Серед дикунів Нової Гвінеї

СЕРЕД ДАВНІХ ДРУЗІВ

Червень 1876 року

Прибувши 27 червня на маленькій шхуні під англійським прапором, яка мала назву «Беа-Вігсі» («Морський птах»), я помітив великі зміни краєвиду високого верхогір'я. Тубільці дуже зраділи, але зовсім не здивувалися з мого приїзду; вони були певні, що я додержу свого слова. Коли я з'їхав на берег Горенду, незабаром тубільці сусідніх селищ, ба навіть жінки й діти збіглися вітати мене. Багато хто плакав, і вся людність здавалася дуже збудженою моїм поверненням. Я не побачив кількох старих — вони вмерли, коли мене не було, та зате багато хлопчаків були вже майже дорослі люди.

Жителі сусідніх селищ запрошували мене оселитися серед них, та я, як і 1871 року, волів не жити в селищі, а влаштувався на деякому віддаленні від нього. Оглянувши місцевість коло Горенду, а потім коло Бонгу, я спинився на мисі біля самого селища Бонгу, й другого ж дня тубільці, під проводом моїх слуг та тесляра з шхуни, почали розчищати місце для мого дому та широку дорогу від «улеу» (піщаного берега) до майданчика, який я вибрав собі.

Цього разу я привіз із Сінгапура невеликий дерев'яний будинок в розібраному вигляді, але палі, на яких він мав стояти, весь кістяк його, а також і дах зроблено вже тут, на місці. На жаль, не бажаючи затримати надовго шхуну й разом з тим маючи охоту скористуватися послугами тесляра, я мусив не звертати належної уваги на якість дерева, тим-то воно швидко зробилося непридатним, переважно через білих мурах, великих ворогів дерев'яних будівель у тропічних країнах. Між деревами берега Маклая є, щоправда, чимало порід, які протистоять цим комахам, але їх не можна було добути достатньо за короткий час.

Липень

На шостий день мій дім був готовий. У будуванні його, крім мене, взяли участь двоє європейців, двоє моїх слуг, кілька десятків папуасів, що переносили зрубані стовбури та крили дах, а також кілька десятків жінок, які старанно розчищали дрібні кущі навколо будинку.

Палі, на яких стояв будинок, були близько двох метрів заввишки, і я влаштував на нижньому поверсі невелику комору, куди перенесено мої речі (близько сімдесяти ящиків, кошиків і тюків різного розміру), і міг відпустити шхуну четвертого липня.

За допомогою трьох моїх слуг, з яких один був малаєць і служив кухарем, а при нагоді і кравцював, та двох мікронезійців, тубільців островів Пелау, і кількох жителів Бонгу я незабаром належно опорядив свою садибу і влаштувався досить комфортабельно.

Дуже цікаві відомості я дістав від тубільців про землетруси, що були під час моєї відсутності. Як я вже сказав, зміна краєвиду вершин Мана-Боро-Боро (хребет Фіністер) вразила мене, коли я повернувся на цей берег. Перед моїм від'їздом (у грудні 1872 року) рослинність вкривала найвищі вершини, а тепер у багатьох місцях вершини та круті схили були голі. Тубільці оповідали мені, що під час моєї відсутності кілька разів повторювалися землетруси на березі та в горах, причому чимало жителів у селищах забито кокосовими деревами, які, падаючи, руйнували хатини.

Берегові селища потерпіли переважно через надзвичайно великі хвилі, що супроводили землетрус, виривали дерева й захоплювали з собою ближчі до берега хатини. При цьому я дізнався від тубільців, що давно, ще перед моїм приїздом 1871 року, ціле селище під назвою Аралу, яке було недалеко від морського берега, між ріками Габенеу та Колі, було зовсім зметено величезною хвилею разом з усіма жителями. Через те, що це сталося вночі, всі жителі загинули, лиш кілька чоловіків, що були випадково в гостях в іншому селищі, лишилися живі, але не захотіли повернутися жити на старе місце й переселилися в Гумбу, яке уникло руйнації, бо збудоване далі від берега.

Руйнування цього селища добре пам'ятають навіть не дуже старі люди, і я гадаю, що це сталося десь 1855–1856 років. Мені показали молодого тубільця, який щойно народився, коли сталася катастрофа в Аралу; йому не могло бути більше як двадцять років. Після цієї катастрофи в сусідніх місцевостях сталось багато захворювань, що закінчилися смертю. Це сталося, мабуть, від розкладу органічних решток, що були викинуті на берег хвилями й гнили на сонці.

Я приїхав саме в той час, коли тубільці берега Маклая палили унан. Мені принесли один екземпляр тиболя, для якого я влаштував своєрідну клітку, бажаючи зберегти його живим. Тубільці відрізняють тут два види тиболя, називаючи одного «іти-боль», а другого «вальтиболь» (річкового й приморського тиболя). Перший з них, тобто річковий, більший на зріст і рідко дістається тубільцям. Вони запевняють, що тиболь їсть інколи рибу.

Серпень

2 серпня зібрався йти в Марагум-мана, а потім п'ятого — в селище Рай.

Екскурсія в Марагум-мана. 2–3 серпня 1876 року (годин п'ять від берега). В шлюпці до гирла річки Морель, потім через ліс на пагорках, вкритих унаном. Загальний напрям: південь-південний схід. З пагорка широкий краєвид: Самбуль-мана на захід, Енглам-мана — на південний захід, Марагум-мана — на південь-південний схід. Сліди землетрусу трапляються дорогою часто у вигляді довгих тріщин та обвалів. Години через три вийшли на дорогу, яка тягнеться високим і уривистим берегом річки Камран; береги цієї річки являють собою добрі геологічні розрізи. В широкому ложі тече кілька рукавів річки, і подекуди видно оброблені галявини. Гірські породи, які тут скрізь трапляються, — глинястий сланець та білий вапняк.

Саме селище поділено на кілька сілець, відмежованих одне від одного глибокими ярами. Воно нічим особливим не відзначається. Хатини взагалі низькі, вкриті унаном і одноманітні Кокосів мало. Висота над рівнем моря близько 750 футів.

Екскурсія в селище Рай. З нагоди супротивного вітру я лишався весь день в бухточці при гирлі річки Боу, потім спинився в другій бухточці — Леле. Вночі, обпливши скелястий берег мису Ріньї, ми прибули до улеу Рай, першого після Гумбу берегового селища на південний схід. За селищем — ряд невисоких пагорків, що складаються з піднесених коралових рифів (на кілька сот футів). За ними — вищий конічний пагорок, висоту якого не вдалося визначити.

Скрізь у горах помітно сліди землетрусів у вигляді довгих, досить глибоких тріщин, ущелин та обвалів.

Восьмого серпня зробив екскурсію вгору по річці Габенеу. Після чотирьох годин путі річище піднімається приблизно на 300 футів над рівнем моря.

Екскурсія на пік Константина. 12 серпня. Коли близько дев'ятої години я вирушив у своїй динзі в Богатім, усю гору Тайо з піком Константина було ясно видно. Ніде ані хмаринки. Завдяки свіжому вітру через півтори години прибув у Богатім. Тубільці, що зустріли мене, перенесли речі в хатину Коди-Боро. Вони мені сказали, що вже надто пізно, щоб іти на гору, і слід почекати до завтра.

13 серпня

Я збудив людей о третій годині ранку. Напившись кави та розподіливши речі між кількома носильниками, я рушив при світлі неповного місяця спочатку лісовою стежкою, а потім висохлим ложем річки Іор. Коли розвиднілося, я записав імена моїх супутників, яких було тридцять чотири чоловіки.

Я не взяв харчів і мусив зайти в селище Ярю (810 футів над рівнем моря). Моїм супутникам дуже не хотілося йти далі в гори, але я не звертав на це ані найменшої уваги, тим паче, що людей у мене було разів у п'ять більше, ніж того треба. До каравану пристало кілька чоловіків із селища Ярю. Ми йшли далі ложем річки; подекуди (коло порогів) довелось видряпуватися вгору по гладкому, мокрому камінню.

Взагалі, дорога була не дуже зручна. О третій годині пішов дощ, і всі гори вкрили хмари; тому не варто було поспішати вперед. Я сказав тубільцям, щоб вони будували курінь, а сам розташувався на ночівлю. Зварив собі кави та виміряв висоту місцевості апаратом Реньо, результат майже збігався з показаннями мого анероїда. Як виявилося, висота дорівнювала 860 футам. Було дуже прохолодно, мабуть, через дощ, який усю ніч лив як із відра. Покрівля з непромокальної ковдри, напнута над моїм ліжком, була вдало почеплена. Незважаючи на зливу, я лишився зовсім сухий, але повітря було дуже вогке, і я не був певний, чи минеться день без пропасниці. Я встав о шостій годині й, бачачи, що не всі мої люди готові, не дожидав їх, а сказав, що тамо білей можуть іти за мною, тамо борле можуть лишатися. Це вплинуло: майже всі пішли за мною. Через дощ уночі в річці було далеко більше води, ніж учора; каміння було дуже слизьке, й доводилося бути обережним у деяких місцях. Пройшовши трохи, треба було лізти схилом праворуч, без найменшого сліду стежки.

Мої супутники почали запевняти, що тут дороги нема, і мені довелося йти, або, точніше, лізти вперед. На велику мою досаду, я почув, що вчорашній дощ, від якого я змок, та нічна вогкість таки позначилися на мені й що приступу пропасниці не минути. В голові паморочилося, і я посувався немовби в півсні. На щастя, схил був укритий лісом, і можна було, тримаючись і чіпляючись за гілля та коріння, посуватися вперед. На одній кручі, пам'ятаю, простягнув руку до ліани, а що сталося після того — просто-таки не знаю… Очутився я наче від людських голосів. Розплющив очі — бачу навколо ліс; не можу гаразд уявити собі, де я. Через загальну втому я знову заплющив очі й тут відчув великий біль у різних частинах тіла. Я збагнув, що перебуваю в дуже дивному стані: голова лежить низько, тоді як ноги — далеко вище. Я все ж таки не міг уявити собі, де це я. Коли я знову розплющив очі, недалеко від мене почувся голос: «А я ж тобі казав, що Маклай не вмер, а тільки спить». Кілька тубільців виглянуло з-за дерев. Вигляд цих людей повернув мені пам'ять. Я пригадав, що з ними я видряпувався на гору, пригадав, як схопився за ліану, щоб утриматись. Вона не витримала ваги мого тіла, і через це я опинився на десять кроків нижче в такому незручному стані. Я недовірливо мацав ноги, бік та спину й потім підвівся. Нічого не було поламано, дарма що бік та спина боліли, і, здається, я почував себе бадьоріше, ніж коли впав. Хотів глянути на годинника, та виявилося, що, мабуть, від поштовху під час падіння він зупинився.

Сонце було вже високо, тому я мав підставу думати, що пролежав у не дуже зручному положенні понад дві години, а може й більше. Часу не можна було гаяти, бо о третій годині, мабуть, знову піде дощ, і тоді з вершини нічого не буде видно. На щастя, один з моїх анероїдів був цілком справний. У цьому місці висота гори була 1 500 футів. Трохи заточуючись, я спустився в неглибоку долинку, а потім зійшов знову на пагорок, який тубільці звуть Гумуша і висота якого була 1 880 футів. Після нього йшла знову неширока долина, а потім горбовина на 2 400 футів. Ідучи все далі, ми пройшли до вершини гори Тайо, до куполоподібної горбовини, яка з моря надає цьому пікові такої характерної форми. На невеликому майданчику росли високі дерева; висота тут була 2 680 футів.

