Розгром

ВІДСЛОНА ДРУГА

Як же ж було далі?.. Ага… Це може бути так:

Ось стоїть на роздоріжжі стовп… Телеграфний стовп з обірваними дротами.

І ось таки на роздоріжжі самітний кущик зеленого бур’янцю…

Такий самий стовп, якими обтикані всі наші шляхи, розчавлені колесами війни і геть розбомблені.

І такий самий кущик, які де-не-де лишилися по тих шляхах, стоптаних чобітьми незчисленних армій…

А на стовпі — велика відозва, така сама, якими обліплювано всі стовпи і всі паркани над тими нашими шляхами, вулицями і перевалками, над усіма перехрестями.

На перехресті заметався ДОЛМЕТЧЕР… Він вибіг разом з ВОЯКОМ, з САЛДАТОМ узброєним автоматом і оберемком якихось афіш під пахвою. ДОЛМЕТЧЕР щось пильно шукає, мов хорт… А ВОЯК, насунувши на лоба шолом і похитуючись (бо п’яний), наспівує свою улюблену, цілою армією наспівувану, «пісню переможців» — пісню сотворену синами й онуками великого Ґете в результаті «дранґ-у нах Остен»:

ДОЛМЕТЧЕР:

— Ч-о-р-р-т!!. Квітів!.. Де ж я візьму квітів?!. Де шукати тих квітів!.. Таке завдання!.. Таке завдання!.. (зідхає і крутить головою) — здурів мій начальник… Закохався… Насвинячив тій баронесі, а тепер… (зідхає) — Ціла моя кар’єра поставлена на карту!!. Кві-т-ті-ів!!. О-о, ця проклята Азія!!.

І ось на те ж перехрестя вибіг якийсь дядько, розхрістаний, без кашкета, погано вбраний і добре побитий, бо тримався за щоку і аж присідав від болю, сичав і звивався:

— Приварив!.. От приварив… Га!.. Хо-хо-хо… І кому?!

Перелякався ВОЯК і схопився за автомат:

— Галльо!!. Партизан?!!.

І так само обернувся ДОЛМЕТЧЕР:

— Галльо!!.

— Ні… — звивався дядько. — Це Я — КИРПИЧЕНКО Йосип… староста вроді… Ой-йой!..

ДОЛМЕТЧЕР:

— А-а, пан староста!.. Добре… Квітів!!.

КИРПИЧЕНКО вилупив очі, вражений, забув і про біль.

ДОЛМЕТЧЕР:

— Чого вилупив очі?!. Хто це тобі приварив?

КИРПИЧЕНКО махнув рукою:

— Ох… Машина засіла в грязюці… (сичить від болю, присідає) — Так я йому кажу: пане обер!.. У нас вже нічим навіть орати — ні коней, ні людей, всіх забрали на Явропу… А він мені — «ОРИ НОСОМ, ФЕРФЛЮХТЕ ШВАЙН!»… Та я-а-ак зацідить!.. О, доннер веттер!!. і я заорав…

ВОЯК посміхається, наспівуючи «Война пріма, война ґут…»

ДОЛМЕТЧЕР гонористо:

— Значить заробив… Тут уся Німеччина засіла у вашій грязюці, а ти патякаєш!!. Не бійсь для Сталіна робив — не перечив… Слухай-но!!.

КИРПИЧЕНКО:

— Еге ж… Еге ж… О, доннер ветер!.. О, майн Ґот!..

ВОЯК здивовано:

— Фарштеен зі дойч?..

— Яволь!!.

ДОЛМЕТЧЕР призирливо:

— Він фарштеє… Звідки ти такий мудрий?..

КИРПИЧЕНКО:

— За Вільгельма п’ять років у полоні був… Ой!..

— А-а… А тоді?.. за Сталіна?.. (єхидно).

— А тоді в Сталіна десять років на Соловках за Явропу покутував…

ДОЛМЕТЧЕР радісно:

— А-а… І тепер, значить…

— І тепер, значить, я вже дома… Ой!.. (витирає сльози).

ДОЛМЕТЧЕР, похопившись враз, насуплюється:

— Ну годі… Замельдуєш богові… За визволення не велика офіра… А тим часом — (визвірився) — Квітів!!. Чуєш?.. Квітів!!.

КИРПИЧЕНКО витріщався і перестав присідати:

— Та Бог з вами… Які ж тепер квіти?.. Осінь… Та й все вигинуло…

— Квітів!!. Ти розумієш, чортів сину!?.. Чи ти тільки тоді розумієш, коли тебе б’ють?.. О, проклята Азія!! (раптом вглядів кущ бур’янцю) — О!.. (підбігає, дивиться і розчаровано розводить руками, тимчасом як ВОЯК ліпить великий плякат на стовпі і гасло — «АЛЕС ФЮР ЗІҐ!») — Гм… Посохли вже… Лиш кілька пуп’янків… (зрадів) — Гей, діду!.. Поливатимеш! Вони розцвітуть… До завтра вони розцвітуть…

КИРПИЧЕНКО, тримаючись за щоку, хитає головою сумно:

— Ох… Ні вже, мабуть, не розцвітуть…

— Розцвітуть!.. Так мусить бути!!. Пильнуй лиш… Все для перемоги!!. (Вибирає у ВОЯКА плякат, стромляє тички й чіпляє на них над кущиком той плякат охоронний):

— Поливатимеш!.. Мусять розцвісти… А ні… (зробив грізний жест, а ВОЯК поляпав рукою по автоматі значуще).

Потім ВОЯК і ДОЛМЕТЧЕР ідуть геть. КИРПИЧЕНКО зідхає, б’ється руками об поли і хитає безнадійно головою:

— Ні… Не буде діла… (дивиться услід). — Щось ніби чуже, а говорить по-нашому трохи… (ще дивиться услід, потім дивиться на себе, на свої руки, хапається за побиті щелепи та з страшною розпукою, з сарказмом):

— Га!.. Га-га!!.

— Ферфлюхтен!!..

Корчі люті здушують йому горло, і він хапає повітря, задихуючись:

— Мене… Йосипа Кирпиченка… бити… в лице?!. Ух-х!!. — зціплює зуби й кулаки, трясе тими кулаками в нестямі, шепоче: — Поливатиму… Ох, мабуть поливатиму!!. Поливатиму… (підбігає до стовпа, читає плякат про себе і злісно регочеться): — Ага-а!.. (читає вголос саркастично):

КИРПИЧЕНКО махає рукою:

— Ха… От… (з глибокою роздумою) — Уже поливають!.. хлопці…

Десь зойкає дівчина крізь п’яну пісню «Война пріма, война ґут…» і, втікаючи від тієї пісні, вибігає на перехрестя розпатлане й перелякане, зовсім молоденьке дівча:

— Ой, Боже мій!.. Пане голово!!.. Дядьку Йосипе!. Ох, Боже ж мій!..

