Розкажи все

АКТ ПЕРШИЙ, сцена перша

Перший акт, сцена перша. Ліліан Гелман, спотикаючись, продирається вночі крізь тернистий підлісок якогось німецького Шварцвальду, притискає чиєсь єврейське немовля до грудей, поки ще одна зграя дітей тримається позаду неї. Пересилюючи себе, Лілі рухається далі, бореться з ожиною, яка видирає шматки із золотавого вишивання на її піжамі, схожій на трико; до чорного оксамиту чіпляються зграї приречених херувимів, яких вона намагається врятувати від печей якогось фашистського табору смерті. Ще кілька невинних малюків прив’язані до дужих стегон Ліліан. Безпорадні діти євреїв, циганів та гомосексуалістів.

Кулі фашистів-гестапівців пролітають повз неї у темряву, розривають листя дерев; запах пороху та соснових гілок... П’янкий аромат її «Шанель №5». Кулі та ручні гранати просто свистять повз ідеально причеплений шиньйон, у вишуканому стилі Геті Карнегі; так близько, що набої перетворюють її величезні сережки від Картьє на веселкові спалахи безцінних діамантів. Рубінова та ізумрудна шрапнель в’їдається в її бездоганну шкіру неідеальних блідих щоках.

Від цієї послідовності подій ми переносимось відразу до появи розкішного інтер’єра будинку в стилі п’ятизіркових готелів Саттон-Плейс. Типова місцевість для кінозірки Біллі Берк (декоратором якої, напевно, був актор-гомосексуаліст Біллі Гайне), де офіційно одягнені гості вишикувалися за довгим столом, освітленим свічками; їдальня обшита деревом. Одягнені в лівреї лакеї стоять уздовж стін. Міс Гелман сидить на почесному місці цього дуже великого званого обіду й описує сцену божевільної втечі, яку ми щойно спостерігали. Камера повільно йде вздовж стола, і картки з іменами, які вказують місце кожного гостя, справляють враження біографічного довідника «Хто є хто». Майже половина всієї історії двадцятого сторіччя сидить за цим столом: принц Румунії Ніколас, художник Пабло Пікассо, держсекретар США Корделл Галл і американський режисер Джозеф фон Штернберґ. Присутні знаменитості, схоже, починаються від автора п’єс абсурду Семюела Бекетта, співака Джина Отрі та акторки Марджорі Мейн, а закінчуються десь у віддаленому горизонті.

Ліліан на деякий час замовкає, щоб зробити одну довгу затяжку; видихає дим на славетну акторку Полу Неґрі та засновника кіностудії «Парамаунт» Адольфа Цукера й каже: «І саме в цей карколомний момент я пошкодувала, що не відповіла президентові Франкліну Делано Рузвельту: «Ні, дякую», — Лілі струшує попіл із сигарети на тарілку для хліба, похитує головою і каже: — Жодних секретних завдань для цієї дівчини».

Поки лакей розливає вино та прибирає тарілки від фруктового десерту, руки Ліліан колихаються в повітрі, сигарета в руці залишає слід диму, нігті, чіпляючись за невидимі повзучі рослини, підіймають її по гладенькій скелі, високі підбори залишають відбитки у бруді на шляху до свободи, але їй усе ж таки вистачає сили тягти важку ношу — крихітних пустунів євреїв та гомосексуалістів.

Очі всіх гостей, від початку до кінця столу, без відриву дивляться на Лілі. Усі вони схрещують пальці під візерунчастими серветками на колінах, мовчки благаючи Бога, щоб міс Гелман проковтнула, не прожовуючи, курча а-ля Анатоль Демидофф, і щоб шматок став їй поперек горла, і вона впала б на килим, забилася б у корчах і задихнулася посеред їдальні.

Очі майже всіх гостей. За винятком пари фіалкових очей... пари карих... і, звісно, моїх власних, утомлених.

Можливість померти раніше за Ліліан Гелман стала відчутним острахом цілого покоління. Померти і стати не більше як поживою для рота Лілі. Все життя та репутація людини зводились до якогось Ґолема, до чудовиська Франкенштейна, яке міс Гелман може повернути до життя і змусити виконувати будь-які її забаганки.

Після кількох перших слів базікання Ліліан перетворюється на саундтрек із звуками джунглів, які лунають на задньому плані кожного фільму про Тарзана — такі собі тропічні пташки, і Джонні Вайсмюллер, і мавпи-ревуни... Гав, гав, вереск... Ненсі Кунар. Гав, рик, вереск... Сесіл Бітон.

Дурне базікання Лілі, можливо, є певною дивною формою похваляння зв’язками, таким собі синдромом Туретта[1].

Або, можливо, це результат того, що сироту-рекламника виховували вовки, а читати вголос учили на текстах Волтера Вінчелла[2].

Її примусове белькотіння; справжня патологія.

Кудах, хрю, гав... Жан Неґулеско[3].

Ось так Лілі вплітає золото 96-ї проби справжнього життя людей у власну мідну солому.

Будь ласка, обіцяйте: ви НЕ чули цього від мене.

Сидячи в межах досяжності літаючих ліктів героїв, моя міс Кеті витріщається через сигаретний дим. Актриса статури Кетрін Кентон[4]. Її фіалкові очі, які впродовж дорослого життя навчилися ніколи не контактувати ні з чим, окрім лінзи кінокамери. Ніколи не зустрічатися поглядом із незнайомцем; замість цього переводити погляд на мочку чийогось вуха чи губу. Незважаючи на таке тренування, моя міс Кеті пильно вдивляється у щось на протилежному кінці стола, і її вії тріпочуть. Тонкі пальці однієї славетної білої руки граються із золотаво-каштановими кучерями її перуки. Прикрашені коштовностями пальці іншої руки міс Кеті торкаються шістьох низок перлин, що ховаються у складках обвислої шкіри на її шиї.

Наступної миті, коли лакеї передають чашечки для ополіскування рук, Ліліан різко обертається на стільці, бере на плече невидиму снайперську гвинтівку і випускає постріл за пострілом, аж доки не скінчаються набої в обоймі. Усе ще притискає до себе немовлят євреїв та комуністів. Усе ще тягне вантаж семітів-сиріт. Коли гвинтівка стає такою пекуче-гарячою, що її неможливо втримати, міс Гелман видає дикий бойовий клич і кидає зброю, що аж димить, у штурмовиків, які переслідують її.

Рик, гав, вереск... Петер Лорре. Хрю, гав, писк... Аверілл Гарріман.

Така доля, гірша за смерть: провести вічність у збруї, бути зомбі-служкою Лілі Гелман, яку повертають до життя лише на вечірках. У радіопрограмах-інтерв’ю. У цей момент міс Гелман уже підіймає ще одну купку невидимих немовлят, урятованих немовлят циган, високо, аж до люстри, нібито катапультуючи їх через припорошений снігом пік Маттерхорн прямісінько у безпеку Швейцарії.

Бурчання, виття, вереск... Сара Бернар.

У цей момент Ліліан Гелман уже обома руками стискає невидиме горло Адольфа Гітлера, відтворює, як вона пролізла до підземного бункера в Берліні, одягнувшись, як Лені Ріфеншталь, у руках вона несе цілу кіпу пакунків із сигаретами «Лакі Страйк» та «Парламент», які придбала на чорному ринку, а потім душить сплячого диктатора просто у ліжку.

Пронизливий крик, гавкання, тихе радісне іржання... Безил Ретбоун.

Лілі кидає заляканого, уявного Гітлера прямо на середину святкового столу, її зуби кусають його, нігті з манікюром намагаються видряпати його нацистські очі. Притиснувши долоні до невидимої горлянки, Ліліан починає стукати головою невидимого Гітлера об скатертину, через що столове срібло та келихи для вина підскакують і деренчать.

Вереск, нявчання, цвірінькання... Волліс Сімпсон.

Виття, ослячий рев, писк... Дайана Вріленд.

За секунду до вбивства Гітлера Джордж К’юкор підіймає погляд; з кінчиків його пальців у чашечку для полоскання рук усе ще капає холодна вода; цей запах свіжонарізаного лимона, і Джордж каже:

— Будь ласка, Ліліан, — каже бідолашний Джордж. — Не могла б ти заткнутися?

Якийсь молодий чоловік, котрого посадили значно нижче сільнички, нижче різноманітних професійних дармоїдів, крокуючих наркоторговців, гіпнотизерів, засланих росіян-білогвардійців та бідолашного Лоренца Гарта, на самісінькому горизонті сьогоднішнього святкового столу, обертається. Його посадили біля найдальшого кордону розміщення. Його очі такі ж яскраво-карі, як сонячне світло 4 липня, що проходить крізь великий кухоль кореневого пива. Такий собі американський взірець. Класичне обличчя із симетричними пропорціями; саме той збалансований тип обличчя, на який так хочеться дивитися згори, — усміхнене, нетерпляче, затиснуте між твоїми стегнами.

І все ж таки, саме в цьому полягає проблема одного погляду на будь-яку зірку на горизонті. Як казала Ельза Максвелл: «Ніколи не можна сказати напевно, чи цей сліпучий, блискучий об’єкт устає чи сідає».

Ліліан вдихає мовчанку через запалену сигарету. Струшує сірий попіл на тарілку для хліба. Видихаючи хмару диму, каже:

— Чули? — каже вона. — Це факт, але ж Елеонора Рузвельт вилизала мою пілотку до блиску!

Незважаючи на все це — сигаретний дим, і брехню, і Другу світову війну, — яскраво-карі очі взірця, вони дивляться просто на інший кінець столу, на верхній щабель соціальної драбини, дивляться, глибоко заглядають у славетні фіалкові, такі тремтливі очі мого боса.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена друга

Якщо дозволите мені зламати четверту стіну[5], мене звуть Гейзі Куґан.

Моя професія не має нічого спільного із службою ескорту, і я зовсім не економка за фахом. Моя роль полягає в тому, що я, старенька жінка, ретельно мию ті самі каструлі й сковорідки, які я мила, коли була молодою, — і я змирилася з цим фактом, — і хоча вона їх жодного разу за все своє життя не торкалася, ці каструлі й сковорідки завжди належали величній, славетній кіноактрисі міс Кетрін Кентон.

Саме я кожного дня варю їй некруте яйце. Я натираю воском лінолеум на підлозі в її кухні. Нескінченне витирання та полірування зовсім не маленької кількості дрібничок, у тому числі із накладного золота, якими була нагороджена міс Кеті, — це теж моя робота. Але чи можна мене назвати служницею міс Кетрін Кентон? Не більше, ніж назвати м’ясника служником тендітного ягняти.

Моя мета — довести до ладу весь хаос, який створює міс Кеті... поступово довести до дисциплінованості її легендарні артистичні примхи. Я та сама особа, яку Лоллі Парсонз[6] колись називала «Сурогатним Хребтом».

І хоча я й справді прибираю пил із килимів у домі міс Кеті і роблю замовлення торговцю бакалією, моя справжня робота називається не «управитель дому», а, скоріше, «таємний лідер». Комусь може здатися, що міс Кеті — мій бос, у тому сенсі, що вона начебто дає мені гроші в обмін на мій час та працю і що вона відпочиває і квітне, поки я працюю без перепочинку; але, якщо вжити ту ж саму логіку, можна стверджувати, що фермер працює на курчат чи брукву.

Елегантну Кетрін Кентон можна вважати моєю хазяйкою не більше, ніж рояль — хазяїном Іґнаци Яна Падеревського[7]... якщо переповісти Джозефа Л. Манкевича[8], котрий переповів мене, котра першою сказала і зробила більшість вражаючих розумних речей, які, пізніше, допомогли іншим стати знаменитими. У цьому сенсі ви вже мене знаєте. Якщо ви бачили Лінду Дарнелл[9] у ролі офіціантки на стоянці для вантажівок, у фільмі «Грішний ангел», де вона ходить із олівцем за вухом, то ви бачили мене. Дарнелл украла цю деталь у мене. Так само як і Барбара Лоуренс[10], коли сміється сміхом, схожим на крик віслюка, в «Оклахомі». Так багато великих актрис поцупили мої найбільш вражаючі риси, а також мою бездоганну вимову, що ви бачили якісь частинки мене у виставах Еліс Фей, і Марґарет Дюмон, і Різ Стівенс[11]. Ви б могли впізнати уривки мене — піднята брова, рука, яка нервово крутить шнур телефонної трубки, — у численних старих кінофільмах.

Не можу не помітити іронії в тому, що поки Елеанор Пауелл заявляє про права на мою стильну звичку носити численні банти, я можу похвалитися тільки червоними колінами прибиральниці та опухлими руками посудниці. Навіть такий славетний жартівник, як Дерріл Занук, одного разу сказав, що я схожа на Кліфтона Вебба[12], одягненого в шотландську клітчасту спідницю. Мервін Лерой[13] розпустив плітку, нібито я — таємне дитя кохання Воллі Бірі[14] та його звичайної партнерки у фільмах, Мері Дресслер[15].

Станом на сьогодні, звичайні обов’язки моєї посади включають розморожування електричного льодовика міс Кеті й прасування її постільної білизни; утім, це не означає, що я обіймаю посаду пралі. І робота моя — не робота кухарки. Хатня робітниця — теж зовсім не підходить. Міс Кетрін Кентон значно менше керує моїм життям, ніж я керую її. Повсякденні вимоги й потреби міс Кеті, може, і визначають мої дії, але лише тією мірою, якою обмеження для гоночного автомобіля керують діями водія.

Я не просто жінка, яка працює на фабриці, де виготовляється вічно-чарівна Кетрін Кентон. Я і є ця фабрика. І коли я пишу ці рядки, я не просто кінооператор чи кінематографіст, я сама камера — яка підлещується, підкреслює, спотворює і фіксує те, як саме світ буде пригадувати мою кокетливу міс Кеті.

Утім, я не просто чаклунка. Я — чаклунство.

Міс Кеті докладає дуже мало зусиль для того, щоб бути собою. Основна частина цієї ручної роботи лежить на мені, а ще на фаланзі торговців перуками, пластичних хірургів та дієтологів. З перших днів її кінокар’єри, згідно з контрактом, я заробляла на життя тим, що розчісувала й чепурила її часто світле, іноді чорне, час від часу руде волосся. Я навчаю її голос набувати ніжних тонів так, щоб кожна фраза нагадувала рядок із діалогу, написаний для неї Торнтоном Вайлдером[16]. Жодна із рис міс Кеті не є вродженою, окрім майже надприродного фіалкового кольору її очей. їй належить трон, розташований у тому ж крижаному пантеоні, що і трон Ґрети Ґарбо, і Ґрейс Келлі, і Лани Тернер, але на мені лежать важкі підйомні роботи, завдяки яким вона тримається на висоті.

І коли мета добре навченого хатнього робітника намагатися бути непомітним, це також і мета будь-якого довершеного лялькаря. Під моїм контролем домогосподарство міс Кеті, здається, добре працює само по собі, і здається, що вона керує власним життям.

Моя посада не має нічого спільного з роботою покоївки чи секретарки. Я також не працюю терапевтом, чи шофером, чи охоронцем. Але хоча назва моєї професії не збігається із вищезазначеними, я і справді виконую всі ці обов’язки. Кожного вечора я завішую портьєри. Прогулюю пса. Замикаю двері. Я вимикаю телефон, щоб зовнішній світ тримався там, де йому і місце. Однак дедалі більше моїм головним обов’язком стає охороняти міс Кеті від неї самої.

У кадрі тепер внутрішні покої вночі. Ми бачимо розкішний будуар, який належить Кетрін Кентон, відразу ж після вечірки; моя міс Кеті замкнулася у ванній кімнаті, суміжній із спальнею. Поза кадром чутно шипіння та плескання душу, відкритого на повну.

Незважаючи на поширені балачки, ми з міс Кетрін Кентон не насолоджуємося тим, що Волтер Вінчелл назвав би «глибокою дружбою». Ми також не даємо собі волю у поведінці, яка б привернула увагу журналу «Конфіденшиал»[17] і де б нас назвали членами гуртка «Берітон Бейбз»[18] чи яку Гедда Гоппер[19] називає «лизанням дупи». Мої обов’язки також включають підкладання однієї пігулки нембуталу і однієї — люміналу на блюдце, оздоблене фініфтю, яке стоїть на тумбочці міс Кеті. Окрім цього, я маю наповнити з верхом старомодний стакан кубиками льоду і крапля за краплею налити на лід порцію віскі. Потім почекати і налити ще порцію. Після цього налити содової по вінця стакана.

Ця тумбочка, насправді, зроблена із пачки сценаріїв. їх так багато, що вони ледве тримаються, ті сценарії, котрі посилають Рут Ґордон і Ґарсон Канін[20], прохаючи мою міс Кеті повернутися. Насправді, благаючи. У цій пачці, можливо, є майбутні бродвейські мюзикли, у яких актори мають бути одягненими динозаврами чи Еммою Ґольдман[21]. Повнометражні мультфільми за «Макбетом» Вільяма Шекспіра, де головні герої — звірятка. Закадрова робота. І остаточне падіння: Бертольд Брехт, перероблений Лернером і Леве[22], у співавторстві з Юджином О’Нілом[23]. Сторінки стають жовтими і починають витися; на них плями від шотландського віскі й сигаретного диму. Папір затаврований коричневими кільцями, які залишаються від кожної чашки чорної кави міс Кеті.

Ми повторюємо цей ритуал кожного вечора, після будь-якої вечірки чи відкриття, яке відвідала моя міс Кеті. Повертаючись до її таунхауса, я розстібаю гаплик у верхній частині її сукні, а потім і застібку-блискавку. Вмикаю телевізор. Перемикаю канал. Перемикаю канал ще раз. Вивалюю вміст її вечірньої сумочки на атласне покривало на її ліжку — помаду від Гелени Рубінштейн, ключі, платіжні картки — і кладу всі ці речі в сумку, яку вона носить удень. Ставлю колодки в її туфлі.

Пришпилюю її золотаво-каштанову перуку до голови із пінополістиролу. Потім я запалюю свічки із запахом ванілі, які вишикувалися на поличці каміна в її спальні.

Поки моя міс Кеті миється за дверима ванної кімнати, насолоджуючись масажем та парою із душу, до мене доноситься її бубніння: гав, му-у-у, няв... Вільям Рендольф Герст[24]. Р-р-р-р, вереск, цвірінь-цвірінь... Аніта Лус[25].

У центрі вкритого атласом ліжка розлігся її пекінес, Лавербой[26], серед поля пом’ятих обгорток і двох картонних половинок коробки для цукерок у формі серця — кришка коробки, прикрашена рожевими трояндами з парчі та шовку, а по краях оздоблена рюшами із мережива. Пом’яте покривало із червоного атласу, покрите цим непотребом, яскраві обгортки цукерок, нахабний пекінес.

Із вечірньої сумочки міс Кеті випадає її запальничка, пачка сигарет «Пел-Мел», крихітна коробочка для ліків, оздоблена рубінами та турмалінами, у якій торохтять туїнал і дексаміл. Гав, кудах, і-і-і-і... Нембутал.

Р-р-р-р, іржання, хрю... секонал.

Няв, цвірінь, му-у-у... демерол.

Потім, пурхаючи, падає біла картка. Вмощується на ліжку, гравірована картка з місцем за столом, із сьогоднішнього обіду. На тлі білого цупкого паперу жирними чорними буквами — ім’я: Вебстер Карлтон Вестворд III.

Те, як би Гедда Гоппер назвала цей момент, — «За видатний внесок у кіно», — закінчується.

Стоп-кадр. Кіновставка маленької білої картки, що лежить на атласному ліжку поряд із млявим собакою.

По телевізору моя міс Кеті грає роль іспанської королеви Ізабелли І, яка покинула свої королівські обов’язки в замку Альгамбра, щоб провести коротку відпустку на Маямі-Біч, прикидаючись простою циркачкою із шоу «танець на канаті», для того щоб покорити серце Христофора Колумба, якого грав Реймон Новарро[27]. Камера наїжджає на камею Люсиль Болл, котру їй видали в борг на «Ворнер Бразерз», і яка знімалась у ролі суперниці міс Кеті, королеви Єлизавети І.

Тут все із західної історії, як її бачить сучий син Вільям Вайлер[28].

За дверима до ванної, у потоці гарячої води, моя міс Кеті видає: гав, і-а-а, хрю... Дж. Едґар Гувер[29]. Мої вуха напружуються, щоб почути її белькотіння.

Китиці звисають із краю покривала червоного атласу, з балдахіна над ліжком, із завіси на вікні. Все задраповано у червоний оксамит, оксамит із підрізаним ворсом. Шпалери з ворсистим малюнком. Яскраво-червоні стіни, з м’якою підкладкою, простьобані ґудзиками, завішані дзеркалами у стилі Людовіка XIV. Лампи, з яких каплями звисають ограновані кристали, що виблискують яскравими фіговинами. Камін, що його вирізали із рожевого оніксу та рожевого кварцу. Таке враження, що все це настільки віддалене й тихе, нібито спить, засунуте глибоко в піхву Мей Вест[30].

Ліжко із завісою на чотирьох стовпчиках, її оздоблення та ліпнина, вкриті червоним лаком, відполіровані настільки, що дерево здається мокрим. Розкидані по ньому обгортки від цукерок, собака, картка для гостей.

