Санаторійна зона

Романтик «в діадемі червоного страждання»

Червоного кольору романтик революції Микола Хвильовий не любив. «Підвівся день… Пролляв червоною фарбою на сірий тоскний краєвид. Чи кров’ю може? Може кров’ю?»[1] Червоний збуджував, тривожив сумління, навіював настрої тривоги, душевного неспокою, відроджував пережиті сцени жорстокої вакханалії насильства, густі запахи крові й смерті. «В ліхтарях червоних відблиски крові – це юнача кров – моя» (1, 89).

Любив синій колір, блакитний, голубий. «Туди, в блакитні гарячі грози, стрілою натовп – летів». Там, де «проросла блакить», світло, простір, душевна рівновага і гармонія, надій безмежжя, вічність. Душа митця прагне гармонії світу, його ідеал – той душевний настрій, коли «міріади міріадів голубих метеликів над гармонією моєї душі» (1, 301), «гармонія істоти» і поривання образним словом «осідлати» голубий вітер творчого самозвершення: «З тобою, вітре, побіжу в діадемі червоного страждання» (1, 91).

Той світ, у якому живе письменник, не прагне гармонії – він жорстокий і абсурдний, ворожий творчій особистості, яка вимушена або славити його, або бунтувати проти нього, або від нього відчужуватися і неминуче втрачати особисту і творчу свободу.

А втрата творчої свободи для Миколи Хвильового означала смерть.

…13 травня 1933 року Микола Хвильовий запросив до себе в квартиру в письменницькому будинку «Слово» своїх друзів-письменників Майка Йогансена, Миколу Куліша, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Івана Сенченка, Юрія Смолича начебто для читання нових розділів роману «Іраїда». Пили чай, говорили, господар узяв гітару і почав співати, декламувати «Беси» О. Пушкіна. Раптом вийшов в іншу кімнату. Пролунав постріл.

Дехто із письменників, зокрема Юрій Смолич, устиг прочитати залишену на столі передсмертну записку:

13/V-1933 р.

Микола Хвильовий.

Та була на столі ще одна передсмертна записка, яку швидко, як і першу, прибрали до рук органи ОДПУ. Адресована вона доньці дружини письменника Любові Григорівні Уманцевій, якій він заповідав усе своє майно та авторські права. Про цей лист батька Любов Уманцева дізналася лише 13 грудня 1988 р. – через 55 років, коли прибула до Києва на вечір, присвячений 95-річчю з дня народження Миколи Хвильового, який організував Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

…Ніяк не міг наважитися колишній секретар ЦК Компартії України з ідеології, академік АН УРСР Федір Данилович Овчаренко прийти на вечір пам’яті Миколи Хвильового і зачитати там передсмертні записки письменника. Із книги спогадів «Розповіді про неспокій немає кінця» Юрія Смолича я довідався, що Федір Данилович на настійливі прохання Юрія Корнійовича таки запросив за дорученням Першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста у КДБ України ці передсмертні листи Миколи Хвильового і ознайомив автора спогаду із «цими записками». Логічно було передбачити, що свідомий український вчений-інтелектуал Федір Овчаренко міг зробити і для себе копії цих записок. І правда, секретар ЦК Компартії не дозволив Юрію Смоличу зняти копію передсмертного листа, але для власного архіву це зробив.

Кілька разів я розмовляв із Федором Даниловичем, переконуючи його особисто зачитати ці останні листи Миколи Хвильового в присутності його доньки, яка на наше запрошення прибула із глибинки Росії – із Свердловська.

Вражена почутим до глибини душі, Любов Григорівна звертається з листом до Федора Даниловича з проханням надіслати їй копії передсмертних звернень Миколи Хвильового: «13 травня 1933 року. Я страшенно переживала смерть свого учителя і друга – Григоровича. Мене відвезли до міста Золочева в стані близькому до втрати розуму (без мови). В тому ж травні я вперше почула про два листи, що залишив нам Григорович. Один лист до мене. Пройшло чимало років, але для мене, як вчора… І ось раптом 13 грудня 1988 року я почула ці листи, які Ви зачитували на ювілейному вечорі!

Важко собі уявити, що я пережила!!!.. Що сказати, я чула тільки «позовні» – любисток, милий, «золотий» (якщо не помиляюсь).

З того часу як я покинула Київ, я без сну (ось і зараз три години ночі), як натягнута струна…

Прошу ще раз мене вибачити. Мені треба прочитати ці листи, доки я ще живу!! 17 червня 1989 р. у мене ювілей – 75 років. Почала потроху писати спогади та все зупинилося».[2]

Федір Овчаренко надсилає Любові Уманцевій обидва листи-копії і дає високу оцінку Миколі Хвильовому – письменникові та українському патріотові: «Людина, яка в листі до доньки виявляє стільки життєлюбства, щирості і віри в майбутнє, яку сталінщина загнала у безвихідь, перед такою людиною ми схиляємо голову і віддаємо йому шану, свою любов і надію на справедливе повернення українському народові».[3]

Арешт найближчого друга Михайла Ялового (Юліана Шпола) був останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Миколи Хвильового. За цим арештом письменник вбачав, як написав він у передсмертному листі, «розстріл цілої Генерації…» На трагічний день 13 травня поет, прозаїк, драматург, перший президент Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), талановитий організатор видавничої справи і літературного життя Михайло Яловий був уже за ґратами. Його буде звинувачено в шпигунстві на користь Польщі, в підготовці замаху на Першого секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева, в «шумскізмі» і засуджено на 10 років виправно-трудових таборів. Вини Михайло Яловий не визнав, відбував заслання на Соловках, де і був розстріляний 3 листопада 1937 року разом з великою групою української інтелігенції «на честь» 20-ї річниці більшовицького жовтневого перевороту.[4] Микола Хвильовий ніжно любив свого талановитого друга, якого так зворушливо вітав у «Вступній новелі»: «Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вірю!» (1, 124).

