Сестра моєї самотності

ЧАСТИНА ДРУГА

Боже, яка довга, яка теменна ніч. Чому, звідки це безпросвіття?! Важке, в'язке, мов смола… мов пекельна смола… Ані поворухнутись, ані розклепити повіки… замість очей — пекуча смола. Хочу встати, підняти голову, роззирнутися: де я? Де-е-е я?.. Струсити із себе це наслання, маруду, сон… Роблю зусилля, і — біль, жахливий біль прошиває мій мозок криваво-чорними блискавицями: Боже! Що зі мною? Чи я — ще я? Чи тільки уламок свідомості, здатний лише фіксувати біль?! І падаю, падаю, знесилена, пірнаю у в'язку чорну каламуть, і несе вона мене, несе крізь темінь, повільно і важко, мов текуча багнюка… крізь темінь — пекла? О, я знаю, я знаю: шлях небесний не може бути таким… повзучим, таким безконечно безпросвітнім… таким одиноким…

Але — що це? Здасться, я чую голоси… Вони пробиваються у мою темну безнадію, ніби крізь товщу землі, крізь віко домовини — ледве чутні, знеособлені… Чиї ж то голоси: людські, янгольські, диявольські?.. Мій марафон… шалений мій марафон, виходить, не скінчився! І нема фініти у комедії… у фарсі, що зветься життям? Невже доведеться моїй убогій душі ще пройти не одне криваво-чорне коло, ще помокнути в цьому брудному місиві, доки не стане вона легкою і чистою, щоб у небо піднятися? «Власною смертю вмирає довершений». Хто це… сказав? Щойно, розбірливо? Чий голос — такий знайомий, знущально-спокійний знову кидає в мою зболену голову важким камінням божевільних сентенцій?! Але — це вже було! Чуєш, я знала тебе і забула — навіки! Прокляття! Проклята! Ти й тут мене знайшла для своїх повчань! Докорів сумління! Ти, видно, десь близько, як блідий бридкий хробак… точиш глину, просочуєшся все ближче і ближче до мого мозку, вгвинчуєшся в череп і — свердлиш, свердлиш… О ненависна!

Проте… Боже милий! Тепер мені все зрозуміло, все ясно: вони мене… закопали… зарили… біля НЕЇ! Негідники! Оце-то фініта ля коммедіа! Вмреш не встанеш від реготу. Ха! Ха-а-а-а!.. Нізащо! Ніколи, чуєте, мерзотники, цього не буде! Якщо мені болить, то, значить, я ще не цілком здохла, ще трохи жива… Однак, живою чи мертвою, перегризу і бетонні віка саркофагів, тунель вигризу від Байкового цвинтаря до Хрещатика і приторохкаю скелетом просто до…

Криваво-чорна блискавка болю прошиває мене наскрізь. А голос, який воліла забути навіки, каже співчутливо: «ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ… І кожен, хто хоче СЛАВИ, мусить завчасу попрощатися із шанобою і навчитися важкого мистецтва піти своєчасно. Але, Саню, мистецтво ПІТИ СВОЄЧАСНО для тебе виявилося занадто важким. Недосяжним, як і довершеність. Мені шкода, але мусиш вертатися… Ти ще не гідна земного кінця».

І голос, її голос відходить від мене, чую, просто-таки шкірою, як він віддаляється… Даленіє, обірвавшись на фразі. Але знаю: то своєрідний, лиш їй притаманний засіб… спосіб емоційного впливу… психологічний пасаж! Ха-ха! Не гідна? Не гідна смерті?! Не гідна бути запорпаною в сиру землю, на поглум хробаків, на посміх ворогів? О ні, тільки не це! Жити! Жити! Геть — із смердючої калюжі небуття! За всіляку ціну — жити! А-а-а! О, знову… знову… криваво-чорна блискавка розлущує, мов горіх, мій череп, і мозок разом із свідомістю і пекельним болем розлітається… і я, прозоро-голуба, лечу в сліпучому небесному сяєві, безтілесна, сяюча, і тиха радість, ніколи не пізнана, не відчута радість охоплює ніжно те, що було колись мною… О блаженство… сон… мана… Боже, чи це твоя благодать зійшла на мою грішну душу? О Всемилостивий, Всепрощаючий, не покидай мене, не позбавляй цього блаженства… Прошу Тебе… хай ніколи не закінчується цей політ… цей шлях небесний… Ти розклепив повіки мої, смолою залиті. Ти прозрів мене, сліпу… Твоїми очима дивлюсь униз, на дрібоньку землю, на своє дрібне життя! Як чорно та темно в ньому! Мов у звіриній норі! І я серед того кривавого клубка звірів, з перекошеним від заздрості, чорним від гордині лицем… Як я жила!.. Чому я так жила?.. У диявольській темені, в котлі смоляному… Та ж і в моєму житті були хвилини радості, втіхи, насолоди, задоволення… Але чому ж вони такі… каламутні? Єдиний просвіток, світла плямка — сільце в безмежних степах, хата баби Хариті і я — то ж таки я, он те дрібоньке дівчиня на моріжку… веселе сонячне дитя! Що воно там робить? Плете віночок із золотих кульбабок… Дівчинко, що ж з нами сталося, що ми не могли подарувати цих сонячних первоквіток навіть своєму синові? Он він, мій Віталик, серед запилених килимів, переламаних іграшок, зле, розбещене дитя достатку, вічного розбрату й ненависті… Де твій золотий віночок, янголе мій? Нема… Не сплела тобі його твоя загнана диявольським марафоном мама…

О Боже, чому Ти не просвітлив мій темний розум там, на землі? Чому не могла знайти дорогу до світла Твого, Господи?..

Але, що то я там плету?! Чорні інтриги, як зловісна павучиха Арахна… Вся в тому липкому павутті, бридкому, кривавому з ніг до голови, і світ круг мене, і люди, і світла синьоока жінка… Боже, прости мені гріхи мої тяжкі… Дай мені щастя летіти небесами Твоїми безконечно. Не вертай мене в каламуть земну, у страхіття минулого буття. Подаруй мені благодать бути чистою, безтілесною, блаженною душечкою… тільки душею…

«ПОРА ВЕРТАТИСЯ, САНЮ…» Цей голос… Він знову поряд, але вже милосердний і лагідний тут, в небесах лагідних… Лоро, прошу тебе, не вертай мене ТУДИ, не вертай… ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ… Я знаю, але — пожалій мене, змилостився… Ти добра, ти завжди була доброю… Геній і зло не сумісні… «ПРОЩАЙ, САНЮ. ТИ ЩЕ НЕ СКІНЧИЛА СВІЙ ЗЕМНИЙ ПУТЬ…». Лоро, не кажи так!..

Світло згасло, погасивши сяєво в мені. І темінь, в'язка, липка, огорнула тіло глухим ниючим стражданням.

— Криза минула, — сказав хтось поряд. Відчула метушню людей, їхнє дихання, шелест одежі, запах Станіслава, радше його одеколону, справді, французького, привезеного колись із Франції… Але не мала найменшого бажання, ані сили розплющити очі… Не хотіла, не хотіла. Боже, як я не хотіла повертатися!..

