Рими

Можливо, хмари перекриють сонце

Навіки, й море висохне за мить;

Можливо, вісь землі зненацька трісне,

Мов скло, яке дрижить.

Все трапиться! Можливо, смерть накине

На мене поховальний свій покров;

Але в мені не вигасне ніколи

Палаюча любов.

Твій подих — наче пахощі цвітіння;

Твій голос — ніби лебедів зізнання;

Твій погляд — мов зоря сяйлива рання,

Трояндобарвні щоки і вуста.

Даєш нове життя, нову надію

Ти серцю, що загинуло від щему;

Ти виростаєш у житті моєму,

Мов квітка, що в пустелі вироста.

Святі отці, що сім'ям древа віри

Зробилися колись, у давній час,

Звитяжцеві божественному смерті

Молітеся за нас.

Пророки, що окреслили натхненно

Майбутнє і дали дороговказ,

Тому, хто вирвав світло із темноти,

Молітеся за нас.

Правдиві душі, чисті та безгрішні,

Ваш в ангельськім хоралі чути глас;

Тому, хто на свій бік дітей прикликав,

Молітеся за нас.

Апостоли, що спорудили в світі

Церкви могутній і стійкий каркас,

Тому, хто є чесноти скарбівничим,

Молітеся за нас.

Стражденники, що здобули звитяги

Своєю кров'ю, юрмам напоказ,

Тому, хто дав вам міць у бойовищах,

Молітеся за нас.

Цнотливі діви, до лілей подібні,

Що влітку — сніг і злото для прикрас,

Тому, хто є живцем краси й наснаги,

Молітеся за нас.

Ченці, які у келіях самотньо

Благали, щоб вогонь війни загас,

Тому, хто є веселкою у грозах,

Молітеся за нас.

Достойники, чиї розумні пера

Заповідали честь і знань алмаз,

Тому, хто є повчанням невичерпним,

Молітеся за нас.

Войовники Христової армади,

Сприйміть моє благання — не наказ:

Молітеся, щоб нам простив провини,

Тому, хто владарює серед вас.

Щоб ти це читала сірими очима,

Щоб ти їх співала чисто й залюбки,

Щоб вони сповняли твою чуйну душу,

Склав я ці рядки.

Щоби ти дала їм юнь, життя й горіння,

Щоб ти їх пустила в серце навпрямки, —

А цього напевне я не зможу дати —

Склав я ці рядки.

Щоб ти мала втіху з радості моєї,

Щоб мої сприймала болісні думки,

Щоб мого життя ти вчула тріпотіння,

Склав я ці рядки.

Щоб перед тобою і життя, й кохання,

Як свою пожертву, я поклав-таки,

Разом із душею, усміхом, сльозами,

Склав я ці рядки.

Роси краплина, що на дні дрімає

У чашечці білющої лілеї, —

То є палац із дивного кришталю,

Де мешкає краси щасливий геній.

Він їй дає поезію і тайну,

І пахощами повниться краплина;

Ай, горе квітці, бо з цілунком сонця

Зникає ця перлина!

Далеко і поміж дерев,

Десь у гущавині лісу,

Чи бачиш, як щось блищить

І плаче? То зірка з висі.

Дедалі ближче вона,

Неначебто крізь запону,

Можливо, сяє ліхтар

Наприкінці перегону.

Нарешті, швидкий цей біг

Скінчився для втікача.

Зневіра. Не ліхтар це і не зірка,

Бо світло, що нас вабило, — свіча.

Життя — це є сон квапливий,

Триває цей сон недовго — мов сполох;

Коли прокинешся раптом,

То видно, що все — метушня і порох…

Якби ж цей сон був глибоким

Від присмерку до світання!

Волів би я, щоб сон тривав до смерті!..

Щоб снилось і моє, й твоє кохання!