Вебстер Карлтон Вестворд III, американський взірець, із яскраво-карими очима. Очима кольору кореневого пива. Молодий чоловік, якого посадили так далеко за столом на сьогоднішньому обіді. Номер телефону, написаний від руки, код у Мюррей-Гілл.

По телевізору Джоан Кроуфорд[31] заходить у ворота Мадрида, одягнена в легку й прозору тканину в стилі гарему, обома руками тримає перед собою плетеного кошика, доверху навантаженого картоплею й кубинськими сигарами, її голі кінцівки й пофарбоване у чорний колір обличчя натякають на те, що вона — викрадена і кинута в рабство жінка з племені майя. Підтекст тут такий: або у Кроуфорд сифіліс, або ж вона нібито таємна людожерка. Заплямована здобич Нового Світу. Наложниця. Можливо, вона з племені ацтеків.

Це легке підняття оголеного лівого плеча Кроуфорд, знизування плечима як ознака ганьби — ще один красномовний жест, украдений у мене.

Над поличкою висить портрет міс Кетрін, написаний Сальвадором Далі, він підіймається із хащі гравірованих запрошень і вставлених у срібні рамки фотокарток чоловіків, кого Волтер Вінчелл назвав би «Джаз-бендом колишніх». Колишні чоловіки. Портрет моєї міс Кеті: брови здіймаються в здивуванні, але важкі вії тягнуть донизу, повіки майже опущені через нудьгу. Руки огортають обличчя, пальці широко розставлені над знаменитими вилицями і зникають у високій, як личить кінозірці, зачісці золотаво-каштанового волосся. Її рот, щось між сміхом і позіханням. Валіум і декседрин. Між Ліліан Гіш[32] і Таллулою Банкгед[33]. Портрет здіймається із запрошень і фотокарток, майбутніх вечірок і минулих шлюбів, свічок, що миготять, і напіввикурених цигарок, що стирчать із кришталевих попільничок, а з них нитками підіймається білий дим, догори, залишаючи слід фіміаму, згорнутий кільцями. Це вівтар для моєї Кетрін Кентон.

Я, котра завжди оберігає цю святиню. Не стільки служниця, скільки верховна жриця.

У тому, що Вінчелл назвав би «Нью-Йоркський протокол», я несу картку гостя до каміна. Гойдаю її у вогні від свічки, доки вона не спалахує. Однією рукою я залажу в камін, занурююсь у відкриту печеру з різного рожевого оніксу та рожевого кварцу, шукаю навпомацки у темряві, доки мої пальці не знаходять заглушку і не смикають її. Тримаючи білу картку, Вебстер Карлтон Вестворд III, скручуючи її в тязі в димарі, я споглядаю, як вогонь жере ім’я і номер телефону. Запах ванілі. Попіл падає на холодну підлогу каміна.

По телевізору Престон Стерджес[34] і Гарпо Маркс[35] з’являються як Тіхо Браге й Коперник. Перший стверджує, що Земля обертається навколо Сонця, другий — що світ, взагалі-то, рухається навколо Рити Хейворт[36]. Фільм зветься «Армада кохання», і Девід О. Селзнік[37] зняв його на відкритому знімальному майданчику «Юніверсал» того року, коли кожна друга пісня на радіо була у виконанні Гелен О’Коннел, яка співала «Bewitched, Bothered and Bewildered», а акомпанував їй джаз-бенд Джиммі Дорсі.

Двері до ванної кімнати широко розчиняються, голос міс Кеті промовляє: гав, дзяв, куд-кудах... Максвелл Андерсон[38]. Волосся її величності Кетрін Кентон завинуте в тюрбан із білого рушника. Її обличчя приховане за маскою із розчавленого авокадо та маточного молочка. Затягнувши пасок халата навколо талії, моя міс Кеті дивиться на помаду, що валяється на її ліжку. Розкидані запальничка, і ключі, і платіжні картки. Порожня вечірня сумочка. Її погляд переходить на мене — я стою біля каміна, язики вогника свічки злизують усе під її портретом — виставку «Джаз-бенду колишніх», запрошення, всі ці майбутні гарантії отримати задоволення, і, звичайно ж, квіти.

Камінна поличка, цей вівтар, тут завжди достатньо квітів на медовий місяць чи похорон. Сьогодні тут представлений гарний вибір білих хризантем, білих лілій і бризок жовтих орхідей, яскравих і барвистих, наче хмарка метеликів.

Однією рукою міс Кеті відсуває вбік помаду і ключі, блок сигарет і сідає на атласне ліжко, серед обгорток від цукерок, і каже:

— Ти щось спалила тільки-но?

Кетрін Кентон належить до покоління жінок, які вважають, що найбільш щира форма лестощів — це чоловіча ерекція. Сьогодні, кажу я їй, ерекція скоріше не комплімент, а результат якогось прориву в медицині. Трансплантація мавпячих залоз чи якась із нових чудодійних пігулок.

Нібито людям — а точніше, чоловікам — потрібен іще один спосіб брехати.

Я питаю, чи вона поклала щось не на своє місце.

Її фіалкові очі торкаються моїх рук. Голублячи свого пекінеса, Лавербоя, проводячи рукою по довгій шерсті собаки, міс Кеті каже:

— Я так втомилася сама купувати собі квіти...

Мої руки, забруднені чимось чорним після ручки глушника в каміні. Вимазані сажею зі спаленої картки гостя. Я витираю їх складками моєї спідниці з твіду. Кажу їй, що просто позбавлялася сміття. Просто піддала кремації випадковий шматок нікчемного сміття.

По телевізору Лео Г. Керолл стає на коліна, а Бетті Ґребл коронує його як імператора Наполеона Бонапарта. Папа Павло IV — це Роберт Янґ. Барбара Стенвік[39] грає Жанну д’Арк, яка жує гумку.

Моя міс Кеті дивиться на себе, сім розлучень тому — що Вінчелл назвав би «Оновленням» — і три підтяжки обличчя тому; на те, як вона розмелює свої губи об губи Новарро. Цей взірець Вінчелл би назвав «Вілдеманом». Як чоловіка Дороті Паркер, Алана Кемпбелла, чоловіка, якого Ліліан Гелман назвала б «Чарівним Лайном». Голублячи свого пекінеса довгими облизуваннями руки, міс Кеті каже:

— Його слина на смак була схожа на пітні члени десяти тисяч самотніх далекобійників.

Поряд із її ліжком — тумбочка, створена із тисячі сповнених надій снів, із балансуючих сценаріїв, вона підтримує два барбітурати і подвійну порцію віскі. Рука міс Кеті перестає пестити і почухувати пику собаки, де шерсть виглядає темною та скуйовдженою. Вона відтягує руку, і рушник падає в неї з голови, її волосся вискакує на волю, слабке і сиве, а поміж коренів проблискує рожевий скальп. Зелена маска її обличчя з авокадо, яка тріщить через здивування.

Міс Кеті дивиться на свою руку: і пальці, і долоня забруднені, і з них капає щось темно-червоне.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена третя

Кетрін Кентон жила, як Гудіні. Актор, що вмів утікати із зачинених приміщень. Це не мало значення... шлюби, лікарні для наркоманів, герметичні студійні контракти із Пандро Берманом[40]. Моя міс Кеті загнала себе в пастку, бо їй здавалося справжнім тріумфом вислизнути із зашморгу за секунду до загибелі. Обдурити юридичні заковики, які прив’язують її до поганих шоу-гастролей з Редом Скелтоном[41]. Наближення урагану «Гейзел»[42]. Чи третій триместр вагітності у виконанні Гюї Лонґа[43]. Завжди за один удар годинникової стрілки до того, як буде запізно, моя міс Кеті встигала втекти.

А тут зробімо повільний наплив у ретроспекцію. Той рік, коли кожна друга пісня на радіо була у виконанні Патті Пейдж[44], яка співала «How Much Is that Doggy in the Window?». Дія відбувається вдень, мізансцена показує кухню в підвальному приміщенні елегантного таунхауса Кетрін Кентон, розміщену вздовж задньої стіни сцени. Електрична плита, морозильна камера, двері до вузького провулка, запорошене вікно у вищезгаданих дверях.

На передньому плані я — сиджу на білому кухонному стільці, закинувши ноги на такий самий стіл, ноги в мене схрещені в щиколотках, руки тримають стос паперу. Майорить нотатка, яку тримає скріпка на титульній сторінці. Похилим почерком у нотатці зазначено: «Я вимагаю, щоб ти насолодилася цим, поки воно ще тхне моїм потом і попереком». Підписано Ліліан Гелман.

Лілі нічого не підписує, вона, скоріше, ставить автограф.

На першій сторінці сценарію Роберт Оппенгаймер[45] намагається розробити найкращий метод прискорення дифузії часток, поки Ліліан не дістає сигарету «Лакі Страйк», не випиває одним ковтком порцію віскі «Д’юарз» і відштовхує Оппенгаймера від безладного рівняння, що займає всю довжину величезної дошки. Використовуючи слину і свій олівець для брів, Лілі змінює швидкість розщеплення збагаченого урану, в той час як Альберт Ейнштейн спостерігає за цим. Ляснувши себе по лобі долонею, Ейнштейн каже: «Lilly, meine liebchen, du bist eine genious!».[46]

Вікно кухонних дверей. Щось стукає з того боку. Це дзьобає птах у провулку. Гострий кінчик чогось дзьоб-дзьоб-дзьобає по шибці. У сонячних променях раннього ранку тінь чогось ширяє відразу ж за запиленим вікном, і блискучий кінчик довбає, вистукує якесь повідомлення по той бік шибки. Якась пташка, що загубилась, умирає з голоду й холоду. Викопує, вистругує крихітні ямки.

У цьому епізоді Ліліан крутить номер «Нью Массиз»[47], скручуючи його в щось подібне до жезла, яким вона дає ляпаса Крістіану Діору. Гаррі Трумен зібрав докупи найбільші голови світової моди, щоб придумати оригінальний вигляд його абсолютної зброї. Коко Шанель вимагає блищиків. Одна із сестер Періш[48] робить ескіз: бомба із жахливою швидкістю летить з японського неба, а за нею волочиться довгий хвіст із намиста з бісеру. Ельза Скіапареллі не менш рішуче наполягає на стьобаному сатиновому чохлі. Крістобаль Баленсіаґа — на плечовій прокладці. Мейнбохер — на твіді. Діор розкидає по конференц-залу зразки матерії у клітинку.

Розмахуючи поліцейським кийком із журналу, Лілі каже:

— А що станеться, якщо блискавка застрягне?

— Лілі, люба, — каже Діор, — це ж бісова атомна бомба!

Коло кухонного вікна: гострий дзьоб тягнеться по склу, залишаючи довгу криву, дряпає скло із неможливим, пронизливим вереском. Миттєва мігрень, гострий кінчик починає нову криву. Дві криві об’єднуються, формуючи серце, гравіроване на склі, кінчик тягнеться далі й борознить стрілу, яка проходить крізь серце.

На папері Адріан бачить суцільність атомної бомби, яка покрита товстим шаром гірського кришталю, спалахуючи сліпучою перемогою союзників. Едіт Гед[49] стукає маленьким кулачком об стіл для нарад у «Вальдорф-Асторії» та оголошує, що принести вогненну загибель Хірохіто[50] має щось вишите вручну, або вона вийде із «Манхеттенського проекту»[51]. Юбер де Живанши лупцює П’єра Бальмана[52].

Я встаю і підходжу до дверей у провулок. Там ми знаходимо мою міс Кеті — вона стоїть у провулку, загорнута в шубу, схрестивши руки на грудях, обіймаючи себе в холодному світанку.

Я питаю, чи не мала вона повернутися лише через кілька місяців?

А міс Кеті каже:

— Я знайшла щось краще, ніж тверезість... — Вона махає лівою рукою, підмізинний палець спалахує алмазним солітером від Гаррі Вінстона, і каже: — Я знайшла Пако Еспозіто!

Діамант — різець, яким вона викарбувала серце, так глибоко дряпаючи скло. Серце і стріла Купідона, гравіровані у вікні, що виходить у провулок. Ще одна обручка, яку вона сама собі придбала.

У неї за спиною стоїть молодик, увішаний, як новорічна ялинка, багажем: сумками, мішками для одежі, валізами й сумочками. Всі — від Луї Віттона. На ньому сині штани з деніму, коліна яких почорніли від машинного мастила. Рукава його синьої сорочки із тканини «шамбре» високо підгорнуті, відкриваючи руки з татуюванням. Його ім’я, Пако, вишите в нього на сорочці. Його одеколон — сморід високоякісного бензину.

Фіалкові очі міс Кеті сіпаються по моєму обличчю — зліва направо, згори донизу — так, як вони би переглядали виправлення в діалозі, зроблені в останню хвилину.

Єдина причина, з якої Кетрін Кентон узагалі погодилася лягти до лікарні, полягала в тому, що вона так полюбляла втікати. У перервах між зйомками вона палко бажала взяти участь у драмі, де потрібно долати замкнені двері, огороджені ґратами вікна, заспокійливі засоби та гамівні сорочки. Робить крок у будинок із холодного провулка, пара йде у неї з рота, моя міс Кеті взута в картонні пантофлі. Не Мадлен Віонне[53]. Вона вдягнена в тонку сукню під шубку із чорно-бурої лисиці. Не Віра Максвелл[54]. Щоки міс Кеті лущаться від сонця й тому рожеві. Вітер розкидав її золотаво-каштанове волосся, яке стало наче великі хвилі. Її сині пальці стискають ручки сумки для покупок, котру вона підіймає, щоб поставити її на кухонний стіл.

У третій дії сценарію Гелман керує «Енола Ґей»[55], а той мчить, майже торкаючись японських сосен, і гігантських панд, і гори Фудзі, на своєму шляху до Хіросіми. В уявному епізоді камера наближається до Гелман, яка розмахує мачете, намагаючись каструвати Джека Ворнера[56]. Вона здирає шкіру живцем із Луїса Б. Майєра[57]; він кричить і стікає кров’ю. Вона сильніше стискає пальці на важелі, котрий відкриває бомбовий відсік. Її смертоносний вантаж мерехтить чистим світлом, як наречена, вкрита дрібними перлами й білим мереживом, що майорить на вітрі.

У своїй власній кухні моя міс Кеті опускає руки в сумку для покупок і витягає звідти кудлатий шматок своєї шуби. Нерівна купа волосся, здається, тремтить, коли вона кладе її на сценарій Гелман. Два ока із чорних ґудзиків блимають і відкриваються. На столі вологий і кудлатий жмуток скорочується, а потім вибухає голосним «апчхи». Між двома очима-ґудзиками шерсть розходиться, і з’являються два ряди крихітних, гострих зубів. Гаряче дихання, клапоть рожевого язика. Цуцик.

Навколо нової діамантової обручки її руки, руки кінозірки посічені і вкриті струпами засохлої червоної крові, заплямовані старою кров’ю. Простягнувши руки, щоб я побачила зворотний бік обох долонь, міс Кеті каже:

— У цій лікарні був колючий дріт.

Її шрами від колючого дроту такі ж жахливі, як будь-які рани, котрі Ліліан виставляє напоказ, як отримані в бригаді імені Авраама Лінкольна[58]. Не такі серйозні, як шрами Ави Ґарднер після кориди з Ернестом Гемінґвеєм. Чи шрами Ґора Відала, отримані ним від Трумана Капоте.

— Я підібрала бідолаху, який заблукав, — каже міс Кеті.

Я питаю, кого саме. Собаку чи чоловіка?

— Це пекінес, — каже міс Кеті. — Я охрестила його Лавербоєм.

Найостанніший із «Джаз-бенду колишніх», Пако, прибуває після сенатора, котрий прибув після хлопчика з хору підорів, котрий прибув після сталеплавильного магната, котрий прибув після актора-невдахи, котрий прибув після дешевого позаштатного фотографа, який прибув після великого кохання із старших класів школи. І всі вони — ті собаки, що заблукали, і чиї фотокартки вишикувалися на камінній поличці в її розкішному будуарі нагорі.

Виставка пройдисвітів із тих, кого Волтер Вінчелл назвав би «Жили недовго і нещасливо».

Кожна романтична пригода, той тип самовбивчої поведінки, який Гедда Гоппер назвала би «Одружись на Карі». Замість того, щоб устромити меч собі в живіт, ти раз за разом кидаєшся на найнедоречніший ерегований пеніс.

Хлопці, з якими одружується міс Кетрін, вони не стільки її чоловіки, скільки зірки другої величини. Сувеніри. Кожен із них просто свідок, який має підтвердити її останню сміливу пригоду, як Реймонд Мессі чи Фредерік Марч[59], будь-який виконавець головної ролі, поруч із яким вона може битися у «Столітній війні». Граючи Амелію Ергарт[60], яка заховалася із шампанським і білуговою ікрою в романтичній кабіні пілота Чарлза Ліндберґа[61] під час його довгого польоту над Атлантикою. Клеопатру, яку викрали під час Хрестових походів і видали заміж за короля Генріха VIII.

Кожне весільне фото було не стільки приємним спогадом, скільки шрамом. Доказом сценарію якогось фільму жахів, що його пережила Кетрін Кентон.

Міс Кеті ставить цуцика на сценарій Гелман, гучно ляснувши по сцені, де Лілі Гелман і Джон Вейн[62] підіймають американський прапор над горою острова Іото[63]. Зануривши покриту струпами руку в кишеню шуби із чорно-бурої лисиці, міс Кеті витягує стосик перев’язаних паперів, де кожна сторінка починається зі штампа «Лікарня та відділення виправного лікування Байт Госпітал».

Викрадений стосик рецептурних бланків.

Міс Кеті змочує кінчик олівця для брів фірми «Есте Лаудер», торкаючись його розовим кінчиком язика. Написавши кілька слів під штампом, вона робить паузу, підіймає очі й питає:

— Скільки букв «с» у слові дарвосет?

Хлопець, котрий тримає її багаж, питає:

— Коли ми вже будемо у Голлівуді?

Лос-Анджелес, місто, яке Лоуелла Парсонз назвала б «приблизно 300 квадратними милями і 12 мільйонами людей, які згрупувалися коло Айрін Майєр Селзнік»[64].

У цей момент ми наводимо камеру, даючи великий план, на Лавербоя — у ту саму мить, коли крихітний пекінес скидає власну гарячу, смердючу атомну бомбу, накриваючи всього генерала Дуґласа Т. Мак-Артура.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена четверта

Кар’єра кінозірки вимагає або допомагати всім, або не звертати увагу ні на чиї проблеми. Використовуючи шарм, і вроду, і гарний настрій, примушувати життя виглядати легким. «Проблема в тому, — колись сказала Глорія Свенсон[65], — що коли ніколи не плакати на публіці... що ж, публіка починає думати, що ти взагалі ніколи не плачеш».

Акт перший, сцена четверта починається з того, що Кетрін Кентон гойдає урну. Декорації: погано освітлене, затягнуте павутинням потайне місце Кетрін Кентон, глибоко під землею, під кам’яною будівлею собору Святого Патріка. Ми бачимо, як відмикаються і широко відкриваються пишно оздоблені бронзові двері, в які заходять плакальники. На камінній поличці, на задньому плані схованки, куди падає тінь, стоять різноманітні урни, виготовлені з різних відполірованих металів — бронзи, міді, нікелю, на одній гравірування з написом «Казанова», на другій — «Дарлінґ», на третій — «Ромео».

Моя міс Кеті притискає до себе урну, яку тримає, і підіймає її до губ. Вона ставить зморщений помадний поцілунок на гравіруванні «Лавербой», потім ставить цю нову урну на запилену поличку, до інших.

Кей Френсіс не приїхала. Хампфрі Боґарт не надіслав листа зі словами співчуття. Цього не зробили ні Діна Дурбін, ні Мілдред Коулз. Також не прийшли Джордж Бенкрофт, і Боніта Ґренвіль, і Френк Морґан[66]. Ніхто з них не надіслав квітів.

Гравірування з іменами «Пиріжечок», і «Булочка з медом», і «Олівер Ред Дрейк, есквайр» — Гедда Гоппер назвала б це «Приятелі в попелі». Її гончак, її чіхуахуа, її четвертий чоловік — тримач контрольного пакета акцій і голова правління компанії «Інтернешинел стіл меньюфекчерінґ». Розкидані серед інших урн, із гравіруванням «Пукі», і «Чоловік-Мрія», і «Лотаріо», попільні залишки її карликового пуделя, і мініатюрного пінчера, також стоїть виписана лікарем пляшка валіума із помаранчевої пластмаси, прив’язана до камінної полички сіткою павутиння. Пліснява та пил заплямували етикетку на пляшці бренді «Наполеон». Пляшка люміналу, придбана в аптеці за рецептом.

Лоуелла Парсонз назвала би це «Механізми хандри».

Моя міс Кеті нахиляється, щоб здути пил з пляшки для ліків. Вона підіймає пляшку і змагається з хитрою кришкою, захищеною проти дітей, забруднюючи свої чорні рукавички, натискаючи на кришку і водночас крутячи її; ліки торохтять. Цей звук відлунюється в холодному кам’яному приміщенні, наче автоматна черга. Моя міс Кеті витрушує кілька пігулок на затягнуту в рукавичку долоню. Другою рукою вона піднімає чорну вуаль. Кидає пігулки до рота і протягує руку за пляшкою бренді, що вже дало осад.

