У правому куті велетенський холодильник, що примудрився зовсім не зайняти місця. Просто перед очима — кухонна мебля з таким розмаїттям шафочок, поличок і тумбочок, з такими суперовими посудинами та різним причандаллям, з такими далекими від його, звичних уявлень про побут мийкою, газовою плитою та грилем, що свідомість миттю крешанула і зненацька вдала, ніби нічого не бачила. Проте на вмурованому в стіну мармуровому фонтанчику з камінчиками, травичкою та дзюркочучим струмочком вона застрягла надовше.

«Фонтанчик — це не просто добре, це дуже добре», — процитувала вона когось із видатних і приготувалася катулятися знову.

«Цить», — перевів погляд у дальній кут Андрій. Під розкішною порцеляновою статуеткою з годинником у руках, на розкішному м'якому куточку, облямованому світлим, як всі меблі тут, деревом, за розкішним овальним столиком на металевих художньо покручених ніжках сиділи троє і не зводили з нього очей.

«До речі, котра година?»

— Чому ти босий? — грізніше пропищало дівчатко, дуже схоже на курча, баламкаючи під столом ногами і настирно очікуючи на відповідь.

Пан-господар сиділи на чільному місці й займалися тим, що посилено ховали смішинки у свої добрячі вуса. І теж чатували на якусь мару.

Бавимося, так?

За величезним вікном з виходом на балкон і димчатими шибами чекав липень. Чекав зливи. Або просто доброго слова.

Та Андрій не встиг. З добрими словами завжди так: треба лізти до найпотаємніших кишень, куди й шлях забуто. Не те, що зі злими.

Замість Андрія тлумачити нерозумній дитині прописні істини заповзявся третій із сімейного клану. Дванадцяти-тринадцятирічний хлопчина з чорним, мов кабель, волоссям, прилизаним гелем. У мишачого кольору сорочині, застебнутій на всі ґудзики. З очима у морок.

— Віро, сонечко. Всі бомжі — босяки. Це у них прикид такий. Ближче до землі називається.

«Віра-сонечко» хитнула жовто-пухнастим чубчиком і на повному серйозі уточнила:

— А шо таке бомж?

У нього, в Андрія уточнила. Брата вона вміло зігнорувала. Діти в п’ять років нічого такого не вміють. Хіба що є кого копіювати.

Андрій глянув на господаря. Копіювати було з кого. Той зосереджено оглядав кошик з фруктами, і всі смішинки геть поховалися.

Добавунькалися.

— Ой, чого ж ви стоїте, сідайте, хлопче, — згадав господар про гостя, вказуючи на стільця з такими само покрученими, як у стола, ніжками. — Сідайте і призволяйтеся.

— Бомж? М-м… Може так: болотяне опудало для мух і жаб, — зімпровізував Андрій, висуваючи з-за столу одразу два стільці. — Тільки після вас, пані, — звернувся він до забутої всіма жінки у фартусі.

Та кинула на роботодавця погляд бачите-а-що-я-казала, і той поквапився додати:

— Звичайно, пані Маріє. Буду тільки радий.

Синок аж тіпнувся з люті, однак стримався.

Доця поставила питання руба:

— А для чого мухам і жабам опудало?

Пані Марія, кремпуючись, присіла скраєчку крайнього стільця.

— Як для чого? Ворони мають опудало, а мухи і жаби — ні. Де, питається, справедливість?

Після такої категоричної Андрієвої заяви прелюдія скінчилася і розпочався власне обід. Він проходив у гарній дружній обстановці. Себто, всі гарно і дружно мовчали.

Фанат затято насаджував скибки картоплі фрі на виделку, вкидав їх до рота і запивав «Спрайтом». Курча нудно порпалось у тарілці в пошуках чогось справді їстівного. Пані Марія, не навчена бути панею, взяла собі крихітного бутербродика — канапка називається — і споглядала на нього з таким острахом, наче той був половиною батона з маслом.

Андрій пару хвилин губився між фаршированим яйцем і сирною бабкою, вирішив, що одне другому не зашкодить, взяв виделку, прицілився і… враз нагадав собі щось дуже важливе. Зітхнувши, відклав виделку.

— Пані Маріє, а де тут у вас можна… руки помити? — сформулював запитання цілком пристойно, хоча й досить прозоро, бо є запитання, які не можна занадто довго формулювати.

— Одразу над сходами, я вас проведу, — зірвалася жінка зі стільця, мов з розпеченого дека.

Важко бути панею в чужому домі. Так само, як і непроханим гостем.

— Аякже, проведіть, — і собі відклав виделку господар і враз так гостро глипнув на сина, що той вмоменті втопив свіжонародженого прикола в склянці «Спрайту».

Гарна і дружна сім'я зібралася якось за обідом. У сніжно-білій кухні. За сніжно-білою скатертиною.

Гарна і дружна.

Тільки чомусь кортіло зірвати затиснуту в руці чеку і випустити гранату на волю. А тоді подивитися, що станеться.

Але, зрештою, чому його має обходити чужа родина?..

До туалету без попередньої підготовки заходити було вкрай необачно. Він зрозумів це, коли ноги провалились у щось гранатово-пухнасте, над головою моторошно загуло, а очі засліпило дзеркальним блиском. Блищало все: від великих прямокутних кахлів, наполовину гранатових, наполовину сірих, до останньої крихітної пімпочки. Освітлення вмикалося синхронно з витяжкою, щойно ви відчиняєте двері. А в кутку тулився манюсінький, але теж сяючий умивальничок. Щодо різних прибамбасиків, то Андрій розбирався в них, як вовк у звіздах. Тому він добрий шмат часу лазив по всіх закамарках, перш ніж намацав дрібнюсінький краник, за допомогою якого до бачка полилася вода. І ще стільки ж крутив іншого краника — того, що над умивальничком, — перш ніж второпав принцип його дії.

Словом — не туалет, а мрія бомжа. Отак би впасти на килимок і перезимувати все літо.

Сили стачило рівно на те, щоб причинити за собою двері і добратися до перших східців. А далі сили не стало.

— Я покличу лікаря, — коротко ствердила жінка, коли Андрій почав осідати долі.

Лікар з’явився одразу з якоюсь фляшчинкою в руках і за стародавньою лікарською звичкою порадував:

— Знову у вас нікудишній пульс.

— Я був про нього кращої думки.

— Випийте, це — корвалол.

— Не матюкайтеся.

— А ви облиште цей жаргон. Пийте!

— Лікар сказав — у морг…

— Скільки вам років? Шістнадцять? Сімнадцять?

— Вісімнадцять. Чому воно таке паскудне?

— І як часто ви відчуваєте подібні напади безсилля?

— Як тільки мене переїде машина, так одразу…

— Невже ти не врубаєшся, тату? — біля сходів з’явився Фанат. — Він тобі не те що безсилля, а й апендицит з менінгітом зараз забацає. У них є така професія — під колеса кидатися, а потім від власників авто компенсацію вимагати. Дай йому пару баксів — і хай вимітається.

Граната в руці відчайдушно обважніла, але Андрій глянув на лікаря — і охота воювати відпала. Той не збирався перечити синові, задумливо споглядаючи настінну геометрію. Син тим часом посунув нагору, як німий до суду.

— Дякую за буду, — кинув Андрій в хлопця, який від несподіванки зупинився і вп’явся в нього очима.

Ні, він не помилився. Нарвані то були очі. Темні. Вогненебезпечні.

— Ходять тут усякі, — виразно пробурмотів Фанат. — А потім золото пропадає…

— І що — багато у вас золота? — поцікавився Андрій.

Мляво поцікавився. Війна закінчилася, ще не розпочавшись.

— Не радій: сам не донесеш, — відповіли йому вже згори і грюкнули дверима.

Коли тебе підозрюють безпідставно — сиди і мовчи, бо інакше можуть з’явитися вагомі підстави тебе підозрювати. Але якщо ти будеш сидіти і мовчати, тебе почнуть підозрювати ще енергійніше. Тому, як радять фанати, якщо не можете відразу взяти й захворіти на менінгіт, зімітуйте хоча б невеличкий апендицит: можливо, від вас наразі відчепляться.

Порожнеча в животі поволі відступала, але вставати він би собі не радив. А треба було.

— Пані Маріє, принесіть мені, будь ласка, мої шкари, бо якщо я вам їх подарую, мене вдушить жаба, я себе знаю.

Жінка у фартусі метнула погляд що-я-маю-робити на господаря. Мала таку звичку: мовчки на все запитувати дозволу, лишаючись воднораз непомітною, сторонньою.

— Ніяких шкарів, — безсовісно заявив лікар. — Сьогодні відпочиваєте, а завтра я обстежу вас за повною програмою. У вісімнадцять років заборонено слабувати.

— Я прикидаюся.

— Ви занадто худі, як на свій вік; шкірні покриви, попри засмагу, нездорового відтінку, кон’юнктива очей виражено бліда. Це не можна списати на струс. Підозрюю хронічний процес. Точніше знатиму завтра.

— Завтра я кинусь під катафалк: жити все одно недовго, то хоча б закопають безплатно.

— Не мудруйте. Відведіть його до вітальні, пані Маріє, нагодуйте, обов’язково чогось гарячого дайте, і нехай багато не ходить. Я пізніше загляну.

Він говорив так переконливо, що Андрій сам повірив, буцім нікуди не треба рушати. На мить повірив.

— Мені б шкари. Взуванку. Кросівки, по-вашому, — вкотре повторив. Поглухли вони всі тут, чи що?

Та ось лікар, здається, почав метикувати, що до чого. Ворухнув вусами, збовтав маленьку пляшечку, з якої був капав у воду оту гидоту, і врешті підняв на Андрія очі. Такі ж темні, як у сина.

— Не сприймайте Остапові слова серйозно. Мій син часто не думає, перш ніж говорити.

— А може, навпаки: говорить те, що думає?

— Тоді ще гірше… Я довго вважав, що то перехідний вік, але… Він до всіх так ставиться… він… зовсім не такий, яким мав би бути.

— Всі ми не такі.

— Так, але ви в тринадцять років не…

— У тринадцять років я вигнав з дому свою маму.

Виявляється, йому зовсім не важко промовити це вголос.

Зовсім не важко. Тільки до горла вкотилась шерхла грудка і ніяк не давалася до ковтання.

Тринадцять років. Він ще такий малий і такий несамовито дорослий…

— Менше з тим, — розірвав мертву тишу господар. — Сьогодні ви ночуєте в нас.

— Не думаю. — Андрій підвівся. Ноги, щоправда, ще бунтуються. Варто б нагадати їм, хто в домі хазяїн.

Лікар ще раз в задумі звернувся поглядом до трикутно-квадратової химерії на стіні. А потім…

— Я просив би вас залишитись.

Як просто: «просив би…». А очі так само темні, як у сина. І що за ними — невідомо.

Андрій знову хутко сів на ще не вистиглу сходинку.

— Андрій, — замість відповіді відрекомендувався він. Не пасує сидіти на чужій сходинці безіменним. — Можна, я ще тут посиджу?

— Ігор Васильович. Можна, але не бажано.

— Дуже приємно.

— Що тут такого приємного? — насупився лікар, а всі смішинки разом посунули з його вусів на-гора.

— Що ви посилено звертаєтесь до мене на «ви», а я ж навіть по батькові не назвався.

— Малий ще по батькові зватись.

— Тоді кличте мене просто: пане Андрію. Я не гордий.

— Мені здається, що в тебе піднімається температура.

— Люблю, як наші лікарі бадають хворих: це у вас висипка чи мені здається?

— Сказитися можна від сьогоднішньої молоді. Пані Маріє, вкладіть його на диван, зробіть мені таку ласку. Але перед тим обов’язково заклейте рота цьому дотепникові.

Картина, що відкрилася Андрієві за дверима передпокою — тими, що навпроти виходу, — так вразила його, що він ошелешено вкляк. Вкотре. А свідомість вирішила, що перед нею інший вимір.

Вітальня. Звичайні шпалери в дрібну-дрібну квіточку. Ситцеві фіранки з візерунком, який геть не припасований до шпалер. Тапчан і два різнобарвні кріселка з вичовганими поручнями. Стара книжкова шафа з увігнутими полицями. Люстра з дешевих скелець і протертий килим поверх лінолеуму.

Здавалося, ніби дизайнер, що копітливо працював над проектом, раптом сказав: «Досить» і грюкнув дверима. Може, його занудило від власної геніальности, а чи обридло розмінювати свій талант на чужі захцянки. А може, йому прискучило творити шедеври, за які добре платять, але не дякують. Забаглося лягти на простий, як табличка множення, тапчан, випростати ноги, взяти книжку до однієї руки, а чай з лимоном — до другої та згадати себе таким, яким був за народження: без ідей, без досвіду, без розуміння простору і фарб. І він сказав собі: «Навіщо міняти сей світ? Хай залишиться, який є».

Вітальня. Антидот[2] довершеній гармонії, витонченій претензійності й вишуканій стилістиці суперового помешкання. Лимон без цукру.

— Тут у нас тільки намічається ремонт, — пояснила пані Марія, виставляючи з підносу на журнальний столик чайний сервіз.

Лак на столику потріскався і подекуди злущився. Супер!

— Що вам подати до чаю? Фаршировані яйця, омара, анчоусів, кабанчика, пляцка з сиром… а чай — з лимоном?

— Я обмежуся стравою з яєць і сирною бабкою. Чай з лимоном.

— Щось ще?

— Сильно у вас тут…

— Ви будете почуватися тут… значно вільніше.

Невже у нього на чолі написано, що в кишені має всього одну гривню? До речі — про наболіле. Він шаснув до кишені — гривні не було. А на перший погляд — багаті люди.

— Ви не лазили до моїх кишень? — бовкнув, не подумавши, але жінка занадто швидко і мовчки попрямувала до дверей. — Почекайте! Я вибрав невірний зворот. Вам не наказували перевірити мої кишені?

Стиснувши губи, вона дивилась під ноги. Овва!

— Вибачайте, але документи я забув у старих джинсах. Скочити принести?

Нарешті, вона зважилась і підвела на нього… зовсім не заскочений погляд. Якраз навпаки. Забрехалася його інтуїція остаточно.

— Я хотіла змовчати, та ви забагато дозволяєте собі в чужому домі. Ні, на мене можете нападати безкарно, я переживу, але на дітей — до пори, до часу. Особливо — на Остапа. Не знаю, скільки ви тут збираєтеся пробути, але боронь вас Боже перегнути палицю. Ви не бачили Ігора Васильовича в гніві. Так що пообідайте, поспіть і подякуйте Богові, що вас не залишили посеред дороги.

— Я краще за Остапчика помолюся, — пробурмотів Андрій, коли його вже не могли почути.

— А документи ваші тут нікому не потрібні, — долинуло з передпокою. Почули. — І своїм ставленням до матері не варто хизуватися. На щастя, не вся молодь така, як ви.

А на, маєш! Дістав, як дід в торбу. Ні, щоб відразу насмерть переїхати, так їм помучити захотілось. Остапчик енд компані… Як би це драпанути звідси, щоб не дуже гучно?

Та як направду, то з цієї кімнати його, певно, доведеться витягати бульдозером. Особливо, якщо він випростається на простому, як табличка множення, тапчані, візьме книжку в одну руку, а чай з лимоном — у другу і, врешті-решт, щось придумає. Щось таке, щоб життя перестало дивитися на нього через чорні окуляри для незрячих. Дивитись як на порожнє місце.

…Йому від п’яти до тринадцяти років. Впродовж усіх цих років йому мариться морозивом. Що влітку, що взимку. Ані шоколадом, ані цукерками, ані тістечками так не мариться. «Знову ти вживаєш неправильний зворот, — уявляє він собі маму, щораз кружляючи біля спокусливої ятки. — Маритись морозивом — так не говорять». Але він не може висловитись точніше. Маритись. Морозивом. Саме так.

Він пам’ятає всі назви і обгортки. Він знає смак навіть тих сортів, яких ніколи не куштував. Він довго не може забути ті дні, коли випадала нагода купити холоднюще, хрумке і жахливо смачне щастя. Що далі, то рідше випадала така нагода.

«Щастя не в морозиві», — повчає мама, та все-таки опинившись біля набитих морозивом холодильників, він забуває про її науку. Люди підходять і підходять. Діти й дорослі. І знову діти. Думають, вибирають. Щастя в шоколаді, фруктове щастя… Смішні! Як тут можна вибирати? Щастя, воно в будь-якому вигляді — щастя.

О, коли б він мав багато грошей!.. стільки, скільки мав батько…

Продавець щастя, не витримуючи його кружлянь, сердито стукає заслінкою: «Або купуй, або шуруй звідси!»

Мама права: щастя — не в морозиві. Щастя в тому, щоб вибирати те, чим тобі мариться, а не те, що мусиш вибирати. Навіть якщо зворот цілковито неправильний.

У ординаторській, де, як розумів Андрій, тусуються виключно лікарі, — крім них і бджоли на підвіконні, ніхто на разі не тусувався.

Лікар у костюмі кольору серцевини огірка повагом мусолив у руках кільканадцять папірчиків. Андрій пришелепкувато сопів у дві свої дірки. А що? Бовкнеш зайве — і підеш переобстежуватись. Андрія аж перекосило від спогадувань про останні чотири години. Їм тут волю дай — живим не випустять. Навіть спеціальне місце відвели. Лабораторія називається, кричи не кричи, ніхто не почує.

— Та-а-ак… Ну що ж, — Ігор Васильович відклав папірчики і схрестив пальці. — Чого принишк?

— Вам правду чи щось із народного гумору?

— Спробуй.

— Йде колобок лісом, а назустріч йому…

— Правду, боягузе, правду. З народним гумором ми теж ознайомлені. Назустріч лисичка…

— Та ні, Червона Шапочка.

— В чорному, напевно.

— Чому в чорному?

— Бо в тебе, Андрію, голос — якраз на похороні заводити.

— Зате у вас — як в тамади на весіллі.

Певно, що так.

— В тебе — класична залізодефіцитна анемійка. Похорон відміняється.

— З цим живуть довго і щасливо.

— Ну, не зовсім щасливо…

— …і не дуже довго.

— Радій, що не знаєш, які хвороби можуть спричиняти подібні симптоми. Значно гірші хвороби, повір мені.

— Вірю й радію.

— А тепер — про лікування. Тільки обіцяй, що почнеш якнайшвидше.

— Пішов гризти цвяхи.

— Сідай і слухай. Тільки десять відсотків кисню, що вдихають наші легені, розчиняються у кров’яному руслі. Решту зв’язують і транспортують еритроцити — червоні кров’яні тільця. А точніше — сполука гемоглобін. А ще точніше — гем, в основі якого — двовалентне залізо.

— Я ж казав — цвяхи.

— Не перебивай старших.

— І розумніших.

— І значно розумніших. За нестачі заліза до тканин надходить менше кисню. За нормою, гемоглобіну в чоловіків має бути 120–140 грамів на літр. У тебе — 98. Таку гіпоксію організм ще компенсує підвищеним серцебиттям, звуженням судин периферії. Але з часом він виснажується, крім того, ти ростеш, а будь-яке більше навантаження потребує більших затрат енергії. До речі, в тебе ніколи не виникало зміни смаку? Наприклад, хочеться їсти крейду або штукатурку, подобається запах бензину, ацетону…

— Так, тепер ви зробили з мене токсикомана.

— Я на повному серйозі. Поговорімо про дієту. У народі панацеєю вважається теляча печінка. Але вона постійно переробляє шкідливі речовини, тому я добре б подумав, пхаючи її у хворого. Поза тим, залізо в ній тривалентне, а таке залізо гірше засвоюється.

— Добре, печінки більше їсти не буду. До рота не візьму, присягаюсь.

— Прошу тебе, відповідальніше стався до свого здоров’я.

— Міністерство Охорони мого Здоров’я теж просить, аж руки заламує, під рекламними щитами: йой, людоньки, який цей нікотин шкідливий, бодай його качка копнула. Так гарно на малюночку виглядає, а такий шкідливий, зараза…

— Давай не будемо відволікатись. Отже, дієта…

— А вам, випадково, на операцію не треба йти?

— Випадково не треба.

— То, може, на ринок?

— Як з тобою батьки витримують?

— Тішаться щодень, як біда — цвяшком.

— Щодо цвяхів. Залізо міститься, насамперед, у тваринних продуктах. Рослинне залізо гірше засвоюється, але його багато є у морській капусті, шипшині, тільки свіжій, толокні. Геркулес і гречка — теж незле. Але основним джерелом є м’ясо. Кріль, індик, курка. Язик яловичий. Плюс — комплекс вітамі…

Лікар вмовк.

Липень зиркнув у вікно ординаторської і подивовано дмухнув у кватирку.

Андрій розумів, що мусив би стриматися, та не зміг. Давно він так не сміявся.

«Язик яловичий»… Це було смішніше за найсмішніший анекдот.

«Язик яловичий»… Від цього в животі вибухала колька, і він валився зі стільця, судомно хапаючись за стола.

Він згріб цей гіркий сміх, як в’язанку сіна, скрутив його і запхнув назад до горла, до нутрощів, там, де він мав сидіти і не рипатись. Та той виявився живучим. Пручався. Не давав себе задушити.

«Язик яловичий»… Неприбраній душі раптом зробилось прикро, як тому далекому кишеньковому кошеняті, яке тихенько попискувало, коли його витягали на берег баюри. Прикро за своє народження.

Відтак сміх заглух. Андрій хвилю посидів, впершись ліктями у коліна, а обличчям — у долоні… і підвівся. Давно повинен був підвестися. Ще тоді, з асфальту. Та забарився. Зіпхнув все на струс. Дозволив заопікуватися собою. Відбивався тільки для годиться.

Він, Андрій Шелепінський, розтанув, як протермінована ґаляретка. Бо ще ніколи не мав насолоди від спілкування з іншою людиною, яка не лише розуміла його на півслові, а й могла відповідати на рівні, тією ж мовою, що й він.

Зі Славком було не так: той використовував Андрія як об’єкт для досліджень, перевіряючи на ньому ефективність різноманітних психологічних методик і поводячись при цьому відповідно до законів експериментування: я — експериментатор, ти — досліджуваний. Андрій звик до таких стосунків і віддавав другові належне…

Ось так і пролітаєш, як відома фанера над невідомим Парижем. Зовсім вилетіло з голови, що вони з лікарем живуть в діаметрально протилежних світах, — настільки невимушеним і рівноправним було їхнє спілкування, — і життя, як завше, коректно, нагадало йому про це. Нема чого звикати до пряників, Андрію, — сказало йому життя. Почувався так, ніби його жбурнули з шістнадцятого поверху на асфальт.

— Дякую за гостинність, — промовив Андрій і ледве наважився глянути на лікаря.

Лікар дивився на нього без жодних емоцій, якось замріяно, здалеку. З шістнадцятого поверху.

Все о’кей.

— Вважайте, що мене вже нема.

Лікар підсунув до нього невеликого папірчика.

— Візьми рецепт на препарати заліза.

«Скажи собі ще раз — о’кей, і дійсно все стане о’кей, — казав Славко. — Американський рецепт».

— Не треба, не люблю хімії. Цвяхи — ось натур-продукт, наше здоров’я і довголіття.

Український рецепт: від слова «цукерка» в роті солодше не стає.

— Останнє запитання, — затримало Андрія біля самісіньких дверей.

— Послухайте…

— Не перебивай. Чому ти не питаєш, для чого я вчора просив тебе залишитись? Невже тобі не цікаво?

Андрій повільно обернувся. Лікар перебирав переплетеними пальцями, тоді як очі набрали знайомої сторожкости й цупкости. Жодної смішинки в вусах. Лише вичікування. І якийсь незрозумілий сумнів. Наче він щось вирішив, але не був певен, що вирішив правильно.

— Я… — Андрій вперше не знав, що цій людині відповісти.

— Чи тобі все, що я кажу, — фіолетово, як каже мій син?

Ще зараз можна відчинити двері і вийти. Ще можна врятуватися. За дев’ять хвилин все зміниться: і місто, і липень, і відлік часу. Тутешність створить нову вісь обертання, яка проляже через серцевини двох душ і яку невдовзі перетнуть леза двох ножів. Ножів, що вже залягли на прилавку в очікуванні на свій час.

За дев’ять хвилин…

— Якщо вам щось потрібно від мене, тільки скажіть. Ну там, накопати когось чи закопати…

Лікар кивнув, але сумнів не зник з очей.

— Справа в мене є одна до тебе, хлопче. Делікатна справа. Ходімо!

Вони вийшли в коридор і ледве не зіткнулися з жінкою в білому халаті, що налаштувалася постукати до дверей ординаторської.

«Тривалентне залізо, — чомусь нагадав Андрій, глянувши на неї. — Важко засвоюється».

— Давайте іншим разом, пані Надю, — швидко заговорив Ігор Васильович, намагаючись її обійти.

— Перепрошую. Скільки разів я особисто вам та іншим хірургам говорила: заповнюйте історії вчасно. І що я знову бачу? — помахала вона перед їхніми носами купою тих історій. — Ні протоколу операції, ні щоденників!

— У мене пацієнт, пані Надю, — ще раз спробував обійти її лікар. Але тривалентне залізо є тривалентне залізо.

— А в мне КРУ[3] на носі! Ви хочете штрафи платити?

— Сьогодні ж заповню всі історії, чесне піонерське.

— Всі не треба, тільки ваші. Ось, наприклад, — вона розгорнула одну з історій. — Хворий Крайник. Ще в п’ятницю ви наказали ввести йому знеболюючі середники. Чому дотепер цього ніде не зареєстровано? Де ваш підпис в наркотичній карті? — Вона вказала на порожнє місце у графі «підпис лікаря (розбірливо)».

— Вам би не старшою сестрою працювати, а старшим прокурором, — схиляючись перед неминучістю, дістав лікар капілярну ручку.

Андрій міг, звичайно, дивитись у протилежний бік. Теоретично. Але людина так влаштована: на що тобі звернули увагу, на тому ти й зосереджуєшся. Тому він мимохіть втупився у графу. І прочитав: «Дудій І. В.».

ДУДІЙ ІГОР ВАСИЛЬОВИЧ.

Мимо прошкандибала жінка на милицях. Ніби й не стара, а вбрана в старе ганчір’я. Зовсім не дивно було зустріти в хірургії жінку на милицях. Проте Андрій відсахнувся. І вдарився спиною об одвірок. А всередині все затерпло.

…Мама торкається його волосся, але не гладить його, а просто перебирає пасма: «Він — лікар-хірург. Принаймні, збирався ним стати».

Все збігалося.

«Я не буду тобі брехати, як брешуть інші матері-одиночки…»

Все справджувалося.

«Я розкажу тобі казку, яка не буде казкою…»

Все спливало в пам’яті. Окремими скупими слайдами. Часточками.

…Його самого ще немає. Його мамі — сімнадцять, майже доросла. Його майбутній батько навчається на п’ятому курсі медінституту, майже лікар. Надворі — майже Новий рік. Все у них попереду… майже…

— Ходімо, — крізь вату просочився до нього голос, і він відчув на своєму плечі руку.

Добре, що власник голосу був заклопотаний своїми проблемами і не зважав ні на кого.

Добре, що хірургія була розташована на шостому поверсі, отож спуск до лікарняного парку ще зайняв трохи часу.

Добре, що на шляху їм трапився буфет, і вони затрималися біля нього, придбавши пачку крекерів і два соки. Вірніше, придбав їх чоловік у костюмі огіркового кольору, а нести доручив Андрієві, який зроду не носив нічого важчого за пачку крекерів і два соки.

Та дуже добре, що він мав можливість оговтатися й позбирати докупи розпорошені у минулому думки.

Не кожен день випадає зустріти батька. Йому ось випало вперше за вісімнадцять років. По-диявольськи дивне відчуття.

Вони пішли до лавки в кінець алеї. Андрій дивився в спину чоловікові, що виконав свій лікарський обов’язок і не лишив його валятися на дорозі, а оте непрощене минуле лізло зі всіх шпарин, мов навіжене.

…Його прабабуся ще жива. Вона ще не знає, що стане причиною зустрічі двох молодих людей і поплатиться за це. Вона передасть у спадок своєму правнукові свій склад розуму і силу своїх емоцій, схованих під залізною заслоною волі. А отже, — й свою слабкість…

Клен зачепив його чоло п’ятипалою лапою, і Андрій вчасно допильнував, що вони вже прийшли. Перше, що він зробив, сівши на лавку, — відклав убік пачку крекерів і два соки.

— Їж, чого ти?

Андрій зауважив, що його руки як лежали спокійно на колінах, так і лежать.

— Нічого, — випробував він голосові зв’язки.

І тут — повний ажур. А на що він сподівався? На конвульсії? Ступор?

Може, й так, може, й сподівався…

— Добренько. Я бачу, що ти вже дещо здивований.

Дещо… Хіба якщо це «дещо» підвести до двадцятого ступеня.

— І я обіцяю здивувати тебе ще більше.

Більше його здивує хіба що літаючий трамвай.

— Не чую вбивчих реплік. — По паузі озвався співбесідник.

— Така ж халепа трапилася з моїм псом, поки не здох. Нічого не чув, сіромаха. Це підійде?

— Вже краще. В яких дисциплінах зі шкільного курсу ти непогано орієнтуєшся?

— Стабільне «п’ять» з образотворчого мистецтва. Образи творив, як ненормальний.

— Я не питаю про оцінки. У чому ти почуваєшся впевнено?

— У джинсах.

— Слухай-но, будь людиною!

Андрій дивився на бордюр і ніяк не міг второпати, чого він тут сидить і дозволяє різати себе на шматки. Хоч убий, не міг…

— Ну, українська, геометрія, англійська.

— Дуже добре.

Пауза.

Довга пауза.

Андрій не стримався і крадькома оглянув чоловіка обіч себе. Коротка стрижка, сережка у вусі, густі вуса, несподіваний хрестик на шиї, розвинуті плечі, міцні, але рухливі пальці, ступні, що твердо стоять на піщаній доріжці в шкіряних капцях…

Лікар несподівано повернувся до нього, змушуючи різко відвести погляд у бік бордюра.

— Я маю до тебе одну пропозицію…

— Непристойну?

— Що?

— Пропозицію непристойну?

— Зараза б тебе взяла, хлопче! Бізнесову пропозицію, суто бізнесову. Я пропоную тобі підготувати мою дочку до навчання в школі.

Андрій забув, що має дивитися на бордюра, і витріщився на лікаря.

— Я ж обіцяв тебе здивувати, — усміхнувся той. — Тільки не панікуй, нянькою ти не будеш. Вона в мене самостійна аж занадто. Проте кілька годин після дитсадка, поки я не прийду з роботи, вона залишається без нагляду. Не можу сказати, що пані Марія не дивиться за нею, але в неї і без того повно хатніх клопотів, а цей час можна було б проводити з користю для дитини, хоч трохи зорієнтувати її в українській, англійській, математиці. Назвімо це репетиторством. Тепер — не колись: щоб потрапити до школи, треба проходити конкурс, як до інституту.

Андрій, нарешті, спромігся закрити рота і кілька разів кліпнути очима. Щось чи лікар не збирався жартувати?

— Все правильно, я міг би найняти вихователя з дипломом. Якщо чесно, якось я зважився на такий крок, і напочатку все наче йшло добре. Але невдовзі мої діти немов сказилися: Віра виконувала розпорядження виховательки з точністю до навпаки, а Остап… я почав помічати, що він її лякає, вона не могла зв'язати докупи кількох слів у його присутності. Одне слово, вони в мене надовго відбили охоту вдаватися до чиїхось послуг.

Лікар перевів подих, потер чоло і… знову посміхнувся Андрієві. Ліпше б нагримав!

— Ти ж, Андрію, зовсім з іншої парафії. Направду. За п’ять хвилин ти наробив у їхньому таборі більше переполоху, ніж я всіма своїми виховними методами за все їхнє життя. Збити їх з пантелику мені вдавалось надзвичайно рідко, а ось їм мене — раз плюнути. А ти — як тенісний корт, від якого відбиваються всі їхні м’ячі. Тому я можу сподіватися, що ти не злякаєшся і не втечеш, як та вихователька.

Андрій мовчав.

— Розумієш, — зітхнув лікар, і з його голосу Андрій зрозумів, що вони, врешті-решт, добралися до справжніх мотивів цієї дещо схибленої розмови, — після смерти їхньої матері вони неначе перейшли в опозицію до мене, вони бойкотують всі мої добрі наміри і… Мене не влаштовує такий розподіл сил: двоє проти одного, а ти можеш стати — принаймні маю таку сподіванку — четвертою силою, електродом заземлення, як у кардіографії. Ти — цілком стороння особа і на все можеш подивитись іншими очима, ніж я. Ну, то як?

Андрій мовчав. Справжні мотиви лишилися нерозкритими.

— Крім того, репетиторство сьогодні — досить високооплачуване заняття.

— Ви… ви збираєтесь мені платити?

— Аякже. П’ять доларів за тригодинне заняття.

— П’ять…

— Мало?

Чи мало?.. Залежить від того, за який відтинок часу платити: якщо за всі вісімнадцять років…

— Найміть психолога.

— Вихователька якраз і мала диплом психолога. Ні, Андрію, ти маєш до них підхід, а вони — найважливіше, що в мене є. Може, вже пізно щось міняти, може, я хапаюся за соломинку, але я не хочу втрачати жодного шансу, навіть, якщо цей шанс звалюється під колеса моєї машини. Я не хочу остаточно втратити своїх дітей.

Очі лікаря з карих перетворилися на чорні, липень з сонцесяйного став палючим, сухість у роті перетворилася на гірч. Серце втрапило в яму, з якої вибралося вщент покалічене, не здатне перепомповувати через себе потужну хвилю його туги.

Як це — втрачати дітей? Так само, як втрачати батьків? Чи ще гірше?

— Чому мовчиш?

Андрій знизав плечима. Він змучився. Страшенно. Ніби носив на плечах бетонні плити.

— Можна мені йти?

Лікар подивився на нього так, ніби вперше побачив.

— Вибач. Ти маєш свої справи.

Не те слово, повнісінько справ! Найперша і найважливіша — знайти придатний люк, бажано — з тих глибших, і друга — випити за упокій своєї душі.

— Але пропозиція залишається відкритою.

— Всього доброго.

— Почекай, а крекери?

— Віддайте своїм дітям!

…Жили-були бабуся і внучка. У двокімнатній квартирі, майже в центрі міста. Онука Іра навчалася в одинадцятому класі. Бабуся, Олена Іванівна, викладала на кафедрі соціальної медицини, економіки та організації охорони здоров’я медичного інституту.

У тому ж медінституті, на п’ятому курсі, студіював Ігор Дудій.

Добігав до кінця навчальний семестр.

Як пишуть у підручниках, склалися всі передумови для виникнення історії, що сталася.

Олена Іванівна бачила Ігоря Дудія на своєму першому занятті вперше і востаннє. Мріючи стати хірургом, він подібні кафедри вважав зайвими і принципово не відвідував їх. «Трійку» йому завжди вдавалось отримати там, де інших валили по-чорному. Принаймні, досі.

На тому, першому занятті, він підносить руку і ввічливо цікавиться:

— Прошу сказати, хто з видатних людей навчався на вашій кафедрі?

Олена Іванівна називає нижу відомих імен.

— Дякую. А прошу сказати, хто з видатних людей не мав щастя навчатись на вашій кафедрі?

Аудиторією лунає приглушене похіхікування. Підбадьорений і заохочений, Ігор тримає марку, сам відповідаючи на своє запитання:

— Я не помилюся, коли скажу — більше, значно більше людей. Виходячи з цієї простої арифметики, робимо висновок: щоб стати видатною людиною, бажано не навчатися на вашій кафедрі.

Регіт в аудиторії приглушити не вдається.

Незліченна кількість студентів пройшла перед Оленою Іванівною, але їй завжди і незмінно подобалися саме такі: відважні, дотепні, нахабні, які не вірять у підручники і в мислителів з портретів, живі і не зіпсуті мріями про спасіння людства. Тих мрійників життя рано чи пізно обламає, а такі, як цей, мов магнітом притягують успіх, їм легше і швидше дається робота, до якої вони мають хист. Саме з них виростає щось путяще, якщо, звичайно, не показувати їм, що вони вам подобаються.

Олена Іванівна виганяє Ігоря Дудія з аудиторії, а за тиждень до кінця семестру переказує через його одногрупників: «Він не буде допущений до екзаменів, поки не здасть усі пропущені теми. І передайте, що мене не можна купити чи залякати».

Того ж дня на трамвайній зупинці Іра Шелепінська зустрічає хлопця з букетом троянд.

— Я не знав, кому їх подарувати, поки не побачив вас.

Ігор перевершує сам себе і за тиждень шалених зустрічей закохує в себе Іру до нестями. Він поспішає. До кінця семестру — лише тиждень.

— Тільки нікому не кажи про нас. Це буде нашою таємницею.

— У мене нікого немає, окрім бабусі.

— Бабусям теж нічого не будем казати, домовились? До речі, я завтра не зможу прийти.

— Чому?

— Є в мене одна проблема, але не будемо про це…

— Ні, я хочу знати!

— Мене можуть виключити з інституту через один предмет, та тобі не цікаво…

— Цікаво! Що за предмет?

— Навіщо тобі?..

— Моя бабця працює у вашому інституті, і вона могла б замовити слово…

— Нівроку! Але ні, в жодному разі! Я не хочу…

— Зате я хочу. Вона дуже любить мене і бачить, яка я нині щаслива. Вона не зможе мені відмовити в такій дрібниці. Що за предмет?

Закінчується тим, що вона обіцяє переговорити з бабунею, а він обіцяє завтра прийти.

Завтра закінчується семестр. Завтра підходить до кінця вся ця історія.

Того вечора Олена Іванівна засинає швидше, ніж завжди, й Іра не встигає передати їй прохання коханого. Зранку Олена Іванівна раніше, ніж будь-коли, виходить з дому.

Іра йде до бабусі на роботу. У коридорах кафедри — юрби студентів із заліковками. Останній день семестру. Останній день шаленства.

За поворотом вона чує знайомий голос:

— Нарешті мені ця клята кафедра перестане снитися.

І чомусь кам'яніє.

— Справді?

— А ти думаєш, я даремно марудився з її онучкою? Цілий тиждень, між іншим!

— Ну, і як онучка?

— Все хочеш знати! Головне, що стара відьма для любої Іринки гори зверне.

— Де там, гори не всилить. Її вчіпить параліч.

За поворотом лунає веселий сміх.

Завтра переходить у вчора. Без вороття.

Іра блукає зимовим містом до глибокої ночі. Біля під'їзду їй назустріч квапиться бабуся. Захворів завідувач кафедрою, і здачу заліків перенесли на понеділок.

Іра йде на кухню і все розповідає бабусі. Без емоцій. Як десять років по тому розповість про все її правнукові.

Олена Іванівна мовчки помішує ложечкою цукор.

— Дивно, що він тобі теж сподобався, бабусю.

— Дивно.

— Чому ти не хотіла поставити йому тієї злощасної оцінки?

— Я хотіла побачити, як він долає перешкоди…

— Ти задоволена?

Олена Іванівна встає і йде до своєї кімнати. Іра плаче. Раптом вона звертає увагу на годинник. Минуло дві години, відколи бабуня пішла до своєї кімнати, а Іра не пригадує жодних звуків звідтіля. Вона квапиться глянути, що там коїться.

..Лікар зі «швидкої» авторитетно заявить, що ця жінка мертва щонайменше дві години. Інфаркт міокарда.

— …Славку, ти прийдеш на мій похорон?

— Які питання, ми ж друзі!

— Вип’ємо за друзів, які підтримують нас навіть в день нашого похорону.

— Вип’ємо…

— Славку, то в тебе точно немає якоїсь фузії, що відправила б мене до прабабці?

— Я запитаю в знайомих.

— Ти справжній друг.

— А ти — ні. Чому ти нічого не кажеш?

— Я?

— Ти. Ти думаєш, якщо мене споїти, то я нічого не бачитиму?

— Я не думаю тебе споїти. Я хочу споїтися сам.

— Тоді вип’ємо.

— Вип’ємо…

— Славку, ця пляшка вже порожня.

— Геній! Я повторював і буду повторювати: ти — геній, що є категорією позапросторовою і позачасовою.

— Починається. Пора завершуватись.

— Ні, ти послухай. Я довго не міг зрозуміти, чи ти шизофренік, чи геній.

— Дякую. Вставай, психолог! У мене анемія, я не зможу сам дотягти тебе до ліжка.

— Тоді кинь, але не збивай з думки. За умови, коли мати переносить на тебе всі свої почуття до твого батька, серед яких ненависть посідає не останнє місце, за умови майже повної ізоляції від оточення і постійного тиску злиднів… що ж я хотів сказати? Ага! За таких умов у голові частенько формуються процеси, які збуджують глибинні, до певного часу дрімаючі вогнища патології і… Гей! Обережно з моєю правою ногою!

— Мовчи, бо зараз направду кину.

— Не кинеш, я тебе знаю. За всіма канонами науки, з тебе мало вирости якесь страхопудало з купою комплексів, які походять від незе… незере… тьху, незреалізованих потаємних бажань… О, як тіло любить горизонтальність… А де ковдра?

— Отямся, надворі тридцять п'ять градусів!

— Я не такий загартований, як ти. До речі — про гарт. У тобі таке злиденне існування загартувало риси, які давним-давно вимерли. Ти… цей, як його… останній з динозаврів того… ну, Спілбергівського періоду.

— Динозаври жили в Юрському періоді.

— Ну, яка різниця?! Чоловіче!

— Прошу.

— О, в тебе навіть мова патологічно правильна, а якби я не бачив, як ти по-аристократськи споживаєш їжу після тижневого голодування…

— Здаюся. Тримай свою ковдру.

— Так би зразу… Про що я?

— Про шизофреників.

— Ага. Щось ти нині… підозріло… мов… чиш… хр-р-р…

Андрій відійшов до вікна. На нього алкоголь подіяв м'яко, обволікаюче, визволив щось, що давно стирчало скіпкою в грудях і не давало спокою.

Цікаво, що б сказав його друг, коли б довідався, що він замислив.

…Йому десять. Він розуміє, що треба якось діяти. Самому. Негайно.

Не можна сказати, що мама нічого не робить. Вона розпродує все, що можна. Квартира порожніє у темпі швидкісного потяга. Моторошне відлуння оселяється по кутах.

Якось, просидівши на розкладному кріслі — єдиній речі, що залишилася від меблів у його кімнаті, — кілька годин нерухомо, він встає, витягує з-під стосів зошитів і книжок під стіною чистого аркуша, знаходить кусень олівця і починає писати.

Коли він покаже написане мамі, вона розсміється, потім заплаче і подере аркуша на клапті. «Ти нічого не розумієш! Я збираюсь знайти справжню роботу, а не продавати себе у рабство, як всі решта!»

На тому аркуші було написано:

«Робота для мами: п. 1. Дивитися за дітьми, як сестра Володьки з паралельного класу,

п.2. Поїхати до Польщі або до Туреччини, а потім продавати товар у нас на критому базарі,

п. З. Мити посуд в „Токарчук і Ко“, де колись був хлібний, а тепер відкрили бар і шукають посудомийку».

Він знову сідає в крісло, сидить так до вечора, тоді встає і йде до мами.

«Мам, а батько має гроші?»

«Батько? — всміхається вона, а в нього всередині все затерпає. — О так, батько гроші мав. Хочеш почути про свого батька? Сідай і слухай. Я розкажу тобі казку…».

Тієї ночі він довго лежить на розкладному кріслі, аж раптом зривається на рівні ноги: йому вчувається, що до кімнати заходить прабабуся. Він знаходить олівця, витягує нового аркуша паперу і знову починає писати.

Цього аркуша він нікому не покаже. Він сам його порве.

На ньому буде написано:

«Робота для мене: п. 1. Знайти батька і вбити».

Робота для лицаря, який мусить помститися за двох Прекрасних Дам. За смерть і сльози. За морок.

