Сам в океані

ВІДПЛИТТЯ

24 травня, тільки-но почало світати, ми зібралися в маленькому порту Фонв'єй. Всі журналісти одразу ж кинулися до нас із запитаннями. Задовольнивши їх, я почав перевіряти спорядження, складене в надувний човен.

Натовп цікавих дедалі збільшувався, хоч відплиття призначене на третю годину дня — в цей час вітер дужчає.

Десь о другій годині приходить судовий виконавець і накладає печатки на наші банки з харчами, які ми беремо з собою на той випадок, якщо експеримент з харчуванням дарами моря не вдасться. Крізь натовп фотографів і репортерів проштовхується представник Океанографічного музею і повідомляє мене, що ні в суботу, ні в неділю жодне з суден музею не зможе відбуксирувати нас у відкрите море.

Справа в тому, що наш надувний човен не міг пливти проти вітру. Щоб стати справді «потерпілими», треба було відійти у відкрите море миль за десять, бо при сильному зустрічному вітрі нас усе одно прибило б до берега. Відбуксирувати нас мало тільки якесь інше судно.

Саме того дня в порту стояв американський крейсер, і капітан його погодився надати в наше розпорядження один із своїх швидкохідних катерів.

Натовп усе збільшувався. Тепер вітер подув з південного заходу, і якби ми відпливли, то вже давно опинилися б біля берега. Цілком зрозуміло, що зіваки, яким добре-таки набридло стовбичити, з нетерпінням очікували тієї миті, коли, нарешті, наш човен залишить порт. Але ми знову відклали відплиття, тому що капітан американського крейсера пообіцяв відбуксирувати нас на світанку наступного дня. Довідавшись про це, багато хто з глядачів і навіть деякі журналісти почали лаяти нас, звинувачуючи в містифікації; вони марно згаяли час і були страшенно сердиті.

Я повернувся до готелю, сподіваючись хоч трохи відпочити перед від'їздом.

Рано-вранці, о пів на п'яту, ми знову в порту. Навколо нас тільки вірні, щирі друзі та рідні. Моя дружина Жінетт, Жан Люк та кілька репортерів і швейцарські радіотехніки. Атмосфера хвилююча й напружена, і якось справді відчуваєш, що експедиція вже почалась — і попереду довге і важке плавання. Урочиста частина скінчилась!

Натовп потроху збільшується. Ми з Джеком п'ємо свою останню склянку кави з молоком і замовляємо по одному бутерброду з шинкою. Та коли їх приносять, ми відмовляємось. Адже в думках важку подорож уже почато, і яка кінець кінцем, різниця — перестанемо ми їсти зараз чи через кілька годин?… Тоді ми ще не знали, як часто згодом, під час тривалого посту, будемо згадувати ці бутерброди.

П'ята година! Рівно о п'ятій, з властивою всім військовим морякам світу точністю, американський катер з'являється в маленькому порту. Незважаючи на ранній час, командує ним сам капітан. Він погодився керувати всією операцією. Все готово, і ми з Джеком мовчки сідаємо в «Єретик». З самого ранку ми не вимовили й двох слів — нам важко розмовляти в таку хвилину.

— Готово? — питає капітан.

— Все в порядку!

— Рушаймо!

І катер повільно починає буксирувати човен у відкрите море. Ми сидимо один проти одного на надувних бортах, звісивши ноги у човен.

Несподівано море починає хвилюватися — нас зустрів вранішній прибій. Тепер ми уявляємо собі, що то значить погана погода на морі. Невисокі піняві хвилі набігають навально, злісно і безладно б'ються одна об одну. Катер раз по раз занурюється носом у хвилі і хитається з борту на борт. Але нашому надувному човну не страшні хвилі, він чудово зберігає рівновагу, від якої, на мою думку, в майбутньому залежить наша безпека. Човен спокійно пливе собі, без бортового чи кільового хитання. Зате на американському катері всі міцно тримаються, щоб зберегти рівновагу. Ми ж із Джеком спокійно махаємо руками — прощаємося з друзями. Так уже на початку плавання «Єретик» довів одну із своїх переваг над іншими суднами.

Моя дружина Жінетт стоїть на катері і робить героїчні зусилля, щоб посміхнутися, але навіть чорні захисні окуляри не можуть приховати її сліз.

За кілька сотень метрів од берега до нас приєднується флотилія з двох чи трьох суден. Наш перший від'їзд набирає характеру свята, правда, ще дуже скромного; та з кожним новим етапом нашого плавання друзів і прихильників стає більше. Поки що ж нас мало хто знав і розумів.

І коли ми відповідаємо нашим друзям прощальними помахами рук і посмішками на посмішки, то почуваємо, що насправді перебуваємо вже далеко-далеко від них і становимо одне ціле з благеньким суденцем, яке незабаром стане для нас центром світу. Ми вже не належимо землі.

Білі баранці вкривають море; багато днів нам доведеться пливти серед них. Нас весь час обдає бризками. Нарешті з буксира долинають звуки сигнального дзвону. Джек подає знак — і буксирний трос відчеплюють.

Останнє прощання. Катери з журналістами ще раз пропливають навколо човна. Ми машинально прощаємося з ними помахами рук. І дивно. Люди раптом стали для нас якимись далекими. Здається, ми відгороджені од них муром. Так! Саме в цю мить ми зрозуміли весь трагізм нашого становища: ми самотні! Наше життя в морі тепер щось реальніше, відчутніше і важливіше, ніж усі взаємини з тими людьми, які перебувають від нас недалеко. «Та пливіть же, пливіть!»

Це єдині слова, які ще мають для нас сенс. Хочеться вигукнути їх на весь голос, але ми не вимовляємо їх навіть пошепки.

Поступово судна віддаляються. Ось тепер ми справді самотні, зовсім ізольовані від усього світу морем, на якому нас підтримує лише трісочка — благенький поплавець. Ця трісочка — наш човен. Коли зникло останнє судно за горизонтом, мене раптом охопив жах — страшний ворог, який намагався збороти мою душу й тіло протягом останніх семи місяців. Та це була лише подряпина в порівнянні з тими глибокими ранами, яких завдав мені страх згодом. Пізніше ми не раз відчували справжній страх, а не таку, як зараз, легку тривогу, зв'язану з відплиттям. Справжній страх — це одчайдушна паніка, що охоплює знесилені в боротьбі із стихіями душу й тіло, коли весь світ, здається, сіє жах.

Подув різкий вітер. Ранковий туман ховав од нас землю, яка ще спала. Видно було тільки вершечок гори Собача Голова та італійську частину хребта Бордігер.

Тільки білий пінявий слід лишився на морі від катерів, які розтанули за обрієм. Ми шукали таємничого, невідомого — і ось опинилися з ним віч-на-віч. Ми так часто думали про цю самотність, що тепер сприйняли її як дорогоцінний дарунок, про який мріяли протягом довгих років і який нарешті одержали. Тут було все: і вода, і вітер, і плескіт хвиль. Тільки нас досі не було тут. Та ми прибули сюди, коло замкнулося, і тепер, здається, все гаразд, усе на своєму місці.

ПЛАВАННЯ ПОБЛИЗУ БЕРЕГІВ

(25–27 травня 1952 р.)

Спочатку між Джеком і мною западає гнітюча мовчанка. Наше майбутнє видається нам невідомим, таємничим, і ми вже відчуваємо на собі його тягар.

Вітрила ми не піднімаємо. Джек боїться, що воно не витримає рвучкого вітру, і вирішує поступово випробувати його надійність, а заразом і щогли. Щоб нас не знесло вітром до Ніцци, ми вперше скористалися плавучим якорем⁵. «Єретик» покірно слухається і повертається носом до італійського берега.

Нарешті розвиднілося. Коли ранковий туман розтанув, ми побачили, що берег загрозливо наближається до нас. Треба було негайно відпливти якнайдалі у відкрите море, щоб уникнути зустрічі з численними мисами, які виступали далеко на схід і були небезпечною перешкодою на нашому шляху.

Попереду нас чекало багато пасток: мис Ферра, мис Антібський, Леренські острови. Далі йшли мис Камара і острів Леван, який навіть оптимісти із числа наших прихильників вважали за незбориму перешкоду для чоловіка. Відразу ж за островом Леван берег повертав на захід, і перед нами відкривалися неосяжні морські простори.

Вітер ущух, і ми підняли вітрило. Зробити це виявилось не так легко, бо щогла була укріплена аж на самісінькому носі човна. «Єретик» скидався на ванну, закриту спереду і відкриту ззаду. Вільного місця лишалося мало: доводилось тулитися на площі два метри завдовжки і метр десять сантиметрів завширшки. Ми не наважувалися ходити по тенту носа «Єретика», боячись прорвати неміцний брезент. Щоб добратися до щогли, доводилося робити карколомні, акробатичні вправи, балансуючи на одному з бортових поплавців. Повертатися було ще важче. Найчастіше я добирався до щогли плазом.

«Єретик» пришвидшував хід. З напнутим вітрилом і натягненим шкотом він гордо різав хвилі, лишаючи позаду спінений слід, що зовсім не відповідав скромній швидкості човна. Але ми відчували, що все ж рухаємось уперед. Круті буруни, які лишалися за кормою, допомагали нам визначати на око швидкість «Єретика». Пізніше я навчився робити це інакше: дивився, наскільки сильно напнуто вітрило і натягнуто шкот. Зараз ми ледве робимо півтора вузла за годину, але все-таки пливемо.

Близько 11-ї години вітер затих. У цей час ми перебували якраз напроти мису Ферра. Як бачите, не так легко стати потерпілим від корабельної аварії!

Тиша гнітить нас, але нам не хочеться порушувати мовчанку, кожен думає про найдорожче, що він залишив на березі. Тепер, коли ми, нарешті, можемо об'єктивно і спокійно оцінити те, що сталося, нас огортає сум. Образи друзів і близьких знову зринають у спогадах. Ми вже не безстрашні герої, а звичайні собі смертні, якими й були насправді.

Щоб якось розвіятись, влаштовуємо нараду. Кожен з нас намагається показати, що він незворушний. І от виявляється, що найважче для нас — розмовляти нормально: ми весь час переходимо на шепіт. Проте нам ясно, що так довго не може тривати, інакше страх почує наші молитви і запанує над морем.

Користуючись штилем і тимчасовим перепочинком, ми заходилися приводити в порядок усе наше спорядження, щоб воно було готове для тривалого життя в морі. Насамперед ми закидаємо дві доріжки з блешнями — треба забезпечити себе «харчами», потім складаємо розпорядок на всю добу — зробити це на суходолі не мали змоги, хоч і довго готувалися до подорожі.