Вхопила КИРПИЧЕНКА тремтячими руками за рукав, припала, шукаючи захисту… ВДВОХ вони якийсь час дивляться, дослухаються туди, де п’яна тиняється пісня… Вона змовкає, віддаляючись…

ДІВЧА зводить на Кирпиченка очі, повні сліз і докору:

— А Ви — казали… Ви ж хвалили, дядечку… Ви ж були в Німеччині… І на Соловках були…

КИРПИЧЕНКО опускає голову, тихенько витирає розбите обличчя… Голубить дівча по голові і — злегка одпихає рукою:

— …Тікай… Тікай, дитино… Ховайся!..

— Ой, дядечку, куди ж?.. (заламує руки) — Куди ж?.. До кого?.. Як ми вже нікому… непотрібні…

— Тікай, дитино!.. Ховайся… (майже благає, розгублено шепоче) — тікай… звідси…

ДІВЧА, хлипаючи, біжить геть.

КИРПИЧЕНКО стоїть якусь мить. Сам. Зідхнув тяжко. Потім підходить до «квітів» і враз несамовито топче їх ногами, шиплячи люто:

— Га!?. Не розцвітуть!!.. Ні, не розцвітуть… Не розцвітуть!!.

(Зриває плякат і дивиться на всі боки безтямно)

— «Поливати-и»?!. ЯВОЛЬ!!.

(Враз підбігає до стовпа і зверху відозви ліпить плякат)

Вмочає палець у грязюку і малює стрілку вгору…

— ОСЬ!!.

Біжить геть. На ходу:

— Мене — Йосипа Кирпиченка, бити в обличчя??!!. ферфлюхтен!..

(щезає)

В тій самій кімнаті все переставлено по-новому, прибрано, причепурено, наведено зразковий лад. Дещо винесено геть. Кімната вже має вигляд культурного і затишного житла; переділена надвоє книжковою стійкою і легенькою заслоною. В одній половині — бібліотека, писемний стіл, двоє ліжок, рояль, — це мешкання Ольги й Катрі. В другій — мольберт, ліжко також, кілька стільців… це мешкання і «ательє» Гриця.

ОЛЬГА сидить коло рояля, одною рукою машинально перебирає клявіші, другою тримає газету, — читає зосереджено. Вона вбрана скромно, по-домашньому, — на ній сірий халат з широкими рукавами і сірі ж гаптовані капці…

Кілька днів проведених вдома освіжили її, вона має вигляд ще молодшої, ніж перше, іще більш самовпевненої…

Катрине ліжко застелене, як і раніше; друге ліжко застелене рядном, а поверх накинуто килимок, над ліжком на стіні портрет ШЕВЧЕНКА, а нижче — низка менших портретів альбомного формату, почіпляні рядком: ГРИГОРІЯ КОСИНКИ, М. ХВИЛЬОВОГО, АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА, МАЙКА ЙОГАНСЕНА, МИКОЛИ КУЛІША, ЯЛОВОГО, ВЛИЗЬКА ОЛЕКСИ, КОСТЯ БУРЕВІЯ… цілий ряд, ціла фалянґа героїчних облич буряної епохи… Портрети на цілу Україну знаних людей — чоловікових друзів… В кутку образок Марії з дитям…

ОЛЬГА читає і бридко морщиться:

— Фу-у — Ідійоти!.. Непрохідні ідійоти!.. Вони справді раптом уявили собі, що йдуть в Азію, де «щі хльобають лаптем»… Хм… Що Україна — це дике поле, «лебенсраум» призначений самим Богом для них, а ми скопище дикунів, тупих і сірих півлюдей, «унтерменшів»… (кидає газету геть, бринькає по клявішах задумано, а потім починає щось буряно грати, вірніше, бере все наростаючий, бурхливий разок акордів… На самій найвищій точці… — раптом сильний стук в двері. ОЛЬГА, урвавши, обертається):

— Так!.. (павза) — Ввійдіть!.. — і, вставши, виходить назустріч до другої половини.

Чути, як хтось старанно за дверима витирає ноги, навіть видно в трохи відхилені двері… Згодом —

Входить ДОЛМЕТЧЕР, хряпає обцасами і підносить руку:

— Гайль Гітлер!

— Добридень… — відповіла ОЛЬГА сухо.

— Можна до вас?..

— Будь ласка… (вертається до своєї половини, за нею Долметчер) — Сідайте… (показала рукою на стілець, а сама сіла на старе місце — біля рояля і взяла недбало газету).

ДОЛМЕТЧЕР подивився пильно на змінену кімнату, глянув шанобливо на бібліотеку, на господиню… а потім на свої ноги в заболочених, хоч і пильно витертих, чоботях, провів рукою по мокрій шинелі і мнявся нерішуче, не сідаючи:

— Дякую… я постою… Я вам перешкодив?..

— Нічого… (глянула на його кашкет-кораблик, що хвацько тримався набакир).

ДОЛМЕТЧЕР впіймав її погляд, зняв кораблика і, тримаючи його в руці:

— Я дуже перепрошую, але я до Вас у дуже важливій справі, пані… пані… І я вже кілька разів за ці три дні заходив, але вас не було нікого…

— Сідайте… Так, нас не було… (посміхнулась) — ходили міняти картоплю за лахи…

— Ото ж… Я вже з ніг збився… Фу-у…

ДОЛМЕТЧЕР примостився зкраєчку, поклавши кашкет-кораблик на коліна. Намагається бути дуже статечним, але ніяк не може перебороти ніяковости…

ОЛЬГА:

— Я вас слухаю.

ДОЛМЕТЧЕР нарешті набрався духу:

— Я коротко… Отже — Високодостойна Пані Баронесо!..

ОЛЬГА прикусила губу, одвернулась «закрити ляду над клявішами»… коли обернулась знову — обличчя її було спокійне і серйозне:

— Так… Але, між іншим, — чому це гер Матіс прислав Вас, а не того москаля?

ДОЛМЕТЧЕР гордо:

— З пошани… до Вас… Я маю респект… Дістав наказ від Пана Коменданта… Ну, словом, моя кар’єра тепер залежить від Вас, пані… а може й більше… Отже — мене прислав Гер Матіс дещо вияснити… Власне, перепросити і дещо вияснити…

ОЛЬГА іронично:

— Так як же ж, власно кажучи, що перше? — перепросити, а потім вияснити? Чи перше вияснити, а потім уже перепросити, в залежності…

ДОЛМЕТЧЕР зайорзав розгублено:

— Власне… і не вияснити, а лише устійнити…

— А тоді вже перепросити?..

— Ах… Боже мій!.. Я сам — дуже перепрошую… (майже благально) — я певен… Але я виконую наказ, пані… е…

— «Баронесо» — підказала ОЛЬГА.

— Так!.. Отже, дозвольте?

— Ну, що ж… Будь ласка…

ДОЛМЕТЧЕР відсапнув і якнайповажнішим тоном:

— Ви сказали, що… Ви сказали, що Ваша мати баронеса… Баронеса фон Урбан!..

— А-а… (посміхнулась Ольга)… Так!..

— Значить правда?.. (аж скинувся ДОЛМЕТЧЕР, невідомо з чого зрадівши).

— Так, я дійсно сказала, що моя мати — баронеса фон УРБАН.

