Розплата

I

Не так, може, довго, як до нудоти звільна посуваються переселенці напівосідлою Задністрянщиною. Сотня за сотнею і валка за валкою плуганяться з узвишшя у діл. Коли вирушали з Черна, не видавалося, що йде багато. А нині, гля, скільки їх, тих, що побажали чи змушені були піти услід за княжичем Данком. Мовби ключ журавлиний, витягнулися звивистою биндою й простують за суспіль кінними сотнями привідці. Одні йдуть за возами чи обіч возів і сумно хилять до землі голови, інші — либонь, ті, що вітця-матір полишили в Тивері, а жони не встигли придбати — оглядаються раз у раз та міряють зболілими позирками відстань між собою й полишеною там десь Тивер’ю мірою сердечної туги, за нею. Так встигли засумувати за отньою оселею, кревними, що в оселі, чи все ще вагаються: іти чи не йти їм на відселення? Може, не пізно ще повернутись?

«Це тиверці такі засмучені розлукою з рідною землею, — думає Світозар. — А як то дулібам? Здобути нічого не здобули на кривавих боролищах із обрами, а втратили все: столітню незалежність під мирним небом вітчизни, саму вітчизну. Хто і як воскресить колишню їхню силу, укріпить дух і волю, бажання взяти гору над аварами і не на седмицю-другу — на літа? Без коренів, що єднали їх із рідною землею і живили живністю рідної землі, не так просто це буде. Бігме, не так просто».

Світозар їхав серед тих, що очолювали валку, тому перший чи принаймні один із перших нагледів вершників, які гнали коней назустріч відселенцям.

— Чи не до нас? — перекинувся словом із сотенним.

— Далебі, що так. З виду уличі ніби.

Вони не помилилися. Зблизившись, вершники передусім поцікавилися, хто серед них, тиверців, стольник Світозар.

— Я.

— Князі землі Троянової веліли тобі і воєводі Данку правитися з нами. Всі інші відселенці мають зупинитися і стати табором по цей бік Бугу.

— А це ж чому?

— Князі сказали: ждатимуть вас і князя Дулібії, коли зберетеся всі та вирішите на княжій раді, де мають поселятися ті, що йдуть з-під обрів, тоді підуть і сядуть.

Он як.

— Гаразд. Будьте з нами чи правтесь до Бугу і ждіть. Я прибуду тоді лиш, як діждуся воєводи Данка.

А сотенному повелів:

— Пошли гінця, най скаже Данкові, аби залишив валку на когось і поспішив до мене.

Данко нескоро наздогнав їх. Був похмурий і невдоволений, певно, знав від гінця, чому кличуть і що хочуть сказати покликавши.

— Це ж як розуміти? — напустився на брата. — Обіцяли селити між своїм людом, на Втікичі, тепер по цей бік Бугу зупиняють. Невже поселять тутки, на необжитій землі?

— Поки що тільки зупиняють, Данку. Де селитимуть, вирішить рада князів. Затим і кличуть нас.

Воєводу явно не тішать ці запевнення.

— Уже ж вирішували ніби. Недарма кажуть: чужа земля, що мачуха — і там не сядь, і там не стань, всюди застуєш… Ти як собі хочеш, — сказав перегодом, — а я не полишу відселенців, доки не розіб’ю табір та не влаштую всіх бодай якось.

— Куди поспішати і чого поспішати? — погодився з ним Світозар. — Дуліби раніш за нас все одно не прибудуть.

По тому їхали поруч і тільки вдвох.

— Ти саме цим невдоволений? — поцікавився Світозар. — Чи чимось іншим?

— І цим, і іншим. Від тої миті, як полишив свою землю і опинився по сей бік Дністра, не перестаю думати: нащо ми пішли з Тивері?

— Отаке. Ніби про це не говорилося, ніби з цим не були згодні.

— Там і говорили, і зголошувались, а тут що далі, то більше переконуюсь: поспішили зголоситися. Най дулібам немає куди подітися, або в ліс, або в невільницьке ярмо. Ми ж не стали підневільними обрам, всього лиш данники є їхні.

Світозар зміряв його пильним зором.

— А ти певен, що отакечки й буде?

— Як це — отакечки?

— Що Тивер надовго залишиться всього лиш данницею?

— Підписано ж ряд. Обри виговорили з усіх наших земель Дикушу та тим і вдовольнилися.

— В тім-то й ба, що не пішли з нашої землі зовсім. Виговорили Дикушу, виговорили й право бути присутніми при збиранні данини з поселян. А то немало. Є така приповідка: пусти свиню за стіл, то вона й ноги на стіл. Чи є в когось із вас певність, що обри не сядуть тепер вам на шию і не злазитимуть, доки не спаде їм на думку: а чом би й зовсім не зробити Тивер своєю землею?

Данко нетямковито дивиться на брата.

— Гадаєш, і таке може бути?

— Хто заборонить обрам зробити все це можливим, коли на їхнім боці буде сила? Ми з тобою чи князь Радим? А ось коли наша сила буде на терені Улицької і разом з тим неподалік від Тиверської землі, не посміють надіти на нас і люд наш ярмо. Більше скажу: доки вона є, буде в люду нашого й сподіванка, що рано чи пізно прийде та сила і випре обрів за обводи рідної землі.

Якийсь час Данко їде мовчки.

— Добре, коли буде так, як кажеш, — озвався перегодом. — А коли на інше обернеться: і люд свій знесилимо, втікаючи, і тут, на терені содружньої землі, не станемо силою, від якої можна ждати визволення.

— Чому ж це не станемо чи не можемо стати такою силою?

— А тому. Розтикають нас по необсаджених околіях і обірвуть пуповину, що поєднала з кревними. А ще й на те зваж: з нами переважно молода пагінь родів наших, отроки. Гадаєш, вони надовго залишаться такими, не візьмуть злюб з чужинками? А тих, що візьмуть злюб з чужинками, не зібрати вже докупи яко рать.

— Злюбитись ми їм, ясна річ, не заборонимо. А про те, що вони тиверці, маємо подбати. І передусім зараз, коли йтиметься про розселення. Чи нам боронитиме хтось переходити через Дністер і брати там жон для молодиків?

Данко не відмовчувався вже. Збудився враз, ба навіть коневі, яким правив, передав те збудження.

— То це з твоєї намови князі повеліли спинитися по цей бік Бугу?

— Ні, не з моєї. Я всього лиш мислю, що це буде не на гірше.

— Може, й так, хоча й незручностей випаде на нашу долю немало. Обживати доведеться пущу.

— Готової землі, Данку, ніхто нам не дасть. Так чи інак, доведеться обживати пущу.

II

Суперечки не виникло на раді, принаймні такої, як сподівалися. Князь Велемир яко господар вийшов перед усіх і сказав:

— В смутні часи годиться, братіє, являти розум і терпіння, а не свавілля і гнів. Тож вчинимо так: хай виходить на чільне місце найстарший і вершить раду згідно з нашими законами і поконами.

Найстаршим виявився князь уличів Богодар. Князює він не так і давно, по смерті вітця свого князя Зборка, та є третім у княжім роді спадкоємним сином і має вже за плечима більше, ніж будь-хто з присутніх тут князів, літ. Тому саме на його долю й випало вершити раду.

З незвички чи з якоїсь іншої причини (досі так складалося, що князям уличів, як і древлян, не випадало бути чільними) Богодар непевно всідався на визначене йому місце і ще непевніше почував себе, коли настав час звертатися до радних. А все ж упокора духу, хай і звільна, прийшла до нього.

— Невеселі часи переживаємо, братіє тож невеселою буде й бесіда наша. Маю ось оповіщати вам і засвідчувати своїм оповіщенням: немає вже серед нас князя-привідці Келагаста, відпали по січі з обрами землі дулібів і тиверців, змаліла на силі донедавна дужа і грізна для сусідів земля Троянова. Та живий про живе думає, подумаймо про це і ми.

— Ано, — підтримав його стольник Світозар, бажаючи, видно, прискорити перебіг подій. — Змаліла земля, змаліла на силі рать, та не вичерпав себе дух вольності в людові слов’янському.

— І я кажу: не вичерпав. Маємо подбати на першій по замиренню раді, як збудити його, на що уповати, кличучи люд збудитись. Гадаю так собі: передусім маємо домовитися, чия земля буде віднині чільною на троянах і чий князь — князем-привідцею для всієї раті. Узаконити свій рішенець на раді князів ми не зможемо. Князя-привідцю, як і чільну землю, може проголосити лише віче. Та перш ніж виходити на нього, маємо поміркувати добре, аби було з чим виходити перед люд вічовий. Чи є в цих моїх мислях слушність?

— Є, є!

— То з цього й почнемо раду. Най кожен вийде і скаже, які має в даному разі мислі.

Князі примовкли. Спершу блудили тільки очима; далі закрутили й сідницями. Світозар примітив те і попросив слова.

— Мені, мабуть, найбільше личитиме висловитися з цього приводу першим. У мене немає ані дружини, ані землі, ніхто не запідозрить, що хочу виговорити для себе якусь вигоду. Отож слухайте, що скажу. Віднині чільною землею на троянах може бути одна земля — Поляно-Роська, а князем-привідцею для всієї раті — князь Велемир. Хочете почути й докази?

— І без доказів ясно, — подав голос князь втікичів Славомир.

— А мені — ні, — тут-таки вихопився древлянський князь. — Нашим найвірогіднішим супостатом були й лишаються обри. Чому б чільним князівством, як і чільним князем, не бути в такому разі князівству і князеві, які сусідять із ними?

— Тобто древлянському? — не без єхидства уточнив Славомир.

Дехто тільки осміхнувся на те, а дехто ладен був уже взяти сперечальника й на глузи. Та древлянський князь встиг випередити таких:

— Не блазнюй, князю втікичів. Я не себе, а уличів маю на оці.

Така річ не могла вже видаватись якоюсь там абищицею, тим паче, що князь уличів возсідав на місці привідці ради і ні пари з уст.

— Бачу, потрібні докази, — не став зволікати Світозар. — Тож слухайте їх. Не хтось інший, саме поляни укупі з росичами та втікичами мають найбільш чисельну і спроможну стинатися з таким супостатом, як обри, дружину і ще чисельнішу можуть зібрати в разі потреби ополченську рать. А се найголовніше у нашім поєдинку з обрами. Другий доказ. Князь Велемир нічим ганебним не явив себе ані в перетрактаціях, ані на боролищах. Саме його розумне слово і твердість духу допомогли нам завчасно визначитись і вибороти в обрів мир та злагоду. Дбаймо не про гординю. Дбаймо про інше: аби була вільною земля наша і не зникнув, поглинутий чужинцями, люд нашої землі. Хто в ній чільний, хто не чільний — байдуже, важливо, аби всі були рівні.

І знову князі не поспішали зголошуватись. Ані ті, що були на боці Світозара, ані ті, що перечили йому.

Тоді заговорив князь-привідця на раді — Богодар.

— Стольник Світозар розумні речі говорить, братіє, і мені здається, від цих речей його не варто відмахуватись. Коли вже сталося так, що немає серед нашої содружності ані Дулібії, ані Тивері, чільним князівством у землі Трояновій має бути Поляно-Роське. А проте, коли вже бути до кінця щирим, хочеться внести в речницю стольника і одміну. Я нічого не маю супроти князя Велемира. Та чи не ліпше буде, коли вийдемо на віче з такою речницею: хай чільним князівством на троянах стане віднині Поляно-Роське, а чільним князем — стольник Світозар. Ми вже пересвідчились на діяннях князя Келагаста, яка то згуба, коли чільний князь належить до родів чільного князівства. А стольник Світозар, коли вже говорити про достоїнства, чи не більше за всіх нас явив їх у ратних і нератних змаганнях з обрами.

— Княже, — поспішив заперечити йому Світозар, — коли це було таке, аби князем-привідцею був той, у кого немає ані землі, ані дружини?

— Є вся земля Троянова і є люд тієї землі, він і покличе при потребі під твою руку люд, подбає, аби мав і дружину, хоча б і ту, що прийшла купно з тобою із Тивері.

Світозар поривався сказати: «На чолі тої дружини стоїть брат мій, воєвода і княжич Данко», — та йому не дали можливості висловитись. Підвівся князь Велемир і сказав, звертаючись до Богодара:

— Мені, либонь, належить першому-висловитися з цього приводу. Тож і речу: княжич Світозар справді найдостойніший серед нас бути князем-привідцею всієї землі, най він і буде ним.

— Згода, згода! — пристали до його речниці князі, та не пристав на те Світозар. Тут-таки підвівся й запитав:

— А хто буде в такім разі стольником, коли я піду в князі-привідці?

Радні не знайшлися що сказати на те, а Світозар, користуючись їхнім мовчанням, дав волю речам своїм, як і мислям. То колись, казав, стольник був так собі, княжим нарочитим — і тільки. Нині не ті часи. Виникнуть якісь ускладнення у взаєминах із обрами — треба буде правитись до них і залагоджувати ті взаємини стольникові, попросять заступництва родаки, що залишилися під обрами, поїде шукати заступництва не князь-привідця, а стольник, складеться так, що муситимемо шукати спільників у ратних змаганнях з обрами, теж треба буде стольника і тільки стольника. А ще ж он скільки свого, земського клопоту прибавилося: тра розселити переселенців, треба подбати, аби вони мали до зими житло для себе і бодай якусь схованку-затишок для худоби. Чи князеві-привідцю до того буде, щоб дбати про це, щоб побувати всюди і знати, чого потребують переселенці? Ту повинність має взяти на себе хтось інший, і тим іншим совість і честь велять бути саме йому, стольнику.

Князі вгомонили, доки говорив, пристрасті і пристали до його ради.

Настав час послухати, що скажуть переселенці про свої бажання та потреби і що — князі переселенцям.

З цим князь уличів і звернувся до ради.

III

На тому стали тоді князі, з речницею княжої ради погодилося й віче: хай чільною землею на троянах буде віднині земля росів і полян, а чільним князем — їхній князь Велемир; стольником же при князі-привідці, як і княжим повіреним у потребах переселенців, призначити княжича з тиверців Світозара. Не виникло суперечок і з приводу поселення. Схоже було, що люд вічовий, надто старійшини, за якими йшов люд, зраділи такій раді — селити тиверців на обводах Улицької, а дулібів — Древлянської земель. Зраділи і охоче пристали до іншої княжої ради — не зволікати із спорудженням кушт[58], як і споруд для коней, подбати, аби була живність у відселенських куштах. До зими, а тим паче до поліття з частими дощами не так і далеко вже, яка може бути розмова, чого тут сперечатись? Згода з усім, пристають на все!

Тож і поскакали одразу по вічі поселянські гінці у весі та городища, а княжі — до воєвод і дружини. Одних кликали збирати люд, усе, що треба для спорудження жител, і правитись до визначеного старійшинами місця збору; іншим веліли забути на певний час, що вони дружинники, і змінити мечі на сокири. Робилося все це іменем стольника і князя, а ще — іменем земського віча, і робилося без зволікань.

Світозар не поспішав до відселенців. Хай збереться там люд, хай удостовіриться, що всі і все взяли з собою для нових поселян, як і для себе, і взяли достатньо, тоді вже осідлає коня й подасться на місце забудов.

Князі Києва, Втікичі, уличів виділили йому по півсотні отроків, аби мав кого послати в один, другий і в десятий кінець. Земля он яка велика, дарма що урізана мало не наполовину, мусить знати, чи всі діють так, як обіцяли, тим паче, що вісті не завжди надходили втішні. То тільки обіцянки були красні, коли дійшло до діла, люд не скрізь і не в усьому скорявся. Звідти валки з будівничими не вийшли тоді, як домовлялися, там вийшли, та не все взяли. Кожен норовить, аби менше лягло на нього і так частих та зморних повинностей, тому й уникати не уникає їх, і зволікає. А йому, стольнику Світозару, кожне таке зволікання — ніж по серцю. Бо в одвіті за всіх нині, і тих, що таборяться на обводах Улицької та Древлянської земель без крівлі над головою, і тих, що не поспішають стати в поміч бездомним.

Здавалося, все бачив і знав, дякуючи численним гінцям своїм. А проте не міг усидіти в Києві. Нерідко полишав замість себе сотенних і правився до тих, що зволікали. Тоді був рішучий і гнівний, часом до краю обурений і безжальний. І та безжальність робила своє.

Коли впевнився, що послав на місце спорудження тиверських та дулібських городищ усіх чи майже всіх, кого могли послати роди полян, росичів, втікичів та уличів, і сам подався туди, спершу до дулібів, потім і до своїх тиверців.

Данко, як і всі інші відселенці, усе ще жив у наметі. Йому, стольнику, теж розбили його неподалік. Передусім поцікавився в брата, чи багато прибуло до нього тих, що мають стати біля споруд.

— Правдиво кажучи, — знизав плечима Данко, — і ліку їм не знаю. В усякім разі, ті, що прибули, завзято взялися до діла.

— Яку ж повинність поклав ти на них? Всього лиш стинати та возити ліс, лупати камінь чи й на спорудження кушт у городищах, самих городищ ставиш?

— Хто до чого зугарен, того туди й ставлю. Як на мене, прибули такі, що все можуть, окрім хіба молодців. Я, признатися, менш за все доглядаюся до цього, у них, прибулих, є свої старійшини, вони ліпше за мене знають, кого і куди поставити.

— Скільки ж закладено городищ?

— Поки що тільки три.

— А треба не менше п’яти?

— Коли не більше.

— Як же воно буде? До зими явно не встигнемо зробити те, що конче треба зробити, а на зиму люд улицький, як і втікицький, піде до своїх осель. На передлітті[59], влітку звідтам його уже не витягнеш. Кожному треба буде засівати ниву, потім — полоти, ще потім — жати.

Пождав, що скаже Данко, і, нічого суттєвого не діждавшись, мовив:

— Постарайся, брате, аби якомога більше навезли тобі колод із лісу, каменю з каменоломень і землі на вали. Коли доведеться по зимі завершувати забудови самим, все ж легше буде.

— З цим якось обійдеться. Як упораємося з іншим?

— З чим тобто?

— Улицькі та втікицькі будівничі споживають поки що те, що прихопили з собою. Чим годуватимемо їх, коли вичерпаються ті запаси? Своїм десь серед зими вже не буде чого дати.

Світозар дивився на брата і не хотів вірити речам його.

— Була ж домовленість, що живністю люд, буде забезпечений. І той, що прибув у поміч, і той, що лишиться тут зимувати.

— Йой, брате, не видно того.

— Може, то тобі тільки здається?

— Коли б тільки здавалося.

Помовчав, досадуючи, і вже потім сказав:

— Посилай гінців до брата Радима, най допоможе, чим може допомогти, а я пошлю гінців до окольних князів і старійшин. Вода камінь довбає, не може бути, аби наша біда, як і наша правда, не додовбалися до найчутливішого місця в серцях, наших кревних.

І знову стольникові посланці гнали коней в один, другий, десятий кінець. Та й сам стольник не засиджувався на одному місці. Правився до князя уличів і не повертався звідти, доки не домагався свого, заїздив до кревняків своїх, втікичів, — і знову не залишав їхніх осель доки не впевнювався: хури з борошном, крупами, медом, як і гурти молодих бичків, в путі уже, правляться-таки на захід сонця, за Буг.

А ще ж були дуліби і була вдвічі, коли не втричі, більша потреба в живності для дулібських переселенців, котрі втекли з своєї землі без будь-яких припасів, лише з мечами та кіньми, а то й без них. Ано, коли прибув туди та приглянувся, як живуть, що споживають, і зовсім занепав духом. Бо знав: цього разу живність доведеться канючити передусім у древлянського князя, а він, крім усього іншого, й скупий надміру. Коли дійшло до зустрічі, те й робив, що хмурився, та являв невдоволення повинністю, та нарікав не знати на кого. Відав-бо: нікуди не дінеться, змушений буде не лише людей та коней дати, живність також, а проте огинався, знай бубнів щось собі під ніс та косував на стольника очима, так ніби стольник може розжалобитись та не взяти чогось із того, що вимагає.

— Затям, — застерігає древлянина Світозар, — мої люди повсюдно є, не сьогодні, то завтра знатиму, послав чи не послав ти те, що належить послати відселенцям. А довідаюсь, що не вволив волю віча, сяду купно з усім людом, що є при мені, у тебе в острозі й сидітиму на твоїй шиї до тих пір, поки не буде так, як і належить бути. Римляни в такім випадку знаєш, що казали? Двічі дає той, хто невчасно дає.

Геть занедбав себе стольник Світозар у тих мандрах по околіях, примітно осунувся, а все ж ні в чому й нікому не поступився, поки не домігся свого.

Клопоту того вистачило до самої зими. Взимку ж, як завіяло холоднечею, і обида підстерегла в путі. Ледве добився, знесилений неміччю, до Києва, а в Києві як зліг у тепле ложе, то вже й не підводився з нього до самого Коляди. Перші кілька днів лише жар чув у тілі та неміч долала, а потім і до запаморочення дійшло. Хто відає, чи й випручався б із лабет вогневиці[60], коли б не турботи князя Велемира. Спершу сам навідав, затим поставив коло нього баянів[61] своїх, а вже баяни виконували його, Світозарову, волю. Доки міг повелівати, звичайно. Як виходжували, коли губив тяму, то вже їм одним знати. Казали опісля, що дотримувались його ескулапських приписів, та, помічав, не гребували й своїми. І напували лише їм відомим зіллям, і розтирали настоями на зіллі.

Скільки лежав опісля, вичунюючи, стільки й думав: як там зимується їм, позбавленим отньої землі і отнього тепла біженцям? Випали великі сніги; замело путі, да так надійно, розповідають, що ні пройти, ні проткати. Вважай, до самого передліття не буде вістей звідти. Ані проб’ються через сніги, ані докличуться. Самі змушені будуть боронитися від злигоднів вигнанських і виборювати у матері-долі право на життя в необжитій землі. А чим і як? Ано, чим і як?!

Бідний люд. Таке безліття обсіло його, впало, гейби сніг на незахищену голову. Тиверці, вважай, від навали ромеїв, а дуліби — від появи в їхній землі Германаріха та його лютого нащадка Вінітарія не знали подібного до того, що мають нині, лихоліття. Всяке бувало, і несподівані вторгнення татей із чужкраю, і ще несподіваніша смерть настигала тих, що зазнали вторгнення, втрачали житла, живність, усі, які мали, набутки, ба навіть із землею своєю змушені були прощатися, гнані голодом і всяким іншим безліттям, що його породжує голод, а такого наглого прощання з своєю землею, по суті втечі з своєї землі, не було ще. Втекли, у чому стояли, і лишилися в засніженім полі чи лісі, з чим утекли.

Коли прощався з тиверцями, казав їм: «З вами княжич і воєвода Данко, він подбає, аби було пристанище і була живність»; коли полишав дулібів, також казав: «Уповайте на князя свого Мезаміра, а ще почувайте себе єдиним родом — і здолаєте безліття, що випало на вашу долю». Нині ж, дивлячись із вікна на замети, не почуває в собі віри, не має й певності, що буде так, як обіцяв. Бо стала між ним і ними зима, бо люд землі Троянової, що міг би прийти такої години на поміч, лишився сам по собі, а відселенці — самі по собі. Єдине, що бодай якось живить ще іскру сподіванки, є віра: людина — найдосконаліше створіння, вона і на краю безодні повинна встигнути розглянутись і порятувати себе. Йдеться ж бо не про щось недосяжне, аж геть нездійсненне, йдеться про спроможність перебути зиму.

«Бідкаюсь цими, — ловить себе на думці, — що втекли від аварів. А як-то почувають себе ті, що лишилися під аварами? Що з дулібами і що — з Данаєю? Люд її відмежувався від світу, а заодно й від аварів, недоступними заметами й зорює в куштах, принаймні до передліття не знатиме насилля. Для нього поки що тільки й прикрості, що не повернувся хтось із кревних з боролища, тільки й тривоги, що по зимі об’являться обри і почнеться те, чим лякають. А Даная зараз уже перебуває під п’ятою в обрів, коли й залишилася в своїм теремку, то не як княгиня, всього лиш як підвладна їм жона колишнього князя. Чи він, Світозар, не знає, хто такі авари? Чи ті варвари серед варварів зважать на те, що була княгинею, що має богоподібний лик? І збиткуватися можуть, як над усіма іншими, і неволити, як усіх інших.

Стольник полишає засніжене вікно в одведеному йому київським князем теремку і звільна ходить по просторій кліті. З кутка в куток, і знову з кутка в куток.

Як же це сталося, що Даная залишилася під аварами? Не захотіла покидати люд свій напризволяще чи аж надто вже гнівна була на князів землі Троянової за те, що віддали її на глум і наругу аварам? Невже не тямить: нічого іншого не можна було вдіяти. Ніби ж не належить до легковажних, швидше навпаки — до твердих у намірах своїх, ба навіть одержимих. Затялася, видно: не піду — і край, ліпше вже під супостатом бути, та на своїй землі, аніж в підсусідках у зрадливих родаків. А того не подумала: це ж не хто-небудь, це — авари. Чим пособить людові своєму, коли сама буде підневільна? Чи хтось із аварів зважить на її заступництво, знаючи, що не сидить на столі і не має сили, яка могла б примусити слухатись її?

«Пусте затіяла ти, добронравна донько нещасливого племені. Пусте і згубне. І коли надумала являти гординю, норови свої. Ано, коли! Як вишукалася нагода бути вкупі, не ховатися з присухою, що так єднала нас в наші ліпші літа. Була б зараз тут, удвічі більше зробили б для тебе і твого люду, аніж зможемо зробити, перебуваючи нарізно. Присяйбіг, удвічі, а то і втричі. Гадаєш, рада твоя не потрібна була б мені чи тепло серця завадило б? Ми ж не підсусідки були б із тобою у князя Велемира, бігме, не підсусідки!»

Тієї ночі довго не спав та й до сну відійшов із помислами про Данаю. А прокинувся — теж не міг про щось інше думати. Приходила й бентежила серце, дивилася з свого далека зболеними очима — і знов бентежила. Аби забутися якось, покликав до себе княжих лічців, що баяли[62] його, коли згорав від вогневиці, й повів із ними бесіду про Гіппократову науку, що нею славляться Греція, Рим, Візантія, про інших великих лічців, потім княжих баянів слухав, сподіваючись забути в тій бесіді тривоги минулої ночі, бентеги самотності серед білого дня. Та дарма. Доки бесідував, доти й перебував поза бідканням Данаїною долею, усім, що йшло на нього купно з тривогами про Данаю. Усамітнювався — і знову бачив її перед собою, лягав перепочити — і чув той давно і добре знаний клич: «Світозарку! Зболений сон мій, воскресла надіє моя! Чи ми ще будемо колись укупі?»

«Вона таки кличе мене, благає рятунку», — думав Світозар, збудившись, і довго не спав уже по тому, перевертався у ложі та пригадував утаємничені зустрічі з Данаєю, крадені в ночі спільні утіхи, що видавалися тепер чимось до щему солодким і знадним, якимсь утраченим Вираєм.

IV

Наприкінці місяця студня[63] стихли вітри, влягалися завірюхи, і молода пагінь київських родів дружно висипала раннього вечора на засипані снігом вулиці. Молодці, дівки, підлітки навіть покинули оселі, нікому не сидиться цього вечора вдома. Старші бредуть попереду з Козою, несуть у руках великі, освітлені зсередини божі подобизни, молодші тягнуть за собою сани-залубні, на яких чинно возсідає Коляда — святково вбрана дівка. Всі інші — і підлітки, і старші — долають високі снігові замети і весело співають:

Такі ж співи чи всього лиш гам чути й на суміжних вулицях, по всьому городу Києву. Дива в тім мало. Сьогодні велике свято — народилося нове сонце. Від самого місяця червеня[64] змагалося воно з демонами темряви, які норовили погасити світло, наслати на землю; суцільну ніч, люті морози та снігові завії. Нині сконали демони. Яре сонце взяло над ними гору. Вдягається десь у святкове вбрання, сідає на золоту колісницю, запряжену трійцею коней-зміїв, і виїздить чи виїде невдовзі на літню путь. Сяятиме тепер з кожним новим днем ясніш та ясніш, кидатиме свої промені-стріли на закуту Морозком землю — і луснуть вериги Морозкові, стануть сніги і потечуть у доли, а вже як потечуть, прийде на землю теплінь і благодать. Як не радіти цьому: новий рік гряде, Коляда торжествує. Пробудиться під щедрим на добро сонцем земля, усе, що є живого на землі, заграють соки в травах та деревах, у молодому тілі кожного. А то над усі свята святої життя бере гору над смертю.

Тож і радіють дівки та молодці, залюбки долають снігові гори й колядують під вікнами:

— Господарю-володарю, чи знаєш ти, який нині день?

— Знаю, знаю! — збадьорено озивається Світозар і поспішає відчинити двері.

— Чи ждеш у себе Коляду та колядників?

— А так! Заходьте, дівоньки, і ви, молодці, колядуйте.

Їх немало. Запрудили собою не лише простору кліть, а й передкліття. І заспівали злагоджено:

— Спасибі, дівоньки! — кланяється стольник. — Спасибі й вам, молодці, за радісні вісті, за спів-усолоду.

— Спасибі й вам, господарю, що пустили поколядувати.

— А чим ми почастуємо колядників? — обертається Світозар до челядниці.

— Слава богам, частувати є чим. Хай проходять, сідають за стіл та відвідають куті, узвару, а я внесу тим часом меду, вепрятини смаженої. Проходьте, дітки, вістуни гожі, співайте-веселіться в нашій господі. Хай буде вона веселою всеньке літо.

По кутках стольникової оселі, як в усіх нині, стоять необмолочені снопи, на столі — чересло від плуга. Засіватиме він на цьому передлітті ниву чи ні, а хоче, бач, аби родила вона, аби кроти та миші не точили збіжжя.

Сміх, жарти, співи, частування. А на прощання знову співи та побажання. Господар віддячує колядникам за ті щедрі побажання дарунками — кладе до міха, що висить через плече міхоноші, пироги, мед у куманці, засмажених тетеруків.

Не встигла влягтися по цих колядниках тиша, як інші вже стукають у вікно:

— Дозвольте поколядувати!

— Просимо, просимо! Та не стійте ж на морозі, заходьте до оселі.

І знову дзвенить пісня, лунають дзвінкі молодечі голоси, чути побажання добра-достатку в господі, на ниві, в оборі, медуші[65], зичення щастя-долі усім, хто є під крівлею щедрої на дари оселі.

І так до глибокої ночі, аж поки вона не зморила всіх — і господарів, і колядників.

«Щасливий день, — думає Світозар, відходячи до сну. — Щасливий і радісний. Чи то й всеньке літо буде таке?»

Довго ще лежав у теплі та згадував свіжі молодечі личка, осяяні радісним сяєвом-блиском очі, чув дзвінкі дівочі голоси. Скільки в тому співові-щебеті людської віри, надії, ба навіть певності: буде так, як хочеться. А заснув, і в сні приверзлося схоже на те, що наяву.

Ішов він, кимось кликаний (а ким, і сам не знає), засніженим Києвом, за ті його обводи, які упали в око і закарбувалися в мислі, коли повертався від Мезаміра і його дулібів. Йшов та йшов, аж поки не завважив: десь із засніженої на овиді далини вихопилася запряжена в залубні трійка коней. Вона помітно зближалася, так помітно, що Світозара насторожило те і змусило зупинитись. Коли ж та шалена, гнана через замети трійка наблизилася, радість відчутно залоскотала в грудях: хтось знайомий сидів у залубнях. Пізнати одразу не пізнав, та серцем відчув: таки знайомий. І коні знайомі, і шалений лет їхній десь бачений. Замети круті, і залубні то провалювалися, пірнаючи між них, то знову вихоплювались, так дужо і рвійно вихоплювались на снігові пригірки, здавалось, відірвуться, набравши розгону, від землі й полетять у небо. Та ось вони звернули раптом ліворуч. Доволі круто звернули і явили йому ту, що сиділа в них, одягнена в біле й прикрита яскраво-червленою веретою[66]. Нічого не сказала та жона Світозарові, лиш обернулася в його бік і винагородила звабним сяєвом преліпого виду.

— Данає! Куди ж ти, Данає! — заволав зляканим голосом. — Там Дніпро! Там крутопадь!

Не почула чи не захотіла чути, сягнула купно з залубнями, запряженою в них трійкою коней униз, і тільки віддалено згасаючі звуки пісні її долинули звідти:

Прокинувся, а надворі день уже, і хтось нетерплячий добивається в двері.

— Там є хтось? — покликав челядників. — Відчиніть.

І швидко став одягатися.

У передклітті чекав на нього посланець від київського князя.

— З Новим роком, стольнику!

— Спаси біг. Тебе також.

— Володар наш, князь Велемир, і його жона, княгиня Росава, запрошують тебе розділити з ними святкову радість і святкове застілля.

— Так є вже пізно?

— Не так щоб, а все ж просили не баритися.

— Скажи, невдовзі буду.

Княжа оселя веселила око пишнотами вишивок, різьблених прикрас. Та й господарі не поступалися цим. Одне, вразили Світозара не по літах веселим молодечим видом, а друге вбранням. На князеві святкова сорочка, оздоблена позолоченими бляшками, довга, нижче колін, і підперезана, як і належить, вузьким шовковим поясом. Комір, поділ, манишка та й рукави щедро вишиті червленими та чорними нитками. Ногавиці теж із барвистої заморської тканини, черев’я — з червленої уснії. Усе це надавало високій і дужій статурі князя святковості, ба навіть молодості і знади. Княгиня ж Росава, діти її, що стояли поруч і тулилися до матері, тим, паче приглянулись гостеві. Такі младомладі і такі гожі були, що в Світозара серце йойкнуло і не забарилося збудити непрохану в цей день і серед цієї святковості думку: «А де твоя жона і де твої діти, Світозаре?» Проте знайшов у собі силу перебороти ці жалі і затримав погляд на княгині. Вона видалася йому аж надто тихою та сором’язливою, силилася осміхнутись а чи сказати щось, одначе не годна була підшукати потрібне слово і лиш наливалася червінню та виказувала все одразу — і радість, і сум’яття.

Червінь щік її доречно доповнювали вбрання — білу, з червленою каймою хустку-убрус, спадаючу до самих п’ят туніку з барвистої заморської тканини, наверхник, такий доладний на ній, як і туніка, свіжо вишита по подолу, на рукавах, на комірі.

«Вона у Велемира не перша», — подумав, а вголос сказав:

— З Новим роком, княгине! — вклонився. — І тебе, високо вознесений над землею нашою князю. Най він буде щасливим для вас, роду вашого. З Новим роком, малята, — присів перед дітьми і обдарував їх дарунками.

— Спаси біг, — подякувала за всіх Росава. — Проходь, стольнику, та сідай на краснім кутку нашого терема, хай буде красним для нас все літо.

— То місце господаря, ясна княгине.

— Ба ні, — скинула з себе ніяковість і заясніла ще дужче. — Завжди — так, а нині — ні. Ти перший завітав до нашої оселі, ти й будеш тим Дідом Морозом, що обдаровує в цей день щастям-долею.

Її запросини підтримав князь, і задзвеніла в оселі невимушена, ніби між давно знаними, бесіда, вишукалися дотепи, жарти, не бракувало й розповідей про життя-буття їхніх родів у міжріччі Росі та Дніпра, про вітців, дідів, які знались із тиверцями, не раз і не двічі ходили до моря і за море, купно дбали про закон і благодать у землі Трояновій, насипали вали та споруджували остроги, сторожові вежі по обводах, єднались на січу з супостатом, що ліз у їхні городи, й правились на супостата за доли та гори.

Княгиня не засиділась біля них — почали сходитися гості, і вона подалася зустрічати захожих та припрошувати до столу, затим правила челяддю, яка носила вже страви та заставляла ними столи.

Що більше збиралося люду, то певнішою ставала Світозарова мисль: князь Велемир запросив на гостину мало не всіх чільних мужів, що є у Києві. Буде достойний новорічного свята пир і достойне такій нагоді веселіє.

«А як-то тим, що гибіють, занесені снігами, на відселенні, що нишкнуть най і по куштах, все ж під обрами? На що вони уповають нині і чи уповають взагалі?»

Кожен із тих, що переступають поріг гостинного терема, норовить велемовніше і сердечніше привітати князя, княгиню. Чути їх улесливі чи дотепні словеса і за столом, не бракує й іскристого чи просто добродушно-веселого сміху, а Світозар усе ще не може прогнати від себе невідступну думу про кревних, що опинилися під аварами чи терплять муку через аварів, як не може зрушити з серця й каменя, що поклали ці думи колись, кладуть і нині. Такий, що підвівся б і пішов, коли б це зручно та можливо. Бігме, зовсім зайвим почуває себе серед веселих та щасливих, хоча новорічне щастя, як і веселіє, он яке доречне.

«Це княгиня Росава купно з дітьми своїми розтеребила в мені давню і невигойну рану. Ано, побачив, яке воно, людське щастя, — і збагнув, як багато втратив, не замавши Данаї яко жони. Сплив час, спливли за часом її пестощі, крадені ночами утіхи — і нічого від того, що було утіхою, не лишилося».

Що ж має робити? Податися по зимі в Дулібію і вихопити звідти Данаю, поки можливо ще, доки не пізно? А чи Даная погодиться піти? Що, коли справді розгнівалася на князів землі Троянової, а відтак і на нього, свою завчасно згаслу надію?

Київські мужі, нинішні княжі гості, не приховували того, що, було в них на мислі, надто коли пригостилися медами. Хвалили князя і хвалились, мріяли уголос про те, що жде їх, родаків їхніх завтра, післязавтра і почували себе он якими обнадієними. Одначе Світозар не міг не завважити, чуючи ті голосні бесіди: мислі захмелілих мужів вертяться здебільше довкола їхніх та ще княжого родів, рідше — довкола потреб Києва, Поляно-Роської землі. Уличів не згадують, дулібів, тиверців — і поготів.

«До нашого безліття їм байдуже, — став на мислі і схилив обважнілу голову на руки. — А що ж буде далі, коли втрата Дулібії і Тивері відійде в давнину і стане звичкою? Погодяться з тим та й забудуть, що була колись он яка спільність і була знана в світах могуть? Ні, ці настрої слід гасити в зародку. Я ж, може, на те й поставлений на місце стольника, аби щось значити в землі Трояновій, а не просто собі бути при князеві-привідці».

У тому застіллі Світозар не зважився ділитися з Велемиром своїми утаємниченими намірами — не той день і не той час, не ті довкола й люди. Зате через місяць-півтора, коли випала нагода зустрітися і уже в своєму теремі, а мислі і наміри стали певнішими, не ходив довго блудом, одразу і без жартів запитав князя-привідцю: чи є в Києві і його околіях співці-гуслярі, гудці-скоморохи та каліки перехожі?

— Ні тих, ні других, ні третіх не бракує. А нащо вони стольникові?

— Коли потепліє і потепліє по-справжньому, допоможи мені зібрати їх докупи. Діло маю до них.

Велемир явно не розумів затії свого стольника, дивився на нього зачудовано і відмовчувався. Світозар завважив те і не став зволікати.

— Маємо знати, Велемире, що діється в Дулібській, Тиверській землях. І не тільки там, у Паннонії, Гепідії, між слов’ян, що під обрами і поза обрами, також. А ще у землях сусідів їхніх — ромеїв, франків, як і наших — кутригурів.

— Отак?

— Отак, княже. Цій братії — і калікам, і співцям-гуслярам та скоморохам — усі путі відкриті. Най ідуть ними, доглядаються та дослухаються і шлють нам свої звіди. Маємо знати, що замишляють на поневоленій землі обри, що робить і як мислить заверижений ними люд, про що дбають сусіди їхні.

— Не перечу, знати треба. Та, може, не зараз? Може, спершу маємо згуртувати силу, спроможну піти на аварів.

— Тоді особливо треба буде знати, та зараз теж не завадить.

Сказав багато Велемирові, та сказав не все. Не так знає він київського князя, аби одкривати йому, окрім помислів, ще й порухи серця. Наміри стольника — одне, а наміри мужа — зовсім інше. Кому, крім нього, треба знати, що серце його зазирає далі і зважується на більше? Сам ставав, спонукуваний жалями, на мислі, сам і робитиме її ділом: добуде чи не добуде собі Данаю, то вже як складеться, а волю землі Трояновій має добути. Вітець і мати брали злюб затим, щоб дати їй надійну твердь — дітей-оборону. У нього не склалося так. Злюбні узи з Данаєю були солодкі, та не дали нащадків, тож мусить себе класти на жертовник в ім’я волі і благодаті, як і в ім’я примирення з братами. Ано, в ім’я примирення також. Кожен мусить чимось платити рідній землі за те, що народився на ній. Це й буде вона, його дарствениця[67], а коли має провини, то буде й покута.

V

Замирившись із антами, Дандал відвів турми в Прикарпаття, а проте через гори не поспішав правитися з ними. Став трьома таборами і ані руш. Чогось жде, а чого — одне Небо відає. Не інакше, як вагається, іти йому за перевали чи не йти. А те вагання не могло не навіювати кожному свої мислі: одним — тривожні (що, коли Дандал передумає і зламає ряд, піде потоптом, хоча б і по Тивері), другим — сумовиті (чи довго ще нидітимуть тутки без діла і як буде, коли повернуться до жон і дітей отак, як є, з порожніми руками?).

Терхани вільніше почували себе в присутності привідці, ніж вої. Як би там не склалося, серед них немало таких, що були донедавна нарівні з Дандалом. А проте й вони не зважувалися запитати: «Як надовго отаборилися? Чого ждемо?»

Чи Дандал завважив їхні допитливі позирки, чи надумався врешті-решт, покликав одного з терханів і велів послати гінців до Форисина, всіх інших чільних братів — кликав їх на родову раду.

Не пояснював, про що йтиметься на раді, та терхан і без слів розумів: привідця щось важливе має повідати братам, а отже, і всім їм, воям аварських турм. Скликається надто багато ханичів, аби кликати заради дрібної забаганки.

Як виявилося потім, догадка його ходила у парі з істиною.

— Хто стане каганом, хто — хакан-бегом у каганаті, — почав Дандал, діждавшись, коли брати усядуться, — скаже велика рада, і не тут — у стольнім стійбищі. Та перед тим, як виходити на неї, я хотів би, аби ви, спадкоємні сини великого Баяна, розкинули мислю по родословному дереву і нарекли одного й другого. Не сперечатися ж нам там, на великій раді. Коли є така потреба, посперечаймось тут. Туди маємо виходити єдині в помислах і намірах своїх. Отож питаю всіх і кожного зокрема: кому передамо стіл вітця нашого? Хто серед аварів найдостойніший цього?

— Ти, Дандале! — рвійно підвівся і твердо виголосив Хафіз. — Ти найстарший серед нас, умудрений належним досвідом, тобі й бути каганом у аварів!

— Є достойні й серед молодших, — не поспішав зголошуватися Дандал. — Може, хтось із них візьме на себе цю повинність — стояти на сторожі честі і слави родів наших, боронити добуту потом і кров’ю землю, на якій ще за вітця покладено сісти навічно.

Брати відмовчувалися. Дехто крадькома позирав на Форисина, уповав на нього чи питався: а що ти скажеш?

І Форисин сказав:

— Бери ти, Дандале, на себе повинність вітця нашого. Під твоєю орудою турми аварські взяли гору над самими антами, тобі й бути каганом у аварів.

— А так, — жвавіше підтримали його радні. — Будь ти, Дандале, каганом. Сідай на місце вітця і прав нами!

— Являв не раз їх, і мужність, і мудрість, і не властиву всім іншим витримку, тобі й вручаємо свою долю, як і долю родів наших!

На його бік стала видима більшість, коли хтось і сумнівався, то мовчки, і те збадьорило Дандала.

— За довіру спаси біг, брати мої. Постараюся бути гідним ваших сподіванок, як і імені вітця нашого. А тепер поміркуймо, хто з терханів стане на чолі турм, водитиме їх у походи і примножуватиме нашу славу.

— Форисин! На місце хакан-бега ставмо Форисина, він воістину достойний його.

— Згоден, Форисин — багатур, достойний бути хакан-бегом. Має світлий розум і тверду руку, має й серце, яке не здригнеться в сутужну мить. Та для нього є інше, чи не важливіше місце. Зізнаюся вам, не вірю я, що анти замирилися надовго. Болить їм і що далі, то відчутніше болітиме втрата Дулібії та й Тивері. А що дужче болітиме, то наполегливіш шукатимуть нагоди повернути собі ці землі. Маємо лишити тут достойного привідцю-тудупа. І мужнього, і мудрого, і далекоглядного. Наш брат Форисин, гадаю, і є такий. Тьму йому поповнимо новими турмами та й будемо певні: відхоплені в антів землі за горами в надійних руках.

— Тоді на місце хакан-бега ставмо іншого, та непремінно з нашого роду. Доста покладатися на чужих, Хіба Апсих не провчив нас? Брата Башира і його тьму зумисне згубив, аби самому утвердитися на місці кагана. Інших також згубив би, коли б не ти, Дандале, та не Форисин.

— Коли з нашого роду, то хто?

— Хоча б і Хафіз. З нього он який відважний привідця.

— Згоден — відважний, та молод. Рада терханів і старійшин не пристане на це. Коли вже й хакан-бег має бути з нашого роду, то ставмо на це місце Єлемунда, тим паче що на Хафіза варто, гадаю, покласти іншу повинність: залишити його нашим недремним оком у Тивері. Хай сяде з своєю турмою в Дикуші і споглядає з висоти її веж, яку дружину мають князі тиверські, скільки полюдного збирають, чи все, що належить з них, іде до нашої скітниці[68].

— Коли так, згода: нехай хакан-бегом буде Єлемунд.

— Якщо згода, то слухайте, що далі казатиму. Завтра повелю десятьом турмам піти долами Дулібії і взяти з кожного оседку половину тварі, що є на подвір’ї. Другою половиною, як і збіжжям, що є в підклітях, поселяни поділяться з Форисином і його турмами. Коли усе це буде зібрано і доправлено до табору, кому велено лишитися по цей бік Карпат, залишиться, всі інші підуть купно з полоном за перевали.

Довго довелось переганяти через гори добуте турмами по дулібських оседках. Зате коли перегнали та пішли з полоном паннонськими долами, скільки правилися, стільки й бачили: люд аварський потішений тим, що добули в поході на антів. Виходили назустріч турмам піші, виїздили з дальніх стійбищ кінні, і очі ширили, і видом ясніли та казали тим, що спізнилися: «Це ті, що ходили на антів. Помстилися-таки тому люду за потятих у горах слів, погромили його дощенту і он який полон узяли. Бачите, кінця-краю йому не видно».

Дандал не все чув, що казали родичі, не все й бачив — їхав-бо в оточенні вірних і далеко попереду. Зате коли діждався добутого в антів полону біля стольного стійбища та вгледів, скільки люду зібралося подивитися на полон, як світилися в усіх, в тім числі і в старійшин, лиця, сумніву не лишалося: роди аварські проголосять каганом не когось іншого, його. Не такі вони раді з того, що добув їм, не так торжествують та славлять Дандала, аби передумати завтра-післязавтра і посадити на місце вітця когось іншого. Хіба не чув звідусіль: «Ось хто замінить Ясноликого. Ось кому можна довіритись і вручити долі родів аварських. Такий не дасть їх в обиду. Небо тому свідок — не дасть»!

VI

А Форисин повернувся тим часом до Волина і не став довго думати, з чого почати йому яко аварському тудунові в землі Дулібській. Вишикував на місті[69] під городом всі десять турм і, об’їжджаючи їх, казав:

— На вас, вої мої, і на вас, уславлені в січах терхани, покладаю чи не найважчу з усіх, що мали досі, повинність: утримати за собою взяту на меч і сулицю землю. З чого почнемо, багатури? Найперше, гадаю, маємо почати свою бутність на дулібах із того, щоб нам і коням нашим було і затишно, і ситно тут. А ще маємо не забувати, що ми серед поверженого, одначе недобитого люду. Від нього всього можна сподіватися: і непокори, і нападів. Тож застерігаю всіх: будьте мужні і непохитні, не потурайте ницому анту, та будьте й обачні. Ділю всю Дулібію на десять оджаків[70] — кожній турмі свій оджак. Їдьте туди й будьте володарями там — над всім і над усіма, однак пам’ятайте, що є стольний Волин, де сидітиму я і де перебуватиме турма, повинністю якої буде віднині — дбати про мир між вами і людом Дулібії.

— Започаткуємо свою бутність тут — і то негайно — ось із чого. Кожен терхан, прибувши до свого оджаку, має подбати, аби у воїв його була крівля над головою і була живність. Обирайте найбільш вигідне, на ваш розсуд, городище в оджаку й поселяйтеся в ньому. Встигнете спорудити для себе і коней житло до зими — зберіть люд окольний, його вози, коней і споруджуйте, не встигнете — поселяйтеся в куштах поселян і покладіть на них повинність дати вам не лише місце під крівлею, а й живність. Одначе це — в крайньому разі. Найліпше буде, коли спорудите до зими своє житло і зимуватимете осібно від поселян. Дрібнитися на сотні теж не раджу. Роздрібнених легше потяти й знову стати володарями в своїй землі.

Форисин пождав, доки вої перекинуться словом, і вже потім промовляв далі:

— Друге, що маєте вчинити, прибувши до оджаку, — піти й забрати в кожного з поселян належну вам половину збіжжям і худобою. Аби не було серед дулібів єдності і ворохобні, будьте хитрими, яко лиси, і мудрими, яко змії: не збирайте полюдне одразу і в усіх. Тих, що підуть, споруджувати вам житла, обминіть на першій порі, візьміть у тих, що відсиджуватимуться вдома. На передлітті чи влітку зробите навпаки.

Він знову примовк на мить, приглядався до воїв, терханів.

— Застерігаю всіх, — підвищив голос, — визначена мною повинність має бути такою, як чули, не переінакшеною ані на ліпше, ані на гірше. Хто візьме в дулібів зайве, поплатиться головою, хто явить милосердя — також. Про свою бутність на дулібах звідомляйте через кожні чотири седмиці, крім тих випадків, коли,треба буде звідомити чи порадитися негайно.

— Це все, що хотів сказати на прощання. Завтра рушите у визначені кожній турмі оджаки, і хай допомагає вам у помислах і діяннях ваших Тангра[71].

І заголосила Дулібія на всі потривожені вторгненням, чужинців околії. Бо мало було по оселях мужів, усе жони та діти. А яка в жон та дітей бронь, з чим вони можуть вийти на захист набутків своїх? Лише з плачами та благаннями, іноді ще з наміром кістьми лягти, а не поступитися останнім, що мають. Тоді злітали над непокірними нагаї і чулися вже не тільки плачі та благання, чувся й той, що крає серце, вереск. Авари не зважали ані на те, ані на друге, брали своє і йшли до інших, а ті інші, бачачи, чого удостоїлись за непокору сусіди, шукали захисту в терханів, коли вони об’являлися неподалік: «Перед вами були вже авари і взяли половину: пощо ж і не добірки ділите навпіл?» Та дарма, тут-таки пересвідчувались: від терханів, крім нагая, іншого милосердя не буде, і бігли за давньою родовою звичкою до старійшин: «Підіть, достойні, — благали, — вгомоніть насильників, заступіться!»

Чи могли знати, що терхани не зважать на благання, бо мають повеління: не являти милосердя, а старійшини віднині такі ж підневільні, як і вони? Відколи пам’ятають себе людьми, мале й доросле знало: слово старшого в роді — повинність для молодшого, а слово старійшини — закон для всіх. Удостоївся від нього похвали — вважай себе винагородженим найвищою винагородою, а заслужив докору — маєш змиритися з тим і робити так, як велів старійшина. Тож і старійшини не розкидалися з похвалою, а коли вже визнавали за потрібне заступитися за когось, певні були, їх не ослухаються. Стоять-бо на сторожі закону і покону, а їхній закон, як і покон, — чисте золото правди. У кого зніметься на такого рука, тим паче, коли старійшина стане на захист вдови? Вірили цьому і уповали на це, як уповали, певно, й старійшини: покони в людей не однакові, та закони — для всіх закони. Тож і нині йшли на клич вдів поважно, ставали перед обрами твердо й старалися умовити: схаменіться, люди, та не встигали виголосити його, слово заступництва, як одразу ж розплачувались за ту свою зухвалість: обри ошкірювалися й били старійшини по чому бачили.

Від того видива холонула кров у жилах, хай не одразу, через пагубно вбивчий страх і відчай, все ж приходила певність: коли вже обри і на старійшин знімають руку, добра не жди. Їх, дулібів, віддано на поток і пограбування[72], над ними збиткуватимуться, як кому заманеться і коли заманеться.

Зболено трубила, оповіщаючи на всі чотири сторони світу про нечуване лихо, земля, волав до неба і благав заступництва люд, а битими й небитими путями Дулібії правилися та й правилися кінні. В один і в другий кінець, рано, вдень і надвечір. Ті везли чи гнали нахапане по весях, ті їхали по не нахапане ще чи мали повеління згуртувати дулібський люд і покласти на нього ще одну повинність — іти з возами та кіньми в ліс, стинати дерева й возити колоди у визначені терханами городища, пішим правитись до тих-таки городищ і споруджувати там аварські тверді — де тільки житла, а де й остроги.

Звиклі за сотні літ мирного життя до лагоди в родах і між родами, дуліби ніяк не могли повірити, що безчинства аварів у їхніх весях благословилися зверху. І згадалося їм у тій тузі та скруті: є ж у них княгиня! Усі і всюди подейкують: не захотіла втікати купно з іншими за Горинь, лишилася в своїй землі, під тими ж обрами, а лишаючись,сказала нібито: «Як можу покинути люд свій у біді? Ділила з ним радощі, мушу ділити тепер і горе, княгиня-бо є йому». Коли то правда: була й лишилася княгинею, повинна заступитися, відвести від них силою своєї верховної десниці напасть, що стала нестерпною мукою. Ано, повинна!

І пішли ходаки-старійшини лише їм знаними путями до стольного города свого, а в городі стали шукати утаємничену стезю до Данаї. Знали, вона перебуває тепер у теремку, примітно віддаленому від княжого терема, де обсівся привідця аварів Форисин, а все ж вірили: хай це і в однім острозі, обнесенім недоступним валом, немає заказаної путі, коли є бажання здолати її. Не можна пересягнути ані вдень, ані поночі через вал, обминуть сторожу, що туманіє на воротях і ні з ким не стає на розмову, вдадуть із себе баянів, яких кличе заслабла княгиня, пристануть до тих, що доправляють княгині і її челяді живність, а таки проникнуть у дитинець. Та й Даная не заперта в своєму теремку, виходить у город пішо, виїздить на конях. Хто хоче здибатися з нею та виплакати біду свою, той здибається і виплаче.