Серед урн на поличці лежить фотокартка у срібній рамці зображенням донизу. Поряд із нею — потьмянілий тюбик губної помади від Гелени Рубінштейн. Камера повільно повертається, показуючи розбризкувач від Міцуко — кришталеву пляшку, захмарену і заплямовану відбитками пальців. Із запиленої коробки витікають жовті серветки «Клінекс».

У туманному світлі ми бачимо пляшку «Шато Лафіт» врожаю 1851 року. Дволітрову пляшку кальвадосу «Юе», близько 1865 року, і пляшку коньяку «Круазе», закупорену в 1906-му. Портвейн «Кемпбелл Боуден енд Тейлор», урожаю 1825 року.

До кам’яних стін притулилися скрині з шампанським «Дом Периньйон», і «Моє і Шандон», і «Болінжер» — у пляшках різноманітних розмірів... Пляшки «Єровоам», названого так на честь біблейського короля, сина Навата та Церуї, у кожну з яких уміщаються чотири стандартні винні пляшки. Тут є пляшки «Навуходоносор», за розміром у 20 разів більші, ніж стандартні, названі на честь короля Вавилона. Серед них здіймаються пляшки «Мельхіор», у яких уміщаються 24 стандартні пляшки шампанського, названі на честь трьох волхвів, котрі привітали народження Ісуса Христа. Серед пляшок половина порожніх, половина ще закоркованих. Порожні бокали відкидають холодні тіні, давно покинуті, забруднені губами Конрада Нейджела, Алана Ґейла, шимпанзе Чіти[67] та Білла Демареста.

Траурна вуаль міс Кеті падає донизу, покриваючи її обличчя, і вона п’є через чорне плетиво сіток, підносить кожну пляшку до рота і смокче, залишаючи новий шар губної помади навколо сяючої шийки нової пляшки. Шийка кожної пляшки така ж червона, як і її губи.

Сідней Ґрінстріт — ще один з тих, хто не з’явився на сьогоднішньому похороні. Ґрета Ґарбо не надіслала повідомлення, що співчуває...

Волтер Вінчелл називає це «Стаємо струнко».

Ось і ми — тільки міс Кетрін та я, знову самі-самісінькі.

Позбувшись чорного рису мишачих екскрементів, — у цьому дивному негативі весілля, — моя міс Кеті підіймає фотокартку в срібній рамці і встановлює її на поличці, притуливши її до стіни склепу. Але фотокартки там немає — замість неї люстерко. У дзеркалі, у відображенні кам’яних стін, павутиння, позує міс Кеті, у чорному капелюсі та вуалі. Вона защемляє кінчики пальців рукавички і стягує її з лівої руки. Скрутивши діамант-солітер з пальця, вона протягує мені діамант фірми «Гаррі Вінстон» з огранкою «маркіз», вагою у шість каратів. Міс Кеті каже: «Гадаю, треба увічнити цю мить».

Люстерко, старі подряпини залишають на його поверхні шрами і гравірування. Скло, спотворене довгою вервечкою старих зарубок.

Я кажу їй:

— Тримайте марку, будь ласка.

— Ти абсолютно впевнена в тому, що подзвонила Кері Гранту? — питає міс Кеті, роблячи крок назад і стаючи на знебарвлену літеру X, колись давно намальовану на кам’яній підлозі. Саме в цю мить її обличчя кінозірки ідеально збігається із подряпинами на дзеркалі. Під цим ідеальним кутом і з цієї відстані старі зарубки стають зморшками, які в неї були три, чотири, п’ять собак тому, мішки й грязевідстійники, у які її обличчя падало, поки всіх їх не прибрали новою підтяжкою чи ін’єкцією сироватки з ембріонів овець. Якоюсь радикальною процедурою, зробленою в таємній швейцарській клініці. Дорогі креми та мазі, операції для підтягнутого й щільного вигляду шкіри. На дзеркалі затрималися віспини та пігментові плями, котрі вона стирала кожні кілька місяців, витравилися на ньому — запис того, як вона мала б виглядати. Вона знову підіймає вуаль, і її віддзеркалені щоки та підборіддя стають у ряд із давнім записом мішків, і родимок, і неохайних волосків, які моя міс Кеті заслужила по праву.

Бойові поранення, що їх залишили Пако Еспозіто та Ромео, кожен заблудний собака і «Джаз-бенд колишніх».

Міс Кеті робить такий вираз обличчя, який вона робить, коли не робить жодного виразу, її риси, її знаменитий рот та очі стають пеньюаром Теди Бари[68], що його повісили на підбиту вішалку в глибині костюмерної «Монограм пікчерз», загорнутим у мішок для одягу, у темряві. Її м’язи — в’ялі та розслаблені. Публіку — забуто.

І тримаючи в руках діамант, я починаю працювати, малювати. Я вистежую будь-які нові зморшки, додаючи нові пігментові плями до цього тривалого запису. Створюючи щось більш сукупне, ніж будь-яка фотокартка, я документую нещастя міс Кеті до того, як пластичні хірурги зможуть знову скинути вантаж старих помилок. Тягаючи діамант, закопуючись у скло, я викарбовую її сиві волоски. Поновлюючи топографію цього, її таємного обличчя. Вирізуючи найменші тривожні зморшки на її лобі. Я видовбую нові гусячі лапки навколо її очей, затемнюю фальшиву усмішку її публічного образу — діамант спотворює міс Кеті. Я калічу її.

Після цілого життя такого зловживання дзеркало схиляється — вигнуте, таке розділене, так порізане і так глибоко покарбоване, що найменший тиск може перетворити люстерко на купу розбитих, зазублених осколків. Ще один обов’язок моєї професії — ніколи не тиснути занадто сильно. До моїх обов’язків входило прибирання сечі Пако навколо комода, потім відвезення собаки до ветеринара, на кастрацію. Кожного дня мене примушували видирати сторінку із якоїсь історичної книжки — саги про Гайавата, написаної Артуром Міллером у вигляді сценарію для Дебори Керр, чи історію Роберта Фултона у вигляді засобу пересування для Денні Кея, — щоб підібрати ще одну паруючу жменю фекалій.

Я карбую діамантом прямі лінії, щоб передати сльози, які збігають по щоках міс Кеті.

Діамант верещить по склу. Це звук миттєвої мігрені.

Люстерко Доріана Ґрея.

Раптом поза кадром лунають кроки. Пульсація чоловічих шкіряних черевиків наближається з коридору, кожний крок гучніше відбивається від каменя. Ван Гефлін чи, можливо, Лоуренс Олів’є. Рендольф Скотт чи, можливо, Сід Лафт[69].

У тиші між одним кроком і другим, між ударами серця, я кладу люстерко на поличку, дзеркалом донизу. Я повертаю діамантову обручку моїй міс Кеті.

Чоловічий силует заповнює вхід у склеп, високий і худий, плечі в нього прямі, чітко викарбувані на тлі світла з коридору.

Міс Кеті обертається, рука вже тягнеться до заплямованого тюбика помади. Вона придивляється до чоловіка і каже:

— Невже це ти, Ґроучо?[70]

З темряви з’являється букет квітів, що їх протягують руки чоловіка. Рожеві троянди «Ненсі Рейґан» і жовті лілії, їх запах яскравий, як сонячне світло. Голос чоловіка каже:

— Я так співчуваю твоєму горю...

Гладенькі суглоби пальців і чиста шкіра рук молодого чоловіка, нігті блискучі й відполіровані.

Те, що Гедда Гоппер зве «похоронним фліртом». Лоуелла Парсонз — «могильним жениханням». Волтер Вінчелл — «грабіжником труни».

Вебстер Карлтон Вестворд III робить крок уперед. Юнак зі званого обіду. Ім’я та телефонний номер зі спаленої картки гостя.

Ці очі яскраво-карі, як літнє пиво із коренеплодів.

Я хитаю головою — не треба. Не повторюй цієї муки. Не довіряй ще одному.

Але моя міс Кеті вже наносить свіжий шар червоного на свій рот. Потім кидає стару помаду, і та торохтить серед заплямованих урн. Серед порожніх пляшок для вина, що їх звуть «мертвими солдатами». Моя міс Кеті опускає чорний отвір своєї вуалі і протягує одягнуту в рукавичку руку до чогось, укритого попелом, чогось покинутого і давно забутого серед її померлих кохань. Вона підіймає цей давній предмет, її червоні губи шепочуть: «Guten essen»[71]. Потім додає: «Це французькою, означає «Ніколи не кажи “ніколи”». Її фіалкові очі мутні й невиразні від ліків і бренді; міс Кеті повертається, щоб узяти квіти, і водночас опускає запилений предмет — її діафрагму — глибоко в неохайну щілину кишені її старої норкової шуби.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена п’ята

Клер Бут Люсі[72] якось сказала про Кетрін Кентон: «Коли вона закохана, ніщо не може засмутити її; однак коли вона не закохана, ніщо не може зробити її щасливою».

Ми граємо цей, наступний епізод у ванній кімнаті, суміжній із будуаром міс Кеті. Коли двері відчиняються, ми бачимо мою міс Кеті, яка сидить за туалетним столиком обличчям до трьох дзеркал, поставлених під таким кутом, щоб вона бачила свій правий профіль, лівий профіль і анфас. Букет рожевих троянд «Ненсі Рейґан» і жовтих лілій, які приніс Вебстер Карлтон Вестворд III, поставлений у вазу, і ця купка квітів віддзеркалюється і віддзеркалюється, доки вони не починають здаватися крамницею квітів. Цілим садом. Це єдиний букет, але помножений. Який став нескінченним. Не залишився у склепі, щоб гнити там.

З букета звисає картка з пергаменту, на якій написано: «Наша любов марна тільки тоді, коли ми не можемо розділити її з іншим. Будь ласка, дозволь світу поділитися з тобою нескінченною любов’ю». Якась тарабарщина, вкрадена у Джона Мілтона чи Махатми Ґанді.

Відображена у дзеркалах, моя міс Кеті береться за в’ялу шкіру, яка висить у неї під підборіддям. Вона защемила і натягла шкіру і каже: «Більше ніякого віскі. І більше ніяких чортових шоколадних цукерок».

Отруєння шоколадом; це пояснює всі ознаки. Як не соромно міс Кеті залишити цілу коробку на ліжку, де Лавербой напевно знайде їх по запаху. Кофеїну, який міститься навіть в одній цукерці, більше ніж досить для того, щоб у такого маленького цуцика стався серцевий напад.

Картка з пергаменту підписана «Вебб». Хлопчик Вестворд — у «Чоллі Нікербокер»[73] він називався б «Випадковим закоханням». Поряд із трояндами на полірованій поверхні туалетного столика стоїть гумова ґуля діафрагми міс Кеті, рожева гума, вкрита пилом.

Стягуючи фальшиві вії, міс Кеті дивиться на мене — я стою поруч із нею, ми обидві відбиваємося у дзеркалі, розмножені до натовпу, весь світ населений лише нами двома, і вона каже:

— Ти впевнена, що більше ніхто не висловив співчуття?

Я хитаю головою. Ні. Жоден.

Міс Кеті стягує золотаво-каштанову перуку і протягує її мені. Вона каже:

— Навіть Сенатор?

«Джаз-бенд колишніх» до появи Пако. Сенатор Фелпс Рассел Ворнер. Я знову хитаю головою. Ні. Як і Теренс Террі, голубий танцівник. Як і Пако Еспозіто, котрий зараз грає запального любителя фламенко, нейрохірурга-латиноса в якійсь новій радіопередачі, котра зветься «Дороговказне світло».

Жоден із «Джаз-бенду колишніх» не висловив жодного слова співчуття.

Знімаючи макіяж з обличчя бавовняними кульками й кольдкремом, міс Кеті різко знімає з маківки гумову шапочку для перуки. Її руки кінозірки грубо розпускають довгі пасма сивого волосся. Вона крутить головою, з боку в бік, швидко, так що волосся літає, наче віяло, і падає аж до рожевих, підбитих ватою плечей її атласного халата. Торкаючись пальцями кількох тонких сивих пасом, міс Кеті каже:

— Як гадаєш, якщо я пофарбую волосся, фарба буде триматися?

Перший симптом того, що Волтер Вінчелл називає «Гіпертрофованим материнським почуттям» — це коли міс Кеті фарбує волосся в яскраво-помаранчевий колір полосатої кішки.

«Оптимізм, — каже Г. Л. Менкен[74], — це перший симптом того, що будь-яке захворювання смертельне».

Міс Кеті кладе руки собі на груди й підіймає їх, доки проміжок між ними не сягає її горла. Дивлячись на себе у скісних дзеркалах, вона каже:

— Чому цей чудовий доктор Йозеф Менґеле[75] з Мюнхена нічого не може зробити з моїми бабусиними руками?

У найкращому разі, цей молодий зразок Вестворд — те, що Лоллі Парсонз зве «парубкографія». Один із тих усміхнених, танцюючих гультяїв, котрі вкрадаються в особисті життя самотніх, змарнілих кінозірок. Професійні слухачі, ці ідеально доглянуті статисти, вони слухають секрети, потурають сильному еґо й ослабленому розуму, постійно шукають найкращі випадки з життя та цитати, і в них завжди напоготові рукопис, який вони публікують у ту саму мить, коли кінозірка залишає цей світ. Так багато затишних вечорів біля каміна, з бокалом бренді — ці ночі віділлються скандальними зізнаннями та заявами. Пан Яскраві Карі Очі — без сумніву, він один із тих спокусників, котрі готові розповісти про кожну таємницю, кожну бородавку і метеоризм з приватного життя міс Кеті.

Цей зразок Вебстера, очевидно, майбутній письменник, хоче написати той тип розповіді про інтимні подробиці життя, який Вінчелл називає «Недозволеною жовчографією». Літературний еквівалент сороки, яка краде найяскравіші та найтемніші моменти в кожної знаменитості, яку зустріне.

Моя міс Кеті проводить пальцем у глечик з вазеліном, потім натирає велику груду слизу, розмазуючи її по верхніх та нижніх зубах, проштовхує палець ще глибше, щоб обмазати кутні зуби. Вона посміхається жирною усмішкою і каже: «У тебе є ложка?»

На кухні, пояснюю я. Ми не тримаємо ложки в її ванній кімнаті з того року, коли кожна друга пісня на радіо була «Don’t Take Your Love Away from Me» у виконанні Крістіни, Дороті та Філліс Маґуайр.

Мета міс Кеті — схуднути до такої міри, щоб стати тим, що Лоллі Парсонз називає ніяк інше, крім «Засмага-та-кістки». Що Гедда Гоппер зве «Помада-скелет». «Чудово завитий череп», як Ельза Максвелл називає Кетрін Гепберн[76].

У мить виходу міс Кеті в пошуках вищезгаданої ложки мої пальці допитливо відчиняють коробку із сіллю для ванн і набирають трохи грубих зерен. їх я розкидаю поміж троянд і кручу вазу, щоб сіль швидше розчинилася у воді. Мої пальці зривають картку з букета троянд і лілій. Я складаю пергамент і рву його — один раз, другий. Я складаю і рву його, доки речення не перетворюються в окремі слова. Слова перетворюються на букви алфавіту, які я кидаю до унітаза. Коли я натискаю на важіль, вода в унітазі підіймається, і клаптики пергаменту починають кружляти, коли вона опускається. Десь із глибин стільчака прихована купка клаптиків паперу вивертається із шийки унітаза назад. Підплигнувши на поверхню, шматочки напівпотопленого паперу, вітальних листівок, тонкого паперу телеграм — усі вони повертаються із засміченого унітаза.

Біля краю унітаза кружляє потік любові й турботи, підписаний Едною Фербер, Арті Шоу, Бесс Труман. Написані від руки записки й листівки, телеграми, де стоїть таке: «Якщо я можу щось зробити...» І «Будь ласка, не вагайся подзвонити». Розірвані шматочки цих побажань, кружляючи, підіймаються все вище і вище до межі катастрофи, готуючись перелитися, побігти донизу із краю унітаза й затопити рожеву мармурову підлогу. Ці ніжні слова... Я розірвала їх на шматки, а потім на ще менші, на клаптики. Вся моя прихована праця вже скоро відкриється. Це — всі співчуття, які я знищила впродовж кількох останніх днів.

Знизу, із дамської туалетної кімнати, розносячись луною через тишу будинку, звуки горла міс Кеті, котрі звільняються від беф-строганов, і десерту з груш, і телятини по-орловськи, котрі підіймалися з глибин міс Кеті, спонукані кінчиком срібної ложки, яка торкалася задньої частини її язика, і блювотний рефлекс видаляв їх усіх.

— Та пішли вони, — каже міс Кеті між плесками, її голос кінозірки охриплий від жовчі та шлункової кислоти. — їм плювати, — каже вона, очищаючись великими громовими вибухами.

Ганебна порада Басбі Берклі[77], яку він дав Джуді Ґарленд[78]: «Якщо тебе все ще обдимає, значить, ти забагато їси».

Нагорі розірвані співчуття підіймаються, збираючись вилитися на підлогу ванної кімнати. Підіймаються по спіралі на зустріч із лихом. В останню мить я падаю навколішки на рожевий мармуровий кахель. Я засовую руку в перемішане сміття, холодна вода хлюпає навколо мого ліктя, потім крутиться коло мого плеча, коли я занурюю руку глибоко в горло унітаза, відганяючи мокрий папір. Деру кігтями, дряпаю тунель крізь промоклий, сплутаний шар ніжності; м’яку масу почуттів, яку я не бачу.

Внизу міс Кеті віддає великі порції gateau Pierre Rothschild. Bombe de Louise Grimaldi. Сироп тітоньки Джемайми. Пиріг леді Балтимор. Мокрі, булькаючі звуки неперетравленої ковбаси Джиммі Діна.

Водопровідна система цього старого таунхауса труситься, труби гуркочуть і гепають, намагаючись утримати й передати цю нову ношу розмочених секретів і гурманської блювоти.

Ціле «голлівудське життя». Потому вода в унітазі починає спадати.

Розірвані на клапті любов і турбота, щирі привіти потопають і пропадають із поля зору. Свіжий потік води гонить останні слова підтримки до колектора. Ці мережені, вирізьблені, гравіровані й напахчені шматочки — унітаз жадібно ковтає їх. Вода проковтнула всі без винятку слова співчуття Жанни Крейн, барвистий почерк Її королівської Високості принцеси Марґарет, від Джона Ґілберта, Лайнуса Полінґа і Крістіана Барнарда. В її ванній — очищення імен і відданості, підписаної Брукс Аткінсон, Джордж Арліс і Джилл Есмонд, — швидкий потоп щезає, щезає, рівень води різко падає, поки всі імена і записки не затягнуло донизу. Потонули.

Луною з дамської кімнати на першому поверсі приходить звук харкання й плювка — це моя міс Кеті позбавляється присмаку жовчі в роті. Її кашель і відрижка. Останній звук струменя води у водопроводі на першому поверсі, а за ним — глухий шум бризкання від освіжувача повітря.

Проходить «Нью-Йоркська секунда», і я встаю. Один крок до раковини, і я починаю спокійно і ретельно відмивати мокрі руки, старанно підбираю та шкребу слова «печаль» і «трагедія» у тих місцях, де вони розмістилися під кожним нігтем. Уже зараз, оскільки чарівний букет рожевих троянд і білих лілій отруєний солоною водою, пелюстки починають в’янути та ставати бурими.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена шоста

Наступний епізод зображає монтаж квітів, що прибувають до таунхауса. Кур’єри, у жвавих капелюхах із крисами та полірованих туфлях, прибувають і дзвонять у парадні двері. Кожен із них несе під пахвою довгу коробку троянд, перев’язану оксамитовою стрічкою. Чи целофановий пакунок, наповнений трояндами, який несуть, наче немовля. Друга рука кожного з кур’єрів протягнута вперед, готова дати планшет і ручку, а також квитанцію, на якій треба поставити підпис. Великі хвилі білого бузку. Доставки прибувають одна за одною. Дзвенить дзвоник, оголошуючи жовті гладіолуси та яскраво-червоні райські пташки. Тремтячі рожеві гілки кизилу у повному розквіті. Прохолодна плоть орхідей з оранжереї. Камелії. Кожний наступний продавець квітів постійно витягує шию, щоб заглянути мені за спину, повертає голову, щоб зазирнути у фойє і хоч мигцем побачити знамениту Кетрін Кентон.

Із запізненням на один кадр десь поза екраном чується голос міс Кеті: «Хто це?» Через секунду після того, як кур’єр іде.

Я завжди кричу їй у відповідь. Продавець електрощіток Фуллера. Свідок Ієгови. Дівчинка-скаут, яка продає печиво. Нескінченне «дзінь-дзінь» дзвоника натякає на те, що в наступному кадрі знову з’явиться букет — жимолості або високих рожевих списів квітучого імбиру.

Я кричу нагору, до міс Кеті, питаючи, чи вона чекає на гостя.

У відповідь міс Кеті кричить: «Ні!» Знову кричить, але не так голосно: «Нікого конкретного!»

Фойє, і їдальня, і кухня — всюди повітря плаває в запаху примарних квітів, мерехтить солодким, важким садовим жасмином. Невидимий сад. Кремовий аромат відсутніх гарденій. У повітрі висить різкий запах евкаліпта, котрого я несу прямо до чорного ходу. Смітники в провулку вже не вміщують темно-червону бугенвілію та гілки вовчого личка з солодким запахом.

Кожна картка підписана — Вебстер Карлтон Вестворд III.