Насамперед, як організувати вахти? Протягом дня один з нас сидить за кермом, а другий у цей час відпочиває. А от як бути вночі? Це велика проблема! У такому неспокійному морі, як Середземне, завжди плаває багато кораблів, і тому необхідно, щоб один з нас був на вахті. Ніч ми поділили на частини, чи, вірніше, на дві вахти: один чергував з 20-ї до 1-ї години ночі, а другий — з 1-ї до 8-ї години ранку.

Кожну річ ми поклали так, щоб можна було при потребі схопити її відразу навіть у цілковитій темряві. В передній частині «Єретика» під брезентом, у водонепроникних мішках, розмістили найважливіші речі: фотоприладдя, кінокамеру і фотоплівку, лоції, секстант, медикаменти, засоби сигналізації на випадок нещастя, запечатаний при виході з порту непорушний запас харчів та інструменти для ремонту човна. Компас разом з компасною коробкою було поставлено перед рульовим, який повинен був не зводити з нього очей.

Час було щось попоїсти, а риба й не думала клювати. Тоді замість плавучого якоря ми причепили планктонну сітку — вона теж виконувала роль якоря та до того ж ще й збирала їжу. Приблизно за годину ми виловили зо дві столові ложки планктонної гущі, досить приємної на смак, але гидкої на вигляд. Мушу сказати, що Джек дивився на мене з острахом, коли я наминав свою порцію. Та нарешті й він обережно покуштував. При цьому на обличчі у нього була така відраза, начебто йому, як тому європейцеві, що заблукав до індійського племені сіу, запропонували варення із слимаків. Але, на превеликий подив Джека, страва здалася йому досить смачною, і в глибині душі я святкував перемогу.

Коли зайшло сонце і той чудовий весняний день скінчився, наше перебування в морі на цьому єретичному човні вже здавалося нам цілком нормальним явищем, і від нашого занепокоєння не лишилося й сліду.

Моя теорія підтверджувалась і перемагала. Варто перебути на човні лише перші години, а далі починаєш призвичаюватись.

Джек, щоправда, боявся вживати морську воду і ждав непевної здобичі або мало можливого дощу, щоб напитися вдосталь. Незважаючи на мої поради, він уперто відмовлявся од морської води. Джек був поганим прикладом для наслідування, пересторогою для тих, хто йде за встановленою традицією. Навіть мій приклад не переконав його!

Правда, на березі мій висновок здавався йому цілком правильним і бездоганним. Він навіть ладен був підтвердити його експериментом. Та тільки-но Джек опинився в умовах справжнього потерпілого, як «табу», накладене людиною на морську воду, позначилось і на його свідомості. Отак і зустрілися в одному рятувальному човні два типи потерпілих: класичний «ортодоксальний» тип і сучасний «єретик».

Мене повертає до дійсності голос приятеля.

— Алене, вже третя година… на березі ждуть нашої передачі. Може, скористаємося з штилю?

— Що ж, спробуймо.

Ми не покладаємо на радіо особливих надій. Про це подбав перед відплиттям Жан Ферре. Ми знали, що наш передавач — лише лабораторний прилад і його може пошкодити навіть найменший поштовх. Ми знали також, що волога обов'язково зіпсує ізоляцію, що передавач не працює і не працюватиме. Але ж була третя година…

Радіолюбителі середземноморського узбережжя, нічого не знаючи про наше вбоге технічне спорядження, довго шукали потрібну хвилю.

— Третя година, — повторив Джек.

Я згадав про свою дружину, що залишилась у Монако, про женевське радіо, про воду, від якої ми відмовилися, щоб узяти апаратуру. Уявив собі, як о 4-й годині дзвонитимуть дружині: «Ось уже цілу годину ми його шукаємо!..»

А що, коли Жан Ферре помилився? Що, коли це устаткування було зроблене спеціально для мене, як запевняли радіотехніки? Може, ми зуміємо встановити зв'язок із землею?

У мене знову зажевріла надія. Це плетиво проводів, з'єднання ламп уже не здавалося мертвим. Воно повинно ожити! Не могли ж, зрештою, жорстоко посміятися з двох людей, які вирушали в таку подорож!

— Джеку, ану піднімімо антену! Підняти антену!..

Ви коли-небудь робили спробу пускати паперового змія, сидячи в кріслі? Тільки наші «радіотехніки» могли подумати, що ми здатні зробити цей фокус — підняти змія з антеною, стоячи на триметровій площадці!

Ну, мабуть, і вигляд тоді ми мали! Спотикаючись і розмахуючи руками при кожному ударі хвилі, ми намагалися зробити чудо.

Справа скінчилася тим, що змій врізався в хвилю і загойдався, ні на що більше не придатний. Нас пойняв жах. А що, коли, незважаючи на запевнення друзів, там, на землі, все ще сподіваються почути нас?

Джек прилаштовує «запасну антену» — звичайне вудлище. Наша щогла разом з вудлищем має заввишки всього лише п'ять метрів над рівнем моря — це висота середніх хвиль. З усією можливою обережністю я ставлю контрольну лампу, вмикаю амперметр і звертаюся до Джека:

— Крути!

З-під ніг Джека чути гарчання генератора. На секунду мені здалося, що крізь моє тіло пробігає якийсь таємничий струм. Лампи зажевріли. З почуттям, яке буває, мабуть, у людини, що випускає останню кулю, я натис на ключ апарата Морзе…

Я повторив це сотні разів, крутив усі ручки, перевірив усі контакти, на палець «спробував» обіцяні нам 250 вольт… Усе марно. Однієї краплі води, одного струсу було досить.

Я не сказав Джекові ні слова, та він і сам зрозумів усе і перестав крутити генератор. Ми пильно глянули один одному в очі.

«Усе, от тепер уже справді все, ми самотні».

Вечір першого нашого дня в Середземному морі згасав у чудовій за своїми тонами і барвами заграві. Праворуч від нас запалав огонь Антібського маяка, який ми впізнали завдяки «Книзі маяків»⁶.

І ось нарешті сталося чудо, на яке ми й розраховували: з берега подув вітер і погнав нас у відкрите море. Ті, хто присягався, що через дванадцять годин нас приб'є до берега, зазнали поразки. Це була перша справжня перемога на початку плавання, і вона додала нам хоробрості та мужності.

Настала перша ніч. Мені випало нести вахту до першої години. Надалі ми вирішили мінятися вахтами і дуже швидко переконалися в доцільності цього, бо перша вахта — з 8-ї години вечора до 1-ї години ночі — була хоч і коротша, але набагато важча, ніж друга.

Якщо вдень наші рухи були досить вільні, а інколи навіть ризиковані, то вночі ми не могли дозволити собі такої розкоші. Вночі рульовий сидів біля стерна, спершись спиною на рятувальний жилет, а компас стояв у нього між коліньми. Таку незручну позу ми придумали спеціально для того, щоб часом не заснути вночі. Ноги рульового торкалися краєчка брезента, яким вкривався товариш. Щоб було де спати, ми всі речі розмістили вздовж лівого борту нашої «ванни» і звільнили площу завширшки шістдесят сантиметрів і завдовжки метр вісімдесят. Тент правив нам за ковдру, а надувні мішки за подушки.

Зараз Джек спить. Але я не самотній на вахті. Як тільки на море впала темрява, навколо завирувало життя. Мешканці морських глибин підпливають до човна, неначе хочуть роздивитися, хто ми такі. Ніч сповнена химерними примарними звуками, які спочатку лякають, а потім стають звичними. Виявляється, що це всього-на-всього сопіння дельфінів та сплески риб. Плескіт і шурхіт хвиль зливаються в сонний, одноманітний шум, серед якого інколи можна почути якісь зітхання, наче голос соліста в оркестрі, що грає під сурдинку. «Море, безкрає море, де плюскіт хвиль в собі ховає тишу»⁷. Так. Справді, хороше сказано! Спокійне дихання моря може здатися таким же мовчазним, як і величний спокій гірських вершин. О, які відносні поняття тиші та шуму! Пригадуєте того мірошника, що прокидався, коли зупинялося жорно? І тиша часом буває такою виразною, як і звук. Бах, видатний майстер оркестровки і гармонії, міг же використати чудовий акорд тиші в «Токкаті ре мінор». Шедевр в органній музиці побудовано на паузі!

Вітер повівав собі, і наш човен потихеньку плив. Бриз з суходолу дув протягом усієї першої ночі. Щоб потрапити в зону постійних вітрів, ми розраховували передусім на чергування вітрів з суходолу і з моря. Вранці море «видихає» повітря, і бриз летить на материк; потім воно завмирає, щоб зібратися з силами, а ввечері «вдихає» вітер. Глибоко дихає океан. Повітряні хвилі мчали нас наче на гігантській гойдалці⁸.

У першу ж ніч ми переконалися, що вартувати просто необхідно. Ми зустріли з десяток кораблів. Наш сигнальний ліхтар висів дуже низько над водою, був мало помітний і не міг гарантувати нам безпеку. Тоді ми вирішили використати інші засоби, які були в нашому розпорядженні. Коли з'являвся корабель і нам здавалося, що він загрозливо насувається на нас, ми освітлювали електричним кишеньковим ліхтариком вітрило «Єретика». У темряві ночі виразно світилася велика пляма, яку повинні були побачити здалеку. Яке дивне видовище являла, мабуть, ця світлова пляма серед моря, час від часу виринаючи з западин на вершечки хвиль! Чи не викликала вона в пам'яті деяких моряків спогадів про морські легенди?

Чи не здавалося їм, що вслід за цим ось-ось з'явиться Та, що біжить по хвилях, або Летючий Голландець? А може, наш «корабель-привид» просто ніхто не помічав, незважаючи на всі маніпуляції з світлом?

Нарешті моя вахта закінчується, і я передаю стерно товаришеві.

Ранком 26 травня я солодко спав, коли мене раптом збудив Джек. Спросоння я довго не міг зрозуміти, де я і що зі мною. Пам'ятаю, щось подібне я вже переживав у дитинстві, коли одного разу прокинувся в кімнаті готелю. І ось тепер мені пригадалося раптом те старе, забуте відчуття. Згодом я відчував те саме, коли досяг Антільських островів і вперше після тривалої мандрівки прокинувся на суходолі.

Як ми й передбачали, вітер змінив напрямок, і нас гнало просто до берега. Тоді вперше ми опустили в хвилі аварійні кілі, намагаючись іти під кутом 90° до бризу. Це найбільше, на що «здатний» наш «Єретик», бо пливти проти вітру він не міг.

Кілі справді допомагали. Хоч наша швидкість зменшилася до одного вузла за годину, ми все ж не наближалися до небезпечного берега, а пливли паралельно йому.