Мої супутники, щоб показати жителям довколишніх селищ, що ми дісталися до вершини, запалили багаття. Двом із них, спритнішим, я передав білого прапора з грубої ряднини, який міг протистояти якийсь час руйнації. Я наказав приладнати його до жердини й прив'язати біля верхівки найвищого дерева, обрубавши спершу гілля. Коли це було зроблено, ми рушили вниз. Я був розчарований цією екскурсією, бо через рослинність навколо майданчика на вершині піка панорама була дуже обмежена, а я не подбав прихопити з собою кількох сокир, щоб вирубати дерева. Ми зійшли вниз до місця нашої ночівлі щасливо і, пообідавши тут, подалися в Богатім. З ближчих селищ сходилися люди, тож надвечір мій почет складався більше як з двохсот чоловік. Незважаючи на сильну втому, я не захотів ніде спинятись, і при світлі численних факелів ми ввійшли в Богатім десь о десятій годині вечора.

23 серпня

Я рушив на острів Білі-Білі, де тубільці побудували мені хатину, темну, але прохолодну, на місці, яке звуть Айру, і куди я думав наїжджати час від часу. Повернувшись у Бонгу, я відвідав селища Енглам-мана, Сегуан-мана та Самбуль-мана.

Всі ці селища не відрізняються дуже одне від одного ні характером будівель, ні типом та зовнішнім виглядом жителів. У цій екскурсії я зібрав кілька черепів, а також дізнався про багато досить цікавих даних з етнології верховинців.

Вересень

Екскурсія в Бан-мана, Сангдимби-мана, Бурам-мана, Манігба-мана та Коліку-мана. Наслідком цих екскурсій було збільшення матеріалу з етнології, папуаських черепів для колекції та кілька днів пропасниці.

20 вересня

Був у Гарагасі, де все дуже заросло. З кокосових пальм, які я колись посадив, прийнялося тільки шість. На великому кенгарі ще міцно тримається полишена кліпером «Изумруд» мідна дошка, хоч червоне дерево поточили мурахи. Я закріпив її, вбивши кілька цвяхів. Усі палі моєї хатини були до того поточені мурахами, що досить було легкого поштовху ногою, щоб повалити їх. У Гарагасі далеко більше птахів, ніж коло мого нового дому поблизу Бонгу, і знайомі крики їх яскраво нагадали мені моє життя в цій місцевості (в 1871–1872 роках).

Наказав, щоб Меблі, мій слуга з Пелау, та кілька жителів Горенду розчистили майданчик на місці моєї колишньої хатини та коло кокосових пальм, що ростуть там.

Жовтень

Завдяки моєму теперішньому приміщенню, далеко зручнішому, ніж у Гарагасі, я можу віддаватись порівняльно-анатомічним роботам. Взагалі комфорт (краще приміщення і троє слуг) добре впливає на здоров'я. В кінці вересня й на початку жовтня я зібрав кукурудзу, яку посіяв у липні. Потім я знову посіяв її та багато насіння інших корисних рослин, привезених цього разу. Навколо моєї хатини я посадив двадцять дві кокосові пальми, які всі прийнялися.

Невеликі ранки на ногах внаслідок того, що я забився об каміння, натер взуттям тощо, перетворюються тут поволі, якщо недбало з ними поводитись, а головне під впливом на них морської води, від якої годі вберегтися, у» великі, хоч і поверхові рани, які довго не гояться й часто дуже болять. Вони не раз стримували мене від екскурсій і змушували частенько сидіти вдома.

Крім письмової роботи, я вважаю за можливе проводити антропологічні виміри. В Гарагасі про це не можна було й думати, тепер же тубільці достатньо звикли до мене і не бачать нічого небезпечного для себе в цих маніпуляціях над ними. Проте я не вважаю за зручне виміряти жінок: чоловіки тут страшенно ревниві, а я не бажаю давати приводу до непорозумінь. До того ж вимірювання жінок зв'язані з надто великою морокою: умовлянням, безглуздими запереченнями тощо.

В Бонгу був великий «ай», в якому брали участь і жінки (що я бачив уперше). Повернення «ай» у селище являло собою дуже характерне видовище, яке варто було зарисувати.

Листопад

Часто хворів на пропасницю, і рани на ногах кепсько загоюються. Коли можна було, проводив порівняльно-анатомічні роботи, а то все читав. Біль від ран буває ночами такий великий, що доводиться вживати хлоралу, щоб спати. Коли температура ранками знижується до 21 градуса, я відчуваю просто-таки холод, зовсім як тубільці, що тремтять при цьому всім тілом.

5 грудня

Після багатьох днів готувань сьогодні почався «мун» у Бонгу, найбільший, який мені довелося досі бачити, тим-то я спробую описати його.

Мун у Бонгу 5–6 грудня 1876 року. Після довгих готувань, день муну кінець кінцем призначено. Останні дні тубільці сусідніх селищ майже щоночі вправлялися танцювати та співати, барум часто лунав удень і навіть уночі. Жителі Бонгу ходили в Енглам-мана по кеу на свято. Укладено програму: спочатку 5-го числа, ввечері, мали танцювати мун Горенду, потім другого вечора мали прийти на мун Богатім і Гумбу. До початку муну вийшов з Бонгу «ай» з хмизом, який кинуто в море, і після церемонії в лісі тубільці Горенду та Бонгу почали вбиратися до муну. Головною характерною ознакою були величезні триповерхові султани (сангін-оле), які були такі великі, що тільки кучеряві зачіски папуасів могли їх утримувати. За поясом заткнуто три великі гілки колеуса, які при кожному кроці гойдалися за спиною. Такі ж гілки, застромлені за «сагю» (браслети), прикрашали ноги й руки. Султани складалися: перший, великий, нижній — зроблений з казуарового пір'я; другий — з пір'я какаду; третій султан — з пір'я райського птаха — був приладнаний до еластичного стебла. При кожному русі танцюриста він також рухався. Крім вибілених двох «дю»[59], деякі тубільці мали на голові щось подібне до діадеми з собачих зубів. На шиї, окрім бульра, ямби[60] та інших дрібних прикрас із зубів та бісеру, в більшості висіло губо-губо[61]. Європейські ганчірки (подарунки часів Гарагасі) також тут багато важили.

Мун-Коромром. Танцюристи парами при звуках ока-мів, помахуючи в такт і одночасно своїми сангін-оле, виступцем увійшли в Бонгу і, описавши дугу, почали описувати навколо майданчика круг, іноді по двоє, іноді утворюючи довгий ланцюг. Перед танцюристами й проти них один з тубільців Бонгу помалу задкував; він не був прикрашений так, як танцюристи, а мав лиш кілька червоних квітів у волоссі та тримав у руці списа. На кінець списа настромлено шматок шкаралупи кокосового горіха, щоб, бува, не поранити випадково тих, що були навпроти. (Цей тубілець, який немовби зустрічав гостей, нагадав мені «чекалеле» та зустрічі в селищах на Молуккських островах). Танець і співи були досить монотонні. Перший складався з плавних невеликих кроків та ледь-ледь помітного згинання колін, причому корпус злегка нахилявся вперед, і султан також кивав уперед. До групи танцюристів помалу прилучалися й жінки в нових малях з безліччю намиста, а деякі прикрашені зеленню, заткнутою за браслети на руках. Багато з них були вагітні, інші з немовлятами на шиї або на руках. Жіночий танок був ще простіший за чоловічий і складався тільки з того, що вони вихилялися своїм тазом. Єдина варіація була в тому, що танцюристи спинялись, утворюючи коло, й співали далі, били в оками та кивали султанами. Жінки також спинялись і, розкарячивши трохи ноги, ще старанніше крутили задом. Мун тривав до світанку, в ньому брала участь молодь Горенду та Бонгу.

Мун. З Богатім я пішов у Бонгу завидна, годині о п'ятій. Тут мун був далеко численніший і групування його було інше, ніж у Мун-Коромром. Головних танцюристів з сангін-оле та губо-губо оточували жінки, що тримали їхні луки та стріли й, окрім того, несли свої великі торби на спинах. Було також багато озброєних тубільців, що співали, вдаряючи невеликими паличками по в'язках стріл, які вони несли в руках. Рухи строкатої юрби були не такі повільні, і двоє головних танцюристів виробляли досить-таки мудруваті на (наприклад, заклавши оками за шию й заплющивши очі, вони підкидали ногами). Але що особливо мені видалося цікавим, це мімічні танці. Танцюристи розступалися, лишаючи між собою вільний простір, де головні танцюристи виробляли свої еволюції. Мімічні рухи зображували, як полюють на свиней, як батько або мати заколисують дитину, причому один з чоловіків одягнув жіночу спідницю та торбу і грав жінку, а окам, покладений у торбу, являв собою дитину. Ця сценка була після вистави, де показували, як жінка ховається від напасника-зальотника, ховаючись за спиною другого. Та ще цікавіша була карикатура, що показувала тубільного медика, та як він приносить онім: один з танцюристів сів на землю, а другий з довгою гілкою в руках почав, танцюючи, навколо, бити нею по спині та боках першого; потім зробив кілька кругів навколо майданчика; пошепотів над гілкою, далі повернувся до хворого й відновив операцію. Танцюрист показав потім, як, зовсім захекавшись та упрівши, медик відніс гілку набік і розтоптав її на землі.

Чоловіки й жінки мали одноманітно розфарбовані фізіономії; у всіх чоловіків у роті було губо-губо.

Коли я прийшов ранком (тубільці танцювали всю ніч), мун, обійшовши навколо кокосової пальми, спинився біля неї, поки один з учасників муну, тубілець із Богатім, не зліз на, дерево й не потрусив усі горіхи, що стали частуванням для учасників муну.

Що мені впало в очі, — це потворність облич, враження, яке на мене справили також тубільці островів Адміралтейства.

Сель-мун (Гумбу). Близько восьмої години, в цілковитій темряві, при світлі одного тільки факела та негучного звуку окамів вийшов сель-мун на другий майданчик Гумбу. Танцюристи були причепурені сангін-оле та безліччю всякої зелені, багато з них розмальовано червоною та білою фарбою; при тьмяному світлі багаття, яке тільки-но розгорілося, та при далекому громі й частих блискавках вони мали дуже фантастичний вигляд. З трьох сангін-оле найвищий переважав три людські зрости й був принаймні метрів п'ять заввишки. Для того, щоб тримати ці величезні бамбуки на головах, бамбук був на кінці розколотий і в багатьох місцях прив'язаний до волосся, яке майже закривало лице. Спина й груди були закриті великим маль; під пахвами майже до колін висіли пучки зелені, якою також прикрашено руки й ноги. Все це вбрання майже ховало людський образ. Ці танцюристи рухалися майже самостійно від інших навіть і тоді, коли решта спинялася; наприклад, коли один із тубільців при загальному мовчанні виголошував промову, вони, як накручена машина, ходили далі коло багаття. Сель-мун, який я бачив уже 1872 року в Гумбу, тубільці вважають за нічний; як і під час «коромром», тубільці рухалися натовпом навколо багаття. Мун тривав до сходу сонця.

Познайомившись з папуаськими танцями, можна зауважити: 1) що жінки в них не грають головної ролі; 2) що танці не мають розпусного характеру. Чоловіки добрі танцюристи, досить граціозні й утинають неабиякі хитрі штуки. Жінки, як уже сказано, рухають тільки задом, тому повертаються спинами до глядачів.

