Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

До конфлікту Раднаркому Росії з українською Центральною Радою (особистіший зріз) [7]

Для розуміння глибинної сутності процесів боротьби за владу в Україні у вирішальні місяці революційної бурі — у грудні 1917 року і у січні 1918 року, надзвичайно важливо розібратися у суб’єктивних причинах конфлікту керівництва Української національно-визвольної революції та ленінського Раднаркому.

Таке завдання виглядає тим більше нагальним, що саме особистісний зріз зазнавав упродовж довгих десятиліть і далі зазнає особливо серйозних деформацій, відступів від документальної істини. Причому, останніми роками це стосується переважно керівників РНК — В. Леніна, Й. Сталіна, Л. Троцького.

Тому, гадається, є прямий сенс спробувати відтворити максимально об’єктивну картину, зібравши всю можливу інформацію про позиції ключових посадових осіб РСДРП щодо ситуації в Україні, всі їх дії у ході розвитку кризи. Останнім часом тут відкрилися додаткові можливості, зокрема у використанні документів фонду В. Леніна в Російському державному архіві соціально-політичної історії (колишній Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС) і колекції документів Й. Сталіна, сформованої у своєрідний «сталінський фонд» під час підготовки видання його творів.

В обох фондах є й неопубліковані документи, що дозволяють з’ясувати ставлення не лише Леніна і Сталіна до Української Народної Республіки, її керівників, а й Троцького.

Щоправда, посилання на фонди у більшості випадків неможливі, оскільки такою залишається практика використання деяких архівних документів. З цим мають рахуватися як дослідники, так і читачі.

Варто зауважити й те, що протягом довгих десятиліть дослідники рідко зверталися до таких ленінських документів, як його листування, опубліковане в 50-му томі Повного зібрання творів. Там уміщено більше 20 документів з проблеми лише за грудень 1917 р. — березень 1918 р. На жаль, ситуація мало в чому змінилась і останнім часом, хоч документи листування містять немало деталей, що суттєво доповнюють ленінські твори, які ввійшли до 35-го тому.

Не можна вказати, що скільки-небудь предметно, а головне в повному обсязі комплексно вивчались і сталінські твори кінця 1917 — початку 1918 рр. Очевидно, причиною тут була явна недооцінка ролі наркома у справах національностей щодо розвитку подій в Україні.

Значно доповнити уявлення про позицію Троцького в українських справах дозволяє повернення із спецсховищ його творів, опублікованих у перше десятиліття після Жовтня, а також численні новітні видання, серед яких і передруки книг, збірників, що виходили за кордоном.

Таким чином, є достатньо підстав сподіватися на суттєве доповнення вже відомої і відтворюваної в чомусь заново картини.

ЛЕНІН

Аж до глибокої осені 1917 р. вождь більшовицької партії публічно (у статтях, промовах) не формулював свого ставлення до Центральної Ради. Звичайно, він був непогано поінформований про її існування, здійснювану політику. Широко відоме підтвердження тому — його статті «Україна», «Україна і поразка правлячих партій Росії», «Не демократично, громадянине Корейський».

Виступивши на підтримку законних вимог українців, акцій, здійснюваних з ініціативи Центральної Ради (Всеукраїнський з’їзд), засудивши великодержавницьку політику Тимчасового уряду у національному питанні, Ленін тим не менше не знайшов за можливе прямо охарактеризувати чи оцінити Центральну Раду, виявив завбачливу обережність.

Не поспішав він це зробити і після жовтневого повстання, очоливши Раду Народних Комісарів. Проте інтерес до перебігу подій в Україні він виявляв досить великий, нерідко прямо конкретизуючи цей інтерес у проханнях до тих, хто прибував з України, побільше розповісти про Центральну Раду. Так було і тоді, коли до Петрограда приїхав один із лідерів київських більшовиків Г. Пятаков, призначений товаришем (заступником) керуючого Держбанком Росії, і коли кілька разів приїздив за інструкціями до ЦК представник обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю С. Бакинський, а також інші посланці до центру з України³²⁷.

Поступово в уявленні Леніна питання про Україну стали асоціюватися з питанням про Центральну Раду. Так, 2 грудня 1917 р. на засіданні РНК В. І. Ленін у порядку денному поряд з пунктом «13. Україна» у дужках записав «Рада». 5 грудня він додав до порядку денного пункт «Відповідь Раді». 19 грудня Ленін додав до порядку денного засідання РНК пункт «14. Про Раду», а 20 грудня пункт «Відповідь Раді». 30 грудня Ленін знову власноручно вносить до порядку денного пункт «Відповідь Раді»³²⁸.

Думається, що точка зору Леніна щодо Української Ради, стосунків з нею багато в чому склалась уже на початок грудня 1917 р. Своє концентроване втілення вона знайшла в «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради».

Причому, власне, Маніфест написаний рукою самого Леніна, а ультимативні вимоги сформульовані Троцьким і потім редакційно правлені Леніним і Сталіним³²⁹.

«Ми, Рада Народних Комісарів, — говорилось у документі, — визнаємо народну Українську республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними.

Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень і безумовно»³³⁰.

Звертає на себе увагу, що В. І. Ленін не вдається до тогочасної офіційної назви державного утворення — «Української Народної Республіки», а говорить про «народну Українську республіку», яку згідно з дальшими положеннями документа Центральна Рада не могла представляти. Йшлося про визнання «національних прав і національної незалежності українського народу». Що ж до Центральної Ради, то Раднарком ленінськими вустами цілком визначено заявляв: «Ми обвинувачуємо Раду в тому, що прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику, яка давно вже виражається в невизнанні Радою Радянської влади на Україні… Ця двозначна політика, що позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного виразника трудящих і експлуатованих мас Української республіки, довела Раду найостаннішим часом до кроків, що означають знищення всякої можливості угоди»³³¹.

Конкретно такими кроками голова РНК вважав: відкликання односторонніми розпорядженнями Центральної Ради з фронту українізованих частин, що вело до дезорганізації фронту; роззброєння радянських військ на Україні; підтримку кадетсько-каледінського заколоту проти Радянської влади (пропуск через свою територію козачих частин і відмові у пропуску радянських військ, що направлялися для боротьби з Каледіним).

Із цих фактів робився досить жорсткий висновок: «Стаючи на цей шлях нечуваної зради щодо революції, на шлях підтримки найлютіших ворогів як національної незалежності народів Росії, так і Радянської влади, ворогів трудящої і експлуатованої маси, кадетів і каледінців, Рада змусила б нас оголосити без усяких вагань війну їй, навіть якби вона була вже цілком формально визнаним і безспірним органом вищої державної влади, незалежної буржуазної республіки української»³³².

І все ж, при незаперечній суворості тону, думається, не варто проходити повз умовний спосіб вибудови останньої фрази. За граматичною формою тут явно проглядає сутнісний натяк на можливість компромісу за умови зміни позиції Центральної Ради щодо Радянської Росії.

Ще більшою мірою у цьому переконує і ще одне місце «Маніфесту», яке, практично, завжди випадало з поля зору українських дослідників, більше того, сприймалось як у чомусь навіть стороннє для лаконічного, цілеспрямованого в цілому документа: «Проти фінляндської буржуазної Республіки, яка залишається поки що буржуазною, ми не зробили жодного кроку в розумінні обмеження національних прав і національної незалежності фінського народу і не зробимо ніяких кроків, які обмежували б національну незалежність якої б то не було нації з числа тих, що входили і бажають входити до складу Російської республіки»³³³.

Варто нагадати, що саме в ті дні відбулося визнання Фінляндії як незалежної держави. І Ленін дипломатичною мовою давав зрозуміти Центральній Раді, що характер державного утворення в Україні, принаймні для даного моменту — не перешкода для його визнання.

Варто, думається, взяти до уваги і назву документа — «Маніфест». У той період жоден з подібних документів не одержав такого заголовку, і цим як би підкреслювалась особливість, особливий рівень стосунків з Україною, принаймні прозорий натяк на це, на зацікавленість Радянської Росії. Ультимативна ж частина теж одержала дещо пом’якшену форму у назві — «ультимативні вимоги», хоч скорочено одні називали документ «Маніфестом», інші «Ультиматумом».

Звичайно, як і будь-який дипломатичний документ, Маніфест не однозначний, передбачає різні варіанти подальшого розвитку подій і наприкінці містить згадані ультимативні вимоги до Центральної Ради: відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту, зобов’язатися не пропускати на Дон козачі частини, сприяти революційним військам у боротьбі з каледінцями, припинити роззброєння радянських військ і червоногвардійських загонів на Україні, повернути відібрану вже у них зброю. У разі неодержання незадовільної відповіді на ці запитання протягом двох діб Рада Народних Комісарів пообіцяла вважати Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і в Україні³³⁴. Весь же зміст документа — це тонко продуманий політико-дипломатичний демарш, основна мета якого — домогтися від Української Ради зайняття позиції, лояльної, не ворожої до РНК. Міркувати саме так дозволяє і логіка наступних подій.

Як відомо, рішеннями І Всеукраїнського з’їзду Рад Україна була оголошена Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На її території поширювалися всі декрети і розпорядження Радянського уряду Росії. Одночасно постанови і розпорядження Центральної Ради визнавалися недійсними, як спрямовані проти народних інтересів. З’їзд ухвалив рішення про встановлення між Радянською Україною і Радянською Росією тісного братерського зв’язку, а в резолюції «Про самовизначення України» визнав Українську Радянську республіку федеративною частиною Російської республіки.

У написаних у дні роботи І Всеукраїнського з’їзду Рад «Тезах про Установчі збори» В. І. Ленін заявив: «Останні події на Україні (почасти також у Фінляндії і в Білорусії, як і на Кавказі) свідчать так само про нове групування класових сил, що відбувається в процесі боротьби між буржуазним націоналізмом Української ради, Фінляндського сейму і т. п. з одного боку і радянською владою, пролетарсько-селянською революцією кожної з цих національних республік — з другого»³³⁵.

Одержавши повідомлення про рішення Всеукраїнського з’їзду Рад, РНК направив ЦВК Рад України телеграму, в якій вітав «утворення в Харкові дійсно народної Радянської влади на Україні, вбачаючи в цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української республіки», і обіцяв уряду Української республіки «повну і всемірну підтримку у справі боротьби за мир, а також у справі передачі всіх земель, фабрик, заводів і банків трудящому народу України»³³⁶. Телеграма була підписана Леніним.

Природно, Центральна Рада не могла визнати правомірними рішення І Всеукраїнського з’їзду Рад. Атмосфера відразу стала вибухонебезпечною. За цих умов Ленін, ВЦВК, РНК, прагнучи розрядити обстановку, визнавши робітничоселянський уряд України і пообіцявши йому допомогу, знайшли можливим піти на переговори з Центральною Радою.

