Революційна стихія

Передмова

Видатний повстанчий отаман, ґенерал-хорунжий української республіканської армії, Юрко Тютюнник, був спершу начальником штабу армії Григорієва. Разом з ним, в 1919 р., він примусив відділи переможної антанти покинути українське чорноморське побереже. В літі, разом з своїми повстанцями, прилучується до української реґулярної армії, що оперувала на Поділю. Від кінця 1919 р. до травня 1920 є помічником ґен. Омеляновича-Павлечка в його славнім зимовім поxоді. В листопаді стає на чолі виправи повстанчих відділів, що вдерлися на теріторію підсовєтської України і дійшли майже до самого Дніпра; — на чолі виправи, що знайшла своє траґічне і героїчне закінчення в Базарі.

Опинившися на вигнанні, не перериває звязків з Великою Україною. Творить там військову орґанізацію — так звану ВВРаду (Висшу Військову Раду). Рівночасно, осівши у Львові, співробітничає в ЛНВістнику і Заграві, підписуючись Г. Юртик. В тій останній м. ин. виступав остро проти «сміновіховців», що шукали порозуміння з Московщиною і що думали повести за собою народ; бо — писав — «ніколи і ніде не перемогали маси, хочби й львину відвагу вони мали, коли на чолі тих мас стояли барани». Ті, хто вірив в можливість порозуміння з большевиками, заведуться, бо «мрії про братнє співжиття не знайдуть місця поруч з такими привабливими і такими захоплюючими кличами: пімсти і свободи!» (гл. Заграва ч. 3 і 5).

В імя сеї «пімсти і свободи», ся людина невсипущої рухливости, подалася в кінці 1923 року на Україну, але провокація та зрада у власній орґанізації привела його в руки Москви, яка незабаром і скінчила з ним своїм звичайним способом.

Один з тих, що брали участь в визвольній війні, — людина з острим даром обсервації, що знала Юрка Тютюнника, — так описує покійного: «3вичайно, не був він «реґулярний». Та тепер, дивлячись ретроспективно, бачу, що то був найбільш вартісний тип військового проводиря в ті, ажджеж такі далекі від всякої «реґулярности» часи. Як казали, був він з народніх учителів, скінчив школу підxорунжиx. В кінці 1919 робив вражіння 25—28-літнього мужчини. Очі холодного вогню, рішучі, сталева блакить. Говорив рвучко, але сінтетично. Воля і характер били з його постаті і рухів, неначе елєктричність… На ріжних зїздах — як видко з його споминів — не набрав великого пошанівку до діячів революції. Тому вічно шукав безпосереднього контакту з самою масою понад голови провідників. Не повелося йому. Певно тому, що «один в полі не воїн». Тому, що сильна була махновщина. Може чогось бракувало йому особисто, може спізнений інтелєктуальний розвиток, коли вже не було часу. Коли стало потрібним скінчити з «самопасом» — він зробив се, перейшов — в літі 1919 — до реґулярної армії. В ній лишився до кінця. Тоді знову рішив «сконтактуватися» з масами. На сьому й спіймали його большевики: вони знали, що на сей гачок він клюне… Большевики мусіли його зліквідувати, бо в ті часи («українізація» і «неп») се був не лише дінаміт, але й щось для них ще гірше: характер плюс інтелєкт найбільш можливо повного на той час не скаліченого українця».

Людина наскрізь новочасна, чужа, якійби то не було народницькій розхлябаности, з острим розумінням траґізму нашої доби, Юрко Тютюнник не мав щасливої преси. Його «нещастя» було в тім, що не був — соціялістом. Ось чому на нього відразу накинулися як на зрадника, на большевицького запроданця. Ось чому, навіть довший час по тім, як справа його «переходу» до большевиків вияснилася, він не міг дочекатися хоч десятої частини тих усправедливлень, якими тепер обсипають чекіста, але соціяліста — Любченка, або ліберала, соціяліста, комуніста і солідаріста Винниченка.