Дедалі відчутнішим ставав голод. Досі нам просто здавалося, що «сніданок запізнюється». Тепер же нас переслідувала настирлива думка про їжу, а в шлунку виник біль. Якщо не брати до уваги цієї неприємності (вона для мене не була несподіваною), я почував себе цілком бадьоро. Джекові було трохи гірше. Він погодився на мою пропозицію і дав себе оглянути. У роті в нього пересохло, язик обклало. Джека мучила спрага, але він уперто відмовлявся пити морську воду. Мій приклад мусив би його переконати, бо я систематично пив морську воду згідно із «заздалегідь складеним планом» і почував себе добре. Та коли спрага для мене зовсім не існувала, а мій супутник стійко переносив її, то голод все дужче й дужче дошкуляв і мучив нас. Згадки про бутерброди, від яких ми відмовилися перед від'їздом, краяли наші серця. Ці бутерброди ввижалися нам як щось реальне і були такі спокусливі, що ніякі делікатеси з найкращих меню не могли йти в порівняння з ними. Від однієї думки, що «ми ж могли їх з'їсти!», муки голоду ставали нестерпнішими. Отоді я зрозумів, що то значить людське бажання і розчарування.

Пополудні, відпочиваючи після вахти, я почав пригадувати сніданки, які ми наминали в госпіталях Булоні та Ам'єна. Інколи навіть пробігала підступна думка: «Тобі так було добре в чудовому затишному місті; якого ж біса ти поліз у це пекло?»

Симпатичні дельфіни, граючись, виплигували з води за якихось десять метрів од «Єретика». Вони не боялися нас, їхня присутність підбадьорювала, наче ми були серед друзів. І потім, якщо вони ловлять рибу, то чому б і нам не зловити її? На жаль, у нас, крім ложки планктону, нічого було їсти. Ми могли б, звичайно, націдити його більше, але планктонна сітка, що правила водночас і за плавучий якір, уповільнювала швидкість руху човна, а не скористатися сприятливим вітром поблизу берега було б нерозсудливо і небезпечно.

Нарешті десь надвечір після довгих умовлянь Джек погодився випити морської води. Він ковтнув кілька разів. Я пояснив, що коли він зараз не почне пити, то згодом обезводнення його організму дійде до такої межі, що вживання морської води нічого не дасть або ж буде небезпечним. Нарешті він погодився, і я полегшено зітхнув. Наступного дня всі ознаки обезводнення мали зникнути. Спрага теж мине. Нас дуже тішило це навернення в єретичну віру. Настрій наш став просто чудовий.

Протягом наступних ночей ми одержували приємний дарунок: щоранку збирали близько півлітра прісної води, яка конденсувалася на дні човна, так само як випадає роса на щільно закритому наметі. Повітря було дуже насичене вологою, і ми збирали за допомогою губки значну кількість води. Вона була зовсім прісною, бо жодна краплина морської води ще не потрапила в човен. Ця вода, звичайно, не могла нас задовольнити, але все ж вона підтримувала наші сили. Адже це була прісна вода! Якою смачною здавалася вона!

Сутеніє. Вітер, казати правду, добре-таки дратує і доводить нас до розпачу. Цілісінький день він міняв напрямки: то дув поривчасто, то зовсім стихав. Кожні десять хвилин — то шквал, то штиль. А тут ще й море починає хвилюватися. Та наш човник геройськи тримається проти цього осоружного, справді «огидного» Середземного моря. Невже я не помилився і наш «Єретик» — ідеальний рятувальний човен?

Весь день ми не бачили берегів. Проте знали, що вони недалеко від нас і ховаються десь там у тумані та вологих випарах нагрітого сонцем моря. Джек не міг визначити за секстантом місце знаходження нашого човна. Де ми все-таки перебуваємо? О шостій годині вечора нарешті побачили берег. Може, це Естерель чи Сен-Рафаель, а може, все ще Антібський мис? Ніхто з нас не міг відповісти на це питання. А сонце вже вдруге з часу нашого відплиття опустилося в море. І одразу ж маяки надіслали нам світлові сигнали, по яких ми визначили, що дрейфуємо все ще поблизу берега, між мисом Сен-Рафаель та мисом Камара.

Другу ніч на морі ми зустрічаємо вже не так життєрадісно, бо голодні, як вовки. А тут ще, хоч це й парадоксально, подув вітер з моря. Невже наша експедиція закінчиться так ганебно? Біля самого, мису Камара, поблизу Монако, як і пророкували нам «спеціалісти»? Та хай йому дідько, замість того, щоб сушити собі цим голову, краще заснути.

О першій годині ночі мене будить Джек: час ставати на вахту. І я з радістю бачу, що мис Камара лишається далеко за правим бортом. Тепер, у всякому разі, нас не прижене до нього вітром і хвилями. Якби ще проминути острів Леван — тоді французьке узбережжя більше не загрожуватиме нам своїми небезпечними несподіванками. Ні, не так воно просто стати потерпілим від корабельної аварії!

День 27 травня назавжди залишиться в моїй пам'яті. Це був чудовий, феєричний день. По-перше, здійснилася нарешті наша заповітна мрія: десь пополудні я ліг відпочити, прив'язавши перед цим до ноги снасть на риб. Згодом, маючи досвід, я вже не робив таких дурниць, бо велика рибина легко могла відірвати мені ступню. Раптом жилку сильно смикнуло, і ми, тремтячи від хвилювання, витягли чудового морського окуня. Мабуть, з таким почуттям витягають в оазисі перше відро води після переходу через безводну пустелю. Оце так пощастило! Здобич почистили, як годилося, від луски і — о примхи цивілізації! — порізали акуратно на шматки. Передню частину залишили на другий день, а хвостову по-братськи поділили. Мене мало не знудило, коли я підніс до рота це рожеве м'ясо. Супутник мій, мабуть, почував те саме. Але я вже їв сиру рибу в лабораторії і тому мусив подати приклад. «Це дуже смачно!» — запевняю я себе і кладу в рот перший шматок. Що ж, не так уже й погано. Отже, традиції подолано, перемога! Нехтуючи правилами хорошого тону, ми шматуємо зубами сиру рибину, що тепер уже здається нам апетитною і поживною. Решту м'яса поклали на брезент в'ялитися на сонці, але перед цим я вичавив з нього сік ручним пресом для фруктів. Згодом ми щодня мали на сніданок свіжу рибу.

У кожного народу свої звичаї, які дозволяють чи не дозволяють вживати ту чи іншу страву. Чи стали б ви, приміром, їсти бабок або білих хробаків? Ні. А мусульманин, наприклад, не вживає свинини. Що ж до мене, то мені траплялося їсти в Англії китове м'ясо. На нещастя, я знав, що це кит, і м'ясо мені не сподобалось. А скільки є людей, які спокійнісінько їстимуть кінське чи котяче м'ясо, досить тільки запевнити їх, що це яловичина чи кріль! Усе це справа звички. От наші бабуні: хіба ж вони змогли б так легко, як ми тепер, їсти варварський біфштекс із кров'ю?

Того дня повівав дуже теплий і слабкий вітер. Але ми в човні почували себе добре, шлунки були наповнені, і це підтримувало в нас оптимістичний настрій. Так само спокійно і впевнено почували ми себе, коли з Тулона вийшов патрульний катер французького військового флоту і попрямував до нас. Та коли капітан, сміючись, запропонував нам кілька пляшок холодного пива, ми пережили справжні муки Тантала. Зрозуміло, ми стоїчно відмовилися. На це, наскільки я знаю, ніхто не звернув уваги. Але який галас зчинили б усі, коли б ми взяли пиво! Те, що сталося через десять днів, як ми зустріли пароплав «Сіді Феррук», найкращий тому доказ.

Чудовий і спокійний день згасав. Сонце востаннє кинуло своє проміння на море і сіло за обрієм, коли повіяв довгожданий вітер з берега. Поволі берегові вогники розтанули в темряві ночі, і французьке узбережжя залишилося десь далеко в нічній імлі. Всупереч пророцтвам, ми вийшли у відкрите море.

У ВІДКРИТОМУ МОРІ

(28 травня — 7 червня)

Я з подивом змушений визнати, що для нас, невиправних мешканців землі, було дуже приємно весь час бачити берег. Уранці 28 травня ми не без хвилювання виявили, що земля щезла остаточно. Ми йшли тоді на 210° за компасом⁹, тобто теоретично на зюйд-вест. Але схилення¹⁰ становило 10° на захід, отже, ми йшли насправді на зюйд-зюйд-вест, приблизно посередині між Корсікою та Сардінією на сході і Балеарськими островами на заході, неухильно наближаючись до останніх. Перед відплиттям, вивчаючи напрямки всіх течій Середземного моря, я припускав, що така мало вивчена, але цілком імовірна течія, як «балеарська», може віднести нас на захід.

Ми щойно з'їли останній шматок морського окуня. Тепер знову чекай і голодуй. Та ми не втрачаємо надії. Одного ж піймали, то чом би не піймати ще одного? А зараз доведеться, мабуть, знову їсти планктон і пити морську воду.

Сьогодні, 29 травня, повз нас пройшли два вантажні пароплави — грецький і англійський, які привітали «Єретик». Це надзвичайний факт, адже протягом усього часу жоден з кораблів, здавалося, не помічав нас. Справді вони не помічали нас чи, може, тільки удавали, що не помічають, — важко сказати. В усякому разі, я переконався, що потерпілий від корабельної аварії мусить сам шукати своїх рятівників, бо інакше шансів на порятунок дуже мало. Адже всі знали, що ми зовсім самотні серед просторів Середземного моря, без харчів і води… Це дуже дивно, я уже схильний думати, що тільки хвилі на поверхні моря заважали побачити нас. Отже, така доля чекає в морі всіх потерпілих. Вони повинні розраховувати тільки на себе, на свої сили та вміння.

Надвечір знявся східний вітер і погнав «Єретик» до Балеарських островів. Голод знову почав нам дошкуляти. А риба, як на зло, не йшла на гачок.

Увечері я став на першу вахту. Спочатку все здавалося нормальним.

Всі мої відчуття були збуджені від голоду. Десь об 11-й годині нашорошене вухо вловило серед величного спокою моря якийсь дивний шум поблизу човна. Може, я став жертвою галюцинації? Мене охопив неспокій. Що це за шум? Я почав міркувати: люди були так далеко, що навіть у думках не могли підійти до нас. Отже, звуки ці народжуються десь у морі. Та в темряві годі було щось розглядіти. Я вирішив, що це дельфіни вистрибують з води, наче танцюють на нашу честь сарабанду довкола човна. Але шум був надто великий і тривало це незрозуміле явище так довго, що здалося мені дивним. Я нетерпляче чекав ранку і навіть очей не стулив, дуже зацікавлений. На світанку я помітив навколо «Єретика» величезні чудиська сірого, з металевим полиском, кольору.

— Кити! — заволав я і щосили смикнув Джека за руку.

