Сім стихій

ПІВНІЧ

Фітотрон Янкова розширювався. Майже половина колишньої площі виділялася для флори далекосхідної. Хоч як дивно, ніхто, здається, й не помишляв про це раніше. Вважалося: північному фітотрону потрібні тропіки й савани з усіма їх мешканцями. Насамперед. Далі культурні рослини. І вже аж потім — решта.

Однак тепер становище змінювалося: від окремих реліктових видів приморської фауни треба було перейти до цілих рослинних угруповань. Це мала бути модель цілої зони, якою управляють. Відтворення лісових масивів, відродження долин — це не пошуки наосліп, після яких найчастіше лишаються сумні пам’ятки — запустіння, ерозія земель. На волі іноді буяють бур’яни та різні чагарі, однак мине час — зміняться покоління, і на тому ж самому, здавалося б, безнадійному місці виросте ліс. Буває й інакше: така-сяка турбота дає нетривкий успіх, далі — не без сприяння людини — ліси відступають, річки міліють, звірі та птахи нашукують нові місця або ж гинуть. Так він мені пояснив.

Янков збирався завітати в наші краї. Я квапив його. Між нами — три-чотири години дороги, а він усе барився. Починався вересень. Мені належала відпустка. А я на нього чекав і сидів у місті, утішаючись думкою про те, як ми з ним обшастаємо узбережжя та гірські перевали. Десь у хащах набредемо на білий горіх і корінь життя, будемо продиратися крізь зарості заманихи чи просто якого-небудь ягідника. Женьшень, лотос, бразенія ростуть у нас на волі.

Здається, і в нас є фітотрон чи навіть два, проте не такі, вони не схожі на велетенську лабораторію Янкова. Він мені казав. У нього все не лише росте, а й утворює цілі ботаніко-географічні зони під дахом. У нас — інакше. «Немає комплексного підходу, — так він висловився, — окрім того, у нас захоплюються тропіками». Що ж, подивимося, чи допоможе його поїздка відновити загиблі пижмові степи біля Ханки або зарості бразенії Шребера в озері Зоря. Колись не уявляли, як важко це зробити, і вважали примхою. Нині знають, чого це кошту6, і думають з цього приводу інакше.

До мене доходили чутки про незвичайну жінку. В глухій місцині, на стрімкій повноводій річці, коли пішла крига, вона врятувала двох хлопчаків, яким закортіло перебратися на безлюдний острів. На шляху до острівця обидва робінзони почали мовчки, мужньо тонути. І лиха не минути б, усе відбувалося надто швидко. Раптом по тонкій кризі, перестрибуючи через чорні розводдя, пробігла вона, кинулася в холодну воду, зникла під крижиною, витягнула обох і не знати як на очах у невеличкої команди рятувального еля вивела, винесла їх на берег.

…У місті, в синьому просвітку поміж липами, раптом з’явиться на алеї жінка, схожа й несхожа на Аїру: легка хода, ледь чутний шелест невагомої, як туман, сукні, хмарка волосся, то світлого, то темного, то золотавого, теплого. І чарівний погляд прозорих очей. У полі, в лісі, на осонні — її плечі кольору світлої бронзи, букетик квітів у засмаглих руках, ледь примітний слід, що тягнеться за нею по сплутаній траві, миттєвий осяйний погляд з-під напівопущених вій.

Начебто бачили жінку далеко від берега рибалки. Вона пливла наввипередки з дельфінами. Над ними ширяли летючі риби, які в останні роки з’явилися навіть біля Сахаліну. З судна просигналили, думали, потрібна допомога. Свята морська наївність.

Хто знає, чи так було насправді. Якби вона продовжувала в тому ж дусі й далі, про неї склали б легенди. Проте випадок особливий: легендам про неї аж ніяк не переважити правду.

…Раптом з’ясувалося, що мені треба їхати на Північ. Неподалік від гирла Алазеї старий мисливець-якут Василь Олонгоєв натрапив на викопного кита. Це, без перебільшення, справжня сенсація.

Кілька тисячоліть тому стотонний велетень підійшов до берега і, як це буває з китами, буквально сів на мілину. Море відступило, і цар ссавців знайшов свій останній притулок під шаром суглинків. Минули віки, і море повернулося назад, відібравши у суходолу свої давні володіння. Вода наступала. Траплялися роки, коли двометрова смуга берега опинялася за межами прибою.

Василь Олонгоєв виявився не дуже балакучим, проте веселим чоловіком. У теплому наметі першовідкривачів викопного дива знайшлося місце і для мене. Кілька днів я жив життям ескімосів, чукчів і мандрівних мисливців, таким, яким воно було, мабуть, десятки років тому.

На узбережжі панувала тиша. Тільки ночами завивав вітер і вранці сліпуче білий сніг сяяв так яскраво, що кожного разу доводилося заново призвичаюватися до незайманості та чистоти північного пейзажу. Крижини з шурхотом то відходили в море, то присувалися до берега.

Якось уночі мене розбудив Олонгоєв:

— Прокинься, Глібе, північне сяйво проспиш!

Я схопився і швидко одягнувся. Ми вийшли в ніч, розцвічену мерехтінням живих вогнів: зелені й червоні стовпи світла повисали над нами і тікали геть. На їх місці з’являлися нові, вони розгойдувались і рушали в мандрівку по всьому небесному склепінню. Прямування їх угадати наперед було неможливо, і тому світляні ігрища приголомшували. Білі й барвисті завіси коливались у небесах, мовби ген далеко, аж за обрієм, снігова королева бавилася своїм діамантовим віялом. Збігло півгодини. Я не відчував холоду. Раптом у самому зеніті завертілась електрична карусель, спалахнуло біле полум’я, язики його, мовби підхоплені вітром, нахилилися й почали завиватись у спіраль. На мить розквітла сліпуча золотава зоря, і ось уже на місці вогненних мережив — мигтюче згасаюче світло. Небо перетворилося на мерхлу засніжену пустку і згасло. Лише слабі відсвіти ще оживляли вугільно-чорну баню над нами, але й вони невдовзі згасли. Ми повернулись у намет і довго не могли заснути.

Працювати починали рано. За кілька днів я відчув, що мене вважали вже за свого. Це почуття завжди радісне. Проте я знав, що невдовзі мені доведеться розпрощатися з усіма, хто був у цій експедиції, і згадати про обіцянку, яку дав Янкову.

Робота посувалася не дуже швидко. Електрична помпа подавала воду до кручі. Струмінь правив за скальпель, що розтинає шар землі. Помалу виступали на поверхню кістки. Часто-густо доводилося зупинятись і працювати вручну, щоб не пошкодити скелет. Це був викопний вусатий кит; мене вражали його розміри: двадцять вісім метрів! Кожне ребро не менше трьох метрів! Хребет кита і той не обхопиш.

— Були часи, іншим був Північний океан, — розмірковував уголос Олонгоєв. — І криги не було влітку, і кити водилися. Такого красеня нині на всій планеті не знайдеш. Найбільший із гренландських китів майже вдвічі менший.

— Як ти його тут побачив? Полював?

— Песці стежку показали. Навесні всі сліди вели в один бік. Багато слідів. «Що таке?» — думаю. Рушив по слідах. Ось і набрів. Спочатку, думав, мамонт. Потім дивлюся: ні, не те.

— Виходить, песці здобич почули?

— Дуже їм китове м’ясо до смаку припало. Навіть мене перестали боятись. У повітря вистрілиш, щоб налякати — розбіжаться. Довелося ліхтар з червоним склом поставити. Але ж і кумедно вони на нього гавкали, майже як собаки. Зберуться довкола, люті, шерсть дибки, а підійти бояться. Так і вцілів кит. Тепер можна взнати, чим він годувався тут п’ять тисяч років тому. І як жив. І де поплавав за своє довге життя. Теперішні кити живуть на півночі й на півдні, в Антарктиці. І в гості один до одного не плавають. А раніше? Зовсім мало знаємо…

Неподалік від нас низка озер. На їх берегах височіли стовбури модрин. Я знав: водойми тут найчастіше виникають від того, що лід починає підтавати. Лід цей захований під ґрунтом. Зверху ростуть модрини, їх коріння та нижні частини стовбурів, ніби у спадок, дістаються потім риб’ячому населенню — щукам, чирам, харіусам.

У тонкому шарі життя, що розпластався по тутешніх тундрах, вічний сон часто-густо приходить на зміну піднесенню та квітуванню. По-зрадницьки ненадійні крижані мури: їх прориває вода, і тоді ціле озеро раптом втікає у річку. На оголеному дні лишаються чорні пеньки, мул, торф — і одразу ж лід крають ручаї, протають нові лабіринти у мерзлих товщах. Чи не в таких оце місцях і чигала колись загибель на мамонтів?

— Якщо мамонти й збереглися, то натрапити на них можна тільки тут, — сказав я Василеві.

— Жодного разу не бачив великого звіра, — відповів він серйозно і, поміркувавши, додав: — Давно-давно їздили на собаках до островів, кістку добували. Нині її лишилося дуже мало.

— Далеко їздили?

— Далеко. До Новосибірських островів. Через протоки.

…Ліс ховається тут у долинах гірських річок. У широких заболочених улоговинах, де викопний лід виступає над урізом води, модрини заввишки як людина. Я зрізав одну з цих страдниць і налічив у стовбурі понад сто річних кілець.

Згори, з еля, добре все видно: довкола мерехтять бліді свічада озер, над ними здіймаються округлі безлісні вершини гірських кряжів.

Дедалі частіше вигравали спалахи.

І не раз світлішало небо на півночі й над рівниною з’являлося м’яке рівне сяйво. Зеленкувато-голубе вогненне проміння розбігалося по всьому небесному склепінню, мовби нашукуючи когось: шайтана, жар-птицю, крилатого огиря… Промені почергово спалахували, розширювалися; крутилися, мов веретено, гублячи вогненне оперення; як із жар-птиці, опадало з них яскраве пір’я і світлий пух. Починався велетенський танок. Виростали й руйнувалися невагомі замки, небесні мости. Мить — і картина змінювалася. Наче з дна моря виринали раптом обриси далеких сопок. Над тундрою спалахувала далека заграва. І довго ще металися довкола її химерні відсвітки.

Вечорами, коли роботу було зроблено і я відчував, як приємно ломить у тілі, мене тягнуло іноді у місто, до людей. Олонгоєв давав мені повну волю і мовчки курив стару юкагирську люльку (вона дісталася йому від батька). Від поїздок він відмовлявся:

— Їдь, я тут, удома, біля вогню посиджу, люльку покурю.

Я брав ель і за п’ятнадцять хвилин діставався до Черська або до Алазейська. Політ над рівниною, що висяювала снігами, додавав свіжості й залишав у пам’яті відчуття незайманої просторіні, яка ще непідвладна людині.

Там, в Алазейську, я зустрів Сіллієме, дівчину з монгольським обличчям, в унтах, російській хустці і білій оленячій накидці: У Палаці книги, де вона працювала, було малолюдно. Вона відвела мені кімнату, в якій я або ж писав, або ж куняв, або ж читав. Так минало дві-три години, потім я проводжав її додому і повертався до Олонгоєва.

Кабінет Сіллієме теж був заставлений книжковими полицями, серед них в’юнилися незнайомі мені ліани з червоними квітами. Вона подовгу слухала про «Гондвану», про океан і чаклувала з газовим пальником та прозорою кавничкою, схожою на колбу алхіміка. Якось вона запитала:

— Чи правда, що у Сонця хочуть взяти якнайбільше світла й тепла?

— Правда. Є такий проект.

— Навіть не віриться… Хіба мало того, що воно дає зараз?

— Поки що вистачає. Тільки ось у вас тут трохи холодно.

— Та ніби нічого. Від тепла земля відтане, і тоді все попливе — будинки, мости, дороги. Багато тепла — погано.

— Багато й не буде. Потрібна енергія. Як людині кров, так і планеті необхідна енергія. Для космічних і місячних станцій. Для селищ на Марсі. Для міжпланетних та міжзоряних кораблів.

— Це станеться не швидко.

— Що — не швидко?

— Сонячний тунель…

— Тунель… теж правильно, і так можна назвати. Раніше по тунелях відводили воду з озер на турбіни. А тепер ось подумують над тим, щоб від самого Сонця світло до Землі підвести.

— Тільки тунель буде прозорий, як із скла. Його утворять частки, атомні ядра. Все це я чула багато разів. Г читала. Пробач, Глібе, я тебе трохи розіграла. Я ж бо давно хочу поїхати на цю будову. Жду не діждуся, коли ж це почнеться. Адже цікаво, так?

— Я мало не опинився у ролі старого-престарого дивака, який з ученим виглядом намірився виголосити істину.

— Не кокетуй, ти молодий. Дивак… Можливо. Але хіба без цього можна? Диваки ті, хто від інших відрізняється. Ну й що?

— Ні. Жодних дивацтв. Пригадуєш, у Свіфта один прекумедний дідуган вісім років складав проект, як видобути сонячне світло з огірка? Можливо, ми в чомусь на нього схожі.

— Ну, ні.

— Чому ж?

— Треба було бути дуже сміливою людиною, щоб два з половиною століття тому думати про використання сонячного тепла. А сьогодні про це знає кожен школяр. Тому й не схожі.

У неї було багато старовинних книжок.

На просторих дерев’яних полицях стояли сотні томів: серед різнобарв’я прописів на їх щільних корінцях мелькали слова-сонцецвіти. Корона Сонця; сонячні бурі; проміння, що дарує життя, — все це слова із заголовків, все це обіцяло розповіді про Сонце. Навіщо ж їй давні-предавні книжки? (А крім них, були й інші — легенди й оповіді — назви їх забулися.)

Пізніше я запитав її про це. Відповіла вона просто:

— Мої предки називали себе людьми Кюн Еркен.

— Кюн — Сонце! — здогадався я.

— Вгадав. Тепер скажи, що означає Еркен.

— Еркен… Еркен… — повторював я. — Ні, не знаю. Про це ти не казала.

— То й що! — тихо вигукнула Сіллієме. — Загадка така проста!

— Яскраве! — твердо сказав я і в очах її прочитав: «Так!»

— Люди світосяйного Сонця. Ї я так само, — сказала Сіллієме. — Схожа?

— Звичайно, — сказав я. — Інакше нізащо б не додумався до змісту другого слова. Ти схожа на таїтянку.

— Ти бачив таїтянок?

— Ніколи. Хіба що на картинах… Гоген, інші…

— Вони, думаєш, вродливі? Чи… ні?

— Не знаю. Можливо. Ті, що схожі на тебе.

— Не треба, — сказала Сіллієме, — це в тебе погано виходить. І нудно.

— Розкажи про світосяйне Сонце.

— Ти знаєш про нього більше за мене.

— Тепер я не впевнений у цьому.

— Добре, я розповім, — раптом погодилася вона. — Я розповім про людей з поводами за спиною…

І це, за словами Сіллієме, було ще однією поетичною назвою племені сонцепоклонників, легендарних кураканів, що прийшли з півдня. А поводи — це промені, за допомогою яких Сонце ними управляє. Їхні землі — Алтай, Саяни, Забайкалля, можливо, й інші — на південь від Алтаю. Десять столггь тому прийшли вони на Північ. Вони принесли з собою свої легенди, перекази, вміння жити у злагоді з природою. Вже їхній прихід став легендою, мабуть, він усе ж розтягнувся на віки й десятиліття. Кюнгесе — символічне зображення сонячного диска, залізне кружальце, пришите до старовинного шаманського вбрання, яке побачиш хіба що в музеї, — пам’ять про минуле. І маленькі гравійовані срібні пластинки на такому ж срібному кільці нагадували про сонце, про південь. Довге і дзвінке слово «ілінкелін-ке-бісер» (так вони називалися) чимось споріднене з «бісером» і російським «кільцем». Можливо, батьківщина їх була далеко на заході, у розлогих степах, недаремно ж Арал добре відомий їхнім оповідачам казок та співцям під іменем Араат. А ім’я одного з богів долі — Чингіс Хаан — хіба не свідчить про реальну основу їхніх міфів?

…Мені не здавалося винятковим її захоплення, близьке до ідолопоклонства. І я не допитувався, чому вона так палко одухотворювала Сонце, ні зараз, ні пізніше, коли зустрів її далеко звідси. Біля самісінького Тихого океану, де починався невидимий тунель, що вів до Сонця.

…Хоч як дивно, я не бачив справжньої північної весни. Кажуть, вона така бурхлива, що застати її не просто. За якихось кілька днів ліс вбирається у світлу свіжу глицю, над тундрою пролітає сила-силенна птахів: гуси, качки, лебеді, кулики, стерхи, чайки…

Завдяки розповідям Сіллієме та її книжкам я мовби вочевидь побачив цю швидкоплинність природи на Крайній Півночі. Весна тут показувала приклад, що було б, якби додати не так уже й багато тепла та світла. Я вбачав у цьому своєрідну модель майбутнього. Проект «Берег Сонця» найперше потрібен півночі — Вершині Планети. Аби назавжди утримати весну, яка, коли вірити у розповіді, виповнена незвичайним гамором, рухом, рокотанням швидких потоків, співом та гомоном перелітних птахів, життєдайними подихами південного вітру.

«…Земля, немов розкошуючи, з вигуками радості та відчуттям солодкої знемоги поспішає скинути із себе снігове покривало. Неймовірно швидко тануть, розриваються, злітають сніги, оголюються чорні набряклі груди горбів, ковзькі схили круч, миси та острови. Виринають з-під снігу чорні ліси, напоєні теплою вологою і духмяністю деревної смоли. Там і тут яріють голубі затоки живої води. Хмари пернатих гостей — білих як сніг лебедів, сірих качок та гусей, дрібних і незліченних, мов бджолині рої, куликів-плавунців, польових півників — сідають на таловину, хлюпочуться у воді, ґелґочуть, шастають у торішньому татар-зіллі. Голоси їхні розчиняються у загальному гаморі життя, як звуки окремих інструментів у музиці оркестру. Він гримить безперервно у променях сонця, яке не заходить, ніхто не спить, не спочиває, всі поспішають навтішатися теплом, любов’ю, рухом, усіх ніби поймає острах, коли поглядають на скуте ще кригою озеро: гляди, зима, яка тільки-но щезла, ось-ось повернеться. Пробуджуються нарешті великі водоймища. У них набралося вже чимало води, заколивались і піднялися їхні водяні щити. Довкола, вздовж берегів, утворилися широкі забережні, де хвилі, здиблюючись, трощать і об’їдають краї криги.

Риби весело заплюскотілись у великих ополонках. Нерідко після жаркого дня, коли вечірня заграва клала на темні спокійні води свої червоні відблиски, у стовпах світла можна побачити вервечки незрушних чорних цяток: це величезні риби висунули назовні кінчики морд і лінькувато спочивають у літеплі. Їхні зябра, натомившись дихати у зимових тінистих чорториях, спрагло вбирали тепер із вологою запашне повітря. Вдень риб’ячі зграї безперервно скаламучували воду».

Здається, цитата із Сірошевського. Початок двадцятого століття. Краще з того, що написано про північну весну.

Та ось посеред тайги і тундри мовби зарокоче раптом море, і залунають далекі голоси, і серед них — голос Аїри. Всього кількох слів, які я почув від неї, вистачило, щоб добре запам’ятати тембр: її мова звучала так, ніби дуже повільна хвиля перекочувала по дну округлі камені. Низький, красивий співучий голос.

Але зовнішність її поки що неможливо було відділити від Сооллі. Що мені лишалося робити? Я потроху прозрівав. Аїра не хотіла стати об’єктом вивчення. Ось у чому річ. І збагнути це було не так уже й важко. Яких тільки не докладали ми з Янковим зусиль, справа не просунулася ані на крок. Недосяжне, заплутане завдання. Над вирішенням його можна битися і десять і двадцять років, і навряд чи доберешся до його суті.

Ніхто, окрім нас з Янковим, не сприймав того, що сталося, всерйоз, врешті йому довелося вигадати якусь фантастичну історію хоча б для того, аби пояснити пропажу у фітотроні. Йому допоміг Нельга. Тоді всі повірили. Я чекав його з дня на день. По-перше, ми умовилися зустрітись після мого повернення. По-друге, у нього були справи на узбережжі: ось уже кілька місяців він відкладав поїздку в район східних субтропіків.

Через два тижні я повернувся з Крайньої Півночі. Часом видавалося, що «Гондвана» лише примарилася в редакційній суєті. Хтось ніби нашептав мені про підводні світи, про далекі острови, про дні пригод, коли я, не залишаючи палуби, переймався близькістю іншого життя. Пізно ввечері, підходячи до вікна, зупинявся у подиві: ось воно, море, за п’ятсот метрів, поряд, але ж тут воно зовсім не таке! Тут дивився на нього щодня, багато років поспіль. Але чи переживав той самий щоденний перебіг змін? Мені цей рейс знову — і вкотре? — нагадував про проблеми океану. В океані можна вбачати хаос — і нічого більше. Проте є й інший погляд. Стихія? Нехай. Однак неодмінно має бути і щось таке, що слугує за ковальський міх, серце або годинниковий механізм — немає значення, як це назвати. Тайфуни, смерчі, вихори, хвилі, течії — не лише хаос. Колись розрахують усе так точно, що на десять, двадцять років наперед буде ясно, якого дня та о якій порі чекати тягуна, цунамі або виверження підводного вулкана. Безперечно, зрушення в галузі прогнозу незначні. І все ж. Колись…

ЛИСТ

Вдома на мене чекав лист. Я ніколи й нізащо не відгадав би, від кого він, якби за давнім звичаєм мене запитали про це перш, ніж вручити. Ось він, цей лист.

