Руді Вовки

ВЕЛИКИЙ ЛУГ. ЧОРНІ ВОВКИ ПОЛЮЮТЬ НА ОЛЕНІВ НЕБЕЗПЕКА ПЛИВЕ З ОЗЕР

Це був здоровенний чорний молодий вовк. Відвага й сила бурхали в його широких, міцних грудях, у жилавих невтомних ногах. Це почуття сили й певності і примушувало його так нетерпляче й одверто вороже поглядати на ватажка вовчої зграї, що тільки й знав вигадувати всякі штуки, гідні хіба поганої гієни. Відкидаючи відвагу, прямий незудержний наскок, ватажок завжди знаходив тисячі причин виправдати своє боягузтво: то гурт оленів був занадто великий, то серед них було багато лютих досвідчених самців, то, зрештою, місцевість видавалась несприятливою. Тим-то в своїх нападах на оленів старий ватажок здебільшого використовував якусь сторонню нагоду: або вів зграю слідом за левом, поява якого наганяла жах на тих травоїдів, або й просто підсліджував окремих самиць із тих, що одбились від гурту.

Через це, хоч Великий Луг кишма кишів оленями, вовки не завжди мали змогу їсти стільки, скільки хотілося.

Ось чому сьогодні, коли ватажок повів зграю слідом за левом, молодий чорний вовк рішуче виступив уперед і став поперек дороги. Чи була рація плентатись саме цією стежкою? Хто скаже, що цей лев сьогодні голодний, що йде він саме на лови, а не кудись у лігво чи до берега пити воду?

Та й зрештою, вовк є вовк — відважний і гордий звір, якому відкрито всі шляхи Великого Лугу.

Отож молодий вовк гордо вийшов уперед і рішуче став упоперек стежки. Ватажок аж знетямився, та тільки на недовгий час. В дальшу мить він вишкірив свої довгі ікла і загарчав так, що в молоді, якої було досить у зграї і яка рішуче співчувала своєму товаришеві, аж похолонула кров.

Це була грізна пересторога. Проте на молодого вовка вона не справила ніякого враження. Він стояв, наполовину обернувшись, гордий і сильний, готовий за всяку ціну відстояти своє право на бунт. До того ж ватажок йому здавався більш старим, аніж завзятим і дужим.

Пхе! Як він йому надокучив, як йому набридло це все! Будь-що-будь, а сьогодні треба покінчити з цим старим опудалом раз і назавжди. Тож молодий, замість уступати з дороги, зневажливо гаркнув:

— З нього порохнява вже сиплеться! Хто вовк, — гайда за мною!

Молодь заворушилася: перед ними стояв красунь-молодик, сміливий, як лев, відважний, як тур. З ним можна пожити й порозкошувати, як самі захочуть.

Ватажок зрозумів цей рух. Зграя виходить з покори. Далі гаяти часу не можна. І він з тим напруженим спокоєм, який, однак, страшніший за найлютішу похапливість, пішов на бунтаря. Цей стояв і чекав. Хе! Старе опудало! Воно ще намагається прискати. Проте час уже з ним покінчити. І молодий вовк враз зібгався в купу м’язів, гаркнув і кинувся на ватажка.

Всім було зрозуміло, що проти цього вихору сили не вдержався б і найсильніший із найсильніших звір. Та старий ватажок не даремне жив так довго на світі. І не такі молодці у свій час намагались перегризти йому горлянку, проте з них лишились тільки шматки м’яса, а він ще й досі гуляє по Великому Лугу. З досвіду минулих боїв він знав також, що в таких смертельних змаганнях, крім сили, потрібна ще й обачність та хитрість, — до чого завжди з таким презирством ставляться самовпевнені молодики.

Тим-то, замість прийняти удар грудьми і зчепитися лапами, ватажок несподівано присів, міцно упершись у землю ногами. Цього якнайменше сподівався супротивник. Отож замість грудей ворога передні лапи його хапнули тільки повітря. Не здержавши рівноваги, відважний молодик полетів сторч головою на землю. Це було так несподівано, що він на хвилину наче закляк, а коли очуняв, картина бою вже зовсім змінилася. Розпластаний, він лежав горічерева на землі, тимчасом як щелепи ватажка наближались до його горлянки.

