Семеро підземних королів

СТРАШИЛО І ДРОВОРУБ ПОЧИНАЮТЬ ДІЯТИ

увани надзвичайно здивувалися, побачивши Тотошка. Вони радісно розсміялися, і дзвіночки на їхніх голубих капелюхах дружно задзвеніли.

— До нас знову прибилося дивовижне звірятко, супутник Еллі! — кричали вони. — А де ж сама фея Еллі? І де Велетень з-за гір?

— Пробачте, але мені ніколи з вами довго розмовляти, — поважно відповів песик. — Скажу одне: Еллі з братом знемагають у полоні в Підземній країні, і я повинен їх визволити.

Гнітюча новина так приголомшила Жуванів, що вони заплакали, а дзвіночки на капелюхах задзеленчали чомусь весело. Жувани сердито скинули капелюхи, щоб ті своїм дзвоном не заважали плакати, і поклали їх на землю.

Ой, що ж нам робити? невтішно ридали Жувани.

— Припиніть дарма ревіти й скоріше віднесіть мене до Према Кокуса! — наказав Тотошко.

Прем Кокус був правителем Блакитної країни, і його садиба розкинулась неподалік. Кілька молодих прудких Жуванів помчали до правителя, передаючи з рук у руки Тотошка. До світанку вони були вже на місці.

— Мені треба якомога швидше потрапити у Смарагдове місто до Страшила Мудрого, — заявив песик після того, як коротко розповів Кокусу про події в Країні Підземних рудокопів.

Правитель зрозумів усю важливість справи. До нього напередодні прибув швидконогий дерев’яний листоноша, який доставив укази Страшила Мудрого, що стосувалися керівництва Блакитною країною. Цьому листоноші й наказав Кокус віднести песика у Смарагдове місто.

Доручення було виконане з надзвичайною швидкістю: дерев'яний гінець не втомлювався, як живі істоти, і міг бігти день і ніч, тим паче, що в темряві він бачив так само добре, як і при сонці.

Через десять годин листоноша вдарив у дзвін біля воріт Смарагдового міста. Після третього удару хвіртка відчинилася, і на порозі куполястої кімнати, прикрашеної незліченною кількістю смарагдів, з'явилась маленька людина в зелених окулярах. Це був Вартовий Брами Фарамант. На боці в нього висіла сумочка з зеленими окулярами різних розмірів.

— Ага, це ви, — спокійно сказав Фарамант. — Я чекав на вас А де панна фея Еллі?

Довідавшись про те, що Еллі в полоні, Фарамант здивувався, потім сказав:

— Я проведу вас до правителя міста Страшила Мудрого, котрий, як і я, дуже засмутиться. Але ви повинні надіти зелені окуляри. Такий наказ Гудвіна Великого і Жахливого. Якось ми цей наказ порушили, і нас за це спіткало велике лихо.

Він вибрав із сумки окуляри, сказав: «Це ваші, тут є позначка», — надів на голову Тотошка і клацнув ззаду маленьким замочком. І зразу ж перед очима Тотошка все заграло різноманітними відтінками зеленого кольору.

Невідомо, як це сталося але тільки-но Тотошко зі своїм провідником ступив кілька кроків на вулиці, де високі будинки вгорі майже сходились і кидали прохолодну тінь, як усе місто вже знало про сумну долю Еллі.

Мешканці міста висовувалися з вікон, висловлюючи песикові своє співчуття, а багато людей виходили з будинків і йшли за Тотошком та Фарамантом.

До палацу підійшов уже цілий натовп схвильованих людей, але їм довелося довго гукати й стукати палицями по бильцях огорожі, перш ніж вони привернули увагу Довгобородого Солдата. Той, як завжди під час служби, стояв на вежі, вдивляючись у дзеркальце і розчісуючи свою розкішну бороду, що спускалася аж до землі. Нарешті він почув шум і крики, опустив підйомний міст і підхопив у свої обійми Тотошка, якого дуже любив.

Бракує слів, щоб описати горе Страшила й Кагги-Карр, яка гостювала в нього, коли вони довідалися про те, що їхня улюблениця Еллі потрапила в полон до підземних жителів і в неї нема жодної надії вирватися від них.

Страшило задумався. Він думав так довго, що голки і шпильки, додані Гудвіном до його мізків, полізли назовні. Згодом він сказав:

— Треба покликати Залізного Дроворуба. Звичайно, розумні мізки — найголовніше на світі, але й серце, що любить, багато варте. Вдвох ми скоріше щось придумаємо.

І Кагги-Карр зразу ж полетіла за Дроворубом. Через чотири дні Дроворуб появився у супроводі маленького дідуся Лестара найкращого майстра країни Мигунів. Дроворуб повідомив, що ворона принесла йому сумну звістку і полетіла далі, у царство Сміливого Лева, аби розповісти і йому про те, що сталося.

Розповідаючи про нещастя, яке спіткало Еллі, Дроворуб був так прикро вражений, що в нього сльози потекли з очей, щелепи заіржавіли, і він тільки махав руками і не міг вимовити ні слова.

— Знову ти онімів! — закричав Страшило, він відв'язав від пояса Дроворуба маслянку і змастив суглоби товариша. — Ти ж власні, що тобі зась плакати!

— Н-не м-міг стриматися — натужно вимовив Дроворуб. — М-мені т-так її шкода…

— Ти вже й заїкатися почав, — невдоволено мовив Страшило, — а раніше з тобою такого не траплялось.

— Щ-що зробиш, с-старію, милий друже, — зізнався Дроворуб. — Варто мені розчулитися, і вже не можу розмовляти. Треба буде порадитися з лікарем.

Тотошкові довелося докладно повторити для Дроворуба і Лестара розповідь про пригоди в підземеллі. Еллі та Фред були заочно удостоєні багатьох похвал за свою поведінку. Правда, песик не жалів фарб Почувши про зникнення Сонної води, Лестар багатозначно крякнув.

— Ви щось хотіли сказати? — поцікавився Страшило.

— Ні, це я так, спало щось на думку, та, напевне, безглузде…

Кагги Kapp, незважаючи на свої роки, була швидкокрилою і не зволікала з поверненням. Вона побувала у царстві Лева і прилетіла з істотними новинами.

— Лев збирається йти війною на підземних королів, — сказала Кагги-Карр. — Коли він довідався, що королі тримають Еллі в полоні і не хочуть відпускати, то нечувано розлютився. Якщо б вони в той час потрапили йому під руку… тобто під лапу, я не знаю, що б він з ними зробив. Ой, боюсь, що Гудвін дав йому надто велику порцію сміливості, — стурбовано додала ворона.

— Що він робить? — запитав Страшило.

— Коли відлітала, він зібрався розсилати гінців по своєму царству — оголошувати про загальний збір війська.

— А ми хіба гірші? — закричав Страшило, і його солом'яні груди наповнились войовничою відвагою. — І ми зможемо зібрати військо, чи не так, Дроворубе?

— Я задля Еллі піду назустріч будь-якій небезпеці, — запевнив Залізний Дроворуб.

— І ми, Мигуни, також, — підтвердив Лестар. У розмову втрутився Фарамант.

Ми приймаємо дуже важливе рішення, — зауважив він, — і я думаю, що про це треба повідомити Еллі.

— Правильно, але як це зробити? — спитав Дін Гіор.

— Напишіть листа, а я його доставлю, — озвався Тотошко.

— Любий Тотошко, ми наперед дякуємо тобі за послугу, але як ти це зробиш? — поцікавився Фарамант.

— Із підземелля у горішній світ не кожен зуміє вийти, а я це зробив, — похвалився песик. — Ну, а потрапити туди для мене — раз плюнути!

Фарамант і Дін Гіор сіли писати листа.

ТОТОШКО ПРИНОСИТЬ ЛИСТА

инуло коло двох тижнів, відтоді як зник Тотошко. Королі ні в чому не підозрювали Еллі, бо вона вчинила розумно: не чекаючи, поки її розпитуватимуть про зникнення песика, вона сама прийшла до Ментахо і звинуватила шпигунів у тому, що вони погано стежили за собачкою.

— Бідний мій, любий, дурний Тотошку! — кричала Еллі, витираючи сльози. — Напевно, його з'їв якийсь жахливий Шестилапий а ваші люди не вберегли мого песика!

Закінчилось усе тим, що Ментахо навіть вибачився перед Еллі за недбалість шпигунів.

Еллі і Фред жили у постійній напрузі. Арриго зумів шепнути їм, що задум вдалося втілити і що Тотошко зустрівся з Жуванами Тепер залишалося чекати якихось кроків з боку Страшила й Залізного Дроворуба, але як повільно тяглися дні очікування!

На п'ятнадцятий день після зникнення Тотошка Фред і Еллі гуляли берегом Середнього озера, з тугою дивилися на його свинцеві води, освітлені золотистим відблиском хмар. На відстані походжали двоє наглядачів, які не зводили очей з полонених…

Брат і сестра добилися дозволу знаходитися поруч без сусідства обридлих шпигунів. Сталося це так. Минув тиждень з того часу, як Еллі чаклувала над висохлим джерелом, але вода, звичайно, не появилась. Королі дорікнули Еллі за те, що її чари не подіяли, на що вона резонно відповіла:

— Я ж попереджала! Підземний дух, що володіє водою, дуже сильний. Тепер мені треба придумати нові заклинання, але я не можу цього зробити, у мене немає умов.

— Які вам потрібні умови? — спитали королі.

— Я повинна порадитися з братом. Він — мій помічник і знає багато таємниць. Але наші розмови не може чути жодне вухо, інакше чари втратять силу.

З цього дня наглядачі почали триматися на відстані.

Дивлячись на озеро, Еллі сумовито сказала:

— Де ж тепер мій любий Тотошко, що він поробляє?

І раптом знизу почувся тонкий голосок: «Я тут!» — і маленький шовковий клубочок припав до ніг Еллі.

— Тотошеньку! — радісно вигукнула дівчинка і підхопила песика на руки. — Любий мій, по вернувся, ти повернувся!

Гладячи Тотошка, Еллі намацала під його на шинником щільно згорнутий папірець. Дівчинка здогадалася, що це лист з горішнього світу, але не виймала його. Шпигуни не чули їхніх розмов, але прекрасно бачили всі дії.

Довелося чекати поки вони опиняться самі в Елліній кімнаті: таку пільгу удавана фея також обумовила.

Еллі з хвилюванням розгорнула папірець. Там було написано:

Закінчивши читати листа вголос, Еллі трохи заплакала, потім усміхнулась і сказала:

— Які ж вони всі добрі! Як люблять мене… Але війна… Ні, я не хочу, щоб через нас спалахнула жахлива війна!

Фред заперечив:

— А що ж, так і сидітимемо до самої смерті? Ти стільки водилася з чарівниками і феями, а все одно в тебе того чаклунства ні на один цент, і тобі не відчаклувати Священне джерело!

— Я сподіваюся, коли королі збагнуть, що я не фея і нічого не можу зробити, вони нас відпустять.

— Чого захотіла! — насмішкувато промовив Фред. — Королі тупі й дурні, як дубові колоди.