…Тепер така мотивація могла здатися смішною, але тоді…

Андрій дивився у вікно, та опріч цього рядка нічого не бачив.

«Знайти батька і вбити».

План має виникнути сам у потрібний момент, чіткий і виважений план без зайвих складнощів і ризику. Головне, не думати над ним завчасу і не вагатися потім над міру.

За триста метрів від будинку, неподалік «Супермаркета», стояла з простягнутою рукою жінка на милицях.

Андрій дивився у вікно, але нікого там не бачив.

Зранку, ніби звірившись із прогнозами синоптиків, вітер слухняно змінив напрямок зі сходу на північ.

Серпень наближався гарячим липневим слідом, з властивим йому безпомилковим чуттям осені, з особливо терпким присмаком приречености на вустах. Журливий, як яблуня з пригнутим до землі гіллям. Неповороткий, мов круглобокі кавуни. Третій том трилогії про рай.

Місяць серпень. Останній динозавр літа.

Люди повитягали светри й відганяли від себе думки про швидкоплинність буття.

Андрій поглянув навсебіч, підійшов до броньованих дверей і хутенько натис на кнопочку. Щоб ненароком не передумати.

Будиночок відрізнявся від сусідніх новобудов, як та канапка з червоною ікрою від канапки з ікрою кабачковою: ніби і є щось спільне, а не сплутаєш.

Компактний, спроектований і збудований іноземцями в темно-і світло-зелених тонах, з не характерними для соцреалізму балконами впродовж усього поверху, ребристими панелями і заокругленими кутами. Внизу — два гаражі, вгорі — металочерепиця, нашпигована різнокалібровими антенами. Чотири поверхи і дві кнопочки на дверях, з чого випливає, що будиночок розрахований на дві сім’ї. Проста, як указка керівнички, арифметика. Не чотири сім’ї на дві кімнати, як загалом прийнято, а дві сім’ї на чотири поверхи. Вміти рахувати треба у правильних масштабах!

— Хто? — пролунало з динаміка.

— Пані Маріє, я здогадувався, що ви — рання пташка, але переконатися ніколи не завадить.

— Почекайте.

У голосі — ні подиву, ні радощів, ні обурення — чітко детерміновані межі емоцій.

— Заходьте.

Замок клацнув, і Андрій увійшов до під’їзду.

Виявилося, що це не так просто. Не можна увійти в під’їзд будинку свого батька і не перетнути певної межі. Так само, як у будинок свого ворога. Тим паче, якщо це один і той самий будинок.

Пані Марія в незмінному фартусі стояла на порозі квартири й осудливо позирала на короткі рукави його футболки.

— Проходьте хутчій: холодом тягне.

Та й не дивно. Стовпчик його внутрішнього «термометра» застряг десь на поділці абсолютного нуля і ніяк не хотів підійматися, попри потужні броньовані двері, покликані оберігати будинок зокрема від холоду. Але, ляснувши за Андрієвою спиною, вони остаточно перекрили доступ теплу.

«Сигналізація», — мимохіть відзначив Андрій і… заспокоївся. Перетнув межу. А це означає: почав виписувати рахунки. По одному за кожен рік із вісімнадцяти.

— Ігор Васильович попередив мене, що ви можете прийти, — з порогу почала служниця. — Я ж хочу попередити вас: я не відповідаю на запитання про стосунки між членами цієї родини і не бажаю чути будь-яких реплік чи характеристик стосовно когось із членів цієї родини.

На початку її тиради Андрій зумисне набрав у груди повітря, в середині — мусив його видихнути, а під кінець — встиг знову вдихнути. Аж дивно, як вона зуміла випалити все це одним подихом?!

— Зрозуміли? — запитала служниця і, не чекаючи на відповідь, попростувала до кухні.

— Певна річ, — відповів Андрій зав’язкам її фартуха і попростував вслід за нею.

А що тут незрозумілого? Прителіпався вдосвіта й гадає, що скоріше грошики до кишені посипляться. Бачили вони тут таких робітничків… майóвих. А в домі ще всі сплять, між іншим. Кого він збирається вчити?

— До речі, в домі ще всі сплять, — так, між іншим, закинула пані Марія, ревно беручись до вимішування тіста. — Ви мене збираєтеся вчити?

— Я ж не вчитель, а репетитор.

— Понавидумували модних слів, американцями всі поробилися.

— Чому ж? Репетитор — українського походження. Від слова «репетувати». О, а хто фонтанчик перекрив?

Прогулюючись знічев’я кухнею, Андрій наткнувся на це маленьке диво і не втримався, аби не помацати руками.

— Як це — репетувати?

— Чим голосніше, тим краще. А коли Остапчик встає? — між іншим запитав Андрій.

— Не раніше одинадцятої. А для чого вам?..

Він так і думав. Тому й прибув о шостій. Щоб призвичаїтись. Прикинути, на чому засмажити перший у своєму житті рахунок.

— А зараз маємо… м-м… котру ж ми маємо зараз годину?

Порцелянова панянка на хитромудрій металевій поличці чарівно посміхнулася. На плечі тримала годинника, теж чарівного і теж порцелянового. Одна лише вказівка на циферблаті коштувала дорожче за всі годинники в його квартирі разом узяті. Тобто, узяті разом із квартирою.

— М-маємо двадцять по шостій, — нарешті врубався Андрій, який був заблукав поміж дванадцятьма цифрами і трьома вказівками. А він же збирається пояснювати комусь математику!

— Ви куди?

— Я? В душ, куди ще?..

Передпокій спав і бачив себе уві сні заокеанською прерією, для якої природним є білий колір, небо, природно, підвішене на рейках, і трава — найприродніших барв.

А десь там, за кадром, можна нарватися на слонів.

Картина художника-авангардиста з глибоко прихованим потягом до простору і простоти. Такою видалась Андрієві вся квартира його батька на світанку першого дня серпня. Чужинною і далекою, як заокеанська прерія.

…Йому десять років. Їм уже втрете приходить повідомлення про заборгованість за квартиру та комунальні послуги. Того, що мамі платять на біржі, аж ніяк не вистачає на прожиток. Продавати нічого. Окрім квартири.

Він зупиняється і стискає кулаки. Квартири не віддасть! Це квартира прабабці. Нікому. Ні за які гроші.

Просто нього якась засмальцьована, зашкарубла злидарка порпається в контейнері зі сміттям. Зосереджено перебирає мішечки, папірці, харчові відходи. Йому бридко, але він не відвертається, як всі перехожі. Він не перехожий. По суті, він такий же злидар.

Ось вона витягує надкушене напівгниле яблуко, протирає його рапатою від бруду курткою і цілим запихає до рота. Задоволено жує і чимчикує до другого контейнера.

Він згадує, як сьогодні зранку не став їсти перлової каші. Дочекався, поки мама піде, і викинув у смітник. А потім довго сидів над мискою, свідомий того, що до обіду ой як далеко, і майже жалкуючи за тією ненависною кашею.

Він робить крок до контейнера. Потім ще один. Він такий самий злидар… такий самий… та… Немов залізничний шлагбаум падає перед ним, відсікаючи дорогу від рейок.

Він ковтає слину і прямує далі.

Біля бічного провулку свариться сім'я Анісімових: жінка, чоловік і дід.

— Чия сьогодні черга? — вигукує дід.

— А шо з того? — голосніше кричить жінка. — Як на дивані валятись, то можна, а як лишній раз пройтися!.. Шо? Ноги відваляться?

— А черга чия, га?! В мене часу нема! Хай твій чоловік іде!

— Не простягай руки до мене, старий крикун! Скоро ноги простягнеш, побережись!..

Біло-рудий лабрадор нудить білим світом біля їхніх ніг. Біло-рудий шанс.

— Дозвольте мені його вигуляти.

Всі троє одночасно повертаються до нього.

— Я — Андрій Шелепінський, живу в шостому домі, дванадцята квартира. Пам'ятаєте — ви купували в нас дзеркало, велике, старовинне?

— Ну, і?..

— Мені однак нема що робити. У школі — карантин через грип.

«А я сьогодні зранку сказав собі, що більше не буду їсти перловки».

Вони підозріло переглядаються. Його неначе хтось стукає в спину: «Дурню, так вони ніколи тобі не повірять».

— Але якщо не треба, то я пішов.

Під ногами — сльота, місиво з талого снігу й піску. Вони не хочуть, ой як не хочуть випробовувати на міцність свої черевики. Андрієві черевики вже давно промокли, тому він може бадьоро шльопати по баюрах і калабанях. Хай там що, а злидарі мають свої переваги.

— Зажди!

Того дня він приходить додому не з порожніми руками.

Перші гроші. Власні. Найсправжнісінькі!

Він згорда минає ятку з морозивом. Їх не можна розтринькати на дрібнички. Ні-ні.

Коли мама прийде, на кухонному столі лежатимуть батон — справжній, білий, півкіло сиру — справжнього, домашнього — і один лимон. Другий лимон він з’їсть одразу і без цукру.

— Уявляєш, вони мені запропонували роботу в будці зі спиртним і цигарками? Я їм хто?.. — розповідає мама. Зненацька завмирає: — Чекай, звідки це?

Він сидить на табуретці й щасливо всміхається.

— Я тебе питаю — звідки?

Щось у вигляді мами не поділяє його радості. Категорично.

— Ти вигулював чужого собаку? За гроші?.. Це ж… це в голові моїй не вкладається! Мій син заради якихось копійок… в найми?.. До кого, до Анісімових? До тих ситих, розжирілих на м’ясокомбінаті… ковбасників?! Ми походим з інтелігенції, яка ніколи б не дозволила собі опуститися до них! Як це виглядало? Як ти жебрав у них ці нещасні купони? А може, ти ще й по підземних переходах жебраєш? Боже, який сором! А якщо люди дізнаються, що скажуть? А якби тебе побачила твоя прабабця?

Він, напевно, ще дуже малий, бо ніяк не може второпати, за що його так висвячують.

— Завтра ти цілий день сидітимеш удома. А цього я їсти не збираюсь!

Мама розвертається і йде до ванної. Звісно, мити руки. Але він, хоч як дослухається, не чує дзюркоту води.

Посидівши в кухні ще трохи, йде спати. Завтра треба встати о шостій. Він домовився з Анісімовими, що вигулюватиме їхнього лабрадора зранку і ввечері.

Так триває три тижні і три дні. Поки Анісімови продають пса і виїжджають до Ізраїлю.

Три тижні і три дні він приносить додому харчі.

Три тижні і три дні мама демонстративно їх не вживає.

Три тижні і три дні по тому, як вони полягають спати, він чує крізь прочинені двері, що мама встає і йде до кухні. І запалює газ. І плаче над приготованими щойно стравами.

Напевно, він ще дуже малий, щоб її зрозуміти.

…Другий поверх зустрів тишею та рівномірно розсіяним сяйвом. Андрій повернув голову. Майже суцільна скляна стіна. Від стелі до підлоги. Димчаста, як газова косинка. Як ледь припорошена інеєм шибка. За нею виривався в світ балкон. Перед нею — білий куб кімнати з дверима на три сторони світу, на дні якого — килим, що нагадує озерну хвилю, бризки від якої розпливаються по стінах чудернацькими абстракціями.

Комусь іншому цей колір міг би нагадати море, але Андрій не переносив моря ще з дошкільного віку. У ті часи багато його однолітків улітку їздили з батьками на курорти, а йому залишалися порожні двори та майданчики.

Може він і завів би собі в дворі друзів, коли б достеменно не знав, що влітку вони знову покинуть його. На самоті.

Смішно сказати, але Андрій Шелепінський дуже боявся бути покинутим.

«Ось тому ти намагаєшся за будь-яку ціну покинути першим. Тих, хто прив’язується до тебе. Тих, до кого прив’язуєшся ти», — пояснив якось Славко ще на початку їхньої дружби, коли Андрій, подякувавши йому за допомогу, далі відмовився від неї.

Та понад усе Андрій Шелепінський боявся мороку. І про це не здогадувався навіть його єдиний друг.

«Та-ак… і де тут у них душ?» — обгледівся Андрій, згадавши про свій намір.

Обабіч східців темніли двоє менших дверей. Андрій не пам’ятав, за якими був туалет, тому рушив навмання. І втрапив.

Ванна. Можна розвернутися на велосипеді і нічого не зачепити. Наполовину сіра, наполовину рожева, з сіро-рожевими світильниками, схованою в ніші рожевою шафкою і двома сірими килимочками: перед душовою кабіною і перед умивальником. Дзеркало розмірами нагадувало те, що колись було в його вітальні, теж у чорній облямівці. Ванна з позолоченими вентилями. Картина на стіні, де річка, мов жива, перетікає з пагорба в діл.

Андрій згадав свою ванну і поліз у душову. Щоб забутися.

Коли він постукав у двері Остапчикової кімнати, голова його була мокра, голим торсом стікали краплі води, нижче його стан охоплював великий, запозичений задля такої справи у чужій ванній рушник.

«Голий, босий і додому далеко», — сміявся Мікі-Маус з рушника.

Андрій цитьнув на нього і постукав ще раз. Потім — ще. Врешті почулося шарудіння, і двері невпевнено відчинилися. З фанатами цей Остапчик нічого спільного мати не міг. Заспаний, розкуйовджений, у розхристаній піжамі й на босу ногу…

«Рахунок, сер», — майнуло в голові, а вголос Андрій Сказав:

— Я трохи змок. Позичу в тебе щось сухе, можна?

Остапчик закліпав очима. Головне — говорити швидко, миролюбно і цілковито безглузді речі.

— Дуже дякую, Остапе.

Андрій впевнено відсунув господаря вбік і підійшов до розсувної шафи.

— І що ми тут маємо? Костюмів мені не треба… сорочок не люблю… краватка?.. синя чи червона?..

Вся надія була на те, що організм, навчений прокидатись об одинадцятій, сприйме половину сьомої за глуху ніч і натягне ковдру по самі вуха. Бо вночі — так, так, вночі треба спатоньки…

— Ти?.. Що ти?.. Чого ти тут?..

— Знайшов!

Андрій повернувся, тримаючи поперед себе перші-ліпші штани, що трапилися під руку.

— Я переодягнуся. Може, ти вийдеш?

Черговий напад кліпання й сонного мурмотіння:

— Звідки ти?.. Що ти взагалі… тут…

— Не вийдеш? Як знаєш…

І простяг руку до рушника.

Рефлекси — вони і в Африці рефлекси, — як казали дідусь Павлов, мордуючи своїх псів. Хлопець округлив очі і, плутаючись у власній піжамі, як у геометрії, позадкував з кімнати.

— Двері, будь ласка!

Остап слухняно зачинив двері. Що коїться?..

Андрій зірвав рушника, відкотив джинси, витягнув засунуту за пояс футболку, одним махом натягнув її на себе, прожогом скрутив постіль і… увімкнув телевізора.

Коли двері рипнули, Андрій лежав на дивані, закинувши ногу за ногу, і клацав дистанційкою. Скручена валиком постіль якнайкраще слугувала йому за подушку.

— Твій одяг мені геть не пасує. Вирішив сохнути у своєму, — мовив він, не озираючись.

У відповідь не пролунало жодного звуку. Жоднісінького! Тільки Андрієві здалося, що зараз у його маківці просвердлять дірку.

— О, моя улюблена передача! — зупинився він на каналі, який бачив уперше.

— Вимітайся звідси, ти… брудна землерийка!

На обличчі мимохіть розпливлася посмішка. По-всякому його називали, але щоб так…

— Хіба? Я щойно мився.

Фантазія хлопця перестала мучитись і вдалася до перевірених народних засобів:

— Пішов ти!..

— Не гречно проганяти гостя.

— Ти вдерся в мою кімнату!

— Треба говорити — до моєї кімнати…

— Та ти не знаєш, з ким зв’язався! Один дзвінок — і тебе біля під’їзду зустрінуть хлопці, які ще не таким бомжам затуляли пащеки!

— Ух! Та чому біля під’їзду? Хай підіймаються сюди. Тут і підсобити буде кому. Можна й запальничку потримати, коли вони з мене попільничку робитимуть. Але краще, мислю собі, розвести маленький вогник і присмалити п’яти, ефект сильніший… То як, будемо вогник розводити?

Андрій вперто дивився просто себе. Тому й не бачив, що відбувається позаду. Увесь цей час Остап тусувався десь в районі ручки дверей. Але після останньої фрази йому зненацька закортіло озирнутись. Нестримно закортіло. Бо в районі ручки дверей щось-таки трапилося. Повисло мовчання, гучне, як ляпас.

Та Андрій не озирнувся. Марка. Честь фірми.

Двері вкотре рипнули. Цікаво, що такого було в останній фразі, що могло налякати Фаната? Андрій вимкнув непотрібного телевізора і підклав руки під голову.

Двері хряснули об стіну. Бах!

— Що все це значить?!!

Тепер Андрій міг не обертатись з чистим сумлінням: пан господар не стали надміру кремпуватися, підійшли впритул до дивана і все, що вони думали про розпростертого на ньому бідолаху, красномовно зобразили на своєму обличчі. Те «все» легко і просто вміщалося в чотирьох словах: «Тут тобі й кінець…».

Тільки не шарпатись, не метушитись… Андрій повільно сів. Розлючений Ігор Васильович мав грізний вигляд навіть у халаті й капцях, нависаючи кремезною брилою над бідолашною Андрієвою головою.

— Доброго ранку, пане лікарю! Надворі досить похолодало і…

— Кінчай випендрюватись і відповідай, що це все означає?!

Андрій крадькома кинув погляд вліво. Юний донощик підпирав плечем одвірок і скреготів зубами. Ще б пак, турнули з власної буди! Один-нуль на користь бомжа.

— Я дочекаюсь відповіді в своєму домі чи ні?! — проревло згори.

Один-один.

Андрій зітхнув і вмостився зручніше. Пасувало б встати і чемно вибачитись, але честь фірми — то є честь фірми… зараза б її взяла!

— Ігоре Васильовичу, а що трапилось?

Обидва Дудії на мить втратили дар мови.

— Ти вдерся до мого сина…

— Я постукав, і мені відчинили…

— Бреше! Він… він скористався тим, що я спав!..

— І що? Я напав на тебе? Чи взяв у заручники? А може, згвалтував?

— Ти… ти розбудив мене і… вигнав…

— Я хоч пальцем тебе рушив? Я попросив, і ти вийшов.

— Брешеш!

Навіть повітря навколо Остапа тіпалося від безсилої люті. Андрій залишався незворушним, як тенісний корт. Якщо з самого початку не розтлумачити декотрим надто розумним, де закінчуються їхні сигарети і починається ваш ніс, то незабаром доведеться вашого носа вкорочувати. Звичайно, можна примиритися і погодитись труїтися димом чужих сигарет. Але то рецепт на любителя.

Гостра відповідь уже танцювала на язиці. Остап наїжачився.

І саме цієї миті, коли ворота ще не взяли під охорону і є можливість забити остаточний гол, він відчув, як неприємно прилип до його вогкого тіла стовідсотковий котон. І геть-чисто забув рахунок гри, яку розпочав з цим домом.

Біля одвірка стояв і скреготів зубами…

БРАТ.

— Якщо ти брешеш, — несподівано спокійно озвався лікар, — ноги твоєї більше тут не буде.

Щось знайоме проглянуло в його очах. Андрієві не треба було придивлятися, щоб зрозуміти, що то прокинувся недавній сумнів.

Ось і добре. Він піде звідси і дорогою спалить усі рахунки. Всі обіцянки.

На попіл.

— Брешу, Ігоре Васильовичу. — Андрій підвівся й пригладив долонями ще мокре волосся. — Я просто хотів дещо перевірити. І вибрав для цього не зовсім цивілізований спосіб.

«А ви, звісно, мислили собі, що я пригнався, бо мені не вистачає грошей на вашу дієту. Про мене, то можете мислити так і надалі…»

— Вийди, — раптом кинув у бік Остапа хірург, не зводячи погляду з гостя.

За хвилину:

— Я сказав — вийди.

Ще за хвилину:

— Не сердь мене.

І все це — не повертаючи голови.

Андрій досить виразно уявив собі, що відчув би він, якби батько вигнав його з його ж кімнати в присутності його ворога. Батько, на якого він покладав такі надії!

Завал!

Чутно було, як сходами вниз збігли кроки.

— І що конкретно ти хотів перевірити?

Починалося найцікавіше.

— А ви не спізнитеся на роботу?

— Не хвилюйся. Та ти сідай, в ногах правди нема.

Добрий лікар Айболить… що він там робив під деревом?

— Я постою… щоб життя раєм не здавалося.

Лікар зміряв його замріяним поглядом.

— Ти колись нарвешся, чує моя душа.

— А моя чує, що вже нарвався. Знаєте — як добрий ніс чує кулак?

Закопував він звірят під тим деревом, чи що?

— Я поставив конкретне запитання. Повторити?

— Не треба.

Цілком можливо, що закопував. Всі вони добрі… поки на трупах тренуються.

— Довго я чекатиму?

— Хотів я перевірити, що могло налякати мою попередницю-психолога, що вона аж відмовилася від такого прибуткового місця. Зараз, щоб знайти роботу…

— І що ж?

— Звідки я знаю, я не психолог.

— І я думаю, навіщо мені хтось без освіти і досвіду?

— Зустрічне запитання: якщо ви не збиралися мене наймати, навіщо ви збирали на мене досьє?

Влучити пробним каменем у небо не так важко, як думають.

— Ти начитався детективів. Я просто навів кілька довідок, одержав кілька рекомендацій. — Тут лікар посміхнувся. — Як ти здогадався?

— Не могли ж ви допустити до доньки цілком чужу людину з вулиці.

Пробні камені. Вони вертають із-за хмар і б’ють по тенісних кортах. Щосили.

— Справді, не міг, — невідомо чому розвеселився лікар. — Звичайно, я особисто цим не займався, але можу тебе запевнити, що все було проведено акуратно і коректно. Мене цікавило, насамперед, твоє ставлення до навчання, до наркотиків і — стосунки з законом…

Андрій відчув, як поволеньки, кігтик за кігтиком, розщіплює свої обійми страх.

— Треба думати, що за всіма цими пунктами я отримав схвальні відгуки.

Пункти… Інколи їх буває так багато, а інколи стачає й одного.

— Що з тобою? Ти образився? Розумію, нічого приємного в тому, що хтось риється в твоєму житті…

Чи образився він? За те, що акуратні й коректні хлопці дечого не догледіли, полінувалися шпортнути глибше, довідатись конкретніше? Про його батька, наприклад. Хіба на таке ображаються? За таке можна хіба що розцілувати. Але до страху перед викриттям несподівано домішався жаль. Жаль за правдою, яка так і залишиться нерозкритою.

— Ніхто в твоє особисте життя не ліз, зрозумій… Холера ясна, ти зчинив у моїй хаті вселенський рейвах, а я ще, виявляється, маю вибачатися?!

— Ви для того мене й найняли, щоб було кому рейвахи здіймати.

— Що-що? Ти щось не так зрозумів.

— Ігоре Васильовичу, ви пробували вирізати апендикс без єдиної краплі крові?

— Я — фахівець щодо вирізання апендиксів, щоб ти знав, а ти…

— А в мене — чуйка, як каже Славко.

— І я повинен вірити твоєму пришибленому Славкові?!

— Ви повинні вірити своїй чуйці. Тільки не кажіть, що хірурги не знають, що це таке і з чим його їдять.

Переводячи подих, вони одночасно замовкли. І подивились один на одного.

— А ти зухвалий… — протягнув, примруживши очі, лікар.

— Це в мене в генах, — в тон йому відповів Андрій, живцем спалюючи в собі пронизливий, волаючий до небес, жаль. На попіл.

— Добре, мені час на роботу, а ти… — глянув на годинника, — прийдеш о четвертій. Тільки не забудь, що ти репетитор моєї дочки, а не сина.

— Дайте мені карт-бланш, — раптово охрипнувши, перебив лікаря. Прокашлявся.

— Слухаю?

— Свободу дії. Щоб ніхто не лазив за мною, не дихав мені в комір і за кожним разом не тицяв пальцем: а чому так, а не так? Щоб я не звітував щохвилини, як піонер на лінійці.

Андрій одразу зрозумів, що сказане було зайвим. Але сказати мусив.

— А не забагато ти собі дозволяєш?

Лікар неначе скинув його поглядом з шістнадцятого поверху. «Знай своє місце», — промовляли ці очі, спостерігаючи, як він копирсається внизу.

— Шмаркач. Знаєш, скільки людей з дипломами і неабияким досвідом хотіли б дістати таку роботу? Я, здається, забув сказати, що в тебе тиждень випробувального терміну.

Це був майже кінець. «Марка», — нагадав він собі.

— Кажуть, що Ковчег було побудовано любитилем. Професіонали побудували «Титанік». А щодо досвіду… — охриплість повернулась, і він знову змушений був прокашлятись. Розуміючи, що його слухають лише за інерцією. — Досвіду в мене, хоч на базар неси. Дорослі чомусь вважають дитинство найкращою частиною життя. Але я в дитинстві хотів померти. А в тринадцять років ледь не здійснив свого задуму. Мене тоді буквально за шкірку витягнули з того світу. І та людина професіоналом не була.

Виявляється, мовчання може різати не гірше за скальпель. Як і погляд. Як і згадка.

— Ти хочеш сказати, що Остап… що він щось задумав?.. Щось… — Лікар не зміг продовжити. Забракло повітря.

— Вибачте, я не хотів вас лякати. Дурне щось до голови зайшло…

Двері ляснули.

Найстрашніше було те, що лікарю теж щось подібне приходило в голову. А дві однакові дурниці, які виникають у двох головах незалежно одна від одної, — це не такі вже й дурниці.

…Андрієві десять з чимось. Після від’їзду Анісімових стабільний заробіток йому забезпечує Теодозіївна — нова двірничка з пласким, як шліфована вагонка, поглядом на життя: їсти, пити і спати можна в сквері, а працювати краще в пивницях. Залишалися ще під’їзди, і ось тут у пригоді стає він. П’ять тисяч купонів за поверх. У будинку — п’ять поверхів. На дільниці — три будинки. Неділя — законний вихідний.

Мама й далі крізь сльози готує йому їсти, і одного разу він не витримує, встає посеред ночі і йде на кухню.

— Не треба… так. Я так не хочу.

— Ах, не хочеш?! Тобі не подобається, як я готую? А те, що я в очі сусідам не можу дивитись — це тебе влаштовує? Кожен, хто пройде, вколе: а це не вашого сина я бачив з відром і шваброю? Боже, коли вже все це скінчиться?!Ну, чого стоїш? Востаннє я для тебе готую! Вмієш так добре заробляти, вмій і на кухні дати собі раду!

Відтак він починає куховарити сам.

Школа хутко відходить на задній план. Усе як за туманом: нервові зриви керівнички, виклики до директора, погані оцінки в журналі. Його залишають на другий рік, але він тим не вельми переймається. У школі не викладають того єдиного предмету, який би він відвідував залюбки: предмета виживання. Він взагалі дивується, як можуть його однолітки турбуватися за оцінки. Випрохувати їх чи купувати. Фікція. Допінг для відмінників.

Є, правда, й такі, що не надто мордуються. Знають, що перед вступом до вузу для них наймуть найкращих репетиторів з готовенькими відповідями до вступних тестів.

Його репетитором є життя, і оцінює воно його не за тестами, а за кількістю вимитих сходинок.

Він викручує шмату і чує за спиною тупіт і гигикання.

— Тут! Він тут!

За мить його обступає компанія старшокласників.

— Ти диви, таке мале, а вже мамі помагає…

— Гарна донечка росте, знайде собі хлопа і стануть вони жити-поживати в парочці, як Остап і Одарочка.

— Хі-хі!

— А ти хто — Остап чи Одарочка?

— Тобі шо, повилазило? Одарочка ми…

— А де ж твої косички?

Сходова кліта не дуже простора, проте можна спробувати прорватись. Можна. Він стоїть з вологою ганчіркою в руках. Це — його територія. А вони — зайди.

— Нє-е, то питання ми мусим перевірити конкретно. А якщо воно — гермафродит?

— Зажди лапати його, Суслік, дивись, яке воно брудне.

— Помиємо?

— І водичка є під руками, чисте-есенька, як штани нашого фізрука… Ги-ги-ги!

Він ледве встигає заплющити очі, як п’ять літрів води з його відра обвалюються на нього. Він знає, яка на вигляд ця вода, — чорна, густа, з недопалками, огризками, лушпиною… Тепер він знатиме, яка вона на смак і на дотик. Гірка і масляниста. Бридка.

А ще він знатиме, як почуваються сходи, по яких пройшлися десятки брудних, у багнюці, чобіт.

Раптом серед цієї безпросвітности виникає щось цілком несподіване. Хто це?

— Здоровенькі були, дівчатка й хлопчики. Я, здається, вперше вас тут бачу? А всіх, кого я бачу вперше, запитую: може, ви знайомі з Олегом на кличку Білий? Ні, не знайомі? Дуже шкода. Бо я ось знайомий. Що будем робити, хлопчики й дівчатка?

— А хто такий?..

— Суслік, атас!

Добру хвилину сходи гудуть. І стихає.

Андрієві, нарешті, вдається розліпити склеєні повіки. Попри різь в очах бачить класичного джентльмена-неформала: довгий білий светр з відкладним коміром і обвислими рукавами, потерті джинси, наплічник через плече, волосся зібране в жмут на потилиці, круглі жовті окуляри і переносне радійко у вухах.

«Новий квартирант Ірини Семенівни з тридцять п’ятої, — механічно згадує він. — Студент». У майбутньому — його друг Славко.

Але з тієї сходової клітки майбутнє не прозирало.

— Дякую, — каже він, та студент не чує, піднімаючись сходами вгору і похитуючи в такт музиці головою.

На сходовій клітці залишається перекинуте відро і велика калюжа, в яку скапує з його одягу вода.

Він приносить додому брудне вбрання і бронхіт. Але відтак його вже ніхто не чіпає.

Рівно о шістнадцятій нуль-нуль Андрій постукав до Віриної кімнати. На другому поверсі тихо, хоч застрелься. А може, тут завжди так тихо?

— Хто там? — голосом пташки з відомого мультика озвалися зсередини.

— Це я, бомж, — голосом поштальйона з того ж таки мультика відповів Андрій і увійшов.

Дівчатко сиділо за столиком і калякало в альбомі фломастером. На репетитора свого воно навіть не глянуло. Певно що так! Хто бачив, щоб королеви звертали увагу на слуг! А надто, коли вони зайняті поважними справами у тронній залі. Остання, виконана у волошковій палітрі, набита іграшками по вуха, урочиста й поважна, королеву не обходила.

Андрій потупцював біля дверей, почухався й одразу збагнув, що не знає, як поводитися з дітьми. Він зроду не мав з ними справи, почуваючись дорослим ледь не з пелюшок.

Ось і вона, зосереджено й поважно малюючи на папері якісь каляки-маляки, теж, певно, здається собі страшенно дорослою. І спробуй сказати щось не так — сховається до мушлі, як равлик. Як ховався Андрій Шелепінський, забувши якось, де вихід.

Він впевнений, що колишня її вихователька все робила правильно. Правильно всміхалася, вітаючись, правильно добирала інтонацію, вихваляючи малюнки, правильно вибирала момент, щоб погладити по голівці. Але…

Андрій стояв телеграфним стовпом, а дівчатко, напевно, думало собі: «Не всіх дурних війна забрала». Чи щось у цьому дусі. У сукенці з симпатичними дракончиками, в чудернацьких заколках…

СЕСТРА.

Він різко тіпнув головою. Так недовго й схибнутися!

— А де твій капелюх?

Андрій аж підскочив. Уся в собі (не бачите — я малюю!), малолітня художниця навіть не показала вигляду, що вона щось чула, а тим паче — говорила. Тільки два хвостики нетерпляче вичікували, коли той стовп біля дверей спроможеться іще на щось, окрім тупцювання і чухання.

Стовп біля дверей спромігся. На невиразне гмукання.

Капелюх. Ага.

— A-а, капелюх… Забув. Загубив. Зараз пошукаю.

А що він іще мав сказати?

У шафі капелюха не було, в хатці Барбі — теж, під ліжком…

— Скоріше за все, я залишив його внизу, — ставши на рівні й обтрушуючись, висловив він геніальне припущення.

Віра тієї геніальности не поцінувала, а просто перегорнула сторінку альбома.

Який там йому відпущений термін? Тиждень? Такими темпами вони й за місяць до букваря не доберуться. А Ігор Васильович скажуть: «Я так і знав».

— Що ж, треба йти шукати капелюха внизу. Бо як же без капелюха? Без капелюха ніяк! Але, — він зітхнув так жалібно, аж самому мурашки пішли по шкірі, — там у вас стільки кімнат! Сам я ніяк не впораюся.

Роздумуючи, зітхнути ще раз чи дати собі спокій, він рушив до дверей.

— Бо опудала беж капелюха не буває, — впевнено констатувала королева дракончиків.

— Атож! — скрушно підтвердив Андрій. — Ну, я пішов. Скоро обернутись не обіцяю, але якби мені хтось поміг…

«Вимітайся вже, ти, артисте погорілого театру!»

Він вимівся й покволом пошкандибав у напрямку сходів. «Якщо вона не вийде… якщо зараз не вийде, то й за тиждень нічого з цього не вийде…»

— Ти шо, і до тата в кабінет підеш шукати? — наздогнала вона його, а очиська — як світлофори.

Веселий кураж напав на Андрія.

— Не віриш? — бовкнув, насолоджуючись її реакцією на його провокацію, і лише за пару кроків доп’яв, що саме бовкнув. — Звісно, якщо більше його ніде не буде.

«А якщо більше ніде не буде твого капелюха, га?»

Шкіру аж сироти опосіли.

Кухню вони перерили за двадцять хвилин. Щастя, що пані Марія пішла на базар і не була свідком його ганьби. Не можна сказати, що Андрій не зволікав — ще й як зволікав, але кожна хвилина немилосердно наближала його до того страхітливого кабінету. Коли він втретє заглянув до холодильника, його учениця — мила дівчинка — сіпнула його за штани.

— А ти жнаєш, шо тато дуже-дуже не любить, коли беж дожволу жаходити у кабінет?

— Треба казати — до кабінету, — машинально поправив він, а сам подумав: «Здогадуюся».

Наступним пунктом їхньої програми був передпокій, на який Андрій покладав великі сподіванки. На якійсь із численних поличок просто-таки мусив завалятися хоч якийсь капелюх. Мусив, та не завалявся.

Ось і вітальня. «Капелю-юх, ти де?» Дівчинка стояла поруч і чекала. Гарна дівчинка.

— Отже, так: ти береш на себе сервант, а я… — він знесилено опустився на диван, — а я… а я понишпорю під оцим ось диваном.

Йому привиділося, чи Вірі насправжки щось у цьому «а я» здалося підозрілим? Фіалкові спіральки на її хвостиках недовірливо гойднулися, на хвилю замислились, про те і по-королівськи запишнено застрибали в такт крокам: Віра завзято рушила до серванта. Мовляв, мені шо, я можу й пошукати, а шо ти робитимеш, коли муситимеш іти до тата в КАБІНЕТ?..

Андрій з того відчаю поліз під диван. Пусто. Тоді, скоріш механічно, ніж усвідомлено, він підважив обдерте сидіння. Воно подалося з натужним скрипом.

Бог на небі був і все бачив.

На хаотично розкиданих паперах, теках, ватманах, ескізах, серед лінійок і трикутників, невідомих йому креслярських причандалів, як ясне сонечко, спочивав крислатий солом’яний капелюх. Він обережно взяв капелюха, досі сумніваючись у його реальності, і нап’яв на голову.

— Аля-оп!

Позаду захоплено завищали.

Бог на небі був і бачив, як Андрія роздуло від пихи й самовдоволення. Ніби в тому була не Господня, а його особиста заслуга.

— Ти сховав його там, сховав, сховав!!!

Жовто-зеленим у дракончики м’ячиком застрибала довкола нього поважна в минулому художниця. Андрієва пиха росла, мов на дріжджах.

Бог на небі був. І все бачив. І вздрів Андрій…

На місці, де лежав капелюх, виднівся оббитий вишневим оксамитом, протертий на кантах фотоальбом. Андрій передав головний убір дівчинці, чим заслужив ще на один вибух оглушливого вереску, витяг альбом зі сховку і, не встаючи з колін, почав гортати. Фотографії, чи пак, світлини якоїсь дівчинки: спершу голенька, далі — втоплена у мамині мешти, наступні — в бантиках і з ранцем, а згодом — короткі спідниці, модні зачіски і пішло-поїхало: забави, вечори, нічне море, пляжний варіянт, похідний варіянт, з друзями, без друзів, випускний, студентська тусівка і…

Андрій вкляк. Весілля. Приголомлива сукня. Фантастичний букет. І його батько — страшенно веселий і страшенно молодий. Невпізнавано, неможливо молодий!

Весілля його батька й чужої жінки.

Чим більше Андрій вдивлявся в осяяні щастям обличчя, тим більше темніло перед очима. Крізь цю темінь проступав один-однісінький передноворічний тиждень, коли його мама теж була неможливо, невпізнавано молодою. Тиждень, який не залишив по собі жодної світлини! Лише слайди пам’яти. І таку дрібницю, як сина.

Чийсь неприємний погляд умить привів до тями.

Фанат зирив з дверей і недобре шкірив зуби. Першим бажанням було схопитися, закрити альбом і сховати назад до дивана. Натомість Андрій перегорнув його на сампочаток і покликав Віру:

— Знаєш, хто це? — вказав він на немовля, що грайливо демонструвало світові свою дупцю. — Ану, вгадай.

— Стасик? — невпевнено припустила дівчинка, знову ставши серйозною і сумирною. Маленька королева великого королівства. Приречена на дорослішання з пелюшок.

— Це не хлопчик, а дівчинка. Я тобі допоможу: колись давно…

Десь далеко клацнув вхідний замок.

— …жила-була…

Усмішка Фаната явила світові всі тридцять два зуби.

— …така ж само дівчинка, як ти…

Передпокій впевнено перетинали дещо стомлені кроки.

— А шо далі? — без особливої цікавости запитала Віра.

— А далі нічого…

Остап неголосно покликав:

— Тату…

Кроки на мить зупинились і повернули до вітальні. Схоплюватись? А навіщо? Зараз він волів, щоб його вбили. На місці. Без співчуття. Бо коли він оговтається…

Коли кроки застигли біля порогу, Андрій вперто сидів на підлозі перед диваном з розгорнутим фотоальбомом.

— Що таке?

Андрій завважив сандалі зі світлої шкіри… і негайно заповзявся вивчати вицвілий орнамент оббивки дивана. Щоб, не дай Боже, ніхто не спостеріг його очей. Пояснювати, «що таке», не знадобилося.

— Неможлива спека. Доцю, принеси, будь ласкава, соку. На дверцятах холодильника.

— Я жнаю.

— Чого ж ти в такій незручній позі, Андрію? — турботливо поцікавився лікар, опускаючись на диван поруч з альбомом. — Сів би собі зручненько, закинув ноги на столика, як це роблять нормальні американці і трохи крутіші українці, та й переглядав би собі помаленьку. Як щось незрозуміло, у мене поспитав би. Я б тобі з радістю пояснив.

Ні, розлючений Ігор Васильович подобався Андрієві значно, значно більше.

— Дякую, доцю… м-м, смакота. Ти, сподіваюся, не пила, бо якщо застудишся…

— Не пила.

— Вірю. А тепер — марш усі нагору! Давайте, давайте…

Нагору вони, ясна річ, не пішли. Андрій шкірою відчував ситу посмішку і зловтішний погляд крізь нещільно причинені двері.

— Там ще листи є, — раптово і різко змінив голос лікар. Не підвищив, ні. Змінив. За всіма параметрами. — Чому ти листи не вийняв? Їх куди цікавіше читати.

«Бо там нема жодного до мами. І маминих там нема. Жодного».

— Чого мовчиш? Ти ж обожнюєш словесні баталії.

«Коли б я вам сказав, чого я мовчу…»

— Де ще ти нишпорив? Я все одно довідаюсь, не мовчи.

Давній кураж напав на нього. Тільки не веселий, а дурнувато-нахабний.

— У кабінеті.

— У кабінеті? Ото! Де саме?

Андрій спробував уявити собі кабінет.

— У столі.

Лаконічно і правдоподібно.

— Всі шухляди в мене замикаються на ключ.

— І в шафі… в книжковій шафі.

— У мене немає книжкової шафи.

Овва.

— Ви лікар, у вас мусить бути книжкова шафа, — не погодився Андрій, протираючи поглядом оббивку до дірок.

— Значить, такий я лікар, що в мене нема книжкової шафи.

— А де ви тримаєте цю… літературу… медичну?

— У підвалі, де ще?

— Як у підвалі? А якщо вам треба буде… не знаю, нагадати собі щось, підчитати?

— Якби я досі за підручниками до операцій готувався, гріш мені ціна була б як хірургу.

І по хвилі:

— Забрехався ти, Андрію, остаточно і безповоротно.

Андрій закусив губу і відчув, що ним починає трясти. Лікар, напевно, сказав би, що то — запізніла реакція на стрес. Добре, що інколи лікарі не здатні заглибитися в душу своїх пацієнтів.

— Можеш іти додому, заняття на сьогодні закінчено.

Ігор Васильович взяв до рук альбома і почав неквапливо перегортати сторінки. І здалося, ніби для нього весь світ перестав існувати. Вимкнувся, як одна велетенська люстра.

Андрій збагнув, що на своє «до побачення» він не дочекається відповіді.

…Йому одинадцять. Він стоїть на розі центральних вулиць, махає перед собою газетою і горлає:

— Кому «Україна і ми»?!! Кому свіжа преса?!! Кому…

— Кому ви і ваша Україна потрібна… — бурчить стара, що продає поруч хризантеми.

— Кому «Україна і ми»?!

— Тобі в школі треба бути, а ти чим займаєшся?

— У нас карантин. Грип. Купуйте «Україну і ми»!!!

— Скільки? — питає молодик.

— Тисяча.

— Скільки?!! Та я в тебе її задаром заберу!

— А ви краще паняночці букетик купіть, молодий чоловіче…

— Йди ти!..

Стара скрушно хитає головою.

— Бачиш, йому ні нас, ні України не треба.

Вони з тією старою знають, що ввічливі люди — вид рідкісний, вимираючий.

— О, а я тебе знаю! — зупиняється біля нього чоловік у розхристаному пальті з потертим шарфом круг шиї. — Ти — з Нового Міста?

— Так. Купуйте…

— Чекай. Ти підміняв Теодозіївну, поки її забрали до психушки?

— Так, а ви — пан Зеник з дванадцятої квартири.

— Ти ба, ну і пам'ять у тебе…

— «Україна і ми»!

Хто-хто, а прибиральник довго пам'ятає людей, які зранку валяються під під'їздами і заважають прибирати.

— Бачу, не дуже беруть твою пресу?

— Хочете купити?

— Хочу побазарити. Відійдем?

Виявляється, що пан Зеник шукає напарника. Щоб трохи «пошугати лохів». Ніякої крамоли. Серйозно, конституція гарантує!

Завдання Андрія: ходити від будинку до будинку, від квартири до квартири і перевіряти, чи зачинені двері. Всьо!

Якщо двері відчинені (десь одна на сотню трапиться, конституція гарантує), для перестраховки — дзвонити. Якщо в хаті є люди — прикинутись жебраком. Ти малий, худий, тебе всяк пожаліє. Якщо нікого нема, а двері відчинені (лох — він для того і є лох), спуститися вниз, пройти пару метрів, написати на тротуарі крейдою номер квартири, а… як ти мене назвав? Пан? Хе… а пан Зеник тут як тут. Всьо решта — не твого ума діло.

Навар пополам, конституція гарантує. По руках?

