Селище

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Папір, — повторив Старий. — Хоча б з десяток аркушів.

— Буде тобі папір, — сказав Томас.

Ті, хто мали йти в гори, зібралися біля воріт частоколу. Мешканці селища прийшли їх провести. Всі робили вигляд, що похід звичайний, як за корінням до болота, але прощалися, ніби назавжди.

Ті, хто йшли, були тепло одягнуті — одяг зібрали з усього селища. Тітка Луїза сама відбирала, ушивала, припасовувала. Напевно, Олег ніколи не був так тепло вдягнутий. Тільки Дік нічого зайвого не взяв. Він сам собі все шив. Дощ майже припинився, у калюжах довкола стовпів пищали, хлюпалися плавунці. На добру погоду.

Томас подивився на плавунців і сказав:

— Дощ ущухне. Треба стовпи закріпити.

— Не думай про це, — сказала тітка Луїза, — без тебе обійдемося.

— А що ти мені принесеш, тату? — запитала руда Рут, дочка Томаса.

— Не треба, — сказала його дружина. — Не треба навіть думати про це. Головне, щоби тато повернувся. Вкутай горло, ти знову кашляєш.

— З перевалу тримайся правіше, — напучував Томаса Вайткус. — Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — посміхнувся Томас. — Як зараз пам’ятаю. Ти би приліг.

Мати тримала Олега за руку, і він не наважувався забрати руку, хоча йому здавалося, що Дік ледь всміхався, дивлячись на нього. Вона хотіла піти з ними до кладовища, але Сергіїв її не пустив. Він нікого не пустив, крім тітки Луїзи зі Старим.

Олег кілька разів оглянувся. Мати стояла, піднявши руку, ніби хотіла помахати, але забула. Вона намагалася не плакати.

Над частоколом виднілися голови дорослих. Мати, Еглі, Сергіїв, Вайткус, а поміж стовпцями темніли голови дітлахів. Маленька купка людей, за ними — похилі, блискучі під дощем, рожеві дахи маленької купки будиночків.

З пагорба Олег оглянувся востаннє. Усі так і стояли біля частоколу, тільки хтось з малюків відбіг убік і вовтузився в калюжі. Звідси, зверху, було видно вулицю — доріжку поміж будинками. І двері дому Христини. Якась жінка стояла в дверях. Але з пагорба не впізнаєш, Христина чи Ліз. Потім вершина пагорба зовсім заховала селище.

Кладовище теж було оточене частоколом. Дік, перш ніж відсунути двері, зазирнув усередину, аби впевнитися, що там не причаївся якийсь звір. Олег подумав, що сам, напевно, забув би це зробити.

Дивно, міркував він, що надгробків з плит скельної породи набагато більше, аніж людей в селищі. Хоча селищу всього шістнадцять років. Батька тут немає, він залишився за перевалом.

Дік зупинився перед двома однаковими плитами, обтесаними краще інших. Це його батько та мати.

Піднявся нудний холодний вітер. Старий поволі йшов кладовищем. Він усіх їх знав. Скільки їх було шістнадцять років тому? Здається, тридцять шість чоловік дорослих та четверо дітей. А залишилось? Дев’ять дорослих і троє із тих дітей, що прийшли. Троє. Дік, Ліз і Олег. Мар’яна народилася вже тут. Ще живі дванадцять дітей із тих, які народилися у селищі. Отже, сімнадцять років тому тут було сорок чоловік, а зараз — двадцять з хвостиком. Проста арифметика. Ні, не проста. Надгробків значно більше — це ті малюки, які вмерли або загинули. Тутешні.

Над вухом, наче прочитавши його думки, тітка Луїза сказала:

— Найбільше померло в перші п’ять років.

— Так, — погодився Старий, — це плата за досвід.

— Ще дивно, що в перший рік усі не вимерли, — додав Томас.

Вони зупинилися перед надгробками в центрі кладовища. Плити

були необтесані, грубі, криві, вони майже ввійшли в землю, а цупкі, руді нитки моху обвили їх в округлі пагорбки.

Олегу захотілося повернутися, щоби знову глянути на селище, він знав, що мати стоїть біля частоколу і сподівається, що він це зробить. Олег навіть підійшов до дверей частоколу, але Томас сказав:

— Пора йти. Скоро почне темніти, а треба дійти до скель.

— Ой! — сказала Мар’яна. Вона швидко перебирала пальцями торбинку, яка висіла через плече.

— Щось забула? — спитав Дік.

— Ні. Хоча забула... Я на батька подивлюся...

— Пішли, Мар`янко, — попросив Томас. — Швидше підемо — швидше й повернемося.

Олег побачив, що Мар’янині очі повні сліз. Ще мить — і вона заплаче.

Мар’яна відстала від групи. Олег підійшов до неї і сказав:

— Я також хотів повернутися. Хоча б з пагорбка глянути.

Вони йшли поруч і мовчали.

Кроків за тридцять від частоколу, де починалися підступні липкі кущі, зупинилися.

Тітка Луїза всіх поцілувала. Старий попрощався за руку. Останнім був Олег.

— Я дуже на тебе надіюся, — сказав він. — Більше, ніж на Томаса. Томас турбується за побут селища, за сьогоднішній день. А ти повинен думати про майбутнє. Ти мене розумієш?

— Добре, — промовив Олег, — а ви за мамою приглядайте, щоби не скучала. Я принесу мікроскоп.

— Дякую. Повертайтеся скоріше.

Дік перший зайшов в кущі, легко і швидко відвертаючи вістрям спису липкі щупальці.

— Тримайтесь ближче до мене, — сказав він. — Поки вони не спам’яталися.

Олег не озирався. Ніколи було озиратися. Озирнешся, гілка прилипне до чобота, потім не відірвеш, а відірвеш, три тижні смердітиме. Гидкі кущі.

***

Надвечір дійшли до скель. Як Томас і планував.

Ліс не досягав скель, їхні червоні зуби стирчали з голої, вкритої плямами лишайнику долини, хмари пролітали так низько, що вістря скель розпорювали їхні животи і зникали у сірій мряці. Томас сказав, що печера, де він ночував минулого разу, суха і дійти до неї легко. Всі, крім Діка, втомилися. А Дік, якщо і змучився, нікому про це не казав. Тільки хитро посміхався.

— Тоді було холодніше, — сказав Томас. — Ми тоді вирішили, що в холод легше перейти болото. А перевал був закритий. Я пам’ятаю, ми йшли тут і під ногами дзвеніло — заморозки.

Між людьми та скелями лежала білява округла пляма завбільшки метрів двадцять у діаметрі.

— Тут і дзвеніло? — запитав Дік, який йшов перший. Він різко зупинився на краю плями. Вона ледь блищала, як соснова кора.

— Так. — Томас зупинився поруч з Діком.

Олег відстав. Годину тому він взяв у Мар’яни торбу, щоб їй було легше йти. Мар’яна не хотіла віддавати, а Томас сказав:

— Правильно. Завтра я тобі допоможу. Потім Дік.

— Навіщо допомагати? — запитав Дік. — Витягнемо вночі зайве, розберемо по мішках — і всім непомітно, і Мар’янці легше. Треба було раніше подумати. Два місяці збиралися, а не подумали.

“Цікаво, а кому треба було думати? Ти такий самий філософ, як і всі”, — подумав Олег.

А нести довелося чимало, хоча Дік і говорив, що турбуватися про їжу не варто, він прогодує. Все ж таки взяли і в’ялене м’ясо, і коріння, і сушені гриби, але найважчими були сухі дрова — без них ні води скип’ятити, ні звірів відігнати.

— Знаєте, на що це схоже? — сказала Мар’яна, наздогнавши чоловіків. — На шапку гриба. Величезного гриба.

— Можливо, — відповів Дік, — Та краще ми обійдем його.

— Навіщо? — запитав Олег. — Схилом доведеться дряпатися.

— Я спробую, добре? — сказала Мар’яна, опустилася на коліна і витягла ніж.

— Ти що збираєшся робити? — запитав Томас.

— Відріжу кавальчик. І понюхаю. Якщо це їстівний гриб, уявляєш, як добре? Ціле селище нагодувати можна.

— Не варто різати, — заперечив Дік. — Не подобається мені твій гриб. І не гриб це зовсім.

Але Мар’яна вже ввігнала ніж в край плями. Та не відрізала — ледве встигла підхопити ніж. Білява пляма раптом посунула на Мар’яну. Дік різко потягнув дівчину на себе, і вони побігли по камінню. Томас відскочив і підняв арбалет.

Дік сів на камінь і розсміявся:

— Такого гіганта так просто не заб’єш! Треба стрілу завбільшки з дерево!

— Я ж тобі казала, що це гриб, — сказала Мар’яна. — Ти даремно злякався, Діку. Він пахне, як гриб.

Поверхнею білявої плями побігли чималі хвилі, які зароджувалися в центрі, і неслися до країв, так ніби у воду кинули камінь. А центр гриба все піднімався і піднімався, неначе щось чи хтось намагався вирватися назовні. Далі пляма Почала тріскатися, завирувала — і з центра гриба піднялася розкішна квітка.

— Яка гарна! — вигукнула Мар’яна. — Правда?

— А ти збирався по ньому гуляти, — сказав Дік до Олега голосом старшого, хоча вони були однолітками.

Томас закинув арбалет за спину, підняв ніж Мар’яни.

— Природодослідникам корисно спочатку подумати, а потім досліджувати.

— Він не зашкодить нам, — сказала Мар’яна. — Лише покрасується, який він гарний!

— Якщо тільки в ньому ніхто не ховається, — заперечив Дік. — Ну, пішли? Скоро стемніє, і печеру не знайдемо. Виб’ємося з усіх планів. Ми ж вийшли так, аби заночувати у знайомому місці.

Вони обійшли пляму камінним схилом. Зверху Олег спробував зазирнути в серцевину квітки, але там було темно. І порожньо. Пелюстки поволі сходилися докупи, і гриб-гігант заспокоювався.

— Як ми його назвемо? — запитала Мар’яна.

— Мухомор, — відповів Томас.

— А мухомор — це гриб?

— Мухомор — гриб, — підтвердив Томас. — Отруйний і великий. З червоним капелюшком, а довкола білі цяточки.

— Не дуже подібно, — сказав Дік.

— Але гарно звучить, — додала Мар’яна.

Здавна пішло, що назви невідомим речам давав Томас. Давав знайомі назви, не завжди співзвучні. Для чого вигадувати нові? Були би схожі ознаки. Гриби ростуть із землі і їх можна сушити. Отже, круглі, помаранчеві або сині кулі, що закопуються в землю, але які можна сушити, варити, смажити і їсти, якщо добре вимочити, назвемо грибами. Шакали ходять зграями, харчуються мертвечиною, боягузливі і жадібні. І байдуже, що шакали тут — плазуни. У ведмедя шерсть довга, кошлата, а сам великий... Хоча шерсть його — це пагони перекотиполя, схожі на зелене волосся.

Олег захекався, поки вони піднімалися догори. Каміння зривалося з-під ніг. Мар’янина торба відтягувала руку, своя тиснула на плече. Олег рахував кроки. Де ж та чортова печера? Повітря почало синіти, і без того день був похмурий, а тепер за десять кроків предмети розпливалися. Від землі піднімався сірий туман. Час ховатися. Вночі навіть Дік не ризикне піти в ліс. У темряві полюють звірі. Якщо вийти вночі за частокіл — не повернешся. А тут, далеко від селища... Олег озирнувся. Йому здалося, що за ним хтось йде. Ні, тільки туман. Він не помітив, що пішов швидше,— одразу ж оглянувся Томас і неголосно крикнув:

— Не лети на мене, зіб’єш з ніг. Тримай дистанцію.

І все ж Олег не міг позбутися відчуття, що за ним хтось йде.

Спина Томаса зникла — Томас обігнав Мар’яну. Тепер попереду йде Мар’яна. У неї вузька спина, навіть у теплій куртці. Мар’яна спіткнулася. У темряві вона погано бачить. Еглі казала — куряча сліпота, але не стандартна, а ендемічна. “Ендемічна... тобто характерна для даної місцевості”, — пролунав у вухах голос Старого, ніби той був поруч.

— Хочеш, візьму тебе за руку? — запитав Олег.

Вони удвох йшли по болоту в тумані, занурюючись у нього по коліна.

— Ні, — сказала Мар’яна, — дякую.

— Стійте! — Голос Діка долинув глухо, здалеку. — Скелі.

***

Добре, що печеру ніхто не зайняв. У ній міг би сховатися ведмідь, або хтось ще страшніший з тих нічних звірів, які привидами ходять довкола частоколу, і навіть хитають його, тягнуться до людської оселі і бояться її. Якось Мар’яна привела з лісу цапика, маленького ще, до пояса. У цапика був занудний голос, гірший, ніж у близнюків, зелена трава волоссям звисала до землі, він тупцяв укритими панциром ногами і репетував.

— Мекає, — сказав тоді втішений Вайткус. — Обожнюю голоси домашніх тварин.

— Значить буде цапом, — додав Томас.

Цапик дожив у селищі до зими, коли ніч тягнеться майже безперервно. Він звик до людей, майже не кусався, сидів весь час в майстерні Сергіїва, там було тепло. Майстер робив меблі і вирізав посуд. Олег йому допомагав, він любив робити речі своїми руками. А якось уночі прийшли нічні звірі. І забрали цапика з собою. Мар’яна знайшла кілька пучків зеленої шерсті за кладовищем, але це було уже навесні. Вона могла помилитися.

Вайткус тоді сказав:

— Розвиток тваринництва доведеться відкласти на майбутнє.

— Тим паче, — додала Еллі, — що від нього користі, як з цапа молока.

У печери був один недолік — широкий вхід. Упоперек входу натягнули палатку з риб’ячих шкір, розклали багаття — нічні звірі бояться вогню. Всередині було майже тепло, і Олег задоволено розтягнувся на гладкій кам’яній долівці. Мар’яна влаштувалася поруч.

— Як я втомилася, — сказала вона. — І страшно було.

— Мені також, — признався Олег тихо. — Мені здавалося, що хтось йде за мною.

— Добре, що я не знала, — сказала Мар’яна.

Дік рубав дрова. Вони взяли з собою найкращі дрова, що повільно горять. Томас розв’язав мішок із сушеними грибами, дістав казанок, щоби поставити його над вогнищем.

— Олеже, — попросив він, — подай воду.

Вода була в мішку, в посудині з гарбуза. Томасу варто було зробити два кроки, аби взяти воду самому. Олег здогадався, що прохання Томаса — звичайне виховання. Не хоче наказувати йому, щоби той встав і не байдикував. А хіба він не працював — палатку разом розвісили, вогнище розпалили. “Наступного разу менше втомлюся, займуся господарством, адже зараз я Мар’янин мішок волік...”

Однак Олег нічого не сказав. І не встиг піднятися, як Дік протягнув довгу руку і підсунув мішок Олега до Томаса.

— Нехай відпочиває, — сказав він абсолютно байдуже. — Він змучився. Два мішки тягнув.

— Ну нехай полежить, — погодився Томас.

Олег сів.

— А що треба робити? — запитав він. — Коли потрібно, я завжди роблю.

— Зачекай, Томасе, — сказала Мар’яна. — Я сама окріп заправлю. Ти ж не знаєш, скільки грибів класти.

— У мене було відчуття, — сказав Дік, — що за нами хтось йшов.

— І в тебе? — запитав Олег.

І раптом вони почули чиїсь важкі кроки біля входу. Дік кинувся за арбалетом. Томас нахилився до вогнища, готовий схопити поліно. Кроки стихли. Було дуже тихо. Чулося, як краплі дощу зриваються з карниза печери.

— Ми встигли, — сказала Мар’яна.

— Тихіше.

Але за блискучою завісою з риб’ячих шкір, на якій танцювали відблиски полум’я, було тихо.

Дік зі списом в руках підійшов до завіси і обережно виглянув.

Олег дивився на його широку напружену спину і чекав. Треба теж взяти списа... Але це ж справа Діка. Несправедливість цієї думки була зрозумілою Олегу, але можна було втішити себе, що його справа зовсім інша. Олег мусив побачити те, що не могли побачити інші. Старий надіється на нього...

Мар’яна хазяйнувала біля вогнища, розбираючи гриби та сушені солені ягоди. Вона завжди варила їх окремо, а потім змішувала. Мар’яна стояла на колінах, рукави куртки засукані, тонкі руки в синяках і шрамах. Олег подумав, що у Мар’яни гарні руки, а шрами — дрібниці. У всіх шрами.

