Сам собі бог

Віктор Савченко ТОЙ, ЩО ПОВЕРНУВСЯ Фантастичне оповідання

Попри високий ступінь доктора наук, Білокінь одягався просто і одноманітно — темно-синій костюм, сорочка — коли біла, а коли й картата, без краватки. Сидить за письмовим столом — нікому ні слова, пише або гортає якусь книжку. Ми вже звикли до його могутньої спини, до піджака, що найчастіше висів на бильці крісла-вертушки, до його «доброго ранку» й «до побачення» — єдиних слів, що він вимовляв, бувало, протягом цілого дня… А сьогодні Білокінь з’явився якийсь врочистий. І врочистим його робили не так сірий костюм з м’якої шерсті та незаймано білий комірець, як вираз просвітління на завжди суворому обличчі.

— З якої нагоди при параді? — поцікавився я, шкодуючи подумки, що наш третій колега у відрядженні й, отже, позбавлений можливості бачити таке.

Замість відповіді Михайло Теодорович витяг з кишені поштову листівку і поклав переді мною. В ній сповіщалося, що він — лауреат премії Вернадського за цей рік і що премію ту присуджено за наукову розробку «Про форми руху матерії».

Моїми привітаннями, як і святковим настроєм, Білокінь утішався недовго. Вже по хвилі його вишуканий піджак теліпався на бильці крісла, а сам він навис, немов скеля, над портативною друкарською машинкою. Тим часом я губився в здогадках: як стосується його наукова розробка геології? До фізики — так. А от до геології…

— До всього стосується, — відказав Білокінь на моє запитання. — До хімії, до фізики, навіть до суспільства… — В його грубому від природи голосі було стільки ж впевненості скільки й самовдоволення. — І настільки, що доведеться вносити корективи в усі фундаментальні закони природи, — додав не без хвастощів.

— Але ж ви все життя займались геологією… — зауважив я здивовано.

— Ви — теж. А грішите й літературою…

Досі він відповідав, не обертаючись. Та раптом повернувся в кріслі-вертушці і подивився очима, в яких не було ні хвастощів, а ні вдоволення. Я вперше завважив, що очі в нього зелені.

— До цього відкриття я йшов усе життя. Якби не випадок, то воно так би й зосталося незбутньою мрією. Інколи спадає на думку: чи погодився б я добровільно побувати там, куди мене кинув випадок? Ні, — скажу. Навіть за ту велику винагороду, яку я звідти виніс.

— Це ви про ту країну, де?..

— Так. Але географія значення не має. Бо побувати мені довелося… — на мить він затнувся, подумки підбираючи відповідне слово, а тоді промовив:

— Ну в іншому вимірі, чи що…

Білокінь зиркнув на годинник, покосився в бік друкарської машинки, на смаглявому обличчі його майнуло вагання. Та зрештою повернувся до мене і, вмостившись зручніше в кріслі, сказав:

— Ми там проводили розвідку на тантал, здебільшого життя протікало на колесах. І день, коли зі мною сталася та дивна пригода, почався, як завжди, з дороги… Лендровер прудко котив шосейкою, що нагадувала смугу з іржавої бляхи. Власне, там усе руде, немовби вкрите корозією. Я довго не міг звикнути до того кольору, причиною якого був червонозем. І ґрунт, і пил, і навіть шкіра людей, хоч і чорна, але з рудуватим відливом. Після двох років перебування в тій країні я став помічати на собі буруватий відтінок. Під їхнім сонцем тіло моє, смагляве від природи, стало брунатним і мало чим відрізнялося від темношкірих аборигенів. Власне, це і стало причиною того, що зі мною трапилося.

Так от, ми вже годину їхали шосейкою, обабіч якої зрідка траплялися переліски, поселення, які й поселенням можна було назвати лише умовно — три-п’ять хатин. Машина була відкрита, і від сонця нас із шофером рятували тільки коркові шоломи. Мушу сказати, що з усієї спадщини, яку залишили по собі колонізатори, це, мабуть, найгуманніша… До речі, у ту спадщину внесли свою лепту й араби, що хазяйнували там з десятого по п’ятнадцяте століття і португальці, котрі витіснили арабів, і англійці та американці. Разом з корковим капелюхом, ісламом та християнством від зайд народові дістався й національний розбрат. Автоматні черги лунали навіть у столиці. Щоправда, геологів жодне з угрупувань не займало. Бо кожне з них вважало, що рано чи пізно прийде до влади і, отже, потребуватиме мінеральної бази. За тантал добре платять країни, що досліджують космос.

Отож, ми поспішали до містечка Тете, що знаходиться на річці Замбезі, неподалік якого провадили розвідку на тантал. Савана в той період року зелена і на обрії ще можна було побачити табуни антилоп або зебр.

Я ніколи не помічав у собі здатності до інтуїтивного відчуття, але цього разу, коли дорога, що досі пролягала саваною, вповзла в перелісок, я відчув небезпеку. Відчуття було таким сильним, що тільки побоювання виявитися в очах шофера панікером утримувало мене від наказу спинити машину. Пролунав єдиний постріл, якого мій шофер уже, мабуть, не почув. Голова його різко сіпнулась і повалилася на кермо. Я, можливо, встиг би ще вхопитись за бублик руля і спрямувати машину по дорозі, але спека притлумила мою реакцію… Я ще встиг почути, як гахнув об дерево бампер, помітив вітрове скло на капоті, над яким пролітав, і стовбур баобаба — широчезний, немов стіна…

Далі стало коїтись щось неймовірне. Я побачив під деревом тіло високого худорлявого чоловіка. З носа й рота в нього цебеніла кров. Над тілом схилилися двоє чорношкірих, а поряд стояли ще троє, озброєних карабінами. На них був одяг з маскувальної тканини. Я немовби наближався звідкись до тієї групи і побачив корковий капелюх, що валявся поряд з потерпілим, віддалік — лендровер с погнутим бампером і в ньому — водія, який грудьми лежав на капоті. Раптом я зрозумів, що високий худий чоловік у жовтих шортах і білій сорочці — це я. Тим часом один з тих, що схилилися над тілом (він, мабуть, тямив у медицині), закотив віко і довго вдивлявся у моє око. Тоді скрушно похитав головою.