— Як би там не було, я війни не допущу! — рішуче вигукнула Еллі. — Але все-таки я скажу королям, що горішні вимагають моєї видачі і погрожують війною. Може, це їх налякає.

— Спробуй! — погодився Фред.

Несподівана поява таємниче щезлого Тотошка справила на підземних жителів сильне враження. А справа пояснювалася дуже просто: Жувани доставили песика до Торговельних воріт і пропхали його через дірку, яка була внизу і на яку охорона не звертала ніякої уваги. Пробратися непомітно до околиць міста для Тотошка було неважко.

Еллі викликали до короля Ментахо. Проникливо дивлячись на дівчинку, король сказав:

— Ви скаржилися, що наші люди не вберегли маленького звіра. Але ось він тут. Як ви це пояснюєте?

— А хоч би моїм чаклунством! — сміливо відповіла Еллі.

Ментахо розгубився.

— Прошу пробачення, — пробурмотів він. — Звичайно, нам, простим смертним, не годиться втручатися в чаклунські справи. Але я дуже радий, що ви нарешті відкинули удаваність. І тепер ви хочете чи не хочете, а повернете нам Сонну воду.

Тепер почервоніла Еллі:

— Бачите, ваша величносте, це — зовсім інша справа, — почала вона виправдовуватися. — Але про це ми поговоримо з вами іншим разом. А за раз я хотіла вам сказати, що в мене є до вас важливе доручення з горішнього світу.

— До мене особисто?

До всіх підземних королів.

— Тоді ми всі і вислухаємо його на Великій Раді.

ВІЙНА!

друге Еллі виступала перед Великою Радою значно сміливіше. Вона вже мало ніяковіла, дивлячись на придворних у різнокольоровому одязі та величну поставу королів.

Голосом, який не здригнувся, Еллі оголосила ультиматум Страшила. На велике розчарування дітей, він не справив бажаного враження на королів.

А справа пояснювалася просто. Королі й придворні, які проспали кілька століть, ніколи не воювали і зовсім не уявляли собі, що таке війна, яка вона жахлива.

Першим виступив воєвода Гаерто. Він знав про війну із старовинних літописів, написаних тисячу років тому.

— Війна, ге-ге! — приголомшливо волав він з трибуни. — Війна — це весела справа! Війна — це похід, б'ють барабани, трам-там-там! Ми розіб'ємо ворога, заберемо здобич: амбари з пшеницею, бочки з вином, худобу, птицю! Який бенкет ми влаштуємо після перемоги, ге-ге!

Названі трофеї справили на членів Ради велике враження: від жадоби у них заблищали очі.

Тут втрутилася Еллі. Не утримавшись, вона закричала із свого місця:

— Ви нічого не знаєте про війну! Війна — це кров, страждання, смерть!.. І чому ви так упевнені, що переможете?

Гаерто відповів:

— У цьому нема ніякого сумніву! У нас дракони, у нас — звірі! Достатньо напустити на горішню армію сотню Шестилапих, не погодувавши їх дві доби, і вони всіх розірвуть на шматки!..

Гаерто переможно зійшов з трибуни. Еллі спохмурніла: вона зрозуміла, що у підземних королів є справді могутні засоби боротьби.

Виступив Ментахо. З усіх королів він був найрозумніший. Ментахо не вибухнув войовничою промовою. Він просто сказав:

— Звичайно, війна — це не така весела прогулянка, як уявляється воєводі Гаерту. Я знаю наші слабкості: якщо ми вийдемо нагору, то нічого не будемо бачити, і вороги заберуть нас голими руками. Наші дракони й Шестилапі у горішньому світі також будуть сліпі. Але ми й не збираємося йти нагору, навіщо нам це? Адже не ми починаємо війну, це нам погрожує правитель Смарагдового міста. Що ж? Хай приходять. У нас є чим зустріти противника, і тут Гаерто правий.

Еллі з жахом усвідомила, що Ментахо говорить незаперечну істину: горішні армії жде загибель якщо вони спустяться у цей чужий, незнайомий для них світ…

Наступні оратори підтримали Ментахо. Рішення було таке: «Нашестя горішніх не боятися, але на будь-який випадок готуватися до відсічі Фею не відпускати доти, поки вона не розчаклує Священне джерело. Відмовкам Еллі не вірити: таємниче вступивши в зносини з горішніми, вона довела, що володіє чарівною силою».

А в цей час нагорі йшла підготовка до війни повним ходом.

Як тільки Кагги-Карр принесла Сміливому Левові звістку про те, що Еллі в біді, як зразу ж лісом помчали вісники-зайці, галасуючи на всіх перехрестях про те, що цар Лев збирає рать. Щоб косооких гінців не з'їли тигри і леопарди, було оголошено велике перемир'я. Віднині хижаки не сміли кривдити своїх молодших братів, а якщо вже комусь надто нетернілося, то дозволялось пожувати травичку або вгамувати голод фруктами.

Істотною перепоною на шляху в Блакитну країну була Велика річка, на переправі через яку не раз зазнавали лиха Еллі та її Друзі.

Тигри, леопарди, пантери, рисі не любили води, та й сам Лев пускався уплав тільки на випадок крайньої необхідності. Але в лісі були річки, а в річках жили бобри, великі будівники гребель. Того ж вечора всі бобри були мобілізовані, і з них був сформований полк під командою головного інженера Гострі Різці.

Полк рушив уперед до річки, закипіла робота. Бобри підгризали дерева, що росли на берегах, зіштовхували їх у воду. Там вони підтягували одну колоду до іншої, а шимпанзе і макаки зв'язували їх мотузками — ліанами. До встановленого терміну міст був готовий, і зв'язківці-папуги полетіли доповісти про зроблене головнокомандуючому.

Опівдні почався великий вихід з лісу. У чинному порядку йшли один за одним батальйони ягуарів, кугуарів, ведмедів, рухались роти пум, рисей, пантер. Особлива військова частина була сформована з мавп ревунів. Від них не чекали безпосередньої участі в битві, але їхнє громове ревіння мало призвести до сум’яття в лавах супротивника.

Обоз складався з дужих буйволів, турів і зубрів: вони несли На спинах пакунки бананів та інших фруктів — продукти харчування для армії які хоч не дуже подобалися хижакам, але придатні для втамування голоду.

Попрощавшись з дружиною та дітьми, Лев рушив на чолі роти тигрів: це була його особиста гвардія. Полководця супроводжували птахи-ад'ютанти і птахи-секретарі. Ад'ютанти передаватимуть розпорядження головнокомандуючого, а секретарі вестимуть літопис походу і відатимуть розподілом продовольства.

Лев дуже гордився тим, який мудрий розпорядок він установив у війську. Він жмурився і муркав від задоволення, як великий кіт.

У Фіолетовій країні теж готувалися до походу. Мигуни вже мали військовий досвід. Вони воювали проти дерев'яної армії Урфіна Джюса і розбили її. Вони мали на озброєнні знамениту гармату, яка лопнула після першого ж пострілу, її можна було полагодити, був і порох, виготовлений у свій час Велетнем із за гір. Крім гармати, були сокири та залізні довбешки з шпичками, насадженими на довгих держаках.

Дорогою марширували роти Мигунів, які пройшли військову підготовку під керівництвом фельдмаршала Діна Гіора.

Мешканці Смарагдової країни зовсім не відзначалися войовничістю, але й вони збиралися рушити в похід з серпами, косами, лопатами і вилами.

Сигнал до наступу мав дати Страшило але він чекав підходу звіриного війська.

НЕЗРОЗУМІЛЕ ЗНИКНЕННЯ

ллі була у відчаї. Ультиматум Страшила королі відхилили, отже, правитель Смарагдового міста почне війну, загинуть сотні, а можливо, й тисячі живих істот тільки для того, щоб визволити з неволі двох дітей. Будь-яким чином треба було відмовити Страшила від цього нерозсудливого кроку.

Але ж як це зробити? Про те, щоб знову від правити Тотошка, не могло бути й мови. Після того, як песик повернувся, його за наказом короля посадили в залізну клітку, біля якої завжди стояв вартовий.

Діти довго думали над становищем що склалося, і, нарешті, вирішили:

«Треба тікати Фреду. Тотошко в клітці, за Еллі нагляд дуже посилився, а за Фредом майже не стежать. Якщо Арриго дасть йому свій одяг, Фред добереться до Торговельних воріт і вже якось зуміє вибратися з підземелля. І тоді він розповість горішнім, яка небезпека чекає на них».

Кілька днів минуло, перш ніж Еллі вдалося поговорити з Арригом на самоті. Після вагань літописець погодився на справу, що загрожувала йому великою небезпекою, якби таємниця розкрилася.

Останнім часом вино в Печері стало рідкістю, але в Аррига збереглася пляшка про всяк випадок. Уночі літописець зайшов до палацу і пригостив вартового, який вартував біля Фредової кімнати. У вино Арриго підсипав сонного порошку.

Фред переодягся в костюм підземного жителя який виявився, мов на нього пошитим. Арриго загримував його. На голові у хлопчика був ковпак з фосфоричною кулькою.

Втеча Фреда спричинилася до великого переполоху, але залишилася нерозгаданою Вартовий, який прокинувся вранці налякавшись жорстокої кари поклявся, що він усю ніч не сплющив очей і не відходив од дверей полоненого.

Сторожів біля Торговельних воріт Фред обдурив, сказавши, що його послав король Ментахо у країну Жуванів з важливим дорученням. Його пропустили, прийнявши за свого. Але поки справа дійшла до допиту, сторожі також, злякавшись кари, приховали правду.

Зникнення Фреда приписали чарам Еллі, і страх перед нею став ще більшим. Але й нагляд за нею дуже посилився. Дві придворні дами, королівські тітки, не відходили від дівчинки ні вдень, ні вночі, ще з десять шпиків товпилися довкола.

«Нехай! — раділа в душі Еллі. — А все-таки Фредді нагорі».

Фред покинув підземелля. Він не міг повірити сам собі. Як, невже після стількох тижнів виснажливого полону він на волі, та ще в Чарівній країні?

Над ним, як і в Печері, розкинулося склепіння, але воно не було заховане золотистими хмарами, як внизу. Темно синій купол неба здіймався в незмірну даль і з цієї далини світилися міріади яскравих крапок зірок. У Фреда запаморочилася голова, він ледве встояв на ногах. І зразу ж його владно полонили солодкі запахи і звуки незнайомого світу.

Дорога до поселень Жуванів пролягала лісом. По боках її росли небачено високі дерева з великими біло-пурпуровими квітами, від яких доносився різкий аромат. З гілля злітали зелені, червоні, сині папужки, що спросоння базікали всілякі дурниці. З глибини лісу долинали незрозумілі шерехи і шуми.

Саме повітря, що пахкало нічною свіжістю, напоєне ароматами квітів, п'янило подорожнього, який так довго дихав затхлим, задушливим запахом Печери. Груди Фреда високо здіймались, його переповнювало почуття бадьорості й сили.