— Я чула вже і знаю, — казала княгиня одному з ходаків, казала й другому. — Обри пустили вас на поток і пограбування. Та що вдію, достойні, коли на моє слово ніхто не зважає.

— Ти ж княгиня в землі нашій. Ачей не заперечують же: була й лишаєшся нею. Іди й наполягай, домагайся, аби визнавали за таку й прислухалися до твого голосу.

Ходила й думала, зупинялася і знову думала.

— Гаразд, — пообіцяла зрештою. — Я ще раз піду до посадника й домагатимуся полегкості для люду. Одначе й ви не полишайте мене саму, приходьте й кажіть, що і як. Будемо єдині, гляди, чогось і доможемося.

Не вельми сподівалася, що примусить терхана бути стриманішим і обачнішим на місці посадника. А все ж певна була: таки піде до нього. Раз пообіцяла, мусить піти й бути твердішою теж мусить. Що це вони справді надумали? Одні пройшлися по землі Дулібській і забрали все, що було ліпшого, другі йдуть і теж беруть. А з чим залишиться поселянин? Те ж, що розповідають старійшини, не щось інше, таки повне пограбування і безсоромний ґвалт.

Угомонившись за ніч, сказала сама собі: «Усе, що чула, дуже схоже на правду, а проте чи така вона, мушу і на власні очі побачити, хоча б і в ближніх околіях. Ітиму ж до посадника он із яким гнівом та звинуваченням, Маю бути певна, що звинувачую по праву».

Далеко, як виявилося, не треба було їхать. Одразу за Волином, на полуденно-західній околії його, почула стукіт сокир, туди ж правилися повози з лісом, чулася гортанна аварська річ, чиїсь роз’яснення чи виправдання.

— Заверни туди, де юрмиться люд, — повеліла возниці.

Запряжені в повоз коні йшли розмірено, одначе швидко. Не встигла розглянутися як слід, звідки возять ліс, чи багато таких, що возять, уже була на місці забудови.

З обрами не стала бесідувати, пішла до дулібських здателів[73].

— Боги в поміч, людове.

Спаси біг, княгине.

— Що то буде? — показала на великий, тільки-но започаткований зруб.

— Гридниця.

— І там?

— І там також. Привідця обрів тлумачив, коли починали забудову, це буде їхній осібний острог. Отакі, як ця, споруди-обиталища — для кожної з аварських сотень, отам стоятиме терем привідці, там житла для терханів. Уже опісля, як зведемо всі ці споруди, обнесуть забудови валом.

— Чому ж не в наметах житимуть, як звикли?

Здатель знизав плечем.

— Хто їх знає. Либонь, бояться наших морозів. Або нас.

Кивнула розуміюче і вже потім питала далі.

— У лісі, на повозах усе наші люди?

— Усе наші, достойна. Обри лиш наглядають за ними.

— І багато там люду?

— Вважай, у п’ять разів більше, ніж тут.

Хотіла було йти вже до свого возниці, та передумала враз і знову звернулася до здателя.

— Чи не відаєте часом, такі, як цей, остроги лише у Волині споруджують чи ще десь?

— Нібито кожна турма споруджує собі житла. Мабуть, то будуть заодно й остроги.

— Далебі, що так.

Назустріч ішли та й ішли повози із тесаними вже, готовими лягти в зруб колодами. Княгиня, либонь, хотіла переждати, доки проїдуть вони, й тоді вже рушити в зворотну путь, та раптом примітила: один із повозів зупинився у вузькому місці між колод і затримав тих, що напирали ззаду. Обри кинулися туди, кричать, повеліваючи, деякі вихопили вже й нагаї, вимахують, ба й періщать ними винних.

Пішла, спонукувана серцем, ближче до стовписька і того гаму, що зчинився над ним, і тільки тоді, як наблизилася, завважила: у повіз, що зав’яз між колод, запряжені не коні, а младомладі жони, ба навіть дівиці. Поривалися вжалені нагаями, то в один, то в другий кінець, не відаючи в страху, що їм робити: тягти непосильно важкого повоза, доглядатися чому зав’яз він, чи захищати себе від дошкульних ударів.

— Схаменіться! — голосно крикнула Даная і стала між кінними обрами та жонами. — Що все це значить? Хто дозволив?! Хто посмів запрягати в повоза жон?

Її, з усього видно, не зовсім розуміли, а все ж, завваживши, хто протестує і як протестує, спинилися на мить, і та мить надала княгині ще більшої певності.

— Негайно звільніть жон! — повеліла вже. — Гей, мужі! — обернулася до здателів. — Витеребіть повоза з ковбані, звільніть путь для інших.

Сказала — і перша кинулася визволяти жон та дівиць із упряжі. Хтось із обрів, либонь, привідця, намірився було зашкодити їй, та виступив наперед воєвода Виштак, який супроводжував Данаю, і застеріг:

— Це княгиня. Не смій ставати на заваді!

На той мент надбігли дулібські мужі, підхопили повоза й доволі легко прибрали його з путі.

Даная звільнилася тим часом і стала перед старшим з-поміж обрів.

— Це ж хто дозволив таке, питаю? Хто посмів чинити, над людом глум?

Обрин белькотав щось, і з усього того белькотання зрозуміла одне: Форисин.

— Я буду мати бесіду з Форисином, — спокійніше вже сказала обрину. — А ти негайно ж відпусти цих жон, як і тих, що є десь, і не смій більше запрягати їх у повози. Мало вам мужів? Чи немає на те худоби?

Коли вже йшла до свого повоза, спинилася й сказала жонам:

— Йдіть, людове, додоме. Йдіть і будьте вільні.

В отній терем, волостелином[74] якого був тепер терхан Форисин, пішла одразу ж і доволі рішуче. Обри завважили те, однак не посміли затримати — княгиня все-таки. Лише ті, що біля самих дверей стояли, заступили їй путь.

— Терхан не приймає. У нього рада.

Хотіла було сказати: тим ліпше, а все ж не посміла. Можуть затятися і не пустити до Форисина. А то ганьба для неї, княгині.

— Коли завершить раду, скажете свому привідці: я волію бачитися з ним.

Обернулася й пішла звідти така ж рішуча й гнівна, як і тоді, коли на зустріч із Форисином простувала. І в теремку своїм не скоро заспокоїлася. Ходила від порога до супротивного йому вікна, від вікна — до порога й розпалювала себе гнівом, метала погрози. Такою погрозливо-гнівною постала й перед Форисином, коли покликав.

— Це ж як розуміти, тудуне? — напустилася з порога.

— Що саме?

Форисин не являв особливого гніву на княгиню — він був чи не вдвічі молодший за неї, хоча й вдоволення від того, що напустилася он як, теж не помічалося на його виду.

— Авари обіцяли нам, коли вели перетрактації з оборонцями Волина: в разі замирення і покори візьмуть під своє накриття люд дулібський і його землю, повеліватимуть нам жити за своїми законами, одначе поважатимуть і наші покони. Де вона, та повага? Чи посадник відає, що його терхани дозволяють собі он яку сваволю і дійшли до крайнього глупства — запрягають дулібських жон і дівиць у повози, возять на них дерево з лісу?

— Відаю, княгине, — відповів не моргнувши.

— І дозволяєш цей глум?

— Над людом дулібським — ні, а над непокірними, тими, що зневажають нас, яко аварів і витязів, переявших у ваших мужів славу, і не таке ще можемо дозволити собі.

Не одразу й второпала, що він каже, — така була збуджена та гнівна. Форисина, видно, обурило те.

— Ті жони і діви, — пояснив, хмурячись, — яких ти бачила в упряжі, відмовилися взяти злюб з аварськими воями і терханами. Накажеш милувати таких?

Чула, паленіє з ніяковості, та ще більше кипіло в ній обурення.

— А це… а це з якого ж дива вони мають бути їм жонами?

— Хоча б з того, що вої мої скорили їх.

— Не їх, достойний. Братів, вітців, мужів їхніх.

— А відтак і їх. Не хочуть знемагати в хоті, хай знемагають в упряжі. Нині всього лиш ліс возять на них, а будуть і надалі опиратися — запряжемо і в рала. Така воля тих, хто взяв вашу землю і вас, на ній сущих, на меч і сулицю. Можеш утішити їх цим, коли так ждуть її, твоєї утіхи.

Не тільки серце, тіло схолонуло в Данаї по тому освідченні. Усе, що обіцяли авари, коли вели перетрактації про замирення, було, виявляється, підлим обманом, з ними, дулібами, поводимуться тепер, як із останніми рабами. Захочуть — братимуть силоміць у жони чи наложниці, захочуть — оратимуть ними землю, утинатимуть голови за непокору. І нічого не вдієш з такими. Як же житимуть, коли так? Підневільними, зовсім безправними? Чи то ж можливо? Чи задля того залишилася вона, княгиня, з людом своїм? Поступиться, не доможеться права — сама стане такою, як і всі, рабою. Ано, варто раз поступитися своїм, як її вже матимуть за ніщо.

— Ми так не домовлялися, тудуне. За тим рядом, що укладали, дуліби були й лишаються вільним людом у своїй землі.

— Дуліби, княгине, обіцялися жити за нашими законами. Оце і є вони: за непокору — неволя, а то й смерть.

— Це не закон! Це глум і насилля! Казала і знов кажу: ми обіцялися платити вам половину і бути вільними в своїй землі. А що робите ви? Пізнього літа турми ваші пройшлися по дулібських весях і забрали де половину, а де й більше, як кому заманулося, нині вої твої знову пішли по них і теж беруть половину з того, що лишилося, катують нагаями тих, хто обстоює своє: тепер і в повози запрягають уже. Чи такий глум можна назвати законом?

Форисинові, з усього видно, вельми хотілося дати серцю волю й послати цю володарку без володінь пріч. А все ж не зробив того. Щось стримувало його, і доволі вагоме.

— Ті, що брали з твого люду в кінці літа, — знайшовся нарешті, — брали яко вої, що здобули право на полон. Ми ж беремо по весях яко волостелини. Гадаєш, я з Паннонії правитиму з’їжу для всіх, хто є тут зі мною?

Що скажеш такому? Ба як звивається, шукаючи виправдання.

— А що братимеш, терхане, наступного поліття, коли поїси узяте ґвалтом, а поселян позбавиш можливості засіяти ниву, зібрати урожай, як і взяти з худоби приплід? А воям твоїм треба буде щось їсти. І коням — також. Ви ж не на день і не на два прибули сюди, казав, господарями збираєтеся бути в землі нашій. Чи це по-господарськи? Чи волостелин, в повинність якому покладено бути в одвіті за землю і люд дулібський, має так господарювали?

Таки приперла посадника до стіни. Сидів, дивився на Данаю блудливими очима і не знав, що сказати їй.

— Я старша за тебе, терхане. І князівством навчена правити більше, ніж ти. Муж мій, князь Келагаст, більше веселим застіллям клопотався, аніж думав про устави та уроки. Тому сама змушена була дбати про закон і благодать в землі нашій. Отож коли хочеш, щоб був у ній лад і покора, послухай моєї ради: не посилай своїх воїв на полюддя, най мої люди ходять, а ти матимеш свою половину від мене.

— А хто скаже мені, що то половина?

— Твої послухи. Най вони будуть при моїх мужах, одначе тільки як послухи і очевидці.

Помислив і вже потім сказав:

— Гаразд, я подумаю. Може, й справді так було б ліпше, — обізвався перегодом, — та ось яка притичина утримує мене дати свою згоду: де набереш ти стільки мужів? І що то за мужі будуть? — подивився на Данаю неприховано підозріло. — Твоя дружина?

— Пробі! — осміхнулася. — Чи їх так багато буде, аби лякатися, та ще тобі, котрий має в нашій землі он яку силу?

Знову підозрілий позирк у її бік, і знову мовчання. Даная сприймає те по-своєму і зважується скористатися нагодою до кінця.

— І глуму над людом не дозволяй, добре? Надто глибокі рани ще у дів та вдів наших, щоб брати злюб з твоїми воями, зрозумій. Кожна з них втратила у січах вітця, брата чи лада свого, щонайменше літо має ходити в жалобі. Це теж, щоб знав, один із тих поконів, на які не гоже посягати навіть тим, що взяли гору в січі. Боги покарають таких, а люди рано чи пізно осудять.

VII

Відстугоніла, відгримала, добиваючись купно з Морозком до натоплених поселенських кушт, зима, вляглися холодні полуночні вітри, вляглися й завії. І, здається, надійно. Прийшов на зміну бокогрію[75] сухній[76], прийшло й тепло на київські гори. Давно стаяли сніги, збігли униз, на Поділ, веселі почайни[77], відпарувала й земля, а відпарувавши, вкрилася першою зеленню. Он як метушаться в ній, шукаючи поживи, воробейки. Ади, які раді, що є де погребтися, відшукати жадану поживу. Та ще більше її, радості, в галасливій метушні київської малечі, в пробуджених на горах і в долах деревах, у тій далині, що синіє аж ген десь, за Дніпром. Як і в веселих хвилях ближчої до гори ріки — Почайни. Бігме, все ожило, збудилося, б’є веселим водограєм народженого по зимі життя. Бо таки народилось воно і надійно утвердилося — настало довгождане передліття.

Що ж має вдіяти він, Світозар? Таки вдатися до київського князя чи самому зібрати воїнство, на яке покладає свої сподіванки? А втім, до князя завжди встигне. Тра побувати передусім на торжищі та приглянутися, чи є вони, гуслярі, скоморохи. Он яке велелюдне воно нині, певно, неспроста. Одні не лінувалися довгої зимової ночі по куштах, виготовляли потрібні на політті шлеї, ярма, вдяганку та взуванку всяку, видзвонювали допізна по корченицях, аби було чим торгувати на передлітті, іншим саме час вийти й придбати все, що тра буде в полі і на подвірниці[78]. А це ж тільки кияни зійшлися на торжище. Що ж то буде, коли прибудуть поселяни з верхніх і нижніх городищ, гості з сусідніх земель?

Коли спустився на Поділ та підійшов ближче, було на що задивлятись. Скудельники[79] вивезли торішні чи встигли випалити у вишгородських печах тепер уже витвори рук своїх. Видзвонюють та закликають не обминати їх і товар їхній. У кого розтелилася корівка, тому пропонують окрини[80] для набілу[81], хто сподівається надерти меду на передлітті, най вибирає корчаги, кому потрібні миски, поставці, макотери — будь ласка, все щонайдобротніше. Є що продати й шевцям. Перед одними лежать виступці, поборошні, перед іншими — чадиги, бачмаги. Кому що треба, те й вибирай, у кого водяться зайві куни чи заморські соліди, підходь і купуй. Є й рала, берковці[82], кузнь дрібна. А вже що набілу в окринах, печива всякого! Не бідно живе город Київ, люд полянський. Бігме, не бідно.

Де ж ті, кого хоче бачити? Не вийшли ще з зими, сидять по своїх куштах? Не може того бути. Он який жвавий торг іде, скільки люду на торжку. А де люд, там і гуслярі, перегуди, скоморохи-потішники.

Ага, он там десь чути гуслі, чути й спів.

Пробирався стольник Світозар між людом і заглядався на люд. А він і усом не вів. Знай своє робив: той закликав покупців, той торгувався, ніби й байдуже йому, що поруч не хто-небудь — сам стольник.

Гусляр сидів поодаль від торжкових. Схилив сиву голову й дослухався до мелодії, що її видавали потривожені пальцями струни. Поруч — сучкуватий костур, калансува з вилізлими від негоди оловирами[83], бесага[84] з убогим начинням. Небагато біля нього цікавих, а все ж були. Стояли зосереджено-уважні й ждали чи то нової, чи то недоспіваної пісні.

Коли співець подав голос, Світозар спинився на мить і завагався, підходити йому ближче чи не треба: із уст гусляра злітала й тихо линула на околії виколисана свого часу ним, Світозаром, і пущена в люд пісня:

«Невже гусляр — тиверець? — майнула думка. — А чом би й ні? Міг завважити, будучи серед своїх: нічого не виблагає він там, серед знедолених, співом, і податися до полян, ближче до київського торжка, де — всім відомо — завжди людно».

Гусляр поклав долоню на струни і тим сказав: пісню проспівано, на якийсь час вмовкає. Люди мовчки підходили й клали перед ним дарствениці. Хто мідницю, хто — окраєць посмаги[85].

Підійшов і Світозар віддячити співцеві.

— Спаси біг, — вклонився той і звів на щедрого торжкового очі, звів і застиг нараз. — Спаси біг, княжичу.

— Ти… знаєш мене? — зрадів, як комусь із кревних. — З Тивері будеш?

— Ба ні, з Дулібії. А знаю княжича давно, ще з там того часу, як він бував між люду й співав цю, підказану йому серцем, пісню.

На мить замислився. Та всього лиш на мить.

— І давно з Дулібії?

— З того чорнобожого дня, як усі полишали її, втікаючи від обрина-супостата.

— Належиш до гуслярської общини чи сам по собі живеш?

— Як можна бути самому по собі? Гурт нас. Невеликою общиною промишляємо, все ж маємо її.

— І далеко вона? Чи є серед вас старійшина?

— Усі тутки нині. І старійшина також.

Світозар не роздумував довго. Знову добув ногату[86] й поклав її не в калансуву — на долоню співця.

— Зведи мене з ними. І негайно.

Гуслярі не були такі спішні, як хотілося б. Ждав та й ждав їх, прибувши з тим, що подибав на торжищі, до їхньої київської чи, сказати б, білякиївської оселі.

— Може, братії твоїй не сказали, хто кличе і нащо кличе?

— Як можна, княжичу, сказали. Я ж не одного, кількох попередив.

Сходилися поодинці, а зійшовшись, не вельми потішили Світозара: їх було обмаль, так обмаль, що коли сказали: усі вже, і руки опустилися.

— Мало вас, братіє, — був щирий із ними. — Мені потрібно значно більше.

— Скажи, навіщо, зберемо й більше, — пообіцяв старійшина.

— Повинність хочу покласти на вас і вельми важливу для люду, землі нашої. Хотів би тоді вже казати про неї, коли зберете всіх.

Гуслярі примовкли, а зрячі й переглянулися між собою.

— Хочеш, княжичу, покласти на нас важливу для всієї землі повинність, а не довіряєш. Що ж ми казатимемо гуслярам, скликаючи?

— Передусім скажете, що кличе їх не княжич Світозар, а стольник землі Троянової, а також князь Велемир. Того доста, аби послухалися.

— Коли скликати?

— Хоча б і завтра.

— Завтра не зможемо, бо кликати доведеться не лише тих, що в Києві, а й тих, що є по окольних городищах. На те піде не менше седмиці.

— Най буде так.

Буєслов виявився старанним старійшиною: рівно через седмицю всі, кого кликав він, були у княжій гридниці на Київській горі. Світозар вийшов до них купно з князем Велемиром. Сліпих гуслярів, як і домовлялися, не було, усі зрячі. Сиділи в занадто просторій для такої мізерії люду гридниці, тягли німотно застиглі й неприродно видовжені шиї, ждали, що скажуть їм.

— Дехто з вас знає, — першим заговорив Світозар, — я, стольник землі Троянової, і князь-привідця Велемир хочемо покласти на вас, братіє, повинність, від якої залежатиме, буде чи не буде земля Троянова — хай і згодом — єдиною. Гадаю, усвідомлюєте собі: це значима і нелегка повинність. Най кожен із вас подумає зараз і скаже, може чи не може він узяти її на себе? Зугарен буде здійснити те, що покладаємо на нього волею люду і землі, чи ні? Коли хтось має якісь сумніви, най встане і йде собі. Всі інші вислухають по тому нас із князем, підуть до капища Перуна й дадуть роту на вірність землі Трояновій і люду.

Таких, що підвелися б і пішли з гридниці, не відшукалося. Та по-стольниковому теж не вийшло. Той же Буєслов, прокашлявшись, мовив:

— Казав уже і знов кажу тобі, стольнику: коли звіряєшся, то ввіряйсь до кінця. Вислухаємо, яку покладаєте з князем повинність, тоді вже й зважуватимемо, брати чи не брати її на себе, давати роту на вірність землі і люду чи не давати.

Світозар відчув себе ніяково.

— Гаразд, — зголосився, — скажу наперед. Хочемо, аби всі ви пішли в землі Дулібську, Тиверську, ба навіть за гори Карпати й вивідували там, буваючи між люду, що помишляє він, а що —обри, та звідомляли нас із князем чи інших князів, що будуть ближче до вас, об тих помислах. Коли ж примітите щось лихе чи тривожне, шліть нарочитих, оминаючи князів, — у Київ.

— Ото і все?

— Ні, не все. Ще має старійшина кожної гуслярської общини визначити місце в довіреній йому землі, куди гуслярі слатимуть йому звіди і де могли б розшукати його в разі потреби ми з князем. Підете так, аби знати, що діється в кожній другій верві і ходитимете там від передліття до передзим’я. Лише на зиму повертатиметеся до своїх родин чи до своєї общини. Не помишляйте собі, що це абияка повинність чи мала послуга землі і люду. Зараз, коли є замирення між нами і обрами, це чи не найголовніше: знати, які в них стосунки з людом і які наміри. Чи згодні і чи зугарні будете зробити наше повеління корисним для всіх нас ділом?

— Ано.

— Тоді йдіть до капища Перуна і давайте роту.

VIII

Вещба[87] пробуджених до життя околій, як і самої гори в городі Києві, була нині всесильною. Богиня світла і добра, всеблага плодоносиця Золота Коса, Ненаглядна Краса слала з піднебесся м’які і теплі промені-стріли, Дніпро, Почайна — приємну остуду, трави, що ними густо вкрилися гори, дерева на схилах гір — млосні пахощі і знаду. А ще ж бог-громовик не лінується одкривати путі для медоносних струменів дощу. Тоді поновлюється злюб між Небом і Землею. Небо дарує Землі плодоносну вільгість, Земля дарує Небу колиску для піднебесних вод — повітря, і настає погожа днина-благодать. Така, як була вчора, позавчора, як є і нині. Он яка вирайська далина відкривається з гори. Синя та ліпотна, весела та знадна. Бігме, мав би крила, то знявся б і полетів над Дніпром, над закучерявленими долами, що починаються одразу за рікою і йдуть у безмежжя. Аби викупатися в тих чистих струменях синяви та побачити, які вони, закучерявлені зелом доли, зблизька. Та ба, знає, певен, того не буде. Тож і вещба, що її зродила ліпота околій, згасла в ньому так само швидко, як і зродилася. Постояв, помилувався щедротними знадами далини й спрямував стопи свої в зворотну путь — до терема. Знав, сьогодні велике свято — проводи русалок. Челядь, либонь, уся, крім, може, старої Розради, пішла за вал, ближче до галяви під лісом, де будуть гуляння, а по гулянні — й самі проводи. Що ж, на те вони й даються, узвичаєні між людом свята, аби святкувати їх.

Йшов звільна і розглядався. Розглядався і заглядавсь на заклечані гіллям ворота, подвір’я киян, житла. Все, як і на Тивері: де липовим, кленовим, де тополиним обставились гіллям, а де тим, другим і третім разом. Поминає люд усіх рано і нагло померлих, та водночас і боїться їх. Ано, обороняє себе, житло своє зеленню, не ходить на цій седмиці до гаю, не купається в річках, озерах. Там, каже, навка удавить, там — русалка залоскоче. А чого мають удавити і чого залоскотати? Такі гнівні на живих, так завинили перед ними живі? Либонь, завинили, інакше чому страхалися б. Одних не доглянули, коли були малими, інших не вберегли, коли ввійшли в літа та загорілися злюбним вогнем, молодечою буєстю. А хтось і ногу підставив, аби швидше впали та не стояли на заваді. Хіба сам не звідав того, не знає?.. Тепер радіють, бач. Якже, настав останній день клечальної седмиці — день проводів русалок. Підуть, віддадуть данину співом-каяттям та й будуть певні, що все гаразд, і русалки залишаться вдоволені, і до живих прийде й ляже на серце супокій: вони убезпечені від мсти-відплати.

— Княжичу! — почув з не такого вже й далека. — Агов, княжичу Світозаре!

Скинувся й зупинивсь нараз: кликала княгиня Росава. Стояла по другий бік і махала йому рукою: підійди. Далебі, на свято зібралася — була, як і всі інші жони, що супроводжували її, в зеленім вінку з васильків, полину, кленового листя, по-літньому легко і невишукано вбрана.

Осміхнувся, потішений її увагою, і пішов на клич.

— Ходімо з нами, княжичу. Свято-бо яке.

— То ваше свято, княгине. Мужам не випадає бути на ньому.

— Як то — не випадає? — взяла під руку й мало не силоміць повела до валу. — Мужі також будуть. І князь там уже. Весь город буде нині на святі, достойний стольнику.

Що міг сказати? Он яка весела та ліпотна, по-молодечому радісна і збуджена. Та й не сама умовляла. Жони чільних мужів також обступили й заторохтіли навперебій: як можна бути в такий день осібно, русалки підстережуть і залоскочуть… Бігме, коли б і не хотів, мусив би скоритися.

Відразу за валом, на поляні, справді був чи не весь не вельми велелюдний, та не такий уже й бідний на люд Київ. Мужі здебільше стояли, лиш деякі ходили по узліссі, збирали квіти, запах яких лякає русалок, ламали молоде гілля й несли жонам, а ті вже складали лист до листу і квітку до квітки та плели дітям своїм — старшим, підстаршим, зовсім малим — вінки, увінчували ними голівки доньок і хвалилися сусідам, які вони у них ліпі та гожі, а вже нахвалившись, посилали до молодечого гурту.

Там, у гурті (також не одному), своїх вистачало клопотів: робили опудала з гілок, надавали їм жіночої подобизни, сміялись і сперечалися, удосконалюючи, а найбільше ждали, коли почнеться врешті-решт найголовніше: танці, співи довкола подобизн, те, що іменується проводами.

Світозар, як і належить достойникові, не пішов із жонами, став там, де був князь, чільні мужі його дружини. Доглядався до приготувань молодої пагіні слов’янських родів і перекидався з тими, що були поблизу, словом, іноді підкликав котрогось із молодців і радив, як зробити, аби подобизна була справді схожа на жіночу парсуну. Коли ж почалися танці та співи, сів поруч із князем на принесену челяддю лавицю й сам не помітив, як втратив бажання до бесіди. Подобизн на полоні немало та й поляна немала. Одне дівоче коло водило танок прямо перед князем, друге — довкола опудала-подобизни, що по праву руч, третє — що по ліву від князя, четверте — ближче до лісу, п’яте — ближче до валу. І так по всій поляні. Те велелюддя і та круговерть не могли не зродити в серці стольника замилування, а дівочий спів, такий урочистий та потужний, — і торжества.

Ці, найближчі, дівки воздавали хвалу улюбленій квітці:

Від того дівочого кола, що ліворуч, чулася інша пісня, від того, що праворуч, ще інша:

Багато київського люду водить танок, та ще більше таких, що стоять чи сидять осторонь і милуються дівочими танцями, дослухаються до пісень. Одне коло увінчаних вінками жон, дівиць веде танок з лівої на праву руч, друге — з правої на ліву, ще інше — знову з лівої на праву. І така вишукана чинність у їхньому танку, така радість на лицях, в очах, здається, забули цієї щасливої миті, що є десь русалки і є страх перед ними, знають одне: настає літо, а літо — пора земної благодаті, злюбного єднання і злюбної втіхи.

Коли найближче коло танцюристок, плавно пропливаючи повз князя, аж надто щиро вигнулося, Світозар завважив: серед тих, що удостоїли Велемира грайливим поглядом і ще грайливішою усмішкою, була й жона його, княгиня Росава. Такою святковою і такою младомладою видалася тієї миті, ніби справді не жона є і не мати двох дітей — дівиця.

«Не забула ще княгиня молодих літ, бігме. Он яка рада, що є нагода згадати їх. А як-то Данаї нині? — набігла мисль і заступила, мов темна хмара, світлий день. — Як тим, що поселилися на обводах Древлянської та Улицької земель? А гуслярам як ведеться в Дулібії, Тивері, Паннонії? Послав — і ніби в безодню кинув. Ані звуку, ані півзвуку від них. Може, не варто було покладатися лише на гуслярів? Може, самому час би побувати і в Дулібії, і в Тивері, і серед відселенців? Стольник-бо є. Усі, хто обирав і хто не обирав, сподівалися: цей не полишить напризволяще; він вчений сольському ділу, має знайти путі, що ведуть до поліпшення долі люду слов’янського. Чи знайде, коли відсиджуватиметься в Києві та уповатиме лиш на те, що якось воно буде?

Наступного ж по проводах русалок дня заговорив про це з князем.

— Я маю сам побувати там — і серед відселенців, і на Тивері та в Дулібії, на власні очі побачити, як ведеться нашому людові під обрами і поза обрами.

Велемира немало подивувало те.

— І що це дасть? Ані ми не маємо зараз сили піти на обрів, ані обри на нас. Слід приглядатися до них, як і до люду дулібського, — це так, одначе не більше. На більше, стольнику, замахуватися не час. Тож давай про згуртування сили своєї дбати зараз, а не про мандри із гуслями в руках.

Аби стольник угомонився, тут-таки пообіцяв не ждати нагадування й послати дулібським відселенцям хури із збіжжям, ралами, упряжжю, сокирами й іншим причандаллям, що пособило б їм обробити до осені лядини[88] й започаткувати господарювання в необжитій землі. Те, признатися, вгомонило Світозара. Взяв на себе спорядження хур і он скільки днів та ночей потратив, поки відіслав-таки збіжжя, а скільки, аби придбати потрібну кузнь, упряж та ярма. Зате, коли відіслав хури, знову відчув: немає певності, що зробив усе.

«Коли не хтось інший, саме я маю дбати про згуртування всеантської сили, — міркував на самоті, — то чого маю знов-таки сидіти в Києві і ждати, доки вона десь, кимось згуртується? Не треба йти зараз на Тивер, до дулібів, то подамся до втікачів, уличів, затим до відселенців, націлю їх на множення і згуртування сили, а там видно буде, є потреба чи немає потреби правитися зараз на Тивер, до дулібів. Ано, під лежачий камінь вода не потече, аби потекла, хтось має зрушити його».

IX

Буєслов не сам добирався до Паннонії, з ним були ще чотири гуслярі, і в кожного по надійному міхоноші з тих отроків, що не лише бесагу, а й меча вже можуть тримати в руці. Ватага немала і доволі надійна, та купно добиралися лише до Дикуші. Звідти пішли вже нарізно, від городища до городища і від весі до весі. Аби не впало комусь у око, що це гуслярі аж із далекого Дніпра, не вельми поспішали. Там, де були торжки, затримувались надовше, слухали, не виказуючи себе, тамтешніх гуслярів, і вже тоді, як намотували на ус їхній спів, а в пам’яті укладали слова, йшли далі. Так само робили й на наступнім торжку, з тією хіба одміною, що тут уже могли позмагатися і в грі, і в співі.

Докупи зійшлися перед самим перевалом.

— Люд тутешній подейкує, що обри не стоять на перевалі. У них із паннонськими слов’янами злагода, — повідав своїм побратимам Буєслов. — Повіримо і підемо чи вивідаємо передусім?

— А коли й стоять, то що? Чи нам вперше прикидатися сліпими? Прикинемося й там, коли що.

— А може, вивідати все-таки?

— Пусте, Буєслове. Таким, як ми, путь всюди одкрита, до обрів також.

— Усі так гадають?

— Та так, що й усі.

— Тоді ось що зробимо: наймемо кмітливого провідника, такого, котрий зміг би і обрів обійти, і через перевал провести. Гори — не доли все-таки, а ми — люди не гірські.

Провідник трапився їм славний. Не отрок уже, муж, одначе з тих, котрі не встигли геть зовсім попрощатися з отроцтвом… По горах лазив, мовби кіт по крівлі. А вже що на бесіду щедрий був!.. Скільки збиралися схилами гір, стільки й сипав словами, та все доладно і все на веселій ноті. Буєслов нащо зугарний до потішних бесід, а й він змушений був більше слухати, аніж говорити.

— У вас усі такі ? — запитав провідника, коли вишукалася нагода.

— Ба ні, а все ж і таких багато.

— Весело живете, виходить.

— Жили, бадіко, жили.

Буєслов розуміюче киває головою.

— Хочеш сказати: тепер живете лиш давніми звичками?

— Хто звичками, а хто й надіями.

— Щось не видно їх, голубе, — зітхає гусляр. — Коли вже такі, як ми, втікають із землі, що опинилася під обрами, чи до надій тут?

Провідник обертається в його бік і єхидно прискалює очі.

— Втікаєте від обрів і до обрів?

— До слов’ян, голубе. Тамтих слов’ян, гадаємо, не так оббирають, як по цей бік Карпат.

— Може, й так. Звертаймо на цей плаїчок, — показав рукою. — Він виведе в утаємничене місце на перевалі. У тім місці й перейдемо на зворотні схили гір.

— А ми утрапимо звідти у діл? Не зіб’ємося з путі?

— Не бійтесь, я з вами буду, виведу. Та й плаїчок вірний, для себе прокладали.

— Себто?

— Ну, для таких, які вважають за ліпше обминути сторожу, коли хочуть піти за гори.

Через перевал він провів їх, а горами ще йшли та йшли, доки впевнилися: там уже доли.

— Ну що ж, братіє, — зупинився, доглядаючись до заїрської далини, Буєслов, — далі підемо нарізно.

— Щоб дуже хотілося, не сказав би, — зауважив один. — Чужа земля, чужий люд. Чи знайдемо прихисток?

— Тобі не все одно? Літо попереду. Де присів, там і заночував. А люд слов’янський по всьому Подунав’ю є, прикриє.

— Підемо — побачимо.

— Ано, то найліпша достовірність: піти й побачити. Отож боги в поміч, братіє.

— Боги в поміч.

— Запам’ятайте, — уже навздогін напучував Буєслов, — зустрічаємось у Сірмії, на першій седмиці поліття. Коли ж хтось вивідає достойне негайного звідомлення, не ждіть того дня, правтесь мерщій і звідомляйте князів на Тивері, а то й тих, що в Києві.

Якийсь час у діл вела одна путь, і та давно торована. Та ось стали траплятися й такі, що вели обіч. Там — ліворуч, там — праворуч. На них і звертали попарно. А все ж скільки виділи одні других, стільки й зглядалися: чи не покличуть часом, чи не скажуть чогось втішнішого, аніж сказали?

X

Минуле поліття було для Дандала суцільним святом. Сівши на стіл вітця свого, те й робив, що об’їздив стійбища, приймав дарунки та величання, милував тих, котрі трималися за володарювання вітця у чорнім тілі, і не скупився на обіцянки всім іншим. Зима, щоправда, трохи погамувала в ньому відчуття величі і святковості, а все ж не так аж надто. Щедрішими, ніж досі, були на ласки жони, не забували його й соратники в недавніх походах — терхани. Коли не один, то другий відвідував у святкові дні, і кожен норовив потішити новообраного кагана не лише веселою бесідою в застіллі, а й щедрим дарунком. Не втямить до пуття, сам устиг дати їм привід чинити так чи узвичаєна поведенція попередників дозволяє, одначе мало не всі, хто відвідував у святкові дні, вважали за доцільне і пристойне винагороджувати младомладими полонянками, а деякі такі щедрі, що не шкодують для кагана виплеканих матерями й наділених божественною ліпотою сестер, ба навіть власних доньок. «Лише ти достойний такої, — кажуть, — лише, тобі має належати така».

Як відмовиться, коли дарунок справді такий, що сліпить очі? І як може не винагородити терхана за такий дар?

Одначе були й такі, що псували йому настрій. Чомусь усі брати і не тільки рідні, двоюрідні також — взяли собі до тями, що Дандал, яко повелитель, має винагородити кожного чільнішим, ніж мав досі, місцем у каганаті, ішли й натякали про це, а деякі дозволяли собі навіть канючити.

«Я десь не так повівся з кревними, — став на мислі Дандал. — А де? Тут, коли повернувся з походу і став каганом, чи там ще, в Антії? Бігме, схоже, що там ще. Усі знають: помщаючись Апсихові за Башира, я опирався передусім на братів. Форисина послав на дулібів та й посадив у Дулібії, Хафіза залишив своїм довіреним на Тивері, Єлемунда призначив хакан-бегом, ще кількох возніс, поставивши на місце призначених. Отож всі інші й подумали: каган опирається на кревних, нагадаймо йому, що й ми не останні. А де наберу для всіх чільних місць? І як можу прибрати котрогось із терханів, коли вони ходили зі мною в походи і є достойні серед достойних? Ні, маю притлумили розбуджені бажання кревних, і то негайно, коли трапиться нагода, при всіх».

Її не треба було шукати, сама підвернулася. Як повіяли з моря теплі вітри і сніг у долах почав братися водою, прибув до стольного стійбища терхан Кочагир, один із тих Дандалових братів, яким за віком належало б бути більше знаними в каганаті, ніж є знані. Ще вітець їхній, світлої пам’яті каган Баян поставив його старшим над оджаками, які кочували між слов’ян, у тих їхніх землях, що сусідили з франками. Дандал не вникав тоді в діла і помисли вітця, одначе чув одним вухом: то неабияка повинність. Кочагир мав бути поблизу одних і других, знати, що замишляють слов’яни, а що — франки.

— З чим прибув до нас, брате? — не приховував своєї цікавості Дандал. — Зайшло вже на безпуття. Невже тривога погнала в таку негоду?

— Не так тривога, як бажання бачити тебе, кагане.

— Хіба ти не був на великій раді?

— Чом ні, був.

— То це ж не так давно було. Щось скоїлось-таки?

Кочагир зиркнув на присутніх і вже потім мовив:

— Хай опісля, як залишимося один на один.

Щось схоже на торжество заговорило в серці кагана.

— У мене, Кочагире, не водиться так: приховувати від своїх терханів таємниці.

— А коли це саме та, яку не всім належить знати?

— Ну, гляди. Сідай, будь гостем. Про те, з чим приїхав, поговоримо пізніше.

Терхани не засиділися в кагановім наметі. Розуміли, видно, приїхав брат, і приїхав он із якого далека, хай погомонять на самоті. Та не встигли засідлати коней, як їх знову покликали.

— Брат мій помилився, терхани, — зустрів їх сумирним і дещо вибачливим тоном Дандал. — Те, що повідав мені, стосується усіх нас. Отож хочу порадитися. Кажи, Кочагире.

— Таж казав уже: є нагода потручати франків. Коли каган дозволяє, візьму те на себе.

— Чули, терхани мої, має намір потручати франків. Чи є така потреба?

— Це ж не хто-небудь, достойний, це франки. Чи варто зчіпатися з ними?

— Кочагир уповає на те, що коли піде купно з слов’янами, успіх походу буде забезпечений.

— Чому слов’яни йдуть на франків?

— Аби помститися за кривди, як і за наїзди.

— У них, можливо, й є така потреба, — знову заговорив Дандал, — та чи варто нам, аварам, втручатися в ту пірку і зчіпатися з франками? Що ми здобудемо там? Землю? Нам її й без франкської вистачає. Живність? Після підкорення антів і живність матимемо. Хочуть богемці, морави, всі інші слов’яни поквитатися з франками, замати щось у них, хай ідуть. Чи те, що здобудуть там, не буде нашим?

— А так! — підхопилися терхани. — Слава мудрому каганові! Чи здобуте слов’янами не буде нашим, коли самі слов’яни ходять уже під нами?

Висловлювалися всі разом, висловлювались потім і поодинці. Кочагир силився спершу нагадати всім, в тім числі й Дандалові, що здобуте слов’янами без участі аварів не стане набутком аварів; хіба забули, слов’яни не платять данини, а набутим у січах діляться тоді лиш, коли здобувають його купно з аварами. Та його не слухали.

— То колись було, віднині інакше буде, — відмахнувся Дандал, і тим до решти пригасив бажання сперечатися з ним, тим паче, що терхани, здавалось, і не зважали на присутність каганового брата, воздавали хвалу Дандалові і запевняли Дандала: має бути саме так.

Кочагира розбирала лють.

«Вилупок савірський, — пригадав Дандалові його матір, полонянку з погромленого в свій час сусіднього племені. — Справді мудро, як горланять терхани, розмислив чи всього лиш розгадав мої далекосяжні наміри і стає на путі тим намірам? Ну, стривай же», — пригрозив подумки, а вголос сказав:

— Наші оджаки не брали участі в поході на антів і тому не мають того полону, що всі. Чим живитимемося, із чого житимемо?

— А з чого всі живуть? Отари овець, череди корів, табуни коней маєте?

— Ну, маємо, хоча й не всі і не обов’язково череди та табуни.

— Ото з того й живіть. Буде нагода, пошлемо ваші оджаки на промисел, а поки що вдовольняйтеся тим, що маєте. До франків же іти не дозволяю. Не забувайте, ще вітець наш підписав із ними ряд на мир і злагоду. Яка є потреба порушувати його?

XI

Літо видалося незвично прохолодним і нудотним — ішли часті дощі з грозами. Такі часті, що навіть княгиня Даная, якій донедавна байдуже було, що діється на землі і в небі, стривожилася врешті і вдалася до челяді:

— На добре це чи на зле?

— Більше на зле, достойна, аніж на добре. Для худоби і паша є, і сіно буде. Та чи дадуть ці дощі вихопити з поля те, що вродила нива?

— Оце й мене тривожить. Покличте воєводу.

Виштак чемно вислухав її, а проте визнав за потрібне заперечити.

— У нас же є тепер люди, на яких покладено повинність збирати данину. Най вони й поцікавляться, чи буде що збирати. Княгиня всієї Дулібії все одно не об’їде.

— А всієї Дулібії й не треба об’їздити. Най побувають бодай десь, аби знати, як там і що.

— Так і скажу мужам.

Посланці стольного города недовго їздили по окольних весях та городищах. І вісті з околій були не такі вже й печальні: общини вихоплюють у негоди те, що вродило на нивах, біда лиш, що вродило нерясно.

— Питали, на скільки менше зберуть, коли рівняти з попереднім чи аж попереднім літом?

— Питали. Старійшини сказали: рано ще міряти, однак є такі гадки, коли половину позаторішнього зберуть, то добре. Не всі поля були засіяні, і що найгірше зашкодило — дощі більше бур’ян гнали на ниві, аніж сприяли набиратися сили зерну.

«Я недаремно тривожилася, — сумно подумала Даная. — Сутужно буде нам домовитися з обрами. А не домовимося — знову пагуба вломиться в оселі дубілів. І все ж ліпше буде, коли самі збиратимемо данину. На цьому стояла й буду стояти».

До того далеко ще було. Знала: збіжжя лише збирають на ниві та звозять до овинів[89], можливо, й сушать перед тим, як скласти. Потім треба буде зорати убрану ниву, засіяти тим, що дадуть перші спроби веректи[90]. А вже по сівбі піде веректа, по веректі настане час іти й правити правеж[91]. Ано, до того далеко. І все ж мусить зараз уже шукати нагоду зустрітися з Форисином та повести річ про недорід. Хай знає, що візьме у дулібів не все, що міг би взяти.

«А може, йому слід показати сьогорічний урожай на пні? Леле, як я не додумалася до цього. Маю негайно йти і порадити: най виїде і на власні очі побачить, яка сьогодні нива».

— Нескошеного збіжжя на нивах багато ще? — покликала тих, що били по околіях.

— Не так щоб, одначе є.

— Мужі можуть, показати неподалік від Волина одну-другу ниву, де вродило кепсько?

— Чом ні, покажемо.

— То будьте готові, я незабаром покличу.

Знала, зараз Форисина немає в острозі, дуже можливо, що до вечора й не повернеться вже. Отож підстереже завтра. А вже як підстереже, не зволікатиме і не церемонитиметься, підійде і скаже: «Оскільки ми купно маємо дбати про закон і благодать на цій землі, чи не вважаєш, тудуне, за потрібне зійтися й порадитись?» Не повинен відмовити. Якийсь він не такий став, як був. І вої його, терхани, не такі. Після того, як поговорила з ним яко привідцею раз, затим і вдруге, не став похвалятися: «Вої мої взяли вас на меч і сулицю, що повелівають, те й робіть». Схоже, що узяв на карб княгинині бесіди. Коли так, і за цим разом має послухатись, діло ж бо радитиме.

І челяді звеліла стежити за тудуном та звідомити її, коли повернеться, і сама не раз ставала перед вікном, наглядала, а таки не завважила, коли повернувся він. Либонь, пізно об’явився в дитинці. А наступного дня не встигла зібрати звіди, є вже Форисин чи немає, як він сам завітав до неї в теремок.

Був на диво збадьорений, ба навіть не по-мужньому веселий.

— Знаю, — сказав, усівшись, — я добряче набрид княгині своєю присутністю в дитинці, по суті в її господі. Прийшов сказати: скоро піду. Здателі завершили вже роботу в моїй оселі. Чи княгиня не була б така ласкава заглянути туди та порадити, що слід зробити ще там перед тим, як селитися.

— Чом ні ? — радо відгукнулася.— Хто ж ліпше за мене може порадити тудунові? Охоче піду й гляну на твою оселю, скажу, що там гоже, чого недостає.

— То хай княгиня й доньку прихопить з собою, Лілею. Волію, аби й вона сказала своє слово.

— Лілейку то й Лілейку, — осміхнулася і, збадьорившись, додала: —А в мене теж є прохання.

— Я слухаю княгиню.

— Дійшли вісті з околій, що згуба, якої зазнали ми на боролищах, зробила убогою і нашу ниву. Погано зорана вона була на політті і тому забуяла тепер бур’янами, а не житом та дикушею[92]. На лихо й дощі зачастили, дали бур’янам буєсть. Хочу показати тобі, достойний, наші ниви, аби бачив і не був подивований опісля, коли дійде до збирання данини і поселяни скажуть: був недорід, взяли тільки половину того, що могли взяти.

— Я бував, княгине, по околіях і, яке нині поле, теж бачив. Цілком згоден з тобою: не візьмемо ми з нього те, що хотіли б узяти.

— То як же буде? Що скажуть тобі в Паннонії, коли не даси того, чого ждуть від тебе?

— А те й скажу, що є: хай підождуть. Були січі на боролищах, була згуба. Потрібен час, аби роди дулібські набралися сили й дали всім нам сподіване. Хай княгиня не сушить собі голову тими, що в Паннонії. Раз вона діє заодно зі мною, я не дам її в обиду.

— Спаси біг! — розчулилася і ледве стримала себе, аби не виказати тої розчуленості аж надто. — Я рада, що терхан такий прихильний до нас. За ту його прихильність люд дулібський воздасть сторицею.

Коли пішов із теремка, повеліла челяді готувати для неї виїзд. І з Лілейкою була несподівано жвава та потішена.

— Чула? — об’явилася зненацька і винагородила доньку сяєвом виду свого. — Терхан Форисин кличе нас до себе. Хоче, аби оглянули новий терем та порадили, як ліпше обставити його. Зодягни, доню, це, — підійшла й показала на вбрання та, тут-таки передумавши, додала: — Ба ні, це. В гостину ж ідемо.

Лілейка і вірила, і не вірила тому, що чула.

— То це вже обри підуть із нашого дитинця?

— Ано. Свій острог і свої оселі мають.

— Як-то добре буде, матінко, — раділа Лілейка і квітнула з тої радості.

Даная ладна була погодитися, та завважила в доньчиних речах, надто в їхнім тонусі, щось утаємничене і стрималася.

— Чому так думаєш?

— Ніби не бачили й не відаєте. Завериженою почувала я себе при обрах, геть із терема не могла вийти.

— Дозволяли собі лихе щось?

— Дозволяти не дозволяли, а лихі наміри були в них.

Помовчала, чуючи себе до краю остудженою, і вже потім сказала:

— Тепер вільготніше буде. Наберися терпцю і витримай ці кілька днів. Виберуться обри — запремося в дитинці і всім небажаним скажемо: зась.

Донька скорилася волі матері. І одяглася — не барилася, і одягла те, що хотіла. А проте, коли настав час їхати, спинилася на порозі і запитала:

— Може, матуся сама поїхала б на оглядини?

— З нами буде посадник. Чого боятися?

— Та посадника ж найбільше й боюся.

Даная і руки опустила. Отак?

— Я пообіцяла йому, доню моя. Може погано подумати про нас, коли не підеш. Да ти не бійся, — збадьорилась. — Я ж поруч буду, а доки я є, нічого з тобою не станеться.

Доки спускалася з горішньої кліті та виходила з терема, здавалося, взяла себе в руки, зможе говорити з посадником і не виказати бентеги, що нуртує в ній. А проте, коли вийшла та побачила: Форисин поспішає підігнати до теремка свого повоза, мало не йойкнула з ляку: донька не помиляється, їй є чого лякатися обрів і передусім наймогутнішого серед них — каганового тудуна.

— Прошу княгиню, прошу й княжну сідати в мого повоза, — не помічав чи не хотів помічати обрин Данаїної бентеги.

— Я повеліла вже челяді запрягти коней у свій повоз.

— Пусте, розпряжуть. Укупі веселіше буде правитись.

Що мала робити? Відмовлятися? А що казатиме, відмовляючись?

Чула, геть маліє на силі, а глянула на Лілейку — і зовсім не по собі стало. Донька її, на лихо собі, перебуває в тих літах, коли ліпота і знада жіноча розпускаються найпишнішим цвітом. У тім на багатьох пересвідчилася і на собі також. Ходила в дівках — довгою лозиною видавалася, худою й костистою. Народила Мезаміра — дещо набрала в тілі і розквітнула, а все ж не так, як тоді, коли брала по кількох літах злюб із Келагастом. Усі, хто зрів її на воседлі, заглядалися і німіли з дива, а декотрі й уголос казали: «Най ліпота твоя, доню, буде запорукою щастя у злюбі цім, на добро бранім». Нещиро бажали, мабуть, а то й гірше: казали одне, а думали інше. Бо не мала вона щастя за Келагастом. Ані найменшого! Як відштовхнув від себе тоді ще, коли прийшли і сказали, де і з ким ділить її муж злюбні ночі, то більше уже й не поверталася до нього. Ото тільки й пам’яті, що Лілейка. Така мила, така ліпотна доня в неї, а щастя, з усього видно, матиме те, що й мама. Коли не гірше. Через ліпоту свою та ще через бажання мати достойного своєї ліпоти мужа пізно взяла злюб та й у злюбі не натішилася з ладом. Одне, не мала діток, чотири літа прожила із сотником, а не звідала, яка то радість і яке щастя — материнство, а друге, пішов її муж на обрів купно з нетямковитим князем та й поліг десь, в усякім разі, до Лілейки не повернувся. Може, варто було послухатися Мезаміра й послати Лілейку з ним? Усі кажуть: таки варто було послати, а їй про те й подумати страшно. То ж не просто собі в мандри пішла б — на вигнання, в чужі краї, між чужий люд. Чого зажила б там? Кому потрібна така, хай і княжна, все ж вдова-вигнанка?

«А чого заживе тут? — вигулькнула зненацька думка. — Лілейка ж недвозначно сказала: посадника найбільше й страшно. Перуне всемогутній! Ладо ласкава! Одведіть і заступіть! Цього тільки й бракувало мені яко княгині — поєднати доньку з обрином. Ано, цього тільки й бракувало!»

Зиркає на один бік вулиці, затим на другий і вбирає голову в плечі, така, що й крізь землю провалилася б, коли б була поруч прірва. Боги світлі та боги ясні! Люд дулібський зупиняється, загледівши її і її доню в одному повозі з тудуном, і ширить, дивуючись, очі. Навіть тоді, як розминається з ним, не перестає переслідувати допитливим поглядом.

«Що я наробила? — німіє Даная. — Роди дулібські не тільки зречуться, прокленуть мене. Скажуть, це таке її заступництво? Це для того залишалася княгиня у Волині, щоб роз’їжджати з супостатом нашим у однім повозі? А що ж буде, коли підуть по їхніх куштах мої вої і братимуть для обрів ту страшну щорічну половину? Хто з них повірить, що княгиня робить те заради їхнього ж блага: аби обри брали не більше, ніж належить, аби не глумилися, беручи? Бігме, ніхто не повірить, тим паче коли ті, що братимуть, змушені будуть вдаватися до сили, а отже і до ґвалту».

Як добре, що путь до нових забудов не така вже й далека і що Форисин більше з Лілейкою гомонить, аніж із нею, княгинею. Мабуть, не приховала б того, що нуртувало в грудях і било в лице пекучим соромом. Отак довіритися якомусь обринові. Отак сплохувати в стосунках із ним, а паче всього з людом своїм! Де була її прозорливість? Де був знаний усім і не раз хвалений всіма розум? Сіла в повоза й поїхала, кивнув пальцем — і послухалась. Ніби не тямила, що то є. Пробі, сама ж закликала, довідавшись про загибель дулібської раті: «Будьте тверді і мужні, людове! Не поступайтеся обрам ані добром своїм, ані честю. Не зможете помститися за кривди мечем чи стрілою, помстіться зневагою. Всім і повсюдно! Най бачать і знають: вони — наші супостати, і не на седмицю-другу — на віки вічні».

На забудовах не було здателів. А то вже на ліпше. Пройшла до терема і не була розіп’ята їхніми осудливими очима.

— Що ж скаже княгиня? — почула нарешті. — До вподоби їй моя оселя?

— Чому б мала бути не до вподоби? Пізнаю руку здателів своїх.

— Люд у тебе тямковитий, княгине. Я вдоволений ним.

«Ще б пак, — про себе міркує Даная. — Чи тобі снилася колись така оселя? Чи мав би її, коли б не мої здателі? Ось тільки я не вельми вдоволена ними. Най терем ставили з принуки. А нащо півня вирізьбили й прибили на крівлі? Чи обри відають, як багато те важить? Чи могли примушувати різьбити та ставити?.. Не інакше як тяму втратили її здателі з ляку. Ніби не відають: люд наш тому й величає того віщого птаха будимиром, що знає, певен: саме він гонить голосним своїм криком у царство пітьми духів темряви, будить до життя яре сонце, передвіщає його народження. Тому-то й ставить будимира лише на тій оселі, якій бажає світла, сонця, добра. А що думали-вони, здателі, коли ставили?»

Бесідувала і старалася не виказати себе в бесіді, до крику прагнула швидше завершити її й повернутися в свій теремок, у відгороджену від світу оселю і все ж не виказувала того прагнення, аж поки посадник не вдовольнився її порадами і не дав знати: пора повертатися домів.