ДЕ ХОВАЄТЬСЯ ЛІТО

Вересень стояв теплий; не пригадую жодного похмурого дня відтоді, як повернувся до міста. Тут, у місті, на його околицях, як і на всьому Примор’ї, було ще літо. Різкий контраст з тундрою. І коли приїхав Янков, ми зійшлися з ним на тому, що не все ще втрачено.

Лаштувались ми недовго: повантажили дорожній скарб в ель і, зробивши прощальне коло над бухтою, помчали у тайгові нетрі.

По дорозі він розповідав про Байкал, де пробув цілих два місяці. Важко вірилося, що там, біля холодного озера можна побачити ще таке, про що я навіть не чув. За його словами, наприклад, навесні крізь непомітні тріщини у кризі на світ божий виповзають личинки метеликів-одноденок і рушають до берега: їх так багато, що прибережна крига аж чорна. Потім з берегових сопок ними приходять ласувати ведмеді. Вода стає сріблястою від риби, що плаває на дивовижному пасовиську. Мільярди личинок буквально вкривають берегову смугу. Їх більше, ніж у деякі зими снігу.

Це загадка. Дорослі комахи спарюються і гинуть за кілька днів. Навіщо природі таке марнотратство? Коли птахи летять на північ виводити пташенят, то це зрозуміло: влітку саме там багато світла, корму, простору для пернатих. І це екологічне привілля заповнюється мовби за помахом чарівної палички. А ось метелики, що помирають одразу ж після народження, змусили мене посушити голову. І мій друг-біолог нічим не міг мені зарадити.

Зате я дізнався від нього, як називаються байкальські вітри, а їх там стільки ж, скільки на справжньому морі, коли не більше. Верховик, култук, сарма. Всього близько тридцяти. І серед них, звичайно, баргузин, що виривається з великої Баргузинської долини. Він розворушує на озері високі білі вали. Його називають ще опівнічником, бо нерідко він дме по ночах. Ось звідки слова пісні, яку почула від мене на «Гондвані» Сооллі.

Ми сіли на добре помітний майданчик для елів. А довкола нас джунглі, непролазні нетрі. Попереду клекотів потік. Вода скочувалася по валунах, вкритих лишайником, пінилась і падала в сіро-синю камінну чашу. Там мелькали тіні форелей і під завислими кущами якийсь звір пожадливо пив воду. Ми сполохали його, і він подався геть, впустивши у струмок кілька дрібних камінців.

Вище над камінною чашею через потік було перекинуте товсте дерево. По стовбуру шастав поповзень, побачивши нас, він зник серед листя. Дерево над потоком жило. Зеленіло його гілля, зрошуване голубуватою водою, і колись на цьому місці, подумав я, здійметься справжній зелений міст.

Ми пройшли по живому дереву, вибралися на берег і довго брели через гущавину папороті, що сягала до пояса. Попереду промайнула руда спина косулі. І знову зарості, зелені паводі…

Перед нами помалу відкрилася долина. Тридцяти-п’ятиметрові розлогі чозенії височіли над нею майже на однаковій відстані одна від одної. Найближче до нас дерево розкинуло столітню крону так привільно, що затулило половину долини. В її листі сховалось і сонце, і світлі хмарини, і близькі лоби сопок. Поряд з чозенією всохле дерево звичайних розмірів видавалося химерним кущем. На сухій вершині його я помітив покинуте гніздо скопи. Десь вистукували дятли.

На схилі першого дня — гроза. У миттєвому спалаху світла під велетенською ламаною блискавкою — гребені лісу, сірі стовпи дощу. Рокіт грому й відлуння, гуркіт води у виярку. Чорна швидка тінь — чи то звір, чи то людина. Я навіть здригнутися не встиг. Стрибок, йде стрибок, хода віддаляється — ось і все.

— Це була вона! — випалив я вранці.

— Аїра? — Янков насторожено подивився на мене.

— Що тут дивного? — сказав я. — Раніше вона слухала нас в ефірі, а тепер сліди наші загублено. І ось вона…

— По-моєму, хтось із нас занедужав, — обірвав він мене.

А ранок! Ясно. Тихо. Забулися тривоги. Починається-розгоряється день. День з великої літери.

На заплавних лугах, де височезні, заввишки як людина, трави, ми з Янковим збирали нашу колекцію особливо старанно. Тут траплялися жовтушник левкойний, пекун-корінь, дев’ясил японський. Знаходили ми й кущі секуринеги і родички батату — діоскореї лікувальної. Розбрідалися серед заростей і вишукували все нові й нові експонати. Однієї лише жимолості ми знайшли кілька видів. Янков діяв так обережно, що рослини, мабуть, навіть не відчували доторків апарата. Навіть сором’язлива мімоза не стулила б свого листя, такий обережний був пошук. Адже потрібна була всього одна жива клітина: потім у лабораторії з неї виросте ціла рослина. Вся колекція вміщалась у невеличкій коробці. У фітотроні з неї підніметься ліс: у маленьких прозорих краплинах смоли, що зберігала життя, вже були і клітини маньчжурського горіха, і амурський оксамит, і горобинолистяник, і важкі ільми з корою сталевого кольору. І нижній поверх: амурський бузок, актинідії, багульник, барбарис амурський.

На болоті ми знаходили білозір, водянику, різнокольоровий мох. Тут росли вереск, журавлина, голубика. Входячи знову в смугу різнотрав’я, ми не могли надивитись на пломеніючі квітки лілій та оранжеві саранки, що світяться у сутінках.

Мовби коштовними камінцями, милувався Янков прозорими шматочками смоли. Ясна річ, законсервованих клітин крізь смолу не було видно, надто вже вони малі. На кожній намистинці ми писали спеціальною фарбою номер, щоб потім можна було розібратись у цих скарбах.

На ніч ми розвели багаття під шатами велетенської тополі. Внизу про щось бурмотіли струмені Кедрової. У нас тут було майже темно, і червоний вогонь в ясному прозорому повітрі був схожий на лампу. Багрові язики легко піднімалися вгору, світло їх було рівне, без іскор та диму. А ген далеко, у тій стороні, де сопки втікали до моря, ще висіли позолочені хмари. Їх пурпурові краї торкалися камінних гребенів і утворювали єдине ціле з хребтом — навдивовижу принадний світ світла, чарівних небесних вогнів, світ, у реальність якого було важко повірити. Обрій повужчав і пригас. Осередком всесвіту одразу стало наше яскраве палаюче багаття, що освітлювало намет, стовбур велетенської тополі і постать мого супутника. Шерехи насторожували. Мене не полишало відчуття, що за нами хтось пильно стежить. Другого дня я помітив сліди на піщаній косі, місце посадки чужого еля, але промовчав.

Ми увійшли в один з лісових заповідників долини Амуру, залишивши за спиною Хабаровськ, мальовничу Уссурі з її привільними берегами, ліві притоки Амуру, і повернули до Амгуні.

Давня стежка, прокладена такими ж шукачами лісових скарбів, вела на північний схід. Над нами було ясне холодне небо. Часто траплялися бірюзові озера, на берегах яких юрмилися світлокорі берези та золотаві ялиці. І неодмінно — сопки на видноколі, що хвилями втікали від нас. З еля вони видавалися застиглим голубим морем — особливо рано-вранці, коли від тіней виярки ніби глибшали.

…Я умовив Янкова, і ми частину шляху пройшли на легенькій оморочці. Мені видавався фантастичним і спосіб її спорудження. Треба знайти березу, з якої деревина струхлявіла, залишилася сама кора. Вподовж стовбура прорізається щілина, через яку видаляють порох. У щілину вставляють один або два дерев’яні обручі. Біля кінців човна кора складається і загинається догори. Останній піший перехід — від селища до річки; і ось ми вже йдемо на човні повз гористі береги, на яких височіють столітні дерева.

Теоретично я міг управляти оморочкою, цілий день під час довгого привалу мене навчав цього старий евенк, старожил заповідника. Він же позначив на карті небезпечні місця — перекати й затоплені дерева. Човна жбурляло у вировищах, і від краю борту до води залишалося всього два-три пальці, але я утримував оморочку, входив у стрімку течію, обминав корчі, що стирчали з води, і великі камені.

Коли червоне сонце торкалося вершини сопки, ліс палахкотів. Над нами на камінних осипах, на кручах, на кам’янистих схилах, обличчям своїм звернених до пломеніючого крайнеба, — всюди проступала червона барва заходу. Човен наш нісся по чорній стрімкій воді, і пахощі обіцяли свіжі, ясні, духмяні ночі — час сов, білих метеликів, дивних шерехів у виярках…

На порівняно спокійному місці наше берестяне суденце одного чудового дня вдарилося об щось і його почала заповнювати вода.

Ми опинилися по груди у воді.

— Поглянь-но! — вигукнув Янков. — Ель! Попереду, в заглибині, вибитій у дні річки, лежав потонулий ель. Наша оморочка наштовхнулася на його іонообмінник.

— Аварія сталася недавно, — зробив я висновок.

— Інтуїція?

— Та ні. Придивися: там ще горять червоні сигнали. — Ми вибралися на берег, переодягнулися, розклали багаття.

— Цю машину я вже раз бачив, — сказав я. — Цікаво!

— Не варто… про те ж саме! — відповів Янков.

Ми лежали на теплому камінні й розмірковували про загублені світи — у космосі й на нашій планеті.

— Пригадуєш западину в Бразилії?.. Чим не модель загубленого світу? Стрімка круча, кратер з прямовисними стінами і на дні, там, куди й сонце зазирає лише на одну годину за добу, таємниче незнаний ліс і перетинчасті крила небачених створінь… Шкода, що відтоді так багато води збігло і нікому з нас не побачити більше нічого такого — ні в Бразилії, ні навіть в Антарктиці. Все. Звершилося. Загублені світи вивчені й занесено до каталогів та географічних атласів. І цей так само.

— Зате ми знайшли справжній загублений світ серед зірок. Точніше, не ми, а наші предки, котрі послали корабель… — І я розповів Янкову про лист Аїри.

— Це близько й далеко. Це майже казка.

— Ми ще повернемося до неї.

— Можливо. Хотілося б.

Над нами здіймалися високі рівні стовбури ялиць. Їх золотаві шапки намагалися перепинити рівномірний плин сонця. І це нібито виходило. Промені пробивалися крізь золото гілля і зігрівали нас.

— Як вона дізналася, що копія запису в тебе? — запитав Янков. — Ну скажи, будь ласка, як їй усе вдалося так спритно?.. Я вас не знайомив одне з одним. Це по-перше. У фітотроні тебе з нами не було. Це по-друге.

— А браслет?

— Що браслет? До чого?..

— Ми ж з тобою говорили про неї! Зв’язок, радіохвилі… Досить будь-якого чутливого телеприймача, щоб дізнатися, навіть побачити нас з тобою, коли ми розмовляємо. І зовсім уже неважко їй було наздогнати «Гондвану».

— Отже, браслет?..

— А чому ти вирішив, що вона така безпорадна? Вона ж не з кам’яного віку до нас завітала. Вміння і знань у них, по-всьому, більше, ніж у нас. Навіщо їй браслет?.. Прикраса? Ні. Біоприймач. Випромінювач. Її електронний помічник, кінець кінцем. Навчитися мови треба? Треба. Призвичаїтися до своєї ролі треба? Треба.

— Нескладно все це. Натиснула кнопку будь-якого автомата на вулиці — і сукня, і туфлі саме за розміром. Знання мови?.. Ну про що там їй говорити?

— Та не говорити! Розуміти! Має ж вона знати, до кого потрапила у гості? Без сумніву. Ти мені добре якось пояснив, що людина складається майже виключно з води, і тому в акваріумі фітотрона понижчав рівень. Однак куди поділася квітка або те, що від неї залишилося? Поміркуй.

— Отже, браслет?..

— Без нього їй було б непереливки. Така вже її доля — жити під чужим іменем, затаїтися на якийсь час. Її лист… бачиш, його написано так, як я сам написав би. Їй потрібен проект, це ясно. Вона хотіла допомогти, її лист — майже готова стаття. Вона ніби каже нам: «Добивайтесь успіху. Це потрібно, можливо, не лише вам. Будьте обачними і наполегливими». Вона розгадала мене, Борисе. Мені здається, вона тепер може думати за мене. Хіба сама вона здатна була б?

— Ну що ж, значить, браслет! Хто її двійник?

— Сооллі.

— Сооллі? Проста жінка?..

…Вранці ми не знайшли на майданчику свій ель. Він пропав.

— Полагодити оморочку? Скажи-но, кому це потрібно — красти чужі елі, — мовив я повільно. — Машину легко замінити, викликати іншу — треба тільки повідомити своє ім’я і точні координати. Розумієш?

— Ось цим і займемося, — незворушно відповів Янков.

НІЧНІ ВОГНІ

У небі горів теплий жовтий вогонь. Ось уже близько години я стежив за ним. Він висів незрушно, потім опускався вниз, торкаючись вершини далекої сопки. І знову швидко, майже миттєво, здіймався вгору.

Навряд чи це був ель. Я покликав Янкова. Він виліз із свого намету, придивився, однак не знайшов нічого цікавого і сховався назад. Мені здавалося, він виморився за день і готовий лишити за мною право пильнувати за всім, що відбувалося довкола нас, у нашому світі, замкненому двома ланцюгами невисоких хребтів, виярком та ялицевим лісом на перевалі.

Я задрімав біля багаття. Потім щось розбудило мене, якийсь слабкий поклик підсвідомості. Я розплющив очі і побачив великий жовтий вогонь просто над тайгою. Він видався мені схожим на кульову блискавку, якою я уявляв її собі з розповідей. Однак проміння, що йшло від світлової плями, засліплювало, бачив я його розмитим і не міг збагнути, що воно таке. Я хлюпнув у долоню води, вмився. Дрімота пройшла. І нараз ніби прозрів: над далекою сопкою висів яскравий болід. Він не рухався кілька хвилин. Я ще раз покликав Янкова. Він неохоче відгукнувся і не вийшов з намету. Думаю, що я легко розпізнаю ракету, іоноліт чи терраплан. Ракетні вогні стрімкі, хвостаті, вони схожі на комети, тільки швидко тануть. У будь-якого авіобуса (та й у терраплана теж) цілий розсип кольорових вогнів. Це не забаганка: коли в атмосфері мчить тіло механічного птаха, доводиться, як і десятиліття тому, подбати про безпеку, дарма що є автоматика, світлові радари та інші атрибути повітряних трас.

Не так уже й важко визначити відстань, навіть у горах. Після двох-трьох спроб мені це вдалося. Результат приголомшив мене. До об’єкта, що світився, було кілька кілометрів. Я прикинув його діаметр: близько трьохсот метрів. Він опустився нижче і став схожий на місяць, тільки сяяв яскравіше. І відтінок світіння був інший. Виходить, це не відбите світло і не ілюзія, не фата-моргана.

Я пильно спостерігав його політ. Можна було подумати, що всередині кулі струмує білястий дим — тому вона й світиться. Якісь ледь помітні струмені мінилися всередині її, якісь шестерні й колеса оберталися там, а вона виростала на очах.

Мене анітрохи не злякало, коли вона почала наближатися. Та ось довкола посвітліло, наче на світанку, від дерев на пологий схил, де стояли наші намети, упали довгі тіні — і я вже мало не з острахом подумав, що, може, ще не зовсім прокинувся. Я крикнув. Янков вийшов з намета і втупився в мене. Потім повернув голову в той бік.

— Що це? — запитав він глухо.

І тут куля опустилася так низько, що, здавалося, ось-ось торкнеться найвищих дерев (вони запалахкотіли в її променях). Але цього не сталося. Куля ледь підстрибнула вгору й почала розвертатися. Форма її змінювалась і дедалі більше скидалася на старовинну аерогондолу, наповнену легким газом, — на дирижабль. На бортах цієї надзвичайно легкої з вигляду сигари раптом спалахнули два промені — зелений і червоний. Вони швидко промчали по ялинковій гущавині, поминули намет і метнулися врізнобіч. Червоний промінь піднявся, впав на гурт високих ялиць, і вершини їх огорнув густий темно-червоний вогонь. Я вирішив, що вони і справді обвуглились, але промінь ковзнув далі, по схилу побігла темно-червона пляма, а ялиці над нами знову засяяли у біло-жовтому світлі, що заливало все довкола.

— Поглянь, поглянь! — вигукнув Янков.

До двох променів додався третій, ультрамариновий. Він стрімко обнишпорив схил, зробив повний оберт і знову повернувся до нас… Але й цей ультрамариновий промінь поминув наші намети. Багаття давно вкрилося попелом, ніби купа охололих вуглин — так сліпуче сяяла сигара.

— Ось чого нам бракувало, — сказав я і затнувся, бо вона раптом почала знижуватися, сідати в долину біля підніжжя нашої сопки.

І я пригадав, як давно-предавно бачив щось подібне, як духмяніло осіннє листя, пахла глиця, як мерехтіли свічада озер і пломеніли багряні черемхи побіля шляху.

Мені хотілося якось назвати цю махину, що світиться, але я одразу ж збагнув, що зараз вона була іншою, ніж багато років тому, на заміському шляху, — на бортах у неї зблискували промені, була вона величезна й обережна, як риба у мілкій заводі.

— Ти розповідав мені… про осінній ліс, — сказав Янков.

Нам здалося, у сигари поменшало яскравості, а промені почали згасати, тільки якось дивно; вони раптом обірвались у просторі, вкоротились і не діставали тепер до ялиць. Лише схил наш з наметами був би їм підвладний.

Сигара знизилася ще — верхівки дерев прикрили її нижню частину. Пролунав легенький рокітливий звук. Було чути тріск зламаної гілки. Стало тихо. Промені щезли, однак сяєво лишилося. Знову змінилися його відтінки. Тепер це було схоже на холодний люмінісцентний екран, на якому не так уже й приголомшливо було б побачити зображення об’ємного кіно.

— Увімкнули інше світло, — мовив Янков, і я помітив, як він швидко потер скроні долонями.

Виникло незвичайне відчуття, мовби довкола запахло металом і космосом, мовби ліс і долина були тільки декорацією, тлом для всього, що відбувалося тут, за сто метрів від нас. «Увімкнули інше світло». Щось у такому дусі.

Нерівності ґрунту, горбки, камені простягали чорні тіні.

— Сховайся, — сказав Янков, — стань за дерево!

Я одійшов від намету і причаївся. У цьому, здається, був сенс.

— Ми схожі на… — я не доказав.

— Цить, ні звуку, — різко обірвав Янков.

Від сигари, що світилася, відділився тьмяний сірий предмет. З хвилину він висів над нею, погойдуючись. Між цим предметом і сигарою ковзнув ледь помітний голубий промінь, і тоді предмет теж почав світитися. На наших очах він збільшувався у розмірах і, як мені видалося, обертався, водночас погойдуючись. Цієї хвилини його можна було порівняти з абажуром чи м’яким люмінесцентним світильником. І ось він піднявся вгору — плавно, безшумно, швидко. За триста метрів над нашими головами він завис, постояв там, як комета серед зірок, і помчав на південний схід.

— До моря полетів, — сказав я, — доженемо?

— Як це ти збираєшся наздогнати? Цікаво…

— Викличемо ель і доженемо.

— Пізно. Він утече від нас.

— Там нікого немає. Ручуся, що це автомат.

— Ти ясновидець.

— Залишайся тут, — сказав я, — а я подивлюся…

У мені прокинувся босоногий дослідник, що колись видирався по скелях над бухтою в пошуках таємниць. Але колись, років тридцять тому, першим найчастіше був Янков.

— Обережніше, — гукнув він мені навздогін.

Я завмер. Спалахнула заграва, метнулися різнокольорові промені, і з-за дерев шугнула світла хмара. Вона ширяла над долиною, трохи нижче за те місце, де ми перебували. Вона мінилася на всі відтінки: довкола стелився ніби кольоровий туман. Та ось хмара піднялася ще трохи над вершинами кедрів і ялиць, набула своєї початкової форми. Це була та сама сигара, і так само посилала вона свої промені. Тільки тепер промені намацали нас. Вони осліпили. Я не стримався і прикрив очі долонею. Сигара піднялася, зависла в повітрі й пожбурила згори сніп, який бризкав синіми та зеленими іскрами. Тривожно заметалися тіні — вона залишила ледь примітний слід і зникла на сході. Перетворилася на хвостату зірку і розтанула в глибокому темному небі.

Мені раптом перехотілося йти вниз, до струмка. Навіщо? Я змусив себе перебороти роздвоєність. Мовби переступивши через невидиму перегородку, я рушив у виярок, де все виразніше шуміла вода. Потім пішов уздовж річища, здолав першу сотню метрів і побачив на землі світлу пляму там, де сиділа сигара.

Кожен крок давався важко, ніби ходити по нічній тайзі було неймовірно складною і неприємною справою.

Я помітив невеличкі дивовижі, мовби перенісся ненадовго в інші виміри, де час плинув так повільно, що кортіло поквапити його. Здавалося, іноді я переставав бачити тайгу, і переді мною кілька разів виростала та невидима перепона, про яку я згадував, і я щоразу примушував себе рухатися далі лише над силу.