В що так натхненно вірив цей романтик і мрійник, який «з висоти свого незрівнянного нахабства плював демонстративно «на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку»? В те, що йому судилося довге творче життя і доля забезпечить «зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох років («я думаю прожити сто п’ятдесят»)? (1, 122).

Вірив у життя, у безсмертя творчого слова, яке володіє магією особливого впливу на людину і суспільство:

«Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!» (1, 123).

Митець сподівався цим магічним словом наблизити реалізацію своєї високої віри – майбутню «загірну комуну», гармонійно облаштований для людини світ: «Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти» (1, 123).

Він і помер, свідомо обравши улюблене число 13 – число свого дня народження, в яке був закоханий, але яке в народі вважалось нещасливим. Помер заради життя своїх друзів і колег, над головами більшості яких уже нависла сталінська сокира терору. Та прагнення Миколи Хвильового викличним самогубством застерегти терористичний режим від «розстрілу цілої Генерації», цим останнім у житті вчинком підсилити трагічне звучання стану української літератури і мистецтва не зупинило криваву вакханалію.

Мужність Миколи Хвильового вражає. Самогубство талановитого художника слова, лідера літературного процесу, пристрасного полеміста розвіяло будь-які ілюзії щодо свободи художньої творчості та переконало багатьох-багатьох, що в нестерпно важкій атмосфері насильства над творчою та суспільною свободою сподіватися на те, що ця країна уникне прірви кривавого термідора, нема надій.

Процеси деіндивідуалізації людини, її внутрішнього роздвоєння, втрати перспективи буття, зумовлені декретивним контролюванням її суспільної поведінки, способу мислення, ціннісних орієнтацій, набувають загрозливих масштабів. Наростає спекулятивне жонглювання цитатами з праць Маркса – Леніна – Сталіна з метою теоретичних обґрунтувань концепції побудови соціалізму за казарменими принципами Троцького і Сталіна, поступово обмежується шляхом централізації діяльність творчих спілок, організацій і об’єднань, посилюється партійний контроль і цензура, згортається українізація, руйнується історично-культурна спадкоємність, яка тільки почала відроджуватися… Національне самоусвідомлення української людини загальмовується, духовне обличчя нації так і не змогло увиразнитися. Теза Миколи Хвильового про орієнтацію на «психологічну Європу» і про необхідність певного відсторонення від літератури російської з метою вироблення власного національного шляху розвитку літератури і мистецтва була піддана нещадній партійній критиці, визнана ідеологічно шкідливою, політично помилковою.

Чи був Микола Хвильовий «найщирішим комуністом»? У його розумінні – так. Був українським комуністом, вірніше соціалістом за переконаннями, який виношував, утверджував зброєю і словом ідеали соціальної рівності, національної справедливості, гармонійної світобудови, «світової пролетарської революції», переконував читача, що чує, як «по нашій республіці ходить комуна, урочисто переходить з оселі в оселю і несе щастя»…

Як його манила і заворожувала революція – ця досвітня симфонія, яка натхненно зазивала романтичного юнака у «замрійну далеку далину», як ідеали свободи, рівності та справедливості нарощували його творчу енергію і вона буквально вибухала символічно-алегоричними образами!

Така епатажно різка, «вирощена» на індустріальній лексиці поезія «першого поета-робітника на Україні» (Майк Йогансен) з’являється у спільній збірці поезій «2» (1922) Миколи Хвильового і Валер’яна Поліщука.

«Аз єсмь робітник…» – презентує себе автор вірша «Досвітні симфонії». Крім вірша «Досвітні симфонії», Микола Хвильовий є автором поеми «В електричний вік» (1921), збірок поезій «Молодість» (1921) і «Досвітні симфонії» (1922).

Микола Хвильовий разом зі своїми талановитими друзями Володимиром Сосюрою і Михайлом (Майком) Йогансеном реалізує в поетичних формах положення «Універсалу до робітництва і пролетарських мистців українських»,[5] який передбачав започаткування «ери творчої пролетарської поезії справжнього майбутнього».

Микола Хвильовий натхненно експериментує, досягаючи особливого звукового нарощення експресії завдяки майстерному інтонаційному тонуванню складу, вміло використовує алегорії, асонанси, асоціації, наголоси… Водночас поет застосовує і традиційну народну образність, ліричну мелодику національної пісенної творчості, поетичні форми і засоби із творчого арсеналу Шевченка і Франка… Все так, як було заявлено в «Універсалі до робітництва і пролетарських мистців українських»:

«Мідяною сурмою скликаємо до наших лав розпорошені творчі одиниці робітництва. Формуємо загони. Організовуємо регулярну армію мистецтв пролетаріату.

Наші лави крилаті спаюватимемо дисципліною робочих ритмів і пролетарських метафор. В цьому попередники наші й пророки – Шевченко і Франко».[6]

Поеми, вірші Миколи Хвильового друкуються поряд із поетичними творами Павла Тичини, Валер’яна Поліщука, Михайля Семенка, Володимира Сосюри, Майка Йогансена… На сторінках «Шляхів мистецтва» за 1921 рік «Поема моєї сестри» Миколи Хвильового поруч із поемою «В космічному оркестрі» Павла Тичини, ритмованим романом Валер’яна Поліщука «Ярина Курнатовська», «Каблепоемою за океан» Михайля Семенка та поемою «Навколо» Володимира Сосюри… Він – провідний поет епохи напружених творчих пошуків нових образно-виражальних засобів і художніх форм. «М. Хвильовий, крім того, що він поет – як слід тому бути – з повним розумінням науки поетики, ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі, – це справжній і оригінальний майстер»,[7] – переконаний автор статті «Елементарні закони версифікації (віршування)» Майк Йогансен.