Із кадру-вставки однієї картки ми повільно переходимо до великого плану другої, третьої. Цілої серії карток за картками. Потім великий план ще одного паперового конверта із написом «Міс Кетрін» на одному боці. Камера від’їжджає назад і показує мене — я тримаю цей останній запечатаний конверт у смузі пари, що виходить із носика чайника, поставленого кипіти на пічці. Антураж кухні майже такий самий, як і одне собаче життя тому, коли моя міс Кеті нашкрябала своє серце на віконному склі. Одна нова деталь — портативний телевізор — стоїть на морозильній камері й освітлює приміщення сценами із лікарні, операційної в хірургічному відділенні, де затягнута в гумову рукавичку рука актора стискає маску і стягує її з його власного обличчя, відкриваючи колишнього із «Джаз-бенду колишніх», Пако Еспозіто.

Сьомого і найостаннішого із чоловіків Кетрін Кентон. Волосся в нього вже сивіє на скронях. Верхня губа прикрашена бахромою чорних із сивиною вусів.

Чайник шипить на плиті, залишений над блакитним павуком газового полум’я. Із носика підіймається пара, від чого кінчики білого конверта, який я тримаю, закручуються. Папір темнішає від вологи, поки приклеєний язичок не починає відлущуватися з одного боку. Я колупаю його нігтем великого пальця, і язичок піднімається. Двома пальцями я достаю лист.

У телевізорі Пако нахиляється над операційним столом, проводить скальпелем по нерухомому тілу пацієнта, котрого грає Стівен Бойд. Гоуп Ленґ грає лікаря-асистента. Сьюзі Паркер — анестезіолога. Переводячи погляд на присутню медсестру, Наталі Вуд[79], Пако каже: «Я ніколи не бачив такого жаху. Цей мозок неодмінно треба вийняти!»

На іншому каналі батальйон танцюристів бігає по звукоізольованому приміщенню, вдаючи, що відбувається битва під Антіетамі[80] (продюсує яку Френк Пауелл[81], а режисує — Д. В. Гріффіт[82]) у музичній версії Громадянської війни. Голова армії конфедератів, котрий підстрибує та виконує піруети, грає танцюриста Теренса Террі. Нестямно молода Джоан Леслі грає Таллулу Банкгед. Г. Б. Ворнер[83] грає Джефферсона Девіса[84]. Закадрову музику написав Макс Штайнер[85].

Із провулка, по той бік кухонних дверей, чоловічий голос каже: «Стук-стук». Вікна стуманіли від пари. Повітря у кухні вогке і тепле, як у сауні помешкання «сад Аллаха». Моє волосся висить прямими пасмами, воно прилипло до мого спітнілого лоба, як прямий локон Луїзи Брукс[86].

Тінь від голови падає на зовнішній бік вікна, на ту його частину, де моя міс Кеті викарбувала серце. По той бік стуманілого вікна чоловік каже: «Це терміново». У розгорнутому листі написано: «Моя найдорожча Кетрін, справжня любов зовсім не лежить за межами досяжності». Я притуляю лист до вологого скла, і він прилипає, тримається там наче шпалера, приклеєна сконденсованою парою. Сонячне світло ллється в будинок із провулка, світло робить папір прозорим, сліпучо-білим, а написані від руки слова висять у рамці у формі серця, вигравіюваного в склі. Лист ще стирчить на вікні, а я відчиняю засув, відсовую ланцюжок, повертаю ручку й відчиняю двері.

У провулку стоїть чоловік і тримає блокнот, сторінки якого пурхають. Кожна сторінка заповнена іменами та стрілами, схожими на діаграму подач у футболі. Серед імен можна прочитати: Єва Арден... Марлен Дітріх... Сідні Блекмер...[87] У другій руці чоловік тримає білий паперовий мішок. Поряд з ним баки для сміття виливають свої троянди та гарденії на бруківку. Гладіолуси та орхідеї випадають із них і лежать у смердючих калюжах із бруду й дощової води, яка біжить до центру провулка. Сморід жимолості та зіпсованого м’яса. Блідий садовий жасмин змішується із рожевими камеліями та червоними, наче кров, півоніями.

— Ну ж бо, швидше, де пані Кетрін? — каже чоловік, тримаючи блокнот, і трясе його так, що сторінки розвіваються. На деяких із них імена випромінюються в усіх напрямках із великого прямокутника, який займає весь центр сторінки. Імена чергуються за статтю: Лєна Горн, потім Вільям Велман, потім Естер Вільямс. Чоловік каже: — Я очікую на двадцять чотири гостя на обід, і я терміново маю вирішити, кого куди садити...

Діаграми — це насправді схема розміщення гостей. Прямокутники — обідній стіл. Імена — список гостей.

— Як додатковий стимул, — каже чоловік, — скажіть її величності, що я приніс її улюблені цукерки — мигдаль по-йорданськи.

Її величність анітрішечки не з’їсть, кажу я йому.

Цей чоловік, це саме обличчя посміхається з-поміж учасників битви по телевізору — битви під Ґеттісберґом...[88] Це ж Теренс Террі, колишній містер Кетрін Кентон, колишній танцюрист за контрактом на «Ласкі Студіоз», колишній коханець Монтґомері Кліфта, утримуваний хлопчик Джеймса Вейла, колишній коханець Вільяма Гайнса, колишній гомосексуаліст, п’ятий член «Джаз-бенду колишніх», перед обличчям кризи — кого ж посадити біля Селести Голм на званому обіді, який він влаштовує сьогодні.

— Це надзвичайна обставина вечірки, — каже зразок Теренс, — я маю почути відповідь Кетрін: чи ненавидить Джек Б’юкенен Даму Мей Вітті.

Я кажу, що він мав потрапити до в’язниці за те, що одружився з міс Кетті. За законом гомосексуалісти не можуть одружуватися.

— Тільки один з одним, — відповідає він і заходить до кухні.

Я закриваю двері в провулок, повертаю ручку, повертаю на місце ланцюжок, зачиняю засув.

Що б там не було, кажу я, шлюб не можна брати тільки для того, щоб покращити резюме. Кажучи це, я беру сторінку чистого поштового паперу з кухонного стола, потім розташовую цю сторінку на вологому вікні таким чином, що він вишиковується із любовним посланням, яке вже висить на шибці.

— Її величність зовсім не зобов’язана приходити на наш обід, — каже цей Теренс Террі. — Просто скажіть мені, кого запхати біля Джейн Вайман.

Користуючись ручкою із синім чорнилом, я починаю водити нею за оригінальним письмом, яке просвічує крізь цю нову, чисту сторінку.

— Леді Кетрін може сказати мені, Джон Аґар користується правою чи лівою рукою, — каже цей зразок Теренс. — Вона знає, хто Рін Тін Тін[89] — чоловік чи жінка.

Повчальним тоном, усе ще виводячи стару букву на новому папері, я пропоную йому почати із чистого аркуша. Пустого обіднього стола. Посадіть Дезі Арнас по ліву руку від Гейзел Корт. Розмістіть Розмарі Клуні навпроти Лекса Баркера. Фетті Арбакл завжди плюється, коли розмовляє, отже посадіть його навпроти Біллі Доува, який занадто сліпий, щоб помітити це. Користуючись власною ручкою, я втручаюсь у роботу Террі й малюю власні стрілки від Джин Гарлоу до Лона Чейні-старшого, до Дуґласа Фербенкса-молодшого. Як Кнут Рокне робить начерки футбольних ігор, так я обводжу у кружечок Ґілду Ґрей і Гетті МакДеніел, і я викреслюю Джун Гевер[90].

— Якщо вона морить себе голодом, — каже Теренс Террі, спостерігаючи за моєю роботою, — то вона, напевно, знову закохується, — стоячи на місці, він розгортає верхню частину білої паперової сумки. Засунувши туди руку, Террі виймає пригорщу мигдалю в пастельних тонах — рожевому, зеленому, синьому. Він кидає один горішок до рота, жує.

Не тільки морить себе голодом, кажу я, а ще й робить вправи. Якщо не вдаватися в подробиці, тренери приєднують електричні дроти до всіх м’язів, які їм вдається знайти у неї на тілі, і б’ють її електрошоком, що створює ефект, ніби вона біжить перегони із перешкодами, при чому весь час у неї потрапляють блискавки. Я кажу, що це дуже добре для її тіла, але жахливо для волосся.

Після цього випробування моя міс Кеті замовляє видалення волосся з ніг, вибілювання зубів і зрізання кутикул.

Прожувавши та проковтнувши, Теренс Террі каже:

— І хто він, новий коханець? Я його знаю?

Телефон, який висить на стіні кухні біля плити, — він дзвонить. Я знімаю слухавку, кажу «алло» і чекаю.

Дзвонять у двері.

В телефоні чоловічий голос каже:

— Міс Кетрін Кентон вдома?

А я питаю, чи можу поцікавитися, хто це дзвонить?

У двері дзвонять.

— Це Гейзі, економка? — каже чоловік по телефону. — Мене звуть Вебб Вестворд. Ми зустрічалися кілька днів тому, в мавзолеї.

Вибачте, кажу я, але боюся, ви помилилися номером. Це, кажу я, офіційна резиденція злочинно недбалих жінок. Я прошу його, будь ласка, більше не дзвонити. І кладу слухавку.

— Я бачу, ти все ще... — каже зразок Теренс, — захищаєш її величність.

Моя ручка копіює написані від руки рядки листа, повторює кожну петлю й кожну крапку слів, які просвічують, копіюючи їх на цей новий аркуш поштового паперу, речення: «Моя найдорожча Кетрін, справжня любов зовсім не лежить за межами досяжності».

Я копіюю слова: «Я заберу тебе в суботу о восьмій, поїдемо вип’ємо чогось».

Копіюю рядок: «Одягни щось приголомшливе».

Моя ручка копіює підпис: «Вебстер Карлтон Вестворд III».

Усі ми, так чи інакше, живемо в її тіні. Неважливо, що ще ми робимо зі своїм життям, у наших некрологах червоною стрічкою пройде фраза «довічна оплачувана компаньйонка кінозірки Кетрін Кентон» або «п’ятий чоловік легенди кіно Кетрін Кентон»...

Я ідеально копіюю оригінал листа, тільки замість «суботи» я підроблюю почерк, той самий нахил і кут, і пишу «п’ятницю». Складаю цей новий лист удвічі, пхаю його в той самий конверт із написом «міс Кетрін» на зворотному боці, облизую смужку з клеєм — мій язик відчуває смак язика цього зразка Вебстера. Аромат кави «Максвелл Хаус», що залишився. Запах тонких сигар «Тіпарілло» й одеколону «Бей рам». Хімічний склад слини Вебба Вестворда. Рецептура його поцілунків.

Теренс Террі ставить пакунок із мигдалем у глазурі на кухонний стіл. Усе ще жуючи горішок, дивиться телевізор. Він питає:

— А де ж цей жахливий малий бовдур, якого вона підібрала... скільки? Вісім років тому?

Він тепер актор, кажу я і киваю на телевізор. І це було десять років тому.

— Ні, — каже зразок Теренс. — Я про пекінеса.

Я знизую плечима, відчиняю засув, прибираю ланцюжок і відкриваю двері. Я кажу йому, що песик ще тут. Можливо, нагорі, куняє. Я кажу йому залишити мигдаль, а я подбаю про те, щоб міс Кеті його отримала. Стоячи біля відкритих дверей, я кажу «до побачення».

По телевізору Пако прикидається, що цілує Більму Банкі[91]. Сенатор у вечірніх новинах цілує немовлят і потискає руки. По іншому каналу Теренс Террі дістає кулю, що її випустили із мушкета часів Громадянської війни, і помирає під час облоги Атланти. Ми всі лише привиди, які продовжують ледь животіти у світі міс Кеті. Фантоми, як запах жимолості чи мигдалю. Як пара, що зникає. У двері знову дзвонять.

Узявши цукерку, я кидаю листа до паперового пакунка, де міс Кеті знайде його, коли повернеться додому сьогодні після обіду, старанно шокована, і поголена, і зголодніла.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена сьома

На дальньому плані на вулиці біля таунхауса міс Кеті зупиняється таксі. Сонячне світло проходить крізь листя дерев. Співають птахи. Зображення наближається, поки не зупиняється на вікні нагорі, вікні будуара міс Кеті, де штори завішені, щоб не впускати яскравих сонячних променів.

У спальні ми даємо великим планом будильник. Камера від’їжджає, щоб показати нам, що будильник балансує на купі сценаріїв поруч із ліжком міс Кеті. На годиннику велика стрілка стоїть на дванадцятій, маленька — на третій. Повіки міс Кеті тріпочуть, її очі розплющуються, і вона бачить своє віддзеркалення — вона дивиться на підлогу, ті ж самі фіалкові очі із дзеркал на її балдахіні. Одна квола рука кінозірки хлопає навколо себе, витягується, доки пальці не знаходять склянку води, що балансує поряд із годинником. Її пальці знаходять нембутал і підносять капсулу до губ. Повіки міс Кеті знову опускаються. Знову рука безвольно звисає з краю ліжка.

Підроблена версія любовного листа, копія, яку я зробила, лежить на середині камінної полички, розташована в центрі більш важливих запрошень і весільних фотокарток. Серед відполірованих нагород і подарунків на пам’ять. Первісна дата, субота, змінена на п’ятницю, сьогодні. Ось сценарій романтичної вечері, яка не відбудеться. Ні, Вебстер Карлтон Вестворд III не приїде о восьмій сьогодні ввечері, і Кетрін Кентон буде сидіти одна і повністю одягнена, причепурена і така ж покинута, як міс Гавішам із роману Чарлза Діккенса.

Камера знову показує таксі, яке гальмує біля узбіччя тротуару, перед дверима хімчистки. Задні двері машини широко розкриваються, і появляється моя нога. Я прошу водія стати біля припаркованої автівки, поки я заберу білого соболя міс Кеті з камери охолоджуваного сховища. Біле хутро перекинуто через мою руку, воно відчувається неможливо м’яким, але важким, шкура слизька і постійно пересувається в тонкому шарі мішка хімчистки. Соболь світиться холодом, він наповнений холодом, і це контрастує із теплим сонячним світлом і гарячим вініловим сидінням таксі, що потріскалося.

У наступному місці, де ми зупиняємося, таксист гальмує, щоб я забрала вечірню сукню, яку міс Кеті віддала на переробку. Після цього ми зупиняємося у флориста, де я купую букетик для корсажа, який нервові руки міс Кеті будуть пестити і торкатися сьогодні, коли восьма година настане і пройде, а її молодий кароокий кавалер так і не подзвонить у двері. Ще до того як годинник проб’є пів на дев’яту, міс Кеті попросить мене налити їй випити. Перед тим як проб’є дев’яту, вона проковтне валіум. Ще до десятої ці орхідеї розірвуть на маленькі шматочки. До того часу міс Кетрін буде п’яна, пригнічена, але у безпеці.

Кадри перемикаються з будильника біля ліжка на мандруючий лічильник таксі й назад. Витрачаються долари та хвилини. Відлік у зворотному напрямку, до майбутньої катастрофи. Ми зупиняємося біля перукарні, щоб забрати перуку, яку вимили й привели до ладу. Зупиняємося у торговця трикотажем, щоб забрати пояс-корсет і новий пояс. У чоботаря, якому міс Кеті замовила змінити підошву на підборах. Корсаж вечірньої сукні на дотик наче покритий кіркою, стільки на ньому бісеру й вишивки, він здається грубим, як наждачний папір чи цеглина в мішку для одягу.

Камера слідкує за мною, яка носиться всюди, збираючи всі інгредієнти, — захекана, наче божевільний учений чи шеф-кухар, — щоб створити свій шедевр. Роботу всього життя.

Якщо більшість американських жінок уявляють Марію, королеву Шотландську, або імператрицю Євгенію, або Флоренс Найтінґейл, вони бачать міс Кеті у костюмі відповідної епохи, яка стоїть у кадрі разом із Джоном Ґарфілдом чи Ґабі Гейс у павільйоні компанії Ем-Джи-Ем. Для суспільної уяви міс Кеті, її обличчя й голос збігаються з Дівою Марією, Доллі Медісон і Євою, і я не дозволю їй знищити цю легенду. Вільям Вайлер, С. Б. ДеМіль[92] і Говард Гоукс, можливо, і направляли її гру в парі фільмів, але я направляла все доросле життя міс Кеті. Мої зусилля зробили з неї героїню, людське втілення слави для останніх трьох поколінь жінок. Я готувала її для найкращих ролей, таких як дружина Айвенго, дружина короля Артура й дружина шерифа Ноттінґемського. Під моєю опікою міс Кеті назавжди залишаться синонімом персонажів дружини Аполлона, дружини Зевса та дружини Тора.

Тепер більше, ніж будь-коли, світу потрібна моя міс Кеті, щоб уособити ключові цінності та ідеали людства.

Згідно з Волтером Вінчеллом, «Menoposture» належить до крутих, незламних людей на кшталт якоїсь Джоан Кроуфорд[93] чи Етель Беррімор[94], дам певного віку, які ніколи не торкаються хребтом спинки стільця. Якоїсь Гелен Гейс[95], яка стоїть прямо, наче курсант військового училища, плечі відведені назад, усупереч гравітації та остеопорозу. Того критичного віку, коли більш старші кінозірки стають тим, що Гедда Гоппер називає «Скаменілими довершеностями», живим прикладом належних манер, і дисциплінованості, і стриманості. Якоїсь Кетрін Хепберн або Бетт Девіс як ілюстрації благородної, важкої праці та типово американських амбіцій.

Міс Кеті стала зразком, який створила я. Вона ілюструє вибір. Який ми маємо зробити — між створенням враження дуже моложавої похилої людини, яка добре збереглася, та удаванням дуже деградованої, зіпсованої молодої людини.

І якийсь важко дихаючий, причепливий, кароокий самець не буде відволікати мене від роботи. Я не для того важко працювала все життя, створюючи пам’ятник, на який тупі хлопчиська будуть мочитися і який вони намагатимуться скинути своїми брудними рученьками.

Таксі робить коротку зупинку біля газетного кіоску на розі, щоб купити сигарети. Аспірин. Ментолову жуйку.

У той самий момент годинник біля ліжка показує четверту годину, і будильник починає дзижчати. Довга рука кінозірки витягується, пальці шукають кнопку, зап’ястя і передпліччя стукають золотими браслетами й амулетами.

Біля узбіччя на вулиці перед таунхаусом я даю водію таксі двадцятидоларову купюру.

У середині будильник не заспокоюється, дзижчить і дзижчить, поки моя власна рука не з’являється в кадрі і не натискає на кнопку, припиняючи шум. Окрім перуки й білого соболя я принесла вечірню сукню, корсаж, туфлі. Я наповнила льодом відерко й принесла чисті рушники та пляшку охолодженого етилового спирту — все таке чисте й навіть стерильне, наче я стою навколішках біля ліжка, готуючись прийняти новонародженого.

Мої пальці тримають кубик льоду, втираючи його повільними рухами у шкіру під одним фіалковим оком, щоб змусити в’ялу шкіру міс Кеті підтягнутися. Лід нашвидку проходить по лобі міс Кеті, розгладжуючи зморшки. Тала вода насичує шкіру її щік, і на них з’являється рум’янець. Холод зменшує складки на її шиї, підтягує шкіру на лінії щелепи.

Наша підготовка до вечора, весь її відпочинок і моя робота — стільки ж метушні й поту, скільки міс Кеті вклала б у будь-які кінопроби чи прослуховування.

Однією рукою я промокаю талу воду. Прикладаю до її обличчя кульки вати, закурені в холодний етиловий спирт, щоб зменшити пори. Тепер її шкіра виглядає такою ж щільною, як і соболина шуба, яку зберігали в холодильнику. Колись усі хутрові звірі у світі жили в жаху перед Кетрін Кентон. Як Роз Рассел чи Бетті Гаттон[96] — якщо міс Кеті приймала рішення одягнути шубу з червоного горностая чи капелюшок, прибраний пір’ям пелікана, жоден горностай чи морський птах не могли почуватися у безпеці. Одного фото з її прибуття на обід на честь отримання нагороди чи прем’єри було достатньо, щоб більшість звірів потрапили до Червоної книги.

Ця жінка — Покагонтас. Вона Афіна та Гера. У цьому неохайному, неприбраному ліжку лежить, заплющивши очі, Джульєтта Капулетті. Бланш Дюбуа. Скарлетт О’Гара. За допомогою помади та підводки для очей я приймаю Офелію. Марі-Антуанетт. За той час, що велика стрілка годинника робить коло на циферблаті, я надаю форми Лукреції Борджіа. Формуючись під торканнями моїх пальців, дотиків основи та рум’ян, виникає Іокаста. Тут лежить леді Віндермеєр[97]. Розплющує очі Клеопатра. Діставши плоть і посмішку, спускає свої скульптурні ноги з ліжка — Єлена Троянська. Позіхає та потягується — кожна красива жінка за всю історію людства.

Моя професія не є професією художника, хірурга чи скульптора, але я виконую їхні обов’язки. Моя професія зветься — Пігмаліон.

Коли годинник показує сьому, я затягую своє створіння паском, зашнуровую її корсет. Вона знизує плечима, і сукня опиняється на талії, а руки допомагають спідницям спуститися донизу.