РНК розраховував, що успіху переговорів сприятиме те, що їх доручили провести народним комісарам — лівим есерам В. Кареліну, І. Штейнбергу і П. Прош’яну.

На засіданні РНК 19 грудня було обговорено доповіді: Прош’яна про його поїздку до Києва і попередні переговори з Радою, Сталіна про становище в Україні, Кареліна — про бесіди з делегатами від України, Менжинського про фінансові питання. У підсумку було ухвалено підготовлену В. І. Леніним резолюцію: «Вислухавши доповідь товариша Прош’яна, що мав як делегат від селянського з’їзду розмову з Винни-ченком, Грушевським і Поршем та іншими, як офіціальними представниками Ради;

—

взявши до уваги, що ці офіційні представники Ради висловили принципову готовність почати переговори про угоду з Радою Народних Комісарів на началах визнання Радою Народних Комісарів незалежності народної Української республіки і визнання Радою контрреволюційності Каледіна та його пособників;

—

взявши далі до уваги, що Рада Народних Комісарів завжди і безумовно визнавала право всякої нації, в тому числі й української, на незалежне державне існування;

—

всяка спроба усунути війну з Радою, коли б Рада визнала контрреволюційність Каледіна і не заважала війні проти нього, безумовно, бажана;

—

висловлюючи своє переконання в тому, що тільки Ради української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні владу, при якій сутички між братніми народами будуть неможливі.

Рада Народних Комісарів, вважаючи в той же час за доцільне почати ділові переговори з Радою з метою усунення тих сутичок, які викликані були політикою Ради щодо загального фронту і контрреволюційного повстання Каледіна, постановляє: запропонувати Раді переговори про угоду на вказаних началах і намітити як один з пунктів, де було б, мабуть, найзручніше вести переговори, міста Смоленськ або Вітебськ»³³⁷.

Очевидно, можна виявляти невдоволення тим, що дипломатичною мовою дається зрозуміти, на кого орієнтується Петроград і що термін «народна Українська республіка» вже вкотре вживається зовсім не випадково, а на противагу офіційній назві державного утворення, та не можна говорити про позицію Раднаркому, його голови як неприступно-мілітаристську, агресивно-войовничу.

Проте переговори були приречені на невдачу, і 29 та 30 грудня РНК вносить до порядку денного питання про відповідь (ноту) Української Ради. Після довгих дебатів (у обговоренні взяли участь 13 осіб, серед них — О. Шляпников, В. Менжинський, А. Луначарський, Й. Сталін, П. Прош’ян, П. Дибенко, О. Шліхтер та ін.) В. Ленін виступав 7 разів. РНК ухвалив підготовлену Володимиром Іллічем постанову: «Рада Народних Комісарів вважає відповідь Ради настільки невиразною і ухильною, що вона межує із знущанням. Основним джерелом незгоди з Радою була та обставина, яку Рада Народних Комісарів ясно вказала в своєму першому зверненні до Ради з пропозицією мирних переговорів. Саме в цьому зверненні було сказано, що пряма чи посередня підтримка Радою каледінців є для нас безумовна підстава для воєнних дій проти Ради. Навколо Каледіна групуються контрреволюційні елементи з поміщиків і буржуазії, що зібралися з усіх кінців Росії. Проти Каледіна стоїть явно більшість селян і трудового козацтва навіть на Дону. Визнання Радянської влади більшістю населення Росії, і в першу чергу трудящих мас усіх націй, є очевидний для всіх факт. У самій Україні революційний рух українських трудящих класів за повний перехід влади до Рад набирає все більших розмірів і обіцяє перемогу над українською буржуазією в найближчому майбутньому.

Ухилення Ради від відповіді на запитання про те, чи припиняє вона пряму й посередню підтримку каледінців, зриває початі нами мирні переговори і покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни, яку почали буржуазні класи різних націй і яка цілком безнадійна, бо величезна більшість робітників, селян і армії рішуче стоїть за соціалістичну радянську республіку.

А національні вимоги українців, самостійність їх народної республіки, її права вимагати федеративних відносин Рада Народних Комісарів визнає повністю, і вони ніяких спорів не викликають»³³⁸.

Тут слід сказати, що текст документа, написаного ленінською рукою і завіреного секретарем РНК М. Володичевою, дещо відрізняється від варіанта, опублікованого у зібранні творів. Ряд відмінностей носить несуттєвий, редакційний характер. Проте є й один важливий момент. У публікаціях випущено одне речення, що передує останньому абзацу: «Що стосується виводу військ з України, то це питання може бути порушене лише за умови припинення військових дій, і тоді це питання стане неминучим, а розв’язання його не може зустріти труднощів»³³⁹.

Невідомо, ким, коли і з якої причини було вилучено принципову щодо тогочасних взаємин тезу про вивід російських військ з України, що пов’язувалася Леніним з припиненням військових дій. Можна лише висловити два припущення. Або така ув’язка видалася непереконливою для самого Леніна (адже припинення військових дій залежало в той момент не стільки від прямого адресата документа — Центральної Ради, а від двох інших сторін — РНК і Каледіна). А можливо, тут виявився і сталінський вплив, що на той час, як буде показано нижче, вважав необхідним продовжувати військові дії радянських військ. Їх передислокацію у межах України, не рахуючись з наслідками.

Таким чином, протягом всього грудня, неодноразово вдаючись до дипломатичних демаршів — аж до ультиматумів, В. Ленін одночасно шукав можливості для мирного розв’язання конфлікту з Українською Радою. Неупереджена оцінка підготовлених Головою РНК документів, здійснюваних ним кроків не дає підстав вважати ленінську позицію неприступно мілітарною.

Думається, що цей висновок не можуть поколивати і такі факти, які останнім часом розглядаються однозначно-тенденційно — про ініціативу В. Леніна щодо направлення на Україну проти Центральної Ради збройних сил Радянської Росії.

Сукупність документів дала змогу таким чином відновити хроніку тогочасних подій.

Після отримання незадовільної відповіді на ультиматум із Києва В. Ленін і керований ним робітничо-селянський уряд, вирішивши «вважати Раду у стані війни з ними», не стали на шлях форсування подій, а діяли зважено, помірковано і принципово. 5 грудня В. Ленін доручив командуючому Петроградським військовим округом В. Антонову-Овсієнку підібрати за угодою з головноверхом М. Криленком і наркомом у військових справах М. Подвойським кандидата на пост командуючого військами, що діятимуть проти контрреволюції на півдні країни, погодився з пропозицією Антонова-Овсієнка призначити його на цей пост³⁴⁰.

Численні документи незаперечно свідчать, що В. Леніна в даному випадку понад усе турбувало становище на каледінському фронті³⁴¹. Щодо Центральної Ради ніяких рішучих кроків не здійснювалося. Навпаки, Раднарком за ініціативою свого голови терміново, 6 і 7 грудня, розглянув на своєму засіданні пропозицію Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради про мирне врегулювання конфлікту між Центральною Радою і РНК³⁴².

Показово, що Ленін, обговоривши 8 грудня з Антоновим-Овсієнком плани боротьби з контрреволюцією на півдні країни власноручно написав йому посвідчення, згідно з яким Антонов-Овсієнко уповноважувався «для загального керівництва операціями проти каледінських військ і їх посібників»³⁴³.

Наступного дня Ленін запропонував представнику більшовиків України Бакинському, що саме перебував у Петрограді, негайно виїхати до Харкова, куди направлявся Антонов-Овсієнко, щоб сприяти налагодженню ділових, товариських стосунків між наркомом у справах боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії і місцевими партіями та господарськими працівниками³⁴⁴.

11 грудня у розмові по прямому проводу з Криленком Ленін дав вказівку вжити «всіх заходів, аж до найбільш революційних, для найенергічнішого руху військ і при тому у великій кількості» в район Харкова з метою відсічі каледінським заколотникам»³⁴⁵. Ленін і сам віддавав розпорядження щодо безперешкодного пересування військових частин саме для боротьби з заколотом Каледіна, особисто докладав зусиль для фінансування військ, що перебували на каледінському фронті³⁴⁶.

На цей час у В. Антонова-Овсієнка склався загальний план боротьби з контрреволюцією на півдні. Суть його полягала втому, щоб усі сили, які могли виступити проти Каледіна, враховуючи також і частини революційних солдатів з Південно-Західного і Румунського фронтів, а також формування з інших фронтів і червоногвардійські загони з Радянської Росії, направити на Харків, а звідти направити їх на Дон, Ростов³⁴⁷.

Не вдаючись у детальний розгляд здійснення цього плану, слід констатувати, що на практиці він у цілому дотримувався і навіть тоді, коли частина військ з Харкова вирушила в експедицію на Київський напрямок. Антонов-Овсієнко в цей час переніс свій штаб до Микитівки, потім рухався у напрямку Ростова і навіть Новочеркаська. Тобто напрям його переміщення, а також наймобільніших, найпідготовленіших його бойових одиниць, таких як загони Р. Сіверсата Г. Сабліна, був прямо протилежним від Києва. За зміною розташування штабу йшли й телеграми, інша пошта, в тому числі ленінська. І жодного разу Ленін не висловлювався на рахунок коригування дій Антонова-Овсієнка, навпаки схвалював їх³⁴⁸.

Тут знову слід згадати, що аж до кінця грудня, як було зазначено вище, Ленін вів пошук дипломатичних шляхів полагодження конфлікту. Коли ж можливості на цьому напрямі були вичерпані, а розвиток процесів в Україні з кожним днем дедалі доводив безпорадність Ради, нездатність останньої протистояти силам, що групувалися навколо більшовиків і підтримувалися загонами червоногвардійців, і солдатів-фронтовиків з Радянської Росії, В. Ленін зайняв більше споглядальну позицію. Як досвідчений політик, він добре зрозумів, що повалення влади Української Ради — лише справа часу.

Звісно, ленінську позицію не можна кваліфікувати просто як позицію стороннього спостерігача. Він не приховував своїх симпатій і антипатій, радо вітав успіхи радянських загонів³⁴⁹, намагався вплинути на оперативне і ефективне розв’язання питань про допомогу військам, що вели збройну боротьбу з силами Української Ради. Так, 15 січня 1918 р. він надіслав у Морський революційний комітет відношення: «Прошу вжити екстрених заходів, щоб дати негайно в розпорядження тов. Тер-Арутюнянця 2000 матросів для воєнних дій проти буржуазної Ради»³⁵⁰. Очевидно з цією ж метою того ж дня Голова РНК дав розпорядження Народному комісаріату фінансів «видати т. Тер-Арутюнянцю 1 000 000 (один мільйон карбованців) і внести сьогодні ж на розгляд Ради Народних Комісарів³⁵¹.

