Серафіта

IV ХМАРИ СВЯТИЛИЩА

Бувають видовиська, в яких діють усі матеріальні пишноти, що ними володіє людина. Безліч рабів і нирців вирушали шукати в морському піску та надрах скель ті перлини й діаманти, якими прикрашають себе глядачі. Переходячи в спадщину від покоління до покоління, ці розкішні прикраси виблискували над усіма увінчаними чолами й створювали найдостовірнішу з людських історій, коли наставала їхня черга промовляти за себе. Чи спізнавали вони біль і радощі великих і малих людей? Ці прикраси можна було побачити скрізь: їх носили з гордістю на святах, відносили з розпачем до лихваря, викрадали, вдаючись до грабежу й проливаючи кров, укладали в шедеври мистецтва, щоб їх зберегти. За винятком перлини Клеопатри, жодна з них не загубилася. На одній короні зійшлися діаманти Велети й Щасливці, увінчавши царя, корона та — виріб людських рук, а сам славетний цар вдягнений у куди гірші пурпурові шати, ніж пурпур звичайної польової квітки. Ці розкішні свята сповнені світла й музики, де слово Людини громом гримить; усі звитяги її рук нещадно трощать думка й почуття. Дух спроможний зібрати довкола Людини й у ній самій найясніше сяйво, вразити її слух наймелодійнішими гармоніями, а її саму закинути на найяскравіші сузір’я, що її зацікавили. Серце ж може зробити ще більше! Людина здатна опинитися віч-на-віч з якимсь єдиним створінням і знайти в єдиному слові, в єдиному погляді такий важенний тягар, такий сліпучий спалах, такий проникливий звук, що вона знесилюється й уклякає на коліна. Найреальніша краса таїться не в речах, а в нас самих. Хіба для вченого наукова загадка не є цілим світом чудес? А хіба його свято не супроводжують сурми Сили, блиск Багатства, музика Радості й величезне змагання людей? Ні, він забивається в темний куток, де часто якась бліда й квола людина шепоче йому на вухо єдине словечко. Це словечко, наче кинутий у підземелля смолоскип, осяває йому шлях до Наук. Сліпця, який сидів у багнюці на узбіччі дороги, переслідували людські ідеї, виражені в найпривабливіших формах, що їх винайшла Таємниця. Три світи — природний, духовний і божественний — з усіма своїми сферами відкривалися бідолашному флорентійському вигнанцеві: він ішов у супроводі Щасливців і Страдників, тих, хто молився, і тих, хто кричав, ангелів і нечестивців. Коли він, посланий Богом, який знав і міг усе, явився трьом своїм послідовникам, то вони вечеряли за спільним столом у найбіднішому заїзді; тієї миті спалахнуло світло, розтрощило Матеріальні Форми, осяяло Духовні Властивості, і вони побачили його в усьому його блиску, і земля втікала з-під їхніх ніг, нагадуючи сандалі, що спадають з них.

Пан Бекер, Вільфрід і Мінна відчували, як їх охоплював страх, коли вони йшли до цього дивного створіння, вирішивши влаштувати йому допит. Шведський замок, що раптом так виріс, нагадував їм величезне видовисько, схоже на ті спектаклі, в яких людей і кольори так уміло й гармонійно розташовують поети, а персонажі, що їх грають актори, видаються реальними кожному, хто поринає в Духовний Світ. На лавах цього колізею пан Бекер випробовував свої сумніви, свої похмурі думки, свої порочні суперечливі формули, закликаючи собі на допомогу різні філософські й релігійні світи, що борються між собою і являються у вигляді вичерпаної системи, такого собі дідугана, який однією рукою підіймає косу, а в другій несе крихкий всесвіт — людський всесвіт. Вільфрід плекав тут свої перші ілюзії й останні надії, він бачив у всьому цьому людську долю та її боріння, релігію та її переможне панування. А Мінна невиразно бачила в невеличкому просвіті клапоть неба, любов піднімала перед нею завісу із вишитими на ній загадковими образами, і гармонійні звуки, що долинали до її слуху, подвоювали в ній цікавість. Цей вечір був для них тим самим, чим була вечеря для трьох паломників до Еммауса, чим було видіння для Дайте, чим було натхнення для Гомера; для них це були три розкриті форми світу, зідрана машкара, розвіяна непевність, освітлена пітьма. Людство, що чекає світла, могло бути представлене тільки цією дівчиною, цим чоловіком і цими двома старими, один з яких був досить вчений, щоб сумніватись, а другий — досить нікчемний, щоб у все це повірити. Ніколи жодна сцена не була така зовні проста й насправді така простора.

Коли Давид завів їх до світлиці, вони застали Серафіту перед столом з різними стравами, серед яких був і чай — цей напій замінює на Півночі вино, поширене в південних країнах. Звісно, ніщо не виказувало в Серафіті чи в Серафітусі те створіння, яке мало дивну змогу з’являтися в двох різних видах; тому аж ніяк не проявляли себе ті різноманітні сили, якими вона володіла. Піклуючись про затишок для своїх трьох гостей, вона звеліла Давидові підкласти в грубку дров.

— Добрий день, сусіди мої, - сказала вона. — Любий пане Бекер, ви добре вчинили, що прийшли; може, ви бачите мене живою востаннє. Ця зима доконала мене. Сідайте, пане, — звернулась Серафіта до Вільфріда. — А ти. Мінно, сідай туди, — показала вона на крісло біля Вільфріда. — Ти принесла з собою свою вишивку? Візерунок на ній дуже гарний. Для кого ти вишиваєш? Для тата чи для цього пана? — спитала вона, обернувшись до Вільфріда. — Давайте не будемо вручати йому до його від’їзду жодного сувеніра від норвезьких дівчат.

— Ви вчора ще нездужали? — спитав Вільфрід.

— Дарма, — відказала вона. — Це нездужання мені подобається. Воно необхідне, щоб життя якомога швидше вкорочувалося.

— Невже смерть не нагонить на вас страху? — озвався, всміхаючись, пан Бекер, який не вважав її хворою.

— Ні, любий пасторе. Є два способи померти: для одних смерть — перемога, для інших — поразка.

— Гадаєте, ви переможете? — спитала Мінна.

— Не знаю, — відповіла Серафіта, — може, це буде тільки ще один крок, її молочно-біле чоло насупилося, очі сховалися за опущеними повіками. Цей її простий рух розчулив трьох зацікавлених гостей, що застигли на місці. Лише пан Бекер виявився найвідважнішим.

— Люба дочко, — сказав він, — ви щира людина, володієте божественною добротою, але цього вечора мені хотілося б, що ви не тільки почастували мене чаєм. Коли вірити деяким людям, ви знаєте незвичайні речі, якщо це так, то будьте ласкаві розвіяти деякі наші сумніви.

— Ах, я ходжу по хмарах, — мовила Серафіта всміхаючись, — я почуваю себе чудово над безоднею Фіорду, море для мене — верховий кінь, якого я загнуздала, я знаю, де проростає співоча квітка, де сяє розкішне світло, де блищать і міняться запахущі барви, в мене є Соломоновий перстень, я чаклунка, я віддаю накази вітру, й він слухається мене, як покірний раб; я бачу скарби в землі, я Пречиста Діва, перед якою літають перлини і…

- І ми цілком безпечно сходимо на Фальберг? — спитала Мінна, урвавши її.