З ДОЛМЕТЧЕРОМ сталась дивна зміна, він заговорив жваво, запобігливо, підхлібно:

— Ну, от… Знаменито!.. Це знаменито… Я, знаєте, три дні добивався сюди… Але вас нікого не було, а спитати — ніхто Вас не знає тут ніби, всі люди нічогісінько не можуть сказати… (ОЛЬГА посміхається)… Та й наказ: «бачити Вас особисто»!.. Той Матіс, перепрошую, Пан Комендант, просто здурів… Він і так скажений, а тут ще видно той… закохався… (зніяковівши)… Перепрошую, але він просто звар’ював!.. (ще більше зніяковів, глянув на Ольгу) — Так… Маєте… велике щастя, Пані… (і встав, рапортуючи):

— Мельдую слухняно!.. Гер Матіс дуже перепрошував в такім разі і просив дозволу прийти й перепросити Вас особисто… Скажіть, коли?

ОЛЬГА іронично:

— Це в тому разі, коли я Баронеса?..

— Ну, так!.. Ви сказали… І це знаменито!!. Ви ж — дочка Баронеси?..

— А ви як думаєте?..

— Я думаю, що така пишна пані може бути ТІЛЬКИ Баронесою!.. Це Він так сказав, сам Матіс…

ОЛЬГА здушила бровами сміх:

— Гм… Я трохи не зрозуміла… Отже — чи «така пишна пані може бути тільки баронесою», тобто варта бути баронесою?.. чи — тільки Баронеса може бути такою пишною панею, як я?.. Отже — як?.. Це має принципове значення!..

ДОЛМЕТЧЕР гаряче:

— Ах, це все їдно!..

ОЛЬГА:

— Я теж так думаю… (помовчала) — Отже — так: Ви підете до Матіса і спитаєте його…

— Але ж, Пані!..

— Ви підете до Матіса і спитаєте його, чи він перепрошує мене, як жінку, (мою сестру також) — чи, як «баронесу»? І… чи я цікавлю його, як жінка, чи як «баронеса»?..

— Але ж, пані!.. Як же…

— Ваше діло маленьке! Це Я питаю… а Ви лише «долметчер»… Скажіть, що я питаю, бо це важливо для мене, як для жінки насамперед!.. Ідіть…

Відкривши ляду над клявішами, ОЛЬГА пройшлась по них пальцями.

ДОЛМЕТЧЕР перелякано:

— Але ж, пані!.. Я не виконав наказу… Він такий лютий… Та він же перепрошував і просив о дозвіл відвідати… Скажіть, коли?..

ОЛЬГА дивиться на Долметчера пильно, той звівся і з ноткою погрози:

— Ви забуваєте, що він Комендант… Прошу сказати…

ОЛЬГА дивиться мовчки…

ДОЛЬМЕТЧЕР вже благальне:

— Прошу сказати, коли…

ОЛЬГА:

— Це — залежатиме від відповіді…

ДОЛМЕТЧЕР знизує плечима і натягає свого кораблика, бурмотить розгублено:

— «Я не виконав наказу… Ах, пані»!.. (і повертається щоб іти).

ОЛЬГА:

— Хвилинку!..

— «Я слухаю!» — (обернувся).

— Як Ваше прізвище?

— Капка.

— А-а-а… Гаразд… Отже — (підбадьорює) — Ви виконали наказ… І не тремтіть так… А щоб ви не забули, з якими вислідами ви вертаєтесь з своєї «дипломатичної» візити, прошу повторити мою відповідь. Ви пам’ятаєте?

ДОЛМЕТЧЕР, цокнувши обцасами:

— Так є… Ласкава пані питається, чи Пан Комендант перепрошує її, як жінку, чи як баронесу і…

ОЛЬГА:

— Так… (чекає, підібгавши брови).

— …і чи він цікавиться Пані, як ЖІНКОЮ, чи як «баронесою»??.

— Добре… Ідіть…

Одсалютувавши рукою. ДОЛМЕТЧЕР вийшов, а виходячи, шепотів про себе розгублено, огірчено: «ЦЯ ВІЙНА ТАК ВСЕ ПЕРЕПЛУТАЛА… ТАК ПЕРЕПЛУТАЛА…»

ОЛЬГА знизала плечима і покрутила головою:

— «За-ко-хав-ся…» (скептично так. Потім замислено тре чоло, збираючись з думками, і враз сміється грудним сміхом):

— А-а… Русява бестіє!!.

ОЛЬГА хоче вийти й на дверях стикається з якоюсь людиною…

…Тихенько відхиливши двері, людина ввійшла і стала, озираючись позад себе, ледве тримаючись на ногах. В лахмітті — рештках колись військової одежі, — заросла, бліда. Дивиться великими настороженими очима, тримаючи руку під лахміттям на перев’язі і притиснувши її другою рукою до грудей… Молода ще — років 35–36, кремезної будови, але зігнута великими стражданнями… Шепоче устами, а ще більше питає великими від сторожкого напруження очима:

— Це… тут лікарня?.. так?..

ОЛЬГА дивиться пильно і враз несамовито кричить, гукаючи:

— Катре!!. КАТРЕ!!.

А ГІСТЬ так само несамовито, але приглушено, вражений:

— О-ль-га?!?…

Вбігає КАТРЯ в лікарському своєму халаті, ОЛЬГА хапає її за руку — «Цсс!»:

— Катре, ти ж глянь!!.

Катря мало не зомліла… А тоді кинулась на шию:

— Максиме!!. Ох, Боже мій!..

ОЛЬГА:

— Так… Це твій комбриґ… Здоров, Максиме!..

МАКСИМ застогнав…

ОБИДВІ злякано, стурбовано:

— Що з тобою?!?…

МАКСИМ оглянувся на двері, тримаючи під лахміттям руку:

— Чия це хата?.. Замкніть двері…

— Наша, наша… При лікарні… Не турбуйся… — (проте КАТРЯ підбігла й закрила двері на гак) — Наша, Максиме…

— Спустіть штори…

КАТРЯ пішла й спустила штори…

МАКСИМ глибоко відсапнувся:

— Дорогі мої… Любі мої… (мов би воскреслий з небуття) От… Не вмирала доля… (Стояв, похитуючись, і посміхався, як дитина, та й морщив брови тривожно) — Я — вовк… зацькований вовк… Х-ха! (Хотів зареготатись та й зціпив зуби від болю фізичного й морального).

— Що з тобою?.. — це Ольга.

А КАТРЯ мечеться, мов дурна, не знаючи за що вхопитися, шарпає Максима й дивиться на нього широко відкритими очима:

— Бо-о-же!.. На тобі лиця нема!.. Що з тобою?!.. Та й як ти тут опинився?!.. Та ти ж був…

МАКСИМ, блукаючи гарячковим поглядом по милих обличчях:

— Я — ранений… Сорок кілометрів крадусь, шукаючи надійної лікарні… бур’янами… кущами… городами… (посміхнувся) — Пробирався до тебе, Катре… Не знав, що ти ще тут, але чомусь вірив… Мені треба вийняти кулю з рам’я…

— Ох, Боже мій!.. — заметушилась КАТРЯ.