Ручкою довгого та вузького гребінця я чіпляю її сиве волосся й підгортаю його під краї її золотаво-каштанової перуки, коли міс Кеті каже:

— Тихо.

Вона різко підіймає фіалкові очі, дивиться на годинник і каже:

— Ти не чула — зараз хтось подзвонив у двері?

Усе ще прибираючи волосся, я хитаю головою — ні.

Коли на годиннику восьма, вона засовує ноги в туфлі. Білий соболь накинутий на плечі. Її орхідеї все ще прохолодні від морозильної камери — вона тримає їх на колінах, сидячи на верхній сходинці, дивлячись у фойє, на вхідні двері. Одна діамантова сережка висувається вперед, вона нахилила голову набік, намагаючись почути кроки на ґанку. Чи глухий стукіт затягнутої в рукавичку чоловічої руки, чи звук дзвоника.

Одним віскі пізніше міс Кеті йде до будуара, і її фіалкові очі вивчають підроблений мною лист. Вона бере папір і тримає його, знову сидячи на сходах. Ще одним віскі пізніше вона повертається до будуара, складає лист і рве його навпіл. Вона знову складає сторінку і рве її, знову, рве знову, і кидає клаптики донизу — вони, пурхаючи, опиняються в каміні. Полум’я. Одне з моїх створінь знищує інше. Моя фальшива Медея чи леді Макбет, яка спалює моє фіктивне освідчення.

«Справжня любов зовсім не лежить за межами досяжності». П’ятниця, вставлена замість суботи. Завтра, коли Вебстер Карлтон Вестворд III приїде, щоб забрати її на справжнє побачення в ресторані, буде вже занадто пізно лагодити розбите сьогодні серце.

На момент третього віскі орхідеї вже пошматовані й перетворені на м’яку масу між роздратованими пальцями міс Кеті. Коли я пропоную принести їй ще випити, її обличчя, прорізане мокрими стрічками сліз, світиться.

Міс Кеті дивиться на мене внизу на сходах, моргає, щоб висушити вії, каже:

— Ну справді, навіщо такому чудовому молодому хлопцю, як Вебб, стара жінка? — Посміхаючись роздавленим квітам у себе на колінах, вона каже: — І як я могла бути такою дурепою?

І зовсім вона не дурепа, запевняю я. Вона Анна Болейн і Марі Кюрі.

Її очі, у тій сцені, такі ж тьмяні та скляні, як перли чи діаманти, заплямовані лаком для волосся. В одній руці міс Кеті катає розчавлені квіти, міцно стиснуті в її кулаці, щоб зробити з них жмуток, який вона вкине до пустого старомодного стакана. Вона протягує мені стакан із залишками віскі та орхідей, а я даю їй інший, уже наповнений льодом і джином. Соболине манто зісковзує з її плечей і залишається лежати купкою на килимі на сходах. Вона — немовля, що народилося сьогодні вдень у її ліжку, юна дівчина, яка одяглася, жінка, яка сіла чекати на нове кохання... а тепер вона перетворилася на каргу, яка за один вечір постаріла на ціле життя. Міс Кеті підіймає руку, дивиться на вкриті зморшками суглоби пальців, на обручку з діамантом, гранованим у формі «маркіз». Покрутивши виблискуючий діамант, вона каже:

— Що скажеш, може, запишемо цю мить? — вона має на увазі — поїдемо до тайника під собором і виріжемо ці нові зморшки на дзеркалі, де збираються її гріхи та помилки. У цьому гравірованому щоденнику її таємного обличчя.

Вона підбирає ноги поближче до тіла, притискає коліна до грудей. Вона перетворилася на такий же щільний клубок, як і пошматовані орхідеї.

Проковтнувши джин за одним разом, вона каже:

— Я така стара дурепа. — Вона крутить лід на дні стакана, кажучи: — Чому я завжди відчуваю себе в такому занепаді?

Її серце спустошене. Мій план спрацював ідеально.

Обідок стакана заплямований червоним від її помади, кривий обідок залишив червоні відбитки на її обличчі, підняв кутики її рота догори, створивши посмішку зловісного клоуна. Її підводка для очей крапає і створює чорну лінію, яка йде вниз із центра кожного ока. Міс Кеті підіймає руку, перевертає зап’ястя, щоб подивитися на годинник, — жахлива правда оточена рубінами та рожевими сапфірами. Ось вони, погані новини, піднесені у витонченому оформленні. Десь у нутрощах таунхауса годинник починає відбивати північ. Після дванадцятого удару приходить тринадцятий, чотирнадцятий. Зараз пізніше, ніж взагалі може бути. На п’ятнадцятому ударі моя міс Кетрін підіймає погляд — її захмарені очі тьмяні від алкоголю.

Це неможливо. Годинник відбиває шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять — це дзвонять у двері. А на ґанку, коли я відкриваю вхідні двері, чекає пара яскраво-карих очей за оберемком троянді лілій.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена восьма

Ми починаємо з панорамного кадру полички на каміні в будуарі міс Кетрін, зі строю шлюбних фотокарток і нагород. Потім ми переходимо до наступного панорамного кадру, пересуваючись упоперек поверхні столика на консолях у її вітальні, також переповненого трофеями. Потім настає черга ще одного панорамного кадру — камера рухається вздовж поличок вітрини в її їдальні. Кожен кадр демонструє хаотичне багатство нагород і трофеїв. Почесні значки та медалі лежать у виставних коробках, які вистелені білим атласом, наче крихітні колиски, кожна медаль висить на широкій смужці, коробка відкрита. Наче крихітні труни. Полички обтяжені круговими чашами з тьмяного срібла, на них гравірування: «Кетрін Кентон на честь усіх її досягнень; дарує Об’єднання критиків Балтимора». Статуетки, вкриті золотом, від Асоціації власників театрів у Клівленді. Мініатюрні статуї богів і богинь, крихітні, завбільшки з немовля. За Її видатний внесок. За Роки, які вона присвятила. Ми рухаємося крізь цей хаос гравірованих дрібничок, цих дипломів з відзнакою коледжів на Середньому заході. Така собі вдячність 375-ї проби від Клубу театральних акторів Фінікса. Гільдії журналістів Сіетла. Об’єднаної спільноти трагіків Мемфіса. Великої громади драматичних акторів Мізули. Крижані, спалахуючі, тихі, наче після оплесків. Останній панорамний кадр закінчується, коли брудна ганчірка падає і закриває одну з позолочених статуй, потім камера від’їжджає, щоб показати мене, котра витирає нагороду від пилу, полірує її та ставить назад на поличку. Беру іншу, полірую її та ставлю на місце. Підіймаю іншу.

Все це демонструє нескінченну природу моєї роботи. До того часу як я з ними покінчу, перші нагороди вже треба буде знову витирати від пилу й полірувати. Ось так я пересуваюсь зі своєю брудною бавовняною серветкою, насправді найніжнішою ганчіркою для пилу.

Кожного місяця якесь об’єднання спокушає міс Кеті удостоїти їх своєю присутністю, нагороджуючи її ще однією посрібленою урною чи тарілкою, із гравіруванням «Жінка року», щоб вона теж збирала пил. Уявіть собі, що кожен комплімент, який вам доводилося отримувати, став явним, втілився в металі чи камені, і вони тепер наповнюють ваш дім. Цей жахливий тягар, який зростає, тягар вашої Відданості й Таланту, ваших Внесків та Досягнень, забутий усіма, окрім вас. Кетрін Кентон, Велика Гуманістка.

Упродовж цього епізоду, завжди за кадром, ми чуємо сміх чоловіка й жінки. Міс Кеті та якогось знаменитого актора. Ґреґорі Пека чи Дена Дюрея. Її дзвінкий сміх змінюється його басовитим реготом. Пізніше, коли я прибираю пил із нагород у бібліотеці таунхауса, сміх проникає до мене з вітальні. Одначе, коли я йду за звуком, кожна наступна кімната виявляється порожньою. Сміх завжди лунає десь за новим рогом чи за наступними дверима. Знаходжу я тільки нагороди, які темнішають від плям. Такі знаки відзнаки — масивні, з нікчемного свинцю чи чавуну, вкритого тонким шаром позолоти. З кожним прибиранням — ще тьмяніші, витерті та брудні.

В її будуарі, по телевізору, моя міс Кеті їде у відкритому кінному екіпажі через Центральний парк, сидячи поряд із Робертом Стеком[98]. За ними волочиться гігантська маса білих повітряних кульок. Скрипка йде на крещендо, Стек опиняється зверху на міс Кеті, її кулак розкривається, вона випускає божевільні кульки, і ті розсипаються й пливуть угору, б’ючи довгими хвостами з білої мотузки.

На декількох поличках балансують ножиці, достатньо великі для Веселого Зеленого Гіганта[99], мідь, яку полірували, доки вона не змогла зійти за щось коштовне, гострі леза довгі, як ноги міс Кеті. Вона використала одну пару, щоб перерізати стрічку на церемонії відкриття шестирядної автомагістралі «Очоа-Кі». Ще одна пара ножиць перерізала стрічку на відкритті Регіонального торговельного пасажу Спрінґ-Вотер. Інша пара, велика, як золота дитина, яка грає паяца, — ці перерізали стрічку перед супермаркетом. На меморіальному мосту Льюїса Дж. Редслоупа. В Теннессі на складальному заводі «Скайлайн Майкроцелюлар, Інкорпорейтед».

По телевізору на кухні міс Кеті лежить на ковдрі біля Корнела Вайлда[100]. Коли Вайлд лягає на неї, камера дає великий план бівачного вогнища поблизу них — воно плюється вогнем і потріскує.

Полички заповнені відмичками, такими важкими, що підняти їх можна тільки обома руками. Олово обробили так, щоб воно блищало яскраво, наче платина. їх подарували «Омаха бізнес фазерз» і торговельна палата Топеки. Ключі до Спокейн, штат Вашингтон, які міс Кеті подарував його честь, справедливо шанований мер Нельсон Редінґ. Гравіровані ключі до Джексон Гоул, штат Вайомінґ, і Джексонвіля, штат Флорида. Ключі до Айова-Сіті та Су-Фолз.

По телевізору в їдальні моя міс Кеті їде потягом в одному купе із Найджелом Брюсом[101]. Коли він лягає на неї, потяг заходить у тунель.

У вітальні Берт Ланкастер[102] повільно лягає на міс Кеті, а океанські хвилі накочуються на піщаний пляж. По телевізору в комірчині Річард Тодд[103] накидається на міс Кеті, а в нічному небі спалахують вогні феєрверків на честь Четвертого липня.

На протязі всього цього монтажу справжня міс Кеті відсутня. То тут, то там камера може затриматися на залишеній сторінці газети, на фотокартці у півтонах, на якій міс Кеті виходить із лімузина, спираючись на руку Вебстера Карлтона Вестворда III. Її ім’я, надруковане жирним шрифтом, стоїть поряд із його іменем у відділі світської хроніки Шейли Ґрехем чи Ельзи Максвелл. Інша фотокартка — вони разом танцюють у нічному клубі. А так, таунхаус порожній.

Моя рука підіймає ще один трофей — статуетку якогось героя, мускули рук і ніг якого такі малі й голі, як у дитини, котрої у міс Кеті ніколи не було, і я масажую її обличчя, не надавлюючи, щоб така тонка позолота, таке бліде блищання протрималося якомога довше.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена дев’ята

«Найбільш хитрі компліменти, — якось писав драматург Вільям Інґ, — здаються такими, що лестять людині, яка робить їх, навіть більше, ніж тій людині, котра їх приймає».

Ми ще раз робимо ретроспекцію. Починаємо із швидкого панорамування, швидкого настільки, щоб усе було розмитим; потім поступово уповільнюємося до довгого операторського кадру, проносимося над круглими столами — за кожним із обідніх столів сидять гості. Мерехтіння кожного ока повертається до віддаленої сцени, блиск діамантових намист і сяючих, сліпучо-білих сорочок для смокінга відбивають світ віддалених прожекторів. Ми просуваємося крізь безкрає поле білих скатертин і столового срібла — камера наближається до сцени. Всі плечі повертаються, викручуються, щоб побачити чоловіка, який стоїть наподіумі. Коли зображення фокусується, ми бачимо промовця, сенатора Рассела Ворнера, який стоїть за мікрофоном.

Усю задню стіну займає екран, який виблискує сірими зображеннями кінофільму. На кілька слів постать Кетрін Кентон з’являється на екрані — на ній шовкова бальна сукня з корсетом, це пані Людвіґ фон Бетховен. Поки її чоловік, Спенсер Трейсі, хропе на задньому плані, вона горбиться над рулоном пергаменту, перо затиснуте між її синіх пальців — вона закінчує партитуру його «Місячної сонати». Її величезне палаюче обличчя сліпучо-яскраве, з невикористаної кіноплівки з нітрату срібла. Її очі спалахують. Її зуби горять білим.

У публіці всі обличчя виділяються контрастом, напівзагублені у темряві, напівзагублені в яскравому світлі віддаленого прожектора. Забувши про себе на цей час, публіка сидить і бачить тільки чоловіка на сцені і чує тільки його голос. Усе перекриває сповнений гуркоту грім, грім голосу сенатора, посилений мікрофонами, посилювачами, репродукторами, і цей сповнений гуркоту голос каже: «Вона є нашим блискучим світлом, яке завжди буде вести вперед усіх нас, смертних...»

На поверхні екрана ми бачимо мою міс Кеті в ролі дружини Александра Ґрехема Белла, яка відштовхує свого чоловіка, Джеймса Стюарта, щоб приховано прислухатися до Міккі Руні, яка розмовляє по паралельному телефону, — в неї осина талія в сукні з високим коміром. Її зачіска в стилі дівчини з картин Ґібсона завершена великим нарядним капелюхом із плюмажем із пір’я білої чаплі.

Це — той рік, коли кожна друга пісня на радіо була «Happiness, Just a Thing Called Joe» у виконанні Доріс Дей, якій акомпанував оркестр Банні Беріґана.

У залі жодне обличчя не привертає нашої уваги. Незважаючи на всі перли й краватки-метелики, всі виглядають непримітними, як старі характерні актори, костюмовані статисти, які радіють, якщо їм вдається потрапити до кадру серед усіх інших.

Біля мікрофону сенатор каже далі:

— Її почуття благородної мети й твердий образ дій подають приклад нашим найбільшим очікуванням...

Голос у нього глибокий і твердий, як у Гарі Гудіні чи Антона Месмера[104].

Цей лепет, подальші приклади того, що має на увазі Волтер Вінчелл під висловом «Мастурбація тостом». Чи «Обсмоктування похвали», за Геддою Гоппер. За Лоуеллою Парсонз — «Натяк на позолоту».

Повертаючи голову вбік, сенатор дивиться прямо в залу і каже:

— Вона відвідує наш одноманітний світ, наче янгол із віддаленого майбутнього, де острах і дурість були переможені...

Камера йде за його поглядом і знаходить міс Кеті та мене, які стоять біля куліс, вона не зводить фіалкових очей із підсвіченої фігури сенатора. Він одягнений у чорний смокінг. Вона — у білу сукню, одна рука в неї зігнута, і бліда долоня притискається до серця. Режисер дає знак змінити освітлення, спустити ключове світло, посилити світло для наповнення, щоб виділити міс Кеті біля куліс. Розставити акторів на сцені із сенатором у ролі молодого, який стоїть перед паствою і дає клятви, перед тим як дати їй олов’яну здобич, пофарбовану золотом, замість обручки.

Не дивно, що такі яскраві вогні, здається, постійно оточені висохлими шкірками такої кількості комах-самогубців.

— Як жінка, вона випромінює чарівність і співчуття, — каже сенатор, і його голос лунає по всій залі. — Як людина, вона є вічним дивом, — з кожним словом він підіймається до її статусу, змішує себе з визнанням її імені та заявляє права на величезне придане її слави у недалекій заявці на своє переобрання.

У глибині сцени безкрає світле обличчя моєї міс Кеті з’являється в ролі дружини Клода Моне, який малює свої знамениті водяні лілії. Її ідеальний колір обличчя завдячує Лілі Даше. Її губи — П’єру Філіпу.

— Вона — мати, якої нам усім бракувало. Дружина, яку ми всі мріємо знайти. Жінка, з якою всім іншим хочеться конкурувати, — каже сенатор, надаючи блиску й поліруючи образ міс Кеті перед тим, як вона з’явиться. Перед тим, як представити її своїй публіці відданих. Цей чужинець, якого вона ніколи в житті не бачила, — підлещується до її фанатів, доводячи їх до невеликого божевілля від сподівань, перед тим як вона приєднається до нього у світлі прожекторів.

Ще більше «Звеличення влучних звеличувань» і «Переконливого підлабузництва» чи «Похвальних блювот» в очах Чоллі Нікербокера.

Все звучить набагато краще, коли виходить із рота чоловіка.

У мене в руках стиснутий пальцями сценарій, який я дуже скрутила, — єдина перспектива роботи, що її моїй міс Кетрін запропонували за останні кілька місяців. Фільм жахів про стару жрицю вуду, яка створює армію зомбі, щоб заволодіти світом. У фіналі жінку-ватажка, яка несамовито кричить, розчленовують і з’їдають дикі мавпи. Лін Фонтен і Айрін Данн уже пройшли на ролі в цьому проекті.

Ця нагорода, яку тримає сенатор, — вона ніколи не буде світитися так яскраво, як світиться зараз, до того, як її вручать, поки цей предмет усе ще знаходиться поза хваткою міс Кеті. З цієї відстані і сенатор, і вона виглядають так ідеально, наче один пропонує іншому цілковите блаженство. Сенатор Фелпс Рассел Ворнер — він той чужинець, який стане шостим з її «Джаз-бенду колишніх». Він сам — приз, який здається достойним будь-яких зусиль із протирання та полірування всього, що залишилось від її життя.

У кожній коронації є елементи фарсу. Певно, треба спочатку стати беззубим старим левом, перш ніж така кількість людей ризикне приголубити тебе. Всі ці жерстяні копії Кеннета Тінана[105], які намагаються довести, що їх погляди хоч чогось варті. Сміховинні точні копії Джорджа Бернарда Шоу та Александра Волкотта. Ці невдалі актори й письменники, юрба, яка ніколи не створила жодного вартісного мистецтва, тепер вони пропонують нести шлейф сукні міс Кетрін, сподіваючись причепитися на поїздку з нею до безсмертя.

Сильно підсвітивши очі, переходимо до середнього плану обличчя міс Кеті, її реакції, коли голос сенатора поза кадром каже:

— Ця жінка пропонувала найкраще в цілій ері. Вона прокладала шляхи, на які до неї ніхто не наважувався ступити. Їй одній належать такі незабутні ролі, як дружини графа Дракули та дружини президента Ендрю Джексона.

За ним показують сцени з «Історії Джина Крупи» і «Легенди про Чингісхана». Міс Кеті, яку знімали на чорно-білу плівку, цілує Бінґа Кросбі на терасі пентхауса, що виходить на чудовий панорамний мет-пейнтинґ[106] обріїв Манхеттена.

У світлі прожектора багряно-червоне голе чоло блищить не менше за нагороду. Він стоїть гордовито, широкі плечі звужуються до патентованих шкіряних туфель. Рожево-м’ясне факсиміле Оскара. Вище і за вухами залишки волосся відступають, наче ховаючись від уваги натовпу. Жалюгідно, як легко сильний прожектор може стерти будь-які прояви віку чи характеру людини.

Саме цей рожевий манекен каже:

— Ось краса, яка залишиться в колективному розумі людства, саме її мужність і розум демонструють краще з того, чого можуть досягти людські створіння.

Вихваляючи тендітність цієї жінки, сенатор здається більш сильним, благородним, щедрим, люблячим, навіть більш високим і вдячним. Цей великогабаритний чоловік здається меншим, коли леститься до цієї крихітної жінки. Такі красиві, фальшиві компліменти — чоловічий еквівалент жіночого крику від удаваного оргазму. Перший створений для того, щоб затягти жінку до ліжка. Другий — для того, щоб якнайскоріше закінчити сексуальне спілкування та виштовхати чоловіка з ліжка. Коли сенатор каже ці слова, які безтямно хоче почути будь-яка жінка, він еволюціонує. Його широкі плечі й товста шия троглодита стають люблячим батьком, ідеальним чоловіком. Покірним слугою. Ця форма дикого неандертальця змінюється. Його зуби стають скоріше посмішкою, аніж вищиром. Його волохаті руки — інструментами замість зброї.

— Сьогодні ввечері ми скромно благаємо її прийняти наше захоплення, — каже сенатор, гойдаючи нагороду на ручках. — Але вона сама — приз, який мріють отримати всі чоловіки. Вона — головний коштовний камінь нашої американської театральної традиції. Щоб ми могли висловити їй наше захоплення, леді та джентльмени, дозвольте представити вам... Кетрін Кентон.

Заслуговуючи аплодисменти — не для вистави, а для того, щоб просто не померти. Ця подія, і її знайомство із сенатором, і її шлюбна ніч.

Гадаю, це дає втіху, мабуть, відчуття самоконтролю — коли робиш собі більшу шкоду, ніж та, яку світ насмілиться завдати тобі.

Сьогодні ввечері — ще один наскок у великий пустир, який зветься середнім віком.