Це про мене? Але я — не вітер… Та все ж я повернулася… як стишений вітер, принишклий і знесилений. На кола свої…

Місяць в реанімації. Місяць, як рік. Як сто років… Якби не лікарі, не найкращі умови, не закордонні ліки… Так думали вони, лікарі і Станіслав, знайомі. Я ж знаю інше — потрясіння і смертельну безживну пустку в душі від усвідомлення того, що тобою згидила навіть… смерть, не прийняла, а повернула назад з небес на землю, прирікши на муки і приниження каліцтвом, слабоумством, злиднями, постійним бажанням накласти на себе руки, плюнувши в лице жорстокий алогізм: ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ. Але я мовчу. Бо що ЗНАЮ я, того не знають вони. І нам ніколи вже не порозумітися. Їм і мені, тій, що переступила межу між двома світами, між двома вимірами. Мовчу, боюсь, аби не подумали, що в мене після інсульту «дах поїхав» та не запроторили у психарню.

Я повернулася на кола свої, на свої розбиті дороги, впала, як Ікар із-за хмар, просто на сухе груддя, на каміння, з розтрощеною головою, каліка, безпам'ятна, безмовна каліка. Та навіть лежачи ницьма, дивлюся на цей світ все ще ЗВІДТИ, із сяючої блакиті. Страшно, безпомічно дивлюся… Заново впізнаю і закарбовую у стертій пам'яті його ознаки, заново даю імена явищам і предметам, людям і почуттям.

Невже це той мученицький шлях до довершеності, якої завше прагла, не уявляючи — що це? Колись я думала вслід за одним безумцем, ім'я якого забула, що «ХТО СХОДИТЬ НА НАЙВИЩІ ВЕРШИНИ, ТОЙ СМІЄТЬСЯ З УСІХ ТРАГЕДІЙ НА СЦЕНІ І В ЖИТТІ». Колись думала, що зійшла на найвищі вершини і сміялася, не здогадуючись, що та НАЙВИЩА ВЕРШИНА тільки чекає мене… сліпучо-голуба ВЕРШИНА, з якої з жахом озирнулась на своє життя, мізерне і марне, марнотне існування земного черв'яка, багно без жодної, бодай сухої грудочки, на яку можна було видряпатись і побачити сонце… КОЛИСЬ ТИ УЖЕ НЕ ПОБАЧИШ СВОЇ ВЕРШИНИ. А НИЦІСТЬ СВОЮ ПОБАЧИШ ПРОСТО ПЕРЕД СОБОЮ, НАВІТЬ ВЕЛИЧ ТВОЯ ЛЯКАТИМЕ ТЕБЕ, МОВ ПРИВИД. КОЛИСЬ ТИ ЗАВОЛАЄШ: «УСЕ — ОМАНА!» КОЛИСЬ ТВОЯ ГОРДІСТЬ ЗГОРБИТЬСЯ, А МУЖНІСТЬ НАДЛОМИТЬСЯ. КОЛИСЬ ТИ ЗАВОЛАЄШ: «Я — САМОТНІЙ!»

Лежу на землі, сухій, теплій, і дивлюся в небо. Осіннє небо 1991 року. Глибокий, насичений електрік вигорів і тепер воно сріблясто-голубе, але ще високе, ще бездонне. Час від часу проявляються в небесній амальгамі майже прозорі пташині тіні і знову тануть чи даленіють… Я заздрю їм доброю щасливою заздрістю, як заздрять дітям, квітам і птахам, і душа моя бринить сльозою незбагненної радості. І все моє єство сповнює солодка ілюзія польоту. Це миттєве блаженство, і воно скоро мине, як запаморочення, як дрімота. Плід моєї зрушеної психіки… Але я дорожу ним і навіть вдячна недузі за ці короткі напливи блаженства.

— Тобі не холодно? — питає Станіслав. Його голос повертає мене на землю, суху і теплу, знову відчуваю шкірою її сипкі грудочки, кольке картоплиння, її привітність і заперечливо хитаю головою. Казочка про Антея не бреше. Древні були мудріші за нас і не відгороджувались від Матері Землі гудронами-бетонами. Вони лягали на землю, притулялись до неї, як до материнських грудей, і пили живлющу енергетику… Я теж древня… Я була за мільярди зоряних літ звідси, мільярди, спресовані в одну земну мить…

Та треба вставати. До праці. Ми копаємо картоплю — я і Станіслав. Уперше в житті. На дачному клапті землі. Садив її Станіслав сам. Весною мені трохи полегшало. Після тримісячного нерухомого лежання в лікарні могла рухатися, сідати і з горем навпіл добиратися до туалету. Тоді він і вирішив широким фронтом розгорнути сільськогосподарські роботи на запущеній до здичавіння нашій фазенді. Затіяв посівну, аби хоч на трохи спекатись мене: видно, так я осточортіла йому своїм каліцтвом. Навіть няньку хотів найняти, але я смиренно відмовилась, мовляв, і так всі кошти ідуть на ліки… На що Станіслав лиш смиренно зітхнув… Отак… життя перетворило нас на двох смиренних старців, вірніше — старців…

Краєм ока спостерігаю за Станіславом. Певно, думає, що сплю. Сидить на перевернутому догори дном відрі — старий, згорблений, змарнілий. Буквально за кілька останніх років зосталася від мого державного мужа одна назва. Що ж його так доконало? Цей крах, падіння Вавилону? Чи моя хвороба? Чи роки, адже ж, як не кажи, уже не шістнадцять…

Та, певно, все до купи. Життя пред’являє нам свої рахунки, коханий Станіславе. І треба платити сповна і золотою монетою.

Треба вставати. З натугою піднімаю спочиле, але таке важке тіло. Вмощуюся на старенькому рибальському стільчику. Станіслав підхоплюється, хоче допомогти, але, слава Богу, вже сама справляюся. Сама сідлаю свого «коня». Витягую вперед ліву ногу (вона ще погано згинається) і беруся до роботи. Правою здоровою рукою визбирую картоплини: великі кидаю в одне відро, маленькі — в друге. Гуп-дзень! Відра тихенько подзенькують у дачній прозорій тиші. Сьогодні понеділок. Безлюддя. Благодать… Душа тихенько, боязко насолоджується…

Вибираємося на дачу тільки у будні, коли трудящий люд копошиться в столиці, заробляє, як може, на шмат хліба. У суботу ж і неділю, вимотаний, ошалілий, валом валить на дачні околиці, збуджуючи їх метушнею, криком та трудовим ентузіазмом. Жах! Ну геть чисто голодна татаро-монгольська навала! Моя психіка ще не годна нормально сприймати мирську суєту, хоч тіло вже повернулось на кола свої…

— Картопля цього року зародила, — каже Станіслав. У дзвінкій тиші голос його звучить глухо, мов здалеку. А може, то я просто читаю його думки? Останнім часом ми розмовляємо з ним подумки, точніше, мовчимо. А що говорити?! Про що? Хіба про те, як все минає у цьому світі й нема нічого вічного під небом? Хіба ж я колись думала, що завершу своє життя, порпаючись на клаптику землі, хвора, покинута, всіма забута? Здавалася вічною і непорушною державна твердиня, якій ми служили і яка була нам рідною мамою…

Людина — створіння недалеке і тому безпечне. В добрі їй здасться, що так буде вічно, що вона вхопила Бога за бороду і всі напасті людські обійдуть її. Але судьба-лиходійка — пані капризна — не любить, коли нею нехтують. «Не іспитуй судьбу, — казала баба Харитя. — Пам'ятай про чорний день». Та хіба мені було до повчань неписьменної бабці? Жила так, ніби мені було відпущене вічне благоденствіє, влада, почесті, гроші. Одним днем жила, забувши про чорний… І от він прийшов — мій чорний день. А може — світлий?

