Щоденник страченої

ЕПІЛОГ

1 липня 2032 року.

Спечно — яку Сахарі.

Р.S.

.. А хто його точно знає, як воно там, у сахарах? Тут своєї Африки вистачає. Достатньо поміряти тиск чи зробити кардіограму.

Та біс із ним. Тепер, щоб не втратити глузд і остаточно не впасти в тугу, а якщо точніше — не сказитися, все частіше згадую застосовне на всі випадки життя «Прорвемося!» — таке ж знамените, як свого часу гагарінське «Поїхали!».

Оте нахабне «прорвемося!» сказав колись давно під час нашого першого спільного відпочинку біля моря зеленоокий чоловік, який з усієї сили намагався догодити мені, задля чого вишукував неймовірні і, як йому здавалося, оригінальні способи розваги, не помічаючи, що стає смішним для тих, хто спостерігає його поведінку.

Отож немолодий, засмаглий до кольору чорного шоколаду чоловік, роззирнувшись навсібіч, легковажно кинув голосне «прорвемося!» і полетів сторч головою у надувний басейн, до країв заповнений морською водою. Мабуть, таким чином він демонстрував свою молодість, а може, навіть відвагу.

Але ж... Полетів униз лисою своєю головою — а пошкодив, що б ви думали? Куприк. Так що далі він проривався крізь операційний стіл, наркоз, скальпель хірурга і під моїм недремним і поблажливим наглядом.

«Але ж прорвався...», - сказав мляво, насилу усміхаючись, і усміхаючись далеко не по-гагарінськи, як тільки прийшов до тями. І чомусь додав: «Ти цього не оціниш...»

Ясна річ, оцінювати чарлічаплінські потуги у виконанні старіючого (рідного!) чоловіка, який невміло й безуспішно намагався згадати свою молодість, мені було ні до чого. І справа не в його віці. Справа в тому, що навіть для мене він був смішним. А я знаю, що сміятися над такими людьми не можна.

Я коротала біля нього довгі ночі в холодній реанімації, потім іще довго варила супчики, бульйончики йкашку.

Цілими вечорами тримала його долоню у своїй.

Заспокоювала.

Умовляла.

Переконувала.

Виправдовувалася.

Господи... чому час робить із нормальної людини мавпу?!

Людина живе собі — й найменшого уявлення не має про те, що в ближчім часі (в залежності від обставин) вона стане мавпою.

А чому? Невже лише тому, що людина втрачає тотальний контроль над своїми мимовільними діями і думками, а згодом і над тим, що загалом робить з нею вік і роки? Ну, хай би вже було, якщо йдеться про фізичну, тілесну, оболонку. Але ж вік — це досвід. Досвід не повинен би давати нормальній людині найменшого шансу з віком ставати розумовою мавпою, з мавпоподібними діями. А може, це тому, що людина у будь-якому, навіть глибоко старечому, віці залишається із рудиментами дитини і свідомо дозволяє собі поводитися, як маленькій, і зсихання мозку тут ні до чого?

Хтозна... подивися на себе в дзеркало. З опущеними плечима й опущеними руками, пониклою головою і драглистими м'язами, хіба ти тепер не родичка мавп'ячого племені у джунглях своїх проблем, з роками все більш невирішуваних, де головною ліаною твого літання і зависання вниз головою залишився один-єдиний чоловік, такий же приречений і такий же безпомічний у своїй самотності, як і ти сама?

Скільки крові попив мені цей ромео пенсійного віку! А чому? З егоїзму! І тільки з егоїзму. Бо вже ніякі сили не змусять мене думати, що все, що з нами було, було продиктовано серцем. Колись він хотів стати власником моїх думок. А йому дозволялося мати тільки тіло.

Про душу, як з'ясувалося, я ніколи не думала, хоча завжди знала, що вона є. Але в молодості я знала, що моя душа і тіло — одне і те ж. Душі поза тілом не існувало. Коли ж довелося пережити — не приведи, Боже, нікому — згадалася душа-самітниця. Запізно.

Я б хотіла зараз поговорити з кимсь про душу. Та ні з ким. Я не є віруючою людиною. До священика, мабуть, невірникам дорога заказана.

Зрештою, навіщо мені священик, коли я сама собі вже все дозволила і все повідпускала — і гріхи, і провини, і мить щастя. А тепер — немовби стою над прірвою і думаю так само, як необачно думав колись зеленоокий Отелло: прорвуся.

А чи варто?

Та й куди мені тепер прориватися від хворого, старого чоловіка, втомленого життям і досвідом, нудного й ревнивого, розгаданого — розкушеного, як волоський горіх, надокучливого і нетерплячого... Напевно, зараз він, зіщулений наче перед ударом, навшпиньки нипає сусідньою кімнатою, думаючи, що я додивляюся вранішню дрімоту після безсонної ночі.

А я всього лише додивляюся рештки свого невиправдано безглуздого життя, додивляюся пильно, ніби через скельце дитячого кольорового калейдоскопа, вірячи і не вірячи швидкозмінним картинкам, і ні-ні — та й дивуюся: як же такі ненормальні перипетії могли трапитися зі мною — колись самовпеьненою, самостійною і нормальною, хоча багато в чому — химерною жінкою?

Після всього, що довелося пережити моїй душі і тілу, невиправдано довге життя зробилося враз одноманітним, позбавленим смаку й кольору, прогнозованим, завченим, прісним. Сьогодні, вчора, завтра — все наперед відоме, зрозуміле, бачене.

І ти вже не живеш — лиш доживаєш — ніби постаріла корова, яка надто повільно рухається до своєї бойні, завчено, покірно і майже свідомо перебираючи від утоми розбухлими жилавими ногами. І не сповільнюєш приречену ходу, і не озираєшся у пошуках спасіння, хіба лиш ремиґаєш пережованими, як трава, спогадами. Та навіть без бойні можу запевнити: таким є фініш усіх колись безумних у своєму щасті — миттєвому, як літній дощ, щасті. Та що вже тепер...

Не рухаючись, розплющую очі — і сльози зворушення застряють мені в горлі: через напівтемний кори¬дор видно частину кухні, де на старому стільчику сидить старий чоловік у коричневому банному халаті і, здається, розгойдується в такт нехитрим своїм рухам. Чоловік сидить у профіль до моєї спальні. У нього виразний ніс і добре розвинутий борлак.