Молодик метнувся вгору, намагаючись вивернутись і звестись на ноги. Це до певної міри йому пощастило. Підкинутий угору ватажок дещо зсунувся набік, але не звалився зовсім: щелепи його вже змикались на горлянці супротивника. Молодий вовк, якому стало забивати дух, вдруге, і тепер уже з розпачем, метнувся вгору. Він забув про всі свої наміри, і єдиним бажанням його було вирватись, вирватись хоч би що і дихнути на повні груди. І цього разу, як і перше, супротивник злетів угору, та не зірвався.

Вовча хватка має особливу властивість: це мертва хватка, коли щелепи зводить, кам’яніють м’язи, діючи вже незалежно від бажання звіра.

Молодик захарчав. Він шарпався, стрибав, рвав пазурами землю й траву. На якийсь момент все згрудилось, збилось, сплелось у якийсь чорний клубок. Але бій не викликав уже жодного сумніву щодо свого трагічного кінця. Тоді зграя, а власне ті старі вовки, для яких перемога ватажка була їхньою перемогою, раптово відчула в собі напад дикої люті. Вони, а слідом уже й молодики, кинулись на переможеного, і через хвилину від нього залишились тільки кістки та дрібні шматки перемішаного з шерстю, землею й нутрощами м’яса.

Це була остання перемога старого ватажка. Закінчивши криваву розправу, він нараз відчув, що він уже не той, колишній, що він справді старий, що переможний бій, який колись тільки зміцнював його м’язи, сьогодні пригнітив його самого: незнайоме, але тим прикріше почуття слабкості й німа втома проповзли по його жилах. Та ватажок був надто досвідчений, щоб саме тепер показати зграї свою неміч.

Навпаки, як тільки все закінчилося, він голосно гаркнув до збору і, намагаючись бути таким, яким був завжди, твердо виступив наперед.

Зграя, не озирнувшись, але все ж трішки здивована, рушила слідом за ним: ватажок, замість того щоб бігти за левом на захід, як це було визначено ще перед боротьбою, круто повернув на південь, в саме серце Великого Лугу.

Це була неоглядна, довга й широка рівнина, що слалася з лівого берега повноводої Великої Ріки.

Ріка пливла розгонистою дугою з південного сходу на південний захід, відокремлюючи своєю могутньою течією Великий Луг від Оленячої Долини.

Відкрита рівнина Великого Лугу з ранньої весни, як тільки сходив сніг, — а сходив він тут раніше, ніж на північнішій і порослій кущами та лісом Оленячій Долині, — вкривалася зеленим килимом трав, притягаючи цим незліченні гурти травоїдів — зубрів, турів, носорогів, а найбільше оленів.

Тепер сотні й тисячі гуртів рясніли сіро-коричневими островами поміж дрібненькими озерцями, протоками й сагами, що виблискували тут і там серед цього трав’яного моря.

Вовки добре знали цей луг і знали його з поганого боку. Це було найгірше місце для відкритого нападу. Боязкі наодинці, травоїди, з’єднані в гурти, робилися смертельно небезпечними. Помітивши ворога, вони збивалися в тісне коло, причому так, що самиці з телятами потрапляли всередину, а міцні, розлючені, готові недешево продати своє життя, самці ставали по краях.

Близькість ворогів, — а з них найстрашніші були вовчі зграї — надавали мирним тваринам грізної рішучості; досить було ватажкові вирватись наперед, як уся маса з’єднаних у гурт травоїдів кидалась на напасників лавою. І горе було тоді тим із них, хто не встиг вчасно проскочити вперед чи заховатись у хащі, — від них залишалась тільки кривавиця, перемішана з землею.

Ось через що новий напрям, який обрав ватажок, трохи збентежив зграю, бо не один старий вовк був свідком таких-от розправ. Однак цього збентеження ватажок не помітив чи не хотів помічати. Можливо, він щось надумав путяще: такий же бувалий вовк не ступить і кроку, завчасу не обміркувавши наслідків.