Орієнтувався я по плямі, що світилася, — невдовзі до неї додалася ще одна, а потім, наблизившись до них майже впритул, я виявив чотири округлі майданчики, від яких ішло холодне сяєво. Три з них були заховані кущами. Раптом я подумав, що чув нібито голоси. Проте коли це було — перед тим, як сигара піднялася, чи опісля?.. Щонайменшого проблиску: з моєю пам’яттю щось коїлося.

І тільки згодом, повернувшись до Янкова, я міг відтворити події у їх послідовності.

— Хто вони, як ти гадаєш? І чому вони тут? — запитав він мене.

— Це надто серйозно… У мене щось із рукою. Я її просто не відчуваю, геть здерев’яніла. Шкода, що ти не лікар, а біолог.

— Дай погляну.

— Я не можу підняти лікоть вище плеча.

— Права рука?

— Я доторкнувся до сліду… там, на місці посадки. Такий гладенький майданчик, і довкола трава прим’ята. У дерева сучок обламаний і сплюснутий, наче квітка в книжці. Чотири глибокі «вм’ятини. І вони світилися. Я боявся пожежі.

— Давай-но ближче до вогню. Рукав закасай!

Я не відчув його доторку, навіть коли він стис мою руку. Вона була неприродно біла, нежива, і це налякало мене.

У нього було серйозне обличчя, коли він, розпластавши долоні, зводив їх коло мого ліктя. Я відчув теплу легку хвилю, що виникла одразу ж з його рухами. Минула хвилина, ще одна. Виникла незбагненна пружність, здавалося, це повітря наелектризоване і струмує побіля, чинячи легенький тиск. Потім я відчув лікоть: з’явилося тепло, холод минув… Я міг рухати рукою. А Янков так само водив долонями, зводив і розводив їх знову, і я щораз краще відчував потік крові коло ліктя, коло плеча, по всій руці.

— Ось і все, — сказав Янков.

— Як це у тебе виходить?

— Уявлення не маю. Біополе.

— Я знав про це. Читав у Купріна.

— Це літературний факт.

— Еге, старе, як світ.

Я з подробицями розповів Янкову, що побачив на місці посадки. Найперше про чотири сліди. Вони світилися холодним люмінесцентним світлом, наче маленькі озерця під місяцем. Але місяця не було, довкола непроглядна темрява і лише з-під землі, як мені здалося, у трьох місцях пробивалося сяєво (перший слід я помітив одразу). Їх затуляли кущі і нижнє віття велетенського кедра, яким я милувався минулого вечора. Я подумав, що там, унизу, ще залишилися нічні гості, пішов швидше, спіткнувся і мало не впав. Ліхтар ледь рожевів: я подумав, що виснажився акумулятор. Проте зараз, через півгодини, лампа горіла з повною напругою.

Завглибшки сліди сягали близько півметра, один з них був значно глибший. Краї їх були рівні, мовби обпалені, по них пробігали світлі змійки. На моїх очах їх ставало менше, вони згасали і ось щезли зовсім, наче зарилися в землю. Я підійшов, нахилився над найбільшою заглибиною і простягнув руку, проте дна, що світилося, не дістав. Обіч я побачив розплющений дерев’яний сучок. Відійшов убік, знайшов повалену молоду березу, підтягнув її до ями і скинув униз. Обережно опустився по стовбуру, наче по трапу, і доторкнувся до землі, що світилася. Моя рука раптом спалахнула, її охопило холодне полум’я, і я перестав її відчувати. Оглянувши місце посадки знову (в холодному світлі сріблилися ближчі дерева і підлісок), я підійшов до нашого табору. За моєю спиною ще палахкотіло олов’яне полум’я. Хвилин за десять воно згасло, а може, його затулив чагарник.

У нас лишився вільний день. До нашого міста — щось близько восьмисот кілометрів, і ми побували там. З моря віяв вітер, було холодно, і височезні білі будинки линули над бухтою, наче казкові кораблі. На березі, біля причалів ми не побачили жодної шлюпки, навіть жодної яхти. Вітер, солоні бризки, сіра холодна вода, ясний обрій. Це було інше місто; нам так і не пощастило цього разу погомоніти з ним, з його вулицями та проспектами про те, що було колись.

МІСЬКА ІНТЕРМЕДІЯ

Увечері того ж дня ми були вдома. Темні очниці вікон — світло горить тільки на горішньому поверсі… Може, там хтось готується до екзаменів, або пише повість, або читає книжку. Шелестить листя. Я люблю ледь чутну перемову тополь. І зараз із цим шелестом я повертаюся у свій світ, узвичаєний, буденний, облаштований. З хвилину ми стоїмо біля мого будинку, на камінному ґанку, де у великих глиняних вазах світяться нічні фіалки, а крізь камінну в’язь над перилами видніється зоряний пил.

— Кажуть, зорі мерехтять на сполох, — пригадую я північну прикмету.

Але що це? Я бачу свої вікна на другому поверсі. Одне з них розчинене навстіж. Ясна річ, я закривав їх.

Піднімаємося по сходах, відчиняємо двері. Темно. Я запалюю світло. В одній з кімнат хтось є. Обережно заглядаю туди, аби ненароком не злякати гостя.

Що це у мене коїться сьогодні вдома?.. Біля дзеркала, на журнальному столику, акуратно складене жіноче вбрання, а поряд на підлозі світлі туфлі. І чиїсь засмаглі руки розметалися у сні на постелі. Я тихо підходжу: Валентина. Її волосся застелило всю подушку. Я вперше побачив, як вона спить. Янков стояв біля дверей. Я відчував його погляд. Ми пішли з ним до іншої кімнати. Довго сиділи за чаєм. Я розповідав йому про «Гондвану», про океан, про Полінезію. Виявляється, він не бачив і не уявляв її собі, цю заповідну землю, ідо загубилась у блакитному безмежжі на втіху мандрівникам та морським блукальцям. Він був просто-таки сиднем, майже кабінетним ученим, мало не відлюдьком. Правда, це можна зрозуміти й інакше: на першу половину життя йому сповна вистачало неймовірного заряду тієї енергії, якою живили його колишні дні. Він навіть запевняв мене, що іноді весь новий день треба прожити давніми спогадами: це, мовляв, зберігає молодість. Та ось нарешті головне: як бути з усією цією космічною проблемою? Коли всього цього не обмізкуємо ми, то хто ж? Я дістаю листа, цю дивну реліквію, очевидне свідчення контакту з іншою цивілізацією. Цікаво, чи повірить хто-небудь у те, що рядки ці написані інопланетянкою, яка до того ж потрапила на Землю у такий звичайний спосіб?

— Звичайно ж ні! — вигукує Янков. — Навіть я часом думаю, що хтось нас хоче пошити в дурні. Бути цього не може, кажу я собі. І нічого голову сушити. Та й що ми з тобою могли придумати у цій ситуації? Я мав підозру, що вона… вони здатні управляти собою. Бачиш, дивовижні створіння, яким нічого не варто прибрати будь-якої подоби, досі були відомі нам лише з казок предків. Як мовиться, надто мало точок стикання.

— А тим часом він відбувся… контакт. Одначе з тобою згоден: про щось нове ми навряд чи дізналися б. Хіба що про деякі деталі. Завжди знайдуться ті, кого зацікавлять такі крихти. А їй це навіщо?

— Справді. З неї не вийде делегата конференції з контактів. Так, здається, це називають. Величезний зал… Об’ємні екрани, зв’язок з усіма континентами, з марсіанськими і місячними станціями та філіалами. Тисячі фахівців, сотні томів звітів. Розрахунки і прогнози — наука! І раптом — контакт. Випадковий. Короткочасний, наче мить. Наука? Проте наука найчастіше має справу з явищами, які повторюються.

…Мене розбудило не по-осінньому гаряче сонце. Всю віконну пройму затопила злива рудого проміння. Там, за шибками, воно перебирало, мов мідяки, жовтіюче листя алей. Його колючі зіниці то ховалися в кронах дерев, то сліпуче виблискували. На сосновій підлозі, мов жива, тріпотіла тінь від тополиної гілки біля самого вікна. Я підвівся, умившись, довго дивився, як плинули в небі біляві хмарини. Десь рипнула мостина. Прохолодні долоні лягли мені на очі. Вона стояла за спиною і тримала мою голову так, що я не одразу міг повернутися до неї.

— Не відпускай мене! — сказав я. — Я повинен звільнитися сам.

Вона слухняно затуляла мої очі долонями і притискала мою шию до себе.

— А тепер пусти, — сказав я, — надто стало тепло!

І так само слухняно вона випустила мене. Я повернувся і побачив її сірі очі й біляве, трохи розкуйовджене волосся. І її обличчя. Щось на ньому було для мене незбагненне. Я дивився і дивився на неї. Мої плечі гріло сонце. І мені хотілося, щоб так тривало якнайдовше. «Добре б зупинити час, — подумав я, — хоча б години на дві». Та ось я помітив: зіниці у Валентини звузилися. Мабуть, від світла. А замість очей — дві дивовижні сірі квітки.

Вираз її обличчя змінився. Проте поки що я не знаходив слів, аби сказати їй про це. Потім, колись, вирішив я. А зараз знову минуле й нинішнє поєдналося. І я намагався не думати про те, що розділяло нас. І може, ще розділятиме.

— У мене очі стомилися, — сказала Валентина, — сонце як у липні.

Я згадав про Янкова. Де він?

— Він поїхав, — спокійно повідомила вона, — зібрався і поїхав. Рано-вранці. Я вже не спала.

— Як? — здивувався я. — Невже?

— Що ж у цьому дивного? Йому час. Він тобі, здається, лишив записку. А я в тебе можу трохи затриматися. До завтра.

— До завтра? — машинально перепитав я. — Хіба ти теж від’їздиш?

— Завтра «Гондвана» вирушає. Я жила у тебе три дні, а ти все не приходив і не приходив. Де ви блукали?

— Та вже поблукали… всю тайгу обнишпорили. Потім розповім.

— Коли це потім? Розповідай уже, будь ласка. Бо мені в редакції відповіли коротко: в експедиції.

— Сказали, коли я буду?

— Сказали. Тільки трохи помилилися. І я тебе все чекала…

— Так, я кілька днів відпустки прихопив… Слухай, саме час снідати. З твого боку нечемно не нагадати мені про це.

— Прошу тебе, сядь. І розповідай. Можеш увімкнути транслятор. Отак. Я піду на кухню.

За хвилину вона повернулася з тацею. Поки мене не було, вона, певне, призвичаїлася до кухонного автомата. У мене, сказати щиро, це нехитре діло найчастіше не виходило, хоча станція й запевняла, що автомат справний. На таці стояли два блюдця з тістечками і дві чашечки кави. Я попросив собі подвійну порцію, і вона знову вийшла. Потім повернулася і сказала, що автомат зіпсувався і тістечка не дає.

— Пусте, — сказав я, — їх легко спекти у звичайний спосіб.

Вона знітилася.

— Невже Енно досі не навчив тебе? — запитав я.

Вона почервоніла. Я відчув себе незручно: мабуть, я повівся нетактовно.

І зненацька пригадав: боже мій, їй же тільки двадцять два!

— А мені сорок три, — сказав я вголос. — Виповнилося.

— Я знаю, — сказала вона, — гарний вік. Для чоловіка.

— Років сто тому виховані чоловіки дякували жінкам за компліменти. Проте звичай цей давно відійшов. Тепер наш брат уже не такий чулий.

— Я піду.

— Куди?

— Дістану ще кави.

— Я сам це зроблю, коли буде потрібно. Послухай краще, що робиться в тайзі…

Чомусь найбільше мені запам’ятався цей сонячний ранок. А день промайнув так швидко, що з сутінками у мене виникло справжнісіньке відчуття страху: де там руде сонце за вікном? Чому Валентині час іти? Що за безглуздя? Хіба не можна перенести на завтра? Я обіцяв наздогнати «Гондвану» на елі, проте вона тільки вперто хитала головою:

— Сьогодні. Сьогодні ввечері!

— Ні. Я Ольховського умовлю.

— Не треба. Ти зовсім здичавів у тайзі. Сьогодні.

Мені було так, наче я повівся як хлопчисько. Я помовчав, збираючись на думці. «Боже мій, куди ми поспішаємо? — подумав я. — Просто мчимо, та ще й невдоволені — не встигаємо! А планета, як і раніше, неквапом і розмірено підставляє світилу свої круті боки, і всі годинники на світі неухильно скоряються цьому незмінному плину». Я пробурмотів це вголос. Валентина жваво заперечила.

— У твоїх словах немає логіки.

— Та вже де там, — втомлено озвався я. І цієї миті мені сяйнуло: треба відповісти Аїрі. Через журнал. Такий лист до неї дійде.

Добре пам’ятаю, як зрадів цій своїй надзвичайно простій думці. Звичайно, за формою це буде не відповідь, а стаття; але адреса її — і читачі, й Аїра. Їй усе стане ясно!

Валентина застібала ґудзики на сукні, взувала туфлі.

— Зачекай, я допоможу, — сказав я, підійшов до неї і взяв її на руки.

Вона мовчала, і я помітив у її очах легкий острах. Тінь остраху. У неї були зараз великі сірі і втомлені губи. Як тоді, на острові… Ось зараз, тільки зараз я пізнав її. І не зміг відпустити одразу.

Ми вийшли на вечірню вулицю. Мене не полишало відчуття новизни, таке природне після місячної відсутності. Кудись мчали незліченні елі; під їх прозорими куполами я бачив і вгадував усмішки, веселощі, осмуту, заклопотаність, тривогу. Багатоликий світ, наповнений сяєвом вогнів, рухом, шумом, електричними шерехами, сріблястими стрічками тротуарів, що рухалися в усі боки, рукотворними гаями, просторими, як річки. Погода була навдивовижу гарна, стояли жаркі сонячні дні — і всі забули про осінь: жінки одягли легенькі сукні, на вулицях багато квітів — далекосхідних і тропічних, на вулицях міста пахло теплим морем, і на мить мені здалося, що я ось побачу в повітрі тих самих морських химерних метеликів, про яких колись писав поет.

— Не пригадую такої теплої осені, — сказав я. — У тайзі набагато прохолодніше. За Амуром скоро випаде сніг, а тут… Свято квітів. Ніби за рішенням Ради зиму скасували!

— Було б шкода. Я люблю сніг і легкий мороз. І лижі. І зимові багаття.

Подумалося раптом: її, мабуть, так захоплює робота, що просто ніколи роззирнутися довкола. А треба, щоб залишалися віхи на шляху… Все-таки ми не на дистанції, яку треба подолати якнайшвидше, щоб рвонути фінішну стрічку.

— Кинь одного разу справи, друже, — сказав я їй, — і давай-но сюди!

Відчуваючи і втому, і бадьорість від теплої повітряної хвилі, що накотилася на місто, море і сопки і принесла запахи солоних бризок, аромати водоростей та прибережних трав, я почав захоплено розмальовувати їй нашу мандрівку в завтра.

Наш ель піднявся. Ми летіли над містом.

— А дельфіни, як і раніше, плавають собі на безмежжі і вухом не ведуть, — раптом сказала вона не без іронії. — А з нами підтримують поверхове знайомство і вдають, що не розуміють людської мови.

— Ну що ж, найнадійніша тактика для того, аби попасти до Червоної книги, — усміхнувся я. — Невідомо, чи вижили б вони взагалі, якби заговорили, скажімо, в сімнадцятому столітті. Або в дев’ятнадцятому.

— Або в двадцятому, — додала вона, поміркувавши. — А все ж чи зрозуміємо ми їх?

— Колись зрозуміємо! Однак проблема тут складніша, ніж можна було уявити. Неначе людина віддаляється від природи все далі — і тим важче підтримувати з нею зв’язок на всіх рівнях її проявів.

— Ну, скажімо… ти сам знаєш, що це не так.

— Мовби й ні. На щастя для нас. Але багато чого вже не повернути… Ось ми вийшли у великий космос. Перші десятиліття… що далі? Як буде там? Що за сяючі кулі вже літають там, над нами?

— Вони теж мовчать.

Я розповів їй про те, як уперше і вдруге зустрівся з жінкою в зеленому пальті. Коли це було?.. Пригадавши, я назвав і рік, і навіть місяць. Вона слухала неуважно.

— Що це було?

— Контакт, — відповів я. — Я часто бачу цей багряний ліс. Ніби там були черемхи і клени з таким червоним листям, що очам боляче. Ми були з товаришем. Відтоді я його не бачив — роз’їхалися. Іноді я питаю себе: чи не сон це, чи не наснився мені ліс на узбіччі? Якби ти бачила, який це дивовижний ліс! Я і зараз можу пригадати кожне дерево…

Я підняв ель ще вгору, і машина опинилась у найвищому ряду, серед террапланів та лайнерів. Їх було не так уже й багато цієї вечірньої пори, і за ними тягнулися світлі шлейфи — заряджені частки рекомбінувалися, даючи це м’яке неяскраве світіння, особливо помітне над сопками, які оточували місто.

Вечірні вулиці внизу нагадували потоки. Вони зливалися зовсім як річки, мчали до озер-майданів з миготливими вогнями, тягнулися до приморського бульвару. Щоб передати естафету синіх, жовтих і червоних вогнів маякам та кораблям.

Я спрямував ель на південь. Внизу вгадувалися головні магістралі. Мені спало на думку, що ще Леонардо да Вінчі запропонував проект багатоярусного міста. В його ескізних зошитах з’являлися начерки незвичайних палаців — плід уяви великого художника і тверезого розрахунку талановитого архітектора. По дахах палаців пролягали широкі шляхи, інші шляхи вели під арочні прольоти (уже на рівні землі). Вони перетиналися і розходились на всі чотири боки, обіцяючи і мандрівникам і екіпажам неабияку вигоду в часі. Адже втомливе вичікування на перехрестях не рідкість і в наш час. Я розповідав:

— І все ж численні проекти містобудівників тих років, та й пізнішого часу на подив пласкі — в буквальному розумінні слова, звичайно. Хтось придумав країну Пласковію — гладенький аркуш без третього виміру, без висоти. Помешкання пласковитів, її жителів, — квадрати із стороною, що відкидається, — дверима. У такий дім можна втрапити, оминувши двері, переступивши їх, коли, звичайно, попередньо оволодіти нехитрим секретом третього виміру. Сучасному інженерові й архітекторові зовсім необтяжливо оперувати трьома вимірами. Уява наших предків, як мовиться, помітно кульгала, досить йому було покинути звичну пласку твердь земну. Безперечно, подорожі навколо світу і точні спостереження безсторонньо свідчили на користь її тримірності та кулеподібності, але міста ще чимало років нагадували помешкання пласковитів (окремі чудеса архітектури та будівництва, звичайно, до уваги не беруться). Помалу становите змінилося. Вслід за ідеєю багатоповерховості виник той напрямок у містобудуванні, який коли й мав якийсь ґандж, то це — нестримне прагнення до експлуатації саме третього виміру. І все раптом потягнулося вгору, у височінь — не тільки будинки, а й опори мостів, і радіомаяки, і телевізійні вежі, і навіть транспортні стоянки. Здається, в цьому нестримному прагненні до сонця не відставали і самі мешканці міст, про що свідчать антропометричні виміри та журнали мод тих років. Минув час — люди знову повищали, а міста почали рости повільніше. Адже місто повинно вписуватися в срібну оправу річок та озер, у зелені роздолля, у засніжені ліси. Щоб тим, хто у ньому живе, вітер нагадував про весняні повені, про тайгові заповітні стежки і річкові перекати, про широчінь земну.

— Про широчінь земну… — як відлуння озвалася Валентина.

МІЙ ДВІЙНИК

Іноді складається таке враження, що в редакції керують морським боєм. З’являються бородаті, мов вікінги, хлопці, демонструють морські реліквії на зразок якорів іспанських галеонів, бронзових гармат з човнів Степана Разіна, бортових журналів перших підводних субмарин, заодно з перископами, древніми компасами та гіроскопами, брандспойтами, шматками обшивки та конопляними канатами. Бороданів змінюють франтуваті мореходи у шкірянках та чоботях. Хтось приходить просто потеревенити, а декотрі вимагають організувати експедицію.

За кілька років роботи мені довелося ґрунтовно вивчати двадцять проектів повного перетворення океану. Серед цих проектів були досить сміливі (пригадую, хтось наполягав на тому, щоб океан повністю осушити і всю вологу сконденсувати на навколоземній орбіті — так її нібито зручніше розподіляти по всіх материках).

Люд у нас бувалий, до всього звичний. Нас не здивуєш морською екзотикою. Навіть листа інопланетянин можна подати як подію цілком буденну, таку, що потребує ділового обговорення. Для початку я обрав Андрія Нікітіна, наймужнішого серед колег, але справжнього непротивленця, який нездатний рішуче наполягати бодай на жодній правці чужої статті (коли його друзі роблять це за нього, він тільки широко розводить руками). Але того дня настрій у нього був, певне, кепський, або ж саме з цього моменту він раптом вирішив змінити характер. У мене майже нічого не вийшло. Він забракував ідею листа-відповіді Аїрі, сказав, що з цього нічого не вийде.

— Що з тобою сьогодні? — спитав я спантеличено.

