Сага про Єсту Берлінга

_{СЕЛЬМА ЛАГЕРЛЕФ ТА її ТВОРЧІСТЬ}

_{Сельма Лагерлеф, поряд з Августом Стріндбергом, належить до найбільших шведських письменників кінця XIX і початку XX сторіччя. У своїх творах вона, як ніхто з її співвітчизників, зуміла віддати найхарактерніші риси шведського національного характеру. Тому, хоч її яскрава, оригінальна творчість усе ж таки тяжіє до традиційної, класичної манери художнього зображення і сягає корінням у фольклор, вона мала і має великий вплив на видатних представників сучасної шведської літератури, навіть на тих, що належать до різних новітніх течій. Критика одностайно визнає, що поява «Саги про Єсту Берлінга» Сельми Лагерлеф знаменує собою початок епохи великого роману в шведській літературі.}

_{Сельма-Отіліана-Ловіса Лагерлеф народилася 20 листопада 1858 року в маєтку Морбака у Вермланді. Батько її, збіднілий відставний офіцер, належав до дворянського роду, що кілька століть тому оселився в тій місцевості. В родині були ще живі давні дворянські традиції, що мали чималий вплив на формування світогляду майбутньої письменниці.}

_{Як оповідає сама письменниця в автобіографічній новелі «Сага про сагу», Вермланд та його мешканці стали для неї невичерпним джерелом творчої наснаги. Цей мальовничий край, що лежить на північному узбережжі найбільшого в Швеції озера Венерну, перетканий горами й глибокими долинами, річками й потоками, багатий на ліс і корисні копалини, на той час досить рідко заселений, був ніби відірваний від решти Швеції і від цілого світу. Панські маєтки і селянські оселі були віддалені одні від одних на «кілька миль, люди жили віч-на-віч з природою, не завжди дружньою і ласкавою, частіше грізною і ворожою. Змушена виборювати в природи право на доступ до захованих у ній багатств, людина населяла її духами, казковими істотами, наділяла тілом і душею всі ті сили, з якими мусила ставати на герць. Ті витвори народної уяви були добрі й лихі, простодушні й хитрі, відверті й підступні, залежно від того, як людині, що наділяла їх кров’ю й плоттю, повелося в її стосунках з природою. Вермланд, цей ізольований від навколишнього світу край, став своєрідним резерватом казок, повір’їв і переказів. Свій початок вони брали ще з давньоскандінавської міфології, з поганських часів, але зазнавали певної модифікації під впливом офіційного християнського вчення. Зате християнські легенди помітно фольклоризувалися, біблійні святі набували образу й подоби героїв стародавніх саг. В уяві простого вермландця обидва ці світи — християнський і світ повір’їв — існували поруч, однаково поетичні й грізні: обидва вимагали покори й пошани до себе. Один із героїв «Саги про Єсту Берлінга» каже, що мешканці лісових хуторів однаково вірили і в бога, і в чорта, та найдужче в лісових тролів, бо їхню силу найреальніше відчували на собі.}

_{Крім того, кожна садиба, особливо панська, мала свою родинну сагу, що творилася від покоління до покоління, з часом набуваючи романтичних барв. У віддалених від шляхів історії місцевостях, куди, мовлячи сучасною термінологією, не доходить потік інформації з зовнішнього світу, кожну подію переживають з особливою силою і щирістю. Сумне тоді набирає сили трагічного, а смішне — обрисів комедійного, події не кануть у непам’ять, а живуть у переказах, гублячи другорядне, і, вияскравлюючись в основному, поволі обертаються на легенду.}

_{У Вермланді, як ніде в Швеції, ці казки, повір’я й легенди квітли буйним квітом, щедро постачаючи матеріал багатьом письменникам і митцям. Недарма саме Вермланд дав шведській літературі двох найбільших поетів доби романтизму — Есайаса Тегнера (1782–1846) та Еріка-Густава Гаєра (1783–1847).}