Двадцятивосьмилітній слюсар Микола Хвильовий публікується в альманахах «Штабель», «На сполох», в збірнику «Жовтень», у журналі «Шляхи мистецтва», видає першу поетичну збірку «Молодість» і як поет-робітник огортається літературною славою. Здавалося б, саме поетичний талант і буде розвивати Хвильовий, зважаючи на успіх його двох збірок поезій – «Молодість» та «Досвітні симфонії». Але поета захоплює проза, передусім жанр новели, імпресіоністський етюд, лірична елегія, романтична фреска, «наїжачені» сатиричними та іронічними «голками» оповідання і повість…

Перша книга прози «Сині етюди», яка з’явилася друком у 1923 році, підняла високу хвилю читацьких захоплень і сколихнула вразливу на новаторські пошуки критику. Симптоматично, що обережний у сприйнятті творчих експериментів досвідчений літературознавець Михайло Могилянський високо оцінить цей прозовий дебют: «Один із найталановитіших пролетарських поетів М. Хвильовий явився зараз новатором у галузі художньої прози у своїх свіжих і сильних “Синіх етюдах”»…[8]

Захоплювала і вражала романтична експресивність стилю прозаїка, емоційна чутливість образного мислення до відтворення почуттів, переживань, думань, якими була наповнена «буремна доба горожанських воєн», нестримне поривання передати у системі художніх образів «запах епохи», віра в ідейно-естетичну місію слова як ефективного засобу вдосконалення світу. Микола Хвильовий сподівався, що його слово, гаряче від співпереживання долі революції як жертовного очищення від гріховності, зла і фальші, наповнить суспільні настрої і почуття вітальною силою і допоможе завершити цю кардинальну ломку людини і світу гармонізацією стосунків між особистістю і навколишньою дійсністю. Та спричинена революцією і громадянською війною деформація особи досягла критичної межі, за якою чорніло провалля моральної і духовної деградації. Проте письменник ще не втрачає надії на слово, ще намагається втримати людину на краю прірви міфотворчим стимулюванням її уяви, фантазії і заманюванням у світ мрії, в блакитні далі «загірної комуни», «азіатського Ренесансу», «Раю земного».

Постреволюційна деформація особистості внаслідок руйнування традиційних цінностей породжувала, і на це чутливо зреагував Микола Хвильовий, нові конфлікти між людиною і владою. Революція – це кардинальне соціальне зрушення, відповідальність за яке взяла на себе як ініціатор та її здійснювач більшовицька влада, затьмарена фізичними і моральними стражданнями мільйонів. Багато із тих рядових «муралів революції», якими є жінки у новелах «Кіт у чоботях» і «На глухім шляху», є насправді жертвами революції, хоча й не усвідомлюють до кінця своєї зайвості в умовах переможного владарювання цинічної більшовицької еліти. Їм судилося заблукати на «глухім шляху», зникнути «у глухих нетрях республіки», непомітно, без особливого визнання їхніх революційних заслуг, відбудовувати мурашиною працею те, що вони руйнували, перебудовували насильством і кров’ю. А письменникові так хотілося вишити романтичним золотом благородство і жертовність жінки в ім’я революційних ідеалів! Автор новели «Кіт у чоботях» вважав, що йому вдалося проспівати «степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям» (1, 155), бо справді він їх любив, таких непомітних, але таких жертовних, натхнених вірою у відновлення гармонії між людьми. Адже й сам письменник, який із 1916 року перебував на фронтах Першої світової війни, воював на чолі організованого ним загону проти петлюрівців, гетьманців, дроздовців і пов’язав у 1919 році себе членством у комуністичній партії більшовиків, пройшов із цими «муралями» «з краю в край нашу запашну червінькову революцію» (1, 155), бачив сам, як «ходить “кіт у чоботях” по бур’янах революції, носить сонячну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте».

У дивовижно-химерно-фантастичних «Арабесках» Микола Хвильовий зробив оригінальне «вкраплення» під назвою «Деталь із моєї біографії». В уяві письменника зринають спогади-рефлексії, напівреальні образи, ремінісценції, асоціації – відкривається «легко-синя даль надзвичайного минулого», в якому присутній спокусник його майбутньої матері, яка начебто «на другий день умерла», батько, який любив полювати на вальдшнепів, мовчазна, таємнича Марія, Маріам, сіроока гаряча, юна, м’ятежна наречена, в яку романтично закоханий цей безумний романтик…

Насправді мати письменника, Єлизавета Іванівна Тарасенко, пережила його смерть і смерть другого сина Олександра, батько, вчитель Григорій Олександрович, який полишив сім’ю, і матері довелося самій виховувати п’ятеро дітей, захопив найстаршого сина Миколу і книгами, і мисливством…

Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) народився 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області). Закінчує початкову школу в Калантаєві, продовжує навчання в Богодухівській гімназії, екстерном складає іспити й одержує гімназійний диплом. Працює на різних посадах у селах, босякує, воює, закохується…

На жаль, свою автобіографію Микола Хвильовий не завершив. Невідомою залишається й доля особистого архіву письменника. Є свідчення, що Микола Хвильовий ввечері 2 травня 1933 року передав на збереження тодішньому керуючому справами Ради Народних Комісарів УРСР Олексієві Михайловичу Кисельову валізку, в якій були рукописи, щоденник за 10 років, листи, фотографії… Згодом Олексій Кисельов був репресований.