Морор-мун. Уже вчора були приготовані пірамідоподібні в'язки кокосових горіхів, які призначалися для тубільців Гумбу, Горенду, Богатім та Коліку-мана. Коли скінчився мун і сніданок, тубільці Бонгу принесли великі кошики з аяном, багато яких ледве могли підняти чоловіки, та в'язки саго. Всі кошики були розставлені по групах; до кожного поставили по жердині, прикрашеній гілкою колеуса. Один з тубільців Бонгу виголосив промову, тримаючи при цьому жердину з гілкою, потім другу довгу промову сказав Моте, який промовляв довго й вельми схвильовано. Можна було помітити, що промови були не імпровізації, а приготовані заздалегідь: з інтонації, жестів та виразу здавалося, що промовці не були позбавлені красномовності. Тон промов, особливо Моте і Етні, був зневажливий, і я припускаю (промов я не міг збагнути), що промовці дорікали своїм співгромадянам за те, що ті принесли мало продуктів для морора. Була й відповідна промова тубільця з Горенду. Кожний промовець приставив назад жердину з гілкою до купи кошиків, але, коли промовці кінчили свої промови, один з них зібрав усі жердини й відставив їх набік; потім промовці й жителі Бонгу пішли геть. Калун узяв мітелку, листок пінанга, й, шепочучи щось, пообмітав навколо кошиків. Тубільці повернулися, несучи багато табірів, гунів, малей, собак, і поклали все це коло кошиків. Особливо велика купа утворилась біля Муля, який стояв поблизу одної купи з дружиною та дочкою, тоді як біля другої стояли дружина й донька Калуна. Віддаючи Мулеві табіри або малі, їх клали йому на голову. Розклавши й передавши речі, жителі Бонгу, покривши голови табірами, пробігли по. майданчику, щось говорячи. Принесеним собакам зав'язали морди і забили їх, щосили вдаряючи головою об землю, їх також поклали на купи малей і табірів. В одній групі Калун передавав принесені табіри та інше Мулеві з Богатім, у нашій — Омуль віддавав їх Бонемові (з Горенду), який, встромивши списа в землю й поставивши перед собою табір, зняв сюаль і поклав його в табір, накривши гілкою. Омуль, віддаючи Бонемові один за одним табіри, накривав кожний гілкою. Бонем передавав їх своєму братові. Те ж було зроблено з іншими речами до останньої, після чого Омуль одержав сюаль. Таким же способом табіри та інші речі клали на барум Мало, який в свою чергу роздав їх присутнім тубільцям Богатім. Після цього дійшли до пінанга та кокосів; великі піраміди їх були повалені й розібрані. На тому морор і кінчився.

Мунів взагалі багато, і всі вони різняться. Різні мелодії та й сам танець варіюють, а втім, для танців не встановлено якоїсь сталої послідовності, і фігури їх залежать від самих танцюристів.

Грудень

Стан моїх ніг змушує сидіти вдома.

22 грудня

Курйозна сцена сталася сьогодні в Бонгу. Як я вже не раз казав, удень у селищах людей звичайно не буває: чоловіки або в інших селищах, або полюють чи рибалять, або — в лісі чи на плантації; жінки з дітьми також на плантаціях. Повертаються вони перед заходом сонця. Знаючи це, а також і те, що мун уже кінчився кілька днів тому, ми були здивовані, почувши кілька гучних поквапливих ударів у барум, який скликав людей з плантацій у селище. Я також пішов туди і був один з перших. Бау, який наспів до мене, оповів мені про подію, а в цей час з хатини Лако долинали крики його дружини. Лако, повернувшись раніше як звичайно, застав свою дружину в своїй хатині, але не саму, а в товаристві Калеу, молодого парубка років двадцяти двох. Тубільці взагалі ходять так тихо, що коханців застукано зовсім зненацька. Калеу, побитий чи ні, — я не знаю, — вискочив із хатини Лако, який почав шмагати дружину. Він на хвилину покинув її, щоб скликати барумом своїх друзів. Коли я прийшов, Калеу стояв понурий біля своєї хатини, а Лако чинив далі розправу в своїй. Аж ось він вискочив, озброєний луком та стрілами, і, оглянувши довкола присутніх, яких уже зібрався цілий натовп, побачив Калеу. Тоді він спинився й почав вибирати стрілу для розправи. В той час один тубілець подав Калеу лук та кілька стріл. Дивлячись на Лако й на його крайнє збудження, я не думав, щоб він спромігся влучити у ворога, і, справді, стріла пролетіла далеко від Калеу, який стояв не ворушачись. 1 друга стріла не влучила, бо Калеу вчасно відскочив убік, після чого він не став дожидати третьої, а швидко зник. Чи стріляв він у Лако, чи ні — я не помітив; я стежив за цим другим. Проте мені сказали, що й він вистрілив раз, але не влучив. Коли Калеу пішов, гнів Лако впав на його хатину, і Лако почав рвати покрівлю й ламати її стіни; та тут тубільці зважили за потрібне втрутитись і постарались відвести його геть.

Другого дня я застав ворогів, що дружньо сиділи коло беpera моря й курили одну цигарку. Побачивши мене, обидва зареготали: «А ти вчора бачив?» — спитав мене Лако. «Бачив», — відповів я. «А що ж сьогодні? Калеу хороший чи поганий чоловік?» — захотів я знати. «О, хороший, хороший», — заявив Лако. З свого боку Калеу казав те ж саме про свого супротивника.

На стежці до Бонгу я зустрів Унделя й показав йому на Лако та Калеу, які сиділи вкупі. Ундель сказав мені, що Лако прогнав свою дружину, яка живе тепер в хатині Калеу; при цьому він голосно зареготав.

Проте такі випадки трапляються не часто; це тільки третій, про який я дізнався.

БУЛУ-РИБУТ

Січень 1877 року

Мої спостереження з антропології посуваються. Я розглядав волосся щойно народжених; вони не кучеряві. Досі я зміряв 102 голови чоловіків, 31 жінок та 14 — дітей. Розглядав також ноги, руки й нігті тубільців.

Лютий

Перебування в Айру та екскурсія на архіпелаг Задоволених людей і в селище Epeмпі. Через те що Каїн не знав дороги в Еремпі, ми заїхали на острів Сегу й забрали там двох людей як провідників. З бухти ми увійшли в річку Аюн-Монгун. Проїхавши невелику протоку її, ми опинилися в невеликому, майже круглому, оточеному лісом озерці, що зветься Моут-Монгун. Тут довелося лишити пірогу й піти вузькою стежкою, дуже незручною через масу ротангу, що пересікає її і чіпляється за одяг. Надзвичайно високий дикий бананник привернув до себе мою увагу; плоди йог» були маленькі, зелені, повні зернят. Їх не можна було їсти. Листя також проти інших видів дуже вузьке. Ми йшли далі на захід і десь через годину дісталися до селища Еремпі. Жителі його були дуже налякані моєю раптовою появою і, мабуть, моїм виглядом, бо вони, як сказав мені Каїн, не бачили ще білих.

Кілька протяжних ударів у барум скликали жителів селища, що працювали на плантаціях та в довколишніх селищах. (Люди Еремпі живуть у невеликих розкиданих у лісі хатинах, час від часу приходячи до головного селища).

Хатини в Еремпі були майже всі на палях, але люди зовнішністю нічим не відрізнялися від папуасів берега Маклая. Я зміряв кілька голів та записав, дещо з слів їхнього діалекту.

Хоч люди тут, як оповідають, людожери, але в своїх прикрасах вони не мають жодного людського зуба або кістки й ніколи не використовують їх як знаряддя. Каїн мені сказав, що-рештки кісток вони викидають у море. Тут я бачив щити іншої форми, ніж на островах Задоволених людей, — вони не круглі, а довгасті.

Повертаючись другого дня вранці додому, я здивовано почув дуже гучний голос, якого я не міг віднести ні до якої відомої мені тварини; в усякім разі можна було гадати, що тварина ця має бути неабиякого розміру. Я був дуже здивований, дізнавшись, що це був голос дорослого казуара. Каїн запевняв, що їх тут, у цьому лісі, особливо багато і що він часто чув їх.

Тривога людей Бонгу внаслідок булу-рибут коло моєї хатини. Мені якось не спалося, і я подумав, що добре було б послухати музику, яка завжди звільняє від усяких причепливих думок. Низка міркувань наштовхнула мене на думку про те, що, мандруючи по Малайському півострову, я не раз у селищах і навіть у лісі засинав під звуки своєрідної тягучої музики малайських булу-рибут.

Сподіваючись, що Сале зуміє їх зробити, я заснув, дуже задоволений з своєї ідеї. Дізнавшись другого дня, що Сале справді вміє робити булу-рибут, я наказав йому заходитися коло них і зробити мені чотири-п'ять штук різного розміру.

Поясню двома словами, що таке булу-рибут, принаймні та форма, якої вживають малайці Іохора та Яви. Вони складаються з стовбурів бамбука різного розміру (до шістдесяти футів і більше), внутрішні перетинки яких вилучено й у різних місцях на різному віддаленні одна від одної зроблено подовжні щілини, широкі та вуз-ькі. Такі бамбуки приладнують коло хатин і на деревах у селищі, а іноді й у лісі. Вітер, проходячи в щілини, робить вельми оригінальні звуки; через те, що отвори розміщено з різних боків бамбука, будь-який вітер приводить у дію ці оригінальні еолові арфи. Від того, яка завдовжки й завгрубшки стінка бамбука, в якій мірі сухий він та де саме приладнано булу-рибут (тобто чи він посередині дерева, чи на верхівці його) залежить характер звуків.

Днів за три Сале показав мені п'ять штук булу-рибут, які він зробив; два з них були понад сорок п'ять футів заввишки. За допомогою моїх людей я розподілив їх на верхівках дерев коло моєї хатини, приладнавши одного з них і на самій веранді мого дому. Через те що треба, як пояснив Сале, щоб булу-рибут стояв вертикально, нам^ коштувало великої праці прикріпити їх до дерева належним способом, тим більше що треба було прив'язати їх у багатьох місцях для того, щоб їх не здуло вітром. Я нетерпляче чекав вечора, щоб переконатися, чи поталанило Сале з його булу-рибут. Удень вітер був надто великий, тому шелест листя довколишнього лісу та шум прибою на рифі біля мису приглушували звуки малайської арфи. Клопоти й усяка робота протягом дня зовсім відтягнули мене від думки про бамбуки, і тільки коли я вже ліг і почав засинати, я почув якісь протяжні, меланхолійні звуки, а потім мене спантеличив різкий свист, який пролунав коло самого дому; свист цей повторився кілька разів. Деякі інші, що їх важко було визначити, звуки — чи то скиглення, чи то плач — чулися коло дому. Я почув голоси Сале й Меблі, які розмовляли про булу-рибут, і пригадав нашу ранкову роботу.

Протягом ночі мене двічі будив різкий свист на веранді; також виразно чулися й звуки інших бамбуків. Уся околиця, здавалось, ожила від цих звуків, що перегукувались, як різноголосі вартові на своїх чатах.

Другого дня ніхто з тубільців не прийшов до мене. А коли й наступний день минув без відвідин, я почав дивуватись і думати, що в Бонгу, мабуть, що-небудь скоїлося. Це зовсім суперечило звичкам тубільців, бо рідко минав день, щоб хтось із жителів довколишніх селищ не зайшов посидіти та побалакати зі мною або з моїми слугами. Через те я пішов у селище дізнатися, в чому річ. Я пішов перед заходом сонця, коли тубільці звичайно повертаються з роботи. Застав їх усіх, як того й слід було сподіватися, коли вони готували вечерю. Я підійшов до групи тубільців, які поквапилися звільнити мені місце на барлі.

— Чого це вчора й сьогодні не приходили в таль Маклай?

Тубільці опустили очі, кажучи:

— Ми боялися.

— Чого? — здивовано спитав я.

— Та тамо рус…

— Які тамо рус? Де? — допитувався я, спантеличений — Де ви їх бачили?

— Та ми їх не бачили, але чули.

— Та де ж? — здивувався я.

— Та біля таль Маклай. Ми чули їх учора й сьогодні вночі, їх там багато. Вони так голосно говорять.

Тут мені стало ясно, що булу-рибут коло моєї хатини спричинився до цього непорозуміння, і я мимоволі посміхнувся. Тубільці, які уважно стежили за виразом мого обличчя, подумали, мабуть, що я погоджуюся з ними, й засипали мене запитаннями:

«Коли прибули тамо рус? Як? Таж корвета нема? Чи прилетіли вони? Чи довго лишатимуться? Чи можна прийти подивитись на них?»

Усе це здалося мені до того смішним, що я зареготав. «Ніяких тамо рус у таль Маклай нема. Приходьте подивитесь самі», — сказав я і повернувся додому в супроводі половини селища, яка подалася шукати тамо рус і лишилася дуже спантеличена, не знайшовши нікого. Проте тубільці не були цілком певні, що тамо рус не з'являються, принаймні ночами, якимось способом, щоб радитись з Маклаєм, і дуже боялися приходити до мене, як тільки зайде сонце.