Томас теж дивився на швидкі руки Мар’яни, дивився, як дівчина заглибилася у священнодійство, яке для нього, прибульця, чужого на цій планеті, не мало значення, бачив шрами на її руках — ціну, яку ліс брав за навчання, і думав про прірву, створену селищем між ним і підлітками, які зараз пречудово заснуть на кам’яній підлозі, не відчуваючи вологого зимного нічного повітря, а від запаху цих слизняків, яких вони називають грибами, їх не нудить, і вони до нього давно звикли... та й взагалі, тут і діти пахнуть інакше, ніж вдома. Навіть свої діти. І Рут у свої вісім років, якщо потрапить у ліс, не пропаде, принаймні, не помре з голоду. Ліс хоч і небезпечне місце, проте своє. І якщо він, Томас Хінд, у цьому лісі людина, то вони — оленята, зайці чи навіть маленькі вовки — далеко не найсильніші, але хитріші за інших, не пропадуть.

Мар’яна надкусила сумнівний гриб, зойкнула, відкинула його в кут. А на вигляд гриб як гриб...

Знову хтось важко пройшов, мало не зачепивши напівпрозорої завіси. “Кляті нічні привиди. Ходять слони, не здивуюся, якщо отруйні... Підлітки втомилися, тільки у Діка такий вигляд, що він хоч зараз готовий ганятися за шакалом по чагарниках. Олег, звичайно, слабший. Хлопець недурний...”

Завіса хилитнулась, нічний звір, очевидно, збирався зірвати її. Томас підняв головешку і, випередивши Діка, виглянув у сутінки, в туман. Темна тінь відплила вдалину, розчинилася у сірому мороці.

— Не знаю, — розміркував Томас, — раніше я такого ніколи не бачив.

— Доведеться чергувати біля вогнища, — сказав Дік.

— Я зовсім не хочу спати, — промовив Олег.

— Зараз би доброго пістолета, — сказав Томас.

— Через п’ять хвилин буде смачна юшка, — повідомила Мар’яна. — Тітка Луїза нам всі білі гриби повідбирала, постаралася.

Десь далеко-далеко щось забурчало, засвистіло. Раптом долинув легкий тупіт багатьох ніг і мекання. У декілька голосів.

Мар’яна зірвалася на ноги.

— Цапи!

— Твого вже з’їли, — зіронізував Дік. — Хто ж їх жене?

— Отруйний слон, — несподівано для себе сказав Томас.

— Хто? — здивувалася Мар’яна.

Дік засміявся.

— Отак і назвемо, — сказав він.

Мекання перетворилося на пронизливий вереск, немов крик дитини. Потім усе затихло. І знову тупотіння.

— Я думаю, їх випускає білий гриб, — розмірковував Олег.

— Кого? — запитав Дік.

— Отруйних слонів.

— Це злі духи, Христина розповідала, — втрутилася у розмову Мар’яна.

— Злих духів немає, — заперечив Олег.

— А ти в ліс подалі зайди, — запропонував Дік.

— Помовчіть, — наказав Томас.

Зовсім близько пробігли кози. Услід, м’яко і порідко ступаючи, йшов переслідувач. Люди відступили за багаття, залишивши вогонь між собою і завісою. Незнайомі звірі страшні, бо не знаєш їхніх звичок.

Завіса різко відхилилася, розірвалася — і в печеру увірвалося зелене волохате чудовисько, заввишки з людину, на чотирьох ногах, з костяною гривою уздовж спини, що стриміла, наче гряда крутих пагорбів з лісу.

Звір швидко і дрібно затремтів. Його маленькі червоні очиці дивилися приречено і безтямно.

Дік прицілився з арбалета, намагаючись влучити.

— Стій! — закричала Мар’яна. — Це ж цап!

— Правильно, — прошепотів Дік, завмерши на місці, — це м’ясо.

Але Мар’яна вже йшла до цапа, обходячи багаття.

— Зачекай, — спробував зупинити її Томас.

Мар’яна скинула його руку зі спини.

— Це ж мій цапик, — сказала вона. — Як виріс!

— Твій давно здох, — заперечив Дік, але його рука з арбалетом опустилася: м’ясо в них ще було, а вбивати просто так Дік не любив. Мисливець вбиває стільки, скільки може віднести.

Цапик поточився назад. І завмер. Напевно, те, що чатувало назовні, більше лякало його, аніж Мар’яна. Дівчина нахилилася, швидко витягла з мішка смачний білий гриб і простягнула цапику. Той зітхнув, понюхав, відкрив бегемотову пащеку і слухняно проковтнув подарунок.

Першим чергував Олег. Цап залишився. Він відступив до стінки, наче намагаючись втиснутися в неї, дивився одним оком на Олега та інколи голосно зітхав. Потім починав чухатися до стінки.

— Бліх напустиш, — пригрозив Олег. — Стій сумирно, бо вижену.

Уважний, зосереджений погляд цапа створював враження, що той слухає і розуміє Олега, але насправді тварина наслухала, що робиться назовні.

Дивлячись на тліюче багаття, хлопець непомітно задрімав. Йому здавалося, що він не спить, а бачить, як над головешками здіймаються сині іскорки і танцюють парами, сплітаючись у хоровод. Раптом цап голосно замекав і затупотів копитами. Олег умить прокинувся, та не відразу збагнув, де він, але через секунду побачив, що цапа на старому місці немає — він стрибнув углиб печери, а в отвір розірваної запони залазить сіра пухирчаста маса і поволі, як тісто, суне в печеру. В маси була якась тупа цікавість, впертість, а цап приречено мекав, прохаючи про допомогу — напевно, вирішив, що тісто прийшло спеціально за ним. Олег чомусь вирішив, що для нічного привида ця маса надто негарна, він обмацував долівку довкола себе, але ніяк не міг знайти арбалет, як і не міг відвести погляд від маси, яка сунула на нього, випускаючи задушливий кислий сморід. І тому раптом побачив, як у масу вп’ялася стріла арбалета і зайшла наполовину. Непрохана тварюка в одну мить якось підібралася і швидко зникла з печери. Розірвані поли завіси зійшлися і ліниво захиталися.

Олег нарешті зміг опустити погляд. Його арбалет лежав зовсім поруч. Дік сидів на підлозі, підтягнутий, свіжий, ніби й не лягав спати. Він вклав у арбалет нову стрілу і сказав:

— Може, не варто було стріляти. Почекав би.

— А чому стріляв? — запитала Мар’яна, яка, не встаючи, простягла руку і пестила тонкі ноги цапа, який жалібно, по-дитячому схлипував, наче жалівся людям на свій страх.

— Олег закам’янів, а тісто підсувалося до нього все ближче, — сказав Дік без бажання дорікнути Олегові, сказав як думав. Він завжди говорив, як думав. — Не було часу.

— Задрімав? — запитав Томас Олега.

Томас лежав, примостивши голову на мішок з сушеним м’ясом і закутавшись ковдрою. Він змерз найдужче, бо ніяк не міг звикнути до холоду. “Йому буде найважче, коли надійдуть справжні морози”, — подумав Олег і відповів:

— Задрімав. Сам не помітив. Мене цап розбудив.

— Молодець, цапику, — похвалила Мар’яна.

— Добре, що розбудив, — сказав Дік, вкладаючись на бік. Його долоня міцно стискала арбалет, надійний і красивий, який зробив він сам. — Пожерли би нас...

І він заснув, не закінчивши фрази.

Томасу не спалося. Він піднявся і підмінив Олега. Той трохи посперечався, але згодився, у нього очі злипалися, і він розтягнувся на підлозі. Томас накинув на плечі ковдру. Хотілося підкинути в багаття дрова, але їх було мало. Він згадав морози, коли вони вперше йшли до перевалу. Ті смертельно безнадійні морози. Найдальше вони пройшли удруге. Щоправда, і повернулися з того походу всього двоє. Він і Вайткус.

Томас подивився на підлітків. Чому вони не відчувають, що на камінні спати холодно і неприємно? Які зміни відбулися у них за ці роки? Це справжні дикуни, що дивляться на старих зі співчуттям. Як би їх не лякав Борис, вони з кожним роком все краще прилаштовуються до цього світу мокрого лісу та сірих хмар. А Борис правий і не правий. Він запевняє, що здичавіння неминуче. Томас бачить це і в дочці, і в інших дітях. Та очевидно, що це — єдина надія врятуватися, вижити. А перевал — це той символ, у який вже ніхто не вірить, але від якого так важко відмовитися.

Цап переступив ногами, цокаючи копитами об камінь. Дік розплющив очі, прислухався і знову заснув. Мар’яна уві сні підсунулася до Олега і поклала голову йому на плече. Так затишніше. Далеко в лісі щось ухнуло, і прокотилося повільне, затихаюче гуркотіння. Томас вибрав найтонше поліно і поклав у багаття.

***

На світанку через розірвану завісу пролився блакитний туман, в лісі затріскотіли, вітаючи новий день, зелененькі коники. Дік, який чергував біля тліючого багаття і обтесував гілки для арбалетних стріл, акуратно склав свої вироби у мішок і спокійно заснув. Тому ніхто не помітив, як цап пішов з печери. Мар’яна, прокинувшись, не побачила нічного гостя, вибігла з печери, обійшла довколишні скелі — ніде жодних слідів цапа.

— Я його ненавиджу, — сказала вона, повернувшись.

— За те, що він не подякував тобі? — поцікавився Олег.

— Йому краще з нами, безпечніше.

— Даремно я не пристрелив його на світанку, — сказав Дік. — Я планував це зробити, а потім вирішив, що краще почекати.

— Це нечесно, — обурилася Мар’яна, — він же нас вночі врятував.

— Одне другого не стосується, — відрізав Дік. — Хіба не зрозуміло? До того ж, цап дбав тільки про власну шкуру.

Олег взяв шкіряне відро, пішов шукати воду.

— Спис не забудь, — сказала Мар’яна.

— І не відходь далеко, — додав Томас.

— Не маленький, — відмахнувся Олег, але спис узяв.

Туман ще не розійшовся, ховався в низинах, хмари опускалися до самої землі і де-не-де між ними та пасмами туману з’являлися проміжки, наче хмаринки, пролітаючи, простягали руки до туману і кликали за собою. Але туман ще не виспався і не мав жодного бажання летіти до неба. Олег подумав, що погодився б полетіти

3 хмарами замість туману на південь, до великих лісів, до моря, куди ходили минулого року Сергіїв з Вайткусом і Діком. З ними ходив ще Познанський, але не повернувся. Вони не змогли пройти далеко, і моря так і не побачили, тому що там безмежжя, ліси, наповнені ліанами-хижаками, тварюками й отруйними зміями, а там, де надто тепло, там багато тварин, небезпечних для людини. Якщо б Олег умів літати, як хмари, то залюбки пролетів би над верхівками дерев і над морем, наче птах. Люди вміють літати, звичайно, набагато швидше, аніж хмари. Але в селищі все доводиться починати спочатку. І це нелегко, бо немає ані інструментів, ані часу. Олег хотів зробити повітряну кулю, але для цього необхідно дуже багато риб’ячих шкір, ниток та голок, проте, ніхто, окрім дітей, не мав бажання йому допомагати.

— Це непогана абстрактна ідея, — сказав тоді Сергіїв. — Років через сто ми обов’язково цим займемося.

А Старий відповів:

— Років через сто ми всі про цю ідею спокійно забудемо. Придумаємо собі богів, які живуть в хмарах і не дозволяють смертним до себе наближатися.

З повітряною кулею нічого не вийшло.

Олег пішов униз, по схилу, йому здавалося, що там дзюркоче вода. В таких місцях бувають джерела. Потім він вийшов до кам’яного урвища, поруч з яким із землі стирчала верхівка величезного гриба, що вчора ввечері розкривав свою пащеку. Шапка туману зійшла з білої округлої плями, і Олег побачив, як поволі, пелюстками, розкривається центр гриба, а з туману, на іншому боці долини, котяться один за одним, урочисто, з точними інтервалами, сірі, темніші за гриб, м’які на вигляд кулі. Одна, дві, три, чотири... Так от хто був нічним гостем, отруйним слоном, шматком тіста...

— Мисливці повертаються додому, — тихо сказав Олег і раптом зрозумів, що кулі котяться в його бік дуже швидко.

Хлопець почав відступати, а кулі одна за другою вкотилися на поверхню гриба до центра. Ось перша кулька впала в отвір поміж пелюстками, за нею друга, третя, четверта затрималася на хвильку, наче мусила пересвідчитися, чи все на місці у цьому світі. І щезла. А задоволені пелюстки поволі зійшлися докупи в центрі. Поверхня гриба вирівнялася, і він став схожий на замерзле озеро.

Олегові стало холодно. Із заходу, куди вони йшли, несподівано прилетів льодяний вітер, обпік обличчя і руки. Нагадав про те, що їх чекало. Але не цього злякався Олег, а того, що вони не зможуть перейти перевал, як не вдалося цього зробити у попередніх походах. Дік тільки зрадіє — він зможе повернутися у свій любий степ. Мар’яна знайде розраду у збиранні нових грибів і трав. Томас звик до невдач і не вірить в успіх. Погано буде тільки Олегу. І Старому.

Цілий день вони йшли відкритою місцевістю, зрідка зустрічаючи кострубаті невисокі кущики. Тут було порожньо, але йшлося легко, і вони навіть не втомилися. Томас казав, що час вони вгадали правильно. Літо цього року тепле, минулого разу тут вже лежав сніг. Дікові було нудно, він часто кудись втікав, зникав на півгодини і повертався незадоволений, без мисливських трофеїв.

Цапові пощастило повернутися саме тоді, коли Дік був на полюванні. Інакше, подумав Олег, Дік обов’язково підстрелив би його. Це був той самий цап. Він галасливо вистрибнув з чагарів — люди зустріли його з піднятими арбалетами. Та впізнали його вже здалеку. Величезна, поросла шерстю туша зраділа, що зустріла друзів. Цап бігав довкола групи людей і щосили мекав.

Більше цап від них не відходив. Він і Дікові зрадів, вчувши його за кілометр, а потім вліз в середину загону, не маючи жодного бажання йти збоку чи позаду, та жодного разу не наступив нікому на ногу своїм гострим копитом. Звір поводився делікатніше, ніж при першому знайомстві.

Слух у нього був відмінний. Він відчував присутність живих створінь за багато кілометрів. Під вечір Мар’яна вже переконувала, що розуміє його мову: коли цап попереджує, то попереду галявина зі смачними грибами, а коли треба дивитися під ноги — там крутяться ліани-хижаки.

Зупинилися на ночівлю задовго до темряви. Далі починався підйом, і Томас сказав, що треба зранку пошукати потічок і підніматися проти течії не менше двох днів до джерела.

Ніякої печери чи іншого прикриття тут не було, усі спали в палатці. Цапові це не подобалося, і хоча небезпеки тієї ночі не було, він все-таки вимагав, щоби його пустили в тепло, і врешті-решт навалився на палатку. Його усі сварили, але терпіли, бо не потрібно було ставити охорони — було зрозуміло, що коли прийде небажаний гість, цап здійме такий галас, що всіх розбудить.

До ранку Олег страшенно замерз. Прокинутися було важко, уві сні здавалося, що його занурюють у крижане болото і вилізти він не може. Його почало лихоманити. Потім раптом стало тепліше. І Олег заснув спокійніше. Прокинувся від того, що цап вирішив видертися повище на палатку. Олег підтягнув ногу, розплющив очі і побачив, що Томас вночі помінявся з ним місцями, ліг скраю. Томас був білий від холоду, він лежав із заплющеними очима, зціпивши зуби. Вдавав, що спить. Олегу стало встидно. Ще в селищі домовилися, що коли стане зовсім холодно, Томаса треба берегти. У нього хворі легені і він погано переносить морози. Хлопцям простіше, вони здорові і молоді.

— Томасе, — тихо покликав Олег, — я зігрівся. Давайте мінятися.

— Ні, не треба, — сказав Томас посинілими губами, які погано його слухалися. Олег переліз через нього. Риб’яча шкіра палатки пропускала мороз, цієї ночі під ковдрами спали всі, навіть Дік, який запевняв, що може спати навіть на снігу.

— Дякую, — сказав Томас. Він весь тремтів.

Прокинулася Мар’яна. Вона відразу все зрозуміла.

— Я підігрію води, — сказала вона і заходилася розв’язувати мішки.

Цап, зрозумівши, що люди прокинулися, підвівся, затупотів, радісно замекав, напевно, скучив за ніч. Дік кинув Томасу свою ковдру і виліз із палатки.

— Головне, — крикнув він знадвору, — рухатися! Подивіться, як це добре!

Олег примусив себе вилізти за Діком.

Долина, до краю якої вони дійшли ввечері, була вкрита снігом. Сніг випав за ніч. Він був білий і чистий, значно світліший за хмари, які за контрастом здавалися зовсім фіолетовими. Цап стояв неподалік і вигризав із шерсті крижинки. Біла поверхня долини впиралася у крутий схил плоскогір’я. Кущі, які росли тут, поволі хитали гілками, піднімаючи довкола хмаринки снігу.