Дві пристрасті володіли романтичною натурою Миколи Хвильового: індивідуальною енергією таких, як він, м’ятежних комунарів, злютованих у «залізне, кам’яне – ми», відновити порушену революцією рівновагу світу і промчатися «феєрверками гіперболізму крізь темряву буденщини» (1, 317) – пізнати «силу безсмертного слова», магію його перетворення в непереможну, всесильну енергію.

Та ще в поемі «В електричний вік», а це 1921 рік, молодий поет-робітник, поет-комуніст в мажорну мелодію вкраплює трагічну ноту:

Ця сльоза забринить на віях молодої, закоханої в комуніста Мишка дівчини, трагедія якої коріниться не лише в зраді самовпевненого будівничого комуни, але й «установленням власті» («Життя»).

Ця сльоза прощення своїх фанатичних синів матір’ю-вдовою, яка сприйняла революцію як «божественний бальзам», бо вона обнадіяла поверненням Остапа та Андрія додому («Мати»). Вернулися вони, ожорсточені безжальним насильством, наповнені ненавистю один до одного і прагненням братерської крові заради торжества чужої ідейної правоти.

Микола Хвильовий свідомо переніс трагічну колізію повісті «Тарас Бульба» Миколи Гоголя у свій буремний вік заради підсилення національних наслідків кривавого розбрату українського народу, породженого більшовицькою вірою в досягнення шляхом насильства свободи і справедливості.

Самопожертва вдови провінційного кравця задля порятування життя старшого сина сягає символічного узагальнення. Братовбивство неминуче загрожує існуванню національного храму, в якому зоріє образ Марії Богородиці.

Богоматері судилося пройти тернистий шлях земних страждань і душевних потрясінь – цей образ у творчості Миколи Хвильового підсилює болючі рефлексії над втратою людською особистістю внутрішньої гармонії, над роздвоєнням людського «я» внаслідок найбільшої згуби, якої може зазнати душа людини, – віри в Бога.

Біблійний образ Марії проступає в художній тканині новел «Синій листопад» і «Заулок» завдяки появі в цих творах центральних дійових осіб – жінок Марії і Мар’яни. Їхні страждання є наслідком їхньої ж вини – участі в революції, яка вимагає жертви. Якщо не смерті, то втрати душевної рівноваги, моральних компромісів, знеособлення і, як наслідок, руйнації особистості внаслідок втрати сенсу буття в цьому безнадійно-трагічному світі. Такі герої М. Хвильового, як Сайгор із оповідання «Пудель», як анарх із «Повісті про санаторійну зону», як Б’янка із «Сентиментальної історії», свої почуття втрати сенсу буття, безвиході, розчарування, байдужості, а то й презирства до цього фальшивого, ілюзорного «нового світу», «нового життя» переборюють або примиренням з існуючим станом речей, або самогубством.

Друкарка Тетяна, яка закінчила гімназію із золотою медаллю («Пудель»), відчула себе загубленою в цій соціально-економічній реальності людиною, про що признається цинічному обсерваторові людських проблем Сайгорові: «Так-от: загубилась людина в стосах паперу, і ніхто не бачить її, бо видно тільки машиністку» (1, 355).

Романтично налаштована, окрилена надіями досягти омріяних далей у коханні і в пореволюційній дійсності Б’янка («Сентиментальна історія») стає, врешті-решт, однією із принишклих в аморальній покорі співробітниць таємничої «установи». А ще так недавно вона «тоскувала за тим незнаним, що загубилося десь у далеких краях», згадувала свого брата – страшенного мрійника, який загинув на барикадах із вірою «в якесь надзвичайне безсмертя», «бачила внутрішніми очима нових людей якоїсь ідеальної країни» (1, 488). Натомість прийшла «дичавина тамерланщини», над країною «зашуміла модернізована тайга азіатщини». Товаришка Уляна заздрить Б’янці як людині нового покоління, яке вже не розуміє «терзань» творців революції.

«Спокушена» революцією, її романтичними ідеалами, комуністка Уляна опинилася, мов та біблійна Єва, поза «раєм».

У розмові з Б’янкою вона признається: «Справа в тому, що ви ніколи не були в ролі Єви і ви ніколи не можете затоскувати за раєм, як я й тисячі нас, надломлених людей громадянської війни… Ви ніколи не були на тому березі, і ви нічого не знаєте. Тільки ми, і тільки нас вигнали відтіля. І от ми ходимо з тоскою. Боже мій, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Під її сонцем не тільки внутрішній світ кожного з нас перетворювався й робив нас ідеальними, мало того: ми фізично перероджувались. Клянусь вам! Навіть фізично ми були зразкові люди» (1, 502).

З особливою іронічно-сатиричною майстерністю розвінчує Микола Хвильовий пристосування радянського чиновника-комуніста Івана Івановича (повість «Іван Іванович»).

Бюрократизація значної частини комуністів, їхня цинічна мімікрія до умов непу особливо вражала й обурювала чесного письменника. Громадська демонстрація ідейної та моральної чистоти різко контрастує з міщансько-буржуазним стилем життя «ортодоксального марксиста» Івана Івановича і його дружини-комуністки. Микола Хвильовий майстерно пародіює стиль мислення цього «революціонера з голови до п’ят», то епічно, без емоційних збурень оповідає про безбідне життя «зразкового партійця», то іронічно вибухає, саркастично висміює засоби, прийоми і методи пристосування заради комфорту та ідеологічної відповідності партійним настановам.