Але час... Боже, що зробив безпощадний час із цим колишнім жеребцем, удатним красенем і відомою людиною?! Як познущався над його, здавалося, неминучим здоров'ям, молодою колись, ніби у молочного поросятка, шкірою, білозубою посмішкою, рівною ходою.

Час від часу він піднімає голову й дивиться у вікно. Не зітхаючи, тільки розтерши правою рукою лівий бік грудей, він продовжує своє нехитре заняття: його лиса голова схилена над зеленою мискою, затиснутою між колінами. Про цю миску із тріснутим шматком емальованого дна я могла би розказати не менше, аніж про кожного з нас окремо. Щербата миска служить нам замість обручок, талісманів і оберегів, і за всі ці роки вона набачилася разом з нами не менше, аніж ми самі!..

Права чоловікова рука неспішно, але завчено-звично збиває гоголь-моголь віничком із курячого пір'я. Яйця швидше збиваються міксером чи ще якоюсь сучасною машинерією, але чоловік прив'язаний до давнього віничка не менше, ніж до зеленої миски. І я йому не перечу: замість вранішньої кави, забороненої лікарями, чоловік готує для мене незмінний гоголь-моголь.

Чоловік знає, що я ось-ось вийду зі спальні, звично плесну його по неголеній щоці, а після нетривалого позіхання, вмивання, розчісування ми, не змовляючись, мовчки сядемо за свій усталений сніданок. Щоб не дратувати мене, він, не надто смакуючи, питиме каву, вслухаючись у новини з транзистора, а я лише вдихатиму запах кави, час від часу нахиляючись близько до чоловікового плеча, і знехотя сьорбатиму збите з цукром яйце.

Але поки що із-під прикритих повік я спостерігаю за його неспішною метушнею в сусідній кімнаті і думаю: невже якась сила змогла би відібрати в мене право якщо не на цього чоловіка, то бодай на спостерігання незмінного багато років ритуалу, який у ці хвилини вже не видається ані завченим, ані прісним? Та й сам чоловік тепер не здається нудним чи зайвим.

Мабуть, і в нього не виникає думка розв'язатися зі мною, такою прикрою, бурчливою, розбитою хронічним безсонням і знищеними нервами, єдиною правдивою втіхою для якої зостається хіба що більш-менш стерпне самопочуття, добра погода і стоси по кілька разів перечитаних книг.

Уже багато років від того пам'ятного судового шоу, і яке воднораз пустило стрімголов наше життя й поламало життя багатьом іншим людям, що свідомо чи просто зі співчуття сприяли двом безумцям, ми коротаємо дні й ночі у новому місті, куди перебралися спішно, як злодії, намагаючись утекти від жахливого кривавого минулого. Ми обрубували кінці свого попереднього життя з такою ретельністю і невідворотністю, як, це, мабуть, роблять напвидатніші злочинці-роцидивісти, розуміючи, що кара все одно женеться за ними навздогін, і що сліди треба замітати чимось надійнішим, аніж лисячим хвостом.

Але поспіх ніколи не є добрим порадником. Поспіх — той же страх, він паралізує навіть завчені рухи й думки.

Якби тоді знайшовся бодай один сміливець, який переконав би, що наша спонтанна спроба щезнути — це все одно, що намагання втекти від власної тіні в сонячний день, можливо, тепер у нас усе було би по-іншому. Та й меншим коштом для нервів.

Проте тодішній стан неминаючого афекту, що супроводжував нас обох упродовж тривалого часу, покарав найгіршим, чим може бути покарана людина: він відібрав здатність мислити. Не тверезо, не раціонально, а мислити загалом.

І ми робили дурницю за дурницею, піддаючись єдиному бажанню — витерти з пам'яті пролиту кров і все, що було до крові, й почати життя спочатку.

Коли б ми були наївними молодими людьми, нам ці дурниці були би прощенними, а так...

Сміливця не знайшлося. Нас ніхто не зупинив.

Та ні. Брешу.

Нас тоді оточували винятково сміливці, у чомусь — такі ж безумні, як і ми двоє.

Інакше, хіба нормальні люди так безкорисливо, так сердечно, але водночас ризиковано сприяли би з вигідним для нас судовим вироком, підробкою документів, легалізацією коштів, пошуком можливого місця осідку? Хіба би розумні люди розкладали такі хитромудрі пасьянси нашого зникнення без жодної для себе вигоди?

Значно пізніше я навіть думала, що всі оті помагальники-співчувальники були на нашому боці лише через те, що не могли бути... на нашому місці. Через те їхня благородна винахідливість також межувала з безумством, гідним захоплення й осуду одночасно.

Може, думка про гіпотетичність схожого розвитку власної долі додавала кожному з них якихось додаткових сил для винахідливості?

Але тепер усе байдуже. Все, окрім здоров'я.

Дні наші однакові, немов близнюки, і прісні, як тісто на лаваш.

Хоча наші (точніше, чоловікові) не такі вже й скромні статки з минулого, які пропадають у цій глушині разом з нами, дозволяють не відмовляти собі ні в чому. Коли б хотіли, ми могли би подорожувати, розважатися, насолоджуватися світом і собою. Витрачати гроші на обнови і такі модні навіть тут будівлі нового житла. Ми могли би тримати покоївку, садівника чи бодай водія. І для цього немає жодних явних перепон.

Та ми із місяця в місяць, із року в рік записуємо одні й ті ж витрати: продукти, вітаміни, ліки, газети. Із року в рік мій хоробрий Отелло годинами лежить під постарілим разом із нами «мерсом» — і не має навіть найменшої гадки поміняти залізні руїни на престижніше авто. І коли б мене хто запитав, чому так відбувається, я б не могла пояснити.

З одного боку, татуйоване і табуйоване наше минуле спонукало змиритися з добровільно обраним способом життя. Воно мало чим відрізнялося від чернечого життя в монастирі, про суть якого я так і не наважилася розпитати черниць.

Та, певно, людська цікавість до втаємниченого якоюсь нез'ясованою силою завжди задовольняється. І на заході життя людина стає мудрою і всезнаючою, тільки мудрість її і знання мають дуже обмежений ареал для застосування. Може, людині й не варто хотіти так багато пізнати, бо дуже вже він важезний — вантаж пізнання...