— Вибачай, у змову з тобою не увійду. Не можу. Вчора…

І він розповів мені сумну історію про свої злощасні редакторські пригоди. Я заспокоїв його як міг і почав обмірковувати становище.

Кого захопити ідеєю листування? Може, одразу до шефа? А коли не пощастить: угадувати настрій я не вмію, а шеф — людина складна, навіть суперечлива. Журналіст легко зрозуміє мене: стаття має пройти такою, якою я її напишу, творчість по черзі все зіпсує. І буде просто стаття, а не відповідь Аїрі.

Я на мить уявив, який вигляд усе це матиме: ось вона бере журнал, ось сідає в крісло, знаходить потрібний мікрофільм…

Мабуть, вона усміхнеться, коли побачить свій портрет, — навряд чи малюнок вийде вдалим. А може, художник вгадає? І схожість її подивує? Тоді вона замислиться, пригадає подробиці першої зустрічі.

Я хвилювався, мене доймали безконечні запитання, здається, я навіть не спав одну ніч, обмірковуючи ситуацію, готуючись до розмови… Потім пішов до шефа і виклав ідею.

— Це буде оповідання, — підсумував я, — оповідання з вигаданими героями. Простіше кажучи, фантастичне оповідання.

Він суворо поглянув на мене, поправив окуляри й одразу ж дав зрозуміти, що не збирається робити винятків. І річ тут зовсім не в самому задумі. Відповісти можна (мене вразила його незворушність). Річ тут у жанрі. Не оповідання потрібне й не нарис, а стаття… про проект «Берег Сонця»! Про Аїру — ні звуку.

— Проект має найбезпосередніше відношення до океану, — мовив він добре поставленим голосом, і я впевнився, що опиратися безглуздо.

— Хай буде стаття, — погодився я, — але…

— Стаття, — раптом лагідно підхопив він, — гарна стаття, а не лист міфічній героїні з оповідання.

Он воно що! Він не повірив у жодне моє слово. Як же інакше — істину знали тільки троє, до того ж один із цих трьох — журналіст… Якась мана: Аїра мовби передбачала такий хід подій і безневинний жарт шефа — теж, вона писала мені про статтю. Шеф тільки повторив те, про що вона повідомила у своєму листі два місяці тому.

Та ж сама думка промайнула у мене, коли я виходив з просторого кабінету шефа з апаратом повного міжконтинентального зв’язку. «Це попередження, — подумав я. — Аїра попереджає мене, нас — попереджає про те, як може скластися доля проекту «Берег Сонця». Вона хоче, щоб ми були обачними, щоб у нас стачило снаги завершити проект! Навіщо це їй? Та дуже просто: коли ми оволодіємо всією енергією Сонця, ми зможемо послати до Близнят скільки завгодно кораблів. І хіба знайдеться інший спосіб вирятувати тих, хто їй дорогий?» Я здогадувався, правда, не зовсім певно, як треба писати статтю, в якому ключі.

Тижнів через два Нікітін несподівано запитав:

— Як справи з листуванням?

Я навіть не зразу второпав. У його очах було здивування. Я трохи поміркував — і розповів йому. Розповів багато про що…

Він був схожий на мене. Мій справжній двійник. Таким ось, певне, був і я років із двадцять тому. Хай послухає.

— Ось за що доведеться взятися, — сказав я, — кожен з нас якоюсь мірою відкриває нові істини або прагне до цього, але ж саме я був фізиком, ти знаєш. Тоді все видавалося простішим, особливо спочатку. Вічно хвиляста астата заповнювала безмежний світ, а закони фізики чимось скидалися на чарівну паличку, за допомогою якої раз і назавжди можна навести в ньому лад. Мені гадалося, що мій наставник Лайманіс поглядає на мене з повагою і надією. Якось він приїжджав до нас у редакцію. Симпатичний дідуган… справжній учений.

— Що ж було далі?

— Далі… нічого не було. Хоч як прикро, я захопився, кілька днів ходив сам не свій, наче відкрив хтозна-що. Так воно, може, і сталося б, якби я мав більше хисту або працездатності. Я винайшов навдивовижу простий запис відбиття хвиль від рухомих шарів. І пересвідчився, що закон цей правильний і для іоносфери, і для морської поверхні. Кожен електромагнітний імпульс, відбиваючись, інформував про безперервний рух. А раніше картину відбитих хвиль уявляли хаотичною, безладною, на неї, можна сказати, махнули рукою. Вважалося нездійсненним розрахувати відлуння. Я знайшов цю формулу. Кілька імпульсних спалахів могли дати точний портрет зоряного вихору, метеорного рою або зарядів в іоносфері. Минуло півроку, і Лайманіс показав мені статтю Ольміна. Спочатку я не зрозумів її. А коли зрозумів, то побачив, яка прірва між його та моїми результатами. З його дослідження моя закономірність випливала як частковий наслідок, як приклад. Він надрукував його за два роки до того, як я розпочав розробляти тему. Іноді я розмірковую про нього. Про Ольміна. Хто він? Намагаюся навіть уявити, який він на вигляд. Бачиш, його робота не просто талановита, ні. Її ні з чим порівняти. Вона навіть якась неохайна, але це, безперечно, неохайність генія: лишити після себе трохи і для інших — хай потрудять мізки.

— І тільки тому… ти відрікся?

— Так. Відрікся. Я не хотів бути серед тих, хто шукає самі крихти. І обрав нашу професію.

Я не знав, що спонукало мене до сповіді. Розговорився раптом. І без будь-якої причини.

— Проектом «Берег Сонця» керує якийсь Ольмін, — сказав раптом Нікітін, — можливо, той самий. Я чув: шеф казав. А це означає, ти з ним зустрінешся. Потім розповіси. Невже у Сонця відберуть колись усе тепло і світло? Це ж неможливо!

— Та ні. Візьмуть стільки, скільки потрібно. До того ж лише для експерименту. Ти в якому столітті живеш, мій любий журналісте? Майже за двісті років до тебе люди мріяли про те, щоб сповна використати сонячне тепло та світло.

…Отже, про повне освоєння енергії світла. Очевидно, авторів проекту могло б зачепити за живе збентежене зауваження Нікітіна: йшлося-бо про ставлення до експерименту. Я вже побував у Сонцеграді, вже відчув ритм нової будови, вже збагнув людей, причетних до неї. Це не схоже на академічний дослід чи просто на те, коли перевіряють на принцип. Я бачив Ольміна. Чув, як він розмовляв з критиками й опонентами. Побував в інститутах. У щойно створеному Інституті Сонця, наприклад.

Не виключено, що архітектори прагнули втілити трохи абстрактну ідею щедрості світила, невичерпності його енергії: розмах вражав уяву.

Запам’яталися якісь округлі величезні кабінети й лабораторії із склепінчастими стелями, з безконечними панно, на яких ритмічно повторювався один і той же сюжет: сонячні промені — яскраво-жовті, пекучі, зелені (у морській таємничій глибіні), багрець і золото небесного світла, гарячі розлогі обрії. А на горішньому поверсі зала, відкрита, не засклена, з високими колонами під срібними капітелями, з дикими виноградними ліанами, що обвивають мармур і далекосхідний граніт, із захисними полями, що відводять негоду, вітер, дощ, виповнена жовто-зеленим світлом, наче акваріум. Широкі пройми між колонами пропускали так багато світла з вулиці, що здавалося, ось-ось подме вітер, якщо там, надворі, погойдуються дерева. Однак було незатишно, і невідомі мені люди, — чи то прохачі, чи відвідувачі, чи прожектери, що ніби зійшли з давніх полотен, — здавалося, важко призвичаювалися до цієї сучасної, але непідробної розкоші.

ОльмІн виявився шатеном середнього зросту, із симпатичним обличчям — він зовсім не був схожий на того фізика, про якого я згадував і якого, вважав, так яскраво міг би собі уявити. Ні, той був би іншим… І всі суперечки тут точилися про ставлення до експерименту. Чинячи опір чиїйсь волі, Ольмін уже цим прагнув започаткувати саму справу. Він зовсім не скидався на одержимого, і тільки манера говорити іноді виказувала його. Йому не потрібні були ні електронна пам’ять, ні записи, ні особливий настрій. Я чув, як він переконував, не підвищуючи голосу, якось навіть втомлено називаючи цифри, формули, легко беручи гору над суперником, роблячи його своїм спільником. Я не міг збагнути, в чому наснага цієї гіпотетичної сили… Шукав її і не знаходив. Опоненти посилалися на авторитет науки. Чи легко заперечувати, коли цитується один із розділів книжки Костянтина Ціолковського? Або ж відомого у минулому фізика Дайсона?

Підводиться, скажімо, академік Долін і виголошує цілу промову:

— Зростання населення зумовлює космічне розширення суспільства. Причини такого розширення треба шукати також і в об’єктивній логіці боротьби з природними стихіями, в неухильних законах розвитку. Костянтин Ціолковський ще у 1895 році висловив своє славнозвісне положення: людина повинна використати все сонячне світло і все сонячне тепло. І початися це повинно з освоєння поясу астероїдів. Маса цих невеликих небесних тіл, за висловом Ціолковського, «розбирається до дна». З цього матеріалу «виліплюються» штучні космічні тіла з найвигіднішою формою поверхні. Однак маса астероїдів, як ми знаємо, не така вже й значна. Ось чому колись дійде черга до Землі та до інших планет. Минуло кілька десятиліть, і американський фізик Дайсон знову розглянув питання про перебудову сонячної системи. Дозволю собі нагадати його розрахунки. «Сфера Дайсона» — це порівняно тонка шкаралупа, що оточує наше світило. На внутрішній її поверхні розташовуються машини, прилади, люди — все, що складає нашу цивілізацію. І жоден промінь світла не омине велетенську оболонку. Утворюється мовби одна гігантська кімната з одним-єдиним світильником — Сонцем. Подвійні зірки прикрасять гігантське помешкання світильником іншої форми. Щоб спорудити сферу, Дайсон запропонував розпилити Юпітер. Для цього потрібна енергія в 10⁴⁴ ерг. Її може дати Сонце за 800 років. Площа сфери приблизно у мільярд разів більша за площу земної кулі. Прошу присутніх звернути увагу на цю цифру; у мільярд разів.

Дайсон відзначив цікаву закономірність, яка зв’язує між собою, здавалося б, незалежні величини: маси великих планет, товщину штучної біосфери, енергію сонячного випромінювання, час технологічного розвитку суспільства і час, потрібний для розпилення великих планет. Ці величини, виявляється, узгоджені. (Пауза. Ковток води). Прислухаємося до вченого. «Тому, — підсумовував Дайсон, — коли знехтувати можливістю випадкової катастрофи, цілком закономірно сподіватися на те, що розумні істоти врешті будуть змушені вдатися до такої форми експлуатації доступних для них ресурсів. Слід сподіватися, що у межах кількох тисяч років після того, як будь-який мислячий вид вступить у стадію технічного розвитку, він заселить штучну біосферу, яка повністю оточуватиме його материнську зірку». «Сфера Дайсона», як ми собі чітко уявляємо, повинна випромінювати у світовий простір інфрачервоне проміння: у цьому місці галактики спалахне сильне джерело теплового випромінювання, потужність його дорівнюватиме потужності материнської зірки. І неважко пересвідчитися, що саме така оболонка чи сфера навколо зірки надає одразу і площу й енергію її мешканцям. Отож чи можна вважати, що в проекті «Берег Сонця» так само успішно розв’язуються обидві ці проблеми? Навряд. Питання про збільшення площі, придатної для мешкання, лишається відкритим. Це тільки частковий експеримент, і не треба закладати в його програму більше того, що він може дати (і т. д.).

…І ось чути голоси, що підтримують Доліна:

— З думкою відомого вченого важко не погодитися! Нашим нащадкам потрібна буде сфера Ціолковського — Дайсона. І може, раніше, ніж це передбачається.

І незворушна відповідь Ольміна:

— Якщо ми не оволодіємо енергією Сонця, то на створення такої сфери потрібно 800 років. Про що ж сперечатися? Отже, саме той проект, який сьогодні розглядається, дасть путівку в життя давній, але цікавій ідеї Дайсона і Ціолковського. Три-чотири роки замість восьмисот років!

Тепер інші голоси:

— Невже ви вірите в ідеї та проекти, що стосуються виключно галузі фантастики?

— Ми зібралися тут, судячи з усього, саме для того, щоб говорити виключно про фантастичні проекти, — такою була відповідь.

ПРОВОДИ СОНЦЯ

— Завтра Сонце перетне екватор! — вигукнула Калина Зданевич. — Шкода, що це лише ілюзія, а насправді ще трохи повернеться наша Земля.

— Кажуть, цього разу все буде інакше, — сказав Рідз Кеттл, і я охоче підтримав його жарт; він не так уже вправно володів російською.

Ми бачимося один раз на рік, і ці зустрічі завжди у пам’ятку. Рідз схожий на провінціала звідкись із Калуги чи Костроми позаминулого століття. У нього пшеничні вуса, квадратне підборіддя, добрі очі. Восени чи навесні, на святах Сонця, він частенько навідується до редакції. Ми підготували з ним репортаж про «Гондвану» — для іншого континенту. Заприятелювали.

— Все одно свята нам не уникнути, — вела далі Калина з серйозним виразом на обличчі.

— Ви цілком маєте рацію, — сказав я. — У нас на березі так само, як у морі: тільки там свято несе ім’я Нептуна. Правда, немає корабля, що перетинає екватор. Але хіба планета не корабель? А Сонце?

— І все ж… — сказав Рідз, — завтра не осіннє рівнодення стане приводом для свята, а день Сонця зумовить необхідне для святкування положення світила!

— І твоєї, Рідз, правоти я не можу заперечити.

— Хитруєте, — засміялася Калина, — кажете так, що вас не підловиш на суперечностях.

— Це нечемно з його боку. — Рідз кивнув у мій бік. — Але я певен, що він виправиться.

— Обіцяю. Завтра все буде гаразд. Облетимо місто чи відразу до готелю?

— Не знаю, — сказала, подумавши Калина.

— Як хочеш, — сказав Рідз.

— Мені подобається літати на елі. Тільки високо, ближче до неба.

Я підняв машину. Склепіння неба було золотаве, тепле. На його тлі чітко вимальовувалася примхлива лінія дахів у старій частині міста. Там був зовсім інший світ, до якого мені все якось ніколи було добратися. Але сьогодні я провів ель на узгір’я, ми пронеслися над шпилями та дахами, промчали повз потемнілі від часу цегляні башти й скляні хмарочоси. Мовби розгорнулися сторінки історії. Мене завжди вражало ось що: в яку глибочінь віків ми не зазирали б, неодмінно знаходиш подих краси, її ритми, незбагненний чар мистецтва.

Мабуть, ми думали про одне й те саме, бо Рідз, і я, і Калина згадали про цей вечір на святі…

Чудовий безжурний день свята: дві-три такі зустрічі давали право називати людину з будь-якого континенту другом. Рідз розповів, як він уперше, ще хлопчиком, побачив примор’я. Після пригодницьких романів про Північ та Далекий Схід дивувався майже тропічній природі південних долин, осіннім зеленим роздоллям, контрастам гірських ландшафтів. А те, як починається далекосхідна зима, так приголомшило його, що він хотів знову побувати тут саме в цей час, у грудні.

— І за двадцять років мені так і не пощастило покататися у вас на лижах! — закінчив він розповідь про свою першу, не таку вже й далеку мандрівку. — А місто, — раптом сказав він, — дбайливо зберегло все давнє. Не знаю, як це йому вдалося з вашою допомогою, але певен: так і повинно бути. У міста, як і в людини, має бути пам’ять. Пам’ять про минуле.

— Це не пам’ять, — сказала Калина.

— А що?

— Мистецтво.

— Мистецтво пам’яті, — усміхнувшись, сказав Рідз.

— Та ні, — вперто заперечила Калина, — ви бавитеся у слова: те, що ви називаєте пам’яттю, невластиве кіберам і електронним машинам. Але ж ви не будете стверджувати, що у них немає властивості запам’ятовувати?

— Вічна тема: мистецтво… Як поєднати це із вражаючою гармонією світу знань та пошуків? Хіба будь-який кібер із середнім об’ємом пам’яті не намалює первісного звіра швидше й точніше, ніж мисливець неоліту?

— Можливо. Тільки мистецтво зовсім не для того, аби виконувати точні ескізи і креслення. Хоч би й з натури. Мистецтво несе зовсім іншу інформацію, ніж трактат чи теорема.

— На мій погляд, будь-яку інформацію можна передати в одиницях її виміру — в бітах.

— Ніколи вам це не вдасться! Танок, пісня, малюнок — цілий світ переживань. Вони пробуджують більше почуттів і думок, ніж у них закладено. Вони лише сигнал, що змушує спалахнути асоціації. Точно так само, як панорама старого міста або вежі маяків. Ви схожі на інквізитора, Рідз. Для вас не існує нічого, що не вкладалося б у схеми та формули.

— У мене багато спільників, люба Калино. Дехто з них переконаний, що мистецтво — це ірраціональне начало — помалу поступиться місцем науці. І з часом відімре.

— Тепер я здогадуюся. Досить знайома формула: не мистецтво та наука, а мистецтво науки. Ні, Рідз. Мистецтво — це не надгробок людства. Воно наш сучасник.

— Для мене воно — краса пізнання і пошуку.

— Найперше воно утверджує людину і все людське у світі, що змінене силою знань. Спробуйте знищити наші сліди у часі, наші традиції, музику, картини, вірші — і ви знищите людину.

«…Здається, вона має слушність, — подумав я. — Он там, біля каміна, старовинні перехрещені шпаги — символ мужності і древній сталевий якір — знак морської доблесті. А гравюри, підсвічені червоними омахами полум’я, переносять нас на століття, відхиляють непроглядні обрії часу. І це поки що єдиний спосіб здійснювати мандрівку в минуле. Проте що ми там забули? Знаємо все, що знали предки. І набагато більше за них. Хіба не в мистецтві, яке проявляється так яскраво й сильно, запорука цього руху до першовитоків буття?…»

…На початку двадцятого століття у Фінляндії, в селі Лутахенде, оселився молодий чоловік з м’якою борідкою, із спокійними й простодушними очима, з рум’янцем на всю щоку. Жив він на болоті, яке всі — і дачники, і місцеві жителі — називали Козиним, у крихітній хижці, що заховалась у лісі. Стіни й кутки своєї кімнати він прикрашав кущами ялівцю, сосновими та ялиновими вітами, букетами папороті, яскраво-червоними ягодами, шишками. А над дверима хижки він прибив дощечку із малюнком лілової кицьки. І невдовзі всі почали називати хижку «кицьчин дім». (Мені десь уже доводилося писати про Олексія Толстого).

«Посеред кімнати, у «кицьчиному домі» стояв білий сосновий, чисто вимитий стіл, прикрашений пахучими хвойними гілками», — пригадував сучасник. Юнак, що поселився в лісі, у цьому дерев’яному будиночку із закіптюженими стінами, був тоді письменником-початківцем, і ніхто ще не знав про його книжки: «Ходіння по муках», «Петро Перший» та інші — просто тому, що вони ще не були написані.

А задовго до цього десь біля великого озера, на гранітній скелі, первісний художник накреслив контури величезного, майже казкового велетня із царства тварин. Але навіщо це йому? Адже він, напевне, багато разів зустрічався з мамонтом у той зелений ранок нашої планети, коли природа була щедрою і загадковою… У чому ж річ? Чому на скелі з’явився дивний живописний образ звичайного, здавалося б, звіра?

І що таке мова мистецтва?

…Куди мене занесло? Ще трохи — і в мене почали б, мабуть, допитуватися, що сталось. І хіба це стосується нашої розмови. Я почувався незручно. Я все ще дошукувався відповіді на запитання жінки, яка сиділа поруч зі мною за столом. І знав: відповідь буде такою, що я не зможу її сказати ні Рідзу, ні їй, ні іншим…

Так, у мистецтві іноді все складно і все просто. Минуть віки. Сорок тисяч років, а може, сімдесят… Теплого літнього дня до дерев’яної хижки на Козиному болоті, що на околиці Лутахенде, зовсім неподалік від Куок-кали, підійде юнак з букетом лісової папороті й приб’є над дверима дощечку з намальованою кицькою.

…А ось тризубець Нептуна. Про що розповість потьмяніла зеленава мідь і химеристі плями напівстертого карбування? Який він, потаємний замір у творця язичеського знаку владарювання над морем? І чому ми зібрались у розкішній залі під цим знаком? Що промовляють розумові і серцю тисячолітні легенди та міфи?

У пряжі днів час виткав нитку — це поезія. Чому ж не обривається щонайменш тривка нитка, яка веде у давнину? Мовби вона з надміцного металу і з часом тільки міцніє. Калина говорить про асоціації. Може, простіше? У мистецтві, в людині можна пізнати цілий світ… так, наприклад.

Коли вперше це збагнув? Збагнув і виявився неспроможний передати словами? Отже, Валентина… Я побачив її такою, що не міг би потім забути. І не знав, чому це сталося. Далеко-далеко звідси. На острові. Де колись плавала «Гондвана».