_{У цьому краю, який народна уява заселила таємничими духами, серед чудової природи і щирих у своїх вчинках і почуваннях людей Сельма Лагерлеф прожила майже все своє життя. Від самого дитинства дівчинку оточувала атмосфера казок і легенд. Знала вона їх безліч, бо з трирічного віку тяжка недуга, параліч ніг, надовго прикувала її до ліжка, і родичі — мати, бабуня, тітки, — щоб скрасити хворій тяжкі, одноманітні дні, оповідали їй безліч саг і переказів про давнину. Здібна, вразлива дівчинка, вирвана хворобою з кола однолітків, часто тікала в світ уяви, а після оповідей старших той світ заселявся все новими героями…}

_{Згодом до неї прийшли книжки: казки Ганса-Крістіана Андерсена, «Сага про Фрітьофа» Есайаса Тегнера, «Пригоди Столя» Йогана-Людвіга Рунеберга, романи Вальтера Скотта.}

_{Дев’ятирічною дівчинкою Сельма Лагерлеф здійснює свою першу подорож за межі рідного Вермланду — її везуть лікувати до Стокгольма. Роки, проведені в ортопедичній клініці, дали добрі наслідки, дівчинка звелася на ноги, а проте хвороба зоставила на ній свій страшний знак: Сельма Лагерлеф назавжди лишилася напівкалікою.}

_{1881 року майбутня письменниця вступає до вчительської семінарії в Стокгольмі, а через чотири роки одержує посаду вчительки в жіночій школі провінційного містечка Ландскруна. Там вона працює десять років.}

_{Літературна праця вабила Сельму Лагерлеф ще змалку. Заохочував її до пера й батько, найближча їй людина. Мрійник з натури, він сам імпровізував вірші, грав на скрипці і, як рідко хто, любив і шанував літературу та її творців. Дівчина пробувала писати вірші, казки, п’єси для домашнього театру, реалістичну прозу; деякі вірші навіть друкувала в періодиці, одначе. все те згодом було забуте. Свого самобутнього стилю й манери їй довелося ще довго й наполегливо шукати.}

_{В згадуваній уже автобіографічній новелі «Сага про сагу» (1908) Сельма Лагерлеф оповідає (говорячи про себе в третій особі), як у неї виникла думка написати «Сагу про Єсту Берлінга», що потім принесла їй світову славу: «Тієї осені, коли вона прожила місяців зо два серед сірих вулиць і мурів, з нею сталося щось дивовижне. Якось уранці вона з книжками під пахвою ішла вулицею Мальмшільд. Перед тим вона слухала лекцію з історії літератури. Мабуть, там мовилося про Бельмана й Рунеберга, бо вона думала про тих двох письменників і про героїв, яких вони змалювали в своїх творах. Їй здавалося, що для поета кращого, вдячнішого матеріалу, ніж добродушні вояки Рунеберга та безтурботні горілчані брати Бельмана, не може бути. І раптом вона подумала: «Той світ, серед якого ти жила у Вермланді, такий самий своєрідний, як світ Фредмана чи Столя. Якщо ти тільки знатимеш, як до нього взятися, то знайдеш у ньому не гірший матеріал, з якого багато що можна зробити».}

_{Тієї хвилини в Сельми Лагерлеф постав намір написати сагу про рідний Вермланд, і вона вже не відступалася від нього. Але від задуму до появи твору минуло цілих десять років наполегливої праці й пошуків, поки письменниці пощастило надати йому довершеної мистецької форми. Остаточному варіантові передували віршовані й драматичні спроби. Нарешті 1890 року Сельма Лагерлеф, ще сповнена сумнівів і тривог, послала окремі частини «Саги про Єсту Берлінга» до стокгольмського журналу «Ідун», де вони були зустрінуті прихильно й опубліковані. Через рік з’явилася друком ціла книга, що стала великою подією в тогочасній літературі всієї Скандінавії. За короткий час роман завоював собі славу на батьківщині і був перекладений більше як на десять мов.}

_{Від самої появи «Саги про Єсту Берлінга» всі, хто писав про цей роман, починаючи від видатного данського критика Георга Брандеса, що перший відгукнувся на нього захопленою рецензією, насамперед відзначали його надзвичайну оригінальність і в сюжеті, і в манері письма.}