МАКСИМ:

— Тихо, Катрусь!.. Спокійно… Я знаю, що наражаю вас… але — в мене немає вибору…

ОЛЬГА, КАТРЯ } обурено:

— Божевільний!! «Як тобі не соромно!!.»

— Ходім!.. ходім мерщій зо мною до хірургічного…

МАКСИМ, облизуючи шерхлі губи:

— Спокійно, Катре… дитя моє… (намацує очима стілець, тяжко сідає) — Встигнем… Довше терпів… фу-у-у… (зідхнув, сівши) — дайте мені води… напитись…

КАТРЯ наливає з чайника воду, подає… Сплескує руками, дивлячись як Максим п’є, захлинаючись і розхлюпуючи від жадоби воду… Дивиться і аж крізь сльози з безмежним жалем:

— Боже-Боже… Що з тобою сталося… Та ти ж був, як дуб!..

— Я й тепер, як дуб, Катрусь!.. — посміхнувся, насупив брови.

КАТРЯ:

— Але звідки?!?… Як?!.. Ти ж… ти ж комбриґ танкової…

МАКСИМ, озирнувшись тривожно:

— Я втік з табору полонених, мала… І… підстрелили от…

ОЛЬГА:

— Тебе — взято — в полон??!.

МАКСИМ гмикнув призирливо:

— В полон?.. Гм… У Гітлера ще не було тієї сили, щоб мою бриґаду й її командира взяла живим в полон… Ми — перейшли… Як от ти… Як Катря… Як інші… тисячі й сотні тисяч вірних і чесних синів свого… народу… (гірко похитав головою) — Хотіли йому щастя… (поторсав буйне волосся, подивився на Ольгу, на Катрю й понуро):

— Я привів бриґаду… Я привів її в цілості і в бойовому порядку для своєї Української Армії!.. (враз люто, оскаженіло, саркастично): — Крутили пластинки по фронту через радіо про «самостійний уряд»… десь… там… П-р-ровокатори!!.

(тяжко зідхнув, покрутив головою):

— Пить, Катрусю…

(напившись, замріяно):

— …Хлопці були!.. Соколи!!.. Лубенці, Херсонці, Кубанці, Охтиряни… і… (дивиться на себе, на свої простягнені ноги, на лахи, ніби, демонструючи, що з тих соколів стало, зідхає). — Скільки надій… Скільки сподіванок… скільки, скільки сили!..

КАТРЯ опустилась з розпукою перед Максимом на коліна і, торкаючи його за поранену руку, а очима дивлючись у очі:

— А бриґада?.. А де ж бриґада?..

— Бриґада??… — скинувся МАКСИМ, як від сну, й трагічно: — Моя бриґада.!. — (і аж зубами рипнув й, зідхнувши, звісив голову) — Бриґада… (провів рукою, мов щось стираючи, як пил): — Голодом і муками видушили їх в таборах, як… як… (покрутив головою з тяжкою мукою) — моїх героїв, моїх соколів видушили, як щурів… Вони ж мені, вірили, як братові, як батькові… (дивиться на Катрю, просячи очима пить, — Катря, схопившись, наливає…):

— Може тобі горілки?..

МАКСИМ крутить головою:

— Я вже… на все життя п’яний, Катрусь… В мене тут горить… наче порох горить… Рветься і не може мене розсадити… Весь світ розсадити…

(п’є подану воду… Тре рукою чоло, дивиться пильно на ОЛЬГУ)

— Ольго!.. Олю!.. Ти — умниця… Скажи — що ж далі?! Га?!.. Руїна… Яка страшна руїна з усіх надій, з усіх плянів і сподівань… Жах і — самі уламки… Мла… Я не бачу виходу…

ОЛЬГА суворо, як до малого:

— Далі — треба негайно зробити операцію… а потім буде видно. Катре, поклич матір і…

МАКСИМ:

— Ні-ні… Менше свідків — ліпше…

ОЛЬГА:

— Рація… Тоді Гриця…

МАКСИМ:

— Якого «Гриця»?!.

— Нашого…

— Що?!.. — аж почав зводитись. — Він живий?.. Прийшов?..

(шепоче):

— Боже мій… В вогні не горимо, в воді не тонемо, на Сибірах не загибаємо!.. І… от… (розводить однією рукою тужно)… Твої брати потікали з полону, Ольго…

ОЛЬГА шарпнулась:

— І де вони?..

КАТРЯ шарпає легенько:

— Ходім, Максиме…

МАКСИМ:

— Пішли ніби назад… Якщо не постріляли їх, то воюють… Під Сталінградом…

ОЛЬГА дивиться допитливо, нервово перебираючи пальцями:

— А… інші?.. Твої?..

МАКСИМ зідхає, дивлячись на свої ноги:

— Олександер — командує дивізією… Якщо отак теж… (дивиться на свої ноги й зідхає) — Мабуть під Сталінградом… Альоха — водив звено на Берлін… (посміхається гірко) — та все питав — де йому сідати… «Наказуй, брате, де мені сідати?…»

(раптом дивиться на Ольгу розширеними очима) —

— Де йому сідати?.. Ольго, Ольго!!. (з трагічною розпукою) — Де сідати Альосі з його літаками, га?!?.

(шалено крутить головою, либонь плачучи) —

— Там, де й мені з моїми танками…

КАТРЯ:

— Ходім, Максиме… до операційної… Там хірург…

ОЛЬГА:

— Ні, Катре… Ти покличеш Гриця… І оперуєш сама… Зрозуміла?.. Там, у тій кімнаті…

КАТРЯ швидко вибігає… Згодом входить ГРИЦЬ, шкутильгаючи, з таємничою міною закриває двері…

ГРИЦЬ підходить до Максима, вражений:

— «Максиме»!!.

— «Грицьку»!..

Вони обіймаються, поляпуючи один одного по спині…

— Чорт!!. (це Гриць) — Комбриґ… Га-га…

— Арештантюга!.. (свистить) — Та ти вже сивий, юначе!..

ОЛЬГА квапить…

Всі вони виходять десь до сумежної кімнати…

Згодом — перебігає КАТРЯ з інструментами та іншими причандалами для операції, ще й з оберемком якоїсь одежі під пахвою…

ОЛЬГА виходить і тихенько закриває за собою двері. Йде щоб защіпнути двері вихідні, що їх Катря покинула майже навстяж…

У цей час — стук!.. І не встигла Ольга зорієнтуватися, як

увійшов ДОЛМЕТЧЕР і став, клацнувши обцасами…

ОЛЬГА з досадою, стріпнувши волоссям та й враз опанувавши над собою, зумисно голосно:

— А-а-а!.. Герр долметчер!!. Будь ласка! заходьте!!.

ДОЛМЕТЧЕР, знявши свого «кораблика» і витираючи спітнілого чуба, заходить до мешкання ОЛЬГИ і стає розгублений. Збирається з відвагою…

ОЛЬГА сідає біля рояля, голосно:

— Сідайте, будь ласка!.. Отже?!.