— Підземні жителі — божевільні, якщо вони добровільно відмовляються від принад горішнього світу, — бурмотів хлопчик, крокуючи дорогою. — Коли б вони знали, як тут добре…

Нарешті пришелець надибав на своєму шляху село. Фреду сподобалися круглі будиночки Жуванів під гостроверхими дахами, але йому ніколи було милуватися архітектурою. Він піднявся на ґанок першого будинку і затарабанив у двері. На порозі з'явився заспаний господар і сахнувся, побачивши людину в строкатому одязі, з кулькою на голові, що випромінювала яскраве світло.

— Хто ти такий? Чого тобі? — спитав переляканий Жуван.

— Мене звуть Фред Каннінг, я щойно з Підземної країни…

— Ми обмінювалися товарами з підземними рудокопами недавно, і наступний базарний день не скоро.

— Йдеться не про торгівлю! — заперечив Фред. — Я вирвався з полону, але там ще залишилася моя сестра Еллі!..

— Ой, Еллі? Фея Будиночка, що карає!

Все змінилося, коли господар будинку зрозумів, хто перед ним. Він почав засипати хлопчика при вітаннями, але у Фреда після збудження настав спад сил. До того ж, утікач більш як добу нічого не їв. Він відповідав на запитання господаря ледь чутним голосом, а потім знесилено опустився на долівку ґанку.

Зніяковілий Жуван доручив дружині потурбуватися про гостя, а сам побіг будити односельців. Через чверть години навколо Фреда зібрався натовп маленьких чоловіків і жінок у гостроверхих капелюхах із дзвіночками. Підкріпившись молоком і фруктами, Фред сказав, що йому треба швидше дістатися Смарагдового міста.

— Я повинен відмовити Страшила й Залізного Дроворуба від війни, яку вони затівають.

Почувши страшне слово «війна», м'якосердні Жувани гірко заплакали.

— Ми не вміємо і не хочемо воювати, — схлипували вони. — Ми всі загинемо, якщо почнеться війна…

— Та годі! — вигукнув Фред. — Адже я втік з Печери саме для того, щоб був мир!

Жувани заспокоїлися, сказали, що мир — це добре.

— Тоді проведіть мене у Смарагдове місто, — попросив хлопчик.

— Туди веде дорога, викладена жовтою цеглою, — відповіли Жувани. — І це дуже далека дорога. Чи не ліпше вам відпочити кілька годин?

Фред відчув, що так насправді буде ліпше, бо повіки в нього змикалися, а ноги відмовлялися йти. Господарі вклали його в м'яке ліжко, і хлопчик заснув глибоким сном.

ВІСНИК МИРУ

трашило і всі інші прийняли Фреда з розкритими обіймами, коли довідалися, хто він такий А хлопчик з великим здивуванням роздивлявся Страшила і Залізного Дроворуба: адже тільки в Чарівній країні могли існувати такі не звичайні створіння.

Ще два місяці тому, в Айові, слухаючи розповідь Еллі, він не міг позбутися недовір'я — і ось, маєш! — він стискає м'яку безсилу руку Страшила й тверду залізну руку Дроворуба. Страшило, розмовляючи з ним, поважно хитав своєю многодумною, набитою висівками головою, а в Дроворуба б'ється в залізних грудях серце з ганчір'я… І ворона Кагги-Карр, яка сидить на спинці трону, виблискує розумними чорними оченятами і дуже чітко, тільки трохи гаркавлячи, розпитує про здоров'я Еллі.

Хлопчику весь час здавалося, що він спить і ось-ось прокинеться, але це була дійсність, він стояв у тронній залі палацу, побудованій Гудвіном та прикрашеній безліччю смарагдів, і на очах у нього з'явилися зелені окуляри.

Але тут Фред Каннінг згадав про доручення Еллі.

— Ви навіть не розумієте, — палко говорив Фред, на яку велику небезпеку наражаєтесь! Якби ви бачили Шестилапих! Один такий звір може розтерзати двадцять чоловік, а їх там сотні! А ті дракони з їх великими зубастими пащами й кігтистими лапами! Як захиститися від такого чудовиська, коли воно зі свистом летить згори, виблискуючи жовтим черевом! А на них ще й вершники зі списами та луками!..

Довго і красномовно говорив Фред і з задоволенням помітив, що слухачі починають розуміти безглуздість свого наміру.

— Якби підземні королі вивели свою армію нагору, тоді була б інша справа, — говорив далі хлопчик. — Але вони ж цього не вчинять. А внизу, у вічній напівтемряві, до якої не звикли очі горішніх жителів, у мешканців Печери всі переваги.

— Тоді вирішено! — хитнув головою Страшило. — Не бути війні!

І всі погодилися з його рішенням.

— Але як виручити Еллі? — сумно запитав Залізний Дроворуб і ледь не заплакав, але своєчасно опам'ятався.

Тут почав розмову маленький тихий Лестар, видатний механік з країни Мигунів.

— Наскільки мені відомо, підземні королі випустили б панну Еллі, якби вона відновила Священне джерело? — запитав він.

— Цілком правильно, — підтвердив Фред. — Але Еллі не може цього зробити, не чарівниця ж вона, насправді! А це й на краще, а то б вона ще не так задерла носа?

— А тут, може, і не треба чаклунства, — хитро посміхнувся Лестар. — Скажіть юначе, ви знаєте що таке водяний насос.

Обличчя Фреда почервоніло від обурення.

— У нас на фермі кожен хлопчик користується ним по десять разів на день, — сердито буркнув він.

Але Лестер, не моргнувши оком, усе розпитував:

— А там унизу, в Печері, ви бачили насоси?

Фред подумав.

— По моєму, ні. Водяні колеса у них є. Вони встановлені в озері, у них запряжені Шестилапі, і коли вони там бігають, воду забирають черпаки, виливають у жолоби! І вона тече в місто.

— Так-так, чудово! — засяяв механік.

— До чого всі ці розпитування, друже Лестаре? — здивувався Дін Гіор.

— Бачите, — сказав дідусь, — у мене є одна ідея. Я гадаю, ми зможемо визволити панну Еллі без побоїща. Тільки для цього потрібно повернути королям чудесну воду і ми спробуємо це зробити.

Вигуки захоплення струснули тронну залу. Всі вихваляли Лестара, а він скромно усміхався.

— Не потрібно передчасно радіти, — казав майстер. — Якщо ця вода не пішла надто глибоко, ми її викачаємо. Тільки я повинен приготувати довгі бури, щоб просвердлити скелю і, звичайно, насос що добре висмоктує воду.

Лестар подався до країни Мигунів, бо тільки там можна було зробити такі речі. А Кагги-Карр полетіла повідомити Лева, що війни не буде і щоб він розформував свої полки.

ДИВНЕ ПОСОЛЬСТВО

арта, яка охороняла Торговельні ворота, почула сильний стукіт. Начальник караулу визирнув у віконце. Він побачив незвичайне видовище. Перед воротами стояло колом з десять дерев'яних людей, і вони весело молотили один одного кулачиськами по спинах. Гуркіт міг розбудити мертвого.

— Навіщо ви це робите? — запитав здивований воїн.

— А щоб ви почули!

— Ви могли постукати у ворота.

— Хіба це ворота, — зневажливо мовив дерев'яний чоловік. — Самі б нас сварили, якби ворота розвалилися!

— Хто ви такі і чого вам тут треба?

— Ми дуболоми і принесли вітання від правителя Смарагдового міста Страшила Мудрого вашим королям.

Порадившись, воїни вирішили, що тут, напевне, немає підступу: навряд чи десять дерев'яних людей зможуть захопити всю державу. А якщо вони прийшли в розвідку, то хай дивляться. Побачивши Шестилапих і драконів, вони, звичайно, не наважаться на війну.

Посланців пропустили, дали їм провідника, і дуболоми дружно загупали по твердій дорозі.

Дерев'яні люди були прийняті у тронній залі, де зібралися всі королі й міністри. Привели туди і Еллі. Оскільки цього місяця правив Ментахо, то він узяв листа й почав чигати:

«Ми, Страшило Мудрий, правитель Смарагдового міста, Залізний Дроворуб, правитель Фіолетової країни, і Сміливий Лев, цар звірів, шлемо нашим побратимам, підземним королям, сердечний привіт…»

Ментахо припинив читання і сказав:

— Ми вдячні нашим горішнім побратимам за привіт і відповідаємо їм тим же. Просимо це пере дати.

Дуболоми дурнувато посміхалися. Ментахо читав далі:

«Ми прикро вражені, що ви, володарі Підземного царства, без усякого права затримуєте у себе дорогу нашим серцям фею Еллі, яку доля випадково закинула до вас.

Але, беручи до уваги, що ви керуєтесь при цьому важливими причинами, а саме — бажанням повернути Сонну воду і відновити встановлений протягом століть порядок у вашій країні, ми відмовляємося від наміру оголосити вам війну і пропонуємо вирішити справу мирним шляхом… «Це дуже розумна пропозиція», — відзначив Ментахо, читаючи послання.) Ми, жителі горішнього світу — нащадки Великого Гудвіна, і до нас перейшло багато з його таємних знань. Ми гадаємо, що коли Еллі не змогла розчаклувати чудове джерело, то у взаємодії з нами їй це вдасться».

Читання перервала буря оплесків. Еллі стояла дещо наполохана і збентежена.

«На що вони розраховують? — гадала вона. — Це велика помилка Страшила. Вони нічого не зроблять, і ми всі залишимося тут у полоні».

Коли зала ущухла, Ментахо завершив читання листа. Його зміст заспокоїв Еллі.

«Але якщо ворожі сили виявляться настільки могутні, що Сонну воду нам повернути не вдасться, ви не чинитимете нам перешкод для повернення нагору. Що ж стосується долі Еллі, то ми її вирішимо на загальній Раді. Щоб запевнити вас у наших добрих намірах, ми посилаємо вам подарунок. У той час, коли ви читаєте наше послання, до входу у Печеру підходить караван з 500 чоловік, які несуть вам борошно масло, сир, фрукти, мед, вино…»

Цього разу грім овацій перевершив усе, що коли-небудь чула ця зала. Овації були зрозумілі. Запаси харчів у Печері, навіть ті, що були закуплені останнім часом, вичерпувалися, і не тільки простим людям, а й королівським дворам через 3–4 дні загрожував голод.

Ментахо з почуттям прочитав підписи:

«Страшило Мудрий. Залізний Дроворуб. Сміливий Лев. А за них через їхню неграмотність доклав руку Фарамант».

Вартовий Брами добре вмів писати послання!

На очах у Еллі заблищали сльози радості.

«Які добрі та великодушні мої друзі, — думала вона. — І якщо навіть їм не вдасться цей сміливий намір, якщо вони не виручать мене з підземелля, я, принаймні, побачу їх…»

Король і вельможі оточили дуболомів, розглядали їх, мацали, поплескували по плечу, по спині.

— Так, — глибокодумно зробив висновок король Елляна. — Урфін Джюс був великим чаклуном. Зумів оживити таких бовдурів!

— Але Еллі перемогла його, — зауважив король Ментахо. — Отже, вона ще сильніша фея. Шкода тільки, що через якусь примху відмовляється розчаклувати Священне джерело!

