Селище

КІР БУЛИЧОВ

СЕЛИЩЕ

Одного разу на цій планеті зазнав аварії космічний корабель. Люди постаралися не померти у ворожому середовищі. І у них вийшло. Так народився Селище. Але з кожним роком їх все менше тих, хто пам'ятає, хто народився не тут. І вони розуміють, що можна вижити, з'єднавшись з цим світом - як їх діти - нові Мауглі цієї планети, але залишитися людьми можна тільки зберігши старі знання, хоч би намагаючись повернутися на Землю. Але для цього треба налагодити зв'язок в покинутому кораблі. І ось, рік за роком, жменька змучених людей штурмує Перевал. Розуміючи, що дійдуть не всі. Сподіваючись, що дійде хоч один.

Переклад з російської Ярослава Павлюка

ТЕРНОПІЛЬ

"НАВЧАЛЬНА КНИГА - БОГДАН"

ВЕСЕЛКА"

КІР БУЛИЧОВ — ТВОРЕЦЬ ФАНТАСТИЧНИХ СВІТІВ

Один із найвідоміших російських фантастів Ігор Всеволодович Можейко, котрий прибрав собі псевдонім — Кір Буличов, народився 18 жовтня 1934 року в Москві. У дитинстві, як і багато його ровесників, майбутній фантаст любив оповіді про розвідників, романи А. Дюма, Ж. Верна, Г. Веллса, мріяв про мандри, наукові відкриття та героїчні вчинки. Приміром, уявляючи себе дослідником амазонських нетрів, він сходив уздовж і впоперек майже всі підмосковні околиці. Хлопчик наполегливо вивчав книги Івана Єфремова про палеонтологічні експедиції у пустелю Гобі, збирав колекції мінералів, уявляючи себе справжнім геологом. Здавалося, він і справді ним стане, проте доля розпорядилася інакше: закінчивши школу, Ігор Можейко вступив у Московський педагогічний інститут іноземних мов імені Моріса Тореза. Після його закінчення, у 1957— 1959 роках, працював перекладачем на будівництві у далекій азійській країні Бірмі.

Краса східної культури захопила юнака, йому видавалося, що він опинився у казці. З вікон готелю, де мешкав майбутній письменник, велично пишалися старовинні мури буддійських храмів, приваблюючи своєю таємничістю і неповторністю. Коли сходило сонце, вони наче оживали у всій своїй веселковій пишноті — блакитній, фіолетовій, золотавій, стаючи схожими на якісь неземні видива. Перебуваючи під враженням від Сходу, Ігор Всеволодович після повернення у Москву вступив у аспірантуру Інституту сходознавства АН СРСР, а в 1966 році захистив кандидатську дисертацію про історію середньовічної Бірми — “Паганська держава”.

Згодом розпочалися наукові дослідження, копітка праця над написанням монографій. Здавалося, що життя і надалі йтиме своїм звичаєм — розмірене, виважене життя науковця, але трапилося інакше... У Ігоря Всеволодовича підростала донька Аліса. Її не цікавила історія Бірми, проте завжди хотілося, щоби татусь, забувши про справи, розповідав їй щось цікаве і незвичайне... Спеціально для доньки він почав вигадувати фантастичні історії про дівчинку Алісу з XXI століття. Юна героїня зазнавала неймовірних пригод, відвідувала далекі планети, потрапляла у минуле, зустрічалася з небаченими істотами, попри все залишаючись маленькою тринадцятирічною дівчинкою... Збірка оповідань “Дівчинка, з якою нічого не трапиться” була опублікована 1965 року в альманасі “Світ пригод” (“Мир приключений”).

Згодом трапилася ще одна цікава пригода. Наприкінці 1966 року у журналі “Шукач” (“Искатель”) цензура заборонила публікацію оповідання одного іноземного автора. Виникла проблема, оскільки обкладинка була вже видрукувана. З неї на пригнічених працівників редакції сумно дивився крихітний динозаврик у банці. “У редакції була паніка, — згадував Ігор Всеволодович. — Тоді декілька чоловік, і я разом з ними, вирішили терміново написати твір до малюнка. Уранці я приніс оповідання “Коли вимерли динозаври?” Ім’ям для псевдоніма стало ім’я дружини, прізвищем — дівоче прізвище матері. Отже, вся сім’я була задоволена...”

Так несподівано і з’явився один із найпопулярніших російських письменників-фантастів — Кір Буличов. І, очевидно, йому дуже сподобалося писати для дітей, бо услід за першими коротенькими оповіданнями про Алісу з’явилися справжні “товсті” книги: “Дівчинка з Землі” (1974), “Сто років тому вперед” (1978), “Мільйон пригод” (1982), “Непосида” (1985), “Нові пригоди Аліси” (1990)... Згодом Аліса Селезньова стала “кінозіркою” — Кір Буличов написав сценарії до мультфільму “Таємниця третьої планети” і п’ятисерійного художнього фільму “Гостя з майбутнього”.