Ми налічили їх з десяток. Вони мирно плавали навколо нас. Це були тварини завдовжки 20–30 метрів. Іноді одна з них повертала просто до нас, пірнала за кілька метрів од човна, і ми бачили ще її хвіст, коли голова вже виринала десь попереду. Ці колосальні істоти здалися мені спокійними, лагідними і сповненими найкращих намірів. Але Джека стривожила їх несподівана поява. Він боявся, що необережним рухом одна з цих величезних істот перекине човен. Коли вдень кити зникли, Джек пообіцяв не залишати мене самого на вахті, бо не зовсім вірив у привітність наших нічних відвідувачів. Я був задоволений з цього і згодом вдавався до невинних хитрощів, примушуючи його чергувати разом зі мною у найвідповідальніші хвилини вахти.

30 травня минуло без пригод і нічого не додало до нашого меню. Потроху ми звикали до цього ненормального життя, так би мовити, пристосовувалися до нього. Лишалося тільки з'ясувати, як поводитиметься човен під час шторму. Чи витримає він негоду, як під час подорожі з Булоні у Фолкстон? Я вірив, що витримає. Правда, Джек сумнівався, але все ж погодився піти на ризик. Та це й зрозуміло, — краще ризикувати тут, де часто зустрічаються кораблі, ніж в океані, на відстані півтори тисячі миль од берега.

Вечір приніс нам несподівану радість. Майже через сімдесят дві години після того, як французьке узбережжя зникло за обрієм, ми помітили у вечірній імлі обриси Мон-Торо, найвищої точки острова Менорки. Джек передбачив це ще опівдні, коли з величезними труднощами йому вдалося визначити за сонцем наше місцезнаходження. Я навіть за нормальних умов вважав цю операцію чудернацькою, а в наших умовах вона здавалася мені чисто спортивною. Джеку треба було сумістити з допомогою секстанта відображення нижнього краю сонця з горизонтом. Це вимірювання досить складне навіть в умовах високої корабельної палуби. А спробуйте зробити його в надувному човні, коли тебе підкидає весь час на хвилях! — Земля! Менорка!

Яка величезна, до болю гостра радість охоплює потерпілого, коли на обрії з'являється давно очікувана земля! Нарешті! Давно вже час, бо голод дошкуляв нам немилосердно. Ось уже два дні ми не їли нічого, крім кількох ложок планктону.

Та на цьому страждання наші не скінчилися. Нам здавалося, що до берега буквально рукою подати. Насправді ж нам довелося пливти до нього дванадцять днів, тобто вдвоє більше за той час, який ми провели серед моря. Коли б ми це знали, то, мабуть, впали б у відчай! Але ми, звичайно, не знали цього і складали плани нашого життя на березі і тексти телеграм близьким та знайомим. Перед нашими очима поставали вже спокусливі картини першого сніданку в маленькому сільському заїзді, коли раптом вітер ущух і вітрило обвисло, наче ганчірка. Ми пильно глянули на небо: воно хмурнішало, а на південному сході заклубочилися хмари. Насувався шторм. Швиденько ми кинули якір у море, бо не наважувалися далі пливти з вітрилом. Спустили його, закрили човен брезентом і вирішили так провести ніч, чекаючи, поки вщухне буря. Вона налетіла на нас раптово. Ми сиділи зіщулившись, в страшенній тісноті, підібгавши ноги. Було дуже незручно, зате безпечно. Хвилі розбивалися об передню частину «Єретика», ми чули, як вони з гуркотом перекочувалися над нашими головами. «Єретик», наче спрут, чіплявся за хвилі. Тепер я переконався, що ніяка хвиля не перекине наш човен — він мав чудову стійкість. Я навіть міг вести записи в судновому журналі, а всередині човна жодна річ не була зрушена з свого місця. Буря лютувала все дужче.

Весь цей час ми сиділи мовчки, тільки зрідка перемовляючись між собою. Сидячи навпочіпки під брезентом, ми з тривогою дивилися один на одного. Жовте світло лилося крізь тент у нашу схованку. Жовтим був Джек, жовтим був і я, навіть повітря — і те здавалося жовтим. Одверто кажучи, не дуже приємно було відчувати своє безсилля перед розбурханими стихіями. Під час цього бездіяльного очікування нам лишалося тільки робити різні припущення. Ми намагалися з'ясувати, куди ж закине нас шторм. Джек почав робити на аркуші паперу якісь складні обчислення, щоб визначити наше відхилення од курсу, і потім сказав, що нас може закинути на середину Валенсійської затоки. Я одразу ж скористався «Навігаційним довідником» і прочитав, що це дуже небезпечне місце, бо там дмуть із страшної затоки Лева шквальні вітри. Нам треба було за всяку ціну обминути його. Та чого варта воля людей, які опинилися на такому поплавці? Ми поклалися на провидіння і вирішили використати тимчасовий перепочинок, щоб відновити свої пригаслі сили.

Але наша уява гарячково працює і в темряві під тентом. Що відбувається там, нагорі, у цій скаженій боротьбі моря й неба, де ми — жалюгідна тріска серед розбурханих хвиль? Ми лічили години, чекаючи, коли ж нарешті скінчиться ніч і ми знову станемо людьми, а не речами, відданими на милість стихіям.

Після останнього дня травня, що минув без особливих пригод, але віддалив нас од мети подорожі, 1 червня зустріло нас неспокійним морем і туманом, який, здавалося, можна було різати ножем. Ми не бачили навіть протилежного кінця «Єретика».

Пізніше крізь туман ми розгляділи великий трансатлантичний пароплав, що швидко пройшов метрів за сто від нас, тримаючи курс на Барселону. Знову знявся вітер з вест-норд-весту, який міг викинути нас на іспанський берег. Ми були такі слабі, що довелося тричі зміняти один одного, поки витягли у човен двадцять п'ять метрів снасті, що все одно даремно теліпалася за кормою. Джек опівдні спробував визначити наше місцеперебування за сонцем, бліде проміння якого ледве пробивалося крізь хмари, що низько пливли над морем. На жаль, йому не пощастило цього зробити. Тоді він спробував обчислити величину відхилення од курсу. Джек схилявся до думки, що нас несло у Валенсійську затоку, до групи острівців Колумбретес, розташованих обабіч виходу з порту Валенсія. Отже, попереду нас чекали дві пастки. Важким і стомливим був для нас цей довгий день, бо ми провели його в цілковитій бездіяльності. Та ось дивний і далекий шум привернув нашу увагу. В морі коїлося щось незвичайне. Ми піднялися з нашої схованки, готові зустріти будь-яку несподіванку, і аж остовпіли від здивування. Метрів за сто від лівого борту «Єретика» виникла якась сніжно-біла маса, схожа на величезну фантастичну істоту, що наче з'явилася з глибини століть. Небачене страховисько не поспішаючи наближалось до нас, і я, про всяк випадок, зарядив свою рушницю для підводного полювання. Лише тепер я з подивом упізнав у цій величезній, завдовжки близько 30 метрів, тварині кита-альбіноса, рідкісного (особливо для Середземного моря) представника білих китів. Насамперед треба було довести самому собі, а згодом і всім іншим, що я в цю хвилину був при здоровому глузді. Тоді я поклав непотрібну рушницю і схопив кіноапарат, щоб спокійно зняти чудисько, яке загрозливо наближалося до «Єретика».

Важко дихаючи від хвилювання, ми чекали, що ж буде далі. Червоні очиці істоти гіпнотизували мене, а Джек з жахом стежив за кожним рухом величезного хвоста, що міг жартома, одним ударом знищити і нас, і хистке суденце. Я пригадав нашу останню мирну зустріч із стадом китів, і все-таки наближення цієї самотньої величезної тварини непокоїло мене. Кит підплив до нас і раптом пірнув під човен; потім він доброзичливо почав кружляти навколо, наче хотів, щоб ми помилувалися його сніжно-білою шкурою. Через деякий час кит повернувся і не поспішаючи зник у густому тумані.

Ми ще не отямилися від цієї тривоги і сперечалися з приводу появи фантастичної тварини, як знову довелося насторожитись. Може, білий кит знаменує появу ще якихось казкових, фантастичних істот, здатних затьмарити наш розум? Не минуло й години після зникнення гігантського кита, як серед туману почулося виття сирени. Цей лиховісний сигнал небезпеки примусив нас з Джеком схопитися на ноги. Правду кажучи, мені давно вже здавалося, ніби з моря час від часу долинає якийсь шум, але він був такий невиразний і далекий, що, не покладаючись на слух, я вирішив нічого не говорити про це товаришеві. Мені спало на думку, що десь близько земля… Але навіщо було гріти надію у мого супутника, адже вона могла виявитися марною. Тепер сумнівів не могло бути. Шум дедалі дужчав, він уже заглушав наші голоси. Тільки люди могли подавати цей сигнал.

Та хоч як ми прислухались — визначити, звідки йшов цей незрозумілий шум, не змогли.

Навкруги — густа завіса. Мені здавалося, що звуки йдуть з південного заходу, а Джекові — з північного. Ми зовсім втратили орієнтацію і не знали, в якій точці Середземного моря знаходиться «Єретик». Розгорнули карту і, намагаючись зберігати спокій, заходилися шукати найближчу до нас землю. Наші пальці зупинилися на одній і тій же точці — на невеличкому відлюдному острівці з групи Колумбретес. Але він лежав за добрих десять миль на південь од того місця, де, як вважав Джек, ми перебували в цю хвилину.

Зненацька нас охопило передчуття небезпеки, яка навально насувалась. Оглушливе ревіння мотора, що заглушало пронизливе виття сирени, почулося зовсім близько, і ми вирішили, що якийсь корабель суне прямо на наш човен. Це була неминуча катастрофа! Я мерщій схопив каструлю і почав щосили гамселити по ній гвинтом від преса, а Джек у цей час, як навіжений, вибивав кришкою по мисці. Відчай подесятерив наші сили. Навколо нас оглушливо, несамовито гуркотіли мотори, вили сирени. Наближаючись, ці звуки все дужчали і, нарешті, злилися в нестерпне ревіння. І раптом усе затихло. Запала мертва тиша. Ми з Джеком скам'яніли на мить, а потім з подвійною енергією заходилися видзвонювати і вистукувати. Тоді знову загуркотів мотор і знову долинув лиховісний сигнал біди. Я відчув, що коли так триватиме й далі, то я збожеволію. Нам здавалось, що ці кляті дисонуючі звуки линуть з усіх боків. Я почав лічити хвилини. Минуло десять хвилин, десять нестерпних хвилин, які здалися нам вічністю. Потім знов усе затихло, зникло і наше хвилювання, хоча довго ще всередині у нас усе тремтіло.