А з іншого боку... нам нічого не заважає переінакшити плин одноманітних днів. Однак, не змовляючись, ми чомусь цього не робимо. Ми навіть не обговорюємо можливість бодай дрібних, але видимих, змін. Іноді здається, що всі раніше живі наші клітини — завапнувалися, втратили еластичність, так, як втрачають його позбавлені кальцію кістки на старості.

Нас покарано тим, що найперше й безпомильно вказує на швидке старіння людини — консерватизмом. Так, цо ніщо інше, як старечий консерватизм — небажання змінити бодай на йоту плин законсервованих у своїй одноманітності днів.

Раніше я думала, що то підсвідомий страх зустрітися з уривками минулого тримає нас на прив'язі глухого містечка з глухими до нас людьми.

Люди, ці вічні юди, заздрісники, нишпорки, ці всюдисущі папарацці і безкоштовні коментатори будь-яких подій і будь-якої людини, на перших порах таки намагалися зазирнути за наші ворота в усі щілини. Адже ми звалилися залишками Тунгуського метеориту на сонну стихію маленького містечка, де кожен прорентґенований іншим до мозку кісток, а не те що біографії.

Але що правда — то правда: як себе поставиш, так навколо тебе ходитимуть. На щастя, ми з самого початку обгородили своє життя глухим частоколом мовчання і не-спілкування, замкнувши на всі замки і ключі своє минуле й тутешнє життя. Страх розкриття нашої історії робив нас дедалі замкнутими навіть між собою. Стороннім, мабуть, набридло дофантазовувати — і в якімсь часі їхня цікавість перекочувала на інших. І о, диво, - ми перестали боятися. Коли я зрозуміла, що більше не сахаюся телефонних дзвінків чи дзвінків у двері, що в мене не пришвидшується серцебиття від самої назви нашого колишнього міста в телевізійних новинах, не виникає панічного бажання на весь день накритися з головою, щоб не чути з радіоточки повідомлення про відкриття маршруту з цієї тмутаракані до тмутаракані, звідки родом мій чоловік, отоді я, може, вперше відчула полегкість.

Це було майже щастя. Можливо, навіть більше за щастя щоранку впродовж років спостерігати зі спальні один і топ же ритуал збиття гоголя-моголя.

Та із зникненням мари страху безповоротно зникло багато чого й іншого: у нас зникли потреби й бажання. Час звільнив і від цих химер.

Ми живемо так, як, напевно, живуть амеби. Хіба що лише не розмножуємося. Проте байдуже й це. Немає емоцій, немає подразників. Нічого немає. Повний штиль і благодать, що перебуває у прямій залежності лише від стану здоров'я.

Я місяцями можу ходити в одному й тому ж спортивному костюмі, він — тижнями в одній і тій піжамі. Нам особливо ні про що розмовляти, хіба що про політику та погоду, на зміну якої нестерпно ниють старі шрами та підвищується тиск.

Але ми так старанно тримаємося одне одного, ніби й справді боїмося, що нас можуть розлучити. Лише страх цілковитої самотності в місті, де не знайшлося жодного приятеля, іноді змушує прокидатися в холодному поту. Бо хто нас ховатиме?

Іще я думаю: навіщо так багато часу ми жили зашнуровані, як черевики? Навіщо були добровільні обмеження навіть у дрібницях? Хіба наша провина більша, аніж провина сотень убивць, грабіжників, ґвалтівників, шахраїв, які після відбуття покарань знову вливаються в життя, і ніхто не плює їм у спину, на протилежний бік вулиці при зустрічі не переходить, і тим більше — не переслідує? То чому ми, такі розумні, так довго боялися не те що реабілітуватися — просто відкритися перед людьми, перед якими нічим не завинили? Зло, спричинене нами, стосувалося лише нас. А ми так довго жили, ніби за тюремними стінами, мордувалися самотністю, а коли заціпеніння минуло, — з'ясувалося, що нам ніхто вже й не потрібний. Чи ми соромилися минулого?

А іноді я думаю, що це відгомін ревнощів. О, так, тдавнені, вгризені в мене, наче коріння дерев у далекому Сухому потоці, мої ревнощі мовчки диктували стиль нашого тутешнього життя. Впродовж усього життя вони стали частиною мене самої, і часом я відчувала їх, як окрему частину свого організму. Ревнощі, весь вік приховувані мною, ніби заразна хвороба, виснажливі, як голод, ревнощі тримали мою волю і нав'язували її стриноженому провиною чоловікові, воля і дії якого всі ці роки також залежали винятково від мого настрою і самопочуття. Мабуть, він усе чудово розумів і страждав від цього, а може, в минулому своєму житті, іще задовго до мене, він переситився спілкуванням з людьми, і тому тут багато років не мав жодної потреби виходити із самітництва. Чоловік мовчки прийняв правила моєї гри — і навіть не спромігся піддати їх сумніву. Принаймні, уголос.

І все ж ми маємо деякі маленькі радощі, не передбачені цими правилами.

З весни ми винаймаємо одну і ту ж дачу на березі запущеного озера й живемо там до пізньої осені, прополюючи хіба що бур'яни на стежці та косячи в саду траву. Я годинами можу дивитися на квітучі багатолітники — але мої руки обвисають батогами, коли проходжу повз тіток із розсадою. Жоден батіг у світі не змусив би мене сіяти, сапати, зазирати під кожен корінь чи стебло. Бо тоді я б щоразу вмирала від спогадів про давню льолю для огірків.

Але людина не може вмирати безконечно чи перманентно. Мені вистачило одного справжнього вмирання, щоб більше не хотіти імітацій смерті.

Іноді я проганяю від себе думку, що сезонне перебування на цій дачі — це все одно періодичне повертання туди, де дятлик струшував мозок, щоб розбудити мене до життя. Проте ця думка буває такою миттєвою, що не хочеться навіть хапатися за неї. А може, лячно.

Отож городину ми незмінно купуємо в однієї й тієїж господині, обмежившись сіянням салату та іншої корисної зелені. Та навіть ця нехитра робота лежить цілком на моєму старому.

Як дивно... Коли б у попередньому житті хтось хоча би пожартував, що він, він — оцей великий перець великого міста колись отак ось стоятиме «раком» над грядкою і сіятиме петрушку, — на мене, їй Богу, напали б кольки. Але багато років він справді згинається удвоє чи просто сідає на стільчик — і сіє оту дрібноту вже оез підручника з агрономії.