Діка непокоїло, що дрова вони не економлять, але він сказав про це тільки Олегові тихо, коли вони відійшли подалі від палатки.

— Не треба було Томаса брати, — сказав він. — Він хворітиме.

— Без нього нам буде важко перейти перевал, — заперечив Олег.

— З ним ще важче, — відрізав Дік, пускаючи стрілу з арбалета в темну нішу скелі. Олег нічого там не побачив, але в ніші заклубився сніг, звідти вилетів кролик і великими стрибками, закинувши хоботок на спину, дав драла. В його слідах темніли краплі крові.

— Я піду підберу його, — сказав Дік. Він залишився при своїй думці.

З Діком важко сперечатися, бо коли він впевнений, то ніякої розмови не продовжує, а просто йде геть. А найголовніші слова з’являються потім, і виходить, що Дік бере верх, навіть тоді, коли неправий.

“Як же ми дійдемо без Томаса? — подумки продовжував розмову з Діком Олег. — Головне навіть не дорога, головне, як поводитись далі. Адже ми дикуни, які ніколи не бачили велосипеда, і тому не знаємо, велосипед це чи паровоз. Дікові здається, що він знає все, що може знадобитися людині в селищі або в лісі. Може він боїться опинитися в іншому світі, де він не дужчий за всіх і не швидший?”

Мар’яна розпалила вогнище. Цап уже звик до вогню і вирішивши, що той йому нічим не загрожує, одразу ж поліз в багаття. Мар’яна крикнула Олегові, щоб він відтягнув кляту тварину. Відігнати дорослого цапа — справа майже нереальна, та Олег старався. Він штиркав у цапа держаком ножа, хоча той, очевидно, вирішив, що його гладять, і захоплено вищав.

Томас швидко ходив по снігу, щоби зігрітися. Він кутався у ковдру і горбився. Олегу він здавався старою людиною, хоча хлопець знав, що Томасу лише сорок років. Еглі колись казала, що процес старіння у селищі чомусь проходить активніше, а тітка Луїза заявила, що на такій дієті всі давно мали ґиґнути. У кожного хронічні гастрити, алергія, у старших нирки давно хворі. Правда, діти росли порівняно здоровшими. Селищу поталанило ще й в тому, що більшість місцевих мікробів до людського метаболізму не пристосувалися. Ще не пристосувалися, сказала тоді тітка Луїза.

— Шкода, що тут немає болота, — сказала Мар’яна. — Я би вам трави нарвала. Я знаю якої.

— А чому не нарвала ще вдома? — запитав Олег.

Мар’яна краще за всіх у селищі розумілася на травах.

— Дивний ти, — здивувалася Мар’яна. — Цю траву треба відразу їсти, поки вона свіжа. Як її збережеш?

Її завжди дивувало, що інші не знають того, що знає вона.

— Олежику, — сказав Томас, — підійди до мене.

Томас сперся на палатку і скривився.

— Знову спина болить, — сказав він, — простріл.

— Я вам потім помасажую, — сказала Мар’яна.

— Дякую, не допомагає, — усміхнувся Томас. Він нагадував ворону, яку малював на уроках біології Старий. Темний птах з великим загостреним дзьобом. — Слухай, ти пам’ятаєш, де я ховаю карту? Зі мною може будь-що статися.

— Нічого не станеться, — сказав Олег. — Ми ж разом ідемо.

— І все-таки ризикувати не будемо. Ти розумієшся на карті?

Карта була намальована на клаптику паперу — найбільшій цінності у селищі. Олег завжди відчував до паперу особливі почуття.

Папір, навіть чистий аркуш, був дивним чином пов’язаний зі знаннями. Він і був створений, щоби зафіксувати знання. Папір був своєрідним виявом Бога.

Томас, заходячись інколи від кашлю, змушував Олега показувати по карті дорогу на перевал. Маршрут був знайомий, вони вже подумки проходили його з Вайткусом і Старим. Щоправда, в селищі зрозуміти суть шляху, відстань, холод було неможливо — у хатинці було затишно, горіли каганці, за стінкою шарудів дощик...

Дік приніс зайця. Цап чомусь злякався нерухомої тушки, втік до схилу і стояв там смертельно переляканий.

— Чує, бідака, що його чекає, — усміхнувся Дік. Він кинув зайця на каміння. — Давайте його зараз з’їмо. Буде йти веселіше. І для Томаса корисно. Правда, ще б краще напитися гарячої крові. Я завжди на полюванні отак роблю. Але ж ти, Томасе, ти не будеш?

Томас заперечливо похитав головою.

— Що робите? Карту знову вивчаєте? — спитав Дік.

— Томас просить повторювати на випадок, якщо з ним щось станеться, — пояснив Олег.

— Дурниці, — сказав Дік, присівши навпочіпки з ножем біля зайця. — Ти ще добре йдеш. А стане погано — повернемося.

Олег розумів, що Дік не хоче образити Томаса. Дік від самого початку вважав, що Томас може не дійти.

— Нічого, — сказав Томас, який ніяк не виказав, що йому неприємно слухати байдужий тон Діка, — краще підстрахуватися.

Коли вони пили чай — окріп з корінцями, — цап підійшов ближче, але не з того боку, куди Дік кинув шкурку зайця, а з іншого, неначе відгородився від шкурки багаттям і палаткою. Він важко сопів, і Мар’яна кинула йому кілька сушених грибів.

— Це вже зайве, — сказав Дік. — Гриби потрібні нам самим. Може статися, що ми нічого не знайдемо. Як підемо назад?

— Там, за перевалом, є їжа, — сказав Томас.

— Ми не знаємо напевно, а раптом вже немає, — заперечив Дік. — Нерозумно гинути від голоду. А в мороз краще багато їсти.

— У крайньому випадку, з’їмо цапа, — сказав Олег.

— Чому у крайньому? — здивувався Дік. — Ми його обов’язково з’їмо. І скоро. А то втече.

— І не думай, — сказала Мар’яна. — Не треба.

— Чому? — запитав Дік.

— Тому що цап хороший. Він повернеться з нами в селище.

І буде з нами жити. Нам час мати своїх приручених тварин.

— Я тобі таких цапиків тисячу приведу, — пообіцяв Дік.

— Неправда. Ти тільки хвалишся. Не приведеш. Їх не так багато в лісі. І якщо тварина не захоче, ти її ніяк не приволочеш.

— Візьму тебе з собою, ти вмієш з тваринами розмовляти, — сказав Дік і почав різати смаженого зайця на рівні шматки, всім порівну.

— Я не дам вбивати, — затялася Мар’яна. — У нього будуть маленькі кізки.

— У кого? — запитав Олег.

— У цапа, — відповіла Мар’яна. — Вірніше, у кози.

— То це коза? — запитав Томас.

— Так, це коза-мама, я знаю.

— Мар’яна має рацію, нехай коза живе, — сказав Томас. — Корисно думати про те, що буде завтра.

— І ще треба думати, аби не вмерти сьогодні, — сказав Дік.

— Козу будемо підгодовувати, — втішилася Мар’яна.

— І не думай, — заперечив Дік.

— Я свою порцію буду віддавати. — Мар’яна вперто дивилася на Діка, гостре підборіддя вперед. Дік схилив голову, розглядаючи дівчину, як невідому тваринку.

Томас піднявся перший і пішов складати палатку. Його лихоманило.

— Може повернешся? — запитав його Дік.

— Пізно, — відповів Томас. — Я піду.

— Подумай, — Мар’яна Діку сердито. — Як ти можеш таке говорити!? Томасу одному до селища не дійти.

— Олег з ним теж може повернутися.

Дік сказав так, аби залишити за собою останнє слово.

— Час вирушати, — сказав Томас. — Якщо сьогодні будемо йти добре, вийдемо до провалля. Минулого разу ми там загрузли. Сніг був до пояса. Завірюха.

Томас пішов попереду по широкому річищі потічка; напевно, коли бувала злива, він перетворювався у чималу ріку, а тепер лише ледь-ледь дзюркотів, відламуючи намерзлі за ніч крижинки біля берега.

Коза спочатку кинулася уперед, ніби вказувала дорогу, але скоро передумала і зупинилася. Дік пригрозив їй пальцем, і коза зітхнула — пішла за людьми. Інколи вона зупинялася і нудно мекала, наче вмовляла повернутися.

Трохи потепліло, сніг під ногами почав танути, було слизько. За день разів десять довелося переходити потічок, який звивався по долині, від схилу до схилу, і ноги у всіх замерзли.

***

Наступного дня долинка, по якій стікав потічок, поступово звужувалася, кам’яні темні стіни робилися стрімкішими, сходилися докупи, ховаючи потічок у вікову тінь. Шум його став похмурим, глухим, як у діжці. Було незатишно і страшно — ніхто з них, окрім Томаса, не був раніше в горах. Навіть Дік, завжди впевнений у собі, не забігав уперед, весь час поглядав нагору, ніби боявся, що на голову впаде камінь, і щохвилини питав Томаса:

— Ну, скоро вийдемо?

— До вечора вийдемо.

Томас, як і всі, зігрівся, навіть спітнів, майже не кашляв і йшов швидше, ніж вчора, тільки інколи хапався за бік.

— Ви упізнаєте місця? — запитала Мар’яна.

Вона йшла позаду і підганяла козу, якій ця подорож давно обридла. Тварина часто зупинялася, крутила головою, ніби просила Мар’яну відпустити її назад в ліс, на волю.

— Як тобі сказати? — відповів Томас. — Минулого разу ми сюди не дійшли. А коли йшли з перевалу п’ятнадцять років тому, тут був сніг, дні були короткі, і ми майже не розгледіли місцевість. Ми тоді повірили, вперше повірили, що все буде добре, але дуже втомилися. Шлях звідси до селища забрав більше тижня.

Дік, що йшов попереду, раптом заціпенів і підняв руку.

Всі зупинилися. Навіть коза, наче вона зрозуміла наказ.

Дік з арбалетом напоготові поволі вийшов наперед. Зігнувся.

— Подивіться! — крикнув він. — Вони справді тут йшли.

За великим каменем у потічку тьмяно виблискувала чудова річ. Вона була зроблена з білого металу і схожа на сплющену кулю з білим наростом зверху. Знахідка мала ремінець. Її можна було носити через плече.

Дік підняв річ і сказав:

— На неї, напевно, впав камінь.

— Ні, не камінь. Так треба, — сказав Томас, підходячи до Діка. Він узяв цю річ у свої руки. — Тут ми зупинялися. І хтось... Вайткус! Це фляга, баклажка Вайткуса. От він зрадіє, коли ми її принесемо!

— Це називається “фляга”? — запитала Мар’яна.

Томас помахав баклажкою в повітрі, і всі почули, що всередині є вода.

— Зручна річ, — зауважив Дік.

— Її не випадково робили плескатою, — пояснив Томас, обережно відкриваючи флягу, — щоби зручніше носити на боці.

— Гарна річ, — сказала Мар’яна.

— Я ходитиму з нею на полювання, — втрутився Дік. — Вайткусу вона не потрібна. Він все одно хворіє.

Томас підніс флягу до носа і понюхав.

— Чорти б його забрали! — крикнув він. — Здуріти можна!

— Що сталося? — спитав Олег. Йому хотілося потримати в руках баклажку.

— Хлопці, та це ж коньяк! Ви розумієте, це ж коньяк!

Коза відійшла убік і здивовано мекнула, наче кликала до себе.

Олег підійшов до неї. За великим каменем лежали металеві банки і маленькі казанки — такого скарбу він ще не бачив.

— Томас! — покликав він. — Подивися, ви ще щось забули!

— Не забули, — відповів Томас. — Розумієш, ми тоді повірили, що вийдемо до лісу, і востаннє поїли. Це консервні банки, розумієш? Це непотрібні консервні банки.

— Непотрібні?

— Тоді вони здавалися нам непотрібними. — Томас знову підніс флягу до носа і принюхався. — Я здурію. Це мені сниться.

— Отже, правда, — сказав Дік. — Ви тут йшли. Я деколи думав, що ви не йшли, що селище було завжди.

— Знаєш, я й сам інколи так думаю, — усміхнувся Томас.

Він відпив трішки з баклажки, один ковток і зажмурився.

— Буду жити, — сказав Томас. Закашлявся, але не переставав усміхатися.

Мар’яна збирала консервні банки і складала їх у мішок. Коза сопіла, зітхала, банки їй чомусь не подобалися. Вони були чужі.

— Та не треба їх збирати, — засміявся Томас. — Не треба! Вони порожні. Якщо треба, візьмеш їх десятки сотень. Розумієш?

— Не знаю, — сказала Мар’яна. — Я думаю, вони нам знадобляться. Хоча б повернемося не з порожніми руками. З цих банок батько багато чого зможе зробити.

— Тоді забереш на зворотньому шляху, — сказав Олег.

Йому хотілося спробувати коньяку, якому так зрадів Томас.

— А якщо їх заберуть? — запитала Мар’яна.

— Хто? — здивувався Томас. — За шістнадцять років ніхто не взяв. Козам банки не потрібні.

Але Мар’яна зібрала всі банки, навіть діряві.

Дік сказав:

— Дай покуштувати, Томасе. З баклажки.

— Тобі не сподобається, — сказав Томас. — Дітям і дикунам коньяк пити небезпечно.

Проте протягнув Діку флягу.

“Завжди треба просити, — подумав Олег. — Я завжди тільки думаю про щось, а Дік вже діє”.

— Тільки обережно, — сказав Томас. — Один маленький ковток.

— Не бійся, — сказав Дік. — Якщо можна тобі, мені тим паче. Я сильніший за тебе.

Томас промовчав. Олегу здалося, що він усміхається.

Дік підняв флягу і зробив один великий ковток. Напевно, цей коньяк був дуже міцний, бо хлопець випустив з рук флягу і страшенно закашлявся, схопившись за горло. Томас ледве встиг схопити баклажку.

— Я тобі що казав? — запитав він без співчуття.

Мар’яна кинулася до бідолашного Діка.

— Все горить! — нарешті видусив з себе Дік.

— Ви навіщо? — злостилася Мар’яна на Томаса.

Вона почала порпатися у своєму мішку. Олег знав, що вона шукає ліки від опіку.

— Зараз минеться, — всміхнувся Томас. — Ти ж дикун, юначе. Ти повинен сприймати незнайому рідину найперше як можливу отруту. Мусив спочатку пробувати язиком.

Дік махнув рукою.

— Я повірив, — сказав він. — Розумієш, повірив! Ти ж пив!

Дік сердився на весь світ. Приниження він не терпів.

— Ось, — сказала Мар’яна, — пожуй траву. Це допоможе.

— Не треба, — відказав Дік.

— Вже минулося, — сказав Томас. — Йому тепер вже тепліше.

— Ні, — відповів Дік. Але збрехав.

— Є ще бажаючі обпектися? — спитав Томас. — Ну як, мої любі сміливці? До речі, індіанці називали це вогняною водою.

— А потім спивалися і віддавали за безцінь маєтки білим колоністам, — згадав Олег урок історії.

— Саме так. Тільки ті напої були низької якості.

Томас повісив флягу через плече. Дік подивився на неї зі співчуттям. Він би із задоволенням вилив звідти клятий коньяк і налив води.

Вони всілися на камінні перепочити. Мар’яна роздала усім по жменьці сушених грибів і по скибці в’яленого м’яса. Козі також дала грибів. Дік подивився сердито, але змовчав. Коза делікатно їла гриби і дивилася на дівчину, чи не дасть та ще трохи. Козі в цій місцевості важко було знаходити їжу, вона весь час була голодна.

— І уся ваша їжа була в цих банках? — запитав Олег.

— Не тільки, — відповів Томас. — Їжа була в ящиках, коробках, контейнерах, пляшках, тюбиках, мішках і багато ще в чому. Їжі було, скажу вам, друзі, багато. А ще там були сигарети, які мені часто сняться.

І раптом Олег зрозумів, що знайдена фляга, консервні банки подіяли не тільки на нього і Діка. Найбільше змінився Томас. Наче до цієї миті він і сам не дуже вірив у те, що колись він був за перевалом, де їдять з блискучих банок, а у флязі може бути коньяк. І цей чужий, але бажаний для Олега, чужий, і взагалі непотрібний Дікові, світ віддалив Томаса.

— Пішли, — сказав Томас, підводячись. — Тепер я майже впевнений, що ми дійдемо, хоча найважча ділянка шляху попереду.

Вони пішли далі. Мар’яна трималася ближче до Діка, вона турбувалася про його самопочуття. У Мар’яни є ця риса — усіх жаліти. Інколи Олегу це подобалося, а зараз злостило. Адже видно, що Дік здоровий, тільки очі блищать, і розмовляє голосніше, ніж звичайно.