_{Книжка вийшла в світ у той час, коли панівною течією в шведській і в усій західноєвропейській літературі був натуралізм з його методом докладного і безстороннього копіювання дійсності. Найбільший представник натуралізму в Швеції Август Стріндберг слідом за французькими натуралістами проголошував науковий метод у літературі, висував культ розуму, давав перевагу соціальним проблемам сучасності. «Сага про Єсту Берлінга» написана в іншому річищі. Письменниця звернулася до переказів і легенд рідного їй Вермланду, зреалізувавши, огорнувши романтичним серпанком людей і події, на перше місце поставила не розум, а почуття. Соціальні проблеми вона зачіпає мало. Натомість величезної ваги в неї набувають так звані вічні питання: добро і зло, місце людини серед природи і серед усього людства, свобода й обов’язок.}

_{Роман складається з окремих новел, філігранно виписаних, але різних за своєю тональністю. Деякі з них романтично піднесені, деякі звучать як притчі (наприклад, розділ «Amor vincit omnia»), крізь деякі просвічує тонка мудра усмішка. Письменниця майстерно переплітає в творі фантазію з реальністю, не проводить межі між світом дійсності і світом уяви, чарівне й дивовижне стоїть у неї поряд із сірим, буденним, всі явища природи, мертві речі пройняті духом поезії, найпростіше подане з тихою урочистістю. Весь твір, як казав про нього Томас Манн, робить враження «казки під арфу».}

_{Головний герой книги — Єста Берлінг, колишній священик, позбавлений дану за пияцтво і нехтування своїх обов’язків. Але й решту героїв навряд чи можна назвати другорядними. Їхня доля, їхня людська особистість така цікава, письменниця має стільки всього про них сказати, що розділи, присвячені їм, набувають самостійного значення. Вони густо насичені дією, це окремі саги, що свій рід ведуть від давньоскандінавського епосу й переказів про лицарів круглого столу, — тільки що їм надано сучасної мистецької форми й чітко ліричного тембру.}

_{Єсту, зневіреного в собі, опанованого думкою про самогубство, рятує від смерті господиня найбагатших маєтків на узбережжі озера Левену майориха Маргарета Самеєліус і поселяє в своїй садибі серед одинадцяти інших нахлібників, званих кавалерами, — таких, як і він, невдах у житті, але веселих, безжурних і талановитих людей, що самохіть чи з примхи долі втратили рідну домівку і тепер живуть з ласки майорихи у її маєтку.}

_{Єста Берлінг — поет, мрійник, людина шляхетного серця і надзвичайного чару, в нього закохуються найгордовитіші красуні, його люблять усі — чоловіки й жінки, старі й молоді, він приносить сміх і радість у будь-яке товариство. Кожному почуттю Єста Берлінг віддається цілою душею. Він однаково великий у доброму і в злому, бо зло він теж чинить — із забобонів, з хибних моральних настанов, внаслідок болісних пошуків правди, пошуків шляху до людей.}

_{У шведській критиці й досі тривають суперечки про те, хто був прототипом Єсти Берлінга. Сама письменниця в оповіданні «Сага про сагу» каже, нібито цей образ остаточно вималювався в її уяві після однієї розмови з батьком, коли він розповів дочці про якогось свого знайомого з юнацьких років — незвичайно принадну людину, улюбленця всього Вермланду, що мав хист поета, співака, музики й оратора, а проте майже ціле своє життя був домашнім учителем у маєтках краю. Критики добачають риси Єсти в декому з сучасників письменниці, в її знайомих, в її батькові. Та найбільше правди на боці тих, хто вважає образ Єсти Берлінга збірним, що втілив у собі риси національного характеру шведів.}

_{Кавалери, серед яких живе Єста Берлінг, — це безтурботні люди, що понад усе цінують земні втіхи й радощі. Їхнє кредо — давнє поганське «сагре diem», лови сьогоднішній день, втішайся тим, що тобі дає життя. Вони творять культ почуття. Його закони — обов’язкові для всіх; тільки беззастережно скоряючись їм, можна спізнати повноту життя.}

_{Почуття — автентичний вияв людської особистості, і всяке насильство над ним, всяке зневаження його призводить до духовного краху. В романі читач бачить це на прикладі Мар’яни Сінклер, одного з найкращих жіночих образів твору. Довго живучи по чужих країнах, прилучившись до сучасної цивілізації, Мар’яна втратила природність почуттів, впустила в серце «дух самоаналізу», що робить її нездатною до щирого кохання. Тільки перейшовши через тяжке горе й терпіння, вона знаходить своє справжнє людське обличчя.}