Здається, починалася суперечка, тривала, гаряча й марна, як завжди. Пристрасно заперечував Рідзу Сашко Костенко, який уперше був на традиційній зустрічі журналістів, до нього пристав Джон Ло; звучали вірші і складалися гімни науці, мистецтву, людині. Стало гамірно. Я бачив, як бородатий і респектабельний Гарін підвівся з-за столу, підійшов до Костенка, намагався в чомусь його переконати, але нитка суперечки була невдовзі загублена. Тільки я пам’ятав, з чого все почалося: пам’ять, потім Валентина…

Джон Ло, який об’їздив усю Сахару і Близький Схід, розповідав про свої спостереження. Неповторні фарби на скелях та стінах храмів збереглися протягом тисячоліть. Численні рельєфи і скульптури, витончена художня техніка — все це впадає у вічі. Навіть простому журналістові. Але живопис цей плоский, без тіней і переходів. Жодного натяку на перспективу: озерце з водяними птахами малювати так, мовби дзеркало води, — вертикально. А люди… Ноги видно збоку, обличчя у профіль, а груди завжди малювалися на всю ширину. Голову бика художник бачив у профіль, а роги лишались у площині малюнка. Зауваження Джона Ло привернуло мою увагу: єгиптяни ніби користувалися прийомом збирання гербаріїв. Так діти засушують квіти між сторінками, мимоволі змінюючи їх форму.

Настінний живопис Геркуланума та Помпеї, міст, засипаних колись вулканічним попелом, значно більше нагадує сучасне мистецтво.

Перспективу вже відкрили, на панно з’явилися тіні.

— Мистецтво може все, — сказав Гарін. — Сучасне мистецтво. Але віддалено воно нагадує пам’ятник, що вічно споруджується і залишається недовершеним. Щось завжди перебудовується, доробляється, у його п’єдестал додаються камені, мармур, далі встановлюються нові й нові фігури.

— Годі про це! — вигукнув Костенко і заходився розповідати про гірське пасмо в Атлантиці, що опустилося на дно океану.

Він щойно повернувся з експедиції.

— Катастрофа сталася сорок мільйонів років тому, — сказав він, — зовсім недавно. Єдине місце, де можна знайти казкову Атлантиду.

— Тоді ще не було людини, — сказала Калина. — Самі динозаври.

— Звідки вам це відомо? — заперечив Костенко. — Ми взагалі з якогось часу краще орієнтуємося в космосі, ніж у себе вдома, на нашій планеті. При мені вивчали керн, який дістали з глибини трьох кілометрів… Там був цілий архіпелаг. Відтоді як острови затонули, їх покрив шар морських осадів.

— Атлантика — справжній скарб для журналістів, — зауважив Джон Ло. — Досі ніхто не знає, що ж за сліди на дні відкрили Жорж Гуо та П’єр Вільм у районі Дакару. Ми справді погано орієнтуємося.

— Це історія з бородою, — сказав Рідз. — Але насправді ніхто нічого не знає.

— А я навіть не чула, — сказала Калина Зданевич.

— О, це справжня загадка, — сказав Джон Ло. — Вони побачили на дні, у мулі, сліди велетнів. Так їм здалося.

— Що ж це було?

— Заглиблення, схожі на відбитки велетенських ступнів. Два-три метри завдовжки. Розташовані вони за якимось періодичним законом. У 1960 році такі ж сліди зафотографовано на дні Індійського океану радянською глибоководною камерою.

Мене забули, і я думав про своє. Я знайшов ключ до своїх переживань. Ось чотири стихії древніх: земля, вогонь, вода, повітря. П’яту винайшов Ольховський: життя. І ще дві стихії — любов, розум.

— Так, я знав тепер сім стихій. Як же інакше! Недаремно я плавав на «Гондвані»: адже можна було обмежитися повним зв’язком або навіть телеканалом. Кажуть, що любов — таємниця. Але будь-яка із стихій теж таємниця. Нам не пощастить побачити ні близького сяяння нових світів — зоряних вогнів майбутнього, ні багатьох і багатьох віддалених небесних земель-планет з їх дивовижами. І ніхто не передбачить тайфун або смерч, незважаючи на нібито таку очевидну простоту завдання.

У проймах вікон, над головами людей, відкривалася далечінь, охоплена слабким вечірнім сяєвом. Унизу було місто. Тут, в улюбленому нами залі, відчувалася висота: двісті метрів від підніжжя сопки і тридцять поверхів. Я підвівся і підійшов до вікна. Море здавалося білим у місячному світлі. Його проорювали блакитні, червоні й жовті вогні. Над ним залишали фосфоресціююче світло терраплани та елі. Рожеві й блакитні вогні у вікнах розбігалися правильними рядами по вертикалях і горизонталях — вулиці ніби висіли у повітрі ялинковими гірляндами. Звідси, з висоти, було погано видно деталі, а знайомі орієнтири змістилися так, що я довго шукав північні радіомаяки та станції повного зв’язку. У тій стороні на високі вершини спускалися тумани і хмари, огортали камінні брили і затоплювали долини.

Я обережно відчинив вікно. Увірвалося свіже холодне повітря, запахи гір та лісу. Вітер доніс до мене звуки «Естреліти» Понсе. І далі — чарівні танки Глазунова…

Де ж зараз «Гондвана»? Хотілося махнути на все рукою і полетіти. За годину я зміг би викликати «Гондвану», дізнатися про координати й ще години за чотири бути там. На борту. І чому це я, справді, так рідко навідувався на «Гондвану»? Вічні справи та клопоти, а викроїти кілька годин на дорогу не вдавалося. Сьогодні настав перелом, я знав. Тепер усе буде інакше, повторював я. Буде не так, як досі. Це вересень заморочив мене.

ЯК ЦЕ СТАЛОСЯ

Як це сталося? На борту «Гондвани» прийняли сигнал тривоги. Чутливі гідрофони незрозумілою для непосвячених мовою розповіли про лихо: вість звучала, ніби музична гама — висота звуків наростала — далі спадала. Але вони були короткі, наче зойк.

«Дельфіни!» — подумала Валентина. Їй не треба було нічого пояснювати. Сигнали пропали, отже, дельфіни далеко, але даремно вони б не стали турбувати своїх родичів, та й двоногих друзів теж.

Стояла ясна тиха ніч напередодні місяця у повні. Валентина швидко налаштувалася, доповіла про курс, що його, як їй здалося, треба дотримуватись, і вийшла в океан на рятувальному апараті. За годину стало ясно, що ультразвукові імпульси дельфінів могли дійти по хвилеводу: гра випадку часом так переміщує води різних шарів, що утворюється ніби тунель під водою — по ньому звук біжить, відбиваючись від щільніших горизонтів. Такий хвилевід може ввести в оману, якщо він бодай трохи вигинається. Пеленг виявиться удаваним.

Валентина послала запит на «Гондвану». Автомат гідрофонів відповів їй, що нові сигнали не надходили. Трохи згодом за пультом управління опинився Енно, він поставив вимогу, щоб Валентина вернулася, однак Ольховський дозволив їй вести пошук далі. Адже це був її прямий обов’язок: допомагати мешканцям океану, а отже, всьому океану.

Старий сполошився. Йому ще іноді ввижався «Летючий голандець» по ночах, а в своїй каюті він тримав забуті всіма книжки, в яких, звичайно, було більше вигадки, ніж правди, про всілякі корабельні аварії і таємничі зникнення цілих екіпажів. Але потім він пригадав «Ту, що біжить по хвилях» і трохи заспокоївся: авжеж, жінки виходили в океан сам на сам. Спогад був невиразний: він навіть не знав, чи це була легенда, повір’я чи письменницька фантазія.

Він так і не зміг допомогти Валентині. Жодного сигналу від дельфінів на «Гондвану» не надійшло, й Енно вирішив, що акустичний канал зруйнувався або судно лишило його за кормою. Інших пояснень не було.

А Валентина й далі слухала океан. Вона вирішила відхилитися від курсу і раптом натрапила на слід. Нова серія імпульсів. Ще кілька хвилин ходу — і зв’язок з дельфінами став тривким. Вона відповіла їм: апарат надіслав сигнали допомоги, теж, звичайно, ультразвукові. Цієї миті її відділяло від «Гондвани» близько двохсот кілометрів.

На обрії з’явилося темне громаддя острова. Жодного вогню — лише радіомаяк надсилав попередження: обережно — мілина! Обережно — заповідник!

Валентина увімкнула інфрачервоний ліхтар і побачила на тримірному індикаторі той самий острів, але вже добре освітлений, як за ясної сонячної погоди. Тепер було видно берегову лінію з білими бурунчиками хвиль. У бухті вона зуміла розгледіти один-два так добре знайомі їй округлі плавники. Це були крупні афаліни — дельфіни, які люблять теплу воду тропіків. Подумала, що на поклик родичів, яких спіткало лихо, відгукнулись інші дельфіни й припливли сюди і це саме їх вона побачила зараз. Що сталося?

Вона підвела апарат якомога ближче, надіславши ультразвукові попередження. У відповідь посипались імпульси, і комп’ютер швидко перевів їх на мову слів так точно, як це тільки було можливо при спілкуванні з істотами, що не вміють говорити, не знають мови, але розуміють, здається, спроби людини встановити контакт. Вона дізналася: кілька десятків дельфінів тут, у цій бухті, могли б загинути. Вона занурила апарат у воду і спостерігала, як афаліни виштовхували нагору дельфінів, ладних опуститися на дно. Бо під водою дихальний апарат дельфіна мовби на замку — сигнали, що звичайно надходять у легені, загальмовані. Людина продовжує дихати, навіть коли знепритомніє. У дельфіна все інакше: щоб зняти сигнали, які гальмують дихання, він мусить неодмінно випливти на поверхню. Якщо він сам не може цього зробити, його виносять на поверхню інші.

Афаліни допомагали своїм. Мабуть, вони підоспіли ненабагато раніше за Валентину: судячи з тривожних імпульсів живих сонарів (клацання та звуки, схожі на рипіння дверей), вони шукали ворогів. Марні спроби. Вороги були невидимі: ледь помітний білуватий наліт покривав спинні плавники і тіло дельфінів — новий різновид вірусної хвороби, як вдалося з’ясувати Валентині. Хворі дельфіни невдовзі не зможуть рухатися. Тоді смерть. Поки що найслабших з них виносили нагору кілька здорових афалін. Неважко було здогадатися, що станеться за дві-три години.

Валентина наблизилася до одного з дельфінів. Підняла його механічною рукою на поверхню. Він ковтнув повітря. Валентина мала тепер у розпорядженні кілька хвилин. Вона взяла зразки уражених тканин, лімфи та крові. За хвилину-дві молекулярний аналізатор дав відповідь: із безлічі лейкоцитів виділено сталу форму. Організм виробляє своєрідні антитіла — вони атакують вірус… Усього кілька хвилин виявилися придатними для роботи. Валентина увімкнула синтезатор, і зелений вогник на панелі тривожно замиготів: зібраний матеріал був неоднорідний за структурою. Це рівнозначно незбагненному запитанню: що ж синтезувати?

Валентина розділила клітини, і прилад дав першу серію вакцини. Невдовзі було виділено діюче начало — антиген.

Волосся закривало їй очі, руки і лоб були гарячі. «Мабуть, застуда», — вирішила Валентина.

Вона зробила кілька ін’єкцій. Реакція повинна настати пізніше. А поки що треба одержати антиген іншого типу, знову зробити кілька ін’єкцій і порівняти результати. Але чекати кінця експерименту — означало безнадійно втратити час, скласти зброю… Вже самі ці досліди мали дати результати, інакше смерть неминуча. Далі — якщо пощастить — повторні ін’єкції…

Вона стомилася, і перед очима витанцьовували розпливчасті фіолетові кола від яскравого світла. Двічі вона вислухала Ольховського. Він радив провести дельфінів з цієї бухти в інше місце — звичайно, пізніше, коли вони спроможні будуть пересуватися.

Енно передав їй, що до острова вирушила ще одна група афалін, яка прийняла сигнали біди. Їхня допомога, правда, була непотрібна: підводний апарат встигав тепер виштовхувати дельфінів до поверхні. А ті афаліни, що підоспіли сюди, тепер лише патрулювали: на мілководді намагалося прорватися кілька акул. Валентина бачила, як один з дельфінів буквально протаранив велику, з білим черевом рибину. Він був схожий на торпеду: щелепи міцно зімкнуті, хвіст, наче сталевий гвинт, відкидав потік води. Коли до хижака лишилося півметра, дельфін зробив ривок. Удар! Поранена акула повернула й попливла геть у відкрите море, але там її підстерігали інші хижачки, такі ж, як і вона, холодні граціозні тварюки, релікти минулого.

За хвилину теплий струмінь підігрітої води утворив маленьку підводну течію: монітор змивав з хворих страшну плісняву, що прилипла до шкіри. Валентина бачила, як дельфіни грілися в струмені, як їхні спини обтікала морська вода, насичена цілющими іонами, як вони тягнулися за нею, коли апарат зрушувався з місця.

Вона вивела їх з бухти — близько двохсот дельфінів, що почали видужувати. Вони пливли за апаратом, а попереду йшли здорові афаліни, вказуючи на дорогу. І серед них Елвар та Ліззі, які перші припливли на допомогу. Так вона назвала своїх кращих помічників. Вони прямували до того місця, де зливалися теплий і холодний потоки. Саме у таких місцях, де зустрічаються різні за температурою течії, багато планктону та риби. Кришталево чистий океанський простір часто-густо мертвий. Треба шукати контакт глибинних і поверхневих вод — давно-давно дельфіни навчили цього простого правила рибалок, і ті відповідали їм вдячністю, поклавши, можна сказати, початок взаєморозумінню, навіть дружбі.

Простуда дошкуляла дедалі більше. Але їй не хотілося вдаватися до синтезатора. Вона втомилася. Склянка гарячого молока із содою, вирішила вона… найдавніший рецепт і найприємніший. За годину вона задрімала і крізь сон почула тривогу. Знову дельфіни. Вигляд вони мали цілком здоровий. Проте Елвар зробив коло, мовби запрошуючи плисти за ним. «Навіщо?» — подумала Валентина. Вона бачила, як порожнів екран: дельфіни йшли на північ.

«Залишилася сама, — подумала Валентина, — час на «Гондвану». Вона повернула апарат на південь. Ще з хвилину до неї долітали тривожні сигнали, потім вони заглухли. І цієї миті електрограф гойднув червоною стрілкою і три різкі посвисти сирени оглушили її. Та було вже пізно.

Надто пізно… Внизу, на дні, спалахнуло багрове око підводного вулкана.

Поштовх. Різкий удар. І ще…

Вона спрямувала апарат нагору. Досить було йому, як дельфіну, ковтнути повітря, лишитися на плаву, і удар хвилі був би не такий уже й страшний. Вона не встигла.

Невидимий екран наздогнав її. Енно бачив: лишалося метрів із тридцять до поверхні, коли Валентини не стало.

Навігатор дослідницького судна «Гондвана» Енно Рюон — керівництву Міжнародного геофізичного центру:

«23 листопада ц. р. о 8.09. у точці, розташованій за тридцять кілометрів на північний схід від атолу Еаури-пік, виявлено зміни в забарвленні поверхні води. Напередодні в цьому районі зафіксовано тектонічні зрушення, зареєстровано виверження підводного вулкана.

Пляма жовто-зеленого кольору досягла наступного дня діаметра дванадцять кілометрів і чітко вирізнялася на тлі яскраво-синьої океанської поверхні у сусідніх районах. Припущення про утворення нового острова невдовзі підтвердилося. З огляду на те, що над океаном опустився легкий туман, окремі етапи народження острова простежити не вдалося. Загальний хід явищ схожий на підняття океанського дна поблизу острова Нісінодзіма у 1973 році.

Посланий до місця подій геофізичний терраплан підтвердив висновок про виникнення нового острова і провів зйомку в інфрачервоних променях. Зібрано зразки виверження порід, уточнено новий профіль дна, з’ясовано, що видимість довкола раптово погіршилась у зв’язку з тим, що невдовзі після виверження над водною поверхнею піднялася хмара пари. Чітко видно чорні частки вулканічного попелу та широкі й довгі білі смуги — легкі вивержені породи, за складом та властивостями близькі до пемзи.

Зйомки завершено. Координати острова уточнено.

Окрема думка: пропоную назвати новий острів іменем Валентини АтрЬвої, яка виконувала завдання згідно з програмою «Афаліна» і загинула під час виверження».

Про що ми говорили з нею у день знайомства?.. Я пригадав: вона казала про потоп, про повінь від того, що лід тане. Колись, ще дівчам, намагалася вона вирахувати вміст вуглецевого газу в повітрі — тоді про це писали ще частіше, ніж зараз. Зізналася: їй було лячно, що океан почне наступати. Дві-три необережні статті — і в ній оселилася тривога. Дивна забаганка — розмірковувати над проблемами, які хвилюють дорослих.

— Мені уявилося, що я здатна в цьому розібратися. Те, що писали й казали, помалу почала приймати за несерйозне. Стиснувши кулаки, я ладна була сперечатися з ким завгодно. Я пам’ятала: за півтора століття вуглекислоти атмосфері додалося на одну чверть. Через це планета могла перетворитися на велетенську теплицю: молекули вуглекислоти затримували інфрачервоне випромінювання від поверхні Землі. Мовби хтось накинув на земну кулю тепле покривало. Діяв й інший фактор: пилова хмара над континентами. Дим з фабричних димарів та частки ґрунту з розораних полів, вихлопні гази двигунів…

Як усе це впливало на клімат? Пилова хмара не пропускала сонячне світло до Землі, сприяла охолодженню планети. Вуглекислота і пил діяли у прямо протилежному напрямку. Загальна картина майже не піддавалася розрахункам. До того ж усе довкола безперервно змінювалося: з’являлися іонольоти, геліостати, магнітні поїзди, нові й нові двигуни та види транспорту. Якби розтанув лід Північного Льодовитого океану, то лиха ще не сталося б: колись океан звільнявся від криги влітку, а взимку знову вкривався не таким уже й товстим шаром. Води, звичайно, стало б більше: її загальний рівень піднявся б на 20–30 сантиметрів. Це не страшно. Але ось якби почав танути двокілометровий лід Гренландії й Антарктиди, наслідки могли бути катастрофічними. Вода піднялася б на 50–70 метрів. Дном моря стали б Нідерланди, частина Північної Європи, Канади…

І хоч як це парадоксально, захист від вод океану людина могла б знайти у того ж океану. Його простір очищав повітряні маси від вуглецевого газу (і від пилу теж). Океан — легені планети.

Проте вуглецевий газ, що міститься у воді, при деякій критичній концентрації, зрештою, розчинить тверді форми карбонату кальцію, наприклад, арагоніту. Це означає, що почнуть розчинятися мушлі молюсків.

…Усі перехрестя її розмірковувань вели до таємниць океану.

Я ще раз пригадав цю розмову з Валентиною, проте вже значно пізніше, через кілька років. Випадкова зустріч з Ольховським (він ледве впізнав мене), і я зрозумів, яким важливим було те, про що вона колись казала. Вуглекислота нагромаджується на дні морів, пояснював Ольховський, у ґрунті, в придонних шарах. Всюди, де відбувається окислення органічної речовини.

— Ми вже залишили пам’ять про себе, — Ольховський був у песимістичному настрої, його колючі очі потемніли, він постарів або ж надто втомився. — На дно осідають кістяки тварин, їх рештки. Ще трохи, і ми знищили б ці безцінні для нас сліди життя. Ви, звичайно, пам’ятаєте «Гондвану». Так ось, нині десятки таких дослідницьких кораблів переконали нас у тому, що ми стояли на самій межі: вуглекислота справді розчиняла мушлі. Уявляєте, яких би прикрих розчарувань ми завдали нашим нащадкам, не залишивши їм не тільки живих молюсків, а й навіть їх викопних решток? У тім-то й річ, що коли ми наблизилися до межі дозволеного, вживати якихось заходів було вже пізно. За молюсками неминуче вимерли б й інші види: океан перетворився б на величезну порожню калюжу. Спочатку ми знаходили те, на що сподівались: у північних морях від мушель астарт, йольдій та портландій — так називаються ці молюски — лишилася тільки темна зовнішня плівка, яку так легко зішкребти з мушлі ножем. Називається вона періостраком. Цей м’який роговий шар — усе, що нагадує про життя мешканців дна.

Проте винна в цьому не тільки людина: вуглекислота, образно кажучи, прилипала до дна, і бактерії, що розкладали органіку, поповнювали її запаси.

Потім уже їм почала допомагати людина. П’ятнадцять років тому ми знайшли рогові шари тропічних молюсків — їхня вапнякова частина розчинилася повністю. Це вже було страшно, бо то вже пам’ять про людину. Без її творчої, будівничої діяльності (Ольховський саркастично усміхнувся) природа встигала упоратися з шкідливими впливами. Так, ми змінили енергетичний баланс, але дрібниці лишилися: подекуди диміли димарі, випробовували двигуни, хтось експериментував із сухою перегонкою, десь чаділи хіміки. Дрібниці… проте тільки в порівнянні з технікою сьогоднішнього дня. А за мірками, що їх дозволяє природа, допускати цього ми не маємо права. Не маємо права. Знаєте, — усміхнувся він, — я не прихильник того, щоб охороняти кожного метелика на тій підставі, що втрачене крильце комахи змінить майбутнє. Ні! Ви можете розтопити айсберг, засипати озеро, коли так потрібно, відвести течію річки в нове русло, прорубати арктичну ополонку. На майбутнє це не вплине. Час загоїть ці рани, які ми заподіяли планеті. Важливо не переступити небезпечну межу. Де ця межа? Раніше до неї було далеко. Потім ми наблизилися до неї. Природа не встигала відійти після наших ударів.