Турбували Леніна не лише військово-політичні процеси, що розвивалися в Україні, а й питання економічні, особливо продовольче. Порятунок Петрограда, Росії від голоду Голова РНК пов’язував передусім з українським хлібом. Практично кожна друга телеграма В. Леніна В. Антонову-Овсієнку і Г. Орджонікідзе, що був направлений на Україну як надзвичайний комісар уряду, торкалася цієї жагучої проблеми. Ленін вимагав, благав вживати заходів для відправки продовольства на Північ, погрожував саботажникам, гаряче дякував за кожну партію товарів, що надходили з України³⁵².

Водночас Голова РНК спрямовував діяльність Радянської мирної делегації на переговорах у Брест-Литовському, викривав діяльність на мирній конференції делегації Української Ради, радив не довіряти їй, засудив договір Центральної Ради з країнами австро-німецького блоку.

Українську Раду він незмінно кваліфікував інституцією буржуазною, її соціалістичних лідерів — зрадниками соціалізму, з погляду перспектив розвитку революції — діячами тимчасовими. Коли ще боротьба з Радою лише вступала у вирішальну військову фазу, Ленін 11 січня 1918 р. у доповіді на III Всеросійському з’їзді Рад впевнено й категорично констатував, що «ми пережили організацію влади українських керенських, що буржуазні елементи української Ради доживають останні дні. У перемозі Радянської влади Української народної республіки над українською буржуазною Радою немає ніякої можливості сумніватися»³⁵³.

У наступні ж дні Ленін неначе нетерпляче підганяв події, жадаючи якнайскорішого цілковитого розгрому Української Ради. Очевидно, лише так можна пояснити те, що вже 21 січня Голова РНК підготував повідомлення «По радіо всім. Мирній делегації в Брест-Литовську особливо», в якому стверджував, що «Київська Рада впала»³⁵⁴. Особливо наголошував на факт вигнання Ради з Києва Ленін у дні, коли делегація УНР підписувала договір з країнами Четвертого союзу³⁵⁵. Загони головнокомандуючого М. Муравйова в ті дні Голова РНК назвав «доблесними героями визволення Києва»³⁵⁶.

У наступні місяці Ленін у своїх виступах, у підготовлених і підписаних Документах про Центральну Раду не згадує. Чи ж то не вважав її більше скількинебудь серйозною політичною силою, вважаючи, що майбутнє «країни вирішується у двобої місцевих більшовиків і австро-німецьких окупантів, чи просто був до краю зайнятий боротьбою за Брестський мир, обґрунтуванням планів економічного переустрою Росії…

СТАЛІН

II Всеросійський з’їзд Рад 26 жовтня 1917 р. на пропозицію В. Леніна затвердив склад робітничого і селянського уряду (Ради Народних Комісарів). Останньою, тринадцятою значилася посада голови в справах національностей, на яку було призначено Й. Джугашвілі (Сталіна). Мабуть, у момент запровадження ця посада уявлялася хоч і дуже важливою, зважаючи на національну строкатість колишньої імперії, проте не найголовнішою.

Та досить швидко з’ясувалося, що Сталін став однією з ключових, найвпливовіших фігур у Раднаркомі. Думається, є серйозні підстави не погоджуватися з тими авторами (наприклад, Д. Волкогоновим), які вважають Сталіна в розглядуваний період третьорядним більшовицьким діячем. І справа тут не тільки в тому, що зрозуміла антипатія до Сталіна, сталінізму заважала об’єктивно оцінити дійсні якості наркома у справах національностей, хоч і це прикро. Та головне все ж полягає в іншому. В руках Сталіна опинилися нитки зв’язків з більшовицькими, місцевими Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів, що вели боротьбу за торжество нового ладу в усіх національних регіонах. Умовно можна вважати його тодішню посаду провідною у справі встановлення влади Рад на місцях.

Такий висновок цілком підтверджують численні факти з діяльності РНК і ЦК РСДРП(б), коли саме Сталіну доручалося вирішення питань щодо всіх національних регіонів, включаючи і національно-державні території майбутньої Російської Федерації. У повній мірі це стосується й України. За останні півтора місяці 1917 року питання про Україну в різних постановках, а головним чином стосовно Ради, виносилися на дев’ять засідань РНК — 16 і 19 листопада. 2, 5, 6, 7, 19, 20, 30 грудня. І лише одного разу у протокольних записах під час розгляду цих питань не значиться прізвище Сталіна (6 грудня). В усіх інших випадках він був доповідачем, готував підсумкові документи, йому ж доручалося втілювати у життя схвалювані рішення.

Як відомо, Й. Сталін значно рідше виступав публічно і в пресі. Але й тут питома вага праць, присвячених Україні, розвитку складних процесів у районі досить значна. Так, з 14 сталінських документів, що з’явилися з 12 грудня 1917 року до 24 лютого 1918 року (вони вміщені в четвертому томі творів Й. В. Сталіна) — рівно половина — 7 — торкались українських сюжетів, передусім Центральної Ради. Дуже промовисті тут уже заголовки виступів і статей: «Про Українську Раду», «Що таке Українська Рада?», «Про Київську буржуазну Раду», «Український вузол» тощо.

Звичайно, є й документи, які не ввійшли до зібрання творів Сталіна, хоч свого часу широко публікувалися в пресі, наприклад, його розмова з С. Бакинським і М. Поршем 17 листопада 1917 р., переговори по прямому проводу, телеграми, які становлять фонд документів Й. Сталіна, про що вже згадувалося вище.

16 листопада 1917 р. Сталін зробив на засіданні РНК повідомлення про передачу українцям деяких історичних цінностей. Було ухвалено доручити Сталіну і Луначарському опублікувати заяву, «що рішення передати ці цінності українському народу непохитне і буде і переведене в дію після обміну думок з Українською Радою»³⁵⁷. Забігаючи наперед, слід згадати, що наступне ускладнення стосунків між РНК і Радою блокувало розв’язання цього питання.

17 листопада відбулася розмова Сталіна по прямому проводу з Генеральним секретарем партії, членом ЦК УСДРП М. Поршем і членом обласного комітету РСДРП(б) С. Бакинським. Оскільки зміст розмови по-різному передали різні друковані органи (більшовицькі — докладно розмову з С. Бакинським, а їх суперники, природно, навпаки — з М. Поршем), думається, цілком виправдано доповнити інформацію з видань обох спрямувань, зупинившись на сумарних найповніших варіантах.

На запитання М. Порша про ставлення до національного питання взагалі, українського зокрема, до Центральної Ради Сталін відповів: «Погляди цієї влади в національній справі такі: визнання за націями права на повне самовизначення аж до відділення в утворення самостійної держави. Воля нації визначається шляхом референдуму або через національні конституанти. Якщо воля націй висловиться на користь федеративної республіки, то уряд проти цього нічого не може мати. Влада в краю, як і по других краях, повинна належати всій сумі робітничих, солдатських та селянських депутатів, включаючи сюди й організації Ради (українські). В цьому обсязі дається широке поле для порозуміння між Центральною Радою та Радою Народних Комісарів. Тому буде доцільним упорядити нараду представників Ради та представників народних комісарів. Щодо автономії, — вкажемо Україні, — то вона повинна бути повною, не пригнічена комісарами зверху. Не припустима ніяка опіка і ніякий догляд над народом українським».

Сталін також повідомив, що 17 листопада представники петроградської секції Ради після порозуміння з РНК одержали українські національні реліквії, відібрані в добу Катерини II, і мають відвезти їх на Україну (тут Сталін явно поспішив і видав намір за вже вчинене, чому так і не судилося збутися).

На прохання Порша не чинити перешкод відправці з Петрограда в Україну українізованих частин і сприяти постачанню державного банку України грошовими знаками комісар у справах національностей повідомив, що найближчим часом в Україну від’їздять з Петрограда кілька тисяч українських вояків, а про грошову проблему в Україні негайно повідомить РНК і гадав, що в цій справі буде вжито всіх заходів»³⁵⁸.

Однак «Нова Рада» не наводить відповідей Порша на зустрічні питання Сталіна. Тому їх доводиться цитувати, вдаючись уже до іншого джерела. 24 листопада «Правда» надрукувала текст розмови Сталіна, повідомивши тільки про участь у ній Бакинського. Хоч прізвище Порша не називалося, частина його заяв і відповідей наводяться як позиція Української Ради.

На запитання Сталіна, чи може РНК розраховувати на дружне ставлення Української Ради, Порш відповів, що Рада буде підтримувати центральний федеративний уряд, який створять усі обласні уряди Росії. У відповідь на сталінські запитання, «які ставлення Ваші і Центральної Ради до місцевих Рад на Україні? Чи є у Вас контакти з місцевими більшовицькими організаціями?» Порш висловив невдоволення тим, що більшовики наполягають на скликанні Всеукраїнського з’їзду Рад для обрання нового складу Центральної Ради, заявив про його «непотрібність», доводив, що Рада — це і є Рада («Совет») України, а агітація за з’їзд «нервує всі демократичні українські і навіть неукраїнські організації! заважає скликанню Всеукраїнських Установчих Зборів.

Коли черга дійшла до Бакинського, він, характеризуючи становище в Києві, сказав: «Влада в Києві в руках Центральної Ради, яка не вважає за можливе передачу влади на місцях Радам».

Сталін же, очевидно, знав про намір київських більшовиків якнайшвидше скликати з’їзд Рад спільно з Українською Радою і, одержавши коротку інформацію від Порша і Бакинського, миттєво визначився. «Ми думаємо, — вказав він від імені ЦК РСДРП(б) і Радянського уряду, — що абсолютно необхідний крайовий з’їзд (Рад) робітничих, солдатській і селянських депутатів України… Ми всі вважаємо, що ви — кияни, одесити, харківчани, катеринославці та інші — повинні негайно взятись за скликання такого з’їзду».

Виявляючи певну гнучкість щодо рішення київських більшовиків про скликання з’їзду спільно з Центральною Радою, Сталін і не спростовував його, і не наполягав на ньому. Більше того, він запропонував у разі відмови Ради від більшовицької пропозиції скликати з’їзд самостійно. На завершення Сталін ще раз наголосив: «Ще раз повторюю нашу спільну думку: негайно скликати крайовий з’їзд (Рад) робітничих, солдатських і селянських депутатів на Україні. Питання про Радянську владу в центрі і на місцях не допускають жодних поступок. Іншого способу утворення крайової влади і іншої її форми я собі не можу уявити»³⁵⁹.

Думається, ця розмова багато в чому була ключовою щодо визначення стосунків РНК і Українською Радою. Сталін виклав принципове визнання Радянською владою права націй на самовизначення і запропонував двосторонні переговори, підтримавши водночас ідею скликання Всеукраїнського з’їзду Рад.