Дуболомам була вручена підписана сімома королями охоронна грамота для Страшила, Дроворуба, Лева і всіх супроводжуючих осіб, їм обіцяли безпеку під час перебування в Печері і вільне повернення нагору.

А міністрів продовольства вже не було в залі: вони побігли збирати носильників, щоб рушити за продуктами, щедрими дарами горішнього світу.

Нема потреби казати, що зразу ж після цих зборів Тотошка випустили на волю.

ЕЛЛІ ЗНОВУ ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З ДРУЗЯМИ

ерез днів дванадцять воїн, що прилетів на драконі від Торговельних воріт, сповістив, що правителі Чарівної країни ввійшли в Печеру з великим почтом.

Відразу ж по всій країні помчали й полетіли гінці з наказом:

«Всьому населенню брати участь у врочистій зустрічі високих гостей. Усі роботи в полі й на заводах припинити, крім виплавки металу у плавильних майстернях. Жителям у святковому вбранні зібратися біля дороги, що веде в місто від Торговельних воріт. Шестилапих загнати у стійла і міцно прив'язати, щоб якийсь із них не вирвався і не наробив переполоху. Варті на драконах описувати над процесією кола пошани, але не опускатися дуже низько».

Повсюди панував веселий гомін. Люди одягали найкраще вбрання і найчистіші ковпаки, радісно поспішали зустрічати великодушних пришельців з горішнього світу.

Місто Семи Володарів спорожніло. Там залишилися тільки каліки та немічні старі люди. Королі, міністри, придворні у пишному вбранні всіх кольорів веселки ступали назустріч гостям стрункою колоною під звуки оркестру та грім барабанів. На чолі цієї колони була Еллі з Тотошком на руках. Тисячі глядачів розтяглися на цілі милі обабіч дороги. Люди махали руками, шапками, весело вигукували вітання…

І ось появилися гості. Попереду крокували в ногу шість дуболомів (залишилась солдатська виправка!). Перший із них тримав букет квітів. За ними четверо несли ноші, на яких поважно сидів Страшило, щиро розкланюючись направо і наліво. За ношами слідували тридцять красивих юнаків та дівчат, учнів танцювальної школи, з великими букетами квітів. Ними керував учитель танців Лан Пірог, колишній генерал. Він вражав глядачів неймовірно граціозними позами і час від часу пританцьовував, викликаючи загальний захват публіки.

Далі величаво простував Лев з Фредом Каннінгом на спині. Хлопчик був надзвичайно гордий і ні за які щедроти світу не зійшов би з цього місця.

Кому з його знайомих хлопців щастило брати участь у такій дивовижній процесії та їхати на самому Левові?! От матиме що розповісти в Айові! І, напевне, йому теж не віритимуть, як він не вірив Еллі.

Залізний Дроворуб, наново відполірований і змащений, з блискучою золотою маслянкою біля пояса, ніс на плечі блискучу золоту сокиру. На голові Дроворуба сиділа ворона Кагги-Карр у красивих золотих браслетиках на лапках. Одне слово, кожен з наших героїв, відходячи у підземний світ, вбрався як міг.

Далі, тримаючись за руки, йшли поряд Дін Гіор, Фарамант і Лестар. Борода Діна Гіора, що була заплетена в коси і спускалася до самої землі, справила на мешканців Печери велике враження.

Кілька десятків Жуванів несли нові подарунки: тюки з одягом і взуттям, кошики з іграшками, котили дитячі візки. Їх блакитні гостроверхі капелюхи рівномірно погойдувались у такт ходьбі, і підвішені під ними дзвіночки мелодійно дзвеніли.

Похід завершали дуболоми, навантажені важелями, колесами, свердлами, трубами… За порядком серед них стежили майстри з Фіолетової країни.

Вся ця процесія справила незабутнє враження на жителів Печери: це було якесь світле, сяюче видиво з горішнього світу, що ніби прихопило з собою в підземелля відблиск сонячних променів, прозорість повітря, блакить неба…

Коли дві врочисті процесії зустрілися і високий величний король Ментахо підняв руку й приготувався виголосити врочисту промову Еллі порушила всю церемонію. Заверещавши від захоплення, вона вибігла з рядів і стрімголов кинулася до Страшила. Дуболоми миттю створили драбину, і дівчинка опинилася в обіймах свого доброго старого друга. Вона гладила його миле розмальоване обличчя, цілувала його щоки, а Страшило захоплено вигукував:

— Ей-гей-гей-го! Я знову-знову-знову з Еллі! Ей-гей-гей-го!..

Та небавом він отямився і збентежено затулив рота долонею: не належало знатній особі поводити себе так легковажно.

А тут до нош підоспіли Залізний Дроворуб, Фред Каннінг, Сміливий Лев, Дін Гіор, Фарамант… Почався веселий гармидер. Еллі й Тотошко переходили з рук до рук, і король Ментахо з гіркотою подумав, що йому не доведеться блиснути ораторським мистецтвом. Він нашвидку сказав кілька люб'язних фраз і одержав у відповідь вітання Страшила, Дроворуба та Лева — правлячих осіб горішніх країн.

Потім усе змішалося і веселим гуркотом попливло у Місто Семи Володарів.

Еллі їхала на спині Лева, а поруч ступав Фред і розповідав про свої пригоди з того часу, як він уночі, переодягнутий, вийшов із сонного палацу.

Але його щохвилини перебивав Дроворуб, який пропонував Еллі послухати, як сильно і радісно б'ється його серце з тієї миті, як він її побачив.

Часом і Лев повертав голову і не упускав нагоди додати слівце про те, як він зібрав, а потім розпустив могутнє військо, а Кагги-Карр сварилася з Тотошком через те, кому сидіти на руках у Еллі, і була страшенна метушня, але всі були дуже задоволені…

МЕХАНІЧНЕ ЧАКЛУНСТВО

а честь знатних гостей семеро підземних володарів влаштували пишний бенкет. На бенкеті був показаний балет: юнаки і дівчата з танцювальної академії Лана Пірота виявили чудеса мистецтва і заслужили загальне схвалення. До речі, юних акторів наступного ж дня відправили додому: перебування в Печері могло зашкодити їхньому неміцному ще здоров'ю. З ними пішли і Жувани які принесли подарунки підземним жителям. Маленькі чоловічки лише один день пробули в Печері, але на все життя в їхніх душах поселився страх перед похмурими і величними її дивами.

І господарі, і гості після бенкету спали довго, як убиті, звичайно, за винятком Залізного Дроворуба і Страшила: ті ніколи не спали.

Щойно Лестар прокинувся, одразу ж взявся за справу. Ще напередодні він познайомився з Хранителем часу Ружером і довго з ним розмовляв.

Лестар і Ружеро сподобалися один одному, між ними відразу запанувала приязнь. На ранок після бенкету Лестар розшукав Ружера, попросив провести його до Священної печери. Двоє нових друзів, простуючи, жваво бесідували, а за ними дуболоми під наглядом майстрів тягли труби важелі та блоки.

З розмови Лестар зрозумів, що Хранитель часу не дуже вірить у те, що Сонну воду можна повернути чаклунством. Майстер бачив, як Ружеро хитрувато поглядав на всю складну техніку, яку несли дерев'яні люди, і, посміхаючись, промовляв:

— Так, звичайно, з такими пристосуваннями справа піде на краще, і підземний дух, може, й поступиться. А то у бідолашної Еллі були одні заклинання. А що таке заклинання? Слова.

— Шановний Ружеро, я бачу, ви прониклива людина, — сказав Лестар. — Але, гадаю, не варто навіювати подібні думки сімом королям.

— Я і сам так думаю, шановний Лесгаре, — погодився Хранитель часу. — Адже не все те, про що йдеться між друзями, годиться для вух їхніх величностей.

Старики, задоволені один одним, крокували далі.

У Священній печері Лестар зайнявся істотними дослідженнями Наказавши дуболомам дотримувати тиші, він прикладав вухо до землі у різних місцях, прагнучи почути шум підземних вод. Він тримав над щілинами у скелі дзеркальце, щоб вловити на ньому сліди випарувань.

Довго тривали його пошуки а в цей час Ружеро сидів на камені і відпочивав від довгої дороги. Потім Лестар підійшов до нього.

— Ну як, дорогий друже? спитав Ружеро. — Надія є, але чаклунство буде довгим і важким, — обережно відповів Лестар.

Для початку дуболоми під керівництвом Лестара та інших Мигунів розрівняли майданчик поблизу басейну і встановили основу для свердлильного апарата. В їхніх дужих руках робота аж кипіла, вони без напруження вергали великі камені.

— Добра спадщина залишилася вам після Урфіна Джюса, — сміючись, сказав Ружеро.

— Так, скаржитися не доводиться, — погодився Лестар. — Але зауважте, що вони стали слухняними працівниками лише після того, як їм вирізьбили нові кращі обличчя. А це було зроблено за ініціативою Страшила.

Компанія повернулась в місто аж під вечір. А там уже затівався новий бенкет. Це Страшило відповідно до правил міжнародного етикету готувався зі свого боку пригостити королів з продуктів, які принесли з собою його люди.

Минуло ще кілька днів. Між Містом Семи Володарів і Священною печерою встановилося постійне сполучення Дуболоми, Мигуни й підземні металісти постійно снували туди-сюди, переносячи деталі машин і необхідні матеріали. Але королям, придворним і шпигунам вхід у Священну печеру був заборонений. За наполяганням Лестара Еллі сказала сімом королям, що там перебуває страшний дух на ім'я Великий Механік, і перемогти цього духа можна тільки механічним чаклунством. А при механічному чаклунстві стороннім бути вкрай небезпечно, це може вплинути на розум.

Зате присутність Еллі під час підготовки механічного чаклунства було оголошено обов'язковим, і вона проводила там всі дні. Священну печеру не можна було оскверняти зужитком звичайних житейських потреб — їдою і сном, а тому табір для працівників влаштували в одній із сусідніх печер. Туди перенесли ліжка і розвели вогнище для приготування страв.

Але для Еллі, як феї, було зроблено виняток. Дуболоми побудували для неї у Священній печері легкий затишний будиночок, де було все необхідне: ліжко, обідній столик, шафа для сукенок (Страшило привіз їй цілу дюжину!) тощо. Там Еллі, втомившись від шуму механізмів, годинами відпочивала з Тотошком.

А робота йшла повним ходом. Дзижчали свердла, вгризаючись у тверду породу. Майстри Мигуни скріпляли гвинтами труби для насосів і готували клапани. Допитливий Фред устигав всюди: то він передавав якийсь наказ Лестара, то підносив слюсарю потрібну деталь, то приглядався до роботи бурильників. Хлопчик був на вершині блаженства: чи міг колись хоч би подумати, що на його долю випадуть такі незвичайні пригоди?..

Але Страшило, Залізний Дроворуб і Лев не появлялися в лабіринті: вологий клімат Печери виявився шкідливим для них.