Андрій дивиться на нього і бачить маму. Що вона скаже? У голові на мить потьмарюється. Таке з ним буває, але не це лякає. Відтак неодмінно виникає думка, паскудна, як бездомний пес: а коли б так не на мить затьмарилось, а… надовше. Скільки б проблем відпало?

— По руках, пане Зеник.

І починається марафон. З ранку до вечора. А коли він увечері заплющує очі, марафон починається знову. Двері, двері, сходи, сходи і знову двері. Він не користується ліфтом, бо в ліфті його можуть добре роздивитися, він не повертається в райони, якими вони вже ходили. Він жує на ходу і так само на ходу вчиться натягати на лице вираз безпритульности, безвиході. І йому подають. Першу милостиню він викидає в кущі, та потім… звикає, чи що? Затуплюється. Іржавіє.

Пан Зеник його жаліє, час від часу пропонує перекур, але Андрій не хоче себе жаліти. Йому так легше: йти, поки рухаються ноги. Йти, поки в голові не стане тихо і порожньо.

Світ дедалі частіше туманиться, зникає. Мама дедалі частіше придивляється до нього як ніколи стурбовано, але йому вже не потрібна її турбота. Йому більше ніхто не потрібен, крім того лагідного мороку. Дивно, що він раніше його боявся.

А в снах він тепер все частіше падає до ями.

І ось нарешті! Відчинена квартира. Він дзвонить і дзвонить, але ніхто не відгукується. Тоді він передає естафету своєму напарникові і йде на умовне місце (недобудований магазин). Чекати на свою частку. Заслужену частку.

Пан Зеник того дня так і не з’являється.

Андрій приходить додому, забирається з ногами в розкладне крісло і сидить там без поруху. Нечутно надходить мама, присідає біля крісла і говорить нечувані речі. Що вона обов’язково знайде роботу (першу роботу, яка трапиться), заробить гроші, багато-багато грошей, і вони поїдуть на море. Аби лиш він більше нікуди не ходив… так, як цього тижня. Він ще малий, щоб так каторжно працювати. Вона просить, благає його: більше ніякої роботи, хай просто зараз заприсягнеться їй.

Він сидить і думає про свою частку. Каторжну частку.

На ранок він знову чекає біля закинутої будови. Вони домовились, що на квартиру до пана Зеника він не піде, хоч би там що, тому він намотує кола довкола порослих мурів зі сліпими квадратами вікнин. І так до самого смеркання.

У голові дзижчить комарем: час-с-стка! Привлас-снена час-с-стка!

Третього дня він іде до пана Зеника. Мама вже не плаче. Затуливши долонею рота, вона дивиться йому вслід, і він спиною чує незнайомі відтінки того погляду. Якийсь острах. І почуття власної, вперше так виразно усвідомленої провини.

Але всі його думки сконцентровані, як густий сироп. Навколо частки. Незаконно відібраної частки.

Вже майже під будинком з помешканням пана Зеника на нього хтось навалюється, затискає рота і тягне в перехід під будинками.

— Мовчати…

Клацає складаний ніж, Андрія зі всього маху вкарбовують у стіну, і перед його носом з’являються жовті скельця окулярів. А під ними — стиснуті у вузьку смужку губи.

Квартирант Ірини Семенівни хрипло і докладно пояснює, куди Андрієві бажано піти і що там зробити. Потім, дещо вгамувавшись, але тримаючи ножа у полі зору Андрія, проказує:

— Зеника взяли. Разом з барахлом. Бачу, що ти в курсі, що то за барахло. Він щось белькотів про пацана-наводчика, але до п’яного не дуже прислухаються. От коли він витверезіє… — Студент хвилю милується ефектом від своїх слів і знову з усієї сили притискає його до муру. — Ти думаєш, якщо неповнолітній, то!..

Швидко ховає ножа і плескає Андрія по плечу: переходом прошкує, відводячи очі, немісцева парочка. А навіть якби і місцева: за нього ніхто не стане заступатися. Ще скажуть: так тобі й треба!..

— …то можна зорі з небес хапати? Ні, малий, таким ще швидше підрізають крильця, ставлять штамп і до смерти можеш митися, а не відмиєшся. Зв’язатися з алкоголіком! Ідіот! Мив собі сходи, а тут на подвиги поперло. Захотілося чогось ліпшого, благороднішого? Акурат, в міліції тобі це ліпше і покажуть, разом з місцями зимівлі раків. Але що там міліція, — усміхається він і наближає лезо до Андрієвих очей. — Ось коли Я довідаюсь ще раз про якісь твої антизаконні походеньки — досить буде однієї маленької чутки… я знаю, де тебе знайти.

Клацає, складаючись, ніж, студент відступає і милується результатом. Андрій дихає через раз, перед очима мерехтить, тіло дерев’яніє…

— Будем сподіватись, що белькотіння Зеновія до уваги не візьмуть.

Студент поправляє наплічника і йде геть. Усю ніч Андрій проспить на животі, бо спина скидається на збите з гілляки яблуко. Але вперше за увесь тиждень проспить цілу ніч, не падаючи до ями.

Лише за багато років по тому він дізнається, що стараннями Славка до пана Зеника перед самим допитом потрапить записка: «Щось бовкнеш про хлопця, до нар не доживеш».

Тиждень минув, як сон на свіжому повітрі: швидко і з користю. Андрій навчився без помарок креслити і вирізати з картону літери завбільшки з тарелі, Віра — розмальовувати їх всіма фломастерами підряд, відтак спільно — приліплювати скотчем до найнепридатніших для цього місць. Внаслідок цієї копіткої праці вітальня — Андрій не визнавав інших місць для навчання — скидається на залу перед новорічним «вогником». З лампи, підвіконня, серванта, столика, дивана і дверей (шпалери одностайно було визнано найпростішим виходом і тому відкинуто) звисали шмаття кольорової абетки.

На тому корисне закінчувалося. Повторювати за Андрієм літери, переписувати їх, а тим паче — складати з них слова Віра не збиралася. Він досить швидко утямив, що вона робить виключно те, що хоче, а вона ще хутчій вловила, що він не здатен змусити її робити щось поза тим. Віра Дудій любила і воліла в цьому житті тільки малювати, а не читати чи писати. Крапка.

У ті години, коли Андрій перебував у будинку, Фанат знаходив собі заняття поза домівкою, і вони благополучно розминалися.

Ігор Васильович спостерігав за ними здалеку і ні в що не втручався. Не міг дочекатися, певно, поки мине обумовлений тиждень.

Андрій, у свою чергу, ніяк не міг визначитися, подобається йому таке байдикування чи ні.

Тим часом тиждень минув, як сон. Нереальний, далекий від дійсности сон наяву.

Ручка на дверях рухнулася, й приліплена до неї літера ляпнулась долілиць. Рухнулася не з власної волі, звісно, а під натиском впевненої руки хірурга.

— Я кажала, шо та червона не буде триматись, — дофарбовуючи в озері третє каченятко, заявила Віра.

— Не «та червона», а буква «т», — виправив її Андрій, демонструючи декому, що він працює в поті чола, а не б’є байдики, як могло видатися на перший погляд.

Віра знизала плечима (яка, мовляв, різниця), а дехто постояв, подивився на їхню титанічну працю і кивнув до Андрія:

— Зайдеш до мене.

Ага.

— Тато хоче покажати тобі свої… струменти, — заспокоїла його Віра. Гарна дівчинка.

Кабінет. За тими дверима, що праворуч від вхідних. Зовсім не подібний до кабінету директора школи. Чорне дерево, чорна шкіра, зелені фіранки і зелений килим. Дуже багато скла і дуже багато книг.

Лікар сидів боком до столу і клацав на комп’ютері. На чужорідний об’єкт під кодовою назвою «Репетитор» реакція була, м’яко кажучи, ніяка, хіба що гучніше зацокали клавіші. Андрій простояв хвилини зо три на краю килима в чеканні, що господар таки захоче звернути на нього увагу.

Директор школи вмів тримати такі паузи до десяти хвилин. Андрій відчув, як знайомо стискаються кулаки.

Ось лікар відвернувся від монітора, порився в лівій шухляді столу, витяг кілька зелених купюр і підсунув їх до протилежного краю стільниці.

— Двадцять п’ять доларів за п’ять днів. По п’ять за заняття, як і домовлялися. Я даватиму платню в кінці кожного тижня. Плюс — відповідна надбавка за кожну годину понаднормово.

Виголошуючи це, він дивився на свої руки, а, закінчивши, знову повернувся до монітора. Андрій залишився там, де був, — на краю килима. Лишень тепер від нього вимагалося перетнути кабінет, благоговійно взяти щедру платню і, кланяючись, позадкувати до виходу.

Трав’янисто-зелена потороча опиралася босим ногам, як могла, але Андрій таки добрів до столу, накрив долонею купюри і пересунув їх назад до лікаря. Той здивовано витріщився на них.

— Якщо вам щось не подобається — кажіть одразу, а тоді можете спитати, що не подобається мені.

Лікар неквапно перевів меланхолійно-глумливий погляд з грошей на Андрія.

«Так, це двадцять п’ять баксів, — я бачу і розумію, що вони НЕ МОЖУТЬ мені не подобатися; так, був час, коли мені шпурляли під ноги П’ЯТДЕСЯТ копійок, і я радів, і підіймав їх; так, може настати день, коли я знову муситиму приймати від різних ПАСКУД подачки, начхавши на гордість. Так. Але не від вас. Спитайте в мами, вона знає. Від неї я теж не зміг прийняти подачку».

Хтозна, що лікар уздрів у Андрієвих очах, але раптом звів докупи брови, простяг руку, взявся за його футболку, зібгав її на грудях у кулак і прошипів:

— Я не маю часу панькатися з тобою, цуценя шмаркате. Якщо за секунду ти не винесешся з мого, повторюю для глухих, — з мого кабінету, я тебе сам винесу…

Андрій розплився в посмішці, схопив гроші і, почекавши, коли відпустять його футболку, розвів руками:

— Так би зразу й сказали, а для чого обзиватися?

— Геть!

— Мене вже нема.

…Йому тринадцять. Між ним і мамою вже два роки існує нетривке перемир’я: мамині гроші (а вона працює в хлібній будці) йдуть на оплату квартири, його гроші (він — одним з перших у місті —миє машини на стоянках) — на харчування.

Нетривке перемир’я. Бо ніщо хороше не може тривати довго. Аксіома від Шелепінського.

Вже від кількох місяців мама загадково усміхається, годинами стоїть перед дзеркалом і приміряє давно закинуті прикраси.

Він мовчить. А що він має казати?

Якось вона повертається з роботи не сама.

— Познайомся: Іван Несторович. Мій друг. Працює на автосервісі і обіцяє мені підшукати роботу секретаря.

— Чому обіцяю, вважай — вона в тебе в кишені. У мене півміста знайомих.

Все, починаючи від його сандалів і закінчуючи панібратським обійманням мами за плечі, не подобається Андрієві. Але він мовчить.

— Ну у у вас і порожнеча!

— Ми недавно переїхали і ще не встигли…

— Без проблем. Мій знайомий просто з Карпат привезе шикарні меблі, а м'який куточок можна буде тут замовити, без проблем!

Йому не подобається, що мама бреше, але він далі мовчить.

— А цей чому тільки очима блимає? Німець він у тебе чи язика проковтнув?

— Андрію, не встидай мене, скажи щось.

«Купіть папугу», — ледь не зривається з язика, але він стримується.

— Андрій дуже сором'язливий, не звик з чужими людьми…

— Буде звикати, бо я, хоч-не-хоч, а вже не чужий. Правда, Ірусю?

Це «Ірусю» йому не подобається категорично. Але він і далі мовчить.

— Звичайно. А це — Андрієва кімната.

— Та-ак. Крісло — на звалище, балкон засклимо, забацаєм ремонт — і буде як лялька.

Напевно, мама відчуває, що щось негаразд, бо якось знічується і, немов перепрошуючи, невпевнено белькоче:

— Спитаємо, як схоче Андрій…

— Малий ще, щоб хотіти. Бракує вам впевненої чоловічої руки, ой як бракує…

— Андрію, що з тобою?! Ти зблід, сядь, дати тобі води? Не дивуйся, Іване, з ним інколи таке буває… я все тягну його до лікаря, та він не хоче…

Іван Несторович, поважний чоловік, у міру гладкий, у міру сивий, з круглим у ластовинні лицем і невеликими залисинами, в картатій сорочці й світлих штанях, знімає сонячні окуляри і вперше пильно приглядається до хлопця, який за весь час його візиту не вимовляє жодного слова. Який стоїть, притулившись до стіни, і не переймається маминою метушнею. Який не помічає, що весь, з голови до п'ят, дрібно-дрібно тремтить.

Дивно, але той Іван Несторович виявляється не дурним і з ходу затямлює собі те, на що обома долонями закриває очі мама. Вони з Андрієм Шелепінським на одній паралелі не уживуться. Повбивають один одного, а не уживуться. Ні за які гроші.

Дві сильні особистості, які звикли боротися за СВОЄ до останньої краплі крові. Яких життя довго вчило впертости і непокори. Небезпечні й незалежні, як дві стихії, яких не можна схльостувати на одній площині, бо вони нe заспокояться, поки нe доведуть своєї непереможності. Повмирають, а нe заспокояться.

— Добре, Ірусю, я піду, а ви тут… розберіться.

Коли він піде, а в квартирі глухим звіром оселиться тиша, Андрій відірве неслухняні ноги від підлоги і почне запаковувати до сумки свої речі.

— Що ти… — в мами зривається голос, і потривожена було тиша знову глухне.

У нього зовсім небагато речей, але пальці терпнуть, холонуть, дерев'яніють, і доводиться кілька разів брати одну річ.

— Куди ти зібрався? — не своїм голосом удруге намагається прогнати страшного звіра мама. Але той — бувалий у бувальцях — нюхом чує, що замешкає в цій квартирі надовго. А може — назавжди.

— Ти нікуди не підеш! — гучно лунає третя спроба, але ефект від неї катастрофічний: глухнуть навіть фіранки на вікнах, навіть шиби в рамах глухнуть.

Андрій гостро відчуває, що треба втрутитись, треба допомогти мамі розправитися з моторошним квартирантом, але хтось напхав у його горло скловати, і він не в змозі не те що говорити — дихати без болю.

— Розумієш, я… я не можу його покинути. У мене буде його дитина.

Всі відчуття зникають. Натомість виникає вакуум. Сукупність безлічі нулів. Функція, що прямує до безкінечности.

Напевно, мама очікує від нього якоїсь реакції. Напевно.

— Це ж бо добре!

Він ховає від неї погляд. Щоб вона ненароком не спостерегла, як тварюка на ймення тиша вимощує собі лігво у його грудях.

Але мама знову, за давньою звичкою, ховає голову від дійсности.

— Я знала, що ти зрадієш! Я сама була неймовірно вражена! Це… це фантастично! Іван зможе забезпечити і мене, і… у нього ж є особняк, як я раніше не подумала? Правда, на околиці, але з городом і садом. Я спокійно можу туди переїхати! А в тебе… уявляєш, в тебе буде своя двокімнатна квартира?

Квартира. Повна глухотою по вінця.

Тепер уже мама гарячково пакує речі і ще щось говорить, але він не чує. Насподі ворушиться вражена думка, навіть не думка, а окремі клапті думки: як? мама? та, що все життя погорджувала просити в когось допомоги? Напрошується? Сама?

— На ось, візьми.

У руку йому тицяють п’ятдесят гривень, а він ніяк не може зрозуміти, для чого.

— На перших порах, думаю, вистачить. Ти в мене самостійний, справишся, та й я не до Америки від’їжджаю. Агов, чого носа похнюпив? Знаєш, як на весіллі погуляємо? Аж гай шумітиме.

«На якому весіллі?»

— Тільки не забудь — тридцять першого числа. Ось його адреса. Але я чекатиму, пам’ятай… Ну… па…

«Яка адреса?»

Мама, яка зроду його не цілувала, несміливо торкається губами його чола. Мов метелик присів на хвильку і… відлетів.

Відлетів?

Мама?

Ти де?

Глухо, як у найвіддаленішому закапелкові лісу.

Що вона сказала на прощання? Чекати? Так, треба чекати… він буде чекати… скільки треба…

Одначе, виявляється, то не так легко — чекати. Спершу він чекає навстоячки. Потім — крокуючи. Далі знову завмирає на місці. Сідати він не наважується: а раптом не встигне добігти до дверей, коли мама подзвонить. Спати теж не наважується, але чомусь злипаються повіки. Невже настав вечір? Коли? Для чого, якщо він постійно мусить бути наготові? Мама ж не може провести ніч під порогом…

Андрій підіймає голову з кухонного столу, очі пропікає сонце. Щойно він зірвався з місця, аби заслонити вікно, яку квартирі лунає дзвінок. Прикипає оком до вічка. Ні, то сусід з… якоїсь там квартири.

І знову — блукання. Він слухає й слухає, однак чує саму тишу. Кілька разів йому вчувається якесь шарудіння за вхідними дверима. Зрештою, він перестає бігати до дверей, подивитися, що там. Вічко починає його лякати. Відтак, блукаючи порожніми кімнатами, він оминає вхідні двері.

Губи починають злипатися. Спрага. Хапає склянку і підставляє під кран. Жадібно припадає до пінистої рідини. І… притьмом жбурляє склянку на підлогу. Вода розплескується, а його вивертає в раковину. У воді йому привиджується великий тарган.

Від стресу йому дещо розвиднюється. Мама. Вона ж має КЛЮЧІ. Коли б вона забажала, коли б вона лишень забажала, — то прийшла б. Отже, вона не прийде. І немає сенсу чекати.

Хтось знову дзвонить у двері, але він більше не відчиняє. І до води більше не наближається. Немає сенсу.

Засинає просто на лінолеумі. Прокидається, йде до туалету, відтак — до кухні. Ні, до кухні задалеко. Можна лягти і тут, у коридорі. Дивний у них коридор: кособокий, розтягнений угорі, а донизу звужений. І чомусь не видно йому кінця.

Щось він мав робити. Ага, слухати. Буде слухати, але світло йому заважає. Чому він досі не зашторив вікна? Завжди спить при зашторених вікнах, а тут… забув.

Андрій встає і зашторює всі вікна.

Ну й дурний! Лежить у коридорі на підлозі і думає, що зашторює.

Мама… Він простягає руку. Думає, що простягає. Вона осудливо хитає головою.

Я думала, ти самостійний. Я виховувала тебе справжнім чоловіком. Не таким, як твій батько. Коли інші діти ще смоктали пипку, ти вмів тримати ложку в руках. Коли інші навіть не вміли по-людськи вбратися, ти зашнуровував черевики. А тут так мене підвів.

Він стомлюється слухати маму і заплющує очі.

Коридор знову змінюється. Тягнеться до нього, але втікати не хочеться. У руці, якою він відбивається від коридора, звідкись папірчик. Дивний папірчик.

Який він дурний! То ж гроші.

Йому душно. І сухо. На язиці, на губах. Тріщини. Слини нема.

Дивно.

Страшно.

Раптом світ починає рухатися, хитатися. Заважати йому спати.

Кольорова віхола. Ні, просто багато звуків. Ненормально якось. Незвично.

Губам стає холодно і вогко. Він злизує краплі. Ще і ще.

— ІДІОТ.

Хто це каже? Ні, нема сенсу. Спи.

Рот крапля по краплі починає наповнюватись. Талим снігом? Але ж літо…

Крапля по краплі. Сходинка за сходинкою. Куди?

— ПОВНИЙ ІДІОТ.

Знову ота ненормальність. Кольоровий голос. Всюдисущий. І вода. Він мусить її ковтати. Але це боляче — ковтати. Не треба.

Голова як у пастці: не повернути, не відсунути. І знову повний рот води. Неможливо не ковтати.

Він пробує підняти повіки. Вони злиплись. Як у того, хто довго плакав. Він плакав? Не може бути. Ні, таки плакав.

Очі розплющуються. Бац. Піпетка, а трохи далі — лице. І усмішка.

Кольорові слова. Кольорові етикетки соків. Соки валяються просто по ліжку. Який тобі? Цей чи цей?

…Його рятує квартирант Ірини Семенівни. Утретє. Звиклий бачити Андрія щодня у дворі, той завважує, що його ніде не видно. День не видно, два не видно.

Сусіди знизують плечима.

Шелепінські? Ні, не здибали.

Хоча… маму, здається, бачили.

Днів зо три. З великою валізою, між іншим. Може, переїхали куди? Нікому не сказали, але відлюдьки і є відлюдьки.

Переїхали. Гаразд. Але щось його і далі муляє.

Минає ще два дні. Вертаючи з останнього іспиту — після закриття всіх ближніх і дальніх барів, як водиться у студентів, — він завважує вікно квартири Шелепінських, яке виходить на балкон. Фіранки не засунуті. Отже, нікого справді немає удома, бо в них це вікно завжди наче було зашторене. Він безтурботно засинає.

Зранку, рушаючи на вокзал, щоб їхати до рідної домівки, для очистки совісті він дзвонить до квартири Шелепінських. Ніхто не відчиняє. Дуже добре. Тяжкий наплічник зсувається з плеча, грюкнувши в двері, він намагається його поправити і… двері відчиняються. Овва!

Це ж треба! Кудись їдуть і… Стоп. Коли кудись їдуть, то не залишають квартиру відчиненою.

У коридорі поблизу туалету він знаходить хлопця. Довго згадує, як його звуть. А чи знає він, як його звуть? Чи коли-небудь цим цікавився?

— Я не медик, — вкотре повторює студент, коли Андрій просить його розповісти історію свого порятунку. — Я звичайний студент. Але я чомусь одразу зрозумів, що ти вмираєш від спраги. У мене навіть думки не виникло, щоб викликати «швидку». Від того шоку я забув про неї. А може, я згадав про свої відчуття, коли мені в дитинстві промивали шлунок у лікарні.

Він переносить Андрія на ліжко і посилає сусідських хлопців по соки, манку та піпетку.

Хлопці дивуються, однак все, що він просить, приносять. Студент користується у дворі авторитетом.

Він починає по краплі вливати Андрієві рідину до рота. Ця процедура триває сім годин, поки Андрій розплющить очі. І повсякчас називає його ідіотом. У різних варіантах.

Відтак, не замовкаючи ні на хвилю, до ранку поїть його чаєм і соками. Невеликими порціями. Варить манку. Єдине, що він уміє варити. На той час Андрій вже не впадає у забуття. Більш-менш зв'язно відповідає на запитання. Одначе мовчить про причини цієї пригоди.

— Вся справа у бар'єрах. Ти поставив собі бар'єр: нічого не їсти і не пити. Підсвідомий бар'єр, але він спрацював, щойно ти ковтнув води, в якій тобі привидівся тарган. Цей бар'єр ми подолали.

До кінця тижня Андрій починає ходити, спочатку спираючись на стіну, згодом — самостійно. Студент днює і ночує поруч з Андрієм, перетягнувши крісло з його кімнати до маминої (мама… ні, не думати). За межі квартири не виходить: боїться залишати його на самоті. Ганяє сусідських хлопців до «універсаму» по кілька разів на день. І що Божого дня випалює по дві коробки цигарок.

— Бачив би ти себе, який був страшний! Гм… ти й тепер страшний, але прогрес є.

Настає день «виходу у світ». Андрій посилено викупується, вбирається у все чисте, старанно причісується, весело підморгує студентові й завзято рушає до вхідних дверей, на півдорозі так само завзято розвертається на 180 градусів і сідає на ліжко.

— Та-ак, — присідає поруч студент. — Знову бар'єри?

Він просто не хоче виходити з хати. Все. Йому й тут добре.

— Що ж, спробуємо піти перевіреним шляхом. По краплі. Спочатку ти робиш два кроки… повільно, ніхто тебе не примушує, не стоїть над тобою з сокирою… і вертаєшся до ліжка. Потім — три, і знову вертаєшся. І так далі. Говориш собі, що ти просто гуляєш. Головне, обвести навколо пальця твою підсвідомість. Пробуєм?

— Я дуже смішний? — вкотре завернувши до кімнати, питає Андрій.

— Дуже. Бачиш, як я кадуляюсь по підлозі?

Коли він, врешті-решт, добрався до дверей, настав вечір.

— Куди вже наніч виходити? — з надією звертається він до студента. Але той невблаганний.

— Тепер відступати нема куди. Бо підсвідомість, чого доброго, вирішить, що вона тобою править, а не ти нею.

— А хіба це не так?

— Слухай. Один багатій дуже боявся смерти й пішов до ворожки. Багатій як багатій, долари пачками витягає, мобільним розмахує. «Що мені зробити, щоб не вмерти, стара? В натурі, я заплачу, тільки скажи». І ворожка думає: «За „стару“ я тобі покажу, придурок». Забирає в нього всі гроші та й каже: «Ти спізнився, голубе. Треба було не народжуватися. А раз народився — мусиш вмерти». Так і ти: треба було не оживати, а раз ожив — уперед.

Вони разом переступають і цей бар'єр.

— І все-таки ти ідіот. Тримати п'ятдесят гривень у руці і ледве не віддати Богові душу, — каже наступного дня студент, витягаючи зі своєї кишені купюру. — Не погулявши перед цим як слід.

— Викинь.

— Ого, як ми грішми розкидаємося.

— Дай мені, я викину.

— Стоп. Послухайся майбутнього психолога. Дозволь собі якусь дурницю. Будь-яку. Ну, що ти давно хотів купити, але не міг? Але щоб на всі гроші.

Зрештою, вони з'їдають у кафе весь тижневий запас морозива.

Після обмивання першої, «нічогенької», за словами Славка, зарплати в неділю, на ранок Андрій був не здатен до героїчних вчинків. До негероїчних — теж. Тому сподівався, що заняття пройде мимо його хворої голови навшпиньках.

Вітальня зустріла його мертвою тишею та опалими листками різнобарвних літер. Ураган позривав їх і позмітав долі, і, здається, Андрій знав цей ураган в обличчя.

Не те, щоб йому було шкода розмальованих картонок. Він шкодував часу, потрібного для відвоювання втрачених позицій.

Він вийшов до передпокою і відчув, що йому шкода й однієї знайомої королеви, яка невиразно майоріла в глибині сходів. У тіні старшого брата.

— Віра більше не хоче мати з тобою нічого, — процідив Фанат замість привітання. Зализаний, блідолиций. Готовий зірватися кожної миті. — Можеш дочекатися батька і звільнятися.

Як чесно, то Андрій розгубився. Починалося те саме, що примусило його попередницю забратися геть. Бойкот. Мусив бути готовий до нього, проте не був.

— Але почекати тобі прийдеться за вхідними дверима, в нас тут не притулок для бомжів.

Він спробував уявити, як могла відреаґувати на подібне дипломований психолог. Стримано, усміхнено, пропонуючи всім заспокоїтись і поговорити. Себто, як належить реагувати мудрому висококваліфікованому спеціалістові.

Андрій мудрістю зроду не страждав, а висока кваліфікація йому не загрожувала, позаяк не мав навіть найнижчої.

— В тебе критичні дні, хлопчику, чи просто болить зуб?

Вислів «щелепа відвисла» не зовсім точний. Відвалилась.

Андрій, не гаючи часу, звернувся до дівчинки:

— Віро, ти обіцяла показати мені останній малюнок, той, що з каченятами. Там ще озеро посередині, ну?

Слабенька надія перетягти її на свій бік згасла: вона дивилась на нього згори, крізь поручні, і… вперто залишалась у чужій тіні. Справді, хто їй Андрій Шелепінський, коли поруч — брат?

— Йдемо, Віро, — подав їй руку Фанат. — Бо він зараз і тебе почне ображати.

І, повний праведної зневаги, Остап покинув разом з сестрою поле битви.

«Здається, ти програв… репетиторе», — виніс собі вирок Андрій і тільки через дурну впертість, яка все свідоме життя не давала йому спокійно жити, голосно і чітко мовив, звертаючись до спорожнілих східців:

— Втікаєш, Остапе, сестрою прикриваєшся? А без сестри до мене побоявся вийти. Що я?! Ти свого батька боїшся. Можу побитися об заклад, що ти ніколи не заходив до батькового кабінету без дозволу. Лячно, чи не так?.. До речі, все хотів тебе спитати, що ти там робиш зі своїми песиками? Збуджують вони тебе, чи що?

Одне можна сказати: блідим він більше не був. Злегенька кумачевим — так. І все. А за задумом Андрія, ці слова мали б його доконати, роз’ярити, завдати нищівного удару.

— Що ти сказав, повтори? — повільно переставляючи сходинками ноги, перепитав Остап.

Хоча ні. Погляд — ніби хто штукатуркою прикрив. Що в глибині — не розбереш.

— Песики — песиками, а кабінет — ось він, рукою подати, — правив своєї Андрій, йдучи до кабінету. — Дивись, я спокійно заходжу, запалюю світло… одну хвилинку… спокійно сідаю собі в крісло господаря, можу навіть ноги на стіл покласти, ось так. За всього цього я певен, що ти обов’язково донесеш на мене. Але я не боюся. А ти? Боягуз ти, Остапе.

Андрій підвівся з крісла і, щомиті, щосекунди потерпаючи від власного зухвальства, перевальцем попрямував до завмерлого на порозі Фаната, з радістю спостерігаючи, як осипається до біса вся його штукатурка.

— Відійди, — прохрипів хлопець, посунувши до батькового столу, ніби збираючись на ходу підім’яти під себе Андрія, як каток кульбабку.

Чи він нічого не чув про провокації?

Почекавши, поки той обійде комп’ютер, Андрій швидко вийшов і зачинив за собою двері. Нечесно? Нечесно. Але де ви бачили чесну війну?!

— Віро! Віро, ти де?! — крикнув Андрій, щосили стискаючи обіруч ручку дверей.

Небавом з того боку так шарпнули, що Андрій мусив упертися лівою ногою в стіну. Праву ногу не було куди впирати, і вона ковзала об дзеркальний паркет.

— Віро!

— Відчини, придурок!

— Ось і ти, Віро. Будь ласка, збігай до себе, візьми всі мальовидла, які маєш… ого, яка в тебе сила!.. чуєш, Віро? Візьми їх і піди до Остапчикової кімнати… я з твоєю сестрою розмовляю, не заважай… там побачиш багато-багато песиків. Подомальовуй їм ріжки, бантики, заколки такі, як у тебе…

На Андрія з-за дверей посипалися такі добірні, любовно випещені вислови з ненормованої лексики, що він ледве не випустив ручки з рук.

— Тут п’ятирічна дитина, совісті в тебе нема!

П’ятирічна дитина дивилася на все це неподобство і не могла вирішити: покрутити пальцем біля скроні чи зразу викликати спеціальну бригаду.

На тім боці підозріло затихли. Андрій посилив свій натиск, гарячково шукаючи вагомі аргументи.

— Розумієш, Віро, коли твій брат побачить, якими гарними зробилися його песи… блін! Дай договорити!..

Ручка дверей, яку роздирали на різні боки, почала небезпечно розхитуватися. Двері вищали, мов недорізані свині.

— Коли поба…чить, які вони… гар-рні… зр-разу подобрішає, а тоді… тоді бать…ко буде менше його… сва-ри-ти!

Останній аргумент влучив. На другому поверсі почалася біганина.

— Пропали твої песики, — відсапуючись, сказав Андрій, коли вони обоє, не змовляючись, вирішили перепочити.

Його знову обклали сонетами з народної партитури. Теж потужно відсапуючись між строфами.

— Який ти немудрий. На мене це не діє, зрозумій. Я…м-м… м’ячиковідпірний, о!

Не змовляючись, вони одностайно знову схопилися кожен за свою ручку. І тягли кожен до себе доти, доки… саме так, поки з’явився лікар. Ледь зачувши оберти ключа, Андрій пустив двері.

Грюкіт був такий, що… словом, гарний був грюкіт.

Лікар завмер на маленькому золотавому килимочку, наразившись на «кулеметну чергу» непристойних вигуків зі свого кабінету.

— Добридень, Ігрре Васильовичу! — голосно привітався Андрій, так, щоб почули за дверима. — Ви сьогодні на годину раніше!

У кабінеті запанувала могильна тиша.

— Було мало операцій, — повільно відказав лікар. — А ви тут… як?

— Помаленьку.

На порозі кабінету вродився Андріїв супротивник. Розхристаний, розпатланий, з червоними очима.

«Невже і в мене такий вигляд?!»

— Нічого не хочу чути! — категорично заявив лікар на спробу Остапа відкрити рота. — 3 вами можна зхибнутися! Ти не дістанеш за сьогоднішній день ні цента, а ти… тебе я, напевно, відправлю до бабці.

— Не відправиш, — крізь зуби мовив Фанат.

— Хто сказав, що ні?

— Не відправиш! — викрикнув він і, як був, у тапочках, вискочив на вулицю.

Лікар блискавично зник у кабінеті.

Андрій вже виходив, коли на сходах з’явилася Віра одразу з чотирма фломастерами, затиснутими в пальцях. Вона ніяк не вміла працювати з одним.

— Я не можу дістати до стелі.

— Що?

— На стелі тоже є песики.

Андрій байдуже відповів:

— Треба казати — теж. А ти попроси тата, хай допоможе. Наше заняття на сьогодні закінчено.

І вийшов.

…Коли він завернув і спрожога влетів до Остапчикової «буди», Віра стояла перед високим стосом братових підручників, викладених нею на письмовому столі, і серйозно примірялася до цієї саморобної драбини.

Вислів «серце обірвалось» дуже і дуже точний.

…Йому тринадцять. Славко і далі витрачає на нього свої канікули, свої нерви і свої гроші, а він і далі відбивається, ніби те, що лишилося за спиною, варте, щоб його боронили.

— Я з тебе вмру. Ти рівно двадцять одну хвилину мовчиш і тільки те робиш, що зиркаєш на всіх, ніби хтось у тебе три кіло ковбаси вкрав. Розслабся, прийми світ таким, яким він є, і скажи йому все, що ти про нього думаєш. Не бійся. Язик людині даний, щоб говорити, а не їжу в роті перевертати. Давай поекспериментуємо. Що, наприклад, ти думаєш про-о… оцю парасолищу, яка над нами. Ну?.. Нічого не надумав? А я думаю, що вона перекривлена, зовсім не дає тіні і протікає в дощ, ось. Знову мовчиш. Таке враження, що ти ніколи ні з ким не спілкувався, не базікав і не теревенив. Чого ти боїшся? У крайньому разі, тобі можуть дати в писок, але якщо ти думаєш відмовчуватися все життя, то вибач мені, то не життя. Добре, мовчи. Ось під'їхав тролейбус, я зараз сяду в нього і чкурну геть, бо з тобою не ці-ка-во, розу…

— Червоний, з рогами і без хвоста.

— Ти це про кого?! А-а, тролейбус. Ти так не жартуй, бо можеш дістати в писок.

Він вчиться. Говорити, сміятися, дивуватися. Вчиться сперечатися і горлати дурнуваті пісні. Заповнювати чимось свої дні, а не ховатися від них у кімнаті. Того, чого не навчила, а може, й не вміла його мама. Вчиться. Жити.

— Тепер про серйозне. Куди ти дивишся? Куди ти дивишся, я тебе питаю? Ця лялька тобі не по кишені і не по зубах. Мені? Мені так само. Але будьмо оптимістами: колись їй набриднуть шикарні машини і бритоголові бамбетлі за кермом, і вона зверне свій погляд на нас, простих і надзвичайно скромних, інтелігентних, глибоко неординарних… Що кажеш? Про серйозне? Добре, давай про серйозне. Як ти думаєш: сто грамів вистачить? Хто сказав — на двох. Я тобі дам — на двох. Ти з хорошого приклад бери, його в мене багато, хорошого, і, може, прийде той час, коли я буду брати приклад з тебе… Отже, скільки днів за своє свідоме життя ти провів у школі? Що, попався? Відтепер ти школу більше не прогулюєш.

— А за що я житиму?

Славко довго дивиться на нього, потім спльовує і тихо цідить:

— Повбивав би.

— Кого?

— Довго перераховувати.

Закінчується тим, що вони укладають договір (княжий, як охрестить його Славко, тому що укладався він в барі на вулиці князя Романа): Андрій за чотири роки, що зосталися йому в школі, опановує всі неопановані предмети і одержує атестат без трійок («протести можете надсилати до Верховної Ради»), а Славко зобов'язується натомість підшукати йому роботу без відриву від навчального процесу.

— А що буде, як я не дотримаюсь угоди?

— Скину з шістнадцятого поверху.

Ліфт вперше в його житті рушає догори.

Життя береться за ножівку, щоб підпиляти троси.

Наступного дня Віра зустріла його світлофорними очиськами і змовницьким пошептом, який було чути на весь другий поверх:

— Він вчора так сміявся, так сміявся…

— Хто?

— Остап. Я все-все чула… А потім банку таку ж такою довгою трубочкою, а Антон помагав тримати, а Марія…

— Де він?

— Хто?

— Та Остап.

— Лежить. Він так кричав на Марію, бо вона принесла їсти… Вони кажуть, шо він курив. Але він не курить, точно-точно.

— Може, вони казали — обкурився?

— А ти жвідки жнаєш?

— Спускайся вниз, я зараз.

Так. Потрапити до Остапа через двері бачилося нереальним, тому Андрій вдався до манівців — через балкон, який тягнувся впродовж усього поверху. У такий спосіб з однієї кімнати можна дістатися до всіх інших.

Балконні двері в Остаповій «буді» виявились не зачиненими, і Андрій тихенько шмигонув досередини.

Фанат лежав на дивані й читав. Здається, Гарі Гарісона. Фанати і книжки? Що коїться?

Загледів його — стрепенувся, напружився, зціпив зуби, погляд — як голки дикобраза. Міг би — прошив би наскрізь. Але дикобрази — вільні тварини, їх не прив’язують крапанками до штативів. А цей мусив лежати, та ще і в оточенні симпатичних бультер’єрчиків у бантиках, сережках, капелюшках і шаликах. Постаралися вони вчора з Вірою на славу.

— Тебе прислав тато? — процідив крізь зуби, мов юшку, Фанат.

— Я сам себе прислав, поштою. Є така голубина пошта.

— Чого тобі треба від нас?

Хороше запитання. Є одна, так само хороша, відповідь, але вона тобі не сподобається, хлопче.

— Я до вас не напрошувався. До речі, як тобі подобаються наші з Вірою художні здібності? Не чую захоплення в голосі?

— Я Віру не виню: вона ще мала і потрапила під твій вплив.

— Не виниш? Який ти добрий?! Вона ж твоя сестра, а про тебе сміє говорити лише пошепки. Сюди заходити вона боїться, до батькового кабінету — теж, що ви з нею робите, врешті-решт? Думаєте, як виділили їй цілу кімнату, набили згори донизу забавками, вона має стрибати і в долоні плескати?

— При чому тут я?!

— A-а, то я потрапив до сусідів? Сусіди тут справді ні при чім.

Фанат знервовано відвернувся до стіни. Й одразу став Остапом. Звичайним підлітком. З класичними проблемами цього химерного віку.

Андрій подумав, подумав — і однією фразою добив лежачого:

— Ви ще дочекаєтесь, що вона втече з дому або кинеться з двадцятого поверху.

— Що?!

— А чом би й ні? А ви навіть не зауважите, заклопотані своїми справами кожен у своєму кабінеті.

Треба було його налякати. Щоб зуб на зуб не попадав. Щоб він припинив носитися зі своєю персоною, як дідько з бубном.

І, залишивши дещо пришибленого хлопця, Андрій вийшов так само, як увійшов.

Лікар чатував на нього під кабінетом. Заспаний і однозначно недобрий. Варто б ще трохи потусуватися на балконі. Голубом прикинутись, крильця почистити…

— Ти вже знаєш? Сволота мала. Він гадає, що налякав мене! Гадає, досить викинути якогось коника, як тато, обливаючись слізьми, кинеться йому на груди! Н-не діждеться…

Як кажуть фанати: а при чому тут я?

— Ігоре Васильовичу, він не розколовся.

— Тобто?

— Ви ж не заради занять з дочкою мене наймали? Ви сподівалися, що я зможу втертися до нього в довір’я, рознюхати причину всіх його… коників, щоб ви, озброєні цими знаннями, змогли покінчити з ними раз і назавжди. Хіба не так? Я старший всього на чотири роки, мені, за ідеєю, легше довіритись, ніж батькові?

Лікар почухав перенісся.

— Ну і?..

— Поки що ідея не спрацьовує, але… Навіть якщо він розколеться, я не впевнений, що ви довідаєтеся хоч слово з нашої розмови.

— Значить — могила.

— Заасфальтована і покрита бетонними плитами.

— Тоді мені треба тебе вигнати.

— Хіба хочете — мусите.

— Чи ба?! Як щодо обіду? Не тут, — випередив він Андріїв жест, — десь далі від цього дурдому. На роботу я вже не потраплю, то, може, за обідом когось із своїх здибаю. Як тільки прогулюєш, так одразу комусь на очі попадешся. Шефові, наприклад.

— Не знаю, як у вас, а в мене робота тільки починається.

— Прогуляй.

— Не знаю, що шеф скаже.

— Не вмре.

— Так гадаєте?

— Скажеш, як я: порушення відтоку в системі базилярної вени. Коротко і ясно.

— Як я сам не здогадався, тлумок?

— Вчися, поки я живий.

За жартами вони незчулись, як опинились на вулиці, спокійній і затишній, власне, як і весь район. Байдужій до своїх і чужих. Далекій від значущости найординарнішої події у світі: походу до кафе сина з батьком.

«Ти маєш глузд, тлумок?!»

— Я… не можу.

Вулиця завертала за магазин, і лікар майже обійшов його, перш ніж помітив, що співрозмовник відстав.

— Ти щось сказав?

— Я не йду… обідати.

Магазин називався «Молоко» і був закритий на ремонт. Нерентабельний.

— Чому не йдеш? Не голодний? Можна просто посидіти…

— У мене це саме… порушення… Ви знаєте, яке.

Коли магазин відкриється, буде називатися «Анатолія», чи ще якось, по-сучасному. Звичайне «Молоко» тепер не котирується.

— Порушення відтоку?

— Саме так.

І в цьому магазині буде повно продуктів у гарних яскравих упаковках. Вибирай, що хочеш.

— Може, ти правий: ти працюєш, я тобі плачу, — нічого більше. Але… шкода. Направду шкода.

— То в мене відгул?

— Навчив на свою голову. Добре, я пообідаю сам. Іди.

Одна лишень біда: таким, як Андрій Шелепінський, дорога до такого магазину заказана. Навіть, якщо вони матимуть цілу кишеню зелених. Бо і зелені, як всі на світі гроші, рано чи пізно закінчуються. А дармові гроші ще й приносять нещастя.

…Йому ті самі тринадцять. Мама повертається після тритижневої відсутности так, ніби минуло всього три дні. Засмагла, яскраво вбрана (кольорів не зміг опісля пригадати), молода, дещо округлена. Щаслива? Вузьке карбоване золото на безіменному пальці правиці…

— Чого ти не прийшов? Ні на забаву, ні на вокзал? Я посилала тобі записку, що ми їдемо на море. Ой, як несподівано все сталося: нам подзвонили і дали годину на збори… Вариш зупу? Молодець… Вже потім я вивідала, що все спланував Іван, щось на зразок медового тижня… сюди треба ще перцю… А ти не прийшов! Я ж чекала!

Минає третій тиждень, відколи він її не чекає.

— Все мовчиш? Ой і важко тобі буде в житті! Добре, я припускаю, що він тобі не подобається, не тобі з ним жити, але мене міг би привітати, я ж твоя мама, як-не-як. О, як чисто! Не пропала моя наука.

Минає третій тиждень, відколи він намагається забути, що в нього є мама.

— Ну, чого б то я стояла стовпом! Ходи до мене — покажися. Ти немовби змарнів. Як каже Іван: забагато свободи гірше шкодить, ніж замало. Якби ти знав, як я за тобою скучила! Ну, розповідай: як життя, як… ой, зупа збігає, треба скрутити газ, хіба ти не бачиш?