Одержані власні враження, безумовно, грали значну роль у подальшому, хоч, природно, і коригувалися новими подіями. Уже 19 листопада на вимогу Сталіна на засіданні РНК було поставлено як термінове «Питання про Україну і Раду». Після доповідей Г. Пятакова і Й. Сталіна останньому було доручено «скликати 20.ХІ вранці особливу комісію, яка повинна всебічно з’ясувати становище справ, переговорити по прямому проводу, висунути кандидата на посаду уповноваженого від уряду для поїздки на Україну…»³⁶⁰.

2 грудня на пропозицію Менжинського на засіданні РНК було заслухано доповідь Сталіна з українського питання у зв’язку з інструкцією головнокомандуючому М. Криленку, яку мав дати Сталін по телефону. Протокольний запис недосконалий. Зокрема, не можна з абсолютною впевненістю говорити, передаються тези доповіді чи положення інструкції. Та що б то не було, запис викликав безперечний інтерес:

«1) Війська проти Каледіна просуваються через Україну, не рахуючись з наслідками;

2) Офіційно визнаючи Незалежну Українську Республіку Рад з конфіскацією землі у поміщиків.

Дати відповідну інструкцію Криленко по телеграфу»³⁶¹. Криленка турбувало, що Рада перешкоджала перекиданню військ через Україну на Дон для боротьби з Каледіним, і Сталін запропонував метод так би мовити подвійного тиску: війська перекидати, не рахуючись ні з чим, а Раді дати зрозуміти, що мова може бути лише про визнання не УНР, яку вона репрезентувала, а «Незалежної Української Республіки Рад». На додаток останнє посилювалося соціальним аспектом — визнаватися буде те державне утворення, яке зробить рішучий крок на шляху ліквідації поміщицького землеволодіння, тобто на шляху обраному і здійснюваному Радянською владою.

Проте РНК вирішив наступного дня ще раз обговорити питання про ставлення до Української Ради, результатом чого став написаний Леніним і Троцьким Маніфест, у редагуванні якого взяв участь Сталін³⁶².

Розглянувши відповідь Української Ради на ультиматум РНК 5 грудня 1917 р., було ухвалено визнати «відповідь Ради незадовільною, вважати Раду у стані війни з нами. Доручити комісії у складі товаришів Леніна, Троцького і Сталіна вжити відповідних активних заходів по зносинам зі Ставкою і випустити від імені Ради Народних Комісарів дві відозви — до Українського народу і до солдат. Вважати цю комісію повноважною діяти від імені Ради Народних Комісарів»³⁶³.

На виконання цієї резолюції Сталін уже 13 грудня опублікував в «Правде» «Відповідь товаришам українцям в тилу і на фронті». Вибравши найхарактерніші питання, нарком зробив спробу дати на них лаконічні пояснення. Він доводив, передусім, що «конфлікт виник не між народами Росії і України, а між Радою Народних Комісарів і Генеральним секретаріатом Ради», що «конфлікт виник не в питанні про централізм і самовизначення, а в трьох конкретних питаннях».

Перше. Накази по фронту Генерального секретаря військових справ Петлюри, згідно з якими солдати-українці закликалися в Україну, що загрожувало повною дезорганізацією фронту. Друге. Роззброєння червоногвардійських загонів, репресії проти Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Третє. Відмова Центральною Радою пропускати революційні війська для боротьби з каледінцями.

У статті Сталіна, на відміну від тогочасних обережних дипломатичних висловлювань Леніна, містяться слова про визнання Української Народної Республіки: «Кажуть, що конфлікт виник у питанні про Українську республіку, що Рада Народних Комісарів не визнає Української Республіки. Чи вірно це? Ні, невірно. Рада Народних Комісарів офіціально визнала Українську республіку в «ультиматумі» і «відповіді Петроградському українському штабові»³⁶⁴. І хоч далі Й. Сталін говорить, що РНК може визнати лише таку республіку, в якій господарем буде народ, правлячі кола якої не будуть вести контрреволюційної політики.

Торкаючись можливих перспектив розвитку подій, нарком у справах національностей писав: «Одно з двох:

або Рада порве з Каледіним, простягне руку Радам і відкриє дорогу революційним військам проти контрреволюційного кубла на Дону, — і тоді робітники й солдати України і Росії закріплять свій революційний союз новим спалахом братання;

або Рада не захоче порвати з Каледіним, дорогу революційним військам не відкриє, і тоді Генеральний секретаріат Ради доб’ється того, чого марно добивалися вороги народу, тобто пролиття крові братніх народів.

Від свідомості й революційності українських робітників і солдатів залежить закликати до порядку свій Генеральний секретаріат або переобрати його в інтересах мирного розв’язання небезпечного конфлікту.

Від стійкості й рішучості українських робітників і солдатів залежить змусити Генеральний Секретаріат ясно висловитися, за який союз він стоїть тепер: за союз із Каледіним і Родзянком проти революції чи за союз із Радою Народних Комісарів проти кадетсько-генеральської контрреволюції. Справа мирного розв’язання конфлікту в руках українського народу»³⁶⁵.

Практично всі означені положення склали лейтмотив промови Сталіна на засіданні ВЦВК 14 грудня 1917 року. Правда, нарком пішов у своїх висновках далі і не зупинився перед прямими погрозами: «Якщо Рада перешкоджатиме нашому просуванню проти Каледіна, заслоняючи його собою, то удари, спрямовані проти Каледіна, впадуть на Раду. Рада Народних Комісарів не спиниться перед рішучою боротьбою проти Ради…³⁶⁶.

Згадавши в промові про перехоплену РНС шифровану телеграму, з якої стало відомо про таємні зв’язки Української Ради з французькою військовою місією, домовленість відтягнення миру до весни, про приєднання до цього союзу Каледіна, Сталін наступного дня опублікував з цього приводу у «Правді» спеціальну статтю «Що таке Українська Рада?». Тут Сталін вдається не лише до політичної аргументації і логіки, але й до відвертих неприязних висловлювань на адресу політичних суперників. Лапідарні й настільки ж категоричні сталінські висновки скоріше нагадують політичний вирок:

«Рада, або, вірніше, її Генеральний секретаріат, є уряд зрадників соціалізму, які для обману мас називають себе соціалістами. Точнісінько як уряд Керенського і Савінкова, що теж називали себе соціалістами.

Рада, або, вірніше, її Генеральний секретаріат, є буржуазний уряд, який бореться з Радами в союзі з Каледіним. Раніше уряд Керенського в союзі з Корніловим роззброював Ради Росії. Тепер уряд Ради в союзі з Каледіним роззброює Ради України.

Рада, або, вірніше, її Генеральний секретаріат, є буржуазний уряд, який бореться в союзі з англо-французькими капіталістами проти миру. Раніш уряд Керенського відтягував справу миру, прирікаючи мільйони солдатів на роль гарматного м’яса. Тепер уряд Ради намагається зірвати справу миру, «відтягнувши перемир’я до весни». Уряд Керенського був скинутий за це спільними зусиллями робітників і солдатів Росії.

Ми не маємо сумніву, що уряд Ради так само буде скинутий зусиллями робітників і солдатів України.

Тільки нова Рада, Рада Рад робітників, солдатів і селян України може стати на сторожі народних інтересів України проти Каледіних і Корнілових, проти поміщиків і капіталістів»³⁶⁷.

Войовнича непримиренність Сталіна щодо Ради з розвитком подій дедалі наростала. Дуже красномовною щодо цього є телеграма, яку було надіслано 2 січня 1918 р. в Харків Головнокомандуючому у справах боротьби з контрреволюцією на півдні країни Антонову-Овсієнко (автограф Сталіна зберігається в сталінському фонді Російського державного архіву соціально-політичної історії).

У ній, зокрема, зазначається: «…Відповідь Раді ще не дано. Нас запевняють, що Рада буде зірвана лівими есерами. Наша відповідь буде, звичайно, негативною. Війна з Радою, безумовно, буде продовжена». Тут не може не звернути на себе увагу те, що Сталін чомусь замовчує факт прийняття резолюції про відповідь РНК Українській Раді від 30 грудня 1917 р., натомість як би передбачаючи її негативнну реакцію. Водночас не залишається жодних сумнівів і щодо продовження війни з Радою — тональність явно жорсткіша від ленінського документа. Взагалі, думається, У той момент, коли в Харкові приймалися важливі стратегічні рішення, такі слова з центру могли важити дуже багато. І, нарешті, досить серйозна інформація про підготовку лівими есерами перевороту в середині Ради, ефекту якого нарком, очевидно, не виключав.

Наприкінці грудня 1917 р. — на початку січня 1918 р. Й. Сталін справляв величезний вплив на орієнтування радянської делегації у Брест-Литовську щодо стосунків з Радою, на вироблення відповідних інструкцій, 30 грудня РНК заслухав доповідь Сталіна про запит Троцького, як вести себе щодо делегації Центральної Ради, яка домагалася у Брест-Литовську визнання своїх повноважень. Після обговорення питання Сталіну було доручено робити періодичні регулярні доповіді РНК про те, що відбувалося щодня³⁶⁸.

Того ж дня Сталін інформував мирну делегацію про запит її секретаря Л. Карахана, наскільки правильними є повідомлення телеграфних агентств про повний перехід влади в Україні до рук ВУЦВК (наступного дня мало вирішуватися питання про визнання повноважень делегації Української Ради на конференції).

«Повідомлення агентства не точне, — доповів нарком. — Рада ще не скинута, але близька до цього. Її влада обмежується межами Київської губернії. Вплив Всеукраїнського ЦВК зростає годинами. Катеринослав, весь Донецький басейн (в наших руках). Вони зовсім очищені від гайдамаків і каледінських загонів. З середини Раду зривають ліві есери, що діють в контакті з петроградськими колегами. У них уже дві третини в Головній раді. За даними, які є у нас, в найближчому майбутньому Винниченко буде замінений лівим есером. У руках ЦВК Харківська, Катеринославська, дві третини Полтавської, весь Донецький басейн, Чернігівська, майже вся Херсонська з Одесою і Миколаєвом та всі прибережні міста за винятком Ростова і Таганрога, які входять до складу Донецької області. В руках Ради лише Київська губернія і деякі шматочки губерній, що до неї прилягають, але день від дня відходять від Ради.

Справа ясна: Рада даного складу не може бути названою урядом України. В усякому разі зі значно більшим правом може і повинен бути залучений до мирної делегації представник ЦВК». У даному випадку особливо цінним є останній сюжет, останнє речення. Саме 30 грудня 1917 р. ЦВК Рад України вирішив направити на мирну конференцію до Брест-Литовська свою делегацію у складі Ю. Г. Медведєва, В. П. Затонського і В. М. Шахрая. І відразу ж Сталін включається у боротьбу за участь у переговорах саме цієї делегації, а не делегації Центральної Ради.