- І ти теж! — відповіла Серафіта, так зиркнувши на дівчину променистими очима, що та аж зніяковіла. — Якби я не володіла здатністю розгадувати ваші бажання, що привели вас сюди, то чи була б я тією, за кого ви мене маєте? — провадила вона, окинувши їх усіх трьох своїм чарівливим поглядом, що викликало неабияке задоволення в Давида, і той, потерши руки, вийшов. — Ох, — помовчавши зітхнула вона, — ви прийшли сюди, розпалені дитячою цікавістю. Ви, сердешний пане Бекер, запитували себе, чи може сімнадцятирічна дівчина знати одну з тисяч таємниць, що її намагаються розгадати вчені, втупивши носа в землю, замість того, щоб підвести очі до неба? Якщо я вам розповім, у який спосіб рослина спілкується з твариною, ви почнете відкидати свої сумніви. Зізнайтеся, ви домовилися розпитати мене?

— Еге ж, люба Серафіто, — відповів Вільфрід, — та хіба це бажання неприродне для людей?

— Хочете зробити неприємність цій дитині? — спитала вона, поклавши руку на голову Мінні, немовби погладивши її.

Дівчина підвела вгору очі й, здавалося, замкнулася в собі.

— Слово — найвище благо, — поважно вела далі загадкова особа. — Лихо тому, хто мовчатиме в пустелі, вважаючи, що ніхто його не чує: на цьому світі все говорить і все слухає. Слово рухає світами. Пане Бекер, мені не хочеться щось марно говорити. Я знаю всі ті труднощі, які завдають вам найбільше клопоту: правда ж вам передусім видається дивом, коли хтось розгадає минуле, що криється у вашій свідомості? Що ж, зараз це диво станеться. Послухайте мене. Ви ніколи щиро не зізнавалися в своїх сумнівах, тільки я, непохитна у своїй вірі, можу вам їх розкрити й нажахати вас самих собою. Ви перебуваєте з найтемнішого боку сумніву; ви не вірите в Бога, а на цьому світі усяка річ стає другорядною для кожного, хто насамперед спокушається речами. Облишмо безплідні дискусії, що їх вели між собою різні філософії. Покоління спіритуалістів затратили марно не менше зусиль, щоб заперечити матерію, ніж це зробили покоління матеріалістів, заперечуючи дух. Навіщо ці диспути? Хіба людина не запропонувала неспростовні докази цих обох учень? Хіба вона не знаходить у собі матеріальних і духовних начал? Тільки неук може відмовитися побачити матерію в людському тілі; розкладаючи її на частини, ваші природничі науки майже не знаходять різниці між її будовою й будовою матерії інших тварин. Нікому з вас теж не здається, що думка, яка спонукає людину робити порівняння між предметами, теж належить до матеріального світу. Але я не говоритиму багато з цього приводу, бо тут ідеться про ваші сумніви, а не про мою впевненість. Співвідношення, що їх ви спроможні відкрити між речами, реальність яких засвідчують ваші почуття, анітрохи не видаються вам, як і більшості мислителів, матеріальними. Отже, природний світ речей і істот закінчується в людині надприродним світом схожостей або відмінностей, що їх вона помічає в численних формах природи, такою величезною кількістю взаємин, що вони видаються нескінченними; а що досі ніхто не зміг полічити самі тільки земні створіння, то яка людина зможе перелічити взаємовідносини між ними? Хіба відоме вам розчленування матерії у своїй сумі не є, як число, нескінченним? Тут ви вже впадаєте в сприйняття нескінченності, що, звісно, допомагає вам збагнути чисто духовний світ. Таким чином, людина висуває достатній доказ цих двох явищ — матерії і духу. В ній самій завершується закінчений видимий світ і в ній же починається нескінченний невидимий світ — два світи, які не знають один одного: чи каміння у Фіорді усвідомлює свою сукупність, ті свої кольори, що їх бачить людина, чи воно чує музику хвиль, які його пестять? Переступімо, не міряючи її глибини, безодню, яку відкриває перед нами єдність матеріального та духовного світів — створіння видиме, вагоме й відчутне на дотик, що є плодом створіння невідчутного на дотик, невидимого й невагомого; обидва вони зовсім не схожі між собою, їх розділяє небуття, об’єднує злагода, але обидва вони втілюються в одній істоті, яка цілком залежить від обох них! Зберімо ці два світи, непримиримі для ваших філософій, але насправді злагоджені між собою, в один. І хоч би якими абстрактними видавалися людині взаємини, що пов’язують між собою два світи, вони накладають на них певний відбиток. Де? І на чому саме? Ми нездатні збагнути, як може подрібнюватися матерія. Якби постало питання про це, то я не розумію, чому той, хто, розставивши згідно з фізичними співвідношеннями зірки на різних відстанях, зшив для себе з них покривало, не зміг створити мислячі речовини й чому ви вважаєте, що він не здатний вселити думку в тіло? Отже, ваш невидимий духовний світ і ваш видимий фізичний світ становлять одну й ту саму матерію. Ми не розділяємо властивості й тіла, предмети й співвідношення між ними. Все це існує, все це тисне на нас, гнітить нас згори, знизу, спереду й зсередини; все те, що наші очі й наш розум сприймає, всі ці названі й безіменні речі складуть закінчене єдине ціле матерії — тож проблема творення цілком відповідає вашій логіці; коли б воно було нескінченне, то Господь не був би над ним господарем. Коли б, любий пасторе, як ви це вважаєте, якимсь чином можна було вічного Бога поєднати з цим закінченим єдиним цілим матерії, то Бог не зміг би існувати з властивостями, якими він наділив людину; марно було б звертатися до фактів, а тим більше вдаватися до умовиводів; не існує водночас духа й тіла Божого. Вислухаймо слово розуму людського, викладене в останніх його вченнях. Коли порівняти Бога і Всесвіт, то стане зрозуміло, що між ними можливі лише два стани: матерія й Бог сучасники або матерії передував тільки Бог. Коли припустити, що розум, який осяває людський рід, відколи він існує, зібрався в одній голові, то ця величезна голова не змогла б винайти якийсь третій спосіб буття, не знищивши матерії і Бога. Хай людські філософії нагромаджують гори слів та ідей, хай релігії накопичують безліч образів та віросповідань, відкриттів і таємниць, вони однаково прийдуть до цієї жахливої дилеми й муситимуть вибирати одну з двох її складових; але у вас нема вибору: перша й друга ведуть людський розум до сумніву. Проблема стоїть так: що важливіше — дух чи матерія? Що спрямовує рух світів у тому чи іншому напрямі з того часу, як істота, котра володарює над ними, піддалася абсурдові? Чого ж бо дошукуватись відповіді, якщо людина йде до неба чи повертається від нього, якщо створіння підноситься до духа або опускається до матерії, а опитані світи не дають цієї відповіді? Чого варті будуть теогонії та їхні війська, чого варті будуть теології та їхні догми, коли, хоч би який бік проблеми вибрала людина, вона відкинула б Бога! Розглянемо перший її бік, припустимо, що Бог сучасник матерії. Хіба бути Богом означає зазнавати дії на себе чужої йому субстанції або співіснувати з нею? Чи в такому разі Бог не став би другорядною силою, змушеною організовувати матерію? Хто його спонукав до цього? Хто був третейським суддею між ним та його грубою супутницею? Хто виплатив платню, нараховану за шість днів цьому великому митцеві? Якщо знайшлася якась визначальна сила, яка не була ні Богом, ні матерією,» то, побачивши, що Бог створив машинерію світів з примусу цієї сили, було б так само смішно називати його Богом, як вважати громадянином Риму раба, посланого туди крутити жорна. А втім, тут постає така сама майже нездоланна трудність перед цим найвищим розумом, як і перед Богом. Коли цю проблему ще більше ускладнити, то чи це не означало б чинити так, як чинять індійці, які розміщають світ на черепасі, черепаху — на слоні і які не можуть сказати, на чому стоять ноги їхнього слона? Чи ця вища воля, що викрешується в боротьбі між матерією й Богом, цей Бог, що є вищим за самого Бога, може існувати вічно, не бажаючи того, чого їх хотілося, згоджуючись, що вічність розпадається на два часи? Хоч би в якому з них був Бог, якщо він не пізнав своєї майбутньої думки, то хіба його інтуїтивний розум не зазнає поразки? Тож яка з цих двох вічностей буде достовірніша? Вічність кимсь створена чи нестворена? Якщо Богові хотілося завжди мати такий світ, яким він є, то це нове припущення, яке, до речі, перебуває в гармонії з ідеєю незалежного розуму, має в собі співвічність матерії. Чи то матерія є вічною з Господньої волі й неодмінно схожою на саму себе в усі часи, чи то матерія є вічною сама собою, а могуття Господнє, яке повинно бути цілковитим, руйнується власною волею; Господь завжди знайшов би в собі визначений розум, який би запанував над ним самим. Хіба бути Богом означає не могти більше відокремитися від свого творення як у майбутній, так і в минулій вічності? Тож чи цей бік проблеми є нерозв’язним у своїй основі? Давайте уважно розглянемо його. Якщо Бог, змушений створити вічний світ, здається непояснимим, то він є таким у постійному зв’язку зі своїм створінням. Бог, вимушений вічно жити в єдності зі своїм створінням, так само принижений, як і в своєму першому стані робітника. Чи уявляєте собі ви Бога, який не може більше бути залежним або незалежним від свого створіння? Чи може він знищити його, не завдавши шкоди самому собі? Замисліться над цим, виберіть одне з двох!