Певно, загледів терхан: княгиня чимось невдоволена, не став затримувати, коли опинилися в острозі, хоча й обіцявся. «Наближається поліття, — казав, коли їхали на оглядини. — Нам треба буде поміркувати купно, хто, де і коли правитиме правеж». Підвіз туди, де підібрав їх із Лілейкою, подякував за поради і, вже як відходили, нагадав:

— Усе інше, гадаю, обміркуємо завтра. Чи не так, княгине?

— Гаразд. Маємо час, куди поспішати.

І таки дотримав слова: не далі як наступного дня покликав її на бесіду.

— Княгиня впевнилася, що я незле ставлюся до неї і її люду?

— О так. Я казала вже: люд дулібський буде вдячний тудунові за це.

— Як буде вдячний люд, побачимо на передзим’ї, коли дійде до правежу. Зараз хотів би знати, чи вдячна княгиня.

Ось воно, те найголовніше, заради чого кликав її терхан. Догадувалася, ба навіть певна була: у бесіді їхній і до цього дійде, а геть стерялася, приперта до стіни. Що ж скаже, будучи припертою?

— Ніби тудун не впевнився: я стала на його бік і дію заодно з ним. Хіба то мала дяка?

— Немала, та я хотів би від княгині ще більшої.

Чула: маліє на силі. А що вдіє? Коли надумався домогтися свого, таки доможеться.

— Якої б то?

— Хотів би, аби княгиня зробила ще один, найважливіший крок на путі нашого порозуміння і тим остаточно сказала: ми купно з нею правимо землею Дулібською.

— Щось не второпаю. Чи домовленості, віри й довіри, що є між нами, не доста?

— Гляди, було б і доста, коли б я не вподобав княжну Лілею! Тому й кажу: зроби ще один крок на путі нашого зближення: віддай за мене Лілейку. Сама бачила — терем готовий, пора робити воседля, а яке ж то воседля без господині? Лілейка твоя до серця мені. Породичаємося — будемо вдоволені не тільки ми з тобою, люд дулібський також. Будучи кревно поєднаний із ним, я й далі домагатимуся для нього полегкості, хто відає, може обернутися так, що доб’юся й найбільшої.

Поки говорив, старалася зібратися на мислі і не схибити. Ано, зараз найголовніше — не схибити, відповісти так, аби обрин збагнув: про те хай і не мріє.

— Достойний! — дивувалася речам його і не барилася висловити той подив. — Як же я віддам за тебе доньку свою, коли вона заміжня?

— Була, княгине.

— І нині є.

— Мені сказали, — не поступався терхан, — що муж її потятий на боролищі.

— Неправда то. Хто видів? Хто знає, що потятий? Правдиві очевидці інше кажуть: добувся він із своєю сотнею чи рештками її до тиверської раті, а звідти, коли прийшли туди ваші вої, подався в чужі землі. Довідається, що в нас з аварами замирення, й повернеться. Бігме.

Форисин хмурився. Він явно не вірив Данаї.

— Княгиня має зрозуміти, — обізвався нарешті, — я справді хочу, аби ми були єдині в помислах і в діяннях. І в почуттях своїх до Лілейки щирий. Був би нещирий чи мислив інакше, міг би взяти Лілейку за жону і без чиєїсь згоди. Отож хай княгиня йде зараз і подумає купно з Лілейкою. Я діло раджу, і не яке-небудь.

Отак. Сказав, мов одрізав, а ти, Данає, йди тепер і думай: віддаси доньку по добрій волі чи ждатимеш того часу, коли прийде привідця обрів і візьме її силою, як звик брати скрізь, де брали гору його меч і сулиця.

XII

Це чи не вперше на своїм віку Даная подумала отак: як було б ліпотно, коли б ніч, спустившись на землю, так і залишилась на ній. Знала-бо: настане день — і подесятериться мука її, муситиме йти на клич привідці обрів, казати тому перейнятому злюбною буєстю мужу, віддає за нього доню свою чи не віддає. А що скаже, коли і віддасть — біда, і не віддасть — біда? Воістину правду рече люд: в такій оказії ніде не знайдеш супокою, хіба що на дні ріки. Питалася в Лілейки — окрім ревного плачу та твердого: «Ні і ні! Ліпше вдавіть мене, мамцю», нічого не почула, питалася сама в себе — і теж не допиталася. Єдине, що спливає раз у раз на мисль, — не поступатися, посилатись на покон, на те, що коли Лілейка зречеться мужа, покликаного на січу, і розділить з іншим ложе, її жорстоко покарають боги, а люди прокленуть як останню пущеницю[93]. Отак вийти й сказати Форисинові: «Маєш право забити її за непокору, то забий, а твоєю вона не стане»! Та ба, де певність, що Форисин зважить на покон, як і на гнів богів? І скарати може за непокору, і силою примусити бути покірною.

А ніч — хоч в око стрель, темна і тиха, така надійно приспана і тиха, чути навіть, як хлюпощеться під стінами острогу ріка. То Буг не мирить із Лугою. Одвічний гомін там і одвічне невдоволення. Навіть за тихої погоди не можуть помиритися. Давно колись Даная полюбляла виходити на забороло й заглядатися вниз, на сплески стрічних хвиль — тих, що котить з полудня на полуніч повноводий Буг, і тих, що їх гонить з полуденного сходу менш потужна, все ж непокірна Луга. А стіни і до одної, і до другої ріки підходять кам’яним своїм опертям впритул, до самої води. Стане, бувало на заборолі й чує себе вільним птахом у висі, а то й мореходом у відкритім морі. Бо там, у глибині єства, зроджувалося тієї миті щось велике і непоборне, либонь, те саме, що почуває птах у польоті чи мореход на вольній волі. Бо таки було чим пишатися тоді й возносити себе на круту хвилю гордині: Волин видавався неприступним острогом. Не знати тільки, чому його націлили на полуночний захід. Так давно закладали, тоді загроза вторгнення була не з полудня, а з полуночного заходу? Можливо. Дуже навіть можливо. В усякім разі, коли б і з полудня оперізували його такі ріки і такі стіни, обри нізащо не зломили б Волина. Хіба що голодом примусили б воїв скласти бронь.

«Я знову хвалюсь, — ловить себе на мислі Даная. — Чи до гордині і до похвальби зараз? Міркуй, жоно, як порятувати завтра дитину свою, себе, люд тиверський. Невже немає якоїсь іншої путі, крім цих двох: коритись і не коритись?» Ось коли шкодує, що не послухалась Мезаміра і не послала Лілейку за обводи землі Дулібської. Не мала б тепер тої напасті, що має. Налагодила б із Форисином стосунки, дала б людові нові устави та й ждала б того слушного часу, коли князі зберуть потрібну силу та поженуть обрів за Карпати. Не послухалася доброї синової ради і ось має тепер.

«Стривай, — ловить себе на думці. — А хіба зараз пізно послати доньку до Мезаміра? Мужів, що вволять волю своєї княгині, маю, путі, якими можна обійти обрів, їм добре знані. Чому б справді не послати Лілейку і не покласти тим самим край домаганням аварського тудуна?»

Збудилася Даная, ладна була тут-таки кликати челядь, а з поміччю челяді — Виштака, потрібних в цім ділі мужів, та згадала: з острогу ж поночі не вийти, авари стоять на чатах, і утрималась, не стала турбувати вогнищан[94].

«Втечу слід підготувати за дня», — стала на мислі і, заспокоївшись більш-менш, пішла перепочити світанням.

Вогнищани погодилися: аби з Волина вислизнути непоміченими, поза Волином ніхто не перетне їм путі, тим паче, що втікати не обов’язково на схід та й на схід, можна податися спершу на полуніч, а звідти окольними путями — у Древлянську землю.

Були єдині і в усьому іншому (це вже Виштак порадив): аби обри не догадалися, що затіває княгиня, хай візьме Лілейка двох челядниць із козубеньками і піде на торжок, немовби за покупками, а вже як загубиться між торжкових, вислизне непомітно (хоча б і з тими ж торжковими) з города. За городською стіною на неї й ждатимуть ті, що супроводжуватимуть у путі до Мезаміра.

Лілейка безборонно пройшла через ворота дитинця. І всі кінні мужі проїхали опісля вільно. Та одразу по тому до Форисина покликали Данаю.

— Княгині погано спалося, бачу?

— Не солодко.

— Сподіваюсь, недаремно хоч. Щось намислили з донькою, іншими радниками?

— Анічо, тудуне. Одне з двох лишається: або ти зважиш на покони роду нашого і не примушуватимеш злюбну жону ділити ложе з іншим, або скарай нас, і матір, і дочку, за непокору.

— Он як. І це останнє твоє слово?

— Останнє. Ми віддали у ваше володіння землю свою, її багатство, та не серця.

Даная певна була: доки вони теревенять із Форисином, Лілейка вийшла уже за городську стіну і встигла розшукати посланих у поміч їй дулібських мужів. Можливо, скачуть уже, сівши на коней, на полуденний схід, а там перейдуть через Лугу й подадуться в полуночні верві. Чого має церемонитися з якимсь обрином, коли так. Допече, то й не те ще скаже.

А проте обернулося інакше: сказав, будучи до краю розгніваним, Форисин:

— Тоді знай, княгине: я тобі не вірю, і вся наша домовленість про купне ходіння на полюддя, про твою участь у вирішенні долі люду і землі перестає бути чинною. Маєш нас за ворогів своїх, то й будемо ними. Насильно родичатися з тобою не буду, одначе й глумитися над собою не дозволю. Відновлюю в Дулібії повинності, що були вже, й кажу, що казав колись: не хочете знемагати в ложі, знемагатимете в ярмі. Ми — авари. Ми нікому й нічого не прощаємо, а зневаги — і поготів.

Постояв, зважуючись на щось, і вже потім повелів:

— А тепер можеш іти.

Багато наговорив. І погрожує неабияк. Ну й нехай, їй аби донька втекла, аби перед людом своїм залишилася непорочною. Все інше — дарма. Лже обрин: у ярмо її, княгиню, не запряже. Всіх інших дулібів може запрягти, її — зась. Коли до того дійде, зуміє постояти за себе. Ано! Вона — не хто-небудь, вона — княгиня!

З цією певністю переступала поріг теремка, з нею ждала й вістей з-за Волина. А діждалася самої Лілейки. Її привели Форисинові воїни й повеліли матері, аби надалі стерегла свою доньку й не дозволяла їй виходити з острогу. Така воля тудуна, так має й бути.

Не відала, чого більше зродилося в її серці тієї миті. Гніву, люті, бажання кинути їх обринам межи очі чи німого жаху й безсилля. Подумати тільки, з нею, княгинею, дозволяють собі так розмовляти, їй, княгині, повелівають таке!

XIII

Літо було в повному розквіті — половіло на нивах жито, наливався зерном колос. Коли не через седмицю, то через дві почнуться жнива. Види ті не могли не тішити Світозара, тим паче, що одразу за Києвом, правдивіше, за Зміїним валом, що оперізував Київ полуночніш Стугни, одкривалися доволі просторі, лише вряди-годи порізані ярами поля. Було на що заглядатися, було чим і тішитись. Дощів на передлітті випало немало і сонця вдосталь було. Тож збіжжя й набиралося сили, гнало і в стебло, і в колос. Може, саме тому, що в землі достатньо вільгості, і спекотняви не відчуває, принаймні такої, як відчував на Тивері чи тим паче в ромеях. Он як, світить нині сонце, а промені-стріли якісь на диво м’які і приємні, не просто собі гріють — ласкають тіло. Від тої ласки, либонь, не тільки людині солодко почувається, — нивам, збіжжю на нивах також. Дорідне все на них: і жито, і дикуша, і просо. Гарний урожай збере цього літа люд поселянський, бігме.

За Россю яровина і зовсім уже стигла, подекуди на нивах можна угледіти й женців.

— Боги в поміч! — привітав Світозар тихі що були найближче.

— Спаси біг.

— Чиї будете, людове?

— Божі, достойний.

— Про те відаю. Земний володар хто у вас?

— Князь Славомир.

— То ми уже в родаків своїх? Я ж не помиляюся, ви — тиверці?

— Тиверцями були кревні наші. Ми — втікичі.

— Знаю, одначе й тиверці також. Мій брат Богданко привів вас на цю землю. Невже забули?

Випростали спини, дивляться на подорожнього спантеличено і тим ніби кажуть: «Йой! То перед нами княжич із Тивері, а ми теревенимо з ним, мовби із звичайнісіньким поселянином».

Угомонило їх, здається, те, що княжич не вдавав із себе прогніваного, був веселий і доступний, потішений зустріччю з своїм людом. Тож недовго німували. На радість відповіли радістю, на бажання поділитися словом — бесідою, прихильною згодою стати до бесіди. Спершу тільки відповідали на його питання, вдовольняли ту чи іншу цікавість — як живуть на цій землі, чи великої згуби завдала їм січа з обрами, згодом самі почали цікавитися: що з Тивер’ю нині, таки під обрами вона чи всього лиш платить данину?

Знав, люди вийшли в поле робити діло, їм не до бесід. А все ж не міг утриматися від спокуси. І допитувавсь, доки не вдовольнив себе, і цікавість женців вдовольняв щедро. Адже це колишні переселенці. Хто вони нині? Чи прийдуть на поміч таким, як самі були?

По завершенні бесіди проводжали Світозара як свого кревного та все напучували, через які весі їхати йому, яку путь обирати, коли траплятимуться роздоріжжя. Усе те не могло не гріти стольникові серця. Їхав по указаній втікицьким людом путі і осміхався сам до себе: таки добре зробив, що подався спершу на полудень, а потім уже поверне на захід сонця. Урожай на нивах полян, росичів, уличів преліпий. А це й буде те, що дасть йому можливість обнадіяти відселенців Данка, Мезаміра, коли зустрінеться з ними. Так і скаже їм: «Сподіванка на підтримку з боку людності землі Троянової є, відродження ратної сили, як і народження звитяжного духу в серцях, жадаючих стятися з обрами за праотню землю, можливе».

Стольне городище тиверських відселенців на правім березі Полуденного Бугу мало такий убогий вигляд, що його годі було й іменувати цим голосним ім’ям. Посеред доволі-таки просторої улоговини при ріці стояла чимала гридниця, супроти неї — терем, певно, княжий, позаду гридниці — кілька невисоких кушт, притулених до тої забудови — громаддя, мовби пташині гнізда до скелі. Були ще, правда, недовершені будови, купи каменю та тесаного дерева при них. Зате не було ані стіни чи бодай якоїсь огорожі, що про них дбають передусім, коли поселяються, ані воріт, що позначають в’їзд до поселення.

— Вали, бачу, не поспішаєте насипати, — невесело поглянув Світозар на Данка, — Покладаєтеся на гори, що оперезали улоговину?

— А нащо вали, коли гори — не менш надійний захист?

— Вони ж доступні всім — і пішим, і кінним.

— Пізніше подбаємо, аби не були доступними.

Світозар не поспішав до братової оселі, ходив улоговиною та доглядався до всього.

— Мало ти спорудив, брате. Чом так?

— Бо не було з ким споруджувати. Та й для кого споруджував би?

— Як то?

— Добра половина воїв повернулася до Тивері. Це з мого городища, з інших ще більше.

Не вірилося, мабуть, стольникові. Довго й збентежено дивився на Данка.

— І давно?

— Дехто на передзим’ї ще, дехто по зимі.

— Не витримали, виходить, нужденності та холоднечі в незатишнім вигнанні.

— Хтось не витримав, а когось зманили. До багатьох із відселенців приїздили кревні. Подивилися, як живемо, й сказали: «Чого маєте гибіти у вигнанні, коли можете жити і вільно почуватися вдома?» Ось і спокусилися.

— Чому ж тоді не всі?

— Лишилися найдостойніші та ще ті, чиї мечі особливо запам’яталися обрам.

Світозар мовчки тамує в собі жаль.

— Діла-а. А я їздив від князя до князя та домагався помочі відселенцям, сподівався згромадити в недалекім часі силу, з якою рушимо на супостата, обрами іменованого. На кого і на що уповатимемо, коли так?

— Мабуть, на ратну силу всієї землі.

— Твої і Мезамірові вої мали б бути в голові тої сили, тими тисячами, що започаткують похід і поведуть за собою всіх інших.

Данко недовго відмовчувався.

— То це ж не зараз, — подав нарешті голос.

— А що зміниться потім, коли нас он яка мізерія? Розумієш, нас, найбільш зацікавлених у поході.

— Цим, гадаю, не варто печалитися. Згодом багато чого може змінитися. Почнуть обри оббирати кожного та збиткуватися над кожним — знов прибіжать і перші скажуть: пора.

Не став перечити, а проте й не возбуяв духом по тому. Перепочивши та нагостювавшись у брата, захотів побувати і в інших тиверських городищах. А вже як опинявся в кожному з них, не міг прибути та одразу й вибути. Оглядав споруди, бесідував із людом, казав одному з другим те, заради чого їхав сюди: не опускайте, братіє, рук; з вами люд всієї землі, він шле вам поміч і підтримку, настане час — піде пліч-о-пліч на обра-супостата. Тиверцям, що переселялися, колись теж нелегко було, а підіть та гляньте, як живуть нині. Саме вони охоче відгукнулися на ваш клич і послали слідом за полянами свою дарственицю — збіжжя, рала, сокири.

Бесіди зобов’язували не обмежуватися запевненням, тож старався вникати в діла общин, радити, як бути в тому випадку, як — у тому, і тим збадьорював людей, повертав їм коли не віру, то надію.

Не мав такого наміру — затриматись серед тиверців на все літо. А обернулося так, що й до поліття засидівся б тут, коли б не об’явилися одного дня гінці від Мезаміра й не сказали: з княгинею Данаєю і її донькою біда; Мезамір просить дозволу піти таємно до Волина і визволити матір та сестру з пазурів супостата.

Світозар пояснив братові, куди і чому кличуть його, та й подався на клич. Серцем чув: біда, про яку йде річ, не терпить зволікання. Доки гінці дулібські гнали коней до Києва, а з Києва — на Буг, он скільки днів спливло. І доки з Бугу доправляться в Древлянську землю, також спливе немало. Мезамір може не втриматись і накоїти ще більшої, ніж є, біди. А то велика може бути згуба. Не просто біда — згуба.

Даная, Даная… Ти ж завжди виділялася серед усіх сущих не лише ліпотою, а й поміркованістю. Чому ж за цим разом сплохувала, не подумала, з ким лишаєшся у Волині і на що уповаєш? Чужинець завжди був і залишиться, чужинцем у взятій на меч і сулицю землі. Він живе за іншими, ніж усі, законами та поконами, у нього, як люблять повторювати християни, немає нічого святого за душею, окрім бажання вознести себе в очах повержених, узяти з них усе і навіть більше, ніж можна. Чи тобі з твоєю жіночою силою змагатися з обрами? Як ти могла повірити, що твоя присутність серед люду дулібського зарадить безліттю, яке випало на його долю? Ще й доньку залишила при собі. Гай-гай, ніби навмисне готувала для себе і для неї пастку.

Сумніву немає: мають прийти їй на поміч. Не такі вже всюдисущі обри і не такі всевидящі, аби не можна було обійти їх у своїй землі й проникнути у Волин. А вже як проникнуть, стануть у поміч і Данаї, і її Лілейці. Не напсував би тільки Мезамір.

Коли прибув між дулібів та вгледів, що діється, не міг не подякувати богам, котрі вчасна доправили його сюди. Мезамір справді недалекий був від того, щоб замість порятунку, завдати матері і сестрі (а відтак і собі) ще більшого лиха — одібрав кілька добірних сотень і лагодився пройти з ними глухими путями до Волина, вломитися зненацька в дитинець і вихопити звідти княгиню і княжну.

— А далі ж як?

— Покладаємося на несподівану появу і таке ж несподіване зникнення.

Світозар виміряв його пильним оком.

— Гадаєш, це так просто? В дитинець ще можеш проникнути з несподіванки, а назад навряд чи вихопишся. І що тоді буде? Мало того, що сотні твої, ти купно з княгинею і княжною загинеш, здобутий такою ціною мир може обернутися для землі Троянової погромом і згубою. Обри вхопляться за твій виверт і підуть на нас лавами. А ми, як сам добре знаєш, не готові до січі з ними.

— То як же бути? Не йти на поміч? Уповати на те, що якось обійдеться, мине час — і тудун аварський змушений буде змінити гнів на милість?

— Ні. На те уповати не будемо. Маємо пошукати з тобою іншої путі, що допомогла б нам і княгиню з княжною порятувати, і у Волин не ломитися ратною силою. Ті, що оповістили про ув’язнення княгині з донькою, є ще в таборі?

— Так.

— Клич їх сюди.

Це були ті самі мужі, на яких княгиня покладала повинність діждатися Лілейки за городськими воротами, посадити в сідло вивільненого кимось із них коня й доправити глухими путями у Мезамірів табір. Не діждавшись княжни — із засідки видно було: її схопили при виході з города, — мужі не зважилися повернутися до княгині, послали свого пішого вивідника, і вже від нього мали повеління: правитися до Мезаміра й кликати його на поміч.

— Як саме Мезамір має допомогти їй, княгиня не сказала?

— Ні, про те нічого не говорила. Ми так зрозуміли: мав прийти і вихопити її з донькою силою. Інакше не можна. Обри перекрили всі таємні виходи з города, поставили біля одних і других воріт надійну сторожу, княгині ж, як і доньці її, заборонили відлучатися з Волина.

— На стінах теж стоїть сторожа?

— Вдень немає, а на ніч виставляють.

— А ви, яко княжі мужі, теж стояли там свого часу?

— А так.

— То скажіть, поночі до стін дитинця можна підпливти непомітно для сторожі?

— Дивлячись де. З боку Луги, мабуть, можна буде. Вона неширока, а на супротивнім боці темний ліс підходить до самого берега і накриває своєю тінню всю ріку.

— Ось цим і скористаємося.

— А сторожа?

— Сторожу доведеться підмінити.

— Як саме?

— Тут уже іншого способу не буде, тільки силою. Тих, що стояли там на чатах, гадаю, не треба вчити, як підступитися до неї і полонити чи упокоїти навічно. А до острогу вам, яко княгининим мужам, певно, легко буде пройти.

— Та ні, то вже ліпше як челядникам.

— Ось на цьому й станемо, Мезаміре. Отож розсідлуй коней, вкладай у піхви мечі. Зі мною не більше півсотні піде. Всі інші й там знайдуться.

— Як то, з тобою? А я?

— Тобі ще треба буде визволяти Дулібію. І потім, погодься, діло, на яке йдемо, літнім людям більше пристало робити. Вони обачніші.

— Там, стольнику, моя мати, сестра. Як можу сидіти і ждати, доки їх звільнить хтось?

— А як можу сидіти і ждати милості з неба я?

XIV

Обрів не кличуть, обри самі приходять до оселі. У цьому багато хто пересвідчився уже і князь Радим також, дарма що менш за все хотів би бачити їх. Видять боги, он як мучиться шорами, що накинули вони на нього і його люд, до цього часу не може простити тим, хто явив слабість духу та мислі й погодився замиритися з ними, поступившись волею. Всяке траплялося за віки, і римляни вторгалися в їхню землю, і готи посягали, вертаючись із Тавриди з слідами асійської оброті на писку, а до такої ганьби не доходило ще. Подумати тільки, данниками стали, мовчазно терплять присутність чужинців у своїй землі.

Багато передумав за літо й зиму, а нічого іншого не спадає на думку: ганьба ця сталася тому, що не було на троянах достойного князя-привідці. Був би такий, не пошили б себе дуліби в дурні і не полізли б у вміло розставлену Апсихом пастку, як заворожена звірина у пащу полоза. І князі-кревняки прийшли б вчасно, і діяли б єдиною раттю, а не так, як там, при Дністрі. Ішли в січу й оглядалися та думали оглядаючись: «Обрів он скільки. Потнемо їх чи ні, а дружину в такій січі напевно втрачу. І що тоді буде з моєю землею, коли позбудусь дружини, що буде зі мною?» Ано, саме ця мисль гніздилася в мізках кожного й стримувала руку, що мала б піднести на обрів меча й разити нещадно. Хто відає, може, за братом Світозаром і немає тієї вини, яку кладе на нього. Міг там ще, на боролищах при Дністрі, узріти, до чого йдеться, які не єдині є князі, і змусити себе поступитися третиною землі, аби не втратити всю.

Це чи не вперше подумав так про брата і то лиш тому, мабуть, що чув про нього і не раз уже: відколи опинився в Києві і сів на місце стольника всієї землі, не перестає дбати про відселенців, їздить від одного князя до другого й бере за барки: «Не спи, примножуй ратну силу землі Троянової, під боком у тебе обри. А поки вони по сей бік Карпат, добра нікому не буде. Ані дулібам із тиверцями, ані полянам та древлянам з уличами». Коли це справді так, гнів на нього може виявитися даремним. Ано, якщо вже й там, у Києві, не когось іншого, його обрали стольником, певно, увірували під час замирення з обрами і після замирення — він найдостойніший серед усіх князів, дарма що не має ані столу, ані дружини.

Найбільше мучить князя Радима те, що обри сіли по цей бік Карпат, і немалою силою. У Дулібії ціла тьма їх, і тут, на Тивері, не бракує. Не довіряють, бач, йому, князеві, терхана свого посадили в Дикуші, а з ним — турму татей, котрі те й роблять, що позирають на тиверські статки, пильнують, гаразд чи негаразд лежать. Якже, дозволено й таке: бувати всюди та приглядатися, що в тиверців є, аби не обманули потім, коли дійде до збирання данини. Боги світлі та боги ясні, до такого дожити! А той аварський терхан — Хафіз — ще й ластиться, коли зустріне. Так прихильно заглядає йому, князеві Тивері, у вічі, немовби в гостину напрошується. «Боги в поміч!» — вітається здалеку і вже не перестає осміхатися. І така вона осяйна, по-молодечому весела та його усмішка, хочеш — не хочеш, а осміхнешся у відповідь і скажеш: «Спаси біг!» Хоч по тому одразу ж і дорікаєш сам собі: «Для кого просиш у богів спасіння?»

Мужі не раз уже питали:

«Чому ти, княже, такий крижаний із Хафізом?»

«А який маю бути?»

«Не бачиш хіба, хилиться до тебе, шукає в тобі соратника. Скористайся тим і зроби його вигідним для себе».

«Навіщо?»

«Дружній супостат все-таки ліпший за всякого іншого».

Нічого не сказав мужам, а про себе подумав: «Бути содружнім з таким — все одно що запобігати перед ним, благати милостині. А я не хочу того! Чули? Має данину — і хай вдовольняється нею».

Востаннє бачився з Хафізом пізнього поліття, тоді, як звозив до Дикуші та передавав з рук у руки данину. Обрин зник по тому, либонь, переправляв товар, збіжжя до Дунаю, а Дунаєм чи понад Дунаєм — у Паннонію. Потім у зиму зайшло. Чи повернувся Хафіз до Дикуші, не відає. Схоже, що зазимував серед кревних своїх, бо не об’являвся ані в Черні, ані десь-інде в землі Тиверській. Як на нього, князя, коли б і надовше лишився там, прикрості не завдав би, швидше навпаки.

Та одне — бажання, а інше — діяння. Хафіз об’явився в Черні, і саме тоді, як найменше ждали. У князя гостила сама небога з донькою. Сиділи за столом і мирно бесідували, як раптом прочинилися двері і на порозі з’явився челядник.

— Княже, — мовив, бентежачись (знав, те, що скаже зараз, може не сподобатися господарю), — до тебе терхан Хафіз.

Радим глянув подивовано, однак не розгнівався на челядника.

— Скажи, я невдовзі буду.

— Та він…

— Я тут, — виглянув з-за челядника обрин і усміхнувся своєю осяйною, тією, що всякого робить безоружним, усмішкою. — Мир дому твоєму, княже. Бачу, не ждав мене. А я тільки-но прибув, одразу й сказав собі: маю провідати володаря Тивері.

Що було робити з таким? Мусив кликати й саджати за стіл.

Бесідувати з ним знайшлося про що. Терхан Хафіз таки був за горами і зимував у стольнім стійбищі каганату. А то неабияка спокуса. Коли вже обернулося так, що доля звела його, князя Тивері, з аварами, цікавий знати, що то за один — каганат і що то за плем’я — авари, тим паче, що гість он який довірливий, анічого не приховує. Є чим хвалитись — хвалиться, є з чого глузувати — глузує. Коли ж до бесіди прилучилися й інші, надто Доброликова внучка Забава купно з матір’ю своєю Ярославою, і зовсім залився соловієм. Розповідав та й розповідав, як живуть авари по стійбищах, яких кобилиць випасають у степах, щоб мати від них бистроногих і дужих, мов змії, огирів, яких — щоб надоювати повні курдюки набілу.

— А нащо? — ширить Забава й без того великі, зігріті іскринками дитячої безпосередності очі.

— Щоб було що дати дітям, щоб мати цілебний для мужів і жон напій — кумис.

— Княжна пила коли-небудь кумис?

— Ба ні, не доводилось, — осміхнулася Забава.

— О-о, княжна має попробувати. Тоді вона не щиритиме так своїх добрих від мами-природи очей.

Ярославі не сподобалося щось у бесіді терхана з донькою, вона благально подивилася на князя. Той, певно, побачив бентегу і втрутився в розмову.

— Привідця аварів на Тивері цінує в людях добро?

У тій бесіді не можна було не відчути гіркоти, уїдливого сміху, і все ж Хафіз удав, що не завважив його.

— Моя мати з слов’янських полонянок, — сказав безпосередньо, ба навіть весело. — Вона навчала мене цінувати саме це в очах вродливиць.

Тепер переглянулися між собою всі, хто був за столом. Не знати, так зраділи цій новині чи так приголомшені були нею, одначе змовкли надовше, ніж личило.

Перша зібралася з думкою Ярослава.

— Скажи, терхане, чи то правда, що родаки твої й зимової пори живуть у наметах?

— У кибитках, достойна.

— Ніби то не все одно?

— Ба ні, не все одно. Кибитка ставиться надовго, вона затишніша й тепліша.

— А худоба ж як? Невже під відкритим небом зимує?

— Корови, жеребні кобили, кітні вівці — ні. А все інше і взимку випасається. Чи зими за горами такі суворі, щоб боятися за худобу?

Князь завважує: з ким би не розмовляв Хафіз, те й робить, що кидає замилувані позирки на Забаву. Те не подобається Ярославі та й йому, признатися.

— Терхан, сподіваюсь, прибув до Черна не так собі. У нього до мене діло?

— Князь, як завжди, догадливий, і надто догадливий.

— То пригощайся та й підемо. Повинність — вона передусім. А наші жони вельми цікаві, їх не переслухаєш.

Хафіз усміхається. Пригощається живністю й кидає веселі, теж усміхнені позирки на всіх, а найбільше-таки на Забаву. Чи не вподобав дівку? Воно й не дивно, Забава зріла вже і не по-земному ліпотна. Он скільки в матері Миловиди внуць, а лиш Забава вилита бабця. Геть усі крапельки її позбирала. Та й вдачу має вельми людяну і серце голубино довірливе та ніжне. А обрин сказав: він саме це цінує в очах вродливиць. Тож і забув, либонь, угледівши таку, що по серцю йому, в які ворота ломиться. Нічого не скажеш, собою він ліпотний і вдачею такий, що будь-кому розтопить серце. Одна усмішка чого варта. А бесіда? А позирки очей? Та й статурою справжній муж, літами молод ще. І все ж обрин є. Хай і наполовину, одначе обрин. Забава мала б пам’ятати це й ховати від нього очі, а не ширити їх та заглядатися не знати як.

Таки нескоро усамітнився б, мабуть, із тим Хафізом, коли б Ярослава не знайшлася та не зникла з-за столу купно з Забавою.

— Я слухаю терхана, — мовив, коли залишилися вдвох. — Кажи, яке діло привело тебе до мене?

Хафіз примовк на мить, схоже, ніби вагався, казати чи не казати.

— Не вельми веселе, княже.

— Отак? Що ж, кажи, яке є. Веселого діла можна уникнути, невеселого — навряд.

— Що правда, то правда… Каган повелів мені привести до повинності і сплати данини сусідів твоїх — кутригурів.

— Тією силою, що маєш?

— Не силою. Кутригури давно колись були скорені вітцем нашим і як такі полишені в цих землях. Відтоді ані данини не платили, ані якоїсь повинності не мали, крім одного-двох походів у землі Візантії. Дандал велить нагадати їм, що вони багато завинили.

— Їдь, нагадуй. До чого тут я?

— Сподіваємось, що князь не відмовиться підтримати нас мечем і сулицею, коли дійде до того, що доведеться нагадувати кутригурам про їхню повинність силою.

— Ну ні! — обурився князь Радим і став на рівні. — З мене доста тієї січі, що мав із вами. Хай знає твій каган: ані на кутригурів, ані на когось іншого в супрязі з ним не піду. Вистачить і того, що плачу данину.

— Вона могла б бути меншою, а то й зовсім могло б не бути її.

— Ні і ні! Мій вітець навчав мене не перекладати своє безліття на чужі плечі і пам’ятати: честь — над усе. Вона — окраса імені, як і діянь, тим паче діянь князя.

Аж тепер Хафізові, здається, не до веселощів.

— Я казав уже: похід — лише в крайньому разі. Передусім буде нагадування про повинність.

Радим ні пари з уст.

— Князь і цього не радить робити?

— Ніби моя рада щось важитиме, коли є рада кагана Дандала.

— І то правда, — підвівся терхан і тим дав знати: ітиме вже. — Від чого, від чого, а від неприємної розмови з кутригурами мені не ухилитись.

Рушив до виходу, та на порозі знову зупинився.

— Я чому вдався з цим до князя. Вперше йду на таке діло, гадав, він поїде зі мною і підкаже, де слід, як діяти.

Князь мовчазно, одначе промовисто розвів руками.

XV

Воістину правду кажуть потішники: згадала бабця, як дівкою була. Понад сорок літ тому були кутригури підвладними аварам, потім — спільниками в походах ратних, ще потім — ні від кого не залежним плем’ям, і маєш: багато завинили, одягайте знову на себе вериги, будьте конюхами. Ні, для цих аварів не існує ніяких законів. Що намислили, те має й бути, чого заманулося, те й подай їм. Це так і Тивері можуть сказати, коли виб’ється з-під них і стане вільною: «А ви забули, що були колись нашими данниками?»

О сусідів замали! І Баяна немає вже, і в поході супроти слов’ян мало не половину турм втратили, а не вгомоняться, бач, нових данників шукають.

І все ж жива, не вмирає певність: таке аж надто вже непомірне зазіхання на все і всіх рано чи пізно стане для них крутопаддю, в яку летять усі заповзяті стрімголов, та з якої не вертаються. Хай ідуть до кутригурів, хай домагаються боргу, може, саме там і утнуть їм пазурі, що хочуть запустити в живе людське тіло. Кутригури нині не ті, що були колись, та й хан Коврат не з тих, що можуть явити слабкодухість і простягти руки для вериг. Роту дає — не з тих. А коли не являть покори кутригури, то буде знак і для них, тиверців.

Тим потішав себе князь Радим, тією певністю, властиво, й жив усі, що їх посилали боги, дні, седмиці та ждав, чим же завершаться Хафізові відвідини хана Коврата, перетрактації з Ковратом. Знає Хафіза, не втерпить, повертаючись від кутригурів, заверне до Черна і скаже, тим паче, коли поїздка виявиться вдалою. Та ба, минали дні, минали седмиці, а Хафіз не об’являвся в Черні. Як поїхав по бесіді і слід по ньому згаснув.

«Таки поламав зуби на Ковратові чи взагалі послухався моєї ради і не їздив до Коврата?»

Цікавість не давала супокою, такий, що й послав би когось вивідати, був обрин у кутригурів чи не був, а коли був, то що виїздив. Коли справді обламав на кутригурах кігті, об тім має знати Світозар і всі князі-кревняки, коли послухався його, княжої, ради і не вів перетрактацій із кутригурами, теж непогано. З такого можуть бути люди, з таким і заприятелювати не завадить. Має ж бо в жилах і слов’янську кров.

Був саме на тім небі, з якого вирайські сади видно, як почувся на подвір’ї голос Ярослави: «Чи князь вдома?» Либонь, не тому почув його, що надміру голосний був, а тому, що неприховано тривожний.

«Що з нею?» — рушив назустріч, та одразу ж і зупинився. Чи з двору до терема така далечінь? Прийде і скаже.

Ярослава справді прийшла не з тим, що тішить: на ній виду не було.

— Княже, — мовила й затнулася. — Порятуй нас, а купно з нами і весь рід.

— Пробі, що сталося?

— Той обрин, гість твій, хоче взяти злюб із Забавкою.

«Маємо, — поклав до пам’яті, як якусь давно сподівану біду. — Цього тільки й бракувало: мати з обрами кревні узи».

А Ярославі сказав:

— То чого страхатися, небого? Виставте за поріг, коли не вгоден.

— Аби ж можна було. Йому це, йому те, а він знову приходить. Пообіцяв до тебе вдатися. Затим і прийшла оце, аби застерегти: не поступайся моєю дитиною. Дідуні Добролика немає, будь ти їй захисником. Нащо нам кревна єдність із супостатом?

Ото заковика. Коли справді обернеться так, що Хафіз вдасться до нього яко повелителя в Тивері і Забавиного кревного й попросить заступництва, іншої одповіді йому не може дати: «Я не волен примушувати, бути властним над чиєюсь долею». А те навряд чи сподобається йому.

— Ніби в Забави немає вітця, матері, — надумався врешті-решт. — Пошліться на те, що дівка іншому обіцяна, та й по всьому. А я підтверджу те, коли обрин вдасться до мене. Скажу, такий у нас покон: дівку з княжого роду ще малою обіцяють комусь. Ладо в Забави, сподіваюсь, є?

— Коли б же був. Усі про те відають і обрину встигли укласти до вух: потято його при Дністрі.

— Тоді знайдіть іншого. І то негайно, інакше ми не відгедзькаємося від того обрина. Молодець він, сама бачила, преліпий собою, і натурою таки на гедзя схожий, що завзятіше відбиваєшся від нього, то наполегливіш лізе.

Ярослава пішла від князя з похиленою головою. Та й князь не міг уже позбутися мислі про той злюб. Лишався на самоті — думав про нього, одходив до сну — і не міг заснути. Отаке вигадав Хафіз? Всього лиш уподобав Забаву чи хоче видобути з того кревного єднання з княжим родом щось більше і значиміше? Що ж він може видобути? Нашу прихильність? Мою — нехай. А люд тиверський хіба стане колись прихильним до того, чиїм данником є, кому щоліта має віддавати добуте потом? Даремні сподіванки, Хафізе. Такої прихильності до тебе не було й не буде.

Терхан не примусив його довго клопотатися цим. Прибув на третій день, і не сам, укупі з наймолодшим Радимовим братом Остромиром. Не гукав, як завжди: «Боги в поміч!» Чи по-своєму: «Селям алейкум, князю! Не хабар?»[95] І осміхався вже не так, як колись. Окрім ніяковості, нічого не було в його усмішці.

«Е-е, та він справді вподобав Забавку. Що ж скажу такому?»

Остромир, либонь, завважив деяку розгубленість у братових очах і відвів його осторонь.

— Княже, — мовив притишено, — угомони Ярославу. Чого вона опирається?

— А ти не опирався б, коли б йшлося про долю твоєї дитини?

— Є ще доля землі і люду.

— Хочеш сказати…

— Затим і покликав, аби застерегти тебе: не зважай на Ярославу і її благання. Хафіз обіцяє захищати Тивер і її люд перед каганом і каганатом, коли віддамо за нього Забаву. Скористайся цим.

Це вже не вперше підказують: скористайся. Колись — мужі, зараз — брат. Та є ще доля винагородженої божественною ліпотою Забави. Невже пожертвує нею, хоча б і заради благодаті в своїй землі? І є, між іншим, доля Забавиної матері.

— Ти тямиш, Остромире, що то є — віддати Доброликову онуку за обрина? Сьогодні він уподобав Забаву — жона Забава, завтра уподобає іншу — буде жоною інша. Сьогодні він Дандалів достойник у Тивері, а завтра зніметься й подасться в Паннонію чи ще кудись. Яка мати бажає своїй дитині такої долі? І потім, що скаже нам рід, коли вчинимо так з онукою брата нашого, який поліг у січі з тими ж обрами? А ось що скажуть. «Немає Добролика — немає кому й заступитися за Забаву». Я такої слави не бажаю собі.

— Хафіз заприсягається, що він твердо сідає в Тивері, яко каганів довірений. Злюбне єднання з нашим родом нагадає йому, що і в його жилах тече слов’янська кров. Він почуватиме себе кревним нашим і буде більше з нами, ніж із Дандалом. Як можемо не скористатися цим?

— В ім’я покону нашого можна і треба, Остромире.

— А в ім’я благодаті? Чи уявляєш, що буде з нами, коли відмовимо йому і завдамо його серцю кривди, яка не знає прощення?

Та князя тільки злило те.

— Казав і знов кажу: я не можу торгувати долею Забави і її матері!

І тут Остромира осяяла рятівна мисль.

— Торгувати? А це ж з якої речі? Хіба князеві не сказали: Забавка з доброї волі обирає цю долю. Вона вподобала Хафіза і просить-благає матір, аби віддала за нього. Коли б не була княжого роду, давно втекла б уже з ним.

— Як то — вподобала? Коли і з якої речі?

— Далебі, спізналася десь і виходила на його клич.

Це гірше, Ярославо. Безсилі там наші повеління, де є повеління серця. Щось він, Хафіз, казав подібне: у крові його більше від матері слов’янки, аніж від вітця-авара. Може, та кров і хилить його до Забави? А коли хилить, то чому б тиверцям справді не мати серед обрів свого достойника, того чільного мужа, котрий, будучи обплутаний злюбними узами, стоятиме не так на боці кагана і каганату, як на боці роду жони своєї? Га, це ж діло, здається, радять.

— Гаразд, — зголошується врешті і першим рушає туди, де полишили Дандалового терхана. — Ходім, послухаємо ще, що скаже Хафіз, а вже потім будемо зважуватися, на чий бік стати: Ярославин із мужем чи його з Забавою.

XVI

Якийсь час Форисин не нагадував про себе ані княгині ані її доньці. Либонь, тамував у собі гнів на них, дошукувався на самоті, як зламати опір цих дулібок. На те, щоб полишив у спокої, мала надія. Не так він світив очима, коли заглядався на Лілейку й сподівався на її прихильність, і не такий гнів являв, коли сказала: марно сподівається.

«Най як собі хоче тепер, — стала на мислі Даная. — Для нас добре вже те, що не лізе межі очі і не бере за карк. Що довше не нагадуватиме про себе, то ліпше».

Знала від мужів: Виштак не тільки тому не повернувся до Волина, що певен був, обри схоплять і скарають яко привідцю затіяної княжною втечі, він подався до Мезаміра, аби взяти у нього воїв і силою вихопити полонянок із острогу. Ось тільки певності, що вихопить, не було. Яку це силу треба привести з собою, щоб взяти гору над обрами, яких є та й є тут? Та й як проведуть її до Волина непоміченою?

Аби не сидіти сидьма в затіснім з якогось часу теремку і не мучити себе мислями, як буде, що буде, брала з собою Лілейку і йшла з острогу в окольний город. Одне, цікава була знати, як дуже стежить за нею і Лілейкою Форисин, а друге, певна була: там, між люду, швидше відшукає порятунок для себе і своєї нещасливої доньки.

Її одразу ж пізнали і телющили на неї очі, а ті, що були ближче, хилили й голови. Усе те не подобалося княгині. Нащо вони виказують її обрам? Не дадуть і приглянутися як слід, є вони поруч чи немає. Зрештою вгомонилася й не стала звертати на торжкових уваги.

Найбільше вабили ворота, що вели з города. Чи то ж чатують там обри, чи доглядаються до перехожих? Таки чатують. Щоб дуже приглядалися до тих, що виїздять, та зазирали в повози, не можна сказати, а при воротах стоять і зирять час від часу на тих, що наближаються.

«Коли об’явлюся там я чи Лілейка, — міркує княгиня, — напевне сполошаться і заступлять путь, бо одразу пізнають. Хіба переодягтися й попробувати проникнути через ворота під виглядом торжкових? Одначе це не зараз. До цього і самій треба приготуватися, і челядь напоумити. Та й там, за стінами Волина, мусить хтось ждати вже, і то надійний».

— Княгині, бачу, поміч потрібна?

Аж кинулася з несподіванки: поруч стояв один із тих мужів, що пішли з Виштаком і не повернулися. Одягнений тільки був у вдяганку поселянина.

— Хай челядники йдуть собі, княгине, — підказав. — Ми понесемо поклажу.

— Гаразд.

То були посланці від Мезаміра. Коли добралася з ними до теремка та вислухала, з ким прийшли, чого прийшли, бігме, помолоділа на радощах. Нарешті вона не самотня, за стінами Волина — її спільники, сам Світозар, а то вже не просто світла сподіванка — порятунок.

Знову саджала поруч із собою мужів і знову допитувалась, коли вважають за можливе викрасти їх із Лілейкою у Форисина, як викрадуть.

— Стольник Світозар (у Данаї серце зайшлося і очі засльозилися, коли почула це ім’я) повелів нам не зволікати. Як тільки всі, хто визволятиме тебе, достойна, пройдуть до Волина та відчують себе мужами при броні, маємо дати йому знак: готові стати з тими, що чатуватимуть на заборолі, до січі. По тому знаку лодії його ввійдуть у Лугу і ждатимуть на нас та на тебе з донькою під стінами дитинця.

— Тих, що на заборолі, небагато, їх можете й прибрати. Та чи впораєтеся з тими, що в дитинці?

— Вони тим часом спатимуть, княгине.

Не зовсім вірила тому, що казали, а проте й не вірити не могла. Світозарові посланці — мужі бувалі, їм ліпше знати. Тож коли пішли від неї, місця не могла нагріти собі. Чи то тривожилася так, чи раділа — і сама не знала. Те й робила, що зверталася до богів та благала: допоможіть. Вона ж, княгиня, нікому й ніколи не бажала лихого, хай і їй складеться на добре, не на лихе. Нерозумно вчинила, що сама залишилася і доньку залишила під важкою десницею супостата? Бачить тепер: таки нерозумно. Та чи то така вже провина? Чи справді не допомогла б людові своєму, коли б Форисинові не впала в око Лілейка?

Мужі не барилися, готуючись до нападу на аварську сторожу. І її, княгиню, спонукали не зволікати. Тож вгомонила сяк-так Лілейку та й поспішила скропити домашнє капище кров’ю жертовного птаха.

— Прийміть, боги, жертву мою, — сказала, і тоді вже, як запалав вогонь, а по терему пішов пах смаженого м’яса, стала на коліна й піднесла руки до неба. — Молю й благаю тебе, Перуне, всесильний боже наш. Ти один здатний побороти всіх демонів — на землі і в небі, побий супостатів наших, обрами іменованих. Врази їх огненними стрілами, затьми вічі їхні і мізки в той час і в ту годину, коли ми рватимемо вериги свої і шукатимемо доступу на вольну волю. Змилуйся, боже, і затьми їм на той час мізки!.. І тебе прошу, — мовила, перевівши подих, — богине Ладо, покровителько долі жіночої. Заступися за дитя моє, недругом заверижене, силою спонукуване до небажаного і недостойного імені дулібки злюбу.

Завважила нараз: мужі зайшли й зупинилися неподалік від неї, ждуть.

— Пора?

— Пора, княгине. Бери Лілейку та й підемо.

— Уже вільний доступ до стіни?

— Ба ні, ще тільки прокладатимемо його. Та вам треба бути поблизу.

Була не вельми темна, звичайна, політня ніч. Не світив місяць, одначе доволі яскраво світили зорі, і небо чисте, незамоложене. Тож звідти, куди вивели княгиню й приховали від стороннього ока, видно було, як ходять по заборолу чатові, хай невиразно, все ж видно. Княгиню ознайомили, як діятимуть її рятівники (аби знала і слухалася, коли повеліватимуть): тих, що стоять на чатах, мають прибрати з путі влучно пущеними стрілами. Як тільки те станеться, мужі, з котрими нишкне зараз у сховку, поведуть її та Лілейку нагору, перекинуть через забороло линви, по яких спустяться вниз усі: вона, її донька, мужі-охоронці. Всі інші, коли буде тихо, спустяться пізніше.

Уповали на богів, а ще на те, що в своїм подвір’ї і стіни стануть в поміч. Та й стрільців, казали, підібрали таких, що не промахнуться, і прикриття на випадок чого передбачили. А все ж виправу почали не в добрий час. Пущені знизу стріли не розминулися з обрами, які чатували на валу, одначе не всіх вразили смертельно, і з заборола почулося волання про поміч. Були б обри далеко, на тому й скінчилося б, уражених приткнули б до заборола мечами й робили б своє діло без свідків. Та сталося інакше: хтось із обрів вийшов на той час із гридниці (чи не до вітру), почув волання чатового і зняв тривогу. Тим, що поспішили на поміч, заступили, ясна річ, путь і потяли багатьох, а все ж сили виявилися явно не рівні, щоб вистояти, і княгиню з донькою змушені були ховати в її ж теремку. Мужі ж, що бралися вихопити її з аварських лабет, або стояли до останнього і полягли в нерівній січі, або сягнули, чуючи за плечима смерть, із заборола в річку.

Форисин догадався, хто і чому зчинив поночі ворохобню. Коли розвиднилося і тих, що полягли на заборолі чи біля заборола, знесли докупи й поклали посеред подвір’я один в один, сам вийшов подивитися на потятих. Ходив звільна і приглядався пильно, затим повернувся круто й пішов до теремка княгині Данаї.

— Отак, значить? — мовив з притиском і, не діждавшись від неї слова-відповіді, додав: — То знай, княгине, ані я не піду тепер із твого дитинця, ані ти не підеш. Коли Лілейка не подасть мені завтра-післязавтра знаку, що міняє гординю на прихильність, то по післязавтрьому запряжу обох вас разом із людом вашим у рало й оратиму вами ниву. Хай вої мої виб’ють із вас гординю пугою, коли не можете упокорити її силою власної волі. Слово моє тверде, пам’ятай.

Обернувся і вийшов. А княгиня як стояла, застигнута зненацька, так і лишилася стояти. Була бліда і знищена, безсила не те що вдіяти, мовити щось.

— Чула, доню? — обізвалася тоді вже, як Лілейка вийшла до неї і стала неподалік. — Що ж робитимемо тепер? Усього, два дні дано нам на розсуд.

Ждала бодай якоїсь ради, а діждалася ревних жіночих сліз.

Дві доби — не такий уже й куций час. Було коли, здавалося, обдумати все і надуматись, тим паче, що ані Лілейку, ані її матір ніщо інше не цікавило вже у цім збаламученім світі. Та як не билася їхня птаха-думка, в яке віконце не поривалася — дарма. Всюди висока стіна-загорода, а то й гірше — безодня-крутопадь. Знали: ті, що прийшли порятувати їх, уже не порятують. У Форисина вистачить воїв, аби заступити їм путь як до Данаї, так і від Данаї. А коли на посланців нескореної Дулібії немає сподіванки, то на кого і на що можна сподіватися ще? На переодягнення чи на схованку в когось із волинських мужів? Пробі, коли це порятунок, то про нього раніш мали б подумати, тоді ще, як можна було вийти з дитинця.

А Форисин лютував, чи не зумисне являв усім, яка в нього сила над Дулібією, людом дулібським. Зганяв удосвіта до острогу мужів, жон, дівиць волинських, впрягав у повози і, посадивши на кожен із них по обрину, велів гнати в поле — там на них чекали борони, рала, робота тих, що готують до посіву на передлітті лядину.

— Може, скоришся, доню? — зупинялася перед Лілейкою і питалася в Лілейки. — Що вдієш, коли нас немає кому захистити?

— Як можете казати таке, мамцю? — крізь сльози перечить княжна. — Чи ви не видите, який він, той обрин? Чи мені, що леліяла себе для найліпшого серед мужів Дулібії і була божественно щаслива зі своїм сонцеликим Говейком, личить бути Форисиновою? Та най ліпше вже у рало запряжусь!

— Нам не можна в рало, дитино. Ми — жони княжого роду.

— Тоді… тоді у Буг кинуся, а жоною обрину не буду! Даная безсила збороти в собі жалі, що підступали до горла.

— Я мала б пишатися тобою, доню, такою ліпотною і такою в усьому угодною мені дитиною, а плачу, як бачиш. Бо коли ти справді не можеш належати привідці аварів у землі Дулібській, то іншого вибору у нас таки не буде: коли надійде вона, остання мить, підемо шукати втіху серцям своїм у Бузі.

— Як скажете, мамцю гожа. Я на все згодна, аби з вами.

Десь перегодом, коли наданий для роздумів час нагадав про вирішальну мить, а покірна княгині челядь добула валаха і принесла його в жертву богам, стала укупі з донькою своєю на коліна, простягла до подобизни богів руки й просила у них заступництва. Як ніколи ревна була в молитвах своїх, а вже що жалісна, то такою, далебі, ніхто й ніколи не бачив її. Може, саме тому наближеною почувала себе до богів, воістину єдиною з ними і помислами, і серцем. Геть змаліла властива колись високоповажаній княгині гординя, одкрилися, позбувшись запруди, давні рани — ті, що їх завдали, потявши мужа Мезаміра, обри, і ті, що їх полишив, ранячи кожним своїм вчинком, Келагаст, і потекла з тих ран запечена болем-мукою кров, задиміла на гарячих струменях жалів її й обернулася там-таки, у вирі поверженої гордині, в рясні, не менше пекучі, як і рани, сльози. Не ховала їх ані від людей, ані від богів, питалася, за що покарана так, і плакала, скаржилася на несправедливість, і знову плакала, благала бодай на цім чи не останнім рубежі буття її прийти на поміч — і не певна була, що прийдуть.

Навіть звиклі до жорстокостей обри, зайшовши до теремка, аби нагадати: «Визначений час минув. Що скаже княжна?», — розгубилися, угледівши княгиню такою.

— Скажіть тудунові, — мовила, завваживши їхню присутність, — княжна Лілея зголошується назватися йому жоною. Просить тільки…

— Мамцю! — почула наляканий доньчин голос, однак не зважила на нього.

— Просить тільки, аби він не поспішав, пождав до обжинкових свят. Того вимагає покон наш: злюб і воседля по злюбі роблять лише по обжинкових святах.