_{Але поклоніння почуттю, ніби перенесене з часів Відродження, хоч і найбільше відповідає людській природі, а все ж не виправдує сенсу людського буття. Доля кавалерів трагічна, бо їхнє життя — пустоцвіт. Призначення людини — бути не тільки веселою, але й доброю. «Радість — неодмінна пожива дітей нашої землі, і вона ніколи не згасне, — пише Сельма Лагерлеф в останньому розділі «Саги про Єсту Берлінга». — Одначе над світом і досі тяжіє нерозгадана загадка: як бути водночас веселим і добрим?»}

_{Таку розгадку письменниця знаходить у праці. Тільки праця робить людину щасливою, надає життю її гармонії, виправдує її існування на землі. Працею на добро простим людям вирішують спокутувати свою провину за зруйнований маєток Єста Берлінг і кавалери, «Тепер мене ніхто не звабить усім багатством світу… Я хочу назавжди лишитися вбогим, житиму серед селян і допомагатиму їм чим зможу», — каже Єста Берлінг.}

_{Таким акордом закінчується ця найсвоєрідніша в шведській та й в усій скандінавській літературі поема в прозі.}

_{Нині ця книга перекладена майже всіма мовами світу, за її мотивами знято одинадцять кінофільмів, не раз її інсценізували для театру. Вона поставила Сельму Лагерлеф у ряди видатних письменників світу.}

_{Перекази й легенди рідного краю стали для Сельми Лагерлеф невичерпним джерелом тем і сюжетів. На цьому матеріалі написані більшість її наступних творів, саме ті, що найдужче її прославили.}

_{1894 року, після цілого ряду стилістичних експериментів і пошуків мотивів з’являється друга книжка письменниці — збірка новел «Невидимі зв’язки». Наступного року Сельма Лагерлеф дістає стипендію Шведської академії, що дає їй змогу покинути школу й цілком віддатися літературній праці. Тоді ж таки вона вперше вирушає в широкий світ: відвідує Італію (1895–1896) і Близький Схід (1899–1900); внаслідок тих подорожей з’явилися романи «Чуда антихриста» (1897) і «Єрусалим» (1901–1902). «Чуда антихриста» від першої рецензії на них Георга Брандеса й донині викликають найбільші суперечки в критиці. В цьому творі найдужче виявився консервативний бік світогляду письменниці. Основний мотив роману, написаного на матеріалі вражень від Сіцілії, — поширення ідей соціалізму, що на той час стали в Європі великою політичною силою. Сельма Лагерлеф не заперечує ані їхньої ваги, ані їхнього майбутнього, тільки, вірна своїм переконанням, не погоджується з антирелігійним способом їх пропаганди.}

_{Письменниця не могла прийняти капіталістичних стосунків, що запанували в Швеції і в цілому світі, але порятунок від зла, яке приніс із собою капіталізм, убачала в поверненні до давнього, патріархального ладу, де, на її думку, не було класових протиріч.}

_{Двотомний роман «Єрусалим» — це епос про шведське селянство, написаний під впливом оповідань Б’єрнстьєрне Б’єрнсона та ісландських саг. Сельма Лагерлеф розповідає в ньому про долю своїх краян — даларнян, що з релігійних міркувань виїхали до Палестини шукати нового пристановища, про їхні поневіряння на чужині. Поряд з «Сагою про Єсту Берлінга» цей роман належить до найсильніших творів у доробку письменниці.}

_{Крім того, Сельма Лагерлеф випустила за ці роки збірку тематично пов’язаних між собою новел «Королеви Кунгагели», так само навіяних ісландськими сагами, «Повість про панську садибу» (обидві 1899 р.), новелу «Скарб пана Арне» (1903) та «Легенди про Христа» (1904).}