Остаточно мабуть його справу вияснив в своїх спогадах «нєвозвращєнєц» Г. Бєсєдовський, був. член совєтської діпльоматичної місії у Варшаві. Ось що пише він в тих споминах:

«3 огляду на свою українську діяльність у Варшаві, я мусів бути також в курсі справ Тютюнника. ҐПУ одержало приказ за всяку ціну унешкідливити Тютюнника. Уважаючи його, не без підстав, за одного з найнебезпечніших ворогів, воно придумало такий плян. Аґенти ҐПУ впали на слід певної тайної української орґанізації, що звалася Висша Військова Рада. Замісць того, щоби арештувати членів орґанізації, аґенти ҐПУ увійшли в її склад і фактично взяли орґанізацію в свої руки. Потім післали одного керівника сеї орґанізації (не аґента ҐПУ, а особистого знайомого Тютюнника) з дорученням навязати зносини з Тютюнником для співпраці і викликати його на Україну в цілі таємного обїзду орґанізації. Тютюнник, дуже досвідчений конспіратор, післав наперед одного з своїх помічників. Той обїхав «орґанізацію», що мала розгалуження по всій Україні, і повернувши, заявив Тютюнникові, що ся орґанізація дуже поважна та що їй «можна цілком довіряти.» Він казав, що можна навіть, в близькім часі, думати про розширення повстанчої акції. Лише керівники орґанізації настирливо жадали особистого приїзду Тютюнника, щоб отримати безпосередні вказівки. Перш Тютюнник вагався, та потім згодився. Перейшов совєтську границю в умовленім пункті. Але не встиг зробити й кількадесять кроків, як був схоплений. Його привезли до Київа, а потім до ҐПУ в Харкові. Почалася тепер боротьба між Харковом і Москвою за долю Тютюнника. Дзєржиньскі рішучо домагався його розстрілу. Але Харків (се був час розцвіту «українізації») уважав, що Тютюнника можна буде «присвоїти і використати»… Отамана лишили на разі живим. Але Тютюнникові спочатку всеж не довіряли. Майже кілька місяців він мешкав в домі урядовців ҐПУ під сталим доглядом. (Щоб його більше звязати, привезли хору жінку і діти). Пізніше призначили його лєктором в школі червоних старшин, доручивши викладати «стратегію і тактіку горожанської війни». «Памятаю, (пише оповідач), я спіткав його на вулиці в Харкові в 1925 і запитав, що він робить. Відповів з глумливим усміхом: «даю виклади бандитизму»… Настрій його щораз більше чорнішав. Нова політика Сталіна, спрямована спеціяльно проти селян, не могла не відбитися і на Україні, де вона повела до цілковитої зміни навіть тої обмеженої автономії, яка тоді ще істнувала… Тютюнник зачав настроюватися опозіційно і, на весну 1929, в одній приватній розмові сказав, що при такій політиці совєтська влада на Україні безсумніву впаде та що на її місце прийде фашізм. Про сю розмову донесли до ҐПУ. Тютюнника безпроволочно арештували і вислали в Москву. Там, потай, навіть без постанови ҐПУ, з особливого наказу Мєнжінского, його розстріляно» (Ґ. Бєсєдовскій — «Спомини совєтського діпльомата»).

Отже Юрка Тютюнника не вдалося «присвоїти і використати», а тому він мусів вмерти. Характеристична при тім роля, яку грали в його долі, радше недолі, два кати — Дзєржінскій і Мєнжінскій.

В сій книзі даємо ті його спогади, що друкувалися в 1923 році в ЛНВістникові, з якими сучасний читач мабуть ледви чи мав нагоду познайомитися. Відзначаються вони виразистістю малюнку і острим стилєм, зраджуючи в авторі непересічний письменницький хист. Вони чудово віддають настрої героїчної доби 1917—18 рр., зосібнаж ставлять памятник нашій селянській стихії, завжди чуйній, патріотичній і готовій до жертв.

РЕДАКЦІЯ