Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір'я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало біля мене: і ясени з блакитнавими тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.
А вулицею іде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пні, чи дрімаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю і не дрімаю". А він допитується: "Чого це ти такий?" А я відповідаю: "Який є, такий і є". То після цього чоловікові хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, і дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко відкочується од землі, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.
― Ніяк не можу в самісіньку точку підібрати масть.
А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковій кишені ще не висвистівся вітер, і регочу, а дядько знає, чого мені смішно, й собі посміхається. А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, а під ногами сонце смикає за поводи тіні, ― і все це зветься вересень, перший день до школи.
Всмак погомонівши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клуні я мало не поздоровкався з стовпом і, розпашілий, зупиняюсь на порозі, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.
― Що? Десь горить? ― питається від печі мати.
― Дзвін! ― відповідаю одним словом і заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на підвіконні.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усміхається і зітхає:
― От і дочекалися свята.
― А ви думаєте! ― кажу гордовито і вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лінійку і коробку від сірників, у якій лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олівець. У ті часи путящий, що не викришувався, олівець був цілим скарбом, тому його так берегла дітвора.
― То я, мабуть, і пішов.
― Квіти ж візьми вчительці, ― підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
― Це ж для чого вам? ― придивляюся до того батькового ока, що найбільше назбирує насмішку.
― Пригодиться, ― каже тато. ― Хочу надивитися, який ти є.
― Давно бачили? ― показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.
Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на півкоржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по Херсонських степах.
― Ось тобі подарунок, сину.
З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:
― І що воно таке, і до чого воно?
― Це, вважай, австрійський картуз ― од війни залишився. Дуже гарне сукно.
― Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.
― А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.
― Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, ― кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.
― Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:
― І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.
― Потемнів? І назовсім?
― Вважай, назовсім.
― І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? ― з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.
― Напевне, не будуть.
І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня,
― То я й пішов, ― зітхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
― Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, ― і тепер уже він зітхнув.
― Ви, тату, не журіться, ― підбадьорюю його. ― Ви ж читати он як умієте!
― Та навчився ж, ― ходив у школи аж до першого снігу.
За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.
― Добрий ранок, Насте Василівно!
― Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! ― дивується й оглядає мене вчителька. ― Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
― А чого ж, ― не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! ― Ось нате вам, ― соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.
― От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, ― сміється Настя Василівна. ― Спасибі, Михайлику.
― Я ще можу вам принести.
― Як тато-мама?
― Живі.
― Що вони роблять?
― Тато збирається жито сіяти, а мама ― вибирати коноплі.
― Ти ж пособляв їм улітку?
― Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.
― Ти жито жав? ― аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
― А чого ж! Наше селянське діло таке... ― і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
― І в'язати навчився?
― Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, ― кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
― Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?
― Трохи, ― і від однієї згадки посмутнів мій погляд.
― Щось страшне було? ― одразу догадалась учителька.
― Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.
― А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! ― і собі зажурилась учителька, ― Біжи, Михайлику.
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
― Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
― Дві копійки без копійки і копійку здачі, ― відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь ― Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
― А що це в тебе?
― Австрійський картуз із справжнісінького сукна, ― кажу, не моргнувши оком.
Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.
― А я й годую з неї Обмінну, ― кажу, щоб відвести від себе насмішку.
― Брешеш! ― відрізав Улян.
― Ось подивись, ― і сьогодні годував! ― показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.
― Справді! ― не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:
― І ви до нас?
― І я до вас, Михайлику.
― Може, вчитися?
― А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
― Спасибі. А що ви несете?
― Дивись! ― дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга ― школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. ― Що, Михайлику? ― кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
― Де ж ви дістали стільки?
― Аж у Вінниці.
― І що з цим добром будете робити?
― Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.
― Це, виходить, подарунок нам? ― радію я.
― Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! ― Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. ― А це, халамиднику, що за новина у тебе?
― Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.
― То бідність наша ув'язує! ― гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. ― Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?
Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.
― Ось тобі від мене.
― Може, не треба? ― засумнівався я.
― Чого це не треба? Пиши на здоров'я.
Я засміявся.
― Ти чого хихоньки справляєш? ― під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.
― Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я ― не чув.
― Іще почуєш, ― маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.
― Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?
― Політграмота.
― Політграмота? Це ж про що?
― Як тобі сказати? ― зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. ― Ось космографія ― це наука про те, що робиться на небі, а політграмота ― що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, ― дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.
Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.
― Везе ж декому, ― заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: ― І що то за штука ― політграмота? Знаєш, чи де там?
― То чом не знаю? ― відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: ― Є дві найвищі науки ― космографія і політграмота...
― Чим же вона найвища?
― Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.
Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.
― Михайлику, це ти?! ― дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.
― І ти вже прийшла до школи? ― не знаю, що сказати їй.
― Я перша прийшла, ― і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. ― Все боялася, щоб не спізнитися.
― А може, ти хотіла всім сережки показати?
― Безсовісний, ― відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: ― Я тобі щось принесла. Знаєш що?
― Звідки мені знати.
Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".
― Ти чого? ― одразу накостричився я.
― Бо щось знаю, ― хитро дивиться на мене й Любу. ― От розкажу всім хлопцям.
― Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? ― скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. ― Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:
― Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.
― Пусти! ― раптом заскиглив Цибуля. ― Он розчавиш перо.
― А набріхувати будеш?
― Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.
Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?
Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:
― Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, ― я зараз! ― Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. ― Здогадався, що в мене?
― Де там.
― Дивись! ― і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. ― Це твої.
― Чого ж вони мої?
― А хто рвав липовий цвіт?
― То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.
― От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
― Тоді спасибі.
― Пиши на здоров'я, ― точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?
― То заробила ти срібного карбованця?
― Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце ― одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?
― Чого ж, підемо.
― То й добре, ― чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.
І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:
― Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую ― наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.
― Ти чого, дівко, гойдаєшся? ― вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.
― Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, ― вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.
― І дослухалась! ― Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. ― Ти й сьогодні першою в школу прийшла?
― Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, ― каже таємниче, а погляд її аж зоріє. ― І по гриби ми сьогодні не підемо.
― Це ж чого?
― Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.
― І ти їдеш? ― обізвався жаль у мене.
― Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.
― Ти ж скоріше приїжджай.
― Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця ― скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.
І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.