Напевне, сталася помилка. Нашу геологічну машину прийняли за урядову. І причиною помилки була моя засмагла шкіра степовика. На Донеччині в нас, буває, дядьки за літо так чорніють, що кольором мало відрізняються від негрів. Між тим я не тільки бачив, а й чув, про що говорили озброєні люди і навіть уловлював запах пороху, котрим сходили ще їхні постаті. Вони перемовлялись мовою банту. Один, мабуть, старший, дорікав височезному чоловікові, у якого на карабіні був оптичний приціл… А я звідкись ніби повертався. Але не весь повернувся. Частина мене ще підходила до місця події. Я, немовби, щойно відділився від океану, але мене тут же виштовхнуло з нього і тепер моя духовна сутність збиралась докупи. Я поторсав за плече старшого п’ятірки і порадив дістати з машини аптечку й дати мені (тобто постаті, що лежала під деревом) понюхати аміаку. Але він не почув і дотику мого не відчув. Все відбувалося немов уві сні. Ми хоч і знаходилися у тому самому просторі і в тому ж самому часі, але мене від них (втім, як і від мого тіла) відділяла невидима стіна. Я бачив себе збоку, як бачать стороннього. Я тоді завважив, що й постаттю — сухою й довгою — майже не відрізнявся від людей, котрі мене оточували. Як, зрештою, і кольором волосся. З тією тільки різницею, що в мене воно пряме.

Нарешті командир, і двоє, які з ними стояли, кинулись до лендровера, і, порившись у багажнику, витягли тент. По хвилі моє тіло вже лежало на брезенті, а четверо несли його в хащу. Хода в них була м’яка і швидка, як професійних мисливців. Ліс виявився не надто густим, але тінистим. Полуденне сонце лише зрідка пронизувало верховіття. Я рухався з людьми, котрі несли моє тіло. Правда, що то був за спосіб пересування — не скажу… Коли тінь стала густішою, я побачив довкола постатей ореоли. Люди в них нагадували істот у прозорому променистому пухові. Власне, і навколо мого тіла теж було світіння, але дуже слабке. Ви запитаєте, чи відчував я біль? Ні, не відчував. Навпаки, мені було приємно. Так, ніби я багато років носив, не скидаючи, тісні черевики й гумовий, теж тісний на мене одяг. Та раптом усе те скинув. Почуття незнаної розкутості, безмежності мого Я, для якого не існувало ні простору, ні часу… Єдине, що мені муляло, це відчуття чогось невиконаного. Я підозрював, що саме воно тримало мене весь час неподалік мого бідолашного тіла, довкола якого вже дзижчали мухи. Та ось носіїв спинив окрик і брязкання затворів. Старший групи відповів мовою банту. Рушили далі, так і не побачивши того, хто запитував пароль. Але вартовий був схований від носіїв, та тільки не від мене. Його аура світилася на півлісу.

Нарешті ми вийшли на галявину. То була місцинка під височезними баобабами й акаціями-парасольками. Кілька круглих сплетених з гілок і мазаних глиною хатин, укритих пальмовим листям, тростиною та циновками… Між ними на палях було споруджено щось схоже на терасу з дахом. Моє тіло поклали під навісом поряд з великим бубоном. Враз до тераси посипали голі дітлахи, за ними — дорослі. Останнім з’явився старий з пучком сивого волосся на голові. Перед ним шанобливо розступились і він зійшов на поміст. Озброєні, котрі принесли моє тіло, привітались і їхній старший розповів про те, що сталося. Старий був не просто худий, а якийсь ніби висушений, і обличчя мав зморшкувате, як суха слива. На ньому була довга картата сорочка і більше нічого. Він схилився над моїм тілом і прикипів до нього блискучими чорними зіницями. Ореол довкола нього був найсвітлішим. Я б сказав — найпотужнішим. Він то слабшав і ставав майже таким, як у пересічної людини, то раптом спалахував і збільшувався до таких розмірів, що поглинав ореоли односельців, котрі стояли біля помосту.