Після цієї репліки моя міс Кеті виходить на сцену, з’являючись саме під час оглушливих аплодисментів. Вона жадала цих аплодисментів більше, ніж будь-якого курячого обіду, який може запропонувати така подія. Сцена, розбита спалахами сотень фотоапаратів. Посміхаючись, широко розкривши руки, вона приймає обійми сенатора, а також цей позолочений мотлох.

Виходячи із ретроспекції, ми повільно переходимо до великого плану, який демонструє ту саму нагороду, із гравіруванням «Від прихильників драми Великого Лос-Анджелеса із округу Західний Шуйлер». Через десятиліття вона стоїть на поличці, золото захмарене плямами, вся вона покрита павутинням. Через секунду шматок білої тканини накриває нагороду, і чиясь рука підіймає її з полички. Камера від’їжджає, і з’являюсь я, яка прибирає пил у вітальні таунхауса. Полірує. Залишки павутиння линуть до мого обличчя, а навколо моєї голови крутиться кільце з порошинок пилу. За вікнами — темрява. Мій погляд зосереджений на чомусь, чого ніхто насправді не може побачити.

Поза кадром ми чуємо, як в замку вхідних дверей повертається ключ. Протяг колише моє волосся, і ми чуємо, як важкі двері відчиняються і зачиняються. Звук кроків, що йдуть сходами із фойє на другий поверх. Ми чуємо, як ще одні двері відчиняються й зачиняються.

Покинувши нагороду, все ще тримаючи в руці ганчірку для пилу, я йду за кроками нагору, туди, де зачинені двері до будуара міс Кеті. Годинник б’є другу годину десь у віддаленій частині будинку, коли я стукаю у двері, питаючи, чи міс Кеті потрібна допомога з блискавкою. Чи потрібно їй, щоб я дала їй ліки. Наповнила їй ванну і запалила свічки на камінній поличці. На вівтарі.

З-за дверей будуара — жодної відповіді. Коли я хапаюсь за ручку, вона не повертається в жодному напрямку. Зафіксована. Ці двері міс Кеті ще ніколи не зачиняла. Притиснувши одну запилену щоку до дерева, я стукаю, знову, й слухаю. Замість відповіді зсередини лунає легке зітхання. Зітхання повторюється — голосніше, ще голосніше, перетворюючись на скрипіння пружин матраца. Єдина відповідь — це скрипіння пружин матраца, яке повторюється, — скрипіння таке ж пронизливе й постійне, як сміх.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена десята

Сцена починається з того, що Ліліан Гелман зчепилася у битві без зброї з Лі Гарві Освальдом, і вони обоє борються і б’ють одне одного біля відчиненого вікна на шостому поверсі Техаського сховища підручників, оточені величезними купами книг Гелман — «Маленькі лисиці», і «Час дітей», і «Осінній сад». По той бік вікна плавно проїжджає автоколона, яка рухається через Ділі Плаза, — руки махають, прапори майорять. Гелман і Освальд стискають рушницю, сіпають зброю в різні боки, і жоден з них не отримує повного контролю. Завдаючи жорстокого удару головою, від якого її біляве чоло врізається в чоло Освальда і його очі стають скляними й приголомшеними, Гелман кричить: «Думай, комуняко! — верещить вона. — Ти що, і справді хочеш, щоб Ліндон Джонсон став нашим президентом?»

Лунає постріл, і Гелман, хитаючись, робить крок назад, чіпляється за своє плече, і кров струменить, пульсуючи, поміж її пальців. На відстані крихітний рожевий капелюшок від Гелстона на голові Жаклін Кеннеді залишає поле обстрілу, а ми чуємо другий постріл. Третій постріл. Четвертий...

Лунають постріли, а зображення змінюється на кухню Кетрін Кентон, де я сиджу за столом і читаю сценарій під назвою «Спаситель двадцятого сторіччя», який написала Лілі. Сонячне світло проходить крізь вікна у провулок під таким кутом, що можна припустити: зараз пізній ранок або полудень. На задньому плані ми бачимо сходи для слуг, які ведуть на другий поверх. Постріли не припиняються — сприйняття звуків, які, як зараз виявляється, лише звуки кроків, що йдуть сходами до кухні, звуки уявної послідовності кадрів, яка стікає кров’ю у нашу реальність.

Я сиджу й читаю, а нагорі сходів для слуг з’являється пара ніг — вони взуті в рожеві домашні черевики на товстих, важких підборах, які стукають вниз сходинками, а за ними з’являється дуже тонкий рожевий пеньюар, обшитий рожевим пір’ям чаплі, яке коливається. Спочатку одна гола нога з’являється з прорізу спереду — рожева й бездоганна від щиколотки до стегна, потім друга нога зявляється з-під пеньюара, в міру того як фігура спускається нижче й нижче. Халатик метляється по тонких щиколотках. Кроки лунають, гучні як постріли, поки моя міс Кеті не з’являється повністю й не зупиняється у дверях, спираючись на дверну раму — її фіалкові очі напівзаплющені, її губи опухлі, помада розмазана навколо рота і по щоках, червона пляма протяглася від носа до підборіддя, її обличчя завмерло у хмарі рожевого пір’я. Ставши в красиву позу, міс Кеті чекає, коли я відірву погляд від сценарію Гелман, і тільки потім вона все ж таки дивиться в мій бік і каже: «Я така щаслива, що більше не самотня».

У бойовому порядку на кухонному столі вишикувалися різноманітні нагороди й пам’ятні подарунки — з потьмянілого золота й срібла, демонструючи різну міру запиленості й зневаження. Серед них опинилися й відкритий флакон срібного лаку, й брудна ганчірка для полірування.

Тримаючи щось в обох руках, які вона ховає за спиною, моя міс Кеті каже:

— Я купила тобі подарунок... — І вона робить крок убік, демонструючи коробку, обгорнуту срібною фольгою, перев’язану широкою смужкою червоного оксамиту, зав’язану так, щоб утворити бант завбільшки з капустину. Бант глибокого червоного кольору, наче троянда.

Погляд міс Кеті переходить на нагороди, і вона каже:

— Викинь це сміття, будь ласка. — Вона каже: — Просто спакуй усе це і сховай десь. Мені більше не потрібна любов першого-ліпшого незнайомця. Я знайшла любов ідеального чоловіка...

Тримаючи загорнутий пакунок перед собою, пропонуючи мені коробку, загорнуту у фольгу й перев’язану червоним оксамитом, міс Кеті заходить до кімнати.

На сторінці сценарію Лілі Гелман тримає Освальда в «повному нельсоні»[107] — його руки скручені й заведені йому за голову. Одним швидким, широким ударом ноги Лілі підсікає Освальда, і він падає на підлогу, де вони продовжують боротьбу, дряпаючи одне одного на запиленому бетоні — обидва поруч із зарядженою рушницею.

Міс Кеті ставить пакунок на кухонний стіл біля мого ліктя і каже:

—З днем народження. — Вона підштовхує коробку, так що вона врізається в мою руку, й каже: — Відкрий.

У сценарії Гелман Лілі робить надлюдське зусилля і несамовито кричить. Тиша пакгаузу порушується тільки хрюканням та важким диханням, похмурим звуком боротьби — іронічний контраст до аплодисментів і фанфар, звуків труб загонів на марші, розмитих фігур жінок-тамбурмажорів, які йдуть, високо піднімаючи ноги і розмахуючи хромованими жезлами, які спалахують і крутяться на палючому техаському сонці.

Не підводячи очей від сторінки, я кажу, що сьогодні не мій день народження.

Переводячи погляд з однієї нагороди на іншу, моя міс Кеті каже:

— Усі ці «Досягнення за життя»... — Її рука поринає в невидиму кишеню її пеньюара і зявляється знову з гребінцем. Міс Кеті проводить гребінцем по своєму фарбованому у золотавий колір волоссю, біля коренів якого вже можна побачити стрічку сивини, віком у день чи два, потім відводить гребінець від голови, дозволяючи довгим локонам упасти на плечі, і каже: — ...усі ці «Внески за життя» примушують мене відчувати ніби... померлою.

Не чекаючи на мене, міс Кеті каже:

— Дозволь, допоможу, — і вона сіпає за стрічку.

Одним жестом моя міс Кеті розпускає чудовий бант, підчіплює срібний папір, відриває фольгу від коробки. Вона знімає кришку з коробки, і я бачу складки чорної матерії. Чорна сукня завдовжки до коліна. А під нею лежить фартух із нагрудником, із накрохмаленого білого льону, і маленький чепчик, з якого стирчать шпильки для волосся.

Запах її волосся, її шкіри, натяк на «Бей рам», одеколон Вебстера Карлтона Вестворда III. Пако користувався «Роман бріо». Сенатор користувався «Олд лайм». До сенатора, член «Джаз-бенду колишніх» номер п’ять, Теренс Террі, користувався «Інґліш лезер». Сталевий магнат користувався одеколоном «Кнайз».

Залишивши сукню на столі, міс Кеті проходить по сцені вправо, все ще розчісуючи волосся, туди, де стає на носки рожевих домашніх туфель і тягнеться до телевізора на морозильній камері. Екран загоряється, коли вона вмикає прилад, і обличчя Пако Еспозіто набуває форми, так само поступово, як риба, що випливає до поверхні темного ставка. Чоловічий еквівалент діамантового намиста — стетоскоп — висить у нього на шиї. Маска хірурга запхнута під підборіддя. Все ще тримаючи скривавлений скальпель, Пако проштовхує свого язика до горла інженю Джинн Іґелз[108], яка одягнена в уніформу в червону й білу смужки.

«Я не хочу, щоб агентство з розміщення капіталу здогадалося, що ти більше, ніж служниця», — каже моя міс Кеті. Вона переводить круглий перемикач на інший телеканал, де Теренс Террі танцює головну партію в батальйоні Люнебурґа проти Наполеона в битві під Ватерлоо. Все ще проводячи гребінцем по волоссю, міс Кеті перемикає на третю станцію, де з’являється вона сама, Кетрін Кентон, у чорно-білому кіно, грає роль матері Ґрір Ґарсон у ролі Луїзи Мей Алькот проти Леслі Говард у біографічному фільмі про Клару Бартон.

Вона каже: гав, хрю, куд-кудах... Крістіна і Майкл Кроуфорд[109].

— Ніщо, — каже міс Кеті, — так не допомагає жінці виглядати молодшою, як коли вона тримає власного дорогоцінного новонародженого.

Куд-кудах, дзж-ж, іа-іа... Марґо Меррілл.

Знову клацає перемикач, і по телевізору з’являється міс Кеті, загримована під давню мумію, вкрита зморшками з латексу, — вона піднімається із саркофага з пап’є-маше, вкритого ієрогліфами, щоб загрожувати Олівії де Гевіленд, яка кричить і плаче.

Я питаю її — новонародженого чого?

У-у-ху, цвірінь, му... Джозефін Бейкер і вся її сім’я Райдуги[110].

У швидкому кадрі-вставці ми бачимо таке: сукня, там, на кухонному столі, цей подарунок — вона вкрита довгими золотаво-каштановими волосками того насиченого кольору червоного дерева, якого волосся набуває тільки тоді, коли воно мокре. Відкинута обгортка, смужка й гребінець — я маю їх підібрати. Чорна сукня — це ж уніформа покоївки.

Моє становище в цьому домі зовсім не відповідає посаді простої покоївки, чи куховарки, чи фрейліни. Мене в жодному разі наймали не як служницю.

Це не подарунок на день народження.

— Якщо в агентстві мене запитають, думаю, назву тебе au pair[111] — каже міс Кеті, стоячи навшпиньки, майже притуляючись носом до власного зображення на телеекрані. — Мені дуже подобається це слово... au pair — каже вона. — Воно звучить майже... по-французьки.

У сценарії Лілі Гелман, охоплена жахом, дивиться, як президент Джон Ф. Кеннеді та губернатор Джон Коннелі[112] вибухають фонтанами крові. Притиснувши руки до боків, стиснувши кулаки, Лілі відкидає голову назад і випорожнює рот, горло, випорожнює легені одним довгим, виючим «Ні-і-і-і!..» Негнучкий силует її болю намальований на тлі широкого, яскраво-блакитного неба Далласа.

Я сиджу і дивлюсь на зім’яту уніформу, на розірваний пакувальний папір. Забуті волоски. Сценарій, який лежить, відкритий, у мене на колінах.

— Через хвилинку можеш принести нам каву, — каже міс Кеті, затуливши екран телевізора долонею. Підібравши низ пеньюара і піднявши його, вона переходить через сцену вправо, до кухонного стола. Там міс Кеті вириває чепчик з відкритої коробки і каже: — На майбутнє — містер Вестворд любить каву з вершками, а не з молоком.

Надягнувши чепчик мені на маківку, вона каже:

— Voila! — Вона каже: — Сидить ідеально. — Щільно притиснувши чепчик мені до голови, міс Кеті каже: — Це італійською, означає — prego.

На моєму скальпі — жало: ледь чутні уколи шпильок, такі ж гострі й кусючі, як корона з колючок. І тут — повільне затемнення, наче з-за екрана, ми чуємо, що у двері дзвонять.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена одинадцята

Якщо дозволите мені відволіктися і зануритись у дещо іншу тему, то я б хотіла поговорити про природу рівноваги. Або балансу, якщо хочете. Сучасна медична наука виявила, що людські істоти, здається, регламентуються заздалегідь визначеним, збалансованим відношенням росту й ваги, мужності й жіночності, і якщо втрутитися в ці формули, це може призвести до трагедії. Наприклад, коли «Ар-Кей-Оу Рейдіо», і «Моноґрем», і «Репаблік Пікчерз» почали прописувати ін’єкції чоловічих гормонів для того, щоб зробити грубішими деяких з їхніх найбільш кволих акторів чоловічої статі, які працювали за контрактом, ненавмисним результатом стало те, що у цих справжніх чоловіків повиростали цицьки, більші, ніж у Клодет Кольбер і Ненсі Келлі. Виявляється, людське тіло, коли йому надають зайвого тестостерону, підвищує власне виробництво естрогену, таким чином завжди намагаючись повернутися до власного балансу чоловічих і жіночих гормонів.

Таким же чином, актриса, яка занадто морить себе голодом, знижуючи вагу до значно нижчого рівня, ніж природний, скоро побачить, що вага її злетіла набагато вище за природний рівень.

Базуючись на десятиліттях спостережень, я припускаю, що неочікувані, високі рівні зовнішньої хвали завжди стимулюють таку ж саму кількість внутрішньої ненависті до себе. Більшість любителів кіно знайомі зі сценічно неврівноваженим психічним здоров’ям такої собі Френсіс Фармер[113], із надлишком лібідо якогось Чарлі Чапліна чи Еррола Флінна, й хімічною поблажливістю якоїсь Джуді Ґарланд. Такі прояви завжди сміховинно великі, вони граються занадто підкреслено. Моє припущення полягає в тому, що та чи інша знаменитість просто намагалася пристосуватися — інстинктивно шукаючи природної рівноваги — до противаги величезної та позитивної уваги публіки.

Моє покликання не має нічого спільного із сиділкою чи тюремником, нянькою чи au pair але впродовж періодів найбільшого публічного вітання до моїх обов’язків завжди входило захищати міс Кеті від неї самої. О, ці передозування, які я не допустила... шахрайські схеми інвестування в землю, які я не дала їй профінансувати... дуже недоречні чоловіки, яких я прогнала від її дверей... усе через те, що тієї ж миті, коли світ заявляє, що якась людина безсмертна, — у цей самий момент ця людина зробить усе, щоб довести: світ помиляється. Всупереч гарячим прес-релізам і оглядам найбільш славетні жінки морять себе голодом, чи ріжуть собі вени, чи труяться. Чи знаходять чоловіка, який з радістю зробить це для них.

Ця наступна сцена відкривається повною темрявою. Чорним екраном. Щодо аудіозв’язку, то ми знову чуємо дзвоник у двері. Коли загоряються вогні, ми бачимо внутрішню частину вхідних дверей, а з фойє — тінь фігури, яка падає біля дверей, — формою вона нагадує людину, яка стоїть на ґанку. У щілині яскравого сонячного світла під дверима ми бачимо однакові тіні двох ніг, які рухаються. Дзвоник знову дзвонить, і я входжу в кадр — на мені чорна сукня, фартух із нагрудником, як у покоївки, і білий чепчик. Дзвонять утретє, і я відчиняю двері.

У фойє смердить фарбою. Весь будинок смердить фарбою.

У відчинених дверях стоїть фігура, підсвічена ззаду і перетримана в сліпучому блиску світла. Зйомка з нижньої точки — силует цього невиразно вималюваного, світлого відвідувача наводить думки на янгола з крилами, які складені в нього по боках, і з ореолом, який палахкотить у нього навколо маківки. У наступному кадрі фігура робить крок уперед, до ключового світла. У рамці відкритих дверей стоїть жінка, одягнена в білу сукню, плечі її обгортає коротка біла пелерина, на ногах ортопедичні туфлі. На голові в неї балансує накрохмалена біла шапочка з великим червоним хрестом. На руках жінка гойдає немовля, загорнуте в біле покривало.

Ця сяюча жінка в білому, яка тримає рожеву дитину, здається моїм дзеркалом: жінки, одягненої в чорне, яка тримає бронзову нагороду, що загорнута в заплямовану, запилену ганчірку. Кадр іронічного паралелізму.

Кількома кроками нижче на ґанку стоїть друга жінка, черниця, одягнена в чорну сукню й чадру, на руках вона колише немовля, світловолосе, наче мініатюрна Інґрід Берґман. Шкіра в нього чиста, як у крихітної Дороті Макґуайр. Те, що Волтер Вінчелл називає «невеличке зібрання нації».

На тротуарі стоїть третя жінка, одягнена у твідовий костюм, її пальці в рукавичках стискають ручку дитячої коляски. У колясці сплять ще дві дитини.

Няня питає:

— Чи Кетрін Кентон вдома?

Поза нею черниця каже:

— Я з лікарні Святої Єлизавети.

Жінка у твіді на тротуарі каже:

— Я з кадрового агентства.

На узбіччі з таксі виходить ще одна няня в уніформі, яка несе дитину. З-за рогу наближається ще одна няня, в неї на руках — дитина. Зображення фокусується, і ми бачимо, що до таунхауса прямує ще одна черниця, яка несе ще один рожевий клунок.

Поза екраном ми чуємо голос міс Кеті, яка говорить: «Ви приїхали...» Камера розвертається на 180 градусів, і ми бачимо її: вона йде сходами з другого поверху, в руці вона тримає пензель, з щетини якого падають довгі, повільні краплі рожевої фарби. Міс Кеті підкотила рукава сорочки — це біла парадна чоловіча сорочка, на кишені на грудях вишито «О. Д.» — монограма четвертого члена «Джаз-бенду колишніх», Олівера Реда Дрейка, есквайра; вся сорочка заляпана рожевою фарбою. Кольорова хусточка прикриває її волосся, а на вилиці кінозірки розмазана рожева пляма.

У таунхаусі смердить лаком, їдким і здатним викликати задуху, наче від гігантського манікюру; навпроти, на ґанку пахне тальком і сонцем.

Ноги міс Кеті сходять з останніх сходинок, а за ними тягнуться краплі рожевої фарби. Її штани з синього деніму, підкочені до колін, дозволяють побачити білі гольфи, які сповзли на подряпані шкільні туфлі. Вона повертається до сиділки, і її фіалкові очі бігають між булькаючим рожевим сиротою й пензлем в її руці. «Ось, — каже вона, — ви не проти?..» І моя міс Кеті тикає пензель, з якого крапає рожева фарба, прямо в обличчя сиділки.

Дві жінки нахиляються одна до одної, близько, наче цілують одна одну в щоки, й міняють сповитий клунок на пензель. Біла уніформа сиділки заляпана рожевою фарбою через торкання міс Кеті. Сиділка залишається із клейким рожевим пензлем.

Склавши руки, щоб утримати підкидька, міс Кеті робить крок назад і повертається, опинившись обличчям до дзеркала на повний зріст у фойє. Її відображення — наче Сьюзан Гейворд чи Дженіфер Джоунс[114] у «Святій Жанні» чи «Пісні Бернадетт», наче сяюча Мадонна з дитиною, як її намалював Караваджіо чи Рубенс. Однією рукою моя міс Кеті протягує руку до задньої частини шиї, просовує палець у вузол хусточки й стягує її з голови. Коли хусточка падає на підлогу фойє, міс Кеті трясе волоссям, повертаючи голову з боку в бік, доки її золотаво-каштанове волосся розстилається, м’яке й широке, наче вуаль, обрамляючи її плечі, а біла сорочка натягується на її грудях, обрамляючи крихітного новонародженого.

«Такий piece de resistance[115] — каже міс Кеті, чухаючись носами з маленьким сиротою. Вона каже: — Це італійською, означає... gemutlichkeit[116]».

Фіалкові очі міс Кеті розкрилися, широко-широко, вони витрішкуваті, як у Рубі Кілер, коли вона грала незайману дівчину в парі з Діком Пауелом під керівництвом Басбі Берклі. Її довгі руки кінозірки; щоки, зіпсовані лише пастельними стигмами рожевої фарби. Не зводячи очей з відображення в дзеркалі фойє, міс Кеті повертається на три чверті вліво, потім вправо, і кожного разу напівзаплющує очі й привітно киває головою. Вона ще раз киває, повернувшись до дзеркала анфас, її посмішка розтягує її обличчя так, що не видно зморшок, її очі світяться слізьми. Це — така ж вистава, що її міс Кеті дала минулого місяця, коли приймала нагороду за життєвий внесок від Гуртка незалежних фільмів Денвера. Просто ідентичні жести та вираз обличчя.