— Форисин сказав: ніяких зволікань.

— Скажіть і ви йому: це — останнє. Та й не так довго ждати, всього лиш седмицю.

Обри вагалися, певно, не знали, як їм бути: примушувати княгиню і княжну коритися їм чи повертатися до Форисина без них. А все ж утямили, мабуть: з такими не варто бути свавільними, вернулися й посунули з теремка без княгині і її доньки.

— Що ви ото сказали їм, мамцю? — заспішила, втираючи сльози, Лілейка. — Чи я не говорила вам…

— Тямлю, дитино, що ти говорила, тямлю. А все ж так ліпше буде. Матимемо цілу седмицю. Хто відає, може, щось зміниться за цей час, може, вихоплять-таки нас із глухих і недоступних стін острогу. Десь є поза ними стольник Світозар, мужі дулібські. Чи затим їхали вони з такої далечини, щоб опустити після першої невдачі руки і нічого не вдіяти? Не може того бути, дитя моє. Серцем чую, не може того бути!

Форисин не повірив тому, що принесли з теремка його посланці, а проте й не послав їх по княгиню та її доньку вдруге, сам прийшов до них.

— Те, що сказали вірні, правда? — звернувся не так до княгині, як до її доньки. — Княжна зголошується бути моєю жоною?

— Так, — відповіла за Лілейку Даная. — Одне лиш хотіли б знати: у терхана є вже жони? Авари, наскільки відомо, рано одружуються.

— Те нічого не міняє.

— Як то… не міняє? А коли терхан повернеться до каганату та й забуде, що в нього є тут, на дулібах, жона.

— І знов нічого не міняє. Княгиня повинна знати: у нас воля повелителя над усе. А крім того, я надовго тут, і наміри мої стосовно Лілейки непохитні.

— Що ж, і на тому спаси біг. Заручини справимо в присутності люду, що прийде обспівувати мене. Терхан, сподіваюсь, не перечитиме цьому?

— А що то є обспівування?

— Узвичаєне в наших родах свято. Женці приходять в такий день вітати господаря чи господиню з початком жнив, ну й вимагають частування.

— Гаразд. Седмиця — не такий тривалий час. Заради того, чого жду, являю ще раз добрість і своє терпіння.

XVII

Усяке було на віку княгині Данаї, а такої гнітючої жури і такої всеспопеляючої муки не зазнавала ще. Таке відчуття, ніби під занесеним над головою мечем ходить. Ось-ось опуститься він і вразить. Мислимо, що не день, то ближче до останньої, наперед визначеної тобі миті. Раніш бодай одну мала віддушину — виходила на забороло й дивилася звідти на білий світ, тепер і туди не поткнешся.

Це їй, матері, так журно, а Лілейці? Здається і не помишляє вже про втечу, геть втратила віру, що вона можлива. Що не день, то сумнішою та зніченішою стає, інакше й не позирає на свою маму, як крізь пекучий біль.

— Може, спробуєш, дитино, вийти з дитинця?

— Сказали ж, не випустять.

— То в гніві. Спопеліє гнів — гляди, змилуються. Може ж, там, поза дитинцем, ждуть на нас, хочуть підказати, як маємо діяти і що вчинити, аби порятуватися.

— Було б можна вийти з Волина, ми й без них порятувалися б. А з Волина і мужі не виведуть. Хіба не пробували вже?

— Спроба — не згуба. Не забувай — там стольник Світозар.

— Боюсь, що й він не спроможеться уже проникнути до нас. Обри не на жарт заповзялися зламати нашу гординю, а отже і нас. Рабами їхніми судилося бути, золотенька моя, або вчинити те, що казала: убаяти обрів, вийти на забороло — і вниз сторч головою.

— Туди ніколи не пізно, дитя моє, тож не поспішаймо.

Бігме, не розраду, ще більшу осмуту винесла з бесіди, на яку, хай і якісь там, все ж покладала надії. Зате яка радість збуяла в серці, коли довідалася: воно не помилилося. Того дня і задовго до обіду Світозар таки нагадав про себе: замість челядника, котрий ходив із теремка на торг, повернувся до острогу посланець від нього й сказав:

— Стольник радить княгині і її доні зробити ще одну спробу вийти з дитинця. Коли це станеться, з Волина вийде з поміччю наших мечів.

— Як же вийду з дитинця, коли усі путі нам перекриті?

— Чи княгиня не вдатна зробити бевзями таких бевзів, як обри? Най надасть іншого вигляду спершу Лілейці, потім — собі, хоча б і вигляду челядниць, і опиниться поза стінами дитинця. А вже через ворота в окольній стіні ми проведемо.

— Мала надія, муже достойний.

— Яка є, такою маємо й користуватись. Сидіння теж нічого не дасть.

Подумала — і загорілася цією порадою, а вже потім відшукала й спосіб для ошукання сторожі. Є серед її челядниць горбата Вірниця. Ходить вона назгинці, отож до неї менш за все приглядаються. Лілейка набуде її вигляду, намостить горба та й пройде, зігнувшись, між усіх інших челядників. Ано, під личиною Вірниці, гляди, й пройде.

— Стольник Світозар вважає, що Лілейку мають ховати в окольнім городі, доки вийду з дитинця я?

— Так. Через ворота в окольнім валу разом вас маємо вести.

— Я можу зашкодити цим заходам. Так і скажіть стольникові: не певна, що пройду непомічена. А пізнають мене, і Лілейки не виведете. Тож зробимо інакше: споряджу зараз доню, та й ідіть з нею через одні й другі ворота. Я опісля вже пробуватиму своє щастя, тоді, як довідаюся, що дитина моя на волі.

Ожвавилася, ба звеселіла навіть Даная. І в Лілейці зуміла розбудити іскру надії. Коли ж одягла її в таке, як у Вірниці, вбрання та звеліла пройтися по кліті так, як ходить Вірниця, і певність відвідала обох: обри повірять, що перед ними не хтось інший, таки горбата княгинина челядниця. Коли б ще виду її надати якогось вереду — і зовсім тверді були б у мислі: таки пройде через ворота непомічена. А втім, чому б і не надати? Змастять його жиром, дмухнуть злегенька сажею, та й буле не Лілейка вже Вірниця-попелюшка.

Не відкладала задуму свого на потім. Послала челядника приглянутися, хто з обрів стоїть на воротях, чи вельми пильні, та й дала в руки Лілеї, тим, що ішли з нею, кошелі, якусь поклажу.

— Най помагають боги, — сказала й стала перегодом біля вікна, очей не зводить із воріт, біля яких походжали обрини. Тільки б вистачило в її дитини витримки-супокою уподібнюватися Вірниці, тільки б вистачило! За воротами якось уже буде. Там свій люд, а крім того, стольникова охорона…

Коли челядники, а з ними й Лілейка, стали наближатися до сторожі — і серце заніміло. Зараз усе вирішиться. Ще мить, друга — і все вирішиться! Обри завважили челядь — обидва і водночас, дивляться вивчаюче. Зрештою звернулися до старшого, питають щось. Той вимахує руками, видно, пояснює, бо показує на теремок, на челядників. Один із них бере тим часом з Лілейчиного кошика поклажу й подає тому з чатових, що стояв без діла. Обрин узяв подане йому до рук, перепитав щось і вже потім закивав головою. Дякує за дарунок чи велить проходити? Либонь, і те, і друге. Бо челядники йдуть-таки в прочинені ворота. І Лілейка з-поміж них. Не першою і не останньою, таки з-поміж них!

— Дякую тобі, мати Ладо, заступнице наша! І вам дяка, ясні боги, в піднебессі сущі. Дяка й хвала! Дяка й хвала!

Набутися не могла в теремку своїм. То ставала перед жертовником на коліна, підносила до неба руки й воздавала богами заслужену хвалу, то знову підводилася і йшла до вікна, доглядалася до воріт: чи все гаразд там? Чи не одумалася сторожа?

Таки гаразд, сторожа стоїть, як і стояла.

Сили небесні! Коли б же й там, біля воріт окольного валу, поталанило її дитині. Як шкода, що не може супроводжувати втікачів зором, вал, що довкола дитинця, заважає. А вийти за нього зась. Має набратися терпцю і сидіти мовчки, доки не повернеться челядь і не оповістить, як обійшлося там, біля дальніх воріт. Та де візьме його, того терпцю? Раніш іще вичерпала, і, здається, до краю. Тож не витримала-таки, вийшла з оселі й сіла на порозі. Коли вже не може бачити, то принаймні чутиме, що там, в окольнім городі, буде січа і гам чи обійдеться без них. За визволення Лілейки узявся не хто-небудь, сам Світозар. А він не легковажитиме. Це той думаючий муж, з яким імператорські сли не завжди почували себе твердо. Не може бути, аби він і не зумів обійти аварську сторожу, провести повз неї переодягнену жону. То ж не логофети і не трибуни, то всього лиш сторожа!

Сподівалася ліпшого і ждала, ждала і вірила: коли вже з дитинця Лілейка вийшла неопізнана, там, через окольні ворота, і поготів пройде, визнана звичайною поселянкою. Бо он скільки люду йде в такі дні через них пішо й кінно, з повозами і без повозів. І пильність там не та, що в воротах дитинця.

«А за тамтим разом, — осмикує княгиню тверезіша думка, — хіба не біля окольних воріт затримали твою Лілейку?»

Даная силкується захиститися від непроханої думки, та тієї миті, ніби на догоду перестраху, що зродився вже, саме там, біля воріт окольного валу, почувся людський крик, затим і справжній галас.

«О боги! Невже Лілейну і тих, що з нею, настигла Обида? Тьфу, тьфу на тебе злюща! В таку пору і лізеш до мізку. Заступіться, боги! Заступіться і заступіть собою мою донечку, єдину мою відраду у цім і без того знедоленім житті».

Така, що схопилася б і подалася ближче до того галасу. Та куди піде, коли ж не випустять? Ліпше вже повернеться до свого теремка, доглядатиметься та дослухатиметься до галасу біля дальніх воріт із вікна. А проте і в теремі не могла всидіти. Боліло серце, не знати куди і не знати як поривала тіло тривога. Була б спроможна, випурхнула б із цих чотирьох стін і побігла б через усі сторожі та загорожі, аби на власні очі побачити, чи то ж є потреба тривожитись? Може ж, то радість веселить люд. Коли б то. Милостиві боги! Коли б то було саме так!

А від окольних воріт не було та й не було тих, що мали б прийти і сказати. «Заспокойся, княгине, усе гаразд, обійшлося так, як і передбачали». Замість челядників обри прийшли — і то нескоро, десь аж у пообідню пору і з найлихішими вістями: немає більше віри в твердість княгининого слова. Умерла вона вкупі з її донькою.

Зблідла, либонь, і видивилася на своїх супостатів так, що змушені були умовкнути. Вже опісля десь відповіли на німе її питання промовистіш:

— А як мали б діяти, коли донька твоя порушила дану тудунові обітницю?

— Що ви… що ви кажете оце? — спромоглася врешті-решт на слово. — Як то умерла? Чому умерла?

— Бо втікала з Волина. Уже на річці Лузі настигла її караюча стріла. Княгиня мала б знати: у нас порушникам обітниці не прощають, а тим, що зневажають нас, і поготів.

Більше не чула, що казали. Упала на чиїсь руки, плакала та нарікала на жорстоких, до безуму кривавих обрів, на Келагаста, який накликав їх на землю Дулібську і тим згубив себе, дитя своє, губить до решти її, княгиню Данаю, безневинно покараний люд. Бо розуміла, втрачено все: праотню землю, спроможність жити на ній за своїми законами і локонами, ба навіть останню надію — порозумітися з обрами і тим бодай якось полегшити долю люду свого. А коли так, який вибір має зробити вона, що лишається для неї у цім безцеремонно жорстокім світі? Окрім смерті, нічого. Бігме, анічого!

Поночі до неї проник-таки один із мужів і ствердив те, що казали обри: Лілейку не пощастило вивести в ліс і доправити до Мезаміра. Котрийсь із обрів пізнав її серед тих, що наближалися до воріт, тримаючись завантаженого різною поклажею повоза. Довелося мужам, що супроводжували княжну, хапати прикриті ганчір’ям мечі й ставати до січі. Усе йшло як слід: Лілейку відбили в сторожі і до річки Луги доправили, у лодію посадили. Та не взяли на карб тих, що стояли з луками на вежах, по заборолу. Вони й прохромили княжну стрілою, а вже прохромлена, не втрималася вона на ногах, звалилася в ріку і зникла в хвилях.

— Вертайся, муже, до своїх, — мовила Даная по тривалих та надривних риданнях. — Скажеш стольникові Світозару і моєму синові, князеві Мезаміру, най подбають про звільнення землі і люду дулібського від аварського іга. Мої надії на це, як і спроможності, умерли вкупі з Лілейкою.

Її старалися умовити: треба збороти це горе, стати вище власного горя, та дарма, і слухати не стала. Одним повеліла: ідіть, звідки прийшли, іншим — лишитися на день-другий при ній. А одного досвітку надумалась-таки й послала челядниць нарвати лугових та польових квітів і сплести з них десять малих і два великих вінки. Ті, великі, прикрасила кетягами калини, колоссям із нового врожаю, і, коли обри з’явилися невдовзі й нагадали, настала і її черга йти купно з челяддю на намістя[96] та впрягатися у воза, попросила дозволу взяти з собою челядниць і віддати шану потятій на річці доньці своїй, Лілейкою іменованій.

— Форисин велів, аби йшла негайно.

— Негайно й буде. Кину в ріку вінки, віддам шану померлій та й прийду. Чи ваші покони і цього вже не дозволяють робити?

Промовчали обри, а Даная сприйняла те їхнє мовчання за згоду і повеліла челядницям узяти вінки та йти разом із нею на острозький вал, туди, де Буг набігає на менш потужні потоки Луги й бурлить-вирує, позначаючи межу єднання і борні. Це не так далеко, тож вшанувальниці не забарилися вийти на забороло. Княгиня стала брати по одному вінку й кидати їх на воду. Кидала й примовляла за кожним разом:

— Прийми, доню ласкава, останню шану від твоєї невтішної матері. А це прийми, радість моя, завчасу згасла, дари від землі нашої, та не будь гнівна на нас за те, що не зуміли заступити тебе від супостата. Віддам, Лілейко моя ненаглядна, достойну тебе і твого імені шану та й піду до тебе, аби не сама була там, на дні річковому, та не нарікала на свою маму за те, що послала тебе на смерть, а сама лишилася жити.

Тоді вже. як кинула на воду п’ять малих вінків і шостий великий, обернулася до челядниць і повеліла:

— Решту вінків, діти роду нашого, кинете в річку услід за мною. Піду я від вас, — пояснила тим, що особливо дивувались та виказували жалощі. — Знаю, люд буде питатися в кожної, чому княгиня вчинила так. Ось що кажіть усім. Обри хотіли поглумитися з мене за те, що не скорилася їм і не віддала за тудуна їхнього доньку свою Лілейку. Мене, княгиню вашу, в ярмо хотіли запрягти. Не маючи якогось іншого способу захистити себе, обираю, замість ганебного рабства, смерть і тим кажу всім: не коріться супостатам землі нашої і родів наших. І нині, і потім, коли прийде з дружиною син мій Мезамір, поквитайтеся з ними за мене і за себе. Будьте мужні і непохитні, скажіть усім.

Стала на забороло, глянула в далину, що відкривалася з острозького валу на всі чотири сторони світу, і сягнула вниз, у чисті води ріки родів своїх — Бугу.

Цього спекотнявого дня женці дулібські мали б започаткувати жнива, воздавати хвалу ниві, хлібові, що вродив на ній, леліяти в собі світлі сподіванки на майбутнє, та не леліють, ба навіть не думають об тім. Он які сумні та тихі ходять випестуваним небом і сонцем прибережжям, збирають квіти, плетуть із них вінки й так само тихо та сумирно пускають їх на воду. В одному, другому, третьому місці, на цім і на тім березі божої дарствениці в землі Дулібській — ріки Бугу.

Мужам, що виїхали верхи з лісу, видно, невтямки, щоб то мало значити. А може, супротивно тому, знають, чим заклопотаний люд, і не зважуються зближатися з ним, зашкоджувати тому клопоту. Стоять, доглядаються з висоти свого воседля на конях і ні пари з уст. Нарешті один із них спішується і йде до жон, що при березі.

— По кому жалоба, люди?

— По княгині Данаї і її доньці Лілеї.

Не розпитував далі, таки відав, мабуть, що сталося з Данаєю і її донькою. Пішов купно з жонами в луг, нарвав квітів і вмовив дівчат, що сиділи при березі, сплести два вінки.

— У два чи в штири ряди?

— Плетіть у штири, я ще принесу.

А вже як вінки були сплетені, подякував дівкам, став при березі й пустив те плетиво з квітів на воду. Довго стояв і доглядався, як вони віддаляються від нього та й від берега, а вже по тому добув гуслі, сів на крутім прибережжі й став перебирати струни та дослухатися до голосу струн.

Біля нього мало-помалу почав збиратися люд. Десь із глибини єства разом із згадкою про княгиню Данаю спливла й підступила до серця жалість, а вже вона заговорила в ньому й піснею.

Старші з жон лиш сумували, слухаючи, а молодші, чутливіші до людської біди, втирали й непрохані сльози.

XVIII

Кочагир не втримавсь-таки від спокуси, пішов купно з слов’янами, у яких зайшло на січу з баварськими герцогами, по ратний хліб. Похід тривав недовго, тож Дандал міг і не відати про ту братову сваволю, та обернулося так, що підлеглі франкам бавари змушені були поступитися деякими відхопленими свого часу у слов’ян землями й обсадженими вже баварськими родами. А та втрата не могла не наробити галасу, отож і сли франкського короля не забарилися об’явитись у стольнім стійбищі каганату. Дандалові вручили королівське послання, в якому з подробицями і не без підстав згадувалося, коли і чим допомагали франки аварам, чому допомагали, які обіцянки мали за ту поміч, й питалося під кінець, як розуміти їхнє вторгнення у землі франків нині, хто відшкодує завдану вторгненням пагубу.

Дандалові нічого не лишалося, як вибачитись за свавілля терхана, котрий дозволив собі похід супроти дружньої держави. Довелося давати, звичайно, й обіцянки: надалі такого не буде, а Кочагира кликати до стольного стійбища й думати про покарання.

«Вітець тому й почував себе твердо на місці кагана, що нікого і ні в чому не милував», — гадав Дандал, виколисуючи погрози, і коли Кочагир прибув нарешті та об’явився в наметі, не став довго допитуватися, як розуміти його сваволю.

— Аби не думав і не втішався думаючи, що тобі яко братові моєму багато дозволено, — сказав, не прибираючи в нього погляду, — віднині сядеш у землях, що сусідять із Далмацією. І потім, — додав поспіхом, видно, не бажаючи слухати благання чи виправдання, — щоб не свербіли в тебе і твоїх воїв руки і не поривалися до меча серця, підеш по переселенню купно з турмами своїми в гори Карпати і прокладеш там путь, по якій Форисин і Хафіз могли б правити з антських земель худобу, збіжжя.

Кочагир поривався було перечити і сперечатися з братом, та завважив: марні то поривання. Надто суворо дивиться на нього Дандал, аби піддатися умовлянню і одмінити свій рішенець. Єдине, що виблагав, — піде в Карпати не одразу по переселенню, тоді вже, як стане на новім місці стійбищами та впевниться, що влаштував роди свої, що їм буде що їсти, пити, буде де й зігрітися, коли завіє віхола.

Знав, на переселення та влаштування потрібен час та й час. А з часом, гляди, уляжеться Дандалів гнів, відпаде й потреба іти в Карпати. Та Дандал не забув про покладену на нього і його свавільні роди повинність. Як тільки зайшло по зимі на тепло й підсохла більш-менш упоєна талими водами земля, одразу й нагадав: пора рушати.

Пора то й пора, куди подінеться, тим паче, що це не таке вже й покарання. Прогуляється по Паннонії, побуває в тій стороні, де усі вже були, крім нього, гляди, чимось і поживиться в склавинів, що туляться по схилах Карпатських гір.

Так гадалося Кочагирові, та не так склалося. Поки добирався до Карпат та прокладав доступну всім путь через перевали, по сусідству з нещодавно поселеними родами його сталася заміна оборонних ромейських когорт: на зміну тим, що несли сторожову службу на обводах нещодавно відвойованої в остготів Далмації, прийшли інші, щойно набрані серед жадаючих легкого хліба. Їм, начутим про можливості наживи в січах, упало в око, що по другий бік Дунаю безпечно випасає отари овець, череди корів, табуни коней ніким не прикритий з боку ріки люд.

— Де ж їхня сторожа? — запитали обізнаніших.

— Певно, серед тих-таки пастухів.

— Ба ні. Ті пастухи — отрочата або старе луб’я. У стійбищах жони та діти. Будь пильний, побачиш.

Та дивовижа стає відома іншим сторожовим, від тих інших — привідцям, і на ромейськім березі Дунаю, між густими зарослями при воді, все більше та більше об’являється лімітатів[97], пильніше та довше доглядаються вони до аварського берега.

— Присяйбіг, так і є. Вої аварські подалися десь, не інакше як у новий похід покликано їх.

— Не чути ж ніби.

— Настане час — почуєш. Скачи до стратига[98] та звідом його.

— Може, звичайного гінця пошлемо?

— Що гінець? Маємо втовкмачити, яка є нагода заволодіти скарбом, що його ніхто не охороняє.

Стратиг недалеко, одначе не так і близько — у славній на всю Далмацію і далеко поза нею Салоні, тій самій Салоні, що її зводив яко перлину Іллірика ще імператор Діоклетіан[99]. Щоб подолати відстань між Дунаєм і сим городом, потрібен не один день. Тож центуріонові[100], що отримав повеління побувати в стратига і звідомити його про можливості заволодіти людом і худобою за Дунаєм, не так уже й хотілося правитись туди. Та що може вдіяти, коли повелів старший? Узяв з собою ще двох легіонерів та й подався в путь, втішаючись бодай тим, що побуває в жони, побавиться з дітьми.

Стратиг сприйняв ті звіди по-своєму: раз немає серед аварських поселян мужів, значить, ті мужі знову збираються чи, може, й пішли уже в похід. А коли так, в чиї землі йдуть вони, як не в ромейські.

— Маємо зашкодити тим їхнім намірам, — сказав центуріонові, а перегодом — і на зібранні привідців. — Йдіть до Дунаю усіма маніпулами, вивідайте ще раз, і, коли авари справді є безборонні, підіть в обсаджену ними землю й наробіть там добрячого переполоху. Хай подумають по всьому, іти чи не йти на розбій, коли палає власне стійбище.

Маніпули не завагалися, і за Дунай пішли, і за Дунаєм зробили те, що велено їм. Та й чого мали б не зробити, коли брати по стійбищах було що, а опору аніякого? Гнали та й гнали через Дунай корів, коней, переправляли, як могли, отари овець, не розминулися, ясна річ, і з аварськими дівами, младомладими жонами. Багата й славна перед тим походом Салона стала ще багатшою, а відтак і звабливішою для всіх, хто встиг почути про те багатство й норовив не втрачати нагоди, поживитися ним. З’їздилися ласі до дурнички не тільки з околій, з’їздились і з інших городів та селищ Далмації. Тож весело було на серці в тих, що збували добуте в аварів, та ще веселіше в тих, що зловчилися придбати його за дешевшу, ніж будь-коли, ціну. А де веселощі, там щедре застілля, там і вакханалії.

У Кочагира обімліло тіло і серце схолонуло, коли почув, а потім і побачив, що вчинили ромеї з його родами. А все ж у нього вистачило за цим разом терпцю і глузду. Не підніс тієї миті над собою меча і не подав клич піти за Дунай, помститися, поки вирує в серцях гнів, на зайдах. Подався передусім до стольного стійбища і зажадав від кагана дозволу на похід, а заодно і допоміжних турм.

— Коли це сталося? — поцікавився Дандал, вислухавши брата.

— За три седмиці до мого повернення з Карпат.

— Вої твої були вже за Дунаєм?

— Коли й були, то поодинці, ті, що цікавилися долею своїх кревних.

— Постарайся й надалі не виказувати себе ромеям. Роби вигляд, що турм твоїх усе ще немає між родів. А тим часом пильно стеж за ромеями. Маніпули, що прийдуть на зміну тим, котрі поживилися вже, теж захочуть скористатися відсутністю твоєї сили і поживитися дурничкою. Ось ти й нагрянеш тоді на них, да так, щоб жоден не випорснув із зашморгу і не повернувся за Дунай. Коли це станеться, подбаєш і про достойну помсту. Турми я дам тобі.

Дандал ніби у воду дивився. Наступного передліття, коли отари поповнилися веселими ягнятами, а череди — добутими в непограбованих стійбищах коровами, бичками та теличками, тисяча кінних ромеїв прибула в надвечір’я з Салони на зміну тим, що несли сторожову службу з передзим’я до передлітніх християнських свят. Ті ж, що змінилися, не поспішали того дня до Салони, стали неподалік від Дунаю табором. Недовго розглядались та вивідували, другого дня й пішли через Дунай. Кочагир дозволив їм розбитися на кілька загонів і заглибитися в його землю (адже ближні до Дунаю стійбища нещодавно пограбовані, певен був, ромеї підуть на дальні). А вже як заглибилися, оточив їх своїми турмами і вчинив так, як велів каган: жоден не випорснув із того зашморгу.

Довідавшись від полонених, хто пограбував його роди на минулім політті, Кочагир не став довго роздумувати, переодягнув своїх воїв у ромейські строї, прихопив із собою ромейські інсигнії та й пішов усією, що мав під рукою, аварською силою, за Дунай. Поночі тихо прибрав сторожу поблизу переправи і зникнув у порослих лісом горах Далмації. Від полонених знав: усі, що змінилися днями, маніпули мали повернутися в Салону напередодні християнського свята — великодня. Отож того дня і об’явився з переодягненою турмою біля воріт Салони, повелівши всім іншим турмам приховатися неподалік. Подвійно щасливі горожани — якже, наближається он яке свято і повертаються мужі до своїх осель — охоче розчинили перед ними ворота. Розчинили та й застигли з дива. А деякі й застигнути не спромоглися. Авари налетіли на них буряно (ці, переодягнені, і ті, що вломилися в город слідом за переодягненими) й не стали допитуватися винних. Заносили в лютій злобі мечі й клали коням під ноги усіх: мужів, жон, дітей, тих, що вийшли на намістя зустрічати кревних, і тих, що сиділи по домівках, ні сном ні духом не відаючи, що сталося. Лиш деякі аж надто завзяті месники не витримували й присмачували удари свої поясненнями:

— Це за те, що посміли зняти руку на аварів!

— А це за кров і сльози наших кревних!

— За знівечені стійбища і за татьбу у стійбищах! Більшість разила жителів Салони, не пояснюючи.

Хтось силився вгомонити їх, казав, благаючи милосердя: «Чи то ж ми?» Та дарма, авари не доглядалися і не дослухались до благань, устилали землю трупом та приказували:

— Кара і смерть! Кара і смерть!

В якийсь незбагненно короткий час багата і пишна Салона була залита кров’ю. А вслід за Салоною жертвою мсти-відплати став і другий великий город Далмації — Аспалаф. Про дрібниці й говорити не доводиться. Уся славнозвісна ромейська провінція на полуночних обводах їхніх земель від Діррахія на полудні до Істрійських гір на полуночі, від Адріатики на заході до Дунаю на сході стала володінням аварського кагату. І поскакали гінці в усі кінці світу. Одні спішили повідомити кагана Дандала про ще одну славу, здобуту його турмами, інші силилися доправитись якомога швидше до найближчих пристанищ Адріатики, в яких, знали, стоять швидкохідні драмони[101], а вже на драмонах попливти до Константинополя і звідомити нового імператора: перлина серед його володінь в Іллірику — Далмація — віднині не належить йому. Авари взяли її ґвалтом і вчинили серед хрещеного люду нечувану різню.

Усі гадали, плекаючи потаємні сподіванки: почнеться нова січа між обрами і ромеями; імператор не подарує каганові жорстокості, як і самої Далмації. Та ба, того не сталося, принаймні так швидко, як хотілося б. Ті, що сподівалися відплати — і то негайної, — усе брали на карб, крім одного: нині не той у Константинополі імператор і клопоти у нього не ті. Фока доволі швидко і спритно встиг помститися Маврикію, як і його кревним, однак не встиг утішити себе належною зверхністю над усіма, хто стояв близько до Маврикія. А оскільки таких немало і зверхності по суті не було, якось байдуже подивився на біди потятих у Далмації, тим паче на біди тих, що встигли утекти, лишившись всього лиш домівки та маєтності. Сенатори завважили це й сказали тим, що прибули з Іллірика:

— Мовкніть і не дишите. Імператорові не до вас зараз.

— А Далмація? Так і залишиться під аварами?

— Не залишиться, щось вдіємо.

І таки вдіяли. Без Фоки, на власний розсуд і власний страх, а таки вдіяли. Десь опісля вже, як втікачі з Далмації знайшли собі пристанище в Іллірику чи метрополії, а авари впевнилися: вони твердо й надовго сіли в Далмації, згуртували ті сенатори невелике, для загалу таємне сольство й послали його до білих хорватів, не так давно, приведених їхніми привідцями з-за Бабиної гори[102] й посаджених поблизу аварів, переважно в Дінарських горах.

— Коли ви, хорвати, — сказали ромейські сли, — волієте назовсім сісти в наших землях і саме тут, маєте прилучити до тих, що є, плодоносні долини і передусім прибережжя.

— Самі бачимо. Гори мали в праотній землі, маємо й тут. Чи з-за того варто було переселятися? Без плодоносних долин не всидимо тутки. Та як прилучити їх?

— Погроміть аварів і сідайте на їхнє місце в благословенній богом і людьми Далмації. Вчините те — вона ваша.

— Чи буде так?

— На те є воля сенату, можемо хоча б і зараз укласти ряд. Чи ми не тямимо: буде Далмація землею наших підданих — хорватів, буде й нашою, а залишиться під аварами — не бачити нам її, як своїх вух.

Ті ромейські сенатори, як і їхні сли, либонь, не розуміли тоді, що започатковують вони, напускаючи хорватів на аварів: окрім бажання повернути собі першу перлину в короні імперії — Далмацію, нічого іншого не мали на мислі. А сталося так, що саме тією ратною виправою започаткувалася нова хвиля серед слов’янських племен, котрі сиділи в середній течії Дунаю й були спільниками аварів у ратних змаганнях із Візантією. Ано, започаткувалася і не згасла вже, набирала та й набирала сили, аж поки не накрила аварів і не одмінила історичної долі як самих слов’ян, так і Візантії.

— Вони тим і сильні були, — скажуть потім про аварів, — що примножували свою силу силою підкорених ними народів і племен.

Та то буде десь аж ген потім. А поки що хорватам треба було думати, як зробити перший крок.

XIX

Світозар не поспішав полишати Дулібію. Ходив від весі до весі, від городища до городища, грав у людних місцях на гуслях та слухав потім бесіди поселян про малі і великі біди, а найбільше про те, що спіткало їх і їхню княгиню цього літа.

— Таке лихо сталося, — удавав із себе необізнаного.

— Йой, чоловіче божий, — зітхали. — Таке лихо, хоч лишай обжиту дідами-прадідами землю та йди пріч.

— І куди підете? — питалися збоку.

— А куди очі глядять.

— Схаменіться, небого. Коли вже йти, то не родом — усім людом. Хто прийме рід, де знайдете притулок?

— Подейкують, ніби княжич Мезамір осів за Случчю та й збирає біглий люд.

— Не люд, а лиш мужів.

— А я кажу: люд.

Що порадить їм? Ствердить те, що мовить перша з жон, чи стане на бік другої? Коли стати на бік другої, що ж радити тоді першій? Сиди, жоно, й терпи? А до якого часу? І чи можна терпіти те, що мають уже, що можуть мати, коли залишаться під обрами?

— Чув я, — вкинув і своє слово, — ніби молодці йдуть до лісу, збираються там у ватаги та й нагадують обрам: не вельми розперізуйтесь, бо будете биті.

— Мала надія, — відмахуються від того натяку-поради. — До лісу йдуть лиш ті, що завинили чимось перед обрами. Чи таких багацько? Чи вони усидять довго в лісі?

— Ваша правда: не всидять. Таким найліпше правитись до Мезаміра. Чув я, ніби княжич немало назбирав уже їх. Жде слушного часу, аби прийти і вигнати обрів із Дулібії.

— Коли б то, коли б то!

Стольник пробирався на Тивер, та нерідко й звертав із битої путі. Там — аби заночувати в когось, там — аби вивідати щось. А найбільше хотілося йому здибатися з тими, кого послав у Дулібію яко своїх послухів. Десь же вони є. Така була домовленість: на зиму всі, хто бажає, повертаються до Києва, влітку мають бути тут, до всього приглядатися та дослухатись. Невже зміряє ногами всю Дулібію і ні з ким із гуслярів чи скоморохів-потішників не зустрінеться?

Спершу лиш думав про це, далі почав тривожитися цим, а ще далі й побоюватись: невже ж нікого з своїх не зустріне?

Ба, зустрів-таки, і одразу трьох.

— Отак і ходите купно? — подивувався вголос.

— Домовилися здибатися тут, тому й бачиш укупі. Ще два мають надійти не сьогодні, то завтра.

— В такім разі заждемо й тих двох. Ви мені потрібні, людове.

Гуслярі мали вже овин, у якому збиралися на ніч. Пішов ночувати до них і Світозар.

— Що трапилося, стольнику? — поцікавилися, усамітнившись. — Чому ти тут?

— Захотів на власні очі побачити, що діється в землі Дулібській.

— І ходиш у супроводі одного лиш поводжатого. Чи на Дулібії так безпечно? Чув, яка біда спіткала княгиню і її доньку?

— Як не чути? Про те вся Дулібія знає.

— Що ж скажеш нам? Як маємо поводитися після всього? Казати чи не казати Мезамірові?

— Йому й без вас скажуть. Не сушіть собі цим голови.

— Хто скаже? Люд?

— Я послав до Мезаміра мужів, що були зі мною. Сподіваюсь, вони там уже.

— Виходить, ми даремно збиралися.

— Ні, братове, не даремно. Я шукаю вас ось уже другу седмицю і добре, що здибав одразу скількох. Маю дати вам інше повеління. За седмицю, а то й раніш буду я в своїй Тивері. Сидітиму там усе літо, а може, й довше. Отож звіди віднині посилайте на Тивер, у отчу оселю — Соколину Вежу. Коли вони будуть суттєві, ясна річ. З несуттєвими до мене іти не треба. Тямите, що кажу?

— А так.

— То перекажете це і всім іншим. Дулібів же, надто мужів, що не мирять із обрами, посилайте до Мезаміра. Так і кажіть: там збирається сила, котра дасть усім волю.

Де почалася Тиверська земля, завважив доволі швидко. Не став подибувати обрів, іншим побачив люд на путях, а надто на ролейній ниві. Не було вже того перестраху і тієї недовіри в очах, що в Дулібії, не було й смутку на лицях. Десь тільки розпрямляли спини та доглядались, а десь і перегукувалися, питаючи сусідів, чи не знають, хто це йде до них.

— Боги в поміч, люди!

— Спаси біг.

— Чи дасте води напитись?

— Чом ні, — ішли й наливали та казали «добре здоров’я, пивши», коли підносив поставця до уст. — Звідки будете та хто будете?

— Перехожі люди, гуслярі. І баяни водночас. Коли є серед вас слабі чи уражені, можемо стати в пригоді.

Дякували й робили своє. Одні мовчки, інші питаючись, чи здалеку йдуть гуслярі, куди йдуть.

— Бували в світах, тепер до вас ідемо, на Тивер. Як живете по січі з обрами? Чи й над вами так збиткуються ці зайди, як над дулібами?

— Не бачимо їх, тоту й не знаємо над собою збиткувань. А повинність платимо, дарма що сватами стали.

Осуд, хай і прихований, все ж чути в голосі. Та й позирк очей те саме каже. Жона є жона, хіба втримається, аби не вжалити тих, кого ненавидить.

— Якими себто?

— Мой, люди! — дивується. — По білому світу ходите, а що діється в світі, не відаєте. Князь кревнячку свою віддав за привідцю обрів.

Пробі! Що вона каже, ця велеречива жона? Чи то ж можливо? Хай котрась із князівен дозволила собі таку легковажність, а що думали кревні її і що думав князь?

Віддав кревнячку. Кого ж це? Чия з роду князя Волота занапастила себе такою ганьбою? Оце втішився новинами з рідної землі, оце допитався! Бігме, далі й питатися годі. Ліпшого не скажуть, а гіршого й не почує вже. А ще вагався, завертати до Черна, з’являтися перед князем Радимом з повинною чи не з’являтись? Доста, порозумівся й без повинної. Піде на Соколину Вежу, а там видно буде, як повестися з таким братом і таким князем. Милостиві боги! Не є підвладним обрам, всього лиш данину платить, а так низько впав: віддав за Хафіза кревнячку. Що змусило його? Лиха погроза? Бажання вигоди? Не інакше як вигоди шукав. То де ж вона, коли люд платить данину? Заради якої біди заплямував честь?

Скільки йшов путями та перепутками Тивері, стільки й теребив себе цією мукою. Немов болячка якась усілася під серцем, а прорвати не може. Якими зустрінуться з Радимом і якими будуть після всього? Казав, прощаючись: «Ти не брат мені». Тепер обертається так, що він, Світозар, має казати те саме князеві. А як буде тоді із сподіваним походом на обрів? Чи може Тивер лишитися байдужою до нього? Ні, ні, пріч такі мислі! Тра спершу добратися до своєї вотчини, осісти там, та розглянутись, та розпитатися в усіх, в тім числі і в князя, а вже потім думати, як бути з таким князем.

До Соколиної Вежі прибув поночі. Зумисне припізнився, аби менше виділи та знали, яким прибув. І тих, що виділи його в убранні перехожого гусляра, застеріг: «Про мене нікому ані слова. Настане час, сам об’явлюсь».

Довго викупувався та відсипався в отній оселі, зрештою велів майстрині пошити для нього нові строї і знову викупувався та відсипався. Коли ж об’явився десь згодом перед челядниками, ні в кого й гадки не виникло, що княжич Світозар міг бути інший. Навіть ті, що бачили його іншим, у вбогих строях перехожого гусляра, забули.

— Може, княжич хоче поглянути на товар у скотницях, на випасі?

— Ано, обов’язково погляну.

— Може, воліє побувати в полі, подивитися, як вродила цього літа нива?

— І в полі побуваю, ая. Он скільки літ не був та не видів, яке воно в нас. Одначе й наперед хотів би знати: чи є кому вбирати його і чи є що збирати на нашому полі?

— Женців негусто, княжичу. Хоча збирати є що. Усе поле засіяне і добротно оброблене. Князь Радим, най будуть з ним боги, допомагає.

— Зате й забирає до своїх житниць[103], мабуть, усе, що дає нива.

— Не буду гнівити богів: для нас, для худібки теж лишав. А все інше возили до його житниць.

— Віднині не возитимете, принаймні поки я тут. Робитимете те, що я велітиму.

— Ано. Я розумію княжича і повинуюсь віднині тільки йому.

Бував у полі — не міг не тішитись і не відпочивати, тішачись, серцем: нива таки дорідна цього літа. Бував на випасах — і теж блаженствував: худоби не прибуло, швидше навпаки, убавилось, одначе та, що є доглянута і сита.

«Обри, либонь, худобою найбільше беруть. Ано, хіба не видно, за всі літа моєї відсутності нічого не прибуло ані в отарах, ані в чередах, ані в табунах».

На князя Радима не нарікав за це: з кого ж тоді мав брати він, як не з Світозара і його вотчини. Інший міг би й більше поцупити. Добре вже те, що Соколина Вежа якою була, такою й лишилася.

Першим навідав його в прадідній оселі Остромир. Був неабияк радий і збадьорений, не ввійшов — вломився до терема.

— Чолом тобі, брате! — яснів видом і простягав для обіймів руки. — А я почув, що ти на Тивері, та до Радима мерщій, гадав, ти там, у Черні, знайшов пристанище.

— Чолом, Остромирку! Бачу, тобі незле ведеться. Он який бравий вигляд маєш.

— А чому мало б бути зле? Літа не обсіли ще, діти також. Ото лише й клопоту, що дружина та повинності, що їх раз за разом покладає на мене яко тисяцького князь.

— Маєш всю тисячу дружинників?

— Не всю, брате. Лише зветься по-давньому — тисяча. Є в тій тисячі не більше трьох сотень.

— Не багатіємо, виходить. А я йшов землею нашою й думав собі: Тивер недорого поплатилася, ставши аварською данницею; люд порається на полях, не покладаючи рук, з усього видно, живе добрими намірами.

— Мусить, брате Світозаре. Живий про життя думає. А який люд на нивах, бачив? Все жони та жони. Щоб мати мужів для ролейної ниви, як і для ратного діла, потрібні літа та й літа.

— Правду кажеш, Остромирку. Ой, правду!.. Проходь, зроби омивання. Сядемо з тобою за стіл, поділимо, як колись бувало, хліб-сіль та поговоримо.

— Чи варто, Світозаре. Радим жде нас обох.

— Ну, так уже й жде.

— Бігме. Послав мене по тебе. Сказав, аби негайно повертався, і разом з тобою. Там уже й побесідуємо, і хліб-сіль поділимо.

Признатися, не вельми хотілося їхати й бути Радимовим гостем. Після всього, що посварило їх по січі з аварами і що чув по дорозі на Тивер, було б ліпше — і набагато ліпше, коли б Радим сам прибув до Соколиної Вежі. Тут він, Світозар, яко господар, міг би бути відвертіший із ним, ба навіть крутіший. А там, у княжій господі, не скаже того, що хотів би сказати. Одначе й не їхати не випадає. Просить все-таки.

Князь зустрів його, як і Остромир, обіймами, теплим сяєвом в очах.

— Слава богам! — сказав. — Повернувсь-таки до рідного порога. А я почув, що ти подався до дулібів, та й занепав духом. «Що він надумав? — гадав собі. — Чи з тою сотнею, що взяв із собою, можна зарадити такій, як у княгині Данаї, біді?»

— Хто ж це так постарався — аж на Тивер повідомити, що я подався до дулібів?

— Данкові мужі були в Мезаміра й довідалися.

Застілля в князя воістину княже. І бесіда складалася на диво весело і дружньо. Були-бо тут не лише Радим із Остромиром, їхні родини, Велемудра теж кликано. Тож і бесідувати було про що. Брати оповідали про Тивер і тиверців, їхні жони — про дітей та онучат. Не обминули й Світозара своєю цікавістю. Тож мусив казати все, що знав: про відселенців, люд зароський, улицький, втікицький, не забув оповісти, ясна річ, і про себе: з чого живе на полянах, що робить яко стольник і на що уповає.

«Чи ж знають про Данаю? — питався сам себе і приглядався до кожного з бесідників та бесідниць. — Либонь, ні. Коли б казали, давно запитали б уже, надто жони. А втім, коли відають, чого я їздив туди з сотнею воїв, то чому мають не відати, що виїздив?»

При жонах не зважився порушувати цієї розмови, ждав, доки залишиться тільки з братами. Та склалося так, що вони перші порушили її.

— Що ж дуліби? — поцікавився Радим. — Кажуть, збиткуються над ними обри, і то аж надто.

— Мало сказати: збиткуються. Потоптали їхню честь, гідність і чи не найбільше сам Форисин. — Про княгиню Данаю і її доньку чули?

— Ні. А що з ними?

— Нема вже ні Данаї, ні її доньки.

Волотовичі помітно зблідли і видовжили з дива лиця.

— Як то — немає?

— Загинули, обстоюючи свою честь і княжу гідність. Форисин погрожував запрягти обох у рало, коли княжна Лілея не погодиться бути йому жоною. Лілея зробила спробу втекти з Волина до лісу, а лісом — до Мезаміра, і була прохромлена аварською стрілою. Даная ж, не бажаючи стати з княгині рабинею, ходити купно з людом своїм в упряжі чи ярмі, кинулася з розпуки в Буг.

Запала німотна тиша. Князь зосереджено думав щось, а Остромир із Велемудром кидали перестрахані позирки то на нього, то на Світозара.

— Це треба було їм так дуже вже опиратися, — перший надумався і подав голос Остромир.

— Як маю розуміти тебе? — холодно подивився на брата Світозар. — Хочеш сказати, княгиня мала б поступитися Лілеєю, як поступилися ви донькою Ярослави?

— Коли до такого йшлося, може, варто було й поступитися.

— А честь, а гідність княжа?

Радим відчув: йдеться не тільки про Данаю, йдеться й про них, привідців Тивері, і визнав за потрібне стати на бік Остромира.

— У нас ніхто нікого не примушував. Забава сама зголосилася стати Хафізові жоною.

— А ви й зраділи, що не ваша донька чи внуця вчинила так, що є можливість і нагода одкупити кревнячкою потятого в січі Добролика.

— Чому зраділи? Хто тобі сказав, що зраділи?

— Бо не перечили.

— Хафіз вельми дружній із нами, а те піде на пожиток усім нам, і то невдовзі.

— Отож-бо й є, братове, дбали передусім про пожиток і забули про честь. А Даная насамперед про неї думала. Вона не уявляла собі, як то може бути так, щоб люд ходив у ярмі, а княгиня з донею своєю ніжилася тим часом у хоромах.

— Наш люд не ходить у ярмі.

— А данина? Хіба вона — не ярмо? Були ви серед свого люду, чули, що думає він і що каже про ваше родичання з обрами? Бачу, не були і не чули. А я був. Погано, братове, думає він про вас і ще гірше каже.

Князь зиркає на Світозара спідлоба, проте не одразу знаходиться на слові.

— Настане час — увидить, що ми дбаємо про його ж благо. А увидить — змовкне, а то й величатиме нас яко мудрих достойників.

— Марна сподіванка, княже.

— Чому марна? Казали вже, Хафіз прихильно ставиться до нас, він багато чого може вдіяти, аби полегшити долю нашого люду.

— Повинності платити каганатові данину не позбавить вас. У цьому можеш бути певен. А потім, скажи нам, княже, й таке: як розуміти тебе по цьому родичанні з Хафізом людові і як розуміти нам, привідцям сили, що гуртується на східних обводах землі? Усі мріють і дбають про те, щоб викинути обрів за Карпати, а ти шукаєш із ними миру і злагоди?

— Доки живемо з ними в мирі, мусимо шукати й злагоди.

— А потім?

— Що потім?

— Як ти поведешся, коли всі ми підемо супроти аварів і тобі доведеться вийти на герць із Хафізом? Зітнеш йому яко ближиці голову чи станеш пліч-о-пліч із ним і виступиш супроти нас?

— Світозаре!

— Що, брате? Хочеш сказати, що синам князя Волота не пристало так думати? Згоден, не пристало. А я мушу спитати тебе, як і всіх інших ближчих своїх, ще й таке: що вдієте ви, коли дійде до січі з обрами, із внуцею брата вашого Добролика, нарешті, з її дітьми? Теж оголите мечі і зітнете їм голови?

На нього дивилися мов на знетямленого.

— Від кого, від кого, а від тебе не сподівалися чути таке.

— Так, сам я на це не здатний. У мене не зніметься рука на своїх кревних. Зате зніметься вона в усіх інших мужів землі Троянової. І ніхто не зупинить їх, братове. Ані ви, ані я, ані всі інші князі. Ненависть до супостата, що творить насилля на землі нашій, зростає з кожним днем, і, доки дійде до січі з ним, зросте в сто крат. А то незборима сила. Вона не відає, що таке жалість і що — пощада. Ось і питаю вас: як буде тоді?

Суперечка вляглася не скоро. Десь аж пізнього надвечір’я пішла звична для мужів думаючих бесіда. В тій бесіді Радим сказав якось:

— Зустрінешся, Світозаре, з Хафізом, сам пересвідчишся: такому не можна було не поступитися Забавою.

— Такий аж надто вже лепський?

— І лепський, і на веселу бесіду зугарен, і серцем прихильний до нас.

Князь багато чого сказав того вечора про Хафіза, одного не зважився виголосити вголос: що Хафіз хоче домогтися від тиверців не лише прихильного ставлення до аварів, він прагне зробити їх аварськими соузниками, такими, як паннонські слов’яни. Відвертої розмови про це не було ще з ним, одначе натяки на вигоди з таких уз із аварами були. Не раз і не двічі заговорював про ті вигоди. То правда, він не лукавить у бесідах із князем і його братами, він прихильний до тиверців, та занадто багато хоче за ту прихильність: аби Тивер і тиверці забули про давні свої вольності.

Мав би бути відвертий із братом, а тим паче із стольником всієї землі: його, князева, провина в родичанні з обрами є. То тільки визнати не хочеться, насправді вона є. Хіба небога Ярослава, мати Забавина, не приходила й не благала. «Прийди, княже, стань на місце діда Добролика й зупини Забаву. Чи то ж мислимо, зголошуватися на злюб із супостатом?» Хіба не чув тоді ж таки від неї, а затим і від люду: «Князь тому зголошується на цей недостойний злюб, що Забава не його внуця, а потятого, в січі брата»? Тож не просто собі шепталися по закутках, уголос казали: «Князь передбачає вигоду від цього родичання і шле на жертовник кревнячку».

Сам не тямить, хто обаяв його тоді і що обаяло. Таки передбачувана вигода? Либонь, вона, клята. Хіба не сумнівався на самім початку: нащо воно, родичання з обрином? Хіба не обіцяв Ярославі: «Скажу Забаві, аби і в мислях не мала цього»? А поступивсь-таки перед вмовляннями Хафіза і не в меншій мірі брата Остромира. Якже, Хафіз — наполовину слов’янин, Хафіз щирий із нами й прихильний до нас. А той прихильник не встиг побратися, як одразу й показав свою щирість: покликав на воседля не лише своїх та Забавиних родаків, а й хана кутригурів. Дивись, мовляв, і затям: за спиною в мене стоїть не лише весь каганат із численними турмами, стоїть і найближчий сусіда твій, князь Тивері. Скоряйся й нишкни, роби, що раджу, коли не хочеш нажити біди.

Тоді вже певен був: непотрібне воно, родичання з супостатом. І непотрібне, і згубне для Тивері. Та що міг вдіяти, коли вороття не було. Як і зараз немає його. Лишається одне: вдавати з себе покірного данника і ждати тієї миті, коли, як обіцяв Світозар, проб’є уроча година визволення.

Певно, розуміючи сердечну муку брата, Світозар торкнувся рукою Радимового плеча й сказав, підводячись:

— По січі на герць не йдуть. Якось воно буде.

То було схоже на примирення. Радим виразно відчув те і тому не загаявся сказати:

— Я теж тої мислі: якось воно буде. То, може, й добре, що приспали Хафіза, що він певен тепер: Тивер — надійна соузниця в його ділах. Настане, час вийти супроти обрів із бронню в руках і гнати їх з отньої землі, можеш не сумніватися і князям землі Троянової сказати: в ту урочу годину Тивер буде з вами.

— От і гаразд. Це найголовніше, саме в цьому й хотілося бути певним. Наостанок хочу сказати: я надовго поселяюся в Соколиній Вежі. Коли пробиратиметься до мене люд із Дулібії чи з Києва, від Данка чи від Мезаміра, посприяй, аби той люд без перешкод потрапляв до мене.

— Гаразд.

XX

Світозар, признатися, радий був, що все так завершилося. Найперше відчував неабияку приємність від того, що Радим не згадав про розбрат між ними по замиренні з обрами, власне, під час замирення (он як гримав тоді: «Ти не брат мені!»), та не менше має вдоволення від його запевнень: родичання з обрами нічого не міняє, він, привідця тиверців, був і лишається з князями землі Троянової. Так обернулося, ніби поквиталися за колишнє і замирились. Тож хай уже й буде, як є. Як поведуться з Хафізом, домовляться тоді вже, коли наблизиться година повстання.

Тим заспокоїв себе та й осів у праотній оселі. Приймав послухів, сам не раз навідувався і до Данка, і до Мезаміра, і в Київ. Літо сидів у Соколиній Вежі, на зиму правився на східні обводи землі, у стольний город росів і полян, мав доста клопотів і не помічав, як спливло одне, за ним друге, третє літо. Хафіз не нагадував про себе, тож і він забув про Хафіза. Аж поки не сталося неждане й негадане побачення з ним. Об’явився біля воріт у супроводі кількох воїв і, не злазячи з коня, привітався через загорожу:

— Мир дому твоєму, княжичу!

Бачив, перед ним обри, тож і догадувався: не інакше як родак їхній. А проте не подав виду, що знає, які це обри.

— І тобі того ж бажаю, муже достойний. Хто будеш? Чому я не пізнаю тебе?

— А мав би пізнати, колись бачилися. Хафіз я, терхан аварської турми на Тивері і муж золотокосої Забави.

Отака ловись. Що серед Забавиних кревних є княжич Світозар, скажімо, не таємниця для нього. А звідки знає, що той княжич на Тивері зараз? Адже тривалий час не був тут.

— Радий бачити мужа кревної своєї. Лишай, коли так, коня на челядь і будь моїм гостем.

Він справді належав до людей, на яких не можна гніватись. Так сонячно усміхався, розмовляючи, і так довірливо світив на бесідника очима, всім видом, мовби давно знав Світозара і тепер неабияк радий зустрічі.

«Так уміє прикинутись чи й справді такий є? Бігме, не скажеш, що прикидається».

Либонь, сонячний лик обрина й примусив почати бесіду з ним на веселій ноті.

— Де ж наша миловида пестунка Забава? Чому терхан прибув до мене на гостину без жони своєї?

— Бо далеко правлюся, а Забаву діти встигли обсісти.

— Йой! І багато маєте?

— Двійко, — показав на пальцях. — Заїхав до княжича по путі, та, признатися, й по ділу. Він, сказали мені, навчався в ромеїв, був стольником на антах, отож добре обізнаний із сольськими ділами. А мене саме вони змушують їхати до кутригурів і привести їх до повинності.

Світозар не міг утриматися від спокуси і звів на нього збентежені очі.

— Терхан так давно приводить те плем’я до повинності і досі не привів?

— Таки ні.

Лишаючись по-дитячому довірливим і по-ромейськи безцеремонним, Хафіз заходився викладати усе, як є: і що кутригури були взяті свого часу аварами на меч і сулицю, і що вони зобов’язувалися ходити купно з ними в ратні походи, а давно не ходять, як не платять і данини. Колись аварам не до них було, а нині настав час нагадати: вони, кутригури, багато заборгували каганові, най думають, як сплатити борг.