Близькими за змістом і характером були міркування Сталіна, висловлені Троцькому у розмові по прямому проводу 2 січня 1918 р. Зіставивши масштаби впливу ВУЦВК і Центральної Ради, що складались явно на користь першого центру і джерела влади, Сталін наголошував: «Все це дає право ЦВК мати свого представника делегації, ніж три Ради разом узяті. Що можете заперечити проти представництва ЦВК Всеукраїнського в мирній делегації? Вони цього вимагають. Якщо пошлють делегата, останній, звичайно, дав би нам відомості, які вас цікавлять. Раднарком відіслав Раді офіційну заяву, де відповідь Ради визнається абсолютно незадовільною. Відповідайте про можливість представництва українського ЦВК в мирній делегації».

Стосовно наведеного документа теж напрошується ряд висновків. Вважаючи участь делегації Ради в переговорах неправомірною, Сталін домагається (двічі ставить питання) участі представників ВУЦВК у переговорах — 1 січня 1918 р. вони прибули до Петрограда і зустрілися з Леніним. Проте нарком у національних справах вважає, що то має бути не повноважна делегація, а вони повинні ввійти на правах представників від Радянської України в спільну радянську делегацію.

Очевидно, у Троцького в той момент були й свої резони, та для реалізації власних намірів він неодноразово звертається за консультаціями, директивами до Леніна. Однак той повністю покладався в українських проблемах на авторитет Сталіна.

Незаперечний доказ тому — розмова Леніна з Троцьким по прямому проводу 3 січня 1918 р. Вона, точніше відповіді Леніна, настільки красномовні, що варто навести їх цілком:

1

«Біля апарата Ленін. Я зараз тільки одержав Ваш особистий лист. Сталіна нема, і йому не міг ще показати. Ваш план мені здається дискутабельним. Чи не можна тільки відкласти трохи його остаточне проведення, прийнявши останнє рішення після спеціального засідання ЦВК тут? Як тільки повернеться Сталін, покажу листа і йому.

Ленін

2

Мені б хотілось поговорити спочатку з Сталіним, перше ніж відповісти на Ваше питання. Сьогодні виїжджає до Вас делегація Харківського українського ЦВК, яка запевнила мене, що київська Рада на ладан дихає.

Ленін

3

Тільки що приїхав Сталін, обговоримо з ним і зараз же дамо вам спільну відповідь.

Ленін

4

Передайте Троцькому. Просьба призначити перерву і виїхати в Пітер. Ленін. Сталін»³⁶⁹.

Як видно, позиція Сталіна виявилася вирішальною. «Троцький на переговорах запропонував зробити перерву, на що швидко згодилися й інші учасники, оскільки у всіх нагромадилося чимало питань для з’ясування зі своїми урядами.

Особливо ж — усіх цікавила перспектива розвитку стосунків з Україною, проробка можливих варіантів документів на цей рахунок. Кожен з партнерів на переговорах розумів відповідальність моменту, прагнув використати швидкоплинний час на власну користь. Країни Четверного союзу хотіли досягти максимуму вигоди, натиснувши на українську і російську делегації поокремо. Зокрема, від України вони зажадали повного відокремлення від Росії.

Центральна Рада поспішала розв’язати назрілі проблеми, в тому числі й ті, які ініціювали західні делегації на переговорах, доки обстановка дозволяла ще зробити хоч щось у бажаному напрямі.

Сталін же вважав, що час невмолимо працює проти Центральної Ради. Такий висновок повністю витікає з усієї його тогочасної поведінки.

Коли на початку січня 1918 р. розпочалися військові дії проти Української ради, а просування відразу ж засвідчили безсилість у військовому відношенні Центральної Ради, Й. Сталін уже не допускав жодного компромісу з Києвом. У відповідь на поширення чуток про початок нових переговорів з Українською Радою нарком у справах національностей надрукував 13 січня у «Правде» дуже лаконічну, але ж настільки й категорично-непримиренну статтю «Про Київську буржуазну Раду», в якій заявив до загального відома:

«1) Ніяких переговорів з Київською радою Рада Народних Комісарів не веде і вести не збирається.

2) З Київською радою, яка остаточно зв’язала себе з Каледіним і веде зрадницькі переговори з австро-німецькими імперіалістами за спиною народів Росії, з такою Радою Рада Народних Комісарів вважає можливим вести лише нещадну боротьбу до повної перемоги Рад України.

3) Мир і заспокоєння на Україні можуть прийти лише в результаті повної ліквідації Київської буржуазної ради, в результаті заміни її новою, соціалістичною Радою Рад, ядро якої вже утворилося в Харкові»³⁷⁰.

Таку жорстку позицію Й. Сталін рішуче відстоював у ті дні. Так, після його доповіді з національного питання на III Всеросійському з’їзді Рад у ході дискусії висловлювалися критичні зауваження, докори на адресу РНК з приводу його надмірної суворості щодо Української Ради. Й. Сталін у відповідь у своєму заключному слові безапеляційним тоном заявив, що «йдеться про боротьбу з буржуазною контрреволюцією, прибраною в національно-демократичні форми».

Зауваживши, що дії Ради варто судити не по словах, а по ділах, нарком зосередив увагу на тому, що демократичні прапори лідерів Ради не є гарантією демократичної політики. Навівши вже відому аргументацію (пропоміщицька земельна позиція, репресивні дії проти Рад робітничих і солдатських депутатів, допомога Каледіну), Сталін насів на одного зі своїх найнезручніших опонентів — Ю. Мартова:

«Оратори справа, і особливо Мартов, мабуть, через те хвалять Раду і захищають її, що бачать в її політиці відбиток своєї власної. В Раді, що представляє коаліцію всіх класів, таку милу серцеві пп. угодовців, вони бачать прообраз Установчих зборів. Мабуть, Рада, слухаючи промови представників правого сектора, буде так само старанно хвалити їх. Недаром кажуть: рибак рибака бачить здалека. (Сміх, оплески)…

Виходячи з усього цього, доводиться продовжувати так звану громадянську війну, що є, по суті справи, боротьбою між течією, яка прагне утвердити на окраїнах владу коаліційну, угодовську, і другою течією, яка бореться за утвердження влади соціалістичної, за владу Рад трудових мас — робітничих, солдатських і селянських депутатів»³⁷¹.

У майбутньому Сталін дуже уважно стежив за перебігом подій в Україні, намагався щонайоперативніше передавати відомості про боротьбу радянських військ проти Української Ради в Брест-Литовськ, прагнучи тим самим вплинути на хід переговорів. Особливою активністю щодо цього була позначена остання п’ятиденка січня, коли в Бресті-Литовському вирішувалася доля сепаратного договору України з країнами Четверного союзу, а в Києві вирішувалася доля самої Ради.

Одержавши повідомлення про залишення Радою Києва, розуміючи, що рахунок іде на години й хвилини, Сталін 27 січня 1918 р. передав термінову інформацію в Брест-Литовськ Троцькому і Карахану. Оповістивши про «остаточне перенесення ЦВК до Києва», нарком заявив: «Якщо німці затівають нову емську депешу, заключаючи договір з мерцями, то нехай знають, що вони перетворяться на посміховисько всього світу… Своїми хитросплетіннями з дротами німці можуть приховати істину, скажімо, на один день, заключаючи фіктивний договір з мерцями, та невже не зрозуміло, що шила в мішку не втаємничити».

Наступного дня, ще не знаючи, що договір між делегацією України і представниками австро-німецького блоку підписано, Сталін телеграфує АнтоновуОвсіенку в Микитівку (туди перемістився штаб Головнокомандуючого у справах боротьби з контрреволюцією на півдні країни) і дуже нарікає на народних секретарів, радянських працівників у Харкові й Києві за зволікання з оповіщенням усього світу про те, що Центральної Ради вже не існує.

Сталін ніяк не хотів миритися навіть з очевидними реаліями, з тим, що Центральна Рада підписала мирний договір з країнами Четверного союзу, згодилася на окупацію України австро-німецькими військами.

Так, після спалаху військових дій 18 лютого 1918 р., що виник внаслідок непорозумінь у Бресті, наступу німців по всьому фронту і пред’явлення ультиматуму Радянській Росії, Сталін 24 лютого передав народним секретарям УСРР В. Затонському і В. Ауссему (у зібранні творів Сталіна Документу дали заголовок без згадки про двох репресованих пізніше народних секретарів — «Записка по прямому проводу Народному Секретаріатові Української Радянської Республіки») про нові умови миру, що їх нав’язувала Німеччина, користуючись перевагою у силі. Нарком спеціально зупиняється на пунктах, що торкалися України, називаючи умови «неймовірно звірячими».

Характерною для Сталіна є подальша оцінка: «Нам здається, що пункт про Україну означав не відновлення влади Винниченка, яка сама по собі не становить для німців цінності, а дуже реальний натиск на нас, розрахований на те, щоб ми з вами погодилися прийняти договір старої Ради з Австро-Угорщиною, бо німцям потрібний не Винниченко, а обмін фабрикатів на хліб і на руду»³⁷².

Поінформувавши про рішення ВЦВК Рад підписати мир на грабіжницьких умовах і одночасно «готуватися для організації священної війни проти німецького імперіалізму», Сталін не стільки запитує, скільки інструктує народних секретарів: «Ми всі вважаємо, що ваш Народний секретаріат повинен послати свою делегацію в Брест і там заявити про те, що, коли авантюра Винниченка не буде підтримана австро-німцями, Народний секретаріат не заперечуватиме проти основ договору старої Київської ради. Такий крок з вашого боку, по-перше, підкреслив би ідейне і політичне братерство Рад півдня і півночі; по-друге, зберіг би Радянську владу на Україні, що становить величезний плюс для всієї міжнародної революції. Ми б дуже хотіли, щоб ви зрозуміли нас і погодилися з нами в цих кардинальних питаннях нещасного миру.

Я чекаю негайної відповіді на два питання: чи пришлете ви делегатів сьогодні ж у Петроград, чи ще простіше, прямо в Брест для спільних переговорів з німцями, — це перше. Друге: чи поділяєте ви наш погляд про прийнятність винниченківського договору без Винниченка та його зграї? Чекаю відповіді на ці питання для того, щоб приготувати мандат і організувати вашу поїздку в Брест»³⁷³.

Більшовики, радянські працівники України спробували здійснити кроки у точній відповідності зі сталінськими настановами, проте ніякого позитивного ефекту вони не досягли. Німеччина і Австро-Угорщина продовжували у згоді з Центральною Радою окупацію України, у зв’язку з чим Сталін настійно рекомендував викривати анексіоністські дії західних союзників Ради і антинародну політику її самої, радив організовувати відсіч військовому походу вглиб України, зокрема, організацією партизанських загонів, руйнуванням доріг, мостів, вивезенням на Схід боєприпасів, продовольства. У разі згоди частин, що підкорялися В.О.Антонову-Овсієнку, залишитися на території України Сталін пропонував переформувати їх у спеціально-українські, а Антонову-Овсієнку слідом за Леніним радив «скинути шелуху Антонівську і стати самим собою, тобто Овсієнком». Те ж саме він радив Сіверсу і Сабліну, хоч важко зрозуміти, як конкретно можна було реалізувати цю пораду.

