Рими

Ангел іспанської поезії

В іспанській літературі XIX ст. романтичний напрям репрезентували три великі поети: Хосе де Еспронседа, Хосе Соррілья-і-Мораль та Ґуставо-Адольфо Беккер. Сталося так, що творчий доробок двох перших (а це були чудові митці!) залишився в межах свого часу і зазначеного напряму, тоді як невелика за обсягом поетична спадщина Беккера вихопилася за часові межі та почала розглядатись як підмур’я іспанської поезії XX ст. Мало того, її порівнюють із творчими здобутками таких уславлених майстрів художнього слова XX ст., як Антоніо Мачадо, Федеріко Ґарсіа Лорка, Хуан-Рамон Хіменес.

Рід Беккерів започаткували в XVI ст. вихідці з Фландрії, які отримали іспанське дворянство. Майбутній поет Ґуставо-Адольфо народився 1836 р. в андалусійськім місті Севільї в родині художника. Доля від початку рокувала йому всілякі лиха. Коли хлопчикові було тільки п’ять років, помер його батько Хосе Домінґес Беккер, невдовзі пішла зі світу й мати Хоакіна Бастіда. Вони покинули аж вісьмох сиріт, яких довелося ростити родичам. Ґуставо-Адольфо здобув початкову освіту у школі Сан-Антоніо, потім навчався в морському училищі в Сан-Тельмо, де його гнітили склепіння величезних заль і незатишні приміщення з колонами, а до того ж ніяк не вабила перспектива морської служби.

З огляду на ці обставини хлопця забрала до себе хрещена мати Мануела Мончай. Беккер дістав змогу тішитися різноманіттям книжок у її бібліотеці, де віддавав перевагу прозі й поезії визначних європейських авторів. Хлопець почав навчатися живопису, захопився італійською оперою. Та королевою його вподобань стала поезія. Відчуваючи в собі великий хист, юний віршотворець намірився полонити ним столицю країни Мадрид і 1854 p., всупереч бажанню хрещеної матері, виїхав туди. У столиці, дізнавшись про те, що мадридці віршів не читають і не купують, а тому їх і не видають, надміру вразливий юнак знищив майже все написане. Довелося заробляти на прожиток журнальними статтями, випадковими перекладами, написанням лібрето. Беккера, схильного до роздумів і споглядання, геть позбавленого практичних навичок життя, це дуже гнітило.

У 1861 р. до Мадрида приїхав старший на два роки брат Валеріано, професійний художник, якого Ґуставо- Адольфо вельми любив. Вони вирушили в подорож Іспанією, де Валеріано робив замальованки, а Ґуставо- Адольфо занотовував народні звичаї та перекази, що згодом лягли в основу його прозаїчного шедевру — збірки «Леґенди».

Незабаром Ґуставо-Адольфо тяжко захворів і довго не міг одужати. Ціною неабияких зусиль друзі влаштували його переписувачем із пристойною платнею до Управління національних прибутків. Якось, натомлений нудною працею, поет за робочим столом заходився ілюструвати «Гамлета» В. Шекспіра. Малюнки були настільки гарними, що викликали захоплення не лише колеґ, а й директора установи, який непомітно увійшов до приміщення. Щоправда, вислід був кепським — Беккера негайно звільнили з роботи.

Я прошу вибачення у поета, який зараз напевне перебуває в небеснім раю, бо мушу навести деякі подробиці з його особистого життя. Це є необхідним для того, щоб читач збагнув мотиви віршів Беккера. Тому дозволю

собі переповісти дещо з листа небоги поета Хулії, дочки його брата Валеріано, до письменниці Кармен Бурґос, оприлюдненого останньою в її творі «Говорячи з нащадками» (Мадрид, 1929 p.).

Фрагменти діалогу:

— Що вам відомо про велику романтичну любов Беккера?

— Його кохану звали Хулією Еспін-і-Кольбро, тому звуся Хулією і я, бо Ґуставо-Адольфо, будучи моїм хрещеним батьком, дав мені ім’я своєї музи.

— Що ви пам’ятаєте про неї?