— То чого ж терхан хоче від мене?

— Аби княжич поїхав зі мною і допоміг привести кутригурів до повинності. Я вмію всього лиш правити турмою, в ділах сольських мало тямлю.

«Він справді такий безцеремонний чи такий наївний? Ади, поводиться, ніби з рідним братом. Не більше й не менше».

— Хто наказав нашому родакові чинити так?

— Каган Дандал.

— А він відає, що повеління його ні в які ворота не лізе?

— Княжич так вважає?

— Коли увірував у мою обізнаність із сольськими ділами, то мусиш повірити й тому, що кажу: ваша зверхність над кутригурами давно утратила силу. Півсотні літ відтоді минуло, людове! Тямите, що то є?

— Відтоді, як кутригури ходили на нашу вимогу в похід, а отже, визнавали нашу зверхність значно менше.

— І все ж дуже давно. До речі, якої повинності маєте намір вимагати від них? Знову походу?

— Та ні, данини. Похід не передбачається.

— Ось бачиш, данини. Чи вони вам платили її колись, аби вимагати тепер, через багато літ непідвладного життя?

Хафіз замислився.

— То княжич не радить і правитись туди?

— Не раджу.

— Одначе ж каган вимагає.

— То най сам їде й примушує кутригурів платити данину. Кутригури не такі слабосилі нині, аби повинитися.

Веселість Хафізові помітно згасла.

— І князь Радим те каже. Що ж маю вдіяти? Зізнаюсь, я на вас, князів Тивері, покладав надії.

— Тивері аж ніяк не випадає втручатися в сі діла. Вона платить данину вам — і того доста.

Більше про це не йшлося в їхній бесіді. Хафіз охоче ділив із господарем застілля і на слово не скупився, ба заночував навіть у Соколиній Вежі. А настав час від’їздити, челядь доповіла: звернув на ту путь, що вела до кутригурів, а не до Черна чи Дикуші.

XXI

Восьме літо минає, як Фока ввійшов в Августіон[104] і сів на імператорський стіл, а зрушень у житті громадян імперії не помічається. Чому так, ніхто не годен поясни одначе й цей, народний, імператор не виправдує сподіванок, ані тих, що привели й увінчали його діадемою, ані тих, що тремтять відтоді по закутках, постійно відчуваючи над собою нещадну сокиру. Легіонери[105], що прокладали «рудому варварові» путь до Августіону та кричали всім стрічним і поперечним: «Це наш, він вийшов із охлосу[106] й захищатиме інтереси охлосу», як були, так і залишилися легіонерами — їм дали всього лиш перезимувати біля жон та сплатити несплачений борг; охлос, котрий услід за легіонерами співав гімни імператорові з народу та радів з того, що він он як завзято тне голови знаті, теж залишився охлосом: ждав-ждав реформ, якогось полегшення в своїй долі та й перестав ждати, а надто коли побачив: Фока карає, лише аристократів, синкліт, інколи — великих землевласників, вся інша знать, в тім числі й стратеги[107] та стратиги, стала під руку нового імператора, посіла свої місця в Августіоні й співає хвалу йому, як не співала, може, й самому Юстиніанові. І мудрий він, і наділений вищим даром державного керманича, і справедливий, як і належить бути імператорові. Карає прихильників поверженої династії, аристократів-опозиціонерів? А що має робити, коли вони заносять меч на народного обранця? То ж ті, що грабували державний фіск, набивали кишені зібраними серед громадян солідами, були работорговцями і на ступінь не відступили від свого права карати раба власним судом. Чи таких треба милувати? Карає, і добре робить, що карає.

Вихваляння імператора стало чи не найдостовірнішою прикметою вірності інтересам імперії, а всякий супротив і навіть натяк на нього — зрадою. І все ж опір імператору на безмежних просторах Візантії набирав та й набирав розмаху, його годі було зупинити, навіть карою. Першою, як і слід сподіватися, виступила супротив Фоки рабовласницька аристократія, а вслід за нею — великі землевласники, нарешті — монофісити і євреї, які складали переважаючу більшість торгового люду. Деякі з ворохобників були настільки злютовані і єдині в намірах своїх, що підняли навіть збройне повстання дімотів і Фока змушений був кидати супроти них легіонерів.

В імперії почалася по суті громадянська війна.

До хаосу, що запанував у багатьох провінціях, додалося й бажання сусідів відновити в імперії те, чого не пощастило відхопити раніше. Насамперед подбали про це давні, по суті непримиренні недруги Візантії — перси. Скориставшись тим, що старший син Маврикія Феодосій був скараний Фокою поза межами Константинополя і в стольнім городі ходили доволі уперті чутки, ніби Феодосію пощастило втекти, персидський шах Хосров Другий Парвез не забарився відшукати людину, дуже схожу на Феодосія, і зобов’язав монофіситського патріарха вінчати двійника на царство, а вже повінчаного лже-Феодосія послав із військом забрати у Фоки трон свого вітця. Несподіваний і тим уже підступний удар мусила витримати передусім фортеця Дари, та сама, що була яблуком розбрату і в минулій, і в позаминулій січі персів із візантійцями і де пролито з обох сторін стільки крові, що нею можна було б залити ту фортецю по коліна, коли б кров пустити з усіх потятих там одночасно. Візантійський гарнізон уперто боронився, та за цим разом йому не допомогла ані упертість, ані надіслана Фокою поміч. Чи то перси були не ті, що колись, чи оборонці інші, хай не за першим, хай за п’ятим разом, а городом і фортецею заволодів-таки Хосров Другий і, потішений так давно жаданим успіхом, повелів не залишити від фортечних стін каменя на камені — аби Дари, ця недоступна цитадель, по суті ворота в обводи Візантії, не ставала більше йому на перепутті.

Поразка та, а надто вчинений персами погром у городі й поза городом, мабуть, неабияк вплинули на візантійські легіони. Услід за фортецею Дари перси заволоділи Вірменією, Едесою, Феодосіополем, Кесарією Каппадокійською, а один із привідців у війську Хосрова Другого проклав собі путь навіть до Халкідона, погрожуючи з супротивного берега Босфору самому Константинополю. Існування гігантської, досі ніким не взятої на меч і сулицю імперії повисло на волосині, і чим не забарилися скористатися як ті, що стояли в опозиції до Фоки в самій Візантії, так і всі інші недоброзичливці, що їх було та й було поза обводами Візантії. Когорти, що стояли супроти обрів і слов’ян по Дунаю і мали цілу мережу недоступних фортець, якось одразу і, на подив усім, відчутно перестали бути боєздатною силою, а Дунай, фортеці на Дунаї — надійною запрудою для варварів. Обри вільно стали ходити через нього й добувати для себе у фракійських та іллірійських поселян хліб, слов’яни ж повальніше, ніж досі, ішли на поселення і не обмежувалися вже необжитими горами, схилами гір, обирали обсаджені візантійськими підданими землі й селилися на них, по суті затоплювали собою найплодоносніші провінції імперії. А що ж імперія? Анічого. Вона немовби не помічала того. Відмовчувалися й префекти[108] та екзархи провінцій, епархи[109] численних городів. Вони розуміли: синкліту, що вершить ділами імперії, не до того зараз: під стінами стольного города стоять перси: коли не відшукати в провінціях сили, яка заступила б їм путь до Константинополя, усе може піти прахом. А поки в Августіоні сидить Фока (це теж усім ясно), такої сили ніхто не відшукає і тим більше не пошле її рятувати рудого варвара. Його ненавидять не тільки аристократи, крупні землевласники, торговий люд, в ньому розчарувалися легіонери, ба навіть горожани — та сила, що складає діми великих і малих городів і завжди перша ставала на їхній захист. Потрібне було якесь несподіване зрушення, хтось мав прийти й подати надію: не все пропало.

Низи затамовано відмовчувалися, верхівка потерпала, лише десь у глибині єства плекала надію на диво. І недарма: диво сталося. Порятунок прийшов з тих віддалених околій імперії, якими заволоділа вона, дякуючи ратному генію стратега часів Юстиніана Першого Велісарія, і які до цього часу не являли ознак особливої покори. Екзарх Карфагена Іраклій як намісник імператора у найвіддаленішій провінції зважився і показав усім приклад рішучої непокори узурпаторові: відмовився доправити в стольний город хліб, що його регулярно збирали з африканських підданих і так само регулярно доправляли щоліта морем. То була видима прикмета невизнання над собою влади імператора, та Іраклій і не приховував того, покликав на поміч непокірні імперії африканські племена маврусіїв[110] на чолі з їхнім вождем Бонакисом, посилив їх своїми когортами, привідцею яких був племінник Микита, і без особливих зусиль заволодів спершу Пентаполем, затим і Єгиптом. Аби знайти серед населення цих провінцій підтримку, Іраклій звільнив його на три літа від усяких податей, чим одразу ж схилив на свій бік: єгиптяни самі швидко упоралися і викинули за межі землі своєї як Фокиних комітатів[111], так і його адміністрацію — ректорів[112], президів[113], погархів[114].

Тим часом син карфагенського екзарха Іраклія (теж Іраклій) рушив із численним флотом прямісінько на Константинополь. Вість ту не забарилися вкласти до вух рудого варвара (друзі чи недруги, хто знає). Фока заметався, мов лис у загорожі, силився виставити супроти зворохоблених африканців якусь силу, та долю його вирішила саме та сила, на яку у нього була якась надія: дімоти з партії зелених опустили ланцюг, котрим перекривався вхід до затоки Золотий Ріг, і тим самим дали можливість морякам Іраклія висадитися в Константинополі. Переодягнувшись у дрантя убогого горожанина, Фока попробував було знайти притулок і захист у храмі, що користувався правом недоторканості, та його швидко розшукали там і не стали зважати на право — передали в руки Іраклія, який не забарився засвідчити усьому хрещеному і нехрещеному світові, що злоба і мста властиві не лише людям із низів, вони властиві й аристократам: скарав посадженого на візантійський стіл центуріона в тому ж дранті, якого він силкувався позбутися впродовж усього свого життя, та так і не позбувся.

У константинопольських аристократів були підстави для торжества. Вони стали свідками не лише справедливої кари, а й возведення на візантійський стіл імператора з аристократів — Іраклія Молодшого.

І покотилося долами та горами Візантії:

— Слава божественному імператорові! Слава переможцеві виплодженого темними силами узурпатора!

— Ось хто врятує нас від персів і ганьби! Будьмо єдині, станьмо під інсигнії Іраклія — і ми візьмемо гору над ворогами імперії. Над тими, що, йдуть на нас із полудня, і тими, що з полуночі!

— Що ті полуночні? Персів маємо прогнати передусім!

— А так, коли це було таке, щоб вони йшли далі фортеці Дари? До броні, громадяни! Смерть персидським псам. Кара і смерть!

Імператор розкланювався і тим мовчазно стверджував: він поділяє настрої підданих. Одного не уявляв тоді: як багато повинностей ляже на його рамена. А їх таки немало лягло і того самого дня, як увінчали діадемою. Мало не вся Мала Азія, Вірменія перебували в руках персів, а з полуночі, ніби гірські потоки в долину, не переставали вторгатися слов’яни. Слідом за білими хорватами, котрі прийшли під проводом п’яти братів-князів і сіли по сусідству з далматськими обрами, спустилися з гір і поповнили лави переселенців інші їхні родичі — бойки. Одні з них, перейшовши через Дунай і не зустрівши на своїй путі ані лімітатів, ані комітатів, що могли б сказати: далі заказано, дійшли аж до Сулонської провінції і сіли родами своїми поблизу Сулоні, інші зупинили свій вибір на землях поблизу хорватів, тільки по другий бік гір — за холмом (відтоді й іменувалися захолмянами), ще інші осіли в Каналісі чи Тервунії, в Аренті. Слов’яни ж, що вийшли з Склавенії, затопили собою всю Мізійську долину. З полуночі їх прикривав Дунай, із заходу і полудня — гори, зі сходу — Понт Евксінський[115]. Префекти, екзархи, проконсули, президи, епархи, всі інші чини візантійської адміністрації у Фракії, Іллірику не мали кого виставити супроти того нестримного потоку слов’янського люду і змушені були миритися з небажаним поселенням. Єдине, чого домагалися від переселенців, аби приймали підданство візантійської імперії. Першими зголосилися на це бойки і в нагороду за слухняність отримали інше, ромейське найменування — сервулів, по імені черевиків, що їх носили раби, а землі, обсаджені ними, стали називатися Сервулією, і вже на слов’янський лад — Сербією. Усі сім слов’янських колін, що сіли в Мізії, дістали спільну назву словен. Лише хорвати не поступилися своїм давнім ім’ям, і на те були в них підстави — вони утвердили себе неабиякою послугою імперії.

Посівши свого часу Гепідію, мало не всю Паннонію, відхопивши, нарешті, добрий шмат Антії, а вслід за тим Далмацію, авари вдовольнилися на певний час — он які простори підвладні їм, які вигоди мають, володіючи такими просторами. Одначе вдовольнялися тими вигодами лише до пори до часу. Бачили-бо: слов’яни йдуть через Дунай і зникають за Дунаєм, йдуть і зникають. Тож і не витримало серце в чільних терханів, одважились і вдалися до кагана:

— Достойний! Чим ми гірші за слов’ян? Подейкують, заволоділи мало не всіма землями Іллірика, Мізії. Лиш прибережні городи та грецькі поліси не стали ще їхніми. Пусти бодай погуляти там.

— А що ж ромеї? Дозволяють сідати в своїх землях?

— Що вдіють, коли їм не до того? Перси напирають зі сходу.

Дандал не пішов усією своєю силою. Одібрав по кілька сотень з кожного оджаку, об’єднав їх у турми й сказав:

— Ідіть, та ненадовго.

Ромеям справді не до Мізії і не до Іллірика було. Мали думати і дбати, як позбутися персів, що стояли по другий бік Босфору, тримаючи Константинополь, а отже і всю імперію, в постійнім страху. Коли б не флот, якого перси не мають тут, та й не матимуть, дякуючи старанням того ж імператорського флоту, гляди, й про втечу на провінцію подумали б. Коли ж об’явилися на фракійських долах ще й обри, і зовсім опустили руки.

— Це кінець, — всього лиш подумали чи й уголос сказали одні.

— Що ж робити? — питалися другі. — Де взяти силу, що врятувала б імперію?

— А слов’яни? — нагадав хтось. — Хіба то не сила, яку можна було б кинути хоча б і супроти обрів? Нащо ми селили їх у себе? Всього лиш на те, щоб мати зайві роти?

— Хорвати зголошувалися вигнати аварів із Далмації. Чому б не нагадати їм про це?

— Й справді. Це може бути порятунком для нас, принаймні від аварів.

За ту пораду вхопилися, мов утопаючий за соломину, й послали до хорватів не лише слів, а й радників.

Князем у хорватів був тоді Порга. Скликав він усіх інших, доволі численних в їхнім родах, князів і сказав їм:

— А що, братове, може, справді зчепимося з аварами? Земля в Далмації родюча і привільна, на весь Іллірик славиться, з одного боку море омиває її береги, з другого — гори підпирають. Та й розкинулась привільно — від Діррахія до Істрійських гір, від моря до Дунаю.

— А що запіють нам обри? Не ці, що в Далмації, з цими ми упораємося швидко, ті, що в Паннонії, що скажуть?

— Ті подалися нещодавно до Фракії, на пошуки легкого хліба.

— Імперія тому й посилає нас до Далмації?

— Далебі, що так.

— Казали за тамтим разом і зараз скажемо: з аварами не варто було б зчіпатися, то грізна сила, привідцю. Та що вдіємо, коли тісно нам і на нових землях, а нагода добути ліпшу серед усіх ліпших справді неабияка, заради такої можна й випробувати долю.

Їх було немало, окремих хорватських дружин. На чолі п’ятьох із них стояли брати Клуха, Ловел, Хорват, Косенцес, Мухло, на чолі інших двох сестри Туга і Вуга. Коли спустилися з гір і хлинули зусібіч у Далмацію, земля задвигтіла, а лави напирали так нестримно і завзято, що Кочагирові нічого іншого не лишалося, як мазати п’яти лоєм. Випорснув із хорватських лещат лише з тими рештками своїх родів, які не були під сідлом і яких, як дотямив потім, ніхто не мав наміру й стримувати: втікають — і хай втікають, менше голодних ротів буде на цій і без обрів обсадженій землі.

Дандал одразу ж хотів було відповісти хорватам достойним їх зухвалості ударом, та прибули сли від персидського шаха Хосрова Другого й заговорили з ним, каганом аварських родів, на мові, котра змусила його забути про втрачену Далмацію.

— Бери свої недобитки, — повелів Кочагирові коли той домігся-таки побачення з братом, — і шукай пристанища серед наших родів, які сидять по слов’янських землях. Іншої землі для тих, що втратили свою, у мене немає.

XXII

Поява аварів на обводах землі Богемської спершу тільки насторожила поселян, далі почала й обурювати.

— Це що ж вони дозволяють собі, тії авари? Чи для них мало Гепідії, Низинної Паннонії, що вже й до нас добираються? Глядіть, приходять і стають стійбищами на наших пасовиськах, ніби у себе вдома.

— Треба йти до князя.

— Ано. Іти й казати, хай гонить їх пріч. Чи з нас баварських герцогів мало?

Згадка про баварців і зовсім збурює люд, а збуреному що лишається? Або братися за мечі й робити, що велить серце, підказує розум, або йти-таки до князя й вимагати того ж від князя.

Гору взяли поміркованіші.

— Самим негоже зчиняти ворохобню, — сказали. — Підемо до князя.

А князь як князь, не встиг вислухати, одразу й напустився на тих, кого послали до нього поселяни.

— Вам мало вражди із баварцями? Ще й з аварами хочете мати її? Невже не тямите: сила не та в нас, щоб стинатися з одними й другими.

— То як же нам бути?

— Опирайтеся, не пускайте аварські череди на свої пасовиська. Довго не всидять, коли не матимуть їх.

— Не пустити можна лише бронню.

— А ви обмежтеся поки що киями і ждіть слушного часу.

Що мали робити після такої ради? Збиралися докупи й ставали аварам на путі, не жили, колотилися від раннього передліття до передзим’я та потерпали в засніжені зими, що буде, коли з новим літом та прийде в їхню землю нова біда: авари не обмежаться вторгненням черед, самі прийдуть і сядуть в отній землі силою? Бігме, почували себе приреченими і, як всі приречені, пригадували ті часи, коли земля ця була незайманою дівицею. Якою багатою і якою миловидою, либонь, видалася вона прапращурам. До цього часу ходять між люду перекази: ті роди, що їх вивела доля на незаймані тоді обшири, такі вражені були ними і такі полонені вирайською красою долів, повитих зеленню гір, прохолодою, що йшла від численних почайн, а ще духмяністю, яка здіймалася над долами і споювала собою доли — такі, подейкують, вражені були, що не втримались і стали перед тою небаченою красою на коліна.

«Людове! — звернувся до свого роду-племені привідця. — Великі муки терпіли ви, блукаючи світом, шукаючи землю-годувальницю. Ось вона, та земля! Видите, які злаки буяють на ній, чуєте, яка вільгість споює вас, яка духмяність стоїть над долами? Такі земні пишноти бувають лиш там, де течуть медові та молочні ріки. Уклоніться землі цій та принесіть жертви щедрим богам. Це вони вивели нас по довгих муках-блуканнях у землю обітовану, у Вітчизну, долею визначену».

«Слава мудрим і щедрим богам!» — рвійно піднесли руки до неба переселенці.

«Слава старійшині, що зробив обіцяне явним».

І задиміли перегодом вогнища на долах, запахла принесена в жертву богам кров, возбуяла радість в серцях тих, що волхвували біля жертовників.

«З воседлям вас, братіє! — вітали один одного новосели. З щастям-долею на дарованій богами землі!»

«Най буде мир і злагода між нас, братове. Такі, як вдача наша підказує, як серце того хоче».

«Ано, найо буде мир і злагода! — зголошувались родичі. — Як назвемо даровану землю?»

«А так і назвемо: Божа Земля, Богемія».

«Славно! Най так і йменується віднині: Богемія!».

Розселилися богемці на тій ніким не обсадженій землі та й стали її володарями. І простір, і розкіш мали, і благодать таку, що серце розпускалося від утіхи. Не літо і не два — сотні літ орали ниву та доглядали її, як не доглядали, може, й власне дитя, випасали на нерозораних долах худобу, драли по дуплах мед і були ситі в землі своїй та вдоволені волею, що мали. А вдоволеним чого більше треба? Множили роди та гуляли воседля, ростили й наставляли уму-розуму внуків — і тих, що були малими, і тих, що підростали та виходили з роду. «Живіть, — казали їм, — у злагоді та мирі, дотримуйтесь поконів вітців своїх, дідів та прадідів, стійте на сторожі благодаті, що її дає вам земля».

Діти, онуки й дотримувалися того. Віки вікували у злагоді, аж поки не зворохобився люд ойкумени та не став посягати на чуже. Готи прийшли — не розминулися з Богемією, об’явилися ті, що переслідували готів — також не розминулися. Тепер авари обсідають, баварці не дають спокійно заснути. Що робити? У кого шукати захисту? Таки в самих себе? Іншої ради немає: таки в самих себе.

— Чого ходимо до князя та кланяємось князеві? — обізвались сміливіші. — Маємо скликати віче й примусити його злютувати рать та показати аварам, хто ми є!

— Ано, скликаймо віче!

І погнали коней гінці поселянські в усі кінці землі, кликали окольний люд і казали: «Настав кінець терпінню! Або ж князь покличе всіх до броні і провчить аварів, аби знали свою землю і не посягали на чужу, або хай іде пріч, другого знайдемо собі».

Те всім наболіло, тож і не забарилися зібратися на віче. Коли ж вийшов перед вічовий люд князь Спитигнів, були одностайні і непохитні.

— Ви тямите, чого домагаєтесь? — обурився привідця. — Чи є у нас така сила, що могла б упоратися і з аварами, і з баварцями?

— Терпіти теж немає сили. Веди спершу супроти одних, потім — супроти других.

— Баварці заодно з франками, а з аварами сама Візантія не може упоратись. Єдине, що можемо, стати на обводах і не пускати охочих поживитися в нашій землі. Я обіцяю…

Перед тим, як сказати, що обіцяє він людові Богемії, князь розглянувся і вмовк нараз: із лісу, що зеленів неподалік, виїхала чимала ватага вершників. Двоє з них, ті, що були дещо попереду, везли на прикріпленому до сідел наметі когось третього, не інакше як язвленого.

Поселяни невільно обернулися в той бік і теж уклякли. Лиш згодом, як ватага зблизилась, а зблизившись, не стала зважати на люд вічовий, простувала прямісінько до вежиці, на якій возносився над вічем князь, прогнали від себе німотний подив і загомоніли.

— Це окольничі, з обводів повернулися. Кого ж то повезли вони?

— Хіба не видите, язвленого.

— Глядіть, який всевидячий. Питається: кого?

Окольничі були надто похмурі, щоб пояснити. Тоді аж заговорили до них, як над’їхали до вежиці.

— Що сталося, мужі?

— А те, що й позатамтого разу. З тією хіба одміною, княже, що нині герцог Рігельський не до нас ішов з татьбою, а до наших сусідів — гломачів[116]. Сотень зо три виїхало їх на незайманщину. Не відміряли, правлячись ступою, й милі, як зустрівся їм хтось із гостей. Герцог перекинувся з привідцею валки словом, либонь, пізнав його, бо той їхав під франкською інсигнією. Затим передумав чи, може, так собі й замислив, розвернув свої сотні й кинувся, як всякий тать, на гостя і його челядь.

— А ви, як водиться, не втримались, пішли гостеві з чужкраю на поміч.

— Як могли втриматися, достойний, коли бачили перед собою видиму татьбу. Герцог стинав голови усім підряд: і тим челядникам, що при броні були, і тим, що не мали її. Вози ж з майном забирав і гнав до лісу. Та й на те зваж: у герцога три сотні мужів, а серед гостей, що при броні були, всього лиш півсотні.

Князь подав знак утриматися від подробиць.

— Хто цей, що на наметі?

— Привідця валки, що стала жертвою герцога Рігельського і його татей.

— Ви одбили його в баварців?

— Ба ні, доки над’їхали до місця січі, баварці встигли забрати вози з майном і зникли в лісі. Цей, що на наметі, упав із коня останнім, тому й одбувся всього лиш раною, щоправда, глибоко і чи не смертельною. Видів би ти, княже, як вправно і завзято стинався він із ратниками Рігельського, бігме, сам не стримався б і пішов такому завзятцю на поміч.

— Скажи інше, — знову обірвав на слові окольничого князь. — Бавари, як відаєш, є підданими франкського короля. І гість також належить до франків, коли їхав під їхньою інсигнією. Як же розуміти в такому разі вчинок герцога Рігельського?

— А так і слід розуміти, достойний: баварці є баварці. Хіба не відаєш, у них татьба не є ганьбою, супротивно тому: жити з татьби вважається славним і достойним справжнього мужа ділом. Хто не ходить на ратний промисел, той дурень і нетіпака. Куди велиш доправити язвленого?

— До мене на конюшню. Скажете лічцям, хай подбають про нього.

Доки тривала бесіда між окольничими і князем, люд вічовий примовк, здавалося, й забув про свої біди, перейнявся тими, що їх привезли від Баварського лісу. Навіть тоді, як від’їхали окольничі, не одразу згадав, чого зібрався докупи. Перші, як і личить, оговталися старійшини.

— То що князь може обіцяти нам після всього?

— Єдине, людове: збільшити число окольничих, покласти на них повинність не пускати чужинців у обводи нашої землі. Силою чи перетрактаціями, а не пускати!

І знов загомоніло віче. Певно, відчуло: князь добре діло радить, в усякім разі, не останнє. Пощо вдаватися до броні коли можна стати на обводах і заслонити зухвальцям із аварів чи баварців путь?

— Є слушність в тім, що обіцяє князь. Погоджуймося з ним!

— Коли ж на те, що обіцяє, мала надія.

— А хто нині може дати вам більшу? Не бачите хіба, сили видимо нерівні.

Князь завважив одміни в настроях віча і поспішив схилити шальку терезів на свій бік.

Язвлений баварцями гість надто, довго приходив до тями. Певно, багато крові втратив, поки везли його з-під Баварського лісу. Та й рана виявилася не з легких. Тіло ніяк не могло збороти тієї нечисті, що занесла в нього доволі-таки глибоко всаджена стріла.

Князь Спитигнів поцікавився ним тоді ще, на початку, та й забув, либонь, що є такий, бо коли йому нагадали про нього: «А той франк таки видряпався з безодні, в яку тягла його недуга», — обернувся й перепитав лічця:

— А він цього часу в нас?

— Ано.

— Живе там же, на конюшні?

— Ба ні. Медушниця[117] Божена побачила, в якім бруді валяється він, долаючи неміч, і змилостивилася, забрала до себе.

Усміхнувся утаємничено та й повів про інше річ. Опісля теж не згадував про того гостя-невдаху, аж поки він сам не нагадав про себе. Був ще блідий, і не по літах виснажений, коли постав перед князем Спитигнівом, одначе неважко було помітити: він із знатного роду.

— Це ти і є той франкський гість, якого бавари пограбували в незайманщині? — запитав князь для годиться.

— Так, це я і є.

— Прийшов сказати, що хочеш повернутися до свого роду?

— Ні, княже, прийшов просити, аби ти взяв мене в свою дружину.

Спитигнів довго і не без подиву дивився на нього.

— Що робитиме в моїй дружині франкський гість?

— До того, як стати гостем, я був воїном у короля, і непоганим. Коли князь не вірить, може випробувати мене в ділі.

— Чому ж саме нам хочеш служити?

— Волію помститися баварцям за себе, жону свою, за знівечене з волі дурноголового герцога діло. А баварці — піддані короля, коли піду до нього на службу, змушений буду забути про відплату. До торгів теж не маю наміру та й можливості повернутися. Усе, що мав, забрали бавари.

— Ну, а рід не кличе?

— З Хорутанії я. У франків лиш служив. Жону, челядь потяли бавари, дітьми не встиг обзавестись. Візьми до себе, княже. Не дивись, що я ще кволий, пізніше не пошкодуєш.

— Як звуть тебе?

— Само.

— Сотню поведеш на січу, коли виникне потреба?

— Поведу, й тисячу достойний.

— Гаразд, так тому й бути. Житимеш із моїми дружинниками чи маєш уже тут житло?

— Маю. Медушниця Божена обіцяє бути мені жоною, коли князь візьме її обранця в дружинники.

— Можеш сказати своїй Божені: беру.

Того поліття князь Спитигнів не послав Само на обводи землі своєї разом із окольничими. Надто слабий він був та й злюб із медушницею не дозволяв князеві бути жорстоким. А наступного літа, герцог Рігельський нагадав про себе черговим вторгненням у землю Богемії, отож — нагадав і про Само.

Князь скликав чільних мужів на раду і сказав їм:

— Усякому терпінню є кінець, здається, настав він і нашому. Герцог вторгся в Богемську землю на одних обводах, а виходив на інших, тож спустошив її до краю: забрав усе що можна було взяти.

— А де ж були окольничі?

— Надто мало їх там, мусили уступити з путі, аби не губити даремно воїв.

— Тоді збирай, княже, рать і йди на герцога. Да так, щоб надовго запам’ятав той похід і не поривався уже з мстою-відплатою.

Говорили всі і говорили збуяно. Одні всього лиш обурювалися, казали, допоки буде це, інші питалися, скільки ходитимуть до короля франків із наріканнями-чолобитними? Чи герцог зважав колись на чолобитні? Настав час показати, що то є гнів богемців і що — їхня сила.

— Ано, давно пора показати!

— А чи не станеться так, — засумнівалися обачніші, — ми підемо до баварців, а авари скористаються відсутністю нашої сили на обводах і підуть до нас?

— Авари підуть чи ні, а ці вже ішли.

Мужі знову засперечалися. Тоді зважився і подав голос новий княжий сотник Само.

— Аби цього не сталося, візьмім із собою в похід і аварів. Люд той спокусливий на таке, як замишляємо, діло, гадаю, зголоситься піти. А піде з нами, не піде супроти нас.

За ту раду вхопилися і стали вимагати від князя: чи треба довго думати? Посилаймо до Кочагира, найближчого з аварських привідців, нарочитих і завтра знатимемо вже, піде чи не піде він із нами.

Так і вчинили.

Герцог не сподівався, що богемці підуть на нього купно з аварами. Такого, либонь, і в гадці не мав, бо коли довідався, не став і опору чинити, намазав масним п’яти та й подався далі від біди. Тож гуляли по його землі як хотіли і скільки хотіли, надто авари. Десь аж на п’ятий день князю Спитигніву пощастило здибатися з Кочагиром і нагадати йому: пора відходити. А вже як поверталися назад, діяли, як і баварці: брали усе, що було в оселях і поза оселями.

Певні були, герцог нескоро прийде до тями і зважиться відповісти богемцям своєю мстою-відплатою. Тому й злегковажили, забули на радощах, що баварці не стиналися з ними, ратна сила їхня лишилася такою, як і була. А герцог Рігельський навів у Баварії такий-сякий лад та й став помишляти, де і як піти на недругів своїх, аби найдошкульніше вразити.

За цим разом стояти супроти нього довелося самим, без аварів, і хто відає, чи й вистояли б, коли б не Само. Зловчився і зайшов ратникам Рігельського за спину, вдарив на них так навально і саме в той мент, коли богемцям було особливо сутужно. Удар той похитнув баварських ратників і дозволив богемцям повірити в свою силу та спроможність, а перегодом і взяти гору над супостатом.

У тій січі поліг герцог Рігельський, та привезли в наметі ледве теплого й князя Спитигніва. Лічці з ніг збилися, стараючись утримати в ньому життя. І те, і інше клали до ран, не погребували в страху перед неминучістю навіть послугами басих[118], яких в інші часи і за інших обставин зневажали, а таки безсилі були щось вдіяти. Настав день, коли князь звелів покликати до нього чільних мужів і старійшин.

— Я не чуюсь уже спроможним, братіє, бути у вас князем. Кожної миті можу відійти. Тому й хочу висловити вам свою волю. Ви вільні самі собі вибирати князя, та я радив би зупинити вибір на сотенному Само. Бо удостовірився в січі і поза січею: саме з нього буде достойний привідця.

Сказав те і не спромігся вже почути, як ставляться до його поради старійшини, відійшов у інший світ.

І прощалася Богемія з князем своїм, — сумувала, і простилася — довго не могла убаяти себе. А все ж настав той день, коли зібралися радні й запитали один в одного: хто ж справді буде привідцею, кому доручать в цей сутужний час оборону землі і люду?

Заговорили передусім про побажання князя.

— Що скажеш, сотнику? Чи почуваєш себе спроможним бути князем у нас?

— Най скаже насамперед, — вихопився котрийсь, — чи почуває він себе богемцем?

Само не сподобалося оте «чи почуває себе богемцем». Однак не подав виду.

— Я присягав князеві на вірність, — сказав супокійно, — отож почуваюся богемцем. А крім того, маю жону з вашого роду і маю дитя, народжене в злюбі з жоною-богемкою.

— Князь повірив йому, повірмо й ми, — проголосили старійшини.

З ними погодилися й інші, однак і запитали, коли вже проголосили Само князем: як він мислить собі їхнє майбутнє? Може, їм, аби позбутися таких, як баварці та авари, сусідів, варто податися слідом за тими слов’янами, що пішли з гір і сіли в Мізії та Іллірику?

— Поганих сусідів, — сказав на те Само, — не позбудетеся, доки не знайдете гарних. Чому б вам, богемцям, не об’єднатися з такими ж слов’янами, як і ви? З сербами, хорутанцями, з моравами, з склавинами східного підгір’я? Коли хочете жити і благоденствувати в своїй землі, об’єднайте сили слов’янських племен, створіть дужу державу — і вам перестануть, бути страшними і баварці, і авари.

Старійшини не поспішили зголошуватися, їм було про що думати.

XXIII

Іраклій тепер тільки, як сів на місце імператора в Августіоні та приглянувся до сенаторів, вислухав стратегів, збагнув: він узяв на свою совість давно й безнадійно опорочене, ба навіть приречене на загибель діло. В Августіоні з низу до верху — низькопоклонники, для яких, крім ситої їжі та ще відчуття вищості над усіма, хто поза Августіоном, нічого не треба, серед стратегів — жодного тямковитого привідці легіонів, такого, що справді міг би бути стратегом, у фіску, мов у погорільця на подвір’ї. Лише царські скарби, за всіх, навіть найскрутніших часів, недоторкані, й могли бодай якось живити надію. А вісті з обводів одні других тривожніші. Персів прогнали лише від Халкідона і тим уже від Босфору. Всі інші, відхоплені за Фоки провінції в Малій Азії, досі лишаються за ними. Слов’яни купно з аварами і незалежно від аварів затопили собою Іллірик, Мізію, Дакію, одні приходять і сідають на давно обсаджених ту земним населенням землях, інші беруть усе, що можна взяти там, і повертаються додому. Багатющий донедавна край по суті спустошений, в усякім разі, зиску з нього аніякого. Ото тільки й Візантії там, що прибережні фортеці, великі городи. Вони ще тримаються, дякуючи стінам і гарнізонам. І все ж його, Іраклія, ніхто не примушував брати на себе повинність імператора в такий час і в таких обставинах. Сам викликався, тож мусить щось робити, аби порятувати імперію.

Дошукуючись її, воістину рятівної путі, згадав імператора Юстиніана, найбільш славного серед усік славних, й заходився строчити в усі кінці едикти[119], новели-заклики[120]. Одні — префектам, ректорам, президам чи екзархам, інші — стратегам, ще інші —громадянам імперії. Тим велів слати до стольного города Візантії збіжжя, тим — нові контингенти військ, зібрані серед підданих соліди, всім іншим — об’єднуватися в діми і створювати в городах загони самооборони, стояти на захисті свого города на смерть. Особливо вимагав цього в тих едиктах, які адресувалися епархам, що сиділи у фракійських та іллірійських фортецях, таких схожих нині на острови в розбурханому морі. Так і писав їм: «Доки ви там, доти там і Візантія».

Не давав супокою й стратегам. Велів дошукуватись мужів, спроможних тримати меча в руках, зводити їх у когорти, а когорти — в легіони, множити та й множити їх, аби було кому викинути персів із Малої Азії чи бодай нанести їм відчутний удар. Для початку і таке годилося б. Тріумф — не завжди раптовий злет, його готують і малі, часом непомітні поступи вперед.

Аби збудити серед легіонерів підупалий в часи ганебних поразок дух, виїхав перед вишикувані лави й оголосив: ламає узвичаєні ще римлянами традиції й сам особисто очолить легіони, що підуть у похід.

Жест той не був марним. В серцях легіонерів справді збудився ратний дух. Славили нового імператора не лише тоді, як стояв перед ними й брав на себе цю давно забуту повинність, славили й після того, да так голосно, що про найдостойніший серед достойних намір його знав другого дня весь Константинополь. А того виявилося доста, аби про Іраклія пішла між люду добра слава, і вслід за славою збудилися жадані поривання: як можна терпіти присутність персів у Візантії? Настав час вигнати їх за межі імперії, помститися за ганьбу, що нажили за правління рудого варвара.

Коли дійшло до походу, стратеги порадили вести легіони на Антіохію. Повернення її багато важитиме, казали. Передусім персам буде перекрито путь у глибинні провінції багатої Сірії, Ліванської Фінікії. Немало важитиме й те, що звідти чи не найвигідніш почати визвольний похід.

Не перечив стратегам, ба навіть визнав їхні поради за слушні. А опинився під стінами Антіохії й пересвідчився: для того, щоб збороти персів, одної присутності імператора на боролищі замало. Легіони ходили на стіни добре знаного ними города в одному, другому, третьому місці, а опір персів не спромоглися зломити. Якісь не ті вони були, якими знав їх світ. І стратеги та стратиги не ті. Діяли звично, без жодної вигадки, покладаючись на те, що візьмуть гору над запертим в Антіохії супостатом тривалим сидінням під стінами. І досиділися: перси обійшли їх не знати звідки перекинутою кінною силою й погромили, в усякім разі, примусили ганебно втікати, поступившись на тім боролищі не лише Антіохією, а й важливим стратегічним пунктом регіону — Кілікійськими воротами, що, в свою чергу, відкрило персам путь на Тарс і Дамаск, а там — і на Єрусалим.

То була ганьба. Адже не підняв своїм походом на персів ратного духу підданих. Кожен стрічний може спинитися тепер і показати в нього пальцем: «Ось імператор, що мав під рукою всю ратну силу імперії і не зумів збороти один-єдиний гарнізон, залишив малоазійські городи самих на себе».

Пекла досада — на стратегів, на набрані ними наспіх легіони, та ще відчутніше тієї печії їв очі сором. Як гляне після всього підданим у вічі? Чим виправдає свою невдачу перед сенаторами, всім Константинополем? Казав: витуримо персів, помстимося за ганьбу, в яку завдав Візантію рудий неотеса — Фока. І маєш: сам завдав її в таку ж, коли не більшу ще, ганьбу.

Полишив у путі легіони, не об’явився, прибувши до стольного города Константина, перед сенаторами. Заперся в загородній резиденції і не захотів ані з ким бачитись. Чого ждав, сам не відав. А могло бути й навпаки, тому й ховався від усіх, що відав: те, що сталося під Антіохією, — тільки цвіт, ягідки будуть попереду.

Воістину правду кажуть: коли людина втрачає певність, на її місце приходить страх, коли приходить страх, перестає являти себе розум. Можна убаяти байками, іменованими вірою в диво чи боже заступництво, себе, та чи можна обманути людність такого обізнаного в усьому, що діється, города, як Константинополь? Раз довідалася вона про погром візантійських легіонів під Антіохією, то хто заборонить їй догадатися, що буде далі? Адже персам, крім дімотів та гарнізонів у городах, ніхто вже не стане на путі. Чи їм великих зусиль треба, аби здолати відстань між Антіохією і Халкідоном?

Перші зважилися постати перед імператором і нагадати про біду сановники, що відали зовнішніми зносинами.

— Достойний, — сказали, — через день-другий перси будуть по другий бік Босфору. Маємо щось робити.

Поривався було спитати: «Що саме?» Та опам’ятався вчасно.

— Хочете сказати: «Настав час випробувати силу слова, коли обертається так, що неспроможний упоратися меч».

— Саме це хочемо сказати, імператоре. Хосров Другий — не якийсь там варвар, коли врозумити його та ще підсолодити, врозумляючи, може змилостивитись і укласти з нами ряд, хай і на невигідних для нас умовах.

— Мала надія, а все ж якась, та є. Рихтуйте сольство і виїздить до персів. Знаєте, де вони нині?

— Їхати далеко не треба: завтра-післязавтра перси будуть у Халкідоні. Одначе… Ми так гадаємо, що за цим разом наша поява в наметі Хосрова Другого нічого не дасть, їхати і вести перетрактації з шахом доведеться тобі.

Це теж було щось нечуване й незнане, принаймні у Візантії. Та чи міг перечити Іраклій сольським, коли кажуть правду: за тих, що склалися, обставин, шах не захоче вести розмову із звичайними слами. Їхати треба йому.

Якоїсь миті подумалось навіть: це, може, й добре, що поїде він, імператор. Ніхто не попрікне, що перекладав вагу повинностей у цей тривожний час на чиїсь рамена. Усе, скажуть, брав на себе, і тим, гляди, бодай якось виправдають.

Помолився, як перед всяким доконечно потрібним і смертельно небезпечним ділом, богові, сів у лодію й поплив на супротивний берег Босфору.

Шаха, як виявилося, не було серед тих персів, що ввійшли в Халкідон. Розмову довелося вести з привідцею персидських військ, відомим на всю Персію і далеко поза Персією полководцем Шахином.

— Достойний шани стратегу, — почав Іраклій тоном, який аж ніяк не личив йому, імператорові такого колоса на Середземномор’ї, як Візантія. — Я і весь синкліт візантійської держави просимо тебе бути посередником між нами і його величністю шахом Хосровом Другим. Ублагай його, аби прийняв наших слів і був милостивий до нас — уклав із нами ряд на мир і злагоду.

Шахин вагався, либонь, знав: не ті у Хосрова Другого наміри і не так далеко він зайшов, щоб вести перетрактації про мир і злагоду. А проте, помисливши, сказав:

— Підготуйте письмове звернення до шаха. Я передам.

— Воно готове.

Синкліт купно з імператором звертався до шаха найулесливішим тоном, не забувся нагадати при тому, що веде перетрактації з просвіщенним монархом: «Благаємо Вашу величність, — говорилося в посланні, — прийняти слів наших як належить і небавом повернути їх з миром, угодним богові і приємним Вашій, величності».

Ждати на відповідь Хосрова Другого довелося довго, так довго, що й терпцю не вистачало вже. А діждалися не ліпшої з усіх, що можна було сподіватися, відповіді: шах зібрав докупи розкидані в Малій Азії кінні загони й кинув їх на завоювання Єгипту. Комітатів, що боронили його, було видимо мало, і екзарх Микита не став випробовувати долю, втік купно з патріархом з обложеної Александрії, що по суті й визначило долю Єгипту.

У той самий день і час, як до Константинополя дійшла ця чи не найсумніша звістка (жарти хіба, услід за Сірією і Кілікією імперія втрачає і Єгипет, головну свою житницю), на дальніх підступах до Константинополя, біля Довгої стіни[121], що захищала стольний город імперії з полуночі, об’явилися авари.

«Це все, — змушений був зізнатися сам собі Іраклій. — Досить персам зосередити після всього головну свою силу на супротивнім березі Босфору — і ми не вистоїмо». Боже праведний! До чого дожилися. Такий колос стояв на берегах Середземномор’я, така могутня, єдина на весь широкий світ імперія процвітала під полуденним сонцем — і все може піти прахом. Що ж робити? Чи затим брав на себе повинність рятівника уславленої держави від неминучої загибелі, щоб тепер безславно загинути разом із нею? Чи гадав, підставляючи голову під імператорський вінець, що не мине кількох лічених у постійних тривогах літ — і йому доведеться класти її на плаху, замість сподіваної слави, зганьбити себе іменем такої ж нездари, як і Фока?

«Не в добрий час викликався я бути імператором, — зізнався сам собі Іраклій і чи не вперше пошкодував, що викликався. — Таки не в добрий час! Бог карає мене за зухвальство».

«А було б ліпше, коли б імператором Візантії був нині Фока?» — питався тут-таки й міряв, як і перед цим, просторі палати — з кутка в куток, з кутка в куток.

Ще завзятіше, ніж сам імператор, металася з кутка в куток його державна думка. А рятунку не було та й не було.

— Маємо рятувати імператорські скарби, — зважився нарешті і висловив бодай цю, коли не відвідувала інша, думку на синкліті.

— Яким чином?

— Повантажимо на драмони й перевеземо в Карфаген. Там їм безпечніше буде.

Радні його переглянулися між собою і промовисто надовго змовкли.

— Бачу, сумніваєтесь, не вважаєте за потрібне робити це. А що буде, коли авари вломляться до Константинополя через Довгу стіну, а перси підуть через Босфор? Гадаєте, авари випадково об’явилися тут, між ними і персами немає домовленості?

— Дуже можливо, що є така домовленість. Та не про те зараз річ.

— А про що? Про що інше може мовитись зараз?

— Одсилаючи до Карфагена скарби, імператор хоче сказати, що й стольний город Візантії може бути перенесений туди?

— Поки що мова йде про перевезення скарбів. Як буде зі стольним городом, покаже час. Збагніть, будуть у нас імператорські скарби, буде й можливість обстоювати імперію, не буде їх — усе загине: імперія, ми, загинуть і скарби.

— Стольним городом Візантії, — підвівся і сказав за всіх патріарх Сергій, — був і повинен залишатися Константинополь.

Його підтримали, до того ж доволі дружно, всі інші з синкліту, і Іраклієві нічого не лишалося, як поступитися цим.

— Чи я наполягаю? Хай буде так: стольним городом Візантії був і залишиться Константинополь. А скарбами не можемо ризикувати. До речі, як тільки драмони вийдуть у море і опиняться в безпечнім від переслідування місці, маємо зробити так, аби об тім знав кожен горожанин. Хто відає, може, саме це й порятує нас. Перси, а надто авари, довідавшись, що скарбів немає в стольнім городі імперії, наполовину, а то й зовсім втратять бажання іти на приступ такого колоса, як Константинополь.

Тепер не мав чого сказати імператорові і змушений був погодитися з імператором синкліт: то правда, не буде в Константинополі імператорських скарбів, у кого-кого, а в аварів відпаде бажання ломитися через Довгу стіну. А коли вже мали розходитись, хтось із радних зважився й попросив слова:

— Достойний, — сказав, — а чому б тобі не спробувати одкупитися в аварів? Вони ласі на соліди.

Радні обернулися в той бік, звідки подали голос, потім — до імператора. А й справді, чому б не спробувати відкупитися, хоча б від аварів?

Говорив один, за ним другий, третій. Згадували колишнє — он скільки разів імперія рятувала себе тим, що сліпила заздрісні очі варварів золотом, замість того, щоб устилати поле трупом і поливати крівцею, відкуповувалася набутками державного фіску. Чому б справді не вдатися до цього вивіреного способу зараз, тим паче, що перси, крім імператорського скарбу, нічого іншого не могли пообіцяти аварам у Константинополі.

— На цьому й станемо, — стримав запал синкліту імператор і відчув себе, як давно не відчував уже, осяяним і збадьореним. — Спершу повеземо до Карфагена скарби і зробимо ту новину набутком аварів, потім пошлемо до них сольство.

Аж ось коли пересвідчився Іраклій: у кволому тілі кволі й думки, в збадьореному — вони бадьорі. А так! Не встиг потішити себе сподіванкою: золото всесильне, кого-кого, а аварів воно спокусить і пожене пріч від Константинополя, як об’явилася інша, не менш втішна, ніж та, що її висловили радні, думка. На що він покладався, коли правився з далекого Карфагена рятувати імперію? На золото фіску? На імператорський скарб? Так, і це було. Та найбільше покладався все-таки на люд. То чому ж забув про нього? Доки не вся Мала Азія підпала під персів, а Фракія, Іллірик — під аварів і слов’ян, має вилучити звідти весь спроможний тримати меч і щит люд, зосередити його на найближчих підступах до Константинополя — і тоді побачать ще всі, хто навалився на Візантію, скориставшись її бідами, на що спроможна Візантія. На це знов-таки потрібні будуть соліди? Нехай, аби імперія була врятована. І зробить це зараз, негайно, доки з аварами йтимуть перетрактації, а перси тішитимуть себе щасливим завершенням походу в Сірію, Кілікію, Єгипет, тим, що поглумилися над святинею християнства — Єрусалимом, заволоділи житницею імперії і найбільш пожиточною для фіску постачальницею шовку-сирцю Сірією.

Стратегів до мене, — повелів тим, що стояли за дверима.

Спливало ще одне літо по народженню Христа. Яким-то буде наступне? Щасливим чи таким же клопітним і пагубним, як всі попередні? Ніби ж на краще складається. Від аварів відкупилися, здається. Взяли соліди й пішли за Дунай. Відхопили немалий кусень — п’ятсот тисяч солід. Та й провінції пограбують, відходячи за Дунай, дощенту. Нехай, аби тільки пішли. А без аварів і перси не посміють брати Константинополь, а стоятиме Константинополь, можна з певністю сказати: стоїть і імперія. Стоїть і стоятиме, коли все піде на лад, в усякім разі так, як мислить собі він, Іраклій.

Ніби по велінню долі, тієї самої миті, як витали в палатах здатні окрилити імператора помисли, об’явилися стратеги й сказали: імперія укомплектувала поріділі в січах легіони, є певність, що в недалекім часі візантійська армія поповниться ще двома.

— Це добре. У вас, бачу, є якісь потреби, не лише з цим завітали до мене.

— Так. Коли імператор звелить фіску видати нам зазначені в клопотанні соліди, зможемо бодай кілька піших легіонів зробити кінними. Це конче потрібно зараз, оскільки і перси, і авари суспіль кінні.

— Довідаємося спершу, чи є вони в державному фіску.

Звелів покликати тих, що відали фінансами імперії. Либонь, мав намір одразу ж, не відкладаючи порушеного стратегами клопотання на потім, вирішити долю кінних легіонів, та, поки посланці його ходили там десь, до Августіона докотилися з Карфагена інші вісті й геть приголомшили Іраклія: візантійський флот, що йому велено було супроводжувати драмони з імператорським скарбом, настигла неподалік від Карфагена страшної сили буря, і весь він, в тім числі й драмони зі скарбами, пішов на дно морське.

Імператор зблід до невпізнання, і лише згодом десь спромігся на слово:

— Це кара небесна. Імперія прогнівила чимось бога, він немилосердно карає її. Хтось грішив, а ми мусимо розплачуватися за ті гріхи.

Стратеги тихо, не обронивши жодного слова, вийшли з імператорського палацу. А в святій Софії сумно задзвонили невдовзі потому дзвони: імператор уповав на бога і молився богу.

XXIV

Хафізові не раз довелося перетрактовувати з ханом кутригурів і все дарма, мабуть. Були б ті перетрактації успішними, не втримався б, заїхав би до Соколиної Вежі і похвалився. А не заїздить, бач.

«Отак і вчать нас», — подумав стольник, тішачи в собі певність: обрин може розгніватися після цього на Забавиних родаків і не навідуватись більше ані до Черна, ані до Соколиної Вежі. Та він помилився. Хафіз не відцурався його оседку, завітав, і, що найбільше здивувало Світозара, сяяв, мов сонце по вранішній купелі.

— Невже домігся свого, виторгував у кутригурів данину? — не втримався й запитав доречним для такої, як їхня зустріч, тоном.

— Ба ні,— сміявся Хафіз і світив ясними очима, не менш ясним, ніж очі, видом. — Я послухався вченого княжича й не став вести річ про данину. Почну, гадав собі, з маленького: виторгую спершу в кутригурів клапоть землі для себе і своєї турми. І, знаєш, хан як не опирався, а таки поступивсь тим клаптем: пообіцяв віддати нам Холмогород при Дунаї.

— Отак навіть? Чим же ти застрахав його?

— Сказав, що обсаджена кутригурами земля між тиверцями і Дунаєм добута передусім аварами, а потім уже кутригурами, лиш милостиво уступлена їм свого часу. Хан має поступитися тепер бодай клаптем при Дунаї, аби було куди зганяти взятий у Тивері та Дулібії товар, звозити збіжжя і переправляти усе те у верхів’я Дунаю, родам аварським.

— Ну й ну, — не приховував свого подиву Світозар. — А казав, малообізнаний в ділах сольських. Гарно повів ти їх, Хафізе, ліпше і вигадати годі. Ось тільки… Невже справді збираєшся переправляти всю, зібрану на Тивері та в Дулібії, худобу Дунаєм?

— Там видно буде. Мені аби сісти та бути присутнім на кутригурах.

Скільки говорили, стільки й дивувався Світозар. Цей обрин дійсно здатний полонити серце кожного. Ади, і не хочеш, а хилишся до нього. Що ж то Забавна? Либонь, і справді полонена є його звабами. Треба навідати її якось, побачити, як живе за обрином, та й погомоніти.

Пообіцяти сам собі пообіцяв, а їхати все ж не їхав. «Най колись, — виправдував своє зволікання. — Хафіз захопився воседлям на Дунаї, далебі, не раз побуває там, доки впевниться, що сів надійно. Поїду тоді, як вгомониться та буде вдома». А поки ждав того вгомоніння, до Соколиної Вежі прибився гінець із Паннонії.

— Буди свою силу, стольнику, — мовив, коли залишилися вдвох. — Буєслов сказав: пора.

— Що ж сталося? Чому він гадає так?

— На обрів пішли хорвати і виперли їх із Далмації.

— І то все? Невже Буєслов гадає, що я від нього вперше чую про те? Он коли виперли, а він тепер тільки хвалиться. Та чи й доста того, щоб казати: пора?

— Стольник не вислухав мене до кінця і даремно гнівається. Буєслов не тому сказав пора, що обрів погромили хорвати. То був лиш початок моєї речниці до тебе. Суть її в іншому. Княжич, сподіваюсь, знає, що обри ходили на промисли до Фракії, стояли, кликані персами, під Константинополем.

— Так, мені те відомо. Як відомо й інше: що обри пішли від Константинополя.