ДОЛМЕТЧЕР:

— Отже… (витираючи піт, запобігливо, підхлібно сміючись) — Я шукав для Вас квітів… Я з ніг збився… Шеф мене заганяв за ці три дні через Вас. Але в цій Азії!!. (розводить руками) — То є, прошу пані, така Азія, така дика Азія, де навіть такий шеф, володар і пан тут, не може освідчитись прекрасній дамі китицею троянд…

ОЛЬГА, насупивши брови, іронично:

— Цей текст склав Вам шеф, чи ви самі?..

КАПКА (себто Долметчер):

— Шеф?.. Ні… ні… це…

ОЛЬГА мило:

— Гм… То Ви поет… З покликання чи?..

КАПКА зніяковів, розгублено витріщив очі…

ОЛЬГА з досадою, примружившись:

— Ну ось… По уніформі Ви військовий. Принаймні, коли Ви б’єте обцасами, то я думаю, що розмови з Вами мусять бути ділові, стислі, по-військовому ляконічні й ясні… Правда ж?.. Отже?.. Ви принесли відповідь?

КАПКА:

— Так… Так, пані… (хоче сказати титул, але Ольга перебиває).

ОЛЬГА:

— На питання, поставлені мною і повторені йому Вами?

— Так, пані…

— Ви повторили йому точно?..

— Так, пані… е…

ОЛЬГА підказує:

— «Баронесо»…

КАПКА:

— Так, пані Баронесо!..

ОЛЬГА:

— Отже?.. Як Ви поставили перед ним питання?

— Так як ласкава пані веліли… «раніше ніж прийняти перепрошення, ласкава пані хоче знати, — чи пан Комендант перепрошує її насамперед як жінку, чи як баронесу? і… пані сподобалась насамперед як жінка, чи як баронеса?..»

ОЛЬГА закушує губу:

— Гаразд… Я Вас слухаю… (недбало переступає пальцями по чорних клявішах, мов би числячи їх).

КАПКА:

— О, для мене це була велика несподіванка, пані… Вперше, відколи я його знаю, він не гримнув несамовито, а навпаки — раптом весело зареготався та: «Ого-го!.. — каже. — Ну, цим я остаточно переконаний, з ким маю до діла…»

ОЛЬГА:

— І?…

— І прислав мене гальопом от… (і враз звівшись поштиво) — Гер Матіс перепрошує Вас насамперед, як чарівну жінку…

ОЛЬГА:

— Та-ак…

— Як чарівну жінку… з роду…

ОЛЬГА призирливо:

— Ага… Отже — що насамперед, чи як чарівну жінку, чи «з роду»?..

КАПКА:

— Як чарівну жінку… (і аж махнув рукою нетерпляче) — Ах, Боже мій!.. По що це все, коли все ясно… І подобаєтесь Ви йому насамперед, як чарівна жінка…

ОЛЬГА в тон:

— «З роду…»

КАПКА:

— Така жінка, як Ви, виключає навіть думку… Ясно…

ОЛЬГА подивилась пильно:

— Хто зна… Для мене, наприклад, неясно, а що б він сказав, коли б та чарівна жінка була взагалі без роду… так собі, чарівна жінка без роду, без племени?…

КАПКА сміється:

— Якби ж… Але пощо фантазувати… Ви маєте велике щастя, пані…

— А саме?

— Якщо Ваша мати баронеса, то…

— Гм… То?..

— Він велика людина… Він культурна людина… Ви йому дуже сподобались, і я вам кажу від себе — Ви маєте таке щастя!..

— Але він мені не сподобався і… я не маю ніякого щастя…

— Пані!.. (і враз засміявся недовірливо) — Жарти… Таке щастя… Ви б могли бути перекладчицею…

ОЛЬГА:

— То для мене занадто шляхетна служба…

КАПКА на цей раз таки з пересторогою:

— Пані!..

ОЛЬГА, розмірковуючи, іронічно:

— Він перепрошує мене, як «чарівну жінку»?

— Так…

— І ви ось звиваєтесь, як вуж, тільки тому, що я «чарівна жінка»?

— (посміхається запобігливо) — Ну, так…

— І він — культурна людина?!.

— Яволь!..

ОЛЬГА встала і пройшлась. А тоді підійшла до вихідних дверей і, відхиливши їх, голосно гукнула:

— Мамо-о!!. На хвилинку зайдіть!.. (Вернулась на місце і з гонором):

— Отже ми це перевіримо… Скажіть йому, що моя мати не тільки Баронеса, вона вище за всіх баронес для мене… Вона — Мати… Моя Мати… Ви про все це доложите шефові…

Відчинились двері… КАПКА аж звівся шанобливо і став, виструнчився, тримаючи «кораблик» у руці…

Увійшла МАТИ, витираючи ножі й виделки…

ОЛЬГА:

— Мамо…

— Чого, доню?..

КАПКА витріщив очі розгублено. Розгубленість перейшла в мовчазне приголомшення…

ОЛЬГА:

— Скажіть, мамо, чи Ви баронеса, чи не баронеса?.. Я от Вас зву і титулую Баронесою!..

МАТИ посміхнулася, добрі зморшки, як промінчики, спалахнули на обличчі:

— Про мене, доню… Називай хоч горшком, дитино… Вечерять зараз давати?…

ОЛЬГА:

— Потім, мамо… Гаразд… Ідіть…

(мати вийшла)

Прочунявши, КАПКА дивно перевтілився. Раптом оскаженів, аж щелепи йому натряслися, став такий величний та грізний, мов би сам Матіс. Як не гримне враз по-салдафонськи, брутально:

— Як! Ви! Сміли!?!? Га!?. Що це?!.

ОЛЬГА скептично:

— Руіґ, руіґ, гер… долметчер!.. Сідайте…

Але КАПКА не сідав… Тон він знизив, але тільки тому, що його душила лють:

— Як ви сміли, га?!. (надів «кораблик», зухвало розходившись по кімнаті) — Ні!.. Як ви сміли??!.

ОЛЬГА, зблідши:

— Ви очевидно хочете сказати, як він смів, ваш шеф — культурна людина — на «чарівну жінку» вимахувати пужалном?.. І як ВИ смієте, денщик свого шефа — тут гримати?!!. Чи ви забули, що ви тільки денщик?..

КАПКА ще дужче закипів, аж порскав…

ОЛЬГА убійче мило:

— Не хвилюйтесь… Ваша лють — то звичайна плебейська лють, гер долметчер, і тільки… Сідайте!..

КАПКА гонористо задирає голову, роззявляє рота, щоб щось зухвале вимовити…

ОЛЬГА, глядячи пильно усторч, з убійчим спокоєм, так уїдливо, наче холодну воду ллючи:

— Гм… Може Ви мені поясните нарешті — в кого ж закохався ваш шеф? — у вас чи в мене?..

КАПКА знітився враз:

— Але…

— «Але» існує тільки для денщиків, а ваш шеф — володар… Чи не так?..

КАПКА, намагаючись триматися горою:

— Шеф… закохався в… баронесу…

ОЛЬГА презирливо:

— То йому так здається… То ми ще будемо бачити, пане… Як пак вас звати?..

— Капка!