Враз, наче за помахом чарівної палички, подих вітру розірвав завісу туману, і неосяжні пустинні простори моря відкрилися перед нами. Навкруги, кілометрів на тридцять, — нічогісінько! Сама тобі водяна пустеля. Ми остовпіли, бо були певні, що це не галюцинація. Але розум наш був у цю мить настільки пригнічений, що ми не змогли логічно пояснити фантастичну подію, яку й досі називаємо «таємницею островів Колумбретес». За мовчазною згодою вирішили забути цей кошмар, щоб він не мучив нас ночами. Необхідно було негайно поновити свої сили. Вже потім, згадуючи той моторошний день, ми прийшли до думки, що причиною нашого страху був підводний човен, який сплив на поверхню, щоб набрати свіжого повітря. Але ж підводні човни не мають сигнальних сирен. Отже, таємниця лишається нерозгаданою… Всі потерпілі на морі однакові, всі вони відчувають на собі вплив таємничих чар моря.

Навколо човна знову почали гратися кити. Мабуть, нас чекала найнеспокійніша за всю нашу подорож ніч. Весь час налітав рвучкий вітер. Як завжди, хвилі з гуркотом падали на ніс «Єретика», але крізь ці монотонні оглушливі звуки ясно було чути сопіння й зітхання гігантських тварин, що оточили нас з усіх боків. Кити, заспокоєні нічною темрявою і нашою нерухомістю, підпливали зовсім близько до човна, і, мушу сказати, я не відчував до них великої довіри. Інколи я боявся, що цікаві тварини, забувши про свої розміри, швидко виринуть, і тоді прощавайте, наш надувний човен і ті, що сидять у ньому…

Багато різних риб і дельфінів припливли на світло нашого ліхтаря і бавилися в його промінні. Раптом позаду човна виринули з глибини два зелені вогники, схожі на котячі очі, освітлені вночі автомобільними фарами. Це був невеличкий скат, якого привабило незвичайне світло. Хоч як я хитрував, усе ж не зміг влучити в нього гарпуном. Може, це навіть і краще, бо м'ясо його містить стільки солі, скільки й морська вода. їсти ж його без прісної води — значить ризикувати власними нирками.

Цієї ж ночі я зробив необережний рух, і одне з весел упало в море. Це справжнє лихо: у нас було тільки двоє весел, а гребти одним неможливо. Довго ми шукали його серед хвиль, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, але, зрозуміла річ, даремно. Тепер ми могли пристати до берега тільки в тому разі, коли дутиме сприятливий вітер.

Наступного дня, 2 червня, випогодилось, але дув — тепер уже з південного заходу — сильний вітер. Коли б тільки ми мали змогу уповільнити наш дрейф до небезпечної затоки Лева! Джек вирахував, що ми за день відхиляємось од курсу приблизно на 50 миль.

Ось уже п'ять днів, як ми нічого не їли, і голод усе дужче дошкуляв нам. Тепер він уже проявлявся по-новому. Шлунок нас більше не мучив, але натомість нас обох охопила непереборна сонливість; нам хотілося, наче бабакам, тільки спати й спати.

Як завжди, я куняв, коли десь близько дев'ятої години ранку Джек, що керував човном, раптом закричав:

— Алене! Алене! Риба!

Я одразу ж схопився і встиг побачити у виру за кормою морського окуня, що спокійнісінько пірнав між кінцями бортових поплавців. Це була велика рибина кілограмів на три чи чотири. Вона пливла біля самісінького стерна, мало не торкаючись його носом, а інколи ще й мала нахабство чухати об нього свою спину, мов осел об стіну. Ну, зараз головне — не промахнутися! Моя рушниця для підводного полювання заряджена. Я стаю в зручне положення і старанно прицілююся. Вістря гарпуна торкається води, і зацікавлена рибина підпливає ближче, мабуть, хоче роздивитися, що воно за штука. Фатальна цікавість! Я натискаю на гашетку, і гарпун на п'ятнадцять сантиметрів встромлюється в голову окуня. Хижака вбито наповал, вода навколо нього одразу червоніє. Насамперед ми втягуємо свою здобич у човен і деякий час остовпіло стоїмо перед нею, пожираючи її очима.

Спочатку треба напитися. Я вирішую зробити на цій крупній рибині надрізи, досить схожі на ті, які роблять на сосні для збирання живиці. Яка насолода пити, нарешті, не солону, а прісну рідину! Правда, наші шлунки важко переносять такий незвичайний режим: сира риба й піст, піст і сира риба! Та це не біда — адже ми маємо що їсти протягом двох днів. На душі стає веселіше. Хоч буря і кидає нас одчайдушно на хвилях, але в човні тепло, і до того ж у нас є харчі.

Минуло три жахливі дні! Ми провели їх у повній бездіяльності: ніде було рук прикласти, і ми хоч-не-хоч вели споглядальне життя. А потім запаси наші скінчилися.

Тим часом «Єретик» не тільки не наблизився до островів Колумбретес, а, навпаки, з кожним днем віддалявся од них. На ранок четвертого дня нас знову чекав голодний піст. Вже на що ми були бадьорі, проте перспектива ця тяжко пригнічувала нас. Ми розуміли: такого режиму довго не витримаєш. Середземне море погано забезпечувало нас їжею. Повз нас часто пропливало багато різних суден. їх двигуни загрозливо гуркотіли. Проте жодне з суден не бачило нас. А може, бачило, та не цікавилося. Правда, ми їм не сигналізували. Але що було б, якби ми й справді звернулися по допомогу? Доведеться для перевірки зробити експеримент.

Нарешті ранком 5 червня, на одинадцятий день експедиції, море заспокоїлося. Незважаючи на втому і голод, ми були сповнені віри й рішучості все перебороти і продовжувати плавання. Де ми зараз перебуваємо? Це питання дуже непокоїло нас. Опівдні Джек нарешті вперше за шість днів плавання визначив наші координати. Ми перебуваємо за 150 миль на норд-норд-вест від Менорки — під час бурі «Єретик» зробив чималий гак. Мабуть, доведеться пливти знову курсом, за яким ішли кілька днів тому. Але Середземне море — море контрастів: нещодавно дув шалений вітер, а тепер раптом настав мертвий штиль.

Поверхня моря — наче дзеркало; інколи з води то тут, то там вистрибують чорні тіла і падають, залишаючи на поверхні концентричні кола. Це тунці й дельфіни. Величезний склад продовольства був перед нами. Треба за всяку ціну добути щось їстівне. Коли я тепер пригадую, що зробив того пам'ятного ранку, то не можу стримати посмішки. Я вирішив загарпунити тунця. Треба, мабуть, помирати з голоду, щоб піти на таку витівку. Загарпунити тунця справа нескладна, а от витягти його з води в човен — це вже трюкацька штука, яка могла б розвеселити першого-ліпшого підводного мисливця. Я надіваю окуляри, прилаштовую дихальну трубку і спускаюсь у воду, а Джек подає мені рушницю для підводного полювання. Швидко підпливаю до зграї тунців. Бац! Мій гарпун вилітає і, здригаючись, впинається в масивну тушу.

Та я сам ледве не потрапив рибі на гачок, бо тунець узяв мене на буксир і потяг за собою! На щастя, шнур, хоч він і нейлоновий, не витримує. Слава богу! За допомогою Джека я насилу вліз у човен, втративши і гарпун, і всі свої ілюзії. Мені лишалося тільки подякувати долі за те, що зі мною був Джек: якби не він, я б нізащо не піднявся на «Єретик».

4, 5, 6 червня… Ми постимося… Минають одноманітні дні, які дедалі більше виснажують нас. Ми п'ємо тільки морську воду і їмо планктон, який уже добре-таки остогид нам. Кожен рух тіла викликає нестерпний біль і вимагає нелюдських зусиль. Піст перетворився на справжній хронічний голод. Наш організм почав витрачати власні білки, а це вже саморуйнування. Ми ні про що більше не думали, три чверті доби перебували в сонному заціпенінні або спали.

Вітер дув рідко, але, на щастя, він потроху наближав нас до берега. В п'ятницю, 6 червня, ввечері, ми вирішили, що настав слушний момент випробувати свою сигналізацію. Спробуємо зупинити пароплав і побачимо, які шанси бути поміченими при справжній катастрофі. Якщо нам пощастить, ми зможемо послати звістку своїм близьким. Вони, мабуть, уже вмирають од хвилювання. До того ж ми боялися, що кожного дня могли початися небажані для нас розшуки, які перервали б нашу дослідну подорож. Тепер, коли ми вже випробували і себе, і своє спорядження, нам хотілося швидше дістатися до Танжера або Гібралтара і вже звідти вийти в Атлантичний океан. Джек хотів, щоб ми зробили це до початку вересня. На його думку, тайфуни поблизу Антільських островів починаються саме тепер. Насправді ж у вересні вони закінчуються, і з листопада аж до березня ніхто їх не бачив. Чому він припустився цієї помилки, я й досі не розумію.

Отже, ми вирішили цього ж вечора спробувати зупинити пароплав і — хай нам буде гірше! — попросити трохи харчів. Досі ми переборювали в собі спокусу і не відкривали запечатаного запасу концентратів. Такі продукти важко дістати, і ми берегли їх на той випадок, коли б вирушили у плавання в Атлантичний океан. Зрештою, подорож, під час якої ми харчувалися б своїми запасами, нічого нам не давала: ми повинні були використати їх лише тоді, коли не мали б більше сил чинити опір голоду і нестаткам. А зараз ми почували себе не так уже й погано, тому навіть і думки не мали відкрити непорушний запас. Я підкреслюю: наш експеримент втратив би тоді весь смисл.

18-та година. Праворуч від борту «Єретика» пливе корабель. Ми починаємо сигналити, приготувавши все заздалегідь. Джек випускає дві ракети, і вони вибухають угорі. Ніякого ефекту, корабель спокійно собі пливе. Я хапаю геліограф — прилад, що спрямовує сонячний промінь в око спостерігача за принципом дзеркалець, якими діти бавляться, пускаючи «зайчиків» на перехожих. Намагаюсь привернути увагу корабля, посилаючи проміння з паузами, наче за азбукою Морзе. SOS! SOS! Корабель не міняє курсу. Невже нас не помічають? В ту мить це здавалося мені просто неможливим. Тепер я переконаний, що тоді на палубі справді ніхто з пасажирів не помітив нас, інакше про це негайно повідомили б капітана.

Тільки-но корабель зник за обрієм, тиша знову запанувала на морі. Та якщо людям було байдуже до нас, то морські мешканці не переставали цікавитись «Єретиком». Увечері того дня ми побачили дивне і неповторне видовище. В той час, коли заходило сонце, на поверхні моря засвітилися тисячі маленьких сонечок. Придивившись уважніше до цього сяючого дзеркала, я згодом виявив, що це спливли на поверхню сотні й сотні морських черепах, які тісно притулялися одна до одної своїми панцирами і нагадували величезний пліт. Час від часу з цієї маси тіл підводилась голова, і маленькі злі очиці насторожено дивилися на нас. Тільки-но я приготувався кинути гарпун і трохи наблизився до черепах, як уся маса швидко рушила від човна, виблискуючи, наче металевий щит. Незабаром настала темна ніч, байдужа і до спокою, і до бурі.