— Пішли, та ненадовго. Буєслов тому й прислав мене: персидські сли знову в каганаті — і не просто кличуть обрів, багато обіцяють їм.

— І що ж обри?

— Заметушилися, либонь, підуть. Перси заповзялися доконати Візантію, тому й аварам багато обіцяють.

— Це вже дещо. Повертайся до Буєслова і скажи йому, най стежить за обрами і звідомляє нас про всі одміни та переміни: чи пішли обри на ромеїв, а коли пішли, то якими силами, хто повів їх, а хто лишився в каганаті. Якщо мене не виявиться в Соколиній Вежі, звіди шліть князеві Радиму.

— Розумію, та вислухай, стольнику, ще дещо.

— Кажи.

— Назріває незгода між слов’янами і обрами.

— А саме?

— Збираючись у похід, обри стали кликати й слов’ян, як це й раніш бувало. Та за цим разом паннонські слов’яни заремствували, а деякі з них і твердіше сказали обринам: «Чи ромеї супостати нам, що маємо іти на них походом ратним? Глядіть, хорвати, бойки-сервляни, бойки-захолмяни, тервунці, діоклитани пішли й безборонно сіли в їхніх землях, стали володарями в своїх займанщинах. Чи авари скоряли нас мечем, що маємо коритися їм?»

— І таки не пішли?

— Твердо не знаємо ще, як буде, коли дійде до походу. Либонь, не всі підуть. У підгірських слов’ян моцний привідця об’явився — Само. Досі він водив їх на баварів і мав січу з баварами, а нині уперто противиться й обринам: «Коли ви, — каже їм, — шукаєте в поході на ромеїв вигоди, то йдіть собі, шукайте. Ми нічого там не загубили».

— Ось бачите, — незле вже мовив Світозар посланцеві з Паннонії, — ви поспішили із звідами. Я маю твердо знати, підуть авари на Константинополь чи не підуть, як поведуться слов’яни з ними і як обри з слов’янами, коли дійде до розбрату. Чули, твердо.

Сам не міг до пуття розібратися, прикро йому від того, що приніс від Буєслова гусляр, чи радісно. Бігме, є щось від прикрості: он які вісті принесли і лиш розтеребили серце тими вістями — нічого ж певного! А проте й радісно: коли обри справді підуть на Константинополь, а загірні слов’яни розіб’ють із ними глека, можна буде трубити похід. В усякім разі, все каже за те, що наближається жадана мить, треба бути готовим, і якомога швидше!

З чого ж почати? Потрібно було б негайно правитись на Київ, скликати раду князів і сказати князям: ісполчайтеся, братіє, наша година настала. Та перед цим не завадило б побувати в кутригурів, вивідати, хто вони, на чий бік стануть, коли люд землі Троянової піде на обрів. І в загірних слов’ян, зокрема тих, що в них привідцею Само, теж не завадило б побувати. А не побуває вже, пізно. Єдине, на що покладає надію, — заїде до князя Радима й ублагає його перебрати цю повинність на себе. Сам же має негайно вирушати на схід і трубити там тривогу.

Князя Радима не застав у дитинці. Челядь повідала: поїхав до котрогось із мужів на гостину.

«Маєш, — зітхнув, досадуючи, ждати не випадає, і кликати також».

— Чи надовго це?

— По полудні, казав, буде.

Що вдієш, доведеться затриматись. За вечір і ніч обміркують усе, що слід обміркувати, а вдосвіта й подасться на Київ.

Князь Радим повернувся до терема, занадто веселим, щоб одразу ж починати з ним, таку, як мав почати, бесіду. Довелося ждати, доки проспиться та вийде до вечері здатним тверезо мислити.

Це і зовсім, засмутило Світозара, і Радим не міг не помітити того смутку.

— Щось сталося? — поцікавився, коли лишилися по вечері самі.

— Настав, княже, час збирати нашу силу, і коли обернеться так, як передбачається, трубитимемо путь.

Князь не виказав великого подиву, одначе й утіхи не помічалося на його виду. Був сумовито задуманий, і те насторожило Світозара.

— Не радий, що наближається година визволення, чи як тебе розуміти?

— А чого радіти? — Радим йому. — Он скільки крові проллється.

— На це крові не шкодують, княже.

— Чи я зрікаюся? Треба буде йти на січу, піду і люд свій поведу. Коли і з чого почнемо?

— Я подамся завтра до Києва. Зберемо з князем Велемиром всіх інших князів землі Троянової й постараємось переконати їх: настав наш час, най будуть готові до походу, принаймні дружини тримають під сідлом. Як тільки обри підуть на ромеїв і ув’язнуть там у січу, скличемо рать і потрубимо путь. Тобі за цей час ось що належить зробити. Таємно чи явно, а постарайся вивідати, як ставляться кутригури до появи обрів у їхній землі. Коли пересвідчишся: яко до супостатів, можеш відверто запитати, чи не пішли б вони купно з нами на аварів? З цим самим варто було б послати когось і до привідці слов’ян за горами — Само.

—А чи не занадто і чи не передчасно то буде, усім і усьому відкриватися?

— Сумніваєшся в кутригурах?

— Передусім сумніваюся, що треба звірятися загірним слов’янам.

— То ж слов’яни, брате.

— Нехай і так. Одначе ти ж не знаєш, як складеться у них із обрами, замиряться з ними чи вже не замиряться? Передчасне освідчення може погубити всі наші наміри, все наше діло.

— Гадаєш?

— Більше ніж певен. Якщо вже й відкриємося їм, то перед самим походом.

— Гаразд, на цьому й станемо.

Радим повагався і вже потім запитав:

— А як же нам бути з Забавиним мужем, Хафізом.

— З нього й доведеться почати виправу. Я радив би тобі запросити його з родиною до себе в гості і тут, у відсутність турми, все вирішити.

— В готський спосіб?

— Не обов’язково. Передусім запропонуєш йому скласти бронь і стати твоїм полонеником. Аби пристав на це, скажеш: «Відпровадимо тебе разом із жоною, дітьми в одне із городищ при Бузі. Будеш чільним мужем у нашій землі і вкупі з дітьми, жоною. А захочеш, повернешся перегодом до Дикуші, матимеш її і землі, що довкола неї, як своє володіння». Зголоситься — добре, а ні — доведеться сплутати і вивезти силою. Ну, а по тому вже зробиш те саме з його турмою.

Світозар помовчав і вже по мовчанні додав:

— Коли починатимемо виправу, скаже мій гінець, а може, й сам Данко. Він перший прийде до тебе з своїми тисячами.

— Від кого знатиму, що Дандал пішов із своїми турмами на ромеїв?

— Мої послухи в Паннонії прийдуть і скажуть.

— Ось тоді я, мабуть, і подамся до кутригурів. Заздалегідь не варто відкриватися з своїми намірами.

Світозар і цього не став заперечувати.

— До речі, — мовив, як ішли вже на спочинок, — все, що скажуть тобі мої послухи і про що домовишся з кутригурами, негайно повідом мені у Київ чи принаймні Данкові. Він теж знатиме, як діяти.

XXV

Радість недовго виповнювала серця князів теплом і благодаттю. Щось сталося у стосунках між персами і аварами, в усякім разі, минуло одне літо, минуло друге, третє пішло, а Дандал не йде на поклик Хосрова Другого. І те зволікання не може не зроджувати суму.

— Що ж кажуть кутригури? — перший озвався князь Велемир.

— Анічого. Певно, не вірять нам, родакам, Хафізовим, і тому відмовчуються.

— Погане діло, стольнику. Запевнили князів, збудили ратну буєсть серед мужів їхніх, ба навіть серед воїв, тепер змушені будемо трубити зворотну путь.

— Навіть дуже погане, княже. Хто послухає нас, коли доведеться робити це вдруге? Чи будуть всі такі єдині тоді у намірах і вчинках? До всього й вік у нас із тобою похилий уже. Невже так і підемо з життя, не звільнивши свою землю від супостата? Хто ж тоді звільнить її? Сини, яких не маємо, чи принаймні не всі мають? А що, коли вони, не відаючи, що то є справжня воля, звикнуть до чужинського ярма та так і ходитимуть у ньому? Що, коли сини князя уличів, древлян, твої зрештою відвикнуть від мислі: рятунок наш — у єдності, і скажуть: «Яке нам діло до Тивері, дулібів?»

— Уповатимемо на богів. Гляди, ще пособлять нам, гляди, і в нашім вікні засяє світле сонце радості.

— То єдине, що лишається: сподіватись.

За вікном терема весело виспівувало птаство, та не до веселощів було князеві Києва, стольникові землі Троянової.

— Скільки у нас набереться дружинників? — поцікавився перегодом Світозар.

— Коли лічити й тих, що в князя Тивері, Данка та Мезаміра, не більше п’ятнадцяти тисяч.

— А в обрів тільки в Дулібії десять. Скільки за горами, того й лічити, мабуть, не доводиться.

— Є ще рать ополченська, а серед ратників немало кінних.

— Удар наш, як підемо на обрів, має бути блискавичним і одразу в кількох місцях. А на це здатні кінні тисячі і тільки кінні. Посилай, княже, гінців і труби зворотну путь. Так тому й бути, пождемо слушнішої нагоди. Та й подбаємо за цей час, аби у нас було більше кінних, аніж піших тисяч, в тім числі і серед раті ополченської.

Коли в Києві лиш уповали на богів, імператор Іраклій помолившись у святій Софії і віддавши належне богові, ризикнув покластися і на самого себе.

— Що перси? — покликав стратегів і поцікавився в них. — Угомонилися, заволодівши Єгиптом, чи готуються до нових походів?

— Такого не помічається. Щоправда, є непевні вісті: ніби знову послали слів своїх до аварів.

— Отак навіть? Тоді й ми маємо готуватися до походу, і негайно. Імперія не повинна миритися із втратами, що зазнала. Сірія, Єгипет, Кілікія… Чи можна уявити Візантію без цих земель? А без Іллірика, Фракії?

— Ну Іллірик, Фракію не втрачено. Слов’яни приймають наше підданство, приймають і хрещення. А то швидше набуток, аніж втрата.

— Можливо. А все ж із втратами в Малій Азії, Африці погодитись не можемо. Я ось що надумав, стратеги. Нам треба реорганізувати наші легіони. Одміни в адміністративному поділі уже почалися. Уся земля наша віднині буде поділена на феми. На чолі фем стоятимуть стратиги. Вони й допоможуть вам набрати потрібний контингент легіонерів. Були в поході? Бачили, якими силами діяли супроти нас перси? Переважно кінними. У нашім поході теж мають переважати кінні когорти. Про це і дбайте зараз.

Стратеги перезирнулися, і вже по тому старший серед них наважився сказати:

— Ми цілком поділяємо мислі і наміри імператора: мати кінні і тільки кінні когорти. Та чи дадуть нам після всього, що сталося в імперії, соліди на придбання мечів, щитів, коней, на утримання тих, заново сформованих когорт?

— Будемо дбати, аби були вони, такі потрібні нині, соліди. Імперія велика, і скарби її не вичерпуються тими, що пішли на дно, були чи є у фіску.

Не став уточнювати, де візьме такі соліди, хоча й знав уже. Завершив так-сяк розмову з стратегами й одразу ж покликав до себе сенаторів:

— Готуйте едикти, — повелів їм. — Одні — церквам, монастирям, інші — торговому люду, куріалам[122], власникам гінекей[123] і ергастирій[124]. Повелівайте всім моїм іменем: імперія в небезпеці, хай дають на її порятунок усе, що мають нині, коли не хочуть втратити й те, що матимуть завтра, післязавтра.

Поки стратеги дбали про когорти та їхній вишкіл, імператор приглядався до стратегів, одних удостоював ласкою і довірою, іншим висловлював невдоволення чи й зовсім прибирав із місця, що посідали. Коли ж впевнився: легіони у нього достатньо вишколені та й легіонів не менше, ніж у персів, вдався до несподіваної для всіх хитрості: усі піші посадив на місце кінних, що боронили фортеці, а кінні взяв під свою руку й повів у внутрішні провінції Персії.

Обізнані з законами виведення ратних виправ скрушно хитали головами: імператор грається з вогнем. Та минуло дві-три седмиці — і змушені були змінити сумнів на торжество: боже, ти не обійшов імперію в сутужну годину, винагородив її хоробрим і мудрим привідцею. Он як обернулося. Перси заметалися і там, у державі своїй, і тут у малоазійських провінціях. Хосров Другий попробував було відповісти Іраклію тим самим — вторгнутись силами, що перебували в Сірії, Єгипті, в необсаджені ним землі імперії, та натрапив на міцні горішки, якими стали для нього заново сформовані чи поповнені гарнізони візантійських городів, і змушений був одмінити свій намір — повелів заступити Іраклію путь у Персію.

Першим опинився перед візантійськими легіонами і став на перепутті загін, що перебував доти в Кілікії, громив Іраклія під Антіохією. Привідця його, либонь, занадто певен був себе: громив Іраклія під Антіохією, погромить і тут. Тож не роздумував довго, тільки-но настиг візантійців, одразу й кинувся у січу. Та раз на раз не завжди виходить: Іраклій наголову розбив його в тій січі. Коли хтось і вцілів із доволі-таки численного персидського загону, то лише ті, що понесли сумні ці вісті Хосрову Другому.

Поразка та змусила шаха думати про захист Персії і, отже, кликати з візантійських провінцій уславлені в січах загони мечників, а ті переміни дозволили Іраклію звільнити невдовзі мало не всі свої малоазійські провінції, наявність же легіонів, що про них дбали та й дбали в Константинополі, спонукала й на рішучіший крок — піти на Вірменію. Першою впала під ударами його легіонів фортеця Двін, затим був підданий нищівній руйнації Ганзак — один із центрів панівної в Персії релігії — зороастризму.

Хосрову Другому нічого не лишалося, як бити на сполох. Гінці його точнісінько так, як і в Візантії свого часу, гнали коней в усі кінці не менш просторої, як і Візантія, держави — по самій Персії (Ірані, Іраку), в Афганістан, Кавказьку Албанію, Грузію, в ту ж Вірменію. Не забув шах і про зрадливих союзників своїх — аварів. Не дорікав їм, ясна річ, за те, що продали його за золото, спокусилися на жалюгідні тисячі римських солід, уповав на інше: «Ми — діти одної матері, — писав каганові Дандалу. — Як можемо не пам’ятати цього і не стояти пліч-о-пліч, коли у наш дім ломиться одвічний і довічний ворог — Візантія? Згадай, достойний син достойного вітця, скільки крові асійської, в тім числі й аварської, пролили ромеї за віки. Чи є мука, сильніша за ту, що її завдали вони нам, і чи є кара, лютіша тієї, якої вони заслуговують? Підійми, великий кагане великого народу, турми свої і кинь їх на ромеїв з полуночі. Ми знімаємо караючий меч свій і обіцяємо бути під стінами Константинополя наступного передліття».

Знав, з ким веде перетрактації, тож не обмежився високими словами про кревні зв’язки, передав через сольство і міхи з золотом.

У Дандала помітно розширилися очі, коли побачив те, що було в міхах. І все ж у нього вистачило мужності сказати персидським слам:

— Ми укладали з ромеями ряд, і зовсім недавно.

— А скільки разів укладали його з аварами ромеї і скільки порушували потім?

Дандал хмурився. Усе то правда, одначе ж…

— Царських скарбів у Константинополі немає — знайшовся нарешті. — Чого маємо йти, що знайдемо там?

— Знайдете, і немало. Згадай, достойний, скільки в Константинополі церков і які скарби в церквах. А є ще й скарби в знаті. Шах сказав, — кивнув сол на міхи, — це лише половина. Другу половину каган отримає на згарищах Константинополя.

Спокуса немала, а все ж де певність, що буде так, як обіцяють, і що перси спроможні пробитися й стати по другий бік Босфору вдруге? Поки що не вони Іраклію, Іраклій завдає їм відчутних ударів.

Те й вирік слам, що думав:

— Я буду під Константинополем, одначе тоді лиш, як пересвідчусь: з полудня до нього підходять турми шаха.

Що скажеш такому? І золото не випадає брати назад, і надія на підтримку в поході на ромеїв мізерна.

Мусили повертатися до шаха з тим, що є. І шаха не вельми обнадіювали, що авари підтримають його в поході.

— А золото Дандал узяв-таки?

— Золото взяв.

«Смердючий шакал! — подумки вилаявся Хосров Другий. — Ба, що дозволяє собі».

А не дбати про похід супроти ромеїв не міг — не давала спати втрата так успішно добутих персидськими мечами земель, не міг примиритися і з ганьбою, якої зазнав через ту втрату. Іраклій притих чомусь, либонь, готується завдати персам ще одного удару. Де? Коли? Невже цілиться на Єгипет? Про те й подумати страшно. Аби не допустити до того, мусить щось вдіяти — таке, чого ромеї не сподіваються і сподіватися не можуть.

Думав день — нічого суттєвого не міг вигадати, думав другий — і знов те саме.

«А нащо в моєму війську он скільки привідців? Нащо сольство, всі інші радники? Чи тільки мені думати, хай і вони поворушать мізками».

Приглядався до всіх і доволі довго, а зупинив свій вибір таки на Шахрваразі, найбільш тямковитому й одважному серед воєначальників, що були під рукою.

— Незабаром підемо до ромеїв. Першим нанесеш Іраклію удар ти. Подумай, де і як підстерегти його, аби ударити в найболючіше місце.

— Я думав уже, повелителю.

— І що скажеш нам?

— Таким місцем був і лишається Константинополь.

— До нього неблизько. Та й фортець он скільки на путі. Доки зруйнуємо їх та візьмемо на меч і сулицю, Іраклій встигне вийти нам назустріч і нав’язати січу на далеких підступах до Константинополя.

— Коли звіряєшся на мене і на те військо, що є під моєю рукою, дозволь вирушати, повелителю. Похід підкаже, що вчинити, аби сталося так, як ми хочемо, а не так, як хоче Іраклій.

Шах довго і неприховано підозріло приглядався до свого воєначальника. Сміливості, як і гостроти розуму, йому, справді, не бракує. Та чи не свідчить це, що бракує обачності?

— Не завадило б знати, де він зараз, Іраклій, що уготував нам за ці літа?

— Повелителю! Коли я кажу: дозволь почати похід, то кажу тому, що знаю: саме час. Імператора візантійського немає зараз у Константинополі. Він полишив його на свого регента-патріарха Сергія та епарха Вона. Сам же відбув до Лазики, гуртує там нові легіони. Є певність, що таки супроти нас.

— Звідки знаєш це?

— Є-бо привідцею війська, якому рано чи пізно доведеться схрестити з візантійським імператором мечі. Мусив наперед і все знати про нього.

— Якщо так, розпочинай похід, Шахрваразе. Даю тобі волю і право діяти, як вважаєш за потрібне. Одного жду: погрому ромеїв. А з боку Лазики ми виставимо супроти Іраклія наше військо.

Шах не помилився, покладаючись на цього привідцю у його війську. Шахрвараз не просто собі похвалявся, коли казав: похід підкаже, як діяти, коли дійде до січі з візантійцями. Він наперед знав, хто і з якими силами стане йому на путі до Константинополя, як вчинить він, коли стануть. А оскільки сміливості і розуму йому не бракувало, діяв навально і рішуче: брав чи залишав обложеними лише ті фортеці, які могли погрожувати йому ударом в спину. Всі інші обминав і, ні на що не зважаючи, ломився до Константинополя.

Іраклій довідався про його похід з деяким запізненням, проте не так уже й пізно, щоб не встигнути повернутися до Константинополя коли не з легіонами, то принаймні самому. Регент Сергій, епарх Вон послали за ним один драмон: поспіши, достойний, у цю тривожну для імперії годину твоє місце тут, — дарма, отримали повеління, як діяти, кого й де виставити супроти Шахрвараза, і тільки; послали другий драмон з нарочитими на борту і ще з тривожнішими вістями: коли не прийде і не стане з своїми легіонами нападникам на перепутті, Халкідон знову стане персидським, Шахрвараз вийде до Босфору й погрожуватиме безпосередньо Константинополю, — і теж дарма, імператор лишався непохитним.

«Перси того тільки й ждуть, — була відповідь. — Хай беруть Халкідон, хай виходять до Босфору. Через Босфор їм не перейти без флоту, і не якого-небудь, такого, що міг би взяти гору над нашим, візантійським. Доки маєте флот, певен, Константинополь буде за нами. На це уповайте, цього найбільше пильнуйте. Я ж завершу тим часом вишкіл нових легіонів і піду на Хосрова Другого з боку Лазики. Побачимо тоді, що робитиме він і що — його зарозумілий Шахрвараз».

Імператор, з усього видно, лишався невдоволений регентом, синклітом, як і регент та синкліт імператором. Жарти хіба, в такий час і отак легковажити. А Шахрвараз заволодів тим часом Халкідоном, вийшов на супротивний берег Босфору і став спостерігати за повитим легеньким туманом Константинополем неозброєним оком.

— Віднині ця земля персидська, — пообіцяв усім, хто стояв поруч, а через нарочитих — і шахові. — Коли пересягнемо через Босфор, на суходолі ніхто й ніщо вже нас не зупинить. Візантія буде повержена!

Люд константинопольський не відав про ті похваляння, та почував приблизно те саме. Імператор не поспішає на поміч стольному городу своєї держави, зате поспішає аварський каган Дандал. Ходять чутки — і, либонь, достовірні, коли випурхнули й пішли гуляти по городу з Августіона, — ніби розіслав уже гінців по всьому каганату й далеко поза каганатом — до паннонських і підгірних слов’ян, ба навіть до утигурів і кутригурів. Усіх кличе в похід на Константинополь і всім обіцяє золоті гори, якщо пристануть до походу. А коли так, яка є сподіванка на порятунок? Загибель жде імперію, не інакше.

Дандал справді мав такі наміри — підійти до Константинополя з полуночі й навалитися на нього купно з персами. Гінці його гнали коней в усі кінці каганату й голосно оповіщали всім волю привідці. Тож про похід аварів на Константинополь і про сутуж, в яку потрапила імперія в зв’язку з появою на супротивнім березі Босфору персів, не забарився довідатися тиверський князь.

«Це чи й не є вона, жадана мить визволення», — подумав і все ж не поспішав посилати нарочитих до Києва. Є ще Хафіз, він більше, ніж хтось інший, знає, йдуть обри походом ратним на Константинополь чи не йдуть. Має побувати в нього й удостовіритись, а тоді вже робити ту сподівану мить набутком князів землі Троянової.

Взяв із собою сотню дружинників (їде ж не до когось там — до обрів) і вирушив на Дикушу. Путь не така вже й далека, одначе й не близька. Здолав першу сотню поприщ — і мусив зупинятися на перепочинок, а там — і на нічліг. Лише по ночівлі досяг перепуття, від якого недалеко вже було й до Дикуші. Та не встиг зблизитися з нею, як нагледів: назустріч йому, із пригірка в діл, правилась інша сотня кінних.

— З’їдьмо обіч, — повелів своїм. — Із засідки приглянемося, хто такі.

То були обри, а на чолі їх — Хафіз.

Князь Радим не став уже ховатися, виїхав із переліска й перший погнав коня навпереріз подорожнім.

— Хафізе!

Авари завважили його і стали стримувати коней.

— О, князь! — заяснів видом Хафіз. — А я їду й думаю, заїздити чи не заїздити мені до родака свого. Невже до мене правишся?

— Таки до тебе.

— Ото заковика, — відчув себе ніяково. — І гостя такого, як князь, мав би прийняти належно, і повертатися не можу, повинність кличе.

— Коли кличе повинність, їдь. Що вдієш, погостюю іншим разом. На Холмогород націлився?

— А так. Дандал у похід зібрався. Маю намовити кутригурів, аби теж не барилися, ішли купно з ним.

— Куди ж це? Супроти кого?

— На Константинополь. Є нагода поквитатися з ромеями за всі їхні кривди. Не чув хіба, перси підійшли до Босфору, погрожують стольному городу Візантії з тамтого боку.

— Не заздрю ромеям.

— А так. За цим разом не вистояти їм. За сим разом візьмемо вже Константинополь.

— Ти теж підеш із Дандалом?

— Якщо покличе, піду. Чи можу не піти, коли йдеться про взяття Константинополя?

«Ось і уяснив, що хотілось уяснити, — подумав князь. — Тепер напевне знаю, як діяти».

Довідавшись від брата про наміри аварів іти об’єднаними силами на Константинополь, Світозар не втримався, сам пригнався на Тивер, аби на власні очі побачити і достеменно знати, що діється в Подунав’ї.

Князь Радим нічого нового не повідав йому, окрім того, що знав уже. Єдине додав: авари не просто збираються, пішли вже на Константинополь.

— І паннонські слов’яни з ними?

— Ано. Морави, богемці, щоправда, утрималися від походу і тим недвозначно сказали: вони не з аварами.

— А утигури, кутригури?

— Ці також пішли. Не всією, щоправда, силою, одначе пішли.

— Погане діло, коли так. Знову ми самотні. Що ж робитимемо, брате?

— Може, податися комусь до Само? Не такі вже й самотні будемо, коли він підтримає наш похід.

— Боюсь, що не зважиться. Пождемо, мабуть, хай обри і всі, що з обрами, ув’язнуть у січу за Константинополь. Гляди, саме вона и додасть нашим мислям, як і серцям, ту частку одваги, якої бракує зараз.

— Сподіваєшся, що Дандал буде побитий там?

— Не так сподіваюся, як хочу, аби був побитий. Тоді ми напевне домоглися б того, чого прагнемо домогтися.

— Марна сподіванка, Світозаре. Ромеї не вистоять супроти такої сили.

— Ти погано знаєш ромеїв. Вони коли не відкупляться, то перехитрять, а все ж постараються взяти гору, навіть над такою силою, як персидська та аварська.

— Старатися — одне, а взяти — зовсім інше. Я іншим печалюся: що буде, коли авари справді візьмуть Константинополь? То ж смерть буде усім нашим намірам? Чи не ризикнути все-таки? Чи не піти супроти них зараз?

І так, і сяк міркували Волотові сини, а проте не зважилися кидати клич: пора. Дали перевагу обережності і стали на мислі: будуть готувати слов’янську силу і ждати, доки обри ув’язнуть у січу. Коли шалька терезів бодай трішки схитнеться в бік тих, що жадають визволення, тоді вже й кинуть його, визвольний клич.

Уголос ніхто з них не казав: «Бо як можемо трубити путь зараз, коли люд вийшов у поле й започаткував жнива?» Та про себе кожен і таке думав.

Зате обри не зважали на жнивну пору. Що їм жнива? Вони не орють і не сіють, коли надумали, тоді й подалися на легші, ніж ролейна нива, промисли. До константинопольських стін підійшли в розпалі літа — в кінці місяця червеня і не стали роздумувати. Силу мали таку, що нею море можна загатити. А ще ж і на ту, що по другий бік Босфору, покладали неабияку надію. Шахрвараз, сподіваються, не відсиджувався в Халкідоні так собі, далебі ж, думав, як пересягнути через Босфор. А коли думав, до чогось додумався.

Дандал розглянувся і, нагледівши кого треба, повелів:

— Князя словенів Вірагаста до мене.

Привідця словенів був у літах уже, тож не явив тої поспішності, якої ждали від нього. Під’їхав ступою, передав коня отрокові і вже потім пішов до намету.

— Слухаю кагана.

— Сідай, — показав Дандал на місце обіч себе. По другий бік — і теж трохи попереду — сидів уже хан кутригурів.

«Ти ба, — дивується Вірагаст. — Саджає поруч. Коли це було таке? Мабуть, не дуже певен, що візьме Константинополь, тому й запобігає».

— Терхани мої, — звернувся до союзників, — уважно обстежили стіну, через яку маємо ломитися до Константинополя, і визначили в ній дванадцять вразливих місць. Супроти них поставимо тарани й битимемо до тих пір, доки не зламаємо. А вже у проломи й кинемося пішо чи кінно, як у кого складеться. Про це й подбайте невідкладно. Кому і де споруджувати вежі, терхани скажуть. Є інша рада?

Пождав, доки зберуться з мислями і, не діждавшись ані схвалення своїх намірів, ані заперечення їх, мовив:

— Хан кутригурів, радні мої можуть іти, коли не мають чого сказати. А ти, княже Вірагасте, залишся.

Доки радники виходили з намету, доти й дивився їм услід.

— Ну, — мовив, коли залишилося вдвох з Вірагастом. — А що приготуємо для ромеїв несподіваного?

Привідця словенів потиснув плечима.

— Коли каган звертається до мене, либонь, хоче, аби з моря пішов на Константинополь. Однак він повинен знати: те, що маємо ми, мізерія порівняно з тим, що мають на морі ромеї.

— А ти підійди своїми лодіями до анатолійського берега, а там, під прикриттям персів, вийдеш і на Золотий Ріг. Мислиш собі, який переполох зніметься у таборі ромеїв, коли ми звідси ломитимемося в город, а ти звідти.

Вірагаст длубався у тім’ї.

— А що ж перси?

— Дечим і перси допоможуть. Одначе не вельми покладайся на них. Знай свої лодії й постарайся проскочити в Золотий Ріг неждано й негадано. Перси для того, власне, й зчинять веремію на анатолійськім побережжі, аби ти проскочив.

— Ромеї не такі простаки. Можуть довідатися про наш намір і стати флотом у Босфорі, там, де приймає він води моря Евксінського.

— Не печалься тим, ми подбаємо, аби не довідалися.

— Не подбаєш, кагане.

— Чом так? У Константинополь з нашого боку ніхто вже не пройде. Он яка сила обсіла його.

— Це ромеї. Вони й крізь вухо голки пролізуть, коли треба.

— Не пролізуть. Я подбаю об тім.

«В’їлася вам наша вправність на морі», — подумав князь подунайців, та вголос не сказав того. Нащо казати, коли бачить, каган не відступиться від свого. Чи його переконаєш, що пусте діло задумав. Пусте і згубне.

— На цьому й станемо, — поклав край його сумнівам Дандал. — Коли лодії і ті, що сядуть в лодії, будуть готові до відплиття, скажеш мені. А поки що наготуй одну з них, подамся на супротивний берег. Щось зволікає Шахрвараз, не бачу тих приготувань, про які домовлялися.

А Константинополь лихоманило. Хай тоді, як у Халкіндоні об’явилися перси й стали неприховано ласитися з супротивного берега на привільно розкиданий на семи горбах город Константина, імператор уповав на те, що через Босфор перси не підуть, у Константинополі стоїть флот, який не пустить їх. А чому зараз, коли з полуночі підійшли до стін стольного города й авари, слов’яни та кутригури, коли у горожан тільки й надії, що Босфор та стіни, — чому Іраклій відсиджується в Лазиці і не йде на поміч? Не сам же там, має під рукою он яку силу.

Патрикіїв, що складали синкліт, як і стратегів, у стольнім городі Візантії не бракувало, когорт, що встигли відійти з Малої Азії й стати на стіни оборонцями, також. Порозумнішали, відчувши смертельну загрозу собі й своєму городу, дімоти та їхні привідці — демархи. Усі взяли до рук мечі, сулиці, щити, наготували стріли, перевірили тятиви на луках і дбали, аби через Довгу стіну не те що варвари, миша не пролізла, а коли трапиться так, що авари таки вломляться десь, було кому запрудити пролом і не допустити вторгнення. Одначе тривога не переставала зависати над усіма мечем дамокловим. Що буде? Як буде? Варварів тьма-тьмуща, а город один супроти них. Який не є, все ж один.

Патрикій Вон геть схуд і зчорнів від безсоння, постійних клопотів і тривог. Знав-бо: на нього, епарха города і привідцю всіх, хто тримає меча і є захисником Константинополя, дивиться зараз і благає заступництва не лише власна жона, полишена на неї родина, на нього уповає синкліт, уся знать, ба навіть стратеги і стратиги мало не на половину розшматованої Візантії. Бо ніхто інший, тільки він та патріарх Сергій наділені в ці тривожні дні повноваженнями імператора. Не комусь іншому, йому та патріархові Сергію доведеться відповідати перед самим господом-богом за життя сотень тисяч невинних душ, за благополуччя стольного города, самої імперії. Смерть-бо люта, наруга нечувана жде кожного, коли не вистоять на стінах. Тож не до сну і не до супокою патрикію. Сьогодні в одному кінці города і його фортифікаційних споруд має бути, завтра в другому, післязавтра в третьому. А патріарх те й робить, що скликає паству та напоумлює її, як має діяти, якою має бути в ці дні. Було б набагато ліпше, коли б зібрав торговий люд Константинополя та врозумив його: не про зиск нині має дбати, а про хліб. Хай би кожен, хто має лодію, сходив, доки є можливість, до Фессалоніки чи ще кудись та привіз зайві міри збіжжя. Що буде, коли облога Константинополя триватиме довго? Настане ж голод, а де голод, там байдужість, там зрештою мор.

Мислі ці зродилися в путі. А путь — дозвілля для них. Тож і стали низатися одна на одну. Присяйбіг, старий робить не те, що мав би робити. Чому б синкліту і йому, яко духовному пастиреві і регенту, не вдатися до аварів із сольством та не одкупитися золотом? Чи вперше роблять те? Знає ж бо, авари стають на бік того, хто більше платить. Не інакше як шкодує церковного золота. Більше його немає де взяти нині, тільки в церквах, тому й відмовчується.

Зробив, як обіцяв сам собі: тільки-но повернувся з фортифікаційних споруд на околіях города, одразу й подався до святої Софії, резиденції патріарха Сергія. Мав намір напуститися на старого з докорами, а мусив ставати на його захист.

Те, що побачив біля храму людське стовписько, не подивувало епарха. Церква завжди була осередком, де гамували страх і шукали спасіння, а в таку тривожну годину, як зараз, тим паче. Та й церква ж це не яка-небудь — Софія, святилище всього православного світу. Тут проголошуються нині не тільки молитви, звернені до бога, тут даються й повеління всім, хто стоїть на обороні города чи дбає про оборону. Та за цим разом у стовпиську тім чинилося щось непевне. Миряни не почували себе сумирною паствою, покликаною сюди вищими помислами — помолитися, виблагати в бога заступництва. Чимось збуяні були, вимахували руками, цілилися на святу обитель і погрожували обителі, силячись перекричати один одного.

«Їх привела сюди злоба? На кого і чому?»

Не став допитуватися, що й до чого, повелів легіонерам розчистити путь до храму й хотів уже йти слідом за ними, та тієї миті з’явився перед зворохобленим натовпом патріарх Сергій і, підносячи над собою хрест, став вимагати тиші.

— Доста! Чули вже! — не слухалась його і, з усього видно, не мала наміру слухатися паства. — Скажи ліпше, хто з вас додумався підвищувати в таку лиху для всіх годину ціну на хліб? Чому його обмаль?

«Он воно що!» — дотямив зрештою епарх і не став ждати, доки дорогу до храму розчистять інші, сам пішов на натовп. Гримав так люто, що тим, котрі стояли найближче і горланили чи не найголосніше, заціпило враз, а те їхнє заціпеніння не забарилося передатися й іншим.

— Епарх! Епарх! — чулися застереження і таки допомогли йому пробитися до патріарха, стати поруч із патріархом.

— Чим клопочетесь, сини і дочки осмученої божою карою вітчизни? — покрив решту людського гомону своїм дужим і гнівним голосом. — 3 чим прийшли ви до храму божого в таку, як ця, годину? З криком черева ненаситного? Хто ж ви є після цього? Люди і християни чи твар безтямна? Хто, питаю?! Перси, авари тьмою обступили город від моря до моря, лютою карою погрожують вам і дітям вашим, а ви… Де ваша горожанська честь? Де совість? Не відаєте хіба, отець Сергій денно і нощно піклується про вас, не знає сну, не знає супокою. Беріть мечі до рук і на стіни мерщій! Це вас стосується, мужі. А хліб у городі буде. Доки море наше і лодії торгового люду стоять у Золотім Розі, хліб буде, горожани! Синкліт і особисто патріарх повеліли всім навікуляріям забути нині про торгівлю і зиск, йти морем у віддалені городи імперії і везти звідти збіжжя для вас, дітей ваших. Дбайте, аби обри не вломилися до нас через стіни. Про все інше подбають без вас.

Коли натовп, помонявшись та нагомонівшись, залишив прилегле до собору подвір’я, патріарх Сергій зміряв епарха розумними старечими очима і, осінивши себе хресним знаменням, сказав:

— Слава тобі господи! Мужі державні у нас ще не перевелися. Дякую патрикію за мудру раду і вчасне втручання. Цим справді слід зайнятися, і то негайно.

— Так, святий отче, негайно і щонайсерйозніше. Дбання те ліпше за проповідь скаже всім: синкліт не має наміру залишати город. Одначе цим займуться з нашої намови інші. Нам варто подумати про речі ще важливіші.

— Тут чи в Августіоні?

— Гадаю, там. Думати-бо не тільки нам, ще багато кому доведеться.

Едикт, що зобов’язував усіх константинопольських, фессалонікських, афінських, родопських, крітських, карфагенських і багатьох інших навікуляріїв імперії забути на час облоги Константинополя про все й подбати про доставку хліба обложеним, склали доволі швидко і таких, що взяли на себе повинність довести те, що йшлося в едикті, до відома навікуляріїв, теж відшукали, а про нинішні ціни на хліб засперечалися. Одні казали: імперія в небезпеці, витрати на її оборону зросли в кілька разів. Де брати соліди і з кого брати, коли вся Мала Азія, Єгипет відпали від Візантії? Та патрикій Вон, а вслід за ним і патріарх Сергій лишалися непохитними: тільки не зараз; візьмуть, що треба взяти, пізніше і не тільки з тих, що хочуть хлібам одначе не зараз.

— Зараз про інше маємо подбати, сенатори: щоб вистояти у поєдинку з обринами і тими, що прийшли з ними. Перси для нас не страшні. Маємо надійний флот, він не дозволить їм перейти через Босфор. Боронитися маємо від аварів. Сила то страшна і дика, а ще більше жадібна на наше добро. Коли не вистоїмо супроти неї на стінах, вважайте, що й не вистоїмо вже. Вона затопить собою город і всіх, хто в городі. А затопить — пощади не буде. Не помишляйте, що лякаю вас, що хочу збудити тим буєсть ратну. Кажу те, що є, і кажу заради одного: аби кожен із вас розкинув розумом і подбав про порятунок. Моя гадка така: те, що робимо всі, аби город лишався недоступним, діло добре, конче потрібне, одначе не все. Маємо подумати й про сольство до аварів. Чи давно угомонили їх солідами? Чи один раз угомоняли?

— А так! Зберім усе, що маємо, й віддаймо тим ненаситним пругам[125], аби лиш пішли з землі нашої.

— Посилай сольство, епарху! Позбудемося аварів та їхньої погрози городу, соліди наживемо, а втратимо Константинополь — утратимо все.

— То правда. Нам би тільки аварів позбутися, з персами упораємося потім. Імператор піде на них з Лазики і примусить полишити Халкідон, а там і всю Малу Азію.

З цією радою усі погодились і стали уповати на сольство, як на єдино можливий рятунок. Інакше повелися радні, коли мова зайшла про те, хто ж піде до аварів. Одні відпиралися тим, що не мають достатнього сану, інші — що не володіють даром красномовства, ще інші — тим, що були вже в аварів за слів і не хочуть більше бути.

Тоді підвівся і заговорив патріарх Сергій.

— В цю грізну для імперії годину негоже, сенатори, думати про страх. Благослови, боже, на благеє й пожиточне для всіх нас діло. Беру тяжкий цей хрест на себе.

XXVI

Вимахуючи білим полотнищем, перший із сольських не встиг і з воріт ще вийти, як упав, поцілений у саме горло стрілою. Другого обминуло те лихо, бо розминулася з ним стріла, а та, що летіла услід за нею, не могла вже поцілити — сольський принишк за каменем. Тоді одважився переступити смертну межу один із патріаршого оточення. Він був у вбранні служителем божого храму і не простого сану. Відвага його, а чи ряса та митра угомонили аварів. Не стали реготати, як реготали досі з переляканого сольського. Загледіли біле полотнище, в одній руці та хреста в другій і примовкли, ждуть.

— З миром іду до вас, братіє! — поспішив подати голос патріарший посланець. — З миром і солодким словом про перетрактації.

Либонь, хтось із терханів повелів воям своїм не чіпати посланця, священик ішов та й ішов, аж поки не добувся до вежі, за якою стояли чільні мужі аварських турм.

— Що скажеш, старче? — запитав передній.

— Патріарх і настоятель православного храму в Константинополі преподобний старець Сергій просить привідцю турм аварських прийняти його з сольством від стратегів ромейських і синкліту.

— Чого хоче патріарх і його сольство?

— Перетрактацій про мир і злагоду.

— Пробі! Ми ж не розпочинали ще січі.

— Святий отець хоче, аби вона й не розпочалася.

Терхани повеліли заждати — послали когось із своїх, аби повідомили каганові про ромейське сольство і його наміри.

Почувши, хто очолює сольство, Дандал гидливо скривився. Догадувався, про що піде річ, служитель християнського храму страхатиме його Небом, благатиме замиритися, доки не пролилася кров. А проте не зважився відмовити Сергію і тим, хто йшов із ним добути мир і злагоду.

— Проведіть їх до мене, — сказав посланцеві терханів. Приймав слів у просторім, не по-походному обставленім наметі. І не сам — обабіч сиділо чоловік вісім із його найближчого оточення.

— Великий кагане, мужі ратні і думаючі! — стримано, одначе й доволі урочисто почав свою речницю патріарх. — Імперія, стратеги її і весь люд ромейський послали мене поговорити про замирення між нами і ратною силою каганату.

Патріарх змовк на мить, жде, що скаже каган. А Дандал ні пари з уст. Дивиться на пещеного в церковних хоромах сла і відмовчується.

— Хотіли б знати передусім, — говорить по деякім мовчанні патріарх, — що привело каганові турми під стіни Константинополя. Чи імперія завинила чимось перед родами аварськими? Чи вона не живе з ними, як і належить жити сусідам?

І знову Дандал не поспішав із речницею.

— Було б ліпше, — озвався зрештою, — коли б імперія не нагадувала нам про свою добропорядність. Скільки разів обіцяла вона нам платити за службу на обводах і скільки виявлялося потім, що то був обман?

— Достойний! — не став вагатися патріарх. — Зобов’язувалися платити каганові Баяну. Відтоді; як його не стало, а авари замали свою землю, договору між нами не було.

Дандал хотів було сказати щось на ту речницю сла, а казання не спадало на думку, і те, видно, розгнівило його.

— За давні кривди теж розплачуються. А коли вони занадто давні, то вважайте, що прийшли ми взяти своє по праву сильного.

Тепер патріарх довго і пильно дивився на кагана повитими тихою осмутою очима.

— Сину мій, мовив звичним для церковника голосом, — побійся бога. За це карають — і жорстоко карають — небеса.

— Наші небеса завжди були за нас, святий отче. Коли оце і все, що хотів сказати нам, вважай, що перетрактації вичерпали себе.

То була несосвітенна зухвалість і видима зневага. Та що мав робити Сергій? Він не просто особа, хай і високого сану, він сол від народу, держави, мусить і таке терпіти. Хіба не знав, до кого йшов? Варвар — він і є варвар.

— Мені є що сказати, привідцю. Затим і прийшов, аби звідомити тебе: імперія і за цим разом ладна відкупитися, тільки б не мати січі з аварами, не лити задарма людську кров. Назви суму викупу — і ми сплатимо тобі її, якщо матимемо, звичайно, гарантію.

— Яку ще гарантію?

— Що каганат, отримавши викуп, не піде на імперію походом ратним, принаймні в найближчі двадцять п’ять літ.

— Хм. І за скільки ж імперія збирається придбати собі мир із нами?

Патріарх завагався.

— Миру благає слабший, ціну йому визначає сильніший. Лишаємо це право за каганом і нині.

Дандал, видно, був підкуплений довірою, не одразу одважився сказати те, що намислив. І все ж одважився.

— За цим разом, достойний сол, ми хочемо узяти все, що є в Константинополі.

— Як то?

— Бо візьмемо сам Константинополь. Всім, хто не хоче бути потятим у ньому, даємо три доби на те, щоб залишили город і вийшли до нас чи морем до земель візантійських. Потім може бути пізно.

Сумнівів не лишалося: візантійське сольство терпить крах, он яка зухвалість у каганових речах, он яким хижим пломенем палають його очі.

— І знов кажу тобі, кагане: побійся бога. Проллються ж ріки крові.

— Аби не пролилися, раджу всім, хто не причетний до січі, полишити город. І то за однієї умови: коли візьмуть із собою лише туніку та плащ.

«Господи! — подумав Сергій. — Воістину правду речуть: силу можна угомонити лише силою».

Так і сказав епархові і всім, хто був із ним:

— Через три доби авари братимуть город приступом. Зробіть усе, щоб оборонці його вистояли, інакше загинемо. Від малого до великого — всі загинемо.

Він не марнував часу. На Довгій стіні стояли в нього надійні когорти з легіонерів, поодаль від них — теж легіонери, ті, що мають прийти на поміч, коли станеться вторгнення чи поляжуть оборонці стіни. Усе побережжя Босфору оперізували лави дімотів, за ними — знову лави і знову з дімотів та схоларіїв[126]. Немалу надію покладав і на гвардію, котра лишалася до певного часу в резерві, ще більшу — на флот. Він у нього достатньо могутній, щоб допустити вторгнення недругів з моря. А коли так, дімоти та схоларії, яких тримає на побережжі, теж, вважай, його резерв. Бо що вдіють слов’янські лодії супроти драмонів, на яких є грецький вогонь, і що — супроти трирем[127] та квадрирем[128], де сотні воїв із стрілами та сулицями і є надійне прикриття — борти?

Мав намір поставити завтра всі, які є в пристанищі, кораблі вздовж Босфорського побережжя — так, щоб город був прикритий ними звідусіль — і з боку моря, і з анатолійського узбережжя, та вночі його несподівано розбудили й сказали:

— Вийди, достойний, прибув перекинчик з аварського табору.

Спросоння не второпав, що за один, звідки взявся, тож ждав, коли введуть і поставлять перед очі.

Перше, що запитав: хто він?

— Грек я, патрикію.

— Як опинився серед аварів?

— Був серед тих, кого силою погнали майструвати на вежах тарани, і чув від слов’ян: тоді, як каган ломитиметься з своїми турмами через стіни, слов’яни мають ввійти на лодіях у Золотий Ріг і зчинити в городі переполох, який допоможе каганові здолати опір на стінах.

— Скільки ж у нього лодій?

— Того не відаю. Одне знаю: каган дасть їм із Влахернського окопу знак. По тому знаку він почне ломитися в город через стіни, слов’яни ж мають пройти тим часом до анатолійського побережжя, підійти під захистом персів до Золотого Рога і зчинити там ворохобню, яка й допоможе, як мислять вони, зломити опір оборонців Довгої стіни.

— І що то за знак?

— Вижа вогнем.

— А це не є зумисний виверт?

— Ні. Я випадково підслухав, коли слов’янам переказували каганове повеління.

— Гляди, молодче. Коли це правда, будеш достойно винагороджений, коли лжа, матимеш кару, і найлютішу.

XXVII

Дандал знав: ромеї бачать його приготування і в свою чергу готуються до січі. Що ж протиставлять вони його таранам, балістам, скорпіонам? Такі ж балісти та скорпіони чи вергатимуть на його метальні апарати і грецький вогонь? Досі вони використовували його на морі, та хіба їм заборонить хтось використати й на стінах фортець? Либонь, знають же, як це робити. А то гибле діло. Вогонь і метальним апаратам нашкодить, і воїнів налякає так, що під страхом смерті не примусиш іти на приступ.

Вдень ходив поміж тих, що стояли біля метальних апаратів, думав, і ніч настала — теж думав, та перевертався з боку на бік, та дошукувався, що ще можна вигадати, крім раптової появи слов’янських лодій у Босфорі, пересувних веж, на яких вої поставили тарани, крім баліст, скорпіонів, що метатимуть через стіни каміння, драбин, по яких піші збиратимуться тим часом на стіни. Скорпіонів, як і баліст, у нього небагато, таранів теж. А проте, коли зібрати все докупи, не так і мало. Може, справді зібрати всі метальні та руйнівні апарати докупи та навалитися тією руйнівною силою на ромеїв в одному місці? А що ж робитимуть інші? Намір був такий: доки тарани розхитуватимуть стіни, а скорпіони та балісти метатимуть каміння, смертоносні стріли з вогненними хвостами на кінці, піші вої ставитимуть тим часом драбини й здиратимуться на стіни. Он скільки їх, десь та вчепляться, десь та пересягнуть через ту перепону. А пересягнуть чи зроблять в однім-другім місці пролом, ніхто й ніщо вже не стримає їх. Ні, як намислив спершу, так хай і буде, не переінакшуватиме вже.

Певність збадьорює дух і гонить пріч сон, до всього й літня задуха аж надто вже відчутна. Підвівся, націлився вийти на простір й спинився нараз: по цей бік запони, на тлі синіючого неба побачив сумну, по-старечому згорблену постать вітця свого.

«О Небо!» — вжахнувся, та не встиг покликати когось, як постать схитнулася й пішла, не відхиляючи запони, з намету.

Сидів, заклятий, і не відав, як йому бути, лишатися в наметі чи таки вийти. Знав, поява тіні померлих — не перед добром, а тіні вітця — тим паче. Про щось застерігає його, попереджує. Про що б то?

Таки зважився і вийшов з намету, розглянувся. Ніде анікого. Лише сторожа нагадала про себе, сколихнувши темінь.

— Гей, хто там, підійди сюди.

Воїн підійшов. Зупинився перед каганом, ширить, насторожений, очі.

— З мого намету виходив хтось щойно?

— Н-не видів.

— Всього лиш не видів чи таки ніхто не виходив?

— Та таки ж ніхто не виходив. Коли б виходив, я бачив би.

Не повернувся до намету (соромно зізнатися, та мусить: бере острах), пішов до розлогої груші, під якою і вдень полюбляв сидіти, ховаючись від нестерпної тут, на березі Босфору, спеки. Під нею й зараз почувалося привільніше. Свіжо повівав вітерець, приємно, ба заспокоююче навіть шелестіло листя над головою. Хоч спокій, здавалось, і не обіцяв уже повернутися до нього. Як не старався забутися, думка знов і знову поверталася до того ж: що означає це видіння? Вітець пройшов крізь запону, не відхиляючи її, і тим показав, як має діяти син, чи, супротивно тому, не радить брати Константинополь, знаменує: стіни його були й залишаться недоступними. Як же не брати, коли підійшов до стольного города Візантії он якою силою, розтрубив про неминучий погром ромеїв не лише серед своїх, а й серед чужих родів? Ні, вороття немає й не буде. Тепер уже братиме Константинополь. Нагода ж бо яка, іншої такої може вже й не трапитись.

Найбільше боявся все-таки грецького вогню. Тому, відходячи до сну, повелів тим, що були найближче:

— Перекажіть терханам, завтра не розпочинатимемо ще виправи. Даю їм час на те, щоб оббили всі вежі і тарани, що стоять на них, свіжими шкурами.

— Тобто тільки-но знятими?

Обернувся й хижо подивився на того, що перепитував.

— Ніби мало їх знімають щодня, поїдаючи биків, коней.

Перші, як і належить, почали пробувати міцність ромейської оборони вздовж Довгої стіни балісти та скорпіони. Прикриті від легіонерів вої доволі швидко і вправно натягували воротами линви, і коли вони доходили до краю, з баліст вилітали великі, з вогненними хвостами стріли, із скорпіонів — каміння. Стріли перелітали через стіни й разили тих, що метушилися за стінами, чи принаймні наганяли страху, запалюючи те, що піддавалось вогню. Каміння з свистом летіло під верхні зрізи стіни, разило тих, що стояли на заборолі, чи розхитувало неміцні між бійницями опори. Не відсиджувалися в засідках і лучники. Прикриваючись щитами, ближче та ближче підходили до стіни. Стріли їхні доволі густо летіли в бійниці чи принаймні в тому напрямі, де бійниці, разили або ж примушували ховатися ромеїв, що в свою чергу засипали їх стрілами із бійниць. Тим поєдинком не барилися скористатися вої, що мали підкотити до стіни тарани.

Ромеї теж не відсиджувалися мовчки. Окрім стріл, що їх пускали лучники, летіли з їхнього табору й стріли з баліст, летіло каміння, пущене з скорпіонів. Коли ж авари підкотили до стіни дерев’яні вежі з лобастими таранами, в них полетіли й палаючі смолоскипи.

— Оце і все? — питався сам себе чи тих, що метали з ромейського боку смолоскипи, Дандал і, потішений такою приємною несподіванкою, поспішив повеліти своїм:

— Дайте знак князю Вірагасту: пора. Всім іншим — навалом уперед! Затміть їх своєю чисельністю, примусьте стенутися хоробрістю, тим відчайдушшям, на яке здатні тільки авари — і Константинополь наш. Обіцяю всім і кожному: хто що здобуде в тому багатому городі, те й його!

Турми відповіли голосним злетом радості, а ще — здравицею своєму каганові і пішли на приступ. З-за лучників вихопилися ті, що несли драбини, що мали збиратися, оголивши мечі, на стіну. Стояли вже на своїх місцях і тарани. Вої, що порались на вежах, розганяли їхні баранячі голови й били ними в стіну. Їх теж не милували, разили камінням, стрілами з баліст. Хтось скрикував, вражений, падав із вежі, падали й ті, що несли драбини чи тиснулись до драбин. Та на те не зважали. Січа є січа, на місце полеглих чи вражених одразу ж ставали інші й робили своє, визначене повинністю діло. Важливо, що є певність: як би там не було, впадуть одиниці, хай сотні, лишиться ж тьма, а тьму ніщо вже не спинить. Побачать, якої заспівають ромеї, коли вона добереться до стіни та вихопиться на стіну, коли слов’янський флот ввійде в затоку Ханич і вдарить їм у спину.

Був ранок сьомого дня місяця зарева[129]. Над морем Евксінським доволі високо вже знялося й звеселило околії рум’яно-свіже сонце. Такої пори годилося б облишити на мить-другу в супокої всякі повинності й милуватися химерно-загадковими схилами гір, що збігають до моря аж там десь, на супротивнім березі Босфору, як і морем, що стелиться від краю, таке зніжено-голубе і таке лагідне, мов мала дитина. Та не до милувань нині морякам, надто тим, що на слов’янських лодіях. Із Влахернського окопу подали вижу, велено сідати на весла й гребтися що є духу до того ж таки знадного берега по другий бік Босфору, а берегом, під прикриттям персидських баліст — до Золотого Рога.