Повторюю, все те відбувалося, немов уві сні. І так само, як під час сну, людина в будь-яку мить може опинитися в іншій ситуації, я теж раптом побачив свою жінку, яка на нашій кухні готувала сніданок для себе й доньки. Вона була стурбована. Ні — хвора. Металася по квартирі, хапалася за серце. Моє лихо невидимою хвилею докотилося й до неї. Вона не просто відчувала, а була переконана, що я потрапив у біду. Кидалася до телефону і пробувала дзвонити у міністерство, котре відрядило мене за кордон. Але у нас, на другому кінці світу, була ще рання пора і там, отже, ніхто не брав трубку. Нарешті приречено опустилася в крісло і по її щоках скотилися дві сльозини. З кухні тим часом долинали пахощі кави, що збігла з плити. Жінка ввижалася такою ж реальною, як і старий чаклун, що схилявся над моїм тілом. Променисте «павутиння» навколо нього стало таким яскравим і потужним, що в його сяєві вже й не проглядалися аури жодного з людей. Африканець викликав дух свого батька, який (він був у тому переконаний) мав допомогти йому вигнати з мого тіла злого духа. Чаклун пояснював духові свого батька, що лиха сила ввела в оману доброго чоловіка, який підняв карабін на безвинних. Та дух не поспішав… Але, мушу сказати, що як тільки знеможений старий упав біля мого тіла, мені здалося, що між мною — безмежним моїм Я — і нерухомим тілом на брезенті з’явився якийсь зв’язок. Власне, майнуло таке відчуття, ніби в сон на коротку мить увірвалася ява. Але мить, на яку мені довелося побувати в своєму тілі була такою короткою, що я не встиг відчути свого тіла. І знову став існувати в образах, а не в думках… Знесилений чаклун, між тим, довго лежав, набираючись сили. Фізичної сили, яку він під час танцю майже всю перевів у невідомий вид енергії. Старий, власне, перетворив себе на біологічний контур, поле якого наклалося на моє безживне тіло і навіть щось там увімкнуло. Але тільки на мить… І чаклун це вловив…

— Духові мого батька не подолати злого духа, що засів у цьому чоловікові, — сказав він згодом, зводячись на ноги, які тремтіли від виснаження.

Тоді військовий взяв його за лікоть і вивів з юрби. Коли вони віддалилися на таку відстань, що їх уже не могли почути, він сказав:

— Мірамбо, ти великий чаклун. Іншого такого немає. Ніхто, крім тебе нам не допоможе… Білий не повинен покинути світ! З його смертю нас проголосять терористами, а відтак не бачити нам більше ні зброї, ні допомоги. Ні від кого. Бо угода по боротьбі з тероризмом — міжнародна. Якому торговцеві зброєю захочеться псувати репутацію?

— Кхе-кхе… Яка може бути репутація у гендляра зброєю? — зауважив чаклун. По хвилі повторив. — Духові мого батька не подолати злого духа, який засів у тілі білого. — І ніби виправдовуючись, додав:

— Старий я вже… Можу не витримати… А що тоді буде з Секелету — моїм онуком? У нього ні батька, ні матері.

— Ти ще дужий, Мірамбо, — заперечив військовий. — А про Секелету не турбуйся. Коли ми прийдемо до влади, він в столиці житиме, вчитиметься в коледжі.

Молодик хоч і не мав позначок на уніформі, але з усього було видно, що це офіцер. З чаклуном він розмовляв на рівних, але поштиво.

Старий довго про щось міркував, а тоді сказав:

— Спробую звернутися по допомогу до духа мого діда.

В натовпі односельців, яким чаклун повідомив про намір звернутися до духа свого діда, почулися схвальні вигуки. Ті голоси належали літнім людям, які ще пам’ятали чаклування діда Мірамби.

— Але дід мій виганяв духів не тут, а в печері. Туди й несіть білого. — По цих словах він притис до грудей фігурку з чорного дерева, яка теліпалася в нього на шиї — чоловік з рогами буйвола.

… І знову тіло моє погойдувалось на брезенті. Носії — четверо озброєних — продиралися вузькою звивистою стежкою, місцевість була кам’яниста, вкрита шипуватими високими кущами. Процесія селян — від малого до старого, що йшла слідом, витягнулася на півкілометра.

Після короткої іскри, що блискавкою проскочила між нерухомим тілом і безмежним моїм Я, світіння навколо тіла ледь посилилось і водночас з’явилося відчуття, яке інколи буває у сні: ти спиш і усвідомлюєш, що це тільки сон. Мушу сказати, що я не хотів прокидатись. Але мені щось муляло, ніби псувало сон… Тим часом люди в плямистій маскувальній формі спинились перед густими заростями мімози, за якими зяяв темний, у людський зріст, отвір. Старий, що йшов попереду, порозсовував колючки і перший зник у тому отворі. По хвилі він покликав. Зайшли тільки озброєні люди, котрі несли моє тіло, їхній командир і юнак-«ударник». Всередині печера нагадувала перекинутий глек; в найбільшому місці мала метрів із п’ять у діаметрі. До того ж була розписана малюнками. В ній було чисто, а світла, яке проникало сюди крізь отвір, виявилося достатньо аби розгледіти кожен петрогліф[1]. Втім, для того стану в якому перебувало моє Я, освітленість не мала значення. Навіть якби там стояла темінь, я однаково все «бачив» би.

— Сюди кладіть, — сказав старий і показав місце в центрі між купкою закіптюженого каміння і великим бубоном, видовбаним із шматка суцільної колоди.

Носії поклали брезент з моїм тілом не дуже поштиво. Вони вже ставились до нього, як до трупа. Тим часом Секелету став біля бубна.

— Вийдіть, — наказав старий і, коли в печері залишився тільки юнак, заходився знову витанцьовувати навколо мого тіла. Рухи його ставали дедалі жвавішими; він звертався до дідового духа переповідаючи йому те саме, що й недавно батькові. Просив, ні — благав вигнати злого духа, який засів у тілі білого чоловіка. Прохання хоч і звучало аж надто побутово, та ритм підвивання, звуки бубна, що відлунювали в стінах печери, надавали сцені чогось містичного. Втім, містичного там було мало. Чаклун, дедалі збуджуючись, генерував у собі особливий вид життєвої енергії, яка мусила передатись і моєму безживному тілу. Носіїв тієї енергії цивілізація білих Людей ретельно винищувала, як, власне, і носіїв будь-яких відхилень від посередності. Серед чорного населення вони збереглися, і один з них буквально пломенів, його аура була такою сильною, що її бачив навіть Секелету. Худючий старий в картатій сорочці, який не дуже чемно канючив у духа свого діда життя для білого чоловіка, уособлював сам потойбічну силу…

Натовп перед печерою очікував дива. Та найбільше того дива прагнув командир озброєних людей, бо особисто для нього вбивство іноземного спеціаліста мало б погані наслідки.