Після кількох днів перебування в підземеллі Страшило почував себе дуже погано. Пересувався він з величезним зусиллям, бо солома обважніла від вологості, а просушитися не було де. В Печері варили їжу в невеличких пічках, звідки вогонь не міг вибратися назовні й пошкодити слабким очам підземних жителів. Пічки зовсім не зігрівали навколишнє повітря.

Ще гірше було з дивними мізками Страшила. Висівки, якими була набита його голова, також відсиріли, а додані до них голки і шпильки заіржавіли. Від цього Страшила мучив головний біль, і він почав забувати найпростіші слова.

І навіть риси обличчя Страшила стали змінюватися, бо акварельні фарби, якими воно було розмальовано, розчинялися і стікали по щоках.

Стурбований Фарамант викликав лікаря. Прийшов Бориль, нащадок того самого Бориля, за життя якого вперше приспали королів з їхніми сім'ями та слугами. Кругленький і самовдоволений, як його предок, лікар оглянув знатного пацієнта.

— Гм, гм, погано, — пробурчав він. — У вашого превосходительства починається небезпечна хвороба — водянка. Найкращі ліки сонячне тепло і світло.

— Я не можу залити… тобто залишити тут Еллі, — глухо промовив Страшило.

— Тоді… — лікар подумав. — Тоді для вашого превосходительства лікарнею може стати ливарна майстерня. Я вважаю, що в її теплому сухому повітрі ви поздоровшаєте.

Страшила віднесли в ливарну майстерню і влаштували в затишному кутку, де він нікому не заважав і де його не турбували робітники. Фарамант, який перебував біля правителя в ролі доглядальниці, переконався, що жодна іскра з печі не може потрапити на Страшила. Якби таке сталося, хворий замість одужання знайшов би загибель.

У сухому й гарячому заводському повітрі від Страшила перші дні валила густа пара, і невдовзі його здоров'я почало поліпшуватися навдивовижу швидко. Руки і ноги налилися силою, а в голові появилася ясність.

Погано було і з Дроворубом. Сирість пронизувала його залізні суглоби, і вони почали іржавіти. І ця іржа Печери була якась особливо в'їдлива, від неї не рятувало навіть посилене змащування. Скоро золота маслянка Дроворуба спорожніла, і при рухах усі його частини скрипіли. Щелепи не рухались, бідолаха марно старався відкрити рота: він занімів. Дроворуб перетворився на інваліда.

Дій Гіор запросив до нього лікаря Робиля. Лікар сказав:

— Щоб його світлість (а можливо, варто сказати його колишня світлість?) не розвалився в найближчі дні, його треба покласти в бочку з олією. Це для нього єдиний порятунок.

На щастя, в останньому каравані провізії виявилося достатньо олії, і Залізного Дроворуба занурили в цю рідину так, що зверху видно було тільки лійку, що заміняла йому капелюх.

А щоб Дроворуб не нудьгував, поряд з ним на стільці сидів Довгобородий Солдат і розповідав йому різні цікаві історії зі свого минулого, коли він ще служив воротарем у Гудвіна.

Для прогулянки Дроворуб іноді вилазив з бочки на годину-дві і рушав провідати Страшила або Лева. Могутній Лев, вільний син лісів, у Печері також почував себе кепсько: цар звірів захворів на бронхіт. Бориль виписав йому порошки, і незабаром вся аптека спорожніла: легко собі уявити, які дози ліків потребує Лев! А коли Лев з'їв порошки, він узявся ковтати папірці, у які загорталися ліки.

Отож з друзями Еллі не все було гаразд, і це змушувало Лестара квапитися з підготовкою механічного чаклунства.

ДЛЯ ЧОГО МОЖУТЬ ЗНАДОБИТИСЯ ДІАМАНТИ

е тільки правителі Чарівної країни і цар звірів почувалися погано в Печері. Їхні супутники також переживали важкі дні. Вічні сутінки підземелля, осінні кольори природи, волога атмосфера і людей пригнічували. Вони затужили за батьківщиною, за голубим небом і яскравим сонцем, за веселим співом птахів на гілках дерев, за шелестом вітру в гаю.

І навіть дуболоми, ці сильні та витривалі дерев'яні створіння, відчували, що їхні руки й ноги набрякли від вогкості і вже не так добре слухаються їх, як раніше.

Лестар поспішав. У короткі години відпочинку головного майстра заміняли його помічники, і, як і раніше, дзижчали свердла та скрипіли блоки, стукали молотки. Чудодійна вода, як видно, пішла глибше, ніж передбачав майстер, але ось у надрах землі, нарешті, відчули її присутність. Затуплені свердла, які треба було замінити новими, дістали з надр вологими. Лестар суворо наказав людям не торкатися цієї води, але якось, коли вони повернулися у Священну печеру після обідньої перерви, побачили біля недавно вийнятого бура десятків зо два мишей. Миші лежали догори лапками і спали чарівним сном! Вони злизали зі свердла крапельки Сонної води.

Миші проспали кілька годин. Обережність у роботі подвоїлася.

І ось настав щасливий момент, коли чудодійна вода потужним струменем ринула у завчасно підготовлений для неї басейн. Лестар і його помічники, Еллі, Фред Каннінг зібралися довкола і з шанобливою цікавістю довго дивилися, як, вируючи і зблискуючи синюватим світлом та випускаючи з себе шипучі бульбашки, ллється Сонна вода.

Потім кожен зайнявся своєю справою. Еллі сиділа біля будиночка і забавлялася одним із діамантів. Ці, з переливами усіх кольорів веселки, камінці, які вони з Фредом добули в одному з гротів, дуже подобалися дівчинці. Вона милувалася блиском алмаза, то наближаючи його до очей, то віддаляючи, підкидала його на долоні… Захоплена цим нехитрим заняттям, Еллі не помітила, що робиться в печері, але раптом Тотошко, що лежав у неї на колінах, потягся, широко позіхнув і… заснув.

Здивована Еллі озирнулася. Те, що вона побачила, вразило її. Фред Каннінг спав у найнезручншій позі серед каміння. Лестар і його помічники, охоплені нездоланною сонливістю, опустилися на долівку печери, де хто стояв.

В одну мить Еллі збагнула:

«Небезпека! Чудодійна вода хилить у сон своїми випарами!»

Вона підбігла до дуболомів то дурнувато посміхалися і мовчки дивилися на те, що відбувається, і наказала:

— Мерщій, мерщій! Беріть людей і виносьте звідси!

Усіх сплячих негайно перенесли до кімнат відпочинку і поклали на ліжка. Еллі у смертельній тривозі сіла біля Фреда і сиділа до тих пір, поки її саму не здолав сон, на щастя, звичайний.

Поснулі прокинулися тільки через добу і поводили себе, як невинні немовлята. Еллі розгубилася:

— Що з ними робити?

Потім дівчинка послала дерев'яного бригадира Арума в Печеру за Діном Гіором і Фарамантом, наказавши викликати їх по секрету й нікому нічого не розповідати.

А сама вона зайнялася Фредом: нагодувала його з ложечки кашкою і почала вчити розмовляти. Очевидно пара чарівної води не встигла сильно вплинути на мозок Фреда, бо через годину він уже усміхнувся і сказав «мама», а потім потяг з тумбочки діамант і засунув у рот.

— Ні-ні, ще вдавишся! — крикнула Еллі і відібрала небезпечну цяцьку.

Через кілька годин прибули схвильовані несподіваним викликом Фарамант і Дін Гіор. Почувши розповідь дівчинки про те, що сталося, її друзі не могли зрозуміти, чому всі заснули, а Еллі ні. Фарамант почав прискіпливо розпитувати Еллі, що вона робила в той час, як решта працювали і коли нарешті з'ясувалося, що дівчинка гралася з діамантом, Вартовий Брами полегшено зітхнув і сказав:

— Отож алмаз і виявився тим талісманом, що врятував тебе.

— А що таке талісман? — запитала Еллі.

— Це річ, що охороняє людину від біди, — роз'яснив Фарамант.

І всі троє зраділи від того, що дівчинці саме в цей час забаглося побавитись діамантом. Що було б, якби вона заснула разом з іншими? Усі вони могли б лежати в зачарованому сні дуже юнго, перш ніж безголові дуболоми здогадалися б чим-небудь запобігти лихові.

Фарамант і Дін Гіор зайнялись вихованням Лестара та інших Мигунів, а Еллі віддавала час Фреду й Тотошкові.

Від сімох королів пригоду вдалося приховати. Коли Лестар отямився, він послав дуболомів, щоб ті випустили чудодійну воду з басейну через спеціальний кран. А потім подався до Страшила, аби все розповісти.

У сухому повітрі ливарні правитель Смарагдового міста почував себе чудово, і в його голові роїлися геніальні думки. Про них він навіть нікому, не казав, бо тільки сам їх міг збагнути. Під час доповіді Лестара в мудрій голові Страшила виникла така ідея, що він підстрибнув від захоплення і наказав майстрові негайно викликати до нього Хранителя часу Ружеро.

Привітавши Ружеро, Страшило запитав його:

— Скажіть, мій друже, невже вам потрібні аж семеро королів і вся ця челядь навколо них, яку вам доводиться утримувати?

Ружеро, подумавши, відповів:

— Правду кажучи, особливої потреби в них нема. Але народ звик… І потім кожен король і вся його челядь спали шість місяців з семи.

— А на сьомий бенкетували за рахунок простих людей?

— Це правда, — зніяковіло погодився Ружеро.

— То чому б вам не приспати всю цю компанію загалом? — запитав Страшило.

— Усіх сімох королів?! — вигукнув Ружеро. — Це чудова думка! Але… ось яка біда: адже вони здогадаються, що тут прихований злий замір, і не погодяться.

— А якщо їх так приспати, щоб вони про це й не підозрівали?

— Це важко, сказав Ружеро. — Зараз царює Ментахо, він дуже розумний і здогадливий.

— Ми приспимо і його, і розум йому не допоможе. Лестар, друже, розкажи, що сталося з вами в печері.

Почувши розповідь про те, як люди заснули від випарів чудодійної води, Ружеро вигукнув:

— Це зовсім міняє справу. Ми зберемо туди всю цю юрму, і хай їх непомітно здолає чарівний сон. Але ось іще одна перешкода: адже і ми, організатори цієї затії, також заснемо разом з ними. А якщо ми не появимося, то це виглядатиме підозріло.

— Не турбуйтеся, — сказав Лестар. — У нас на цей випадок є талісман.

І він розповів Хранителеві часу про властивості діамантів.

Ружеро був у захваті.

— Тоді вирішено! Ми приспимо всіх цих дармоїдів, країна зітхне вільно.

— А потім? — спитав Страшило.

— Що — потім?

— Коли вони прокинуться?

— Якщо вони залишаться поблизу джерела вони не прокинуться, — заперечив Ружеро.

— Але дозвольте, мій друже, — повагом мовив Страшило — це буде справжнісіньке вбивство!

— Вибачте, ваша величносте, я про це не подумав. Доведеться перенести їх у Веселковий палац, і хай вони сплять собі у своїх коморах.

— А потім? — наполегливо запитав Страшило.

— Що потім? — роздратовано перепитав Ружеро.

— Адже ж вони коли-небудь все-таки прокинуться!