Іноді чоловік довго й повільно, так, щоб не знудило, гойдає мене в гамаку. Саморобний — із брезенту — гамак прив'язаний до двох вишень у запущеному саду. Під ним росте м'ята — і це щоразу мені також щось нагадує, але я відмахуюся від спогадів, як від мух, боячись доторкнутися до болючого. Так легше — не згадувати.

Чоловік спершу застилає гамак покривалом. Під голову кладе подушечку у формі серця, укриває ноги ряднинкою — і починається ледь вловимий політ пташки без крилець над м'ятним ароматом саду. Я заплющую очі — й тоді вже неможливо позбутися нав'язливої думки, що я — іще зовсім молода і здорова, з дурною кров'ю у жилах і при дурному серці — чекаю цього чоловіка біля нічного багаття на дачі своєї давньої подруги.

На тих спогадах я затримуюся недовго: з роками в мене притупився, але не припинився біль. Дивуюся: він такий осяжний, фізичний, що, здається, — простягнеш руку і біль набере якихось конкретних обрисів. Тоді я подаю знак припинити політ-гойдання — і чоловік подає мені руку на гойданку. Але вставати не хочеться. Вдаю, що дрімаю. А може, й справді дрімаю чи сплю, бо в розслабленому мозку бринять якісь забуті голоси...

Та минулого року безконечний процес мого копирсання в минулому перебило відчуття небезпеки. З-під приспаної пильності задзвенів перший дзвіночок тривоги. Закам'яніле, здавалося, як до скону, старече тіло збунтувалося і порушило звичний штиль: у чоловіка з'явилося захоплення. Сусідська дівчинка-школярка. Не по літах довгов'язе, як жердина, дівчисько прив'язалося до старого — і ходило за ним мало не назирці. V дівчинки немає ні батька, ні дідуся — ото вона й просиджує днями на нашій дачі, готова братися за будь-яку роботу, аби лише із моїм старим.

Вони днями збирають у саду малину і про щось довго шепчуться, потім дитина заливається сміхом на нею околицю, кидається старому на шию, цілує його писину — а я лежу в гамаку і плачу. Я повинна би тішитися, що знайшлася бодай одна жива душа — іще невинна, незаплямована, — якій ми потрібні не з примусу і по з лукавства. Та не можу стримати себе від сліз.

Кавалер сусідської дівчинки не здогадується, що мене ранить його надмірна прив'язаність до чужої дитини. Він себе не бачить збоку. А мені видно, як він лагідно поправляє їй бантик у волоссячку, як несе до рота жменю ягід. Він не бачить, що в нього трусяться руки і слина майже тече підборіддям. Мені хочеться кинути в нього каменем. Та в гамаку немає каміння — і я просто витираю сльози, хоча навіть через сльози видно, як довго й терпляче він щось пояснює дівчинці, але слів мені не чути: їх заглушує дзвін у вухах. Тиск.

А далі я заспокоююся: рахую роки нашій убитій дитині. Він про неї не знає дотепер. Колись я вважала свого чоловіка залізним. А з'ясувалося, що в мені заліза не менше: страх, гидкий страх зашнурував мої уста навіки, але не відібрав спогаду про день, коли я підписала вирок живому клубочкові, видертому з мене неймовірно варварським способом. Коли б я йому розказала про те, що він таки був батьком, але без дозволу я самовільно позбавила його батьківства... не знаю, чи могли б ми тоді залишатися разом. З того життя в мене зостався лише пожовтілий листок молитви, надісланий жінкою, в якої тепер, мабуть, внуки такі ж довгов'язі, як ця дівчинка, що чимдалі викликає напади злості й ненависті. Хочеться крикнути в малинник: «Що ти робиш, потворо?! Це твоя внучка, дурню!» А він тим часом притискає дитину до грудей, витягує із кишені жменю ізюму — й годує, як немовля.

Наталочка, так звати дівчинку, любить ізюм понад усе.

І щовечора мій старий береться за одну і ту ж роботу: він розтоплює шоколадну плитку на повільному вогні, додає туди меленої кориці і почергово вмочує в запашну масу ізюм, натиканий на зубочистки. Далі зубочистки втикаються в губку — і ось уже стіл заставлений солодкими їжачками-піками. Але це іще не все. Кожну підсохлу паличку старий валяє в кокосовій стружці або в цукровій пудрі і аж тоді кладе в холодильник. А зранку гора ізюму в шоколаді, присипана листками м'яти і свіжою малиною, чекає Наталочку на столі альтанки, порослої лимонником і жасмином.

«Це збоченство, старий дідугане, — зітхаю вже без вчорашньої злості, запиваючи валеріану. — Можна ж купити готове».

Напружений від чекання чи то Наталочки, чи мого єхидства, чоловік обома руками тримає тацю з ізюмом так, ніби її хтось намагається відібрати: «Навіщо купувати, коли я можу робити це сам».

Я встаю і йду до озера.

Він продовжує чекати, поки свіжа зі сну дитина пошкребе пальчиком об стіну альтанки.

А я довго вдивляюся в непорушну гладь озерної води, як у дзеркало, — й нічого, окрім відьмоподібного обличчя не бачу. Ця стара відьма - я. Але таке відкриття по кидає в дрож. Просто фіксується в пам'яті: відьма. Ось і все.

Колись мого чоловіка возив персональний водій, а тепер чоловік везе тачку із непотребом на смітник — і робить це так уміло й природно, ніби дотепер тримає пакунок із загорнутим у нього пістолетом. Чому я згадала про пістолет? Я ніколи цього не робила. Але згадала. Перемкнула тумблер, мабуть, із Наталочки.

Та ось Наталочку забирає її непутяща мама — і ми до осені зостаємося знову на самоті. І решту часу читаємо. Читаємо більше, аніж за все попереднє життя. Ото і всього.

У дощ мені мариться дача колишньої подруги-докторші і та ніч, коли оцей ось, згорблений і тепер лише з двома волосинами на маківці чоловік, примчався з краю світу, щоб урятувати мене від депресії після невдалого замаху на власне життя. Уголос я йому ніколи не нагадую той час. Ми взагалі не говоримо про те, що з нами колись відбулося. Так, наче це стосувалося когось стороннього. Може, тому, що ми вже все проаналізували раніше, розклали на незмінні полиці, впорядкували для вибіркового вжитку. Було - то п було. А тепер... Тепер ми такі древні, що не випадає навіть у думках вертатися в часи свого найгострішого дуренства, як не випадає в часи хронічної хвороби згадувати сезонні їїзагострення. Та хіба ми владні над цим катом — пам'яттю? Тому й забиваємо її снодійними пігулками, неначе цвяхами, думаючи, що сон — як смерть — зітре дорогу до спогадів. А дорога не стирається. Дорога до спогадів з роками лише вгризається у реставровані деталі — і мордує гірше від єзуїта-інквізитора.