_{В той час учительська організація в Стокгольмі попросила Сельму Лагерлеф написати читанку з географії для народних шкіл. Письменниця погодилась. Задум розрісся у велику двотомну повість-казку, що вийшла 1906–1907 рр. під назвою «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми». Цей мозаїчний твір — своєрідний путівник по тогочасній Швеції з казковим сюжетом, поетично написаний, цікавий для читача всякого віку. Це була друга книжка Сельми Лагерлеф, що здобула світову славу. Нині вона відома майже в сорока перекладах трьома десятками мов. За цю повість 1907 року Сельма Лагерлеф удостоєна. почесного звання доктора філософських наук Упсальського університету.}

_{1909 року Сельма Лагерлеф отримала Нобелівську премію за «високий ідеалізм, багатство фантазії, благородство і красу форми» — як писалося в офіційному протоколі, а 1914 року її, першу жінку, обрано членом Шведської академії.}

_{Прибутки від книжок дають змогу письменниці 1907 року викупити родинну садибу Морбака, продану чверть сторіччя тому після смерті батька. Там письменниця живе до самої смерті. Померла Сельма Лагерлеф 16 березня 1940 року.}

_{Крім згаданих вище творів Сельми Лагерлеф слід відзначити ще романи «Дім Лільєкруни» (1911) — реалістичну розповідь про часи її дитинства, «Імператор португальський» (1914) — трагічну історію селянина, який, дізнавшись, що дочка його стала повією, тікає від правди в божевілля, як в останній притулок, два томи новел «Тролі та люди» (1915–1921), трилогію на теми рідного Вермланду «Левеншельдів перстень», «Шарлотта Левеншельд» та «Анна Сверд» (1925–1928). Та найвизначніший з її пізніх творів — тритомний щоденник. Крім поетичної краси й глибокого змісту, цей твір має одну рису, що вигідно вирізняє його з-посеред мемуарної літератури: в ньому авторка цілком вилучає свою особу. «Важко сказати, — пише шведський критик Альрік Густавсон, — чи існує ще якась автобіографія, де було б так вилучене авторське «я». Сельма Лагерлеф у своєму творі описує життя в садибі Морбака, малює образи своїх батьків, братів і сестер, ліпить постаті челяді, подає низку прообразів з «бети Берлінга», доточує легенди, що ходили серед тамтешнього люду. Одначе жоден із тих трьох томів, досить цікавих самих собою, безпосередньо не оповідає про особу Сельми Лагерлеф, цими спогадами тільки накреслюється образ її дитинства в садибі Морбака. Така артистична стриманість — одна з найпринадніших рис Сельми Лагерлеф, глибоко притаманних її натурі. Ніколи їй не спадало на думку звіряти читачеві свої таємниці так, щоб вони викликали в нього ніяковість… Артистична стриманість Сельми Лагерлеф була мимовільним виявом її природної скромності».}

_{У своїй творчості Сельма Лагерлеф стверджує життя в усіх його площинах і проявах. Але це ствердження не означає суцільного гімну всьому живому. Багатоплощинний світ Сельми Лагерлеф необмежений у просторі — це ніби велетенська оселя людини, в якій вирішальне значення мають моральні категорії. Світ Сельми Лагерлеф гомоцентричний. Весь його рух сконцентрований навколо людини, не якоїсь абстрактної істоти, а живої, повнокровної людини з усіма її індивідуальними рисами, людини, що сама перебуває в ненастанному розвитку. Людина Сельми Лагерлеф мужня й самостійна істота, їй без кінця доводиться змагатись не тільки із зловорожими силами природи, а й поборювати в собі лихі інстинкти, йти навіть усупереч родинним традиціям, загальноприйнятим громадським засадам, коли вони суперечать її особистим поглядам на справедливість. Так Ліль Інгмар, один з героїв роману «Єрусалим», каже: «Коли я зроблю те, про що оце міркую, то до мене в неділю не підійде ані священик, ані суддя, щоб потиснути мені руку…» А проте він таки робить задумане: дає притулок своїй нареченій, коли та вийшла з в’язниці, відсидівши кару за вбивство власної дитини. На думку письменниці, в кожному конкретному випадку голос сумління має підказати людині, як їй належить повестися. Не раз той чи інший вчинок цілковито руйнує її особисте щастя, проте вона ставить понад власну користь добро інших людей. Так Анна Шернгек із «Саги про Єсту Берлінга» відмовляється від свого кохання, щоб вирятувати від злиднів родину капітана Угли, або Ельсаліль з оповідання «Скарб пана Арне» віддає свого коханого в руки правосуддя, щоб покарати його за вбивство її добрих опікунів і названої сестри.}