— А ми їм знову дамо води, — невпевнено сказав Хранитель часу.

— Тоді ліпше вже залишити їх помирати у Священній печері — насмішкувато вигукнув Страшило. — Це буде швидше, і вам менше турбот.

— Ваша величносте, поясніть, я вас не розумію, — благав Ружеро. — Ваші думки надто глибокі для мене, адже недарма жителі Смарагдового міста прозвали вас Тричі Премудрим!

— А ви про це чули? — поблажливо усміхнувся Страшило. — Добре, я вам поясню свою ідею. Після чарівного сну ці люди прокидаються подібними до немовлят, — чи не так?

— Так!

— Їх знову виховують протягом кількох днів, нагадують про те, що вони знали, але забули?

— Так!

— То що вам заважає переконати того ж короля Ментаха, коли він прокинеться, що до свого чарівного сну він був не королем, а ковалем, слюсарем або землеробом, і допомогти йому оволодіти основами відповідного ремесла?

Якби грім ударив біля ніг Ружеро, він не був би так вражений. На обличчі Хранителя часу засяяла радісна усмішка.

— Ваша величносте, ви — найбільший мудрець у світі! — вигукнув він.

— Ну, це давно всім відомо, — скромно відповів Страшило.

СІМ ХИТРИХ НАМІРІВ

адість Ружеро тривала недовго. Один із придворних передав Хранителеві часу, що його хоче бачити сам король Ментахо.

Ружеро з'явився у призначений час. Король провів його у маленьку кімнату, щільно причинив двері. З огляду на таку обережність Ружеро зрозумів, що розмова буде секретна.

Ментахо посадив відвідувача у м'яке крісло, сам сів навпроти.

— Як поживаєте, дорогий мій друже? — люб'язно почав король. — Здається, у вас багато турбот?

— Дуже багато, — підтвердив Ружеро.

— Ви повинні берегти своє дорогоцінне здоров'я, і частину своїх турбот треба перекласти на інших, — вів далі Ментахо незвично лагідно.

Це примусило Хранителя часу насторожитися. Ніколи ще Ментахо з ним так не розмовляв.

«Обережно, Ружеро, — сказав сам собі старий. — Король хоче добитися від тебе чогось дуже важливого».

— Так, до речі, — ніби між іншим кинув Ментахо, — я чув, що розчаклування Священного джерела наближається до завершення?

— Ви не помиляєтесь, ваша величносте!

— І от у зв'язку з цим мені спала на думку одна потішна ідея, — нервово засміявся Ментахо. — Не знаю схвалите ви її чи ні, мій дорогий друже?

— Кажіть, ваша величносте!

— Перша черга спати — моя, — говорив король, — але, правду кажучи, останнім часом я переконався, що чарівний сон не таке вже й благо і що життя набагато цікавіше, особливо, коли ти — король!

— Тоді залишайтесь королем, — стримано мовив Ружеро.

— Так, але король, що править, і король, що чекає своєї черги правити, — зовсім різні речі!

— Я не розумію вашої думки, скажіть ясніше.

І Ментахо пішов навпростець:

— Я влаштую бенкет для своїх братів та їхніх, придворних. У вино, яке їм подаватиметься, ми добавимо Сонної води (бажано якнайбільше!) і хай ця компанія засне чарівним сном!

Помітивши здивування співрозмовника, король сухо спитав:

— Вам не подобається моя ідея? Може, ви думаєте, що хтось з інших королів здатен ліпше за мене керувати державою?

Ружеро подумав: «Якщо я не погоджуся, Ментахо знайде собі інших помічників, і нам усім загрожуватиме небезпека».

І він висловив цілковиту згоду з планом короля. Той розчулився і обіцяв Ружеро великі блага:

— Ви у країні станете першим після мене, я вам побудую палац, не гірший за Веселковий!..

— Я не потребую нагород, ваша величносте, — сказав Ружеро. — Покладіться на мене, і все буде зроблено.

— Але нікому ні слова, особливо Еллі та всім іншим горішнім!

— Цілковита таємниця! — запевнив Ружеро. — Але ви самі нічого не починайте, цим можна зіпсувати справу. Коли настане час діяти, ви будете попереджені.

Він попрощався з королем Ментахо, а наступного дня його викликав король Барбедо.

Товстий лисий Барбедо зовсім не був схожий на статечного Ментахо з красивим обличчям і прихильною усмішкою. Але коли він провів Хранителя часу до свого кабінету й ретельно причинив двері, щось у поведінці Барбедо було дуже подібне на Ментахо. І це зразу впало у вічі здогадливому Ружеро.

«Ну, тут теж справа нечиста…» — подумав він.

Король почав розмову здалека, але Ружеро зрозумів його зразу. І він зовсім не здивувався, коли Барбедо після довгих підходів запропонував йому приспати усіх його суперників, щоб він, Барбедо, міг царювати стільки часу, скільки відведено йому долею, а потім престол хай перейде його старшому синові. А ті інші? Ну, нехай сплять собі з миром, адже вві сні вони не матимуть ні турбот, ні тривог…

— Погодьтеся, дорогий мій друже, — солодко співав Барбедо, — що для нашої країни вічна зміна королів — справжнє лихо. Від цього так страждає наш добрий народ… (Товстун навіть випустив сльозу.) І, звичайно, той, кому першому прийшла в голову щаслива думка покінчити з усім цим безладдям, той і заслужив право скористатися її плодами… («Якби ти був першим!» — насмішкувато подумав Ружеро.) А вас, мій дорогий Хранителю, я обсиплю діамантами і смарагдами, ви станете першим багатієм у країні.

Звичайно, і йому Ружеро дав згоду виконати підступний задум і просив нічого не починати без його відома.

Повертаючись до себе, Ружеро подумав:

«Цікаво, що буде далі? Уже два хитруни знайшлися серед підземних володарів? Чи завершиться на цьому справа?»

Однак цим справа не закінчилася. Хранителя часу викликали до себе по черзі і вели з ним таємні переговори королі Елляна, Карото, Ламенте… Навіть старезний Арбусто і той додумався усунути своїх суперників і правити одноосібно.

— Мені недовго залишилося жити, — шамкотів дев'яностолітній Арбусто, — І я не можу витрачати час на сон. Хай хоч два-три роки, але я повинен побути володарем нашої країни…

А шістнадцятирічний Бубало повторював слова свого наставника:

— Я наймолодший за всіх, отже буду правити державою дуже довго і за своє царювання звершу багато славних справ.

Навіть королева-вдова Раффида, мати немовляти Тевальто, і та з'явилася до Ружеро з клопотанням на користь свого сина (це, між іншим, доводить, що хитрощами жіночий розум не поступається чоловічому).

Усім хитрунам Ружеро обіцяв допомогу, і кожен залишався дуже задоволений розмовою з ним, всі обіцяли йому всілякі блага.

Зрозуміло, Страшило і Еллі довідалися про ці підступні наміри. Дроворубу, який сидів у бочці з олією, було не до того, щоб руйнувати чужі змови, а хворому Леву остогидло життя в підземеллі, хоча з любові до Еллі він не поспішав нагору.

Ружеро поквапився до правителя Смарагдового міста зразу ж після побачення з королем Ментахо. Страшило схвалив його удавану згоду і радив тягнути час, поки не завершаться роботи у Священній печері. Другий візит Ружеро менше здивував солом'яного мудреця, а потім він і дивуватися перестав.

— Усі королі — і під землею і нагорі — однаково підступні та жорстокі, — казав Страшило. — Ви тільки подумайте, усім їм, починаючи з молокососа Бубало до старезного дідугана Арбусто, усім надумалося одне і тс ж — позбутися своїх родичів суперників, щоб цілком захопити владу. І ви знаєте, шановний Ружеро, я анітрохи не сумніваюся, що кожен з них зморив би свою рідню в зачарованому сні.

— Яв цьому цілком упевнений, — підтвердив Ружеро.

— Але чому в них усіх такі подібні бажання? — вів далі Страшило. — То просто їх засліплює блиск королівської влади, яку вони не хочуть ділити з іншими. Я дуже радий, що мені спало на думку перевиховати їх. І я впевнений, що коли це станеться, вони виявляться непоганими людьми…

ВЕЛИКЕ ПРИСИПЛЯННЯ

ечерою розійшлася вістка: чаклунство Еллі та її друзів завершується і незабаром Великий Механік переможе. Це повідомлення викликало серед королів загальний тріумф: адже кожен із них розраховував позбутися своїх суперників і стати єдиновладним правителем.

Незабаром був призначений день і час звершення дива. Розпорядники урочистостей, Хранитель часу Ружеро і літописець Арриго, оголосили, що при цьому можуть бути присутні всі бажаючі, але тільки з числа тих, кого коли-небудь присипляли. За виконанням цієї вимоги належало суворо стежити, бо порушення її могло призвести до провалу всієї справи.

Було також оголошено, що той, хто запізниться, не буде допущений до Священної печери. Зрозуміло, що після такого попередження задовго до початку всі виявилися на місці. Прийшли королі з дружинами і дітьми, міністри і радники, головні керуючі і просто керуючі, лакеї всіх рангів, королівські стражі і шпигуни…

Дуболоми побудували навколо басейну кам'яні лавки, розташувавши їх обширним амфітеатром. У першому почесному ряду розмістилися королі з сім'ями, далі сиділи міністри і радники. Простіша публіка стояла позаду.

Сотні фосфорних світильників на головних уборах запрошених освітлювали печеру м'яким світлом: все було видно навіть в найдальших куточках.

Біля самого краю басейну височіла трибуна для ораторів.

Ніколи ще надра землі не таїли в собі такого вражаючого видовища. Королівські двори розташувалися по секторах, як це було прийнято на Великій Раді. І здавалося, що сама семиколірна веселка опустилася з неба і заграла всіма своїми барвами…

Навколо басейну на рівних відстанях стояли дуболоми, заново пофарбовані задля свята.

На трибуну піднялася Еллі з біленькою паличкою в руках. Цього разу з нею не було Тотошка: песика залишили в кімнаті відпочинку під наглядом одного з Мигунів.

Позаду Еллі стояли Фред Каннінг, майстер Лестар, літописець Арриго і Хракитель часу Ружеро. Усі вони, як і Еллі, щось стискали в кулаках. Еллі заговорила дзвінким ясним голосом, який було чути по всій печері:

— Ваші величності і ви, громадяни Підземної країни! Щоб повернути Сонну воду, яка щезла нам довелося здійснити довгу, важку і небезпечну роботу… Так, небезпечну, тому що при найменшому недогляді Дух печери, вже роздратований необачним вчинком Руфа Білана, міг жорстоко розправитися з нами.

У слухачів пробіг холодок страху.

— Але ми, — говорила Еллі, — діяли розсудливо і за системою…

Що таке система, ніхто з присутніх не знав. Не знала й сама Еллі. Це Лестар напоумив дівчинку сказати таке слово, і воно викликало велику повагу до оратора.

Еллі промовляла далі:

— І зараз ми впевнені в успіху. — Вона змахнула паличкою і почала говорити заклинання: — Баррамба, маррамба, тарики, арики купорос, шафо рос, кульки, бульки! Грізний дух, Великий Механік, щезни в найглибші надра землі і віддай же нам свій скарб — Сонну воду!