У творчості М. Хвильового проблема деформації людини пореволюційної дійсності розкривається завдяки багатому арсеналові художніх засобів і прийомів, серед яких моделювання власної реальності, сміливе поєднання реального і фантастичного планів, творення нових міфів, алегорія, гіпербола, іронія, пародія, сатира, гротеск, визивна гра з читачем і заманювання його уяви у світ авторського вимислу, міфодеструктивність, поліфонія і фрагментарність текстів, багатозначні рефрени, енергійні ритми, інтертекстуальні алюзії, міфологізація та метафоризація, романтизація та деестетизація…

Проблема буття людини в жорстокому, доведеному до абсурду світі, яка переживає духовну і моральну кризу, є чи не визначальною в прозовій творчості Миколи Хвильового. Модерністську інтерпретацію цієї проблеми письменник художньо досконало пропонує в найяскравіших творах – новелі «Я (Романтика)» і повісті «Санаторійна зона».

Микола Хвильовий майстерно моделює світ «поза Богом», світ, у якому поруйновані базові основи людського співжиття, світ, де буттєва модель має трагічний або абсурдний вимір.

Я із однойменної новели наголошує: «Я – чекіст, але і людина». Роздвоєння особи – наслідок внутрішньої боротьби між фанатичним служінням революції і ледве пульсуючим бажанням прислухатися до голосу серця, до поклику матері.

Це вона – милосердна мати «м’ятежного» сина-чекіста, інсургента-комунара – приходить у його спотворену жахіттям смерті фантазію і намагається вивести із доведеного тагабатівськими ідеями до абсурду світу. Та Матір Богородиця не може порятувати свого «блудного сина», приреченого революцією на зловісне самоспалення у вогні фанатизму. Гине від його пострілу з маузера мати – і цим садистський «главковерх чорного трибуналу комуни» остаточно вбиває у собі Бога. Далі дорога в нікуди («Я йшов у нікуди»), далі буття в чорній пітьмі інфікованого ідеями насильства фанатика комуни, людини-мутанта, а «печальна мати з очима Марії» відходить у вічність із молитвою за грішного сина на вустах.

Символічна Марія приходитиме до щирого комунара Хвильового, зринатиме в його уяві і поглиблюватиме розколотість власного «я». Буде він викликати її образ із далекого туману, з тихих озер загірної комуни в надії перебороти її милосердним прощенням ту духовну катастрофу, яка спричинена його участю у вакханалії насильства. А ще недавно ця дивна жінка з біблійним ім’ям Марія, Мар’яна, Маріам символізувала нову епоху і мала принести солодку втіху щастя тим, хто в неї безтямно був закоханий. Ще недавно молодий романтик посилав їй із містичним благанням молитви-прохання дарувати енергію натхнення, «щоб розказати, як ішла, як прийшла, як гриміла молода епоха», бо ж ніхто не написав ще «справжньої книжки (поеми) про нашу – у віки – революцію» (1, 305). Ще недавно бачив він її сіроокою, гарячою юнкою, але вже з багряним шрамом на простріленій скроні, яку вона затулила жмутом духмяного чебрецю і мчить по ланах часу у безсмертя.

«Марія у вінку» зродилася в творчій уяві ще поета-початківця, аби бути символом його натхнення й уквітчувати «лоно страдниці-землі в троянди», а «кров і бризки мозку під личаками» перетворювати у вино й желе.

«Я даю тобі запах слова», – звертався до неї митець в наївній вірі надати творчості – «безсмертному слову» – магічної сили, здатної згармонізувати світ.

У лірико-філософській мініатюрі «Дорога й ластівка», густо насиченій метафоричною образністю і символістською поетикою, Микола Хвильовий чутливо відтворив особистісні душевні потрясіння, зумовлені внутрішнім роздвоєнням між пориванням (і необхідністю!) особистої і творчої свободи та зобов’язаністю жити в обмеженому владними приписами суспільстві. Який же тоді сенс, який смисл життя, чи є можливість вибору, і якщо є, то чи цей вибір можливий в координатах реальної дійсності? І чи це роздвоєння особистості, творчої особистості, яка усвідомила неможливість реалізації мрії про «революцію – Рай земний» шляхом насильного ощасливлення людини, нації, не прирікає її на вічні муки сумління? Невже це натхненна «радість бунту проти логіки» (1, 318), яку пережив Хвильовий в поліфонічних «Арабесках», була лише своєрідним маніфестом, ідейно-естетичною програмою, якою митець продемонстрував свій жанрово-стильовий потенціал, майстерне володіння естетичним арсеналом різноманітних літературно-мистецьких шкіл, напрямів, індивідуальних творчих методів? Не тільки, бо в цих новелах, які відкривають («Вступна новела») і «закривають» («Арабески») перший том («Етюди», 1927) творів Миколи Хвильового, як і новела «Дорога й ластівка», що посіла значиме ідейно-світоглядне місце і в «Синіх етюдах», і в цьому ж першому томі «Творів», метафорично змодельована ідейна та естетична система митця та пророчо передбачена неминуча особиста духовна катастрофа.

Цей екзистенційний виклик, який кинула художникові пореволюційна дійсність поглибленням прірви між мрією і реальністю, між ідеалами романтизованої революції і цинічним ігноруванням та безжальним знищенням людського «я», Микола Хвильовий прийняв і цим самим прирік себе на самовідчуження і, нарешті, на духовний крах та фізичну смерть.

Письменник не випадково моделює ці ситуації вибору в конфліктному протистоянні «митець і влада» в оповіданнях і повістях. Андрій – герой-митець із оповідання «Лілюлі», змушений капітулювати перед цим жорстоким і холодним світом. Жодних ілюзій про всесильність «священного слова», митець не може дорівнятися Богові в цьому абсурдному світі, а як інакше зберегти внутрішню рівновагу і духовну цілісність? Міф про художника-деміурга розвінчаний. Залишається лише пожертвувати своїм життям і цим кинути виклик ворожій творчій особистості системі.