Минає третій тиждень, відколи він заборонив собі скучати за нею.

— Що ж це я! Я ж стільки всього тобі попривозила, а сиджу і язиком плещу! Там все набагато дешевше, я як дорвалася до базару… дивись, правда шикарно? Але Іван обіцяє, що невдовзі викоренить з мене цю звичку купувати дешеві речі. Та облиш ти цю зупу, подивись на подарунки, я для кого старалась? Та й на мене подивись. Зрештою, не бачились… м-м… скільки ж то ми не бачились?

Він прикушує язика і щосили помішує кипляче варево. Щоб не заплакати.

— От вперта дитина! Невже тобі ніскілечки не цікаво, як я провела цей час, як я почуваюсь у цій… у новій ролі. Не цікаво, так? Ніколи не думала, що виховала егоїста. Повернись, сядь! Сядь, кажу тобі! Андрію, я не знаю, коли я ще виберусь до тебе, все залежить від того, як я почуватимуся, хоча лікарі запевняють, що хвилюватись нема підстав, але сам розумієш, не маленький, — вік вже не той. До речі, в мене буде хлопчик, твій брат. Андрію, ти слухаєш мене? Ти більше ні в чому не будеш обділений. Іван і я… ми… одне слово, прощавайте, злидні. Чуєш, що я тобі кажу? Я за цей час неначе вдруге народилась на світ. Тобі цього не зрозуміти, поки ти не відчуєш на собі…

Він прикушує язика і чимдуж затискає долоні між колінами. Щоб не розсміятися.

— Дивний ти. Замість того, щоб радіти, що життя налагоджується…

Він не витримує.

Ліфт ледве повзе, життя продовжує пиляти троси, а тому, хто сидить всередині кабіни, кажуть: радій!

— Ти… ти не запитала, як я.

— Ти ніколи про себе нічого…

Він підіймає голову. Мама замовкає.

— Бо ти ніколи не питала. А я… я завжди боявся тебе тривожити чимось своїм, бо ти й так постійно тривожилась, постійно плакала, а я почувався винним… але я не хочу зараз зіпсувати тобі…

— Ти вже зіпсував, — мама зривається з місця і знервовано ходить по кухні. — Хто тебе просив нагадувати мені, хто? Ти заздриш мені? Ти хочеш, щоб я все життя скніла в цій… язик не повертається назвати її квартирою? Чому, як тільки небо прояснюється, завжди знаходиться благодійник, який не може тобі цього пробачити! Але щоб мій син?! Чого тобі ще треба, га?! Я в твої роки про такі гроші й не мріяла, ось, тримай! Чи може, мало? Купуй, що хочеш, ходи, де хочеш, — повнісінька свобода, твої однолітки навіть не мріють про таке! А ти… ти навіть «дякую» не кажеш. Все життя я жила заради тебе, і що отримала натомість?..

Ліфт, крекчучи, зависає на одній волосині.

— Я не просив мене народжувати.

— Що?!

— Забирай все це… і гроші, мені від… нього нічого не треба.

Твоя наука, мамо, пам'ятаєш, коли ти відмовлялася від моїх харчів?

— І не приходь…

Він хоче додати: з його подарунками не приходь, але хтось закидає на його шию зашморга, і він змовкає. А може, й не хоче нічого додавати. Занадто пізно вона прийшла. Він уже навчився жити без неї.

Коли вхідні двері зачиняються, грюкнувши об одвірок, ліфт зривається з шістнадцятого поверху і падає на дно шахти.

Життя вмиває руки і поправляє чорні окуляри.

Він сповзає на підлогу і довго не може вирішити, куди нині краще майнути зі Славком: на озеро чи в гори? Він обмацує цю проблему з усіх боків, обертає і так і сяк, поки світ не починає кружляти довкола різнобарвними колами.

Залишок дня і цілу ніч він пролежить з температурою під сорок.

Неоголошена війна тривала. Понад те, був саме розпал війни, Андрій же ставився до неї з непростимою необачністю.

— Ти жакриваєш сонце, — сказала Віра Дудій, малюючи зайчика з вухами, значно більшими за нього самого.

Андрій слухняно перебрався на другий бік дивана. Знемагав від неробства, але відірвати її від усіх цих зайчиків, котиків та інших тварючок вже навіть не старався. Хай дитина малює. Кому від цього зле? Щоправда, совість невиразно нашіптувала про дармові гроші, які буцімто до добра не доводять, і він мусив бодай зрідка її задобрювати.

— Спробувати собі, чи що?

Впевнено взяв чистого аркуша і не менше впевнено… скажімо, чорного олівця. Міс Зосередженість глипнула на нього з-під густої гривки, яка за законами останньої моди звисала майже до кінчика носа, але хай спробує хтось її підстригти!

— Що б то таке намалювати, гм?..

Не випускаючи з руки трьох олівців, дівчинка поправила гривку, щоб краще бачити.

Андрій вмостився зручніше, ще раз мугикнув для хоробрости й почав малювати слона. Те, що це слон, він здогадався хвилин за десять, коли виявилося, що ноги… гм… що таких товстих ніг у собаки бути не може.

— Шо то таке? — забувши про зайчика, нахилилася над його епохальним творінням Віра. Нехай дитина повчиться, хіба йому шкода?

— Як тобі сказати…

— А де хвіст? — як художник художника запитала вона.

— Спочатку намалюю хобота, а потім…

— Якого хобота? У коняки не буває хобота.

Овва! Так глумитися над його слоном… «Заздрить», — вирішив Андрій і сказав:

— У моєї буде, не пхайся.

— Дай сюда. Я тобі покажу, як треба малювати.

Віра схопила його шедевра, а забутий зайчик впав під диван одновухим. Теж, либонь, не витримав наруги.

— Треба казати: сюди. Віддай, я сам впораюся.

— Ти дурний! Ти не вмієш!

«Ще й як заздрить!»

Андрій кинувся рятувати свого первістка, але заздрість зрештою погубила його, як губить усе в цьому світі: собако-слон-коняка скінчила життя, роздерта навпіл. Краще вмерти, ніж бути спаплюженим!

— Бачиш, бачиш, шо ти наробив! Я більше не дам тобі малювати! Ти жовсім-жовсім не вмієш.

Вона обома рученятами схопила теку з чистими аркушами зі столу і притиснула до грудей. Надутий індичок з жовтою гривкою.

Андрій відчув, як його совість покрутила пальцем біля скроні. Доведеться втішати. Але як їх втішати, цих художниць з королівськими замашками? Це знають хіба що художники. Або королі.

Андрій Шелепінський же не був ні тим, ні іншим. Він був…

«Не треба про це…», — втрутилася совість.

«Не буду», — пообіцяв він. Наразі…

— Бачиш, як то недобре, коли ти не хочеш вчитися. Я тебе вчу, а ти не слухаєш, і я незабаром почну, як ти, тупотіти ногами і кричати, що ти дурна.

Індик зарозуміло підніс голову, не вельми переймаючись його справами.

— А знаєш, що тоді твій тато зі мною зробить? Бачила, може, як пані Марія розкачує тісто на вареники? Ось так і твій тато… розкачає та й виріже з мене всі оті літери, яких я не здатен тебе навчити. І правильно зробить.

Зовсім-зовсім не переймався, лише моргав, розчісуючи віями гривку.

— А я знаю, як зробити, щоб твій тато нас похвалив: і тебе, і мене. Не віриш?

Але не втікав — човгався на дивані, бурмосився, пхикав, але не втікав.

Добрий знак. Проклята совість.

— Все дуже просто: ти малюватимеш, а я вчитиму твоїх звірят говорити. Дивись: ти намалювала цих каченят. Їх троє, і всі вони німі. А зараз… зараз кожне каченятко каже «кря-кря», і всі вони тепер можуть один з одним балакати. Беремо інший малюнок. Гм… Їжачок. А як у нас їжачки балакають? Хау ду ю ду, містер, чи… А, згадав. «Пхе-пхе»! Бігтиме наш їжачок лісом і проказуватиме: «пхе-пхе». Ось!

Їжачок немов насправді видихав носом кострубаті літери, але індик вперто мовчав… ні, вже не індик, а замкнена у світі власних відчуттів п’ятирічна дитина, замкнена з руками, з ногами і з текою чистих аркушів.

— Твій тато платить мені гроші, тому я мушу тебе вчити, але це не означає, що ти мусиш вчитися. Можеш просто спробувати, а раптом тобі сподобається? А я спробую навчитися малювати, піде? А хто з нас швидше навчиться, той… той отримає суперприз: цілий день буде бавитися в татово… так, в кабінеті твого тата, і ніхто не матиме права його звідти вигнати, — пообіцяв Андрій, свято сподіваючись, що у відповідний момент дасться чути призабутий струс і звалить його на півдорозі до вручення призу.

Або на півдорозі до вбивства.

Але дівчинка не зреагувала. Ні батіг, ні пряник не виправдали себе. Знову немає з ким вийти на штурм заборонених земель.

А шкода.

…Десять по сьомій. Його час скінчився ще десять хвилин тому. Блаженний час перепочинку в атмосфері вітальні. За її порогом починалася стратосфера — і відразу дихалося важче.

Після занять Андрій завжди забігав до кухні попрощатися з пані Марією. Вона й далі поводилася з ним стримано, без зайвих слів і жестів, але не виглядало, щоб його увага її обходила, тому він ніколи не забував попрощатися. Сьогодні замість пані Марії на кухні він побачив записку, яка лежала на столі.

«Будь ласка, Андрію, пошукайте у коморі консервовані баклажани. Хочу спекти піцу і не можу їх знайти. Я скоро повернусь. Наперед вельми вдячна. Марія».

Якби він не був такий безпечний, оте «вельми» зародило б у ньому певні сумніви. Одначе він обійшов бар, відчинив сховані у ніші двері й вдався до пошуків. Баклажани.

Колись він забачив цю комору мигцем і вирішив, що освітлена вона не згірш за центральний проспект. Тепер збагнув: таких ліхтариків центральний проспект в житті не бачив.

А пізніше збагнув, що його муляє. В уяві середньостатистичного мешканця міста комірчина — це маленька кабінка тракториста, по вуха напхана боєприпасами на випадок лютої зими чи затяжних свят. Але є у суспільстві люди, які уявляють комори дещо інакше. Приміром — салоном літака класу люкс з мурованими напіввідсіками, вентиляцією і дубовою обшивкою.

Відсіка з баклажанами Андрій так і не виявив.

Блимнуло і згасло світло. Клацнув замок на дверях. Життя натягло чорні окуляри, а зверху накинуло паранджу. Зачинивши його у чужій коморі. У повній темряві. Хтось давній і хижий, захований у закапелках його сутности, підняв деко скрині, потягнувся і всміхнувся.

ПРИВІТ.

…Йому два чи три роки. Скоріш — три. Він знає, скільки це на пальцях. Він знає, що покараний. Він знає, що треба їсти кашу. Але не хоче.

Добре, що він ще не знає, що в цій кімнаті померла його прабабуся.

— Сюрпрайз, бомже! Давно я не здибав таких придурків, як ти! — прозвучало за дверима.

Тілом прокотилася моторошна хвиля, вдарила в голову і просочилась у м’язи, як отрута, розчинена у смолянистій каві, і десь на рівні спинного мозку увімкнувся непідвладний людині рефлекс.

Він бавиться. Виколупує очі з космонавта, щоб зазирнути в його нутро. Врешті, кидає забавку й зазирає в шпарку під дверима. Не розуміє, чому двері не відчиняються, хоча він уже великий і дотягується до клямки.

Слава Богу, не відає, що мама підставила з того боку дверей стільчика.

— Сидітимеш тут три години, бо ми йдемо до цирку! Всі троє — єз-єз-єз! Тато чекатиме нас біля молочного, Марію ми відпустили до завтра… а яку я записку забацав — джусі-фрут без цукру! Що — лопухнувся, козел? Рожевий птах обламінго прилетів до тебе в гості…

ТРИ години! Темрява міцно сповила його у мокре простирадло і крізь зціплені зуби й заплющені повіки проникла досередини, набилася в легені, як вата. Коли він колінами відчув підлогу й утямив, що шукає нірку, до якої можна було б забитися, — вмент спалахнув від сорому, але повз далі, поки не вперся в щось дерев'яне, поки не відчув, що зараз закричить… «А це буде кінець», — блимнуло в паралізованому мозкові й задушило крик ще в горлі.

МАРНО! Все марно. Від страху не втечеш.

Йому не хочеться більше бавитися в космонавти. Він оминає тарілку з кашею і стає навшпиньки біля вікна, чіпляючись рученятами за підвіконня. Споглядати пташок цікаво, але стомлюються напружені ноженята. Підбігає до дверей, вони зачинені. Він повертається до вікна.

Слава Богу, не відає, що замкнена кімната і тарілка з кашею називаються одним великим словом — «виховання», і цього разу мама вирішує будь-що добитися бажаного результату.

— Віро, ходім, тато нас зачекався, а ти сиди, сиди, може, порозумнішаєш. Тільки дивись — нічого там не чіпай, дармоїде, руки повикручую. Чого встала? Йдемо.

Що там казав Славко про фобії?.. Ні, не згадати. Боже, як смішно, що він боїться ворухнутися, боїться відкрити очі, які заливає піт… Такого не могло з ним трапитись, але ось він сидить на підлозі й тремтить, як пес, о, коли б його хтось таким побачив!.. Від безсилої люті пирснули сльози… Мало ще його обзивав Фанат, мало. «Шукати лазівку», — ось що казав Славко. Але як? Він — у пастці. На три… Боже, на цілих три години!

Вони вже пішли. Чому було не попросити їх відчинити двері, ЧОМУ?!!

Він нудиться. Раз по раз перебирає свої забавки. Але йому болять очі, бо стає темно, і він погано бачить свої пальці. Тоді він підповзає до щілини. Там мама, тепло і світло. Вже б і з'їв кашу, та забуває, де тарілка. Тільки-но збирається плакати, як щось відчуває і озирається. Знадвору в шибку ХТОСЬ дивиться широко розставленими очима. Хтось патлатий і страхітливий, як мара.

Мама, зачувши крик, вбігає і знаходить його, хоч як дивно, — під ліжком. Одначе жалкує, що піддалася паніці й перервала виховний процес. Мама не розуміє, чому відтоді син лягає спати виключно при світлі й зашторених вікнах.

Вона не знає, що того вечора хлопець з верхнього поверху опускав на мотузці велику ляльку для своєї подружки, яку не пустили гуляти, а подружка жила двома поверхами нижче під ними. Лялька стукнулася в шибу і здивовано подивилася на замкненого у кімнаті отетерілого хлопчика.

— Хто такий твій Стасик, щоб я через нього вертався?..

— Він каже, він каже, шо…

— Не кумар мене, Вір, я…

— Але Стасик каже…

— Знаєш куда хай іде твій Стасик?

— Треба кажати — куди.

— Набралася, блін! Нічого з ним не станеться, з твоїм… хе, репетитором.

— А якшо він вмер?

— З якої радості він мав би вмерти? Ей, ти чуєш, бомже? Тебе вже ховають!

— Він нічого не говорить! А мама, коли вмерла, тоже нічого не говорила!

— Ну ти… блін!

Від такої навали темряви нараз він справді мав би вмерти. Як від передозування допінгів. «У кожної фобії є слабке місце…» Ні, так хіба психологи можуть висловлюватись. І слово ж яке вигадали — фо-бі-я!

Темрява стисла голову мов каска, тіло затерпло, і Андрій мусив змінити положення. А мозок продовжував перекидатися дивним словом, як м’ячиком.

«Фо-бі-я, по-ві-я, ма-ля-рія. Та-ак, дурієм помаленьку». Але тремор вщух, і слова з-за дверей долинали виразніше, наче хтось забрав з вух вату.

— Що?!!

— Хробаки! Великі, білі… Стасик каже, що вони їдять мертву людину! А якшо хробаки його ж’їли?

— Я твому Стасику, коли зустріну, яйця повириваю!

— Які яйця?

— Які-які. Мальовані!

Коли він усвідомив, що сидить на підлозі з заплющеними очима і тихо сміється, то чомусь узяв і розплющив очі. Може, від страху, що остаточно здурів. Розплющив і… НІЧОГО не сталося.

«Фобія — як хробак: поки він маленький, його можна розчавити каблуком. Коли розростається і заковтує тебе, боротися стає важче. Треба зловити момент і уявити її собі маленьким симпатичним хробачком. І подарувати йому яблуко».

«Щоб тобі добре було, Славку!», — сидів і повторював Андрій Шелепінський, дивлячись просто себе у пітьму, а мозок прикидав собі, в якому відсіку можуть бути злощасні баклажани.

«Найбільший гріх — страх. Найбільша слабкість — ненависть». Автор невідомий. Гарний псевдонім для авторів. Майже так само гарний, як запис в особовій справі Андрія Шелепінського. Батько — невідомий.

— Віро, ти чого ревеш? Ми як з тобою домовлялись?

«Добре бути невідомим. Одне погано: колись тебе все-таки викриють».

— Слухай, не роби мені тут істерик, шмакодявко!

«Ти ще не бачив справжніх істерик».

— Перестань скиглити, я сказав! Ми запізнились… ага, дуже добре, через тебе ми запізнились на двадцять хвилин.

«Минуло всього двадцять хвилин!»

— Але я боюся…

«Я теж боюся. Я все ще боюся, але як це почуття різниться від ТОГО!»

— Я йду, ти бачиш, що я йду відчиняти. І відпусти мої штани! Бомже, тобі повезлó. Чи повéзло, га? Як треба казати?

«Пощастило. Мені дуже пощастило. Настільки, що я ладен тобі пробачити. Але з якого дива я мушу тобі пробачати, тобі, котрий мав усе, що хотів, і в холодильнику, і в кімнаті… котрий мав батька, коли я вмирав з голоду в порожній квартирі. На самоті».

Сумління і на це мало свої контраргументи, але відповідати не мав часу: двері відчинялися. Андрій хутко розпластався долілиць, розкинувши руки і стараючись дихати не дуже помітно.

— Довго я буду чекати? Вимітайся!

Так просто він увійти не міг, бо власноруч двадцять хвилин тому вирубав у квартирі світло. А Віра тоді зачинила за репетитором двері на ключ. Спільники в усьому, коли йдеться про знищення зайд і чужинців.

Брат і сестра. І нема на то ради.

— Віро, неси ліхтаря.

— Я його не бачу! Во…вони його ж’їли?

— Ти відчепишся від моїх штанів чи ні? Онде він, дивись!

— Він лежить і не рухається! Він вмер?!! Остап, він вмер, він!..

— Заціп пельку, ідіотка! Такі живуть довго!

Хоч як впевнено Остапчик вигукував, сам пам’ятав, що з комори впродовж усього часу не долітало жодного звуку, а коли батько — лікар, діти з пелюшок знають, що більшість людей на планеті — хворі, а ті, що не хворі, обовязково захворіють. І рано чи пізно вмруть.

«Добре, що в цій коморі не цементна, а дерев’яна підлога», — ліниво відзначив Андрій, носом чуючи, що вибрав незручну позу для вмирання і сподіваючись лишень, що аргументи у диспуті брата й сестри колись-таки вичерпаються, і вони, нарешті, звернуть увагу на бідолашного бомжа.

«Не такого вже й бідолашного, бо твоя мама жива», — нагадала совість.

«Мовчи».

Зачали його приводити до тями, вже коли він остаточно занудьгував. Точніше, приводив до тями Остапчик, не шкодуючи ні власних мештів, ні Андрієвих ребер, а Віра верещала щось про великих білих хробаків. Словом — нудьга.

Та все хороше колись закінчується, ось і Фанатів ентузіазм незабаром звурдився, як сметана в борщі, мешти ще разів зо два привіталися з ребрами, але значно млявіше, ніж перших двадцять разів, і Андрій з насолодою уявив, що коїться зараз у голові власника цих мештів, скільки різних варіацій на тему «Смерть репетитора» в паніці гасають його звивинами і який гармидер там зчиняють. Ляпота.

Можна було б ще повалятись, але ніс висунув протест проти аж таких близьких контактів з підлогою і пригрозив чхнути просто в Остапові мешти, тому Андрій зірвався на рівні і поплескав хлопака по плечі:

— Дуже дякую, я воскрес і тепер полічу твої ребра.

Остап зблід. Був нижчий від Андрія на голову і ніколи ще не підходив так близько до нього. Так небезпечно близько.

Досюрпрайзились.

Очей видно не було, але, коли даєш здачу, краще, якщо очей не видно. Менше роботи для совісті.

— С…ка! — прошипів Фанат, проте вирватися не намагався. Стояв рівно, майже «струнко». Теж пильнував свою марку, чи що?

— А за такі слова можна й зуби порахувати, — з силою притис його до стелажів Андрій. З кухні лилося сонячне світло, та Андрієві здалося, що він знову у повній темряві, що в голові порожньо, а серце щосили дереться з грудної клітки… і невідь звідки хижою хуртовиною береться шал. Раптовий і нестримний вибух бажання. Знищити, щоб виправдатися перед собою. Помститися, щоб довести собі: то був не я! То не я повзав підлогою, то не в мене котилися сльози, то не мої коліна в пилюці. Байдуже, кого нищити і кому помщатися, але тут і негайно.

Він не вмів, як мама, відвертатися від проблем, не вмів забувати те, що хотілося забути. Коли йому боліло, він намагався усунути причину, бо зжитися з болем не вдавалось. Коли йому було соромно, він силкувався вчинити щось, аби відновити душевну рівновагу, бо раз по раз провалюватись під землю було нестерпно.

Натомість він умів подивитися на проблему під несподіваним кутом. Цього навчив його Славко. Цього мама не вміла.

«Коліна в пилюці? Ти так не бреши, — спіймав він сам себе на гарячому. — Чого-чого, а пилюки у цій коморі і з мікроскопом не знайти».

З кухні знову полилося благословенне світло.

Фанат тим часом потрактував його зволікання по-своєму.

— Забери руку, ти… я сказав. Тільки спробуй, вдар мене, і тато… тато тебе вб'є. Ти тут ніхто. Повернувся і пішов. Я сказав!

«Ну, як тут повернешся і підеш? Хотів би, та не дадуть».

— Чому ж не спробувати — спробую. З чого почнем: з зубів чи з ребер? Я спитав!

Рука відчула, як тіло під нею напружилося. Забавка в хто-на-кого-крутіше-наїде закінчувалась. Відступати ніхто не збирався. Їхня сестра спостерігала за ними, порівнювала і робила висновки. Треба битися.

Славко все-таки мав рацію, коли казав: «Деколи розумієш, що робиш дурницю, але робиш її. І переконуєш себе, що по-інакшому не можна. „Підпільник Кіндрат узяв автомат“ — і бах… Про підсвідомість пісенька».

Дорепетитерствувались.

Вони розщепилися, обережно рухаючись по колу, прицінюючись і вирішуючи вкрай важливе питання: хто ж почне першим. Аж тут почувся цей ЗВУК. Вони одночасно повернули голови.

Віра стояла в дверях, і щось з нею було негаразд. Вона кумедно підняла догори руки, наче намагалася стиснути перед грудьми м'ячика, і від того напруження часто дихала. Проте звук… Андрій ніколи не чув, щоб хтось так дихав. Ніби вона безперервно вдихала і ніяк не могла до кінця видихнути. Шумний свист…

Остап, схоже, колись таке бачив, бо притьмом підлетів до неї, схопив на руки, виніс до кухні й посадив на кухонний диванчик, постійно примовляючи:

— Ти тільки не бійся… все буде добре… ти сиди і не бійся… І чекай на мене. Я зараз! Чуєш?

Та-ак.

Андрій майже силоміць змусив себе вийти з комори і наблизитися на кілька метрів до кухонного куточка. Вочевидь, з піднятими руками їй легше. Щоки пашіли, губи на очах покривалися синявою. Вона повела в його бік очима, і він мусив сісти. На тому, на чому стояв. Зробити щось корисніше був неспроможний.

Остап увірвався з короткою, загнутою під прямим кутом трубкою, підніс її до рота Вірі й кілька разів натиснув. Згодом дівчинка повернулася до більш-менш нормального дихання. Андрій сидів на підлозі (знову на підлозі!) і дивився, як тремтять у Остапа руки.

…Йому чотирнадцять. У такому віці легше вмерти з голоду, ніж отримати постійну роботу без відриву від навчання.

Якось він зважується піти до ЖЕКу і спитати (мене прислала мама, добридень), скільки вони мають боргу за квартплату та комунальні послуги, і дізнається, що всі борги погашені (у твоєї мами провали в пам'яті, хлопчику?). Він зафутболює свою гордість у кущі, але дає собі обіцянку далі платити самостійно. Але минає місяць, і мама, невидима, далека і забута, старанно робить черговий внесок. Наступного місяця — те ж саме. Витримавши битву з самим собою і тверезо оцінивши свої можливості, він вирішує зачекати з обіцянками і на невизначений термін накриває нерозумну гордість саркофагом. Мама, невидима, далека і забута, й далі стабільно оплачує його квартиру.

Ту обітницю він спроможеться виконати лише через чотири роки, заробивши репетиторством достатню суму, аби оплачувати свою квартиру самостійно.

А тоді, в чотирнадцять, легше було вмерти з голоду, ніж знайти роботу, яка не заважала б навчанню.

— Не будемо впадати в меланхолію, чоловіче. Не вийшло сьогодні — вийде завтра… І оце в них називається «атбівная па вєнскі»! Бідні австріяки, чим вони харчуються?.. Так. Гроші я тобі позичив, тому сам розумієш, більше від будь-кого зацікавлений, щоб ти знайшов спосіб їх віддати. Спробую щось пробити братовими каналами… Офіціант! А асфальту по-бібрськи у вас нема, свого рідного асфальту? Тоді заберіть цей імпортовий і дайте щось їстівне нарешті!.. Але я не бачу, щоб ти виконував свою частину умови, чоловіче. Не бачу, щоб ти ходив до школи, не бачу, щоб ти тримав у руках підручника…

— Купи собі нормальні окуляри.

— Ти ба, яка халепа? Вперше наш відлюдько заговорив по-людськи, а в моїй склянці — жодної краплі спиртового розчину! Офіціант!..

Водячи його в найкращі бари, замовляючи шикарні «перекусони» і неодмінно до них — спиртне, при цьому не дозволяючи своєму підопічному випити жодного грама, Славко є для підлітка малозрозумілим, пов’язаним з дивними людьми, могутнім і всезнаючим квартирантом Ірини Семенівни. Насінг елс.

Тому підліток не вельми квапиться розгортати підручники.

Коли одного разу до нього підрулює Вєталь з паралельного класу з пропозицією шикарно гульнути на цілу нічку (на твоїй території, де ще?), він, недовго думаючи, погоджується.

От і харе! Щоб така класна хаза та й порожняком простоювала, без родаків, без меблі. Буде і аморальна водичка, і до водички. І дівки будуть. З квартирним питанням у нас туго, але ми знали, що ти нормальний чувак.

Психолог сказав би, що він так необачно погодився, бо ніхто ніколи не звертався до нього з подібними пропозиціями, бо в його віці понад усе хочеться відчувати єдиний пульс компанії ровесників, викликати їхнє схвалення і старатися не викликати невдоволення, хочеться мати СВОГО лідера і чинити наперекір дорослим. Психолог сказав би на цю тему ще багато різних мудрих зворотів.

Славко, увірвавшись до їхнього гульбану о першій ночі, нічого такого говорити не став. Схопивши дерев’яну вішалку у формі ліхтарного стовпа, він гарапнув нею в підлогу і пообіцяв гарапнути комусь у голову, якщо територія не очиститься за дві секунди. Застосувавши задля кращої дохідливості весь нецензурний словник студента дев’яностих:

Крапка, яка зупиняє розкорковування пляшок без акцизних марок, а то й взагалі без наклейок, закушування самими шпротами без виделок і кучкування гуртами по закутках з двома старшими принаймі удвічі панянками… ця крапка має метр вісімдесят зросту і вісімдесят кілограмів живої ваги і навіть на п'яну голову не віщує нічого доброго.

Після безславної втечі Вєталя з компанією, посеред всесвітнього гармидеру, приниження й сорому виникає незрозуміле почуття полегшення і вдячности. І щоб їх позбутися, він, поважний господар, який до того реготався разом з усіма, виголошував тости, чокався і щосили стискав у руках шестигранну склянку, не розуміючи, що коїться у його власному домі, чому всі роблять тут, кому що заманеться, так, ніби його тут немає, а він змушений дивитись, як один блює на другого, а інший лізе під спідницю, і хоч йому гидко дивитись, він не може нічого вдіяти і навіть напитися чомусь не може… цей гоноровий господар знавісніло жбурляє у Славка порожніми пляшками й шкарабанками. І Славко, не довго гадаючи, чи можна вважати подібні методи гідними майбутнього психолога, звалює його табуреткою на підлогу, скручує руки за спиною і виводить надвір. А потім… Потім вони підіймаються сходами, відчиняють якісь великі двері, опиняються на якомусь залитому бітумом майданчику, і той, хто його веде, штовхає його до краю і хрипло запевняє, що любить скидати брехунів, які не тримають свого слова, просто з шістнадцятого поверху.

Вітер шарпає їхній одяг і… Андрій приходить до тями. Вони на даху, а під ними — Місто. Велетенське і темне. Темніше від неба, далеке від людей. Відмежоване від них мороком і тишею. Доісторичне.

Лише троє живих істот на даху шістнадцятого поверху: він, той, хто його привів сюди, і вітер.

Знавісніння поступово минається. Бруд залишається внизу, недоречний на такій висоті, заземлений. А тут нагорі… Тут Славко тримає його за плече і хрипить:

— Зараз скину…

— Скидай.

Дивно звучать голоси на такій висоті. Фантастично.

Славко рвучко сахається від краю даху, не випускаючи його плеча.

— Ти… не боїшся?

— Чого?

— Висоти?

Відтоді починається дружба між Андрієм Шелепінським та квартирантом Ірини Семенівни, який остаточно і безповоротно стає Славком. Від тієї благословенної миті, коли вони починають качатися від сміху по даху шістнадцятиповерхового будинку посеред глухої ночі. Але комедія й годі.

— А я… я боюсь!!! Стр-рашенно! Не підходь так близько до к-краю, щоб ти впрів!

— Чом-му ж ти ме…мене привів… с-сюди? Якщо с-сам боїшся?

— А щоб… щоб страшніше було-о-о!!!

Місто мовчить і гасить покидані де-не-де вогні.

— У мене є для тебе робота, малолітній шибенику, але…

— Дякую.

— Не дякуй. Почекай, поки я оте «але» розшифрую.

— Мені підходить усе.

— А даремно! Ти занадто розумний, щоб тобі УСЕ підходило. Отим твоїм сьогоднішнім мучачо, що варили в тебе на кухні травку (ти не бачив, ні?) — отім усе по цимбалах, вони мислять нижніми півкулями мозку, але я не для того сюди ліз, щоб про них говорити. Ти можеш далеко піти, якщо не…

— Якщо не?..

— Якщо не звалишся з шістнадцятого поверху.

Місто прислухається.

Андрій ніколи не думав, що Ігор Васильович уміє так сваритися.

Кабінет принишк за чорно-зеленою суворістю інтер’єру; сутінки сполохано прилипли до шиб, знервовано дзеленчала зеленокрапельна люстра, недооцінюючи власної вартісности…

Андрій Шелепінський не міг заховатися, не мав жодного протекторату і не коштував у цьому світі навіть п’яти копійок. Але, мовби наперекір повальному острахові, рідкісний стан внутрішнього супокою огорнув душу, мов лялечку шовкопряда; агресія розбивалась об цю шовкову перешкоду, як комарі об лобове скло автомобіля; очі все бачили, вуха все чули і — жодної реакції.

Андрій ніколи не думав, що можна дивитися на себе здалеку, з іншого виміру, і жаліти себе тутешнього…

— Два роки! — увірвалося до свідомости й ілюзія захищености зникла. — Два роки у неї не було нападів, і я вважав, що вона вилікувалась! Що трапилося сьогодні, скаже мені хто з вас чи ні?!

Коротко стрижений чоловік з кульчиком у вусі не знаходив собі місця у власному кабінеті і мав на те причини.

Остап стояв осторонь, копирсаючи тапком килима, і — що не характерно для нього — мовчав. Андрій не став чекати повторного запитання.

— Я хотів її налякати і сховався в коморі. А коли вона увійшла до кухні, я вискочив звідти… Тоді це й сталося.

— Налякати? Ти хотів…

Він підійшов до Андрія впритул. Подумалося, що таким він, напевно, бував після складних, тривалих операцій: змучені тіні на чолі, жорстка лінія губ, очі… світлонепроникні, чорні.

«Зробіть це. Скажіть, що ви про мене думали весь цей час. Вдарте. Виженіть мене врешті-решт і змініть код, щоб я не зміг повернутися. Бо я не знаю, чого від себе чекати. Направду не знаю». А слідом інша, ще крамольніша думка: «Цікаво, чи він п’є? Цікаво, чи можуть хірурги обходитися без цього?»

— …налякати? — після важкоперетравної паузи закінчив лікар і потер перенісся.

Холодним видався цьогоріч серпень. Бо інакше якого б дідька Андрієм почало трясти? Не від низького ж гемоглобіну, справді…

— Два роки тому вона так налякалася, що в реанімації вже не знали, чим її колоти…

Може, від того, що стоїть босоніж на паркеті, так і не навчившись ходити в тапочках?

— Тоді якраз померла її мама…

А може, від нездатности переінакшити світ і своє призначення у цьому світі?

— Я їхав додому машиною і голову ламав, як би це обережніше їй сказати про те, що сталося, а виявляється, вона про все дізналася сама, і з нею почало коїтися щось ненормальне…

— Будь ласка!..

Лікар підвів очі.

…Після тяжкої виснажливої операції. Щонайменше — зі смертельним кінцем.

— Будь ласка, вибачте мені, — сказав Андрій.

А що він мав іще сказати?

— Забирайся, — шпурнув лікар Андрієві в лице і попрямував до вікна. Огорнутий сутугою, мов лялечка шовкопряда. Недосяжний для цього виміру.

Краще б ударив.

Андрій рушив до порогу. Здається, Остап перестрів його і почав щось торохтіти, але, може, то лише здалося. Андрій переступив поріг і зачинив по собі двері.

На нижній сходинці передпокою сиділа Віра і всерйоз примірялася чорним маркером до білої стіни. Уздрівши його, шарпнулась і сховала маркера за спину.

Довго, напевно, примірялася, чекаючи, коли хтось змилостивиться і вийде. Хай навіть нагримає, але вийде з того забороненого світу під моторошною назвою КАБІНЕТ.

Самотня королева, не вільна навіть на свій розсуд порозмальовувати стіни. А навіщо тоді білі стіни, якщо по них не можна малювати?

— Гарний перстень, — присів він, опиняючись нарівні з нею, — ніс у ніс, очі в очі. Вигнанець і королева.

— Та так, — здвигнула плечима, крадькома милуючись простою каблучкою з пластмасовим камінчиком. — Стасик подарував, — додала спишна.

— А він хто, твій Стасик?

— Він не мій, — закопилила губу. — Просто Стасик.

— Тоді переказуй просто Стасику привіт від мене.

— Угу. А можна, я і Ляні передам? Ми з нею на мроже ходим.

— На морозиво? Можна. А… Стасик з вами теж ходить?

— Та де, — махнула вона рукою як саправжня жінка, і презирливо пояснила: — У нього горло.

«Бідний Стасик. Лишитись без морозива та ще й з горлом».

— Ну, я пішов…

— Угу.

Здається, все. Він подумки окинув простір навколо себе. Тільки тепер зрозумів, ЩО в цьому домі було не так: жодної живої чи неживої рослини, жодної непотрібної дрібнички чи прикраси. Незавершеністю, необжитістю, незатишністю ця квартира нагадала йому його власну, де, звиклий до кожного порожнього кутка, він багато років поспіль прокидався з відчуттям, що тут все не так, як мало би бути.

Акваріумом без водоростей видалася йому квартира його батька увечері останнього дня серпня. Акваріумом з маленькою золотою рибкою, яка не любила хробаків і якій інколи бракувало повітря.

Місяць другий

— Знаєш, чоловіче, скільки серед цієї старечої макулатури можна знайти скарбів?

— Скільки?

— Ну, чому ти все розумієш так буквально, Андрію? Книжковий ринок — це ковток свіжого повітря для убогої інтелігенції, яка не має коштів на книгарні, але не може обійтися без мудрого слова. Не те, що ти.

— Давай, Славку, ти в нас будеш по мудрих словах, а я… по свіжому повітрю.

— Рости тобі ще, чоловіче, і рости. О-на-на! «Буддизм. Антологія мислення». Повний андеґраунд. Скільки? П’ять? Та за таку книженцію п’ятдесят замало! Але раз ви просите, хай буде п’ять. Вже ні? Шкода. Я б собі купив, якби була за п’ять… Не дивись так на мене. Може, я психологічний експеримент проводив, теорію в життя втілював.

— Можна, я перейду на другий бік вулиці, а ти тут проводь, втілюй?..

— Боягуз. Треба зайнятись твоїм ростом. Сідай. Сідай-сідай, є розмова.

— Славку, відколи ти заводив розмови на кам’яному валу, в дощ і з сухим горлом?

— Відколи ти зв’язався з поважними людьми. Ти хоч знаєш, на якому рівні обертається твій хірург?

— Я в нього більше не працюю.

— Отже, тобі не цікаво. О’кей. Я пішов по «Буддизм».

— Говори.

— Я так і знав. Вдаєш байдужого, а сам… Ти хоч впевнений в тому, що тобі мама нарозповідала?.. Мовчу-мовчу!

— Говори!

— Ого! «Хай буде так, як має бути, навіть якщо і не так»? Доводжу до твого відома, що твій хірург — людина далеко не проста. Ні, вибився він в хірурги власними силами, але розкрутитися йому помогли. Його жінка була дочкою одного з місцевих авторитетів… чи депутатів, я вже не уточнював. Кажуть, що хірурга досить довго не допускали до неї, поки він не розізлився і на одну з презентацій, де була вся елітна тусовка, приніс валізку, нашпиговану хірургічними інструментами. Розкрив її просто на столі з їдзеням, одягнув рукавички і запросив до операційної. Всіх бажаючих. За безплатно. Поки сек’юріті гадали, чи розцінювати це як теракт, а скальпель — як зброю, він зняв рукавички і заявив, що вони втратили чудову нагоду, бо прийде час, коли до нього будуть шикуватись черги, і всі тут присутні, перш ніж потрапити до нього в операційну, змушені будуть добряче повивертати свої кишені. Майбутньому тестю це сподобалось, і він дав «добро» на весілля. Відтак його кар’єрі ніщо не заважало, він поїздив світом, побачив, як там оперують, повчився, понавозив сюди заморської апаратури, відкрив у співавторстві з родаками приватне відділення, заснував фонд «Віра», одне слово, гроші довкола нього закрутилися чималі. Але, як кажуть ті, хто стоять до нього у черзі і відраховують доляри, — він того вартий. Ось так, чоловіче. Що скажеш?

— У кожного є своя слабина.

— Що?!

— Я впевнений у тому, що мені розповіла мама. На сто відсотків.

Правда — вона як дощ. Інколи дрібно січе — бридка, дошкульна правда, — залазить за комір, в очі, і не сховатися від неї під парасолею. Інколи — рвучко періщить по обличчю, видирає парасолю з рук, і потрібно добре позачиняти вікна й двері, аби вона не прорвалася досередини.

А буває правда тепла і смішна, коли з краплинами води бавиться сонце і не може ними натішитися, і ти не знаєш, що робити з зайвою парасолею. Таку правду називають сліпою. Хоча так, здається, називають лише дощ.

Сліпий — значить незрячий. А незрячого може скривдити кожний брехун. Тому, напевно, теплих і смішних правд так мало.

…Андрій дивився у вікно на марудний вересень і рахував поверхи. З якого треба стрибнути вниз, Щоб стовідсотково розбитися? Щоб — без жодного шансу для завзятих реаніматологів?

А вересень дощив містом без передиху. Стовідсотково правдивий. Ось вам земля в калюжах, ось небо в хмарах — все чесно. Я ще не зовсім осінь, але вже зовсім не літо. Сприймайте мене таким, який я є, або ховайтеся під парасолями — мені байдуже. Я не віщую нічого доброго, та хіба можна приховувати правду? Так чи так все зів’яне, засохне, відімре.

Місяць вересень. Стовідсоткова безнадія.

…Біля під’їзду на Андрія чекали. Він подумав-подумав і вирішив не оминати свого призначення.

— Добрий день!

Віконечко «Форда-Сьєрра», вісімдесят дев’ятого року випуску, м’яко від’їхало вниз.

— Сідай, бо змокнеш.

— А потім захворію і вмру? Тоді я ще постою.

Той, що сидів у машині, не зрозумів його гумору. Він не був паном Ігорем Дудієм. Пан Ігор Дудій ніколи не опуститься до переговорів з якимось бомжем. Він відрядить на переговори свою домогосподарку. Або, як цього разу, свого шофера.

Добре, як є кого посилати замість себе. Гірше, коли навіть себе нема куди по-людськи послати. Ось і вилазиш під дощ, забувши парасолю, якої нема.

— Я хотів сказати, мені й тут добре.

— Але ж… злива.

— Антоне Федоровичу, ви щось хотіли? Бо я справді зараз змокну.

Злива була така, що він змок одразу, як вийшов з під’їзду, але хто б на це зважав?

— Кхм… Ігор Васильович просив передати.

Сивий статечний дядько зі старанними руками шофера зі стажем і флегматичними манерами впевненого в завтрашньому дні українця на повному серйозі простягнув Андрієві кілька купюр зеленими. Ховаючи, між іншим, очі.

— Це за останній тиждень. Перелічи.

Калюжі неспинно вкривалися бульками, що повсякчас лопалися, доводячи безглуздість народження і смерти.

Треба ж, щоб лише за два дні без роботи у нього розвинулася така депресія?!

— Антоне Федоровичу, я піду, а то ще змокну.

— Кхм… Стривай! Ігор Васильович попереджав, що ти можеш… як же він сказав… а, мармизитись. Якщо він буде мармизитись — це не я, це він так сказав, — то пошли його…кхм… в психлікарню. Там для таких, кому гроші не потрібні… кхм… спеціальну палату відводять, як для рідкісно ненормальних… він просив передати дослівно, — винувато мовив шофер, відкриваючи передні дверцята для пасажира. Ховаючи, між іншим, долари до кишені.

Андрій помок ще дві хвилини, подумав-подумав, і забрався до машини. Пан Ігор Дудій в досить оригінальний спосіб перевіряв, перепрошував і поновлював на роботі свого репетитора.

Треба ж когось посилати на переговори з дітьми.

Коли Андрій, залишивши салон «Форда», ступив до під’їзду, багато що йому видалось інакшим. Під враженням почутого дорогою.

Антон Федорович виявився охочим до балачок і докладно оповів пасажирові про те, що трапилося два роки тому. З’ясувалося, що мама Остапа і Віри була неабияким дизайнером, виставляла свої проекти на кількох, зокрема і міжнародних конкурсах, мала солідних замовників, викладала в коледжі декоративного та вжиткового мистецтва, сама вибирала цю квартиру і власноруч доводила її до ладу. Але не встигла.

У неї виявили рак яєчника і стали готувати до операції, а за неписаним кодексом лікарні чоловік хворої не міг її оперувати, навіть якщо той чоловік зуби з’їв на подібних речах.

Ігор Васильович неначе щось відчував і все поривався до операційної, куди його, ясна річ, не допускали.

Племінниця Антона Федоровича працювала тоді анестезисткою і була присутня саме на цій операції. Відтак вона звільнилась. Як і кожен, хто був тоді в операційній, — від хірурга до санітарки. Звільнилися за власним бажанням, ясна річ.