Субота, 7 червня. Світає. Вдень, певно, буде спека. Тільки барометр лишається песимістом: він весь час падає. Джек спить. Я тихенько кличу його:

— Джек, за дві милі корабель!

Знову подаємо сигнали потерпілих від корабельної аварії. Джек стріляє ракетами: раз, удруге, втретє… Незважаючи на яскраві спалахи в ранішній імлі, корабель спокійно пливе далі. Геліографа використати не можна: ще дуже рано. Що ж робити? Невже і цей корабель не помітить нас? Невже потерпілий-мусить позбутися всякої надії на те, що його помітять? Останній шанс: ми пускаємо в море димову шашку, яка горить з оранжевим димом, добре помітним і в сутінках; одразу ж нас закриває хмара диму. Настає хвилююче очікування. Як поволі минає час, коли просто помираєш від чекання!

Хмара диму тане, і ми пересвідчуємося, що величезна маса пливе просто на «Єретик». На превеликий наш подив, корабель не збавляє швидкості. Це «Сіді Феррук».

Капітан гукає нам з свого містка:

— Вам щось потрібно?

Оце вже справді дивно! Ніби ми могли спеціально зупинити корабель, щоб відповісти: «Нічого нам не треба».

— Скажіть наші координати і пришліть що-небудь з продуктів! — просимо ми.

Корабель робить велике коло і зупиняється за півкілометра від нас…

Зібравши всі свої сили, я гребу одним веслом і підпливаю до корабля. Пасажири заводять з нами дружню розмову, а помічник капітана наказує дати нам трохи харчів і води. Та в цей момент з'являється капітан, більше схожий на фельдфебеля.

— Годі вам розбазікувати, рушаймо! У нас немає часу на різні там експерименти! — кричить він.

Ну й джентльмен! Насупившись, Джек мовчки дивився на корабель. Ось уже п'ять днів він не курив і сподівався одержати хоч одну сигарету, але зараз не хоче просити. Помічник поспішає дати команду. Наша розмова скінчилась. Ніхто навіть не запропонував нам піднятися на борт. «Сіді Феррук» зникає вдалині разом з своїм «люб'язним» капітаном.

Ми не сподівалися, що ця зустріч коштуватиме нам дорого, що нам потім довго дорікатимуть за оту сміховинну «допомогу». Але ті, хто ганьбив нас, забули, що десять днів із чотирнадцяти ми пропливли без їжі та води, а останні чотири дні їли тільки морського окуня й пили риб'ячий сік. Хіба ми знали, що нас вважатимуть за дурисвітів через те, що ми звернулися по допомогу тоді, коли наше становище було таке ж, як становище нещасних з фрегата «Медуза»?

Вони забули, що ми протрималися чотирнадцять днів. А більшість потерпілих з «Медузи», хоч вони й мали воду та вино, загинули вже на дванадцятий день.

З 7 ДО 21 ЧЕРВНЯ

«Сіді Феррук» швидко віддаляється. Бажаю вам, капітане, щоб ви ніколи не брали участі в таких експериментах, як наш.

Ми не знали, що ваш корабель повіз із собою вантаж насмішок, пліток і образ, яких ми мали зазнати найближчим часом.

… Джек усе ще лає французького капітана за неввічливе поводження. Я цілком поділяю його обурення. Та все ж добре, що наші близькі одержать про нас звістку і що ми перемогли спокусу піднятися на борт корабля… Експеримент триває.

Ми радіємо, що можемо тепер удосталь напитися прісної води, і відкриваємо мішок з продуктами. В ньому морські сухарі, чотири бляшанки м'ясних консервів і одна бляшанка згущеного молока.

Барометр нам не збрехав: хоч і світить яскраво сонце, але вітер знову дужчає. Тільки цього разу він дме вже в потрібному нам напрямі: на зюйд-зюйд-вест.

Наближаємося до Менорки. Ось уже бачимо нашу давню знайому: о дванадцятій годині дня, в неділю, 8 червня, на горизонті з'являється вершина Topo. Тепер її видно краще, ніж вісім днів тому. Чи ж зможемо ми цього разу подолати прибій і пристати до берега?

Балеарський архіпелаг складається з шести островів. Найбільші з них — Менорка, Мальорка та Івіса. Менорка, до якої ми наближаємося, лежить трохи на схід від інших. На південному березі її розташована столиця Маон, уславлена завдяки бою, яким біля цього міста керував герцог Рішельє. Ми можемо пристати лише в двох місцях: на сході, біля Маона, і на заході, в маленькому порту Сьюдадела. Скелі, що оточують узбережжя з півночі, не дають змоги пристати до острова. Вони були свідками багатьох корабельних аварій, і зокрема загибелі «Генерала Шанзі» в 1910 році. Отже, нам треба їх обминути.

Спочатку ми прямуємо до північно-східних берегів острова, сподіваючись дістатися до Маона вночі. Але вітер звів нанівець наші плани і відкинув нас на захід. Наступного ранку виявилося, що ми перебуваємо на відстані кількох кабельтових од північної частини острова. Де ж оті квітучі затоки, що одразу уявляються при самій згадці про Балеарські острови? Пляжі розташовані тільки на південному узбережжі. Протягом трьох днів, що тягнуться для нас нескінченно довго, ми пливемо вздовж берегів, не маючи змоги пристати до них, хоч це зовсім близько. Я старанно знімаю берег на кіноплівку: вона буде нашим свідком, якщо раптовий вітер знов однесе нас у море.

У понеділок ми починаємо потроху наближатися до північно-західної точки острова. Берег так близько, що я бачу навіть дикого кроля, який біжить пагорком.

Муки голоду минули: я щодня займався підводним полюванням. Боже мій, які це чудові місця для мисливців і рибалок! Протягом усього нашого плавання вздовж узбережжя і під час перебування на острові я майже щодня полював по годині з рушницею і щоразу добував не менше як шість кілограмів риби.

А проте ми поспішаємо дістатися до порту. Хочеться якнайшвидше закінчити перший етап подорожі і переправитися в Малагу або в Танжер, словом, кудись ближче до Гібралтара. Тоді ми зможемо вирушити в плавання через Атлантичний океан.

У вівторок, 10 червня, під час заходу сонця, ми пливли за кілька десятків метрів од північно-західних берегів Менорки. Легенький вітрець поволі наближав нас до берега, але потім він залишив нас, і саме тоді, коли нам треба було огинати мис Менорку. І, як на зло, жодної бухти чи затоки, де можна було б кинути якір! А вітер з берега, як на біду, знову гнав нас у відкрите море. Менорко, земле обітована, невже ми втратимо й тебе? Невже нам доведеться знову кружляти у Валенсійській затоці, наче в Дантовому пеклі?

Ми докладали всіх зусиль, щоб затримати, уповільнити дрейф на північ за допомогою нашого підводного парашута. На жаль, течія несла наш човен на північ. Прокинувшись у середу, 11 червня, на вісімнадцятий день подорожі, ми з відчаєм побачили, що принаймні 15 миль пролягло між нами і давно очікуваним берегом.

Та надія знову повернулася до нас. Здійнявся легкий бриз з моря, і ми знову поволі почали наближатися до західного узбережжя — мису Менорки. Ми знали: досить обігнути цей мис і пройти з милю на південь, щоб потрапити в маленький порт Сьюдадела, який здається нам рятівним пристановищем. О 10-й годині ранку ми — о радість! — помічаємо нарешті з десяток рибальських човнів.

Метрів за двадцять од берега до нас наблизився один з човнів, узяв на буксир, і через десять хвилин, усе ще не вірячи собі, ми вже входили в чудовий маленький порт, який одразу ж нас зачарував. Однак принади і спокуси землі були небезпечні для мого товариша, незважаючи на всю його мужність, стійкість і витримку, проявлені під час плавання.

Наше прибуття зацікавило багатьох мешканців міста. В порту зібрався цілий натовп. Попереду стояв уже літній іспанський офіцер з розумними очима. Кинувши погляд на наш прапор, він звернувся до мене. Я ледве стояв на ногах, і мене підтримували два люб'язні чоловіки. Зав'язалася коротка розмова:

— Ви француз?

— Так.

— Звідки ви прибули?

— З Франції.

— На оцьому? — спитав іспанець, вказуючи очима на «Єретик».

— Так.

— З якого порту?

— Монте-Карло.

— Шановний добродію, щоб повірити цьому…

Я простяг йому вирізане з газети повідомлення, де йшла мова про наше майбутнє відплиття.

Пробігши його очима, старий іспанський офіцер відступив на крок перед прапором, виструнчився і голосно сказав:

— Тоді, панове, — хай живе Франція!

Схвильований, я попросив його засвідчити цілість наших аварійних запасів.

Який контраст з попередніми двома добами! Спочатку якнайшвидше надіслали телеграми рідним. Потім — велика склянка холодного пива, що здається нам нектаром.

Ми були під впливом чар цієї казкової країни. Провідники скоро подружилися з нами, показали нам багатства і визначні місця цього затишного маленького міста.

Спасибі тобі, Гільєрмо, за те, що ти повів мене в житла, де зберігалися старовинні речі, які нагадували про давнє минуле — завойовницькі війни, що їх вели маври, французи, англійці, іспанці; де я побачив меблі часів королеви Анни, іспанську зброю і фламандські рукописи. Спасибі тобі, бо ти сказав мені якось: «Цей дім — твій!» Адже ці слова багато важать для людини твоєї нації.

Спасибі тобі, Августіне. Ти частував мене національними стравами Менорки, і зокрема славнозвісною «собразадою», про яку я й досі зберіг «пекучі» спогади.

Спасибі вам, Фернандо і Гарсіа! Ви показали мені затишні бухти, де шастали морські окуні й безліч інших риб, що породили надію навіть в мене, невдахи-рибалки. Я задовольнив на цьому острові ще одну свою пристрасть — любов до музики. Наступної неділі Гільєрмо познайомив мене з місцевим композитором. Удома в нього я зустрівся з прекрасним піаністом Мальорки доном Мас Пор-селем, учнем Альфреда Корто. І знову Бах, Фалла, Шуман та Дебюссі заполонили мою душу. Як важко буде залишати гостинне місто!

А проте в понеділок під аплодисменти багатьох присутніх ми з допомогою моряків виходимо з прекрасного порту. Рибальський човен відбуксирував нас до Алькудії, за п'ять миль од берега Менорки.