_{Хоч людське життя — самодостатня вартість, найцінніший скарб, але людина не просто втішається ним, а весь свій вік чинить ненастанно подвиги морального характеру і завдяки цьому виявляє свою людську природу. Сельма Лагерлеф будь-що намагається звільнити людину від зовнішнього насильства, оточити її життя природними умовами, бо тільки в них людина почуватиметься щасливою. Все природне письменниця зараховує до категорій добра. Звідси її погляд на смерть, як винагороду за життя, коли людина справді прожила його в усій повноті, втомилася від праці й тягаря довгих літ. «О Смерте, бліда посестро! Отже, правдива моя надія, що й я з тобою стрінуся? Навіть до мене, найнезугарнішої трудівниці землі, ти прийдеш, знімеш старенькі черевики з ніг, візьмеш мітлу з рук і миску з борошном, стягнеш із мене буденний одяг… Благословенна від тебе, спочину я тисячолітнім сном…» («Сага про Єсту Берлінга»).}

_{Людське життя в творах Сельми Лагерлеф продовжується й після смерті, коли по людині лишаються добрі вчинки. Немає більшої ганьби, як залишити по собі погану славу. За життя в людини завжди є надія виправити вчинене зло, та нема гіршої муки, як лежати на смертельній постелі вже без такої надії. З іншого боку, життя статичне, вегетативне, не спрямоване на те, щоб чисто біологічну сировину перетворити на людський індивід, обдарований моральними якостями, і є, на думку письменниці, справжня смерть. Людина вмирає, коли дає змогу лихим інстинктам запанувати над її природженою добрістю. «Гадаєте, що мрець тільки той, хто лежить закляклий у труні?.. Ви не вірите, що на світі більшість людей мертві або ж напівмертві? Гадаєте, що я живу?» — питає майориха Єсту Берлінга. Сама вона вважає себе мертвою відтоді, як з доброї Маргарети Сельсінг стала лихою майорихою з Екебю.}

_{Життя людини починається від тієї миті, коли вона бере на себе труд формування свого правдивого людського обличчя. Сельма Лагерлеф твердо переконана, що людина добра істота, тільки ненастанно мусить розвивати в собі те добро, ненастанно поборювати внутрішні чинники, що заважають виявлятися найпритаманнішим її чеснотам. Одначе самовдосконалення дається людині не легко. Герої Сельми Лагерлеф дорого платять за нього. Кожен з них переживає хвилини зневіри, зламу, розпачу. Мар’яна Сінклер за своє вдосконалення заплатила коханням, її батько позбувся здоров’я, кавалери втратили останній свій притулок.}

_{Одним із чинників, що підносить і ушляхетнює людську душу, в Сельми Лагерлеф є краса. Із естетичної категорії в її світі краса обертається в категорію моральну, стає елементом тієї «неодмінної поживи дітей нашої землі», без якої немає цілісної людини. Знищити красу — такий самий злочин, як і знищити витвір людського духу, байдуже, чи то краса мертвої чи живої природи. «Лихо тому, через кого зітхають ліси і плачуть гори», — каже письменниця в «Сазі про Єсту Берлінга».}

_{Краса вдовольняє нашу одвічну жадобу високого й чистого. В «Чудесній мандрівці Нільса Гольгерсона з дикими гусьми» письменниця так змальовує танок журавлів: «Ось виходять сірі, немов одягнені в присмерк, птахи з довгими крильми й червоними чубчиками… Розпластавши крила, вони кружляли з такою шаленою швидкістю, що здавалося, немов сірі тіні граються в якусь невловиму для ока гру. Певно, журавлі навчилися її в туманів, що ширяють над пустельними болотами. Танок навівав якісь чари, і той, хто вперше був на горі Кула, тепер розумів, чому все свято зветься великим танком журавлів. У ньому була якась дика сваволя, що будила в глядачів невимовну тугу. Тепер… ніхто не думав про боротьбу, всі, і крилаті й безкрилі, відчували бажання піднятися в небо, вище хмар, і поглянути, що за ними діється. Хотіли залишити неповоротке тіло, що тягне їх до землі, й полинути в світи… Оцю тугу за неосяжним, тугу за невимовною красою звірі й птахи відчували завжди, як дивилися на танок журавлів». В ім’я краси Єста Берлінг не вбиває великого ведмедя з Гурліти, коли стає віч-на-віч із ним серед засніжених гір. Анні Шернгек не страшно вмерти в пащі вовків, коли її везе чудовий кінь, править ним дужий, вродливий Єста, а дзвоники над саньми виграють веселу пісню про щастя.}