Кожна нова зустріч із Алісою, дівчинкою із XXI сторіччя, викликала у читачів і глядачів захоплення та неперебутню зацікавленість. Розповідаючи про пригоди своєї героїні, письменник неодноразово наголошував, що у космічний вік йому хотілося писати для дітей цікаві історії про міжпланетні подорожі та незвичайні події, а не створювати надумані сюжети про піонера Васю, котрий потрапляє у королівство, де править лихий король...

Найбільш вдалою з усіх повістей про Алісу критики називають “Сто років тому вперед”. Ця розумна, серйозна книга, попри кумедні пригоди її героїв, звертає увагу вдумливого читача на таку важливу проблему, як відповідальність кожного з нас перед майбутніми поколіннями. Діти XXI сторіччя, якими їх бачив Кір Буличов, зовсім не зануди, котрі знають і вміють геть усе на світі. Вони такі ж, як і ми, завжди готові допомогти другові, навіть якщо той друг живе “сто років тому вперед”.

Але Кіру Буличову хотілося писати й інші книги. Його перу належить іронічна епопея про загумінкове містечко Великий Гусляр та його славного мешканця Корнелія Удалова, для котрого проблема контактів із прибульцями вже давно вирішена.

Упродовж тридцяти років творчого шляху про Великий Гусляр письменник написав чимало творів. Це — сповнені доброти і водночас дещо сумовиті історії про такі собі фантастичні винаходи дивакуватого професора Мінца, котрий хоче зробити усе якнайкраще, а виходить — як завжди. У цих творах відбуваються зустрічі з прибульцями, ці твори просякнуті різними дивами і щедро приправлені авторською іронією та гумором.

У творчості Кіра Буличова заслуговують також уваги історії про космічного лікаря Павлиша. “Павлишівський” цикл відкриває роман “Остання війна” (1970) — один із перших у колишньому Радянському Союзі творів про згубні наслідки атомної катастрофи. Тут ми знайомимося із “сорокарічним корабельним лікарем Владиславом Павлишем, досить здібним і допитливим, не надто марнославним, який не втратив цікавості до життя”. На його шляху трапляються катастрофи і пригоди, які він успішно долає, зазнаючи аварій, допомагаючи іншим потерпілим, чи просто мандруючи від планети до планети, від експедиції до експедиції, та все ж залишаючись дотепним пересмішником і щирою людиною.

Окреме місце у цьому циклі займає роман “Селище” (1988) — твір про людей в екстремальних умовах, таких собі космічних робінзонів, які волею випадку опинилися на малопридатній для життя людини планеті. Люди уціліли, однак не змогли протистояти тамтешній природі, вони вимушені пристосовуватись до неї, вживатись у чужий і хижий ліс, подеколи втрачаючи надію і потроху забуваючи набутки і блага цивілізованого суспільства. У цьому творі гостро постає проблема збереження духовних цінностей, адже боротьба за виживання вперто вилучає моральні ідеали зі свідомості людей.

Отже, у “Селищі” космічний корабель “Полюс” зазнає аварії і опиняється на далекій і необжитій планеті, загубленій у безмежному Всесвіті. Потерпілі втрачають зв’язок із базою. Ті, котрі вижили у жорстокому, непривітному світі поміж рослин-хижаків і навіть пристосувалися до “нелюдських” умов планети, побудували Селище. “Старі”, у котрих ще свіжа пам’ять про дива земної цивілізації, поступово вимирають, оскільки боротьба за виживання потребує максимуму життєвої енергії. “Селищні” експедиції, які вряди-годи споряджають для відновлення контакту з базою, зазнають невдач.

Планета “затягує” землян у свої тенета, примушує забувати минуле життя і невмолимо скочуватися до стану дикунства.

З плином часу у Селищі виростає нове покоління, яке, виховане безжальним світом, стає його майже невід’ємною частиною. Це покоління не бачило іншого життя, крім життя на цій непривітній планеті. Дорослі мешканці Селища вирішують зробити останню спробу, пославши у небезпечну мандрівку саме їх — ще не дорослих, але вже й не дітей: Діка й Олега. Дік, — спритний, сильний — чудово почуває себе у жорстоких умовах планети. По суті, він — уже справжній абориген. Натомість Олег — значно слабший, проте цивілізованіший і розумніший. Саме між цими двома персонажами відбувається прихована боротьба. Кожен із них немов уособлює ті шляхи розвитку, які неминуче постануть перед мешканцями Селища у недалекому майбутньому.