Чи він знищить його якогось дня, а чи ніколи не знищить його — те й те є фатальним кінцем для властивостей, без яких він не зміг би існувати. Чи світ — це своєрідне випробування, минуща форма, яка неодмінно зазнає руйнування? Чи Бог не буде непослідовний і безпорадний? Непослідовний: чи не повинен би він бачити наслідки, перш ніж проводити свій дослід, і чому він не поспішає нищити те, що колись він знищить? Безпорадний: чи варто було йому створювати недосконалий світ? Якщо недосконале створіння заперечує властивості, якими людина наділяє Бога, то погляньмо на це питання інакше: припустімо, що маємо справу з досконалим створінням. Ця ідея перебуває в цілковитій гармонії з ідеєю про надзвичайно розумного Бога, який не мав би ні в чому помилятися; але звідки тоді береться занепад, звідки береться відродження? Тож чи й справді досконалий світ незнищенний, а його форми ніколи не загинуть; невже світ не рухається ні вперед, ні назад, а кружляє по вічному колу, з якого він ніколи не зійде? Отже, тоді Бог залежатиме від свого створіння, а воно ж так само вічне, як і він сам: це примушує згадати одну з теорем, найбільш спрямованих проти Бога. Недосконалому світу властивий рух, розвиток, а досконалому — статичність. Якщо неможливо припустити прогресуючого Бога, не знаючи повних наслідків його творення, то чи існує статичний Бог, чи це не є тріумфом матерії, чи це не є найбільшим з усіх заперечень? При першому припущенні Бог занепадає через свою слабкість; при другому він занепадає через могуття своєї інертності. Отже, якщо будь-який розум доброї волі, пізнаючи й сприймаючи світи, стане припускати, що матерія сучасна Богові, то це означало б, що він заперечував би Бога. Змушені вибирати, щоб керувати народами, одну з цих двох сторін проблеми, цілі покоління великих мислителів вибрали саме цю. Звідси й догма про два принципи магізму, що прийшов з Азії до Європи у вигляді сатани, який поборює вічного отця. Але чи ця релігійна формула й незчисленні обоготворення, що випливають з цього, не є злочином образи божественної величі? Яким іншим ім’ям назвати віру, що уособлює Бога злом, яке вічно тлумачиться під кутом зору його всемогутнього розуму, але робиться це без будь-якого успіху? Ваша статичність доводить, що таким чином розставлені дві сили взаємно гасять одна одну.

Розглянемо інший бік проблеми. Тільки Бог єдиний існував раніше матерії.