Звуки булу-рибут перший час будили мене, але потім, звикнувши до них, я хоч і прокидався, але враз знову ж засинав. І коли засинав, ця м'яка, тужлива музика під супровід шелесту дерев та плюскоту прибою заколисувала мене.

Квітень

Я сидів коло дому, милуючись вечірнім освітленням далеких гір та навколишнього лісу. Прийшов Саул-боро й сів біля мене, але довго нічого не говорив. Нарешті він зірвався й спитав: «Маклаю, скільки в тебе жінок, дітей, внуків і правнуків?» Я подивився на нього й мимоволі усміхнувся. Він говорив дуже серйозно й дивився на мене запитливо. «Де?» — спитав я. «Я не знаю, — відповів Саул. — У Росії, на місяці», — поправився він. «У мене ні жінок, ні дітей нема», — сказав я. Саул недовірливо засміявся. «Маклай не хоче говорити, — додав він. — Ну так скажи, чи пам'ятаєш ти, коли це дерево було дуже маленьке? — спитав він, показуючи на величезне дерево, яке росло неподалеку і якому було, мабуть, кілька сотень років. — Ти, може, посадив його?»

Подивившись на Саула й щось не довіряючи його серйозності, я забажав знати, чому він думає, що я такий старий? «Та ти ніколи не бігаєш, не хочеш танцювати, коли всі старі в нас танцюють; жінок тут не хочеш брати; сивих волосин на голові багато, а ти не хочеш, щоб їх тобі висмикнули». Цього вечора Саул пішов від мене дуже невдоволений тим, що Маклай нічого не хоче йому сказати.

Екскурсія на острови Білі-Білі, Ямбомбу та деякі острови архіпелагу Задоволених людей. З Білі-Білі я вирушив на острів Ямбомбу. Дорогою туди спинився коло острівця Урему, або Урембу, як інші його називають. Тут власноручно посадив у різних місцях на березі дванадцять кокосових пальм і наказав Каїнові пам'ятати, що тут посадив їх Маклай, додавши, що наступного мого приїзду я збудую собі дім замість Айру в Урембу. На цьому острівці ніхто ніколи не жив; тільки вечорами сюди злітається, як на Білі-Білі, сила голубів, які лишаються тут до наступного ранку, коли вони знову масами летять у ліси. Через це Каїн часто називає Урему Мулікі-амб (дім голубів). «Мулікі» означає діалектом Білі-Білі голуб, а «амб» — дім.

На материку, проти острова Урему, в море впадає річка Іо-Гуму, досить величенька. Невелике селище лежить у верхів'ї її. Урему і Ямбомба захищають невелику гавань, яка може бути Досить зручна для невеликих суден.

В Ямбомбі мене привітно прийняли. Всі, здавалося, були раді моєму приїзду. Бірамор провів мене в свій «дарем» (що означає діалектом Ямбомби — буамбрамра). Бачив у нього сокиру, держак якої був зразком папуаського різьблення. Це був перший єдиний екземпляр, який я бачив на березі Маклая. Помітив також просвердлений плоский, круглий камінь, що висів на шнурку. На мої запитання: «Відкіля, хто зробив?» — тубільці відповідали: «З моря», «Не знаємо», «Це зробили не люди». Однак знайшовся один, який пояснив, що «наме-наме» (давно-давно) людям Ямбомби привезли цей камінь з острова Карагу, який дуже далеко від Ямбомби, що тепер люди Ямбомби не тільки не їздять туди, але навіть не знають, де він. Люди Ямбомби не знали, для чого були ці камені. А цей камінь був не що інше, як кам'яний наконечник палиці; такі палиці вживають на південному березі Нової Гвінеї, а також на деяких островах. архіпелагу Луїзіади.

Група тубільців працювала над новою пірогою, а саме — приладнувала довгу планку біля одного її борту. Кілька відповідних отворів було зроблено по краях піроги та дошки; в них просували міцну ліану, яку тубільці називають «урамер», багато разів, поки отвори, сантиметрів близько чотирьох у діаметрі, не були зовсім заповнені витками ліани. Одне таке кріплення було від другого приблизно на відстані півметра, і всі шпарини та отвори були законопачені наскрібаними й розмоченими внутрішніми шарами кори «дим». Роботи було чимало, але перед цим було ще більше, бо, не маючи цвяхів, тубільці повинні були робити отвори кам'яним знаряддям, внаслідок чого отвори були більші, ніж треба; тепер же вони обточують великі цвяхи у вигляді долота і дуже вправно роблять ними невеликі чотирикутні отвори. Вони дуже зраділи, коли я їм показав, що, розжаривши цвях на вогні, вони можуть пропікати отвори різного діаметра, залежно від товщини цвяха, в бамбуці і не дуже товстих дошках. Вони дуже серйозно просили мене оселитися на острові Урему, сподіваючись, мабуть, на допомогу, яку я міг подати їм своїми столярними інструментами. Подаровані мені під час від'їзду старі кокосові горіхи з паростками я додав до тих, що посадив сьогодні ранком на острові Урему.

Повернувшись на Білі-Білі, я сказав Меблі, що збуджу його дуже рано, щоб рушити на острови Задоволених людей.

10 травня

За браком годинника я пожертвував свічкою з помітками, що відповідали годинам і півгодинам. Прокинувшись, коли моя свічка-годинник показувала пів на першу ночі, я встав і збудив Меблі, але пройшло понад годину, поки все було готове й ми могли зсунути «дингі» в море. Вітер був слабкий, і на світанку ми були не далі як за дві милі на південний схід від острова Тамб — крайнього острова групи.

Тамб і Матарен мають улеу, обернутий до лагуни, тоді як острів Певай навколо оточений скелями, так що пристати до нього незручно. Прохід між островами Тамб і Матарен чистий, тоді як між Певай і Мітебог є риф.

Ми висадилися на острові Тамб. Він увесь вкритий лісом і не має води. Крім великих дерев, тут трапляється один вид панданусу, а також одні кущі, які, через те, що тут зовсім нема стежок, вельми перешкоджають просуватися по острову. Після сніданку Гассан дуже ретельно зібрав усі недоїдки, згорнув їх і, поклавши всередину камінь та обв'язавши все це гнучкою ліаною, кинув в'язку далеко в море для того, щоб лихі люди, знайшовши наші недоїдки, не заворожили їх і не завдали нам шкоди.

З острова Тамб ми рушили до острова Мітебог. Протока між материком, мисом Год-Аван та островом Мітебог була досить глибока для суден великих розмірів. На острові Мітебог два селища: Мітебог і Гада-Гада. Жителі цього другого — переселенці з іншого острова, який вони покинули внаслідок війни з жителями островів Тіари. Сімейні хатини всі побудовано на палях, «дареми» ж (діалектом Мітебог так звуться хатини, що діалектом Бонгу називаються буамбрамра) — просто на землі, як на Білі-Білі, Тіарі та інших. На кінці гребеня, над входом, красувалася велика, вирізьблена з дерева риба. Люди тут були особливо люб'язні, запрошували лишитися ночувати в них. на що я не погодився, бо Гассан попередив мене, що він дуже боїться лишитись ночувати в Мітебозі або Гада-Гада, з якими жителі Білі-Білі перебувають у ворожих стосунках; він боявся, що під час сну йому одріжуть кілька волосинок, заворожать їх, і він від цього захворіє. В Мітебозі будують багато пірог; в одній напівготовій, тобто не цілком видовбаній, була налита вода, як мені пояснили, щоб розмочити дерево й зробити його м'якшим для видовбування.

Позбувшись свого годинника, я повинен був вишукати яке-небудь мірило часу. Вдень (через те що хмарних днів тут порівнюючи мало) сонячний годинник визначає час, але ввечері я багато разів помічав, що, працюючи коло чогось, зовсім втрачаєш усяке уявлення про час. Я вигадав спосіб, який виявився досить практичним. Узяв дві стеаринові свічки, в яких одрізав верхні конічні кінці, а потім засвітив одну з них. Через годину я відзначив на незасвіченій свічці рискою, наскільки друга свічка згоріла, і, відзначивши час, знову засвітив другу. Ще через годину я зробив те ж саме, тобто відзначив на цілій свічці, наскільки друга свічка вкоротилася внаслідок горіння протягом двох годин. Я зробив те ж і для третьої години. Бачачи, що позначені поділки були майже однакові, я взяв середню величину і поділив її на чотири рівні частини. Таким способом я одержав шкалу згорання свічки. Проте я незабаром помітив, шо вітер, який віяв звідусіль, робить згорання свічки нерівномірним, через що довелося вигадати якийсь спосіб, щоб захистити свічку від вітру. Такий пристрій я влаштував собі дуже просто: вирізавши одну з стінок великої бляшанки з-під бісквітів, я мав апарат, що захищав свічку від протягу й нерівного згорання. До свічника, якого було вжито для цього, я приладнав масштаб з бамбука, на якому були зроблені поділки. Через те що в цій місцевості майже цілий рік сонце підіймається в один і той же час, то, засвічуючи свою свічку о шостій годині ранку, я міг майже точно визначити за допомогою її згорання вечірні години.

ЛЮДИ ГОРІМИ ХОЧУТЬ УБИТИ МАКЛАЯ

Червень

Екскурсія в Горіму. Сидячи за вечерею на барлі, коло хатини Коди-боро в Богатім, я прислухався до розмови мого господаря, що сидів на порозі своєї хатини, з його сином Уром, який допіру повернувся з іншого селища. Вони говорили неголосно й жували при цьому бетель, і я майже нічого не зрозумів з їхньої розмови, хоч міг почути кілька разів моє ім'я.

Коли я кінчив вечеряти, зліз з барли й мав намір прогулятися селищем, Коди-боро затримав мене, схопивши за рукав.

— Маклаю, ти не ходи в Горіму (селище, що лежить десь милі за чотири від Богатім по березі).

— Я в Горіму не йду; завтра я повернусь у таль Маклай.

— Це добре, — сказав Коди.

— А чого ж мені не ходити в Горіму? — спитав я.

— Та люди Горіми недобрі, — пояснив Коди.

Цього разу я задовольнився відповіддю, бо завидна хотів узяти кілька пеленгів[62], щоб визначити положення деяких вершин хребта Мана-Боро-Боро, який було добре видно цього вечора.

Коли смеркалося, я обійшов кілька вогнищ і поговорив з різними знайомими. Повернувся до буамбрамри, де мав переночувати. Коди-боро клопотався біля багаття. Я розіслав ковдру на барлі й, знайшовши бамбук, на який поклав усе, що міг зняти, приготувався до сну, тобто роззув черевики, зняв гамаші тощо. Потім покликав Коди-боро й спитав його:

— А чого ж люди Горіми — борле (нехороші)?

Коди завагався. Я сунув йому в руку кілька плиток тютюну.

— Ти скажи, Коди, а то я повернусь додому, візьму шлюпку й поїду просто в Горіму.

— О Маклаю, не їдь у Горіму! Люди Горіми погані.

— Ти скажи, чому? Що тобі сьогодні сказав Ур?..

Бачачи, що я не даю йому спокою, Коди наважився сказати, що він чув.

Ур, повернувшись із селища, куди ходив до батьків своєї дружини, розповів, що зустрів там двох тубільців з Горіми; вони казали про мене, що в моєму домі багато речей, що коли б люди Бонгу забили мене, то могли б узяти все; що двоє жителів, Горіми хочуть навмисно приїхати в таль Маклай, щоб убити мене й узяти, що можуть, з собою. Ось чому Коди назвав. людей Горіми борле і просить Маклая не їздити в їхнє селище.

— А як звати цих двох людей Горіми, що хочуть убити Маклая? — спитав я.

— Одного звуть Абуї, другого — Малу, — відповів Коди.