Такий тихий, осінній день… Станіслав шпортає картопляні корчі, акуратно розтрушує по ріллі дорідні матові бульби. І раптом просто до моїх ніг падає, звиваючись, перетятий дощовий черв’ячок. Нещасний! Як він кидає своїм рожевим безголовим тільцем, переполовиненим жорстокою сліпою лопатою долі… Брат мій… земний черв’ячок… що він кому заподіяв, за що такі муки терпить? Існував собі, чесно виконував своє земне призначення — дірявив тупеньким слизьким тільцем святу землю та й годі… Чи, може, не так дірявив, не в тому місці і не в тому напрямку? А може, повстав проти судьби своєї черв’якової, виповз із земної темені на світ Божий тоді, коли решта одноплеменців його, нажирувавшись за літо, в передчутті зими заповзла якнайглибше і найтепліше аж до весни? І от цьому — буремному відчайдухові — гірка розплата. Хоча… черв’ячкам і гільйотина не гільйотина: стають просто коротшими на одне безголов'я і далі собі живуть і землю жують. Геть тобі чисто — Я! — Земний черв…

Слава Богу, що належу до великого народу самоїдів, інакше давно б руки на себе наклала. А так — потроху себе жую і — живу. Навіть час від часу відчуваю мазохістське задоволення, якусь сльозливу втіху і від жебрацького становища, і фізичної недуги, і недолугості. Господи, іноді мене навіть радує моє мучеництво, солодким стає виснажливий біль і принизливе каліцтво. Хочеться бути нещасною, Доброю, всім і все прощаючою, милосердною. Тупою і рожевою, як дощовий черв'ячок, і радіти кожній відпущеній тобі хвилині, подиху вітру, сплеску води в баклазі, кожній билинці живій… Змиритися… Змиритися… Сприймати удари долі воістину по-християнськи: як даність, як дарунки…

«В смиренстві й терпінні — спасіння, спасіння, спасіння…». Хтось це вже сказав до мене. Хтось, певно, вірив у ці слова і жив по них. Тепер прийшла моя черга…

Уривки чужих фраз, чужих думок, мовлені чужими голосами… Власний тільки біль… До мене поволі повертається пам’ять, а з нею те, що звемо ерудицією. Важко, ох, як важко виходжу зі стану безпам'ятного блаженного ідіота. Може, дасть Бог, повернеться сповна розум і мій убогий талант, і я колись напишу сповідь жінки, яка народилася вдруге, переступивши межу тлінного і вічного. Я хочу написати, але не мученицький апокриф, пропахлий живими мощами, святенництвом, ущербністю, а світлу і радісну книгу буття невмирущої жіночої ДУШІ!

Як швидко я втомлююсь! Від незручного шурґання на стільчику терпне нога, ниє спина. В очах темніє, хоча сонце по-весняному яскраве і днина, як золото-поколото… Н-да, руїна, безнадійна руїна… Хочеться лягти і не вставати. Провалитися в сомнамбулічну невагомість і… Ці напади безсилля, запаморочення, отупіння… наслідки недуги, провісники старості. Сповзаю із стільчика, як шмата, як безживна шмата. Станіслав спішить підстелити мені спальний мішок, але я занурюю лице у солодкий дух землі, в пахощі перетлілого бур’яну, мов хочу злитися навіки з прахом земним… я, прах людський…

Пробуджуюсь від хропіння, ні, радше від сорому за зношене, хворе тіло, розладнане як заіржавілий механізм… Іноді я її ненавиджу, свою плоть кволу, обтягнуту синюшною бляклою шкірою. Іноді — жалію, згадуючи її тугою, налитою крутим окропом шаленої крові. Смагляве тіло степовички, круті стегна і важкі перса, від яких божеволіли чоловіки… Як вони любили моє тіло — гаряче тіло степової кобилиці! Як ошаліло приборкували і сідлали його в білих снігах простирадл, у смарагдових травах! Як цілували-обціловували пелюсткову шкіру, спивали спрагло пахощі юності і пристрасті! Минали роки. Я забувала їхні пестощі, їх невситиму плоть, стирала в пам'яті обличчя, жагучі освідчення, а вони пам'ятали мене і, стрівши випадково, тужили очима за тим шалом божевільним, яким я їх мимохіть обдарувала колись… Через десятиліття шукали близькості і жадали повторень. Потріпані життям чоловіки… А мені було смішно: я ненавиділа повторення! Повернення були не по моїй натурі. Було нудно навіть дивитися на них. Єдину мала втіху, що життя їх не балує. А я — я йду по нім, летюча, молода, ледь торкаючись легкою ногою облисілих понурих голів!

І от лежу, простелившись немічними рештками красивої і гордої колись плоті, як стара шмата, занурившись колись писаним личком у порох, у прах земний, хроплю і в лівому кутику рота запікається слина. Станіслав дивиться на цю жалюгідну руїну очима усіх чоловіків і, мабуть, гидує або жаліє, але мені байдуже. Несу свій хрест, покару свою — о ні, не гордо, ні — смиренно. Ба, навіть, радісно. Блаженно усміхаюсь сама до себе, стираю з набубнявілого обличчя вологу землю, бадилинки прилиплого бур'янцю. Озираю наш лан. Він невеликий, якихось дві сотих вільної від кущів землі навпіл із піском. Але — то добре. Станіслав каже, що на супісках картопля добре родить. Хай родить. Ми будемо її садити щовесни і щоосені копати, двоє щасливих старців, що не помітили, як вижили з розуму. А зимою — пекти в духовці на білій моїй кухні і їсти, плямкаючи беззубими ротами. І тішитися, що ще живі…

Закочую штанину і оглядаю свою хвору ногу. «О, укрой свои бледные ноги!» — благав поет таємничу петербуржанку, непритомніючи від збудження. Поетів збуджує патологія. Поетів, однак не колишніх їхніх цеківських кураторів. Масажую бліду, деформовану важкими фіолетовими венами литку, опухле коліно. Станіслав, зіпершись на лопату, делікатно втупився в рожевого переполовиненого дощового черв'ячка, що й досі, сердега, не може звикнути до свого двоїстого становища і подвійної суті. Іноді мені до плачу його жаль, тобто Станіслава. Він виявився надто чесним, надто порядним, щоб плюнути у криницю, з якої пив. І тоді, коли всі його побратими-вовчики, почувши зловісний тріск у мурах Вавилону, кинулись урозтіч, міняючи шкурочки, перелицьовуючись та перефарбовуючись, як Лис Микита, Станіслав зостався при своїх поглядах, а отже, й — при інтересах. Благо, що підійшли роки і рятівна пенсія. Починаючи з 1990-го, коли коли Україною затрясли політичні пристрасті, протистояння, мітинги і голодовки студентів, майже не виходив на вулицю, сидів мовчазний, онімілий перед телевізором, спостерігаючи незвичне, майже неймовірне для глухої провінції Хохляндії всенародне дійство, головними лицедіями в якому були… «ба, знакомые все лица»!