Коли Андрій набрав код і потягнув на себе вхідні двері, він вже майже не жалкував за тим, що його мама не зайняла свого часу вакантного місця поруч з батьком. Хто зна, чим би це для неї скінчилося. Бо — за тим же неписаним кодексом — зі «своїми», себто з рідними і близькими медперсоналу лікарні, навіть під час дріб’язкових операцій обов’язково щось трапляється.

Тоді широко практикувалося вимкнення електричного струму, і нікого не цікавило, миєш ти посуд цієї миті чи лежиш на операційному столі. Довелося швидко зашивати жінку, добре, що пухлину встигли видалити. Коли увімкнули автономне живлення, робота була майже закінчена. Але почав падати тиск, серце стало давати перебої, і анестезіолог відкрив на повний струмінь крапельниці. Потім подейкували, що якби не це, вона могла б вижити. Потім багато про що подейкували.

Хірург через поспіх зачепив велику вену, і рідина, яка вливалась у судини, посилювала витікання крові у черево.

Коли жінку розрізали знову, вона вже була мертва.

Родина померлої звинуватила з-поміж інших і зятя за те, що злякався і не взявся за операцію сам. Зять послав дорогу родину подалі, сів за кермо і ледве не наїхав на дитячий візок з немовлям. Відтак він більше не сідав за кермо, користуючись виключно послугами особистого водія.

Коли Андрій ступив до передпокою і постукав у двері кабінету, виникло відчуття, що для повного уявлення про цю родину йому не стачає кількох штрихів.

— А тата нема.

— Де ж він, Віро?

— Повіж Остапа до баби.

— У село? Чого ж ти сумуєш? Хотіла поїхати з ними?

— Батончика шкода.

— Якого батончика?

— Рижого.

— Треба казати — рудо… Ти маєш на увазі пса? У вашої бабусі є пес Батончик, так?

— Нє-е…

— Ну, ось. Я сам зараз почну плакати! Що ста?..

— Чому вона плаче?! Що ви наробили знову?!

— Пані Маріє, будь ласка…

— Я відразу відчула, що ви недобра людина! Зухвала! Дволика! Як тільки ви прийшли, тут почало діятись казна-що! Відчепіться від неї, і взагалі, чому б вам…

— Остап, напевно, дуже не хотів їхати до бабусі і здійняв тут несамовиту бучу, я вгадав? Тому ви всі тут в такому екстазі…

— Скільки разів я казала вам не пхати носа не в свої справи, грубіяне?!!

— А вам не спадало на думку, що сотні людей гинуть, тому що такі, як ви, бояться… Віро! Постривай!

— Залиште її в спокої! Залиште всіх нас!..

…Дівчинка схлипувала і терла кулачками очі. Андрій їй не заважав. Вони сиділи на балконі в плетених кріселках і виконували роль свідків загибелі останніх крапель дощу в калюжах.

Бракувало кількох штрихів.

— Вони поїхали на таксі? — обережно почав Андрій.

— Угу, — не знайшовши в його словах крамоли, відказала Віра.

— Але Антон міг відвести їх сам до села…

— Угу.

— Та чомусь вони поїхали на таксі.

— Машина… барахолить.

— Барахлить.

— Угу.

— А ти не хотіла, щоб вони їхали. І Остап не хотів. Так не хотів, що довелося викликати таксі під саму хату.

Напівзапитання, напіввідповіді.

— Я жмержла.

— Ходімо до хати.

— Не хочу!

— Тоді сидимо.

— Ти так тихо говориш… і ніколи-ніколи не кричиш.

— У мене горло… як у твого Стасика.

— Він не мій! Можна, я сяду біля тебе?

Щоб вам всім добре було!..

— Залазь.

— А жнаєш шо?

— Звідки?

— Тато кажав — я чула — шоб Остап вибачився, а Остап кажав, шо не буде, і тато кажав, шо… шо жавеже його до баби і там лишить. Нажовсім.

— Треба казати — до бабусі.

— Чому?

— Тому що дуже добре мати бабусю.

— А в тебе нема ба… бабусі?

— Нема.

— А діда?..

— Віро, слухай, а хочеш, щоб я попросив твого тата не відвозити Остапа у село?

— А можна?..

— Неси телефон.

— Ой!

Вона так чкурнула до хати, аж вітер війнув.

Чому він так полюбляв давати їй нездійсненні обіцянки?

— На!

— Не на, а прошу. Залазь, будеш мені помагати.

— Ой!

— Та-ак… набираєм номер… Слухаєм… Алло! Ігоре Васильовичу?… Тс-с… По-перше, добрий день, а по-друге… Я не збираюсь займати ваш час. Дайте мені Остапа… Розвідка донесла, що він у таксі поруч з вами… Можна я ЙОМУ скажу, чого мені від нього треба?.. Не шаруди, бо я нічого не чую… Так, Остапе, слухай уважно, а потім будеш говорити. Ти не хочеш їхати у село і не хочеш переді мною вибачатись, а я не хочу бути винним у твоєму засланні, тому зробімо так: я передаю трубку Вірі, а ти кажеш, голосно, щоб почув батько: вибач, будь ласка, я більше не буду. Твій батько — людина слова, і він змушений буде повернути назад. Скажеш, і відразу передаси мобільника батькові. Не заскладно?.. Давай! Помічнице, тримай трубку і кажи: алло.

— Альо!..

— Досить. A-а, Ігоре Васильовичу? Я в шоці: ви чули, що ваш син щойно мені сказав?.. Приїдете і розберетесь? Чекаю… Чула? Вони зараз будуть. То що там з Батончиком сталося?

Останні штрихи, останні.

…Тільки-но Андрій почув, що повернулися батько з сином, передав Вірі портрет кішки, що голосила на пів-аркуша «мур-м’яв», зітхнув і вийшов з вітальні.

Ой, даремно він пхає носа до чужого проса, ваша правда, пані Маріє. Але граната направду варта того, щоб її кинути.

Обоє — батько й син — саме підійшли до вішалки, та, побачивши репетитора, вклякли на місці. Напевно, на Андрієвому обличчі проступило щось недобре, бо батько поклав долоню на синове плече і легенько притягнув до себе.

«Так нечесно», — збунтувалася заздрість, встромляючи у серце розпечену голку. Внутрішньо підготувався до всякого, однак ТАКОГО болю не сподівався. Батько й син — проти зайди, чужинця. І нема на то ради.

— Мені треба з вами поговорити, — мовив Андрій стиха, та чомусь від власного голосу позакладало вуха. «Може, я й справді хворий? Той, як його… СТУКНУТИЙ?»

— Тут і вже?

Лікар. Намагається боронити свою двоповерхову імперію, не свідомий того, що її республіки вже доросли до незалежности.

— Можна вже, — згодився Андрій. — Можна й тут.

— Чого це він командує?!

Фанат. Намагається не дихати, щоб батько, бува, не забрав з плеча своєї руки, але підозрює, що ця несподівана милість — короткочасна.

— Будь ласка, мені треба переговорити з вами, — змирився Андрій і з цим. Настрій мав сьогодні напрочуд мирний. Акурат для маленької війни.

— Гаразд, якщо ти так просиш. Ходімо до кабінету.

Отак, втрьох, вони й рушили на війну. Один — босий, двоє — в мештах з болотом. Не встигли перевзутися до появи «босяка», а відтак — з небажання схиляти перед ним голови. Босяку то до лампади, та в чому золотистий килим завинив?

Але ж як сказано: «Про-о-сиш»! Мовляв, ми йдемо на уступки твоїм домаганням, і ти маєш нам дякувати, бо в нас мало часу, тому не гай його даремно…

«Сорі. Айм крейзі тудей».[5]

— Ну? — повернувся лікар до Андрія, знервовано грюкнувши бронзово-темними дверима.

Цілком неввічливий лікар. А кава? А сто грамів?

— Може, присядемо, кабінет — не трамвай, місцем нікому поступатися не доведеться?

Це він, Андрій, отаке видав. Насмілився. Осмілів. Очманів від того, що готувався розповісти.

— Ну, я холодний від нього, тату. Як ти у своєму кабінеті можеш слуха?..

— Припини, гаразд?.. Добре, сядемо.

Ось і скінчилася татова підтримка. Андрій придивився. Губи в Остапа, поки він надто обережно і надзвичайно тихо сідав у шкіряний фотель, перетворилися на тонку люту смужку. Враження було не з найприємніших. У його очі Андрій обачно не зазирав. А ну, як згине вся його рішучість, налякавшись вируючої там вогненебезпечности?

— Я слухаю.

Андрій перевів погляд на лікаря. Той сидів, виклавши лікті на столі і переплівши пальці. Очі майже ховалися за примруженими повіками.

— Уважно слухаю.

За вікном, вбраним у шедевр з двох зелених відтінків і найтоншої, майже прозорої білосніжности, вересень, мов здичавілий пес, що раптово натрапив на людське помешкання, стояв і дивувався, як можна тут жити: за гратами, хай навіть Грати ті коштовні, але — без волі?! Той вересень кликав Андрія за собою.

Кинути все і гайнути світ за очі. А що кинути? Квартиру? Славко якось казав, що покупці знайдуться — лишень свисни! Що ще? Не мав більше нічого.

Окрім гранати.

— Ігоре Васильовичу, ви не сказали мені всієї правди тоді, коли запрошували на роботу, пам’ятаєте — в парку біля лікарні? Я ще тоді подумав: ось так, ні сіло ні впало, впускати когось у свій дім, — чудасія якась. Так не робиться.

Початок покладено. Двоє людей не зводили з нього очей. А він не зводив очей з вересня.

Світ за очі… Це ідея.

— Я впевнений, що й тобі, Остапе, батько теж не пояснив, навіщо я тут здався.

Остап зрадив своє амплуа непроникного, байдужого до всього героя і почав напружувати чоло. Шукати. Відповідь.

— А ти, значить, вже здогадався, — відверто зіронізував лікар. — І що ти до цього часу робиш в репетиторах?

— На юриста грошей нема, — відбив перший сет Андрій. І, не переводячи подиху, розпочав другий. Корт запружинив під ногами, ракетка розвернулась широким замахом — і жорстко вдарила м’ячем по людях, які несли в собі деякі ідентичні з ним гени. — Ви не знали, що думати і як бути, коли вам подзвонила з села ваша мати, себто Остапова бабуся, де Остап саме тоді відбував канікули, і повідомила, що згорів її пес Батон. Спалився. Живцем. Вона просила забрати онука від себе, хоча не могла довести, що це зробив він. Але вона настрашилася, так само як ви, Ігоре Васильовичу, налякалися, що Остап МІГ таке вчинити.

Правда — як дощ: розмиє землю, зробивши з неї багнюку, і кине людям під ноги: вибирайтесь, якщо зможете. Людям з багатьма однаковими молекулами ДНК.

Лікар не зміг придушити короткого стогону і завмер, склепивши повіки. Страждання робить людей старішими. Андрій подивився на Остапа. Цього разу — очі в очі. Склери вкрились червоною сіткою, зіниці розширились, обличчя пополотніло, а на скронях набухли вени.

Одних — старішими, інших — страхітливішими.

Вересень стояв під вікном і кликав. Покинути все негайно. Хай розбираються з наслідками вибуху самі. Але як бути з отими однаковісінькими хромосомами? Їх не зітреш і не спалиш.

— І ось тут під колеса впав я. Чому б мені не стати платним індикатором тутешніх атмосферних фронтів? Спецкором у рубриці «хто, де, коли»? Почув, побачив — доповів. Зрештою, — наглядачем на півставки. Що не кажіть, а залишати будинок і двох жінок сам на сам з… підозрюваним у підпалі пса вам, Ігоре Васильовичу, було не з руки. Не охорону ж наймати! Уявляєш, Остапе, приставили б до тебе сек’юріті?..

Неймовірно напнутий, як канат під вагою тіла, Остап здригнувся і ледве не рвонув з місця. Але вибухова хвиля втискала його у фотель, шмагаючи обличчя уламками спогадів.

— Далі говори! — голосно, вимогливо, болісно розпороло повітря. Лікар забрав ногу з гальм, на які надто довго тиснув останнім часом, і рвонув у зливу. Через болота і калюжі. Без «двірників». Щоб раптом не натрапити на очі сина і не впасти у відчай, як у прірву.

— Ви хочете спитати, хто все-таки ЦЕ зробив?

Лиховісне мовчання відповіло замість чоловіка з кульчиком.

— Хто встав поночі, облив пса бензином, а пес був прикутий до ланцюга, тому далеко втекти не міг, хто, як я собі уявляю, підпалив спочатку папір, обмотаний навколо якогось каменя чи палиці, відбіг на безпечну відстань і жбурнув у переляканого звіра?..

— Ти нічого не можеш знати, дебіл! Ти брешеш! — бризнув слиною Фанат. Постійний вогонь у його очах виявився відблиском того живого, жахливо виючого факела. Тому й здавався чорним, як морок. Дивно, як він ще не перерізав собі вени?!

«Ось ти сам себе і викрив», — хотіла затріумфувати заздрість, але Андрій не дозволив їй скористатися Остаповою помилкою. Високий відсоток спільности генетичного коду — це щось-таки означає.

— Чому ти дозволив закрити себе в чотирьох стінах із собачими мордами? Чому не зайнявся плаванням, кікбоксингом, сноубордингом? Чому ви, Ігоре Васильовичу, не виламали двері, не позривали всю оту гидоту і не попалили?! Чому ви прямо не запитали, що там сталося? Чому ви ніколи не розмовляєте між собою?!! Чому?..

Все. Андрій задихнувся від рясної ненависти, що драглями налипла на його тіло. Серце збиралося вистрибнути з горла, руки і ноги стерпли, смерк оповив світ, — і він настрашився, що впаде, просто тут, їм до ніг, а цього не можна робити в жодному разі!

«Анемія чи струс? Чи те й інше?»

Він навпомацки встав, намацав ногою край килима і, тримаючись цього краю, попростував до дверей. Сподівався, що до дверей. Тим часом у животі зародилася знайома млість.

«Слабак ти, Андрію Шелепінський. А ще дебіл, придурок і… і землерийка. Гарний некролог про тебе напише… твоя рідня».

Забившись чолом об одвірок, трохи очуняв, а відсапавшись, навіть спромігся вибратися за межі кабінету. Хоч і не з високо піднесеною головою, та й не повзком.

Передпокій, зараза, хитався збоку на бік, як п’яниця перед очима своєї дружиноньки. Бракувало кисню, хоч плач.

«Казали тобі гризти цвяхи — треба було гризти», — висвячував він себе самого, поволеньки просуваючись стіною до виходу. Біля виходу спохопився, що не взутий, і в тому ж темпі посунув праворуч.

Одні розсувні дверцята, другі, тре… У вузькому і високому закапелку, де згори звисали парасолі, скоцюрбилась Віра. Непомітна, як мишка. Тільки мишки не вміють так гучно дихати.

— Привіт. Ти хто — нова парасолька?

Вона підняла голову. Їй теж бракувало кисню, тільки вона, на відміну від нього, воліла плакати, а не сваритись.

Андрій, як у нього повелося, сів, де стояв.

— Ві…він… йо…го… вб’є… — повідомила, задихаючись, жовтокоса мишка.

У кабінеті, як свідчення правоти її слів, чимось об щось добряче грюкнуло. Або об когось.

— Він… ЙО…ГО вбив?

— Можна, я тут посиджу… трішки?

— Він… казав… шо тато… як… вжнає… вб’є…

— Якщо не хочеш, щоб я біля тебе сидів, так і скажи.

З нею, певно, ніхто так ще не розмовляв. Розширила очиська і чимдуж захитала голівкою. А навколо ніздрів почало синіти.

Блін!

— Ніхто нікого не вб’є. Я — репетитор, я знаю.

Знову, як у них повелося, Андрій давав їй не обгрунтовані обітниці. Сам собі не вірячи при цьому.

— А ти… ти не побіжиш… жа… інга… інгалятором?

— Я навіть такого страшного слова вимовити не зможу.

— Вони… вони жражу… мені… ту трубку… до рота…

Андрій подивився на неї і відчув, що далі тягнути не можна, що треба бігти за тією жахливою трубкою і рятувати маленьку мишку, але… Сидів. Не рухався. Майже не тремтів. Боявся втратити довіру, на яку не заслуговував.

Боявся налякати її, відчуваючи, що, якщо встане, — на ногах встоїть недовго. Якщо встане…

Голоси за дверима кабінету збавили гучність, чи, може, то у його вухах дужче зашуміло…

— Ні, що не кажи, добре бути маленькою, як ти: куди захотів, туди і впхався.

— Він його… вб’є… Він кажав… тато як вжнає… вб’є…

— Чому?

«Справді, чому ти нікуди не біжиш, не піднімаєш всіх на ноги, чому сидиш тут і базікаєш? Сили не маєш? Слабак!»

— …як маму… Я чула… Тато кажав…шо… шо він вбив… маму…

— Що ти сказала? Повтори, будь ласка.

Королева, яка полюбляла підслуховувати телефонні розмови. Цього літа вона підслухала діалог між батьком і переляканою бабунею. Два роки тому вона почула, як батька звинуватили у смерті мами. А може, він сам себе звинуватив, а хтось на іншому кінці дроту став його заспокоювати. Але дитина почула і закарбувала у пам’яті основне — жахливе для неї. І опинилася в реанімації.

Кілька телефонних апаратів у домі — небачена розкіш для тих, хто не має жодного. Але у злиднів є свої переваги. Ніхто тебе не підслухає і не втовче собі в голову, що ти — вбивця.

— Ні, я не можу тут сидіти, Віро. Ходім.

— Куди?

— Там побачимо.

Він підвівся, взувся, добув її з того закапелку, взяв на руки і попростував геть. З хати, наповненої розкішшю, як драглями.

Віра не була легенькою для того, кому тяжко нести бодай власне тіло, отож він боявся впасти. Але ще більше боявся, що його доженуть і відберуть її. Перш ніж він поговорить з нею. Не мало значення — про що. Мало значення — не впасти на півшляху.

Вона, мабуть, відчувала Андріїв страх, бо охопила його руками за шию і не ставила зайвих запитань.

Світ йому поморочився, ніби то світові, а не Андрієві, поставили колись діагноз «струс мозку плюс анемія», що перекладалося людською мовою одним-єдиним словом — «слабак».

…Вересень неспогадано жбурнув йому в обличчя вологими краплями. Знову дощ? Ні, небо чисте, глянцеве. Андрій поморгав, розсіюючи туман перед очима.

Ага. Фонтан. Можна зупинятися.

Він упав на мармуровий бортик, вмостив на колінах дівчатко і спробував передихнути. У горлі пекло, як у духовці. Руки відмовлялися виконувати визначені ще Дарвіном функції. Наприклад, хапати каменюку чи палицю.

Слабак!

— Дивися… сліпий дощ.

Дрібнюсінькі бризки сипалися на них під глянцево-синім небом, а він не мав сили заперечити, що то не дощ. Хай дитина тішиться, кому від того зле?

Раптом Андрій стрепенувся і придивився до дівчинки. Здається, чи насправді вона порожевіла, та й дихає якось легше? Можна зам’яти розмову і чекати наступного нападу. Можна…

— Твій тато дуже любив твою маму.

Він це сказав. І сам здивувався, що не відчув жалю. Переріс власну заздрість? Скоріш за все, змучився настільки, що перестав її відчувати.

— Чесне слово, любив! Просто він забувся і сказав замість «любив» — «вбив». Ти ж забуваєш деякі букви, що ми з тобою порозвішували, отак і твій батько забув.

Мишка спохмурніла.

— Хіба тато тоже… жабуває букви?

Не могла в це повірити.

— Треба казати: теж. Всі інколи забувають…

— І ти?!

— Ага. Я, наприклад, вже забув, як ти назвала цей дощ. Глухим, чи що?

— Сліпий! Я кажала — сліпий! Ти дурний!

Величезна брила звалилася з його душі. Ніколи не замислювався над тим, наскільки добре бути дурним. Жива і здорова мишка завовтузилася на колінах:

— Хочу мроже!

— Ха!

— Ти чув? Купи мені мроже! Чого ти регочеш?

— Бо ти мокра.

— Я не мокра, ти мокрий!

Так вони зачіпалися, поки не побачили знайомого «Форда», з якого вискочив іще знайоміший їм чоловік і біг навпростець парком — прямо до них.

Дореготалися!

— Тато… сам. Остап… він… він…

— Почекайте! — виставив Андрій руку долонею уперед. Чоловік перейшов на крок, не зводячи з дочки тривожного погляду. Що вони там собі подумали? Що він її викрав?

— З нею все добре, але привезіть, будь ласка, Остапа! Скажіть Антонові, щоб привіз Остапа, ви чуєте мене?

Ігор Васильович його не чув. Ще кілька кроків — і Віру вирвуть з Андрієвих рук, а з нею протипоказано так поводитися. Вона органічно не сприймала насильства у будь-якому вигляді. Так само, як він.

— Послухайте, це дуже важливо! Покажіть їй Остапа, бо вона гадає, що ви його вбили! Скажіть їй, що ви ніколи його не скривдите, що ви любите його так само, як її! Скажіть їй це, будь ласка!

Пересохле горло збунтувалося. Щось він занадто часто кричить останнім часом. Кричить і не може докричатися!

Кинь все і ходи зі мною, — бринів над вухом звабливий вересень, вміло прикидаючись сліпим і бездомним, він, який бачив усе наперед і не потребував дому з розкішними фіранками. — Бо потім можна не встигнути…

«Ні, я таки знахідка для психіатра».

— Що ти мелеш? — нарешті зупинився лікар. У погляді — схвильованість, але вже без надриву. Плюс — знайома, нормальна для цієї людини злість. Нормальна щодо Андрія Шелепінського. — Ти здурів?

«Так, я вже визнав, я — ненормальний. Ви так довго всі мене обзивали, що я повірив у це і здаюся. Де мені розписатися?»

— Не чую?

Андрій жестом показав на горло. Зірвалось. Відмовилося верзти дурниці.

— Віро, ходи до мене.

Вона мовчки покрутила головою.

— Що за діти пішли?

Він похмуро глянув на онімілого репетитора, але слухняно потягнувся за мобільником. Теж мав сьогодні мирний настрій?

— Маріє? Все гаразд, не плачте. Ми її знайшли… Так, не додивились, всі ми не додивились. Заваріть чаю з липи, ми зараз будемо. І… ще одне. Передзвоніть до мене в село, попередьте, що ми нині не приїдемо. Якось іншим разом. Коли я підлікуюся у кардіолога.

Останнє зауваження адресувалося Андрієві. Мовляв, довів…

«Що ж, всі ми різні: кому кардіолог потрібен, а кому — психіатр…»

— Добренько. То що сталося, Вір? Я не розчув, про що йшла мова. На нього не дивись, він дуже вчасно онімів.

Лікар важко опустився на бортик праворуч від них. Відчувалося, що день не минув для нього безслідно.

— Нє-а, він просто жабув букви, — серйозно пропищала мишка.

— Що-що?

Андрій перевів погляд на небо. Вчасно оніміти — класна штука. Нічого нікому не треба пояснювати.

— Угу, дорослі тоже… теж жабувають букви. І ти жабуваєш, я все жнаю.

— Хай буде так. Марія приготувала чай з липи.

— Гарячий-гарячий?

— Аякже. Але ми будем пити з ложечки і дути на неї.

— І буде йти пара?

— Обов’язково. Йдемо?

— Угу. А ти чого сидиш?

Андрій нахилився вбік, підклавши долоні під голову.

— Ти будеш тут спати?

Угу. Довго-довго.

— Ти дурний, — затвердила вона остаточний діагноз, зіскочила з його колін на землю і… дещо згадала: — А Остап?

— Він у машині. І він теж буде пити з нами липовий чай. Раз я сказав, то буде.

Останнє зауваження адресувалось Андрієві. Але ж він ні слова не промовив, лише кахикнув, прочищаючи горло! Що кому поясниш, коли ти німий.

Батько з донькою попрошкували сквером до авто.

Андрій розвалився на бортику, підклавши руки під голову.

Фонтан сипав навкруги сліпим дощем.

Правда Ігоря Дудія полягала в тому, що дуже тяжко виховувати самотужки двох дітей. Хороша правда. Але сліпа, бо, оточившись стіною любови, не бачила довкола себе інших правд. Правди Олени Іванівни та Іри Шелепінської, наприклад.

«Може, не такі вони високі й праведні, як ваша правда, пане лікарю, але невже не заслужили у вас бодай поваги до себе. Або хоча б короткочасного спомину…

А ви не пам’ятаєте їх, Ігоре Васильовичу, ви брешете собі, що їх ніколи не існувало у вашому житті, ви зневажаєте їхню правду, хоча вони ніколи нічого поганого вам не зробили.

А зрештою, ви й не зобов’язані пам’ятати.

Так само, як я не зобов’язаний забувати.

Тому ніхто нікуди не йде».

Йому від чотирнадцяти до сімнадцяти з гаком років. Його життя кардинально змінюється. Воно нагадує тепер гетерогенну систему, яку вони вивчали з хімії і яка складається з двох фаз, що не змішуються: фази навчання і фази роботи. Сон і їжа вкраплюються у ці дві основні фази окремими, маловажливими елементами.

Навчання, На початках ніяк не дається до рук і не вкладається до голови, але він упертіший за всі дрімучі підручники і непролазні програми разом узяті.

Уклавши зі своїм другом угоду, мусив її дотримуватися, навіть коли не хотілося, навіть коли — до зубного скреготу, до стискання кулаків — кортіло повернутися назад і знову стати тим безмежно вільним і самотнім хлопчиськом, яким був. Щоб нікого не слухатись, ні перед ким не звітувати.

Але він пам'ятає, що взяв на себе зобов'язання вчитися в обмін на надану йому можливість працювати і зобов'язання працювати в обмін на безперешкодне право вчитись. Отримав дружбу і добровільно акцептував її. Тому розтискає кулаки і зуби і слухняно звітує щопонеділка перед Славком за прожитий тиждень. Про свої враження, успіхи, невдачі.

«Лонгітюдний моніторинг», — так називає їхні понеділкові здибанки Славко, впевнений, що всі шість мільярдів людей на Землі здатні його зрозуміти без словника.

Угода про скасування самотности в обмін на втрату незалежности, — ось під чим він підписується якось у піцерії на Князя Романа. Така собі бартерна операція.

Але розриваючись між навчанням і роботою, недоїдаючи і недосипаючи, він — не раз і не два — запитує себе: а чи варто втрачати НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, навіть якщо вмираєш від самотности? Чи не обернеться це пізніше більшим злом? А коли у відповідь самому собі мовчиться, тоді він звертається до прабабці. І вчувається йому, що вона там, на кухні, помішує ложечкою цукор і киває головою…

Невдовзі учителі починають дивуватися. Не одразу, не вірячи власним вухам, але вже хтось з того подиву виводить у журналі «четвірку». І він — теж поступово, теж помалу, десь аж на кільканадцятій з ходу вирішеній задачі і на двадцятому за десять хвилин вивченому вірші — починає всерйоз підозрювати, що не дурніший за інших. І не можна сказати, що це відкриття залишає його байдужим.

Робота. Займає всі вихідні у навчальному році, а під час канікул — ще по дві доби на тижні. Висмоктує решту позосталих після форсованого навчання життєвих соків, і він повертається додому геть розбитий. Але з думкою про наступні вихідні. Робота виснажує до нестями, але й гіпнотизує, затягує, манить.

За цю роботу дорослі отримують солідні гроші, але він — неповнолітній і не має ніякого юридичного права працювати на тиждень тридцять шість годин з нічними, не кажучи про додаткові сорок вісім годин під час канікул, без систематичного медогляду і без попередньої згоди батьків, а отже, — немає права на вибрики. Його шеф — бухгалтер, вміє рахувати кожну копійчину і там, де є можливість витрачати удвічі менше, витрачає менше втричі. Дорослий давно би начхав на місячний заробіток у шістдесят гривень за ТАКУ роботу, але не він, про людське око — улюблений племінник свого шефа, школяр з нахилами юного натураліста, що любить приїздити до дядька на відпочинок. Насправді ж, пунктуально з'являється на своєму робочому місці. Постійний, як все, що мало бути тимчасовим.

Сріблястий бус з наліпленою на борту щасливою фізіономією золотої рибки теж вочевидь любить щоранку заїжджати до цього дядька, а ділові вантажники люблять зносити до його володінь ящики з кормами.

Перша настанова юним натуралістам виголошує: «Усі корми мають бути тільки живими, свіжими і чистими». Якщо запитують самого натураліста, він неодмінно додає, що живі корми зазвичай пручаються, верещать і дряпаються. Не хочуть бути кормами. Навіть свіжими і чистими — не хочуть.

Друга настанова: «Чистота, вентиляція і тепло!» Завзятий натураліст, якщо просять, залюбки дописує нижче: залишки корму щоразу необхідно прибирати, пісок просіювати щомісяця, воду змінювати щотретій день, а люмінесцентні лампи — після тисячі годин роботи.

Що ще? Помилкою є вважати, ніби ТІ, що у клітках, неповороткі, ліниві і неспостережливі.

Помилкою є називати клітки — клітками. Для них придумали шляхетнішу назву — тераріуми. Їх оздоблюють гірками з каменю, брилами черепашника, міцними гілками, колючими кактусами і мислять собі, що вся ця туфта нагадуватиме їхнім мешканцям рідну домівку.

Плазунів, яких утримують у тераріумах, теж люблять називати ефектніше — рептиліями. І всюди присобачувати латину.

— …Ти будеш працювати на одного типа, який мене дуже цікавить, — заявив якось Славко, — з професійного боку, звісно. Я кілька разів стикався з ним — він головний бухгалтер на братовій фірмі, — і в мене виникли деякі підозри. Я попитав у хлопців — і знаєш, підозри зросли. Скажи мені, яке в тебе хобі, і я скажу, хто ти. Щоб ти знав, він набирає собі працівників за зростом: усі мають бути нижчими за нього… Так що рости далі тобі небезпечно. М-м, смакота! А я мав би сидіти зараз у деканаті над методичками… Діагнозу я йому поки що не можу поставити, але передбачаю так звану амбітендентність особистости, коли, з одного боку, — схильність до авторитаризму, нігілізму і інтолерантности, а з другого — комплекс неповноцінности, хворобливої невпевнености аж до мазохічного самоненависництва і аутоагресії. Усе це, на щастя, сублімоване у більш-менш прийнятні форми… Перекладаю для таких чайників, як ти, чоловіче: я б тобі НЕ РАДИВ з ним зв’язуватися!

Отже, робота.

У приміській зоні, посеред лісу, неподалік піщаних кар'єрів, куди влітку виїжджає смажитись і хлюпатись півміста, а взимку все порожніє, майже як на курорті, живе-поживає особнячок. Нічого примітного, опріч двометрової мурованої загорожі, оздобленої угорі битим склом. З погляду нових юкрейніенс — халупа, усього два поверхи, без євроремонту та інших понтових наворотів. Зате на другому поверсі…

Зала, утворена руйнуванням перегородки між двома кімнатами, нагадує актовий зал у школі з тією відмінністю, що тут не декламують віршів, не збивають у танцях пилюки і не читають занудні лекції про страшенно велике і страшенно далеке минуле. Тут не ставляться до школяра як до нерозумної дитини, яку позаріз треба встигнути напхати чужими ідеями, поки вона не подорослішала, бо кому потрібен дорослий з власними ідеями?!

У ЦІЙ залі дорослішають стрімко і безконтрольно. Не за планом.

Замість декорацій — оргскло, вставлене у металевий каркас з дощатим дном, аби утворювати п'ять різного розміру паралелограмів, геть не схожих на ефемерні креслення з геометрії. До цих геометричних фігур можна доторкнутися рукою. Відчути тепло і звуки іншого світу. Зазирнути йому у вічі.

Але це дається не одразу, як не одразу скидає з себе дорослий тіснувату, але таку звичну шкіру дитини.

Перші місяці він робить обхід строго на відстані, намагаючись не шуміти і не застрягати довше ніж на дві секунди на одному місці. Перебігти з сачком у витягнутих руках, де тріпоче їжа, від коридору до клітки, хутко відчинити заслінку, незграбно витрусити вміст на пісок, блискавично накинути защіпку, відбігти, вернутись, перевірити надійність замка… І оте відчуття невідривного погляду — з того іншого світу. Зимно у добряче нагрітому приміщенні. І піт на чолі.

Бо лектори в цій залі зовсім не схожі на шкільних.

Абома. Двометровий удав з темними і світлими плямами на червоному тлі. Скручений кільцями видається довшим. Спокійний, виважений. Любить воду, щурів і ніч. Миші — дріб'язок для нього; душить їх за звичкою, без особливого задоволення.

Великоокий полоз. Три метри з копійками. Навіть без тих «копійок» виглядає завеликим, щоб видаватися справжнім. З шурхотом циркулює між каменями і водоймою. Кольору брудної кориці, з великими очима і світлим черевом. Мусить мати багато простору, світла і тепла. Жаб приймає як належить.

Стріла-змія. Вузька і тонка. Неначе цівка піску серед піску, а на ньому поздовжні темні пасмуги. Делікатно досягає у довжину лише одного метра. Але ящірок заковтує жваво і цілими, не згірш за своїх більших родичів.

Жовтопузик. Кажуть, що ящірка, але конкретно косить під змію, тому, певно, і втрапила до цього клубу. Щільний лускатий панцир, якому було б важко розтягуватися під час поїдання великих кавалків, коли б не шкірні складки по боках. Завдяки їм може жерти все, що дають: комах, мишей, м'ясо, варені яйця і картоплю, а також, як експеримент, — полуниці й банани. Балдіє від лежання у теплій воді й риття в піску. Словом, свиня — вона і в тераріумі свиня.

І п'ята клітка. Порожня. Чому — ніхто не каже. А з нього вистачає й чотирьох. Чотирьох рептилій і шефа.

Пропрацювавши на нього три роки і вісім місяців, Андрій Шелепінський робить власний переклад давньої Славкової характеристики і, здається, тварини з ним погоджуються: його шеф — скупий, лінькуватий, байдужий у всьому, що не стосується його ХОБІ, але змушує себе чинити, як належить. Як каже Біблія, як пишуть правила і закони. Тому він вірний, слухняний, вихований сім'янин. Тому хороший фахівець і терплячий співрозмовник.

Аж поки настає час повертатися до особнячка і ТИХ, що у клітках. Тут він зовсім інший.

Одержимий.

Закоханий у власний страх по самі вуха, смішні, як локатори.

Пояснивши один-єдиний раз, що і як треба робити, він далі не звертає уваги на нового працівника. Жодної. Питатись про щось не варто, просити допомоги — тим паче. Може, приїхавши з міста, годинами стояти перед якоюсь кліткою, а може втиснутись носом у скло і викрикувати в замкнутий простір напівкоманди-напівпогрози. А якось приніс знадвору палицю і заходився гамселити нею по клітках, добиваючись, аби налякані арештанти позвивались у клубки або поховались у сховки, однак при цьому був дуже обережний, цілився в металеві каркаси, а не в скло.

І жодного разу не привів нікого похизуватися своєю колекцією.

Одноосібний володар царства обтічних форм, роздвоєних язиків, холодної крови і теплих барв висушеної далекою пустелею шкіри. Гадає собі, що володар.

Що думають арештанти — невідомо, але щораз спільно з ними прислухаючись до кроків і намагаючись вгадати, у якому настрої прибув володар, Андрій Шелепінський внутрішньо скручується у клубок, втягнений у протистояння, де позицію людини він вже прийняти не годен, а позицію тварин — ще не здатен.

Допоки шеф не примушує його глянути на тераріум очима змії…

Авітаміноз — це така штука, від якої у людини випадають зуби і волосся. У змії руйнується роговий покрив і запалюються очі. Але спочатку вона відмовляється від їжі. Категорично.

Якось він помічає, що удав не реагує на велику апетитну ящірку. У суботу не реагує, у неділю не реагує… У «Грін Піс» ця солідна зміюка начебто не подавала заяви, надміру постити — за нею теж не водилося…

Недовго думаючи, він бере і доповідає про це неподобство шефові. Дурний, а не лікується.

Як він дізнається потім, попередні зміни доглядальників теж помічають удавові примхи, але не збираються підіймати зайвого галасу: не реаґує, хай не реаґує, баба з воза — кобила… точно, на перекур. Вони ж бо добре пам'ятають, як колись захандрив мешканець порожньої тепер клітки і що тоді витворяв засмучений шеф…

А він цього не знає. Тому доповідає. Чим засмучує шефа невимовно.

Через прірву літ він пам'ятатиме оте жахітливе заціпеніння, яке заполонить його — так, його, Андрія Шелепінського власною персоною — у клітці з абомою… Він пам'ятатиме гаряче (сорок градусів) повітря, хрускіт піску під ногою, сліпуче світло низько над головою і дику неправильність у світобудові: кути не такі, як ззовні. Чомусь. Потім до нього доходить, що кути паралелограма ззовні мають лише двісті сімдесят градусів, а решта дев’яносто знаходяться всередині, і коли звідти переходиш сюди, починаєш розуміти, що дев’яносто — це дуже мало. Що Земля — кругла, і світ навколо повинен мати триста шістдесят градусів. Можна більше, аби не менше…

Такими припадочними думками він намагається відволікти себе від однієї-єдиної думки, що дряпає кігтиками потилицю: за спиною, на відстані двох кроків обвиває каміння своїм пружним лискучим тілом УДАВ. І між ними немає огорожі зі скла.

А дверцята зачинені на заслінку. І краще не пробувати їх відчинити, бо можна ще більше засмутити улюбленого шефа…

Пізніше, ночами, у службовій кімнаті-кухні, де стоїть плитка і тапчан, як завше при ввімкненому світлі і прочинених дверях, не в спромозі спати через постійні шарудіння, сичання і плескіт, він прокручує події цього тижня і усвідомлює, що щось змінилося. Ні, Земля й далі кругла, але він — з милости шефа — уже не є він. Бо відтепер подолав у собі черговий бар ’єр, і ТІ, що у клітках, більше не будуть ТИМИ, що у клітках. Відтепер кожен з них отримає своє прізвисько і нібито нічого проти не матиме.

Про шефа, який, зачувши про хворобу свого улюбленця, кинеться до аптечки, тицьне Андрієві до рук шприца і ампулу вітаміну В12, упхне до клітки і накаже зробити удавові заштрик, бо десь вичитав, що це допомагає, і все це станеться настільки блискавично, що він і рота не встигне роззявити… Про шефа, який зачинить за ним дверцята, оббіжить клітку і впаде навколішки перед млявим, з запаленими очима удавом і благатиме не помирати… про м’якосердного і несамовитого шефа він тієї ночі навіть не згадуватиме.

Викликаний, врешті-решт, ветеринар спокійно увійде до клітки (де мертвий Андрій Шелепінський простоїть стовпом сорок хвилин і по-справжньому не вмре лиш тому, що удав за спиною не рухатиметься), спокійно огляне абому і пропише гліцерофосфат кальцію, полівітаміни і опромінення ультрафіолетом.

І абома піде на поправку. А згодом настільки звикне до рук свого годувальника, що черкатиме рашпатою мордою йому по пальцях. Бавунькатиметься.

— Я тебе влаштував, чоловіче, я мушу знати, чому ти пішов звідти? Як психолог і як твій друг.

— Але насамперед — як психолог.

— Аякже! Я — аналізатор. Аналізую, співставляю і роблю висновки, — робив, бо ти чомусь раптом відмовляєшся надавати мені необхідну інформацію…

— Про мене ти теж робив певні висновки?

— Слухай, чоловіче, ми відволікаємося від теми…

— Теж?!

— Два дні і одну ніч на тижні, плюс вівторки і четверги під час канікул ти стабільно проводив у обстановці, м ’яко кажучи, далекій від побуту пересічного українця. А навколишня дійсність, як відомо, формує наш світогляд, хочемо ми того чи ні.

— І які ж висновки?

— Давай бартер: я тобі свої висновки, ти мені — причини своєї відставки.

— Мало грошей.

— Ха! Три роки тобі це не заважало. Мовчиш. Знаєш що? Добре, що в тебе немає телевізора, я зараз працюю над дипломною «Зв’язок екранного насильства з агресивною поведінкою підростаючого покоління», а це тобі не шубу в труси заправляти. Після одного розрекламованого на Ті-ві боксерського чемпіонату в Америці зросла кількість вбивств, причому, коли програвав білий боксер, вбивали білих, коли чорношкірий — чорношкірих. Наше життя інколи залежить від того, чи подібні ми до жертв з трилерів. Як тобі це подобається, підростаюче покоління? Мовчиш?.. Висновки, кажеш? Тобі скоро вісімнадцять, якщо не помиляюсь. Якщо порівняти тебе з Андрієм трирічної давності, то ти перестав бути схожим на жертву. Можна сказати, набрався хоробрости. Від тебе теперішнього можна чекати чого завгодно.

…Двометрова загорожа раптом здається маленькою і ненадійною. Він востаннє озирається на неї, як боксер, що покидає ринг за мить до фінального гонгу, не вигравши і не програвши чемпіонату. Назло агресивному підростаючому поколінню і всезнаючим психологам.

Так нікому і не виявив він причин свого звільнення. А ЯК зізнатися, що через три роки і вісім місяців, однієї нічим не примітної суботи, несподівано і сильно йому стало шкода ТИХ, що у клітках?

Смішно кому сказати. Та й не повірять.

Чесно кажучи, Андрій боявся зустрітися з Остапом віч-на-віч після всього, що натворив напередодні. Але мусив.

Популярний музон завзято дубасив кулаками у стіни, двері, вікна, по голові, істотно впливаючи на всі життєво важливі процеси організму від мислення до травлення включно і викликаючи у ньому важко втамовуване бажання оглухнути.

І це вони називають звукоізоляцією!

Не те, щоб Андрій не любив попсу.

Він не любив таку попсу, яку не можна було взяти і вимкнути.

— У Остапа ніколи-ніколи не було стільки народу, — широко розвела руками, в яких на жаль, вміщалося лише по одному маркеру, Віра. З її вигляду можна було припустити, що народу набралося з мільйон, не менше.

Скрушно зітхнувши, Андрій посунув нагору, слізно благаючи себе не втручатися. Напхати у вуха вати. Заклеїти дверні щілини. Перемучитися. Але хворів давно і безнадійно, тому ніякі тверезі аргументи не допомогли.

Постукав. Виключно для хоробрости, бо почути його ніхто й не зміг би. З завмираючим серцем прочинив двері.

Першими запали в очі голі стіни і стеля. О, з буди повиганяли всіх песиків! Рулєс![6]

На канапі й навколо комп’ютера тусувалися кілька підлітків, а Остап у червоних штанях з кишенями на колінах і в сорочці навипуск як справдешній ді-джей зважував у руках два компакти. Акуратна сіра прилизаність учорашнього Фаната зникла.

З-поміж підлітків завважив одну дівчинку. Гарна. Тонкокрила.

Усе це Андрій охопив одним поглядом і, звертаючись до господаря кімнати, голосно проказав:

— Я з нижнього поверху! Просили переказати, що, коли не поглухнемо, то обов’язково завітаємо до вас на дискотівку!

Остап блимнув на нього чорним оком і… повернувся до своїх компактів.

Андрій чекав.

Поступово на чужорідний звук пооберталися решта тінейджерів.

Андрій і далі тупо чекав.

Дівчинка ліниво потягнулась і, проігнорувавши прибульця, вкинула до рота «Орбіт».

Андрій хутко зметикував, що чекати далі безглуздо. Зарахують до ідіотів і будуть недалекі від істини.

— Привіт! — гаркнув він, усвідомивши, як підло кинули його щойно Остапчик енд компані. Мовляв, хотів розборки — маєш, а ми постоїмо, подивимось. Та ж на прохання зменшити гучність музики кожний поважаючий себе меломан обов’язково її збільшить!

Сакс і маст дай[7] виходить!

Рудий меломан з сі-ді плеєром у руці і довгим чубчиком на поголеній голові, похитуючись зовсім не в такт усеохопному музону, відреаґував першим:

— Що він хоче?!