… Рухи чаклуна ставали дедалі різкішими. Зморшки на лиці розгладились; тепер це було лице божевільного…

І тут проскочила друга «іскра» між тілом, що безживно лежало на сірому брезенті і моїм безмежним Я. Лише мить тривав зв’язок між тілом і духом. Було таке відчуття, ніби я прокинувся від сну, та враз і поринув у сон…

Білокінь замовк і знов схилився над машинкою, але його довгі пальці так і не торкнулись клавішів. Він мовчав, обличчя його, як і під час оповіді не виказувало жодних почуттів. Мені тим часом спало на думку, що за багато років спільної з ним роботи я жодного разу не помітив, аби Білокінь змінився на обличчі. Його видовжене лице з важким підборіддям і сухим рубцюватим носом за будь-якої ситуації лишалося незворушним. Саме за цю незворушність, що зовні межувала з жорстокістю, а ще за пергаментну жовтизну обличчя ми прозвали його колись Блідолицим.

Нарешті він знову подав голос:

— Від усього того, що я вам кажу, сильно віддає містикою. І нікому крім вас, я б того не розповів.

Помітивши не моєму обличчі подив, він пояснив:

— Ви — літератор і вам, можливо, стане в пригоді бодай щось із того, що я кажу. Під яким соусом ви підсунете його читачеві — чи як елемент умовності, а чи як фантастику — ваш клопіт, а тільки пригода, яка сталася зі мною в Африці, має право на те, щоб про неї знали. Надто ж дивовижні наслідки до яких вона призвела.

Білокінь надовго замовк, а тоді провадив:

— Отож, після другої «іскри» чаклун, довівши себе до крайнього збудження, впав знеможений долілиць і завмер. Його аура була такою великою і потужною, що не тільки печера, а й гірська порода зовні, і люди були в ній немов у дивному опалесціюючому тумані. Хоча вони про те і не здогадувались. Вона — та аура — складалася із двох шарів — невеликого, але потужного, який палахкотів у якомусь метрі від тіла, і слабкішого, але такого, що його знати було на півсотню метрів. У тому потужному чаклуновому біополі спочатку не можна було і вгадати світіння навколо мого тіла. Та що довше лежав поряд старий чарівник, то відчутнішим ставав зв’язок між «посудиною» і тим, що з неї виплеснулося. Відбувалося щось подібне до дії магніту, який притягував порошинки з простору. «Магнітом» моє тіло робилося від світіння старого. Досі я перебував у стані безтілесної свідомості, а точніше інстинкту, — бачив, чув, відчував без допомоги очей, вух, носа, шкіри. Під дією ж сяйва у чисту, так би мовити, свідомість стало проникати щось індивідуальне і почасти я вже знав, що моє безмежне Я належить Білоконю Михайлові Теодоровичу… Власне, це вже була думка. А де думка, там і спомин. І я згадав, що основним обов’язком життя того Білоконя, тобто мого, було дослідити та пояснити суперечливі моменти ентропії[2]. І тоді ж у пам’яті виникла висока, худа і згорблена постать викладача фізичної хімії Кудрі, який писклявим голосом пояснював нам, студентам, друге начало термодинаміки, пригадалося, як вразило мене тоді не так поняття міри хаосу, як те, що за ним стояло. А стояла, як відомо, теплова смерть Всесвіту. Висновок цей лежав на поверхні. Адже якщо всі природні процеси розглядати як рівномірний розподіл тепла і вирівнювання температури, то мусить же настати мить, коли Сонце, віддавши тепло Землі, і навколишньому простору, перестане світити й гріти. Така ж доля мусить спіткати й інші світила. Всесвіт нарешті перетвориться в резервуар омертвілого розлитого рівномірно тепла… Є над чим замислитись. Пізніше, правда, Кудря запевняв, що висновок про теплову смерть, то — чистої води ідеалізм, і що насправді… Але всі його докази розбивались об той факт, що тепло передається від більш нагрітого тіла до менш нагрітого. І ніколи не навпаки… Я б сказав: «У пам’яті виникло…» Це не зовсім так.

Те, що згадав тоді, так само відрізнялося від звичайних картин пам’яті, як чорно-біле фото від живого об’єкта. То була не просто згадка; я опинився в аудиторії серед однокурсників, навіть спізнав бентеги, котра проймала щоразу, як я опинявся поруч з одною нашою дівчиною.

Пам’ятаю, як зараз, Кудрю за кафедрою, який обережно так перегортав спорохнявілі сторінки якоїсь книжки. Ми тоді, здається, писали контрольну. Раніше я бачив у нього і прижиттєві видання поетів минулого сторіччя, і томик Вільгельма Оствальда, і багато чого ще. Мені здавалося тоді, що Кудрю цікавив не так конкретний автор, як сам факт володіння старовинною книгою. Та згодом, коли до рук потрапили роботи Оствальда, я переконався, що Кудря не тільки милувався стародруками, а й читав їх. А тому не проминав нагоди ввернути якусь сентенцію (звісно, без посилання на видатного вченого), ті сентенції правили йому за туман, в якому ховалось, як мені тоді здавалося, щось значно більше, ніж викладач Кудря із своїми стандартними знаннями фізичної хімії… Але справа не в ньому, а в тій бентезі, яку він посіяв у мою юнацьку душу. Часом мені здається, що це вона — юнацька мрія, а згодом домінанта всього життя зібрана по Всесвіту мою розхлюпану свідомість і вселила в її домівку — моє тіло. Хтозна, чи спромігся б добрий старий африканець повернути мені життя, якби не було її Мушу сказати, що тому чоловікові дорого обходилося моє оживлення. Він не лишив собі й частки фізичної сили.