_{Варто сказати кілька слів про художні засоби, типові для мистецької манери Сельми Лагерлеф.}

_{Поєднання реального з казковим, що дало чудовий ефект у «Сазі про Єсту Берлінга», письменниця використовує майже в усіх наступних творах, навіть у такому реалістичному романі, як «Єрусалим». Але всюди в неї домінує розповідний елемент, кожна річ насичена дією, статичних описів у неї немає, бо не тільки люди, а й мертва природа в її творах перебуває в ненастанному русі, зміні, перетворенні. Власне, в неї нема межі між мертвим і живим, бо в природі завжди щось помирає і завжди з мертвого твориться живе. «Чи знайдеться в світі хоч одна порошинка, що не була б уже в круговороті життя? Чи порох, що здіймається на дорозі, не був колись м’якенькою косою або лагідними, ніжними руками? Чи вода в колії від коліс не була колись кров’ю, що текла в неспокійному серці?»}

_{Хоч які насичені твори Сельми Лагерлеф казковими мотивами, а проте кожне фантастичне явище має своє реальне підгрунтя. Ось на свят-вечір із комина з’являється Сінтрам, це втілення зла й руїни у романі «Сага про Єсту Берлінга», своєрідний гетівський Мефістофель — з рогами, з хвостом, як справжній чорт. Читач уже ладен повірити в його надприродність, аж виявляється, що він — переодягнений і в комин його запхнув Єста. Ось Кевенгюлер, діставши від лісової феї в подарунок геніальний хист, творить незвичайні винаходи і одним із них спалює Екебю — і враз письменниця кидає фразу, що Кевенгюлер і сам уже не знає, чи ті винаходи були насправді, чи це тільки витвір його уяви. Таких прикладів можна навести багато.}

_{Дуже часто зустрічаємо в Сельми Лагерлеф контрапунктне поєднання тла, на якому відбувається подія, — краєвиду, явищ природи тощо, — з самою подією, з настроєм героїв. Ось Мельхіор Сінклер у «Сазі про Єсту Берлінга» вирушає по свою дочку. Він у найкращому гуморі їде до Екебю, а навколо буяє краса: «Сніг блищав, немов очі в молодої дівчини, коли заграють перший вальс. Берези простягали до неба червонясті, тоненькі, наче мереживо, гілки, подекуди на них висіли торочками іскристі бурульки». Анна Шернгек розумом не може повірити словам Сінтрама про те, що є люди, які запродують дияволові душу. «Але їй несила опанувати своїх думок, темрява дедалі дужче насідає на неї, а ліс навколо такий чорний та мовчазний. Несила прогнати від себе страх». Ландшафт стає ніби музичним супроводом до співу, своїм звучанням надає численних відтінків основній мелодії, поглиблює та збагачує її зміст.}

_{Велике враження справляє в її творах перехід від поетичного образу до реальної деталі: «Важкі ті дороги, що ними людині доводиться мандрувати по світі. Вони стеляться пустелями, болотами й горами…» — із дальших слів виявляється, що така дорога пролягла перед графинею Елісабет. Рідко, але з великим успіхом. користується Сельма Лагерлеф засобом контрасту. Чим, наприклад, можна краще передати трагізм долі Ульріки Дільнер, як не тим, що все своє горе вона вміє викласти тільки мелодією веселої польки?}

_{Шведська критика складає дуже високу оцінку мові й стилеві Сельми Лагерлеф. Видатна сучасна шведська письменниця Сара Лідман пише, що й нині лишається загадкою, як письменниця зуміла «віддати такі бурхливі почуття такими спокійними словами».}