Це він, мій державний муж, ступив першим на стезю смиренства. А за ним і я…

Тепер знаю — найчорніші гріхи людські: гординя і непокора судьбі. Тепер знаю: була найостаннішою грішницею. Тепер знаю. Як гідра двоголова, зжирали ці два пороки мою бідну душу, позбавляючи супокою, гнали в три шиї по розбитих дорогах життя. Хотіла перехитрити долю, перемудрувати природу, перелицювати істину. Селф мейд вумен! Жінка, яка створила сама себе. Перекроїла, перемолола і заново зліпила.

Ненаситна прірва — от хто я була! Жадала мати все! Ненавиділа свою щедру і прихильну долю за… скупість, скнарість і виривала-виривала в неї удвічі, утричі більше, жодного разу не подякувавши. І сама невдячністю спровокувала її на… кару. Тепер я знаю. І ціную, вчуся цінувати її дрібонькі, як мачинки, подарунки, ці небесні знаки уваги. Мов злидар нещасний, вчуся тішитися грошем щербатим, пам'ятаючи про дні темряви, бо ж написано у Святому письмі «…тішся, але завжди пам’ятай про дні темряви».

Вони все-таки повернули мене ЗВІДТИ, із сліпучої блакиті, де зійшла на мене Божа благодать, де я вперше спізнала неземне щастя. А спливши на поверхню в'язкого, липкого небуття, знову побачила білий світ і білих людей, і білого Станіслава.

«Чому в тебе таке біле волосся?» — хотіла спитати, але язик колом застряв у роті, і замість слів вирвалося щось схоже на натужне мукання. Хотіла зірватися, вхопитись за чоловіка, але тіло було, мов чуже, а руки не слухались. Обвела поглядом світ, і льодяний жах поволі, як гад, почав заповзати в душу: була в лікарні, у просторій лікарняній палаті, серед систем, запахів медикаментів, незворушних фізіономій у білих ковпаках.

— Що сталося? Чому я тут? — спитала одним поглядом Станіслава. І його погляд відповів:

— Все гаразд. Усе буде добре.

Н-да, що вже було добре, то було! Далі нікуди… Три місяці непорушного лежання… мов колода, безсловесна, безживна… Тільки свідомість жива, безкомпромісний свідок катастрофи, який все фіксує, перетравлює і отруює сам себе страшною правдою: ти каліка!

І перше моторошне приниження безсиллям, неміччю, нездатністю себе обійти. І мука роздвоєння, розділення, суперечностей між душею і тілом, коли душа, очищена стражданням і болем, легка і чиста від покути, задихалася в ницому тілі, що прагло їсти і пити, а потім, переповнене фекаліями, нетерпляче чекало… судна. А судно, як на зло, барилося або блукало палатами в образі санітарки Каті, замученої роботою жительки приміського села. І принижена душа ридала, а безпорадне тіло корчилось і я проклинала і престижну Феофанію, і одиночну свою палату, і пісну, затуркану фізіономію санітарки Каті, що, не приховуючи огиди, підсувала під мій зад холодне судно, а відтак, висмикнувши його, притьмом вибігала з палати, заткнувши носа якоюсь ганчіркою.

Боже милий, Боже праведний, мною, королевою, гидувала немита селянка! Свідомість цього настільки потрясла мене, що була на грані нового інсульту. Біля мене знову забігали переполохані лікарі, прибіг і вже не відходив від ліжка Станіслав. «Причина? Яка причина?» — носилося в повітрі здивоване. А «причина» смиренно стояла в куточку, підібгавши скорботно пісні вуста. Знала: Станіслав щедро платить Каті за клопоти зі мною, хотіла поскаржитись, вигнати підступну з палати, але не могла. Станіслав не розумів мого мукання. Чи навпаки, гадав, що то я так його прошу не покидати мене… І не покидав. Вдень сидів біля мене, гладив по руці, але я не відчувала його дотиків, бачила тільки змучене, схудле, враз постаріле лице, печальні вицвілі очі і безгучно ридала від перспективи, що темною хмарою насувалася на нас обох.

Станіслав витирав мої гіркі сльози, намагався бути бадьорим і веселим, навіть читав дурнуваті анекдоти із якоїсь мікрогазетки. Мені було жаль його безмежно і я кривила в усмішці спаралізоване обличчя. Отак ми підтримували один одного. Але, врешті, чоловікова присутність почала гнітити мене більше, ніж самотність. Від одного погляду на його втомлену, скорчену на сусідньому ліжку у тривожному сні постать, хотілося вити. І тоді я, показавши очима на Катю, що мила підлогу, відпустила Станіслава з Богом додому: хай виспиться, помиється та поголиться…

Так зробила перший у своєму житті крок на стезі смиренства, християнської покори судьбі. Незнане досі внутрішнє чуття підказувало, що Катя — то перше коло мого чистилища. І я усміхнулася їй, з покірною радістю готова терпіти зневагу, огиду, приховану темну ненависть знедоленої селянки до «панів», до тих, хто «на Горі» жирував за її кривавий кошт.

То були короткі хвилі просвітління. Але щось клацало в моїй голові, обривався зв'язок із реальністю, і я покидала цей світ, палату і Катю і блукала порваними на клапті просторами пам'яті, і минуле ставало реальнішим за саму реальність.

Переважно то були щасливі блукання садами дитинства, квітучими, наївними і безгрішними. У напівзабутті часто сміялась моя розшорена, здитиніла душа. По-науковому це свідчило, що організм, моя фізіологія і психіка підключили приховані рятівні резерви і ресурси. Однак, я добре знала, що це віддяка вищих сил за мою смиренність, за покірність лихій долі.

А однієї сонячної днини, сидячи по шийку у ласкавій траві, я покликала маму. Однак замість моєї красивої мами притупотів на клич схарапудженої Каті цілий полк лікарів, та я, не бажаючи вертатись у неміч свою, у свою одиночну палату-камеру, все кликала і кликала розпачливо: МАМА! МАМА! МАМА!

І знову кололи, м'яли моє здерев'яніле, як муляж, тіло заповзятливі жіночки в білих халатах. Знову сидів біля мене Станіслав і я, важко ворушачи отерплим язиком, вчилася говорити. Мої танталові муки скоро зблизили і нас з Катею. Подобріло її пісне лице, посвітлішав погляд. Змінивши на «посту» Станіслава, Катя обережно, як куріпочка, вмощувалася на стільчику біля мого ложа і розповідала про події в лікарні, про своє нехитре життя-буття, чоловіка-п'яничку, синів та дочок, сватів та сусідів. Тиха бесіда огортала мене теплом людських слів, осявала відсвітом емоцій, оживляла пригнічені центри в отупілому мозку.