— Це двері, — сказав Томас, який йшов поруч з Олегом. — Двері, за якими ховаються мої спогади. Ти розумієш?

— Розумію, — кивнув Олег.

— Досі я міг тільки уявляти, — продовжив Томас. — І я зовсім забув про цю місцину, де ми відпочивали. Твоя мати несла тебе на руках. Вона зовсім вибилася із сил, але нікому тебе не віддавала. А ти мовчав. Дік репетував, як і годиться голодному і нещасному немовлятку. А ти вперто мовчав. Еглі усе крутилася біля твоєї матері, вони ж були тоді зовсім молоденькими, років по двадцять п’ять, не більше, і колись дружили. Еглі все хотіла переконатися, чи ти живий, а мати не давала. У неї нічого не залишилося у житті, тільки ти.

Томас раптом закашлявся. Його зігнуло пополам. Він уперся долонями до кам’яної стіни, і Олег помітив, які жовті і тонкі пальці у Томаса. Дік з Мар’яною пішли вперед і зникли за поворотом.

— Давайте, я понесу мішок, — запропонував Олег.

— Ні, — заперечив Томас. — Зараз минеться... — Він тільки посміхнувся. — Здавалося б, я повинен керувати вами, бути прикладом для підлітків. А я тягнуся ледве-ледве... Знаєш, мені здалося, що після коньяку все минеться. Це смішно...

— А ви випийте ще, — сказав Олег.

— Не варто. У мене температура. Дійти би швидше до перевалу. Мені б у лікарню — спокій і процедури, а не сходження у гори.

Години через дві ущелина скінчилася. Потічок маленьким водоспадом спадав з невисокої скелі. Але вилізти на неї було непросто. Томас так стомився, що його довелося майже на руках піднімати нагору. Козу тягнули на мотузці, і перелякана тварина дивом нікого не покалічила, брикаючись копитами.

Було дивне відчуття: два дні вони підіймались вузьким, напівтемним міжгір’ям під шум потічка, і раптом опинилися у полоні простору. Такої краси Олег ще не бачив.

Засніжене величезне плоскогір’я розтягнулося на декілька кілометрів і впиралося у величну стіну гір. З іншого боку йшов нескінченний крутий схил, який переходив на широку долину з поодинокими кущиками і деревами, а далеко на горизонті уже виднілися ліси.

Там, за десятки кілометрів, було їхнє селище. Правда, його звідси не побачиш.

— Ось тут, — сказав Томас, який ніяк не міг віддихатися, — саме тут ми зрозуміли, що врятувалися. Ми йшли від гір, не йшли, а повзли, тягнули хворих, замерзаючи, ні у що вже не вірячи, і несподівано вийшли на край цього плоскогір’я. Воно, як бачите, ледь піднімається, і тому, поки ми не дійшли сюди, ми не знали, що є надія. Йшов сніг, мело... Хто ж був перший? Здається, Борис. Саме так, Борис. Він відірвався вперед і раптом зупинився. Я пам’ятаю, як він чомусь завмер, але я так втомився, що не зрозумів, чому він стоїть, як вкопаний. Коли я підійшов до нього, він плакав. Сльози на його обличчі замерзали просто на очах.

Томас трохи помовчав і продовжив:

— Видимість того дня була погана, але інколи снігова імла розсіювалася і ми бачили далеко внизу дерева. Отже, там було життя...

Дув вітер, на щастя, не сильний. Коза вистрибувала, радіючи простору. Подорожні стояли на сніговій перині.

— Тут немає дичини, — сказав Дік. Він звертався до Томаса, наче той був у чомусь винний.

— Дні через три-чотири, якщо все буде гаразд, дійдемо, — сказав Томас.

— А кажуть, що ви йшли два тижні.

— Ми йшли тринадцять днів. Була зима, багато хворих і поранених, а зараз ми у кращому становищі. Дивно, наче все це було вчора — ми стоїмо з Борисом і дивимося униз...

До вечора вдалося дійти до гір.

***

Вночі стало холодніше, лютував мороз. Дік з Олегом поклали Мар’яну і Томаса посередині. Томас так перемучився за день, що навіть ні з ким не сперечався. Він був гарячий, але ніяк не міг зігрітися, і коли починав заходитися сухим кашлем, Олег обіймав його, а Мар’яна давала напитися мікстури, яку приготувала власноруч. Мар’яна не спала, і щоби швидше минула ніч, вони пошепки гомоніли з Олегом. Дік, якому хотілося спати, крутився. Потім сказав:

— Завтра ми йдемо без зупинок, зрозуміло?

— Ну і що? — спитав Олег.

— Буду гнати всіх, як би вам не хотілося спати.

— Не бійся, — відказав Олег. — За нами затримки не буде.

— Я нікого не маю на увазі.

Олег не сперечався. Він розумів, що Дік має на увазі Томаса. Він думав, що Томас спить і не чує. Проте Томас почув і сказав:

— Мені здається, що в мене запалення легенів, пробачте, що так погано вийшло, друзі.

Вони розклали палатку у великій ніші, тут було тепліше, аніж на відкритому місці. Коза тупотіла поруч. Потім почала порпати землю.

— Що вона шукає? — прошепотіла Мар’яна.

— Равликів, — сказав Олег. — Я бачив, як вона знайшла равлика.

— Я думала, що їм тут холодно.

— Ми живемо, то й інші можуть.

— Нічого тут немає, — сказав Дік. — Спіть!

Закашлявся Томас. Мар’яна дала йому напитися. Було чути, як його зуби цокотять по горнятку.

— Тобі треба було повернутися, — сказав Дік.

— Пізно, — сказав Томас. — До селища мені не дійти.

— Дурень ти, Діку, — сказала Мар’яна, — закони забув.

— Я нічого не забув, — голосно заговорив Дік. — Я знаю, що ми повинні турбуватися про хворих. Я знаю, що таке обов'язок, не гірше за тебе. Але мені всі казали одне і те саме: якщо ми зараз не дійдемо до перевалу, якщо не принесемо залізо та інструменти, селище може загинути. Я не вірю, що селище загине. Це не я придумав. Ми добре живемо без усіляких вигадок. Я зі свого арбалета можу завалити ведмедя за сто кроків.

— Звісно, — сказав Олег. — У тебе залізні наконечники на стрілах. Якщо б Сергіїв їх не кував, як би ти завалив ведмедя?

— Я можу зробити наконечник з каменю. Тут справа не в матеріалі, а у вмінні. Тепер нас вигнали сюди, у гори...

— Тебе ніхто не гнав, ти сам пішов, — заперечив Олег.

— Сам. Але ви знаєте — ось-ось випаде сніг, і якщо ми і надалі йтимемо у такому темпі, назад не повернемося.

— А що ти пропонуєш? — запитав Олег.

Ні Томас, ні Мар’яна у суперечку не встрявали, але уважно слухали їх. Олегу здалося, що навіть коза притихла, слухаючи розмову.

— Я пропоную залишити тут Мар’яну з Томасом. Дати їм ковдри і їжу. А ми з тобою швидше дійдемо до перевалу.

Олег не відповів. Він розумів, що Томаса залишати не можна. Не можна забирати у Томаса мету. Це його вб’є. Але раптом Дік подумає, що він боїться йти далі вдвох?

— Ти злякався? — запитав Дік.

— Не за себе, — нарешті вимовив Олег. — Якщо Томас буде хворий, він не зможе захистити Мар’яну. А Мар’яна його. А якщо звірі? Чи є тут хижаки? Як вона відіб’ється?

— Мар’янко, впораєшся? — Дік не запитав, а ніби наказав, ніби мав право наказувати.

— Я дійду, — сказав Томас. — Я дійду, не хвилюйтеся, друзі. Мені дуже потрібно дійти... я йду туди уже шістнадцять років.

І голос Томаса був гарячий, різкий, наче повний сліз.

— Тоді спи, — сказав Дік, витримавши довгу паузу, в якій ніхто не погодився з ним, але ніхто і не переконав Діка.

А вранці суперечка припинилася сама собою. Через дуже просту причину. Коли Олег, прокинувшись першим, — голова боліла, ноги задерев’яніли, спина промерзла, — вибрався з ніші, він побачив на білій долині плоскогір’я ланцюжок заглиблень, у яких не відразу й вгадав сліди, наче хтось вдавлював у сніг великі діжки.

Олег розбудив Діка, і вони обережно пройшли далі по сліду в той бік, куди вели заглиблення пазурів. Сліди закінчилися біля крутого схилу — цей звір міг підніматися по скелі.

— Який він? — пошепки спитав Олег.

— Ляже на дім — роздавить, — сказав Дік. — Ось би підстрелити!

— Надії мало, — заперечив Олег, — навіть твоїм арбалетом. Ти йому й шкіру не проб’єш.

— Спробую, — сказав Дік.

— Ви де були? — запитала Мар’яна, розпалюючи вогнище. — У Томаса впала температура. Добре, правда?

— Добре, — погодився Олег.

Вони розповіли про сліди, тому що Мар’яна однаково б їх побачила. Але вона не злякалася. Чи ж мало звірів тут ходять? Не всі вони злі та небезпечні. Просто звірі, заклопотані своїми справами.

— Сідайте, — сказала Мар’яна, — поснідаємо.

Томас виліз з-під палатки. Він був блідий і ослаблий. У руці тримав флягу. Сів поруч з Олегом, відкрутив корок і випив.

— Треба зігрітися, — сказав він тихо. — Колись лікарі радили хворим пити кагор.

Мар’яна дістала свій мішок.

З нього викотився гриб.

Мішок був розірваний, пожований. І порожній.

— А де гриби? — запитала Мар’яна у Томаса. Ніби він мав знати, де гриби.

Дік рвучко звівся.

— Де лежав мішок?

— Я так втомилася, — сказала Мар’яна. — Я думала, що поклала його під палатку, а він залишився назовні.

— Де ця скотина? — спитав Дік сердито.

— Ти чисто здурів! — закричала Мар’яна. — Може це не коза?

— А хто? Ти? Томас? Я? Що ми тепер жерти будемо?

— У нас ще м’ясо є, — сказала Мар’яна.

— Покажи. Може і його немає?

— Кози м’ясо не їдять, — відповіла Мар’яна.

Але Дік був правий. Від м’яса залишилося кілька шматочків.

— Я не жартую. — Дік підняв зі снігу арбалет. Коза, ніби зрозумівши загрозу, швидко заховалася за скелю.

— Ти не втечеш, скотино! — крикнув Дік.

— Зачекай, — сказав Олег. — Зачекай, якщо потрібно, ще встигнеш. Завжди встигнеш. Адже Мар’яна буде розводити їх. Це важливо для селища. Тоді у нас завжди буде м’ясо.

— Для селища важливо, аби тут ми не виздихали! — сказав Дік. — Без нас коза в селище не повернеться. Їй теж немає що жерти. Вона втече.

— Ні, Діку, будь ласка, — просила Мар’яна. — Адже у неї будуть кізоньки, розумієш?

— Тоді повертаємося назад, — вигукнув Дік. — Закінчився наш похід.

— Зачекай, — заперечив Томас. — Поки що вирішую я. Якщо ти хочеш, я дозволяю тобі повернутися. Ти дійдеш, це безсумнівно. А я піду далі. І ті, хто захоче.

— Я теж піду далі, — сказав Олег. — Ми не можемо чекати ще три роки. До наступного літа.

— Я також піду далі, — підтвердила Мар’яна. — І Дік піде. Він не злий, не думайте. Він хоче, щоб всім було краще.

— Не треба пояснювати, — відрізав Дік. — Але я її все одно уб’ю!

— На сьогодні їжа є, — не відступала Мар’яна.

— Було би непогано повернутися разом з козою. Ми можемо її навіть навантажити, — запропонував Томас.

Томас відпив ще трохи коньяку і похитав баклажкою. За звуком було зрозуміло, що від вогняної води майже нічого не залишилося.

— Ще один день, — сказав Дік, — і повертатися вже буде пізно. А тебе, Томасе, це стосується найбільше.

Мар’яна поралася біля вогнища, поспішаючи закип’ятити воду. В неї ще залишилися солодкі корінці, зо дві жменьки.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

За дві години ходу Олег подумав, що все-таки Дік був правий. Вони йшли навмання сніговою пустелею. Шлях вів нагору, доводилося обходити скелі, видиратися через ущелини, переходити льодовики. Повітря було гостре, морозяне, і дихати було все важче й важче. Олег звик недоїдати, але ніколи не бував голодний, бо в селищі завжди були сякі-такі припаси. А тут голод навалився на Олега відразу, як тільки хлопець збагнув, що попереду дні та дні без їжі. Олег упіймав себе на думці, що дивиться на козу голодними очима. Мав потаємну надію, що тварина або поламає ногу, або впаде в ущелину.

І наче відчувши його думки, Томас сказав:

— Наше щастя, що м’ясо само іде. Нам би його не дотягнути.

— Стійте!

Це був голос Діка. Дік підійшов до кози з міцною плетеною мотузкою і накинув її на шию тварини. Коза покірно і тупо чекала, поки її прив’яжуть. Потім Дік дав вільний кінець мотузки Мар’яні і сказав:

— Веди. Я не хочу ризикувати.

Вдень вони зробили привал. Досить тривалий, бо всі дуже втомилися, а Томас йшов і похитувався, так що його хотілося підтримати. Обличчя його аж пашіло. Очі були напівзаплющені, але він уперто йшов і йшов вперед, до свого перевалу.

Години через дві після привалу Томас захвилювався.

— Зачекайте, — сказав він. — Аби не заблукати. Тут має бути табір. Я пам’ятаю цю скелю.

Томас сів на камінь, розгорнув тремтячими руками карту і почав водити по ній пальцем. Діку це нічого не говорило, він пішов уперед, сподіваючись підстрелити якусь здобич.

Карта була намальована чорнилами ще тоді, коли було чорнило — густа паста, яку заправляли в ручки. Ручки Олег бачив. Тільки вони не писали.

— Ми ось тут, — сказав Томас. — Вже більше половини дороги. Я й не розраховував, що можна так швидко йти.

— Погода хороша, — сказав Олег.

— Судячи з усього, ми тут ночували, — вів далі Томас. — Мусять бути якісь рештки привалу, а їх немає.

— Скільки років минуло, — сказав Олег.

— Так ось... — бурмотів Томас, — три скелі, ні, чотири. Ох, ледь не забув... — Він оглянувся до Олега. — Візьми це. Без цього на корабель ані ногою. Пам’ятаєш?

— Це... вимірювач радіації, так?

— Вимірювач радіації, ти ж знаєш, чому ми не могли залишатися? Там була страшенна радіація! А мороз ще й до всього.

— Може поспите? — спитав Олег. — А потім підемо...

— Ні, залишатися не можна. Це певна смерть. Я за вас відповідаю... Де ж табір, треба глибше копати... Ми їх поховали, але сили не було глибоко копати, розумієш, обов’язково треба глибше...

Олег підхопив Томаса, який почав сповзати з каменя.

Повернувся Дік, дивився, як Олег кутає Томаса в ковдру, а Мар’яна роздмухує багаття, щоби підігріти мікстуру. Дік мовчав, але здавалося, наче він нагадував: “Я ж попереджав”.

Олег сам відкрутив ковпачок фляги, понюхав коньяк — запах був гострий, швидше приємний, але пити не хотілося, це було не для пиття. Підніс обережно до запечених губів Томаса, який шепотів щось нерозбірливо. Той ковтнув і сказав чомусь: “Скооль”.

Далі йти змогли тільки до сутінків. Томас прийшов до тями, його мішок ніс Олег, арбалет взяв Дік. Через цю незаплановану зупинку йшли, вірніше, лізли крутим схилом, вкритим величезними хиткими каменями, години дві, не більше. Потім стало майже темно і довелося шукати місце для ночівлі.

Похолодало. Небо тут було зовсім іншого кольору — не тільки сіре, як у лісі, а набрало під вечір тривожного забарвлення — червонуватого, і це лякало. Небо ніби перестало бути надійним.

Дуже хотілося їсти. Олег ледь не гриз каміння. А ще нахабна коза, як тільки зняли і склали на сніг мішки, підбігла до них, намагаючись розкидати їх рогами, ніби люди тільки тим і займалися, що ховали від неї їжу.

— Геть звідси! — крикнув Олег і кинув у неї каменем.

Коза мекнула і стрибнула убік.

— Не треба, — сказала Мар’яна. Дівчина змарніла, навіть почорніла за день, стала меншою, тоншою. — Вона ж не розуміє, а знає, що їй тут дають їсти. Їй потрібно більше, ніж людям.

Того вечора Дік ударив Мар’яну.