Я дав йому ще трохи тютюну й сказав, що хочу спати. В міру того як Коди оповідав, у мене склався план, як мені діяти в цьому випадку. Я був здивований, що, після такого довгого знайомства зі мною (щоправда, люди Горіми тільки один раз під час мого перебування були в мене і, розуміється, дуже мало мене знали), були ще люди, які кажуть, що хочуть убити мене. Для цього вони мали вже досить часу й нагод. Я, власне, не вірив, що вони кажуть серйозно, і був певний, що за найсприятливіших обставин ці люди не наважились би напасти на мене одверто; а кинути списа з-за кутка, підстерегти мене коло хатини або пустити стрілу, — на це я вважав їх за цілком здатних. Найгірше мені здавалося те, що вони самі говорять про це, бо це може навіяти таку ж думку кому-небудь з моїх ближчих сусідів. Засинаючи, я надумав рушити сам у Горіму, навіть, мабуть, завтра, якщо почуватиму себе достатньо свіжим.

Я проспав добре всю ніч, а вдосвіта мене збудив крик селищних півнів; вставши, я побачив, що почуваю себе добре для того, щоб піти в Горіму. Недопита вчора пляшка холодного чаю та кілька шматків холодного таро, що лишилися від учорашньої вечері… стали мені за сніданок. Я лишив більшу частину моїх речей у буамбрамрі й на всякий випадок перев'язав білою ниткою навхрест невеликий ранець з усякими дрібними речами. Забравши тільки ковдру та кілька шматків таро, я рушив у дорогу. Все це відбувалося в буамбрамрі, мене ніхто не бачив, і я вийшов з буамбрамри просто до моря, не заходячи в селище.

Хоч я й не знав дороги до Горіми, та сподівався дістатись туди берегом.

Не буду вдаватися в подробиці, описуючи цю дорогу. На одинадцяту годину сонце почало дуже пекти. Довелося перейти вбрід річку Кіор, де вода сягала мені пояса, та ще другу, мілкішу. В одному місці я пішов стежкою в лісі, гадаючи що її прокладено рівнобіжно до берега, та стежка так заглиблювалася в ліс, що мені довелося завернути на другу, а потім і на третю. Я вже думав, що заблукав, коли це при другому повороті я знову раптом побачив море. Була вже третя година, і я надумав відпочити на цьому місці та з'їсти взяте з собою таро. Горіма була недалеко, але мені не хотілося прийти туди раніше п'ятої години. Я пригадав одну обставину, дуже для мене незручну, яку я зовсім спустив з ока, а саме, що діалект Горіми мені абсолютно невідомий і що навряд чи там трапляться люди, які знають діалект Бонгу. Проте повертатися було пізно, і лишалося тільки ризикнути. Відпочивши, я пішов далі.

Село Горіма міститься на миску, тому людям, що ходили або стояли в цей час коло берега, моє наближення помітно було ще здалека.

Навряд чи я потрапив би того ж дня в селище, бо берегом на чималому просторі росли мангрови[63]. На щастя, на березі лежала витягнута пірога й чути було кілька голосів у лісі, і я надумав почекати, поки тубільці повернуться. Нелегко було б описати вираз їх подиву, коли вони повернулися до своїх пірог і побачили мене. Мені здалося, що вони ладні були втекти, через те я похопився одразу ж підійти до найстарішого з трьох.

— Ви люди з Горіми? — спитав я діалектом Бонгу.

Тубілець підвів голову — жест, який я сприйняв за ствердження. Я назвав себе й додав, що йду оглянути Горіму та що ми поїдемо разом.

Тубільці мали дуже розгублений вигляд, але швидко оговтались, і через те що їм, мабуть, і самим треба було додому, то вони, видимо, були навіть раді відкараскатися від мене так дешево. Я дав кожному з них по плитці тютюну, і ми рушили. Відстань, як виявилося, була далеко більша, ніж я сподівався.

Сонце було зовсім низько, коли ми під'їхали до селища. Мій білий капелюх і таку ж куртку жителі помітили ще здалека, тому багато хто зібрався зустріти мене, тоді як інші то вибігали до моря, то знову поверталися в селище. Давши ще тютюну та по одному цвяху моїм супутникам, я пішов у селище в супроводі тубільців, які зустріли мене коло берега. Однак жоден з них не говорив діалектом Бонгу, і я сумніваюся, щоб хто-не-будь навіть достатньо розумів його. Довелося вдатися до первісної мови — до жестів. Я поклав руку на порожній шлунок, потім показав пальцем на рот. Тубільці зрозуміли, що я хочу їсти, принаймні один з дідів сказав щось, і я незабаром побачив усі готування до вечері. Потім, поклавши руку під щоку й нахиливши голову, я промовив: «Горіма», — і це мало означати, що я хочу спати. Мене знову зрозуміли, бо одразу ж показали на буамбрамру. Я не міг пояснити, а то насамперед я заспокоїв би жителів, яких, здається, дуже збентежив мій несподіваний прихід. За себе я був дуже радий, бо міг бути певний, що не ляжу голодний і переночую не просто неба (на що відважуюся тільки в найскрутніших випадках, боячись пропасниці). Я так зголоднів, що нетерпляче чекав, коли з'явиться табір із стравою, і не звернув уваги, коли прийшов чоловік, який добре знав діалект Бонгу. З великим запалом узявся я за таро, яке мені подали тубільці, і вважаю, що це була найбільша порція, яку я будь-коли їв у Новій Гвінеї. Вгамувавши голод і пригадавши головну причину, яка привела мене в Горіму, я подумав, що тепер саме слушний час поговорити з тубільцями, маючи коло себе людину, яка може бути за перекладача. Я його швидко знайшов і сказав, що бажаю поговорити з людьми Горіми та дізнатися, що вони можуть мені сказати. Я запропонував йому одразу ж скликати головних людей Горіми. Коло входу до буамбрамри з'юрмився чималий натовп людей, яких скликав мій перекладач. Він сказав мені кінець кінцем, що всі люди Горіми зібралися. Звернувшись до перекладача, я звелів, щоб до багаття підкинули сухих трісок для більшого освітлення буамбрамри. Коли це зроблено, я сів на барум біля багаття, що освітлювало обличчя присутніх. Перші мої слова до перекладача були:

— Абуї та Малу тут чи ні? — Перед цим, забувши ці імена, я мусив був переглянути мою записну книжку, бо записав їх учора ввечері в пітьмі. Коли я назвав ці два імені, тубільці почали перезиратися між собою, і за кілька секунд мені сказано, що Абуї тут.

— Поклич Малу, — наказав я.

Хтось побіг по нього. Коли Малу прийшов, я підвівся й показав Абуї та Малу два місця кало самісінького багаття, якраз напроти мене. Вони видимо неохоче підійшли й сіли на вказані місця. Потім я звернувся з короткою промовою до перекладача., що перекладав у міру того, як я говорив, цебто майже достоту точно. Зміст промови був приблизно такий. Почувши вчора від людей Богатім, що двоє людей Горіми, Абуї та Малу, хочуть мене вбити, я прийшов у Горіму, щоб глянути на цих людей. (Коли я почав дивитись по черзі на обох, вони відверталися кожного разу, як зустрічали мій погляд). Що це дуже недобре, бо я нічого не заподіяв ні Абуї, ні Малу й нікому з людей Горіми; що тепер, прийшовши пішки від Богатім до Горіми, я дуже стомився і хочу спати; що я зараз ляжу, і коли Абуї та Малу хочуть убити мене, то хай зроблять це, коли я спатиму, бо завтра я піду з Горіми.

Договоривши останні слова, я попростував до барли й, злізши на неї, загорнувся в ковдру. Мої слова справили, здається, неабиякий ефект. Принаймні, засинаючи, я чув вигуки та розмови, де не раз повторювалося моє ім'я. Хоч я недобре спав і прокидався кілька разів, та це сталося не через побоювання перед тубільцями, а, мабуть-таки, через мою важкувату вечерю, якої я звичайно уникаю.

Другого ранку я був, розуміється, цілий і неушкоджений, і перед тим як я пішов з Горіми, Абуї приніс на подарунок добрячу свиню і разом з Малу конче жадав проводити мене не тільки до Богатім, але й до таль Маклай.

Цей епізод, про який оповідали й переказували з селища до селища, справив велике враження.

Липень

Екскурсія в селище Телят. Моя шлюпка (динга) була занадто мала, щоб умістити провізію на кілька днів та різні речі (стіл, складаний стілець, гамак тощо), потрібні для багатоденної екскурсії. Крім того, вона була занадто плоска (низька), і її легко могло залити водою під час великого хвилювання. Тому я вирішив, що вона незручна для екскурсії в Телят і надумав скористуватись одним з великих ванг Білі-Білі. Ці піроги, як я вже казав, мають досить простору хатину на платформі, і в одній з таких пірог я міг не тільки вмістити всі свої речі геть аж до висячої гасової лампи, але знайшов місце для стола та мого невеликого крісла. В хатині ж другої піроги помістився Сале з усім кухонним начинням. Кожним вангом керувало двоє людей: один — парусом, другий — стерном. Один ванг належав моєму давньому приятелеві Каїну, другий — Кісемові, дуже енергійному, але, на жаль, занадто балакучому жителеві Білі-Білі. Люди цього селища з діда-прадіда щороку по кілька разів мандрують уздовж північно-східного берега до селища Телят.

Вони вивчили цю місцевість, вітри, періодичність їх, течії, зручні пристані вздовж берега тощо. Тому-то було цілком природно, що я надав своїм супутникам всю морехідну частину експедиції, умовившись тільки, що ми будемо спинятись у кожному селищі стільки часу, скільки це буде для мене потрібно. Каїн і Кісем пояснили, що всі переходи із селища в селище вздовж берега ми робитимемо вечорами або ночами, користуючись береговим вітром, який дме рівномірно кожної ночі, починаючись через годину або дві після заходу сонця й триваючи до світанку. Протягом дня нам неможливо було б боротись з супротивним зюд-вестом, який іноді буває дуже сильний.

Отже, годині о восьмій вечора тубільці допомогли людям Білі-Білі спихнути обидва важкі ванги в море. Вітер був невеликий, і ми просувалися вперед дуже поволі. Я вже познайомився з цим берегом раніше, тому ліг спати, цілком покладаючись на досвідченість Каїна і Гассана. На деякому віддаленні за нами рухалась і друга пірога з Кісемом, його сином та Сале в ролі пасажира.

6 липня на світанку ми проходили повз мис Ріньї, який тубільці називають «Теваліб». Мис цей складається з коралового рифу, який підіймається футів на п'ятнадцять-двадцять над рівнем моря у вигляді чорнуватої, поточеної прибоєм стіни, над якою в свою чергу підноситься праліс. Пройшовши мис Теваліб, ми опинилися коло піщаного берега (улеу), за деревами якого видно було хатини покинутого селища Бай. Трохи згодом ми пройшли обмілину, коло якої вода дуже хвилювалась і пінилась.

У той час як ми рухалися вздовж берега, кілька тубільців бігло по берегу, намагаючись роздивитись, хто б це могли бути ці дивно вбрані люди (я і Сале), що пливли на вангах у Білі-Білі. Пройшовши гирло річки Товар, ми повинні були витягнути свої ванги на берег, бо зайшов штиль; тут нам чимало допомогла система блоків, яку дав мені П. П. Новосельський ще 1871 року, за які я йому не раз був дуже вдячний. Мої супутники. швидко навчились їх застосовувати і поводилися з ними дуже спритно. З цього місця відкривався гарний краєвид на гори. Але мені не довелося довго милуватися ними, бо великі білі хмари закрили гори й долини. Тут, на березі, колись було селище, але внаслідок нападу ворогів його перенесено в ліс на досить далеку відстань від берега по правий бік річки Товар.

Маючи перед собою цілий день, я пішов з Каїном та Гассаном у селище Бай. Ми йшли не поспішаючи лісом, що являв для мене великий інтерес своєю різноманітною рослинністю, і тільки після полудня прийшли в селище. Коло деяких хатин — усі вони були зовсім нові — посаджено банани й багато тютюну; кокосових пальм, за винятком однієї, не було зовсім. Це, як мені пояснили, сталося тому, що тубільці боялись, як би пальми не стали, коли підростуть, принадою для ворогів. Дарем з особливими прикрасами був єдиною хатиною, яка відрізнялася від інших своєю будовою. Ми знайшли в ній притулок, ховаючись від сонячного проміння. Туди ж нам подали частування, що складалося з таро та вареної курки.