Тим часом день згасав. В печеру заповзала сутінь. Люди, не дочекавшись дива, почали розходитись. Першими пішли жінки, за ними діти. А коли уже ніч посунула з кущів, місце біля печери покинули й чоловіки. З настанням темряви почали завивати гієни. Завивання перебивалося стогоном, істеричним реготом, клацанням зубів. Мені не раз доводилося бачити тих потвор з масивними головами, сильними щелепами й грізними іклами. Але найогидніше в тому пожирачеві падла — завжди голодні каламутні очі, які в поєднанні з широким носом і круглими вухами надають йому боязкого і водночас зухвалого вигляду. Ці істоти нападають навіть на людей, котрі сплять просто неба, і виривають із тіла шматки м’яса. Африканці ненавидять цю нічну тварину і пов’язують з нею безліч легенд про таємничих диявольських істот, котрі вночі їздять верхи на гієнах.

Зрештою настала тиша. Моє Я стало складовою африканської ночі. В мені, немов у повітрі, тріщали цикади, мене наповнювали крики нічних птахів, крізь мене високо в небі яріли зорі. Та, власне, й оці люди, що зараз жували вівсяні коржі, як і Секелету, який сидів загіпнотизований біля свого бубна, перебували в мені. І печера й пагорби, в яких було доволі таких печер, теж були в мені. Далеко за північ моє Я стало відчувати щось схоже на біль. Але де він був той біль, я не знав, бо в тіло своє ще не вселився. Хистким містком між духом і тілом була домінанта. Це по ній проскакували оті «фантоми», яких ні пам’яттю, ні згадкою не назвеш, такими життєво правдивими вони були. Якось перед самим від’їздом є Африку я здибав у «Букіністі» Кудрю. Мене він, звісно, не впізнав. Стояв біля прилавка і тими ж кощавими пальцями гортав старовинну книгу. Він майже не змінився. Тільки голова стала пласкішою, мабуть, за рахунок втрати шевелюри й зубів, від чого колишній мій викладач нагадував ученого пітона… Так от, ця сценка повторилася до того реалістично, що я навіть відчув запах прілого паперу і дешевого лосьйону, яким тхнуло тоді від Кудрі.

Втім, Кудря був тільки тим, хто заронив у мою недоторкану на той час, свідомість сумнів. А вже йому, сумніву, на зміну прийшло бажання розібратись в усіх тих плутаних концепціях. Шукаючи правди в книжках, я помітив, що різні автори по-різному тлумачать обидва начала термодинаміки.

— Як то, по-різному? — здивувався я.

Білокінь посміхнувся поблажливо.

— Ну, в підручниках вони формулюються приблизно однаково. А от в науковій літературі тих формулювань скільки завгодно. — Помітивши, що така відповідь мене не задовольняє, пояснив:

— Ну, наприклад, деякі вчені трактують перше начало термодинаміки так: «Тепло, що підводиться до системи, витрачається на зміну внутрішньої енергії та виконання роботи системою», інші — «Вічний двигун створити неможливо» тощо. Друге начало термодинаміки, крім відомого вам з вузівського підручника, має ще з десяток тлумачень. От тоді мені в свідомість і запав сумнів: або з тими законами не все гаразд, або ж вони вимагають пояснень для кожного окремого випадку. Сумніви підігрівав образ «змія-спокусника» Кудрі. В ті часи мені навіть снилася його голова на надмірно довгій шиї. Вона то похитувалася над клубами густої пари, то ховалася в ту пару.

І тягнулося те впродовж багатьох років. Але ми відволіклись від теми…

Десь уже перед світанком командир розбудив своїх товаришів, які спали, прихилившись спинами до скелі, і, залишивши невдаху-снайпера, пішов з трьома в село. В одній з хат вони взяли лопату і тією ж дорогою, якою несли моє тіло, поспішили на місце вчорашнього лиха. Прийшли вчасно, бо навколо машини з мертвим водієм уже никали гієни. Довелося навіть полоснути по них чергою з автомата. Оглянули лендровер. Удар прийшовся на бампер, передню панель і капот. Радіатор виявився неушкодженим. Командир сів за кермо і ввімкнув ключ запалення. Вони від’їхали далеченько від місця події і поховали водія. Хоч моє нерухоме тіло лежало в печері, я все те бачив. Мою свідомість немов би було підключено до всезнаючої, всеосяжної машини, з якої я черпав не тільки інформацію, а й шматки життя. Ну, що сказати: я пам’ятаю навіть таку деталь, як страх одного з озброєних людей, коли пролунало грізне рикання. І сміх їхнього старшого, бо то кричав усього-на-всього страус. Мушу сказати, що крик страуса таки нагадує лев’яче рикання. А тим часом старий африканець лежав нерухомо, і можна було подумати, що він мертвий, якби не потужне, невидиме для людського ока, світіння. Правда, воно помітно послабшало і не виходило вже за межі печери. Водночас зі зміною чаклунової аури дедалі сильніше відчувався біль. Той біль з самого початку був немовби пуповиною між тілом і духом, а точніше — лійкою, крізь яку вливалася розхлюпана свідомість Невдовзі я вже знав, що болить у сонячному сплетінні. Ані плече, яке я пошкодив, вилітаючи із машини, ані голову, яку тільки завдяки корковому капелюхові не розчерепило, я не відчував. Біль був саме в сонячному сплетінні. Власне, це був той самий біль, що непокоїв мене впродовж усього життя, і який минав тільки тоді, як я починав творити. Але в печері я цього не усвідомлював, бо свідомість ще не повернулась. Я перебував у якомусь дивному задзеркаллі, де існує не думка, а образ, де згадка нічим не відрізняється від події, відбитком якої вона є…

Білокінь замовк і довго не озивався.