Вони жували останні сухі шматки м’яса. Запивали їх окропом, — вони самі себе дурили, а не їли. Мар’яна потихеньку віддала свою частку цій нещасній козі, гадаючи, що цього ніхто не помітить. Але помітили всі, крім Томаса, бо той марив. Олег промовчав, але потім вирішив сказати Мар’яні, що це дурість — годувати козу, коли самі скоро повмирають з голоду.

Але Дік не змовчав. Він підняв над багаттям руку і дав Мар’яні ляпаса. Дівчина вигукнула:

— За що?

Олег кинувся на Діка. Дік легко відштовхнув його.

— Ідіоти! — сказав він зі злістю. — Зграя ідіотів! Ви всі тут вирішили повиздихати! Ви ніколи не дійдете до перевалу!

— Це мій шматок м’яса, — сказала Мар’яна, очі в неї були сухі і злі, — я не хочу їсти.

— Ти хочеш, — заперечив Дік, — а м’яса залишилося тільки по два шматочки, на завтра. А йти вгору. Навіщо я тільки пішов з вами?!

Раптом він схопив ніж і, не озираючись, сильно метнув його в козу. Вирвавши жмут зеленуватої шерсті, ніж вдарився об скелю. Дік скочив, коза шарпнулася, напнула мотузку. Дік підняв ніж. Наконечник був зламаний.

— Ідіоти! — закричав знову Дік. — Чому ви не розумієте, що ми вже ніколи не повернемося!

Він не дивився на заплакану Мар’янку, на Олега, який нічого кращого не придумав, як почав пропонувати дівчині свій останній шматок, наче вона була маленька. Та відштовхувала руку, а Дік швидко розгорнув свою ковдру, розтягнувся на ній на повен зріст і заплющив очі. Заснув чи вдавав, що спить.

Томас навіть кашляти не мав сили.

Олег підвівся і закутав його в палатку. Потім вони з Мар’яною лягли біля Томаса, щоби зігріти його. Пішов сніг. Сніг був не холодний, він накрив їх білою периною. Коза прийшла вже в темряві і теж лягла поруч з ними: розуміла, що вкупі тепліше.

Олег цієї ночі майже не спав, або йому здавалося, що не спить. Хтось величезний пройшов неподалік, затуливши ранкове світло. Потім одразу стало холодніше — піднялася коза і пішла шукати собі їжу. А потім Олега вкусила блоха. Звідки вона взялася, невідомо. Може ховалася в одязі або в козячій шерсті.

У снігової блохи особливий укус — його ні з чим не сплутаєш. Цей укус безнадійний, як смерть. Можна плакати, кричати, благати про допомогу, але ніхто не допоможе. Все проходить, як за годинником. Спочатку укус — укол, холодний, ніби під шкіру заганяють крижану голку, і цей холодний опік такий гострий, що людина відразу прокидається і завмирає від жаху та безсилля. А далі нічого — цілу годину нічого. Та раптом людина втрачає розум — це відбувається однаково з усіма: з розумними, дурними, малими, старими. На півгодини чи на годину людина опиняється один на один з привидами та жахом. Старий говорив, що з мікроскопом він легко би подолав цю хворобу — зрозумів би, як збудник впливає на нервову систему... Людина починає шаленіти, вона стає дикою, нікого не впізнає, може вбити найближчого друга і потім нічого не пам’ятатиме. Коли в селищі був перший випадок цієї хвороби, ніхто не розумів, що сталося. І ще було декілька страшних випадків, поки не зрозуміли, що з блошиною лихоманкою не треба боротися — треба зв’язати хворого, сховати його якнайдалі і просто чекати, поки не мине агресія, і він повернеться до свідомості. Ось і все. Колись, коли навчаться лікувати лихоманку, все буде інакше. А зараз вихід один... Якщо в селищі трапляється, що когось вкусить снігова блоха, він сам поспішає до людей і просить — зв’яжіть мене! І це — найстрашніше. Людина ще здорова, вона роздумує і розуміє, як приречена на смерть, що мине ще кілька хвилин — і вона зникне, перетвориться на злу, страшну істоту. І кожен бачив, як це трапляється з іншими.

І кожному соромно думати, що те ж саме може статися і з ним.

Тому, коли Олег відчув холодний укус блохи, він одразу ж підняв усіх на ноги.

— Дік, — сказав він винувато, — пробач, у тебе мотузка далеко?

— Що? — Дік скочив, почав намацувати щось в темряві. Починало світати. Томас прохрипів уві сні, але не прокинувся.

— Ой лишенько! — заголосила Мар’яна. — Тебе блоха вкусила?

— Щойно.

Дік позіхнув.

— Міг би не поспішати. В тебе ще година часу, як мінімум година.

— Буває і швидше, — сказав Олег. — Так погано вийшло.

— Так, цього ще бракувало, — погодився Дік.

— Я тебе вкутаю ковдрою, — сказала Мар’яна. — І посиджу поруч.

— От, — сказав Дік, розшукуючи мотузку, — знову вчасно не вийдемо.

— Але ж це мине, — відказав Олег.

— Після приступу години зо дві треба лежати, — сказав Дік, — не менше. По собі знаю.

Він не сердився на Олега, він сердився на долю, на постійні невдачі цього походу.

Відчуття холоду в нозі, куди вкусила блоха, не минало. Олег постійно відчував укус і уявляв, як отруєна малесенькою краплею кров тече, пульсуючи, до мозку, щоб напасти на нього і забрати розум.

Дік, не поспішаючи, перевірив мотузку. Мар’яна почала розпалювати вогнище.

Світанок був синім, іншим, ніж в долині, де день завжди сірий.

— Ну що ж? — сказав Дік. — здавайся, буду зв’язувати.

— Тільки б він собі щось не зламав, — бідкалася Мар’яна. — Бідний Олежик!

— Не вперше скручую, — сказав Дік. — Страшна річ ті блохи. Ти розслабся, Олеже, так легше. І думай про інше.

Спочатку він зв’язав руки Олега за спиною, потім обв’язав груди та ноги. Мотузка боляче впивалася у тіло, але Олег терпів, бо знав, що в припадку людина стає дужа, як ведмідь. Якщо пожаліти зараз, потім всім буде гірше.

Застогнав Томас. Його розкуйовджена голова висунулася з-під палатки, він мружився, не розуміючи, де він. Очі Томаса налилися кров’ю, лице почервоніло. Нарешті він розгледів Діка, який зв’язував Олега.

Олег зніяковіло посміхався — неприємно так турбувати когось. Старий якось розповідав, що жінок, які хворіли на епілепсію, спалювали на вогнищі і називали відьмами.

— Блоха, — простогнав Томас. — Скрізь блохи... Скрізь тварюки...

— Ви ще поспіть, — сказав Олег. — Я ще не скоро прийду до тями. Ви це добре знаєте. Відпочивайте!

— Холодно, — марив Томас. — Не можна спати, мені скоро виходити на вахту, знов барахлить комп'ютер, у нього залізла блоха.

— І навіщо ми тільки пішли? — сказав Дік. — Не можна було таку кампанію пускати в гори.

— Нікому більше було йти, — відказала Мар’яна. — Ти сам розумієш.

Холод поступово охоплював все тіло, але це був не звичайний холод. Він свербів, тягнув жили, ніби сотні крижаних голок кололи груди, ноги...

Голова Томаса почала збільшуватися...

— Ну ось, — сказав Дік. — Ніби скрутив я тебе добре. Не тягне?

— Тягне. — Олег спробував усміхнутися, але щелепи вже зводили корчі.

— Слухай... — Дік озирнувся. — А де коза?

— Коза? Вночі я її чула.

— Де коза, я питаю?! — Голос Діка став різким. — Ти її прив’язала?

— Я її прив’язувала, — сказала Мар’яна, — але вона, напевно, відв’язалася.

— Де коза, я питаю?!

Напевно, роздратування, яке набиралося у Діка, повинно було знайти вихід — коза стала символом всіх бід.

— Не сердься, Діку, — сказала Мар’яна. Вона намагалася накрити Олега ковдрою. — Коза, напевно, шукає їжу.

— Тут немає нічого їстівного. Чому ти її не прив’язала?

Дік витяг арбалет, запхав за пояс ніж.

— Ти куди? — запитала Мар’яна, хоч прекрасно знала куди.

Дік уважно оглядав сніг довкола, шукаючи сліди.

— Вона повернеться, — сказала Мар’яна.

— Вона повернеться, — повторив Дік, — тільки у вигляді мертвої туші. Досить. Я не збираюся помирати з голоду через твою дурість.

Дік ріс і ріс, незабаром він дістане головою до неба, але він може поранитися об хмари, адже хмари скляні, тверді... Олег щосили зажмурився і знову відкрив очі, щоби відігнати примару. Томас сидів на ковдрі і розхитувався, наче мовчки співав.

— Мар’янко, підігрій окропу... — Олегу здалося, що голос його звучить твердо і голосно, насправді він ледве шепотів. — Для Томаса. Йому зле.

Мар’яна зрозуміла.

— Зараз, Олеже, звичайно.

Але вона не відводила очей від Діка.

— Я так і думав, — промовив Дік. — Вона пішла назад. Вниз. За ніч вона могла пройти кілометрів двадцять.

— Діку, залитися тут, — сказав раптом Томас твердим голосом. Мар`янка сама знайде козу. Ти ж її вб’єш.

— Можеш не сумніватися, — відрізав Дік. — Досить дурниць.

— Я знайду її. — Мар’яна забула про окріп. — Тобі, Діку, не можна зараз йти. Томас хворий. І за Олегом треба дивитися.

— Нічого з ними не станеться.

Дік занурив пальці в густу темну гриву волосся, люто глянув на дівчину і швидко та легко пішов слідами кози донизу, звідки вони прийшли вчора.

— Я хотів, щоби пішла ти, — сказав Томас, — ти б її привела. А він її вб’є.

Олег, хоча світ довкола нього постійно змінював форми та пропорції, ставав схожим на сипучий пісок, все ще зберігав здатність думати. Він сказав:

— Діка можна зрозуміти... Нам справді не щастить.

— Йти залишилося зовсім мало, — сказав Томас. — Я знаю. Ми йдемо швидко. Ми будемо там післязавтра. Ми дотягнемо і без м’яса. Адже дотягнемо? А за перевалом їжа. Діку, я обіцяю!

Дік підняв руку на знак того, що чує, — звуки голосу далеко розносилися над сніговими горами, але кроку не сповільнив.

— Козу треба упіймати. — Томас повернувся до Мар’яни. — Вона нам потрібна, але тільки жива... Щось мене пече всередині. Як гаряче... Чому так болить печінка? Це нечесно. Ми вже поруч.

— Він вб’є її, — сказала Мар’яна. — Він обов’язково її вб’є... Ді-і-і-к! — Мар’яна повернулася до Олега і Томаса: — Ну, що робити, ну скажіть, ви ж розумні, ви все знаєте! Ну як його спинити?

— Мені вже його не наздогнати, — сказав Томас. — На жаль, для нього я вже не авторитет.

— Зараз... — сказав Олег. — Ти тільки розв’яжи мене. Може я встигну до приступу, може встигну?

Мар’яна тільки махнула рукою. Вона зробила два кроки за Діком, повернулась, подивилася на Томаса, на Олега:

— І вас не можна залишати...

— Та біжи ж ти! — закричав раптом Томас. — Біжи швидше!

— Але на кого я вас залишу? А раптом якийсь звір?

— Біжи! — повторив Олег. — І повертайся.

І Мар’яна легко, ніби не торкаючись снігу, помчала вниз по схилу, туди, де зник Дік.

— Шкода дівчину, — сказав Томас, — вона звикла до кози.

— Шкода, — підтвердив Олег. — Як дивно, що у вас немає формй. Ви буваєте товстий, а потім зовсім худий, як сірник.

— Так, — погодився Томас. — Ти лягай зручніше, чомусь отрута спочатку діє на зір. Я пам'ятаю, мене клята блоха кусала тричі. Але не бійся. Хвороба минає безслідно. Не бійся.

— Я розумію, але все ж страшно бути не собою, а звіром, розумієте? Ось зараз це я, а скоро мене не буде.

Олега тягнуло вниз, у синю воду, і було вкрай важко втриматися на поверхні, тому що ноги були опутані водоростями, і їх треба було звільнити, треба вирвати їх, інакше пропадеш.

***

Ковдра, якою Мар’яна вкрила Олега, злетіла. Олег не втримався біля стіни і впав на сніг. Його очі були заплющені, губи ворушилися, обличчя потемніло від напруження, від бажання розірвати мотузку. Томас хотів допомогти Олегу, вкрити його або хоча б покласти голову собі на коліна. Це корисно робити в таких випадках — підтримувати голову. Томас спробував підвестися, але ноги не тримали його. Олег вигнув спину і просто злетів у повітря, відштовхнувся кулаками від землі і покотився донизу схилом. Він перевернувся декілька разів, ударився просто в каменюку, яка ховалася під снігом, і завмер. Його куртка роздерлася, сніг не танув на голих грудях.

Так не можна, думав Томас. Треба обов’язково до нього спуститися. Чортова коза, чортів Дік з його комплексом надлюдини. Але Дік впевнений, що правий, і переконаний, що турбується про всіх. З його дикунської точки зору, він правий, з його дикунським небажанням подивитися у майбутнє... Чи не надто швидко цивілізована людина перетворюється на дикуна? Може, ми помилилися, дозволяючи дітям виростати вовками, аби їм було легше вижити в лісі? Але у нас не було вибору. За шістнадцять років ми, дорослі, так і не змогли дійти до перевалу. І надії б не було, коли б не виросли Дік та Олег. Яка у мене зараз температура? Напевно, за сорок. Дуже важко дихати — двостороння пневмонія, лля такого діагнозу не треба лікаря. Якщо я не доберуся до корабля, мені кінець.

Ніяке м’ясо кози мені не допоможе. Йти треба самому. Підліткам не дотягнути мене до перевалу... Як там Олег? Блоха — це велика біда, злий фатум, який ховався у скелях і не хотів відпускати нас до людства. Ніби ліс хоче перетворити нас на своїх дітей, на двоногих шакалів. Ліс згоден терпіти наше селище, але як своє продовження, а не заперечення. Там, за каменюкою, темніє провалля, ніби не глибоке, але якщо хлопець впаде вниз — він розіб’ється. Де мотузка? Де друга мотузка? Треба прив’язати його до тієї каменюки.

Томас поліз вниз, добре, що вниз. Вниз повзти легше. Тільки пече сніг — ось тільки клятий сніг залазить під одяг і пече груди. Коли кашляєш, то тихенько, щоби не розірвати легені, а кашлю все більше, і він рветься з грудей. Його не втримаєш.

Томас ліз вниз з мотузкою, яка здавалася йому надзвичайно важкою, свинцевою, вона звивалася за ним, наче змія. Олега била пропасниця, він намагався розірвати пута, потилицю ледь не розкроїв об камінь. Томас відчував біль Олега просто фізично, чув його жах, його страшні видіння. А Олегові в цю мить здавалося, що його придушив дах будинку. До Олега залишалося метрів десять, не більше. Томас розумів, що той його не чує, але весь час повторював:

— Терпи, я іду, — а сам намагався підняти голову, щоби подивитися, чи не повертаються Дік з Мар’яною.

Головне було встигнути підповзти до Олега, поки той не впав у провалля.

“Чому у мене зараз крутиться голова?”

Коли Томас дотягнувся до Олега, він на кілька секунд втратив свідомість, усі сили пішли на те, щоби доповзти. Тіло, яким рухає лише відчай, відмовлялося більше коритися, ніби виконало все сповна.

Томас отямився від крижаного вітру, який приніс багато снігу, а може від притишеного шепоту Олега, його хриплого дихання. Томасу більше за все на світі хотілося заплющити очі, тому що ось так лежати, нічого не робити, не думати ні про що — це і було теплою затишною казкою, виконанням усіх бажань.

Олег сповз ще на метр, його трусило, він намагався зірвати з себе мотузку, а насправді відштовхувався від каменюки до провалля. Томас піддягнув мотузку до себе, намагаючись зрозуміти, як йому прив’язати Олега надійніше до скелі, і ніяк не міг збагнути, як це зробити. Раптом він усвідомив, що мотузки в руці немає — вона залишилася у декількох метрах позаду і повернутися до неї не було сили. Томас підтягнувся, щоб вхопити Олега за ноги, але той смикнувся і відкинув Томаса, тіло котрого не відчуло болю.

Томас зрозумів, що так йому Олега не втримати. Хлопець, навіть зв’язаний, набагато сильніший за нього, і тому Томас продовжив свій повільний рух до провалля, щоби зупинитися між ним та Олегам, перетворитися на бар’єр, на нерухому колоду. Томасу здавалося, що він повзе декілька годин. Він просив Олега потерпіти, полежати спокійно. І все ж таки, коли йому вдалося нарешті долізти до вузької смуги, яка відділяла Олега від провалля, хлопець встиг вже сповзти так низько, що Томасу довелося втиснутися між Олегом та гострим камінням над прірвою.