Через секунду вона розвантажує малюка, повертаючи клунок сиділці. Міс Кеті хитає головою, зморщує свій носик кінозірки й каже: «Дайте мені поміркувати про це...»

Коли черниця підіймається сходинками ґанку, міс Кеті засовує два пальці в кишеню з грубого полотна й витягує звідси картонку з білого паперу... Вона тримає зразок тканини відтінку «медовий захід сонця» біля рожевої щоки херувима, вивчаючи карточку й щоку одночасно. Хитаючи головою й розтягнувши губи в посмішці, вона каже: «Розходяться». Зітхнувши, міс Кеті каже: «Ми вже пофарбували стіни. У три шари», — вона знизує плечима кінозірки й каже черниці: «Ви ж розумієте».

Наступний новонароджений. Міс Кеті нахиляється до його сонного обличчя й нюхає. Використовуючи пульверизатор, вона наносить на ніжні губи й шкіру «L’air du Temps», і крихітна невинна дитина починає репетувати. Відсахнувшись, міс Кеті хитає головою — ні.

Наступний новонароджений-булькотій. Міс Кеті нахиляється занадто низько, й гарячий попіл падає з кінчика її сигарети, в результаті чого починається хаос із крихітних криків й лупцювання. Запах урини й спаленої бавовни. Наче гарячу праску залишили занадто довго на наволочці, замоченій в аміаку.

Інший підкидьок, виявляється, на один тон заблідий для нових портьєр у дитячій кімнаті. Тримаючи зразок тканини біля клунка, що звивається, міс Кеті каже: «Це майже «ідеальна хурма», але не зовсім “вишнева бомба”»...

У двері дзвонять усю другу половину дня. Весь день виснажена «Придбанням нащадків», як це називає Гедда Гоппер. «Переглядом малих», у семантиці Лоуелли Парсонз. Незмінний парад уживаних пустунів і небажаних кіндерів. Постійний потік нянь, черниць і агентів з усиновлення, кожна з яких червоніє та витріщається, тиснучи рожеву, липку від фарби руку міс Кеті. Кожна базікає: цвірінь, куд-кудах, бібі... Реймонд Мессі. Швидка зміна кадрів.

Крик віслюка, гав, дзж-ж-ж... Джеймс Мейсон.

Чергова няня відступає, втікає вулицею, коли міс Кеті питає, наскільки важко може бути пофарбувати волосся особливо гладкого херувима.

Черговий соціальний працівник викликає таксі після того, як міс Кеті маже крихітного підкидька тональним кремом «Макс Фактор» — основою для макіяжу номер шість.

Міцно стуливши губи, вона нависає над малесеньким немовлям, кажучи:«Wunderbar»[117]. Видихає дим сигарети й додає: «Це латиною, означає — que bueno»[118].

Міс Кеті розмахує кожним немовлям у дзеркалі фойє, піднімає його й пригортає до себе зморщене маленьке личко, вивчаючи ефект, ніби кожен сирота — це новий гаманець чи театральний реквізит.

Няв, пронизливий крик, писк... Дженіс Пейдж[119].

Чергового пустунчика вона бруднить губною помадою.

Черговий — міс Кеті нахиляється занадто близько, занадто швидко і проливає на новонародженого холодний як лід джин «Будлз» зі свого бокала мартіні.

Черговий — вона хмуриться, дивлячись на нього, а її довгі блискучі нігті підчіплюють родимку чи дефект на його гладенькому, рожевому лобі. «Як сказали б іспанці, — каже вона, — que sera sera»[120].

Це «Масове прослуховування дітей», як його б назвав Чоллі Нікербокер, триває всю другу половину дня. Це прослуховування. Різні дитячі коляски вишиковуються в лінію, чергу, яка розтяглася на півкварталу. Ця виставка покинутих немовлят, продуктів незапланованих вагітностей, нащадків розбитих сердець — ці рожеві й повнощокі сувеніри ґвалтування, нерозбірливості у зв’язках, інцесту. Потягу. Вони перебувають на штучному вигодовуванні — ці залишки розлучень, насильства в родині та смертельних хвороб. І коли пензель у моїй руці, його рожеві волосинки стають жорсткими, малюки продовжують прибувати — як доказ поганого вибору. Як змитий із палуби й прибитий до берега вантаж, що спить чи хихикає, залишок того, що колись здавалося справжнім коханням.

Кожного невинного міс Кеті тримає, порівнюючи його з відображенням у дзеркалі фойє. Знімає дубль за дублем однієї сцени. Повертається правим профілем, потім лівим. Посміхається від вуха до вуха, потім кліпає віями, опускає підборіддя кінозірки, виявляє емоції в кадрах великим планом, каже дзеркалу: «Так, вона пречудова. Хочу познайомити вас із моєю дочкою: це Кетрін-молодша».

Каже дзеркалу: «Хочу познайомити вас із своїм сином, Вебстером Карлтоном Вествордом IV». Вона повторює цей рядок діалогу з кожною дитиною, перед тим як передати її няні, черниці, соціальному працівнику. Порівнює шматочки фарби й зразки тканини. Придивляється до кожної дитини в пошуку шрамів чи дефектів. І на зміну кожному немовляті, якого міс Кеті відсилає геть, приходять двоє нових, які стоять у черзі і чекають на перевірку.

Аж до вечора вона повторює: гав, хрю, іа-іа... Кетрін Кентон.

Хрю, кря, му-у... Вебстер Карлтон Вестворд IV.

Вона грає дубль за дублем, годинами проходить одне випробування на роль, доки вуличні ліхтарі не починають мигтіти й мружитися, світити спочатку нерівним, а потім яскравим світлом. Звук руху машин з авеню стихає. На другому боці вулиці у вікнах таунхаусів опускають штори. Нарешті сходинки перед дверима міс Кеті спускаються на тротуар, спорожнілі від сиріт.

У фойє я нахиляюся, щоб підняти хусточку, яка впала на підлогу. Краплі рожевої фарби, що впали, розмазані й засохлі, формують рожеву доріжку, потік рожевих плям, які йдуть сходами аж до низу, йдуть тротуаром... Стежка відхилених.

Біля узбіччя зупиняється таксі. Водій відчиняє двері, виходить і відкриває багажник. Він дістає дві валізи й ставить їх на тротуар, потім відчиняє задні двері таксі. З’являється нога — чоловіча туфля, манжета штанини. Чоловіча рука хапає дверцята таксі, обручка з печаткою виблискує золотом на мізинці. Із заднього сидіння таксі з’являється кучма, очі яскраво-карі, наче пиво із коренеплодів. Спалахує посмішка, яскрава, наче феєрверк на Четверте липня.

Зразок може похвалитися широкими плечима Дена О’Герлігі, вузькою талією Марлона Брандо, довгими ногами Стівена Бойда, сліпучою посмішкою Джозефа Шильдкраута в ролі Робін Гуда.

Навпроти нього моя міс Кеті мчить до дверей і кличе: «О, любий...» Її простягнуті руки й пишні груди — відразу ж натяк на Джулі Ньюмар у ролі Пенелопи, яка зустрічає Одіссея. Джейн Рассел у ролі Ґіневри, яка возз’єдналася із Ланцелотом. Керол Ломбард, яка мчить, щоб обійнятися з Гордоном МакРае[121].

Вебстер Карлтон Вестворд III кричить, дивлячись на сходи, шляхетний, як Вільям Фролі в ролі Ромео Монтеккі: «Кет, дорогенька... — кричить. — Ти можеш заплатити таксисту три долари?»

Водій, який стоїть біля валіз, стоїк типу Льюїса Стоуна, крутий, наче Фрес Паркер[122]. Таксі жовтого кольору.

Міс Кеті, із золотаво-каштановим волоссям, що майталало за плечима, кричить: «Гейзі! — вона кричить. — Гейзі, віднеси багаж пана Вестворда до моєї кімнати!» Двоє безсоромних коханців обіймаються, їхні губи зустрічаються, а камера повертається навколо них, даючи напливом похорон.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена дванадцята

Акт перший, сцена дванадцята починається ще однією ретроспекцією. Ми ще раз даємо напливом Кетрін Кентон, яка колише відполіровану кремаційну урну на руках. Декорації: ще раз — погано освітлений склеп Кентонів, декорований павутинням, пишно прикрашені бронзові двері відчиняються й відчиняються, щоб впустити плакальників. Поличка з каменя на задньому плані склепу, в глибокій тіні, на якій стоять різні урни, зроблені з бронзи, міді, нікелю. Урна в її руках має гравірування «Олівер Ред Дрейк, есквайр» — у ній зберігається п’ятий член «Джаз-бенду колишніх» міс Кеті.

Це відбулося того року, коли кожна друга пісня на радіо була «Bit’n the Dust», в аранжуванні Каунта Бейсі, у виконанні Френка Сінатри.

Моя міс Кеті обіймає урну, піднімає її до чорного мережива свого завуальованого обличчя. За вуаллю — її губи. Вона залишає зморщений слід поцілунку з губної помади на гравірованому імені, потім ставить нову урну на запилену поличку поміж інших. Серед пляшок з бренді та люміналом. Не запалені поминальні свічки. Єдині інші актори в цьому кадрі — я та Теренс Террі, і кожен із нас підтримує міс Кеті під лікоть. Лоуелла Парсонз назвала б це «Друзі-підтримники».

Колекція урн стоїть серед запилених стандартних і великих пляшок шампанського. Посудини живих і мертвих, накопичені тут у прохолодній, сухій темряві. Весь льох міс Кеті, який зберігається разом. Урни стоять. Пляшки лежать на боці, і всі покриті сітками й вуалями павутиння.

Гав, хрю, пі... «Дом Періньйон» 1925.

Гав, няв, рев віслюка... «Болінджер» 1917.

Теренс Террі відчищає позолочений свинець із корка на одній пляшці. Він крутить петельку, послаблюючи збрую з дротів, яка тримає грибоподібний корок у шийці пляшки. Тримаючи пляшку над головою, у напрямку порожнього кутка склепу, Террі смикає за корок обома великими пальцями, доки не розноситься луною «чпок!» — голосно по кам’яній кімнаті, і піна виривається із пляшки, бризкаючи на підлогу.

Ревіння, кудкудактання, тихе іржання... «Пер’є-Жуе».

Цвірінь, кря, гр-р-р... «Вдова Кліко».

Цей синдром Туретта щодо бренді.

Террі піднімає бокал для шампанського з камінної полички, підносить його до обличчя і складає губи, щоб здути з нього пил. Він простягає бокал міс Кеті й наливає його по вінця шампанським. Дух холодної пари підіймається й висить над відкоркованою пляшкою.

Тепер, коли в кожного з нас є запилений бокал із шампанським, Террі піднімає свій у тості: «За Олівера», — каже він.

Міс Кеті та я, ми теж піднімаємо свої бокали й кажемо: «За Олівера».

І ми всі п’ємо солодке, брудне, ігристе вино.

Поховане під пилом і павутинням, люстерко лежить дзеркалом донизу у своїй срібній рамі. Після недовгого мовчання я піднімаю люстерко й ставлю його, прихиливши до стіни. Навіть у тьмяному світлі склепу подряпини виблискують на скляній поверхні, кожна прошкрябана лінія — запис зморшки, яку моя міс Кеті розгладила, чи підтягла, чи витравила кислотою.

Міс Кеті підіймає свою вуаль і робить крок до відмітки, написаної помадою літери X на кам’яній підлозі. Її обличчя опинилося на ідеальній лінії з історією її шкіри. Сиві волоски, вибиті на дзеркалі, стають у ряд з її волоссям. Вона підчіплює кінчики однієї чорної рукавички, користуючись другою рукою, і смикає, доки рукавичка не знімається. Міс Кеті крутить діамантову обручку і просту, золоту, передає діамантову мені, а золоту кладе на запилену поличку біля урн. Поряд із урнами померлих собак. Поряд із колишніми відтінками помади й лаку для нігтів — занадто яскравими, тобто занадто молодіжними, щоб користуватися ними тепер.

Кожен із різноманітних бокалів для шампанського, поставлених і розкиданих по склепу, мутний від пилу й колишнього вина, обідок кожного бокала — музей різних відтінків помад, які залишила в минулому міс Кеті. Підлога, засмічена давніми сигаретами, фільтри на деяких огорнуті тими ж давніми кольорами помади. Всі ці покинуті напої та цигарки, розкидані по поличках, по підлозі, засунуті в кам’яні кутки, — ці декорації наче невидима вечірка небіжчиків з коктейлями.

Дивлячись на це — наш ритуал, — Террі засовує руку у внутрішню кишеню піджака. Він дістає хромований портсигар і різко відкриває його, дістає дві сигарети, які — обидві — вставляє між губами. Террі вибиває полум’я з кутка хромованого портсигара і підносить його до сигарет. Він змахує зап’ястком — полум’я щезає, і Террі кладе тонкий портсигар на місце, у внутрішню кишеню. Він дістає одну сигарету з рота — вона залишає спіральний слід — і встромляє її між червоних губ міс Кеті.

Ця ретроспекція відбувалася задовго до гусячих лапок, спричинених Пако Еспозіто. До того, як я надряпувала на цьому дзеркалі Доріана Ґрея вертикальні зморшки на лобі у сенатора.

Прийнявши діамант, я стаю до роботи: малювання. Я відбиваю будь-які нові зморшки, додаю будь-які пігментні плями до цього довгострокового запису. Роблю начерк сітки крихітних варикозних вен, що зібралися навколо фільтра запаленої сигарети міс Кеті.

Террі каже:

— Хочу попередити, леді Кет. — Роблячи ковток брудного шампанського, він каже: — Якщо ви приймете мою пораду. Вам треба бути обережною.

Як пояснює Террі, занадто багато жінок-зірок в її ситуації відкрили свої двері молодому чоловіку чи жінці, комусь, хто б сидів, і слухав, і сміявся. Зосереджена увага може триматися рік чи місяць, але, зрештою, молодий прихильник зникне, повернеться до іншого життя серед людей свого віку. Молода жінка вийде заміж і щезне з першою власною дитиною, полишаючи актрису — знову — покинутою. Час від часу може приходити лист чи телефонний дзвінок. Ведення обліку.

Таким саме чином Трумен Капоте підтримував зв’язок із Перрі Смітом і Діком Хікоком, коли вони сиділи в камері й чекали на страту. Чекав на сприятливий момент. Капоте був потрібен фінал для його «Холоднокровного вбивства».

Кожний великий видавець в Америці приховує книжку — аванс уже виплачено якійсь приємній молодій людині, красивому, ввічливому слухачеві, який звів кілька вечорів і вечер у скандальну біографію зірки і якому залишалося лише мати причину смерті, щоб завершити фінальний розділ. Така зграя сценічних гієн вже чекала на смерть Мей Вест. Вони телефонували Лелії Ґольдоні, сподіваючись на погані новини. Проглядали списки померлих у пошуках Гю Марлоу, Емлін Вільямс, Пеґґі Касл і Бастера Кітона. Грифи кружляють навколо. Більшість уже різними шляхами знайомилися із Рут Донеллі та Джеральдіною Фітцджеральд. У даний момент вони сиділи перед каміном у вітальні Ліліан Гіш чи Керол Лендіс, підбираючи колючі анекдоти, які їм знадобляться, щоб наростити м’ясо на дві сотні сторінок, і їхні хижі очі заносили в пам’ять кожен жест Баттерфляй МакКуїн, кожен тік чи особливість Текса Евері[123], яку можна продати зголоднілій читацькій аудиторії.

Усі ці майбутні бестселери — вони вже були набрані в друкарні і просто чекали, поки хтось помре.

— Я знаю тебе, Кет, — каже Террі, повертаючи голову вбік, щоб видихнути дим. Несвіже повітря склепу, важке від запаху диму й плісняви. Він бере обручку із запиленої кам’яної полички й каже: — Я знаю, ти паразитуєш на публіці, навіть якщо це лише одна людина.

Якийсь хлопчик-розсильний із бакалійної лавки чи дівчина, яка робить огляд доставки додому... ці амбіційні собаки, що заблукали, — кожен із них сидить і стук-стукає на іржавій друкарській машинці в себе вдома... Гарненький, з широко розплющеними очима, схиблений на зірках юнак украде історію життя міс Кеті. Її репутацію. Її гідність. А потім — буде молитися про її смерть.

Діамантом я карбую борозни смутку на її лобі. Поновлюю історію життя міс Кеті. Її мапу. Дзеркало вже пошкрябане роками тривоги, і горя, і шрамів, які документують таємне обличчя міс Кеті.

Джуді Ґарленд, каже Террі, та Етель Мерман[124] уже ніколи не виходили з дому — не публічно, не з колишнім відчуттям гордості та гламуром, після того як Жаклін Сьюзан показала їх як товстих, п’яних соромітниць, яких грали Нілі О’Гара та Гелен Лоусон у «Долині ляльок».

У відповідь діамант пронизливо скрипить по склу. Різкий, волаючий звук голосіння над небіжчиком.

Упавши на одне коліно на холодну кам’яну підлогу, Террі дивиться знизу вгору на міс Кеті й каже:

— Ти вийдеш за мене? Просто для того, щоб охороняти тебе. — Він бере її за руку й надіває обручку їй на підмізинний палець. Він каже: — Принаймні, доки не з’явиться хтось кращий.

Це — педераст і зів’яла кінозірка — те, що Волтер Вінчелл називає «Шлюб у відставці». Террі пропонує стати її емоційним охоронцем, службовцем-співмешканцем серед реальних чоловіків.

— Наче твій портрет — он там, — сказав Террі, киваючи на люстерко в срібній оправі, — будь-який дружній молодий біограф хоче просто виставити на вітрині твої вади й недоліки, щоб створити собі кар’єру.

Як і завжди, я проводжу діамантом прямі лінії, щоб показати сльози, які біжать по обличчю міс Кеті.

Я хитаю головою — не треба. Не дозволяй цим тортурам повторюватися. Не довіряй ще одному.

Як і завжди, ще один обов’язок моєї роботи — ніколи не давити занадто сильно, щоб дзеркало не розбилося.

Моя міс Кеті засовує руку в розріз кишені шуби, дістає звідти щось рожеве й кладе його на запилену поличку. Видихаючи сигаретний дим, вона каже:

— Гадаю, це мені більше не знадобиться...

Так багато років тому міс Кеті серйозно збиралася залишити це щось позаду — й назавжди.

Це її гумовий ковпачок проти вагітності.

Террі надіває обручку на її палець.

Міс Кеті посміхається й каже:

— Усе ще тепле. — І додає: — Обручка, не ковпачок.

І я наливаю всім ще по порції шампанського.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена тринадцята

Сцена відкривається великим планом Джона Ґленна[125], який прив’язаний до крісла астронавта в капсулі космічного корабля «Френдшип-7», першого американця, який облетів навколо Землі. За невеличким вікном капсули ми бачимо нашу славетну блакитну планету в круговерті білих хмаринок, яка висить серед наколених зірок у глибокій чорноті космосу. Затягнуті в рукавички руки Ґленна бавляться з розмаїттям важелів на панелі перед ним, — легенько б’ють по перемикачу, повертають ручку, — а він нахиляється до мікрофону й каже: «Центр управління, гадаю, у нас може виникнути проблема...»

Ґленн каже: «Центр управління, ви мене розумієте? — Він каже: — Здається, я втрачаю потужність...»

Наче в унісон усі вогники на панелі управління починають мигати. Вогники на мить загоряються і знову згасають. Блимаючи, вогники вимикаються всі разом, залишаючи Ґленна в дуже слабкому світінні зірок. Сидячи в абсолютній тиші, Ґленн бере мікрофон в обидві руки, наближає до нього свій рот, майже торкаючись сітчастої пластини, і кричить: «Будь ласка, Х’юстон! — Він верещить: — Алан Шепард[126], негіднику, не дозволяй мені просто так померти тут!»

Камера від’їжджає назад, відкриваючи внутрішню панель у стіні за кріслом Ґленна. Важіль у центрі панелі починає повільно повертатися. Зображення фокусується, бо це єдиний рух у кадрі, і він підсвічується ключовим світлом у темному відділенні.

Ґленн тихо схлипує в темряві.

Вставляємо великий кадр важеля, що повертається, швидко переводимо камеру й робимо великий план обличчя Ґленна, його схлипи і сльози затуманюють внутрішню поверхню забрала його шлема.

З-за кадру ми чуємо знайомий голос, який каже: «Заткни рота».

У кадрі, який знято середнім планом, ми бачимо, як панель поза Ґленном різко розкривається і звідти з’являється безбілетна пасажирка Ліліан Гелман — вона виходить із того, що здається маленькою шафою. Упродовж одного довгого кадру вона проходить у двері, під трафаретним написом, який попереджає: «Обережно. Шлюзова камера». Гелман каже: «Побажай мені щастя, великий хлопчику». Вона глибоко вдихає і б’є долонею по великій червоній кнопці, на якій написано «Викидання за борт». Внутрішні двері зачиняються, ізолюючи шлюзову камеру і туман, що жбухнув, відштовхує Лілі від боку капсули. На ній немає ані шолома, ані герметичного костюма, тільки елегантний спортивний костюм із штанів і светра, дизайн якого розробив Адріан.