Не будемо знову звертатися до попередніх аргументів, що підтверджують поділ вічності на два часи — час ніким не створений і час створений. Облишмо й питання про рух чи непорушність світів, задовольнімося невіддільними від цієї другої теми труднощами. Якщо Бог існував раніше сам, то світ створений ним, отже матерія походить від його сутності. І не тільки матерія! І всі інші форми є тією пеленою, за якою ховається Господній дух. Але тоді Світ вічний, тоді Світ — Бог! Чи це твердження не є ще більш фатальним, ніж попереднє, згідно з яким людський розум наділив Бога такими великими властивостями? Тож чи пояснимий теперішній стан матерії, яку створив Бог і яка завжди лишається тісно пов’язаною з ним! Як можна повірити, що Всевишній, надзвичайно добрий по своїй суті й за своїм покликанням, створив речі, які не схожі на нього, і що сам він не в усьому й не скрізь схожий сам на себе? Тож чи знаходив він у собі погані часточки, що їх одного дня позбувся? Це здогад не такий уже образливий, смішний чи навіть жахливий. Бог повинен бути один, він не може поділятися, не відмовляючись від найважливішого свого стану. Отже, чи можливо уявити собі якусь часточку Бога, яка б не була Богом? Це припущення видалося римській церкві настільки злочинним, що вона ухвалила статтю про сутність віри в найменших часточках святого причастя. Як тоді можна припустити існування всемогутнього розуму, який не домагається перемоги? Як можна наділяти ним природу, не сподіваючись на прийдешню перемогу? І ця природа шукає, поєднує, перетворює, помирає й відроджується; вона рухається ще більше, коли творить; вона страждає, стогне, вироджується, коїть лихо, помиляється, самознищується й знову виникає? Як виправдати майже цілковите незнання Божого принципу? Чому у світі володарює смерть? Чому геній зла, цей цар землі, був породжений украй добрим по своїй суті й за своїм покликанням Богом, який мав би створити лише те, що є в злагоді з ним самим? Та якщо від цього невблаганного наслідку, який передусім веде нас до абсурду, ми перейдемо до деталей, то який кінець ми визначимо світові? Якщо все є Богом, усе є водночас причиною й наслідком, або радше не існує ні причини, ні наслідку, то все є єдиним, як Бог, і ви ніколи не побачите ні початку, ні кінця. Чи справжнім кінцем було б перетворення матерії, яка витончується? Чи якоюсь мірою це не було б дитячою грою, коли матерія, створена Богом, поверталася б до нього ж? Чому він ставав би грубим? У якій формі Бог є найбільше Богом? Хто більше має слушність — Матерія чи Дух, коли жодна з двох форм не здатна помилятись? Хто може впізнати Бога в цій вічній зміні, в якій він сам себе ділить на дві природи, одна з яких не знає нічогісінько, а друга знає геть усе? Уявляєте собі Бога, що бавиться сам собою у вигляді людини, глумлячись з власних зусиль, помираючи в п’ятницю й воскресаючи в неділю, переносячи цей жарт зі століття в століття, знаючи, коли настане цьому кінець і нічогісінько не кажучи собі, створінню, про те, що робить він. Творець? Бог з попереднього припущення, цей такий безпорадний через свою кволість Бог, здається імовірнішим, ніж той такий безглуздо насмішкуватий Бог, який сам себе вколошкує в присутності двох частин людства. Хоч яким кумедним здається цей високий вияв другого боку проблеми, його охоче прийняла половина людського роду з числа тих народів, які створили собі веселі міфології. Ці закохані народи були послідовні: в них усе було Богом, навіть страх і їхнє боягузтво, навіть злочин і їхні вакханалії. Схвалюючи пантеїзм, цю релігію деяких великих людських геніїв, важко сказати, на чиєму боці правда. На боці дикуна, вільного в пустелі, вдягненого в свою наготу, величавого й завжди праведного в своїх діяннях, хоч би якими вони були, дикуна, який слухає сонце й розмовляє з морем? Чи, може, вона на боці цивілізованої людини, яка нівечить і нищить природу, виготовляючи для себе рушницю, використовує свій розум задля того, щоб наблизити час власної смерті й викликати в себе всілякі недуги заради своїх утіх? Коли по якомусь кутку планети пройшлися граблі чуми або леміш війни, коли там пронісся геній спустошення, все стерши на своєму шляху, то хто мав слушність — дикун з Нубії чи патриції з Фів? Ваші сумніви спускаються згори вниз, вони охоплюють геть усе на світі. Якщо фізичний світ здається непоясненним, то духовний світ ще більше свідчить проти Бога. Тож де тоді поступ? Якщо все йде так чудово, то чому ми помираємо дітьми? Принаймні, чому нації не існують вічно? А чи світ, який пішов від Бога й зберігається в Богові, сталий? Живемо ми лише раз? Чи, може, ми існуємо вічно? Якщо ж ми живемо лише раз, підштовхувані рухом Всесвіту, таємниці якого знати нам не дано, то діймо за власним розсудом! Якщо ж ми вічні, то змирімося з усім як є! Чи створіння винне, що воно переходить з одного стану в інший? Якщо воно грішить у хвилину великого перетворення, то чи воно буде покаране, коли стане жертвою? Чого варта Божа доброта, якщо вона не одразу ж переносить нас у щасливі місця? Звісно, якщо вона існує. Чого варта Божа прозірливість, якщо Господь не знає наслідків випробувань, яким він нас піддасть? Що являє собою альтернатива, яку пропонують людині всі релігії, піти кипіти у вічному казані або прогулюватися в білій сорочці з пером у руці й з ореолом довкола голови? Чи й справді ця язичницька вигадка є останнім словом якогось Бога? А втім, який великодушний розум не вважає негідним людини й Бога корисливу чесноту, яка припускає вічне існування втіх, що їх обіцяють усі релігії кожному, хто впродовж якогось часу дотримується дивних, часто неприродних умов? Чи не було б смішно наділяти людину буйними почуттями й відмовляти їй у втісі? Втім, до чого ці нікчемні заперечення, коли Добро й Зло однаковою мірою анульовані? Чи взагалі існує Зло? Якщо речовина в усіх своїх формах — Бог, то й Зло — Бог. Здатність міркувати, так само як і здатність відчувати дарована людині, щоб ними послуговуватися, ніщо так не дає розгрішення їй, як її пошуки сенсу в своїх болях і намагання зазирнути в майбутнє; якщо ці умовиводи виявляться прямолінійними й незаперечними, то скільки виникне неясності! Отже, в цьому світі нема нічого сталого: ніщо в ньому не рухається вперед і ніщо не зупиняється, все змінюється й ніщо не руйнується, все, відновившись, з’являється знову, а що ви не бачите якогось кінця, то ви не можете уявити собі знищення бодай крихточки матерії: вона може переходити з одного виду в інший, але не може зникати. Якщо сліпа сила дає виграш атеїстові, то сила розуму непояснима, бо вона йде від Бога, тож чи вона повинна наштовхуватися на перешкоди й чи її перемога має бути негайною ж? Де Бог? Якщо живі не бачать Бога, то чи мертві знайдуть його? Руйнуйтеся, ідолопоклонства й релігії! Падайте, надто слабкі ключі до всіх соціальних склепінь, які не затримали ні занепаду, ні загибелі, ні забуття всіх колишніх націй, хоч би на яких міцних засадах вони стояли! Падайте моралі й правосуддя! Наші гріхи чисто відносні, вони просто божественні діяння, мета яких нам невідома! Все є Богом! Або ми є Богом, або ж Бога немає взагалі! Ти, дитино століття, кожен рік якого поклав на твоє чоло паморозь зневіри, — вельми літня людина! Ось такий короткий висновок твоїх наук і довгих роздумів! Любий пане Бекер, ви поклали голову на подушку Сумніву, знайшовши в цьому вчинку найзручніше з усіх можливих рішень, тож ви вчинили так, як чинить більшість людей, міркуючи: «Не думаймо більше про цю проблему, коли Бог не простив нам того, що ми вдалися до алгебраїчного способу розв’язати її, в той час, як він подарував нам велику можливість перенестися із Землі на зорі». Чи не так ви думаєте? Невже я не вгадала? Мабуть, навпаки, я цілком точно вловила ваші думки? Візьмімо догму про два принципи, цей антагонізм, згідно з яким Бог гине, хоч, будучи всесильним, утішається своєю боротьбою; або ж візьмімо абсурдний пантеїзм, згідно з яким усе є Богом, самого Бога більше немає; з цих двох джерел витікають релігії, що їх широко сповідують на Землі, але вони однаково небезпечні. Ось так кинувши між нас сокиру з подвійно гострим лезом, ви відрубуєте голову тому сивому старому, якого самі посадовили на трон на намальованих хмарах. Тепер дайте мені цю сокиру! Пан Бекер і Вільфрід з деяким страхом подивилися на дівчину.