Дік і Олег мають своїх прибічників і супротивників. Так, майже все старше покоління, особливо учитель Борис, котрого всі звуть Старий, покладає сподівання на Олега. Він вірить, що завдяки розумовим здібностям хлопця молодь зможе покращити тяжкі умови існування і гідно вийти із скрутного становища, не втративши духовних ідеалів. Основне для Старого — зберегти моральні цінності. Тому він навчає дітей Селища, передає їм свої знання. Звичайно, Старий розуміє, що потрапивши у нелюдські умови існування, дуже важко зберегти набутки цивілізації. Реально оцінюючи ситуацію, він доходить до песимістичних висновків — Селище або вимре, або здичавіє... Дивлячись на Діка, на його здатність пристосовуватися до навколишнього середовища, відчуваючи у його діях агресивний інстинкт верховодства над іншими, Старий прогнозує можливість страшнішого, ніж фізична смерть, майбутнього — смерть духовності. Тому і він, й інші “старі” плекають надію на відновлення зв’язку із Землею.

Однак не всі дорослі мешканці Селища поділяють погляди Старого. Деякі з них давно втратили віру у порятунок. Серед них і астроном Христина, яка, осліпнувши, безперервно нарікає на долю і не розраховує на те, що вони колись виберуться з цієї непривітної планети. Схожої думки притримується й мати Олега, Ірина. Вона, загадуючи на майбутнє, шукає синові наречену, мріє про внуків, гадаючи, що Селище буде існувати лише завдяки продовженню роду . Ірина чудово розуміє — Дік сильніший, спритніший за Олега — і саме завдяки таким людям, як він, є надія на виживання.

А от для дітей Селища Дік — давно беззаперечний лідер, вони мріють бути схожими на нього. Для юного покоління знання Старого є нічим іншим, як міфом, казкою, що не має реального підґрунтя. Їм набагато ближчі і зрозуміліші рослини-хижаки, що ростуть поряд із домівкою, з якими можна погратися у дощову погоду, з деяких зварити юшку, іншими — поласувати... Діти інакше, ніж дорослі, дивляться на навколишній світ, оскільки вони споріднилися з ним, стали його частиною.

Зважаючи на все це, дорослі розуміють, що в диких умовах планети діти й не можуть бути інакшими, тому вбачають єдиний порятунок у відновленні зв’язку з базою. Вони знаходять вихід, посилаючи підлітків у похід на перевал до космічного корабля.

Остання експедиція виявляється успішною, підлітки дістаються до “Полюса”, приносять звідти багато цінних речей для щоденного вжитку, а головне — з’являється надія налагодити зв’язок з базою і покинути вимушений притулок. Цією надією вони живуть довгу зиму, яка становить майже дві земних, наполегливо готуючись до нового походу.

Проте їх рятує випадок. На планету прилітає розвідувальна група із Землі, серед членів якої — лікар Павлиш. Саме завдяки його допитливості і кмітливості рятують мешканців Селища.

У “Селищі” на прикладі долі своїх героїв Кір Буличов зумів відтворити модель історії людства: одне покоління старіє, вмирає і, зрештою, йде у небуття, а йому на зміну приходить інше, яке самостійно обирає той чи інший шлях розвитку.

Коло інтересів Кіра Буличова було настільки широким і розмаїтим, що сучасники подивовувалися, як він усе встигав. Адже одночасно з фантастом Кіром Буличовим невтомно працював історик Ігор Можейко, автор науково-популярних книг “7 і 37 дивовиж”, “В Індійському океані”, “1185 рік”, “Західний вітер — безхмарна погода” тощо. Письменник написав декілька книг про нагороди: “Розмови про фалеристику: 3 історії нагородних систем” (1990), “Посадові знаки Російської імперії” (1993), низку літературознавчих досліджень: “Пасербиця епохи” (1989), “Фантастичний бестіарій”. Кір Буличов відомий і своїми перекладами творів К. Саймака, Ф. Пола, М. Рейнольдса, Ж. Сіменона та інших. Він — автор сценаріїв до кінофільмів “Через терни до зірок”, “Сльози крапали”, “Шанс” та інших. Окрім того, Кір Буличов — лауреат Державної премії СРСР (1982) за сценарії до фільмів “Таємниця третьої планети” та “Через терни до зірок”; він ушанований літературними преміями “Аеліта” (1997) — за значний внесок у розвиток російської фантастики; “Бронзовий равлик” (1992) — за оповідання “Про страх”; “Великий Зиланткон” (1996) — за повість “Осічка”.

Твори Кіра Буличова різноманітні за сюжетами і тематикою, проте в них є спільна риса — вони ліричні, добрі і веселі, а їхні герої, котрі завжди готові до самопожертви та допомоги, утверджують благородство, великодушність, доброзичливість як щось органічне, єдино можливе у людських стосунках. Письменник застерігає людей: “Будьте добрими! Це ж так просто!”

У своїх творах Буличов виступає людинолюбом, ворогом байдужості та бездуховності, шанувальником прекрасного в людині та людських стосунках. А для читачів він завжди залишиться фантастом-гуманістом, письменником, який утверджував у своїх творах непересічну цінність добра та високі моральні ідеали. Тому його творчість завжди буде цікавою і повчальною для нових поколінь поціновувачів фантастики.

Юрій Іваненко