Еллі тричі тупнула ногою, і після третього притопу десь у глибині почувся глухий шум і рев (цей театральний ефект вправно підготував Лестар).

Зблідлі від жаху глядачі ледве не знепритомніли, але в цей час з великої труби ринула в басейн сліпучим струменем вода!

Дикий багатоголосий зойк сколихнув печеру.

— Вона! Це вона! — кричали збожеволілі від радості люди — Я впізнаю її по синюватому полиску! А я по шипінню бульбашок, що вилітають з неї! А я по запаху!..

Коли хвилювання вляглося, на трибуну вийшов Ружеро. Промова його тривала майже півгодини. Він розповів древню історію про те, як вперше була знайдена чудодійна вода, як Хранитель часу Белліно придумав присипляти королів на час їх міжцарювання і як цей порядок мирно тривав протягом століть. Промова часом була нудна, і деякі слухачі почали хропіти. Але кінець промови змусив їх стрепенутися. Ружеро сказав:

— Раніше Сонна вода появлялася з надр землі тільки раз на місяць і швидко поверталася назад: така була воля Великого Механіка. Але чарівне мистецтво феї Еллі, її друзів виявилося сильнішим: і тепер чудовий напій у нашому розпорядженні весь рік, і ми зможемо присипляти бажаючих у будь-який час і на будь який термін!

Кожен король подумав, що цей натяк, звернений до нього, означає, що незабаром буде здійснено його підступний задум, і всі вони прибрали найповажнішого вигляду.

Ружеро зійшов з трибуни як і раніше стискаючи в руках якийсь предмет Хранителя часу змінив наступний оратор, король Ментахо. Слухачі засмутилися: Ментахо страшно любить виступати з промовами.

І дійсно, він почав здаля. Віддаючи належне високим гостям, король став розповідати історію Страшила, яку чув од нього самого, потім перейшов до історії Залізного Дроворуба і вже зібрався говорити про Лева, як раптом став позіхати. Він устиг сісти на своє місце і зразу ж заснув чарівним сном. І майже в один і той же час заснули усі присутні в печері, всі, окрім Еллі, Фреда, Лестара, Ружеро й Арриго. Вони тримали в руках діаманти, і це врятувало їх від дії випарів Сонної води. І, звичайно, не заснули дуболоми: вони дурнувато витріщили свої ґудзикові очі, не розуміючи, що відбувається.

Так королі і королева потрапили в капкан, який готували один для одного.

Глядачі, які сиділи на лавах в амфітеатрі, заснули зі зручностями: вони посхилялися один одному на плече або на груди. Лакеї ж, солдати, шпигуни, які стояли позаду, попадали хто куди, і там картина нагадувала поле битви, всіяне тілами воїнів.

Еллі та інші з діамантами в руках поквапились залишити Священну печеру. Діаманти діамантами, але всі п'ятеро почали відчувати якусь знемогу, яка передує сну. Однак на волі все зразу минуло.

У печері зосталися дуболоми, яким Сонна вода була ніпочім. Їхні бригадири Арум і Бефар одержали наказ зайнятися перенесенням заснулих до Веселкового палацу.

На думку Страшила і Лестара, сплячих треба було виносити не зразу, а невеличкими партіями через добу одна за другою. Тоді вони і прокидатимуться такими ж партіями через тиждень два і вихователі швидше з ними справляться.

Так у країні Підземних рудокопів звершився найбільший переворот в її історії.

ПЕРЕВИХОВАННЯ

країні Жуванів, неподалік од входу до Печери, на чудовому лужку біля сріблястого струмка стояло кілька наметів. У них жили Еллі та її друзі, що вибралися з підземелля.

Зрештою, в наметах вони тільки ночували, а вдень ніжились на м'якій траві в холодку під фруктовими деревами.

— У ливарній майстерні добре, тепло і сухо, — розпатякував Страшило, підставляючи сонечку солом'яні боки, — а все-таки на батьківщині краще. Адже та ферма, де мене створили, знаходиться неподалік. Не так давно це було, а мені здається, що з того часу минули цілі століття.

— Тут майже так славно, як у моєму рідному лісі, — говорив Лев, що зразу вилікувався нагорі від бронхіту, — але все ж тут чогось не вистачає…

— Знаю, чого не вистачає, — сміялась Еллі, бавлячись його жорсткими вусами і дуючи йому в ніс, від чого Лев мружився і пчихав. — За царськими почестями заскучав ти, шанолюбцю?

Фред Каннінг допомагав Мигунам лагодити Залізного Дроворуба. Після довгого сидіння в бочці він весь просяк олією, олія загусла, і частини його перестали рухатися. Лестар і його помічники розібрали свого правителя до гвинтика, все протерли, прочистили, розклали провітрити і поставили Фреда стерегти, аби якась спритна сорока не вкрала важливу деталь.

Тотошко бігав берегом струмка і гавкав на світлих рибок, що пустували у воді.

З друзями не було тільки Кагги-Карр, Фараманта і Діна Гіора. Ворона полетіла в Смарагдове місто повідомити жителів, що їхній улюблений правитель незабаром повернеться після нових славних подвигів, здійснених у підземному світі.

А вслід за нею подалися Довгобородий Солдат і Вартовий Брами щоб підготувати врочисту зустріч.

Усі відчували себе легко і привільно. Зрозуміло, після того, як заснули семеро королівських сімей та їхні помічники, гості з горішнього світу покинули Печеру, забравши з собою Еллі. При цьому вони навіть не посилалися на охоронну грамоту, бо вона не була потрібна.

Якось вийшло так, що без усяких виборів підземні жителі визнали Хранителя часу Ружеро своїм правителем, а його найближчим помічником став Арриго. Обидва, не гаючи часу, зібрали людей і пояснили їм, яка доля чекає королів та їхніх придворних і лакеїв. Люди із захопленням довідалися, яка чудова ідея спала на думку Страшилові, та щиро його славили.

Всі дали обіцянку, що нічого не говоритимуть тим, хто прокинеться, про їхнє минуле щоб перевиховання відбувалося без перешкод. Люди свято дотримали обіцянки. Єдиний зрадник, який міг зіпсувати справу, Руф Білан, за загальним присудом був приспаний і віднесений до Священної печери терміном на десять років. А щоб ніхто, потрапивши туди випадково, не напився Сонної води, печеру замурували.

Перша партія сплячих на чолі з королем Ментахо очуняла через тиждень після дня Великого присипляння. Ружеро, виконуючи свою обіцянку, повідомив про це Еллі, і та з братом подалася в Місто Семи володарів подивитися, як відбуватиметься перевиховання.

Коли діти ввійшли в Печеру (Торговельні ворота були знесені за наказом Ружеро, і варта там уже не стояла), вони скрикнули від страху. Перед ними на дорозі розтягся на всю величезну довжину ї витріщив жовті очі дракон, постукуючи зубчастим хвостом по землі.

— Навіщо це страховисько тут? — вигукнула Еллі, готуючись рятуватися втечею.

— Це Ойххо, — сказав гінець. — Найрозумніший і най слухняніший з усіх драконів. Ойххо, вклонися гостям!

І дракон тричі схилив перед Еллі і Фредом свою потворну голову. Діти мимоволі розсміялися.

— Ви можете його погладити, — запропонував гінець. — Він буде задоволений.

Еллі доторкнулась до зморшкуватої шиї ящера, той від задоволення забив хвостом по землі.

— А тепер сідайте, — запросив посланець Ружеро, показуючи на подобу кабіни, прилаштованої на спині дракона.

— Навіщо? Ми краще підемо пішки, — запротестувала Еллі.

Але гінець був непоступливий:

— Це наказ правителя Ружеро і… врешті, так потрібно для вас же.

Нічого не зрозумівши з останніх слів, діти все ж сіли в кабіну, гінець розмістився попереду, смикнув вуздечку, і Ойххо злетів. У Еллі і Фреда завмерли серця, вони вхопилися одне за одного, і земля швидко проносилася під ними. Через кілька хвилин навіть відчули задоволення від швидкого польоту і покинули кабіну, жалкуючи, що політ тривав недовго…

Моменти перевиховання мимоволі потішали присутніх, але, підкоряючись суворому наказу Ружеро, посмішки доводилося приховувати.

Ментахо, який прокинувся першим з королів, був серед володарів найбундючнішим. Він страшно гордився своїм походженням від легендарного Бофаро і простих людей мав за нікчем..

І ось саме цьому марнославному чоловікові Ружеро навіяв, що той — ткач, майстер навчав його, основам ремесла. Колишній король сів за ткацький верстат і хвацько почав працювати з човником, примовляючи:

— Скучив я за своєю роботою!

Еллі і Фред ледь не пирснули зо сміху, але під сердитим поглядом Ружеро вибігли з кімнати.

І справа пішла. Королі, міністри, радники перетворилися в рудокопів, ливарників, металістів, кравців, кухарів… Лакеї, солдати, шпигуни ставали орачами, городниками, звіроловами, рибалками…

Примара голоду відступала з Підземної країни назавжди.

НАГОРУ!

ле й самому існуванню Підземної країни настав кінець. Правитель Ружеро і заново призначена Рада Старійшин, до якої ввійшли і два колишніх королі, оголосили:

«Всі бажаючі покинути Печеру і поселитися нагорі можуть зробити це безперешкодно. Рада Старійшин уже домовилася з Жуванами. У них у Блакитній країні вистачить місця всім, і наші люди одержать нагорі ділянки землі для обробітку».

Щоб як слід обговорити це найважливіше питання, скликали всенародний мітинг. Першим говорив Арриго:

— Наші предки були зігнані з горішнього світу понад тисячу років тому за злочин принца Бофаро. Справедливий чи несправедливий був вирок, тепер судити нема потреби. Важливо те, що люди залишилися жити в Печері. Наскільки вона придатна для життя? Подивіться, які у нас бліді обличчя, які худющі, запалі груди, тонкі руки і ноги! Які кволі і слабкі наші діти, і скільки їх помирає немовлятами!

— Правильно! Вірно каже Арриго! — почулися вигуки.

— Звичайно, у Печері можна жити, і доказ тому — ми самі, вів далі Арриго. — Але навряд чи хто почне заперечувати, що клімат її дуже шкідливий. Лікарі Бориль і Робиль підтвердять, що тривалість життя у нас набагато менша, ніж нагорі…

— Так, так! — закричали Бориль і Робиль.

— Навіть такі чарівні істоти, як Страшило і Залізний Дроворуб, ледь не загинули у нас, а цар звірів спустошив всю аптеку і на додачу ледь не з'їв аптекаря, бо той пропах ліками…

Натовп розсміявся.

— Ви бачите, друзі, — закінчив Арриго, що тепер, коли нас ніхто не змушує жити в Печері, нам час покінчити з тисячолітнім вигнанням і повернутися нагору.

— Одне питання! — на трибуну вийшов довгий і худий лікар Робиль. — Шановний Арриго говорив дуже добре, але хай він відповість, як ми зможемо жити у горішньому світі з нашими слабкими очима?