Записуючи діалект селища Бай, я побачив, що тубільці тут не мають назви для рослини, з якої роблять кеу. Вони не тільки не вживають напою, виготовленого з нього, але відмовляються навіть від кеу, коли бувають у селищах, де він становить головний аксесуар усякого бенкетування.

Нарисувавши дарем, я зібрався назад. Прощаючись, тубільці піднесли мені живу курку й таро. Ночував на ванзі, витягнутому на берег.

7 липня

Збудив людей дуже рано. Ми продовжували путь у темряві. В одному місці Каїн вказав мені, що тут було селище Миндир, але його спалено й покинуто жителями, які переселились в інше місце. Коли стало розвиднятися, ми пливли вздовж берега, оточеного скелями (піднесений кораловий риф). Тут на великій відстані не трапляється жодного улеу, через що нема й берегових селищ. Коли зовсім розвиднілося, ми під'їхали до селища Мегу, де, за словами Каїна, майже всі жителі вимерли. Кілька рак-рак (піроги, зроблені з невидовбаних стовбурів) виднілося коло берега. Поминувши селище Лемчуг та гирло Сарекак, ми обпливли мисок, за яким показався другий, густо зарослий кокосовими пальмами. Це був Бан (селище Сінгор) — одне з найбільших селищ цього берега.

Ми підійшли до його улеу близько п'ятої години пополудні. Великий натовп тубільців чекав нас коло берега і, підхопивши наші ванги, витягнув їх високо на берег. Я рушив у селище. Воно виявилося досить великим. Тип людей нічим особливим не відрізнявся від типу моїх сусідів. Костюми чоловіків були зовсім такі ж, як у людей Білі-Білі; заміжні жінки закривали груди, одягаючи на шию торбу, що спускалася до пояса. У дівчат одяг скидався на легкий костюм дівчаток Білі-Білі, тобто, крім невеликих китиць з тороків попереду й позаду, кілька рядів ниток, нанизаних черепашками й собачими зубами, висіло, спускаючись півколом, по боках сідниць. Взагалі тутешні тубільці носили багато прикрас з черепашок. Це селище також головне місце виробу великих прикрас, які тубільці носять на грудях, так званих «сюаль-боро», що дуже ціняться скрізь на березі Маклая. Мені хотілося придбати один екземпляр цієї прикраси, і я запропонував великого ножа та багато всякого дріб'язку в обмін за сюаль-боро, але цього виявилося не досить: додавши ще ножа, я, нарешті, одержав бажане. Скрізь валялися великі черепашки, з яких виточують сюаль-боро; тут же лежали великі точильні камені, на яких виточують ці прикраси. На жаль, я не бачив, як саме їх виробляють. Сила горіхів кенгара лежало в лушпинні на матах. Горіхи виставляють отак на два або на три дні на сонце, після чого м'ясиста оболонка їх стає дуже м'яка, і горіхи легко від неї відокремлюються.

Хоч селище було велике, однак ні його майданчик, ні хатини не тримають тут у чистоті. Тубільці також не здалися мені особливо охайними. Цю ніч я волів спати в гамаці, підвішеному між деревами поблизу берега моря. Стіл, складаний стілець, висяча над столом лампа, а потім вечеря і чай — все це було рядом сюрпризів, і подив жителів селища Сінгор, які бачили білого та його обстановку вперше в житті, дедалі збільшувався.

На втіху мені, подив їх виявлявся не шумно, а обмежувався (я навмисно уважно спостерігав за виразом їх облич) вкладанням одного або двох пальців у рота та прицмокуванням язиком, причому деякі прикладали собі до носа стиснутий кулак лівої руки. Одне слово, невтаємниченому європейцеві, який побачив би ці дивні жести тубільців, ніяк не спало б на думку, що вони являють собою вираз подиву. Особливо лампа, світло якої я міг посилювати й зменшувати на бажання, невимовно захопила всіх. Так само неабияк здивувало їх, що Маклай запиває «інгі» гарячою водою.

Натовп не розходився доти, доки Сале не прибрав усе зі столу і я, зробивши записи в щоденнику, не зняв черевиків та гамаш і не вліз у ліжко. Тоді з'явився Сале і оголосив через Каїна, що зараз погасить лампу. Це, нарешті, змусило тубільців піти геть. Вони повели Каїна з собою, сподіваючись, мабуть, дізнатися від нього про багато чого, що вони бачили коло мого бівуаку й що лишилося для них загадковим.

Піщаний берег коло Сінгора складався, власне, з великого гравію та дрібного дикого каменю, так що всю ніч море розбивалося з великою силою об кам'яний вал, і шум від хвиль, що набігали й відкочувалися, був дуже великий і не раз будив мене протягом ночі. Я прокинувся, коли вже зовсім розвиднілось, і подивився на годинника: було пів на сьому. Подивився навколо — жоден з моїх людей ще не встав; усі вони міцно спали. Не бажаючи довго чекати сніданку, я вирішив підняти їх усіх одним заходом, вистріливши з двостволки, яку я привіз для полювання. Важко описати, як швидко скочили мої люди й почали запевняти мене, що оглухли на одне вухо. Я їх заспокоїв і сказав, щоб вони швидше допомогли Сале розводити вогонь та готувати сніданок для всіх. Мій постріл притягнув увагу жителів селища, які прибігли дізнатися, що сталося. Каїн скористувався ним випадком і сердито накинувся на бідних жителів Сінгора.

«Як це, — зарепетував він, — Маклай тамо боро-боро, каарам тамо, тамо рус приїхав сам у Сінгор, а ці люди не принесли ще ні свині, ні поросяти, ні навіть аяну».

Каїн так розійшовся, що погнав усіх назад у селище. За п'ять хвилин стали з'являтися з селища тубільці; хто з аяном, хто з куркою, хто з поросям, з бананами та торбами горіхів кенгара. Двоє прийшли сказати, що свині вже розбіглись, і їх можна буде зловити тільки ввечері, коли вони повернуться в селище. Поки тривали всі ці розмови, дві з принесених курей випурхнули з рук тубільців, що тримали їх, і на березі відбулась у великій мірі курйозна гонитва за курми. Вона кінчилася тим, що кури зникли в лісі й були принесені тільки через якийсь час, обидві пронизані стрілами. Порода курей тут дуже маленька, і вони зберегли всі звички напівдикої птиці.

Після сніданку я пішов подивитися селище і побачив, що за ним на південний схід море утворює досить величеньку, хоч і мілку, бухточку з численними кораловими рифами. На протилежному миску лежало друге велике селище — Телят — мета моєї екскурсії. Це мене прикро здивувало, бо я знав, що ніякими обіцянками або подарунками мені не вдасться умовити моїх супутників рушити далі цієї місцевості; а мандрівка в тубільних пірогах, з тубільними перекладачами, завдяки яким мене скрізь чекав добрий прийом, була мені до вподоби. За допомогою бінокля я міг розглянути кілька селищ, розміщених навколо бухти.

Я вирішив переправитись у селище Телят, що можна було зробити досить зручно навіть за допомогою весел, бо в цей день на морі панував майже мертвий штиль.

Мої люди з Білі-Білі були незадоволені, що я лишив людям Сінгора велику свиню, яку мені обіцяли; вони заспокоїлися, коли я заявив, що вони можуть узяти її від мого імені під час наступних відвідин цього селища, з'їсти її на місці або одвезти в Білі-Білі. Сале, як магометанин, не їв свинини і поставився до цього подарунка байдужісінько. Коли ми під'їхали до одного з селищ у бухті, нам назустріч виїхало кілька пірог, гадаючи, що ми люди з островів Тіари (архіпелаг Задоволених людей). З цим островом тутешні жителі мають постійні стосунки, живучи на ньому інколи по кілька місяців, а жителі Тіари також приїжджають сюди в гості на довгий час. Коло дальшого селища — Аврай — ми зайшли за риф, що тягнувся геть аж до самого селища Телят. Коли наші ванги були витягнуті на берег, я наказав вибрати з них усі мої речі, бо вважав, що, живучи в селищі, мені зручніше буде бачити щоденне життя тубільців і мати їх напохваті для постійного спостереження. Дарем, або буамбрамра, для такого великого селища, як Телят, являв собою досить невелику будівлю і був, як я дізнався, на великий мій подив, єдиним даремом у всьому селищі. А втім, для мене одного цей дарем був досить великий.

Поки переносили мої речі, я побачив серед людей, що обступили мене, першого зовсім сивого папуаса, тобто такого, в якого все волосся, геть аж до одної волосинки, було біле. У половини чоловіків, яких я знав, волосся було чорне з сивизною; в деяких було чимало сивих волосинок, але в цієї людини все волосся на голові й борода були зовсім білі. Тубільці тут звичайно ховають сивизну, раз у раз насичуючи і мастячи собі волосся чорною фарбою (куму) і висмикуючи сиві волосинки з усів та бороди; цей же старий, навпаки, немовби пишався своєю білою головою і не тільки не мастив її ніякою фарбою, але навіть тримав її досить чисто. Я спершу подумав, що маю діло з випадком альбінізму, та, оглянувши старого ближче, я побачив, що він сивий від старості, а не від чогось іншого. Через Каїна я спитав його, чи бачив він будь-коли білу людину і чи чув що про білих людей. Він не запинаючись відповів «ні» на перше питання; на друге ж сказав, що люди йому оповідали про Маклая, який живе у Бонгу та Білі-Білі.

Переконавши старого, що я і є саме той Маклай, про якого він чув, я подарував йому ножа, на велику заздрість іншим, і дав велику порцію тютюну. Подарований старому ніж справив дивне враження: всім тубільцям зненацька захотілося мати по ножу, але через те що в них не було ні зовсім сивого волосся, ні будь-яких інших характерних особливостей, то я сказав першому з прохачів, що дам йому ножа в обмін за «бульра» (прикраса з свинячих ікол, яку тубільці носять на грудях), другому обіцяв дати ножа за великий табір, третьому — за кам'яну сокиру тощо. Всі ці речі з'явилися протягом дня, і кожний одержав в обмін за них добрий стальний ніж. Як і в Сінгорі, тубільці всюди сушили на сонці горіхи кенгара; свіжі горіхи, назбирані в цю пору року, дуже смачні й вельми багаті на олію.

Відпочивши трохи, я прогулявся селищем, за яким одразу ж починаються великі плантації, чого мені досі не випадало бачити в селищах навколо бухти Астролябії. На цих плантаціях росло особливо багато бананів, але через те що плодів на них ще не було, я не міг бачити, скільки різновидів розводять тутешні тубільці. Банани їдять тут недостиглими і варять їх, як овочі, так що й згодом мені не пощастило познайомитися з різновидами цих плодів. Пересікши плантацію, я вийшов до моря і опинився перед широкою відкритою бухтою, що тяглася на схід. Завдяки біноклю мені вдалося роздивитись хатини трьох селищ; але тутешні тубільці не мають зносин з тамошніми, тому я не міг дізнатися назв тих селищ.

Увечері я мав довгу нараду з Каїном, умовляючи його рушити далі; обіцяв йому одну й навіть дві сокири, ножів, червоного коленкору, намиста, одне слово, незліченне для нього багатство, але він затявся на своєму: «Ні», «не можна», «заб'ють», «усіх заб'ють», «з'їдять» тощо. Оце все, чого я міг від нього добитись. Я показав на мій револьвер. Хоч він і попросив сховати його, та все ж казав далі: «Заб'ють», «Маклай один, а людей там багато». Години дві я морочився з ним отак і все-таки не переконав. Досадуючи на його заперечення, я повернувся до нього спиною і заснув, мабуть, перше, ніж він докінчив говорити.