Протягом березня — квітня 1918 р., доки тривали військові дії між силами Радянської України і силами Австро-Угорщини, Німеччини та Центральної Ради, Сталін неодноразово висловлювався найрізкішим чином на адресу Української Ради, її керівництва, не особливо обтяжуючи себе пошуком дипломатичних делікатних термінів.

ТРОЦЬКИЙ

Його перу належить близько сотні томів творів. А в них — величезний обсяг інформації. Є згадки про такі факти, які важко перевірити — вони нічим, крім авторських свідчень, не підтверджуються. Так, в автобіографічній книзі Лев Троцький згадує, що наступного дня після жовтневого перевороту на засіданні ЦК РСДРП(б) В. Ленін запропонував призначити Лева Давидовича головою Ради Народних Комісарів. «Я зіскочив з місця з протестом, — продовжує Троцький, — до такої міри ця пропозиція здалась мені несподіваною і недоречною. Чому ж? — наполягав Ленін. — Ви стояли на чолі Петроградської Ради, яка взяла владу. Я запропонував відхилити пропозицію без дебатів. Так і зробили»³⁷⁴.

В іншому місці Лейба Давидович Бронштейн (справжні ім’я і прізвище Троцького) стверджує, що Ленін вимагав, щоб саме Троцький став на чолі внутрішніх справ: боротьба з контрреволюцією зараз є головним завданням. Я заперечував і в числі інших доводів висунув національний момент: чи варто давати в руки ворогів таку додаткову зброю, як моє єврейство? Ленін був майже обурений «У нас велика міжнародна революція. Яке значення можуть мати такі дрібниці?» На цю тему виникла у нас напівжартівлива суперечка. «Революція — то велика, — відповідав я, — але й дурнів залишилось немало». «Та хіба ж ми по дурнях рівняємось?». «Рівнятись не рівняємось, а маленьку знижку на дурість інший раз доводиться робити: до чого нам на перших же порах зайве ускладнення?…»

…Я завоював на свій бік Свердлова і ще когось із членів ЦК. Ленін залишився в меншості. Він знизував плечима, зітхав, похитував докірливо головою і втішував себе лише тим, що боротися з контрреволюцією будемо все рівно, не рахуючись із відомствами. Але відходу моєму в пресу рішуче спротивився і Свердлов: туди, мовляв, посадимо Бухаріна. «Лева Давидовича треба протиставити Європі, нехай бере іноземні справи». «Які у нас тепер будуть іноземні справи?» — заперечував Ленін. Але, згнітивши серце, він згодився. Згнітивши серце, згодився і я. Так, з ініціативи Свердлова, я опинився на чверть року на чолі радянської дипломатії.

Комісаріат іноземних справ означав для мене, по суті, звільнення від відомчої роботи. Товаришам, які пропонували мені своє сприяння, я майже незмінно рекомендував пошукати більш благородного поприща для своїх сил. Один із них згодом досить соковито передав у своїх спогадах бесіду зі мною після того, як сформувався радянський уряд. «Яка така у нас буде дипломатична робота? — сказав я йому, за його словами, — ось видам кілька революційних прокламацій до народів і закрию лавочку»³⁷⁵.

Очевидно, не варто тут розбиратися в тому, де Троцький допускає неточності, де свідомо лукавить, де прагне заднім числом піднести вагу власної особистості чи виправдати себе перед історією. Якби там не було, Лев Давидович, всупереч численним сьогоднішнім оцінкам його видатної і в пожовтневі місяці (другої людини в радянському керівництві), трошки похизувавшись, врешті-решт значно критичніше, об’єктивніше визначає можливості свого реального впливу на перебіг тогочасних революційних подій. Якими не були його потенційні можливості, справді видатні здібності й таланти, через ряд об’єктивних і суб’єктивних факторів все ж опинився дещо осторонь авангардної позиції, зіграв у перші місяці розвитку революції не зовсім адекватну його активній натурі, іноді двояку роль.

Такий висновок значною мірою підтверджується і тим місцем, яке посів Троцький у російсько-українському конфлікті кінця 1917 — початку 1918 р. Спочатку нарком іноземних справ, здавалося, мав відіграти ключову роль у російсько-українських стосунках. Із притаманним йому романтизмом, широким розмахом, польотом думки, схильністю до прожектерства, щирим захопленням, ілюзіями уявляв він собі розв’язання щонайскладнішого вузла суперечностей. У розмові з Верховним головнокомандуючим М. Криленко по прямому проводу 24 листопада 1917 р. він говорив: «Пропонуємо прийняти представника українського штабу при вашій ставці. Рівним чином пропонуємо включити представника Генерального Секретаріату до складу загальноросійської мирної делегації. Щодо створення єдиного Українського фронту з нинішнього ПівденноЗахідного і Румунського, то питання це залишається відкритим. Цілком схвалюю вашу політику не ставити жодних перешкод пересуванню українських частин з півночі на південь, оскільки це допускається загальним становищем фронту і станом транспорту. Українські трудящі маси повинні на ділі зрозуміти, що загальноросійська Радянська влада не буде ставити жодних труднощів до самовизначення України, в які б форми це самовизначення остаточно не вилилось, і що визнання Української Народної Республіки з боку російської влади саме повне. Але ми вважаємо в той же час необхідним відкрито показати не лише перед російськими, але і перед українськими трудящими масами суперечності соціалістичної політики Радянської влади і буржуазної політики Центральної Ради, яка фактично стає, можливо, проти волі, в деякій своїй частині урядом заможних класів на Україні. Не маючи наміру ні найменшою мірою нав’язувати свою волю українському народу, Рада Народних Комісарів в той же час готова всіма залежними від неї засобами підтримати Ради українських робітників, солдат і бідніших селян в їх боротьбі проти буржуазної політики керівників нинішньої Центральної Ради»³⁷⁶).

Тут варто звернути увагу відразу на кілька моментів, які в подальшому в тій чи іншій формі ще проявлять себе в реальній політиці.

Революційний романтизм Л. Троцького виявився в його вірі в перевагу, силу позитивного прикладу політики Радянської влади, переоцінці його впливу на настрої трудящих України.

Любов до гучної фрази вилилась у беззастережне твердження — обіцянку не ставити будь-яких перешкод самовизначенню України, яких би форм воно не набрало. Ще до будь-якого офіційного урядового рішення нарком іноземних справ заявив про повне визнання Радянською владою Української Народної Республіки.

Водночас Троцький звертав увагу на протиборство в Україні двох сил — табору Центральної Ради, яка в даний час відстоювала буржуазну політику, і табору Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, який РНК зобов’язувався всіляко підтримувати.

Подібно, Л. Троцький не мав жодних сумнівів щодо найближчої перемоги влади Рад в Україні і думав, що певним внеском у цей процес будуть і такі кроки РНК, як вільний пропуск в Україну українізованих частин і включення до загальноросійської делегації представника Генерального секретаріату.

Події наступних двох місяців змусили Л. Троцького не раз повертатися до цих же питань, хоч звучали вони нерідко по-іншому і по-різному комбінувалися, загострюючи, висуваючи на перший план то одні з них, то інші.

Вже 3 грудня 1917 р. саме Л. Троцькому судилося до крайності загострити стосунки між урядами Росії і України, сформулювавши в Маніфесті РНК ультимативні вимоги до Центральної Ради.

Їх було чотири:

«1. Чи зобов’язується Рада відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту?

1. Чи зобов’язується Рада не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що направляються на Дон, на Урал чи в інші місця?

2. Чи зобов’язується Рада сприяти революційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням?

3. Чи зобов’язується Рада припинити всі свої спроби роззброєння радянських полків та робітничої Червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого вона була віднята»³⁷⁷.

Перу Троцького належить і заключний абзац документа, що викликав особливе обурення лідерів Української Ради і завжди викликав, звертав на себе увагу віртуозною (в чомусь зухвалою) дипломатичною еквілібристикою: «В разі неодержання задовільної відповіді на це запитання протягом 48 годин, Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні»³⁷⁸.

6 листопада на засіданні РНК Троцький зробив повідомлення про одержану на ім’я Ради Народних Комісарів пропозицію від Українського революційного штабу Петроградської Крайової військової Ради про мирне налагодження конфлікту між Центральною Радою і Радою Народних Корсарів, зроблену за уповноваженням уряду УНР.

Очевидно, нарком підготував відповідь завчасно і вона тут же була затверджена в такому вигляді: «Українському революційному штабу Петроградської крайової військової ради. У відповідь на Вашу пропозицію про мирне налагодження конфлікту між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів, зроблену за уповноваженням

Уряду Української Народної Республіки, Рада Народних Комісарів постановляє:

I. Мирні способи полагодження конфлікту, зрозуміло, бажані, і Радянська влада все робила для досягнення саме мирного розв’язання питання.

II. Що стосується висунутих Радою умов, то ті з них, які мають принциповий характер (право на самовизначення, визнання Української Республіки, невтручання у її самовизначення), не складали і не складають предмета суперечки чи конфлікту, оскільки Рада Народних Комісарів визнає і проводить ці принципи у всій їх повноті.

III. Дійсним предметом конфлікту, який зовсім замовчується в умовах Ради, що Вами передаються, є підтримка Радою буржуазної кадетсько-каледінської контрреволюції, спрямованої проти влади Рад Селянських, Робітничих і Солдатських Депутатів.

IV. Угода з Радою можлива лише за умови категоричної заяви Ради про її готовність негайно відмовитися від якої б то не було підтримки каледінського заколоту і контрреволюційної змови кадетської буржуазії»³⁷⁹.

Як видно з документа, позиція Л. Троцького щодо України вже дещо змінилась і була як би чимось середнім між позицією Леніна і Сталіна. Якщо перший всіляко обходив визнання УНР, а другий вважав таким «Маніфест», то Троцький в даному разі відбувся дещо абстрактним посиланням на те, що визнання УНР, невтручання у процес самовизначення України не можуть бути предметом конфлікту.

Водночас нарком в іноземних справах усю суть конфлікту зводив чи, можливо, концентрував у питанні про підтримку Українською Радою кадетськокаледінського заколоту.

У подальшому ставлення Троцького до Центральної Ради виявлялось у стосунках з делегацією останньої на переговорах у Бресті-Литовському. Послідовновитриманою позицію голови російської делегації оцінити ніяк не можна. 28 грудня на засіданні мирної конференції голова української делегації В. Голубович зробив заяву і зачитав декларацію Центральної Ради про намір взяти участь у переговорах від імені Української Народної Республіки як самостійної держави. Головуючий на засіданні фон Кюльман поставив питання про те, як до цього ставиться російська делегація, що з початку переговорів одна виражала інтереси всієї Росії.