— Сідайте, пане Капко… (і так іронічно, зумисне повторюючи банальність) — Хіба «любов не сильніша за все?» — це, вдається, у всіх романах і у всіх календарцях позаписувано… А раз так — то значить це вічна істина, сильніша за всі баронські титули і обов’язкова навіть для Матіса… Чи не так?!. (сміється).

КАПКА йорзав разгублено… А далі з розпукою.

— Боже… Що ж я йому скажу?!.

— Що хочете, після того, як розкажете все що чули й бачили.

— Але ж, пані!.. (і з несподіваним чуттям до господині) — Ні… Я не можу все розповісти… Це щось страшного… Він вас усіх повішає… І найперше…

— …І найперше — вас?

— І мене… Він мене прожене… Він візьме того москаля… Через вас москаль візьме гору!..

— Мені байдуже, котрий з денщиків візьме гору, пане…

КАПКА схопився:

— Пані!.. Ви забагато собі дозволяєте!.. (хвилюючись, пройшовся, зачепився очима за портрети на стіні, роздивляється їх всі підряд).

ОЛЬГА, зідхнула:

— Якщо припустити, що тут ви господар, то можливо.

КАПКА з несподіваним зухвальством; гонористо:

— Так. Я тут господар…

ОЛЬГА щиро вражена:

— Ого-о?!. Та-ак?.. І той москаль теж?.. Але ж, дозвольте — москаль старший чином… Гм… Хто ж ви?

КАПКА:

— Я? (і гордо, озирнувшись на всяк випадок кругом, а тоді з виключним апльомбом): — Українець!

ОЛЬГА:

— Не може бути!.. (оглянула пильно його уніформу і щиро.) — А я думала, що Ви і той москаль — теж представники герренфольку!..

КАПКА з тим самим апльомбом:

— Я завойовник!..

ОЛЬГА іронично:

— Бачу… Ви так говорите, як союзник Матіса…

— (гордо) — Яволь!..

— І москаль теж?.. (стомлено) — Ну, гаразд…. Тоді йдіть і розкажіть йому все, що тут бачили й чули… До-речі, звідки ви?

— (гордо) — З Европи!

ОЛЬГА хитає головою з щирим смутком:

— Боже мій… (тре чоло) — Якщо Ви з Европи, то звідки ж тоді ваш комплекс плебея?!..

КАПКА з пересторогою:

— Пані-і!!..

ОЛЬГА:

— Ідіть!..

КАПКА закипаючи:

— Але… Як Ви сміли брехати?!. Га?!. «Баронеса»!.

ОЛЬГА стомлено:

— Коли мова йде про мою матір, то немає такого титула, який би достатньо їй дорівнював… Очевидно ваш Матіс теж так думає про свою матір…

КАПКА погрозливо:

— Ну, добре… (застібається для виходу, враз пильно вшнипився очима в портрети, які до того розглядав недбало) — Гм… Скажіть, що це за портрети?..

ОЛЬГА байдуже:

— Ви ж «українець», то мусіли б знати…

— А все ж таки?..

— То — поляглі в боях… Друзі мого чоловіка… ГРИГОРІЙ КОСИНКА, ОЛЕКСА ВЛИЗЬКО, КОСТЬ БУРЕВІЙ… МАЙК ЙОГАНСЕН… МИКОЛА КУЛІШ… МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ…

— Що-о?!.. Га?!.. (як не скинеться КАПКА) — А-а… Чекіст!!.. Що вбив свою матір!!.. Ну, тепер все ясно… (зриває портрет) — Це все комуністична банда, значить… Га!!.

ОЛЬГА підходить, бере портрет ХВИЛЬОВОГО з рук і спокійно чіпляє знову на стіну…

а КАПКА кипить весь, шарпаючись:

— А-й-а… От що… українку з себе корчить!.. Ще й німецьку баронесу!.. Ах ти ж!!..

ОЛЬГА дивиться пильно йому в обличчя, думаючи вголос:

— «Цікаво, що сказав би москаль?..» — (і враз тупнула ногою, зірвавшись нагло з коректного тону): — Слухайте, ви, денщик!!. Солдат Швейк!..

(КАПКА змовк, а ОЛЬГА, важко дихаючи):

— Виконуйте, що Вам приказують! і не розсуждайте… (категорично, наказуюче): — Ідіть зараз до пана Матіса. І доложіть йому… Доложіть йому, що його «чарівна баронеса» не донька баронеси, а, як і він напевно, є лише донькою простої селянки, української селянки… І тим гордиться… От… Решта залежатиме від нього, як від культурної людини, добавте… А ще добавте… (глянула на портрети) — все що схочете добавте, що вам підкаже ваше сумління… Словом, доложіть йому все, як «культурний» «союзник» культурному «союзникові»…

(павза)

— А ще доложіть йому, хай він дасть вам по щелепах за те, що Ви сміли мене ображати… А ні, то я сама йому доложу… Геренфольк, що служить в денщиках, іноді заслуговує на те, щоб його били по щелепах… Ідіть!..

(КАПКА хотів щось сказати, але Ольга гостро, ще й тупнувши):

— Ідіть!!.

КАПКА вийшов. В дверях лише на мить зупинився, дивлячись на Ольгу з-під лоба понурими, ненавидящими очима, злорадно ощирився… Вийшов…

— Осел… — промовила не то з призирством, не то з жалем ОЛЬГА. Криво посміхнулась, похитавши головою сумно:

— Янгол «щастя»… Вістун і адвокат юберменшівського кохання…

І постукала в двері, за якими відбувалась операція.

Спершу вийшов ГРИЦЬ. Потім КАТРЯ з МАКСИМОМ.

МАКСИМ у чистій, білій полотняній сорочці, поголений, рука на чистім перев’язі, обвинена марлею…

ГРИЦЬ:

— Ну й довго він тобі морочив голову… Мабуть закохався прахвост… Ми вже й операцію зробили, над усім — над рукою й над бородою, й над цілим МАКСИМОМ… Ач який бравий!.. Тепер справжній комбриґ… А чого йому треба було тому прахвостові?..

ОЛЬГА сміється:

— Від новоявленого Ромео слуга… Від того Матіса ж…

КАТРЯ:

— Аж дві кульки було!.. Ось глянь — (показує на долоні дві кульки) — Німецькі… (завиває в папір і ховає в кишеню, до Ольги) — Я чула все… І ти думаєш, що він таки зігне шию і перепросить тебе… селянську дочку?..

ГРИЦЬ філософськи-насмішкувато:

— Любов — сильніша за все, мала… (глянув на Катрю й на Максима, мовляв — «будь ласка, спитайте самі себе»).

КАТРЯ посміхнулась про себе; до Ольги:

— Ти думаєш, що він закохався?

— А чому б ні? (іронічно).

ГРИЦЬ, глянувши мистецьким оком на сестру:

— Дійсно… А якщо не закохався, то він тоді справжній осел…

ОЛЬГА сміється загадково та:

— …І тепер от його точить ущімлений гонор… Ха!.. Він замірявся стеком на тебе, на нас, а виходить, що покищо одхвиськав сам себе…

— Так то так… Але ж… Ой, Ольго, не бався з вогнем…

— Ти хочеш сказати, з кулею, з мотузком, з баґнетом?..