І напевно, Томасу вдалося б відтягнути Олега назад, нагору, до безпечного місця, якби він сам був при свідомості. Томас марив.

***

Мар’яна прибігла до табору, ледве дихаючи. Їй здавалося, що вона була відсутня декілька хвилин, а насправді її не було більше години. Вона підбігла під саму палатку, і тому не відразу зрозуміла, що сталося. Вона побачила тільки, що табір пустий. Спочатку вона відкинула край палатки, думаючи, що Томас з Олегом ховаються там від снігу, але збагнула, що сховатися під палаткою неможливо.

Мар’яна розгублено озирнулася довкола і побачила сліди на снігу, які тягнулися вниз до скелі. Сліди наче казали їй, що хтось тягнув важкий тягар. Вона відразу уявила собі жахливу картину: звір з великими ступнями і пазурами тягне її друзів, а винна у всьому вона, бо побігла рятувати козу, і забула про людей, про хворих людей у сніговій пустелі, чого не мала ніякого права робити. І ось сталося найгірше: вона не наздогнала Діка, не знайшла козу, залишилася сама посеред скель, злякалася, що не знайде дорогу в табір, злякалася за Томаса з Олегом, які були безпорадні, побігла назад, — і ось вона спізнилася.

Мар’яна дріботіла вниз по схилу, схлипувала і повторювала:

— Матінко рідна... Матінко рідна...

Чомусь на снігу лежала мотузка. Олегу вдалося розпутатися?

Вона обігнула сіре громаддя і побачила, що біля провалля лежить Олег, міцно зв’язаний, а Томаса ніде немає.

— Олеже, Олежику! — закричала вона. — Ти живий?

Олег не відповів. Він спав. Люди завжди засинають, коли минає приступ. Він був один, але слід від нього продовжувався вниз, до провалля. Мар’яна заглянула туди і побачила, що в проваллі, недалеко, в п’яти метрах, лежить Томас, дуже спокійно, і якось навіть зручно.

Мар’яна не відразу здогадалася, що Томас мертвий.

Тоді вона спустилася вниз, поспішаючи, обламуючи нігті об льодяне каміння, довго трусила його, намагалася розбудити, і раптом зрозуміла, що Томас помер, розбився.

Олег, який прийшов до тями, почув плач дівчини і запитав слабим голосом:

— Ти де, Мар’янко? Що сталося?

Він зовсім не пам’ятав, як зіштовхнув Томаса вниз. Тільки потім за уривками жахливих видінь Олега та за слідами вони нарешті змогли зрозуміти, як і чому все сталося, як помер Томас.

***

Дік повернувся у табір через дві години. Він не наздогнав козу і загубив її сліди біля великої скелі. На зворотньому шляху він зустрів невідому тварину і пішов за нею, гадаючи підстрелити, аби повернутися у табір з їжею. Тоді можна буде сказати, що він навмисно залишив козу, пожалів Мар’яну. І він щиро уже повірив, що пожалів Мар’яну, бо не терпів невдач.

Коли він дізнався, що сталося в таборі без нього, він спокійніше, більш тверезо оцінив ситуацію, і сказав Олегу:

— Не мели дурниць. Нікого ти не вбивав і ні в чому ти не винен. Ти ж не знав, що штовхнув Томаса. Ти маєш бути йому вдячний, бо він намагався тебе втримати. Може він нічого і не встиг зробити, але все ж він хотів тебе врятувати. Можливо, так навіть краще. Томас був зовсім хворий і міг померти кожної хвилини. Він хотів і далі йти до перевалу, і тому нам би довелося його тягнути. Ми всі могли загинути.

— Ти хочеш заспокоїти Олега, — відповідала Мар’яна, розхитуючись від болю — вона відморозила руки і обідрала їх до крові, коли намагалася оживити Томаса. Але більше тоді, коли тягнула тіло з Олегом до палатки. — Ти хочеш заспокоїти Олега, а винні ми з тобою. Якби ми не побігли за козою, Томас був би живий.

— Правильно, — сказав Дік, — тобі не треба було бігти за мною. Це дурість, жіноча дурість.

— Невже ти теж не винуватий? — вигукнула Мар’яна.

Томас лежав поміж ними, накритий з головою ковдрою, і був ніби присутній при цій розмові.

— Я не знаю, — сказав Дік. — Я пішов за козою, тому що нам потрібне м’ясо. Потрібне всім. Мені менше за інших, бо я сильніший.

— Я не хочу більше з ним говорити, — сказала Мар’яна. — Він холодний, як оцей сніг.

— Я хочу бути справедливим, — сказав Дік. — Від того, що ми будемо метатися і страждати, нікому не стане краще. Ми марнуємо час. Скоро вечір.

— Олег ще надто слабий, — заперечила Мар’яна.

— Ні, нічого, — обізвався Олег, — я піду. Тільки треба взяти у Томаса карту і вимірювач радіації. Він казав, що коли щось станеться, потрібно забрати ці речі.

— Не треба, — сказав Дік.

— Чому?

— Тому що ми йдемо назад, — спокійно сказав Дік.

— Ти так вирішив? — запитав Олег.

— Це єдиний шлях до порятунку, — сказав Дік. — Через два дні ми будемо в лісі. Там я знайду багато їжі. Я приведу вас у селище, я обіцяю.

— Ні, — заперечив Олег, — ми підемо далі.

— Все це дурниці, — сказав Дік. — У нас немає шансів.

— У нас карта.

— А чому ти їй віриш? Карта стара. Все могло змінитися. І ніхто не знає, скільки нам ще йти без їжі, по голому снігу.

— Томас казав, що ми йшли швидко, що залишився один день.

— Томас помилився. Він сам хотів туди, він нас обманював.

— Томас не обманював. Він казав, що там є їжа і ми будемо врятовані.

— Йому хотілося у це вірити, він був хворий і погано розумів, що відбувається. Ми залишимося живими, тільки якщо повернемося назад.

— Я піду до перевалу, — сказав Олег. Він сказав це, дивлячись на тіло, вкрите ковдрою, ніби звертався до Томаса.

— Я теж піду, — сказала Мар’яна, — як ти не розумієш?

— Мар’янко, — пояснював Дік, постукуючи великим кулаком по каменю, відбиваючи у такт словам. — Олегу заморочив голову Старий. Він завжди втокмачував йому, що він розумніший, кращий за нас з тобою, що він особливий. Він не міг бути кращий за нас у селищі або в лісі, він завжди був слабший за мене. Навіть тобі у лісі він програє. Розумієш, йому потрібна ця казочка про перевал і дикунів, якими ми не маємо права стати. Я не дикун. Я не дурніший за нього. Нехай Олег іде, якщо він впевнений. А тебе я не пущу — тебе я заберу вниз.

— Дурниці, дурниці, дурниці! — закричала Мар’яна. — Нас відіслало селище. Нас всі чекають і усі надіються.

— Ми принесемо більше користі живими, — не відступав Дік.

— Пішли. — Олег простягнув руку до ковдри, щоби взяти у Томаса карту і вимірювач, і повільно промовив: — Пробач, Томасе, що ти не дійшов, і я беру в тебе такі цінні речі.

Він відкинув край ковдри. Томас лежав, заплющивши очі, обличчя його побіліло, і губи стали тонкими. Олег не зміг примусити себе доторкнутися до холодного тіла Томаса.

— Зачекай, я сама, — сказала Мар’янка. — Зачекай.

Дік піднявся, підійшов до скелі, підняв зі снігу флягу, струснув нею — там плюскотів коньяк. Хлопець відкрив баклажку і вилив коньяк на сніг. Гострий, незнайомий запах завис у повітрі. Дік закрутив кришку і повісив флягу через плече. Ніхто нічого не сказав. Мар’яна передала Олегові складену карту, вимірювач радіації і ніж Томаса.

— Нам його не закопати, — сказав Дік. — Треба віднести його під урвище і засипати камінням.

— Ні! — вигукнув Олег.

Дік здивовано звів брови.

Звичайно, не варто було відповідати, що не можна на Томаса класти каміння. Адже Томас мертвий, і йому байдуже.

Все зробив Дік. Олег і Мар’яна тільки допомагали йому. Більше вони ні про що не говорили. Олег і Мар’яна мовчки зібрались, взяли зовсім легкі мішки (навіть хмизу залишилося на одне-два багаття), розділили на три частини останні шматочки в’яленого м’яса, і Мар’яна віднесла Дікові його порцію. Той поклав шматок в кишеню і нічого не сказав. Потім Олег і Мар’яна піднялися і пішли, не озираючись, догори, до перевалу.

Дік наздогнав їх метрів через сто. Наздогнав, потім перегнав і пішов попереду. Олег йшов важко, ще не минули наслідки припадку. Мар’яна шкутильгала — поранила ногу, коли лізла за Томасом. Вони пройшли усього кілометрів десять, і довелося зупинитися на ночівлю.

Олег упав на сніг і відразу заснув. Він не прокинувся, аби напитися окропу з солодкими корінцями. І він не побачив того, що —побачили Дік з Мар`янкою, коли зовсім стемніло. Хмари розійшлися — і на небі з’явилися зірки, які ніхто з них ніколи не бачив. Потім небо затягнуло знову. Мар’яна також заснула, а Дік ще довго сидів біля тліючого багаття, гріючи ноги, дивився на небо і чекав — а раптом хмари розійдуться знову? Він чув про зірки, дорослі завжди говорили про зірки, але ніколи раніше він не здогадувався, яка велич і простір відкриваються людині, яка бачить зірки. Він розумів, що їм ніколи не повернутися у селище.

***

Вони піднялися удосвіта, випили трохи окропу, розтопивши сніг, і доїли солодкі корінці, від яких голод лише підсилився. Того дня вони йшли повільніше, як вчора, навіть Дік вибився із сил.

Найгірше було те, що вони не знали, чи правильно йдуть. На карті були намальовані орієнтири, але вони не співпадали. Зрозуміло чому: люди йшли тут минулого разу взимку, коли багато снігу, коли сильні морози та імла, і тому зараз все навколо виглядало іншим.

Прийшов відчай, бо перевал став абстракцією, у яку неможливо було повірити, як неможливо уявити собі зоряне небо, якщо його ніколи не бачив, і знаєш лише за розмовами. Олег шкодував, що заснув і пропустив небо, але, можливо, воно повториться наступної ночі? Адже хмари на небі стали тоншими, через них інколи проступала синява, і навколо було значно світліше, аніж внизу, в лісі.

Вдень, коли всі зовсім втомилися, Дік наказав зупинитися і почав розтирати снігом відморожені щоки Мар’янки. Тоді Олег побачив збоку, на снігу, синю пляму. Але до неї треба було пройти ще кроків сто, а сили танули, і Олег змовчав.

Нарешті, коли Дік наказав йти далі, Олег показав на синю пляму. Вони пішли до неї, прискорюючи кроки.

Це була синя коротка куртка з міцної тонкої тканини. Вона наполовину вмерзла у сніг, і один її рукав, набитий снігом, стирчав догори. Дік обкопав сніг навколо, аби витягнути куртку, а Олегом раптом опанувало болісне нетерпіння.

— Не треба, — сказав він хрипко, — навіщо? Ми скоро прийдемо, ти розумієш, ми йдемо правильно!

— Вона міцна, — сказав Дік, — Мар’янка зовсім замерзла.

— Мені не треба, — сказала Мар’яна, — краще підемо далі.

— Ідіть, я вас наздожену, — вперся Дік. — Ідіть.

Дік наздогнав їх через п’ятнадцять хвилин, тримаючи куртку в руці, але Мар’яна її не одягнула. Сказала, що куртка мокра і холодна.

Та головна причина — те, що куртка чужа і її хтось носив. А коли зняв і викинув, то загинув. Усім відомо, що з перевалу вийшло сімдесят шість чоловік, а до лісу дійшло трохи більше тридцяти.

Вони не дійшли того дня до перевалу, хоча Олегу постійно здавалося, що перевал ось-сь з’явиться, — зараз обійдемо цей льодовик, і буде перевал, зараз минемо цей виступ, і буде перевал... А підйом ставав все крутішим, а повітря ставало все менше.

Вони ночували, вірніше вичікували, коли закінчиться темрява, притиснувшись один до одного, закутавшись усіма ковдрами та палаткою. Мороз не давав заснути, вони провалювалися у забуття і знову прокидалися, щоби помінятися місцями. Від Мар’яни, яка лежала посередині, майже не йшло тепло — вона стала якоюсь безтілесною і гострою — пташині кості. Вони піднялися на світанку, над ними світліло синє зоряне небо, але вони не дивилися на небо.

Поступово розвиднювалося. Хмари були прозорі, як туман, і крізь них світило сонце, холодне, яскраве, — такого вони теж ще не бачили. Але вони не дивилися на сонце. Вони йшли, обходячи тріщини у кризі, виступи і карнизи. Дік вперто крокував вперед, обираючи дорогу, падаючи і зриваючись частіше за інших, але ні разу не поступившись першістю. І він першим вийшов на перевал, навіть не усвідомлюючи цього. Схил, по якому вони дряпалися, непомітно для очей вирівнявся і перетворився на плоскогір’я, а далі вони побачили попереду зубці хребтів. Хребет за хребтом, ланцюги засніжених гір виблискували під сонцем, а ще через годину внизу з’явилося провалля, посередині якого, величезний навіть звідси, з кілометрової висоти, лежав круглий диск темного металевого кольору. Він нахилився і втиснувся у сніг точно посередині провалля. До цього провалля капітан зміг дотягнути корабель, коли після вибуху у відсіку двигунів відмовили прилади. Він посадив корабель отут, коли вирувала хурделиця, у ніч і туман тутешньої злої зими.

Вони стояли рядком. Троє обірваних, перемучених дикунів, арбалети на плечах, мішки із звірячих шкур за спинами, обірвані, обпечені морозами та снігами, чорні від голоду і втоми, три мікроскопічні фігурки у величезному порожньому безмовному світі — й дивилися на мертвий корабель, який шістнадцять років тому впав на цю планету, і ніколи вже не злетить у небо.

Потім вони почали спускатися вниз по крутому схилу, втримуючи рівновагу на непевному камінні, поспішаючи до корабля, хоча ноги вже відмовлялися йти.

І через годину вони вже були на дні провалля.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Шістнадцять років тому Олегу і Діку було менше двох років. Мар’яни ще не було на світі. І вони не пам’ятали, як опустився тут, у горах, дослідницький корабель “Полюс”. Їхні перші спогади були пов’язані з селищем, з лісом; повадки жвавих рудих грибів і хижих ліан вони взнали швидше, аніж почули від дорослих про зірки та інший світ. І ліс був значно зрозуміліший їм, аніж розповіді про ракети чи будинки, в яких можуть проживати до тисячі людей. Закони лісу, закони селища, яке з’явилося, щоб зберегти небагатьох людей, непристосованих до цього життя, які намагалися забути Землю, не пам’ятати нічого, і відродити тільки абстрактну надію на те, що колись їх знайдуть і все це закінчиться. Але скільки ще терпіти і чекати? Десять років? Десять років вже минуло. Сто років? Сто років означає, що знайдуть не тебе, а твого правнука, якщо у тебе буде правнук, і якщо він, як і все селище, зможе проіснувати стільки років. Надія, яка жила у дорослих, для другого покоління не існувала — вона б тільки заважала жити в лісі, але не передати дітям надію було неможливо, тому що навіть смерть для людини не така страшна, коли вона знає про продовження роду. Смерть стає остаточною тієї миті, коли з нею пропадаєш не тільки ти, але і все, що пов’язувало тебе з життям.

Тому і дорослі, і вчитель — усі, кожен як міг, намагалися виховати у дітей відчуття зв’язку із Землею, думку про те, що рано чи пізно відчуження закінчиться. А найбільш реальним ступенем зв’язку з іншим світом залишався корабель за перевалом. Він існував, до нього можна було дійти, якщо не цього тисячоденного безкінечного холодного року, то наступного, коли діти підростуть і зможуть дістатися до перевалу.

Дік, Олег і Мар’яна спускались вниз, до корабля, він ріс, був реальним і величезним, але залишався легендою, чашею Грааля, і ніхто з них не здивувався би, якби він від дотику зник, як примара. Вони поверталися до родинного дому своїх батьків, який лякав тим, що перейшов у це холодне провалля зі снів та легенд, з розповідей біля тьмяного каганця в хижці, коли за щілиною вікна, затягнутого риб’ячою шкірою, завиває снігова буря.