Багато років, та що там років - десятиліть — нам ніщо не боронить спати по діагоналі чи впоперек ліжка, а ми спимо, чи вдаємо, що міцно спимо (поодинці!, як справжні аристократи) в різних кімнатах. Хіба що серед безсонних ночей прислухаємося через відчинені двері до дихання одне одного: страх можливої втрати одне одного безмовно висить над нами.

Його також мучить безсоння. Але, жаліючи мене, чоловік тихенько встає посеред ночі, підходить до прочинених дверей, спирається на одвірок — слухає, чи я ще дихаю. Я вдаю, що міцно сплю, — і тоді тихіше від котика він чалапає на кухню, стає біля темного вікна — і дивиться в ніч, яку люстро. Що він там може видивитися?

В такі хвилини мені хочеться обняти його лису голову, притулити до запалих грудей — і плакати так, щоб було чутно на іншому кінці міста.

Однак я зціплюю зуби, зариваюся обличчям в подушку — і гаряче минуле летить до мене, як осиний рій, хіба що лише не жалить. Мені жаль чоловіка, неймовірно самотнього у своєму багатолітньому мовчанні, і неочікувано доброго до мене.

Я ніколи не була заздрісною, проте, надивившись на передсмертні бабусині муки від склерозу, в молодості я заздрила лише ясній пам'яті людей похилого віку, бо сама хотіла дожити до старості при повній пам'яті.

І ось він — той час: не чиясь, а моя старість. Та об'єкт колишніх заздрощів для мене тепер виявився обтяжливим. Тепер ясність пам'яті заважає.

Хоча, звісно, гріх казати таку дурницю. Але це також якась мана, бо чимдалі, тим я знищую себе копирсанням у минулому. Воно давно мало зблякнути, розмитися, подаленіти. Ач, ні: ця стара курва — пам'ять розкручує, неначе рулон шпалер, події тридцятирічної давності. Вертає їхню послідовність. Гальмує на дрібницях. Розкладає на кольори. Видобуває запахи і звуки. І знову пришпилює до задавненого болю, ніби бере на гак чи садовить на палю.

Є в цьому якась велика природна несправедливість. Бо тільки ліси і гори можуть довший час тривати під сніговими завалами. А людина, ця маленька комашка і безкрила птаха, не має тієї сили опору, яка би противилася її внутрішнім — надпотужним — психічним стресам. Хоча... хтозна. Я ж, виходить, маю ту силу, якщо іще можу тримати в собі — як у пивниці — згусток похованих таємниць. Може, навіть і вмру із ними.

Іншим разом мені здається, що я сходжу з розуму від спогадання. І тоді за будь-яку ціну намагаюся не втратити контроль над своєю психікою. Щипаю шкіру. Гамселю кулаками ноги. Наступаю на щось твер¬де чи колюче — аби лишень привести до тями збуджений розум.

Як не дивно, але саме процес згадування дає відчуття контрольованої реальності. Тоді ночі минають однаково: мій старий крутиться в сусідній кімнаті з боку на бік, а я тут, на зручному, але одинокому ліжкові, згадую нас молодими і безумними — і з відстані часу здається, що всоте перечитую одну і ту ж книжку, де відома кожна буквочка і кожна кома в тексті, але я чомусь затято його перечитую, ніби хочу вивчити напам'ять талмуди минулого.

Не знаю чому, та найчастіше в голову лізе щось дурне, образливе. Здавалося б, після стількох десятиліть чути в собі порухи образи за давнє — нерозумно, дико. Але образа копошиться доти, поки не перейде у злість — тоді мене начисто покидає жалість до старого чоловіка. Лишається прикрість від неможливості змінити плин днів.

У такі хвилини я гарячково перекидаю в пам'яті, як речі в шафі, один — незмінний, багатолітній — сюжет. І мені легшає від самої думки, що я іще жива, якщо так гостро можу переживати навіть на відстані часу давно минуле.

Я ЗГАДУЮ НАШІ перші зустрічі. Палкі. Несамовиті. Виснажливі. Скупі на слова, але щедрі на пристрасть. Зустрічі ще з того часу, коли він кликав мене у своє місто — і я гналася зі швидкістю ракети за нетривалими шматками радості, щоб опісля всього впродовж довгих вечорів у себе вдома так само, як тепер, розмотувати полотна спогадів — і чекати наступної зустрічі.

Вони такі реальні — оті сюжети, що хочеться побігти в сусідню кімнату, ввімкнути всі лампи, потруси¬ти чоловіка за плечі і пересвідчитися: це таки він, він, топ, що довгі роки приходив до мене, як до повії. О, так, до повії, бо до зустрічі з ним я знала, що в мене не може бути дітей, через те вважала себе неповноцінною жінкою. Згодом з'ясувалося, що це чергова лікарська брехня. Але до цього я справді страшенно комплексувала. Можливо, саме тому мені довго здавалося, що чоловік, який зненацька вигулькнув на моїй дорозі у прямому п переносному значенні, приходить до мене, як до неповноцінної. До повії. На той час мої пізнання тонкощів найдревнішої професії були такими жалюгідними, щоб не сказати лубковими, що могли зворушити будь-кого — навіть найглухішого святенника. Тоді, коли довколишній світ безпощадно торгував не лише енергоресурсами, турецьким ширвжитком, польською кавою, але найуспішніше — жіночим тілом, мій зв'язок із здоровим самцем видавався мало не содомським гріхом... Вселенське каяття довго тиснуло так страшно, що довший час я була цілком безпорадна і нічого не могла вдіяти ні зі своїм серцем, ні із совістю. Брила пуританського виховання тиснула важче, ніж голос природи.

Перші два дні після кожної нашої зустрічі здавалося, що на моєму обличчі висвічує табло «Я люблю чужого чоловіка до безпам'ятства» і що хтось із особливо добропорядних наших громадян зараз кине в мене каменем.