— Вірити, — вела далі Серафіта жіночим голосом (досі вона говорила чоловічим), — вірити — це талант. Вірити — це відчувати. Щоб вірити в Бога, треба його відчувати. Це почуття — своєрідна властивість, що її повільно набуває істота, так само, як набуваються дивовижні здібності, які ви захоплено спостерігаєте у великих людей, у військових, у митців та вчених, у тих, хто багато знає, хто творить, хто діє. Думка, цей струмінь взаємин між речами, що його ви бачите, — це розумна мова, яка піддається вивченню, чи не так? Віра, цей струмінь небесної правди, теж є мовою, але вищою за думку, в той час, як сама думка є вищою за інстинкт. Ця мова вивчається. Віруючий відповідає єдиним вигуком, єдиним жестом; віра вкладає йому в руки вогненну шаблю, якою він усе рубає й освітлює. Ясновидець не спускається з неба, він спостерігає за віруючим і мовчить. Існує створіння, яке вірить і бачить, яке все знає й усе може, яке любить, молиться й чекає. Воно упокорене й натхнене царством світла, йому непритаманні ні презирство віруючого, ні мовчазність ясновидця. Сумнів темних століть для нього не смертельна зброя, а провідна нитка; воно схвалює боротьбу в усіх формах; воно вплітає свою мову в усі інші мови; воно не гнівається, а всіх жаліє; воно нікого не засуджує й не вбиває, а рятує й розраджує; йому властива не різкість кривдника, а ніжність і теплота світла, що все наскрізь пронизує, зігріває й освітлює. В його очах Сумнів не безбожність, не блюзнірство й не злочин, а перехідний стан, з якого людина повертається назад у пітьму або ж простує до світла. Тож, любий пасторе, поміркуймо. Ви не вірите в Бога. Чому? На вашу думку. Бог незбагненний і непоясненний. Гаразд. Я не скажу вам, що можна цілком зрозуміти Бога, це означало б бути Богом; я не скажу вам, що ви заперечуєте те, що вам здається непояснимим, аби надати мені право твердити те, що мені здається імовірним. Для вас очевидним фактом є лише той факт, який міститься у вас самих. У вас матерія досягає розуму, а ви думаєте, ніби людський розум закінчується невіглаством, сумнівом, небуттям. Якщо Бог здається вам незрозумілим і непояснимим, то принаймні признаєтеся, що ви бачите в кожній чисто фізичній речі послідовного й самовідданого робітника. Чому Божа логіка зупинилася на людині, його найзавершенішому створінні? Якщо це запитання й непереконливе, то воно принаймні викликає деякі роздуми. Хоч ви заперечуєте Бога, аби піддатися сумнівам, але ви визнаєте факти з обох боків загостреним лезом, які вбивають ваші міркування так само, як ваші міркування відкидають Бога. Ми припустили, що Матерія і Дух були двома створіннями, які зовсім не розуміли одне одного, що духовний світ складався з нескінченних взаємин, можливість існування яким надавав завершений матеріальний світ, що коли ніщо на Землі не змогло зрівнятися за силою свого духу із сукупністю земних створінь, то тим більше ніщо не могло піднестися до пізнання взаємин, що їх бачить дух між цими створіннями. Отже, ми могли б ураз довести цю справу до кінця, заперечивши вашу здатність зрозуміти Бога, як ви не визнаєте здатність каміння у Фіорді порахувати і бачити одні одних. Чи знаєте ви, що це каміння не заперечує людини, хоча вона будує з нього собі будинок? Є одна деталь, яка надто вас обтяжує, - безконечність; якщо ви її відчуваєте в собі, то чому б вам не згодитися, що це має свої наслідки, що закінченість може цілком пізнати безконечність? Якщо ви не можете осягнути взаємини, що, як ви самі дізналися, є нескінченними, то як ви осягнете віддалений кінець, де вони виражають себе? Чи ваш обмежений інтелект збагне незавершений порядок, розкрити який є однією з ваших потреб? І не запитуйте, чому людина зовсім не розуміє того, що вона може відчувати, бо вона добре відчуває те, чого не розуміє. Якщо я доведу вам, що ваш розум не знає того, що є для нього досяжним, то чи згодитеся ви зі мною, що він не спроможний осягнути того, що для нього недосяжне? Чи не матиму тоді я підстави сказати вам: один з висновків, що прирікають Бога на смерть на суді ваших міркувань, правильний, а другий — ні; ви відчуваєте необхідність кінця існуючого створіння, і, мабуть, цей кінець вам уявляється не дуже гарним. Тож якщо матерія закінчується в людині розумом, то чому б вам не постаратися дізнатись, що кінцем людського розуму є світло високих сфер, за якими збережено інтуїтивне відчуття того Бога, який видається вам нерозв’язною проблемою? Істоти, нижчі за вас, не володіють таким розумом, яким володієте ви, але чому б не припустити, що десь існують розумніші за вас істоти? Та чи людина, перш ніж застосувати свою силу в оцінці Бога, не повинна бути розумнішою, ніж вона є, коли оцінює сама себе? Перш ніж погрожувати зорям, які освітлюють її, перш ніж нападати на високі ідеали, чи не повинна вона виробити ідеали, які стосуються її самої? Однак на заперечення Сумніву я повинна відповісти запереченням. Тепер же я запитую вас, чи на цьому світі є щось само собою очевидне, в що я могла б повірити? Я враз доведу вам, що ви твердо вірите в явища, які діють, хоч самі не є розумом, вірите в живі абстракції, розуміння яких не виражається в жодній формі, які ніде не існують, але які ви скрізь знаходите, які не мають назви, але які ви назвали, які, схожі на Бога в плоті, яким ви собі його уявляєте, розвіюються під непояснимим, незбагненним і абсурдним. І я спитаю вас, яким чином ви, сприйнявши ці явища, зберігаєте свої сумніви щодо Бога. Ви вірите в Число — основу, на яку ви ставите споруду наук, що їх називаєте точними. Без Числа не існує математики. Що ж, яка таємнича істота, котрій була б надана здатність жити вічно, змогла б назвати Число, що мало б у собі нескінченні числа, наявність яких вам відкрила ваша думка? Спитайте про це в найбільшого з людських геніїв — він просидів би тисячу років край стола, взявши голову в руки — і що він вам би відповів? Ви не знаєте ні де починається Число, ні де воно закінчується, ні коли воно скінчиться. Тут ви його називаєте Часом, там ви його називаєте Простором; усе існує тільки через посередність Числа, без нього все було б єдиною й тією самою речовиною, бо тільки воно її розрівняє й визначає. Число є у вашій свідомості тим самим, чим воно є в матерії, - незрозумілим чинником. Чи не зробите ви з нього якогось Бога? Чи не є воно якоюсь істотою? Або подихом, що йде від Бога, щоб організувати матеріальний всесвіт, де все отримує свою форму тільки через подільність, що є наслідком Числа? Хіба найменші, так само як і найбільші створіння не відрізняються між собою своєю кількістю, якістю, розміром, силою, всіма ознаками, породженими Числом? Нескінченність чисел — доведений факт для вашого розуму, але цьому факту не можна дати жоден матеріальний доказ. Математик скаже вам, що нескінченність чисел існує й не доводиться. Бог, любий пасторе, є Числом, наділеним рухом, який відчувається, але який не доводиться, сказав би вам віруючий. Як Єдність він починається з Чисел, з якими не має нічого спільного. Існування Числа залежить від Єдності, яка, не будучи сама Числом, породжує їх усіх. Бог, любий пасторе, є чудовою Єдністю, яка не має нічого спільного з його створіннями й яка, проте, їх породжує! Тож згодьтеся зі мною, що ви теж не знаєте, де починається й де закінчується Число, що ви не знаєте, де починається й де закінчується створена Вічність? Чому ж ви заперечуєте Бога, якщо вірите в Число? Хіба Створіння не стоїть між Нескінченністю неорганізованих речовин і Нескінченністю божественних сфер, так само, як Єдність перебуває між Нескінченністю часточок, що їх ви віднедавна називаєте Десятковими дробами, і Нескінченністю Чисел, які ви називаєте Цілими. Ви єдиний на землі розумієте Число, цю першу сходинку перистилю, що веде до Бога, і вже ваш розум на ній спотикається. Еге ж, чому ж бо ви не можете ні виміряти першу абстракцію, що її вам дав Бог, ні охопити її, а хочете підкорити своєму виміру Божі наміри? Тож що сталося б, коли б я занурила вас у безодню Руху, в цю силу, що організує Число? Отже, коли я вам сказала б, що Всесвіт — це тільки Число й Рух, то ви побачили б, що ми розмовлятимемо різними мовами. Я розумію ту й ту, а ви їх зовсім не розумієте. Що було б, якби я сказала вам, що Рух і Число породжені Словом? Це Слово — вищий розум Ясновидців і Провидців, які колись почули той подих Бога, під якими упав святий Павло; ви глузуєте з нього, ви, чоловіки, завдяки яким, однак, усі діяння, суспільства, пам’ятники, вчинки, захоплення увібрали в себе ваше слабосиле слово і хто без мови був би схожий на поріддя, таке близьке до чорного раба й дерев’яного чоловічка. Тож ви твердо вірите в Число й Рух, непоясненну, незбагненну силу й наслідок, до існування яких я можу застосувати дилему, що колись звільнила вас від віри в Бога. Ви, такий сильний розум, ніколи не завадите мені довести вам, що Нескінченність повинна бути скрізь схожою на саму себе і що вона завжди єдина. Лише Бог безконечний, бо, звісно ж, він не може мати двох нескінченностей. Коли, послуговуючись людськими словами, щось, існування чого цілком доведене на цьому світі, видасться вам