— Коли хочеш — так…

ОЛЬГА так само, як Гриць перед тим, філософськи-насмішкувато:

— Ну що ж… Так вже давно ведеться — де велика любов, там неодмінно хтось когось убиває… Отело он коли ще зарізав свою любов… Чи як там було, Грицю?.. Гу, а Матісові — і Бог простить, це його фах… (сміється) — Але думаю, що він обеззброєний… і вже не підійме тут пужална… (цитує іронично) — «ЛЮБОВ ОШЛЯХЕТНЮЄ НАВІТЬ БАНДИТІВ і РОБИТЬ З НИХ ПОЕТІВ»… — так ніби, Грицю?..

ГРИЦЬ:

— То залежить від бандита…

КАТРЯ стривожено:

— Але як він ітиме задалеко?.. Не забувай, що він завойовник…

ОЛЬГА в тон.

— Не забувай, що я — твоя сестра Ольга… (пхикнула гордо) — В кожнім разі я не збираюся бути ані долметчером, ані Марусею Богуславкою, ані навіть тією Султаншою Роксоляною… (та й засміялась) — Я не можу їм тепер оголосити війну збройно, але зате я оголошую війну іншу, якої ніякими гарматами не виграєш… Це йому не з пукавки стріляти і не стеком хвиськати… Анум вечеряти!.. (закінчила несподівано).

Саме увійшла МАТИ, лаштуючи стіл до вечері…

МАТИ внесла вечерю й поставила її на стіл… Варена картопля в лушпинні, хліб, сіль і чай…

ОЛЬГА, розшаркуючись галантно:

— Нум, — барони й баронеси!.. Генерали й професори!.. — Українська єдина і безсумнівна аристократіє!.. До картоплі!!.

Всі сідають кругом столу. Катря любовно допомагає Максимові… Мати теж у гурті… Беруться до їжі, орудуючи виделками, ножами й щелепами.

МАКСИМ дивиться на всіх і від зворушення аж заїкається:

— Бож-же мій… Я — між вами!.. І… (здивовано) — Всі живем…

ОЛЬГА:

— Живем, Максиме!.. Живем… І житимем… І тільки МИ житимем… Наїдайся лишень, товаришу Комбриґ!.. а решта — все тим часом єрунда…

ГРИЦЬ — дивиться на Ольгу, потім на всіх, на свою єдину руку затиснену в кулак — і голосно сміється…

ОЛЬГА:

— Чого ти іржеш?..

ГРИЦЬ, торсаючи чуба:

— Ні таки — ми… (крутить головою) — Ми зовсім, зовсім інше покоління!.. Га!.. Гримить… Товче нас, меле… і — будь ласка… (розводить рукою та й береться знову їсти).

ОЛЬГА:

— Еге ж… Любі мої графи і барони, інженери і майбутні маршали! — не кидайте лушпиння на підлогу, але й не їжте його, бо думка, що там є вітаміни, — абсолютно помилкова, хоч і занесена з Европи… на баґнеті…

КАТРЯ:

— Ви так молотите, друзі мої, наче це вам не картопля, а баронські шнітцелі та фіґлі-міґлі…

ГРИЦЬ і ІНШІ:

— То в нас баронські апетити…

— І геркулесові щелепи…

— І вовчі шлунки…

— І арештанський режим…

МАКСИМ, оглянувши всіх зворушено:

— Наче вві сні… Дорогі мої!.. (і прикладає кулак до грудей, крутить головою… і мовчки береться їсти…)

МАТИ нишком витирає очі, дивлячись на схудлого й блідого суворого Максима…

Скінчивши їсти, ОЛЬГА відкриває шухляду і частує Максима сигаретами:

— Це нашого Рафаеля… (підморгує) — щедра плата цивилізованої Европи дикій і нецивилізованій Азії за геніяльні творіння нашого бідного професора і… першого артиста Республіки… Такса офіційна — пачка сиґарет за пачку Сикстинських мадонн з ориґінальних німецьких фото… Чи так Грицю?..

ГРИЦЬ сміється…

ОЛЬГА:

— Чи то пак… обмін продуктами цивілізації — мадонни разом з майстром по десять феніків, сиґарети — по десять марок штука…

МАКСИМ, скінчивши їсти і слухаючи Ольгу, закурив. Похнюпився. Тяжко зідхнув…

ОЛЬГА:

— Не зідхай, товаришу Комбриґ!.. (зсунувши брови) — Я думаю, що ми таксу змінимо… Чи як?..

МАКСИМ — тре чоло, довго мовчить, погойдуючись і закривши очі…

— Який жах… Ольго!.. Який, який жах…

ОЛЬГА здивовано:

— Ти став боягузом?!. (сідає до рояля, задумано щось награє, хмуриться…)

МАКСИМ гірко:

— Я не бачу виходу… Ні, я не бачу перспектив… Руїна… (посміхнувся) — Не даром поети римують — «Україна — руїна…» (зідхнув тяжко). Нема… нема перспектив…

ОЛЬГА звелась, хруснувши пальцями енерґійно:

— Неправда, Максиме!.. Що ти не бачиш — це правда. Але неправда, що їх нема… Перед нами з тобою… беручи в мільйонній цілості — грандіозні перспективи… І ми до них ідемо!.. Тяжко їх проглянути крізь дим і сморід цієї паскудної епохи… Тяжко вірити в них, коли гори жертв заставили обрії… Але вони є!.. І ми до них маршуємо… Гм… Це покищо не марш переможців, ба, це — марш каторжників, але то неважно… Ми маршуємо невблаганно і таки до них… І ми дійдемо, Максиме… Ти — Комбриґ, — і Я… і Сашко і Остап… і Альоха… І ось Гриць… і Катря… І рештка твоєї бриґади й інших незчислених бриґад… І он вони — (показує на портрети)… Сотні й тисячі нас — вчорашніх пастухів і наймітів, — хіба ми не ті, що маршуємо крізь вітри й бурі… Ми йдем до свого таки… І можна крізь всі ці завірюхи і свист лихоліття прочути нашу ходу, ходу все наростаючим темпом…

Слухай, Комбриґ!.. З нас з тобою без сумніву здеруть шкуру… Нехай… Ще з сотень тисяч здеруть шкуру… Нехай… Але не їм — не цим завойовникам рудим і брунатним — належить майбутнє… НАМ належить майбутнє, товаришу Комбриґ!.. І тому вони з нас з живих здирають шкуру…

МАКСИМ, хвилюючись:

— Слухай, Ольго!.. Це так. Я в це вірю… Але от сьогодні?!. Сьогодні?!. Ах, моя бриґада!!.