У відповідь Л. Д. Троцький заявив: «Зважаючи на ноту Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, російська делегація заявляє з свого боку, що вона в цілковитій згоді з принциповим признанням права кожної нації на самовизначення аж до цілковитого відокремлення, не бачить жодної перешкоди до участі української делегації»³⁸⁰.

Після довгої дискусії, основним змістом якої стало з’ясування питання про статус української делегації — самостійна чи складова російської (видно західні партнери не чекали теж такої швидкої однозначної розв’язки — не в дипломатичних традиціях).

Троцький знову заявив, що він вважає справу полагодженою, оскільки українська делегація виступала як самостійна, що визнала російська делегація, та інших пропозицій і не надходило³⁸¹.

В. Голубович подякував Троцькому за зроблену заяву і «спосіб», яким прийнято російською делегацією самостійну українську делегацію»³⁸². Розчуленість представника Української Ради цілком зрозуміла, адже делегації Четверного союзу оголосили своє рішення спочатку обговорити питання про можливість участі української делегації на своєму окремому засіданні, а лише потім, через кілька днів, повернутися до проблеми, що виникла.

Що ж до Троцького, то, подібно, далася взнаки імпульсивність його натури. Без будь-яких консультацій він миттєво прийняв вельми відповідальне рішення і зробив його надбанням гласності. І лише після цього, поки західні партнери вивчали непросту ситуацію, а делегати від УНР виявили неабияку активність, прагнучи знайти можливість для сепаратних угод з країнами Четверного союзу, Троцький, інші члени Російської делегації схаменулися, почали терміново слати запити до Петрограда, як надалі себе вести щодо української делегації.

У Російському центрі зберігання і використання документів новітньої історії зберігається немало звернень з цього приводу до уряду, його голови, народних комісарів від А. Йоффе, Л. Карахана та ін. Перший такий запит, за відомостями, що збереглися, надійшов до РНК уже 30 грудня 1917 р. У ніч з 1 на 2 січня 1918 р. Л. Троцький передав по прямому зв’язку Леніну: «…З тутешньою українською делегацією стосунки склались дуже несприятливо з вини делегації. Коли ми приїхали сюди, вся німецька преса писала, що переговори з українською делегацією йдуть, хоч не офіційно, але цілком сприятливо. Я запросив делегацію, що це за переговори. Мені було дано відповідь, що переговори мають інформаційний характер, але що між іншим ведеться стенограма. Я заявив, що у нас з німцями і австрійцями не може бути таких переговорів, про які ми не повідомляли українську делегацію — і запитав, чи може остання зробити подібну ж заяву. Мені було заявлено, що наведуть справки в Києві і після цього, ймовірно, ознайомлять нас зі стенограмами.

Минуло однак близько тижня, таємничі переговори йшли весь час, їх нам до цього часу не показали (так в тексті. — В. С.). Отже, існують переговори, які зв’язують українську делегацію з німцями і австрійцями, але залишаються таємницею для нас. Я попередив делегацію, що надамо цьому факту найширшого розголосу»³⁸³.

В переговорах з Леніним 3 січня Троцький скаржився, що «делегація Ради веде явно зрадницьку політику»³⁸⁴.

Останні заяви Троцького викликають принаймні подив. Щодо розбіжностей, а то й протилежності позицій Ради і РНК голова зовнішньополітичного відомства Росії добре знав, як свідчать попередні документи, ще з листопада 1917 р. Було б наївним чекати чогось іншого в кінці грудня 1917 р. — на початку січня 1918 р.

Наївним простачком Троцького навряд чи варто вважати. Тим більше, що йому на той момент було добре відомо і про рішення 1-го Всеукраїнського з’їзду Рад, і про направлення до Бреста делегації ВУЦВК.

Створюється враження, що дипломатичні ігри аж надто захопили в той момент голову російської мирної делегації. Либонь, він намагався заплутати одночасно всіх — і суперників, і ймовірних союзників, і навіть власний уряд. Очевидно, надмірна амбіційність заважала йому реально оцінювати власні можливості і усвідомити, що таке завдання навіть йому не під силу.

Розмірковувати саме так дозволяють усім добре відомі вже епізоди з його поведінки в Бресті. В її контекст цілком вписується і логіка ставлення до делегації Української Ради, до делегації ВУЦВК, до інструкцій від власного уряду.

Щодо останнього можна припустити на основі численних фактів, що Лев Давидович покладався не стільки на чиїсь настанови (навіть урядові), скільки на власну інтуїцію, ерудицію і спритність. Якщо фактичний бік справи йому в Бресті був відомий дещо менше ніж у Петрограді (інформація йшла кружним шляхом), розстановка сил в Україні, тенденції розвитку процесів розумілися ним досить ґрунтовно. Тому ще до одержання будь-яких інструкцій, вважаючи, що попередній крок (беззастережне визнання повноважень делегації Української Ради), як на дипломата, виявився явно необачним (або міг бути швидше за все у такий спосіб витлумачений), Лев Давидович дещо поважніше повів себе на наступному засіданні. Після того як керівник австро-угорської делегації граф Чернін повідомив на засіданні 31 грудня 1917 р. про спільне рішення союзних держав визнати українську делегацію «уповноваженим представництвом Української Народної Республіки», Троцький взяв слово. «У зв’язку з питанням, — сказав він, — порушеним тепер заявою делегацій чотирьох союзних держав, я вважаю необхідним для інформації і для того, щоб запобігти можливим непорозумінням, скласти таку заяву: ті конфлікти, які повстали між Російським Урядом і Генеральним Секретаріатом і фактичні основи яких відомі більш-менш усім присутнім, не мали й не мають жодного зв’язку зі справою самовизначення українського народу. Вони постали через противагу між політикою «Совітів Народних Комісарів» і Генерального Секретаріату, противагу, яка проявилася як на території України, так і поза її межами. Що стосується самовизначення України, яке фактично відбувається у формі Народної Республіки, то ця справа не може бути причиною конфлікту між обома братніми республіками. З огляду на те, що на Україні нема жодних окупаційних військ, що політичне життя збувається там вільно, що там немає ані середньовічних станових (сословних) органів, які хотіли б представляти країну, ані призначеного зверху ганебного міністерства, яке працює в межах, призначених йому згори, далі з огляду на те, що на Україні є всюди вільно вибрані Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів та що під час виборів усіх органів самоуправління дотримано засад загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним поданням голосів, немає і не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах і в державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення.

З огляду на попереднє і згідно з заявою, складеною 10 січня (тут новий стиль, за старим стилем 28 грудня 1917 р. — В. С.), російська делегація не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в мирових переговорах»³⁸⁵.

Тут уже Троцький обирає більш складну формулу визнання української делегації. З одного боку — начебто зберігається первісна формула — «російська делегація не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в мирних переговорах». З іншого — досить довга мотивація конфлікту між Раднаркомом і Генеральним Секретаріатом, — а в дипломатичних стосунках, як відомо, просто так нічого не говориться.

І на довершення всього (знову ж таки зовсім не випадково) — спеціальний сюжет, основна суть якого зводиться до того, що процес самовизначення України тісно пов’язаний з повсюдним утворенням демократичним шляхом органів самоуправління у формі Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Що ж до останнього, а також до того, що політичне життя в Українській Народній Республіці розвивається за вільних умов, без будь-якого зовнішнього військового (окупаційного) тиску, то цим явно натякалося західним партнерам на окуповані німцями частини колишньої Росії (Польщу, Литву, Курляндію). Їх визнавали за самовизначенні держави.

Однак всі розуміли, що рівними з іншими державами правами (скажімо, такими, якими користувалися учасники мирної конференції в Бресті) їх ніхто не поспішав наділяти. У результаті нелегко було передбачити, як врешті-решт міг скористатися зі сформульованої двозначності (навіть багатозначності) Троцький надалі. Чи то за прикладом, за аналогією союзних держав прагнути до звуження повноважень делегації УНР, чи набувати політичного авторитету, посилаючись на демократизм відносин з Україною, чи ж то змінити своє ставлення до делегації у залежності від того, якщо самовизначення України набере іншого втілення, скажімо не у формі УНР, а у радянській формі.

Таким чином, це вже був у повному розумінні слова дипломатичний виступ, який враховував можливість варіантного розвитку подій. Очевидно, це вловив і керівник української делегації В. Голубович, який у своєму слові обійшов мовчанкою заяву російського наркома, обмежившись тим, що українська делегація приймає до відома декларацію чотирьох держав і на її основі буде брати участь у переговорах.

Одночасно, залишаючись вірними собі, Троцький розпочав інтригу і стосовно делегації Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, яку 30 грудня 1917 р. було вирішено направити до Бреста. До її складу було включено голову ВУЦВК Н. Медведєва, народних секретарів В. Затонського і В. Шахрая. Їм доручалося «категорично заявити, що будь-які спроби Української Центральної Ради виступити від імені українського народу є самозваними виступами буржуазних груп українського населення проти волі і інтересів трудящих класів України і що ніякі зобов’язання, взяті Центральною Радою, не будуть визнані ні Українською Радянською владою, ні народом українським». Представникам Радянської України доручалось увійти до складу загальноросійської делегації і виступати з останньою у повній згоді.

Вже 1 січня 1918 р. проїздом до Брест-Литовська делегація Радянського уряду України зустрілася в Петрограді з В. І. Леніним. Природно, РНК негайно вирішив домагатися участі делегації Радянської України в переговорах, про що тут же повідомили радянську делегацію в Бресті. Троцький же вдався до тактики зволікань. Так, 2 січня 1918 р., відповідаючи по прямому проводу Сталіну, нарком у закордонних справах заявив: «…Було б корисно, коли б Харківський ЦВК надіслав нам по прямому зв’язку заяву, в якій характеризував би дійсні розміри впливу і влади Ради. Заява могла б, можливо, стати корисною тут у певний момент. До цього часу українська делегація жодного разу не підтримала нас у боротьбі з німцями і австрійцями, незважаючи на те, що ми допустили її самостійну участь у переговорах».

Не треба бути великим фахівцем у галузі дипломатії, щоб збагнути, що колеги по Раднаркому говорили різними мовами. Чого тільки варта сентенція про те, що заява ВУЦВК «могла й може стати корисною тут у певний момент». Невизначеніше, туманніше навряд чи можна висловлюватися. Не забув Троцький нагадати й про те, що делегацію УНР уже визнано за самостійну.