— Вона була небогою Россіні, бо її мати і дружина італійського музиканта були сестрами. Її батько також був музикантом, і в мене є її портрет, намальований у Росії…

Це Офелія — білява, витончена і світла.

………………………………………………………

— Але, попри свою закоханість, Ґуставо-Адольфо одружився.

— Так, він одружився в одному із селищ Сорії з дочкою хірурга, який вилікував його від тяжкої хвороби.

— Чи пам’ятаєте ви його дружину?

— Каста була вродливою, але антипатичною; в її обличчі проступало щось трагічне й неприємне. Належала до багатої, але скупої сім’ї. Мій батько, мій брат і я перебували там із моїм дядьком, але шлюб виявився нещасливим; вони розлучились, і він забрав із собою двох їхніх синів.

Іншою великою любов’ю Беккера була Еліса Ґільєн. За спогадами сучасників, це кохання мало для нього фатальні наслідки. На цьому я припиняю своє вторгнення в особисте життя поета. Сподіваюся на те, що читач цієї книжки визнає його цілковито вмотивованим хоча б з огляду на наявність віршів «До Касти» і «До Еліси».

У кожного знаменитого митця є принаймні декілька років найпліднішої творчої праці. Для Беккера такими роками були 1860–1868. Саме тоді він написав більшість своїх віршів і леґенд; чимало з них надрукувала газета «Сучасник», із якою Ґуставо-Адольфо успішно співпрацював і як журналіст. Але фатум, який випустив був улюблену жертву з поля зору, невдовзі схаменувся, і 1865 р. газету закрили. Щоправда, допоміг міністр королівського уряду Ґонсалес Браво, який кохався в поезії Беккера і влаштував мрійливого, неуважного поета… цензором — борцем проти інакодумства!

Міністр запропонував свою допомогу у виданні поетичної збірки Беккера, і той передав йому зошит із віршами. Але 1868 р. в Іспанії спалахнула революція, Ґонсалес Браво втік із країни, а рукопис із його дому зник невідомо куди. Вкрай непрактичний Ґуставо-Адольфо чернеток не залишив, тож йому довелося відновлювати збірку з пам’яті. Цей зошит, що нині зберігається в Національній бібліотеці Мадрида, і став посмертною книжкою поета під назвою «Рими». Саме її згодом видавали й перевидавали в Іспанії та іспаномовних країнах, і саме її переклад подано в нашій книжці.

На посаді цензора, звісна річ, Беккер теж протримався недовго, і йому знову довелося здобувати засоби до існування літературним заробітчанством. Читачі виявили неабиякий інтерес до його «Леґенд», а от віршів, як це часто траплялося з великими поетами за життя, не помічали.

У 1868 p., після семирічного подружнього життя, Ґуставо-Адольфо остаточно розірвав стосунки з дружиною, забрав обох синів і разом із братом Валеріано переїхав до Толедо.

Восени 1870 р. поет зазнав тяжкої втрати — раптово помер улюблений брат Валеріано. Цього душевного зламу Беккер не витримав. 20 грудня він спалив листи, що були в нього, а 22 грудня помер. Того ж дня у Мадриді спостерігалося сонячне затемнення.

Життя поета було коротким. Деякі його вірші нагадують мені виверження вулкана чи горіння смолоскипа, що теж триває недовго. Захоплення оперою позначилося на віршованих рядках, які то зберігають точний розмір, то раптово скорочуються чи видовжуються. Майстерність живописця стає помітною в розміщенні предметів, грі барв і тіней. Любовні почуття зображено напрочуд тонко.

Передчуття ранньої смерті викликало в Беккера бажання розгадати таємницю потойбічного світу. Звідси — вірш про душу, яка покидає людське тіло під час сну, щоби злетіти до небесних сфер, хай і ненадовго; поезії про померлих красунь, чий спокій охороняють зображення прекрасних ангелів. Хтось назвав цього поета «акордеоном, на якому грає ангел». Я дещо змінив би цей вислів. Для мене Ґуставо-Адольфо Беккер — не ангельський акордеон, а радше ангел, який грає на акордеоні. Ангел небесної — іспанської — поезії.

Григорій ЛАТНИК