Існування корабля відродило сни та легенди, надавши їм нового змісту і пов’язавши нові картини, народжені уявою, а тому загадкові, до реальності цього гіганта. Подібного протиріччя дорослі не розуміли — адже для них за повістю про те, як відбулася катастрофа, як прийшов холод і темрява, за розповідями про порожні коридори, де поступово гасне світло і куди залітають ззовні сухі сніжинки, — за усім цим ховались зримі образи коридорів та ламп, мовчання допоміжних двигунів і тріскотіння вимірювачів радіації. Для слухачів — Олега та його ровесників — у розповіді зрозумілі були лише сніжинки, а коридори асоціювалися з чашею лісу або темною печерою — адже уява доповнюється тим, що можна побачити і почути.

Тепер було зрозуміло, як йшли звідси люди — тягнули дітей і поранених, поспішно хапали ті речі, які необхідні на перший час. У той момент ніхто ще не думав, що їм доведеться назавжди залишитися і померти у цьому холодному світі, — гігантські масштаби і міць людської цивілізації навіть тут вселяли неправдиву надію, що все, що трапилося, як би трагічно не виглядало, було тільки випадковим зривом, який буде виправлений напевно, як завжди виправляються випадковості.

Ось цей люк.

Йдучи геть, як розповідав Старий, вони закрили його, а аварійну драбину, по якій сходили на сніг, віднесли убік, під скелю. Це місце було позначене на карті, але шукати драбину не довелося — сніг підтанув, і вона лежала нерухомо, синя фарба де-не-де облізла, а коли Дік підняв її, то відбиток драбини залишився візерунком на снігу.

Дік постукав нігтем по перекладині.

— Легка, — сказав він. — Треба буде забрати з собою в селище.

Ніхто не відповів йому, Мар'яна з Олегом стояли віддалік і, піднявши очі, роздивлялися випуклий низ корабля. Корабель здавався зовсім справним, хоч зараз лети далі. І Олег навіть уявив собі, як він злітає над проваллям, піднімається все швидше до синього неба, стає чорною цяткою, крапочкою — і розчиняється у синяві...

Втоми не було. Тіло стало легким і слухняним, а нетерплячка якнайшвидше заглянути усередину чудовиська змішувалася зі страхом назавжди зникнути в замкненій сфері корабля.

Олег перевів погляд на аварійний люк. Скільки разів Старий повторював Олегові: “Аварійний люк не зачинений, розумієш, ми його тільки прикрили. Ти піднімаєшся до нього по драбині і одразу ж заміряєш рівень радіації. Її не повинно бути, шістнадцять років минуло, але обов’язково перевір. Тоді радіація була однією з причин, чому нам довелося так поспішно відходити, мороз і радіація. Сорок градусів морозу, системи опалення не функціонують і радіаційний фон — залишитися було неможливо”.

Дік обходив корабель, витягуючи зі снігу ящики та банки, — багато речей витягли з корабля, але їх довелося залишити.

— Ну що, — спитав Олег, — підемо туди?

— Підемо, — підтвердив Дік, підняв драбину і приставив її до люка. Потім сам піднявся по ній, засунув у щілину ніж Томаса і натиснув. Ніж зламався.

— Може, люк зачинився? — спитала Мар’яна знизу.

— Зовсім ножів не залишилося, — сказав Дік.

— Старий казав, що люк відчинений, — зауважив Олег.

— Старий все забув, — заперечив Дік. — Не можна вірити старим.

— Не виходить? — спитала Мар’яна.

Хмари затягнули сонце і відразу стало темніше, звичніше.

— Зачекай, — сказав Олег. — Чому ми тягнемо люк на себе, чому штовхаємо, як вдома? А якщо двері в кораблі відчинялися інакше?

— Спускайся, чого вже там? — сказав Дік. — Я камінь принесу.

— Каменюкою не подолаєш, — заперечив Олег.

Дверцята трохи входили в стінку корабля, вони ховалися під металом. А якщо спробувати штовхнути її вбік? Так не буває, бо якщо корабель летить, краще, щоби двері випадково самі не відчинилися. Олег сказав Дікові:

— Дай ніж.

Той кинув Олегу зламаний ніж, засунув руки під пахви і почав тупцювати — замерз. Навіть він замерз.

Пішов сухий сніг. Вони були однісінькі в цілому світі, вони вмирали від голоду та холоду, а корабель не хотів впускати їх всередину.

Олег вставив поламаний ніж у щілину і спробував штовхнути дверцята вбік. Ті раптом клацнули і легко, ніби чекали цього, від’їхали і зникли в стіні. Все правильно. Олег навіть не озирнувся, щоб всі бачили, який він розумний. Він вирішив задачу. Нехай вона була не складна, але інші вирішити її не змогли. Олег запхав ніж за пояс і витягнув вимірювач радіації.

— Ой! — почув він голос Мар’яни. — Олег відчинив!

— Це добре, — сказав Дік. — Іди, чого стоїш?

Вимірювач показав, що небезпеки немає. Все правильно.

— Там темно, — сказав Олег. — Дайте факел.

Навіть коли було дуже холодно останньої ночі, вони не запалювали факелів. Вони давали мало тепла, але довго горіли.

— Там тепло? — спитала Мар’яна.

— Ні. — Олег принюхався. У кораблі зберігся чужий небезпечний запах.

Ступити всередину було страшно. Але Олег раптом зрозумів, що тепер він головніший за Діка, що Дікові страшно. Дік кременем запалив факел. Той загорівся маленьким, майже непомітним задня полум’ям. Дік піднявся до половини драбини і передав факел Олегу. Але далі не пішов. Олег взяв факел і простягнув руку всередину. Попереду була темрява, під ногами починалася рівна тверда підлога.

Олег сказав голосно, аби заглушити страх:

— Я пішов. Беріть факели. І за мною! Я чекатиму всередині.

Підлога під ногами ледь вгиналася, ніби кора живих дерев. Але

Олег знав, що підлога не жива і що таких дерев на Землі не буває. Йому здалося, що попереду хтось чатує на нього, і він завмер. Але потім зрозумів, що так повертається до нього відлуння його власного дихання. Олег зробив ще один крок вперед — і світло факела, уже яскравіше, освітило заокруглену догори стіну. Блискучу і світлу стіну. Він доторкнувся до стіни. Вона була холодною.

“Ось я і вдома, — подумав Олег. — У мене є дім — селище. А є дім, який називається космічний дослідницький корабель “Полюс”. Він мені тисячу разів снився, але снився зовсім не таким, яким є насправді. А я тут був. Я тут навіть народився. Десь в темній глибині корабля є кімната, де я народився”.

— Ти де? — запитав Дік.

Олег озирнувся. Силует Діка затулив отвір люка.

— Йди сюди, — покликав Олег. — Тут нікого немає.

— Якби був би, давно б замерз. — Голос Діка полетів коридором.

Олег протягнув Дікові факел, щоби він запалив свій, потім зачекав, поки Дік пропустив Мар’яну і запалив її факел.

З трьома факелами відразу стало світліше, тільки дуже холодно. Значно холодніше, аніж назовні, бо там було живе повітря, а тут — мертве. Коридор закінчувався дверцятами, але Олег вже знав, як їх відчинити. В діях Олега з’явилася впевненість, ще не справжня впевненість, але більша єдність з кораблем, ніж в інших, яким корабель видавався страшною печерою, і якби не голод, вони б залюбки залишилися назовні. Якби Томас дійшов з ними до корабля, все було б інакше. Олег не міг взяти на себе роль провідника і тлумача таємниць, але краще Олег, аніж ніхто.

За дверцятами була округла зала. Такої вони ще ніколи не бачили. В ній могло поміститися ціле селище. Навіть під світлом трьох факелів її стеля зникала у темряві.

— Ангар, — сказав Олег, повторюючи завчені слова Старого. — Тут посадочні катери та інші засоби. Але енергетичний вузол вийшов з ладу після катастрофи. Це відіграло фатальну роль.

— І змусило команду корабля і пасажирів йти в гори пішки, — додала Мар’яна.

Старий на уроках вимагав їх вивчати напам’ять історію селища, початок цієї історії, щоби не забувалась. “Якщо у людей немає паперу, вони вчать історію напам’ять, — казав він. — Без історії люди перестають бути людьми”.

— З величезними втратами... — продовжив Дік, але не доказав, замовк: тут не можна було говорити голосно.

Перед ними, закриваючи шлях, лежав циліндр завдовжки десять метрів.

— Це той катер, — сказав Олег, — який вони витягли з ангара на руках, але не встигли ним скористатися, треба було рушати.

— Як зимно. — Мар’яна пританцьовувала на місці.

— Він у собі тримає холод із зими, — сказав Дік. — Куди далі?

Дік визнав Олега лідером.

— Тут повинні бути відчинені двері, — сказав Олег, — які ведуть у відсік двигунів. Тільки нам туди не можна. Ми повинні знайти сходи нагору.

— Як ти все добре вивчив, — ледь посміхнулася Мар’яна.

Вони знову пішли уздовж стіни.

— Тут повинно бути багато речей, — сказав Дік. — Але як ми їх понесемо до селища?

— А раптом ті, хто тут загинув, ходять? — спитала Мар’яна.

— Припини! — сказав Дік.

— Справді. — Олег зупинився.

— Що? Що ти побачив?

— Я придумав! Якщо загнути кінці драбини, то тоді її можна завантажити речами і тягнути за собою. Як на санках, які зробив Сергіїв.

— А я вже злякалася, що ти побачив мерця, — видихнула Мар’яна.

— Я також про це подумав, — признався Дік.

— Перші двері, — сказав Олег. — Туди нам не треба.

— Я зазирну, — запропонував Дік.

— Там точно є радіація, — сказав Олег. — Старий говорив.

— Нічого вона зі мною не зробить. Я сильний, — заперечив Дік.

— Радіація невидима, ти ж знаєш. Ти ж вчився. — Олег пішов далі, освітлюючи факелом стіну. Стіна була нерівною. У ній були ніші, відкриті панелі з кнопками та холодними блискучими екранами.

Томас був інженером. Томас розумів, що означають ці кнопки і яку силу вони в собі несуть.

— Скільки всього набудували, — сказав Дік, який ще не змирився з кораблем, — а розбилися.

— Зате вони перелетіли через небо, — заперечила Мар’яна.

— Ось ці двері, — сказав Олег. — Звідси ми потрапимо в житлові приміщення і в навігаційний відсік.

Як це завжди звучало: “навігаційний відсік”, “пульт керування”. Наче заклинання. І ось він зараз побачить навігаційний відсік.

— А ти пам’ятаєш номер своєї кімнати? — запитала Мар’яна.

— Каюти, — поправив її Олег. — Звичайно, пам’ятаю. Сорок чотири.

— Мене батько просив зайти і подивитися, як все там. У нас сто десята. А ти ж народився на кораблі?

Олег не відповів. Та й запитання не потребувало відповіді. Але дивно, що Мар’яна думає так само, як і він.

Олег відчинив двері. І раптом зробив крок назад. Він забув, що цього слід було очікувати. Є такі фарби, які світяться багато років. Ними пофарбовані деякі коридори і навігаційний відсік.

Світло долинало звідусіль і нізвідки. Розвиднілося. Достатньо, аби затушити факели.

— Ой, а може тут хтось живе? — прошепотіла Мар’яна.

— Добре, що є світло, — сказав Олег. — Збережемо факели.

— Наче потеплішало, — зауважила Мар’яна.

— Це тільки здається, — сказав Олег. — Але ми, напевно, знайдемо теплі речі. І будемо спати в каюті.

— Ні, — сказав Дік, який трохи відстав і ще не зайшов у світлий коридор. — Я тут спати не буду.

— Чому?

— Я спатиму там, на снігу. Там тепліше.

Олег розумів, що Дікові страшно спати в кораблі, але йому, Олегу, хотілося залишитися тут. Він не боявся корабля. Злякався спочатку, коли було темно, але не зараз. Це його дім.

— Я теж не буду тут спати, — сказала Мар’яна. — Тут є тіні колишніх мешканців. Я боюся.

Праворуч стіна коридору відійшла в глибину, і була закрита прозорим, немов тонкий шар води, матеріалом, і Мар’яна згадала, що він називається склом. А за ним були зелені рослини. Із зеленими маленькими листочками, таких зелених листочків у тутешньому лісі не буває.

— Вони не схоплять? — спитав Олег.

— Ні, — сказала Мар’яна, — вони замерзли. На Землі рослини не кусаються, хіба ти забув, як нам розповідала тітка Луїза?

— Це не важливо, — сказав Дік. — Пішли. Не будемо гуляти тут знічев’я. А раптом тут немає їжі?

Дивно, подумав Олег, мені зовсім не хочеться їсти. Я так давно не їв, а їсти не хочеться. Це нерви.

Через десять кроків вони побачили ще одну нішу, але скло в ній було розбите. Мар’яна простягнула руку.

— Не можна, — попередив Дік.

— Я знаю краще, я їх відчуваю. А ці — мертві.

Вона доторкнулася до гілки, і листочки розсипалися на порох.

— Шкода, — сказала Мар’яна. — Шкода, що нема насіння, ми би його висіяли в селищі.

— Праворуч склади, — повідомив Олег. — Подивимося, що там.

Вони повернули праворуч. Посеред коридору лежав розірваний

напівпрозорий мішок, і з нього викотилося декілька білих банок — напевно, коли люди втікали з корабля, мішок розірвався.

Це був чудовий дивний банкет. Вони відкрили банки. Дік — ножем, а Олег здогадався, що це можна робити без ножа, якщо натиснути на край банки; вони куштували те, що було в банках і тюбиках. І майже завжди це було смачно і незнайомо. І банок не шкодували, бо там були цілі кімнати, заповнені ящиками і контейнерами, там були мільйони банок та інших продуктів. Вони пили згущене молоко, але не було поруч Томаса, який би сказав їм, що це молоко. Вони ковтали шпроти, але не знали, що це шпроти; вони витискали з тюбиків варення, яке здавалося їм надто солодким; вони жували борошно, не знаючи, що це борошно. Мар’яна сердилася, що вони так насмітили і на підлозі брудно.

Потім їх потягнуло на сон — очі злипалися, ніби уся втома останніх днів впала на плечі. Та Олегові не вдалося переконати друзів залишитися у кораблі і спати в ньому. Вони пішли вдвох, і Олег, як тільки їхні кроки затихли в коридорі, раптом злякався і ледве стримався, щоб не побігти за ними. Він ліг на підлогу, розсунув банки, і проспав багато годин, але час тут, в кораблі, завмер. Його нічим не можна було упіймати. Олег спав без снів, без думок, глибоко і спокійно, значно спокійніше, аніж Мар’яна з Діком, тому що Дік, навіть страшенно втомлений, кілька разів за ніч прокидався і прислуховувався — чи все гаразд. І тоді прокидалася Мар’яна, яка сторожко спала, поклавши голову на його груди. Вони накрилися усіма ковдрами і палаткою, їм було тепло, бо ввечері пішов густий сніг і завалив їх, перетворивши сховище у затишну барлогу.

Олег прокинувся раніше за друзів, які спали назовні, тому що замерз. Він довго стрибав, щоб зігрітися, потім поїв. Це було чудове відчуття: не думати, чи вистачить їжі, — він нічого подібного ніколи не відчував. Трохи болів живіт. Міг би боліти сильніше, подумав Олег. Було соромно дивитися на рештки банкету, і Олег відсунув у кут кімнати порожні і напівпорожні банки. “Треба йти далі, — подумав він. — Піти і покликати друзів? Ні, напевно, вони ще сплять”. Олегу здавалося, що його сон тривав лише декілька хвилин.

Він трохи роздивиться, потім вийде з корабля і розбудить Діка з Мар’яною. На кораблі нікого немає, давно нікого немає, боятися нічого. Треба повертатися, перевал скоро завалить снігом. А ми тут спимо. Хіба можна тут спати?

Олег, як справжній мешканець лісу, скрізь чудово орієнтувався. Навіть на кораблі. Він не боявся заблукати і тому спокійно пішов по пандусу, який вів нагору, до житлових приміщень.

Каюту з округлою табличкою “44” він знайшов через годину. Не тому, що важко було знайти, він просто відволікався по дорозі. Спочатку він потрапив у кают-компанію, де побачив довгий стіл, і там йому дуже сподобалися встановленні посередині цікаві посудинки для солі і перцю, і він навіть поклав їх у мішок по одній, подумав, що мати зрадіє, коли він принесе їй такі речі. Потім він довго роздивлявся шахи — напевно, після катастрофи шахівниця впала і розбилася, а фігури розсипалися по килимку. Йому ніхто не розповідав про шахи, і він вирішив, що це фігурки невідомих йому земних тварин. І дивний був килим — на ньому не було жодного шва, отже, його зробили зі шкіри якоїсь однієї тварини. Яка ж тварина на Землі має такі велетенські розміри і такий дивний візерунок? Напевно, це мешканець земних океанів. Еглі розповідала, що найбільші тварини живуть в океанах і називаються китами. Олег бачив ще багато дивних і незрозумілих речей, і через годину, поки він йшов до каюти “сорок чотири”, він був переповнений враженнями. Враження накопичувалися, викликали гострий сум від власної тупості, від неспроможності самотужки вивчити ці речі і від того, що Томас не дійшов до корабля і не може все пояснити.