— Дозвольте, дозвольте! — з натовпу кулькою викотився товстенький лікар Бориль. — Ставлячи так запитання, шановний лікар Робиль виявив повне неуцтво з питань медицини.

Робиль сердито фиркнув. Суперництво, що почалося століття тому між предками двох лікарів, докотилося і до нащадків.

— Неуцтво? Доведіть! — крикнув Робиль.

— Так, неуцтво! — сміливо заявив Бориль. — Очі наших предків звикли до сутінків Печери, наші очі звикнуть до яскравого світла горішнього світу. І в мене є доказ. Громадянин Веньєно, прошу вас вийти сюди!

Наперед вийшов чоловік в одязі орача.

— Ось цей громадянин, — продовжував Бориль, — уже два тижні живе нагорі. Вдень він переховується в темному шатрі, а вночі виходить, і коли сходить вранішня зоря, він усе довше і довше залишається надворі. У цьому полягає придуманий мною дослід. Ну як справи друже Веньєно?

— Та так, звикаю помаленьку, — зніяковіло відповів Веньєно. — Вчора ледь не до сонця залишався на вільному світі… І нічого!

Грім овацій був нагородою сміливому орачу, а приголомшений Робиль заховався в юрбі.

Ще одне важливе питання вирішилося на мітингу. У Печері були багаті поклади металів, а горішній світ таких багатств не мав. Як тут бути?

Слово взяв один з рудокопів.

— Ой хлопці, про що мова? Невже для себе не попрацюємо? Адже це не те, що на королів спини гнути… — На оратора з усіх боків зашикали, і він прикусив язик, спохопившись, що бовкнув зайве. — Я хочу сказати, що ми згодні працювати почергово. Адже два місяці на рік можна в шахті покопатися, зате солодшим буде відпочинок нагорі!

— Правильно! Правильно! І ми працюватимемо по черзі! — загули ливарники.

Так народ сам вирішив усі найважливіші питання, і Печера почала порожніти. Колишні рудокопи і землероби потяглися до яскравого сонця, до голубого неба, до вільного повітря і благословляли події, які принесли їм звільнення від похмурого існування в підземних безоднях планети. Перевиховані, які не зазнали в житті злигоднів, правда, не зовсім розуміли радощі інших, але їм теж нагорі сподобалося більше, ніж внизу.

ПОВЕРНЕННЯ

вичайно, Еллі і Фред не чекали, поки закінчиться перевиховання всіх, хто спав, і поки завершиться загальне переселення. Час було повертатися додому, до сімей, які їх оплакували.

Перед від'їздом Еллі вирішила побачитися з королевою польових мишей Раміною: дівчинка знудьгувалася за доброю маленькою феєю. Але спочатку Еллі попросила брата, щоб той якнайміцніше прив'язав Тотошка до дерева.

Цього разу свисточок спрацював безвідмовно: трава зашурхотіла під тоненькими лапками, і перед Еллі появилася Раміна у золотій короні на голові; її супроводжували фрейліни.

Тотошко загавкав і завовтузився на прив'язі, а Фред Каннінг дивився широко розкритими очима: хлопчик знав, що це диво, яке він бачить, — одне з останніх чудес чарівного світу, куди його закинула доля.

Миша забалакала смішним тоненьким голос ком:

— Ви кликали мене, люба сестро?

— Так, ваша величносте! Я дуже скучила за вами і хотіла побачити вас перед тим, як покинути Чарівну країну.

— Дуже вдячна за пам'ять, тим паче, що це наше останнє побачення, — сказала королева.

Я більше не повернусь сюди?

— Наш рід наділений передчуттям майбутнього, і це передчуття підказує мені, що вас чекає довге і світле життя у рідній країні. Але ваших друзів ви вже не побачите ніколи.

Еллі заплакала:

— Я так нудьгуватиму без них…

— Людська пам'ять милосердна, — сказала Раміна. — Спочатку вам буде дуже сумно і гірко, а потім на допомогу прийде забуття. Минуле сповиється серпанком, і ви згадуватимете його, як химерний сон, як милу давню казку.

Дівчинка спитала:

— Чи можу я сказати Страшилові, Дроворубові і Левові, що покидаю їх назавжди?

— Ні, — відповіла фея. — Вони такі добрі і м'якосердні створіння, що це дуже засмутить їх. Залиште їм надію. Надія — велика втіха в печалі…

Можливо, мудра миша сказала б Еллі ще багато добрих слів, але в цей час Тотошко зірвався з прив'язі, і Раміна з почтом зникла. Фред довго стояв у подиві.

— Знаєш, сестро, — мовив він, — з усіх неможливих чудес цього неможливого світу те, яке я зараз бачив, по-моєму, найнеймовірніше… І ти мені пробач, — зніяковіло додав він, — за те, що я над тобою трішки посміювався…

Еллі відмовилася здійснювати нову подорож в Смарагдове місто, сказавши, що вона вже не раз любувалася його дивами, а Фред там побував і знає, що це таке.

— Звідси, з Блакитної країни, ближче добиратися до Долини чудового винограду, — казала дівчинка. — Туди нас проведуть Жувани, допоможуть Фреду побудувати новий сухопутний корабель, і ми якось перетнем пустелю.

— Я плавав на яхтах і вмію керувати вітрилом, — підтримав сестру Фред.

Під час однієї з таких розмов був присутній Ружеро, який став великим другом дітей. Довідавшись про плани Еллі, старий спохмурнів.

— Те, що ви затіваєте, зовсім непотрібна і навіть небезпечна справа, сказав він. — Велика пустеля рідко випускає тих, хто до неї потрапить, і це велика удача, що моряк Чарлі двічі зумів перетнути її. Але покладатися тільки на вміння Фред а (адже він ще хлопчик!) було б нерозумно, і ми, ваші друзі, не відпустимо вас на загибель.

— Але як же ми повернемося додому? за питала Еллі.

— У мене є для цього інший засіб, — хитро посміхнувся Ружеро, погладжуючи довгу сиву бороду. — Призначте день, і все буде напоготові.

Страшило, Дроворуб і Лев хотіли б, щоб Еллі жила в них довго-довго, але дівчинка згодилася побути в Чарівній країні ще з тиждень, хоч вона і знала, що розлучиться з дорогими друзями назавжди.

Повідомлення про наближення від'їзду Еллі було передано в Смарагдове місто пташиною естафетою. Звідти першою прилетіла Кагги-Карр а за нею спішно прибули Довгобородий Солдат Дін Гіор, Вартовий Брами Фарамант, вправний механік Лестар. І навіть багато жителів Смарагдового міста пустилися в далеку, тепер уже безпечну мандрівку дорогою, викладеною жовтою цеглою, щоб ще раз поглянути на свою маленьку фею, яка зробила їм так багато добра.

На проводи Еллі зібралося все населення Блакитної країни на чолі зі своїм правителем Премом Кокусом і, звичайно всі жителі Печери, які встигли до того часу переселитися нагору. Багато з них ще ходили з темними пов'язками на очах, щоб оберегти їх від сонячного світла.

Ніхто не знав, яким чином Еллі покине Чарівну країну, але всі свято вірили у її могутність. Якщо Еллі вирішила щось зробити, то це буде зроблено, говорили вони.

Навколо галявини, де стояв намет Еллі, розташувався гамірний табір. Добродушні маленькі Жувани то плакали з горя, що фея Будиночка, що карає, покидає їх, то сміялись від радості, що їй пощастило уникнути стількох небезпек у підземному світі. В них напрочуд швидко змінювався настрій, але плакали вони чи сміялися, дзвіночки на їхніх капелюхах перегукувалися однаковим мелодійним дзвоном.

Фред Каннінг був до глибини душі зворушений, побачивши, які незвичайні почесті віддають його сестрі, цій звичайній дівчинці з Канзасу, яка, однак, завдяки своєму доброму серцю так багато зробила для мешканців Чарівної країни. Навіть і його, Фреда, хлопчика зі Штатів, вшановували так, начебто він здійснив щось велике і добре. Але Еллі…

— Знаєш, сестро, — сказав він, — я читав у газетах, як проводжають коронованих осіб, султанів, падишахів та імператорів. Але, чесне слово, там ніколи не висловлювалося стільки щирих захоплень і похвал…

І ось настав день розставання. Еллі, вся в сльозах, розцілувала миле розмальоване обличчя Страшила, обняла Залізного Дроворуба, довго перебирала жорстку сплутану гриву Лева, пригорнула до грудей зворушену Кагги-Карр, попрощалася з Діном Гіором, Фарамантом, Лестаром, Премом Кокусом.

— Ми ще побачимось, дорогі мої, чудові, незвичайні друзі! — лопотала дівчинка.

На галявині серед юрби проводжаючих, що розступилися, появився Ружеро. Еллі, хоч і була схвильована прощанням, подивилася на старого спантеличено: де ж той засіб, з допомогою якого він надумав доставити їх на їхню батьківщину?

Ружеро поглянув угору. Там у синяві неба появилася чорна крапка. В міру того, як вона опускалася все нижче, дедалі збільшувалася, і ось на галявину опустився великий дракон, керований людиною.

Дракон привітно поглянув на Еллі великими, як чайні блюдця, очима. Налякані Жували кинулися врозтіч: вони ніколи не бачили драконів!

— Ойххо! — вигукнули Фред і Еллі.

Ящер постукав хвостом по землі.

— Ойххо легко перенесе вас через Кругосвітні гори і Велику пустелю, — сказав Ружеро. — Він надзвичайно витривалий, і його привчили вже до денного світла. Тільки до Кругосвітніх гір вас супроводжуватиме наш візник Рахіс. А далі ви полетите самі.

Тепер діти зрозуміли, навіщо Ружеро змушував їх літати на драконі під склепінням Печери серед золотистих хмар. Мудрий старий наполіг на тому, щоб Фред навчився керувати драконом.

— А потім, що з ним робити?

— Якщо дракон не знадобиться вам у домашньому господарстві, — розсміявся Ружеро, — то ви його відпустіть, і я ручаюся, що він знайде дорогу додому.

Отже, настав сумний час розлуки. Еллі ще раз обняла і розцілувала друзів. Фред з усіма попрощався. Тотошко довго переходив з рук до рук, його пестили Страшило і Дроворуб, Лев ніжно потис йому лапу.

Провожатий усівся на шию ящера. Відлітаючі піднялися по драбині в кабіну, помахуючи руками багатотисячній юрбі.

— Прощавай, Еллі, — крикнув Дроворуб не стримуючи сліз, — прощавай! Моє серце відчуває, що ти покидаєш нас назавжди.

Любляче серце підказувало Залізному Дроворубові гірку істину. Але Лев і Страшило не хотіли з нею змиритися.

— Ні, — сказав Страшило, — наша Еллі ще повернеться в Чарівну країну!

І Лев на знак згоди кивнув великою кошлатою головою.

Гігантський дракон змахнув крилами, злетів підняв довкола себе вихор і швидко щез у блакитній далині неба.

Ст. Отдих

Москва

1967–1969 рр.