Катя виявилася неабиякою вигадницею і жартівницею. Та особливо захоплювала її мова, жива, пересипана перлами народної метафори, дотепна, потрясаюча мова, якої не чула десятиліттями, про яку і не відала я, письменниця, авторка епохального роману! З досадою згадувалися творчі муки, марудні пошуки живого, трепетного словечка у словнику Грінченка… Та мені і в голову не могло прийти, які щедрі і прозорі джерела рідної словесності б'ють серед живого простого народу! Живодайні, пречисті!

Слухала Катю, мріяла, що, коли видряпаюсь, куплю хатчину в селі із садочком і городом, заживу простим людським життям вдалині від столичної суєти, в злагоді із собою і Природою. Ділилася забаганкою з Катею, важко, неоковирно стулюючи щось схоже на речення. Але Катя розуміла мене, схвалювала і обіцяла підшукати у своєму селі підходящу садибу.

Мрія про сільське життя нагадала про нашу дачу — здичавілий клапоть землі, якого ніколи не торкалася хазяйська рука, та необжитий добротний будиночок. У кращі часи ми із Станіславом проводили нарізно відпустки на фешенебельних курортах, вихідні — на державних дачах у Кончі. Своя ж трималася про всяк випадок, як і авто у гаражі — звичні речі добробуту людей нашого кола. А виявилось — про чорний день трималися.

«І СВІТЛО СОЛОДКЕ, І ДОБРЕ ОЧАМ СОНЦЕ БАЧИТИ, І КОЛИ Б ЛЮДИНА ЖИЛА І ДОВГІ РОКИ, ХАЙ ЗА ВСІ ВОНА ТІШИТЬСЯ, І ХАЙ ПАМ'ЯТАЄ ДНІ ТЕМРЯВИ, БО ЇХ БАГАТО БУДЕ…»

У час розплати, у хвилини суду Божого немає нічого випадкового. Звільнений, вільний від суєти, від мирської марноти, від містики — цього збоченого, на рівні фізіології страху перед незбагненним — починаєш осягати неперебутню істину і вірити у вищі, верховні сили.

… Вони ввійшли в палату неждано, нечутно, мов виросли з-під землі, двоє інвалідів — він і вона. Він — з паличкою, а вона — з горбом за плечима. Немолоді і не старі — дивні. Сяючи до мене блаженними від доброти очима.

— Сестро, — сказали вони, — ми прийшли, аби словом Божим полегшити муки твої, аби разом з тобою в молитві до Господа нашого просити Його послати тобі терпіння і сили пережити дні темряви.

І, вклякнувши на коліна біля ложа мого страдницького, звівши до стелі очі та руки, ці двоє нещасних стали молитися: «Господи, Боже наш милосердний і всепрощаючий, зглянься над бідною дитиною своєю, просвітли душу і розум її, виведи з темряви на простори любові Твоєї…»

І диво дивне, ані з'ява, ані поведінка, ані вигляд цієї пари не викликали в мене інших емоцій, окрім блаженного бажання слухати жебоніння їх тихих голосів, повторювати подумки прості слова молитви.

І відступало відчуття непоправної трагедії. Приходило розуміння, що немає ні горя, ні щастя, є суб'єктивне, а тому зухвале, нетерпиме, немудре сприйняття людиною Божої благодаті. Усе, усе, Господи, благодать Твоя — і муки наші, і печалі, і радощі! Кажуть, людина звикає до всього. О, ні — не звикає, а відкриває собі істину вищу, і втіху незнану не сподобленим Богом! Серед маєтних, можновладних і здорових не стрічала людей, щасливіших і задоволеніших жеребом своїм, як ці двоє!

По молитві вона розчісувала моє давно немите, зваляне у вальок волосся. І я не противилась, розкошуючи від доторків гребінця до свербкої, брудної шкіри… Боже милий, тільки тепер збагнула, що мене так муляло, так гнітило: нечесана моя бідна голівонька! І я заридала: перед очима постала мама в її останні деньочки. Моя красива матусенька… Вона довго і тяжко помирала від раку мозку в палаті цієї ж лікарні. Я ж, зайнята на ту пору суєтою, найняла для неї сиділку… Боже, Боже, прости мене!.. Мама захворіла так неждано і невчасно, в розпал мого роману з Аркашкою, коли я вертілася, мов у центрофузі чортовій! Забігала на часинку, вибачливо блудила поглядом по її змарнілому, всохлому личку, гладила руку, і знову — бігла. Ні, брешу: тікала, тікала — у блуд свій, у бруд свій… А вона ж щось силувалася сказати мені, про щось очима благала! Може, розчесати її голівоньку, її колись пишне, вороне, а зараз сиве волосся?! Не здогадалась я, не здогадалась, мамо, твоя єдина дитина…

Боже, дай розлитися мені сльозами спокути і — не жити, не бути! Чого ж замість того, щоб вдарити в мою безсоромну голову блискавкою, хтось ніжно гладить її… як у дитинстві… як вміла це робити лиш мама-а-а… Ой, мамочко, мамо! Прости мені, мамочко… Прости мене грішну…

Я, певно, заснула. Коли пробудилася — в палаті нікого не було. На стільчику біля ліжка лежала товста книга і, пригадуючи та тулячи одну до одної букви, я прочитала: БІБЛІЯ.

Я їх чекала — людей з іншого, незнаного світу, з такими незвичними для мого світу вимірами і цінностями. Я їх чекала, а прийшов Станіслав. Здивовано розглядав Біблію, листав. Я застогнала, щоб привернути його увагу, показала очима: читай!

Ще раз бажала пересвідчитись: нічого нема випадкового у дні покути. Тому, затамувавши подих, чекала, що ж він прочитає? на якій сторінці, яких слів Святого письма торкнуться вуста мого безбожного, колись державного мужа, щирого атеїста, марксиста-ленінця, для якого навіть слово СОБОР було посяганням на устої комуністичної імперії. І викреслювалось із книг та газет зганьблене слово БОГ, а коли й вживалося, то тільки з маленької букви.

«І ЗНОВУ Я ПОБАЧИВ МАРНОТУ ПІД СОНЦЕМ: БУВАЄ САМОТНІЙ І НЕ МАЄ НІКОГО ВІН ІНШОГО. СИНА ЧИ БРАТА У НЬОГО НЕМА…»

Сина чи брата у нього нема… СИНА… У НЬОГО НЕМА… і нічого нема випадкового у дні покути та темряви! Сина… нема… Чому досі не приходив Віталик? Хочу бачити свою дитину… Де він?

Станіслав, відчувши мій розпач, злякано закриває Біблію. Каже винувато:

— Да, забув сказати: дзвонив Віталик! Дуже переживає за тебе і каже, що все зробить, аби якомога швидше завершити справи і прилетіти. Зараз в них, каже… «напряжонка»… Наказав тобі триматися. Так що…

Не треба, Станіславе! Я сплачую борги… Плачу… плачами. Ніхто так не знає добре дітей своїх, як матері. Та, власне, яблучко від яблуньки далеко не котиться… ще дотепер мала ілюзії. Тепер — не маю: син і на похорон мій не приїде, якщо це… не входитиме в його плани. Хай йому Бог помагає! Та, врешті, нічого зі мною не станеться, як дитина поживе по-людськи серед нормальних людей у нормальній державі. Тим паче, що це коштувало мені стільки зусиль… Буквально за місяць до катастрофи, себто до мого каліцтва — цього безжального удару судьби по нашій родині, вдалося, таки вдалося пропхати Віталика клерком у радянське посольство у США.