Невагома, кружляючи в чорному вакуумі відкритого космосу, Лілі пливе, затримавши подих. Вона б’є руками і ногами в австралійському кролі, дюйм за дюймом долаючи шлях уздовж боку космічної капсули, доки не опиняється біля маленької коробки кольору олова, яка прикріплена до зовнішнього шару оболонки. Коробка має надпис трафаретом «Сонячний модуль», і час від часу вона виблискує купкою яскравих вогників. Усе ще затамувавши подих, надувши щоки й зосереджено насупивши брови, Лілі витягає молоток завбільшки з кулькову ручку з кишені на стегні — над аксесуарами попрацював Оррі-Келлі[127], який дав їй туфлі на високих підборах. Її сережки у формі канделябра й бірюзовий, наче з розчавлених квітів, кулон усе ще прив’язані до Лілі, але плавають навколо неї через відсутність гравітації. Стискаючи молоток синіми пальцями, Лілі розмахується сталевою головкою і вдаряє нею по коробці модуля. В космічному вакуумі нічого не чутно, лише німа тиша й постійне тук-тук величезного серця Лілі — воно стукає все швидше і швидше. Молоток ударяє по модулю вдруге. Летять іскри. Метал кольору олова тріскається, і шматки сірої фарби пливуть геть від точки удару.

Удари молотком падають і далі, і з кожним ударом звук стає гучнішим; потім камера показує напливом кухню Кетрін Кентон, де за кухонним столом сиджу я — читаю сценарій під назвою «Спасіння в космосі», який нашкрябала Лілі. На мені чорна уніформа покоївки, зверху — білий фартух. На голові в мене накрохмалений чепчик із мереживом. Удари молотка не припиняються — звуковий канал — і тепер виявляються реальними: цей звук іде звідкись із таунхауса.

Удари стають гучнішими, частішими, коли ми переходимо до кадру, на якому бачимо узголів’я ліжка в будуарі міс Кеті, і бачимо, що звуки видає це узголів’я, яке б’ється об стіну. Сексуальне з’єднання відбувається нижче нижнього краю рами кадру, прямо за кадром, але нам чутно тяжке дихання чоловіка й жінки, коли темп і сила стуку зростають. Кожний поштовх примушує картини в рамах підскакувати на стінах. Куточки завіси гойдаються й танцюють. Купа сценаріїв біля ліжка різко падає на підлогу.

На сторінці, поки серце астронавта Лілі стукає все частіше й частіше, а її молоток лупцює коробку знову і знову, ми чуємо, як узголів’я ліжка міс Кеті грюкає об стіну, швидше, доки після останнього героїчного удару вогники в космічному модулі знову блимають і повертаються до життя. Грюкання припиняється, коли всі різноманітні прилади й циферблати засвічуються на повну, і Джон Ґленн, у рамці маленького віконця модуля, показує Лілі два великих пальці. Сльози жаху й полегшення струменять по обличчю всередині його шолома астронавта.

На задньому плані кухні, на верхніх щаблях сходів для слуг, з’являються дві волохаті щиколотки, потім два волохатих коліна, потім — кайма білого махрового банного халата. Ще крок униз, і з’являється пасок, зав’язаний навколо вузької талії, по обидва боки якого висять дві волохаті руки. З’являються груди, махрова тканина на них вишита монограмою «О. Д.».

Халат належав давно вже померлому четвертому члену «Джаз-бенду колишніх». Ще один крок, і ми бачимо обличчя Вебстера Карлтона Вестворда III. Ці яскраво-карі очі кольору пива з коренеплодів. Обличчя його прорізує посмішка — вона тягне за куточки його губ і розтягує їх, наче театральну завісу, і цей зразковий американець каже: «Доброго ранку, Гейзі».

На сторінці Лілі Гелман докладає зусиль у холодній, чорній порожнечі космосу, тягнучи себе вздовж корпусу «Френдшип-7», прокладаючи собі шлях назад, до шлюзової камери.

Зразок Вебстер відкриває маленьку шафу і виймає звідти кавоварку. Він витягує шухляду й дістає шнур. Усе це він робить з першого разу, нічого не розшукуючи. Він протягує руку до морозильної камери, не дивлячись в неї, і дістає металічну коробку меленої кави. З іншої шафи він дістає ранковий піднос — не срібний чайний піднос і не обідній піднос. Стає зрозумілим: він знає, що до чого в цьому домі, і знає, де що заховано.

Цей Вебстер К. Вестворд III, виявляється, швидко вчиться. Він один із тих кмітливих, усміхнених молодих людей, про яких Теренс Террі попереджав мою міс Кеті. Цих шакалів. Сорока.

Накладаючи мелену каву у кавоварку, цей зразок Вебстер каже: «Якщо можна спитати, Гейзі: знаєш, кого ти мені нагадуєш?»

Не підводячи очей від сторінки, де Лілі задихається в морозній стратосфері, я кажу: Тельму Ріттер[128].

Я була Тельмою Ріттер ще до того, як Тельма Ріттер стала Тельмою Ріттер.

Щоб побачити, як я ходжу, подивіться, як Енн Дворак переходить вулицю у фільмі «Домогосподарка». Хочете побачити мене стривоженою — подивіться, як супиться Міріам Гопкінс у «Старому знайомому». Кожен жест, кожен рух, який я колись удосконалила, — і ось, приходить хтось і краде їх. Сміх П’єр Анґелі спочатку був моїм сміхом. Те, як Ґільда Ґрей[129] танцює румбу, — це теж украдено в мене. І Мерилін Монро співати навчилася, слухаючи мене.

Кляті наслідувачі. Коли в тебе крадуть гроші — це не найгірше.

Хтось викраде твої перлини, але можна просто купити ще одну низку. Але якщо крадуть твій стиль зачіски чи унікальну манеру, в якій ти посилаєш поцілунок, то відновити це набагато складніше.

Колись, дуже давно, я знімалася в кіно. До того, як зустрілася зі своєю міс Кеті.

Тепер — я не сміюся. Я не співаю й не танцюю. І не цілуюсь. Моє волосся само робить із себе зачіску.

Це щось подібно до того, про що Теренс Террі намагався попередити міс Кеті: увесь світ населений лише стерв’ятниками та гієнами, які хочуть відірвати шматок від тебе. Твоє серце, чи язик, чи фіалкові очі. Поглинути саме найкращу частину тебе — на сніданок.

Якщо хочеться побачити Таллулу Банкгед — не те, як вона грає Джулі Марсден у фільмі «Іезавель», чи Реґіну Ґідденс у «Лисичках», а справжню Таллулу, — то треба лише подивитися на Бетт Девіс[130] у «Все про Єву». Так, написав «Марґо Ченнінґ» Джозеф Л. Манкевич, відштовхуючись від образу власної бідолашної матері, актриси Джоанни Блюменау, але саме Девіс достатньо довго вдавала з себе подругу Таллули і тому вивчила її манеру триматися. Вимова Таллули й те, як вона ходить. Як вона входила до кімнати. Те, як голос Таллули ставав скрипучим після одного бурбона. Як, після чотирьох бокалів, висіли її повіки — напівприплющені, наче зварені молюски.

Звичайно, не всі розуміли, що до чого. Якісь фермери на кшталт Енді Девіна чи Сліма Пікенза із Су-Фолз не могли бачити, як Девіс виконує в менестрель-шоу версію Таллули, але всі інші це бачили. Уявіть собі справжнього виконавця, який дивиться, як ви п’єте на сотні вечірок, запам’ятовує вас, коли ви засмучені й плюєте в обличчя Вільяму Дітерлю[131], і потім робить із вас постійного героя сцени й грає вас, щоб увесь світ з вас сміявся. Це схоже на те, як цей великий шматок лайна, Орсон Веллз[132], висміював Вільяма Герста і бідолашну Меріон Девіс[133].

Цей зразок Вебстер тримає ситце з кавника в раковині й наповнює його водою з-під крана. Він збирає кошик, валик і кришку, вставляє гніздо електричного шнура в базу кавоварки, а вхідний кінець у штепсельну розетку.

Народ у Літтл-Рок, і Боулдері, і Будапешті — більшість із них не знають, що є справжнім. Ця юрба селюків на кшталт Чілла Віллса[134]. І ось — весь загальний світ починає думати, що мультяшна версія, створена міс Девіс, — це і справді ви.

Бетт Девіс зробила собі кар’єру, граючи таку собі бурлескну версію Таллули Банкгед.

Сьогодні, якщо хтось згадає бідолашного Віллі Герста, в уяві відразу спливає товстий Веллз, який кричить на Мону Темне-перо й переслідує Піла Трентона сходами. Для всіх, хто ніколи не потискав руку Таллули, вона і є та витрішкувата гарпія з жахливою бахромою блідої, обвислої шкіри, яка коливається під підборіддям Девіс.

Усе зводиться до того, що всі ми — шакали, які годують один одного на забій.

Кавоварка хлопає та клацає. Бризки бурої кави підіймаються всередині скляної пляшечки нагору. Тонка біла пара витікає з хромованого носика.

Зразок Вебстер дістане своє, кажу я йому. Тельма Ріттер — моя копія. Її хода та дикція, її розрахунок часу й подача — все це результат тренувань. Спочатку Джо Манкевич опинявся всюди. Я могла сидіти за обідом біля Фей Бейнтер, навпроти Джессі Метьюз, яка ходила всюди лише з чоловіком, Сонні Гейлом, біля нього Елісон Скіпуорт, а Джо був десь на відстані, десь біля сільнички, ні з ким не розмовляв, просто не зводив з мене очей. Він вивчав мене, наче я була книгою чи чернеткою, і його хворі пальці кровоточили крізь кінчики білих рукавичок.

У його фільмі Тельма Ріттер носить ці частково розстебнуті шерстяні кофти, із рукавами, що підібрані до ліктів, — так-от: це я. Тельма грала мене, тільки яскравіше. Перегравала. Моя манера розділяти волосся посередині. Ці очі, які весь час уважно стежать за всіма рухами. Мало хто здогадався, але ті, хто знав мене, — вони здогадалися. Мене звуть Гейзі. Персонажа звали Берді. Манкевич, цей гладкий покидьок, — він нікого не обдурив у нашому колі.

Це наче побачити, як Франклін Пенґборн грає свого чарівного перукаря. Ела Джолсона з чорним обличчям. Або Еверетт Слоун, який всюди суне свого великого єврейського носа. Тільки-от його двотонний жарт падає лише на тебе, і ні з ким ти цю ношу не поділяєш, а народ чекає, що ти теж посмієшся, а інакше тебе вважатимуть занудою.

Якщо я вас ще не переконала, то скажіть мені ім’я того здорованя, який позував Леонардо да Вінчі, коли той писав Мону Лізу... Всі пам’ятають бідолашну Меріон Девіс і уявляють собі Дороті Комінґор[135], що п’є та горбиться над тими гігантськими мозаїками Ґреґа Толанда у павільйоні РКО.

Ви кажете, мистецтво імітує життя, — ну, навпаки теж.

На сторінці сценарію Джон Ґленн повзе вниз по зовнішньому боку космічної капсули, обіймає Лілі Гелман і тягне її в безпечне місце. Через вікно капсули ми бачимо, як вони пристрасно цілуються. Ми чуємо гудіння сотень застібок-блискавок, які різко розстібаються, і бачимо спалах рожевої шкіри, коли вони зривають одяг одне з одного. При нульовій гравітації голі груди Лілі підіймаються — такі тверді й ідеальні. Її багряні ереговані соски тверді, як кремнієві вістря стріли.

У кухні зразок Вебстер ставить кавоварку на вранішній піднос. Дві чашки й блюдця. Цукорниця та сметанник.

Коли ми познайомилися, Кетрін Кентон була ніким. Вона подавала надії. Була офіціанткою у стейкхаусі, видавала меню й прибирала брудні тарілки. Я працюю не стилістом і не прес-секретарем, але я доглядала її, щоб вона стала символом для мільйонів жінок. А з часом — і мільярдів. Можливо, я і не акторка, але я створила модель сили, якої жінки можуть прагнути. Живий приклад їх власного неймовірного можливого потенціалу.

Сидячи за столом, я беру срібну чайну ложку з блюдця. Притуливши заглиблення ложки до рота, я видихаю вогке повітря, щоб затуманити метал. Я опускаю ложку до краю фартуха покоївки і полірую срібло між складками тканини.

У сценарії Гелман через вікно космічної капсули ми бачимо, як голі шия та плечі Лілі вигинаються від задоволення, як її м’язи пульсують і тремтять, коли губи та язик Ґленна прокладають доріжку між її плаваючими, невагомими грудьми. Фантазія розчиняється, коли їхнє важке дихання туманить шибку вікна.

Поліруючи ложку, я кажу: «Будь ласка, не завдай їй болю...» Повертаючи ложку назад до підноса, я кажу: «Я скоріше вб’ю тебе, ніж дозволю завдати болю міс Кеті».

Двома пальцями я зриваю з голови крохмально-білий чепчик — шпильки тягнуть за волосся, видираючи кілька довгих волосків. Уставши зі стільця, я підіймаю чашку, яку тримаю в руках, і кажу: «Ви не такий уже кмітливий, молодий чоловіче», — і кладу чепчик покоївки на самісіньку маківку вродливої голови цього Вебстера.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена чотирнадцята

У кадрі — я, я біжу, на уніформу покоївки накинутий тренч, який метляється спереду, відкриваючи чорну сукню й білий фартух. У зйомці за рухом я поспішаю доріжкою парку, десь між молочною крамницею та каруселлю, я хапаю повітря широко відкритим ротом. Камера розвертається на 180 градусів, і ми бачимо, що я поспішаю до важких валунів та скелястих скиб Кіндерберґа. Камера слідкує за моїм поглядом, і ми бачимо, що я не зводжу очей із павільйону з цегли, у формі знака «STOP», який притулився на самісінькій верхівці скель.

З’являється інший кадр: великим планом — телефон, який стоїть на столику в фойє таунхауса міс Кеті. Телефон дзвонить.

Кадр зі мною — я біжу, моє волосся розвівається за непокритою головою. Коліна підкидають фартух у повітря.

Кадр із телефоном, який дзвонить і дзвонить.

Кадр зі мною — я обминаю бігунів. Я ухиляюсь від матусь, які штовхають коляски, і людей, які вигулюють собак. Я перестрибую через шворки, наче через тин. Переді мною павільйон із цегли на Кіндерберзі виростає у розмірах, і ми чуємо кошмарну музику каліопи з недалекої каруселі.

Кадр із телефоном у фойє, який дзвонить і далі.

Коли я добігла до павільйону з цегли, ми бачимо групу різних людей — більшість із них похилі люди, які сидять парами за столиками, кожна пара чоловіків схилилася над біло-чорними полями шахів. Декілька столиків розташовані в павільйоні. Деякі стоять зовні, під виступом даху. Це шаховий павільйон, що його збудував Бернард Барух[136].

Кадр назад, до великого плану телефону — його дзвін припиняється, коли до кадру потрапляють пальці та знімають слухавку. Ми дивимося, як слухавку підносять до обличчя — мого обличчя. Щоб полегшити, уявіть собі, що обличчя Тельми Ріттер відповідає на дзвінок. У цій інтроспекції ми бачимо, як я кажу: «Резиденція Кентон».

Усе ще спостерігаючи за мною і моєю реакцією, коли я відповідаю, ми чуємо голос моєї міс Кеті, яка каже: «Будь ласка, поспішай. — По телефону вона каже: — Поспішай, він хоче вбити мене!»

У парку я маневрую між столиків, за якими сидять гравці у шахи. На столі між більшістю пар стоять годинники із двома циферблатами. Кожного разу, коли гравець пересуває фігуру, він хлопає по кнопці наверху годинника, через що секундна стрілка на одному із циферблатів перестає рухатися, а замість неї рухається інша. За одним із столиків старий — версія Лекса Баркера[137] — каже іншому старому, Пітеру Устинову[138]: «Шах». Він хлопає по годиннику з двома циферблатами.

Моя міс Кеті сидить за крайнім столиком, одна; він інкрустований чорно-білими квадратами шахової дошки. Замість пішаків, коней і тур на столі лежить тільки товстий стос паперу. Вона вчепилася обома руками в цей стос, товстий, як сценарій епічного кіно Сесіла Б. ДеМіля. Лінзи темних окулярів приховують її фіалкові очі. Шовковий шарф від Гермес, зав’язаний під підборіддям, приховує її профіль кінозірки. У її окулярах ми бачимо відображення — дві мене наближаються. Близнюк Тельми Ріттер.

Сідаючи навпроти неї за столик, я кажу: «Хто хоче вбити вас?»

Ще один давній Слім Саммервіл переставляє пішака й каже: «Шах і мат».

Десь поза кадром ми чуємо приглушений шум екіпажів, які везуть коні, що цокають на перехресті 65-ї стрит. Таксі сигналять на П’ятій авеню.

Міс Кеті штовхає стос паперу в мій бік. Вона каже: «Нікому не можна розповідати. Це так принизливо».

Гав, хрю, і-і-і-і... «До кінозірки підкрався жигало».

Му-у, няв, дзиж-ж... «Самотню, підстаркувату легенду кіно спокусив убивця».

Стос паперів — вона каже, що знайшла їх, коли розбирала одну з валіз Вебба. Він написав біографію про їх романтичні стосунки. Міс Кеті штовхає мені стос, кажучи: «Просто прочитай, що він пише...» Потім відразу ж тягне сторінки назад, горбиться над ними, коситься в різні боки й шепоче: «Окрім частин про те, що я дозволила пану Вестворду вступити зі мною в анальний зв’язок, усе це — повна й суцільна вигадка».

Постаріла версія Ентоні Куїнна[139] хлопає по годиннику, зупиняючи один таймер і запускаючи другий.

Міс Кеті підштовхує папери ближче до мене, потім знову тягне їх назад, шепочучи: «І, просто щоб ти знала, та сцена, де я займаюсь оральним сексом з особою пана Вестворда в туалеті ресторану «Сарді»[140], — це теж повна нахабна брехня»...

Вона знову дивиться навколо й шепоче: «Прочитай сама», — і підштовхує стос паперу через шахову дошку в мій бік. Потім, рвонувши сторінки назад, каже: «Але не вір у ту частину, де він пише про те, як я сиділа під столом у «Двадцять один» і робила ту невимовну справу з його капелюхом».

Теренс Террі це передбачав: молодий юнак, котрий увійде в життя міс Кетрін і залишиться в ньому достатньо довго, щоб переписати легенду про неї для власних цілей. Якими б невинними не були їхні стосунки, він просто чекатиме на її смерть, щоб опублікувати свою сенсаційну, огидну оповідь. Немає сумнівів, що видавець уже підписав з ним контракт, заплатив йому чималий аванс за ексклюзивне право на майбутній бестселер про її інтимне життя. Скоріше за все, більшу частину цієї жахливої книжки вже набрано у друкарні. Її обкладинку — вже розроблено й надруковано. Того ж дня, як міс Кеті помре, дешева брехня цього чарівного паразита замінить усе цінне, чого вона досягла за все своє життя. Так само, як Крістіна Кроуфорд навіки заплямувала легенду Джоан Кроуфорд[141]. Так само, як Б. Д. Меррілл зруйнувала репутацію своєї матері, Бетт Девіс, а Ґері Кросбі забруднив історію життя свого батька, Бінґа Кросбі, — міс Кеті буде знищена в очах мільярдів шанувальників.

Це такий том, який Гедда Гоппер завжди називає «Брехня-графія».

Навколо павільйону для шахів по кленах рухається легкий вітерець, від чого мільярди листків наче аплодують. Зів’яла версія Вілла Роджерса протягує свою руку старого Філа Сілверса, щоб пересунути білого короля на одну клітинку вперед. Поряд із нами постарілий Джек Вілліс торкається чорного короля й каже: «J’adoube»[142].

— Це французькою, — каже міс Кеті, — означає tout de suite[143].

Хитаючи головою над рукописом, вона каже:

— Я не нишпорила. Я просто шукала сигарети, — моя міс Кеті знизує плечима й каже: — Що тут можна зробити?

Це не наклеп, доки книга не надрукована, а Вебб не має наміру так робити, доки вона не помре. Після цього це вже буде його слово проти неї — але на той час мою міс Кеті вже приберуть, спалять на попіл і поховають разом із Лавербоєм і Олівером Дрейком, есквайром, і всіма порожніми пляшками з-під шампанського — померлими солдатами — в її склепі.

Вихід простий, кажу я їй. Усе, що міс Кеті треба зробити, — це прожити довге-довге життя. Відповідь — просто не вмирати.

І, штовхнувши сторінки рукопису через шахову дошку, показуючи їх мені, міс Кеті каже:

— О, Гейзі, якби все це було так просто.

На титульній сторінці по центру надруковано таке:

Це не часткова історія, каже міс Кеті. У цій чернетці вже є фінальний розділ. Знову притягнувши стос паперу на свій бік столу, вона перегортає купу сторінок і перевертає останню текстом до себе. Біля закінчення, понизивши голос до ледь чутного шепоту, — тільки тоді вона починає читати, промовляючи: «В останній день життя Кетрін Кентон вона одяглася з особливою старанністю...»

Як старі, котрі хлопають по годинниках, щоб ті зупинилися.

Моя міс Кеті шепоче мені деталі того, як — скоро — вона помре.