День був жаркий і сонячний. З пагорка, що його оце перебігали вовки, відкривалася пишна картина: скільки сягало око, розляглися луги, перетяті срібними смугами річечок, заток і озер. Хмари птахів шугали над цими просторами, перелітаючи з одного плеса на друге.

Тут були важкі крижні, крячки, гуси, лелеки і безліч дрібної пташини: бекасів, куликів, чайок і мартинів. В глибших озерах табунами плавали довгошиї красуні-лебеді, а біля них ширяли курочки, лиски, норці. Всі вони сповняли повітря галасом, свистом і шелестом крил, хлюпотінням води. Поміж озерами, тонучи по черево у високій траві, блукали гурти оленів, кіз, масивні темно-бурі постаті зубрів і турів. Та все ж найбільше паслось оленів, гурти їхні здавалися справді незліченними.

Окремо біля кожного гурту стояли самці-сторожі. Вибравшись на пагорки, вони чутливо наставляли вуха й ніздрі, перехоплюючи всі запахи, які приносили вітри з усіх боків Великого Лугу.

Сьогодні Луг був у великому неспокої. Замість того, щоб мирно скубти траву, олені тулилися, неспокійно відбиваючись від якогось незримого ворога, — трясли головами, стріпували шкурою, гнівно й нетерпляче били об землю ногами.

Деякі, облишивши пашу, спускались до озер і так глибоко залазили у воду, що з неї виднілись тільки їх ніздрі та вуха.

Що ж сталося тут на рівнині? Ватажок вовчої зграї зупинився і прислухався. Увесь луг тонув у глухому дзижчанні, що стишувалось і ледь-ледь бриніло, коли вітер віяв у глиб лугу, і наростало, коли він повертав до озер. Вовк відразу зрозумів, у чім річ.

Треба було тільки глянути вгору: весь простір понад травою коливався від танцю незліченних роїв озерних комах. Тут були хмари мошок, комарів і особливих оленячих ґедзів, їх самих вистачило б, щоб викликати переполох на Великому Лузі. Завдаючи нестерпних мук тваринам своїми укусами, вони водночас відкладали на їх шерсть яєчка. З яєчок згодом виходили черв’ячки, що, просвердливши шкуру, залазили в тіло тварини, збільшуючи і без того люті її муки. Ось яка загроза нависла над спокійними просторами Великого Лугу.

Ватажок, глянувши вгору, поспішив сховати носа в траву. Досить було хвилину потримати нерухомо голову, щоб один із летючих роїв опустився йому на писок, заліз у рота, понабивався у вуха, обсів товстим шаром орбіти очей. Молоді вовки жалібно заскавучали: їхня тоненька шкура і гладенька шерсть були поганим захистом від отих кровопивць.

Тоді ватажок з усієї сили рвонувся вперед. Загойдалась трава, затанцювали верхні листочки й квіти, збурюючи комарині зграї і своїм шелестом та коливанням не даючи їм змоги доп’ястися до живої поживи. Вовки помчали слідом за ватажком.

Першим не витримав гурт оленів, що пасся біля довгого, вигнутого підковою лиману. Тепла стояча вода його, що не доходила й по коліна оленям, була зручним місцем для розплодження мошок і комарів, тому їх тут носилося більше, ніж деінде на Великому Лузі. Даремно олені відбивались від них, даремно шукали собі порятунку в воді. Нічого не допомагало. В’язи зводило від безперестанного відбивання, і все тіло горіло, немов у вогні.

Тоді гурт не витримав і кинувся на північ, туди, де за Великою Рікою розстилалась поросла густими кущами й перелісками суха, позбавлена боліт Оленяча Долина.

Почин цього гурту був сигналом для всього Великого Лугу. Гурти, гнані одним єдиним бажанням — швидше вирватись із цього жалкого пекла, повернули на північ. Гурт зливався з гуртом, а ці масиви теж з’єднувались з іншими такими масивами, аж поки мало не весь Луг укрився однією суцільною срібно-брунатною масою, що затопляла весь обрій.