нескінченним, будьте певні, що ви побачили в ньому одне з Божих облич. Ходімо далі. Ви привласнили собі місце в Нескінченності Числа, ви пристосували його до своєї фігури, створивши, якщо тільки ви взагалі здатні щось творити, арифметику — підвалини, на яких стоїть усе, навіть ваші суспільства. Так само Число — єдина річ, у яку повірили, так би мовити, ваші атеїсти — організує фізичне творення; так само арифметика, ця служниця Числа, організує духовний світ. Це числення повинно бути абсолютним, як усе те, що є само собою справжнім; але воно чисто відносне, воно не існує абсолютно, ви не можете навести жодного доказу його реальності. Передусім, якщо це числення придатне для лічби організованих речовин, то воно безсиле щодо організуючих сил, оскільки перші скінченні, а другі нескінченні. Людина, яка осягає Нескінченність своїм розумом, не може цілком і повністю користуватися нею, інакше вона була б Богом. Отже, ваше числення, застосоване до скінченних речей, а не до Нескінченності, є справжнім стосовно деталей, що їх ви сприймаєте, але воно фальшиве стосовно всього цілого, чого ви не сприймаєте. Якщо природа схожа на себе у своїх організуючих силах або у своїх нескінченних принципах, вона ніколи не матиме своїх скінченних властивостей; тож ви ніде в природі не знайдете двох однакових предметів: у Природному Порядку, коли до двох додати два, ніколи не буде чотири, бо треба було б зібрати докупи абсолютно схожі між собою єдності, а ви знаєте, що неможливо знайти два однакові листки на одному дереві, ні два схожі між собою суб’єкти на одному дереві життя. Ця аксіома вашого лічення, фальшива у видимій природі, є водночас фальшива в невидимому всесвіті ваших абстракцій, де така сама різноманітність є у ваших думках; ці абстракції — явища видимого світу, але вони надто розпорошені стосовно нього; отже, різниця набагато різкіше означена тут, ніж будь-де інде. І справді, все тут відносне щодо темпераменту, сили, моралі, звичаїв індивідів, які ніколи не бувають схожими одні на одних, тому кожна особистість виявляє тільки їй притаманні почуття. Звісно, людина змогла створити єдності, надавши однакової ваги й значення шматкам золота. Так, ви можете додати дукат злидаря до дуката багатія й сказати громадській скарбниці, що це дві рівні величини, але, на думку мислителя, перша, звісно, куди морально більша за другу; перша становить собою місяць щастя, а друга — найефемернішу примху. Тож два додати два дорівнює чотирьом тільки через страшенно фальшиву абстракцію. Часточка теж не існує в Природі де те, що ви називаєте часточкою, становить завершену в собі річ; але чи не буває часто так — і ви маєте докази цього, — коли сота частка якоїсь речовини є сильнішою за те, що ви назвали б цілим? Якщо часточка не існує в Природному Порядку, то вона тим більше не існує в Духовному Порядку, де думки й почуття можуть бути різними, як види Рослинного Світу, але вони завжди цілі. Отож теорія частковостей є ще одним небаченим самозамилуванням вашого розуму. Число зі своїми нескінченно малими Величинами й нескінченними Сукупностями, — та рушійна сила, незначна частина якої вам відома й розуміння якої для вас недосяжне. Ви спорудили собі хатину в Нескінченності чисел, прикрасивши її вміло розставленими й дбайливо намальованими ієрогліфами, і вигукнули: «Тут є все!» Тепер перейдімо від абстрактного Числа до уречевленого Числа. Ваша геометрія встановила, що пряма лінія є найкоротшим шляхом між двома точками, але ваша астрономія доводить вам, що Бог діяв тільки по кривих. Ось вам в одній науці дві однаково доведені правди: одна — свідченням ваших відчуттів, посилених телескопом, друга — свідченням вашого розуму, але вони заперечують одна одну. Підкорена помилкам людина стверджує одну, а зодчий Всесвіту, якого ви так ні разу й ніде не заскочили на гарячому, спростовує її. Тож хто зробить вибір між прямолінійною та криволінійною геометріями, між теорією про пряму й теорією про криву? Якщо у своїй роботі таємничий майстер, який надзвичайно швидко вміє досягти своєї мети, використовує пряму лінію тільки для того, щоб перетнути її під прямим кутом і одержати криву, то людина ніколи не може на це розраховувати: ядро, яке вона хоче пустити по прямій лінії, летить по кривій, і коли ви напевне бажаєте досягти якоїсь точки в просторі, то ви примушуєте це ядро рухатися по його чітко визначеній параболі. Ніхто з ваших учених не дійшов простого висновку, що Крива — закон матеріальних світів, а Пряма — закон духовних світів: одна — це теорія скінченних творень, друга — теорія Нескінченності. Людина, яка єдина на цьому світі володіє знаннями про Нескінченність, може єдина пізнати пряму лінію; тільки вона одна має відчуття вертикальності, що міститься в неї у спеціальному органі. Чи прив’язаність до творень кривої не є в деяких людей ознакою нечистоти їхньої природи, ще пов’язаної з матеріальними речовинами, и;о нас породжують, і чи любов великих умів до прямої лінії не виказує в них передчуття неба? Між цими двома лініями лежить безодня, немов між скінченним і нескінченним, немов між матерією і духом, немов між людиною й ідеєю, між рухом і нерухомим предметом, між створінням і Богом. Попросіть у божественної любові її крила, і ви подолаєте цю безодню! А за нею починається Одкровення Слова. Скрізь речі, що їх ви називаєте матеріальними, мають свою глибину; лінії є закінченням тверді, що приховують у собі силу дії, котру ви обходите у своїх теоремах, що робить їх фальшивими щодо тіл, узятих у своїй цілісності; звідси постійне руйнування всіх людських пам’яток, що їм ви, самі того не відаючи, надаєте властивостей дії. Природа складається тільки з тіл, а ваша наука лише комбінує їхніми зовнішностями. Тож хіба природа не спростовує на кожному кроці всіх ваших законів: чи ви знайдете в ній бодай один закон, що його не заперечував би факт? Закони вашої статики дістали не один ляпас від безлічі випадковостей у фізиці, бо газ перекидає важенні гори й таким чином доводить вам, що найважчі речовини можуть бути піднятими невагомими речовинами. Ваші закони про акустику та оптику спростовуються звуками, що їх ви чуєте в собі вві сні, й світлом електричного сонця, промені якого вас часто гнітять. Ви не знаєте, як світло перетворюється у вас на розум, бо вам невідомий той простий і природний спосіб, який перетворює це світло на рубін, сапфір, опал чи смарагд на шиї одного птаха в Індії, в той час, як воно лишається сірим і коричневим на шиї того самого птаха, що живе під хмарним небом Європи, невідомо вам теж, чому воно лишається білим тут, посеред північної природи. Ви не можете сказати, чи колір — це властивість, якою наділені тіла, чи він є наслідком, спричиненим опроміненням світлом. Ви згоджуєтеся з тим, що море солоне, хоч не перевірили, чи воно є таким на всій своїй глибині. Ви визнаєте існування різних речовин у тому, що ви вважаєте порожнечею, — речовин, які неможливо сприймати в будь-якій формі, властивій матерії, і які діють у гармонії з нею, незважаючи на всі перешкоди. Таким чином, ви вірите в результати, здобуті хімією, хоча вона ще ніяк не може оцінювати зміни, що відбуваються внаслідок припливу й відпливу різних речовин, які проходять у той чи інший бік крізь ваші кристалики й ваш організм по нечутливих жилах до тепла або до світла. Ви отримуєте тільки неживі речовини, прогнавши з них невідому силу, котра чинить опір усьому тому, що на цьому світі розкладається й чия сила притягання, коливання, сила зчеплення й полярність є тільки явищами. Життя — це думка тіл; тіла — лише засіб, що його визначає, підтримує на його шляху; коли б тіла були самі по собі живими істотами, вони були б вічними й не помирали б. Коли людина констатує наслідки загального руху, що його зазнають усі створіння відповідно до їхньої властивості абсорбації, ви проголошуєте її вельми вченою, так ніби геніальність людини полягає в тому, що вона може пояснювати це явище. Геній повинен бачити, що криється за самими наслідками! Всі ваші вчені сміялися б, якби ви їм сказали: «Між двома істотами, одна з яких перебуває тут, а друга — на Яві, існують такі незаперечні взаємини, що вони можуть водночас перейматися однаковим почуттям, усвідомлювати все це, ставити одна одній запитання й безпомилково відповідати на них!» Проте є мінеральні речовини, які засвідчують притягання одні до одних на тій відстані, яку я назвала. Ви вірите в силу електрики, зафіксовану в магніті, але ви заперечуєте можливості сили, яка вивільняє душу. На вашу думку, Місяць, дія якого на морські припливи вам здається доведеною, ніяк не впливає на вітри, на рослинність, на людей, він розбуркує море й роз’їдає скло, але мусить щадити хворих; він має певні взаємини з однією половиною людства й нічого не може вдіяти з другою. Ось ваша непохитна впевненість! Ходімо далі. Ви вірите у фізику? Одначе ваша фізика починається, наче католицька релігія, з вчинку в ім’я віри. Чи визнає вона різну зовнішню силу тіл, які ця сила проводить у рух? Ви бачите наслідки цієї сили, але що вона становить собою, де вона діє, в чому її сутність, її життя? І чи є в неї межі? А ви