Очевидно, занепокоєність Леніна і Сталіна з приводу позиції Троцького відіграла свою роль, коли було вирішено запропонувати керівнику російської делегації домагатися перерви у переговорах, а Лева Давидовича відкликати для консультацій до Петрограда.

Заява Троцького про бажання влаштувати паузу у роботі конференції була підтримана представниками інших делегацій — у всіх нагромадилося немало питань для погодження із власними урядами.

Під час перебування Троцького у Петрограді було вирішено спробувати домогтися усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитись із західними партнерами про участь у конференції делегації Радянської України. Звичайно, всі розуміли, що без ускладнень здійснити цей план буде неможливо через очевидну його невигідність для країн Четверного союзу. Проте розрахунок базувався на тому, що вони будуть поставлені перед реаліями — повсюдним поширенням влади Рад і звуженням до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політичної арени взагалі.

«Пробну кулю» було вирішено запустити ще до повернення до Бреста делегацій і відновлення офіційних засідань. 9–10 січня член російської делегації, заступник Троцького — Йоффе надіслав делегаціям чотирьох держав повідомлення про рішення робітничо-селянського уряду України взяти участь у переговорах про включення представників ВУЦВК до російської делегації «як доповнюючу складову частину». До повідомлення як офіційний документ додавалася заява Народного секретаріату України про те, що Центральна Рада не може виражати народних інтересів, виступати від імені трудящих і що таким є лише робітничо-селянський уряд.

17 січня, після відновлення роботи конференції, Л. Троцький взяв слово і повідомив, щодо складу російської делегації тепер включено нових членів — Ю. Медведєва і В. Шахрая. Радянський нарком відзначив, що ця обставина матиме велике значення для дальшого ходу переговорів і пояснив її зміною політичної ситуації на Україні — поширенням влади Рад і звуженням сфери впливу Центральної Ради. Аргументація навіть дослівно збігалася при цьому зі сталінською, хоч, як відомо, Троцький володів власним літературно-публіцистичним талантом, незрівнянно вищим за сталінський.

Л. Троцький також повідомив, що в день від’їзду делегації з Петрограда до Бреста з Києва надійшло повідомлення про відставку Генерального Секретаріату. Якими будуть наслідки громадянської війни і як це позначиться на позиції делегації Центральної Ради, достеменно передбачити неможливо, та з попереднього з’ясування становища видно, що мирна угода з Генеральним Секретаріатом не може вважатися за мир з Українською Республікою. Зміну ставлення до делегації Центральної Ради глава російського зовнішньополітичного відомства пояснив суттєвою зміною обстановки в самій Україні. Він також додав, що широке представництво Рад України на 3-му Всеросійському з’їзді Рад, який одностайно розв’язує питання про федеративні основи російської республіки, дозволяло кваліфікувати включення представників Народного Секретаріату до складу російської делегації цілком відповідним реальному стану справ і відносин у РРФСР. Під кінець виступу Л. Троцький знову вдався до дипломатичного маневрування. З одного боку він, начебто відповідно до попередніх заяв, говорив про відсутність заперечень щодо участі представників Центральної Ради в переговорах. Та з іншого — висунув застереження, мовляв можуть бути визнаними лише ті умови миру, що їх підпише українська делегація, «які будуть формально стверджені правительством федеративної республіки Росії»³⁸⁶.

Ясна річ, таке застереження, по суті, позбавляло самостійності делегацію Центральної Ради. На зауваження Кюльмана, що Троцьким раніше не говорилося про представництво будь-якої іншої інституції від України на переговорах, останній відповів, що не було просто відомо про ухвалу ВУЦВК. Питання ж про правомочність ведення переговорів від імені України двох різних представництв, на його думку, мав вирішити результат боротьби між силами Радянської влади і прихильниками Української Ради.

На пропозицію М. Левітського продовження обговорення порушених Л. Троцьким питань було відкладено до прибуття в Брест делегації Центральної Ради.

18 січня 1918 р. на засіданні спільної австро-угорсько-німецько-російської комісії щодо налагодження політичних і територіальних питань Л. Троцький пішов далі і вже відповідав відмовою на участь делегатів від Центральної Ради в переговорах. Він повідомив, що на основі різних даних, одержаних в останній момент, «справа участі делегації київської Ради в мирових переговорах є більше справою минувшини, ніж теперішності та будуччини».

Наступного ж дня після приїзду делегації з Києва розгорілися гострі дебати щодо її подальшої участі в переговорах. Делегація здобула певні юридичні підкріплення своїх позицій в IV Універсалі Центральної Ради, що оголошував Україну самостійною, незалежною державою. Її позиції намагався дещо мляво, невпевнено оспорювати голова ВУЦВК Ю.Медведєв. Йому на допомогу прийшов Троцький. Він заявив спочатку, що визнання самостійності чи незалежності будь-якої держави не варто змішувати з визнанням її уряду. Глава російської делегації спробував довести безпідставність юридичних засад УНР відмовою участі в будівництві Російської Федерації.

Нагадав він і про те, що вже заявляв про неврегульованість кордонів між Україною і Росією, без чого неможливе підписання мирної угоди. Л. Троцький наголосив, що європейські держави не можуть взяти на себе роль суддів у відносинах України з Росією. Далі нарком знову підкреслив, що не має заперечення проти участі делегації Української Ради в переговорах, але застеріг, що після входження делегатів ВУЦВК до російської делегації він з подвоєною енергією буде домагатися, щоб визнаними були лише ті договори підписані представництвом Центральної Ради, на які згодиться і російська делегація³⁸⁷.

Якщо два дні тому Троцький висував вимогу затвердження умов договорів Центральної Ради з країнами Четверного союзу урядом РРФСР, що тепер він перебирав це право уже російській делегації в Бресті, тобто самому собі.

Позиція Троцького, всієї радянської делегації викликала рішучий протест з боку представників Української Ради. Було виголошено кілька досить затяжних і пристрасних промов, у ході яких спростовувалися доводи російського наркома і стверджувалися права делегації Центральної Ради. Цікаво, що через багато років, очевидно, з огляду на цілковиту безрезультатність своїх попередніх загравань з делегацією Ради Л. Троцький в іншому ключі описує зміст і характер цього засідання. Він називав делегацію УНР «демократичними простаками», «що не відчували землі під собою», коли їх сприймали всерйоз гранди європейської дипломатії, хоч останні водили їх за ніс із поблажливою гидливістю. Троцький пише, що «Чернін підбурив українців, як він сам розповідав у своєму щоденнику, виступити проти радянської делегації з відкрито ворожою заявою. Українці перестаралися. Протягом чверті години їх оратор нагромаджував грубість на наглість, ставлячи в утруднення добросовісного німецького перекладача, якому нелегко було настроїтися по цьому камертону. Зображуючи цю сцену, габсбурзький граф оповідає про мою розгубленість, блідість, судоми, краплини холодного поту та ін. Якщо відкинути перебільшення, то слід визнати, що сцена дійсно була однією із найтяжчих. Тяжкість її полягала, однак, зовсім не в тому, як думає Чернін, що співвітчизники ображали нас у присутності іноземців. Ні, нестерпним було несамовите самоприниження як-не-як представників революції перед бундючними аристократами, що їх зневажали. Пишномовне лакейство, що захлиналося від захоплення, било фонтаном із цих нещасних національних демократів, які прилучилися на мить до влади. Кюльман, Чернін, Гофман та інші жадібно дихали, як гравці на скачках, які зробили свою ставку на належного коня і, оглядаючись на своїх покровителів після кожної фрази за заохоченням, український делегат зчитував зі свого папірця всі ті лайки, які його делегація заготувала протягом 48 годин колективної праці. Так, це була одна із найогидніших сцен, які мені довелося пережити. Але під перехресним вогнем образ і злорадних поглядів я не сумнівався ні на мить, що занадто старанні лакеї скоро будуть викинуті за двері панами, які торжествували, і яким, в свою чергу, доведеться невдовзі очистити насиджені протягом століть місця»³⁸⁸.

Троцький даремно звинувачує в непристойній, брутальній поведінці партнерів на переговорах. Цього не було. Інша справа, що делегація УНР повела себе зовсім не так, як сподівався радянський нарком, і дала аргументоване спростування його позиції. Досада, розчарування з цього приводу, очевидно, не зникли і з плином часу, чим і зумовлюються оцінки Троцького.

Як би там не було, на Брестській конференції довести свою правоту Троцькому не вдалося. Країни Четверного союзу відкинули його домагання, без будь-яких зволікань визнали незалежність Української Народної Республіки, і вже 27 січня їх делегації підписали з делегацією Центральної Ради мирну угоду.

Троцький до останнього моменту намагався зашкодити такому розвитку подій. 27 січня він направив таку записку по прямому проводу; «Петроград. Смольний. Леніну.

Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з годину на годину. Лише точні й перевірені дані, що Київ у руках Радянської влади, могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатися в долю України. Лише негайне й остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу. Троцький»³⁸⁹.

Таким чином, Л. Троцькому знадобилося не так вже й багато часу, щоб від запевнень у визнанні самовизначення України, «в які б форми це самовизначення остаточно не вилилось», дійти до вимог «негайного і остаточного знищення Ради». Хто-хто, а нарком у іноземних справах міг би, крім усього іншого, збагнути, що ситуацію змінити вже не можна.

Хоч 27 січня Скрипник направив Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного дня урядова телеграма про перемогу влади Рад на Україні і переїзд до Києва Народного Секретаріату надійшла до Петрограда, Берліна, Відня, Будапешта, Бреста, для ходу і підсумків переговорів вона вже нічого не значила.

Такий фінал, природно, не міг жодною мірою задовольнити Троцького. Скоріше, це був його грубий прорахунок, серйозний провал. Та вдіяти нічого не можна було.

Щонайбільше зміг зробити нарком зовнішніх справ Росії — так це заявити на засіданні австро-угорсько-німецько-російської комісії для полагодження територіальних справ рішучий протест проти заключення миру з Україною без погодження його з російською делегацією. Він також додав, що цей акт не може мати ніякого значення для українського народу і петроградського уряду.

Так здійснилася зав’язка кризи на брестських переговорах, що, врешті-решт, привела до широкомасштабного наступу австро-угорських і німецьких військ практично на всьому Східному фронті до нового акту трагедії і українського, і російського народів.

Перед читачем через документи і факти вималювалась об’єктивна роль ключових постатей Раднаркому у російсько-українських стосунках наприкінці 1917 — на початку 1918 р. У позиціях Леніна, Сталіна, Троцького було як чимало схожого, так і, природно, відмінного. Предметне знання того й іншого дозволяє зрозуміти, як склалась остаточна рівнодіюча лінія радянського керівництва у конфлікті з Україною, а також дійти важливих висновків — уроків з історичного досвіду, що можуть слугувати додатковим вагомим аргументом у виробленні сучасної політики у сфері міждержавних, міжнаціональних відносин.