_{Сельма Лагерлеф не раз наголошувала на тому, що не належить ні до яких політичних угруповань, але це не заважало їй чуйно прислухатися до вимог тогочасного суспільного життя й ставати в обороні поступу. Вона брала участь у жіночому русі й підтримувала боротьбу жінок за виборче право, за визнання їхньої волі й незалежності. Відома її промова на Міжнародному жіночому конгресі в Стокгольмі 1911 року, в якій вона палко виступила проти вад тодішнього суспільства.}

_{Все своє життя Сельма Лагерлеф виступала проти війни — щоправда, з позицій пацифізму. Вона відкидає всі війни взагалі, не поділяючи їх на справедливі й несправедливі, загарбницькі й визвольні.}

_{Ще в «Сазі про Єсту Берлінга» вона засуджує війну як акт насильства, як злочин супроти людської природи. Один з героїв роману, Ян Гек, карається все життя за те, що, побувавши на війні, чинив насильство, проливав кров. У романі «Проклятий», написаному в роки першої світової війни, Сельма Лагерлеф створює трагічну колізію: герой, полярний мандрівник, затаврований прокляттям, від нього всі відцуралися за те, що він під час невдалої експедиції, майже божевільний з голоду, несамохіть поживився людським м’ясом. Письменниця робить висновок: коли це такий страшний гріх, то що казати про війну, де поле бою всіяне трупами?}

_{Сельма Лагерлеф бере участь у роботі міжнародної антимілітаристської організації прогресивних діячів культури «Кларте», виступає проти війни на різних зборах, конференціях і конгресах. Особливо посилилась її антивоєнна діяльність в останні роки життя, коли в світі з’явилася примара фашизму.}

_{Письменниця в своїх виступах попереджає про загрозу нових загарбницьких воєн, допомагає антифашистам і емігрантам з фашистської Німеччини. Так, скажімо, тільки завдяки Сельмі Лагерлеф пощастило 1940 року вирвати з концтабору і переправити до Стокгольма відому німецьку поетесу Неллі Сакс (1891–1970), майбутню лауреатку Нобелівської премії (1966).}

_{Письменниця не раз переживала хвилини сумніву, скептицизму, розпачу, але до самої смерті пронесла віру в вище призначення людини, в те, що людина за природою своєю істота моральна, здатна відрізняти добро від зла. «За блискучим фасадом садиби в Морбака, — пише шведський критик Альрік Густавсон, — стомлена, славна жінка провадила свою останню духовну боротьбу, певна лише того, що людина з натури дуже добра і що її найпершим обов’язком було жити й писати, аби світло добра не погасло назавжди у щораз густішому мороці, що огортав брутальний, сповнений загрози війни світ двадцятого сторіччя».}

_{Український читач уперше познайомився з творчістю Сельми Лагерлеф 1903 року, коли у львівському «Літературно-науковому віснику» було надруковане її оповідання «Скарб цісаревої» в перекладі Івана Франка. Наступного року в тому ж часописі з’явилися «Чуда антихриста», а далі «Королеви Кунгагели» (1909), «Ельзаліль (Скарб пана Арне)» та «Інгрід» (обидві 1910). 1911 року ці три останні речі вийшли в Києві окремою книжкою.}

_{Згодом з’явилися друком дві книжечки Сельми Лагерлеф: «Три оповідання про Христа» (Полтава, 1918) і «Мати» (Катеринослав, 1919). Крім того, вийшла одна книжечка в Ужгороді: «Старенька мати» (1936), та дві у Львові: «Різдвяні рожі» (1929) і «Хустина Вероніки» (1930). Всі ці переклади роблено не з оригіналу, а з німецьких та російських версій. Нині вони мають тільки історико-літературне значення.}

_{1964 року у видавництві «Веселка» вийшла в перекладі зі шведської мови повість Сельми Лагерлеф «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми». Тепер наш читач може ознайомитися з двома найкращими книгами видатної письменниці-гуманістки, чия творчість назавжди ввійшла до золотої скарбниці світової літератури.}

_{Ольга СЕНЮК}