— Най допоможуть вам боги, братіє! — зичать щасливої виправи ті, що лишаються на березі.

— І най порятують, — моряки їм, — коли рятунок буде можливий.

Вітрил не напинали. Був би вітер, була б і надія, що зловчаться і обійдуть у морі неповороткі ромейські триреми та квадриреми, висадяться в Золотім Розі, уникнувши невигідної морської баталії. Та що вдіють, коли його немає, а каган не бере того на карб, дає вже знак: ідіть і дерзайте? Якщо і є в сім дерзанні якась сподіванка то хіба що на богів. Вони завжди були на боці слов’ян, гляди, й за цим разом не обминуть своєю милостивою увагою. Від анатолійського берега до Золотого Рога не так і далеко. Коли ромеї не запруть його щільним рядом свого флоту, гляди, зловчаться і проскочать до Константинополя. А там що буде вже, те й буде.

Каган сказав: «Ви тільки ввійдіть у Золотий Ріг та зчиніть у стольнім городі Візантії переполох. Того доста буде, щоб у ромеїв, котрі стоять на стінах, підломилися ноги. Все інше я зроблю: так натисну тієї миті, разом із стіною зіпхну з своєї путі». Та легко сказати: ввійдіть. У ромеїв он який флот; у них на кожній триремі, квадриремі, як і на кожнім драмоні, грецький вогонь. Що протиставлять йому? Стріли та сулиці чи власні груди?

— Хто в них за флотоводця нині? — питається котрийсь із мужів свого сусіди по веслу. — Чи не Доброгаст?

— Ба ні, того давно не чути. Або ж помер, або доживає віку тут-таки, в Константинополі.

— То, може, син його виведе супроти нас візантійський флот?

— Може, й син. Чи те має якусь вагу?

— Родак все-таки.

— Е-е, брате. Родацтво в такім ділі мало важить. Найнявся, кажуть, все одно що продався. Тим паче, коли на чолі візантійського флоту стоїть нині не Доброгаст, а син його. У нього кров наполовину ромейська вже, вважай, що чужа. Не пошкодує нас і добутою славою не поступиться.

— Славою ясна річ, не поступиться, та й у велику біду не повинен би ввести.

— Сподівайся, — втрутився в розмову третій, — чи тобі хтось заважає?

Князь Вірагаст — на передній лодії. Доглядався, як і личить флотоводцю, до моря, що слалось попереду. Зрештою обернувся назад, прикидає, либонь, яка в нього сила, як має стати вона, коли ввійде в протоку, як — коли трапиться на путі візантійський флот. І саме тієї миті хтось із дозорних надсилає пересторогу:

— Ромеї, княже!

Їх було занадто багато, драмонів, трирем, квадрирем. аби сподіватися на успіх у баталії. І на те, щоб розминутися з ними, теж мала надія. Ромейський флот чомусь не в пристанищі, а при вході в протоку. Схоже, що флотоводці ромейські довідалися про наміри слов’ян і ціляться перекрити їм путь у Босфор.

Що ж робити? Вертатися назад? Відійти в море? А січа, що її започаткував Дандал? А надія на слов’янський флот і його місце в боролищі під Константинополем і за сам Константинополь? Каган же не простить відступу. Голову зітне, і передусім йому, князеві.

— Правте ближче до європейського берега Босфору! — повелів кормчим. — Всіх інших теж звідомте: доки ромейські триреми розвернуться та наберуть ходу, ми маємо проскочити між ними і берегом. А там і Золотий Ріг недалеко. Гребці, наляж!

Вузькі і бистроплинні лодії слов’ян доволі швидко змінили напрям і, поки ромеї дотумкували, до чого йдеться, та розверталися, дотумкавши, слов’яни встигли проскочити між ними і берегом. Ще б кілька зусиль — і стали б недосяжними, для трирем. Та не до того йшлося. Ті ромеї, що з ними пощастило розминутися, були не єдині в Босфорі. Там, трохи далі, властиво, на півпуті до Золотого Рога чатували на слов’ян швидкохідні драмони.

Тепер нічого іншого не лишалося, як пробиватися силою.

— До баліст! Гребцям — що є сили гребти, всім іншим засипати ромеїв стрілами, не давати їм висунутися з-за бортів! Балістам цілитись по вітрилах, в усе, що береться на драмонах вогнем! Не губіть глузду, братіє. Будемо мужні — проскочимо.

Вони й старалися. І гребли що було моці, і засипали супостатів своїми стрілами з баліст та луків. Однак до пори до часу. На драмонах теж не відсиджувалися так собі, аби далі від біди. Не один уже з слов’ян випустив із рук весло чи лука і не в одну з лодій полетіли потужні, нещадно вражаючі стріли баліст. Те не могло не посіяти сум’яття. Одні лодії збавили хід, інші, втративши занадто багато гребців, почали крутитися на місці.

Князь Вірагаст не знав, як зарадити біді, і кидав гострі позирки очей своїх то в один, то в другий бік. Нарешті зважився.

— Обступаймо ці два драмони, що перед нами, і берім їх на гаки! На них і доберемося потім до затоки Ханич.

Його почули і, певно, увірували: коли вже ставати тут, у морі, з ромеями на січу, то тільки так, взявши драмони на гаки, витеребившись на них. А там уже, нагорі, знають, як діяти. Слов’яни — вої могутні і дужі, ромеям не вистояти у поєдинку з ними.

Де й сила та спритність бралися. І заміну знайшли, і на весла налягли дружно. Та недовго тішили себе сподіванкою: ось зараз, не цієї, то наступної миті вчепляться і стануть бортами до бортів. Як тільки лодії зблизилися з драмонами, ромеї не стали метати стріли — хлюпнули на одну, затим на другу, третю лодію смертоносним грецьким вогнем.

Крик людський і жах людський, як і торжество ромеїв, злилися воєдино. Злилися і сполошили Босфор, оба береги його, кому додали снаги, у кого забрали й ту, що була. Слов’янські моряки заходилися було гребтися назад. Надія на те, що проб’ються до затоки, здиміла купно з лодіями, що взялися вогнем і палали тепер смолоскипами. Та їм і там, на зворотній путі, не поталанило. Доки змагалися чи всього лиш мали намір змагатися з драмонами, надійшли обійдені в протоці триреми та квадриреми й обступили уцілілі лодії півколом. Одне лишалося — висадитися на берег і пробитися до своїх берегом.

Їх разили стрілами — і з моря, і з суші, їм ставали на путі дімоти — дарма. Від стріл заслонялися щитами, тих, що одважувалися стати на путі, стинали мечами, самі нерідко падали, потяті чи смертельно вражені, а все ж лишалася якась частина й таких, кому таланило йти далі, берегом чи водою пробиратися до своїх.

Дандал, як свідчать очевидці, неабияк обурений був тим, що сталося в Босфорі, а більше наляканий, мабуть. Зблід, довідавшись про погром флоту, його чи не найбільшу надію, і втратив таку потрібну тієї вирішальної миті присутність духу.

— А де привідця їхній князь Вірагаст? — возбуяв нарешті гнівом.

— Загинув купно з повитою полум’ям лодією. Ромеї, з усього видно, довідалися про наш намір ввійти в затоку і зчинити в городі переполох, вийшли назустріч слов’янським лодіям усім флотом і спалили їх грецьким вогнем чи примусили пристати до берега. Лише рештки з тих, що ходили морським походом, пробиваються до нас, хто суходолом, хто морем. Може, станемо їм в поміч?

— Як і кому? Тим, що оступилися в січі? Потяти всіх, хто вийде. Всіх до єдиного!

Повеління кагана — повеління Неба. Сказав потяти — і потяли. Одначе тим не нагнали страху і не наблизили падіння Довгої стіни. Перші возбуяли гнівом ті п’ять тисяч слов’ян, що не брали участі в морському поході, ломилися купно з аварами через Довгу стіну. Вони й без того он як були вражені загибеллю князя Вірагаста, моряків, що ходили з ним, а довідалися про кривавицю, що її вчинили авари з порятованими в січі (кололи, подейкують, мечами тих, що пробилися, заюшені кров’ю, суходолом, добивали при березі й тих, що вибиралися з моря вплав), геть втратили розум і заволали в один голос, вдаючись до князів своїх чи просто привідців:

— Доста! Ми не раби їм! Допоки збиткуватимуться над нами?

Князі й не перечили. Самих роздирав гнів, палила пекельним вогнем лють: такого привідцю і таких мужів втратили. То ж найхоробріші, то — цвіт слов’янських родів. А все тому, що Дандал — не каган, бевзь один. І супостат для слов’ян лютіший, ніж ромеї. Тисячу моряків послав на смерть. Де був розум його? Де певність, що такий, як у ромеїв, флот можна здолати лодіями та стрілами, що на лодіях? Зумисне зробив так, аби знекровити слов’ян. Знекровити і надіти ще відчутніші вериги.

— Полишимо аварів і їхню затію — добути Константинополь, — піддав хтось лою до вогню. — Вертаймось домів!

— Ано! Вертаймось домів! — підхопили те гасло. — Допоки будемо сервулами в аварів, литимемо заради їхніх ненаситних потреб кров свою?

І пішла гуляти табором доконечна вимога: доста лити з безуму кров, вертаймось домів! А збирання не потребувало великих клопотів, як і часу. Поклали, що було класти на повози, сіли на коней та й рушили, діждавшись ночі, в зворотну путь.

Каганові доповіли про той недостойний умисел слов’ян тоді вже, як по них і слід прохолонув. Не повірив, послав нарочитих, а почув від них: слов’яни таки полишили боролище, позеленів з люті й метав позирки-блискавиці то на радних своїх, то на тих, що принесли ці невтішні вісті.

— Та як вони сміли?! Хто дозволив таке? Негайно ж наздогнати й потяти всіх до єдиного!

Радні, як і терхани, хилили голови і не поспішали робити його повеління ділом.

— Це ж п’ять тисяч кінних воїнів. Щоб покарати таку силу, і покарати достойно, треба послати удвічі більше, цілу тьму. Хто ж братиме Константинополь, коли під Довгою стіною не виявиться цілих п’ятнадцять тисяч?

Дандал лютував і, лютуючи, не тямив, що робить. Терхани бачили те й дошукувались рятунку. Для себе, турм своїх, усієї виправи.

— А що, як послати на це діло кутригурів? — порадив котрийсь. — Вони давно не являли нам вірності своєї. Хай підуть і доведуть: таки з нами, таки за нас.

Усі, хто був при тій розмові, загомоніли, їм, з усього видно, сподобалася ця рада, і Дандалові нічого не лишалося, як зголоситися з радними.

— Хай буде так, — сказав. — Кличте хана кутригурів.

XXVIII

А в серцях слов’ян гейби кип’ячка зродилася і забила в кожному потужним струменем. Були в путі — те й робили, що нарікали на аварів та їхнього привідцю, ставали табором — забували, що не тільки коням, самим теж треба і спрагу, і голод втолити, і тілу дати перепочинок. Збиралися купно, а вже купами — на віче і вимагали від князів: таке не прощають, такого не можна прощати!

— То чого хочете? — князі їм. — Сказали там, на боролищі під Константинополем: полишимо аварів — і ми полишили їх.

— Полишили, та й по всьому? А далі ж як?

— Повернемося домів, порадимось.

— Зволікати не можна. Зволікання завжди губило нас, погубить і за цим разом.

— То кажіть, чого хочете, яка в кого рада.

— Рада одна: вчинити супротив. Чи авари брали нас на меч і сулицю? Чому мають за рабів своїх?

— Ніби те, що пішли з боролища, не є вже супротивом?

— Може, й є, та того не доста! Маємо прийти і витурити їхні роди з нашої землі.

— Ано! — тисячоголосо відгукнулося віче. — Поки аварські турми там, під Константинополем, прийдемо і витуримо їхні роди! У Гепідію чи Дакію — байдуже. Паннонія споконвіку була слов’янська й має бути слов’янською!

— А потім як? Чим розплачуватимемося, коли повернуться аварські турми?

— Станемо по Дунаю і не пустимо. Чи нас мало? Чи на наш бік не стане вся Склавинія?

— До Само і його родів пошлім гінців! Най не з баварцями зводить рахунки, супроти аварів кличе і сербів-лужичан, і богемців та моравів.

Князі недовго радилися.

— У цій, останній, раді, — сказали, — є глузд. Коли вже повставати, то дружно і розумно. Зараз-таки, з цього табору пошлім гінців у оба кінці. Одних — до князя богемців, моравів, сербів-лужичан Само, других — до антів. Вони також ждуть не діждуться нагоди піти супроти аварів і витурити їх за обводи землі своєї. Як одному, так і другим скажемо через нарочитих: «Будьте готові. Як ми почнемо, починайте й ви. Пам’ятайте, коли будемо єдині й підемо на аварів всією слов’янською силою, вони не вистоять, змушені будуть піти пріч чи полягти в нерівній січі. Лише єдність дасть нам жадану волю».

— Згода! Шлімо нарочитих, а самі поспішаймо за Дунай. Смерть аварам-супостатам! Кара і смерть!

Дандал не подавав виду, що збентежений подіями останніх днів. Супротивно тому, бадьорився і всіх, хто був коло нього, бадьорив. А це зажадав навіть побувати на самім боролищі. Довго приглядався до стіни, за якою сиділи ромеї, до руйнацій, що їх завдали його тарани.

— Невже вона така міцна, ця Довга стіна, — поцікавився в терханів, — що, крім опор між бійницями, нічого не зруйновано?

— Таки міцна, достойний. Удари нижче опор нічого не дають.

— Не може того бути. Бивні он які важкі, ними скелі можна лупати.

За цим разом терхани не озвалися.

— Не бере один таран, — надумався зрештою і подав голос каган, — поставте поруч два, три, а зробіть бодай один пролом у стіні. Чули, бодай один!

І вої, і терхани не барилися, одразу ж, і великими силами, заходилися вволювати волю кагана — переставляти дві найближчі вежі до третьої, середньої. Та було б ліпше, коли б вони не квапилися, а то й зовсім ослухалися свого привідці. Доки пересували та встановлювали поруч ту руйнівну силу, ромеї встигли, либонь, злякатися її й дотумкати, як запобігти лиху. Коли вежі стали одна повз одну, а тарани почали показувати свою силу, на них полетіли з-за стіни сіті. Накинуті на головешки, вони надійно припнули їх до стіни, і спроби аварських воїв визволити бивні з полону дорого коштували їм: одних засипали стрілами, на інших полилася гаряча смола. А поки уражені і не уражені приходили до тями, у простір між вежами та стіною полетів хмиз, дрібно поколені дрова і вслід за тим — знову гаряча смола.

Найгірше, що все те відбувалося на очах у Дандала.

— Чого стоїте, бевзі! — кричав він, догадуючись, до чого йдеться. — Не дайте їм голови висунути з-за стіни, звільніть від сітей бивні!

Та пізно похопилися. Зрештою, що могли вдіяти тепер стріли, коли палаючі смолоскипи можна було кидати з ромейського табору і не висовуючи голови.

Так воно й сталося. Политий смолою хмиз, а вслід за хмизом і всі три вежі взялися невдовзі вогнем, і годі було думати про їхній порятунок: вогонь спалахнув потужний, до нього, коли б і хотів хтось, не міг підступити.

Каган метався, мов зацькований звір, і не знав, на кого вилити гнів свій. Радив би хтось інший стягти докупи всі три вежі, накинувся б на радників. Та що вдіє, коли радив сам?

«Той візантійський сол правду казав, — подумалося, — коли карає Небо, карає жорстоко».

Не став дивитися далі, що діятимуть ромеї, що — його вої, подався, роздосадуваний, до свого намету. А там ждали на нього ще приголомшливіші вісті: кутригури не повернулися на боролище.

— Як то?

— Зрадили нас. Ті, що ходили з ними яко свідки, прибули тільки-но й сказали: «Відмовилися виконувати твою волю. Відійшли ген далі від нашого табору, зібралися купно й стали на мислі: «Пощо маємо ганьбити себе такою кривавицею? Чи слов’яни подарують її?» До тої речниці загалу пристав і хан, бо послав невдовзі гінців своїх до слов’ян з такою речницею: «Каган послав мене потяти вас за зраду, а я роблю супротивне тому, — полишаю, як і ви, кагана, йду в свою землю яко брат ваш і однодумець».

Тепер уже Дандал і погрожувати не міг. Хоч лютувати й лютував і прокляття слав на голови зрадливих соузників своїх такі, що коли б їм судилося здійснитись, земля розступилася б і поглинула всіх, на чию голову слалися. А радні тупили тим часом долу очі й відмовчувались.

— Що ж вдіємо, коли так?

Терхани переглянулися. Таке рідко трапляється, щоб каган не сам казав, що вдіють, питався. Не інакше як розгубився вкрай, утратив присутність духу. А коли так, чом і не сказати, що мають вдіяти.

— Як на мене, — озвався найстарший, — годі думати нам про погром ромеїв, тим паче під Константинополем, час повертатися до родів своїх.

— А що скажемо персам? Ми ж укладали з ними ряд, брали золото!

— Скажемо, що не ми — вони зрадили нас, ані однією виправою не підтримали, хоч обіцяли. Хіба не купно з персами мали ми брати Константинополь? Хіба не з їхньої вини загинув слов’янський флот? Ось це й скажемо, достойний, коли запитають, коли взагалі буде кому питати.

Не згоджувався, метав на всіх і на кожного зокрема громи, зрештою полишив радних і сховався на всю ніч у наметі. А вранці покликав довірених своїх і повелів: спалити всю решту стінобитних пристроїв, трубити зворотну путь.

Даремно перси раділи по другий бік Босфору та поспішали зробити свою радість набутком привідців: «Константинополь палає, авари вломилися в Константинополь!» Вздовж Довгої стіни справді здіймалися високі стовпи диму, палали незвичні вогнища. Одначе то були вогнища не їхньої і не аварської слави, то були вогнища ганьби.

В усіх церквах стольного города Візантії правилися того дня урочисті відправи, воздавалася хвала богові яко заступникові християнського люду.

Те саме писав і патріарх Сергій, споряджаючи до імператора ще один, цього разу чи не найспішніший драмон: «Господь змилостивився над нами, грішними. Імперія врятована!»

XXIX

Першим про розбрат між аварами і їхніми спільниками в поході на Візантію дізнався тиверський князь Радим. Одразу ж послав гінця за Світозаром, і коли той прибув із своєї вотчини — Соколиної Вежі, знову покликав посланця зворохоблених слов’ян, аби вислухати його купно з братом.

— Скажи, достойний, — поцікавився стольник, довідавшись від нарочитого про подробиці і причини розбрату, — тебе посилало до нас віче чи князі?

— Посилали князі, та вимагало того віче.

— А як поставилися до вимоги віча князі? Сперечалися чи зголосилися з вимогою воїв, не сперечаючись?

— Чому б це мали сперечатись? Вони такі ж гнівні на аварів, як і вої.

— То добре. Вирушиш завтра домів купно з нашими слами. Скажете князям, най негайно ж повідомлять нам, чи підтримали їх своєю ратною силою слов’яни, що ходять під інсигніями Само. Маємо знати те, аби все і розумно зважити. А ще запевните князів: анти повстануть всіма своїми родами, підуть так потужно і навально, щоб ані один не подався з нашої землі за Карпати. Що буде саме так, заприсягаємось Перуном і даємо свою несхитно тверду роту.

— Князі Склавинії будуть раді чути таке. Най живе єдність помислів і діянь наших!

— Най жиє.

Стольник Світозар відбув із Черна на східні обводи землі Троянової того-таки дня, що й сли до Склавинії. Цього разу узяв супровід не з двох-трьох мужів, як колись, а цілу сотню. Бо наміри мав такі, що не потребували зволікань. Як тільки прибуде до стольного городища тиверських поселенців на Полуденнім Бузі, одразу ж пошле гінців в усі кінці землі: на схід — до втікичів і уличів, на полуночний захід — до дулібів і древлян. Сам же порозуміється з Данком і рушить на Київ. Поляни та росичі — головна сила в поході на обрів. Має твердо домовитися з князем Велемиром, скільки виставить він дружинників, скільки — воїв, хто поведе одних і хто — других. А вже як домовляться, наполяже, аби одразу ж ішли на західні обводи землі своєї й були готові до походу.

Князь Велемир слухав стольника уважно і думно.

— Згоден з тобою, — мовив, коли Світозар повідав йому, що сталося між аварами і паннонськими слов’янами, між аварами і кутригурами, — маємо спішно збирати свою силу й виводити на західні обводи землі. І не тільки тому, що це слушна нагода визволитися. Авари не простять паннонцям втечі з боролища, між ними почнеться ворохобня, а то й справжній погром одних другими. Хочемо чи не хочемо того, а маємо прийти слов’янам Загір’я на поміч.

— Тиверський князь теж такої думки. Усю кінну силу, гадаю, слід буде зосередити в двох місцях: твою, древлянську і дулібську — там, де стоїть князь Мезамір, звідти найближче до Волина і всієї Дулібії; улицьку, втікицьку і ту, що є під рукою Данка, — в городищах тиверських відселенців. Піше ж ополчення все піде під руку князя Тивері.

— Це ж нащо так багато?

— Вийдуть купно з його дружиною на Дунай і стануть по всьому березі, аби не пустити звідти обрів, коли надумають піти.

— Завбачливо і мудро. Та що скажуть на це кутригури? Адже ми вторгнемося в обводи їхньої землі.

— Після всього, що сталося під Константинополем, вони гадаю, будуть з нами.

— Добре. Це дуже добре, стольнику. Та є цим нашим намірам і перешкода.

— Яка?

— Ми не зможемо кинути зараз усю нашу силу на Тивер і Дулібію.

— Чому?

— Хозари заворушилися на сході. Що буде, коли ми підемо на аварів, а вони — на нас?

— Ну, так одразу вже й підуть.

— Довідаються, що ми зчепилися з аварами, можуть піти.

Світозар спохмурнів.

— Коли так мислитимемо та страхатимемося кожного куща, ніколи не позбудемось ані аварів, ані їхнього іга. Це остання нагода. Другої такої може не бути, княже!

— А я не те хіба кажу?

— Кажеш одне, а чиниш інше. Бувають такі часи, коли не випадає остерігатися, мусимо ставити на шальку терезів усе, що маємо. Це і є ті часи, княже.

Вони засперечалися, і хто відає, в що вилилася б та суперечка, коли б Велемир не стямився вчасно і не заходився шукати путь для примирення.

— Не розумію, — сказав розважливо, — чому тебе так збентежила ця моя пересторога. Чи з тобою мало піде моїх воїв, коли навіть складеться так, що змушений буду залишити при собі дві-три тисячі?

— Як це — зі мною? — знову насторожився Світозар. — Хіба князь не піде на аварів?

— Поява хозарів у степу зобов’язує мене залишитися в Києві.

— Це й зовсім кепсько. Коли так починати похід, ліпше не починати його.

— Дружину і рать полянську поведуть воєводи і син мій Володимир.

— Що — воєводи і що — княжич Володимир? Одні норовитимуть бути обережними, як є обережний нині князь, в іншого гонору возбуяє багато — як же, стоїть на чолі походу. А досвіду ніякого. Або ж робитиме так, як підкажуть воєводи, або полізе куди не слід і погубить все діло. Я не так мислив собі, княже, наш похід на обрів. Гадав, князь Києва взагалі візьме на себе місію визволення землі Троянової від супостата, в усякому разі, стане на чолі тих, що підуть на Волин і Дулібію. Ну, а я міг би взяти під свою руку уличів, втікичів, мужів, що є під рукою Данка. Князю ж Радиму зручно було б очолити рать, що піде з ним і стане по Дунаю.

Велемир змушений був думати. Нічого не скажеш, умисли стольника варті уваги: саме київський князь має стати на чолі всієї повстанської сили, бути привідцею визвольного походу. І все ж хозари… Як може не зважати на те, що вони перейшли Сіверський Дінець, рискають уже в степах?

— А князь уличів, гадаєш, виставить усіх, що має?

— Може, й не всіх. Я від полян, росичів теж не вимагаю виставляти доконечне всіх. Хтось має залишитися й на східних обводах, тільки не дружина. На обрів маємо йти великою силою, та найголовніше — кінною. Пішій там не буде чого робити, окрім того, що казав уже, — стати по Дунаю і не пускати обрів через Дунай.

— Дніпра така сила не заступить.

— Дніпра ніяка не заступить, а Київ може заступити.

Велемир зміряв його бистрим і пильним оком.

— І того, гадаєш, доста?

— Та так, що й доста. Коли хозари справді надумають піти в наші землі, то підуть передусім на Київ.

За цим разом Велемир не вагався.

— Мабуть, зробимо так. Коли моя присутність у поході доконечне потрібна і кінні тисячі потрібні, зголошуюсь: піду на обрів я, підуть і мої тисячі. На східних обводах залишимо третину моєї і третину улицької пішої раті, для термінових звідів і для дальнього спостереження за хозарами — по кілька сотень кінних у кожнім із князівств. Очолять усіх їх, як і безпеку з боку степу, князь уличів і мій син Володимир.

— Скільки ж кінних піде з тобою?

— Купно з кінними раті ополченської не менше восьми тисяч.

— Ну, це інша мова. На цьому, гадаю, й станемо.

XXX

Прокладаючи найближчу путь до Тивері, Світозарові нарочиті гнали коней лівим берегом Дунаю, посланці аварського привідці на слов’янських землях Кочагира — правим. Бо не одна лежала їм путь, хоч тих і других підганяли одні вісті, загірні слов’яни, іменовані в ромеях склавинами, повстали. Прибули в свою землю ті, що ходили на Константинополь, розбрелися по всьому Подунав’ю і зняли в численних своїх князівствах ворохобню.

«Каган послав слов’янський флот на видиму смерть! — казали стрічним і поперечним. — Усі, хто ходив у той похід, спалені грецьким вогнем, а ті одиниці, що порятувалися якимсь дивом, були добиті з волі того ж кагана при березі!»

«Чули? — питали торжкових чи просто цікавих. — Усіх, хто порятувався плаванням, добивали при березі. А за віщо? Де таке видано і де чувано, щоб убережених в січі богами умертвляли свої ж? Авари — супостати нам, вони — ярмо на нашій шиї. Допоки терпітимемо його?»

Того було доста, щоб проти аварів зворохобився увесь люд, його підтримали й князі. Зібралися на раду й стали на одній мислі: вигнати аварів із своєї землі, а щоб виправа ця мала успіх, послали нарочитих до найсильнішого серед них — князя богемців, моравів, сербів-лужичан Само, благаючи його стати в них привідцею. Поки що Само не сказав свого твердого слова, стає чи не стає він супроти аварів, та слов’яни Паннонії, інших земель і не ждуть його, збираються в сотні, а сотні — в тисячі й ламають аварські стійбища, а самих аварів женуть пріч. Тих же, що опираються, витинають рішуче і нещадно.

Кочагир силився скликати докупи всіх, хто спроможний тримати в руках меча, одначе таких набралося занадто мало, аби щось вдіяти. Одні пішли з каганом (жарти хіба: обіцяв добути Константинополь, а в Константинополі — всі багатства світу), інші малі та старі, ще інші не зважилися лишати роди напризволяще, захищають їх власноручно. Тож і сталося те, що мало статися: слов’яни зганяють аварські роди з насиджених місць, тиснуть на них силою, котру годі стримати.

«Кидай усе, — благав Кочагир Дандала через нарочитих. — Кидай і поспішай рятувати роди наші, а заодно і землю, що мали ми між слов’ян. Поки що змушені оступатися лише перед найзавзятішими, що буде далі — не відаємо».

Нарочитим його не треба було гнати коней до Константинополя — Дандал повертався уже звідти і повертався не в ліпшому настрої. Похід і за цим разом виявився пагубним. І себе не утвердив ним яко достойний син великого вітця, і союзників своїх ввів у ганьбу. Це ж треба, стояли під самим Константинополем і змушені будуть, як і він, піти від Константинополя. Це напевно, в цьому немає вже сумніву.

Плуганячись від Константинополя до Дунаю, Дандал міг лише догадуватися, яка ганьба спіткає персів через його втечу. Пізніше і напевно знатиме: ще гірша, ніж аварів. Шахрвараз, довідавшись про розбрат в Дандаловому таборі, так і не зважиться піти через Босфор, змушений буде податися вкупі з своїми кінними тисячами до Сірії, а шаха Хосрова Другого постигне ще гірша доля. Поки чинив у горах лови, пив-гуляв та похвалявся: візантійський імператор доживає останні дні, купно з аварами перси здобудуть нарешті Константинополь і тим доконають Візантію, — імператор Іраклій не обмежився тим, що злютував у Лазиці легіони, спроможні змагатися з персами, відшукав серед інших володарів світу надійного союзника в особі хозарського кагана і вломився разом із ним у Персію. Хосров Другий сполошився, старався стримати як хозарів, так і ромеїв, та марними були ті старання. Іраклій знав, що робив: не лише погромив виставлені супроти нього кінні лави персів, обернув похід свій і своє вторгнення в Персію так, що проти шаха яко законного володаря держави виступив його власний син Каваз-Широє. Хосров Другий не встиг і збагнути, чому те сталося, чи то ж правда, що власний син зняв руку на вітця, як був схоплений змовниками і страчений тієї ж ночі. Візантія ж з легкої руки нового володаря в Персії домоглася вигоди, яка могла лиш снитися в тій скруті: їй повернули всі, що мала до вторгнення персів, провінції — Вірменію, Месопотамію, Сірію, Єгипет, а шах Каваз-Широє з одвічного ворога, хай і ненадовго, обернувся в слухняного виконавця волі імператора.

Усе те станеться не того самого дня, коли авари полишали Константинополь, станеться дещо пізніше. А поки що Дандал плуганився з-під Константинополя і передчував: не поздоровиться персам після його втечі, а передчуваючи, досадував, а досадуючи, гострив меча на слов’ян: усе це через них. Не хтось інший, слов’яни ввели його в ганьбу, тож мають поплатитися за це. Не потяли за зраду кутригури, турми його вчинять розправу. А так, повернеться ось за Дунай, розглянеться, що в сусідів, як поведуть себе ромеї після того, як побували у них та нагнали жаху, лупаючи Довгу стіну, і піде на розправу. Не лише цих, паннонських, і тих, що під горами, не помилує. Забере собі їхню живність, усі, що мають статки, а самих вижене в гори, а то й далі, щоб і духом їхнім не пахло. Земля між горами і Дунаєм має належати аварам і тільки аварам. А станеться те, подумають всією радою, як бути і з недобитими антами, з тими слов’янами, що сидять за горами. Якщо вітець домігся лиш аварського утвердження на Дунаї, він, Дандал, піде значно далі — створить аварську імперію, достойну суперницю самій Візантії.

Невдачі не завжди лягають на серце гірким смутком, іноді саме вони спонукають до достойних державця роздумів, а вже роздуми зроджують і справжні знахідки. Ця, що відвідала кагана на путі від Константинополя до Дунаю, була схожа на неї. Тим паче, що турми його не лінувалися, рискали по землі ромейській в один і в другий бік від обраної привідцею путі, іноді так собі, іноді й зовсім вдало гасили в серцях своїх зазнану під Константинополем прикрість. Назад-бо поверталися через необібрані ще селища, городи, а в необібраних було що взяти.

XXXI

Така воля богів, що опікалися антами, чи паннонські слов’яни не менше зацікавлені у виступі союзних антів, аніж гінці, що правились за гори, путь їхня з Паннонії до Черна долалася значно швидше, ніж із Черна в Паннонію. Тож і постали перед стольником і його братом, князем Тивері, на кілька діб раніш, ніж самі сподівалися.

— Світлий день настав, достойні, — сказали, осилюючи втому. — Змагання паннонських слов’ян із аварами підтримали всі їхні родичі за горами. Стали під інсигнії найсильнішого серед князів — Само, й тепер уже пішли на аварів повсюдно і нещадно.

— Слава богам!

— Слава і хвала!

— І що ж авари?

— Оступаються, котрі можуть ще оступатись. Сила пішла на них велика, за цим разом навряд чи й Дандал допоможе.

— Спаси біг за приємні вісті. Ідіть спочивайте, ви ще знадобитеся.

Коли нарочиті вийшли, Світозар обернувся до брата й запитав:

— Ну, з чого почнемо?

— З того, брате мій, з чого давно хотілося почати: слатимемо гінців у всі кінці землі Троянової й кликатимемо князів до броні. Воістину правду сказали нарочиті: світлий день настав, не можна втрачати ані миті.

— Згода. Та одразу ж, гадаю, слід слати наших нарочитих до хана кутригурів. Стане чи не стане він на наш бік, то вже як собі хоче. Важливо, аби не виступив на боці аварів.

— Того не повинно бути. Коврат — хан не без глузду, та й не випадає йому після всього, що діялось і що діється, ставати на бік аварів.

— Можливо. І все ж говорити з ним треба. Кого пошлемо?

— Ні ти, ні я не можемо поїхати зараз. Доведеться слати когось із мужів.

— Ба ні. До хана має їхати хтось із княжого роду. Оскільки ні ти, ні я не можемо відлучитися зараз, їхати доведеться Велемудрові.

— На тому й станемо.

Стольникові поради, видно, не вельми переконали київського князя. Скільки лишався на самоті, стільки й думав, як же бути з хозарами. Ті, що ходили до арабів з товарами, запевняють: їм зараз не до сіверських земель, усе ще стинаються з персами. Та інші заморські гості поговорюють і таке, ніби похід у Персію — не завада, у хозарів і на сході не бракує сили. Що, коли змагання слов’ян з аварами стане набутком тої сили? Чи не засвербить сверблячка — скористатися тим і прогулятись аж за Дніпро? Знають-бо: гостей з цієї землі через їхні степи ходить багато і всі — з дорогоцінним товаром — пушниною.

Ні, легковажити чи, як каже стольник, бути рішучим не випадає.

— Княжича до мене.

Володимир нескоро об явився перед кревним своїм. У нього все ще молодечі турботи в мізках.

— Чим так втішений? — незлобливо, одначе й без особливого вдоволення поцікавився князь, коли син постав перед ним.

— Ловами, отче, та перегонами на ловах.

— Пора вже й про інше думати, Володимире. Ти був пізнього передліття на Задніпров’ї. Як далеко проникав у степи?

— Не далі Трубежу, отче. За Трубіж лише потикалися, та одразу вертали назад.

— Що бачили там?

— Анічого. Далі степ і степ.

— Навіть бродники[130] не траплялися вам?

— Бродники коли б і були, то сховалися б. Чи вони затим ішли на відлюддя, щоб являти себе княжим дружинникам?

Велемир пильно приглядався до сина і вже потім зважився сказати те, заради чого кликав.

— Може статися, що я піду незабаром у похід. Ти залишишся замість мене на київськім столі. Не легковаж тут. Про лови забудь, стеж за степом.

— Є підозра, що з’явиться там хтось?

— Коли мене не буде, можуть з’явитися, і передусім хозари. Аби не нагрянули на нас зненацька, пошли кілька кінних ватаг за Трубіж — до Удаю, Сули, а то й далі. Хай довідаються, чи бували вже там хозари, що чувати про них.

— У кого ж довідаються, отче?

— Хоча б і в гостей, що правляться з-за Дону. Та й осідлий люд повинен бути там. Не вірю, аби таке роздолля лишалося до цього часу незалюдненим. Повинність за супокій з боку степу покладаємо на князя уличів. Слухайся його, коли дійде до вторгнення, одначе й сам міркуй, що маєш робити, аби в усяку годину дня і ночі був готовий до січі.

Повчаючи сина, князь Велемир і в гадці не мав, що не мине й двох днів, як змушений буде полишити Київ. Спонукали його, спонукав і він мужів своїх лаштувати коней і рушати туди, де ждала на князя-привідцю з’єднана сила чотирьох племен.

Знав від Світозара, коли мають прибути під стольний Черн очолені Данком тисячі, коли — ті, що їх приведуть воєводи уличів, привідця втікичів Славомир. Тож мав час оглянути й приглянутись до тих кінних, що стають під його руку — і дулібів, і древлян, і росичів, чи, як іменують їх тут (а з ними й полян), русичів.

Дружина тішила добірністю (і своя, і древлянська). Мужі як на підбір, коні в них — також. Та й бронь надійна. А ті кінні, що їх прислало ополчення, не можуть похвалитися ні кіньми, ні бронню. Всякі є, надто серед дулібів. Зате жаданням швидше піти в свою землю й помститися супостатам за наругу над кревними ніхто не зрівняється з ними.

— Були в своїй землі, — поцікавився в Мезаміра, — відаєте, як поводять себе обри?

— Як і раніш: збиткуються над людом, деруть із нього лико.

— Відають уже, що там, за горами, супроти їхніх родичів повстали усі слов’яни?

— Либонь, відають. Щоправда, не почувають себе збентеженими, видно, певні, родичі упораються з слов’янами.

— Ну, а про те, що ми збираємо супроти них свою силу, догадуються?

— Коли б догадувалися, давно виказали б себе, хоча б і приготуванням, зосередженням сили. А цього не спостерігалося.

— Хай помагають нам боги, коли так. Ще одним цікавлюсь: скільки обринів у Волині, а скільки по дулібських вервях?

— Того не знаю, княже. В усякім разі, в кожнім крупнім городищі є вони. Пильнують, аби поселяни сіяли ниву, збирають по врожаї належне їм, яко господарям, утверджують свій, аварський лад у дулібських общинах.

— Віднині довго не утверджуватимуть.

Князь не міг не завважити: його поява в таборі збадьорила всіх: і дружинників, і воїв, що їх прислали общини, а те, що зібрав під свою руку немалу силу — десь біля двадцяти тисяч — і поготів. Що ж скаже їм, оголюючи, меча і тим спонукаючи до січі? Що вони не одні такі, там, по другий бік Карпат, не витримали аварської наруги й пішли на аварів слов’яни Загір’я? Що від обводів улицької землі підуть на цих, що в Дулібії, зайд очолені стольником Світозаром тиверці, уличі, втікичі? Що всі піші вої вийдуть на Дунай і запруть його собою, аби каган аварський не вдарив їм і всім їхнім ближикам у спину? Так, це теж скаже, ба навіть обов’язково, та скаже й найголовніше.

Коли протрубили його, визвольний похід так і вчинив виїхав перед численні лави, заніс над собою меча й мовив дужо, аби всі чули:

— Братіє! Бачите, скільки нас? І це не всі. Від обводів Улицької землі підуть інші тисячі, і теж кінні, теж на Волин. Спитаєте, чому так, кінні і тільки кінні? Бо маємо впасти на обрів нагло і такою дужою силою, аби ні один із них не випорснув із наших перевісищ. Чуєте, що кажу? Ані один! Так нещадно маємо розправитися, аби про них не лише діти та онуки, а й далекі нащадки наші казали: «Загинули, яко обри».

Звертався до дулібів, старався підібрати потрібне слово й переконати дулібських воїв: вони беруть на себе благословенну богами повинність — звільняють землю свою і люд свій від обрина-ката, тож мають бути достойні сподіванок, які покладають на них кревні їхні. Звертався до всіх інших, а надто до своїх — полян, росичів, яких з якогось часу стали іменувати одним іменем — русь, русичі, — казав:

— На вас, мужі і вої східних обводів, лежить не менш достойна повинність — прийти на поміч братам своїм, здійснити те, що заповідали всім нам пращури: кістьми лягти, а не дати супостатам дробити та неволити рідну землю. Була вона споконвіку вільна і єдина, такою й мусить бути. З нами боги, братіє! З вірою в торжество своєї правди вперед на супостата!

Йшли трьома, визначеними київським князем, путями — так, щоб і не подовжувати їх аж надто, і аварів не лишити у себе за спиною, видатися їм силою, що уподібнюється гірській лавині. Перші з них, ті, що урядували на околіях, не встигли й спам’ятатися, як були накриті тією всюдисущою лавою, другі — так само. Лише до третіх докотилася спершу тривога: «Русь іде!», а вже потім далеке відлуння тої ходи. Не повірили, либонь, принаймні не всі повірили й припали вухом до землі. Припали й одразу ж схопилися, поспішили сісти на коней і погнати їх чвалом далі від того, що почули. Земля-бо ніколи не обманює: так дужо й погрозливо дуднить вона в одному випадку — коли по ній б’ють тисячі тисяч кінських копит.

— Русь іде! — кричали, зустрівши своїх, і не спинялися вже, гнали коней на Волин.

— Русь іде! — раділи, позбувшись чи й не позбувшись ще аварів, дуліби. — Чули, братіє, Русь повстала супроти аварів, веде за собою всі роди землі Троянової.

— Слава богам! Може, позбудемось-таки аварів і того ярма, що наділи на нас.

— Ано, слава й хвала! Слава й хвала!

За дві доби перед цими подіями на обводах Дулібської землі полишили Черн і всі три Волотовичі. Радим не став ждати, доки прибуде з уличів, втікичів та полян піша рать (її спровадить до нього Остромир, який залишається в стольнім городі за князя), взяв із собою кінних тиверців та й подався на Дунай, Світозар очолив ті кінні лави, що їх привели з собою Данко, воєвода уличів Варган, і пішов передусім на Дикушу, а вже звідтам Данко подасться зі своїми тисячами на перевали, а Світозар з усіма іншими мужами Побужжя — на Волин, у поміч київському князеві Велемиру.

Зближаючись із володіннями брата Добролика на Кайнарі, Світозар пригадав: там ще, у Черні, повелівав Данкові навідати небогу Ярославу й удостовіритися, де зараз донька її Забава — у мужа свого чи, може, гостює з дітьми у матері. Полишив кінне рушення на воєводу Варгана й подався наперед — туди, де мав бути Данко.

— Ти не сказав мені, що вивідав у Ярослави?

— Бо нічого путящого не вивідав.

— Як то?

— Немає Забави на Кайнарі, в Дикуші вона, при мужеві своєму.

— То хіба це нічого? Це те найгірше, чого не хотілося б знати. Що ж робитимемо з нею і з її мужем Хафізом?

— З нею нам найпростіше: посадимо укупі з дітьми на повоза та й одвеземо до мами. Як поведемося з Хафізом — ось заковика. Таки умовлятимемо, аби перейшов на наш бік, чи без всяких перетрактацій і умовлянь братимемо Дикушу на меч і сулицю?

— Доки не поговоримо з ним, ратної виправи супроти нього і його турми не починатимемо. Родак все-таки, нечесно і неподобно буде брати його підступно. А як ліпше повести їх, перетрактації, сам не відаю. Послати в острог нарочитого і сказати: «Слов’яни повсюдно повстали супроти аварів; коли хочеш жити, бери дітей, жону й переходь на наш бік» чи викликати за острог і погомоніти віч-на-віч, без свідків?

— Найліпше буде, коли викличемо за острог. Тут не через нарочитих, самі розмовлятимемо, гляди, вгомонимо норовистого обрина і візьмемо з його поміччю Дикушу. А не вгомонимо, накинемо аркана і спеленаємо.

— А Забава, її діти? Що, коли обри визнають Хафіза за перекинчика і помстяться на них?

Данко нічого не сказав на те, і Світозар, посперечавшись сам із собою, змушений був пристати до його ради.

«Гляди, саме так і збережемо для Забави мужа, а для дітей — вітця», — подумав і назвав братові ім’я нарочитого.

— Княжичі Світозар і Данко веліли кланятись тобі, достойний, — сказав нарочитий, поставши перед Хафізом. — Правляться в гори і стали неподалік на перепочинок. Просять родака свого прибути й розділити з ними хліб-сіль, а коли має можливість та бажання, то хай пристає до їхнього ловецького гурту та погуляє по клопотах земних у горах.

— І як далеко вони звідси?

— За п’ять-шість поприщ.

— Скажи родакам моїм, що то нечемно є: бути поруч із Дикушею і не завернути до мене на гостину.

— Був такий намір, та змушені відмовитись від нього: надто багато челяді мають із собою.

Хафіз довго дивився на нарочитого і відмовчувався.

— Гаразд, — зголосився нарешті, — скажи, де це, я буду.

Коли об’явився в таборі, кому-кому, а Світозарові ніяково стало: Хафіз справді нічого лихого не запідозрював. Був веселий і довірливий, яко дитина. Та й прибув у супроводі всього лиш трьох мужів.

— Я чимось зобидив вас? — питав, зближаючись. — Чому обминаєте мою оселю, не хочете погомоніти з своєю родачкою, а моєю жоною Забавою, побачити дітей її?

Він усе ще не помічав, яка з ними сила, — ратний люд, як і коні їхні, були десь за переліском.

— Так складається, Хафізе. Сідай, погомоніти треба.

Вони трапезували вже, тож не забарилися поставити перед гостем таріль із смаженею, виповнити його братницю медом.

— Це брат мій, — кивнув Світозар у той бік, де сидів Данко. — Днями прибув із вигнання, хоче познайомитися з тобою.

Хафіз приклав до серця руку, засвідчуючи тим свою шану і честь.

Вони підняли братниці і випили.

— Чув, Хафізе, — не став зволікати Світозар, — що діється в світі?

— А що?

— Загірні слов’яни повстали супроти каганату, всіма родами своїми пішли на аварів.

Хафіз застиг на мить, а проте важко було добрати, що в нього на мислі. Вперше чує таке і тому дивується чи силиться збагнути, чому родаки так несподівано повели річ про повстання.

— І що вони думають собі?

— Слов’яни тобто?

— Ано.

— А що лишається думати тим, у кого урвався терпець? Знаєш, либонь, як повівся каган із слов’янським флотом і моряками. Флот послав на вірну загибель, а моряків, що рятувалися плаванням, повелів добивати при березі. Такого нікому не прощають. Ось і сталося, що давно мало статись: зворохобилися слов’яни й пішли на аварів з мечем і сулицею. Сам тямиш, таку силу непросто стримати, тож і покотилися ваші оджаки до самого Дунаю. Більше скажу, супроти вас, аварів, повів цими днями на Волин кінні тисячі київський князь Велемир, звідси, від Дикуші, поведемо ми з Данком. Покликали тебе, родаку, аби запитати: з ким ти, що вдієш у цій веремії? Надії на порятунок у тебе немає аніякої. Як і в брата твого Форисина. Князь Велемир не сам пішов на Волин, з ним кінна сила чотирьох слов’янських племен, з нами — вся решта. Тиверська дружина і піша рать пішла з князем Радимом на Дунай і запре там собою всі переправи, гірські перевали також перекриті. Оскільки ти зв’язав себе з нами кревними узами, радимо бути розсудливим і не проливати даремно крові.

— Себто?

— Ставай на наш бік. Поки що поселимо тебе з родиною в одній із віддалених вервей землі нашої, згодом, коли уляжеться буря, будеш чільним мужем у княжій дружині, слюбним мужем жоні своїй і добрим вітцем дітям.

— Аз моїми воями?.. Що буде з ними?

— Усіх, хто складе бронь, триматимемо до замирення яко полонених.

— І яко рабів, еге?

Хафіз схопився раптом і за якусь незбагненну мить став невпізнанним. Усміхнені досі очі засяяли гострим, мов лезо, блиском, нестямно лютим і диким зробився вид. Здавалось, сягне зараз рукою до меча і скаже: «Ану, хто першим?»

— Не являй безуму, Хафізе. Збагни, іншої путі у тебе, як і в воїв твоїх, немає. Нас десять тисяч. Чи стали б розмовляти з тобою, коли б не твоя кревна приналежність до роду Волотів?

— А те, що я належу до роду великого Баяна, забули? Про те, чи можу я зрадити рід свій і воїв своїх, подумали? Честь для багатура — найбільше з усіх, що можуть бути, достоїнств, тоді як зрада — ганьба. Ви хочете, аби я став на путь ганебної зради? Хочете, щоб мене прокляв рід, щоб на мене наклав печать запроданця Тангра? Не буде того, родаки!

— Ще раз нагадуємо: іншої путі немає. Коли турма твоя не складе бронь змушені будемо брати Дикушу на меч і сулицю. А то, сам розумієш, нікому не обіцяє утіхи, лиш зайва проллється кров.

Хафіз помовчав роздумуючи.

— Коли не хочете, щоб вона пролилася, випустіть мене з моєю турмою за обводи землі своєї. Ото й буде вона, інша путь.

— Цього не можемо дозволити собі.

— Ну і я інакше не можу.

Він обернувся, щоб іти, та завважив: між ним і кіньми його стояло вже кілька мужів при броні, і різко обернувся до Волотовичів.

— Оце така ваша гостина?

Світозар теж миттєво звівся і пішов на Хафіза.

— Я можу нагадати тобі, якою є ваша. Отих двадцять тисяч полонених, що їх потяли з волі вітця твого в Дунаї й поза Дунаєм, пам’ятаєш? Чи, може, твої родаки не залічили їх до своєї слави? А я був серед тих двадцяти тисяч і добре тямлю, яка вона, ваша гостина і ваша слава.

Зупинився, міряє терхана зболеним зором.

— Прошу тебе, отямся. Знаю, ти великий воїн, та будь і думаючим мужем, вітцем дітям своїм, зрештою.

— Я ним і є. Коли не звелиш пропустити, мечем прокладу собі путь до воїв своїх і до дітей.

Данко стояв уже поруч і руку тримав на руків’ї меча.

— Коли так, — стримав його Світозар і до Хафіза: — роби як знаєш. Пропустіть терхана.

— Ти дозволяєш йому випорснути й стати на чолі обложених? — не вірив Данко.

— А що вдію? Бачиш, затявся, не хоче зрозуміти, на що зважується. Най іде й бере на себе всю провину за кров і сльози, що проллються в цій видимо безглуздій січі.

Брати того ж дня обступили Дикушу, а на приступ не йшли. Чи то мізкували, з якого боку вигідніш брати її, чи ждали слушнішої, ніж дає день, нагоди. А може, й інше стримувало: хай побачить Хафіз, скільки кінних біля стін, та помислить з мужами, жоною, чи гаразд чинить обороняючись. Хафіз же намертво запер, повернувшись до острогу, ворота, виставив на вежах, по заборолі посилену сторожу і тим недвозначно сказав: таки готується до січі.

Що лишалося робити? Мусили думати про неї й тиверці. Звечора ніби й не помічали за ними якогось пожвавлення, видимих приготувань, а вдосвіта вони одразу й доволі тривожно нагадали про себе: об’явилися в однім із найглухіших закутів острогу, і немалим числом.

Сторожові не забарилися затрубити в роги, забити в тимпани[131]. Посіяна ними тривога зняла на ноги воїв, а вже вої примножили й саму тривогу. Одні кричали, ніби на пупа: «Мерщій, анти в острозі!», інші пояснювали, де саме бачили їх, ще інші запевняли: «Це тиверці, їх небагато. Коли обступимо звідусіль, витнемо до ноги й зупинимо доступ». Переполоханий крик, як і зичні веління, швидко змінилися брязкотом криці, глухим ударом мечів об щити, та ненадовго: гам січі й над ними взяв гору. Хтось не знав, чим заглушити аж надто видимий всім страх, і погрожував антам криком (хоча анти — це всі бачили — ішли й стиналися мовчки), хтось встиг уже сплохувати в двобої й волав, смертельно чи й несмертельно вражений, про поміч, а комусь усе ще не вірилося, ніби якусь жменьку знахабнілих не можна виперти з острогу такою силою, як у аварів, і він не переставав спонукати своїх — ближніх і дальніх — до січі. Авари й не плохували, напирали звідусіль і таки завзято, та швидко переконалися, ті, що казали: антів обмаль, казали неправду. Антів не так уже й мало просочилося в острог, схоже, що вони взагалі прибувають та й прибувають.

— Де наша сторожа? — питалися ті, що вийшли на якийсь час із січі. — Чому не перекриє доступ антів до острогу?

— Піди та перекрий, — попрікають йому збоку. — Не бачиш хіба, анти зробили підкоп чи вийшли до острогу відомим їм підземним ходом. Пруть і пруть тепер з-під землі, мов потужна ріка.

— То й що, коли з-під землі? Чи хід той так уже й неможливо перекрити?

Хафіз і сам розумів: порятунок один — припинити доступ антів до острогу. Тому й зібрав довкола себе найбільшу аварську силу, докладає розуму і хисту, аби, хай і ціною життя багатьох, все ж пробитися до забудови, в яку слов’яни зробили собі підземний хід і з якої пруть та й пруть тепер безперестану. Та даремні були його зусилля: там, поблизу забудови, давно стояв княжич Данко і теж докладав розуму і хисту, аби авари не доступилися до колись утаємниченого тиверцями, тепер явного вже підземного ходу. А ніч розтанула тим часом і спливла разом із вранішнім туманом. Тепер видно було, де в аварів надійніший, а де слабший заступ, кого з них стримувати, коли йтимуть на приступ, кого брати приступом.

— Ви поспішіть на поміч он тамтим уличам, — повелівав Данко одним й одразу ж обертався до других, — а ви — своїм тиверцям. Ти ж, сотнику, — кликав до себе привідцю іншого гурту, — візьми на себе Хафіза. Бачиш, як пробивається до нас? Заступи йому і його воям путь, бодай на той час, доки ті, що пішли в поміч уличам та нашим тиверцям, зламають аварський заступ і підуть гуляти по острогу.

Сотня — немала сила, і сотник, що Данко послав на Хафіза, не з плохих. Став на чолі своїх та й уподібнився скелі, яку ані накрити, ані зіпхнути. Вої в Хафіза — не з слабкодухих та й Хафіз усім багатурам — багатур, а нічого не вдіють із ним, як і з його сотнею. Напирали з чола — дарма, попробували обійти з одного, другого боку — і знов дарма, не оступаються анти, кладуть під ноги найвідчайдушніших, самі лягають, вражені чи й потяті, а все ж не оступаються, коли й схитнуться десь, то так і гляди — навмисне, аби заманити в пастку необачних.

Хафізові, з усього видно, не віриться, щоб він і не впорався з якоюсь сотнею. Немов оскаженілий дик, збирає докупи всю свою силу, всю, що є в серці, лють і кидається саме на сотника. Так відчайдушно-рвійно, що той не встигає прикритися мечем, підставляє під удар несамовитого обрина щита. Та удар за цим разом, видно, був незвичайної сили: щит луснув і дав можливість криці дістати руки. Уражений сотник закляк на мить, і та мить вирішила його долю.

— Вперед, багатури! З нами Тангра і дух великого Баяна!

Йому щастить вразити ще одного анта, перегодом — ще. Завзятіше й помітно успішніш діють тепер і ті, що йдуть на січу поруч із терханом. Та недовго. Антам встигла надійти свіжа сила, обступила аварів з одного і з другого боку.