Луг застогнав, хитнувся від тих незліченних оленячих ніг. Хмари ґедзів і мошви збились високими стовпами, що не відставали, проте, ані на крок від утікачів, через велику тісноту ще беззахисніших, ніж там, біля озер, де їм була принаймні змога хоч обмахнутись головою.

Використовуючи цю нагоду, комахи все густіше й густіше осідали на цю рухому, таку грізну і водночас беззахисну масу, і швидко вся лава оленячих спин покрилась немов простирадлом, зітканим із легеньких комариних крилець.

Рятуючись від цього вогняного накриття, олені тікали дедалі швидше, аж поки втеча обернулась у панічний потік незудержного бігу.

Старий вовчий ватажок сильним подихом втяг у себе повітря. О, як воно тепло й привабно запахтіло молоком самиць, ніжним м’ясом телят! Ого! Тут сьогодні буде поживи гострим вовчим зубам! Визначивши із сили запаху, що гурт уже недалеко, ватажок владно гарикнув, і зграя відразу розділилась надвоє.

Одна частина на чолі з ватажком засіла на місці, друга, керована старим досвідченим вовком, помчала в обхід.

Ватажок, лишивши свій загін у закритті, обережно поповз уперед на пагорок оглянути місцевість. Не зважаючи вже на мошву, він підвів голову, як міг високо, і глянув на рівнину. І як тільки глянув, враз зібгавсь і завмер.

Вся рівнина від краю до краю жила й рухалась, суцільною лавою насуваючи на місце, де ховались вовки. Тоді ватажок скільки сили метнувся назад, і за ним, не розбираючи дороги, побігла і вся зграя. Всім було ясно, що справа тут іде не про щасливе полювання, а про врятування власного життя. Завдання тепер полягало в тому, щоб раніше, ніж їх наздоженуть передові лави оленів, вискочити з лінії їх шляху вбік, бо інакше вдруге їм уже полювати не доведеться.

Вовки напружували всі сили, але це не поліпшувало їх становища. Занадто близько були вони від оленів і занадто широкий був фронт цієї летючої срібно-брунатної хвилі. До того ж вона щораз більше наростала, бо прилучалися ті олені, що паслись попереду і з боків. Через це лінія фронту мінялась щохвилини; передові загони лишалися позаду, і фланги то відставали, то виривались далеко вперед, мов вогняні язики під час пожежі в степу.

Вовки заметушилися. Сподіваючись вирватись у фланг, вони з усього розгону напоролись на бічний загін. Шлях на волю був перетятий. Лишився один вихід — бігти скільки сили вперед.

Але не самих вовків спіткала ця доля. Ось праворуч майнув велетенський хребет владаря полів і лісів — Великого Кота — махайродуса.

Це була самиця, мати двох гарненьких волохатих кошенят. Учепившись зверху в хребет матері, вони зляканими і водночас цікавими очима дивляться навколо, їм зручно й цілком безпечно на цій могутній спині, і вони ніяк не второпають, чого це їхня мама так шалено тікає. Однак звір розумів, що ні його сила, ні ікла тепер уже ні до чого, і він тікає, покриваючи за один стрибок три лев’ячі скоки.

Поруч нього, не розбираючи шляху, трюхикали гієни, мчали вовки, лиси, пантери і безліч всякого іншого хижого звіра.

Не рухався з місця лише носоріг. Метушня, що струснула рівнину, здалася йому якимсь поганим жартом, що мав на меті тільки одно: завдати йому прикрості. Зачувши важкий тупіт оленячих ніг, травоїд обернувся в той бік.

Маленькі очі його заблищали зловісними вогниками. Однак ніхто аніскілечки не зважав на цю грізну пересторогу. Тоді, виставивши вперед свій страшний ріг, велетень кинувся на винуватця, — на того оленя, що перший потрапив йому на очі. Пронизаний досередини, олень високо підлетів угору, але на його місце набігло ще п’ять, десять, сто інших оленів. Все змішалося в одну купу живих тіл. Купа ширилась, виростала вгору. Задні лави, які не мали змоги бачити, що робиться тут, натискали на передніх, а ці, затиснуті поміж ними й носорогом, з усіх сил старались вирватися з пастки. Вони скакали, падали, підводились і знову скакали через спини своїх товаришів, через хребет носорога, що могутніми ударами намагався пробити собі дорогу. Проте ці жахливі удари дедалі слабшали; затиснутий з усіх боків, придавлений згори, велетень нарешті мусив зупинитися. Згодом самі собою підігнулися в нього коліна, і могутній звір потонув під горою оленячих тіл.