9 липня

Пішов широкою, доброю стежкою, що стелилася в лісі, в селище Аврай. Скрізь підіймалися великі стовбури кенгара; цих дерев тут так багато, що, я гадаю, їх посадили ще предки теперішніх жителів. Горіхами кенгара тубільці ведуть мінову торгівлю з сусідніми селищами. На рифі, який можна було бачити з дороги, багато жінок збирало морські тварини, користуючись відпливом. Селище Аврай являє собою мальовничий куток у лісі; тільки зовсім небагато дрібних дерев було вирубано й замінено кокосовими та горіховими пальмами, бананами, кущами різних видів, а великі всі залишені, отож скрізь на майданчиках, навколо яких мальовничо тулилися невеликі хатини, були тінь і прохолода. Дарема не було, через що я і люди з Білі-Білі та Телят, які прийшли зо мною, розташувалися на матах на майданчиках. Я рішуче відмовився від усякої їжі, крім кокосової води та свіжих горіхів кенгара. Однак тубільці неодмінно хотіли піднести мені що-небудь, бодай курку. Щоб піймати її, тубільці улаштували своєрідну пастку, яка складалася із петлі, що її зашморгнули, тільки-но одна з курей необережно ступила в коло, де було накидано кілька шматочків кокосового горіха.

Я бачив у селищі Аврай кілька дуже великих табірів надзвичайно правильної овальної форми. Важко собі уявити, яким способом досягають такої правильності, бо відомо, що тубільці не мають інших інструментів, крім уламків кременю та всяких черепашок. Це можна пояснити тільки тим, що на вироблення кожної речі тубільці віддають дуже багато часу, не кажучи вже про те, що вони мають дуже певне око й неабиякий смак. Один з тубільців приніс у селище два наново загострені списи. Я захотів дізнатися за допомогою Каїна, як це було зроблено. Видно було, що роботу виконано тільки наполовину: бракувало остаточного полірування та фарбування. Каїн пояснив мені, що кінці цих списів зламано під час полювання на диких свиней і, щоб загострити їх знову, їх відточили на коралах. Це мене дуже зацікавило, і я попросив, щоб один з хлопчиків, збігав на риф і приніс зразок коралу, якого вживають під час такої операції. Мені принесли вельми гарний екземпляр, завбільшки з людську голову. На досить рівній і разом з тим шершавій поверхні його, якщо надати сили та спритності, було неважко загострити будь-яку палицю. До того ж на рифі вода й слизова оболонка корала допомагають процесу сточування. Каїн сказав мені, що скрізь на березі під час виготовлення дерев'яної зброї вживають цього методу полірування.

Повернувшись у селище Телят, я нарисував групу хатин, які скидалися більше на хатини гірських селищ, ніж хатини на березі та на островах. Поки я рисував, Сале прибив до одного з дерев мідний ярлик з моєю монограмою.

11 липня

Через те що не варто було відновлювати розмови з Каїном про подорож далі вздовж берега, я зібрався в дорогу назад рано-вранці. Для повороту зюд-ост був нам майже попутним вітром. Дорогою я хотів відвідати ще селище Рай-мана й видертися на гору Сіруй. Коли ми підійшли до берега біля селища Бібі, берег виявився зовсім порожнім, і в селищі нікого не було. Каїн пояснив, що всі жителі пішли в гори: «унан барата буль уяр» (палити унан і їсти свиней).

Мої супутники з Білі-Білі чомусь побоювалися верховинців і, як приморці, вважали, що дертися по горах — це не їх діло. Я знав положення селища Рай тільки приблизно: з піроги я міг за допомогою бінокля розглянути в горах групи кокосових пальм, але все-таки рушив туди в супроводі мого слуги Сале. Мені без особливих труднощів удалося дістатися до селища Рай-мана, де верховинці прийняли мене щонайкраще; вони, з чуток, уже знали моє ім'я і зараз же догадалися, хто це до них прийшов. Я пошкодував, що ми не розуміли один одного, але на мигах пояснив, що хочу йти на високий пагорок, який був за їхнім селищем і який вони називають Сіруй-мана. Провідники знайшлись одразу ж, і ми рушили негайно. З вершини Сіруй-мана (близько 1 200 футів) відкривалася гарна панорама берега Маклая на чималому просторі. Коли я повернувся в селище, мене знову зустріли жителі надто люб'язно й запобігливо. Я пробув ніч в одній з хатин і повернувся другого ранку досить рано до місця, де лишив вангі. Викупавшись у морі, ми подались у дорогу назад і ще завидна наблизились до улеу Бонгу. Меблі, що зустрів мене, й тубільці Бонгу повідомили про смерть Вангума під час моєї відсутності: це був тубілець із Горенду, людина років двадцяти п'яти. Вангум був міцний і дебелий чоловік, коли це раптом захворів і днів за два-три нагло помер. Меблі сказав мені, що селища Бонгу й Горенду дуже збентежені цією смертю. Батько, дядько та родичі небіжчика, яких було чимало в обох селищах, ревно умовляли всю чоловічу людність Бонгу та Горенду негайно рушити походом на верховинців одного гірського селища.

Це було дуже серйозно, тож я, почувши про подію, надумав не допустити цієї експедиції в. гори. Проте я утримався негайно про це казати, бажаючи докладно дізнатися, що саме сталося.

ЛЮДИ БОНГУ Й ГОРЕНДУ ВИМАГАЮТЬ ВІЙНИ

15 липня

Я дізнався вчора ввечері про один момент, сприятливий для моїх планів, а саме, що жителі Бонгу й Горенду ніяк не можуть дійти згоди щодо того, в якому селищі живе гаданий ворог Вангума або його батько, що приготував онім, завдавши цим парубкові смерть. А втім, цю незгоду вони сподівалися залагодити вельми просто, а саме: напасти спочатку на одне, а потім на друге селище.

Депутація з Бонгу, що прийшла до мене просити бути їхнім союзником на випадок війни, почула від мене рішучу відмову. Коли деякі з них умовляли далі мене допомогти їм, я сказав з дуже серйозним виглядом, піднісши трохи голос: «Мак-лай балал кере» (Маклай казав досить). Після цього депутація пішла. Потім я пішов у Горенду послухати, що мені скажуть там. Людей у Горенду я зустрів небагато; всі говорили про наступну війну з мана тамо. Я ввійшов до хатини Вангума; в кутку коло барли височів гамбор; недалеко нього горіло багаття, коло якого на землі, вимазана геть сажею, майже без усякого одягу сиділа молода вдовиця небіжчика. Через те що в хатині нікого, крім мене, не було, вона усміхнулась мені далеко не печально. Їй, видимо, набридла роль невтішної вдови. Я дізнався, що вона повинна перейти до брата небіжчика. Не досягнувши задуманої мети моїх відвідин, я рушив додому й дорогою побачив батька Вандума, який розкладав вогонь на березі, під зовсім новою пірогою свого померлого сина, яку небіжчик кінчив лиш за кілька днів перед своєю смертю. Пірога була порубана в багатьох місцях; тепер він хотів порішити її остаточно, тобто спалити. Знаючи, що я відмовляю людей воювати заради помсти за смерть його сина, старий ледве глянув на мене.

Минуло кілька днів. Експедиція в гори не відбулася. А втім, я не приписую це моєму втручанню, а просто обидва селища не дійшли цього разу до згоди.

23 липня

Близько третьої години я сидів на веранді над якоюсь письмовою працею; раптом прибігає, захекавшись, Сале й каже, що чув від людей Бонгу про наглу смерть молодшого брата Вангума. Боячись за наслідки смерті обох братів протягом такого короткого часу, я зараз же послав Меблі в селище дізнатися, чи правда цьому.

Коли він повернувся, то розповів мені таке. Ранком Туй, дев'ятьох або десятьох років хлопчик, брат Вангума, пішов з батьком та іншими жителями Горенду рибалити в річці Габенеу. Там його вжалила в пучку невелика змія; отрута вплинула так сильно, що переляканий батько, схопивши дитину на руки й кинувшись майже бігом назад, приніс його в селище, коли він уже вмирав. Зібравши миттю все потрібне, тобто ланцет, нашатирний спирт, марганцевокислий калій та кілька бинтів, я поквапився в Горенду. Нога мені дуже боліла, тому я дуже зрадів з можливості скористуватися пірогою, що вирушила до порту Константина, бо вона могла довезти мене до Горенду. Коло Урур-Ими дізналися від Іона та Намуя, які бігли з Горенду й були дуже збуджені, що бідолаха Туй допіру помер і що треба палити хатини ямбау тамо (людей гірського селища). Почулося кілька вдарів барума, що повідомили про смерть хлопчика. Коли я вийшов на берег, мене випередило, біжучи й виючи вже, кілька жінок. У селищі був великий сполох: страшенно збентежені чоловіки, чомусь усі озброєні; виття та крики жінок дуже змінили обличчя звичайно спокійного й тихого селища. Скрізь тільки й мови було що «онім», «кумана», «ямбау тамо барата» (підемо палити людей Кумани і Ямбау). Ця друга смерть, що сталася в цьому селищі й навіть у одній і тій же родині, де й перша, протягом якихось двох тижнів, створила серед жителів обох селищ справжній приступ горя, жаги помсти та страху… Навіть найспокійніші, які раніш мовчали, тепер гаряче запевняли, що жителі того чи того гірського селища приготували онім, через що Вангум і Туй померли один за одним, і що коли не покласти цьому край, вирушивши негайно походом у гори, то всі жителі Горенду вимруть тощо.

Війна тепер здавалася вже неминучою. Про неї говорили старе й мале, а найбільше кричали баби; молодь готувала та лагодила зброю. На мене в селищі поглядали скоса, знаючи, що я проти війни; деякі дивилися зовсім вороже, немовби я завинив у цій біді. Один тільки старий Туй був, як і завжди, ласкавий до мене і лише серйозно похитував головою. Мені не було чого робити більше в Горенду; люди були занадто збентежені для того, щоб спокійно вислухати мене. Користуючись місячним світлом, я пройшов до Бонгу найкоротшою стежкою. Тут тривога була, хоч і менша, та все ж досить велика. Саул намагався умовити мене погодитися з ним щодо потреби виступити на мана тамо. Аргументи його були такі: останні події — це наслідки оніма, потім, якщо вони (тобто тамо Бонгу) не поб'ють мана тамо, то ті їх поб'ють. Повернувшись додому, я навіть у себе не міг позбутися розмов про онім. Сале сказав мені, що на острові Яві онім зветься «доа», і вірив у його значення. Меолі повідомив, що на островах Пелау — «олай» це теж саме, що й онім і також не сумнівався в тому, що від дії оніма люди можуть умирати.

24 липня

Ранком пішов до Горенду. Тубільці мали спокійніший вигляд, ніж напередодні, але й тепер були дуже похмурі; навіть Туй був сьогодні в досить кепському настрої. «Горенду баса!» (Кінець Горенду), — сказав Туй, протягаючи мені руку. Я забажав, щоб Туй пояснив мені, в чому саме полягає онім. Туй сказав, що мана тамо якимось способом дістали таро або ямсу, яких не доїли люди Горенду, й, порізавши це на шматочки, заворожили й спалили. Ми пішли до хатини, де лежав небіжчик і юрмилися чоловіки та жінки. Нараз почувся різкий свист «ая», жінки й діти сполошилися й неоглядки метнулися тікати в ліс. Я не розумів, що буде далі, й чекав цілої процесії; та замість неї з'явився тільки один чоловік, що безнастанно дмухав у «мунки-ай», свистячи пройшов повз вхід до хатини, де лежало тіло мертвого Туя, глянув у неї і знову пішов. Що це означало — я так і не збагнув. Коли замовк свист «ая», жінки повернулися й винесли небіжчика з хатини. Старий Бугай натер йому чоло білою фарбою (вапном), провів тою ж фарбою вздовж носа; інші частини тіла небіжчика були вже вимазані куму (чорною фарбою). У вуха йому просунуто сережки, а на шиї висіло губо-губо.