Перед дверима сорок четвертої каюти Олег довго стояв, не наважуючись їх відчинити, хоча знав, що нічого особливого там не побачить. Він навіть розумів чому. Хоча мати говорила багато разів, що його батько загинув під час катастрофи корабля, що він був у відсіку двигунів, де навпіл розламався реактор, — все одно йому здавалося, що батько може бути там. Чомусь Олег не вірив у смерть батька, і батько залишався живим, на кораблі, який чекає на когось. Можливо, це йшло від внутрішнього переконання матері, що батько живий. Це була її маячня, її хвороба, яку вона ретельно приховувала від усіх, навіть від сина, але син про все знав.

Нарешті Олег змусив себе штовхнути двері. В каюті було темно. Стіни були помальовані звичайною фарбою. Довелося затриматися, запалити факел, і очі не відразу звикли до напівтемряви. Каюта була двокімнатна. В першій стояв стіл, диван, тут ночував батько, в другій, внутрішній кімнаті жила мати з ним, з Олегом, немовлям.

Каюта була порожня. Батько не повернувся до неї. Мати помилилася.

Але Олега опанувало інше потрясіння — кінця часу, паузи, в якій жив корабель з моменту, як люди покинули його, і до того дня, коли на нього повернувся Олег.

У маленькій кімнаті стояло дитяче ліжечко. Він одразу збагнув, що цей пристрій з ремінцями, які звисали з кожного боку, м’якенький, ніби повислий у повітрі, створений для маленької дитини. І ось чомусь недавно, хвилину тому, дитину забрали звідси поспіхом, навіть залишили одну, дуже маленьку дитячу річ — рожеву шкарпетку і різнокольорове брязкальце. Олег, ще не усвідомивши цілком, що зустрівся із самим собою у цьому заповіднику часу, що зупинився, підняв брязкальце, труснув ним, і саме в цю мить, почувши калатання, і як це не дивно, впізнавши його, — він усвідомив реальність корабля, реальність цього світу, більш глибоку і справжню, аніж реальність селища і лісу. У звичайному житті не можна зустрітися із самим собою. Речі зникають, а якщо й залишаються, то як пам’ять, як сувенір. А тут, у петлі, прикріпленій до ліжечка, висіла недопита пляшечка з молоком. Молоко замерзло, але його можна було підігріти і допити.

І побачивши себе, зустрівшись із собою, усвідомивши і переживши цю зустріч, Олег почав шукати сліди двох інших людей, які існували отут, де зупинився час, — батька та матері.

Маму знайти було легше. Вона бігла звідси, виносила його, Олега, а тому на її ліжку, в глибині каюти, лежав скручений, зім’ятий, зірваний поспіхом халат. М’які туфлі визирали з-під ліжка, книга з аркушем паперу всередині лежала на подушці. Олег підняв книгу, обережно, ніби чекав, що вона зараз розсиплеться на порох, як і ті рослини в коридорі. Але книга мужньо витримала мороз. Книга називалася — “Анна Кареніна” і була написана Львом Толстим. Це була грубезна книга, а на закладці були начерки формул — мати була фізиком-теоретиком. Олег ніколи не бачив почерку матері, тому що в селищі ніхто нічого не писав, бо книг та олівців не встигли взяти з корабля. Олег чув ім’я письменника на уроках тітки Луїзи, але не думав, що письменник зміг написати таку велику книгу. Олег взяв книгу з собою. І він знав: як би не важко було йти назад, книгу він донесе. І цей аркуш паперу з формулами. І потім, подумавши, він поклав в мішок туфлі матері. Вони здавалися дуже вузькими для її старих, розбитих ніг, але нехай вони в неї будуть.

А сліди батька хоч і були реальні та очевидні, чомусь не вплинули на Олега так, як зустріч з самим собою. Це сталося тому, що батька на момент катастрофи корабля тут не було, він пішов раніше. Він пішов на вахту, прибравши за собою — батько був акуратною людиною і не переносив безладу. Його книги стояли на поличці за склом, його речі висіли в шафі... Олег витягнув з шафи форму батька. Напевно, він не одягав її на кораблі. Форма була зовсім новою, синьою, міцною, з двома зірочками на грудях, над кишенею куртки, з тонким золотим лампасом на вузьких штанах. Олег витягнув форму із шафи і приклав до себе — форма була завелика. Тоді Олег одягнув куртку поверх своєї, і вона стала як на нього шита, тільки довелося трохи засукати рукави. Потім він попідкочував штани. Якби батько жив у селищі і ходив би у цій формі, він дозволив би Олегові інколи її одягати.

Тепер корабель повністю належав Олегові. Навіть повернувшись у ліс, він завжди сумуватиме за кораблем і мріятиме повернутися сюди знову, як мріє Старий і як мріяв Томас. І в цьому теж не було нічого поганого, і в цьому була перемога Старого, який не хоче, щоби ті, хто ріс у селищі, стали частиною лісу. Тепер Олег абсолютно зрозумів, як і чому думав Старий, і його слова набували змісту, усвідомити який можна було тільки тут.

Олег здогадався підняти кришку стола, там всередині було дзеркало. Хлопцеві доводилося бачити своє відображення в калюжі. Але у великому дзеркалі він ніколи себе не бачив. І дивлячись на себе, він усвідомив роздвоєння, але це роздвоєння не було неприроднім — адже там, за зачиненими дверима, тільки що був він, маленький Олег, він навіть не допив молоко. А тепер він стоїть перед дзеркалом у формі батька. Звичайно, зараз він зовсім не схожий на батька, бо його обличчя обвітрене, обморожене, обтягнуте темною шкірою, з ранніми зморшками від недоїдання і жорсткого клімату, але все ж це він, Олег, він виріс, повернувся, одягнув форму і став членом екіпажу корабля “Полюс”.

У письмовому столі він знайшов записник батька, половина сторінок у ньому були чисті, не менше сотні чистих білих листочків, справжній скарб для Старого. Можна вчити дітей, малюючи на папері різні речі, яких вони ніколи не бачили. Адже їм треба буде, коли підростуть, обов’язково повернутися на корабель. І ще він знайшов там декілька великих кольорових малюнків, фотографій з краєвидами земних міст, і також взяв з собою. Деякі інші речі були незрозумілими, їх Олег поки що не чіпав — він усвідомлював, що шлях до селища буде важким. Але одну річ він взяв, тому що відразу здогадався, що це таке, і збагнув, як втішаться Сергіїв та Вайткус, який часто малював йому цю річ на вологій глині і повторював: “Я ніколи не вибачу собі, що ніхто з нас не взяв бластер. Жодна людина”. — “Ти даремно казишся, — відповідав Старий, — для цього треба було повертатися на командний місток, а там була смертельна радіація”. Виявляється, бластер лежав у батьковому столі.

Рукоятка зручно лягла в долоню. І щоби перевірити, чи є в бластері заряд, він скерував його на стіну і натиснув на спуск — з бластера майнула блискавка і обпалила стіну. Олег примружився, але ще хвилину після пострілу в очах миготіли іскорки. І Олег вийшов у коридор з бластером у руці: тепер він був не тільки господарем корабля, а й отримав можливість говорити з лісом не як прохач. Нас не зачіпайте!

У коридорі Олег зупинився у роздумах. Хотілося піти в навігаційний відсік або у вузол зв’язку, та розумніше повернутися на склад, бо коли Дік з Мар’яною уже прийшли туди, вони хвилюватимуться.

Олег швидко повернувся назад, але склад був порожній. Ніхто туди не заходив. Ну що ж, час їх розбудити. До того ж, хоч Олег собі у цьому й не зізнавався, хотілося постати перед ними у формі космонавта, хотілося сказати: “Ви проспите все на світі. А нам час відлітати до зірок...”

Цього разу він перейшов ангар навпростець, шлях назад здавався коротшим, ніж вчора, він уже звик до корабля. Попереду з’явилося яскраве світло — люк назовні був відчинений. Вони його забули зачинити. Хоча це не важливо, на такій висоті напевно немає тварин, що їм тут робити?

Олег примружився і постояв так хвилину, поки очі звикли до сонячного світла. Сонце стояло високо, ніч давно минула. Олег розплющив очі і сторопів.

Ніяких слідів Діка і Мар’яни: сніг за ніч все вирівняв і загладив, сніг без жодної темної плями.

— Гей! — крикнув Олег. Неголосно. Довкола панувала така тиша, що страшно було її будити.

Цієї ж миті Олег помітив, як щось заворушилося метрів за двадцять від корабля. Там був невисокий сніговий пагорб. І тварюка, біла, як сніг, якої Олегові ще не доводилося бачити, схожа на ящірку, тільки з шерстю, довжиною понад чотири метри, обережно, ніби чатуючи на здобич, розривала цей пагорб. Олег заворожено дивився на звіра і чекав, що буде далі, він ніяк не пов’язував білий пагорб з ночівлею Діка та Мар’яни. Навіть коли лапи звіра розгребли сніг і там з’явилася темна пляма палатки, він все ще стояв нерухомо.

Але в цей момент прокинувся Дік. Він крізь сон почув, як вовтузиться над ним звір, і його ніс вловив чужий небезпечний запах.

Дік вихопив ніж, рвонувся з-під палатки, але зачепився за ковдру. Олегові здалося, що сніговий пагорб раптом ожив, піднявся угору стовпом снігу. Звір зовсім не злякався, а навпаки, переконавшись у тому, що не помилився, схопив пазурами лап оберемок шкір і намагався притиснути його до землі, придушити, гарчав і радів здобичі.

Олег — лісова людина намацав рукою на поясі ніж і готувався до стрибка, очима вже вгадував, де у цього білого звіра незахищене місце, куди треба вдарити ножем. А Олег — мешканець корабля і син механіка, замість ножа вихопив бластер, але стріляти звідси, зверху, здалеку, не став, а зістрибнув на сніг і кинувся до звіра, стискаючи в руці зброю. Звір, побачивши його, підняв морду, загарчав, відлякуючи Олега, напевно, сприйнявши його за конкурента. Олег вже не боявся поцілити в Діка, зупинився і вперіщив у пащеку тварюки заряд бластера.

***

Поки Дік з Мар’яною, пообідавши і обійшовши корабель, витягували до виходу те, що треба забрати з собою в селище, Олег піднявся нагору, в навігаційний відсік. Він кликав Діка, але той не пішов — йому достатньо було продуктів на складі. Не пішла й Мар’яна — Олег показав їй, де знаходиться бортова лікарня, і вона відбирала ліки та інструменти, які описала Еглі. А треба було поспішати, бо знову пішов сніг і помітно знизилася температура. Ще день — і з гір не вибратися — сніг падатиме багато днів і морози будуть до п’ятдесяти градусів. Тому Олег опинився у навігаційному відсіку сам-один.

Він постояв кілька хвилин в урочистому оточенні приладів, у центрі загиблого корабля, створення якого було гідною перемогою мільйонів людей та тисяч років людської цивілізації. Однак Олег не відчував ні страху, ні безнадії. Він знав, що тепер селище, хоча б для нього, Олега, перетвориться із центру Всесвіту в тимчасове сховище на ті роки, поки корабель не стане справжньою домівкою, поки вони не зрозуміють його настільки, щоби з його допомогою повідомити про себе на Землю. Для цього треба — дорослі тисячу разів говорили про це — відновити аварійний зв’язок.

Олег зайшов у радіовідсік, бо Старий пояснив йому, де шукати довідники та інструкції по зв’язку, ті, які потрібно зрозуміти, перш ніж помре Старий і помре Сергіїв, — тільки вони зможуть допомогти йому, Олегові, і тим, хто прийде після Олега.

У радіовідсіку було напівтемно. Олег не відразу знайшов скриньку з інструкціями. Він витягнув довідники, їх виявилося багато, і невідомо, який важливіший. Та Олег знав, що він швидше викине туфлі матері, аніж ці книги. Він радо взяв би з собою якісь деталі, інструменти, які стануть в нагоді, але розумів, що це доведеться відкласти до наступного разу, коли він буде розуміти зміст цих екранів та приладів.

І раптом Олег зауважив, що панель, напівзатулена кріслом оператора, мерехтить легким світлом. Олег обережно, ніби очікував нападу дикого звіра, підійшов туди.

На панелі рівномірно спалахував зеленуватий вогник.

Олег спробував зазирнути за панель, аби зрозуміти, чому це відбувається, але не вдалося. Він сів у крісло оператора і почав натискати на клавіші перед панеллю. Теж нічого не сталося. Вогник так само спалахував. Що це означає? Чому вогник? Хто залишив його? Кому він потрібний? Рука Олега доторкнулася до ручки, яка легко відійшла вправо. І тоді, із тонкої решітки, поруч з вогником, донісся тихий людський голос:

— Говорить Земля... Говорить Земля... — Потім щось запищало в такт мерехкотінню вогника. Через хвилину голос повторив: — Говорить Земля... Говорить Земля...

Олег втратив відчуття часу. Він чекав знову і знову, коли пролунає голос, якому він не міг відповісти, але який пов’язував його з майбутнім, з тим часом, коли він зможе відповісти.

Олег отямився від дзвіночка годинника на руці. Годинник знайшов у своїй каюті Дік і віддав Олегу. Годинник дзвенів що п’ятнадцять хвилин. Напевно, так було треба.

Олег піднявся, сказав голосу Землі:

— До побачення...

І пішов до виходу з корабля, ніс кілограми довідників, у яких не розумів жодного слова. Дік з Мар’яною вже чекали його внизу.

— Я за тобою збирався, — сказав Дік. — Ти що, хочеш тут назавжди залишитися?

— Я б залишився, — сказав Олег. — Я чув, як говорить Земля.

— Де?! — вигукнула Мар’яна.

— У радіовідсіку.

— Ти їм сказав, що ми тут?

— Вони не чують. Це якийсь автомат. Адже зв’язок не працює. Хіба ти забула?

— А раптом тепер запрацював?

— Ні, — заперечив Олег, — але обов’язково запрацює.

— Ти це зробиш?

— Ось книги, — сказав Олег. — І я їх вивчу.

Дік скептично усміхнувся.

— Дік, Діченьку, — благала Мар’яна, — я тільки збігаю туди і послухаю голос. Це швидко. Пішли разом, га?

— Хто це все буде тягнути? — бурчав Дік. — Ти знаєш, скільки снігу на перевалі?

Він вже знову почував себе головним. Із-за пояса в нього стирчав бластер. Однак, арбалет він не викинув.

— Дотягну, — сказав Олег і кинув мішок на сніг. — Пішли, Мар’янко. Ти почуєш голос. Тим паче, що я, звичайно, забув найголовніше. В госпіталі є невеликий мікроскоп?

— Так, — відповіла Мар’яна, — навіть не один.

— Добре, — сказав Дік, — тоді я з вами.

***

Вони втрьох впряглися в санки і тягнули їх спочатку нагору крутим схилом провалля, далі плоскогір’ям, потім униз. Падав сніг і йти було важко. Але не холодно. І їжі було багато. Порожні бляшанки вони не викидали.

На четвертий день, коли вони почали спускатися з гір, саме там, де протікав потічок, вони раптом почули знайоме мекання.

Коза лежала під скелею біля води.

— Вона нас чекала! — закричала Мар’яна.

Коза схудла так, що здавалося — ось-ось здохне. Троє пухнастих козеняток вовтузилися біля її живота, намагаючись дістатися до молока. Мар’яна швидко відкинула ковдру на санках і почала шукати в мішках їжу для кози і козенят.

— Гляди, щоб вона не отруїлась, — попередив Олег.

Коза видалася йому дуже гарною. Олег втішився їй, майже як Мар’яна. І навіть Дік не сердився. Він був справедливою людиною.

— Добре зробила, мала, що втекла від мене, — сказав він. — Я б тебе точно убив. А ось тепер ми тебе запряжемо.

Щоправда, запрягти козу не вдалося. Вона пручалася, аж луна неслася горами. Козенята щосили допомагали матері. Вони переживали за неї.

Так вони йшли далі: Дік з Олегом тягнули санки, Мар’яна підтримувала їх позаду, аби не перевернулися, а останньою йшла коза з козенятами, які постійно хотіли їсти. Навіть тоді, коли спустилися у ліс, і там були гриби і корінці, вона все одно вимагала згущеного молока, хоча теж не знала, як і мандрівники, що ця біла густа солодка маса називається згущеним молоком.