Тим часом мені пригадалася давня розмова з ним, коли він, повернувшись з-за кордону, відмовився очолити наш відділ, який до того очолював.

— Ото ми вже вам так дошкулили, що ви… — казав тоді я.

— Та ні, хлопці, все діло в мені, — його грубий і такий же незворушний як і лице голос пом’якшав. — Ось-ось п’ятдесят стукне, а я досі не довів до пуття свою наукову ідею. То одне на заваді стане, то інше. Ви — мої по суті, вихованці стали за ці роки знаними спеціалістами, вченими; кожен з вас міг би не лише відділ, — інститут очолити, а я ніби захряс на місці. — Він подивився тоді на мене якось сумно.

… Нарешті Михайло Теодорович відвів погляд від машинки. В зелених його очах читалося погано приховане вагання. Нарешті він подав голос:

— У корпорації, де я працював, був геолог з Ірландії. Він називав мене Біл. А повне прізвище вимовляв Біл-О’Кінь. Так отой хлопець першим забив тривогу, коли я не повернувся на базу. Він узяв урядову машину, десяток солдатів, простежив увесь шлях, яким я мусив був проїхати. Але не виявив ні лендровера, котрий нападники сховали в заростях, ані місця, де сталася подія. Весь час я був з ним, радив не піднімати поки що паніки. Але він, звісно, не чув. Між нами була стіна — прозора для мене і невидима для нього.

… Ішла вже друга половина дня; чаклун лишався нерухомим. Люди, що заходили до печери, не дуже хвилювалися. Вони очікували… А біль у сонячному сплетінні не слабшав. Моя свідомість, яка донедавна перебувала у вигляді туману, стала густішати. Наче між дощовими хмарами пробігає блискавка, так само в свідомості блиснула перша думка: а що як я не повернусь? За нею одразу ж друга: але ж тоді я не зроблю того, заради чого жив. І знову я опинився в «Букіністі» поруч з вузькоплечим двометровим чоловіком, дослухався до тихого шелесту сторінок книги, яку він гортав; крадькома поглядав на загадковий усміх, який, здавалося, колись дуже давно було намальовано на його обличчі. «Якщо енергія — цариця світу, то ентропія — тінь її», — казав той усміх. А ще він казав, що ентропія, а по-простому безлад, зростає тільки в напрямку від минулого до майбутнього. А з цієї посилки тягнулися дивовижні висновки. Виходило, що в природі в перспективі мусить усе перемішатись. Спершу подібне, потім подібне з віддаленим, а в далекому майбутньому живе з неживим. Серед людей, отже, найперше не стане націй, потім рас, далі з’явиться гібрид людини із звіром, ще далі — гібрид того монстра з комахою, ще далі з рослиною, а потім — з каменем… От яку думку намагався прищепити лукавий Кудря. Але ж, якщо в це повірити, то треба визнати процеси монстризму не тільки природними, а й невідворотними. А тому марно чинити їм опір. Хоч в логічній споруді, яку він колись зводив, і не було видимих протиріч, але в ній усе ж існувала замаскована цеглина, витягнувши яку, можна було звалити всю споруду. Ні-ні… я мусив повернутися, щоб віднайти ту цеглину. Вперше, відколи моє Я перебувало в неприродному стані, вслід за думкою наступило бажання. Правда, кволе. Але все ж це було бажання повернутись…

За життя я зазнав кількох спалахів бажання поставити всі крапки над «і» у фундаментальних законах світобудови.

І щораз, як я починав над тим замислюватись, в мене вливалася невідома енергія, і я відчував, що прилучаюсь до невідомої системи, крізь яку протікали невідомі струми. Водночас логіка поступалась місцем інтуїції, думки скидалися більше на поетичні образи. Я перебував на межі свідомості й інстинкту… Я завів собі зошита, до якого дописував усе, що пов’язане з ентропією. Ви запитаєте, що мною рухало? Бажання дошукатись істини: чи справді світ підстерігає безлад і теплова смерть. В одній цитаті писалося: «Якщо маємо два відра з холодною і гарячою водою, то ми можемо скористатися різницею температур між ними для запуску машини, яка виконує корисну роботу. Якщо ж воду обох відер перемішати в одному баку, то вже з однорідної температури корисної роботи не добудемо». Згадуючи ту цитату, я щораз ніби чув скрадливий голос Кудрі: «А хіба є принципова різниця між відром гарячої води і Сонцем». «Немає, чорти б його вхопили, немає! — відповідав я подумки Кудрі. — Але чому ж тоді за такого сильного прагнення матерії до перемішування, є крила у птаха і плавники у риби, чому з хаосу розчину випадають кристали чіткої будови?» Після тих моїх заперечень уявна голова на довгій шиї обкутувалася парою і тоді мені ввижався тільки холодний полиск її очей… Той особливий стан душі, який наставав у мені щораз, як починав займатися ентропією, зветься натхненням. Тепер я вже знаю напевне, що це не що інше, як вихід людського Я за межі свідомості і дотикання до загальнолюдського розуму… Той стан, в якому я перебував, витаючи над своїм скаліченим тілом, багато в чому нагадував інтуїцію, інстинкт, рефлекс…

Між тим день хилився до вечора. Старший нападників, які вдосвіта ще познищували сліди вчорашньої трагедії, нервував, дедалі частіше зазирав у печеру. Хоча зайти не наважувався. І селяни проявляли неспокій. На їхній пам’яті сеанс оживлення ще ніколи так довго не затягувався.