Він уважно спостерігав за мною, ніби намагаючись угадати, збагнув я його так, як він хотів, чи ні… А мені раптом стало незручно. Він був схожий у пі хвилини на проповідника. Він тисячу разів мав слушність. Але ці його проповіді могли бути винними у тому, що Валентини немає. Хіба не його волю вона виконувала? І з несподіваною симпатією подумав я про сміливих, одчайдушних людей, які не замислювалися колись над майбуттям, а підкоряли природу своїм бажанням. Химерна, короткочасна думка. Людина дедалі більше втрачала право порядкувати на планеті. І в цьому винна була її могутність.

— Як шкода, — сказав я, — ще трохи, і ми не знали б, що таке перлина. А може, наші нащадки вже ніколи й не побачать справжню перлину? Адже скарби полуденного моря — це не що інше як вапно, кальцій…

Він пильно подивився на мене, і я мимоволі зіщулився під його важким поглядом.

— На Філіппінах колись знайшли перлину чверть метра завдовжки та близько чотирнадцяти сантиметрів у поперечнику. Такої ні мені, ні навіть вам не побачити в нашому житті. В іспанського короля Філіппа Другого була біла перлина, грушевидна за формою, розміром більше трьох сантиметрів. І таких поки що немає.

— Їх можна, мабуть, побачити в музеях?

— На жаль, життя перлин триває не більше як півтора століття. Потім вони руйнуються. Бо це не кальцій і вапняк, як ви дозволили собі висловитися. Окрім вапняку, будь-яка перлина містить рогову речовину — конхіолін. Саме вона й висихає, з часом розкладається. Скарб перетворюється на тлін. Ну, а про штучні перлини ми з вами знаємо добре.

«КОВЗНУЛА ПТАХА, НАЧЕ ЧОРНА ТІНЬ…»

Пройшла зима, пролетіла весна.

Стояли холодні дні. Віяли північні морські вітри. Вночі часто шуміли короткочасні дощі, потім до полудня над містом швидко бігли низькі хмари, і лише надвечір прозирало маленьке жовте сонце, даючи сподіванку на гарну погоду. Вночі, проте, все починалося знову, і я вже подумав: літо таким і буде. Мене давно не вабило море: що там, за туманною далиною, бог його знає, але чи не нагадає воно мені про те, що вже готове загубитись у пам’яті. Як добре було б усе забути, але вночі, коли я вслухався в шум дощу, перед очима поставало знайоме обличчя. Тоді ніч пробігала стороною, мов прудка сіра миша, і народжувалося за вікном невеселе світання.

Провідували друзі. За кавою розповідали про проект, приносили лісові ягоди, якісь дивовижні сувеніри з деревної кори, з амурського оксамиту, одного разу подарували живу білку — я прочинив вікно, щоб випустити її на волю, але вона залишилася і прижилася. Я годував її вранці горіхами, цукерками, сушеними грибами, вона звикла до мене і буркотіла, коли хтось приходив. Я махнув рукою на портьєри, фіранки й полишив їх на волю звіряткові. Так ми й жили вдвох.

Якось з’явилася Сооллі, симпатична, турботлива, з важливими чутками про проект, про експерименти на узбережжі, завдяки яким усі пересвідчаться, що боятися Сонця не треба… Я дивився на неї і думав про те, що ось тільки такі вродливі жінки й можуть дізнатися про найважливіші новини задовго до того, як їх буде надруковано, і, дізнавшись, усім доводити їх вагу. Я був їй безмежно вдячний: вона жодним словом не обмовилася про Валентину.

Запам’ятався день спеки і гроз. У повітрі раптом запахло тропіками, морем, над землею водночас піднялися теплі випари, запаморочливі пахощі диких квітів і лісової зелені. І вночі кроки під вікном, і чиїсь приглушені голоси. Звучала знайома пісня. Задушлива, пряна, південна ніч. І за нею ще одна, коли небо розкрилося зоряним шатром і, стоячи коло вікна, я жадібно вдихав це пряне повітря — провісник перемін.

І ось несподівано крилатий зелений день із свіжим морським повітрям, і сонце над вимитими дахами та білими стінами будинків, і легке серце. Внизу, на схилі пагорба, що тікає до моря, — бузковий чистий асфальт старих алей, і вітер у кронах дерев, що ожили від тепла, і стрункі ноги купальниць.

Найчастіше я відкладав роботу до вечора. Я нашукав собі місце неподалік від північної пристані. Там був зарослий рідкою травою сухий схил, каміння і пісок, поодинокі сосни, зелена лощина з джерелом під валунами, вузенька безлюдна стежка. Я бував там до заходу сонця. Місце називалося по-старовинному: Приморський парк. Усе тут здичавіло; забулося втручання машин для стрижки трави, ножиці, що нівечать кущі й дерева, штучні газони й килими зелені із запрограмованим набором квітів. І це подобалося. Дихалося легко, і тільки одного разу… Раптом якийсь напад, непритомність і серцевий біль. А над морем широкі білосніжні вітрила, ширяння гідропланів, далекий синій корабель на обрії.

Я на деякий час забув дорогу до парку. Минуло днів з п’ять, поки я видужував.

І знову знайомі сосни та білі квіти — п’ять днів тому їх не було, вони розпустилися без мене. Тут усе змінилося.

А в зеленій лощині — розмови й сміх, веселощі, ошатний ель, наречена в білому, вечірні тіні…

Проминув тиждень, і встановилася спечна погода, море стало теплим, наче молоко щойно з-під корови, все довкола видавалося жовтим, оранжевим, золотим, в яскравих накрапах світла, як на картинах імпресіоністів. На небі владарювало сонце. Задуха, тиснява якась на бульварах і вулицях.

Рано-вранці у неділю полетіли до Уссурі: Андрій Нікітін, Данило Розов, я, ще двоє чи троє наших, якісь незнайомі дівчата в блискучих сукнях. Знайшли піщану косу, навіщось розвели вогнище, закинули вудки. Нікітін з виглядом старшого навчав мене премудрощів риболовлі. Потім йому це набридло, і він залишив мене. Я побрів по піску, дійшов до смарагдових заростей, які помітив згори. Тут, біля самого берега, біля коріння, в очеретах, серед підводних трав пломеніли вогні риб’ячих плавників і піднімали з дна мул джерельні струмені. Рибу тут можна було ловити руками. Дивовижна затока з прохолодною водою і легеньким серпанком туману над нею. Сліди моїх ніг на старому сірому піску швидко наповнювалися водою. Тонко дзижчали оси. Серед світлих стовбурів з обідраною корою, винесених повінню, — кущі жимолості з довгими сизими ягодами.

Краєм ока побачив я людину, не з наших, постукували камінчики, розсувалися кущі, мелькало темне волосся… жінка. Я зупинився і спостерігав. Вона швидко йшла поодаль від берега, швидко щезла з виду, потім на мить з’явилася — сонце висвітило її сукню у хащах, за поваленим деревом. Там просіка веде через такі нетрища, що страх бере… але вона йшла не просікою. Ні… Йшла стороною.

Надвечір за гущавиною злетів ель, повисів-повисів і зник. У мене з’явився дивний здогад. Почав розмірковувати. Та ні, відмахнувся я, не може бути! А думки навідували такі: «Я знаю її, бачив… на «Гондвані». І раніше. На кадрах, знятих у фітотроні. Її рухи, хоча обличчя й не видно. Звідки вона тут? Аякже, пригадай про лист, недаремно ж вона писала про проект. Її це цікавить не менше за нас. Отже, вона залишилася десь тут, на узбережжі. Десь тут…»

Я зайшов у воду і машинально побрів уздовж берега. Ліворуч від мене, у невеличкій калюжці, що з’єднувалась із затокою, ходили легенькі хвилі. Риба, здогадався я. Я нахилився, опустив руки у воду і почав потроху згрібати каміння та пісок. Виходила маленька загата. Я робив це машинально. І дуже здивувався, коли риба виявилася замкненою у калюжі. По-моєму, це була зграя харіусів. Я перегородив заводь сухими стовбурами, вода скаламутилась, і мені вдалося спіймати руками кілька рибин. Решту я випустив на волю. Минула година. Я почув крики. Мене шукали. Я підвівся і пішов до них. З блакитної долини віяв лісовий вітер з ароматами голубики та грибів.

— Та ти справжній рибалка! — не без заздрощів вигукнув Нікітін, коли побачив мене з тонкою лозиною, на якій одна в одну красувалося одинадцять рибин, моя здобич.

— А ти? Зловив що-небудь? — діловито поцікавився я.

— Жодної. Не щастить.

Підійшли решта, почали вітати. Наче я здійснив подвиг. Хтось запропонував мене качати.

— Не треба, — сказав я, — це мій внесок. Жінки варять юшку, решта збирають ягоди і гриби. — І показав рукою на положисту сопку.

Вони перестали усміхатися, і їхні обличчя стали заклопотаними: вони явно вважали за краще зайнятися юшкою. Кожен взяв рибину, заходився чистити її. А я розлігся собі на піску, наче й не було нічого. Але мені страшно стало дивитися у синє-пресинє небо, ніби я міг побачити те, що сталося тоді з мезоскафом. Стиснулося серце, я повернувся і закрив обличчя долонями. Різкий запах трави… А поряд веселі дзвінкі голоси, і сміх, і жарти, і дівочі босі ноги, що м’яка ступають по піску.

Хтось говорив про проект «Берег Сонця», а я, ніби оглушений, не міг збагнути суті слів, не вловлював зв’язку між ними, і по кількох хвилинах важких роздумів день став сірий, буденний, тривожний. Підійшов Нікітін, сів поруч, запитав:

— Що з тобою? Нездужаєш?

— Та ні, нічого…

— А я думав… Гайда до вогнища, погрієшся.

— З чого ти взяв, що мені холодно?

— Мені здалося. Ти не шкодуєш, що поїхав з нами?

— Ні, нічого. Все добре. Що б я один робив? Гарячий чай є?

— Ну от, бачиш, я ж кажу, ти замерз, — доторкнувся до мене долонею, — геть закоцюб, хто завгодно підтвердить!

— Вони по черзі приходили до мене й підкреслено занепокоєно розтягували слова:

— У-у-у, зовсім закоцюб!

Віднесли до багаття і дали величезну кварту з гарячим чаєм.

— Лимонник! — вгадав я. — І жимолость.

Стало легко, я навіть злякався від цієї різкої переміни; справді, що це таке зі мною, зовсім розклеївся. Але найважче вже минулося. Минулося! І я побачив, як сідало на зелені вершини дерев тепле червоне сонце, і помітив, яка широка й святкова річка, що струмує по камінню віковічним руслом, пробитим серед камінних осипів, і не знає втоми.

Раптом із запалом почав розповідати їм про проект, про зустріч з Ольміним…

— Це той самий Ольмін? — спитав Нікітін і чомусь широко усміхнувся.

— Ні, — сказав я, — мабуть, інший. А втім, не певен.

Їхні обличчя були смагляві, веселі — у цій блакитній долині з теплим сонцем було добре. У мені пробудився інтерес до всього, що робилося навколо, і я розповідав, розповідав… Про «Гондвану». І не побоявся. Вона ніби була поряд. Це були не спогади. Просто слова. Що там станеться через п’ять-десять років? Що може статися з океаном? Чи вдасться наситити його сонячним світлом, зробити багатоповерховим, сяючим — іншим? Ні, океан не поласкавішає. Він побагатшає. Звичайна випадковість — вода так швидко поглинає проміння, що над темними безоднями лише плівка, тонкий шар життя.

— Так буде всюди, — закінчив я, — до глибин у півкілометра. Велетенський резервуар життя і світла.

— Ти певен, що це необхідно вже сьогодні? — запитав Розов, і я раптом помітив, що не всі поділяють мій ентузіазм.

— Що ти маєш на увазі?

— А ось що: зробити після цього океан колишнім уже не можна.

— У цьому й не буде потреби!

— Хтозна. Чи не забагато ми вже й так змінили на нашій планеті? Я не знаю, що станеться, коли цілі моря перетворяться на ферми. Можливо, буде надто багато тепла…

— Тепло можна відвести. У космос. На Марс. На Юпітер.

— А що зміниться там, на Марсі, на Юпітері?

— Це вже віддалене майбутнє.

— Можливо, — спокійно відповів Розов.

— Предки були не дурні люди, — багатозначно сказав Нікітін.

— І вони залишили нам океан таким, яким ми його знаємо! — вигукнула дівчина у солом’яно-жовтій сукні.

— Ну, не зовсім, — раптом заперечив Розов. — З тих незапам’ятних часів, коли виникла людина, вона тільки те й робить, що все довкола змінює. Почавши це робити, просто неможливо зупинитися. Це ніби оречевлений час. Перші експерименти засвідчать, чого можна чекати від проекту.

— Ти що, не віриш у розрахунки? — запитав Нікітін.

— Та хіба річ у розрахунках? Усе вибудовується на припущеннях, на сміливих гіпотезах. Якщо фотони будуть відбиватися… якщо пучок часток досягне Сонця… якщо магнітна буря не зіб’є їх із шляху… якщо… Та що там говорити! Був час, коли ніхто не взявся б за це. Колись діяли майже напевне. А це — розкіш — зондувати Сонце пучками високих енергій. Ми можемо собі це дозволити, бо знаємо: щось вийде, щось проясниться. Не одне, то інше. Якісь результати будуть. Поговоріть ще раз із Ольміним. Тільки відверто. Невже він упевнений на всі сто, що можна справді змінювати напрямок сонячних променів, стягувати їх до Землі? Та не може цього бути. Він же вчений. Думаю, у нього вже напоготові не один і не два варіанти експерименту. Це поки що дослідна установка. Реактор. Спорудять — запустять, тоді стане ясно, як з нею працювати.

— Та вже запустять, — протягнув Нікітін і, звернувшись до мене, раптом спитав: — А що з тією справою, з тією історією, про яку ми говорили?

Я зрозумів, він мав на увазі Аїру.

— А як про це розповісти? — відповів я. — Спробуй, може, в тебе вийде.

Він спантеличено подивився на мене, помовчав, потім добродушно усміхнувся.

— Шкода! — кокетливо вигукнула дівчина у солом’яно-жовтій сукні. — Не доберу, про що ви говорите.

— Якась слизька туманна балачка, — додала інша й зіщулилася від вечірньої прохолоди.

— Слизька? — перепитав Нікітін.

— Слизька, — сказала дівчина.

— А вам хотілося б знати до кінця… те, що знати поки що не дано. Вивчити під мікроскопом. Ще й пінцетиком поторкати. — Нікітін широко усміхнувся. — І мене так само. Як інфузорію чи молюска.

— Ти вбачаєш у цьому бажанні щось неприродне?

— Не вбачаю. Намагаюся з’ясувати мотиви.

— Мотиви? Ось, нудно — по-перше. Додому час — по-друге.

— Додому! — голосно сказав Розов.

А мій двійник почав читати вірші:

Ми рушили до еля. Його боки червоніли під сонцем, від них ішло приємне тепло. На дотик вони були шорсткі — дощ, градини, вітри, всі незгоди, яких майже не зазнаємо ми, люди, залишили на них свої сліди. Ель розсунув нам легкі, зовсім невагомі дверцята, подав трап — ніби живе створіння. Всі рухи його були такі м’які й ритмічні, такі майже музичні, що мені подумалося: можливо, десь там, серед тонких електронних шарів пам’яті, під нікелем та пластиком конструктори умудрилися приховати невеличке серце.

Ми злетіли у пломеніючі небеса. Нас проводжало сонце. І сосни на піщаних косах, де поміж видовженими тінями світилися квіти.

Знову я почув вірші; вони видалися знайомими…

Я знав ці рядки. Губи шепотіли знайомі слова — на них щемливо озивалося серце.

ГАРМОНІСТ. НЕЗНАЙОМКА З ДИТИНСТВА

У моїх руках книжка. Незвичайна книжка: можна прочитати слова, можна побачити і почути все, що хотів сказати автор; однак звичка до чудес усе ж заважає мені осягнути всю дивовижність того, що відбувається, уявний світ стає реальним, досить лише натиснути на невеличку клавішу, заховану в обкладинці… Шуміли тополі за вікном. На дощ чи на погоду? Мої руки й плечі приємно тепліли від засмаги. А на вулиці-аж надто прохолодно.

Зараз у кімнаті виникне об’ємне зображення. Це ніби друге життя, що може давати втіху до самої старості. Але найчастіше я забуваю про клавішу. Люблю читати, як читали у давнину. А коли вже бавитися… Я пригадую іноді простий спосіб: вимкнути програму супроводу, підрегулювати генератор, поміняти контакти — трохи терпцю, і об’ємна книга перетворюється на цікаву іграшку, її зміст можна змінювати, її можна дописувати за автора або, навпаки, скорочувати. І герої, майже живі, принаймні дуже схожі на таких, просто на очах змінювали свої звички і вдачу, а отже, і власну долю. Як вигравав якийсь слабенький роман від такого співавторства. Будь-які зміни, здавалося, тільки прикрашали його. Кожне нове слово було доречне й потрібне. З іншого боку, і скорочення так само були на користь: прояснювалися події, а образи ніби ставали чіткішими. Зате вже в гарну книжку втрутитися важко. Краса і думка, поєднані навічно в скупих і лаконічних рядках, чинили опір будь-якому сторонньому натискові. По-різному, по-своєму гарні такі книжки, кожна на свій лад. І завжди бентежила таїна: жодна з голографічних інсценівок не могла б замінити мені слів і мелодії фраз. Можливо, колись людина оволодіє цим найвитонченішим видом мистецтва: перекладення книг на мову об’ємного кіно. Однак мистецтво слова на місці теж не стоїть. Як і колись, зі словом пов’язаний кожен порух душі, його нічим замінити. Нитки фраз поєднують нас із тканиною світу. І тільки вони — слова і фрази — донесуть до нас справжній зміст подій, їх вірогідність. Без слів ми — сліпці. І це не парадокс. Кольоровий калейдоскоп — ось що таке планета, поки не будуть названі речі, люди, вчинки.

Двічі чи тричі, коли я читав, переді мною поставав незвичайний образ: у тканину оповіді зненацька входив чоловік, зовсім непричетний до сюжету. Міцні вилиці, трохи похиле чоло з поздовжніми зморшками, зелені очі, каштанова чуприна з недбалим проділом. Таким я його собі уявляв. І досить мені було доторкнутися до цієї дивовижної картини-книги з клавішами, як найчастіше саме він з’являвся замість іншого, книжкового героя. Я називав його гармоністом. Дзвінко й чисто звучала старовинна гармонь в його засмаглих руках. Таким я бачив його подумки — таким він і з’являвся.

Потішно потім усе перемішувалось у книжці, і я вже не читав, а фантазував. Проте колись гармоніст захопив мене заливчастими переборами — і тільки-но він з’являвся, як я прагнув утримати його. І довго-довго не змовкала гармонь. Усе просто: біоструми… Але гармоніст видавався таким живим і веселим, що вагання танули: мабуть, я зустрічав його колись. А може, образ, який колись виник, так вразив мене, що в пам’яті лишився живий слід.

Не знаю, що правильніше. Він з’являвся, тільки-но я згадував про пісню, мелодію, навіть про одну-однісіньку музичну фразу… і починав грати. І його видовжені, ледь примружені очі дивились удалечінь, повз мене. Якось здалося: в очах ніби зажура, це тільки від гри світла вони променяться й наче трохи усміхаються. Дивно: як усе це пасувало до його гри! Є такий вищий ступінь майстерності, коли будь-яка тема звучить, як одкровення! І тоді народжується світло, від нього снага, чарівність, осяяння не на одну мить.

Так уже він грав.

Його великі долоні торкалися срібних планок, і звуки виповнювали кімнату. Він майже не озивався. Тільки грав. І не так для мене, як для себе. Мовби снував якусь думку про те, що минулося, про плин часу, про людей і, звичайно, про любов. Що повідали його музичні думи?

Заграє — і переді мною постають старі вулиці над річкою, пломінкі дівочі вуста, весняний зернистий сніг і вогненне холодне надвечір’я… Музика — це іскриста роса і жовтоголові калюжниці над чорториєм, врунисті пагорби за річковим заломом і гребені хвиль на озерних роздоллях. І купол дерева на березі з теплим повітрям під ним — вологим, з шелестом листя і гілля. Мелодія розповідає: синява, вітри, високі сосни, жовте світіння вербняку, берези, темні хвилі. Відцвіла блакить літа!

Про що розповість серцю гармонь? Про довгі-предовгі безмісячні хвилини. Про те, як швидко черкають небо темні птиці. А небо, наче дах, нависло над землею. Постаріли зелені огорожі річок — непроглядні кущі. І діброва прощально шумить листям перед зимовим сном.

Живі звуки: вийшла за околицю дівчина з гладеньким проділом. Сутеніє. Мрячить. Усе затихає.