Але тепер, коли впав, мов картковий будиночок, радянський Вавилон і колись вірнопіддані розскочились по своїх незалежних норах, і зосталися, як на цідилку, всі представницькі інститути колись «непорушного» за кордоном, що з ним, моїм Віталиком? Станіслав запевняє, нібито син після «державотрусу» і розвалу СРСР зорієнтувався і зостався працювати в російському посольстві… І нібито йому справді в тій амбасаді непогано ведеться, у що я, чесно кажучи, мало вірю. Хто-хто, а я не маю жодних ілюзій щодо ділових якостей сина. А може… життя — жорстокий учитель, не таких вчило уму-розуму. Дай Боже, щоб і моя дитина не зосталася серед дурнів на ослячій лаві!

— Що ти кажеш? Ти щось сказала? — Станіслав споглядає мене крізь замацані скельця окулярів індиферентно, як щойно перетятого ним черв’ячка.

Заперечливо хитаю головою, прощаючи йому цей погляд. О, всепрощення — велика річ! Очищає і окрилює! Хочеться бути ще добрішою, ще милосерднішою, як… мати Тереза. Тепер розумію старих черниць… розумію тих двох щасливих нещасних, що скрашували мої темні лікарняні дні. Раніше знала тільки солодку спрагу помсти. Впивалася нею, як убивця запахом свіжої крові. І воздавала своїм кривдникам явним і уявним за злая… Поспішала поперед Бога, не розуміючи, що всім нам на цьому світі сповна воздається за діяння — і добрі, і злі. Зухвалиця, я заслужила те, що заслужила…

Як я гидувала колись каліцтвом, молода і здорова! Від одного вигляду нещастя людського під груди підступала нудота, бр-р-р! А тепер… ловлю цей вираз на пісному личку Каті, в погляді чоловіка.

Чи, може, це — плід моєї хворобливої уяви? На жаль, як тепер мені здасться, все наше життя, вчинки і поведінка — реакція уяви на довколишній світ. Всі катаклізми світові, земле-державотруси, криваві глобальні трагедії, планетарні жахіття народжуються в середині людини — в душі, мозку, утробі… Людина народила сина Божого і найжахливіших вовкулаків. Створила портрет Мони Лізи і атомну бомбу, захват і заздрість, поклоніння і ненависть. Буття прекрасне і прекрасний у своїй довершеності світ. Жахливі і огидні — люди… у своїй недосконалості.

…Іноді здається, що думаю вголос. Після інсульту не годна себе контролювати. Крадьки зиркаю на Станіслава: обличчя його незворушне, окуляри байдуже полискують. Старий чоловік у старому спортивному костюмі шпортає собі поволеньки свою бараболю… Нема куди поспішати. Все — позаду. Життя, кар'єра, влада, радощі буття… Попереду — фініш. Темний провал. Ніщо.

У навмисно сповільнених рухах чоловіка, блаженному статечному спокої вловлюю наразі гостре трепетно-болісне бажання подовжити, розтягнути кожну мить цієї погідної сонячної днини, насолодитися тихим теперішнім… від страху перед майбутнім!

Нема нічого випадкового у час покути! І старість дарована людині, щоб зупинитись, оглянутись, перевести подих, осмислити пережите, перебуте, пере… паскуджене…

О мій любий Станіславе, ми відчуваємо, ми думаємо однаковісінько, бо ми з тобою, як… як дві половинки перетятого лопатою дощового черв'ячка! Нарешті!.. Печальне єднання двох витіпаних, як дві горстки конопель, душ… Але, коли по правді, то не було поряд зі мною людини, вірнішої за Станіслава. Адже, якщо оглянутись назад і бути чесною, він ніколи по великому рахунку мене не зрадив, не продав. А міг! Ще як міг! Але — чому? Чому? Невже любив? Тож запитай, не бійся, запитай. Ось він стоїть перед тобою ще живий. Стоїть, обіпершись на лопату: відпочиває, щось своє думає. Чи не про те, що й ти, Саню? Чи ж не нишком згадує, як захищав, як брав на себе ганьбу розбещеної жіночки, як затикав чорнопіднебінні пельки донощикам і анонімщикам, як потурав ігрищам у геніальну письменницю… Але, Станіславе-е, вважай, ті жертви були не тільки заради мене, нашої сім’ї, а й заради тебе, мій коханий… Адже ж ти любив над усе своє м’яке золочене крісло на Горі, до якого буквально приріс куприком, над усе шанував свій державно-партійний клан, де сповідувався суворий закон: «Міцна сім’я — міцна держава». При останніх вождях розлучення розцінювалося як порушення партійної дисципліни і нікому — до найдрібнішого чиновника — в голову не могло прийти відправити свою підстаркувату супружницю у монастир і одружитись на молоденькій секретарці чи масажистці, як то чинять без стиду та сорому новоспечені провідники нації — нардепи нової Верховної Ради. Байдуже, що для потіхи старіючої мужності державних мужів викохувалися цілі табуни високоідейних кобилиць у елітарних партійних стайнях… Зате про людське око: святая святих була — сім’я!

Станіслав стривожено мотає головою. Ну чисто тобі старий кінь, що згадав молодість, або… зачув небезпеку. Навіть ніздрі так роздуває. У, старий гріховодник! Думає — я не бачу, як він обмацує поглядом довготелесих дівок на вулицях, отих козуль, ноги яких ростуть від кутніх зубів, як любив висловлюватися Аркашка, той…

Та ну їх усіх к бісу! Один спогад про цих нікчем доводить мене до сказу. Гаряча хвиля зневаги і огиди підкочується під груди, ну от, знову: тремтять руки, тремтить підборіддя, в роті збиваються недобрі, негарні слова… Зціплюю зуби, намагаюся думати про щось хороше. Не маю права будити в собі ту, колишню, гнівну, нетерплячу, мстиву. Хочу зоставатися доброю… доброю… чистою… Та не виходить. І Станіславу не вірю. Десь в глибині душі відчуваю: хоче позбутися мене… Обридла йому своїми болячками, химерами, каліцтвом, чекає нагоди, щоб запроторити в психарку чи інвалідний шпиталь…

О-о, я його знаю! Бачу наскрізь! Від мене не заховаєш за старечими замацаними скельцями окулярів блудливі плотолюбні позирки! Іч, який сумирний, який милосердний! Лич-ч-чина підступна, тільки жде, тільки вичікує, коли шляк мене трафить, щоб на молодій оженитися!

У-у-у… просто киплю, просто закипаю вся!.. Боже, що це зі мною? Що я верзу? Чого кидаю на чоловіка? Спаси й помилуй!

Але бурхливий, нестримний потік люті несе-несе мене у чорну прірву божевілля, у чорторию людської мерзоти… назад… о, ні! Тільки не це! Триклята натура, паскудна вдача, тебе не вхоркала навіть хвороба, не навчила біда! Ти, як диявол, сидиш в мені, лукавий… лукавий! Здається, кричу! Таки кричу, бо Станіслав перелякано кидається до мене, пхне, запихає до рота якісь пігулки. Намагаюсь їх виплюнути, виштовхнути язиком, але він щосили затуляє долонею мені рот і я… ковтаю їх, як курка біб… б'ючись в істериці.