Для головного героя повісті «Санаторійна зона» анарха самогубство є єдиним виходом із фатального стану втрати ціннісних орієнтирів, тотального пригнічення, порятунком від безвиході і непереборного презирства до земного буття.

Анарх – переможений переможець, його революція – перемогла, але він у стані внутрішньої поразки, бо його ідеал майбутнього Ренесансу дійсності зруйнований. І передусім у його душі, оскільки зло, заподіяне ним заради торжества «азіатського ренесансу», – розстріли, насильства, «вбивство Бога», – почало свою руйнівну місію із душі анарха, знищуючи його власні життєдіяльні сили.

Символічного значення набуває сама санаторійна зона – цей замкнено-відкритий простір, ця «незамкнена тюрма», яка породжує аналогію із СРСР як суцільним закрито-відкритим гулагівським табором, де існують і «вільні» в’язні, і ув’язнені в’язні.

У «санаторійній зоні», як у театрі абсурду або театрі маріонеток, кожен герой має свою, визначену автором-режисером роль. Письменник, по суті, здійснює своєрідне ідейно-світоглядне розчленування авторського «я» на ряд образів-проекцій, які віддзеркалюють персоніфіковані соціальні типи. Анарх – переможець-революціонер, який намагається осмислити причини і наслідки перемоги-поразки; Хлоня – юний творець патетичних новел, ідеали якого поруйнував «невидимий ворог»; Карно – «караюча десниця» переможної революції; Катря – наївне сковородинівське поривання осмислити філософію життя; «хвора» – «муравель революції», її дисциплінований солдат, який прагне відтворити у спогадах справжній «запах епохи»; Майя – «тайна чекістка», ідейно екзальтований демагог, готова вислідити, донести, революційною фразою розіп’ясти ближнього на політичному хресті; Клавдія – переконаний будівничий соціалізму; Унікум – пристосуванець-обиватель.

Ідейно-світоглядне «завантаження» своїх персонажів Микола Хвильовий здійснює передусім заради оприлюднення образного «унаочнення» власних думок, сумнівів, переживань і сподівань. Письменник повсякчасно викликає читача на ідейний диспут, на дискусію, що особливо яскраво відкрилося в першій частині роману «Вальдшнепи». Як відомо, цей роман був написаний влітку 1926 року в селищі німецьких колоністів під Херсоном і опублікований у п’ятому номері журналу «ВАПЛІТЕ» за 1927 рік.

Друга частина «Вальдшнепів» з’явилася на сторінках шостої книги «ВАПЛІТЕ» за 1927 рік, але весь тираж цього номера був конфіскований і знищений.

У романі «Вальдшнепи» «оживає» той садистський «главковерх чорного трибуналу комуни», «нікчема…, яка віддалась – на волю хижої стихії», під прізвищем Карамазов. Недавній фанатичний комунар розповідає жорстоко прагматичній, без Бога в душі і милосердя, холодній матеріалістці Аглаї про те, як колись, у роки Громадянської війни, особисто розстріляв когось із близьких йому людей біля монастиря, а також під час відступу Червоної гвардії пострілом у потилицю безжально розправився з однією із жінок-мародерок.

Дмитрій Карамазов, як і його двійник (чи минуле Я?) із новели «Я (Романтика)», чітко, бездумно, без докорів совісті «виконував свої обов’язки перед революцією», а тепер, в умовах непівської дійсності, утвердження цинічної більшовицької бюрократії та перероджень комуністів, змушений болісно переживати своє розчарування в компартії, в її можливостях реалізувати ті ідеали, заради яких він проливав кров інших і ризикував власним життям. Проте і в умовах вибороненої й ним соціалістичної дійсності Карамазов продовжує обстоювати цинічне кредо «мета завжди виправдовує засоби» і стверджувати: «В динаміці прогресу соціальну етику можна мислити тільки як перманентний «злочин». Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство в ім’я соціальних ідеалів ніколи не вважав за злочин» (2, розділ ІІ).

Микола Хвильовий передчував, що в свідомості таких фанатиків революції визрівають отруйні жала нового фанатизму, запліднені ідеєю наростання класової боротьби, бачив, як червоні прапори диктатури пролетаріату, насправді диктатури компартії та її смертельного знаряддя ЧК, ОДПУ, наповнюються новою кров’ю, набухають новими злочинами – масовими репресіями, гулагами, голодоморами.

Микола Хвильовий вкладає в уста Аглаї думки, які характеризують Дмитрія Карамазова, хоча насправді це самоаналіз автора, чесна оцінка своєї життєвої долі: «Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він ішов на смерть – і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрій Карамазов, коли він, попавши в так зване «соціалістичне» оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської» і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів міщанина-середнячка. Це вже занадто, бо, на погляд Карамазова, цей середнячок завжди стоїть і стояв грізною примарою на путях світового прогресу, і, значить, на його погляд, до справжнього соціалізму» (2, розділ ІХ).

Микола Хвильовий ще не втрачав надії на реалізацію соціалістичного ідеалу свободи, рівності й справедливості, але не з допомогою компартії, а з новими національними силами, які зростатимуть в процесі національного відродження. Цю свою ідейно-світоглядну позицію письменник із особливою полемічною гостротою, майстерно, використовуючи засоби іронії, сатири, пародії, висловив у започаткованій ним же літературній дискусії 1925–1928 років.

У першому циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) і в другому під назвою «Думки проти течії» (1926), як і в памфлетах «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія?», Микола Хвильовий обстоював необхідність виходу української літератури і культури на нові, європейські та світові рівні. Він рішуче виступав проти повсякчасного «копіювання» мистецьких явищ із інших культур, передусім російської, закликав не орієнтуватися на примітивне «просвітянство» та сліпе поклоніння національним традиціям без творчого їх осмислення та розвитку, гостро висміював поспішне сількорівське та робкорівське «наскакування» на так звані злободенні теми та їх примітивне, графоманське відображення.