Те, до чого ми повинні були звикнути, сталося вдруге. Через десять хвилин буксирний кінець відчепили, і ми знову залишилися самі. Цього разу маршрут був короткий. Ми хотіли доплисти до Мальорки, а до неї було сорок миль. Ми могли бути там на світанку наступного дня. Але це при тій умові, якщо вітер і течія не відкинуть нас до північного берега. А уникнути цього — складна проблема, бо наші кілі були погано закріплені і майже не діяли. До того ж вітер дув з південного заходу. Проте все нібито йшло добре, і ранком 7 червня ми пливли посередині фарватеру. Назустріч ішло чимало рибальських човнів, рибалки дружньо вітали нас.

На суходолі ми були недовго і тому одразу ввійшли в ритм нашого звичайного життя на «Єретику». Правда, ми взяли з собою трохи харчів, вважаючи, що продовжувати дослід між двома острівцями недоцільно. Непорушний запас усе бережемо для плавання в Атлантичному океані.

Нарешті, десь близько 16-ї години, дорогий нам острів Менорка, що ледве підносився над обрієм, розтанув на сході, і в промінні надвечірнього сонця урочисто випливла гордовита Мальорка.

Раптом Джек, що саме в цей час сидів за стерном, з властивим йому спокоєм повідомив:

— Ален, нас дуже відносить на північ, вітер зараз дме прямо з півдня. Це мені не подобається, бо південний і північний вітри викликають жахливі бурі. Але спробуємо добратися до порту.

Проте стрімкі скелі Мальорки вже промайнули перед нами. Вітер підхопив нас і знову поніс у Валенсійську затоку! Єдине, що ми можемо зробити, — кинути плавучий якір. Справді, це море хоч кого до розпачу доведе. І коли ми вже потрапимо в зону постійних вітрів? Я твердо вирішую ніколи не плавати у Середземному морі, не взявши з собою про всяк випадок підвісного мотора. Виходить, попереду ще одна ніч пасивного чекання. А що принесе завтрашній день? Нам уже починає набридати знавісніле Середземне море.

18 червня, на світанку, вітер ущух. Ми боязко оглядаємося довкола і з розпачем переконуємося, що дрейфуємо приблизно на тому самому місці, де опинилися у вівторок, 10 червня, на цю ж годину. Може, нас тільки віднесло трохи далі в море, миль за двадцять на північний схід від Менорки. Знову доведеться повторювати те ж саме: обійти мис і ще раз перепливти протоку…

Як на лихо, північний вітер дужчає. У відкритому морі, далеко від берегів, ми нічого не боялись, але тут, серед скель і рифів, нам загрожувала смертельна небезпека. Тепер лишалося тільки одне — спробувати повернутися до Сьюдадели і почекати, доки випогодиться. Треба поспішати, бо вітер з кожною хвилиною дужчає. Дуже швидко, приблизно за чотири години, роблячи в середньому п'ять вузлів за годину, ми наблизилися до землі. Та в цей час на морі знялися такі хвилі, що годі було й думати обійти згубний мис.

Ми вже вирішили повернути на схід, щоб увійти в якусь більш-менш спокійну бухту, але в цей час підійшов рибальський баркас і взяв нас на буксир. Та цього разу пливти набагато важче: з кожним ударом хвилі буксирний канат то провисає, то рвучко натягується і аж дзвенить, наче струна.

Все йде добре, поки «Єретик» ріже хвилі носом. «А що буде, коли ми повернемось боком до хвиль?» — не приховує свого занепокоєння Джек.

І ніби у відповідь на його слова човен злітає на гребінь, буксирний канат натягується, потім хвиля спадає, і «Єретик» перевертається. Ми опиняємось в воді. На щастя, буксирний човен швидко підпливає до нас, і ми видираємося на борт. І одразу ж, ще до пояса у воді, я кричу:

— Джек! То як, експеримент наш триває?

Він відповідає з властивим йому британським спокоєм:

— А хто ж сумнівається в цьому?

Молодчага Джек! Я ж казав, що на морі він чудовий! І чого було нам заходити в порт!

«Єретик» зараз, мов черепаха, перевернута на спину. Потроху починають спливати різні предмети, які були під тентом. Прибій і гострі скелі щомиті загрожують рибальському човну, але іспанські рибалки, нехтуючи небезпекою, кружляють навколо місця «корабельної аварії». Побачивши. щось у воді, я пірнаю, намагаючись врятувати якнайбільше речей. Насамперед вітрило, потім водонепроникні мішки (слава богу, найцікавіші кіноплівки врятовано), кілька касет з фотоплівкою, весла, спальні мішки… На жаль, фотоапарати, кінокамера, компас і біноклі загинули. Щогла виявилася поламаною, а тент порваним.

Похнюплені входимо в порт Сьюдадела, тягнучи за собою «Єретик». Як же це трапилося? Нас занадто швидко буксирували, причому при піднятому вітрилі, чого не можна було робити в наших умовах. Раптовий порив вітру, удар — і ми перевернулися. Звідси мораль: ніколи, навіть при сприятливому вітрі, не дрейфувати без плавучого якоря, щоб мати можливість ставати до хвиль тільки носовою частиною.

А все-таки ми врятувалися, човен не пошкоджено, наша воля непохитна. А це головне!

БИТВА ЗА СПОРЯДЖЕННЯ. ТАНЖЕР

Тільки-но ми прибули в порт, я одразу ж телеграфував Жану Ферре, щоб він вислав необхідне спорядження замість того, яке потонуло в морі. Незабаром надійшла відповідь: «Жан Ферре виїздить у Пальму». Нам лишалося одне — спокійно чекати представника «мешканців суходолу».

Рано-вранці в четвер я пішов до моря, щоб досхочу пополювати під водою. Разом з Фернандо, чемпіоном Менорки з підводного полювання, ми спокійно ловили рибу, коли прибіг, засапавшись, хлопчик і повідомив, що нас чекають якісь два французи.

«Це Жан», подумав я. Сів на велосипед і, незважаючи на палюче сонце, щодуху мчав, щоб швидше дістатися до порту. Прибувши на місце, я побачив… двох невідомих, які, заволодівши судновим журналом Джека, безсоромно переписували його. Здивований цим, я все ж прийняв своїх співвітчизників і пояснив мету нашої подорожі. Вони вже знали все, бо встигли розпитати коменданта порту й ознайомитися з нашими дорожніми нотатками. Весь ранок вони набридали мені розпитуванням. Нас запросили до друзів на сніданок. Ці двоє теж ув'язалися за нами і нахабно фотографували нас там. Після цього задоволені репортери вилетіли в Пальму. З мене було досить. Ми вирішили, що більше й пальцем не поворухнемо для таких нахаб.

Наступного ранку, в п'ятницю, комедія повторюється. Приїжджають ще два французи. Чекають нас. Ми одразу ж зникаємо, щоб не зустрічатися з ними. А через годину в Сьюдаделі з'явилися засапані й розлючені Жан Ферре і Санчес, французький консул у Маоні, переконані, що середземноморське сонце висушило наш мозок і в нас є всі підстави потрапити в дім для божевільних.

Новини були неприємні: наш благодійник відмовляв нам у допомозі. В чому справа? Чому раптом така немилість? Виявилося, що майже всі газети, які вважали наш експеримент несерйозним, оголосили після зустрічі з «Сіді Феррук», що експедиція Бомбара провалилася. Треба було поговорити одверто і все з'ясувати.

Я вирішив залишити Джека на Менорці і виїхати через Мальорку в Париж. На Мальорці нам у всьому допоміг французький консул, і в понеділок 23 червня ми вирушили до Парижа.

Про цю поїздку автомобілем я докладно не розповідатиму. Це був чи не найнебезпеч-ніший етап експедиції. Скажу тільки, що о 8-й годині ранку ми приїхали у Валенсію, о 12-й годині 30 хвилин — у Мадрід, о 19-й годині — у Сан-Себастьян, а о 6-й годині ранку були вже в Пуатьє. Теж непоганий рекорд!

У Парижі нас чекала боротьба. Щоб знову вирушити в плавання, треба було дістати все необхідне для ремонту і оснащення «Єретика». Але наші наміри, мабуть, уже ніхто не вважав серйозними. Як на гріх, скрізь готувалися до найрізноманітніших «експедицій», серед яких було немало зовсім фантастичних, наприклад, перехід на каное за маршрутом Кентукі — Сан-Себастьян — Дублін або перехід через Па-де-Кале на моторолері. Нас висміювали так само, як і цих «божевільних». А конструктори, хоч і не зовсім ще втратили віру в нас, все ж вагалися, чи слід нам допомагати. Наш меценат, переконаний «спеціалістами», які святкували перемогу, відмовився фінансувати нас, мотивуючи це тим, що він, мовляв, не хоче «сприяти нашому самогубству». Він не розумів, що таким чином сам катастрофічно зменшує наші шанси на успіх експедиції, яка стає від цього значно небезпечнішою. Але що ж трапилося? Чому тепер усі старалися перешкодити нашій подорожі?

Поступово я почав догадуватись, чому так різко змінилося ставлення до нашої експедиції. Дехто сподівався, що вже в перші дні подорожі нас викине на італійське узбережжя. Коли ж у нас з'явилися певні шанси на успіх, то це викликало у декого роздратування, особливо у власників підприємств, на яких виготовляють рятувальне спорядження. Але ж я й не старався довести, що рятувальне спорядження нікому не потрібне. Я тільки хотів дати надію на порятунок тим, хто під час корабельної аварії не матиме цього спорядження або матиме його в недостатній кількості. В гру вступили інтереси, які були мені зовсім чужі. Згодом у Танжері мої підозри підтвердилися: всі ці махінації стали помітні ще більше. Експедиція наша висіла на волосинці.

Після одчайдушної боротьби мені пощастило дістати матеріали для ремонту човна. Знесилений, я повернувся 29 червня в Пальму: Джек і «Єретик» мали туди прибути на пароплаві «Сьюдадела». Звідти ми вирішили пропливти якнайдалі в напрямку протоки. В разі якоїсь непередбаченої зупинки ми могли б дістатися до Танжера на пароплаві. Хай думають, що хочуть, але зірвати нашу атлантичну експедицію не вдасться! Я тільки боявся, щоб у мене всілякими неправдами не одібрали навігаційного посвідчення. Бо тоді — прощай, наша подорож! І ніхто ж не скаже:

— Йому не дали закінчити експеримент!

А казатимуть:

— От бачите, він не зміг успішно довести до кінця свій дослід, бо вся його теорія необгрунтована і нежиттєва!

Може, саме через це я вирішив іти вперед до кінця, незважаючи ні на що.