Але коли я згадувала про вітчизняні не афішовані, і далеко не мусульманські моральні традиції, на якийсь час заспокоювалася, щоб потім у тиші й самотності знову мордувати себе докорами сумління. Як не дивно, але довший час я справді думала, що він приходить до мене, як до жінки легкої поведінки. Затримувався недовго. Нічого не обіцяв. Прощався посміхаючись, незмінно дотулявся губами до моїх холонучих уст, а далі зачиняв за собою двері рішуче і твердо, так, ніби давав зрозуміти, що цей раз — останній.

Мій стан після такого прощання нагадував стан опісля анестезії зуба, з якого мають видалити нерв: згорнувшись майже калачиком, чекаєш найгострішого болю, а біль, тупий і довгий, приходить аж через годину, коли його вже не чекаєш.

У перші хвилини після прощання я справді почувалася повією, хоча хтозна, як почувають себе правдиві повії, коли з ними прощаються залізні чоловіки?..

...Після мене чоловік довго петляв поверхами, чи то заплутуючи сліди, а чи налаштовуючи себе на буденні справи. Далі ще довше спускався ліфтом чи сходами, несучи на собі запах нашої плоті, який тоді чомусь ніколи не змивав у моїй присутності, наче і справді втирав його у шкіру, як живильний бальзам. Іноді він так довго йшов до виходу, що, здавалося, ось-ось поверне ручку дверей, знову скаже «ну, здрастуй» і покладе широку важку долоню на обімліле плече. І з тої миті вкотре почнеться повільна втрата моєї свідомості...

Щоразу, приперта до холодної коридорної стіни, я дослухалася тягучої тиші за дверима, а потім сторчма кидалася на балкон. Приїжджаючи до його міста, я завжди вибирала висотні балкони, хоча боялася висоти. Однак цю єдину висоту, чи, власне, сміливість, мені не могли заборонити ані занадто вольовий чоловік, ані навіть мій власний страх. Тримаючись однією рукою за поруччя, а другою — стискаючи халат на грудях, дивилася вниз, раз по раз струшуючи голову від памороків, як від надокучливих ос.

По тому, як різко відчинялися задні праві дверцята котрогось із десятка авто, припаркованих перед входом, я розпізнавала, що чоловік уже виходить із готелю. Він завжди йшов твердо й рішуче, так начебто у спину дихав вогонь; начебто в ньому планомірно й невідворотно розкручувалася пружина, креслячи траєкторію, від якої він не смів відхилитися. Чоловік незмінно крокував до автомобіля, що стояв крайнім справа, якщо дивитися зверху, у першому ряду стоянки, ліворуч від входу.

Щоразу машини були різні, через те я нахилялася з балкона, щоб краще розгледіти чи то його, враз змалілого з висоти, чи авто. Але окрім машини щораз іншого кольору і модифікації, не бачила більше нічого. Хоча ні. Бачила незмінний рух: правою рукою чоловік відпускав ґудзики піджака і швидко зникав у відчинених дверях.

Я жадала, щоб він скинув голову догори. Бодай випадково глянув у небо, шукаючи там хмаринку або слід реактивного літака. Проте заведена пружина завжди віяла однаково: автомобіль з вольовим, майже залізним, чоловіком на великій швидкості зникав серед подібних авто, остаточно добиваючи в мені залишки недавньої радості.

Я ще трохи спостерігала за кольоровим мурашником унизу, не бачачи, однак, жодної його деталі, а далі наглухо зачиняла балконні двері, зашторювала вікно і приклякала на вичовганий сотнями ніг казенний килимок перед зсунутими докупи двома вузькими готельними ліжками, ніби мала намір молитися. Клала затерплу голову на зіжмакану білизну, а далі, як собака, обнюхувала схололу постіль.

Вона завжди пахла чоловіком так гостро, що обіруч — як сліпа — я починала шукати його між подушками і простирадлами, начебто чоловік і справді міг стати невидимкою. Розгладжувала лляне полотно, потім жмакала його, відкидаючи вбік, але нижнє простирадло також мало його незнищуваний запах, і я забивалася головою в подушки, не маючи сил ані на сльози, ані на стогін розпуки. Ще якийсь час лежала, скоцюрблена, поміж ліжком і підлогою, відчуваючи грудьми холод дерев'яного бильця, а колінами - холод підлоги.

Але нас із ним довший час переслідувала невідворотна незмінність ритуалів у всьому. Сповідувані ним ритуали навчили й мене бути залізною.

І я поволі підводилася. Наливала кілька ковтків коньяку з ледь надпитої пляшки, довго смакувала його, потому скидала халат, лягала в зіжмакану постіль, накривалася простирадлом, яке ще пахло зниклим чоловіком, закладала руки за голову й дивилася в стелю. Майже завжди стелі були однаковими: трохи пожовклими, полущеними і обов'язково нерівними.

Проте стелі мене не обходили, як не обходили в такі хвилини ані випадкові телефонні дзвінки, ані приглушені голоси в коридорах, ні шум за стінами. Я тужила за чоловіком, який залишав у номері майже нар¬котичний запах «Кобри» й запах свого тіла — і, б'ючись головою в подушки, шукала його, ніби хотіла віддячити за недавню ласку.

Але хіба тверді чоловіки потребують віддяки? Вони самі віддячують нам своїм рішучим приходом і не менш рішучим відходом, із скупим дотулянням уст до чола чи шиї.

Щоразу я так довго борсалася із напіввдячними-напівображеними думками, які шматували мене з безпощадною, майже садистською, жорстокістю, що ніколи не вловлювала миті, коли моє борсання переходило в сон.

У сні я мала все, чого не вистачило наяву...

А вранці прокидалася з легким голодом у тілі — і ставала під контрастний душ. Вода притлумлювала рештки бажань, робила свіжішою голову — і ранок видавався добрішим, ніж самотня ніч. Далі я заварювала каву, спускалася в готельний ресторан на сніданок, віталася із швейцаром, і лиш тоді виходила в місто.

Відтепер я мала волю робити, що завгодно, окрім одного: знову бачити чоловіка, чий запах навіть через ніч лишався на мені та в зім'ятих і заново розправлених простирадлах.

Однак ранок був добрим не на довго. Я поборювала велику лінь до геть чисто всього, що діялося довкіл і зі мною, так — начебто в тіло таки повільно вводили наркоз і він нарешті починав діяти, паралізуючи волю й думки. Нехіть і лінь тримали мене, як у лещатах, і великими зусиллями я змушувала себе снувати містом.