Аж ось гамбор (домовину) віднесено до хатини Сагама. Мені, як і іншим, запропоновано онім для того, щоб і з нами не скоїлось якого лиха. Я погодився, бажаючи побачити онім. Іон, один із присутніх, виплюнув свій онім мені та іншим на долоню, після чого ми всією юрбою подалися до моря мити руки. Старий Туй умовляв мене приготувати «онім Маклай», щоб великий землетрус зруйнував усі селища в горах, але не завдав би шкоди бережанам.

Увечері цього ж дня я почув звуки барума в Горенду, і Меблі, який ходив по щось до селища й повернувся відтіля через деякий час, збудив мене й таємничо повідомив, що війну з мана тамо (мабуть, з Теньгум-мана) ухвалено. Але вони умовилися нічого не казати про неї Маклаєві.

Війни тут, дарма що не визначаються кровопролиттям (забитих буває небагато), зате бувають дуже тривалі, переходячи часто-густо у форму приватних «вендет»[64], які дуже затягають укладання миру між громадами. Під час війни всі стосунки між багатьма селищами припиняються. Обидві сторони мають або гадають мати багатьох союзників, тому бояться йти в кожне селище, про яке не знають напевно, що воно дружнє. Тому трапляється, що нейтральні селища довго вважають за союзників ворожої сторони. Панівна думка кожного: бажання забити або страх бути забитим. Мені було ясно, що цього разу мені не слід спокійно дивитися на справи в Бонгу, яке було від мене за яких п'ять хвилин переходу.

Я зважився заборонити війну. На великий ефект треба впливати теж ефектом, але ще дужчим; і спочатку треба розрізнити одностайну жагу помсти. Треба було посіяти між тубільцями незгоду й тим сприяти зменшенню першого запалу.

25 липня

Я довго не спав, а потім часто прокидався, обмірковуючи план майбутніх дій. Заснув тільки під ранок; прокинувшись і обміркувавши вчорашні роздуми, я вирішив обрати план дій, який, на мою думку, мав дати бажані наслідки і, як виявилося, вплинув навіть дужче, ніж я сподівався. Головне, не треба було квапитись. Незважаючи на мою нетерплячку, я вичекав звичайної години (перед заходом сонця), щоб-піти в Бонгу. Як я і сподівався, в селищі тільки й мови було скрізь про те, що сталося. Зауваживши, що тубільцям дуже хочеться знати, що думає Маклай, я сказав: «І Вангум, і Туй були молоді й здорові, і тепер старий батько лишається сам; та все ж таки Маклай скаже те ж саме, що казав і після смерті Вангума, цебто — війні не бути». Звістка про Маклаєві слова, що війни не повинно бути, коли всі готуються до неї; миттю облетіла все селище. Зібрався великий натовп, але в буамбрамру, де я сидів, увійшли самі тільки діди. Кожний з них намагався переконати мене, що війна конче потрібна. Говорити про безпідставність теорії оніма було б неможливо: через обмеженість мого знання тубільної мови — це по-перше, а по-друге, я тільки марно витратив би час, бо однаково мені не пощастило б нікого переконати; потрете, це було б великою похибкою, бо кожний почав би тлумачити мої слова по-своєму. Проте я вислухав дуже багатьох; коли останній кінчив говорити, я встав, збираючись іти, і звичайним голосом, що дуже контрастував до збентеженої мови тубільців, повторив: «Маклай каже — війни не буде, а якщо ви рушите походом у гори, з вами всіма, з людьми Горенду й Бонгу, станеться лихо». Зайшла урочиста мовчанка; потім посипалися запитання: «Що станеться?», «Що буде?», «Що Маклай зробить?» тощо. Лишаючи моїх співбесідників спантеличеними й даючи їхній уяві пояснити мою погрозу, я відповів коротко: «Самі побачите, якщо підете…»

Ідучи додому й проходячи повагом між юрбами тубільців, я міг пересвідчитися, що їхня уява вже працює: кожен намагався розгадати, яке саме лихо міг провіщати Маклай.

Не встиг я дійти до воріт моєї садиби, як один із дідів наздогнав мене, захекавшись від ходіння, і ледве міг промовити: «Маклаю, якщо тамо Бонгу рушать у гори, чи не станеться тангрину?» (землетрусу). Це дивне запитання й схвильований вигляд старого показали мені, що слова, сказані в Бонгу, справили неабиякий ефект.

«Маклай не казав, що буде землетрус», — заперечив я. «Ні, але Маклай сказав, що коли ми підемо в гори, станеться лихо. Тангрин — це страшне лихо. Люди Бонгу, Гумбу, Горенду, Богатім, усі, всі, бояться тангрину. Скажи, станеться тангрин?» — повторив він благаючи. «Можливо». — була моя відповідь. Мій приятель швидко кинувся назад, але його майже одразу спинили два тубільці, що підходили до нас, і я міг почути слова старого, сказані наспіх: «Я ж казав, буде тангрин, якщо підемо. Я ж казав!»

Усі троє майже бігом подалися в селище.

Наступні дні я не ходив до Бонгу, лишаючи уяві тубільців розгадати загадку й покладаючись на приказку: у страха очі великі. Тепер я був певний, що вони дуже замисляться і військовий запал у них почне помалу холонути, а головне, що тепер у селищах панує незгода. Я навмисне не дізнавався про ухвалу моїх сусідів, вони теж мовчали, але готування до війни припинилися. Тижнів через два до мене прийшов відданий приятель Туй і ствердив чутку, яка вже не раз доходила до мене, що він і всі жителі Горенду хочуть виселятися.

— Чого так? — здивовано спитав я.

— Та ми всі боїмося так жити. Якщо лишимося в Горенду — всі повмираємо один за одним: двоє вже вмерло через онім мана тамо, отак і інші помруть. Не тільки люди вмирають, але й кокосові пальми хворі. Листя на всіх деревах стало червоне, й вони помруть. Мана тамо зарили в Горенду онім, ось і кокосові пальми вмирають. Хотіли ми побити цих мана тамо, та не можна — Маклай не хоче, каже: «Станеться лихо». Люди Бонгу тремтять, бояться тангрину. Якщо станеться тангрин, усі селища навколо скажуть: «Це люди Бонгу винні; Маклай казав, буде лихо, якщо Бонгу піде в гори». Всі селища підуть тоді воювати Бонгу. Ось люди Бонгу й бояться. А в Горенду людей надто мало, щоб іти воювати з мана тамо самим. Тож ми й хочемо розійтися в різні сторони», — закінчив Туй уже зовсім понуро і почав називати селища, де люди з Горенду гадають розселитися. Хто хотів вирушити в Горіму, хто в Ямбомбу, хто в Мітебог; тільки один чи двоє гадають лишатися в Бонгу. Через те що розселення це почнеться за кілька місяців, після збору посадженого вже таро, я не знаю, чим це кінчиться.

Серпень

Новий будинок, який розпочали ще в червні, закінчили в перших числах серпня. Розміром своїм він зовсім скидається на той, де я живу. Я гадаю, що, мабуть, я і не потребуватиму його, якщо тільки сподівана шхуна прийде раніш, ніж кінчиться рік; якщо ж ні, то мені доведеться переселитися в нього, бо дах мого теперішнього дому навряд чи витримає понад вісімнадцять місяців: деякі стовпи та бантини дуже поточили білі мурахи, і я щодня побоююся, якби вони не залізли до ящиків з книгами або білизною. Доглянути їх дуже важко, бо білі мурахи влаштовують криті хідники від одної речі до другої, наприклад, від ящика до ящика.

Я мав звичку десь о шостій вечора ходити до моїх сусідів у селище Бонгу. Сьогодні я пішов, знаючи, що побачу там також і жителів інших селищ, яких сподівалися з Білі-Білі та з Богатім. Прийшовши в селище, я увійшов до буамбрамри, де точилася гучна, жвава розмова, що урвалася, тільки-но я з'явився. Видимо, тубільці говорили про мене або про щось таке, що їм хотілося приховати від мене. Сонце при заході освітлювало червонуватим промінням середину буамбрамри та обличчя жителів Бонгу, Горенду, Білі-Білі й Богатім. Тут були справжні збори. Я сів. Усі мовчали. Було видно, що я перешкодив їхній нараді. Аж ось мій давній приятель Саул, якому я завжди довіряв більше, ніж іншим, дозволяючи іноді сидіти на моїй веранді, підійшов до мене. Поклавши мені руку на плече (це було не звичайне панібратство, якого я не допускав у моїх стосунках з тубільцями, а скоріше вираз дружби й прохання), він спитав мене, запобігливо заглядаючи мені в очі: «Маклаю, скажи, чи ти можеш умерти? Бути мертвим, як люди Бонгу, Богатім, Білі-Білі?»

Запитання здивувало мене своєю раптовістю та урочистим, хоч і прохальним тоном. Вираз обличчя присутніх сказав мені, що не один тільки Саул питає, а що всі вони дожидають моєї відповіді. Я подумав, що, мабуть, саме про це тубільці розмовляли перед моїм приходом, і зрозумів, чому моя поява припинила їхню розмову. На просте запитання треба було дати просту відповідь, та її слід було перше обміркувати. Тубільці знають, переконані, що Маклай не скаже неправди; їх приказка «Балал Маклай худі» (слово Маклаєве одне) не може бути змінена і цього разу. Через те сказати «ні» — не можна, тим більше, що завтра або через кілька днів якийсь випадок може показати тубільцям, що Маклай казав неправду. А коли я скажу «так», я сам похитну дуже свою репутацію, яка особливо важить для мене саме тепер, через кілька днів після заборони війни. Ці роздуми промайнули далеко швидше, ніж я пишу ці рядки. Щоб мати час обміркувати відповідь, я підвівся й пройшовся вздовж буамбрамри, дивлячись угору, немовби шукаючи чогось (власне кажучи, я шукав відповіді). Скісне сонячне проміння освітлювало всі предмети, що висіли під покрівлею. Від риб'ячих черепів та свинячих щелеп мій погляд перейшов до колекції всілякої зброї, почепленої нижче над барлою; там були луки, стріли «та кілька списів різної форми. Мій погляд спинився на одному з них, грубому й добре загостреному. Я знайшов собі відповідь. Знявши з стіни саме цього важкого й гострого списа, який, кинутий влучно, міг заподіяти неминучу смерть, я підійшов до Саула, що стояв посеред буамбрамри й стежив за моїми рухами. Я подав йому списа, відійшов на кілька кроків і спинився проти нього. Я зняв капелюха, широкі криси якого затуляли моє обличчя; я хотів, щоб тубільці могли з виразу мого обличчя бачити, що Маклай не жартує й не моргне оком, хоч би там що. Я сказав тоді: «Подивись, чи може Маклай умерти». Спантеличений Саул, хоч і збагнув суть моєї пропозиції, але навіть і не підняв списа і перший промовив: «Арен, арен!» (Ні, ні). Тим часом деякі з присутніх кинулися до мене, мовби бажаючи затулити мене своїм тілом проти списа Саула. Простоявши ще якийсь час перед Саулом, чекаючи й назвавши його навіть жартома бабою, я сів між тубільцями, що заговорили всі разом. Відповідь була задовільна, бо після цього випадку ніхто не питав мене, чи можу я вмерти.

Вересень

Мун у Богатім.

Привезене насіння, посіяне на плантаціях тубільців, добре росте.

Крокодили, плаваючи тут, часто перепливають великі відстані в затоці.

Жовтень

Похорон Танока в Гумбу.

Люди Горенду справді думають виселитися.

Листопад

Несумлінність моїх людей, що крадуть речі для виміну на всяку всячину в тубільців. Не дуже приятелюючи один з одним, М. одного дня приходить сказати, що С. краде; другого дня С. показує, що М. обкрадає.

6 листопада

Прийшла шхуна «Flower of Jarrow».

9 листопада

Смерть і похорон матроса Абу.

10 листопада

Близько шостої години вечора підняли якір. Лишив багато речей у домі, який я замкнув і запропонував людям Бонгу охороняти.