Боже, Боже! ЧИТАЙ ОТЧЕ НАШ… ЧИТАЙ ОТЧЕ НАШ… хтось шепоче мені на вухо лагідно і ніжно, хтось гладить по голові… хтось каже: СЕСТРО, проси в БОГА ТЕРПІННЯ, ЗЛАГОДИ І МИЛОСЕРДЯ…

Але ж я не знаю жодної молитви! Але ж я не…

ОТЧЕ НАШ, ЩО ЄСИ НА НЕБЕСАХ… ХАЙ СВЯТИТЬСЯ ІМ'Я ТВОЄ… ХАЙ ПРИБУДЕ ЦАРСТВО ТВОЄ ЯК НА НЕБІ, ТАК І НА ЗЕМЛІ… І НЕ ВВЕДИ НАС В СПОКУСУ… І ВИЗВОЛИ ОД ЛУКАВОГО… І ПРОСТИ НАМ БОРГИ НАШІ…

Хто і коли заронив у глибини моєї безбожної душі високу, як зорі, молитву? Хто проказує голосом моїм ніколи ще не промовлені вустами моїми прості і чисті слова? О, я знаю… знаю: нічого немає випадкового у дні покути!

Мені снився степ. Срібний, як море в ранковому промінні. І безконечний, як море. Перламутрову від роси ковилу хвилить легенький вітер. І — ні душі. Тільки іноді чисте срібло виднокола прошиє то там, то сям, темна летюча тінь одинокого степового вовка. І не збагнеш: чи то тиша дзвенить, чи жайвір співає? Степ і степ… Таким бачила його в дитинстві, коли їхала на татковій бричці у село, в гості до баби Хариті…

Лежала із заплющеними очима, силкуючись утримати довше прекрасне видіння. І душа тріпотіла між небом і землею, між сном і реальністю, як пісня жайвора, перламутрова від роси.

Тихо, як у вусі. Чому так тихо? Розплющую очі: де я? На землі. Ще на землі. Теплій, по-осінньому пахучій. Але — немає степу, срібного, перламутрового. І полишає мене поволі срібний трепет і щастя перламутрове, і безмежне, як степ. І поряд зі мною, підклавши під голову руку, просто на ріллі спить сивий, втомлений чоловік у старому спортивному костюмі. Просто на ріллі, як степовий вовк. Може, йому теж сниться предковічний степ, рудиментарна ковила і давно забутий трепет хвилить його просвітлену душу? Він спить. Окуляри сповзли з перенісся і смішно повисли на кінчику носа… Мій бідний старий степовий вовк… Несподівана ніжність до чоловіка перехопила подих, зволожила сльозою зіниці. Мені здавалося: ми сковані з ним важкими, земними і зимними ланцюгами обов'язків, аж ні — всього-на-всього тонесенькою, як срібна павутинка, ниточкою чогось незбагненного… Від серця до серця… І отак бредемо безконечним давно минулим степом по рудиментарній ковилі — пара самотніх вовків, а між нами — срібна павутина бабиного літа — останнього тепла…

Станіслав хмуриться, певно, від мого погляду, вільною рукою намагається прогнати його з обличчя, мов надоїдливу муху. Далі остаточно пробуджується, зітхає, стріпуючи із себе рештки дрімоти разом із комахами, прилиплим до руки бур'яном і грудочками землі.

— Що ж, пора обідати, — каже, примружившись на полуденне сонце.

Примирливо, якомога лагідніше усміхаюся, вмощуюся знову на своєму стільчику, сумирна і тиха, готова до трапези.

Станіслав з притаманною йому акуратністю розстелює біля мене на землі мішок, накриває його скатеркою і поволі викладає на імпровізований стіл із торби чи то пак американської вже потертої валізи немудрі харчі: варені яйця, ковбасу, сир, хліб. І доки шукає на посадженій ним весною грядці огірки та помідори, я згадую золоті балики, тріскову печінку, креветки та анчоуси із партійних розподільників. Невже це колись було, та казка із скатертю-самобранкою, де все відбувалося «по щучому велінню, по моєму хотінню». Та, на жаль, і найщасливіша казка має кінець, скатерка-самобранка перетворюється у несвіжу серветку, баскі рисаки — на вичовганий рибальський стільчик, а ясна королева — на сварливу, зів'ялу бабу. Ж-жах! І все тріщить по швах…

Станіслав акуратно нарізає хліб, ковбасу, згадує про забуте у торбі масло, робить бутерброд і подає мені. Мовчки беру, мовчки жую, втупившись у масну пляму на серветці. Н-да, не «салямі» київські ковбаси… І масло — не бельгійське, і сир — не голландський, хоч і називається так. Немов гума, без смаку і запаху. Ото жуй, і забувай, і звикай до рідного… до того життя, яким мучаться 99 відсотків твоїх співгромадян, ота більшість, якій не доступний смак нормальних продуктів, пахощі вишуканих парфумів, тіло яких ніколи не співало від доторків елегантного одягу… Та навіщо їм усе це? Щоб множити захланність і ненасить, а потому — печаль і невдоволення? Розчарування і злість? Недаремно ще за дві тисячі років мудрий проповідник Екклезіаст попереджав: «Хто пізнання примножує, той примножує біль», а «багатство — то лихо болюче» і «краще ходити до дому жалоби, ніж ходити до дому банкету»…

І замкнутися в гордій самотності ліпше і благородніше, ніж марнувати життя серед підступного, заздрісного, злобного велелюддя. Тепер розумію це. Тепер, коли наш дім стали обминати навіть випадкові телефонні дзвінки… як прокажених. Вчорашні колеги, соратники по партії озвіріло переорієнтовувались, групувалися в мобільні зграї, спільними силами відгризали щонайбільший шмат партійного пирога і борзенько волокли його вбік, маскували під кооперативи, спільні, малі підприємства, торгові доми, фірми і т. д. Щосили намагаючись пустити коріння в нову суспільну формацію і намити побільше золота на ріках рідного Ельдорадо, чи то пак — відмити чималенько партійних копійок. Чи їм, цим спритнякам, було до нас, двох чесних партійців, що гинули разом із системою, якій служили? Двох безперспективних невдах, пенсіонера і каліки… Бо ж в нашому лісочку-гайочку вовчики-братчики діляться здобиччю тільки з рівними, молодими, ікластими…

Інші, дрібніші, оніміли від жаху, чекаючи традиційного (якщо покладатися на рідний менталітет і національну вдачу) терору з боку тих, хто дорвався до влади. Тобто, звичного, оспіваного в офіційній історії та літературі, відстрілу «ворогів народу», розправ на площах і в пресі, самосудів і судилищ повсталої черні.