А в посольстві тим часом забили тривогу. Там вирішили, що мене викрали з метою отримати викуп. На батьківщину не повідомляли, очікували, поки зловмисники подадуть звістку. Не сиділи, склавши руки урядовці. З допомогою парламентарів вступили в контакт з усіма відомими угрупуваннями. Але жодне, як і те, до якого належали учасники, не визнали себе причетними до того. Все замикалося на учасниках нападу. Навіть односельці чаклуна не знали правду, але й те про що вони знали, не зважаючи на глуху місцину, в якій причаїлося село, рано чи пізно мусило просочитися до загалу. Тому так непокоївся командир повстанців.

Та ось чаклун знову ожив — перевернувся горілиць. Сяєво довкола його тіла помітно послабшало, але все ж перекривало світіння будь-кого з односельців, що купками сиділи в заростях і на стежці. Проте воно було вже нерівномірним, а у вигляді джерел, ні — фонтанів на тілі, їх було сім: в сонячному сплетінні, на середині грудей, горлі, чолі і на маківці, — це по вертикалі, а по горизонталі — на серці і симетрично з правого і лівого боків. Якщо вертикальні і горизонтальні точки з’єднати прямими, то вийде хрест. До речі, й на моєму тілі у тих самих місцях пульсували джерельця силових полів. І тільки в одному місці — в сонячному сплетінні — сяєво було досить помітним. Та й аура навколо мого тіла значно посилилась.

І тут я побачив чаклуна. Не тіло, котре лежало нерухомо поряд з моїм — щось інше. Воно ніби було часткою мого Я. Але водночас це був старий африканець, який переступив риску дозволеного, щоб допомогти мені повернутись. Він був здивований моїми тривогами. «Теж мені, вигадав проблему! Теплова смерть Всесвіту, безлад… Та поки існують рух і енергія, нічого такого не станеться. Бо з безладу виникає порядок. Втім, як і з порядку часом — безлад. Це такі ж поняття, як ліве і праве…» Але я не міг би стверджувати, що це сказав чаклун, а не я. Наші свідомості немов би злилися. Втім, ми теж були частками чогось великого і безмежного. «Якщо тобі вже так свербить торкнутися істини, — знов сказав Мірамба, — поміркуй над категорією носія руху, його потенціалом і ємкістю, та спроектуй все на людське суспільство. І ти побачиш, що порядок виникає тільки на межі різноманітностей. Змішання ж різноманітностей, надто в закритій системі, призводить до хаосу. Отут твій Кудря має рацію. Ти побачиш, що зливання — річ така ж неприродна, як і злочинна. А найбільший злочинець той, хто посягає на різноманітність».

Раптом від сильного болю потьмянів світ. Моє Я входило в якийсь тісний тунель. Це відбувалося не в просторі, а в іншій — невідомій системі координат.

… Довкола на стінах і стелі печери рясніло безліч петрогліфів. Там були полювання на слона і двобій воїна з левом, військові дії між племенем високих людей і пігмеями. Попри нестерпний біль у плечі й голові, я подумав, що малюнки, хоч і були схематичними, але мали свою метрику оцінки майстерності. В основі її лежали точність руху і дії. Це було щось середнє між ієрогліфом і малюнком. На деякі сцени можна було дивитись як на полотно і читати їх як письмо. Було там чимало теїстичних символів, смисл яких негоден був я розгадати. Несподівано завважив, що не бачу свого тіла, як і тіла чаклуна, і що лежу горілиць з відкритими очима. Вперше майнула думка: «але ж я повернувся!..» Я не знав, — радіти чи плакати. Все було якимось тьмяним і похмурим. До того ж дошкуляв біль. Спробував сісти, і мені це вдалося, поряд лежав Мірамба. Він витягнувся немов струна. Довкола його тіла, як і мого, не було й натяку на якесь світіння. Лице чаклуна, колись зморшкувате, з виразом хитрості й владності, тепер, здавалося, було лице іншої людини — мудрої і благородної. Пересилюючи біль у плечі я нахилився до нього. В розплющених його очах не залишилось ні краплини життя.

Сонце хилилося до заходу. Промені його, подолавши зарості мімози, падали на стіни печери рухливим золотим мереживом. Раптом потемнішало. Вхід заступила постать. То був старший нападників. На мить він вкляк, а тоді зробив кілька швидких кроків і спинився вражений біля мене.

— Ти живий? — нарешті запитав він португальською, тамуючи невпевненість, ніби звертався до мерця.

— Живий, — відказав я теж по-португальськи.

— О, диво! — вигукнув він, а далі почав казати щось мовою банту — швидко-швидко.

Скоро я збагнув, що він звертався з подякою до чаклуна, ще не здогадуючись, що старий мертвий. Та скоро, коли минула хвиля потрясіння, військовий запідозрив лихе. Нагнувся над Мірамбою, заглянув у вічі, помацав пульс. Тоді швидко, ніби труп старого перебував під високою напругою, відсмикнув руку.

Повстанець був практичною людиною. Він звернувся до мене рішучим голосом: «Рухатись зможеш?»