ОЛЬГА похмуро:

— Що ж… Матимеш армії… А не ти — то інші, що стануть на твоїм місці, матимуть… Але матимуть! І водитимуть їх… З тих самих Лубенців, Херсонців, Охтирян…

МАКСИМ:

— Але сьогодні, Ольго, сьогодні!.. (гірко дивиться на руку, стискає пальці в кулак) — Ось моя сила і ось моя голова — і… і я йшов, щоб сьогодні творити історію, вогнем і мечем… Нашим вогнем і нашим мечем…

ОЛЬГА з тихим смутком:

— І я, і ти, — ми шалено прагнемо, ми хочемо, але… цього замало ще… (зідхає) — Я думаю над тим… Так, це трагічно… На цей раз наш час ще не вибив для переможного бою, Комбриґ… Але він ось-ось надходить… Тим часом ми б’ємось і будемо битись, — але то все в страшному хаосі, бо не мали ще змоги розставити всі сили і скоординувати… Ми виграємо аж тоді, коли нам дадуть змогу підвестись бодай на одно коліно… Тоді ми двом силам зможемо протиставити рівнозначну третю… І це буде… Історично — ми до того йдемо, Комбриґ. Нам потрібен уже лише отой «випадок», що допомагає поваленому безнадійно, ніби, нагло вивернутися з довгого лежання на «лопатках»… І тоді, Комбриґ, ти поведеш бриґади… А Альоха поведе ескадрильї… Сьогодні ж… Сьогодні ми виграємо в іншому бою!.. Хіба ти не бачиш?..

МАКСИМ понуро:

— Сьогодні, Ольго… Ось ми розтоптані, збезчещені, скромсані геть — ціла нація… І нізвідки ні порятунку… ні допомоги, от… Де перспектива, Ольго?.. Що робити?.. (стискає й розправляє пальці п’ястука)… От я — комбриґ — питаю в тебе… І Альоха питає десь… всі ми…

ОЛЬГА:

— Максиме… (зідхнула смутно) — Це ясно, що двох таких колосів сьогодні ми не повалимо мілітарно… Ані обох разом, ані поодинці… Це ясно… Але у цій безвиглядній боротьбі нам мусить бути ясно й інше — і в цьому мусить бути джерело нашої сили, друже, — а саме… Чуєш?.. Цю війну як і всі попередні бої… Так, так… все ж таки виграємо ми!.. і то перед обома супротивниками… Не фізично, ні!.. Ми її виграємо в історичному аспекті, морально і етично, духовно… Так, як виграв колись біблійний Христос… І тут навіть смерть і кромсання нехай нас не страшать…

МАКСИМ зробив жест… ОЛЬГА:

— Ти не посміхайся, Максиме, а ось слухай, — ти можеш бути атеїстом… але Христос виграв саме тому і тільки тому, що власною смертю навіки ствердив свою правоту… Наша правда є такаж безсмертна… От.

МАКСИМ посміхнувся, тихо:

— Дитинство… Прекрасне моє дитинство… Наївне і прекрасне… (раптом, відсапнувши) — Це правда, Ольго… Але що ж має сьогодні робити комбриґ?!.. Скажи…

ОЛЬГА тихо:

— Ти сам знаєш, що має робити комбриґ…

МАКСИМ:

— Комбриґ має бути готовий для «Завтра»?..

— Не тільки…

МАКСИМ посміхнувся з полегкістю, ніби щось знайшовши:

— Значить… сьогодні?.. (озирається й зміненим голосом) — До речі, я не маю жодних документів… та ще й ранений… Я, як зацькований вовк… Тут небезпечно — і для мене й для вас, друзі…

ОЛЬГА:

— Завтра Гриць одведе тебе на хутори…

— А — потім?!.

Всі мовчать пригнічено, МАКСИМ думає якийсь час… Потім враз стріпнув головою:

— Добре… Лише б загоїти руку!..

КАТРЯ:

— Що ти надумав?!.

МАКСИМ, пестячи Катрю по голові, засміявся:

— Ну, ну… Мала… Комбриґ знає вже, що робити… (подумав) — Ольга в одному має рацію… По-моєму, це буде так:

У нас є до вибору — умерти за Сталіна… За Гітлера… І за себе… За свою правду. І тим перемогти…

ОЛЬГА:

— Не забігаймо із смертю наперед, друже…

— Мене смерть не страшить… Мене страшить рабство і безчестя… Це найгірше. Так?..

— Так…

МАКСИМ глибоко вдихнув повітря й з шумом випустив його з грудей, і враз прорік якось моторошно, тягуче-поволі, як сомнамбула:

— Тоді я чітко проглядаю контури нашої кривавої, тяжкої, й далекої… але неминучої перемоги… (стріпнувши головою, починає зводитись): —

— КОМБРИҐ ПІШОВ!..

Раптом відчинилися двері (без стуку) і ввійшов ДОЛМЕТЧЕР Капка. Вломився нагло, гупаючи на порозі чобітьми підкреслено-зухвало…

КАТРЯ враз погасила лямпу… Всі змовкли…

ДОЛМЕТЧЕР КАПКА, стрельнувши ще при світлі очима до столу, вже в темряві гмикнув значуще, а тоді прорік призирливо, на повен голос:

— Увага!.. Полковник армії «ҐРОС ДОЙЧЛЯНД» — фельдкомандант гер Матіс НАКАЗАВ повідомити, що він буде взавтра, рівно о 8-й вечора… Пані… пані ОЛЬГА УРБАН мусить взяти це до відома… і нікуди не виходити…

Чути як повернувся на обцасах… Пішов… Хряпнув дверима…

Тиша… Темрява… І голос комбриґа. Він раптом прогув у тій темряві, в тій тиші з безмежним обуренням, люттю, жалем:

— Е-е-х-х… МОЯ… БРИҐАДА-А!!..

В темряві якісь мавпи починають піряти каміння… Просто в заплющене око моєї кімнати… Вони галасують і кричать. Крізь маріння утоми я розрізняю голоси!..

Гм… Дивно… Звідки він узнав той Долметчер, що я тут? Дивно…

А вони намагаються видертися перед заслону… Хочуть «грати»… Я все таки спихаю їх геть…

Втома… І манюсінька думка:

— «Так ніби це я винен, що Матіс дав йому по щелепах…»

Але це маленька думка й байдужа, як місячний промінь…

В розбиті шиби дивиться місяць… А може то не місяць? Тоді мені пригадується чомусь обличчя з випеченими очима — обличчя безрукої й безногої людини на перехресті автострад, захряслих інтернаціональними юрбами й машинами, регульованими чорним мурином в центрі Европи… Все то було рухливе й переходяче, лише обличчя з випеченими очима було постійне на цім перехресті… Воно мало символізувати господаря, що взявся був перерішити історію на тисячу років…

Мурин елеґантськи-недбало махає рукою:

— «Окей!..»

І тоді ж напливає ще химерніший образ:

…Звалище збомбленого на друзки Нюренберґу… Залізні орли лежать в румовищах догори лапками, потрощені, і навіть у них повилітало пір’я… залізне пір’я… Ось майдан, на якому немає нічого не розтрощеного, все розґратано на череп’я — і на поверхні, і навіть в глибину на кілька метрів… Все зломане і звалене в хаос… А серед нього — диво…

Горда, цілісінька, ніде не здряпнута постать Дюрера… Він стоїть серед хаосу і, непорушений смертю, гордо дивиться в небо…

…Дивна асоціяція…

Його не торкається відплата… Як і тих маленьких жебраків в центрі зруйнованої імперії, що щодня приходять черідкою по милостину до моєї кімнати…

______