«Українське мистецтво мусить найти найвищі естетичні цінності»,[9] – стверджував Хвильовий, але для цього необхідно створити «нормальну атмосферу культурного будівництва» і піднімати художній рівень літератури і мистецтва «на рівень світових шедеврів».

«Наша постановка тільки в тому випадку буде мати реальні наслідки, коли нове суспільство стане розглядати наше мистецтво в фокусі світових мистецьких колізій»,[10] – узагальнював М. Хвильовий. Гарячий полеміст висуває гасла про орієнтацію літератури на «психологічну Європу», «геть від Москви», «азіатського ренесансу», «романтики вітаїзму». Хвильовий переконаний, що культурне відродження України прискорить процес національної самоідентифікації, наповнить почуття і настрої мільйонів українців гордістю за свою мову, історію, культуру. Та для цього необхідно покінчити з культивуванням жахливого позадництва, культурного епігонізму, який виріс на рабській психології, на здатності лише повторювати, копіювати досягнення інших культур, передусім культури російської. «Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться – дерзать!».[11]

Сам Хвильовий не боявся «дерзать», за що був підданий вульгарній критиці й політичним звинуваченням та шельмуванням.

Не в характері революціонера в царині духу, в сфері культури було мовчати, бо усвідомив: революційні соціально-політичні перетворення не змінюють кардинально соціальної психології, суспільні настрої в плані духовного оздоровлення та морального удосконалення суспільства – на поверхню виринає ідеологічно-спекулятивна, вульгарно-претензійна, аморальна когорта діячів «на замовлення», прагматичних пристосуванців, для яких влада – будь-якою ціною. Найчастіше такі фанатики революції та одержимі владою політичні авантюристи і руйнують усе «до основ» – культуру, традиції, базову систему суспільних відносин, знищують озоновий захист духовного ядра цивілізації.

Революція – це соціальний і духовний катаклізм, вибух негативної енергії, який передусім руйнує базові основи буття, традицію, розриває духовні зв’язки між культурними циклами розвитку людства. Тому Микола Хвильовий так уважно знайомився з працею німецького філософа Освальда Шпенглера «Занепад Європи», яка набула надзвичайно широкого розголосу. Його ідея з’яви нового стилю української літератури і мистецтва – «азіатського ренесансу» й четвертого відродження людства, впровадження якого беруть на себе романтики вітаїзму, провідники активного романтизму, пов’язувалася з орієнтацією на «психологічну Європу», на творче освоєння дантівсько-фаустівських традицій європейської культури. Хвильовий закликає освоювати внутрішній потенціал української культури, творчо поєднувати його з духовним потенціалом європейської цивілізації, досягати того рівня і тієї енергії розвитку національної культури, які дозволяють реагувати на зміни і сприймати інновації.

«Отже, ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів… Колись якась нація (про це вже давно й не раз писалось) виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати той природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого – вносять елемент хаосу вже в світовий загальноісторичний процес. «Замазувати» самостійність порожнім псевдомарксизмом значить не розуміти, що «Україна доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перейде того природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав»,[12] – стверджує Микола Хвильовий у памфлеті «Україна чи Малоросія?» 1926 р., який лише через п’ятдесят п’ять років з’явився друком.

У цій статті чітко виразилася кардинальна переорієнтація світоглядних засад письменника. Він неоднозначно наголосив на необхідності вибудови свого самостійницького шляху творення державності, закликав «покінчити з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру»,[13] перестати «торохтіти порожнім псевдоінтернаціоналізмом», ще раз (вкотре!) пояснив своїм опонентам суть понять «Європа», «Росія» і «азіатський ренесанс».

У цих немилосердно важких умовах тоталітарної системи Микола Хвильовий намагався підносити дух творчого змагання, утверджувати віру в те, що «наша епоха все-таки залишається великою епохою ренесансу, що розчиняє двері тому весняному повітрю, яке є легеньким і радісним вітерцем з Азії», переконувати себе й інших, що ми маємо наше – національне – відродження: «Ми вже все маємо – і буйні фарби Петрицького, і конструктивну чіткість Мелера, і прекрасні звуки Вериківського, і незрівнянну поезію Тичини, Рильського, і надзвичайного Курбаса, і…, і…, і… Але ми не маємо відповідної атмосфери».[14]

Зрозуміло, чому памфлет «Україна чи Малоросія?», написаний наприкінці 1926 р., не був надрукований. Його сконфіскував Агітпром ЦК КП(б)У. Партійно-державні структури Москви і Харкова почали рішучу боротьбу з М. Хвильовим та його однодумцями. Навіть недавній його друг, такий же запальний дискутант, державний функціонер і літературний критик Володимир Коряк, який писав про Хвильового: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить», виступить із вульгарно-соціологічними звинуваченнями М. Хвильового в статті «Хвильовистий соціологічний еквівалент (листи темної людини)». Інший літературознавець і партійний діяч Андрій Хвиля після прочитання другої частини «Вальдшнепів» виносить категоричний присуд письменникові у статті «Від ухилу – в прірву»: «Він обплював партію, соціалістичну Україну і в яскравих художніх формах розгорнув перед читачами картину загнивання революції, картину термідора».