Іноді це місто вміло заспокоювати не гірше, ніж ковток-другий теплого коньяку. Не таке метушливе і не розцяцьковане дурною рекламою, як столиця, воно підтримувало ілюзії, що можна бути щасливим... там, де нас немає.

Перехожі мали сірі і, як правило, невеселі обличчя,

водії були неввічливі,

продавці — байдужі,

торговці — галасливі,

прошаки — надокучливі.

Назви вулиць — уніфіковано-мілітаризовані.

Міліціонери — по два на один квадратний метр дороги. Усі і все, як скрізь.

Від цього ставало легше.

Але згодом, натомивши очі на брудних міських будинках і на непривітних кіоскерках, я починала дивитися виключно на жінок, що дефілювали єдиною пішохідною вулицею в самісінькому центрі міста, міряючи їх з ніг до голови майже прокурорським поглядом.

Котра з них? Котра така, як я, і яка між нами різниця? Котра стоїть на панелі, а котра шукає запах коханого чоловіка між подушками, чи шукаємо запах обидві — я і оця смаглявка, у підстреленій вишневій су¬конці, з коротко стриженою маківкою?

А чи пасувало б стояти на місцевій пляц Піґаль, міюсно закочуючи очі догори, ось оцій розчарованій жінці — з першим слідом гусячих лапок довкіл очей? Чи вона краще виглядала би розпластаною на стертому сотнями ніг готельному килимкові біля зсунутих докупи двох односпальних ліжок?

І хто з них міг би признатися про свою потаємну — справжню — суть ?

Не може ж бути, щоб оця жінка з двома сітками картоплі, капусти і зеленої цибулі, з непідбитими підборами туфель, яка перепочиває разом зі мною на одній парковій лавочці, перепочивала тепер, як я, — від надміру чи нестачі любові. Вона перепочиває хіба що від задавненої і остогидлої байдужості до власного чоловіка чи від усвідомлення своєї непотрібності усім їм разом узятим — дітям, рідні, роботі. Якщо вони у неї є...

А хіба витримало би серце оцієї молодої жінки з набряклими і обвислими, мабуть, від хвороби нирок повіками те, що витримую щоразу я в місті з вибитими вікнами тролейбусів і галасом зашмарканих циганчат?.. Мабуть, іноді й вона спересердя думає, що краще бути повією і отримувати за це бодай платню, ніж марнувати залишки колись квітучого свого здоров'я безкінечними абортами і запаленнями, сва¬рками й побоями, і животіти — на заздрість сусідів і співробітників — усе таки в сімгї, нерідко штопаючи на роботу останні колготи і чекаючи замороженої півроку зарплати. Але для неї вже все запізно... Навіть легкий службовий флірт їй уже не є доступний: всередині все перегоріло; і зарано обвисли не тільки повіки, а й груди; живіт розпанаханий бридким синюшним післяопераційним рубцем; нізащо купити красиву ажурну білизну, та, зрештою, нема п такого сміливця, котрий відважився б узяти на себе не так її тілесні хвороби, як наболілу нестачами і розчаруваннями душу. Куди їй у повії...

Моя колишня співробітниця Галя, що вже два роки заробляє в Греції тілом, казала, що повією себе не почуває і не вважає себе такою навіть у п'яному сні:

— Розумієш, усі оті, що повзають по мені чи я по них, уже не викликають у мені нічого, окрім утоми. Це — як токсикоз, який мусиш пережити, якщо хочеш дитини... Вони домагаються мене без великого бажання, аяйне розпалюю його в них. Вони — просто інструмент для мого заробітку. Хм... Це так, як ненависна сапа в руках того, хто прополює буряки на безконечному колгоспному полі. Я добре пам'ятаю, як ми з мамою колись сапали ті кляті буряки від ранку до ночі, і добре пам'ятаю свою огиду до тої роботи і втому від неї... Розумієш, Ларисо, всього лише сапа чи лопата для роботи — і більш нічого. І вся різниця... Це робота, ро-бо-та. — Переконувала Наталка, збираючись у черговий вояж до Греції. — Я не винна, що не маю роботи тут. Так, там я рабиня у того, хто контролює мій бізнес. Але я маю цеп бізнес. А тут я не змогла мати ніякого — ні чесного, ні під контролем рекету. І тут на панель я не пішла би. Тут мої батьки. Мені було б соромно...

...А хворобливу жінку, що сидить поруч зі мною на лавочці, напевно, ночами вже не мучить домаганнями чоловік, і заробітку приносить негусто. Проте, пеона рабиня. Лише з тією різницею, що вирватися зі свого рабства ні в Туреччину, ні в Німеччину, та навіть у постіль кума не посміє: сумління, сусіди і співробітники — ось її контролери й суди честі...

Красиві й не дуже, молоді й ще молодші жінки чужого міста минали мене з цілковитою байдужістю, несучи в очах якусь свою таємницю чи втому, обминаючи іншу, з такою ж таємницею і втомою у рухах і поглядах; і кожній було байдуже, що про неї думає інша.

Найвірогідніше, всі вони були просто втомленими жінками, з безперервною щоденною тугою в очах. Моя зорова прискіпливість до них — не мстива і не жорстока. Швидше, заздрісна, бо вони не терпіли того, що завжди терплю я в цьому все-таки чужому мені місті.

Нараз я лякалася навіть думки, що завтрашній день може позбавити мене цього терпіння, і вже не дивлячись ні на кого, швидко вертала до готелю.

До паморок у голові кортіло зателефонувати йому. Я брала телефонний довідник, навмання відкривала його, набирала перший-ліпший номер, слухала чиєсь кількаразове «алло» або «говоріть, будь ласка» — і обережно клала трубку. Могла набрати хоч сотню номерів, але жоден з них не був його.

Я ніколи не обмовилася йому про телефон. І він не пропонував візитку. Йому не конче було випікати вогнем на моєму тілі шестизначне число телефону — достатньо записати на клаптику тролейбусного квитка. Але чоловік чомусь не робив цього. Він, напевно, належав таки до залізних чоловіків. А я, мабуть, таки була повією, бо віялася на його поклик, як перекотипо¬ле, не вміючи сама собі пояснити чому.