Замість відповіді я спробував підвестись. Але одразу ж і впав. Сили в ногах не було. Тоді він підхопив мене під пахви, щоб допомогти, але відчувши як обм’якло моє тіло сказав: «Ні, не зможеш. — А далі пробубнів. — Тільки ж не віддай богові душу».

А мені подумалось: «Ну, якщо вже повернувся, то чого б мав рипатись туди сюди…»

Несподівані, драматичні колізії почалися тільки-но мене, а потім і Мірамбу винесли з печери. Дочекавшись нарешті дива, селяни кричали, сміялись як діти. Кожне хотіло побачити мене — живого на власні очі. Стежка була вузька, і вони лізли в колючі кущі, обдираючись до крові. Скоро ті кущі повиламували й повитоптували. З гори стало видно савану — жовто-руду, із зеленими парасольками акацій і баобабів. Під впливом того, що сталося зі мною, люди на мить забули про чаклуна. Та як тільки його тіло поклали на стежку, гамір вщух і стало тихо-тихо. А відтак почалося щось неймовірне. Репетували жінки, плакали діти й чоловіки. Тільки повстанці робили все спокійно й чітко: поклали мене на тент і, піднявши, швидко понесли. Горе селян за мить змінилося на гнів і агресивність. Вони кинулися слідом з криками:

— Білий мрець, ти вкрав нашого Мірамбу!

— Поверни нам чаклуна!

— Віддай Мірамбі його душу!

Вони були переконані, що дух чаклуна, лишивши своє старече тіло, вселився в моє. Якби не зброя у повстанців, селяни учинили б наді мною розправу. Потім вони почали проклинати озброєних людей, а надто командира. Кричали, що хай він і носа не показує в селище. Не буде йому ні молока, ні м’яса, ні бобів. Та помалу юрба рідшала, і з сутінками вже ніхто нас не переслідував. Мене несли довго — години три. Зупинялися тільки для того, щоб помінятись місцями. І за весь час ніхто й словом не прохопився. Маршрут пролягав на межі савани й кам’янистого передгір’я, вкритого де кущами, де невисокими баобабами. Та зрештою ми спинились на галявині. Давно вже була ніч — ясна й гомінка. Тріщали цикади, кричали нічні птахи, в рясно всипаному зорями небі мелькали кажани. Я впізнав це місце. Неподалік у кущах стояв прикиданий гілками лендровер.

Воїни поклали мене на землю і самі попадали від утоми. Старший, відстібнувши від паска флягу, налив у ковпачок якоїсь рідини, подав мені. Вона пахла не то м’ятою, не то цикорієм. І ще чимось невідомим, але приємним, я випив і попрохав ще. Він блиснув білими зубами і вдовольнив моє прохання. Ковтнувши вдруге, я раптом кудись провалився.

… Прокинувся від тряски й гуркоту. Я лежав у відкритому передньому кріслі лендровера, укутаний в брезент. На місці водія сидів молодий чоловік, в якому я не відразу впізнав старшого над повстанцями.

Помітивши, що я нарешті прочумався, водій зупинив машину і зняв з мене брезент.

— Сидіти зможеш? — запитав.

— Зможу.

Він обережно підняв спинку сидіння і, ще раз доскіпливо окинувши поглядом мою постать, знову сів за кермо.

При в’їзді в місто нас ніхто не спинив, хоча всюди снували патрулі. Ми проїхали повз гомінкий базар, в кілометрі від якого стояв білий двоповерховий офіс корпорації. Водій припаркував машину на півдорозі до офісу. Вимкнув двигун, помовчав, а тоді повернув до мене обличчя і сказав:

— Вибач… Все сталося не з лихого наміру. Це… — він затнувся, а тоді додав. — Трагічне непорозуміння.

— Ніхто не застрахований від помилок, — відказав я.

— Радий, що ти розумієш… Рухатись, мабуть, ще не зможеш. Я подзвоню в корпорацію, щоб тебе забрали.

Він відхилив дверці і вже ступив на землю.

— Зачекай, — зупинив його я. — Ти не забув, що обіцяв зробити для Секелету?

Він подивився на мене, як на мерця і, прошепотівши «Мірамба…» кинувся бігти.

Михайло Теодорович замовк і довго мовчав, а я намагався порівняти могутнього чоловіка з грубими рисами обличчя і чималими вже залисинами, який сидів переді мною, з тим виснаженим Білоконем, котрий тоді повернувся… Мабуть у моєму погляді було щось таке, що виказувало сумнів, бо він посміхнувся і запитав:

— Що, не віриться? Мені й самому інколи здається, що то було марення. Але думати так не дозволяють кілька обставин. Перша — випадок із Секелету, адже я перебував тоді у стані клінічної смерті, і почути, про що домовлялись повстанець з Мірамбою, не зміг би. Не кажу вже про ту відстань, на яку вони відійшли від натовпу. Друга обставина — галявина, куди мене принесли. Я одразу «впізнав» її, як і місце в заростях де було сховано лендровер. Ви скажете, що це не можна перевірити. Але є ще одна обставина — я вказав місце, де повстанці зарили труп водія.

Білокінь мить помовчав, а тоді, мабуть, поборовши вагання мовив:

— І нарешті — головне. Але його, на жаль, теж неможливо перевірити. — Він повернувся в кріслі-вертушці до столу і поклав руку з довгими своїми пальцями на стос паперу, що лежав поряд з машинкою. — Все, що тут написано, звідти. Я віднайшов ту замасковану цеглину, котра є своєрідним замком у похмурій, але, на щастя, фіктивній споруді…

— А чого ви тоді згадали про Секелету? — поцікавився я. — Ви що в дорозі думали про нього?

— Ні, це прийшло в голову несподівано, в останню мить.