Таке ідеологічно-вульгарне обвинувачення, яке прозвучало із уст завідуючого сектором преси ЦК КП(б)У, згодом заступника наркома освіти, було жорстоким і виражало не стільки позицію колишнього боротьбиста, знавця літератури і мистецтва, а позицію компартії, позицію московського центру. Цим оголошенням партійної позиції щодо творчості Миколи Хвильового – філософсько-художнього узагальнення морально-психологічного стану українського суспільства «доби революції і реконструкції» – Андрій Хвиля не порятував себе. Вже 13 серпня 1937 року він буде заарештований. Саме тоді, коли до Києва прибуде комісія з Москви в складі В. Молотова, М. Єжова і М. Хрущова для рішучої боротьби з українським національним пробудженням. З цією метою московська комісія скличе пленарну сесію ЦК КП(б)У, яка «розвінчає ворогів» з такою нещадністю, що майже усіх членів Політбюро ЦК, всіх членів Оргбюро і Контрольної комісії, сто членів і кандидатів у члени ЦК буде заарештовано. Як і весь уряд УРСР разом із народним комісаром освіти В. Затонським та його заступником А. Хвилею.

Не уникне «караючої десниці диктатури пролетаріату» і Володимир Коряк, який колись, а саме в 1925 році, вітав свого друга – автора «Синіх етюдів» гаслом «Хай живе дух неспокою!». Це гасло Микола Хвильовий зробив своїм життєвим і творчим девізом. Захоплена оцінка творчого дерзання Хвильового високим літературним авторитетом надзвичайно його вразила. Володимир Коряк писав: «Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом – ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму мрійник».[15]

У цій задушливій атмосфері зрушеного із традиційних духовних і моральних основ суспільства письменник не тільки в оригінальних художніх формах виражає песимістичні і катастрофічні візії, але і особисто переживає моральні муки внутрішнього роздвоєння, розпачу, безнадії.

Моральна криза наростала з кожним його кроком до порозуміння із системою, яка не приймала таких компромісів, як «зречення» від своєї позиції 4 грудня 1926 року або покаянний лист від 22 лютого 1928 року після вимушеної самоліквідації ВАПЛІТЕ, який М. Хвильовий написав на лікуванні у Відні: «…кінець свого роману «Вальдшнепи» я знищив і, знищивши, думав тільки про те, як би мені хоч частково змити з себе ту пляму, що забруднила моє партійне й літературне ім’я».

Адже сам «чорний папа комуни» Й. Сталін пише 26 квітня 1926 р. спеціальний лист «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У», в якому націлює українських комуністів на боротьбу з «націонал-ухильниками»: «…Вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату» на Україні, його думка про те, що «від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна тікати якнайшвидше», його заява про те, що «ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва», його захоплення якоюсь месіанською роллю української «молодої» інтелігенції, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики, – все це й багато подібного в устах українського комуніста звучить тепер (не може не звучати!) більш ніж дивно». Сталін закликав боротись «з крайностями» Хвильового в рядах комуністів, що і було зроблено. Під гарячу руку пильних слуг Москви потрапляють ті, хто зараховувався до проводирів «націоналістичного ухилу»: О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, О. Досвітній, М. Яловий.

Два червневих пленуми ЦК КП(б)У 1926 і 1927 років переконали Миколу Хвильового та його однодумців, що партія почала згортати процес культурного відродження передусім посиленням ідеологічного контролю за творчою діяльністю української інтелігенції.

А письменникові так бажалося творчої свободи, він так сподівався утвердити міф про всесильність художника-творця, йому так хотілося насолоджуватися життям, природою, полюванням: «…я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи – все те, чим так пахне сумно-веселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі сади («садок вишневий коло хати») і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я – мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку» (1, 123), – писав Микола Хвильовий у «Вступній новелі» до першого тому своїх творів. Та не так судилося, як гадалося. Цей унікальний в українській літературі «сюжетний любовний роман» так і не з’явився в третьому томі вибраного – цей роман-дискусія, роман ідей, роман-полеміка був задушений зразу ж після його «народження».

Розгорнута письменником на його сторінках дискусія про шляхи і можливості національного і культурного відродження була рішуче «згорнута» компартією, яка аж ніяк не могла змиритися з таким естетично переконливим вираженням абсурдності і жорстокості соціалістичного суспільства, створеного насильством і смертю. Головне – це зрушене із звичних основ соціальними катаклізмами суспільство, дисгармонійне, внутрішньо суперечливе, позбавлене перспективи, соціальної нації. Це однозначно висловив Микола Хвильовий в другій частині «Вальдшнепів», уривок з якої процитував Андрій Хвиля в своєму вульгарно-соціологічному критичному осуді: «Сонце поважно, важко й огняно сідало за обрій і одбивалось у вечірніх водах тендітного Тайтарського озерця. Озеро самітно стояло серед степу, і здавалось воно таким сиротливим і безпорадним, як безпорадна сама розлука. Пахли якісь південні трави, і запах був, як і завжди, гострий та неспокійний. Здавалось, пахне якась фантастична країна, що в польоті своєму раптом зупинилась над безумною кручею й задумалась…»

Над безумною кручею моральної катастрофи із внутрішнім розпачем зупинився Микола Хвильовий і в 1930 році, коли разом із М. Яловим, М. Кулішем, Г. Епіком та іншими підписався під статтею «Плямуємо ганебну роботу зрадників», у якій українські інтелігенти затаврували «ганебну роботу академіко-бандитів» – підтримали сфабрикований процес СВУ (Спілки визволення України), і в трагічному 1933 році, коли Хвильовий як робсількор здійснив разом із Григорієм Епіком та Аркадієм Любченком поїздку по голодаючих селах Харківщини і написав фальшиві нариси «Бригадир шостої бригади» і «Про любов».

Ця остання спроба виправдання, каяття і демонстрації лояльності комуністичному режимові виявилась останнім кроком талановитого митця на шляху до безумної кручі – до фатального переживання останньої миті «радості бунту проти логіки».

Микола Жулинський