заперечуєте Бога!.. Отже, більшість ваших наукових аксіом, слушні щодо людини, неправильні в своїй сукупності. Одна з них — наука, яку ви схвалюєте. Чи не слід для того, щоб пізнати справжній сенс незвичайних законів, знати співвідношення, що існують між явищами й законом у цілому? В усякому разі, існує зовнішність, яка впливає на ваші чуття; під цією зовнішністю криється душа: є тіло і є властивість. Де ви черпаєте знання про взаємини, що пов’язують між собою речі? Ніде. То невже у вас нема нічого абсолютного? Найдостовірніші предмети ваших міркувань ґрунтуються на аналізі матеріальних форм, чий Дух ви постійно нехтуєте. Є одна висока наука, що її люди помічають надто пізно, не наважуючись у цьому зізнатися. Ці люди зрозуміли необхідність розглядати тіла не тільки в їхніх математичних властивостях, а й у їхній сукупності, в їхніх окультних спорідненостях. Один з найбільших серед вас розгадав наприкінці своїх днів, що все є взаємною причиною й наслідком, що видимі світи координовані між собою й підкорені невидимим світам. Він аж застогнав, спробувавши встановити абсолютні правила! Рахуючи плоди винограду, свої світи, розсипані в просторі, він пояснив зв’язок між ними законами сили планетарного й молекулярного притягання; ви привітали цю людину… Але ж вона, скажу я вам, померла з розпачу. Коли припустити, що відцентрова й доцентрова сили рівні, що відкрив учений, аби збагнути Всесвіт, то Всесвіт зупинився б, а він, проте, вважав, що Всесвіт рухається в невизначеному напрямку; та коли б припустити, що ці сили нерівні, то світи зразу ж стали б переміщуватися між собою. Отож його закони не були абсолютними, існувала ще проблема набагато вища за принцип, на якому трималася його фальшива слава. Чи зв’язок зірок між собою та доцентрова дія їхнього вічного руху не завадили йому знайти ту виноградну лозу, з якої звисав його кетяг? Що він, бідолаха, більше розширював простір, то важчав його вантаж! Учений сказав вам, як усе там урівноважено між собою, але ж не сказав, куди все це йде. Він спостерігав за простором, нескінченним у очах людини, наповненим тими групами світів, мінімальну часточку яких відкриває для нас наш телескоп, але відстань до більшості з яких вимірюється лише швидкістю світла. Це глибоке спостереження дало йому змогу відкрити нескінченні світи, які, посаджені в цьому просторі, наче квіти на луці, народжуються, немов діти, виростають, як люди, й помирають, як дідугани, живуть, засвоюючи у своїй атмосфері чисті речовини, що їх живлять; світи, які мають свій центр і свій принцип існування, які вбезпечують одні одних завдяки простору, які, немов рослини, вбирають у себе інші речовини й дають себе вбирати іншим світам, які утворюють ансамбль, наділений життям, що має своє призначення. Збагнувши все це, той чоловік аж затремтів! Він знав, що життя породжене поєднанням речі зі своїм принципом, що смерть чи інерція так само, як і зрештою сила тяжіння, породжені розривом між предметом та властивим йому рухом; тож він передчув крах цих приречених світів, якщо Господь позбавить їх свого Слова. Він заходжувався шукати в апокаліпсисі слідів цього Слова! Ви подумаєте, що він з’їхав з глузду, але знайте: він силкувався знайти собі прощення за свою геніальність. Вільфріде, ви прийшли просити мене розв’язати рівняння, понести мене на дощову хмару, занурити в Фіорд, щоб я виринула звідти лебідкою. Якби наука або чудеса були метою людства, то Мойсей заповів би вам диференціальне числення; Ісус Христос осяяв би пітьму ваших наук; його апостоли сказали б вам, звідки йдуть ці величезні струмені газу або розплавленого металу, прив’язані до ядер, які кружляють, аби затверднути, шукаючи для себе місця в просторі, і які колись потрапляють у якусь систему, де вони вступають у взаємодію з якоюсь зіркою, наштовхуються на неї й розбивають її або пожирають своїми смертельними газами. Замість того, щоб примусити вас жити в Богові, святий Павло пояснив вам, що їжа є прихованим зв’язком між усіма створіннями й очевидним зв’язком між усіма живими істотами. Нині було б найбільшим дивом знайти квадрат, рівний кругу — завдання, яке вам здається неймовірним і яке, безперечно, розв’язується в русі світів перетином математичної лінії, намотування якої стають очевидними для зору умів, що прийшли з вищих сфер. Повірте мені, чудеса криються в нас, а не поза нами. Тож саме так відбуваються природні явища, що їх народи вважають надприродними. Чи був би Бог справедливим, коли б виявив свою силу одним поколінням людей, відмовившись виявити її іншим поколінням? Бронзовий жезл належить усім. Ні Мойсей, ні Яків, ні Зороастр, ні Павло, ні Піфагор, ні Сведен- борг, ні найхитромудріші провісники, ні найясновельможніші пророки Божі не були чимось вищі за тих, ким можете бути ви. Тільки в цілих народів настають години, коли вони відчувають віру. Якщо матеріальній науці судилося бути метою людських зусиль, то признайтеся, чи суспільства, ці величезні вогнища, в які гуртуються люди, завжди будуть провіденціально розпорошені? Якщо цивілізація є метою живого виду, то чи колективний розум зникне, а збережеться суто індивідуальний? Велич усіх великих націй ґрунтувалася на винятковостях: коли ж винятковість переставала діяти, ставала мертвою й сила. Хіба ясновидці, пророки, провісники зайнялися Наукою замість зіперти її на Віру, хіба вони завдавали удару вашому мозку замість того, щоб торкнутися ваших сердець? Усі вони прийшли, щоб навернути народи до Бога; всі вони проголосили святий шлях, сказавши вам прості слова, що ведуть до царства небесного; всі вони, запалені любов’ю й вірою, натхнені Словом Божим, що витає над народами, огортає їх, надихає й підносить, не використовують його задля людського інтересу. Ваших великих геніїв, поетів, королів, учених, поглинули їхні міста, а Пустеля заново накрила їх своїм піщаним покровом, у той час, як з цієї катастрофи виринають імена добрих, благословенних пасторів. Ми ніяк не можемо зрозуміти одні одних. Нас розділяють безодні: ви перебуваєте в мороці, а я живу у справжньому світлі. Чи це ви хотіли почути? Я виголосила вам ці слова з радістю, вони можуть вас змінити. Запам’ятайте: існують матеріальні й духовні науки. Там, де ви бачите тіла, я бачу сили, що тягнуться одні до одних висхідними рухами. Для мене властивість тіла — ознака його принципів та його здатностей. Ці принципи породжують спорідненості, яких ви не помічаєте і які тісно пов’язані з центрами. Різні види, між якими розподілено життя, є невичерпними джерелами, взаємно пов’язаними між собою. В кожного своє спеціальне творення. Людина є наслідком і причиною; вона сама харчується, але й годує у свою чергу інших. Називаючи Бога Творцем, ви применшуєте його; він не створив, як ви гадаєте, ні рослини, ні тварини, ні зірки; чи міг він діяти багатьма способами, хіба не діяв він єдністю складових сил? Крім того, він подарував нам принципи, які розвиваються згідно з його загальним законом, з волі середовищ, у яких вони повинні будуть діяти. Тож єдина речовина, єдиний рух, єдина рослина, єдина тварина, але вони постійно взаємодіють. І справді, всі властивості пов’язані між собою певними схожостями, якась спрагла сила так само стрімко спрямовує життя світів до їх центрів, як усіх нас голод штовхає до їжі. Ось вам приклад властивостей, пов’язаних між собою схожостями, цей вторинний закон, на якому тримається творіння вашої думки: музика, це небесне мистецтво, ґрунтується на цьому принципі, бо хіба вона не є сукупністю звуків, що їх гармонізує число? Хіба звук не видозміна повітря — стиснутого, розширеного або тремтливого? Ви знаєте склад повітря: азот, кисень і вуглець. А що ви не можете отримати звуку в порожнечі, то стає зрозуміло, що музика й людський голос є наслідком організованих хімічних сполук, які діють в унісон з такими самими сполуками, що їх приготувала у вас ваша думка, узгодивши із світлом — цим великим натхненником вашого світу: чи вам випадало спостерігати за селітрою, що відкладається після танення снігу, дивитися на розряди блискавки й рослини, які видихають із себе в повітря метали, і не робити при цьому висновку, що сонце розтоплює й розподіляє невидиму благодать, яка плекає все на цьому світі? Як сказав Сведенборг, «Земля — своєрідна людина»! Ваші сучасні науки, які роблять вас у ваших очах великими, здаються надто мізерними поряд із сяйвом, яким залиті ясновидці. Перестаньте розпитувати мене, ми розмовляємо різними мовами. Якийсь час я скористалася з вашої мови, щоб пронизати вашу душу блискавкою віри, щоб подати вам полу свого одягу й повести вас у прекрасні краї молитви. Хіба Бог повинен спускатися до вас? Ні, то ви маєте підійматися до нього. Якщо людський розум вичерпав свої сили на східцях, які ведуть до Бога, то невже не ясно, що слід шукати інший шлях, щоб його пізнати? Цим шляхом є ми самі. Ясновидець і віруюча людина мають більш проникливі очі, ніж очі, даровані іншим речам землі, і бачать Аврору. Ви чуєте цю правду? Ваші найточніші науки, ваші найсміливіші міркування, ваші найкращі осяяння-це чорні хмари. А над ними — святилище, звідки ллється справжнє світло.