І знову звуки. Ніби кришталь. Мороз. Сніг. У розпростореному небі — блакитні таємничі вогні. Про пори року, як повелося, розповідає музика. Співає гармонь, звучить старовинна пісня. Очі в гармоніста веселі, непроникні. Пальці злітають, наче крила: дзвени, дзвени, гармонь! Грай, гармоністе!

Я заснув, думаючи про гармоніста.

У мій сон увійшли ледь вловні запахи та шерехи. Мабуть, я не зачинив вікно, і під ранок у кімнаті стало прохолодно.

Але ще раніше я прокидався. І розмовляв. З ким?..

…Жінка, в неї коротко підстрижене волосся і тонка нитка коралового намиста на стрункій шиї. Намистини червоні, як густа кров чи темна іржа, химерної форми, проте гладенькі — з відсвітами мінливих цяточок. Я довго не впізнавав її. Поки ми не заговорили. Вона сиділа на стільці біля самого вікна.

— На вулиці свіжо, — сказала вона, — може, причинити вікно?

— Ні, не треба. А втім, якщо вам холодно…

— Мені? — здивовано запитала вона. — Холодно? Ні ж бо…

Її репліка збила мене з пантелику. Я сидів за столом значно далі від вікна і все одно мерзлякувато щулився. Правда, невдовзі це минулося. Я не здивувався, що на вулиці ніч, а тож і її візит можна назвати пізнім. Силкувався пам’ятати про це, тільки ніяк не міг взяти у тямки, чи була якась причина її приходу, чи ні. Мій сон починався мовби зсередини.

— Вам подобається моє намисто? — запитала вона наївно, але цілком щиро.

— Дуже гарне намисто, — відповів я і раптом відчув, що водночас відповів і на друге її запитання. І нібито це, друге запитання, важило для неї більше. Однак прихований зміст розмови все ще не доходив до моєї свідомості.

Вона усміхнулась і запитала:

— Ви пам’ятаєте мене? Чи забули?

І я пригадав. Проте не сказав уголос. Промовчав. Лише кивнув.

— Добре, що згадали, — сказала вона й усміхнулася знову.

Усмішка в неї вийшла ледь помітна. Усміхалися тільки очі, а не губи. Зненацька мені сяйнуло. Я зрозумів, чому вона запитала про намисто. Хотіла сказати, що я вже не побачу її. Ось що вона хотіла мені сказати! Кивнула, ніби стверджуючи мій здогад.

— Я давно не бачив вас, — сказав я і тут-таки помітив, що обличчя її посерйознішало, стало навіть заклопотаним. Як тоді… майже сорок років тому, взимку, коли зона нахилилася над засніженою ямою, щоб подати мені руку. Але відтоді вона не змінилася, ось у чому річ, і я чомусь зовсім з цього не подивувався.

— Що сталося? — запитував я. — Куди ви поділися? Вона нарешті розсміялася. Таким незвичайним видалося їй моє запитання.

— Я розумію, — поправився я. — Дуже навіть розумію, як складно…

Сміх застиг в її очах. І я ніби запитав її, чому ця зустріч — тільки сон.

— Але ж у сні час плине інакше! — вигукнула вона. — За одну хвилину можна поговорити багато про що.

І я знову зрозумів прихований зміст її відповіді: «Хай це залишиться сном!» І зрозумів, що міг раніше побачити її тільки тому, що сталося щось непередбачене, надзвичайне. Що ж саме? Я пригадав ту далеку зиму в північному селищі… Що сталося тоді?

— Ні, не можу зрозуміти… — сказав я відверто, і вона, звичайно ж, здогадалася, про що я, і сказала:

— Це було так давно.

Он воно що, подумав я, і знову з’явилася друга, справжня відповідь: незадовго до того, в один чудовий день космічний зонд підняв із дна западини підводну квітку. Там, на планеті, у сузір’ї Близнят. Наш земний зонд. Посланий предками, він устиг наблизитися до гарячої планети, облетіти її, сісти, встиг узяти із дна здобич. Он воно в чому річ! Збіг здавався випадковим — і закономірним. Думка працювала швидко, я пробував розібратись у вихорі подій. Але як передати словами цей, що так приголомшив мене, взаємозв’язок явищ та фактів, між якими пролягли роки й парсеки?

Мені доведеться почати здалеку.

Хто схожий на нас у всесвіті? Де світи, на яких життя? Покоління дослідників та мрійників запитували себе про це, водночас шукаючи і відповідь. Винайшли навіть гіпотетичну мову для міжпланетних та міжзоряних контактів — лінкос. Нібито й справді корисно обмінюватися фразами, в основі яких — математичні аксіоми та константи. Нарешті стало ясно: контакт можливий, коли рівень розвитку цивілізацій близький. В іншій ситуації діалог мав би навіть кумедний характер, а його наслідки важко було б передбачити. Хто наважиться на свій страх і ризик втручатись у природний хід подій? Вчинивши це раз, не можна потім визволитися з пут необхідності чинити так само і далі. Почавши, не можна зупинитися. Можна говорити лише про локалізацію такого впливу, але й це коштує величезного напруження: адже на арену діючих сил виступає простір-час. І ще один фактор, який ми схильні недооцінювати. Це енергія-точність… саме так. Для того, щоб електронна машина вирахувала тридцять знаків після коми, потрібна енергія: розрахунок тривалий, утомлюючий. Багато годин і днів роботи — витрати енергії. Тільки тоді результат точний. А коли говорити про великі величини, про дуже високу точність? Коли, наприклад, треба одержати п’ятдесят, сто знаків? Може видатися, що це абстрактне завдання, нікому не потрібне. Безумовно, коли йдеться про масштаби планети чи навіть сонячної системи.

Але, припустимо, треба вирахувати положення космічного зонда, посланого за тридев’ять земель, до іншої планетної «каруселі», для того, щоб управляти ним? Щоб його механічні руки працювали точно, щоб електронні зіниці пильнували не гірше пташиного ока? Йдеться про метри, сантиметри, прилад повинен відчувати їх крізь порожняву космічних безодень. Роздивитися один-єдиний атом під збільшувальним склом. Влучити кулею в невидиму мішень. Розрізнити на дні океану піщинку. Ось на що це схоже. Тільки ще важче.

Сто цифр… У недавньому минулому це коштувало б енергії всієї планети. Сто двадцять цифр — енергія всієї сонячної системи. Ось що означає точність і вірогідність. Управляти на близькій відстані, на самій планеті? Тоді треба передати сюди енергію. І теж здалеку. І так само точно. Але ж управляти треба не тільки зондами. І не тільки кіберами…

Ось чому стосунки між цивілізаціями неоднакового рівня — проблема, найчастіше не по силі жодній з них.

Проте контакт із рівними собі — зовсім інша річ. Він прискорює розвиток майже завжди. Він майже неможливий, це правда. Випадкову нагоду легко упустити. У таких цивілізацій немає карти галактики з позначками біля заселених світів…

І раптом опускається зонд. Посланець з далекої зірки (її майже не видно на тутешньому небі, не кажучи вже про планети, її супутники, — їх-бо вже не роздивитися навіть у найпотужніший телескоп).

Контакт може відбутися. Досить лише механічній руці зачерпнути ґрунт у потрібному місці. Невеличке відхилення, промах — і можливість повідомлення втрачено на тисячоліття, коли не назавжди. Нитка міжпланетного зв’язку буде розірвана: в безмежному всесвіті знайдеться чимало інших об’єктів для дослідження. Що у порівнянні із втраченою назавжди можливістю пауза у століття? Хай навіть через двісті років пробудиться зачарований стихіями світ підводних квітів — і тоді це буде свято для всіх. Проте він ніколи не пробудиться, якщо наш земний зонд не підніме ґрунт з квіткою, якщо механічна рука промахнеться, якщо увагу електронного ока приверне брила граніту, піщаника чи просто глиняний горбок. Тільки рівні, тільки представники близької цивілізації можуть зняти віковічні чари: іншим, навіть значно могутнішим, туди — зась!

Правда, вони дещо можуть: неважко ледь-ледь поправити рух механічної руки, чи не так? Адже це все одно могло статися саме по собі. Випадково. Втручання? Зовсім ні…

— Ну от, — сказала жінка з кораловим намистом, — можливо, так це й сталося тоді.

І вона знову усміхнулася, цього разу трохи лукаво.

А я почав думати про продовження історії.

Стало ясно, як розвивалися події.

Саме тоді вона була нашою гостею, коли тільки так можна висловитися, — непомітною, непримітною, але так і мало бути. З нею був хтось іще. Усі разом спостерігали вони і наш зонд, що прямував до Близнят (ми про нього давно і згадувати перестали). Це ж поворотний пункт! З нього могли започаткуватися наші стосунки з сусідами по галактиці. І ось вони наважилися: незначна корекція — і маніпулятор знайшов камінь, покарбований письменами, і квітку на дві басейну… Збулося. Те ж саме могло статись і саме по собі. І все ж це був дивовижний, як на наші поняття та масштаби, експеримент. Вони вимірювали параметри зонда звідси, із Землі, і одразу ж вводили нові дані, на відстані у десятки світлових років… Важко навіть уявити таке. Ось чому вона лукаво усміхнулася, коли сказала:

— Це неважко: трохи поправити рух механічної руки, правда ж?

Одне це засвідчило мені про їхній рівень та спроможності більше, ніж я засвоїв би з багатотомного трактату. Я уявляв, що це означало, мені забило дух, і я спробував раптом зовсім недоречно виказати своє захоплення. Вона сухо зупинила мене. Тоді з нетерплячки я вигукнув:

— Це неймовірно, ви розкрили мені очі на саму проблему! Але я можу дорікнути вам за суперечність: наша з вами зустріч була контактом! А його ж не повинно бути! Не ті рівні.

— Не повинно… — задумливо сказала вона. — Ви кажете про ту першу зустріч? Коли я побачила, що хлопчик провалився в яму?.. Що ж, ваша правда.

— Але ж ви врятували мене тоді! Як же узгоджується це з проблемою контактів таких неоднакових суспільних угруповань? Як ви це могли зробити, не порушуючи ваших же принципів? Що-що, а саме це пояснити вам не вдасться!

— А як би вчинили ви?

— Я? Чому я?

— А ось чому. Уявіть, що ви витратили багато, дуже багато сили на те, щоб виручити — я не знаходжу більш підходящого слова — іншого, іншу… там, за тридев’ять земель, десь у космосі, Аїру, приміром. Виручити, порятувати — і це коштувало таких зусиль, що й ви, і ваші друзі втомилися смертельно і хтось промовив слово «подвиг». Але поряд — завважте: поряд! — гине людина. Навіть не за два кроки, ні, а зовсім близько. Так близько, що ви майже фізично відчуваєте тепло її простягненої руки. Як ви поведетеся? Пригадаєте теорію? Про інформативність контактів? Ну ж бо?

— Я думаю, що… ні.

— Ну от і все. Я спрощую запитання, а насправді все було дещо складніше. Проте загалом так. Зрозуміло?

— Але потім, згодом, через багато років, я знову побачив вас! Це трапилося на околиці лісу. На вас було зелене пальто. Я пам’ятаю зустріч: червоне й жовте листя, тепла осінь, наш ель… Таке було?

— Можливо. Але ми говорили лише про контакти. Ви знаєте, скільки потрібно енергії, щоб зробити ель невидимим? Не ваш, а наш ель?.. Він не повинен заважати: крізь нього мають бути видні дерева, кущі, багровий ліс на задньому плані тощо. А для цього потрібно випромінювати фотони так, щоб виходило нове зображення, щоб весь ель перетворився на об’ємний екран. Вписався у місцевість, у пейзаж. Перетворився на велике декоративне панно. І коли повз нас мчить терраплан чи геліостат, чи будь-який інший екіпаж, ми повинні управляти світінням цього велетенського панно так, щоб з різних точок воно сприймалося за щось інше — за купи дерев, наприклад. А якщо нас спостерігають із двох різних точок? Важке завдання. Виснажливе.

— І тому я бачив ваші кораблі вночі у тайзі?

— Можливо.

— Вони летіли у напрямку Берега Сонця. Там здійснюється… проект, ви знаєте…

— Знаю. Дивний проект. Він нагадує мені вашу легенду про Прометея. Ви хочете оволодіти зоряним вогнем. Але що ви знаєте про самі зірки? Про їх надра? Майже нічого.

— Ми знаємо, що зірки — джерело енергії. Ми справді ближчі до тієї цивілізації, що розгадала загадку генів, до біоцивілізації. Ми лише трохи збочили: тепер ми поклоняємося зіркам, Сонцю, природному реактору. Ми хочемо зберегти простори планети вільними від термоядерних станцій — хай квітують сади. Ми зробимо океан легенями і серцем планети.

— Ну що ж, можливо, це ваш шлях… Але хто знає, що чекає і на нас, і на вас у майбутньому? Зірки… якби ви могли собі уявити, скільки таємниць іще приховано від вас і навіть від нас. Наш пошук дає неймовірні знахідки… Але тепер мені час. Я повернулася до вас, аби виправити помилку… ту, давню помилку, в якій я все ж не можу нікого звинуватити. Я не можу відібрати у вас спогадів, але хай те, що сталося, буде видаватися вам сном. Повірте, у нас немає іншого виходу. Прощайте!

Я спробував затримати її. Але вона спокійно підвелася із стільця і пішла. Я залишився один і кілька хвилин розмірковував про цю подію, і в голові мені чомусь паморочилось. З незвичайною ясністю виникали зненацька уривки, фраз, я ніби ще сперечався і далі переконував її. Все було марно: якась невидима робота відбувалася в моєму мозку. Але я вже спав.

Рано-вранці сіре віття тополь хиталося від вітру, наче тіні. І було прохолодно від розчиненого навстіж вікна. Я встав з постелі. Легке запаморочення в голові — і я одразу ж пригадав ніч; я умився, одягнувся, вийшов на вулицю, пройшов близько кілометра по безлюдній вулиці, повернув до моря. Біля двох скель кружляли вітри. Під світанковими полотнищами хмар плинув по морю корабель. Я сів на камінь, зморшкуватий валун, і бездумно стежив за кораблем… Чи, бува, не гармоніст, витворений у моїй уяві, навіяв дивні марення про космос?

Я рішуче підвівся і швидко пішов додому. Щоб розібратися в усьому, потрібен був час. Піднявшись по сходинках, зайшов до кімнати, де була вона. Підійшов до вікна, доторкнувся до спинки стільця, на якому вона сиділа вночі… Праворуч на підвіконні я помітив червону горошину. Я обережно стиснув її пальцями. Вона була тверда, прохолодна, блискуча. Намистинка. Все, що вона лишила мені на пам’ять.

МОРСЬКІ КЛАВІРИ

На набережній серед строкато вдягнених людей мене наздогнав Енно. Я відчув, як його рука стиснула моє плече, і тієї ж миті пролунав густий приємний голос:

— Ось де ми ховаємося!

— Радий тебе бачити, Енно. Тисячу років…

Він одразу ж кудись потягнув мене, а я не заперечував, проте й корився без захвату, просто переставляв ноги, дивуючись із очевидного, з того, чого не заперечиш: він був ще молодий. Майже ровесник. «Та ні, — подумалося, — тепер уже я старший за нього».

Він заштовхнув мене у свій ель («найпрудкіша машина на світі»), і ми злетіли, я не встиг навіть оком змигнути.

— Прощайся з берегом, — добродушно прогув він.

— Ти з глузду з’їхав — у мене робота!

— Яка робота, коли попереду три вихідних! Дивак!

Він нічого не розумів, він нічого не знав, навіть не здогадувався. Як мені складеться на «Гондвані» тепер? У них це черговий рейс, шістнадцята чи сімнадцята експедиція. Це їхня оселя. І що б там не трапилося — вони залишалися на судні. І теж, мабуть, дещо пам’ятали. І не скиглили.

— Гаразд, — сказав я, — покатай.

— Я покажу тобі справжнє каное, — по-дитячому усміхнувшись, таємниче прошепотів Енно.

Я дізнався: Сооллі тепер на Байкалі, на якомусь надсучасному глибоководному апараті, потім знову хоче повернутися на узбережжя, працюватиме над проектом «Берег Сонця»; Ольховський так само керує експедицією, зараз ідуть у тропіки — в Індійський, опісля — в Атлантику. Він зумів промовчати про головне.

Енно лишався самим собою, і я спокійно сприймав його дивацтва. Як він сказав, він працював цілий рік, і йому допомагали всі кібери «Гондвани»; нарешті він знайшов для них путяще діло — разом вони спорудили «літаюче каное». Це не гра слів: каное полінезійців ковзають по океанських просторах легко й швидко, і такий» спосіб долати відстань, як стверджує Енно, схожий на поїздки на елі; однак ще ніколи на воду не спускали вітрильник з такими незвичайними характеристиками.

Полінезійці помалу втратили частину своїх секретів.

Ще до того, як вікінги досягли берегів Північної Америки, жителі тихоокеанських островів ходили під скісним трикутним вітрилом і спритно маневрували у лабіринті архіпелагів та течій. Вміти повертатися на крихітні острови, що загубилися в океанському безмежжі, непросто, а надто, коли не мати жодних приладів, окрім нехитрої подобизни карти, сплетеної з прутиків, до якої прив’язано черепашки та камінці. Усі човни будувалися з однакових деталей, і на перший погляд могло б видатися, що на кожному з островів зберігалася копія єдиного креслення. Насправді ж ні креслень, ні копій не існувало. Споруджували по пам’яті.

— Корпус каное трохи опуклий; вільно закріплений аутригер урівноважує платформу, це для остійності, — розтлумачував мені Енно переваги допотопного експонату, що поповнив його зібрання.

На воді човник справив враження: під вітром він плавно нахилявся, лише при сильних поривах трохи зачерпував води через планшири, підняті над поверхнею всього на третину метра. На зустрічній хвилі він біг під вітрилом, наче танцівниця з хусточкою.

— Тепер у нас є найточніше креслення каное! — урочисто виголосив Енно. — Перший документ доби великих тихоокеанських мандрівок!

— Знадобилися все-таки кібери, — зауважив я.

— Так, самому мені було б важкувато, — зізнався він, — ескізи, копії, розрахунки — це ж усе для них, для бездарних механічних бестій.

Він обіцяв колись показати мені руїни міста-храму Нан-Мадола на острові Понапі. Його фортеці й канали, пробиті в коралових рифах, з’явилися на тисячу років раніше, ніж Венеція. Енно розповідав, як будували Нан-Мадолу, як підвозили шестигранні базальтові брили з каменоломні, розташованої за сорок кілометрів, як піднімали їх по насипних відкосах із роздроблених коралів. Як не раз і не два відновлювали тут творіння рук людських, що постраждали від смертоносних тайфунів і цунамі.

Однак це було надто далеко, щоб ми могли дістатися на каное. Незважаючи на ентузіазм Енно, ми не побачили б Понапе і за місяць плавання: «Гондвана» ось-ось має вийти в Індійський океан! Надто далеко. А в мене — лічені дні. Ми вирішили інакше. Довелося перенести строк фантастичної подорожі. Чи не забув ти про неї, Енно?

У заповідному селищі, де хати вкриті пальмовим листям, а стіни сплетені з лози й ліан, ми слухали пісні біля вогнища. Нам відвели хижу з кабицею, матами, табуретками. Енно розвів вогонь, щоб уночі було тепло. Вранці ми повинні вирушити назад.

Омахи полум’я були в’юнкими, червоними у прозорому повітрі — від них піднімався легкий теплий стовп, в якому розпливалися контури луків, рушниць, дубців, гарбузових сосудів, мотик, веретен, що прикрашали обмазані глиною стіни. У теплій золі, загорнувши у листя шматочки риби, зловленої на вудочку, Енно приготував вечерю, покликав старого, який перший зустрів нас на березі, і про щось попросив його.

Старий пішов і за чверть години повернувся з глечиком холодної джерельної води. Поки варився чай, він розповідав легенду про заселення острова. Страшенно наївна історія з усіх, які я коли-небудь чув!

Давно-давно земля була ще не заселена: дикі рівнини в обіймах гір, бурхливі, кришталево чисті водоспади, блакитні лагуни. Люди жили на небі. Одного разу, коли чоловіки пішли на полювання, найвродливіша дівчина племені шукала на березі черепашки і ненароком прохромила палицею небесну сферу, що стала зовсім тонкою від одвічного прибою. Зазирнувши у діру, вона побачила далеко внизу землю, яка була так схожа на знайомі їй місця довкола селища. Три дні ходила дівчина на берег моря, аби помилуватися незвичайним видовищем; на четвертий про її таємницю дізналися старійшини, бо все таємне рано чи пізно стає явним. Скликавши жителів селища, старійшини умовили їх сплести з ліан довгий мотузок. Потім усі спустилися по ньому на землю. Від них і почалися земляни. Проте на небі й досі залишилося те кругле вікно-отвір, відкрите дівчиною. Кажуть, його можна побачити, якщо тільки вгадати місцезнаходження і гарненько придивитися. Правда, знайти його поки що не вдавалося нікому.

— Міфи допомагають вивчати майбутнє, — зауважив Енно, коли старий закінчив розповідь. — У них закладене прагнення до пізнання. А легенди — вигадка, та й годі.

— Хіба це не близькі поняття? Чесно кажучи, я не бачу між ними різниці. Міфи й легенди для мене майже одне й те саме.