Вовки утікали. За годину вони нагнали ведмедя. Він уже геть вибився з сили. Він сопів, аж харчав, на язиці в нього не лишилось ні краплиночки вогкості. Одчайдушність становища надавала ведмедеві грізної, але безнадійної рішучості. Звівшись на задні лапи, він вишкірив зуби і став чекати на ворога. Проте він краще розумів становище, ніж товстошкірий, але недосить розумний носоріг. Що значила ця ведмежа сила й відвага супроти сліпої стихії, в яку обернулись лагідні травоїди?

Тим-то майже в останню мить ведмідь облишив свій безглуздий намір і кинувся далі навтіки. Тільки тепер він угледів високу дебелу вербу, що самотньо зеленіла над маленьким озерцем. Тут він знайшов уже трьох диких котів, дві пантери і ведмедицю з ведмедятами. Для всіх знайшлося по гілці.

Три довгі години вовки мчали слідом за Великим Котом з кошенятами на спині, поруч із левом, випереджаючи гієн, перескакуючи через всяку дрібну звіроту, держачи свій шлях неухильно на північ, де протікала Велика Ріка. Місцевість зарясніла кущами, показалися групи кучерявих дерев. Велика Ріка! Велика Ріка! Ще трішечки, і там, на березі, можна сховатись у непролазно густих чагарях. Але ці надії були марні. Першими до річки прибігли не вовки, а якийсь боковий оленячий загін. Вибігши до берега, олені на мить зупинились. Ріка, що в цьому місці робила крутий заворот, підмила берег, і він спускався прямовисною стіною. Стрибати з такої висоти було небезпечно, і загін, шукаючи кращої переправи, кинувся вздовж берега.

Тепер вовки, а разом з ними і всі інші хижаки, опинились у пастці. Скрізь: спереду, збоку і ззаду пливло море оленячих голів. Відстань між ними і захопленими в пастку звірами щохвилини зменшувалась. Нарешті вже зовсім близько почулось важке дихання травоїдів. Заскавуліло якесь чавлене ратицями звірятко.

Великий Кіт перший знайшов вихід із цього становища. Не думаючи про наслідки, він туго присів і, метнувши своє тіло на п’ять метрів угору, упав на тісно збиті спини оленів і вже по них, як по живому мосту, помчав шукати порятунку.

Кошенята поприлипали до спини матері; тепер вони зрозуміли грізну небезпеку і напружили всі сили, щоб удержатись і не попадати під ноги оленям.

Вовчий ватажок заскавулів і, наслідуючи Великого Кота, так само стрибнув. В цьому був його порятунок. Величезний олень з усього розгону стусонув вовка під ребра; і він, перекрутившись у повітрі і разом з тим перелетівши простір до берега, шубовснув у воду.

Тимчасом, поки хижаки шукали порятунку, а олені броду, в хвості втікачів відбувалося щось інше. Панічна втеча солодком’ясих травоїдів з Великого Лугу переполохала все хиже царство.

Перші слідом за втікачами пішли вовчі зграї й гієни. Спокійніше тримали себе леви і Великі Коти. Всі вони мали сильні м’язи і страшні пазури та пащеки. Одним ударом лапи лев ламає хребет оленя-самця.

Великий же Кіт у безумній і лютій відвазі кидається навіть на носорога й мамута. Розриваючи панцири скостенілої шкури, він доривається до потужних шийних хребців, і вони тріщать під зубами, як тріщить оленяча кістка в пащі гієни.

Тепер усі ці хижаки, не поспішаючи, але й не затримуючись, посунули слідом за травоїдами в Оленячу Долину — володіння людей із роду Рудих Вовків.