Андрій підійшов до меломана впрост, витягнув йому з вуха одного навушника, коротко повідомив:

— Від тебе особисто — нічого! — і поставив навушника, звідки взяв.

Той кивнув на колонки, з яких потужно бив у барабанні перетинки інший сучасний хіт:

— Скільки можна то слухати!

— Рікі Мартін, — підтакнув Андрій. — У стерео — зовсім непогано. Але «Аеросміт» краще, — вказав він на плеєра на колінах у рудого.

Той скривив ув усмішці губи, виказуючи повну солідарність з Андрієвою позицією і лише потім збагнув, що той визначив групу «Аеросміт» всього за якихось кілька секунд, почувши її з навушника серед гуркоту інших звуків.

Він не знав, що Андрія добряче надресирував Славко, даючи на хвильку послухати певний твір після кількагодинних хіт-парадів, а відтак вимагав угадати виконавця. «Психологічний тренінг», — пояснював він.

— Володя, — простягнув руку рудий.

— Андрій.

— А «Емінем» слухаєш?

І тут народ заворушився. Восьмеро юнаків і дівчинка, яка підкреслено не звертала уваги на сторонніх, нашорошили вуха. Під їхніми поглядами Андрій почувався, як на перехресному допиті: не спіткнутися б, не втратити б те, що, так несподівано здобув. Хоча… хіба має значення, що про нього подумають ці шмакодявки з Остапом на чолі?

Хіба має.

— Реп? Не надто. «А-ха», «Еврісмікс»…

— «Світ Дрімс»? Піде.

Дівчинка зіскочила з канапи й підійшла до них. Бузковий колір їй личив. Так само як обтислий одяг. Навіть жуйка нічого не псувала.

— А я кайфую під «Роксет». Оля. Скрути трохи! — напівобернулась до Остапа, водночас подаючи Андрієві руку.

Остап слухняно приглушив звук. Андрій слухняно потис долоню. Делікатна. Але не слабка.

— Не хочеш прогулятися? — спитала вона, не відбираючи руки.

Фіолетова туш для вій, фіолетова помада. Приємна й цікава. Ще трохи — і все чоловіче населення цієї країни оголосить йому війну.

— Шкода, що я жонатий.

Вона здивовано кліпнула. Приваблива. Здається, ще не розбещена.

Шкода, що він у цьому домі має інші плани…

— І троє дітей, — усміхнувся він.

Вона засміялася і неспогадано зиркнула йому через плече.

— А це хто до нас прийшов?

«Це» стояло на порозі у білих, заляпаних аквареллю штанцях, та замість пензлика тримало в руках — чого можна очікувати від лікаревих дітей? — пляшечку з вітамінами.

— Я прочитала, прочитала! У-ни-ди-е-ви-і-ти.

Остап не встиг відкрити рота, як Оля ухопила дитину на руки і закружляла з нею:

— Дивіться, які ми гарні!

Заперечити ніхто, звісно, не міг. Навіть Віра, яка, на думку Андрія, такого поводження з собою мала б не допустити.

— А як ти звешся? Скільки тобі рочків?.. Чого смієтесь, я завжди хотіла мати сестру… А покажи-но… — і пішло-поїхало.

Позбувшись песиків, кімната наповнилася життям, незримо й відчутно змінився її пульс, стрімко зросла кількість гемоглобіну, який, як подейкують лікарі, приносить життєдайний кисень.

І Андрій зі своєю анемією відчув себе тут зайвим. Цей дім більше не потребував репетиторів. Настав час рушати звідсіль.

Шкода…

— А як щодо Робі Вільямса?

Андрій стрепенувся, ледве не зашпортався на порозі, та ще й, обертаючись, вдарився ліктем об одвірок.

Тим часом Остап, спокійний як двері, повторив запитання, звертаючись нібито до всієї компанії, та вони обоє знали, що воно адресувалось особисто Андрієві Шелепінському, і ЦЕ виглядало найдивовижнішим з усього, що трапилось у цьому домі.

Просто взяти і запропонувати примирення. Першим! Як компакт-диск: хочеш — бери.

Треба буде у нього повчитися.

— Робі Вільямс? — перепитав Андрій. — «Стронг». Піде?

Коли Андрій спускався донизу, новий музон м’яко штурхонув у плечі й поплив квартирою.

Узяти і запропонувати. Примирення. Як просто.

Просто подякувати за своє народження. За те, що своєю з’явою на світ зобов’язаний якомусь дурнуватому, давно забутому навчальному предмету, а не почуттям. За те, що маму забули ще швидше, ніж той предмет.

Примирення — це заскладно. Легше вбити.

Цікаво, як воно — вбити?

На шкірі дрібними колючими сніжинками проступили сироти. Він загадав: якщо перетне передпокій, і ніщо його на цьому шляху не зупинить, то сюди більше ніколи не повернеться, а якщо зупинить…

Задзвонив телефон. Андрій саме нагнувся за кросівками, як згори пропищало:

— Візьми слухавку, тато джвонить!

Здається, ним почало трясти.

Цікаво, а якщо він зараз розповість правду, УСЮ правду, — як її сприймуть на тому кінці дроту?

— Алло!

— Андрію! Хочу попросити тебе про послугу. Приїхали американці, ми будемо оперувати десь до десятої-одинадцятої. Залишишся з Вірою? Не хочу завантажувати пані Марію, вона і так часто затримується. Два долари за годину понаднормово.

— Два долари за годину? А ви не могли б повернутися вранці?

— Тоді домовились.

— Ігоре Васильовичу, я хочу вам сказати…

— Вибач, але в мене ургенція. Поговоримо вдома.

І з того кінця дроту дрібними колючими сніжинками посипались гудки.

…Йому п’ятнадцять. У божевільній насиченості днів починає здаватися, що досить лише одного маленького кристалика проблем, одного незначного на перший погляд струсу, щоб життя не витримало і випало в осад. Організм дедалі гучніше вимагає розрядки, дедалі настирливіше просить поповнення вичерпаної як не до денця енергії…

Якось зачувши неподалік насмішкувате похіхікування, він, майже підсвідомо, наосліп, завертає в той бік. Двоє дівчат лускають під кіоском насіння і щось — напевно смішне й безглузде — переповідають одна одній. Двоє непримітних дівчат, геть не стильних, може, навіть старших за нього, але йому до цього байдуже. Його привело до них щось значно давніше за моду, що чхає на вік, типаж і прийняті якоюсь там цивілізацією норми поведінки.

Не даючи нікому, а конче собі, опам’ятатися, він з ходу пропонує дівчині, що стоїть ближче до нього:

— Підемо до мене на хату?

Дівчина змірює презирливим поглядом і трьома недрукованими літерами відшиває недолугого залицяльника.

«Так тобі й треба!», — втручається свідомість, яку нагле усунули від прийняття рішень. Але голос розуму нині заслабкий, щоб перекричати надзвичайну загостреність барв, ламкість ліній на противагу чіткій окресленості фігур. Він ніби втрапив на фотоплівку, де одні деталі хитро підкреслені, а інші заретушовані. Свербить устряти до якоїсь кулачної сутички, щоб спустити пару і забутися, не блукати зачумлено. Не сприймати світ оголеними кінчиками кожного нерва.

Дівчата залишаться далеко позаду, коли несподівано обжалить чиєсь:

— А далеко ваша хата?

Це ота друга наздоганяє його і, не чекаючи відповіді, прилаштовується поруч.

Наступного дня він з уже забутою легкістю прогулює школу.

Одначе третього дня одне невинне зауваження змушує його отверезіти.

— Тут би мало бути дзеркало, — потягуючись, вказує на стіну Надя. Тоді встає з ліжка і неквапом, впевнено, у його футболці йде на кухню. Робити канапки.

Хтось, приспавши його пильність, крихта по крихті починає привласнювати світ, у якому він існує. За який він заплатив достатню ціну, аби бути там ким йому заманеться.

Хтось починає загрожувати недоторканності ЙОГО ТЕРИТОРІЇ!

«Так тобі й треба!», — втручається цілковито відсунутий на манівці глузд, і цей тихий шепіт розриває на друзки фантастичну фотоплівку останніх днів.

— А я думав повісити дзеркало в коридорі, — обережно закидає він, і собі приплентавшись до кухні. Без футболки і без ілюзій.

— Ні, насамперед у спальні, — заперечує вона, тонесенько нарізаючи твердий сир. Ковбаса вже лежить порізана.

Учора вона ходила на закупи і принесла харчів на багато днів уперед. І півдня бідкалася, що він не має холодильника.

Скільки ж вона вчора розтринькала його грошенят?

Випровадити її виявиться не так уже й легко. Вона стоятиме перед дверима і мовчатиме, довго й нудно, сподіваючись на пояснення. На рік старша за нього, нічим не примітна, геть не стильна.

Потерпаючи від того непотрібного стояння, він витягує з кишені останні гроші й простягає їй.

Вона ображено спалахує, розвертається до дверей, переступає поріг і… передумавши, швидко вихоплює у нього з рук цю плату.

Гроші майже символічні, але ж останні. Зарплата за два тижні. Доведеться позичати в Славка.

«Так тобі й треба!», — заявляє вже у ролі повноправного господаря глузд.

Відтак, приводячи до себе після школи якусь дівчину, він того ж вечора акуратно відпроваджує її додому. І найпізніше до ранку благополучно забуває її.

Поняття «зустрічатися» взагалі не існує. Добиватись, упадати, осипати подарунками чи компліментами, вигадувати, прибріхувати, теревенити і вислуховувати чужі теревені… За його особистою статистикою, на одну, яка ламається, припадають дві, що погоджуються одразу, ледве зачувши, що у нього окрема квартира.

Інколи, вказуючи якійсь із дівчат на вихід, він наривається на лемент, плачі, істерики, жбурляння сумочками і дурнуваті запитання на кшталт «Невже я тобі зовсім не подобаюся?». Після таких прощань він закривається на десять замків і довго насолоджується усамітненням.

І тоді Славко, дивлячись на все це з висоти свого досвіду, скрушно, але надзвичайно тактовно зауважує: «І що всі ці ляльки в такому ідіоті, як ти, знаходять?»

…Лікар повернувся опівночі.

Андрій якраз закінчив читати казку, бо Віра ніяк без казки не бажала засинати. До того вони їли на кухні пиріжки пані Марії. Віра малювала капловухого ведмедика, Андрій тим часом вчив дитину рахувати. Дитина по-королівськи поблажливо дозволяла себе вчити, не забуваючи пропускати всю його науку повз вуха.

Остап з кімнати не вилазив, і це було єдиним плюсом. Усе решта в житті було велетенським мінусом.

Лікар повернувся опівночі й кілька разів вжив у розмові місцеві діалекти.

Виявилось, що машина заглухла на півдорозі й довелося чекати на таксі. За такої погоди!

— Слухай, Андрію, може, залишишся ночувати? Там така… погода!

— Ні, дякую! — різко, дуже різко відповів Андрій.

Лікар округлив очі.

— Мені треба… бути в одному місці, — спробував залагодити свій промах Андрій.

— Добре, якщо треба, — дещо розгублено погодився лікар.

І Андрій притьмом вилетів на свіже повітря.

Яка там видалася погода! Важкий рок і скрипка. «Стінг» і Ванесса Мей. І вітер яко соліст на велетенській арені міста. І світломузика з розбурханих хмар і помаранчового місяця.

Рвала струни скрипка, ревла бас-гітара, хуртовинило вулицями й парками налетілим зі сходу циклоном. Било в груди, в лице, в очі, у вікна й двері, в дерева й світлофори, шматувало, шарпало, крутило, жбурляло піском і листям, вищало і зойкало і не бажало вщухати…

Бог бавився.

Андрій несподівано для себе опинився на трамвайній зупинці, тій самій, де зустрілися в прадавні часи його батьки.

Бог бавився, як малолітній шибеник.

Ні, він не був аж таким наївним, щоб сподіватися, що дороги його батьків можуть коли-небудь перетнутися. Так само, як ніколи вони не стануть такими неймовірно, юними, якими знала їх ця зупинка.

Але ніхто не заборонить йому сісти тут і поплакати.

Бог бавився, як малолітній шибеник, що тримає в руках пускову установку атомної бомби.

Андрій сів, але не заплакав. Він побачив. План. Готовий план.

Готовий план убивства.

Наче той чекав на нього на цій зупинці, холодний і мовчазний на тлі нуртуючої стихії.

З Андрієм такого ще не траплялося. Він ніби йшов і ніби стояв, ніби завертав, але водночас прямував просто до мети. Ніби пам’ятав, куди йде, і знову забував.

Морок крокував поруч, підтримуючи й підбадьорюючи його. Старий добрий морок.

Щось відбулося, а він ніяк не міг збагнути, ЩО?

…Захеканий, він зупинився. І раптом скам’янів. Перед ним постав з темряви будинок, і він міг заприсягтися, що вже бачив цей будинок саме у цьому ракурсі, бачив саме з того місця, де зараз стояв. Дежа вю?

Вітер штурхонув його у плечі.

ІДИ!

Двері відчинилися легко, без спротиву. Важкі броньовані двері. Ніби чекали.

Чийсь здивований окрик ковзнув свідомістю, але Андрій не звернув на нього уваги.

ДАЛІ!

Ось і сходи. Він більш ніж впевнений, він знає, що вже йшов цим шляхом, але тоді у його руках було щось пласке й холодне, що водночас обпалювало руки вогнем.

ТАМ!

Він дещо втратив орієнтацію, але смуга світла з-під дверей вказала йому напрямок. На сто відсотків правильний напрямок.

Морок блукав кімнатою, вмирав під світлом настінного бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках. Цей морок з прадавніх часів жив у ньому.

ПРИВІТ!

Праворуч біля стіни біліло ліжко. Андрій ступив ближче (щось заважало йому дивитися), ще ближче, ще…

Два ножі з білими пластмасовими колодочками рвалися з тіла і ніяк не могли вирватися. Крови майже не видно. Зате видно ОЧІ.

Андрій не втримався на ногах і осів долі. Ті очі ще жили, але вже бачили, якого кольору морок із зворотнього боку. Рвалися до нього з орбіт — і западали в глибокі провалля. Розбивали його на друзки — і благали про помилування.

Андрій відчув на руці опік, глянув і побачив, що то його сльози.

У голові калатала одна думка: «Це не я… не я… не я..».

Але перед очима стояла, як мара, одна безжалісна картина: він, Андрій Шелепінський, підносить затиснуті у руках ножі, і цієї ж миті батько розплющує очі.

ЦЕ НЕ Я!!!

Андрій прокинувся і подивовано поглянув навсебіч. Відтак обізвав себе йолопом і з полегшенням відкинувся на подушку.

За сорок вісім годин його домівка зазнала вкрай дивовижної метаморфози: порожня, сира, зі слідами затоплення на стиках, облупленими стінами і чорним розсохлим паркетрм, облізлою фарбою на рамах вікон і розбитими шибками у дверях, з закопченою кухнею і розколотим умивальником у ванній, ненависна йому впродовж багатьох років, вона… враз зробилася найкращою оселею на земній кулі. НАЙкращою.

Менше з тим. Прокинувшись, він її не впізнав. Знайому до останньої тріщинки на стелі — не впізнав. І ще довго не міг повірити, що вона існує реально, а не є черговим трюком його хворої уяви, і що він у ній так само реальний, як іржаві батареї та лампочка без плафона.

За сорок вісім годин акції компанії «Воля» зросли до нечуваних висот. Він шалено волів придбати ці акції, але вони виявилися недосяжними, забороненими. Безцінними. Акції, які раніше він продавав за безцінь.

Ніколи не оціниш, поки не загубиш.

Поки не подивишся на «той прикрий світ» через ґрати.

За сорок вісім годин він вивчив вікна міліцейського відділку значно краще, ніж вікна своєї квартири за вісімнадцять років. Ґрати вміють притягувати погляди тих, кого вони охороняють. Уміють додавати людям впевнености в завтрашньому дні: мовляв, будьте певні, — ні завтра, ані післязавтра, ані до кінця ваших днів ви не побачите волі.

Тому аж ніяк не сподівався колись прокинутися на своєму розкладному кріселкові знову. Таки прокинувся.

Зиркнув на годинника. Сьома. Визирнув у вікно. Вечір. Отже — дев’ятнадцята нуль-нуль. А випустили його о восьмій нуль-нуль, себто зранку. Це означає…

Андрій потер чоло. Здатність мислити поверталася до нього звільна, знехотя. Немов під дулом автомата.

Це означає лише одне: останні одинадцять годин він довго й нудно відсипався. Отже, спільно з годинами, проведеними у відділку, набігає п’ятдесят дев’ять годин. Які можна без вагань викреслити з життя. Жирним чорним аерозолем у стилі графіті.

П’ятдесят дев’ять годин небуття.

Андрій сповз із ліжка й поліз під холодний душ. Одне добре — не били. Тоді чому він почувається, як двічі перемелений фарш у тупій м’ясорубці?

Пам’ять люб’язно добула йому заховану під десятьма шарами фарби відповідь. Пам’ять не любила чорних жирних мазків у стилі графіті.

…Телефон. Треба добратися до телефона. Треба якомога швидше дотягти себе до телефона. Але як?

— Що стало…ся?..

Чийсь безмежний подив раптом обривається мовчанкою, схожою на зойк… і хтось вибігає з кімнати. Цей хтось міг би допомогти йому добратися до телефона. А може, й не міг би.

Очі розшукують телефонний апарат. Коліна натужно човгають по килимові, й від цього неприємного звуку зводить щелепи. Нарешті!. Руки хочуть зняти телефонну слухавку, натомість змітають з тумбочки записника й попільничку. Вони пробують ще раз і ледве не скидають додолу сам телефонний апарат.

Він ошелешено дивиться на ці незнайомі тремтячі руки, і від того, що з ними коїться, його проймає холодний піт: якщо він не зможе втримати слухавку і набрати потрібний номер, — гріш ціна усім трьом телефонним апаратам у цьому домі. Але руки трясуться несамовито.

Тоді він нахиляється й щосили затискає лікті поміж стегон, щоб хоч якось вгамувати непідвладне скорочення м'язів. У такому стані він не може бачити ліжка і того, хто ТАМ лежить. Не може. Але бачить.

На очі потрапляє записник, розгорнутий на літері «еф». «Фар-ма-ці-я», — читає він заголовок, під яким — список прізвищ, телефонні номери та адреси. Витягає одну руку й починає гортати сторінки, хоча всередині все протестує: «Кинь це! Ти гаєш час! Ти не встигнеш!»

Рядки стрибають перед очима, мов зображення в старому телевізорі, але він гортає й гортає. «С» — «стоматологія», «л» — «лор»…

Тільки-но він встигає подумати, що якось незвично побудований цей записник, як заголовок під літерою «к» — «кардіохірургія» — чимось привертає його увагу. «Кардіограма, — згадує він своє обстеження у лікарні. — Запис роботи серця. Кард… харт… серце? А кардіохірургія — хірургія серця?» Те, що треба!

Він розгинає спину і, не піднімаючись з колін, знімає приборканою рукою пласку холодну слухавку, кладе її на тумбочку і цифра по цифрі обережно набирає перший номер зі списку під літерою «к». Навіть не прочитавши прізвища перед номером. Вони з батьком на це не мають часу.

У кухні, опріч висохлої за п’ятдесят дев’ять годин його відсутности горбинки хліба та пачки «Мівіни», нічого їстівного не знайшлося. Запасів не робив, бо не мав холодильника. Жив, як король, якого завтра мають стратити.

Скороспілих макаронів не хотілося. Хоч-не-хоч, доведеться йти замовляти мисливські сосиски зі смаженою картоплею. Або піцу. Або… Що б то ще таке легеньке замовити на голодний шлунок?

У двері подзвонили. Серце сіпнулося так, наче йому загнали скалку під ніготь. Нервовим зробилося його серце, тортуроване невблаганними людьми і невблаганним часом.

На порозі стояв Славко. У чорній сорочці, піджаку в жовту клітинку, краватці кавового кольору, напуцованих шкарах і без окулярів.

Не те, щоб Андрій не любив класики в одязі.

Він не любив, коли друзі, вбрані за вищим класом, виглядають аж надто загадково: чи то на випускний бал зібрались, чи то на похорон.

— Треба побазарити, — коротко мовив гість і відійшов до сходів.

— Одна умова, — сказав Андрій, одягаючись і всоте пробуючи витягти із серця скалку. — Йдемо туди, де можна попоїсти.

Славко якось дико глипнув на нього, проте промовчав.

Місто зустріло їх млявими сутінками, підсвіченими кольоровими вітринами з новими колекціями одягу в стилі чого-вилупився-ти-такого-і-так-не-матимеш та рідкісними порожніми столиками під відкритим небом, поміж якими тинявся вітер в обіймах з пожмаканими обгортками, целофановими мішечками та іншими пам’ятками базарного дня. Переповнений пасажирський транспорт, безрадісно сновигаючи туди-сюди, спалював рештки кисню.

Андрій відзначив про себе, що його рідне місто теж пережило метаморфозу.

За його відсутности безперервні шквальні дощі встигли обчесати будинки з ніг до голови, поскидати з дерев ще зелене листя, наситити повітря вогкістю та вірусами, залякуючи пізніми світанками та ранніми приморозками. У результаті місто геть забуло байки про золотокосу красуню-осінь. Не бува такої. Виродилась. Непривітною, гниленькою і безкосою видалася цьогоріч осінь.

Андрій глянув під ноги. Жовтень. Місяць зморщених шурхітливих трупиків.

Серце сіпнулося. Кат задоволено потирав руки. Мав тих скалок до біди і трохи.

— …Алло, — відповідає сонний чоловічий голос.

У горлі миттєво згоряє вся слина. Зараз виявиться, що дзвінок навмання у ніч — помилка, та ще й втрачені дорогоцінні секунди. Ось зараз…

— Що робити, коли у серці — ніж? — питає він, щосили притискаючи до скроні слухавку. Як самогубця — револьвер.

— Що-що? Ви тверезі? Друга ночі!

— То ви… не знаєте?

Говорити боляче. Плакати — ще болячіше. А лежати з двома ножами у тілі?

— Чому ж? Знаю, — розбадьорюється голос. Безнадійливий, як Бог у катівнях. — Коли у серці ніж — роблять торакотомію. Але з таким діагнозом до цього не доживають.

— Він ще живий.

— Хто? — моментально прокидається голос із ночі. — Звідки ви дзвоните?

— Дудій Ігор Васильович, вулиця Личаківська…

— Ігор?! Що з ним?

Щось усередині потерпає через втрачені секунди.

— Я ж кажу: ніж у серці.

Трубка змовкає лише на мить. Нарешті видно, що той голос навчений реагувати блискавично.

— Пункцію. Негайно! У Ігоря в кабінеті має бути укладка. Дуже довга голка і великий шприц. Я вже скеровую до вас «швидку» і сам буду за… чотири хвилини. Операційна теж буде готова, але… це задовго. А, хай йому!.. Слухайте уважно. Намацайте спочатку на собі з лівого боку нижній край ребер і кут, де ребра з'єднуються з грудиною. Якщо ви не повні, то це не важко. Намацали?

— Так.

— Ось у цей кут угору, з нахилом тридцять градусів досередини треба просунути голку. Поки не відчуєте провал і не з'явиться кров. Знаю, це звучить жахливо… ви ж не медик? Ні? Тоді не беріться. Мені важко вести машину з увімкненою мобілкою. Просто спробуйте нас ДОЧЕКАТИСЬ, чуєте? Все.

Голос зникає. Залишаючись — навіть нечутний — останньою надією.

Як Бог у катівнях.

— Давай сюди.

Андрій здригнувся і підвів очі. Під облізлим тентом, освітлені банальними жовтими ліхтариками, сиротливо стояли кілька пластикових столиків. Славко дивився кудись убік, і це видавалося дивним. Усе в його поведінці сьогодні виглядало дивним.

— Чому сюди? — здивувався Андрій, знаючи потяг друга до оригінальних місць. А це місце за стандартністю поступалося хіба що столикам біля пивниць.

— Тому.

Психолог так би не відповів. Славко теж. Колись.

Раптом подумалося: «Добре бути наркоманом: ширнувся — і чвиркай собі крізь зуби на всіх Славків і катів разом узятих».

Ні, недобре. Андрій згадав недавню випадкову зустріч з Вєталем з паралельного класу, якого він не бачив з пам'ятного гульбану в себе на хаті. Згадав — і закивав головою: краще бути анемічним і стукнутим, ніж ТАКИМ.

…Зіниці розширені навіть на світлі, а за ними — темний підвал без виходу. Одяг зі старшого брата, рукава у спеку спущені, бліде запале обличчя… За три роки Вєталь встиг побувати в реанімації і двічі у психушці. Оповідав, що поїдає каву просто з пачки ложкою. А його мама якось плакалася, що мусить усе вдома брати під замок.

Недобре. Недобре втратити свободу. Добровільно сісти у камеру і викинути ключа. Зовсім недобре…

— Замовляй, ти ж хотів їсти!.

Андрій поглянув довкола. Офіціантами тут і не пахло, серветками теж. Прикинувши, які тут можуть бути сосиски, він пішов і замовив картоплю (без часнику), воду (без склянки) і жуйку (без цукру). І щоб усе принесли якнайхутчій.

Бармен заледве не послав його, але стримався і сказав, що у них самообслуговування.

Андрій щосили приборкував себе, аби не внести поправок до тутешньої конституції. Лише сонячно посміхнувся, перехилився через шинквас і, тицьнувши пальцем у найближчого п'яничку, що присмоктався до склянки, голосно прошепотів: «А ось у нього — сифіліс. Сам його аналізи відвозив. Він, здається, постійний ваш відвідувач?» І, сховавши заготовлені грошенята, почимчикував геть.

Знав, що його шепіт не залишився поза увагою клієнтів. Знав, що наривається на неприємності, але мусив відчути, що іще САМ здатен нариватися, а не лише рятуватися від численних прикрощів, завданих кимось.

Кілька друзів бармена подалися за ним.

Славко, вмить оцінивши ситуацію, вказав Андрієві на стільця («сідай… сідай, кому кажу!») і перестрів друзів бармена на порозі бару.

За вісім хвилин їм подали картоплю і до картоплі, але Славко Андрієву витівку не схвалив. Цілковито.

— Мені обридло прикривати тебе від глупств.

Андрій нахилився й понюхав страву. На часник не поскупилися. Картопля — а-ля бармен і друзі.

— Ти чуєш, що я кажу? Скільки я з тобою няньчивсь, але тепер — ти мені вибач. Час самому відповідати за скоєне. Що ти в цій тарілці шукаєш?

Нічого.

— Ти мене взагалі чуєш?

У тарілці — НЕхрумкі НЕапетитні скибки картоплі з НЕнависним часником.

«Он скільки недобрих слів починаються на букву „н“! — раптом стало сторчком у мізках. — А ще…

НЕГОДА, НІЧ, НІЖ».

Подумав і додав…

«НАДІЯ».

Недобрі слова. Схожі на скалки. Засіли в серці — і ніяк не висмикуються звідти.

…Сходами — кроки. За вікнами — вітрюган. Понад, поміж, поза цими звуками — хрипіння і стогони. Хочеться затиснути вуха, але руки виявляються зайнятими: судомно тримають біля скроні непотрібну слухавку.

— Ось, — видихає засапаний шофер, що з'явився у дверях з великою шкіряною валізою. Теж уникає дивитись у бік ліжка. А ніби не змовлялись. — Лікарське причандалля. Трималось про всяк випадок. Тут усе. Може… може, знадобиться.

Розкриває і ставить на підлогу. Той, хто нічого в цьому не тямить, передає естафету тому, хто тямить ще менше. У всіх цих коробках, пакунках, пакетах, чудернацьких скляних, гумових, металевих виробах. У малюсіньких запаяних пляшечках, якими набитий шкіряний «патронташ», що на кришці валізи — посортованих, підписаних, розбитих на секції. Точнісінько як записник.

«Седативні»… «Релаксанти»…«Анальгетики»…«Гіпоте..». Стоп.

Довга голка і великий шприц. Знайти. Негайно.

Руки по черзі розгортають пакунки, розкривають коробки, розривають обгортки. Повно інструментів. Одні у спирті, інші — в целофанових упаковках. Якісь вигнуті трубки, бинти, гумові паски. Шини?..

Де ж ця проклята… укладка?

Ось вона. Довга голка. ДУЖЕ довга і груба голка. Він машинально торкається власних ребер… Ні, так не можна! Не так! У живе тіло — таку голку?!!

Усі ці припадочні гасла виринають і замовкають на ходу. Він зупиняється над ліжком, забороняє собі дивитися на батька, а гляне, то вжахнеться: несправжнє, синє лице… не видно очей — тільки білки… рот напівіввідкритий, губи теж сині… на шиї набухлі вени… Покриті волоссям груди не рухаються… Чи рухаються?

Він іще не встиг добре поміркувати, а рука зі шприцем уже направляється до лівого нижнього краю ребер, голка з тріском влазить… вдирається у шкіру… здається чи ні, що ліва рука батька раптом сіпається? Здається? Чи ні?

Провал!

І тієї ж миті — повний шприц неймовірно червоної, густої, гарячої крови.

Неможливо тримати в руках кров свого батька і залишатися при ясному розумі.

Останнє, що він чує, — як гупають у скроні секунди. Неначе підковані цвяхами чоботи енкаведистів.

—..:Ти щось казав?

Славко знову дико витріщився на Андрія.

— Казав. І знову кажу: ти весь час бавився з вогнем. Я тебе попереджав, що твій… лікар не такий простий, як здається. Багато люду навколо нього обертається, і дехто з цього люду бажає знати, хто його підрізав. І хто такий Андрій Шелепінський, звідки він узявся, чого хоче, чому опиняється через дві секунди після нападу біля продірявленого тіла.

— Звідки ти знаєш?

— Тобі не слід питати, що Я знаю. Що знає Дідусь, — ось як стоїть питання. Дідусь, який обожнює внуків і все ще оплакує єдину дочку. Як ти гадаєш, що він зробить з тим, хто хотів прикінчити його єдиного зятя?

— Якби я… це зробив, я б не вертався на… місце злочину.

— Ти так обережно про це говориш… немов чекаєш від мене підтвердження. Але психіка — темна штука. Вбивця, котрого веде якась внутрішня сила, здійснивши своє бажання, втрачає цю силу і може пожалкувати про вдіяне. Клац — і в ньому прокидаються почуття, які він до цього моменту старанно глушив. Він може розпочати кампанію за врятування своєї жертви, може почати ревно молитися чи ридати, чи бити себе в груди і клястися, що знайде винуватця. А все для того, щоб захистити власне «Як Воно ж, бідненьке, потерпає від скоєного і посилено шукає собі виправдання. Але це все — теорія. А щодо практики… Дідусь бажає з тобою познайомитись. Особисто. Просто горить бажанням. Як ти можеш це їсти?

Славко роздратовано штовхнув тарілку, і картопля розсипалась.

— Я голодний.

— Ти нестерпний!.. Так тобі і треба. Що, може будеш визбирувати оцю огидну картоплю з-під столу? Чи замовиш ще порцію? Я втовкмачую тобі, як останньому кретину, що… Це не до вас, панове! Проходьте!.. Що тобі кранти, а ти… А чого я, власне кажучи, стараюсь? Метушусь, ходжу, прошу, брата турбую… Якщо слідство найближчим часом не знайде іншого підозрюваного, тобі ніхто не позаздрить. Дідусь зараз живе у столиці, але збирається приїхати до Остапа на день народження. Угадай, що він хоче йому подарувати? Вбивцю, запакованого, як цукерки. Єдине, що я зміг зробити, — до його приїзду тебе не чіпатимуть. До одинадцятого жовтня. А зараз вони риють по-чорному де тільки можна. І відкопають все, що можна, повір мені.

— Я не зрозумів. Ти… ти сам теж вважаєш… мене?..

— Подивись праворуч. Бачиш білий пікап?

Білий — не білий, у сутінках вони всі на один колір…

— Так.

— Знаєш, чому вони погодились аж на дев’ять днів дати тобі спокій? Бо ти нікуди від них не дінешся. Ото твій особистий ескорт. Щоб ти бува нічого собі не заподіяв… ненароком.

— Славко! Ти не відповів.

Сутінки — сутінками, але від цих жовтих ліхтарів, мов від відеокамери, ніщо не могло приховатися: опущені очі, знервовані пальці на тонкому стволі сигарети, струшений абияк попіл. Славко ніколи при ньому не курив. Ніколи так довго не мовчав. Ніколи…

Дружба відходить, коли один боїться заглянути другому у вічі і прочитати там ПРАВДУ. Хай якою б вона була.

— Тобі вирішувати, чоловіче, — зі скрипом промовив Ярослав Білий, цьогорічний випускник універу, дипломований спеціаліст у галузі практичної психології, в минулому — його друг Славко, — у чому признаватись, а що приховувати перед ними. Я не знаю, що для тебе краще, справді не знаю. Бувай.

І він відчалив у темінь.

Андрій потер шию, майже без жалю подивився на розсипану Славком картоплю, зрозумів, що піде спати голодним, відкоркував пляшку мінералки, припав до неї губами.

Коли дружба відходить, що залишається?

Він відставив пляшку, витер рота і озирнувся. Залишається білий пікап. І спогади, мов вирок трибуналу.

…Спочатку вмикається крик, потім світло і нарешті — паніка. Щось він зробив не так!

Рвучко зірвавшись на рівні ноги, встигає помітити білу стіну, жовті плями на ній… заточується і падає на коліна. На вишневому килимі — теж жовті плями. Кілька разів кліпає очима — і плями зникають.

Лишається біль і якась сльозлива злісна жалість. Чому йому ніхто не допоможе? Чому всі його покидають? Невже він такий поганий?..

Зовсім поруч, рукою подати, — шалена метушня, короткі викрики незрозумілою мовою, біганина, стукіт і брязкіт, але всі ці звуки занадто неосяжні, занадто чужорідні для його свідомости, їх можна легко зігнорувати, відкинути, списати на рідну шизофренію, — а ось забиті коліна — це важливо. Можна сказати — найважливіше.

Більше він не спіймається на їхні гачки. Заповзе, заховається за цим ось журнальним столиком і валятиметься тутечки на м’якому килимку, скільки душа забажає. А всі нехай ідуть до дідька.

— Треба витягти ножі, так ми його не довеземо!…

— Не треба, він помре!

— Він і так помре! Добре зафіксуйте інтубаційну трубку. Так є там друга вена чи ні?!!

…Він затуляє вуха долонями. Так значно краще.

А спальня — у фантастичних кольорах бузку і вишні. І їй байдуже — тут кохатимуться чи відходитимуть до іншого світу.

Стоп. Не забувай: тебе це більше не стосується.

— Тони глухі. Тахікардія. Як зіниці?

— Йому болить.

— Морфін пішов? Введіть кетамін, триста.

— Тони дуже глухі.

— Корглікон! Дексаметазон! Що у нас з тиском?..

…Накритися б зараз пуховою ковдрою з головою і…

Але цей вереск і крізь ковдру прорвався б електродреллю з тонким свердлом. Пригадує, що чув його раніше, цей вереск, — він уже раз приводив його до тями.

У дверях вродився бородань у пожмаканому халаті на плечах. Намагається щось сказати, але всі занадто зайняті, щоб зреагувати.

Їхні погляди зустрічаються, бородань киває позад себе і промовляє: „Там діти“. Слів не чути, можна зрозуміти лише з рухів губ. Які діти? Нема там ніяких дітей, нема, чуєте?

— Розведи дофамін, ампулу, постав паралельно.

— Занадто довго ми бабраємось. Носилки!

— Не довезем!

— Дайте мені доступ до серця, все решта — дурниці!

— Шок — дурниці?!

— Я тільки хірург! Носилки! Шок — ваша проблема, пане анестезіолог.

— Помиляєтесь! Ви…

…Він щільно причиняє за собою двері. Бородань теж кудись зникає (по ноші?). На майданчику другого поверху залишаються тільки він і…

ДІТИ.

Коли його перестане тягти на подвиги?

Віра — у піжамі, з косичками — стоїть біля сходів, тримається за перила і кричить. Пронизливо, затято. Зупиняється перепочити і знову кричить. Ніби її ріжуть.

Остап ховається у своїй кімнаті — двері розчинив навстіж, а переступити поріг несила, — лише задубілим поглядом прикипів до дверей батькової спальні і морщиться, коли крик сестри стає особливо дошкульним.

Хвилину тому Андрієві Шелепінському здавалося, що найстрашніше — позаду.

А найстрашніше — ось воно.

„Цікаво, що вони встигли побачити? І що буде, коли повз них понесуть ноші з їхнім батьком?“

— Так, народ! — бадьоро і безсовісно починає він наступ на цих дітей, не маючи в голові жодної думки, жодної програми дій. Свідомість його ще сидить там, за журнальним столиком, колисав біль у колінах і молиться, щоб не чіпали. — Мене звідти витурили, уявляєте?

Він спантеличено розводить руками, мовляв: подуріли вони там, чи що?… І нова, запізніла на цілу хвилину думка ошпарює окропом: „А раптом я з ніг до голови обляпаний КРОВ'Ю?“

Запізно. Вони повертають до нього голови і втуплюються у нього очима… Прокинутись би, негайно і без права повернення у цей жахливий сон.

— А ну їх всіх! — махає рукою, не витримуючи їхніх поглядів. — Краще ходіть покажіть мені вашого комп'ютера. Я бачив у тебе веб-камеру, Остапе. Віро, хочеш побачити себе в кіно?

Він простягає їй долоню досить рішуче, залишаючи при цьому право вибору за нею. Будь-яка дія породжує протидію, тиск породжує опір, напад — захист. А все разом може призвести до реанімації.

Ось чому, коли хтось з осклілими очима і побілілими пальцями вибирає поручні, а не простягнену на поміч долоню, майже нічого не можна з цим вдіяти, не можна шарпати, хапати, тягти. Лякати не можна, думається йому. Навіть коли цей „хтось“ дуже маленький. Хоча… в ситуації SOS стояти і чекати, коли „хтось“ ризикне покинути облюбований прихисток, — теж нереально. Особливо, якщо внизу у вхідні двері вже заносять ноші.

Аж коли Остап, допетравши що до чого, збліднувши, хрипко, але авторитетно потверджує: „Точно, Вір, ти ще ніколи не бавилася в мене на компі. А там такі суперові стрілялки є, — пальчики оближеш“, — аж тоді вона вигулькує зі свого сховку, підноситься навшпиньки і здивовано кліпає оченятами:

— Стрілялки?

Але рук від перил завбачливо не відриває.

Чути, як люди з ношами завертають до сходів.

Мерщій! — кидає він поглядом Остапові, і той — несподівано чітко — приймає передачу.

— У мене такі стрілялки, що твоєму Стасику і не снились.

На Остапа важко дивитись, але його наживка спрацьовує:

Віра вкладає свою долоньку до руки Андрія і підтюпцем біжить за ним до братової спальні. За півмиті до того, як на майданчику другого поверху з’являються ноші.

Андрій плечем зачиняє за собою двері, випускає Вірину долоньку і… залишається віч-на-віч з Остапом.

„Саме час прокинутись“.

Скривившись, наче хто цілиться йому стоватовою лампочкою у вічі, над силу ворушачи тремтячими губами, Остап Дудій запитує свого єдинокровного старшого брата:

— Як ВІН?

І старший брат не знаходить нічого кращого, як відповісти:

— Він ще живий…

А Віра вже просить: „Покажи мені стрілялки!“. І не залишається часу і сил сказати щось більше.

Остап рвучко розвертається, садить Віру на високе, з коліщатками кріселко, вмикає комп’ютера, схиляється над сестрою, бере її руку в свою, натискає разом з нею одну клавішу, другу… Час від часу крадькома витирає рукавом очі. І вдає, що не чує, як за стіною проносять повз них ноші з їхнім батьком.

А Андрій Шелепінський, перш ніж податися за ними, встигає подумати:

„Цікаво, чи залишаться після такого тлуму, юрби хоч якісь СЛІДИ на місці злочину?“

До кабіни „швидкої“ він заскакує вже на ходу.

За три дні по незабутньому частуванні у незабутній забігайлівці Андрій зрозумів, що сидіти в хаті, начепивши на очі, думки й почуття сонценепроникні жалюзі, зневажати себе так, що часом хочеться самого себе змести на долівку й розчавити, мов таргана… сидіти, забувши про день і ніч, туманіти від цього всього і ЧЕКАТИ — найогидніший спосіб чогось дочекатися.

Не те, щоб він зовсім не намагався закликати себе до порядку.

Намагався. Просто йому змалку легше давався непослух, і всі оті заклики до його сумління негайно і власноручно ним анульовувалися.

Так було й цього разу. Поки не скінчилася кава.

Третього чи четвертого дня, підвівшись з квадратною головою зі свого улюбленого крісла, Андрій ненароком копнув ногою порожню півлітрівку і затулив вуха від її дзенькоту. Навпомацки рушив до кухні, намацав у підвісній шафці коробочку „Якобс“ — порожню.

До кави його привчив Славко тими благословенними вечорами, коли вони валандалися майже до рання від однієї кафешки до другої.

Андрій перерив усю кухню вздовж і впоперек. Дарма. Залишилася лише розчинна кава. Не пий, братику, інженером станеш… чи як там у казці?

Запаривши цю так звану каву, підніс її до носа, понюхав і відставив убік. Цього пійла він і справді пити не збирався. А по справжню каву треба було рушати до „Супермаркету“. А це означало — пройти повз білий пікап, якого він вперто не помічав, хоча той невідлучно чатував під його вікнами, наганяючи звичного, осоружного страху.

Скільки там залишилося днів до побачення з Дідусем? Шість?

Андрій мотнув головою і ні сіло ні впало подумав: „Добре бути розчинною кавою: трішки окропчику — і ти зникаєш в усіх з-під самого носа“.

Голова раптом затріщала так, ніби з квадрата якісь жартуни робили шестикутника. Необачно втрапивши ногою у бляшанку з-під шпротів, Андрій, нарешті, помітив, який розгардіяш вчинив у власній оселі, глянув тужливим поглядом у вікно й послав себе під душ.

Того третього дня серце йому затерпло так, що Андрій його майже не відчував.

„Добра анестезія, хлопче, — сказав би на це один знайомий хірург. — Усі нерви знечулились. Можна тяти“.

На що один знайомий кат відповів би: „Нічого, ми почекаєм, поки ваш наркоз випарується. І ось тоді почнемо“.

Шість днів, а він навіть не почав діяти. Хоча… що можна встигнути за шість днів? Хіба створити світ.

…Батько дав зупинку у приймальному відділенні.

Миготіння дороги у світлі фар, скрегіт гальм, велика махіна лікарні, що постає серед ночі втіленням чиїхось нічних жахів; люди в лікарняних костюмах і халатах — одні біжать до „швидкої“, інші вивантажуються з неї, з-поміж них маячить чоловік, якого ніхто не питає, чому він у такій, здавалося б, недоречній піжамі, а він і не пояснює, що його зігнали з ліжка і не дали часу переодягтися; ноші, які швидко перекладаються на каталку, лампи денного світла у вестибюлі і стійкий запах неминучости, реальности сну, — все це відсовується на задвірки свідомости, щойно жінка-лікар у накинутій на костюм безрукавці встромляє у вуха слухавки, торкається блискучим диском батькових грудей, змінюється на лиці і навалюється обома долонями йому на груди.

— Перевірте зіниці, він дав зупинку.

Усе-таки, понтовий у лікарів сленґ. Дав зупинку. І головне — всі знають, що робити!

— Є реакція!.. Ретрактор!..Де спирт? Спирт мені на руки!.. Хто знає його групу і резус?.. Станьте на мішок, я маю третю плюс!.. Підколотись і на сумісність, цито!.. Зробіть „зелену“ дорогу!.. На стіл його, вже!..

Лікарняний сленг. Для невтаємничених — набір безглуздих фраз на тлі безглуздої метушні.