— Нас оточують, привідцю! — вдається котрийсь до захопленого січею і своїм успіхом у січі Хафіза. — Іншого рятунку немає: треба пробиватися до воріт, а там і до лісу.

Почув і взяв те, що радили, на карб, поставив супроти антів інших, сам же спинився й розглянувсь.

Прокляття! Рятунку справді немає. Анти затопили собою мало не весь острог, його воїв мізерія з-поміж тих, що вломилися й погрожують смертю.

— Перекажіть всім, хто лишився, хай пробиваються до воріт. Ми теж відходитимемо.

Про щось інше справді не випадало вже дбати, хоча й путь, на яку кликав своїх, не обіцяла рятунку. До воріт хтось із його турми, може, й проб’ється, а що далі? За воротами ж тисячі кінних антів. Чи вони дозволять вийти до лісу якійсь жменьці хай і вцілілих, все ж до краю знесилених воїв?

Усе те розумів Хафіз, ба навіть певен був: рано чи пізно станеться найгірше. А проте не міняв речниці, як і наміру. Знову йшов попереду й прокладав путь до воріт. Аж поки не загубив на тій путі всіх, кого не побажав зрадити і хто визнав за ліпше бути потятим, аніж зрадити рід свій, привідцю.

Данко настиг його тоді вже, як терхан був щільно оточений тиверцями та уличами. Стояв посеред вузького, на дві-три сулиці кола один-єдиний, одначе не збирався кидати бронь і просити пощади. Лютий і ошкірений, роззирався навсібіч і ладен був потяти всякого, хто наблизиться.

— Склади, Хафізе, бронь, — стримано, не зловтішаючись, порадив Данко. — Чи не бачиш, січу програно, іншої путі у тебе немає.

— Доки є я, доти є й путь, родаку. Ти підійти та візьми мене.

— Треба буде, візьмуть. Будь розважливий, не губи даремно життя. Ти все зробив, що належало зробити довіреному мужеві кагана.

— Не все, родаку. Доки живий, не все. З тобою ось хочу ще помірятись силою.

— Не маю такої охоти.

— Боїшся?

— Ба ні, не хочу відчувати потім на руках кров мужа своєї кревнячки — Забави.

Згадка про Забаву, певно, протверезила Хафіза. Опустив меча, безвільно повиснув на його руці й щит. Далебі, людське щось заговорило в непокірнім донедавна терханові. Не блукав уже, вишукуючи жертву, налитими кров’ю очима. Дивився лише на Данка, Забавиного родака, і дивився не властивим йому зболеним позирком. Та раптом збудився, обернув меча вістрям до серця і, скрикнувши своє щось, тільки йому й зрозуміле, кинув себе на меча.

Данко поспішив було на поміч, та одразу ж і остудив у собі той порив: Хафіз знав, що робив, і добре відав, як роблять, коли прирікають себе на смерть.

— Тут мають бути жона його, діти. Розшукайте їх, — повелів котромусь із старшої дружини.

— Як можу знайти, — засумнівався дружинник, — коли не знаю їх.

— Я знаю, — озвався інший. — Ходімо.

Вони нескоро об’явилися перед своїм привідцею. В острозі встигли потяти за той час усіх, хто не хотів скласти бронь, вишукати по криївках тих наївняків, що мислили собі пересидіти в сховку біду та випорснути потім з Дикуші непоміченими; встигли одчинити й ворота та впустити до острогу тих тиверців та уличів, котрі ждали завершення вранішньої вилазки поза стіною. Зате коли об’явилися, не втішили привідцю, самим видом своїм сказали: з Забавою і її дітьми біда.

— Не зволікайте, — і дивувавсь, і гнівався Данко. — Кажіть уже, що сталося?

— Вони потяті.

— Н-не… не може бути! Я попереджав усіх своїх: жон і дітей не чіпати.

Дружинник знизав плечима, та в нього й не допитувались уже. На той час над’їхав Світозар, і оба Волотовичі поспішили на те місце, де проживала з своїм обрином Забава.

Перші ввійшли до кліті-передпокою і перші побачили те, чого ліпше було б не бачити. Мати, видно, захищала дітей своїх — лежала посеред кліті з мечем у руках і глибокою, безжально заподіяною раною в грудях. Дітей же потято там, де спали чи ховалися, — у ложі.

— Хто вчинив се звірство? Хто?! — не міг заспокоїтися Данко.

— Напевно, сам Хафіз, — вирік догадку один із дружинників, що супроводжували Волотовичів.

— Хафіз був у січі, від самого початку й до кінця.

— А коли він повелів комусь із челяді: потяти дітей і жону, якщо обернеться так, що авари не вистоять у поєдинку з нами? Це асійці, від них всього можна сподіватися.

Перед Данковими очима постала нараз та одміна, що сталася з Хафізом, коли нагадав йому про Забаву: і яким спустошеним зробився він враз, і якими очима глянув на нього, Забавиного кревняка, почувши оте: «Не хочу відчувати потім на руках кров мужа своєї кревнячки». Либонь, так і є: повелів комусь із своїх: «Якщо ми не вистоїмо в січі, не лишайте антам ані жони, ані дітей. Не волію, аби хтось із них зрадив своєму родові і став служити на потіху недруга тому ж недругові».

— О боги! — простогнав Данко і тим сказав усе, що хотів сказати.

Потятими в Дикуші клопотатимуться ті, що залишаються в ній яко залога, всі інші мужі вийшли уже з острогу й лаштуються до походу.

— Криваво почався він у нас, брате, — зітхнув Світозар. — Несподівано жорстоко і криваво. Що скажемо небозі Ярославі і хто скаже?

— Що є, те й повідаємо, а повідають ті, кого залишаємо на чолі залоги. Нам не випадає брати на себе цієї повинності.

— Через поспішність чи тому, що соромно і лячно постати з такими вістями перед Ярославою?

Данко холодно глянув на брата.

— І соромно також, хоча я й не почуваю за собою провини в тім, що сталося з її донею. Най той почуває її, хто благословив цей злюб.

— Натякаєш на Радима?

— І на нього також.

— Викинь це з тями. На велике діло пішли ми купно з братом Радимом, негоже думати в такий час про чвари, тим паче, що Радим давно осмислив той свій вчинок і встиг уже виправдати себе.

— Як то?

— Домігся в хана кутригурів дозволу вийти всією своєю ратною силою на Дунай і стати по Дунаєві.

— Йой, чи то так багато?

— Таки багато, бо й сам хан стає там і тим самим каже: іде проти обрів.

— Це напевно?

— Маю гінця від князя Радима, а від гінця — запевнення. Кутригури з нами.

Данко міняється на виду, і міняється на добре.

— Тоді в путь?

— Ано. У добру путь, брате. Бери свої тисячі і поспіши заперти ними перевали. Пам’ятай, коли обри оступляться перед князем Велемиром, підуть саме туди.

— І на тебе також.

— Можливо, хоча більше ймовірним є, що, коли стенуться, постараються розминутися з моїми тисячами, підуть прямісінько в гори.

XXXII

Кінні тисячі полян, древлян, дулібів, інших слов’янських родів доволі швидко і без особливих перешкод посувалися землею Дулібською. Їхній навальний рух, як і нещадна розправа з обрами, що насадив Форисин по окольних городищах, нагнали посадженим відчутного жаху. Бігме, ніхто з них і не помишляв про опір. Знімалися того ж дня і тієї миті, коли довідувалися про антів, і гнали змилених коней на Волин, під захист валів та мудрості каганового тудуна на дулібах.

— Русь іде! — казали спершу стишено, лише найближчим і довіреним, далі голосніше та й голосніше.

— Пре така кінна сила, від якої земля стогне.

— І не одною лавою, — уточнювали обізнаніші, — по всій землі.

Форисин мав щось вдіяти, аби повернути турмам певність: та сила не страшна для них, свою мають незгіршу. А як повернути, не відав. Послатися на те, що сидять за неприступним валом? Що в них, аварів, є живність, є доступ до води, можуть і літо, і поліття висидіти в облозі, а настане зима, руси не витримають, знімуть облогу й підуть пріч? Вої можуть і не повірити цим байкам. Острог, скажуть, не такий великий, аби вмістити всю тьму, тим більше прогодувати її тим, що є, до зими. Мусить щось інше вдіяти. А що, крім січі, може зарадити в цій скруті?

І Форисин зважився вийти назустріч тому грізному, як застерігають усі, недругові, нав’язати йому січу поза острогом. Аби знати, де він, як і яким числом іде, чи можна завдати одній із антських лав, коли правда, що йдуть нарізно, відчутного удару, одібрав з молоді кмітливих терханів і повелів їм вийти на східні околії, вивідати все, що належить знати про ту руську навалу.

Звідів ждав недовго і не був потішений ними. Першою, за всіма ознаками, підійде до Волина головна сила антів — та, на чолі якої стоїть князь Велемир. З нею менш за все хотілося б здибатися. Та що вдіє, коли вибору немає?

Від Волина не зважився віддалятися, тим паче аж надто. Ті, що йдуть на нього стороною, можуть опинитися позаду турм і вдарити їм у спину, а то й гірше — вторгнутись, користуючись відсутністю головної сили аварів, у Волин і взяти його на меч і сулицю. Тож став заступом по лівім березі Луги, а далі на полуніч — по Бугу і ждав, коли наблизиться князь русів Велемир. Наперед висунув і велів окопатися, доки є час, лучників. Кінних відвів назад і сховав у перелісках. Авари до такого ніколи не вдавалися, вони стинаються тільки в кінних лавах. Та чому й цього разу має бути так, як завжди? Гляди, цей виверт і стане тією несподіванкою, якої князь Велемир не жде. А всяка несподіванка — половина успіху.

Руси підійшли до Луги десь через день після того, як Форисин виставив супроти них заступ. Не сунулися в ріку наосліп, зупинилися за кілька стрельбищ від неї й вислали вивідників. Певно, догадувалися, а може, й напевне знали: Лугу не перейдуть безборонно, як переходили інші ріки, бо й вивідники надто вже обережні були. Доглядалися до супротивного берега з засідок, ближче ж як на стрельбище не наближалися до нього. Зрештою знялись і подалися до своїх, либонь, дають звіди.

Що ж вчинить київський князь? Піде чи не піде через Лугу?

Ждав до ночі і не діждався походу русичів. А на ранок змушений був тетеріти з дива: спішені Велемирові вої теж підійшли мало не до самої ріки і окопалися супроти його табору.

«Оце і все, Форисине, — сумно сказав сам собі каганів тудун. — На цьому умисли твої — піти на недруга, коли він не при купі, вважай, вичерпали себе. Що ж робити? Набратися терпіння і ждати? А чого діждусь? Поки анти зберуться докупи й підуть на заступ та на Волин об’єднаною силою? Ні, ні, мушу щось зараз вдіяти».

Вибір невеликий був, тож і дошукувався потрібного діяння недовго. Залишив на цім березі Луги піших, третину кінних, а всім іншим повелів скористатися темінню, вийти непомітно з табору і перейти через річку вище по течії.

Поночі не зважився нападати — не знав до пуття, яку силу має Велемир під рукою, уся вона в таборі чи є й по околіях. А успіх можливий тоді лиш, коли впаде на русів несподівано й певний буде: його не обійдуть і не зашкодять діяти так, як хоче.

Сам утвердився в мислі: несподівано можна впасти на Велемира лише на світанні, й інших мав намір утвердити. А поки ждав світання, визрів і вірогідніший умисел: упаде на недруга свого, як падає орел на облюбовану жертву, — дужо і навально. Пройде, сіючи смерть, через увесь його табір і вийде до своїх з супротивного боку, під самим Воликом. Навальність дає певність, що не ув’язне у велику січу, а несподіваний напад — що наробить у таборі русів великого шелесту і ще раз нагадає їм, хто такі авари. Хай не будуть такі певні, що й далі йтимуть безборонно. Далі, матимуть справу з ним, Форисином, а не з переляканими тудунчиками по окольних городищах.

Покликав незадовго до нападу привідців турм і повелів кожному, де і як має діяти. А вже як роз’їхались та стали на чолі турм, подав і знак: пора.

Слов’яни таки спали на світанні міцним, як всякий натомлений, сном. Проте не всі. Коли об’явилися авари і під численними копитами кінних сотень озвалася знайомим перестуком земля, у таборі князя Велемира зично засурмили в роги, сповіщаючи всіх і кожного: «Тривога! Тривога!» Ті ж, що мали охороняти табір з ночі, взагалі були при броні і на конях. Та що могли вдіяти вони, коли на табір ішли лави? Зім’яли їх, тих перших, в якусь незбагненну мить. Та сама доля спіткала й других, з тією лиш одміною, що других, а надто третіх не так просто було зіпхнути, а затим і накрити потужною хвилею кінних. Вони вчинили аварам відчайдушний опір і тим стримали їхні лави, а вже стриманих взяли на себе організовані в сотні княжі мужі.

І закипіла жорстока, не на життя — на смерть січа. Обри, мов навіжені, лізли вперед, будь-що хотіли пробитися через кінні лави русів, а пробитися не могли. Схоже, що Форисин спрямував вістря свого удару не в найслабше місце, як хотів того, утрапив саме туди, де був князь Велемир, а біля князя — його старша дружина, ті добірні, за багато літ добре навчені ратному ділу мужі, для яких обрана раз на віку повинність — довічна повинність, а вишколеність — ремесло. Тож даремно каганів тудун рвав пупа й повелівав усім своїм не зупинятися, йти вперед. Їх зупинили-таки, супроти них стали стіною. Авари лізли на кожного з мужів по два, по три, викрешували іскри мечами, метали сулиці — і все дарма: руси уміло відбивали націлені на них мечі, ухилялися від сулиць, не скупилися винагороджувати нападників своєю бронню, а на місце тих, що падали, встигали стати інші, і лави Велемирові таки не оступалися, аж поки не обернулося так, що оступатися довелося обрам. Київський князь, видно, немало мав їх, кінних сотень, так натиснув з одного і другого боку, такого відчутного завдав удару, що ті, котрим велено було прикривати передні аварські лави, прискакали невдовзі до свого привідці й заволали: «Не вистоїмо. Відходь, достойний, доки не пізно!»

Та Форисин не зважив на ті волання. То була б ганьба відійти ні з чим. Має ж щось вдіяти, явити в січі і силу, і розум свій, коли вже ув’яз у неї. Хай сталося так, що не пройшов через табір русі в бурею, не потяв їх сонних, хай станеться ще якось інакше, а піти отак відразу, тільки-но об’явившись, не воліє та й не може. З ним все-таки дві турми і вої не з останніх. Перед тим, як самі впадуть огирам до ніг, покладуть і когось із недругів своїх.

— Не оступатися! — люто подивився на тих, що прискакали з благанням-порадою. — Стояти на смерть!

А оступитися все ж довелося. Не одразу, тоді вже, як сонце аж ген піднялося над обрієм, а з двох тисяч воїв, що були під його рукою, лишилася всього лиш половина, однак оступився. Бо сам побачив і пересвідчився: русів сила-силенна, коли й далі стоятиме на своєму, може взагалі не випорснути з їхніх лещат. Хай вдовольняються тим, що осилили, хай. Він теж повернеться до Волина не такий уже й пригнічений. Все-таки нагнав князеві Велемиру жаху. Та й урону завдав немалого.

Те, про що довідався від своїх на супротивнім березі Луги, не додало втіхи. Доки стинався з дружиною київського князя, надійшли ті анти, що правились на Волин лівим крилом, і встигли вже перейти через Лугу, ось-ось наведуть лад серед свого тлуму і підуть на його, Форисинові, турми.

Не знав того дня, хто вони, теж русичі чи якогось іншого роду-племені. То вже пізніше, як підуть та зітнуться з його воями, довідається: на нього вийшли дуліби на чолі з князем своїм Мезаміром. Довідається й відчує: ці найстрашніші, бо несуть у серці не лише ратну буєсть, а й нелюдську злобу, жадання кровної мсти. Десь в глибині єства зродиться по тому відчутті й перший сумнів: чи добре чинить, змагаючись із антами поза острогом? Чи вистоїть взагалі, коли їх така сила? Вивідники доповідають: наближається до Волина й третя антська лава. Що, коли ця, остання, перейде через Буг полуночніш острогу й піде на нього з боку Підляшшя? Тоді він взагалі опиниться в зашморгу. Путі до відступу відріжуть, лишиться одне: запертися у Волині й уповати на поміч.

Де сумнів, там і вагання: як же бути? Чи не відійти, доки не пізно, за Буг, а там — за Віслу чи Сян? Кінним і літньої ночі вистачить, щоб переправитись і зникнути, поки спить недруг, в дальніх закутках Забужжя, через день-другий — і в горах. Та що скаже каган, коли довідається: полишив стольний город на дулібах і Дулібію без будь-якої спроби обстояти їх? Чи Волин — такий ненадійний острог, щоб занепадати духом, тим паче передчасно? Що з того, що запруть його там, хай попробують узяти. Хтось же з тих аварів, що перебували на околіях, встиг пробитися до Паннонії. А коли встиг, скаже, що діється тут, каганові чи кендер-хаканові. Того буде доста, аби прийшла поміч. А прийде поміч, анти не вистоять, побіжать з-під Волина пріч. Отож до лиха всі сумніви! Стоятиме, підпертий високим валом Волина, доки можна буде стояти, а ні — сховається за валом.

Певність — бодай якась — прийшла, а твердої віри, що буде саме так, все ж не було. Тому й не вгомонився аварський привідця, ставши на мислі: стояти, і тільки. Одним звелів спішитись і заритися в землю, стати супроти аж надто завзятих дулібів, що напирали з полудня, неприступною стіною (і лучниками, і мечниками заодно), іншим робити те саме і стати тим самим з боку Бугу.

— Пощо так, привідцю? — дивувалися терхани. — Русів там немає.

— Немає, то будуть.

Усе, здавалось, передбачив і до всього був готовий, та ненадовго вистачило тої готовності. Очолені Мезаміром дуліби таки несамовито перли на його лучників і доволі швидко змусили їх вичерпати в собі запас багатурської мужності. Пустили в перших, що неслися чвалом, вершників по кілька стріл та й стенулися: хто побіг, не тямлячи куди й чого, хто шукав рятунку на дні щойно відритого сховку в землі.

Довелося кидати клич кінним турмам.

— В мечі їх! — показав на дулібів, які встигли пересягнути через його лучників і, не відчуваючи вже супротиву, гнали огирів на всю кінську пору.

Цього разу Форисин не пішов у січу. Стояв на пригірку, стежив за тими, що стримували навалу, і поглядав на Лугу. Скільки тих, що рвуться до Волина з полудня, не відає. За курявою, що її збили кінні сотні дулібів і його турми, за тією ворохобнею, що закрутила всіма на боролищі, важко було догледітись. Одне знає: супроти дулібів пішло три турми. Коли вони не змогли погнати їх пріч, у Мезаміра, виходить, не менше, коли не більше, ніж у нього, воїв. І все ж терхани його на щось сподіваються. Ба як завертіли тими першими з ворожих лав, що видаються найбільш завзятими. Йдуть по колу і збирають докупи всіх, що опиняються в колі. Коли дуліби, захопившись січею, не втямлять, до чого йдеться, станеться те, що має статися: розчленують їх, а вже розчленованих витинатимуть, насідаючи звідусіль, та й витинатимуть, доки не посічуть дощенту.

Так завше було, так має бути й нині. Ось тільки… Чому не всі так діють? Деякі, почавши затягувати дулібів у відомий ще з тих часів, як були в Прикаспії, зашморг, відмовилися з якогось дива від нього. Не інакше як не даються слов’яни, знають, до чого йдеться, і випорскують.

— Тудуне! — покликав хтось із вірних. — Глянь за річку. Руси пішли!

Маєш! Чого боявся, чого до крику не хотів, те й сталося.

— Лишайся тут, — повелів тому, котрий попередив. — Я подамся до турм, що стоять супроти Велемира. Буде потреба, шли на підмогу знесиленим останню з прибережених під лісом турму, а відкинути тих, що пориваються до Волина з полудня, мусиш. Чув, що кажу?

Скільки гнав огира, стільки й потерпав: чи вистоять лучники, котрих посадив вздовж Луги. У них є своя перевага, і немала: дружинники князя Велемира, щоб зійтися з ними, мають здолати під стрілами галяву при річці а потім і саму річку. То не така вже й абищиця. Доки руси перетнуть відкрите місце на боролищі та вийдуть на лівий берег ріки, кожен лучник язвить чи й зовсім заб’є одного-двох воїв. А це не так мало. Бігме, це не так уже й мало, коли брати на карб, що дістанеться не тільки княжим дружинникам, а й їхнім коням. Решта ж або стенеться, вжахнувшись, або стане легкою здобиччю його, тудунових, турм.

Форисинові добре видно вже їх, Велемирових русів. Вихопилися з лісу сотнями, а стали зближатися з рікою — розсипалися враз і, прикриваючись щитами, погнали коней прямісінько на лучників.

«Маєш, — встиг подумати. — Недарма старші в родах полюблять повторювати: «Лиш бевзі в думці багатіють». Гадав, кожен із його лучників зсадить із огира не менше двох русів, а щось не видно їх, потятих чи вражених. Коли й вивалюються з сідла, то лиш окремі. Либонь, уміють Велемирові дружинники прикритися щитами, більше коням дістається, ніж їм. Здиблюються, вражені стрілами, а то й падають на лету чи йдуть на дно, коли стріла настигає в річці.

— Тримайтесь, багатури! — збадьорює своїх. — Зараз тут будуть наші турми!

Вони справді не забарилися. Покликані привідцею, на лету врізалися в тих полян та росів, що здолали вже річкову течію, і скинули їх своєю навальністю в ріку чи завертіли ними в смертельній круговерті — так, як авари це вміють. Ті ж, кому не вистачило нападників при березі, кинулися в річку і зчепилися з ними на мілководді. Чулися зичні повеління, чулись погрози, хлюпала немилосердно збита кіньми вода, та над усе возносився над рікою і слався далеко поза нею тисячоголосий брязкіт мечів, уповало на милосердя чи нарікало на дурість людську дике іржання язвлених коней.

Форисин не міг бачити всього боролища й ганяв Гнідого від турми до турми. Тих збадьорював, тим повелівав а комусь і погрожував.

— Не оступатися! Пам’ятайте, вам повеліваю не лиш. я, повелівають роди. Над тим, хто оступиться, висить прокляття самого Тангри!

А тим часом рискав барсом і шукав місця, звідки видно було б весь річковий берег і те, що робиться при березі. Привідця мусить бачити боролище і знати, куди послати поміч, де об’явитися самому, коли треба збудити в воях і останню буєсть, і всю, що є ще в руках, силу. Та ба, такого місця не відшукалося, мусив вдовольнитися тим, що бачив зі свого огира.

— Трьом сотням із турми Омара повеліваю стати над берегом Луги поблизу воріт, двом — там, де ріка робить крутий вигин. Всі інші сотні і сам терхан хай ідуть під мою руку.

Це все, чим міг він пособити посланим супроти київського князя турмам. Мізерія, що й казать. Хіба покликати кілька сотень з острогу?

Не встиг подумати про це, як від міжріччя пригнався гінець і крикнув, зближаючись:

— Біда, привідцю! Супроти нас кинуто вдвічі більшу силу, ніж маємо. Терхани сказали, коли не пришлеш поміч, не вистоять.

— Звідки терханам знати, скільки в антів воїв?

— Це й без обізнаності видно. Їх тьма.

— Я лишав для підмоги турму. Де вона, чому не кинули в поміч тим, кому непереливки?

— Кинули, достойний. Що турма, коли в них їх не менше шести. А, крім того, переважають дуліби. Злість мають таку, що й криця не лякає.

Форисин креше очима іскри. Та що може вдіяти, коли перед ним всього лиш гінець? Бере ті, що мав при собі, сотні, приострожує огира й скаче в міжріччя.

Прокляття! Де їх стільки взялося, цих антів! Хай руси могли покликати в похід і дружину, і воїв ополчення. А де взялися ще й дуліби? Хіба не він потяв їх на Дністрі, і потяв до ноги? Не менше шести турм… Бредня! У тих, що послали гінця, двоїться, а то й троїться з ляку в очах, не інакше. Слимаки, а не терхани. Хай-но прискаче та пересвідчиться, що так, голови постинає! Заприсягається Небом: виявить винних і постинає голови, аби всім іншим не повадно було ганьбити ім’я аварів і багатурів.

За вихором ратної веремії, пилюкою, що її зняли засмикані воями коні, не міг догледітися, де свої, де чужі, а тим паче визначити, на чиєму боці перевага. Навіть те, що стоїть хай і на невисокому, все ж узвишші, не допомагає. Напирають один на одного вершники, зблискують на сонці мечі, так часто і так густо, не добереш, йде лава на лаву чи все змішалося, стало єдиною круговертю. Ба ні, он там, на лівім крилі, слов’янські сотні, здається, не затопили собою аварські турми, там переважають його вої. То чи й не є вона, остання, що кинув на поміч знекровленим, турма.

Що ж вдіяти йому, Форисинові? Податися з сотнями, що має при собі, на поміч знесиленим чи пристати до тих, котрі тримаються ще купи, і потіснити дулібів? Далебі, що так.

— За мною, багатури! — кинув клич, і вже тоді, як Гнідий відчув повеління господаря й дав волю силі та спритності своїй, обернувся до сотень і сказав сотням: — Доведімо вістрям меча свого, що ми були й лишаємося непоборними!

Врізався між зворохоблених січею вершників і не став доглядатися, як далеко ті, що йшли за ним. Стяв першого, що підвернувся, дуліба, вибив із рук меча в другого, либонь, потяв би одразу ж і третього, та третій встиг підставити під його удар кутого бронню щита і захистив себе від видимої смерті. Певно, заважили дуліби: перед ними не звичайний воїн, — багатур, і стали розступатися, кликати своїх до гурту й насідати на Форисина уже гуртом. Та припізнилися. Форисин не сам уже був. На той час встигли підійти його сотні й заслонити свого привідцю.

— Грім і блискавка, авари! — згадав бойовий клич, з яким брали гору над антами ще тоді, по смерті Баяна.

— Грім і блискавка, привідцю! — дужо підхопили його клич вої.

Відчував: за ним надійна стіна однодумців, тих, що не розгубили віри у власну силу, бо вірять йому, своєму привідці. А проте не міг не відчути й силу дулібів: вони таки завзято боронять себе. І сам тне їх за першої-ліпшої нагоди, і ті, що йдуть поруч із ним, не ловлять гав, а поступу вперед не помічає. На місце потятих чи уражених стають інші, на місце тих інших ще інші, а таки не оступаються вже і не церемоняться з його мечниками, кого язвлять, кого на смерть вражають, надто сулицями. Коли б вої, що стоять пліч-о-пліч із ним, не оберігали свого привідцю, не розминутися б і йому, Форисинові, з бронню дулібів. З усього видно, завважили: це сам терхан, і за всяку ціну хочуть покласти його огиреві під ноги, а то й надіти на сулицю та понести над зворохобленими лавами, як інсигнію своєї слави.

Треба б вийти й кинути оком на боролище. А вийти не може. Певен, це на його буєсті і на його присутності попереду всіх тримаються аварські лави. Вийде з них — і похитнуться.

На щастя, вихопився з дулібських лещат і пробився до Форисина один із привідців посланої сюди на початку січі турми. Дуліби пригасили буєсть свою і дали аварському тудунові можливість перекинутися з терханом словом.

— Як сталося, що вас роз’єднали, ба й затопили собою слов’яни?

— Бо їх утричі більше, ніж нас. Тут не тільки дуліби…

— А де Махмут? — назвав ім’я іншого привідці турми.

— Десь там, — показав терхан. — Якщо він взагалі є ще. Його відтіснили від мене якісь інші, не дулібські сотні й навалилися дужо, всією своєю силою.

— Скільки з тобою мечників?

— Якщо половина турми залишилася, то добре.

— Пробийся з ними до Махмута, допоможи йому вихопитися з зашморгу. Одразу ж по тому відходьте до Волина.

Дорого коштував їм той відхід. Був-бо справжнісінькою втечею. І гналися за ними по п’ятах, і свистіли їм навздогін (а то нестерпно гірко для аварів, такого не знали вони мало не сто літ), і стрілами та сулицями прискали в спину. Добре вже те, що попередив заздалегідь воїв, які стримували русів по Лузі: стояти, доки не відійдуть турми, що були в міжріччі; лиш потім відійти під прикриття острогу і його валу. Не були б попереджені, хто відає, як обернулося б. Могли б збитися усі настрахані біля воріт і приректи на смерть не лише тих, кому велено було відходити останніми, — всіх, і піших, і кінних, виведених з острогу на січу, і тих, що сиділи й ждали повеління привідці в острозі. За такої наглої втечі усе можливе.

Бачив, терхани дивляться на нього, аварського тудуна в Дулібії, ніби на приреченого. Невже так підло упали духом і встигли увірувати за ці дні: і їм, і їхньому привідці уготовано найгірше?

Здолав гнітюче відчуття, що встигло лягти на серце, й подав нарешті голос:

— Передусім хочу знати, скільки в кого залишилось воїв.

Підводилися й казали, а він слухав їхні казання і що далі, то помітніше хмурився. Лише в двох січах побували його турми, і не всі, а он скільки втратили воїв, вважай, половину. Одні не повернулися до свого привідці з околій (не інакше як подалися за гори), інші ходили з привідцею на антів і нічого, крім смерті, не виходили. Як же стоятиме з такою силою супроти значно чисельнішої сили князя Велемира? На що покладатиметься? Всього лиш на вали Волина чи таки й на поміч із-за гір? Проспав він Дулібію. Он скільки літ сидів у ній, а ні разу не поцікавився, що діється поза її обводами, про що помишляють недобиті анти. Упивався розкошами, що мав, тішився жонами, якими обзаводився та й обзаводився. Гадав, твердо й навічно сів у Дулібії, коли одних запріг у ярма, на других накинув оброті, то всі інші анти не посміють, не зважаться зняти руку на аварів. А вони зняли, бач, і он як грізно занесли її. Що ж сталося? Чому так розхоробрились? Почули, що каган повернувся з-під Константинополя ні з чим? Так його ж не погромлено там, всього лиш знеславлено підлою втечею тих же слов’ян! Мали б знати це і тямити: дорого поплатяться за цю зухвалість, коли з-за гір прийде і стане помщатися каган.

— Повеліваю всім і кожному, — заговорив по тривалих роздумах, — наявну в острозі живність взяти під надійну охорону й берегти, яко зіницю ока. Коней також. Дуже можливо, що сидітимемо ми за валами острогу довго, до того самого дня, коли прийде з Паннонії і погромить зухвалих антів котрийсь із високих привідців. Вони, гадаю, знають уже, що сталося в землі Дулібській, і все-таки, аби не барилися й прийшли, маємо подумати, як послати до них свого гінця.

— Ще одне. Ворота і вали оберігати пильно і надійно. Так надійно, аби привідця русів і помишляти не смів, що може взяти нас за ними.

XXXIII

Перші кілька днів анти й не поривалися брати Волин на меч і сулицю. Ходили по боролищах — одному, другому й третьому, підбирали своїх і аварських коней, вибиту з рук бронь, зносили докупи потятих (окремо — своїх, окремо — аварів) і готувалися віддати полеглим у січі останню шану.

— Авари втратили близько трьох тисяч потятими, — доповіли київському князеві.

— А ми скільки?

— Наших теж немало, і все ж менше.

— Далі буде навпаки: ми втрачатимемо більше, ніж авари. Віддаймо шану потятим, а потім уже зійдемося та помислимо, як братимемо острог і тих, що в острозі, де, хто стане табором та що вдіє, аби жоден аварин не проник ані в город, ані з города.

— Гадаєш, робитимуть такі спроби?

— Форисин може не відати, що Дандалові зараз не до нього, і кликати його на поміч. Тим паче, що іншої надії на порятунок у нього немає.

Повинностей у тих, що готувалися до тризни, було та й було. Тож і готувалися не день і не два. А коли упоралися з усім — і обринів поховали, і своїх віддали вогню, — нагодився й Світозар з уличами. Тож тризну по потятих справляли таким велелюддям, яке буває лиш тоді, коли віддають останню нашу найбільшим достойникам. Виповнювали братниці й казали: «Най царствують там, на вічнозеленій поляні Дажбога». Знову виповнювали і знову казали: «Вони полягли за велике, благословенне богами діло — звільняли люд свій від аварських вериг. Їм будуть там, у Вираї, найбільші почесті і шана». Треті, захмелівши, не забували й про себе: «Випиймо, братіє, за побратимів та попрохаймо їх, най не забувають там, у царстві благодаті, й про нас, на землі сущих. Най стануть перед ясними богами та вблагають їх, аби не насилали на нас супостатів з чужкраю, надто таких, як обри, аби поливали землю медоносними дощами, а не крівцею людською. Ано, і об тім подбаймо, коли вже сталося так, що попрощалися з ними на віки вічні».

А хміль що далі, то помітніше розбирав мужів. Спершу тільки хвалилися своїми подвигами в недавній січі, далі стали й похвалятися: чого мають терпіти цю нечисть — обринів — на своїй землі? Підуть зараз і скажуть князеві: завтра, а найпізніше післязавтра хай кидає клич і веде всіх, хто є тут, на Волин. Он скільки їх, полян, росів, дулібів, уличів, втікичів, древлян. Чи таку силу спроможні стримати ті, що сховалися за валами? Та варто гуртом натиснути на вали, як рухнуть, дарма що он які міцні, а від того осиного гнізда, що його звив там каганів тудун Форисин, сліду не залишиться.

— Хочете, — вихоплюється найзавзятіший, — зараз піду й скажу про це князеві.

Його вгомоняють: не спіши, чи князь без тебе не відає, коли і що повелівати? Не видиш хіба, він не сам тепер, і стольник тутки, і князі древлян, втікичів, дулібів. А щоб вгомонити, затягують пісню, молодші йдуть і в танок.

Веселощі на все міжруччя між Лугою та Бугом і далеко поза Бугом. Бо підпирають слов’ян волинські вали з полудня і з полуночі, з заходу і сходу. Лиш Волин німує та жде, що спіткає його по тризні. Коли ж настав вечір і ті, що справляли тризну, розпалили ще й багаття, аварам, котрі стояли на валу й бачили, що діється поза валом, і зовсім не по собі стало: а що, коли ця сила та піде на приступ отак, як є, — хмільною?

Той день мав настати колись. І він настав. Першими зійшлися на раду князі та воєводи і стали питатися один в одного, як візьмуть Волин.

— Княже Мезаміре, — обернувся Велемир до привідці дулібів. — Ти найліпше знаєш свій город. Скажи нам, де в окольнім валу найслабше місце, через яке можна було б проникнути нашим воям?

— Тільки через ворота, більше ніде не зможемо проникнути.

— А через ворота яким чином?

— Єдиним: маємо висадити їх. Закріпимо дубові колоди на возах, надамо возам великої швидкості й битимемо, доки тріснуть чи поваляться.

— Гадаєш, обри дозволять зробити те?

— Боронитимуться, ясна річ, та наші ж теж будуть поруч, можуть і не дати їм боронитися, тим паче аж надто.

Не повірили чомусь, засумнівалися. Тоді підвівся князь втікичів Славомир.

— Вітець розповідав мені свого часу, як дід Волот брав Анхіал. Він поробив широкі і дещо вищі за вали сходні. Внизу вони мали в кілька разів ширшу опору, ніж угорі, отож зіпхнути їх супостат аніяк не міг. А тими сходнями на забороло вільно могло вийти одразу десять-двадцять мужів. Коли поставимо такі сходні по обидва боки від воріт, авари неспроможні будуть стримати наших.

За цим разом князі не сумнівалися, супротивно тому, заговорили навперебій, казали, коли зробити це поночі і, отже, несподівано для тих, що боронять город, успіх забезпечений. На заборолі буде лише сторожа. Поки вона зніматиме тривогу, поки всі інші обри прокинуться та стануть на вали, мужі землі Троянової будуть уже на заборолі, а там і поза заборолом, гляди, розчинять і ворота.

Сталося навіть швидше й легше, ніж гадалось. Обри або ж не завважили своєчасно сходнів, з якими руси наближалися до валу, або не надали їм належної ваги, прискали на тих, що ворушили темінь, стрілами, і не знімали великої тривоги. Коли ж угледіли, з чим підійшли руси, як швидко та спритно полізли вони на вал, пізно було кликати поміч, а тим паче боронитися. Нападники лізли та й лізли тими сходнями, доволі швидко зіпхнули з заборола сторожу, загуркотіли сходами до воріт, молодші і спритніші стрибали на землю прямісінько з заборола і там, на землі вже, ставали до січі. Зашкодити вторгненню в обрів не було на той мент ані сили, ані спроможності. А тим часом число тих, що вторглися, помітно зростало, і ворота доволі швидко виявилися розчиненими. В них не забарилися вломитись кінні сотні, потяли мечами чи прикололи до землі сулицями решту сторожі і, не затримуючись, погнали коней вузькими вулицями города. Одні — аби нагнати жаху тим обрам, що спали по оселях горожан, інші — аби швидше бути біля намістя при острозі, де, знали, є княжі конюшні, а до тих конюшень поспішають розбуджені тривожними сурмами обри, і коли не сіли ще в сідла, то ось-ось можуть сісти і вихопитися назустріч полянам, росам, уличам злагодженими сотнями, а то й турмами.

Відстань до волинського намістя не така вже й далека, а проте і її пощастило здолати безборонно. Город давно уже виповнився галасом, людською метушнею, за мить-другу вигулькнули з воріт та заступили собою путь і аварські вершники, — далебі, ті, що спали по волинських оселях і мали коней там-таки, по повітках та конов’язях.

Задзвеніли мечі, знялись над Волином і полетіли в розбурхану ніч чиїсь погрози-нахваляння. Спершу виразно чуті, далі менш розбірливі, схожі часом на лемент-тривогу, часом на торжество. Ті, що вторглися, не остуджували буєсті, робили все, аби іти вперед, аби нагнати обрам страху; обри ж що далі, то помітніше збиралися докупи, силилися злютуватися в надійні лави. Хтось із них догадався підпалити там стіг сіна, там — соломи, а там — і халупу. До світання далеко ще, город затоплювала темінь, піди та розберися в ній, де свої, де чужі. Одначе й русам це не на збитки — бачать, де авари, скільки перед ними аварів. Знай напирають та й напирають на них, не одного вже упокорили і не одну злютовану до оборони лаву примусили оступитися. А підмога в такій метушні не завжди встигає надійти. Тоді аварам нічого іншого не лишається, як стояти на смерть і гинути в нерівній січі або шукати рятунку у втечі.

І все ж коли об явилися за далеким небосхилом перші промені сонця й розтопили чи відтіснили ген далі десь темінь, князі не могли не пересвідчитись: город Волин до лиха густо заселений кінними обрами. Воно й не дивно, сюди збігалися вони звідусіль, саме тут шукали захисту і порятунку.

— Що робитимемо? — над’їхали молодші князі і запитали в старших. — Невже усе оте скописько аварів маємо потяти?

— А як інакше замиритися з ними?

— Може, варто піти на перетрактації?

— Це обри, Мезаміре. Вони не складуть броні і не подадуть руки до вериг.

— Своїх багато втратимо, ось біда, — вкинув слово й Славомир.

— Іншої ради немає. Не ми в них, вони в нас мають просити миру.

Мезамір довго і пильно оглядав город, що став боролищем, приглядався до тих, що стиналися на боролищі.

— Тісно нам тут, — обернувся до Світозара та Велемира. Може, почленуємо тих, що бороняться, на малі островки і тим примусимо стенутися?

— А як нашим буде серед почленованого супостата? — Світозар йому. — Я про інше думаю: аби не було так тісно, відкиньмо навпіл поділених аварів далі від намістя і починаймо облогу дитинця та аварського заводія, що возсідає в ньому. Впаде дитинець, швидше будуть зломлені в намірах своїх і всі інші обри.

— А що, це діло, — вхопився за ту пораду київський князь. — І оскільки воно не з легких, візьму його на себе.

— Особисто з Форисином мав би поквитатися я, — несміливо, одначе й владно заперечив привідця дулібів.

— Візьмемо дитинець, дамо тобі таку нагоду, ніде він не дінеться.

— То буде, княже, не те і не так. У січі хотів би здибатися з кагановим тудуном і побачити, чи такий хоробрий він, як жорстокий.

Світозар і Велемир переглянулися. «Занадто молод ти, Мезаміре, — казали ті позирки, — аби виходити на герць із Форисином!» Перший зібрався з думкою і зважився висловити її стольник:

— То, може, удвох і йдіть на дитинець? Взяти його, справді, нелегко буде, а Мезамір знає там усі можливі щілини.

Привідця дулібів не став ждати згоди київського князя, підібрав поводи й націлився їхати. Та нараз згадав щось і обернувся до Світозара:

— Хто стане на місце моїх воїв у лавах?

— По сусідству з тобою хто стоїть?

— Князь втікичів Славомир.

— Він хай і стане з своїми воями на місце твоїх.

І тоді вже, як Мезамір від’їхав, вдався до київського князя.

— Наражати його на цю січу справді не варто було б, одначе й утримати від неї нелегко. Образиться, і вельми. Я тому пристав до цієї його гадки, що покладаюсь на тебе, княже. Приглянь за ним, коли йтимете на приступ. Ненависть має неабияку, по молодості може невміло скористатися нею.

— А як же з поквитанням?

— Дозволиш його тоді вже, коли більш-менш безпечно буде. Дулібія й без того он які понесла втрати. Най матиме бодай свого князя. З усього Добритового роду лише він залишився.

— Домовились. Хай буде славен сей день.

— Най буде славен.

Та одне — бажати собі слави, удачі і зовсім інше — мати їх. Руси з дулібами лиш готувалися впродовж усього дня взяти дитинець — розібрали, перенесли і знову склали далі від дитинця і тих, що засіли в ньому, сходні; древляни, уличі стиналися з аварськими турмами в городі, да так і не добилися чогось суттєвого, окрім того хіба, що устелили трупами обринів двори, вулиці та провулки й примусили супостата поступитися ними.

— Їх тут до гибелі, — виправдувалися сотенні перед тисяцькими, а тисяцькі — перед привідцями. — Однак завтра-післязавтра доконаємо вже.

З тією сподіванкою відходили в надвечір’я на спочинок, з нею ставали другого дня й до січі. А обіцянка лишалася всього лиш обіцянкою. На лихо, й київському князеві купно з привідцею дулібів не поталанило взяти впродовж тих днів дитинець. Форисин розгадав їхній намір, а може, й догледівся, коли готувались, і заздалегідь розтопив кип’ячку та облив нею сходні, як тільки-но приставили їх до валу. Руси з дулібами й огледітись не встигли, як сходні взялися вогнем. Довелося ждати наступної ночі, а тим часом мізкувати, як перехитрити супостата.

Мезамір досадував більше, ніж всі інші.

— Заприсягаюся гнівом Перуна: таки не ждатимемо, — надумався врешті і вдався з тою думкою до київського князя.

— Гадаєш, інакше якось, зможемо взяти Форисина?

— Гадаю, княже. Он з тої, найближчої до валу, забудови почнемо підкоп, і одразу ж, серед білого дня. Землю буде куди викидати, обри не видітимуть, що підкопуємося, а отже, й не догадуватимуться, що чекає на них. Об’явимося поночі в дитинці неждано й негадано.

— А що, це мисль. Коли так, одразу й починаймо підкоп.

Доки в городі точилася третього дня січа й стояв звичний для неї галас, дуліби спішно і без особливого побоювання, що будуть заважені й потяті, робили своє діло. А пішли на світанні через прокладений під землею хід до дитинця і не застали там Форисина, як і його вірних.

Немало дивувалися з того, та ще більше були подивовані ті, що рушили на аварські недобитки в городі і не виявили їх ані по людських подвір’ях, ані під валом, де вони тлумилися в останнє надвечір’я. Ті, що відсиджувалися купно з своїм привідцею в дитинці, певно, через підземний хід вийшли до Бугу і зникли невідомо де. Ці ж, що лишилися після триденної січі в городі, перекинули через стіну линви і, либонь, по них випорснули з накинутого вже на них зашморгу.

— Що кажуть ті з наших, котрі стоять за Бугом? — поцікавився стольник у сотенного, що доповідав йому про оказію.

— Анічого. Жоден обрин не об’являвся перед їхніми лавами.

— Не інакше як спливли за водою, — жваво озивався Мезамір.

— Гадаєш?

— Більше їм не було куди дітись. Погляньте, усіх коней залишили, а бронь прихопили з собою. Бо що воїн без броні? Анічого. Отож склали її на плоти й спливли на них, скориставшись темрявою, за течією. Супроти течії без надійних весел їх не поженуть.

— Так-так. Виходить, сліди обринів-втікачів слід шукати в полуночній стороні і там, де немає вже наших дружинників.

— Саме в полуночній.

— Тоді — в погоню. Без коней далеко не втечуть.

І знову Мезамір перший відгукнувся на це стольникове повеління — йому не терпілось-таки схопити Форисина і привселюдно поквитатися з ним.

— Я подамся лівим берегом Бугу, а хтось має податися й правим. Обри й таке могли втнути, аби заплутати свої сліди.

— А хто наводитиме лад в острозі, в усій землі? Нам не випадає братися на це.

— То — потім. Зараз важливо добити обрів, не дати їм зібратися з силою чи навіть втекти.

Світозар бачив: надто надійно заволоділо дулібським князем бажання мсти-відплати, його все одно не стримати. Та й потреби такої, здається, немає. Най скаче назустріч вітрові та пригасить його прохолодою жагу жадань своїх. Форисин тепер уже не страшний.

Князі так постановили, зійшовшись на раду: доки Мезамір, інші воєводи з київської та древлянської дружини ганяються за збіглими аварами, всі інші дружинники, вої народного ополчення також не повинні марнувати часу. Одні пройдуться з мечем та сулицею по вервях Дулібії, передусім там, де не були, звільнять їх від обрів, коли не втекли ще, та їхніх уставів, поновлять давні дулібські покони та закони, інші віддадуть шану потятим побратимам, очистять землю від обрів, що прийшли сюди з надією бути довічними володарями, а впали від мечів та стріл яко таті.

Возили та й возили їх за волинські обводи. Обрів віддавали, за поконами родів їхніх, землі, своїх готували віддати вогню. А Мезаміра і тих, що пішли з ним на пошуки аварського тудуна, не було та й не було. І вістей від них аніяких.

Мужі не могли не завважити цього і почали хвилюватись.

— Що могло статися там?

— Повернуться — скажуть. Або ж подалися на дальні пошуки, або оточили десь обрів і не можуть взяти.

— Коли б оточили та не могли взяти, покликали б поміч.

— А що, як гординя не дозволяє?

Привідці раті слов’янської до певного часу не брали Мезамірову відсутність на карб, принаймні не подавали виду, що беруть. А може, їм за клопотами й не до того було. Коли ж під стольним городом землі Дулібської віддиміли останні вогнища і всі живі віддали достойні почесті потятим, та відсутність і їх почала бентежити: а й справді, де може бути послана по слідах аварів погоня, чому немає саме тих, що пішли лівим берегом Бугу? Уголос ані князь Велемир, ані стольник Світозар не зважувалися казати: час посилати загони й удостовіритися, що сталося, де може бути погоня, а про себе помишляли про це, і хто відає, чи не зробили б ті помисли ділом, коли б Мезамір не об’явився найближчого дня у Волині і не погасив їхню тривогу.

Либонь, не в ліпшому настрої був, бо не пішов і не доповів князеві Велемиру чи стольнику Світозару яко верховним привідцям, чим завершилися його пошуки тудуна Форисина… Дав повеління своїм соратникам, де розміститися, та й пішов до материного теремка, що його отроки встигли оглянути вже й приготувати для єдиного спадкоємного нащадка князя Добрита.

Велемир не міг не завважити того, однак не став домагатися негайних звідів, переклав ту повинність на стольника — він ближче знається з дулібським привідцею, хай вивідає звіди та й про все інше побесідує заодно. Йдеться до відновлення Дулібії яко князівства. Хто, як не Мезамір, має докласти розуму і сили, аби обійшлося так, як мислять собі.

Світозар не поспішав турбувати майбутнього князя на дулібах. Дав йому можливість розглянутися у материнім теремку, та спочити після виснажливого походу і лиш потім звелів покликати.

Розшукав його Мезамір не в теремі, як сподівався. Сидів на вежі в острозькім валу, там, де підходив він до самого Бугу, мрійно й журливо дивився на воду.

— Кликав, стольнику?

— А так, — збудився. — Сідай, поговорити треба.

Мезамір відсторонив піхви меча й сів.

— Гадаю, погоня за Форисином нічого не дала тобі. Було б інакше, давно звідомив би нас. Невже й на слід його не натрапив?

— Натрапив, чом ні. Та взяти не зумів.

— Хтось завадив?

— Очолені ним рештки обрів забрали у перших весях, що трапилися на їхній путі, поселянських коней і зникли. Не інакше як у Підляшшя подалися, а звідти або до завіслянських полян, або за Сян, у гори. Піди знайди їх тепер, коли й сліди замели за собою.

— Не печалься тим, — заспокоююче торкнувся Світозар його десниці. — Слов’янський світ широкий, а обрів усі знають, десь та попадуться в розставлені на них перевісища.

— Такий може й вислизнути, стольнику. А, крім того, власними руками хотілося б поквитатися з ним за сльози матері і сестри.

— Данко зробить це за тебе. Він перекрив усі путі, що ведуть на перевали.

Десь неподалік між дерев жалібно скрикує пташка. Світозар обертається на той крик, силиться розгледіти, що там скоїлося, і вже потім стає до розмови з Мезаміром.

— Мати… Незабутня княгиня Даная. Від багатьох і різне чув, а не можу втямити, як сталося, Мезаміре, що вона залишилася з Лілейкою під обрами? Ти не зумів вихопити їх?

— Зумів би, та не захотіли піти зі мною. Мати так і сказала: «Не гоже то діло, сину, втікати усім в таку, як ця, годину. Хтось із нас має лишитися з людом дулібським і розділити з ним його долю. Інакше не матимемо права називатися князями».

— І не розминулася, бач, із лихою долею свого люду. Жорстокий світ таки не годен ужитися з непорочним. То два одвічні і довічні супостати. А яка жона була. Боги світлі та боги ясні, яка жона!

Річкові хвилі тихо і лагідно хлюпали внизу. Так лагідно, що обидва бесідники не могли не завважити того і надовго змовкли, тамуючи в собі і задавнені болі, і свіжозроджені жалі.

— Завтра чи післязавтра, — перший надумався й порушив тишу Світозар, — збери, Мезаміре, старійшин родів, мужів ратних та думаючих, усіх, хто вцілів по цій біді. Порадимо їм, най саджають тебе на дулібський стіл та правлять купно з тобою дулібами. Виправу завершено, обри не посміють уже сунутися за гори, не до того їм. Чув, не лише слов’яни Загір’я, і кутригури пішли супроти них.

Мезамір не поспішав являти радості. Схоже було, що не почув або ж не завважив, яку новину повідали йому.

— Як же іменуватиметься тепер знана колись в світах Антія? Нині щось не чую того ймення. Ані один не казав у поході: «Анти пішли на обрів». Казали: «Русь іде». А то й інакше: «Київ і його русь несе людові волю». Чи не тому це, що Київ так хоче?

— Не тому, Мезаміре. Авари іменували нас по-всякому: і руссю, і антами. Чи в назві суть? Важливо, що земля наша знову вільна, а князівства Дулібське, Тиверське, Улицьке, Древлянське, Поляно-Роське були осібними й залишаться, матимуть свого князя, своє віче, свої покони та закони.

— А все ж…

— А все ж чи буде Волин стольним городом у землі Трояновій, а дулібський князь — князем-привідцею? Ти це хотів сказати?

— І це також.

— Е-е, Мезаміре, багато ти хочеш, та саме цього обіцяти тобі не можу.

— А це ж чому?

— Мав би бачити, відтоді, як дулібський князь перестав бути князем-привідцею, а Волин — стольним городом у землі Трояновій, багато води стекло в наших ріках. Передусім дуліби і Волин опинилися під обрами і не з чиєїсь забаганки, таки з провини князя дулібського і твого вуйка Келагаста. Обернулося так, що й Тивер стала аварською данницею, і уличі, древляни не такими вже й міцними, щоб бути чільними. Єдиним достатньо сильним і надійним у землі Трояновій лишалося Поляно-Роське князівство, те саме, що його, як ти завважив, іменують вже Руссю. Воно й взяло на себе в ці тяжкі для нас літа повинність привідці, згуртувало слов’янську силу й повело її супроти обрів, у визвольний похід. А це, сам тямиш, неабияка повинність. Київський князь, як і князівство його, по суті взяли на себе не лише весь тягар визвольного походу, а й відповідальність перед людом нашим і перед усім світом за успіх у ратнім поєдинку з обрами. Чому ж Києву не бути після всього стольним городом, а Поляно-Роському князівству чільним князівством у землі Трояновій?

Мезамір якось незвично жваво скинув на Світозара позирк очей своїх.

— То це вже вирішено?

— Ні, про це не йшлося ще, одначе на першім земськім вічі йтиметься і буде утверджено, гадаю, саме так.

Не тільки сум і розчарування лягали майбутньому дулібському князеві на лице, — прикрість, образа також.

— А я гадаю, що не буде так. Супроти цього багато хто повстане. Якийсь мізерний Київ і ще мізерніші руси стоятимуть над усіма землями від Дніпра до Забужжя і від Прип’яті до Дунаю.

— А чим ліпший був Волин, що стояв над усіма цими землями?

— Таки ліпший, стольнику! — вибухнув гнівом. — Бо з древності був стольником і тому мудріший є. А те багато важить. Син вільнолюбної Тивері і вчений муж у землі Трояновій мав би розуміння це й інакше мислити.

Світозара не образив цей його не по літах зухвалий гнів. Він усе ще не переставав дивитися на привідцю дулібської раті як на Данаїного сина.

— Інакше, Мезаміре, не можна мислити. І не тільки тому, що тобі чи мені так хочеться. Того вимагає час і ті умови, в які він ставить чи й поставив уже люд наш. Завваж: обри погромлені, ромеї відтіснені від Дунаю слов’янами, котрі обсіли Мізію, Іллірик, частково й Фракію. Віднині не з полудня і не з полуденного заходу погрожуватимуть нам мечем і сулицею, а зі сходу. Першими, об’явилися там хозари. Ось Київ і стане супроти них нашим надійним стражем і неприступним валом заодно.

Київ, 1984-1985