Серафіта сіла й замовкла, а її спокійне обличчя виказувало той найлегший трепет, що охоплює ораторів після їхнього ледь роздратованого виступу.

Вільфрід, нахилившися до вуха пана Бекера, спитав:

— Хто їй такого наговорив?

— Не знаю, — відповів той.

«На Фальбергу було надто тепло», - подумала Мінна.

Серафіта провела рукою по своїх очах і сказала всміхаючись:

— Сьогодні ви чомусь дуже замислені, панове. Ви поводитеся з нами, Мінною й мною, наче з чоловіками, з якими розмовляють про політику або про торгівлю, в той час, як нам, дівчатам, ви мали б, попиваючи чай, розповідати казки, як це ведеться на наших норвезьких вечорницях. Ну ж бо, пане Бекер, розкажіть нам якусь невідому мені сагу. Оту хроніку про Фрітіофа, в яку ви вірите і розповісти яку ви мені обіц5іли. Розкажіть нам ту історію, де син селянина володіє кораблем, що розмовляє й має душу. Я мрію про фрегата «Елліда»! Певно, на тій феї з вітрилами мали б плавати дівчата?

— Оскільки ми повертаємося до Ярвіса, — мовив Вільфрід, і його очі прикипіли до Серафіти, мов очі злодія, що сховався в тіні, які прикипають до того місця, де лежить скарб, — то скажіть, чому ви не одружуєтесь?

— Ви народжуєтеся неодруженими, — відповіла вона, — а я народилася зарученою, отож я наречена…

— Чия? — запитали всі водночас.

— Не чіпайте моєї таємниці, - відповіла вона. — Обіцяю вам, якщо буде на те воля нашого отця, я розповім вам про ці таємні заручини.

— Це буде скоро?

— Я сподіваюся.

По цих словах запала довга мовчанка.

— Настала весна, — мовила Серафіта, — затріщала крига й захлюпотіла вода, чи не бажаєте піти привітати першу весну нового століття? Вона підвелася разом з Вільфрідом і вони підійшли до вікна, що його розчинив Давид. Після тривалої зимової тиші під кригою у Фіорді завирували й задзвеніли, наче музика, могутні води, бо є звуки, що їх очищає простір, звуки, які долинають до вуха, наче хвилі, сповнені водночас світла й свіжості.

— Годі, Вільфріде, годі думати про погане, бо вам самому буде неприємно від цих думок. Хто ж бо не прочитає вашого бажання у ваших іскристих очах? Будь ласка, зробіть один крок до добра. Хіба не краще полюбити святих чоловіків, ніж повністю приносити себе в жертву щастю тієї, кого кохаєш? Послухайтесь мене, я виведу вас на шлях, де ви досягнете тієї величі, про яку мрієте, й де любов буде справді безмежною.

Вільфрід стояв задуманий.

«Чи це ніжне створіння не пророчиця, яка щойно метнула блискавки зі своїх очей, пророчиця, чиї слова прогриміли над світами, чия рука занесла сокиру сумніву над нашими науками? Чи не задрімали ми на якийсь час?» — запитував він себе.

— Мінно, — сказав Серафітус, повернувшись до дочки пастора, — стерв’ятники літають над трупами, голуби — над живими джерелами в тихому зеленому затінку. Стерв’ятники здіймаються в небеса, голуби спускаються з них. Не ризикуй вирушати в мандрівку по краю, де ти не знайдеш ні джерела, ні затінку. Якщо ще недавно ти не могла дивитися в безодню, бо в тебе наморочилося в голові, то тепер прибережи свої сили для того, хто тебе покохає. Сердешна дівчино, ти ж бо знаєш — я маю наречену.

Мінна підвелася й разом із Серафітусом підійшла до вікна, де стояв Вільфрід. Усі троє почули шум Сігу, води якого здіймалися, вивільняючи дерева від криги, що скувала їх. До Фіорду повернувся його-голос. Ілюзії розвіялися. Всі милувалися природою, що звільнялася від своїх пут і, здавалося, відповідала найвищим акордом Духові, голос якого щойно її розбудив.

Коли троє гостей цієї загадкової особи покинули її, вони сповнилися того невиразного почуття, що не є ні сном, ні заціпенінням, ні подивом, але яке чимось нагадує все це разом; яке не є ні сутінню, ні світанням, але яке викликає прагнення до світла. Всі троє про щось думали.

— Я починаю вірити, що вона — якийсь Дух, прихований під людською подобою, — сказав пан Бекер.

Вільфрід, повернувшись додому спокійний і впевнений у собі, не знав, як боротися з такими божественно величними силами.

Мінна запитувала себе: «Чому йому не хочеться, щоб я його кохала?»