Але навіть для невтаємничених вислів „дав зупинку“ нічого доброго не віщує.

Каталка в оточенні групи людей на повному ходу протарабанює повз Андрія Шелепінського і влітає до вантажного ліфта. Мізерно коротку мить він бачить Того, хто лежить на ній.

У „швидкій“ він сидів біля шофера і назад не озирався.

Тепер він розуміє, що його нахабно обдурили.

Батька НЕМАЄ.

Чиєсь безвільне посіріле тіло, яке дозволяє робити із собою все, що кому заманеться, — це не батько. Батько не дозволив би безперестанку вливати у себе якусь гидоту з пляшок, не дозволив, щоб йому встромили до рота товсту трубку і щось накачували досередини гумовим балоном, схожим на м'яч з регбі. Категорично не дозволив би, щоб чоловік у піжамі раптом заліз руками йому ДО ГРУДЕЙ і щось почав робити з тим, що мало би бути серцем.

Він — невтаємничений, але цей ЗАПАХ — нудотний, солодкавий, яким обдало його з каталки, — не віщує нічого доброго.

То кажете, — батька немає?

Він кидається до сходів і вже на бігу випитує у зустрічних, де операційна.

Не можна зупинятися на півсходинці. Треба дійти до кінця.

…Міліція забирає його якраз перед дверима операційної. Напрочуд ввічливо і без зайвого ажіотажу.

За п'ятдесят дев'ять годин і три дні він все ще не матиме уявлення про те, чим закінчилась ота операція.

Чи здійснилася його колишня прихована мрія.

…Не дозволив собі піти на вулицю, заки не навів у квартирі глянцю. Це зайняло добрих три години, і хоч він дуже старався, це прибирання йому погано давалося.

Контрастний душ, попри його безперечну ефективність, має одну суттєву ваду: без гарячої води він аж ніяк не контрастний, а позаяк опалювальний сезон ще не почався, то… точно: пийте, діти, молоко, будете здорові! Іншими словами: радійте, що маєте холодну воду, бо можна і її не мати. Ха-ха…

Андрій, як завжди, радів. Під крижаними струменями. Зціпивши зуби.

Але чомусь очікуваного полегшення не спостеріг. Організм тихенько скімлив у якомусь передчутті.

Вже за порогом Андрій повернувся напитися води. Палило по-чорному.

Офіційна версія вилазки з хати виголошувала: „По пиво і каву!“ У існуванні неофіційної Андрій ще не зізнався навіть самому собі.

Кволе жовтневе сонце, як провокатор, блимнуло з даху одного з будинків, що навпроти, і сховалося за димарем.

Уродженець асфальтованого світу, Андрій рідко бачив справжній захід чи схід сонця: щоб і лінія горизонту була, і повна палітра фарб. Цегла, камінь і бетон — скільки себе пам’ятає — надійно заступали видноколо.

Уявив собі пустелю замість міста і на мить пошкодував, що не народився змією. Довершеною у своїй єдності з середовищем. Ідеальною для втеч і переховувань.

Але нічого не вдієш: він — від пилюки на кросівках до пилюки у легенях — міщанин. Принаймні, до одинадцятого жовтня.

Отак, стоячи біля під’їзду зі сміттям у одній руці і склотарою в іншій, він спробував опиратися призабутому відчуттю спустошення, одноосібности, окремішности, що глухим звіром повернулося до нього з давнини і тепер з виглядом господаря обнюхувало своє колишнє пристановище. Знову, як колись, здалося, що він сам-один на багато кілометрів довкола і хоч куди пішов би, — залишиться сам.

Ніколи не думав, що втрачена самотність воскресне і так пригнічуватиме. А може, то сонце винне: хльоснуло в душу промінням і згорнуло знамена?

А ти воюй тут без світла, як знаєш.

Андрій набрав у груди повітря і наважився.

Білий пікап марки „Форд“ моделі „Ескорт — 1,8Д“ з тонованим склом і болотом на шинах припаркувався між легковиками так буденно і просто, неначе паркувався тут з віддавна.

Білий пікап марки „Небезпека“.

Коли Андрій рушив уперед, з пікапа вилізли двоє гм… легінів з культурною зовнішністю (похідне від слова „культурист“, звісно), коротко порадилися між собою, один почимчикував за ним, а другий знову сів у машину.

„А у тебе — ні грошей, щоб відкупитися, ні знайомих, щоб заступилися…“ — просто так, між іншим, нагадав він собі, заходячи до „Супермаркету“ і спраглими очима вказуючи продавщиці на холодний, пінистий, темно-бурштиновий порятунок.

Андрій попросив, щоб відкоркувати пляшку, і вийшов на гладенький мармуровий поріг, де організм, ковтнувши пива, остаточно задубів. На вулиці, мабуть, градусів п'ять. Поки що — тепла.

І поки що він живий і більш-менш здоровий. Але що це йому дає?

За кілька днів безпросвітної паніки з його розуму утворився розварений геркулес, і ота каша в голові надто повільно стигла навіть у пронизуючому до кісток надвечір'ї. Процес, кажучи хімічним сленгом, терміново потребував каталізатора.

Пива і кави, наприклад. Або хоча б хорошої звістки.

…Тієї ж ночі, сидячи на підлозі з блокнотом у руках, призупинившись і призадумавшись, Андрій дійшов одного простого висновку: добрі звістки — не пиво і не кава.

Добрі звістки — це рідкісні копалини. Коштовності, які просто не можуть лежати валом на кожному кроці, їх треба видовбувати з-поміж порожніх пластів буднів тяжкою киркою, ковтати пилюку і не битися головою об камінь, якщо виявиться, що їх на тому місці немає і бути не могло.

— Зрозумійте, такі правила. Я не можу надати вам інформацію, яку ви просите.

За один вечір він наштовхнувся на ці непробивні слова тричі. І жодного разу вони не проникли далі його барабанних перетинок.

— Ви не родич, не лікар і не слідчий. Нас тут тепер постійно атакують його знайомі, тому не думайте, що ви один, кому ми відмовляємо. Це вказівка на рівні головного. І не турбуйте нас більше: в реанімації є достатньо роботи без вас, повірте.

Так йому відповів телефон.

Так чи приблизно так відповіла йому згодом жінка-лікар, яку він впізнав за безрукавкою, накинутою на білий костюм.

— Не треба сидіти під нашими дверима, ви все одно нічого не висидите. Вже восьма година, надворі темно, йдіть додому.

Він запхав їй до кишені п'ятдесят баксів. А може, треба було сто?

Лікар огледіла майданчик перед дверима реанімації, два театральні кріселка під стіною, видиму частину коридору, сказала: „Почекайте“, пішла, досить швидко повернулась і віддала йому гроші.

— Нічого не вийде. Не той варіант.

Тепер йому майже те ж саме сказала медсестра, яка вийшла зачиняти двері на ключ:

— Ви все ще… Скільки ж ви чекаєте?.. Не сердьтесь, будь ласка. Якби ви знали, як нас тут усі дістають: і з міністерства, і з облздороввідділу дзвонять, і погрожують, і нахабно завалюють сюди, в одязі, у брудному взутті, ніби чим більше нароблять галасу, тим швидше хворий встане і піде. Дивні люди.

Вона так вимовила оте „дивні люди“, що він, вимучений нестерпним чеканням, зморений і роздратований, глянув на неї… і собі усміхнувся. Не хамло, не дебіли, не худоба. Просто дивні люди. Кумедні люди. І нема чого лаятись, сердитись, ображатись.

…Нічого звичного. Нічого, що примусило б його підійти до неї десь на дискотеці й запросити до себе на квартиру. Навіть, коли б вони залишилися удвох на безлюдному острові. Не його стиль. Не його система координат.

Схоже, вони однолітки, а йому імпонують молодші; мабуть, вища на якийсь сантиметр, але для його „еґо“ це питання суттєве; правдоподібно вона — збитої комплекції, а не тонкокістної, в синьому костюмі, який ховав фігуру, і капцях на босу ногу. Волосся кольору темного пива, підняте догори і пришпилене штукенцією, яка сповзала, і вона щораз машинально поправляла її. Обличчя округле, з великими очима і губами. Відкрите, без загадок, без таємничих тіней, ще й густо всіяне веснянками.

Не його тип обличчя однозначно.

Чому ж він так довго його розглядає? Може, тому, що це перше привітне обличчя за стільки непривітних днів.

— Я не збираюся бігати містом і розголошувати цю інформацію. Лише я буду знати. Мушу знати.

Як ще їх просити?

Вона поправила заколку. Дивилась прямо, сірооко і трішечки збентежено. Так дивляться, коли не мають поняття, хто стоїть перед ними, а питати… не сміють?

— Вибачте, але я… не можу вам нічого сказати. Нам заборонили.

І зникла за непрозорими дверима.

…Ці двері він вивчить напам'ять. Ці крісла наб'ють йому оскомину. Ця лікарня стане йому снитись.

Він приходитиме сюди п'ять днів поспіль, питатиме одне і те ж саме і годинами чекатиме на відповідь. Інколи його навіть не проганятимуть. Додому він вертатиме ні з чим.

Але той перший свій візит він відкладе на поличку пам'яти, щоб при нагоді розібратися, що трапилось?

Чому, ламаючи голову над своєю велетенською проблемою, він раз по раз, потайки від самого себе, повертатиметься в думках до цієї дівчини, що не в його стилі?

Чим ця дівчина з чужою системою координат зачепила його на відрізку народження-смерть, щоб замість пошуків виходу з пастки він взявся переглядати позначки на власних осях абсцис і ординат, і усі ті позначки, усі колишні імена, голоси, губи, руки, тіла… раптом виявились нечіткими, бляклими, майже стертими часом і відстанями? Безслідними?

…Відкривши свіжокуплений блокнот, призупинившись і призадумавшись, Андрій написав: „День перший“, а під ним: „Магазин — лікарня — дім. Нічого“.

Подумав і дописав: „- 273 градуси Цельсія“. Фізики стверджують, що ото і є абсолютний нуль, абсолютне ніщо. Не мав причин їм не вірити.

…Накрившись ковдрою з головою, Андрій спробував заснути. Але холод володарював нестерпний.

Заплутані в хмарах рідкісні зірки давали занадто мало світла, щоб можна було зігрітися, вижити і дочекатися заблукалого сонця.

Але вмирати швидше, ніж за шість… точніше, вже за п'ять днів, він не збирався.

— …Шелепінський Андрій Ігорович, вісімдесят третього року народження, проживає… О, а проживаємо ми не далеко, не близько, аж у Новому Місті. Це там, де податкова? І ми збиралися пішачком з Личаківської туди затьопати, чи, може, таксі зловити? Не чую.

— Ви вже про це питали. Пішки.

— В нуль годин двадцять хвилин за місцевим часом в погоду, не зовсім придатну до піших прогулянок, так? Знову не чую.

— Я свою роботу виконав і міг іти куди завгодно.

— А чому ми не захотіли переночувати у потерпілого, який в нуль годин вісімнадцять хвилин пропонував нам залишитися?.. Мені купити слуховий апарат?

— Не хотів.

— Чому ж тоді о другій нуль три ми вернулися до дому потерпілого?

— Ви можете не звертатись до мене в першій особі множини?

— Ой, які ми грамотні? Перша особа множини. А огріхів наробили до біди і трохи.

— Я не робив… огріхів.

— A-а, то так все було заплановано: покрутитись біля будинку півтори години, почекати, поки всі заснуть, піднятися на другий поверх, зробити свою чорну справу, спуститися і… тут, як назло, до передпокою заходить Троцишин Антон Федорович, який о другій нуль три (всі свідчення, як бачите, напрочуд точні) закрив гараж і зайшов поставити квартиру на сигналізацію, отже, заходить він і бачить нас посередині холу. Що робимо ми? Зметикувавши, що він з перестраху не розбере, чи ми щойно увійшли чи збирались виходити, ми знову підіймаємось нагору, розігруємо плач і скрегіт зубів…

— Я нічого не планував, не робив ніякої чорної справи, я вже все розповідав!

— Розповідали, аякже. Що змерзли і завернули погрітись, аж раптом почули підозрілий шум і побігли подивитись. Мовчки і не відповідаючи на досить здивований вигук свідка.

— Вигук — не запитання, на нього не обов’язково відповіда…

— Ви — садист, Шелепінський Андрію Ігоровичу, рафінований садист, який заздалегідь купив ножі, може, ще навіть не вибравши жертви, але винюхуючи її у величезному місті і чекаючи нагоди! А може, у вас був вагомий мотив? Для двох ножів повинен бути досить вагомий мотив… Так на чому ми застрягли? А! Ми застрягли між дванадцятою двадцять і другою нуль три двадцять дев’ятого вересня дві тисячі першого…

— Я не купляв ніяких ножів.

— Отже, все решта ми не опротестовуємо? Залишилось з’ясувати, де ми взяли ножі. То де ми взяли ножі? Не чую.

— Я не…

— Так-так.

— Мені треба подумати.

— Над чим?.. Ми знову занадто тихо мовчимо.

— В тому, що ви розповіли, є щось не… неправильне, але я не можу тут думати. Мені треба вийти звідси.

— Ого, як круто! Навіть герої американських бойовичків такого собі не дозволяли.

— У них є адвокати.

— Ав нас є півтори години ночі, на яких ми не маємо ні алібі, ні путящого пояснення. Так чим ми займались між?..

— Коханням. Чим ми ще могли займатись вночі та ще й півтори години…

— Не перегинайте палиці, бо… Що таке? Я просив мене не турбувати.

— Ігоре Петровичу, там — адвокат.

— Хто?!

— Адвокат Андрія Ігоровича Шелепінського.

— Та-ак…

Адвокат має вигляд колгоспного їздового, поквапцем перебраного на голову екзаменаційної комісії, в окулярах, з лисиною і з паперами, в яких, на перший погляд, мало що тямить.

Андрій, за все своє неповторне життя не маючи справи з адвокатами взагалі і з цим адвокатом зокрема, вирішує не цуратися добрих фей, що з’являються у потрібний час з потрібними чарівними паличками в кейсах. Навіть якщо ці феї дико схожі на їздових.

Після двох діб маринування у тутешньому загратованому кліматі у нього перед очима весело мерехтить, його кидає то в жар, то в холод, і він безперестанку зашпортується на рівному місці. Голову — так і хочеться відкрутити і сказати, що так і було. Руки вже не тремтять, але чомусь постійно терпнуть пучки, хоча він і невпинно розтирає їх.

За дві тутешні доби проходить вічність, не просто проходить, а котиться асфальтовим катком його нервами і судинами, і важко сказати, що присмак, який вона залишає на згадку, йому до вподоби.

— Добридень, Андрію! Ваша мама розхвилювалась, що ви не зателефонували їй, як обіцяли, і сама передзвонила до вас на роботу, а довідавшись, що вас забрали у відділок, зв'язалася зі мною.

Тирада адвоката викликає судомне бажання зареготати, але хлопці в міліцейській формі неправильно б його зрозуміли. Вони не знають, що мама давно перестала хвилюватися за нього, а надто надзвонювати через усілякі дурниці персональним адвокатам. Ні, те, що вони існують на світі, вона знала: з різних там книжок, серіалів, але щоб живий та ще й персональний — тут Андрій дуже сумнівався.

— Доброго ранку. Дякую, що прийшли. У вас гарний вигляд! — розгублено випалює одним подихом Андрій. Крізь скельця окулярів на нього уважно зиркає екзаменатор, і Андрій прикидає, що якимось дивом спромігся бовкнути на „четвірку“.

— …Отже, як бачимо, у поведінці мого клієнта немає нічого крамольного. З таким самим успіхом ви могли б звинувачувати вашого головного свідка.

— Сподіваюсь, ми не збираємось покидати місто? — уточнює слідчий. — Ми ще багато цікавого втаїли від слідства.

Андрій ледве поборює блювотний рефлекс. Нудить його стійко і безперервно впродовж усіх допитів, хоча він не пам'ятає, коли востаннє щось їв.

„Усі хвороби від нервів, тільки СНІД від задоволення“, — заспокоює він себе, вичікуючи, коли відчинять останні двері, що перешкоджають доступу до волі. Тоді він зможе зосередитись і… і подумати. На яку тему — це вже інше питання.

Повільно, нестерпно повільно ці двері відчиняються… і адвокат одразу націлюється брелком на білий „Опель“, забувши, що фея, за ідеєю казки, має все достеменно пояснити бідолашній небозі, перш ніж зникнути. Машина радісно кумкає йому назустріч.

— Вас прислав Славко? — цікавиться Андрій.

— Хто такий? — кидає адвокат через плече, шпурляючи свого кейса на заднє сидіння. З усього видно, навіть гадки не мав запросити бідного родича до карети.

Виявляється, від надлишку свіжого повітря й волі теж може поморочитись у голові.

— Ярослав Семенович Білий, — уточнює Андрій і, щоб не впасти, привалюється до ринви. — Або його двоюрідний брат…

— Знаю, — бовкає адвокат, хряскає дверцятами і акуратно вирулює на проїжджу частину.

Андрій ледве стримується, щоб не попрохати підвезти його. Від газової завіси, що оповиває його наостанок, робиться геть паскудно.

Вузенька вуличка, заставлена автомобілями МВС, стрімко звертає униз, а вищерблені кам’яні плити тротуару зовсім не допомагають пересуватися.

„Я не згоден з вашою казкою“, — зціплює він зуби, силоміць відбиваючись від спомину про позавчорашню… чи, може, вчорашню ніч.

У казці ніхто не залишає немічних героїв самотою посеред недоброго світу, населеного різними придурками.

Спазм виявляється настільки сильним, що, якби напередодні він щось з’їв, це „щось“ уже було б на тротуарі. Кілька перехожих квапляться перейти на другий бік вулиці.

Спомин не збирається переходити на другий бік вулиці. Стоїть поруч, притримуючи за лікоть і пильно вдивляючись впалими очима.

А перед очима стирчать ножі.

„День другий“. Заголовок вийшов поквапливий, обнадійливий і… що не каліграфічний, то факт.

Як казали його перша вчителька: „І що ти, Андрусику, будеш робив, коли тебе візьмуть до армії? Мама ж твоїх листів не прочитає, дитиночко“.

Андрусик виріс, але до армії не потрапив. Не набрав мінімуму необхідної ваги. І певно, вже не встигне набрати.

Ну до чого ж паскудний характер! Щоб відмазатись від армії, люди тисячі вивалюють, а йому так легко зійшла ця біда з рук, — мав би ридати від щастя.

„А ти, дитиночко, у чорний гумор вдарився“.

„Більше не буду“, — пообіцяв він своїй першій вчительці, сховав блокнот, допив шпарку каву і пірнув у сіру мжичку.

Організм іще не відійшов від учорашнього холоду. А здавалося — змалку привчений до низьких температур!

Паскудна осінь. Ні грама світла у світі.

…Щосуботи пані Марія стабільно ходила на закупи. І раніше її стабільно підвозив Антон Федорович Троцишин.

Головний свідок обвинувачення.

Андрусик виріс, але так і не зрозумів, за що його так не люблять люди.

— …Пані Маріє!

Простримівши дві години і двадцять хвилин під аркою, що нависала над входом до базару і зовсім не прикривала від всюдисущої вологи, Андрій лише з другої спроби спромігся на більш-менш гучний вигук.

Пані Марія йшла пішки, і заклопотаність осідала неприємними краплями їй на лице, на плащ, навіть на черевики.

Йшла людина, яка не любила його палко, всіма потайними фібрами своєї душі.

— Ви?

Подив дещо видозмінив звичний вираз не-розумію-чого-вам-треба у її очах. Дякувати Богові, хоч зупинилася, бо він боявся, що доведеться бігти за нею підтюпцем, спілкуючись з її потилицею.

— Доброго дня… пані Маріє. Я вас не затримаю?

Нотки майбутньої застуди у голосі явно дали про себе знати.

„Почекай трішки. Днів з п’ять. Будь ласка“.

— Добрий!.. Де ваш светр? А парасоля? О Господи! Ви геть посиніли! — зненацька накинулася вона на нього.

„Порушення відтоку“, — хотів був вразити її своїми знаннями, але не встиг. Дзвінкий пчих зіпсував йому всю малину.

— Пробачте!

— Ну, ось, а я що казала?!.

— …Чого стали на проході, обходь вас?..

Вони відійшли убік.

— Я хотів би дізнатись… якщо ви знаєте, звичайно…

— Я знаю, що ще трохи — і ви застудитесь.

„Ну, припустимо, двічі на день застудитися неможливо“.

— Тут неподалік моя знайома живе, вона давно запрошувала на чай з малиною. Думаю, для вас підшукалося б зайве містечко за столом. Там і поговоримо.

Якби арка, що знаменувала базарний вхід, впала і тріснула його по маківці, він би не був такий вражений.

Ні, погляд начебто далекий від поблажливости. Може, вона його з ким сплутала?

— Добре. Я хотів сказати — ні. Тобто… Ви можете мені дати домашню адресу Антона Федоровича?

Ось.

— Антона? Навіщо?

Починається.

— Мені потрібно з ним переговорити.

— Про що?

Невже вона не в курсі?

— Про міфи Давньої Греції. Люблю подвиги. Чужі.

Поки вона стояла і дещо оторопіло дивилася на нього, мжичка нахабніла і вже хазяйнувала під його курткою, як у себе вдома.

„Та застуджений я вже, не старайся так..“.

— …Антоновича, п’ять. Здається, восьма квартира.

Правильно, нема чого довгі теревені розводити.

— Д-дякую, — відповів їй і пошкандибав на маршрутку, муруючи на швидкостиглому цементі стіну навколо думок про чай з малиною. Забаришся — і не втримаєш ці крамольні думки під замком. Доведеться повертатись і напрошуватись у гості.

…Антона Федоровича, як і слід було очікувати з Андрієвим щастям, дома не було.

Умостившись на тролейбусній зупинці якраз навпроти його під’їзду, Андрій з хот-догом та мінералкою заповзявся чатувати на свідка.

Крізь мжичку ледь-ледь просвічувалися розмиті обриси сонця.

Вижити і дочекатись у цьому житті заблуканого світила — о, це майже нереально.

Дні такі настали — не дні, а ліниві вареники: робота до рук не бралася, сиди собі, як пан, і чекай.

Що легше за це? І що важче?

…Отже, „День другий“. Андрій взяв ручку і написав: Пані Марія. Нічого».

Подумав і дописав: «+38,4 градуси Цельсія». Як кажуть медики: вам не здається, що у вас гарячка?

Треба було купити… оте заморське, шипляче, що кинеш у воду, — і одразу стаєш, як редисочка. Чи як огірочок?

Все ж справжні патріоти вибирають рідний аспірин.

«Холод змінився спекою. По аспірин треба йти до аптеки. Задалеко».

— …Вам зрозуміле питання… м-м… Коваль Марія Семенівна?

— Для чого йому адвокат, не розумію?

— Шелепінський Андрій Ігорович підозрюється у скоєнні замаху на життя Дудія Ігора Ва…

— Не МОЖЕ бути! За що?!

— Усі ми хочем про це дізнатися, тому я тут.

— О Боже! Я його бачила… сьогодні зранку. Ні-ні, цього не може бути…

— Так-так, цікаво. І що він хотів від вас?

— Адресу… Заждіть. Покажіть мені спочатку ваші документи.

— Прошу.

— «Центр юридичного захисту»… Ні, Андрій не міг цього зробити…

— Чому ви так вважаєте?

— Як чому? Я знаю його… два, так, два місяці. Він, як би вам пояснити, він дуже… боїться, що хтось його пожаліє. Він буде вам в очі говорити капості, але водночас намагатиметься хоч чимось бути вам корисним. На нього не можна ображатися… Віра — так вона за ним просто пропадає, а діти, вони ж усе відчувають. Я розумію, що почуття не мають ніякого стосунку до справи…

— Ні-ні, все дуже цікаво, продовжуйте.

— Ви не бачили, якими очима він дивився на Ігоря Васильовича. Мені здається, що… якби Ігор Васильович зажадав від нього вмерти в тій же хвилині, він би тільки запитав, у який спосіб це краще зробити.

— Вам не здається це дивним?

— Можливо. Але коли я його сьогодні побачила, він нагадав мені мого сина… коли Богдан лежав при смерті. Я аж пере лякалась, розгубилась… не знала, що маю для нього зробити. Він же не прийме допомоги від будь-кого, а мені… так стало шкода його, що коли він пішов, я довго стояла і дивилась йому услід… Вибачте, я не плакала, відколи поховала сина.

— Дякую за розповідь.

— Але я нічого вам до пуття і не сказала…

— Навпаки, ви дуже допомогли… слідству.

«День третій». Андрій закрив блокнота і саме вчасно підвів очі. Антон Федорович вийшов з тролейбуса, підняв комір куртки і, не оглядаючись, попростував до пішохідного переходу.

Хоч що кажіть, а людина без машини має не такий солідний вигляд.

— Як справи, Антоне Федоровичу?

— Андрій? Звідки ви тут узялися?

— Я тут…кх… гуляю. Можна вас запитати?

Чи всі тепер при зустрічі з ним відводитимуть очі, чи це минеться?

— Що сталося? Я від небоги їду і…

Ясно, хочете відпочити, прийняти ванну, чаю з малиною попити…

«Дався тобі той чай!»

— Я не затримаю вас…кх…довго.

— Що з вашим голосом?

Що там голос! От гарячка, ото — сила. Жити не дає… конкретно.

— Скажіть, будь ласка, чому ви у своїх свідченнях заявили, що…кх… коли побачили мене у передпокої, то вирішили, буцім я щойно спустився з другого поверху?

— Ви… стояли лицем до вхідних дверей.

— Я міг обернутися, зачувши ваші кроки, але я НЕ МІГ стояти лицем до вхідних дверей.

— Я не сперечаюся, можливо, ви тільки обернулися…

— Чому ж ви не сказали оте «можливо» слідчому? Ви ж не бачили, щоб я спускався сходами, але вам так ЗДАЛОСЯ. Чому ви те, що вам здалося, подали, як факт?

— А ви хто — слідчий? Чому ви на мене нападаєте? Ви що, спеціально чатували на мене тут? Йдіть звідси, поки я не викликав міліцію.

І Антон Федорович хутко попрямув через вулицю.

«Люди часто власні припущення перетворюють на реальний факт, коли хтось авторитетний висуває ті самі припущення, і деталі, які не стикувалися раніше, тепер стають несуттєвими, перекреслюються, забуваються. Послужлива фантазія домальовує моменти, яких бракує, інколи настільки виразно, що люди починають вірити, що так саме і було насправді, вірити беззастережно, та ще й переконувати у власній правоті інших. Люди дуже часто за власним бажанням стають сліпими. А все тому, що не хочуть зайвий раз думати, аналізувати, коли бачать перед собою просте і наглядне пояснення. І їх буває дуже важко переконати у помилковості їхніх суджень».

Таку лекцію якось прочитав йому Славко. Тоді Андрій майже нічого з того не второпав.

«А якщо і я почну зараз припускати нісенітниці?.. Є ж у вас, Антоне Федоровичу, племінниця, яку ні за що, ні про що звільнили з роботи, дякуючи вашому шефові. І не може вона й досі знайти роботу. І, напевно, вас щоразу накручує. Але ви ж лояльні до свого шефа, чи не так?

А мене не просто не любите. Ненавидите мене, пане персональний шофер».

Андрій озирнувся в пошуках аптеки. Білий пікап маячив неподалік.

Піти попросити хлопців, чи що?

Нікуди він не пішов, звичайно.

«Може, сядемо?» — здався зморений організм.

«Обов’язково! За ґрати. І де ж тут аптека?»

Якраз нагодилася потрібна маршрутка.

…У лікарні він ясно усвідомив, що може не дійти додому.

Тому купив упаковку аспірину, спробував на зуб, — виплюнув. Гидота рідкісна.

За звичкою зо дві години посидів під дверима реанімації, вислухавши купу добрих порад.

До хати дійшов. На автопілоті.

«Все, я беру тайм-аут», — заявила свідомість.

«Я тобі дам тайм-аут. Що я напишу в блокноті?»

«День третій. Я вмер. Прошу не турбувати».

Він упав пластом на ліжко і згадав про аспірин, вже провалюючись у пекло.

Самотність — це коли немає кому подати тобі ложку води.

…Прокинувся на світанку з чавунною головою і насамперед визирнув у вікно.

Туманний ранок безсоромно обіцяв перейти у такий само сльотавий день.

Мама любила туман, — згадалося недоречно.

Мама. А вона ЗНАЄ?

І він знову заснув.

— …Троцишин Антон Федорович…

— А ви справді його адвокат?

— Так, я адвокат Андрія Ігоровича Шелепінського. І я прошу розповісти мені…

— Я вже все розповідав слідчому.

— Тепер прошу розповісти мені…

— Чому ви всі так любите по сто разів?..

— Троцишин Антон Федорович, ви відмовляєтесь відповідати на запитання?

— Та ні, ні, просто… Те, що сталося, — жорстоке і несправедливе злодіяння. Я все ще не можу отямитись. Я бачив, розумієте, бачив… як він лежав на ліжку… з двома ножами у тілі. Це дуже страшне видовище.

— А мій підзахисний, як він зреагував?

— Андрій? Він… він мене дуже вразив. Розумієте, моїм першим порухом було втекти подалі, не бачити нічого. А він одразу взяв себе в руки і, поки я в паніці гасав квартирою, — вже встиг викликати лікарів, а потім… Я б ніколи не зміг зробити цього навіть під дулом пістолета… цю пункцію. А в нього рука не здригнулася, можете собі таке уявити? Лише, коли він знепритомнів, я подумав, що навіть сталеві нерви деколи не витримують.

— По-вашому, у Шелепінського Андрія Ігоровича сталеві нерви?

— Аякже. Щоб поставити Остапа на місце, треба мати сталеві нерви. Але кажуть, що без цієї пункції Ігор Васильович не протягнув би і двох хвилин… Знаєте, я його сьогодні зустрів… у нього так блищали очі, ніби він мав гарячку…

— Мого підзахисного?

— Його справді підозрюють?

— А ви сумніваєтесь?

— Не знаю. Тепер, після того, що він сказав і що я вам тут розповів… Не знаю.

«День четвертий». Андрій мимоволі поставив у блокноті знак запитання, здивувався, насилу згадав мамину адресу, але знак запитання викреслювати не став. Зажурився, що треба їхати на другий кінець міста. Подивився на куплений аспірин, засунув його до кишені й поїхав.

Ненавидів пігулки.

Але Славко, коли б усе це бачив, сказав би інакше: «Ти себе караєш, чоловіче. Ти вважаєш, раз твій батько лежить у лікарні, ти не можеш радіти життю. Повір мені, коли дуже хотіти, то елементарно можна захворіти. Зізнайся, що ти хотів захворіти. А тепер боїшся видужати. Зізнайся хоча б самому собі».

На кінцевій зупинці Андрій насилу витягнув себе з маршрутки, подивився вперед і зітхнув. Він сів не на той рейс.

Лікарня похмуро поглядала на нього з височенного пагорба.

Ще раз зітхнув і посунув довгими-предовгими сходами нагору. Хто знає, може цього вечора йому не стане сил ними піднятись?

Серед білого дня двері реанімації майже не зачинялися. Люди сновигали туди-сюди.

«Я всього-навсього ненавиджу пігулки».

Андрій постояв, наважився, підніс руку до дзвінка…

Дівчина з волоссям кольору темного пива, у синьому костюмі й капцях на босу ногу підійшла до дверей з якимись паперами в руках, мигцем глянула на нього, взялася за клямку…

— Ой! Це ви?

Чому всі так дивуються при зустрічі з ним?

Вона поправила зачіску, не зводячи з нього очей. І раптом…

— Богданівна мене вб’є. А, переживу! Ваш знайомий все ще на апараті штучного дихання, але пробує дихати сам. Кардіограма не найкраща, у нього панкардит, гарячка не спадає. Дренаж з черевної порожнини, можливо, заберуть на тому тижні. Він приходить до тями уривками і одразу засинає. У його палаті окремі цілодобові чати, більше нікого навіть з медперсоналу не впускають. Здається, навіть слідчого витурили. Про шанси мене не питайте, у нас трапляються усякі дива: оживають ті, яких вже списали, і вмирають люди, ще вчора цілком здорові. Але… не втрачайте надії.

Виходить, вона його пожаліла, але чомусь ця жалість не нагадувала прокисаючого молока на денці котячої мисочки.

— Олена? — спробував він.

Вона подивовано озирнулася.

— Хіба ми знайомі?

Він кивнув головою. Вгадати ім’я — це непогано.

— Я не пам…

— Людо! — донісся з глибини відділення гучний крик. — Ти чому не на робочому місці?!

— Вже йду! — Але зиркнувши на нього, затрималася. Піднесла руку до впорядкованої зачіски. — Ми не знайомі? Ой! Розумієте, мені так подобається ім’я Олена, що я інколи називаюся ним. Ну, коли знайомлюсь, наприклад. Але ми ж не знайомі… здається.

Він знову кивнув. Вгадати мрію — теж незле.

— Людо!!

— Дякую, — кивнув він утретє.

— На здоров’я, — дещо спантеличено відповіли йому.

…Що вона про нього подумала? Якийсь клоун, що постійно не до ладу киває головою.

Андрій витяг аспірин, розпакував дві пігулки, вкинув до рота і, майже не скривившись, розжував.

Надворі теж трохи розвиднілось. Але на цьому сюрпризи не закінчилися.

Вони зустрілися на довжелезних сходах. Обоє — по вуха у власних клопотах.

Остап завершував підйом, Андрій розпочинав спуск.

Зустрілись — і обидва завмерли.

— Слухай, Андрію…

— Вхід до лікарні — он там, а мені — туди.

— Нє, ти послухай…

— Треба казати: ні.

— Андрію!

— Так, Остапе, — Андрій з розгону обернувся і втупився в наступаючого на п’яти хлопчака. Той був у куртці типу «ковбаса», бейсболці і кавового кольору джинсах. Розхристаний, розкуйовджений… розгублений. — Тобі відомо, що мене підозрюють у… спробі вбивства твого батька, відомо, відповідай?!

Той через силу кивнув.

— А якщо відомо, то відчепися.

— Мій дід хоче влаштувати мені день народження.

Андрій завмер. Ну-ну?

— Шикарний, у «Макдональдсі». Хоче скликати багато гостей, на камеру зняти… Він гадає, що це підніме мені настрій.

«Мені точно не підніме. А ти чого ниєш?»

— Презентів, напевно, буде повно, — закинув Андрій, уявляючи себе на чільному місці, в блискучому целофанчику, перетягнутому веселенькими стрічечками.

— Не треба мені презентів! Не зараз, не в такий час!

Андрій аж підскочив. Люди штовхались, обходили їх, обтікали.

А один брат скаржився другому, що не все так добре в їхньому королівстві.

— Тоді скажи йому, що ти не хочеш забави.

— Ти не знаєш мого діда! Йому як заманеться… — Остап стиснув кулака, демонструючи всю силу дідової експресії.

«Скоро взнаю. Серед подаруночків я, Остапе Ігоровичу, з-поміж… призів у твого діда значуся».

— У тобі його гени. Якщо захочеш — упораєшся.

Сходи не збиралися закінчуватись. Гарячка не збиралася спадати. Можна захворіти за бажанням, лише не одужати.

— Віра теж не хоче…

— Де вона?

— Дома, де ж?

— Ти знову її покинув?

— Я… я не знаю, що їй казати, вона постійно лазить за мною і питає, де тато.

— Поведи її кудись. У гості, на морозиво… до лялькового театру, зрештою.

— Коли б ти… з нами пішов…

— Я?!

Андрій реготнув.

— Глянь он туди! Бачиш білий пікап? Мені не дозволять з вами за поріг вийти, не те, що до театру. Я дивуюся, що вони й так тебе підпустили до мене…

Остап примружив очі. Став цієї миті дуже схожим на батька.

— Мене одне дивує, — повернувся до Андрія. — Чому нашу тачку ремонтували серед ночі, чому не почекали до ранку? Другого дня була субота, тато нікуди не поспішав.

— А її ремонтували серед ночі? — зміненим голосом перепитав Андрій.

Це була та сама неправильність, яка не давала жити Андрієві впродовж усього цього часу, але ніяк не могла втілитися в слова.

Проклята горілка. Проклята гарячка. Ніяк мозок не може увімкнутися на повну потужність.

— Так ти нічого не знаєш?! — зрадів Остап. — Антон викликав Несторовича, Несторович приїхав своїми «Жигулями», взяв нашого «Форда» на буксир і притягнув до нашого гаража, а тоді поїхав по новий фільтр. Чому він не відклав цього до ранку?!

Емоції виплескувалися через край. А який був спокійний хлопчик на початку їхнього знайомства!

Андрій присів на брівку вздовж сходів. Очі боліли нестерпно, але вогненні кола почали вщухати. Запрацювала ударна доза аспірину.

— Ну й що?

— Як що? Він не дуже біжить щось ремонтувати, навіть якщо конче треба, а тут?..

— Вряди-годи хотів як краще.

— Угу, він завжди хоче як краще. Недавно почав втирати Антону, що нашу тачку треба на звалище, що вона пережила свою молодість і входить у старість. Яке має право автомеханік, якому ми платимо солідні бабки, так казати? Цю машину, між іншим, ще мама вибирала!

Це Андрій міг зрозуміти. Квартиру своєї прабабусі він теж би нікому не віддав.

— Ти мені скажи, Остапе, чим ти конкретно незадоволений?

— Я його не люблю!

Андрій розсміявся.

— Чого ти іржеш?

— Здогадайся з трьох разів!

Остап знайомо наїжачився. Ні, люди не міняються.

— Бувай, герой.

— Що… що я маю сказати Вірі?

Андрій обернувся. Люди не міняються, але інколи те, що вони довго приховують, видряпується на поверхню. І заважає жити.

Як гарячка. Як не підкріплена нічим непохитна впевненість, що допоки він приходитиме до дверей реанімації, Той, що за ними лежить, житиме.

А Остап виявив раптом, що любить свою єдину сестру, і не знав тепер, що має з цим відкриттям робити.

— Скажи їй… м-м… що ваш тато поїхав купити тобі подарунок, але той подарунок такий великий, що він ніяк не може його довезти. А ви за цей час, поки він у дорозі, приготуєте йому сюрприз: першу, персональну… — він говорив поволеньки, поважно, але усмішка-зрадниця нарешті викрила його з головою, — виставку робіт юної художниці. Вгадай, де ви цю виставку влаштуєте?

Остап кліпнув очима.

— У кабінеті?

— Угу. Нехай вона малює, не поспішаючи. Знаєш, як у тому анекдоті: «Ви тут сидите, паскуди, а там податкова горить. Потихеньку, помаленьку збираємось і поволеньки виїжджаємо». Скажи їй, що найкращі роботи будуть нагороджуватися призами. Я прийду оцінювати.

Остап недовірливо скривився.

— Прийдеш?

— Дійсно, цього говорити не треба. Але певен, працювати у кабінеті їй сподобається.

— Можу собі уявити: як засяде там — бе-те-ером потім не витягнеш. Таке мале, а таке упертюще…

— Що і слід було довести.

Остап через силу ковтнув.

— А ти… що будеш робити?

Щось ніби й цей зібрався його жаліти?

— Піду в садочок, наїмся хробачків…

Чи всім перед зустріччю з чужими дідусями такі шикарні ідеї спадають на думку, чи лише особливо обдарованим?

— …Кулис Людмила Євгенівна.

— Я на роботі, тому…

— Вас попередили, що інформацію про Дудія Ігора Васильовича не можна розповсюджувати?

— Ви хто?

— Я захищаю інтереси людини, якій ви передали цю інформацію.

— Ця інформація може їй зашкодити?

— Ні, але ви з таким самим успіхом могли передати цю інформацію злочинцю.

— Але ж не передала.

— Звідки ви впевнені, що ця людина не є тим самим злочинцем?

— Ви серйозно?

— Цілком.

— Це помилка.

— Чому?.. Ви давно його знаєте?

— Ні.

— Але по-вашому, він не схожий на злочинця? Чому ви мовчите?

— Мені важко відповісти на це запитання…

— Тепер ви шкодуєте, що зробили це?

— Ясно, що ні.

— Але ваш вчинок може накликати на вашу голову неприємності?

— Переживу.

— Він вам заплатив?

— Ні, що ви…

— Чому ж?..

— Як вам це пояснити?

— Спробуйте.

— Ще під час його першого візиту в мене залишилось якесь незрозуміле, двоїсте враження. Він виглядав страшно стомленим, але мені здалося, що він щось собі твердо постановив і тепер буде добиватися свого, навіть якщо втома переб’є ноги. Він дуже худий, але в ньому відчувається стержень, який непросто зігнути. Я не знаю, скільки йому років, але мені здається, що ми однолітки, а я зі своїми однолітками ніколи не могла серйозно поговорити, бо вони ще ну зовсім діти… він здався мені дорослішим за багатьох дорослих, які часто не можуть дати собі ради в житті. Цей — може. Якщо вважатиме за потрібне. А найважливіше, що мене вразило: прочекати стільки годин марно — і ні слова, ні півслова претензій.

Я не знаю, злочинець він чи ні, але… його очі…

— Що з його очима?

— А ви не бачили?

— Якось не придивлявся.

— Ніби птах прокинувся від важкої сплячки, прагне злетіти до неба, бачить це небо, марив ним у снах, але крила не пускають, важкі, прибиті до землі. Благають про допомогу і водночас кричать, щоб не підходили занадто близько…

— А ви — поет.

— А ви не схожі на адвоката.

…Особняк його вітчима, м’яко кажучи, не вражав.

Цього разу маршрутку Андрій вибрав правильно і поки доїхав, залізний обруч навколо голови почав потихеньку розсипатись, але коли надійшов час виходити, відчув, що не може встати.

Рідний аспірин взяв і злісно над ним пожартував. Здавалося, ніби відбирає ноги.

«Чому я сюди приїхав? Навіщо? Може, поки не пізно, чкурнути?»

Розпач присів на сидінні обабіч нього, і Андрій вийшов з маршрутки.

Мусив рухатися, мусив кудись іти, мусив якось рятуватись від цього нестримного відчуття, від якого виразно відгонило прірвою. Мусив переконувати себе, що просто вирішує алгебраїчну задачку підвищеної складности.

Цей особняк колись, певно, мав солідний вигляд, але вже постарів, підупав на силі, змиршавів. Потрісканий асфальт у дворі, пооббивані сходи… Зате песик… песик чудовий. Рвався з прив’язі, обслинюючи своєю злістю навколишній ефір.

Андрій увійшов на подвір’я. Постукав. Довший час ніхто не відгукувався. Якби не песик, було б чутно падіння крапель з ринви в емальований збан.

Можливо, через застуду він нічого не відчував, а можливо, збайдужів. Бо увійшов з такою легкістю, ніби й не мама жила тут довгих п’ять років.

Двері так легенько прочинилися, що Андрій незчувся, як опинився під прицілом водяної гармати у руках білявої капловухої малечі. Хитрі оченята тішилися, як і має бути, з його безглуздого вигляду.

Андрій ледве второпав, ХТО перед ним.

— Здаюсь, — підняв він руки, отямившись від першого удару. — Я прийшов з миром, агенте нуль-нуль-сім. Вам привіт із Пентагону.

Малеча знітилася і чкурнула за двері. Але одразу наставила одне око і вухо, щоб, бува, чого не пропустити.

— Мама є?

— У, У…

— Це означає, — є чи нема?

Усі старші брати такі дурнуваті чи тільки він?

— …ма.

Ага. Так є чи нема?

— Добре, агенте. Передайте мамі привіт… із Пентагону. Тримайтесь. Батьківщина вишле вам гуманітарку.

Малеча писнула і знову заховалася.

Спостерігаючи за усім цим неподобством, песик ледве не захлинувся слиною.

Та-ак. Хоч куди кашлянеш — одні родичі!