— Ну ні! У міфі може відбиватись і минуле, і майбутнє. Алегорія і гіпербола лише трохи маскують ідею, зате завдяки їм ця ідея стає для всіх зрозумілою. Еволюція мислення багато в чому зобов’язана міфам. З’явився старий і повідомив нам про небесну ополонку — вона була вчора, її можна знайти завтра. Ось у чому суть міфа. А ось із еддичних пісень:

…Уранці ми відчалили від гостинного берега. Невдовзі завиднівся другий острів архіпелагу. Його вулканічний конус упирався в хмари.

— Висадимося, — запропонував я.

Каное попрямувало в бухту. Ми вийшли на берег. Була така тиша, що ми чули, як біля підніжжя вулкана шелестіла трава, під лагідним подихом мусону.

— Добре б піднятися до самого кратера, — сказав я. Енно запитливо поглянув на мене.

— Це далеко.

— Нічого, якихось три години ходу.

Ми почали сходження, помалу заглиблюючись у справжній тропічний ліс. І як тільки знайшлося йому місце на схилі, що здалеку виглядав таким зеленим і привітним! Уже за годину Енно змушений був узятися за великий ніж, який прихопив із собою. Доводилося прорубуватися через справжні хащі. Лівобіч і правобіч від нас доісторичні джунглі. Нас зустрічали релікти: деревоподібна папороть, велетенські хвощі, гіганти-плауни. Все тут нагадувало про мільйони років, про жарку й вологу колиску дивовижних рослинних форм, що лише де-не-де пережили свою епоху.

Так ми дісталися до вершини пагорба, потім зійшли у долину, прорізану висохлим річищем струмка. По той бік річища я побачив застиглу лаву. До кратера було ще далеко. Лише тепер я завважив, що гора над нами куриться. Енно очікувально поглянув на мене і кивнув головою, показуючи на її вершину.

— Ходімо, — сказав я.

Йти стало важче. Ліс закінчився, траплялися місця, де навіть трава не росла. Ми обидва вже стомилися, проте я поклав собі будь-що добратися до кратера. За півгодини нас огорнув туман. Мрячило.

Іноді ми зупинялися, щоб перепочити. Мені здалося, що під ногами потепліло. Жар земних надр давав про себе знати.

Туман рідшав, розсіювався. Остання сотня метрів — і перед нами круча, прямовисна стіна кратера, що йшла вниз. Крізь клуби диму й пари ми побачили киплячу магму й почули її уривчасте дихання. Земля тут була мертва, випалена, тільки метрів за тридцять від нас поміж камінням нишкли кущики вереску. Я, мов зачарований, дивився вниз.

— Годі, — сказав Енно.

— Почекаємо, куди спішити.

— З такими горами краще не жартувати.

— Встигнемо.

— Ми навряд чи дочекаємося виверження. — Енно пильно дивився на мене. — Воно трапляється тут не частіше, ніж раз на кілька років.

Ось як він заговорив! «А тоді, — подумав я, — коли Валентина… всі вони так само були розважливі й так само обачні?»

— Енно… — сказав я і відчув, що далі не можу говорити: мабуть, давалася взнаки висота і втома.

Солодкувато-млосний дим піднімався з дна кратера. Глибока похмура прірва ніби примарилася. Він мовчав.

Минула хвилина-дві. Його рука лягла на моє плече. Ми почали спускатися, обходячи тріщини, що курілися, кам’яні брили, перечіпаючись у тумані, що клубочив нижче.

Надвечір розпогодилося, визирнуло сонце, відкрився вид на море та бухту, де стояло каное. У призахідному світлі ми розрізняли смуги морських течій, що мчали вздовж берега. Ми добралися до сухого річища, зайшли в ліс. Споночіло. Прямували до берега вже при світлі ліхтарика. Кам’яні брили, порослі мохом і лишайниками, перегороджували шлях, я впав і боляче забив коліно. Ми зупинилися. Над головами — бірюзові зорі, а за спиною у нас височіла гора, застуючи півнеба.

Нарешті ми дісталися до каное. Я несамохіть пригадав легенду, записану на піщинці, яку колись знайшла Валентина. Той острів був зовсім інший — світлий і просторий.

Досить мені було побачити на рейді красуню «Гондвану» — і я знову пригадав прогулянки на «Дельфіні». І Валентину.

Вона не втратила для мене ореолу таємничості і чарів. Мене не полишало відчуття калейдоскопічності подій і зустрічей. Проте в неї був незбагненний дар: вона лишалася сама собою. І в моїй пам’яті теж. Я думав про неї, а вона здавалася усе тим же, чим колись була, Валентиною. З наївно-звабливими губами; невідбілений льон волосся, сірі очі, які так широко іноді розкривалися, що за ними вгадувався якийсь зовсім незайманий, неозорий світ. А коли вона сміялася, то очі темніли, дивно звужувалися і світилися голубуватим вогнем. Я бачив його, навіть коли вона опускала вії.

Уявляв собі, що волосся її переплуталося, наче осіннє листя на сильному вітрі, таке ж прохолодне й вологе і такого ж кольору. У ній було так багато від пружності землі, від весняних пагорбів та перших проталин з пролісками, що я подумав: не знайти іншого, кращого порівняння. Втілення однієї із стихій: сила і слабість в ясних очах-озерах… і руки як берізки.

Промчав шквал — нахилив дві сосни з шорсткою бронзово-жовтою корою. Гілля торкалося піску; голки шелестіли так виразно, що у вухах стояв невмовкаючий шум. Чи це хвилі шуміли, набігаючи на берег?

Сліди на піску. Покинуті білі туфлі з бантами — вони заплутались у волоссі Валентини… Каштанове суцвіття брів, у них — відтінки достиглого кмину, жита, сухого хмелю; дві вологі смужки вій і тоненька, як стріла, зморщечка на чолі з краплиною морської води, з розсипаними, наче борошно, кристаликами солі біля перенісся… Землисті сірі губи, шкіра на них пошерхла — ще одне пекуче нагадування про весняну землю в усій її наготі.

АЇРА

У довгому сні переживала хвилини радості: вона знову ставала Аїрою. Губи її ладні були розтулитися, щоб мовити заповітні слова: пітьмі — розсіятись, електричним примарам — щезнути, серцю — відтанути. Вона читала вірші й співала. То були скороминущі сплески життя, дивна мрія, на мільйонну частку градуса вона підвищувала температуру тіла — адже мрія полишає нас останньою.

Однак жодного слова не було мовлено і жодної пісні не проспівано. І земний корабель, скоряючись одвічній волі, ковзав у безмежжі.

Біля палаючого зеленим полум’ям сонця він попав у вогненний вихор, і велетень-протуберанець мало не втягнув його в безодню розжареного океану. Зірка рада була злизати його із власного неба своїм гарячим язиком. Однак, розправивши крила-вітрила, мовби гігантський космічний жук, корабель відштовхнувся від сяйливої кулі. І знову простори. І зоряний пил.

Дивна метаморфоза — далека порошинка перетворювалася на ще одну планету — супутник зеленого сонця, де зіркоплавання переривалось: із трюмів вихоплювалася ватага механічних звірів, що шукали тепла в надрах, кристалів у печерах, води серед кам’янистих пустель. Свою здобич вони хутко несли в механічних лапах, ніби хтось їх чекав на борту, підганяючи нечутним свистком. У щілинах вони винюхували життя… Проте чи відкрився їм новий світ як ціле, чи міг затримати їхню увагу яскравий виднокіл, вітри, запахи, світіння неба? Навряд. Ось і виходило — Аїра не знала, в які краї занесло корабель, і не могла стати тут гостею, хоча саме ці близькі землі були їй, мабуть, пам’ятні й розповіли б багато про що.

І ось остання планета зеленої зірки. Розпочався політ до Землі. Довга, дуже довга ніч.

Потім подорож завершилася. Вона розплющила очі, бентежачись випадкові: чому саме на її долю випало таке?

Було похмуро. Тихо. Вмить вона осягнула увесь сенс того, що нарешті збулося, — адже до цього вона колись готувалася. Готувалася, ні на що не сподіваючись, — один-єдиний шлях у майбуття — через легенду, через казкове перетворення, — став реальністю.

Вона прийшла у світ вільного вітру й чистих просторих річок.

Найперше треба було скласти думку, чи так уже вона не схожа на тих, хто жив тут, на цій планеті… Ні, нікому, ні їй, ні їм, не треба було безсмертя, сліпого щастя на дурничку, марнотного, нездійсненного дару віщування. Вона придивлялася до того, що діялося навколо, що входило в її життя. Проте що далі, то наповнювалися її почуття — і ось розкрилося саме її серце. Першого разу трапилося таке: літнього вечора на пагорбистому житньому лану її раптом опосіла самота і повернулася пам’ять. Ожили забуті голоси, побачила обличчя… відчула шпаркий вітер. Упізнала минуле. Жахнулась, і кров захолола в жилах, і зупинилася, не в силі ступити далі бодай кроку… Обличчя… Голоси… як справжні.

Отямилася майже опівночі. Лан сріблився під місяцем. Перед нею лежали невисокі пагорби. На обрії світилися вогні. Високе темне небо всіяне зірками. Пахло сіном, квітами. Вона ледве добралася до еля. Відтепер вона знала, що таке страх.

Мчали дні. Вона прагла звикнутися з реальністю, пізнати новий світ.

Один по одному розкривалися нові обшири. З високого озерного берега вона побачила якось мерехтливі гребені хвиль у надвечір’я, акварельно-зелені острови, тривожний плин жовтавих хмар, навскісне проміння призахідного сонця. Віяв чистий, сильний, рівний вітер. Вона стояла, тримаючись за чорну вільху, дивилася, як зникало у воді сонце, і не могла надихатись уволю. Щодня вона прокидалася, ніби народжувалася заново, ніби у неї виростали крила. Одне крило — любов. Друге — воля. Подовгу блукала біля лісових струмків, де росли калюжниці, стрілколист та невідомі білі квіти; блукала з невідступною думкою про завтра. Тепер усе це — її оселя. Згадування нестерпні. Те, що минулося, лише зболене у стогонах, виплакане. Словами не передати відчаю. І тому — забутися, забутися, забутися… стати, як усі. Вона розповіла людям про все, на що спромоглася, що пам’яталось. У них її лист або ж пам’ять про нього. Допомоги її тепер ніхто не потребує. Однак жити в полоні вчорашнього не можна, це понад її сили.

І якщо трави не скошені, якщо ногам не колеться, ще й ще раз промчати у лузі босоніж, далі прилягти на повалену сосну, і пестити долонями теплу ніжну кору… І знаходити джерела, гриби, взнавати трави, збирати в долоню ягоди. А надвечір схилятись над криницею у заповідному краю, щоб побачити себе у свічаді води. Руки смагляві від сонця, губи пломеніють від ягід. Чи ти це, Аїро? Чиє це волосся важке, наче хвилі, — нахиляє струнку шию над головою? Хіба це не твої пальці до болю стискають скроні?.. Там усе ще твоє обличчя, і в очах твоя туга, і на лівій твоїй руці браслет. Хай дмухне вітер — і хай зблякне свічадо!

Воно переінакшиться, її життя… А що ж насправді було раніше? Замість випаленої землі — кошлаті береги блакитних озер. Рожеві та ясні вечори. Навесні дерева по пояс у воді — повінь. Вільхи, осики, верби… Вигадуючи, щодень витворювала своє нове буття. Бабуся, яку одного разу зустріла на околиці, стала їй у пригоді. Розповіла про таку сиву минувшину, що вона ніби своїми очима побачила і широкі прибережні луги, і сріблясто-сірі хати, І темні вечорові річки. Дівчата, схожі на неї, змивали голови дощовою водою, коси заплітали. Одна підвела голову; повновида, чоло чисте, високе, вуста малинові.

— …Ні, що ви! Танцювати й іншого разу можна! А нам з вами погомоніти цікаво.

Мова тиха, прозора, як і в неї. «Хай буде мені сестрою», — сказала подумки. І повірила. І знову голоси…

І в це перейнялася вона вірою. Дізналася про біло-рожеву повитицю. Від пригляду, від ока лихого. Про таїну плакун-трави. Побачила красиву темно-зелену гілочку — і повірила. І була ще в’язіль-трава — приворотне зілля.

Сестра сказала:

— Навіщо тобі в’язіль-трава, не бери її, і так вроду хоч з лиця пий!

І вона знову повірила. Вранці роса біля річкового залому студить босі ноги. Йшла по воду, дивилася на ясні далекі розлоги, смуток несла. Нібито зустріла когось. У білій сорочці, волосся, наче льон, очі чисті — берегом ішов з тією ж безконечною піснею про весняну воду. Поглянув — і очі відвів. І пройшов мимо. Згадувала про нього. Скільки днів збігло! Осіннього вечора над ґанком зупинилося червонооке полум’я холодної сонячної заграви — вона пішла з ним.

Отже, було це. Потім сон. Довгий-предовгий, як їй здалося! Захворіла, чи що? Авжеж-коли б не занедужала, все склалося б не так. Інакше. Може, їй усе її життя наснилося? Чи, може, все воно — вигадка? І сестри вже не мала — нікого?

Важко пам’ять переборювати. Треба повернутись, упевнила себе Аїра, знову походити в тих місцях, де походила. Тоді все й пригадає знову. І вона полетіла у тайгу.

Вона пізнавала таємниці однієї із стихій — землі. Однак найперші враження її були від озер, річок, моря; вони нестримно вабили, і любов до води була незбагненною. Так, трапилося одного разу озерце у хвойному пралісі. Вода чорна, але прозора. Дно темне, вкрите коричневими голками. Вона довго вдивлялась у воду. Побачила там себе, нахилилася зовсім низько. Біле лице, великі очі й темні брови. Волосся впало в воду, а вона дивилася і дивилася.

Вона роздягнулася, склала вбрання і зайшла у воду. Ніби зачарована. Було холодно, але приємно.

Вона попливла повільно, без бризок. Лягла на спину й заплющила очі. Щось привиділося зненацька. Уявила: під нею бездонна прірва — і вона падає, падає… і вода вже взяла її в свої лабета і затягує вниз, у чорний морок і довічну в’язницю. З грудей вихопилося нестямне:

— Ні! Ні!

Боячись розплющити очі, повернула до берега. Там омана розвіялася: все було на своїх місцях. Як і досі. І всюди — світлінь. Високе небо. Здригнулася з остраху. І прийшов спокій. Тіло взялося сиротами; ступила на траву. Галузки, голочки поколювали в ноги. Руки пахли старим деревом, смолою, глицею.

Обхопила долонями щоки — і зайшлася плачем. Далі, пересилюючи себе, знову побрела у воду. Як до причастя. Страх пропав…

Вийшла якось до річки. На косі, всіяній галькою, — багаття. Трохи далі — ель. Біля багаття гомонять люди. П’ятеро… ні, шестеро. Підходила так, що не тріснула жодна суха галузка. Причаїлася за кущем. Дивилася, дивилася — і самій захотілося погрітись біля вогню. Та зненацька стрепенулася: біля багаття чоловік нібито знайомий. Нібито вже знала його. І знову ворухнувся острах. Кинулася геть — і нараз повернулася. Невдовзі вони полетіли.

Читала, розмовляла з іншими, зрозуміла: вода — стихія рідна. Колись, віки й віки тому, на палях, забитих у дно, ставилися хижі, курені, пізніше — справжні будинки. Двісті споруд на палях розкопали на березі одного із швейцарських озер. У єгипетському храмі збереглися на стінах малюнки: цариця Хатшепсут у країні Пунт; на кольоровому барельєфі — оселі на палях. Шлях багатьох цивілізацій пролягає через морські береги… Легендарний капітан Немо казав: «Вітер над морем чистий і життєдайний. У безконечній самоті на морі людина все ж відчуває довкола трепетання мільйонів життів. Море зберігає у своєму лоні дивовижні, невичерпні скарби, все воно — рух і любов».

Напрочуд знайомі слова, подумала вона, ніби хтось їй нашептав їх уві сні. «Море зберігає у своєму лоні…»

Кілька бедуїнів з Африки завітали до Європи. Їх повезли до водоспаду. Кришталевий стовп, бризки розсіюються на пил, веселка. Ось де можна погамувати спрагу донесхочу і знову дивитися на чудо, незнане мешканцями спекотної пустелі. Скільки переходів треба зробити на конях чи на верблюдах, аби нарешті дістатися до колодязя! А бувало, й глибокі колодязі пересихали. І тоді треба копати пісок та потріскану глину, щоб добутися бодай до рідкої грязюки. Кожна краплина води — на вагу золота. Щоб побачити, як росте трава, бедуїни готові здолати сотні кілометрів. І раптом…

Мовби прорвався бурдюк, в якому вода для всього світу. Водоспад! Бедуїнів покликали далі. Але вони не зрушили з місця. «Побудемо ще трохи», — просили вони і знову поринали у споглядання. Вода, питна вода.

— Ходімо далі, тут більше немає на що дивитися.

— Підождемо трохи…

— Чого ж іще ждати?

— Підождемо, поки вода закінчиться.

…Щось перешкоджало, коли намагалася пригадати все до кінця: як жила раніше й про що вела розмови із сестрою, як зустрічала в дитинстві зиму й не могла навтішатися весні. І де загубився цей північний край? Як тепер знайти дорогу додому? Чи впізнають її? Й озвалося з гіркотою: ні! Не впізнають. Часом зринав здогад: місця ці вона вигадала сама і людей — теж.

Скільки сходжено стежок: призвичаювалася до роздолля, розмірковувала про себе й поки що у своїх блуканнях уникала людей. Слухала, як гомонить вода на перекатах, сплески, видзвонювання бризок, ловила поглядом лелітки променів на пістрявому камінні. Старалась збагнути, чому покинуте гніздо скопи на сухій модрині, і звідки це невимовне надвечірнє світло від оранжевих квітів, розкиданих по лугах. У заплавних лісах, де багато всихаючих дерев, прислухувалася до перестуку білоспинних дятлів, що шукали личинок, вусачів, златок, короїдів. Там розбила ель. Знайшла інший…

Почувалась іноді просто, вільно з людьми, однак щось перешкоджало ступити останній крок. Раптом наче розвиднілося: браслет. Ось що стримує її.

Рано-вранці полетіла до річки, де камені й шелюга, падини й висячий міст. Ступила на міст. Дійшла до середини, обхопила голову руками, проказала голосно: «Хочу бути як усі! Не треба мені більше нічого! Втомилася, змучилася, годі». І зняла браслет. Сперлася ліктями на поруччя, нахилилася: під мостом нуртував білопінний потік. Опустила руку вниз: браслет випав з пальців… «От і все», — сказала подумки. І з цього дня почалося нове життя. Дивовижний і неповторний її талант— обживати новий образ. Можна сказати про грацію, пластику душі й тіла, однак те, що відбувалося, вразило б кого завгодно.

Зовсім викреслила вона з пам’яті те давнє, що так лякало її. Голова проясніла, і відтепер забула про незлагоду із власним серцем. Бо не мала іншого способу приховати від самої себе: невпинні роздуми, вагання, тривоги, минувшину, обличчя друзів, колишню любов.

Світлий її розум: вона спізнала багато чого й зуміла б тепер оселитися в цьому світі, як їй хотілось. Адже тільки ось так і можна увійти в це життя. Адже тільки ось так і не інакше, можна осягнути і гармонію, і пропорції, сам сенс буття на чужій планеті. Та якби раптом їй видалося, що настав час розбудити пам’ять — і допомогти, розповісти, упевнити й добитися свого, вона знову стала б Аїрою. Така вже вона. На жаль, бар’єр у десятки світлових років здатні подолати лише сотня-дві астронавтів. Це не втішає. І так триватиме ще довго.

Хай же тут, на Землі, розважливість наштовхне їх на пошуки іншого шляху. Вона сприятиме цьому. Коли тільки настане цей день і ця година.

Я бачив її на мосту. Круті схили, порослі рідкими чагарями, спускалися до води. Біля берега громадилися гранітні брили, піняві струмені облизували їх шорсткі червонуваті боки, піднімалися по каменю вгору й відступали, зривались у своє ложе, вимощене валунами.

Я бачив її. Сонце засліплювало очі, проте я помітив, як вона нахилилася над потоком і як рука її звісилася вниз. Вона щось стиснула в долоні — певно ж, браслет, хоча тоді я і не здогадувався про це. Стояв чудовий день. Полотно туристського мосту на дві дошки похитувалося під її ногами, і вирувала вода, у світлій габі якої ледь вигравала веселка. Місце було дуже мальовниче, глухе, дике — центр заповідника.

Вона стояла на мосту, який я так добре знаю. Сталеві канати, на яких він тримається, вже давно вкрились іржею, дошки посіріли від дощів. Я йшов саме туди, де стояла вона… і нічого не помітив. Вона повернулась і рушила геть, не швидко і не повільно; тільки набагато пізніше хвиля її темного волосся пробудила в мені спогад про зустріч на «Гондвані». Навіть малиновий ель, що невдовзі злетів неподалік від нашого табору, не наштовхнув на щось таке, Про що я здогадався, про що дізнався кілька місяців перегодом.

Вона втопила браслет.

Я добре запам’ятав той день — і те, як вона йшла. І як чутливо здригався і погойдувався міст від її ходи!

На поріг ступила весна, коли я дізнався, кого мені випало зустріти тоді, того дня, який не повториться. Тоді, тієї весни, і почала мені відкриватися вся ця історія…