Ліниво пакувала нехитрі пожитки в дорожню сумку і поспішала на вечірній поїзд, знаючи, що за місяць-два знову хапливо добуватиму цю ж валізку, лише почувши рішучий голос з телефону: «Я тебе хочу бачити, дитинко...» І все ж... коли він казав «хочу тебе бачити», це був той єдиний раз, коли голос звучав менш залізно. Може, був навіть ніжний. І мене тоді в дорозі до нього не спинила би навіть комендантська година.

Збираючись до нього, неодмінно дивилася на себе в дзеркало на повен зріст, поправляла зачіску, пригладжувала брови і сміялася в обличчя власному відображенню: «Адью, жінко! Привіт, повіє!» Ще раз поправляла зачіску, нібито пересвідчуючись, чи не засяяв над нею німб королеви. Хм... Хіба закоханим молодим жінкам потрібні якісь німби, коли великі, блискучі очі сяють живіше, ніж вогні святкового феєрверку, а кров у жилах салютує цілодобово і без причини? Зрештою, тоді мені було байдуже все, окрім того, до кого летіла сторч головою. Здається, йому також було байдуже, яким чином я поспішаю до нього — сторч головою чи уповільненим темпом. Він мене кликав. І я ішла. Решта було просто коливанням на поверхні життя між нашими зустрічами...

...НАСИТИВШИ ПАМЯТЬ старим і незмінним сюжетом спогадів, я засинаю без пігулок, щоб несподівано прокинутися серед ночі і знову стати нишпоркою в закапелках своєї молодості.

Ось так минають дні й роки. Зимовими днями я плету шкарпетки чи светри, тоді їх навіщось розпускаю, нк розпускала колись свої полотна незбагненна Пенелопа, і знову беруся за спиці.

Готую сніданки й вечері.

Мию.

Перу.

Натираю чоловікові хвору спину.

І здебільше — мовчу.

Час від часу я змушена лікувати продірявлене ним нутро, і тоді чоловік не відходить від мене до пізнього вечора. Він наймає окремі апартаменти, заставляє їх квітами, набирає купу книжок і газет, кілька разів на день обходить медперсонал — доглядає мене, як породіллю.

Коли я відходжу від нелюдського болю, годинами гладить мені обличчя, руки, живіт. Його врівноважені пестощі якісь такі ніжні й чуйні, що до мене вертає безсовісна думка: а може, задля такої ніжності варто було пройти крізь пекло?! Він знає кожен сантиметр мого тіла краще, ніж я його, але за кожним разом отут, саме в лікарні, чоловік ніби іще прицілюється до нього, ніби іще вибирає місце, котре має вразити ніжністю безпомильно. Дуже обережно намацує під сорочкою пруги від шрамів, розгладжує їх, наче хоче зрівняти зі шкірою. Пруги з часом поблідли, але сліди від них надто потворні, щоб мати бажання розглядати їх при світлі. Лікарі поспішали в той фатальний для мене день і, очевидно, не дбали про естетику шкіри в майбутньому. Та щоранку чоловік задирає сорочку — і тоді його старі пальці ніби шліфують неакуратно зшиті порізи. Коли він мовчки гладить мене — я підозрюю, що він досі мовчки загладжує свою провину переді мною. Я не впевнена, що він знає, навіщо був той атентат.

Може, то лише стан афекту.

Може, усвідомлений крок.

Але хіба пристрасть — цей викид п'яної крові в мозок, це отруєння всього організму безголів'ям — може вважатися усвідомленим вчинком?

Перед тим, як піти увечері додому, він обцілує мене. Довго. Лагідно. Мовчки. Тоді треться щокою об щоку. А далі йде додому, щоб вранці знову причимчикувати в непривітну лікарню. Задиханий від довгої, хоч і неспішної, ходи, він так відкриває палату, ніби боїться, а може, вже й хоче побачити мене мертвою. Тоді завжди однаково віддихується: «Хух!» - і починається іще один незмінний реабілітаційний день.

Іноді я дивлюся з вікна, як його згорблена вісьмома десятками років постать зникає за рогом лікарні - й мене огортає ота печаль, про яку я колись хотіла прочитати, та так і не знайшла у жодній книжці: вселенська печаль душі, що зусібіч пізнала печаль, як людину.

О, так, я пізнала всю відведену мені печаль, як цілковито пізнала чоловіка, за яким колись багато років нестерпно тужило моє тіло, але так і не втихомирилася майже бездиханна тепер душа. Хіба що лише зм¬рилася зі своєю долею.

Чую, як пече зліва під грудьми. І невисловлене роздратування чи то на себе, чи на старість, змінюється жалістю до чоловіка. Щохвилини я спостерігаю — ніби стежу — за ним. І хочеться плакати від розпуки: навіщо я поламала йому життя? Задля мене він зник для всього світу, переживши страшну драму сорому й людської інквізиції. Він перекреслив свою кар'єру, звички п усталений ритм багатьох і багатьох років, а я йому так нічого й не змогла дати, окрім суцільних проблем, пов'язаних із двома сталевими кульками, що прошили мене, як голка прошиває полотно, та ще безсоння, яке катує мене спогадами, а я катую чоловіка мовчанням.

Наше спішне одруження, підперте неймовірними зусиллями його впливових друзів, нервами, розривом давніх зв'язків, приниженнями, проханнями й багато чим іншим, не облікованим жодними розумними приладами, вивело його з-під меча правосуддя. Але закономірне начебто одруження не змінило головного в наших стосунках, оскільки все одно ВОНО було примусовим, вимушеним.

Може, через те, наше теперішнє життя нагадує спільне доживання двох нещасних в інтернаті для самотніх. Дива не трапилося. Ми тепер такі рідні, що майже чужі люди, які понад усе бояться втратити одне одного. Нас єднає хіба що невиразне майбутнє, якого ми боїмося так само, як і свого минулого. Ми не живемо — доживаємо між двома стовпами судьби, перев'язаними нитками минулої пристрасті, триваючої втоми й очікуваної вічності.

А у хвилини нестерпної депресії я шкодую, що колись оті хірурги не розпороли, не побілували мене, як підстрелену оленицю, в пошуках другої кулі, випущеної люблячою рукою з відчаю, а не з ненависті, а лиш продовжили муки, на які немає жодного ліку.

Що шкодувати?

Та й хто жаліє людину, самострачену пристрастю?!

Тому я мовчу.

Мовчить і він.

Жаліє?

... Цю ніч я також не спала. Подивилася на годинник. Була рівно третя година.

До ранку — ціла вічність