Вже перетнувши вулицю, Андрій згадав, що не поцікавився, як малечу звати. Обернувся і…

Тюль на вікні різко гойднулася…

Надибав перше-ліпше кафе, сів у куточку і замовив чаю з лимоном. Три порції.

…Мама з’явилася, коли він допивав другу порцію.

— Я побачила, як ти зайшов сюди. Довго не могла повірити, що це справді ти. Багато часу минуло.

Вона ніколи не вміла до пуття розібратися з часом. Для Андрія час складався з чітко визначених проміжків, для неї — зі слів «недавно», «давно», «колись», «раніше»…

Тому Андрій точно знав, що вони розійшлися рівно п’ять років, три місяці і шістнадцять днів тому, а мама… Її мислення досі залишалось загадкою для нього.

— Сідай… мам.

— Ти… змінився.

А вона — ні. Боявся, що постаріла, що не впізнає її, що сприйме, як чужу.

— Тобі що замовити, мам?

Але — ні. Вона не змінилася. Може, мами не старіють взагалі?

— Теж чаю.

Не любила кави. Не любила нічого сильнодіючого. Обходила гострі кути, як могла. А не могла — вдавала, що кути — круглі.

— Без цукру, звичайно.

— Пам’ятаєш? — ледь усміхнулась.

Він усе пам’ятав. Не минало дня, щоб він не згадував її.

Мама.

Знайомо запекло в грудях. Отже, все о’кей.

— Я прийшов… подякувати за те, що ти переписала на мене хату.

— Це твоя хата. Твоя і прабабчина. Своїх батьків я майже не знала: вони померли молодими. Вона мене виховала і… і мені здається, що ти дуже на неї схожий.

— Я знаю. Чай охолоне.

— Вона померла, бо не витримала несправедливого звинувачення, — ні з якого дива промовила мама, опустивши погляд в чашку.

Він піймав себе на тому, що сидить з відкритим ротом. Усе своє життя мама частіше мовчала, зате, коли починала говорити, всередині все затерпало.

Вона не змінилася. Ніщо не змінилось.

— Ти знаєш, ЩО сталося, мам?

Короткий кивок. І жахлива, міцно притлумлена, але живуча підозра в очах — над чашкою.

Невже і мама?.. І вона теж?

— У кримінальній хроніці писали.

— А ти знаєш, що я працював у… батька два місяці?

Саме так: У БАТЬКА. Недавня трагедія навчила його називати речі своїми іменами.

Знову кивок.

— Ти завжди розшукував його. Я навіть боялася, що одного разу ти повернешся з ним за руку. Приведеш і скажеш: «Мам, а ось і ми!»

Знову слова, яких він не зміг передрікти.

— Мам, а ти знаєш?..

— Чай… справді охолонув.

Вона подивилася на нього з винуватою посмішкою, а в погляді хлюпотіла-переливалась підозра. Мов холодний чай без цукру.

«Справді, не знаю, що на мене найшло? Я сподівався, що ти мені допоможеш, мам. Вибач. Ти права: я вже дорослий, я впораюся сам. Або… не впораюся».

Але щось усередині заклинило. Гостро відчув потребу реабілітуватись, оббілити себе у її очах.

— А пам’ятаєш кішку… ми її Миша кликали? Я так і не зміг її втопити. Приніс до якоїсь баюри, висипав всю її сімейку з ранця і… не зміг. А одне кошеня, дуже смішне, почалапало до води, я його легенько підштовхнув, воно зарилось носом у воду і потім дуже довго тріпало мордочкою…

Усмішка її стала світлішою, радіснішою. Але підозра з зіниць не зникла.

— Я завжди вірила, що ти цього не робив…

— Але ж я їх лишив там, всіх шістьох! Навряд чи вони вижили в лісі.

— Ти дав їм шанс…

Прекрасна Дама, заради якої він колись був готовий на все, Прекрасна Сумна Дама… Встала, вкотре слабко посміхнулась і мовила:

— Вибач, але мушу бігти. Бувай!

Він і тепер готовий заради неї на все. Отже, все о’кей.

Блін!

Знову забув довідатись, як звуть її малечу!

…Після третьої порції чаю гарячка начебто відступила, але Андрій встав із-за столика мокрий, як хлющ.

«Тільки ідіот, який прагне захворіти на запалення легенів, вийде зараз на холодний вітер», — попередив його здоровий глузд, Андрій послухав, розрахувався і вийшов на холодний вітер.

Вогка сорочка вмить прилипла до тіла.

«До маршрутки — метрів триста, ноги підкошуються, очі піт заливає… Може, ліпше вмерти на місці, щоб не мучитись?»

Андрій підійшов до білого пікапа, що стояв неподалік і, дивлячись просто в очі легіню за кермом, поцікавився:

— Ви не могли б мене підвезти… додому?

Навряд чи він самотужки добереться бодай до зупинки.

У глибині кузова зареготали. Легінь похмуро оглянувся назад, відтак повернувся до Андрія:

— Нам по дорозі. Сідай.

Цілком слушне зауваження. Чому він стільки витратив на маршрутки?

Щось… чи вони теж його пожаліли? Бо навіть дозволили скористатися мобільником, коли Андрій згадав, що в хаті нема чого їсти. І нічого не взяли за проїзд.

Через десять хвилин йому під самого носа принесли піцу з печерицями та мінералку. Ще й побажали «смачного».

«Добре все-таки мати гроші», — подумав Андрій, кутаючись у ковдру і краючи піцу на шматки.

Але скоро гроші закінчаться, і знову все стане на свої місця.

«Четвертий день, — нагадав він собі. — І знову нічого».

Але на тривогу і страх вже не залишалося сил.

— …Шелепінська Ірина Богданівна?

— Так.

— Я адвокат вашого сина.

— Звідки у мого сина взявся адвокат?

— Ви впевнені, що все знаєте про свого сина?

— Ні, але… Адвокат? Не розумію.

— Його підозрюють у скоєнні замаху на… о, яка гарна дитина! Тільки не треба дядю обливати водою… Ірина Богданівна? Вам погано?

— Н-ні… Підозрюють? Він знову мені нічого не сказав! А я… Андрій не винен…

— Ви, як мама, повинні захищати сина, але істина…

— До чого тут ваша істина… Просто я знаю, хто винен.

— Хто?

— Здається, мені у житті лише двічі пощастило: коли народився Андрій і коли народився Богданчик. Ходи сюди, радість моя… — *

…ВІН з’явився в дверях кімнати, коли Андрій налаштувався тихенько пірнути в сон.

Слабкість та присмерк заколисали його, а тут з’явився ВІН.

«Двері. Я не зачинив дверей за розсильним. Треба ж!».

— Ти сам?

Швидко обійшов квартиру.

Андрій так швидко не зміг би. Він рухнутися не міг, не те що ходити.

«Треба ж!».

— Дуже добре.

Говорив нормально, спокійно. НАДТО спокійно.

А охорона Андрієва сиділа зараз у білому пікапі і сканворди розгадувала. Там у них цілий стос тих журнальчиків.

«Треба ж! Не пощастило. Дуже. Гм. Як завжди».

— Що поробляєш?

«Лежу. Хворію. А вам що до цього?»

Витягнув з внутрішньої кишені плаща складений учетверо аркуш паперу, розгорнув його, дістав ручку — звичайну, стержневу, найдешевшу — і поклав усе це на ковдру перед Андрієм.

— Напишеш зізнання і підеш спати.

Застуда потужною хвилею затопила Андрія знову. Почало морозити. І лупити у скроні.

— Не переживай, я продиктую.

Був у шкіряних рукавицях. Не робив зайвих рухів. Час від часу кидав погляд на стільця, де лежала нарізана піца. Андрій не мав сили з’їсти навіть шматка.

«Голодний, чи що?»

НІ. ВІН дивився на НІЖ.

— Почнемо. Я, Шелепінський Андрій Ігорович… Давай-давай, не марнуй свого і мого часу.

Андрій чесно старався згадати ЙОГО ім’я, але нічого з того не виходило. Довелося витягнути з-під ковдри руку і взяти ручку. Холод шарпнув за серце. Від напруження знову розболілись очі. Чи від хвороби, яка тепер різниця?

— Може, увімкнути тобі світло, га?

Андрієві перехопило подих.

— Не надійся. Я не подам сигналу твоїм дружкам. Вже щось нашкрябав?

Андрій притиснув ручку до паперу. Ручка писала ідеально: не замерзла, не пересохла. З його щастям!

— Молодець. Далі. Зізнаюся… зі-зна-ю-ся, покажи, ти ж ненароком можеш помилок наробити… добре, пиши: в тому, що вбив свого батька, Дудія Ігора Васильовича.

Андрій підняв на НЬОГО очі.

— Хочеш сказати, що він ще живий? Вас усіх обманюють. Я впевнений, що вбив його. О, можеш так і дописати: впевнений, що вбив його. Чого так помалу пишеш? У школі не вчився? А, тебе ж лишали на другий рік… у якому класі, нагадай?

«Чого ти погоджуєшся? Протестуй! Кричи! Роби щось!»

— Написав? Крапка. З нового рядочка (все має бути грамотно, як каже твоя мама): прошу у всіх вибачення. Ну, й почерк у тебе! Тепер підпис. Чіткіше, чіткіше.

— «Познайомся: Іван Несторович. Мій друг. Працює на автосервісі, — спалахнули в пам’яті мамині слова. — Несторович. Остап не помилився».

Гарячка набирала обертів. Життя через п’ять років, три місяці і шістнадцять днів, повторюючись, збиралося піти від нього.

По-диявольському дивне відчуття.

— А тепер… Ти так само мовчиш і тремтиш, як під час нашого знайомства? Якби я не чув, як ти теревені точив з моїм сином, я б знову подумав, що ти німий.

— Ви сказали мамі, куди пішли?

— Твоя мама слухається мене беззаперечно і підтвердить моє алібі. Але ніхто нікого не шукатиме. Ти ж добровільно написав зізнання. Так само добровільно ти візьмеш зараз цей ножик і переріжеш собі вени.

Крик рвонувся з горла і одразу перейшов у кашель, надсадний, роздираючий, струшуючий кожну клітину тіла.

— Я забув тобі сказати: в тебе дуже поганий вигляд. Але такі, як ти, — живучі, тому я спочатку переконаюся, що ти… відійшов, а потім піду. Припини кашляти і берись до діла.

Припинити Андрій не міг. Глибоко усередині засів звір з кігтями і дряпав, дряпав горло до болю.

— Тоді я вимушений зробити все сам.

Андрій відчув, як на нього навалилися, схопили за зап’ястя. Шарпнувся, зірвав вільною рукою окуляри з убивці, той промахнувся і чирконув ножем трохи вище зап’ястя. Ясно-червона смуга і аж тоді — біль.

Раптом старе-престаре розкладне крісло не витримало подвійної ваги, затріщало і завалилося на правий бік. Вбивця сповз із ковдрою на підлогу.

Кашель втихомирився, Андрій переліз через перила з лівого боку, впав, відчув, як ножик черкнув його по нозі, спробував піднятись… На мить весь світ потонув у бурхливому всеохопному полум’ї.

«Яка ж у мене температура? Сорок?»

Холод обпік шию. Андрій не став чекати, поки вбивця чирконе ножиком і, заплющивши очі, якомога чіткіше мовив:

— Я самогубця. Я повинен перерізати вени НА РУКАХ. Не забувайте.

Правду кажучи, самогубці теж можуть різати собі шиї, але напевно більшість з них хоче, щоб їх врятували. Різати руки — не так безнадійно.

— Давай сюди. Руку, кажу, давай!

Андрій підняв ліву руку і шкірою відчув, як вбивця, схопивши її і піднісши до очей, примірився до зап’ястя ножиком.

Тоді Андрій розплющив очі, подивився на колись солідного чоловіка, який тепер постарів, підупав на силі, змиршавів… щосили стиснув праву руку і вдарив нею в короткозоре обличчя. Окуляри, які він досі міцно тримав у руці, розбилися ще при падінні, і тепер уламки скелець сипонули в обличчя вбивці. Той закричав і схопився руками за око.

Ніж упав просто перед Андрієвими колінами. А він, не зводячи з нього очей, повільно нахилився вбік і ліг, притягнувши ноги до живота. Дихати ставало дедалі тяжче. Криків убивці він уже не чув. Тільки бачив перед собою в темряві короткого забарвленого кров'ю ножа.

Самотність — це коли хворієш і вмираєш, а ніхто цього не помічає.

— …Обертанський Іван Несторович, п'ятдесят шостого року народження, проживаємо на вулиці Яна Райніса… перший раз чую. Ну, добре. І що ж ми робили двадцять дев'ятого вересня біля будинку Дудія Ігора Васильовича? Не чую?

— Його шофер подзвонив мені, я приїхав, машиною, в мене «Жигулі» двадцять один — нуль — шість, я вийшов, Дудій налетів на мене, розкричався, сказав, що не потребує такого механіка, що машина не повинна зупинятись, поки він не доїхав до місця призначення… Потім Дудій сів у таксі, а я взяв його машину на буксир і повіз до нього у гараж…

— Стоп-стоп. Звідки ми знали дорогу?..

— Я кілька разів бував у нього вдома, Антон любив пригощати, коли нікого в хаті не було, в них на кухні завжди всього завались, і випивки повно…

— Ясно. Повернімось до двадцять…

— Коли ми приїхали, я допоміг завести машину в гараж, оглянув карбюратор, там забруднився повітряний фільтр, я згадав, що в мене має бути вдома такий фільтр, сказав, що нема причини чекати до ранку, що я привезу його зараз і все відремонтую, Антон погодився, бо лікарю часто потрібна була машина серед ночі… я поїхав по фільтр, взяв ліхтарик і ножі…

— Почекайте. Ті ножі, якими було завдано удар потерпілому?..

— Я не знав, який ніж кращий, взяв два, вони лежали на кухні, потім зайшов у спальню, подивився на жінку, вона ніби спала, а тут розплющила очі, я вийшов, сів у машину, приїхав до їхнього гаража, вийшов з машини…

— Ну в нас і… детальна розповідь.

— Я хочу все розказати, як було, я прийшов зі щироседним зізнанням, я хочу, щоб ви це зафіксували, пане слідчий, і…

— Обов'язково…

— Вона знала, знала, що я збираюсь робити, але вона слабка, вона не здатна була мені перешкодити, а я… я мусив їй довести, мусив знищити його, щоб вона…

— Ми збиваємось з курсу…

— Не перебивайте мене! Я вже виріс з шкільного віку, в школі мене всі перебивали, кожний день, на кожній перерві, навіть на уроці мене штуркали, шарпали, товкли, кожен хотів мене бодай ущипнути, я був більший за них усіх, але завжди йшов додому побитий, ну і що, що в мене були окуляри і хронічний нежить, вони не мали права… потім, потім я всім показав, я пішов на бокс, і вони всі стали дивитись на мене зі страхом і з повагою, а потім в мене погіршився зір, і я кинув бокс, а тоді… я візьму води… тоді я закінчив ПТУ, став автомеханіком, і вони знову всі до мене пішли на поклон, я став знаною людиною, люди ще пам'ятають, що у Несторовича завжди був гостродефіцитний товар, а потім… часи змінилися, молоді вирвались уперед, я став непотрібний… я думав, що вона не така, як вони усі, що вона буде належати тільки мені, а вона все ходила і думала, думала щось своє, аж поки я не добився від неї правди про… того докторчика, і тоді я зрозумів, хто мій ворог, він усе мав задурно, мав роботу, хату, ходив собі в біленькому халатику, а я ось цими мозолями знаєте скільки розібрав і зібрав машин, і я сказав собі: усе, Несторович, ти більше не будеш ганчіркою для цих чистюль… я ще візьму води… А два роки тому я застукав її, коли вона сиділа над газетою і плакала, і я знайшов там замітку, ну, що колеги по роботі… щире співчуття в зв'яжу з втратою дружини і все таке, ви думаєте, що я не зрозумів, чого вона хоче, а я зрозумів, що вона спить і бачить, як би це кинути мене і вийти за нього заміж, вона казала, що це неправда, але я не сліпий, я бачив, як вона собі думала: он у нього така робота, хата, машина, а в мого чоловіка — дуля з маком, і я тоді порізав собі руку, сильно порізав і пішов до нього на прийом, і нічого в ньому особливого не було, скажу я вам, і тоді ж я познайомився з його шофером, таким самим нездарою, який навіть шини поміняти як слід не міг, і через кілька місяців вони найняли мене їхнім особистим механіком… особистою ганчіркою… от…

— А тепер ми повернемось до двадцять дев'ятого вересня, до гаража потерпілого, де о першій годині двадцять хвилин ми збирались поміняти фільтр… а я поп'ю води, з вашого дозволу.

— В них там такий гараж, що можна машини збирати і розбирати, я поміняв фільтр, попрощався, ні, перед тим я сказав, що не завадило б помити машину, Антон згодився, хоча я бачив, що він не дуже хотів це робити серед ночі, бо, скажу вам, він дуже лінивий, але я налякав його тим, що Дудій може розкричатися на нього, як до того — на мене, і він пішов набирати воду, а я підсунув під двері камінь, щоб не закрилися, бо код я знав, але броньовані двері можуть наробити зайвого шуму, а тоді я сів у свою машину, від'їхав за поворот, вернувся пішки, огорнув ноги поліетиленовими пакетами, зайшов, піднявся по сходах…

— Як ви відчинили двері? І де був Троцишин у той час?

— Антон ще був у гаражі, з його ключа я давно зробив копію, ще коли ми відзначали його уродини, а він нічого не помітив…

— Піднялися ми по сходах…

— Чому ми, — я піднявся, зайшов до спальні Дудія, мені незручно було одночасно світити ліхтариком і тримати в руках два ножі, я сховав ліхтарика і включив лампу на стіні, я хотів подивитися, як він злякається, а він розплющив очі і відкинув рукою ковдру, ніби хотів встати, а я не знав, який ніж кращий, розмахнувся і вдарив обома, а потім я швидко побіг на вулицю, бо він міг закричати… якби він не відкидав ковдру, а тихенько лежав, то я би його не вбив…

— А тепер ми все, що тут розказували, викладемо в письмовій формі. І невеличке зауваження: він живий.

— Це вам так здається, а я своїми руками це зробив і своїми очима бачив, що він вбитий. Тепер їй нікуди подітися, вона буде вся належати мені.

— Можливо, через п'ятнадцять років…

— Що?

— А ми пишемо, пишемо, не відволікаємось…

«День п’ятий». Андрій все-таки примудрився підхопити запалення легень.

Довештався.

Дільничий терапевт — чомусь жартують усі, кому заманеться! — спробувала покласти його до лікарні, але він — жарти жартами, та треба й совість мати! — не дався.

«Швидка» учора півтори години збивала високу температуру, а потім півгодини вмовляла його поїхати до лікарні. Якщо він не дався вчора, то сьогодні…

— Добре, тоді ми поколемо антибіотики і вітаміни вдома.

— Ніяких «поколемо». У вас має бути щось, що відгукується на заклик «поп’ємо».

Вона засміялась.

— Пер ос? А ви впевнені, що зможете приймати таблетки строго за графіком?

— Кладу праву руку на ліве серце.

— А може краще — дом’язово?

Жартунів розвелося, хоч греблю гати.

Зійшлися на тому, що антибіотики будуть колоти, а вітаміни він сам поп’є.

Вася теж розсмішив. Років двадцяти, коротко стрижений, з вибіленими пасмами, шкірянкою і золотим ланцюгом. Один з двох легінів, що каталися за ним п’ять днів.

— Я прийшов доложить, що вчора схавав твою піцу. Ти не проти? Я знав, що ти — нормальний чувак. Але що ти онук… — закопиливши губу, він поважно похитав головою. Ім’я, яке він вимовив, нічого Андрієві не говорило.

«Не внук я йому, не внук, нема в нас спорідненої крови. Так, п’яте колесо до воза».

«Ну то й що? — здивувався розніжений, розімлілий організм. — Хай собі живуть багаті вози, до яких можна пристроїтись п’ятим колесом. Ура-ура-ура! Собі живуть і нам помагають жити».

— Вчора ми лопухнулись, канєшно, але як всьо було: шеф сказав, шо є клієнт, шо треба за ним устроіть слєжку на пару з Джимом, — Джима ти знаєш, він у нас рулєвой, — я йому, шо ш’ют клієнту? Вродє ти когось на «перо» посадив, — то мені пацани потім сказали, а шеф — треба, каже, связі нащупати: куда, з ким, звідки. Без проблем! Але ж він ні намьока, шо тебе охранять треба! Ну вот. Робота не пильна, перші дні ти вопше з хати не вилазив, но потім… У-у, де тебе тільки не носило. Невооружонним оком видно було, шо ти не того, не савсєм здоровий, а преш впєрьод, як танк. І шо главноє, — я казав Джиму, — вперше бачу чувака, який не боїться слєжки. Гріхи, вони за каждим водяться, а Джим: поглядім, шо далі буде. Вот і погляділи. Якби шеф не звякнув і не сказав, шо треба комусь одному біля тебе в хаті дежурити… ми б самі не звернули ніякого вніманія на того очкаріка, ну зайшов в під’їзд, ну вийшов, і об’яснявся б ти зараз зі святим Петром. Слиш, чувак, а ти не того, не дуже на нас в обіді?

— Вмовив: можеш взяти кавуна.

— Я собі відріжу…

— Бери весь.

— Я знав, шо ти нормальний чувак. Ха! А записку яку ти оставив. Ти не представляєш, як очкарік ошалєв, коли ми йому потім показали її? Він тобі шо казав написати: я вбив свого батька, а ти шо написав? Шариш, чувак.

Джим — похмурий, вилицюватий, років тридцяти, — теж між жартунами задніх не пас.

— Твій терапевт сказала, що має бути збалансований раціон харчування… Ось.

Збалансований раціон був розрахований, м’яко кажучи, на добрячого слона.

— А ось — мобільник: все оплачено, можеш користуватись. Тільки того джиґуна не впускай: він любитель поїсти за чужий рахунок.

«А я — ні».

— Заберіть цей мобільник і всі ці харчі, звідки взяли.

— Ні, раз я вже їх купив, то назад не понесу…

— Добре, тоді візьміть гроші.

Джим похмуро подивився на зелену купюру в Андрієвих руках, стенув плечима і заховав її до задньої кишені.

— Цього вистачить, поки ти хворітимеш. Я приїжджатиму час від часу, продуктів підкину…

— Я сам…

— Нема мови. Терапевт заборонила тобі виходити з дому. А мобільник шеф купив. З ним і розраховуйся.

Шеф, як виявилося, був у їхній компанії найбільшим жартуном. Хоч і скидався на їздового з колгоспу.

— Як поживає мій підзахисний?

— Фея нарешті приходить, але небога посилає її до одного місця, бо казка вже закінчилась.

— Порожньо тут у тебе, — не звернув уваги на його патякання адвокат і розсівся на табуретці, як у себе на фірі. — Якби ти одразу розповів правду, то зекономив би нам багато часу і зусиль.

— Хто винен? Невістка.

— Ми напрацьовували кілька версій і, звичайно, між іншими перевіряли і механіка, але не було доказів і мотивів. А ти в будь-якому разі щось знав, однозначно більше, ніж говорив. Якщо навіть ти сам не скоїв цього замаху, то міг бути навідником, міг дати комусь план будинку, міг відчинити двері, ти точно знав час і місце злочину, бо інакше як пояснити, що ти з’явився на місці злочину за лічені хвилини після його скоєння? В останню мить, наприклад, ти просто міг передумати і поспішити виправити ситуацію. Ти й поводився так, неначе жалкував, що надто пізно спохопився…

Андрій збагнув, що мовчання грає не на його користь, але нічого не міг вдіяти. Сама лише згадка про ту ніч скотчем заклеювала йому рот.

— Є різні методи примусу, стосовно тебе ми вирішили вибрати тактику відкритого спостереження. Люди часто не витримують такого ненав’язливого, але безперервного тиску, починають панікувати, робити дурниці і самі себе викривають з головою. Врешті-решт, нерви дійсно не витримали в нашого злочинця, а в тебе вони, як бачу, справді сталеві. Гм… тобі, напевно, вже донесли, що я працюю на одного політика, котрий доводиться тестем твоєму батькові. Якби ти з самого початку розповів нам, що Дудій — твій батько, розмова з тобою велася б зовсім по-іншому. Мій бос дуже цінує родинні зв’язки і…

— …ми б з ним обійнялися, наробили б повно фоток, а під кінець випили б за чуття єдиної родини. Не кажіть такого, бо зараз розплачуся.

— Ти далі не бажаєш бути відвертим. У вісімнадцять років не варто аж так погано думати про людей, що ж тоді буде в сорок? До речі, ось плеєр і зроблені мною записи… інтерв’ю декого з твоїх знайомих. Нікому не завадить довідатись, що про нього думають люди.

— Це звучить смішно, але… напевно, в усьому винен… сон.

— Сон?

— Тільки не смійтесь.

— Спробую.

— У ніч замаху, ви пам’ятаєте, був сильний ураган, а я люблю таку погоду. Дуже люблю. Я гуляв містом, потім сів на одній трамвайній зупинці, — вона дуже затишна, з трьох боків закрита склом, зверху — дашок… Мені так не хотілось повертатись додому. Не знаю, чи ви зрозумієте, але повертатись додому, коли там нікого нема…

— Зрозумію.

— Я вирішив переночувати на цій зупинці. А чому б ні. Було на диво тепло, я відключився майже відразу… Славко завжди казав, що в мені закладено потяг до бурлакування, і якби я наважився одного разу продати квартиру і майнути світ за очі, то не скоро б осів на одному місці.

— А тобі відомо, що Ярослав Білий мав око на твою квартиру? Він чекав твого повноліття, щоб купити її в тебе. Зрозуміло, що ти не взяв би з нього великих грошей.

— Тобто… він опікав мене заради… Неправда!

— Запитай у нього.

Чомусь цей удар виявився найболіснішим.

— Я приготую вам кави.

— Приготуй.

«Скажи, що це неправда, Славко!»

— На цій зупинці мені… наснилось, що я начебто серед ночі заходжу в якийсь будинок, піднімаюсь сходами догори, а в мене у руках щось пласке і холодне, що водночас палить руки вогнем. Я заходжу до спальні, підходжу до ліжка, бачу… батька, який спить, підношу руки для удару, він розплющує очі і… Виявляється, що на ліжку лежить моя мама… Ось і весь сон. Я прокинувся і вирішив… вирішив сказати батькові правду. Це все той сон винен: я зрозумів, що не можу далі мовчати… Прошу, ваша кава.

— Дякую.

— Але мені дуже не хотілось тягти з цим до ранку. Незалежно від того, що на мене чекало, я хотів негайно покінчити з цією невизначеною ситуацією, я йшов додому і дорогою сто разів завертав, добре розуміючи, що о другій годині ночі такого не вирішують, але… мені осточортіла ця двозначність, це постійне намагання не видати себе. Я йшов і марив, щоб все, нарешті, вирішилось, байдуже як, лиш би вирішилось. А може, на те вже йшлося… так ніби щось мною керувало…

— Каву ти готувати вмієш.

— Що? Каву?.. Хіба що каву. Якби я тоді менше вагався і нагодився до того, як…

— Було б гірше, якби ти взагалі не повернувся назад.

— «Повернутись назад». Є така пісня… Я загадав: якщо в батьковій спальні горітиме світло — він ще не спить, і я зможу з ним переговорити… Світло горіло, але я дуже здивувався, коли побачив, що ні броньовані двері, ні двері квартири не зачинені. Я кинувся до сходів, і мені здалося… тільки не смійтесь… ніби я повернувся в свій сон. А коли побачив… батька, подумав, що збожеволів. Славко… він дійсно майже переконав мене в тому, що я… не зовсім нормальний. Я ж просив не сміятись.

— На свій вік ти дуже раціонально, дуже ясно мислиш.

— Ви ж не психолог… і не мій друг. Ніколи не забуду той момент, коли я подумав, що мабуть, усе-таки я наніс ці страшні рани, а потім для заспокоєння свого «я» вирішив, що все мені наснилось. Ви не уявляєте, наскільки це страшно: раптом уяснити, що ти не можеш довіряти самому собі…

— Ти швидко оговтався.

— А що мені лишалося робити? Дивитись, як… як він помирає, нічого не дізнавшись про мене?.. І як, по-вашому, я мав усе це розповісти слідчому? Ми думали, що вбили його, а потів ми порадились і вирішили його врятувати, так? До речі, не забудьте забрати свій мобільник.

— Ти, здається, збирався на юридичний?

— Я й у космос колись збирався…

— Я маю в університеті кількох добрих знайомих. Моїй конторі не завадило б нових людей з сірою речовиною, а не тирсою в голові.

«Ого. Приватна юридична контора — це круто. Дуже круто. І що з того, що звичайній людині туди нема чого навіть потикатися?»

— Хто вам сказав, що я на вас працюватиму?.. Можете сміятися, скільки влізе.

…Витягнувши з плеєра останню, четверту касету, Андрій міцно задумався.

І додумався до того, що зовсім, геть нічогісінько не шарить у людях, як сказав би Вася.

Місяць третій

Тротуар лягав під ноги строго горизонтально. По трьох тижнях нидіння в чотирьох стінах Андрій ладен був розцілувати свіже повітря, попри те, що воно наскрізь було просякнуте морозцем.

Учора випав перший, несподіваний сніжок, і сліпучо-блакитне сонце дивувалось, як він дотепер ще не розчинився, якщо воно лише тим і займається, що зрання освячує землю благословенним світлом.

Примиривши осінь саму з собою, листопад спочивав на лаврах прощення, супокою і благодаті, сторожко поглядаючи на світ гостроокими кетягами горобини, чистячи до блиску небо, питаючи людей, чи вони приготувались до зимівлі, і нетерпляче та захоплено виглядаючи зиму.

Місяць листопад. Зрадник осени. Відданий бой-френд зими.

Андрій пригадав застій, що панував у його житті останнім часом, і порахував гроші, що залишилися. Негусто.

Скоро, дуже скоро доведеться шукати роботу. І все буде, як колись.

Білий пікап посигналив йому з протилежного боку вулиці.

А на, маєш! Розмріявся.

— Сідай.

Андрій міг би, звичайно, запитати: навіщо, куди, за що, але хто б йому відповідав?

Лікарня похмуро височіла на пагорбі.

Сіро, непривітно, казенно.

Але відділення, куди провели Андрія два легіні, більше нагадувало палац.

Довгий коридор, гладенький, різнобарвний закінчується пластиковим вікном з жалюзі, впродовж коридору — білі арковидні двері з узорчастими шибками, пам’ятна позолочена дошка біля входу і — Андрій нарахував — три відеокамери під стелею. На посту — комп’ютер з усіма прибамбасами.

І чого це він далі міряє світ мірками пересічних людей? Час уже піднятися вище.

Не те, щоб Андрій виступав за шкідливість сервісу і шикарної обстановки в лікуванні.

Він за те, щоб нарешті придумали спосіб не вмирати від банального запалення легень, коли у людини — чесної, не лінивої — чомусь не вистачає грошей на порятунок свого життя.

Страшна смерть. Страшна думка: а що було б, коли б у нього тоді НЕ ЗНАЙШЛОСЯ грошей чи зв’язків?

Андрію вказали на білі двері, він увійшов, а його супутники залишилися за порогом палати.

Чистота і блиск, супермудра апаратура і… батько на високому ліжкові з піднятим на сорок п’ять градусів підголовником.

Андрій нібито налаштувався на спокійну, мирну, чемну розмову, де собі відвів роль непорушної, як стіна бомбосховища, сторонньої особи.

Але… знайома злість в запалих очах поставила його буквально в глухий кут.

— Ти чому мені нічого не розповів? Сволото мала!

Такого крутого наїзду Андрій не сподівався. Хворі так не поводяться. А може, цей хворий лише придурюється, а насправді?..

Насправді від колишнього лікаря залишились хіба що вуса. І очі, готові з’їсти Андрія живцем. І незламність у приглушеному стражданнями голосі.

А він вважав, що запалення легенів — найгірша з хвороб.

Андрій повернувся і схопився за позолочену ручку дверей. Гм. Двері замкнені!

— Втікаєш?

Повільно обернувся і попрямував до вікна. Жалюзі, кондиціонер, пластик — все як годиться. Андрій зрозумів, що пропав.

— Щось ти полохливим став, від шефа свого сахаєшся, не вітаєшся, не питаєш, як справи? Досить на місяць зникнути з очей, як тебе вже не визнають. Цураються тебе колишні… працівники. А й справді, який до біса з мене зараз шеф?

«Місяць і три дні».

Сонце за вікном добилося свого: сніг почав нечутно, але стрімко танути.

— Чого ти повернувся до мене задом? Ніби таким гречним, таким вихованим був. Щось трапилося?

Їдка іронія проникала глибше, ніж треба. Гострими шпичаками. Просто у серце.

Кат знав свою справу досконало.

— Дякую, що мені, хворому, зробили таку ласку. Коли бачиш обличчя, значно приємніше спілкуватися. У нас взагалі душевне виходить спілкування, тобі не здається?

Андрій закусив губу. Дивився просто себе і молився, щоб не зірватися і не наговорити купу дурниць.

З хворими так не можна. З ними треба вести спокійну, мирну, чемну розмову.

Андрій не винен, що чемність, мир і спокій змалку обходили його десятою дорогою.

— Чому ти мені НІЧОГО не розповів? Я ТЕБЕ питаю, а не монітор над головою.

— Навіщо? — зрештою, видихнув Андрій.

— Як «навіщо»? Що значить — «навіщо»? Ти…

Щось оглушливо запищало на всю палату.

— Холера ясна! Швидко простягни руку і вимкни ці алярми. Спеціально повісили так високо, щоб я не добрався.

Монітор на стіні завзято розблимався оранжевим екранчиком. Три різної форми криві рухались зліва направо.

Андрій ніяк не міг відсапатись.

Якась метушня під дверима, замок клацнув, з’явилась медсестра і перелякано вилупилась на пацієнта.

— Зі мною все гаразд. Вимкніть, бо той бовдур боїться навіть підходити до наших апаратів.

— У вас тахікардія.

— Дитиночко, я тут лікар і поки що відрізню тахікардію від брадикардії. А тепер зніміть ліміти.

— Я не можу… якщо з вами щось…

— Ти хочеш тут працювати? Хочеш чи ні? Бо в мене з головним лікарем блати, так що подумай, перш ніж відповісти «ні».

Бідолашна дівчина зблідла, потім почервоніла і заповзялася натискати якісь кнопочки на моніторі.

Певне, отримала чіткі й недвозначні вказівки. І певне, її звільнять, коли щось трапиться. Але цей пацієнт теж не жартував.

Опинилась між двох вогнів. Андрій у таких випадках любив бовкнути щось героїчне і піти, звільнитись самому. Назло ворогам. Цікаво, як би відреагувала Олена?

А ота… мара на букву «т», якої так налякався монітор? Це щось серйозне?

За хвилю вони лишились удвох… віч-на-віч… Батько й син.

— По-твоєму, я… — батько стривожено пригладив вуса, — не маю права знати?

Андрій вдихнув, потім видихнув і випалив, дивлячись просто себе:

— Вам нема чим більше зайнятися? Почитайте книжки, телевізор подивіться, — он пилюкою припадає…

— Андрію, ти навіть… дивитись тепер на мене не хочеш. Я чимось образив тебе?

Терпець рано чи пізно, але мусить урватися. Аксіома від Шелепінського.

— Та що ви?! Коли б ви встигли мене образити? Вас не було вісімнадцять років! І що вам тепер до того, образили ви мене чи ні?

Батько виглядав дещо… збентеженим. Дещо.

— Я не знав… що ти існуєш.

— Ага. Дуже добре. Раз мене нема, то я пішов.

— Але тепер знаю, — голос зміцнів, зупиняючи Андріїв шляхетний порив до дверей, — і я маю кілька запитань.

— Ви маєте лише кілька запитань? Викладіть їх, будь ласка, у письмовій формі і надішліть моєму адвокатові. Він мужик нормальний, знає, що робити.

— Не випендрюйся.

— Ви не вірите, що я маю адвоката? Такий… невеличкий, в окулярах, ніби щойно з фіри зліз…

— Олег. Він попереджав мене, що на деякі теми ти відмовляєшся говорити.

Деякі теми… Круто.

— Відмовляюся. На тему омарів, ікри, фазанів, куріпок, жаб’ячих лапок, акулячих плавників, слимаків і іншої гидоти, яку я ніколи не куштував, проте говорити на їхню тему не маю жодного бажання. Вони на мою тему, напевно, теж.

Батько, здається, почав усвідомлювати, що до чого. Примружився, ворухнув вусами… З-під сорочки до монітора на стіні тягнулися тоненькі непомітні дротики.

«Ідіот! Тлумок! Невже так важко промовчати?»

— А якщо я скажу, — обережно почав батько, і Андрій мимоволі напружився, — що досі не можу отямитись від звістки… що маю дорослого сина, і не уявляю собі, як мені тепер з ним поводитись?

— Хто вам сказав, що я ваш син? Мало що може придумати мама, коли дитина лізе з дурнуватими запитаннями: а чому в того, того і того є тато, а в мене нема?

Батько відповів контрзапитанням:

— Який же ти син, якщо не довіряєш своїй мамі?

— Хто вам сказав, що я не довіряю мамі? — Андрій підступив впрост до металевих перил ліжка, що в ногах хворого, ухопився за них обома руками і тоді лишень підвів голову. — Я не довіряю ВАМ.

— Ага. І в тебе, звісно, є вагомі підстави для цього.

— Аякже!

— А якщо я скажу, що твоя мама без видимих причин не з’явилася на побачення, що я розшукав її, підійшов, а вона відсахнулася від мене, як від чуми, без жодного слова пояснення, і ти особисто можеш запитати її, чи так все було: тоді якраз був похорон у інституті, нас усіх зігнали в конференц-зал, ховали одну викладачку… як же, пак, її звали?.. — батько задумався, відтак охнув, і пронизливо глянув на Андрія. — То ж була… твоя бабця!

— Прабабця. Олена Іванівна. Інфаркт. З ким не буває?

Андрій міг би додати, що вона померла, бо не витримала розчарування в своєму улюбленому студентові, але він боявся, щоб навіть тінь цієї думки не пробилася до його допитливого погляду: для серця, у якому погуляв ніж, цього може виявитися забагато. Нехай вже краще його серце зайвий раз шарпонеться від болю.

— Чому ти мені нічого не сказав відразу? Чому ти з відчайдушним виглядом лазив по моїй квартирі, воюючи з усіма без розбору, терплячи наші присікування, приниження, беручи… Господи!.. беручи за все це задоволення платню, і не сказав мені: гей, дідько-чорте, я такий самий, як ви, маю ті ж права і так само?..

— Навіщо ви мені здалися, — Андрій, нарешті, відліпив себе від поручнів, — через вісімнадцять років?

Батько зачаровано похитав головою.

— А скажи мені, будь ласка, Андрію, тільки без тих твоїх витребеньок скажи: як тобі вдалося зробити цю кляту пункцію, якщо я бачив лікарів зі стажем, які не потрапляли, куди слід?

— Зі страху, — швидко і не подумавши бовкнув Андрій.

— А в передсмертній записці ти теж зі страху помилково написав: «зізнаюся, що любив свого батька. Впевнений, що любив».

— Коли хтось пристає до тебе з ножем, якось не дуже задумуєшся над тим, що пишеш. — І враз, благально: — Можна, я вже піду?

— Втікаєш? — хижо усміхнувся батько. — Далеко не втечеш. Не надійся.

— Чому далеко? Йду шукати собі роботу.

— Он як? А від мене ти більше грошей не збираєшся брати?

— Ані копієчки.

— Почекай, поки я вийду звідси, і тоді ми з тобою… ой і поважно порозмовляєм.

— Вже відтепер почну боятися.

— І правильно робитимеш.

…«І чому ж ти не сказав йому ПРАВДИ?» — спитала совість.

«Не зміг».

…Лікарка в безрукавці ще здалеку привіталася з ним, а підійшовши ближче, довірливо мовила:

— Люда виходить на зміну завтра.

Щоб вам добре було!

— До побачення, — промимрив він і прожогом вилетів за двері.

Може, треба було подякувати? Та що з ідіота візьмеш?

Отже, завтра. О’кей!

— А шо я жроблю? Папка погана.

— Тримати треба, а не за воронами дивитись. Чого стоїш: твої малюнки, ти й піднімай.

Нарешті Андрій відчув істинну любов до довжелезних сходів, що вели до лікарні, бо на них можна зустріти Віру й Остапа, що мирно розмовляють під мирним листопадовим сонцем, і навіть пані Марію, яка тут же навпочіпки збирала розсипані ескізи.

Сказитися можна!

Андрій і собі хутко нагнувся над розмальованими аркушами, що швидко намокали від талого снігу.

— Дякую, — сказала пані Марія, приймаючи від нього малюнки, а коли підняла очі — схопилась рукою за груди. — Як добре, що я вас зустріла, Андрію! Одна моя знайома…

— Чай з малиною?

— Що? А, ні, не та, інша знайома, має біду зі своєю онукою…

— А ти жнаєш, де я тепер малюю: в КАБІНЕТІ! Бачив, бачив мої малюнки?!

— Хто б то на твої малюнки дивився на тверезу голову! — буркнув Остап і звернувся до Андрія, скалячи зуби. — Знаєш, я все-таки добився, щоб ніякого дня народження мені не справляли.

— Стривайте, діти. Беріть теку, йдіть догори і зачекайте мене біля входу… Так ось, Андрію, донька цієї моєї знайомої півтора року, як у Італії, а дитина сидить на шиї у бабусі. Перейшла в другий клас. Ніби непогана дитина, але зовсім не хоче вчитися. Не примусиш ніяк. Вона вже хотіла йти просити якусь вчительку, щоб посиділа з нею позаурочно, але якщо дитина уроки прогулює, то як її примусити піти до школи позаурочно? Моя знайома має артрит, вона не може за нею гасати. Я й згадала про вас. Гроші вони мають, дочка висилає і висилає, а що з тих грошей, як дитина зовсім від рук відбилась? То як, ви згодні?

Чи згоден він?

— А чай з малиною в них є?

…Неподалік лікарні Андрій побачив телефон-автомат, підійшов, вставив карточку.

— Слухаю.

— …

— Слухаю!

— Я хотів вам сказати…

— Це ти, Андрію? А я тут Вірині малюночки розглядаю. Сила! До речі, я збираюсь їм розповісти про тебе…

— Я справді хотів вас убити. Дуже хотів. Ще з дитинства мріяв. Думав над цим день і ніч.

— Всього доброго!

— Чекай! Ти справді ненормальний. Я теж хотів убити свого батька, коли він кожного знайомого, не кажучи вже про нас з мамою, вперто переконував, що з мене не вийде нічого путнього. Я ніяк цього не міг йому вибачити. Але не сподівайся: мене ти так просто не позбудешся. Наступного разу придумай щось направду страхітливе.

…Андрій тримав у руках слухавку і не помічав, як до нього підійшла його Доля, скинула прибите пилюкою дрантя, відклала убік милиці, озирнулась… Такий передбачуваний світ раптом постав перед Нею рівнянням з багатьма невідомими, які здатні набувати значень в діапазоні від плюс до мінус нескінченність.

Поруч шуміло перехрестя, і чотири дороги розходились навсібіч, а Вона все озиралась, не знаючи, якою дорогою піде. І видно було, що Вона ще зовсім молода, і сонце здивовано осявало Її, дивуючись, чия це Доля стоїть в задумі на перехресті.

«Ніщо хороше не може тривати довго», — нарешті заспокоїв себе Андрій, опускаючи слухавку.

«Угу. Колись ти постарієш і помреш… або помреш ще до того, як постарієш, але яка це, по суті, велика ДРІБНИЦЯ», — заперечив він сам собі, рушаючи до перехрестя.

Лютий 2000 — вересень 2001.

Анна