Після восьми днів наполегливої боротьби проти косності і всіляких підступів необхідне спорядження: щогла, два кілі, компас і кілька книжок — прибуло літаком. Один Всевишній знає, скільки лиха ми натерпілися на митниці з цим нещасним спорядженням. Без допомоги французького консула справа, напевно, й досі не була б зрушена з місця. Та ось, нарешті, все доставили в яхт-клуб, який гостинно розчинив перед нами свої двері. Вранці в неділю все було готове. Але Джек вирішив відпливати пізно вночі, щоб вітер, який подме з суші, допоміг нам вийти із затоки. Ми хотіли вийти з порту без будь-чиєї допомоги. Спробуємо досягти берегів Африки або Іспанії.

Тепер ми відпливали далеко не так урочисто, ніж першого разу. Нас супроводив лише маленький човен яхт-клубу. Джек і я не поспішаючи гребли. Подув східний вітер. Прощай, Менорко! Ми знову йдемо в море.

Цього разу наша подорож здавалася прогулянкою. В понеділок ранком, ще поблизу берега, я піймав кілька чудових риб — отже, харчами ми були забезпечені. Який прекрасний день стояв тоді! Вітер був сприятливий. Джек твердив, що так ми зможемо досягти Аліканте на південно-східному узбережжі Іспанії. Звідти спробуємо пропливти вздовж берега якнайдалі до Малаги. На той випадок, коли б вітер ущух, ми заздалегідь вирішили при першій же нагоді прибути в Танжер першим-ліпшим вантажним пароплавом. Найважливіше для нашої експедиції було вийти в Атлантичний океан через «Геркулесові стовпи». Це чудо світу нестримно притягало нас до себе. Досі наш дослід був обмежений тісним закритим Середземним морем. По-справжньому задовольнити всі наші прагнення міг тільки океан.

Надвечір у понеділок Менорку оповив легкий серпанок туману. Ми намагалися відпливти якнайдалі на південь од Івіси. Вранці у вівторок з правого борту попереду побачили цей берег. Вітер весь час був сприятливий. Що ж до харчів, то підводне полювання давало нам здобич. Час від часу до нас припливали дельфіни.

Надвечір у вівторок, десь о 16-й годині, ми занепокоєно помітили, що, незважаючи на вітер, «Єретик» не посувається вперед. Течія заважала йому пливти на захід. Якщо вітер зміниться, нас відкине до Мальорки. Ми вирішили підійти впритул до берега і посадити «Єретик» на одну з піщаних кіс, яких було багато вздовж узбережжя. За весла, дружно! Раз-два! Раз-два! До берега, здавалося, зовсім близько, але поки ми досягли його, вже надходила ніч. Сотні рифів оточували човен, і ми спочатку добре-таки налякались. Нарешті, коли вже зовсім стемніло, ми знайшли для «Єретика» маленьку чарівну бухту з надзвичайно прозорою водою. Ніч стояла тепла й зоряна. Яке це невимовне щастя — спати на землі!

Ми були приблизно за 15 миль од центрального міста острова. Тим гірше для нас. Вирішили при можливості дістатися до нього, потім на пароплаві вирушити в Танжер. Кружляти й далі по Середземному морю не було рації.

Удень ми вже ввійшли в порт острова Івіси. Із справжньою іспанською гостинністю зустріли нас у яхт-клубі міста. Вирішивши остаточно розпрощатися з цим морем, ми сіли в п'ятницю на пароплав «Сьюдад-де-Івіса», який і довіз нас в Аліканте.

Вивернувши кишені, ми назбирали на квиток від Аліканте до Сеути і сіли на «Монте Біскаргі» як палубні пасажири без харчування. Спочатку на нас поглядали не дуже приязно, але згодом весь екіпаж ставився до нас по-дружньому.

Разом із старшим механіком ми в кожному порту виходили на берег. Радист симпатизував нам, хоч одного дня, хильнувши, признався, що ми «un poco locos» — трохи божевільні.

Капітан подарував мені сорочку, бо мою подер вітер. Радист дав Джеку свої черевики, а стюард пароплава годував нас протягом усього рейсу.

ПЕРШІ ПІДСУМКИ. МИ В ТАНЖЕРІ

Які ж висновки можна зробити з першої частини нашої подорожі?

Пиття. З 25 по 28 травня ми пили морську воду, я — три дні, Джек — два. Протягом цього часу ми не відчували спраги. Отже, пити морську воду можна, але це треба робити, не допускаючи обезводнення організму. Іноді ми намагалися зменшити спрагу., накриваючи обличчя ганчіркою, змоченою в морській воді, і підставляючи його сонцю. Два дні живилися тільки морським окунем, який давав нам і їжу, і питво. Слід зауважити, що швидке повернення до попередніх норм харчування криє в собі загрозу. Потім ми пили морську воду ще шість днів, більше, мабуть, не можна — небезпечно. Після цього два дні — знову риб'ячий сік. Ніякого поганого впливу на нирки це не справило. Іншими словами, з чотирнадцяти днів ми чотири дні пили риб'ячий сік і десять днів — морську воду. Ми робили перерву між вживанням морської води і риб'ячого соку, тому нам пощастило без особливих труднощів продовжити вдвоє строк плавання без води і харчів.

Їжа. Голод дає про себе знати різким болем і спазмами протягом неповних двох днів. На третій день біль ущухає, а натомість з'являються відчуття постійної втоми і сонливість. Щоб організм мав меншу потребу в їжі, слід призвичаїти його до вегетаріанського харчування.

Кров'яний тиск був майже нормальний, але наш експеримент тривав не так довго, щоб можна було з упевненістю зробити якісь висновки.

Блискуча поверхня моря і сонячна рефракція викликають кон'юнктивіт і запалення очей. Під час подорожі треба остерігатися цієї небезпеки.

Нарешті, я констатував, що морська вода не викликала ні в мене, ні в мого товариша ніяких захворювань чи ускладнень.

Не буду зупинятися на подробицях. Хочу тільки сказати кілька слів про спорядження, а також про мого супутника. Оснащення «Єретика» виправдало мої сподівання: воно блискуче витримало іспит навіть у найсильніший шторм. Треба буде тільки міцніше укріпити щоглу і спрямовуючі кілі.

Що ж до Джека, то він виявився єдиним моряком з усього екіпажу, завдяки йому ми успішно пройшли від Монако до берегів Іспанії, а цю подорож багато досвідчених моряків вважали за нездійсненну. Найавторитетніші спеціалісти пророкували, що ми в найкращому разі дістанемося до Корсіки або ж Сіцілії. Крім того, Джек показав себе як активний* хоробрий і безкорисливий товариш. У човні він займав найменш зручні місця, а в скрутні хвилини завжди готовий був допомогти. Я ніколи не чув від нього скарг — він був песимістом не більше, ніж цього вимагали обставини. Джек довів, що навіть на такому немудрому суденці, як наш «Єретик», можна визначити координати. І головне, він ніколи не втрачав надії. В такому експерименті це був ідеальний товариш.

Джек Пальмер супроводив би мене до кінця плавання, коли б тільки я зміг передбачити, що надто тривала зупинка в порту позбавить його мужності. Він провів «Єретик» у Танжер, звідки мала початися велика атлантична експедиція. Без нього я ніколи б туди не потрапив.

Ось, нарешті, вона, Сеута! День був святковий. Ніхто не працював, і капітан відмовився пливти далі, щоб висадити нас у гавані Танжера. Він і слухати не хотів ніяких доказів. Коли радист виступив на наш захист, каштан погодився відправити нас до Танжера при умові, що ми дістанемо дозвіл од поліції, управління порту й митниці. Було пів на 11-ту, пароплав мав стояти біля причалу до 15-ї години. Вже сходячи на берег, ми почули, як капітан сказав: «Що ж до адміністрації порту і дозволу та ще й у свято — то я цілком спокійний…» Але, незважаючи на його песимістичні прогнози, о 12-й годині 30 хвилин усе було зроблено. Іспанські чиновники дуже швидко виконали всі формальності. Поліція та митні інспектори теж пішли нам назустріч. Комендант порту записав у судновий журнал «Монте-Біскаргі» наказ висадити нас на рейді Танжера.

«Монте-Біскаргі» вийшла з Сеути. О 21-й годині 30 хвилин, накачавши на палубі «Єретик» повітрям, ми спустили його на хвилі. Капітан скептично ставився до нашої подорожі і вважав, що таке суденце нізащо не зможе протриматися на воді, бо коли здійметься вітер, вода в протоці почне вирувати, наче закипить. «Монте-Біскаргі» востаннє привітала нас своїм гудком. У темряві, самотні, ми попливли на вогні міжнародного міста, де я мав зустріти не тільки щирих і енергійних друзів, але й грізних ворогів, які згодом розлучили мене з Джеком.

Опівночі ми прибули в Танжер. В цілковитій темряві пришвартувалися до яхт-клубу. Середземне море лишилося позаду.

У понеділок, 28 липня, я вилетів літаком у Париж, а Джека, на нещастя, залишив до свого прибуття в Танжері. Це була величезна помилка. Та я мусив летіти. Щоб завершити експедицію і вирушити в Атлантичний океан, треба було обов'язково замінити наш надувний човен, який уже проплив понад 1000 миль у Середземному морі, та й до цього три роки плавав. Вирушаючи в таку серйозну подорож, ми повинні були зробити все для її успіху.

Завдяки люб'язності керівників авіакомпанії «Ер Франс» я того ж дня приземлився в Парижі.

З часу моїх останніх відвідин обставини в Парижі склалися не на мою користь. Грошей я не мав, і чекати їх було нізвідки. Тоді я пішов до нашого мецената і розповів про перші результати дослідів, пояснив, чому вважаю за потрібне продовжити експеримент. Я знав, що меценат підготував новий човен, і хотів його одержати. Наприкінці розмови меценат обняв мене і сказав: «Я згоден допомагати вам, незважаючи на те, провадитимете ви дослід зі мною чи без мене».

Він наказав передати нам човен. Отже, експедиція здійсниться. Проте радів я завчасно. Коли ми знову зустрілися під час обіду, меценат уже змінив свою думку про нашу подорож і відмовився дати човна. Більше того, він навіть намагався за всяку ціну перешкодити нам. Не знаю, що сталося, але факт залишається фактом: він більше не хотів нам допомагати.

Я умовив мецената поїхати в Танжер, сподіваючись, що Джек переконає його. Розмови з деякими інженерами теж могли б довести йому доцільність продовження досліду. Та його, мабуть, більше цікавило, чи зможуть потерпілі користуватися пульверизатором або пристроєм для опріснення морської води (на батареях) і чи можна привести в дію мотор за допомогою шнура, намотаного навколо човна.

Я ж відпливав у океан, щоб довести зовсім протилежне — що людина може прожити в морі без харчів і спорядження, аж поки не прийде допомога… На початку експедиції нас надихали й запалювали одні й ті ж ідеї, але тепер нам, очевидно, було не по дорозі!

Незважаючи на перешкоди, я все ж одержав на фабриці новенького човна, про якого так мріяв, і повернувся з ним до Танжера.