Розгром і виселення обкомів, міськкомів, райкомів партії став для відданих і чесних клерків особистою трагедією. Під натиском конкістадорів-демократів вони покидали свої кабінети з виглядом зацькованих індіанців, притиснувши до грудей найдорожче з милих серцю дрібничок з колишнього впорядкованого, ідейно наснаженого трудового життя: улюблений вазон, дірокол, настільний календарик… і розбігались — хто куди, як руді миші. «Гору» трясло, і бідні чиновники осипалися з неї, як гнилі груші, у діл, в підніжжя, де їх могла з'їсти найнікчемніша свиня. І це було жахливо! Вони боялися розмовляти самі з собою вночі під ковдрою в ліжку, не те що по телефону…

Але вони, бідаки, не відали, що трагедія їхня лише в тому, що давно вже не люди, а гвинтики і гаєчки, що мине ворохобна година, вляжуться пристрасті, і їх знову визбирають і вгвинтять у деталі та вузли розхитаного, розтрощеного, але усе-таки живого молоха-держави…

Та Бог із ним, із незнищенним чиновним плем'ям! Прикро, що мовчали ті, які ще вчора лізли у двері, обривали телефон. Мовчали злобно, чорно, підло насолоджуючись нашим фіаско, нашою бідою. О, як вони важко мовчали до мене, ніби їх заціпило під тягарем кам’яної брили, яку вони тримали на собі, щасливі опустити її на мене будь-якої миті! Однак боягузтво стримувало їх, і вони, вчорашні браття та сестри по перу, по сцені, по роботі і науці звіддаля чекали, коли я сама сконаю. Тепер вони майже всі перефарбувалися в кольори національного відродження, натягли шаровари і вишиванки, гасають юрбами по містах і селах: валять пам'ятники Леніну та його поплічникам, а інтелігентне жіноцтво-дівоцтво дійшло до того, що понашивало спідниць із жовто-синіх стягів і мете ними вулиці. Вертеп!! Але робиться він з таким надривом, що хочеться плакати… від щастя пробудженої національної самосвідомості і безнадії втрапити у цивілізований світ…

Мовчання оточило нас, як темна глибока вода. Єдиним зв'язком і вікном у світ став телевізор. От ми й просиджували біля нього дні та вечори своєї самотності, теж мовчки, заціпеніло, а коли втомлювались сприймати інформацію, усамітнювалися кожен у своїй кімнаті, ховалися в нору і завмирали там, як загнані степові вовки, поновлюючи кволі сили і останні залишки духу.

Але приходило найжахливіше — безсонна ніч і відчуття самотності і ворожості світу ставало нестерпним, як зубний біль, і безжальним, наче петля ката, і суїцид дихав в обличчя могильним холодом… Однак щось не давало мені зробити останній крок і, здавалося, хтось невидимий, але вічно присутній в найтяжчу хвилину, моїми руками розгортав Біблію, подаровану тими двома пришельцями з іншого світу, і я читала, ридаючи, всю правду про себе, написану дві тисячі років тому.

«А Йов відповів та сказав: даремні розрадники всі… Мій дух зламався, мої дні погасають — зостались мені самі могили. До гробу я кличу: О батьку мій! До черви: Мамо моя та сестро!.. Знайте, що покривдив мене Господь, і тенета свої розточив наді мною… Він поклав на стежки мої темряву! Віддалив Він від мене братів моїх… і забули про мене знайомі… Мої повірники бридяться мною, а кого я кохав — обернулись на мене…»

І хтось питав мене лагідно, як дитину: «Бачиш, Олександро? Не ти перша… не ти остання. Чого ж нарікаєш на долю? Бо чим ти краща за мужа праведного Йова, всіма покинутого з ласки Божої, чи самого Ісуса Христа, зрадженого найближчими? Вгамуй гординю, жінко! Горе твоє — у тобі самій…»

І я не противилася. Спокійно і відсторонено спостерігала, як одне моє «я» одягає на друге «я» гамівну сорочку, тогу смиренства, покривало доброчесності… Я вчилася бути розважливою і справедливою, покірною і непомітною, як дощовий черв'ячок…

Ми полуднаємо… Які гарні слова! Де я чула їх? Авжеж, що в дитинстві… Так говорили в селі баби Хариті. І так полуднали. А може, й досі полуднають?.. Сорок років там не була і навряд чи буду… Певно, що зосталися якісь іще родичі, їх діти… Скромні гречкосії… Ніколи не бачила їх, ніколи не турбували мене, не рвалися в двері, не клянчили влаштувати дітей у вузи, на престижну посаду… Простий народ поважає субординацію. А може, він не потребує дипломів та чинів, живе собі своїм немудрим життям, садить у степах барабольку і щасливий? Як от ми із Станіславом… А може, зневажає мене за гординю, за те, що відцуралася роду…

Взагалі, все те, що нині діється, вся ця демократична заварушка-заворушка, коли чесно, закономірна реакція народу на звиродніння колишнього, як зараз кричать, режиму, брехливість ідеології, ідіотизм системи… Ого! Як заспівала! Ану, ану… дуже цікаві ці… метаморфози… Ні, таки праві класики марксизму-ленінізму: буття визначає свідомість! Чи не ця гумова ковбаса і дерев'яний сир надихають на демократичні помисли? Шлунок диктує голові… Потрясаюче! Хоча… хоча щось подібне, схоже на обурення, на протест, на заперечення існуючого ладу пережила в американському аеропорту імені Джона Кеннеді, коли з групою радянських письменників весною 1985 року вперше ступила на цю terra incognita для переважної більшості моїх співвітчизників. Навіть сьогодні важко пояснити те гостре, майже фізичне відчуття свободи, не лімітованого життєвого простору, якоїсь навіть астральної невагомості, ніби ти потрапила не на інший материк, а на другу планету, де передбачений кожний твій крок, порух, бажання, незалежно від твоєї класової чи кастової приналежності, були б тільки гроші. І тобі всі будуть раді. Раді, що ти прилетів саме цим рейсом, цим літаком, що купив у Макдональдзі перший свій гамбургер… Білозубі усмішки юних жінок: «пліз… велкам!» Перше враження, начебто вся Америка молода, безпечно-ділова і задоволена собою. Згадалися рідні пенати, похмурі, зів'ялі обличчя киянок, злобні маски і роздратовані, грубі голоси розмальованих «богинь» радянського сервісу. Слава Богу, вони мене мало обходили на рідній землі, тим паче, що перед такими, як я, фізії цих мегер усміхалися на всі свої золоті кутні… Однак щось… шкребло під серцем, щось муляло… щось, схоже на образу за народ, за втомлену, пристарілу сімдесятилітню державу, якою правили недолугі, здитинілі старі монстри — ровесники революції… Напівграмотні маразматики, партійні зомбі гралися у вождів, генеральних секретарів, забавляючись брязканням зброї і орденів. Страшно подумати, що найвищим достоїнством людини у цій державі ще якийсь десяток років тому був… вік. Молоді, ініціативні, освічені хлопці мали перебиватися на другорядних ролях, вичікуючи, коли винесуть вперед ногами з кабінету один за одним всіх секретарів ЦК, обкомів та райкомів… Врешті, молоді вовки втомлювалися, від нудного чекання на смерть вищестоящого поволі атрофувалися не тільки м'язи, а й мозок, і чуття, і зір, і… відчуття небезпеки.

Хай мені хто що каже, хай ображається Станіслав, а я знаю: імперію розвалили інфантильність і нездатність самостійно мислити та вирішувати тих партійних діячів, які марили владою, лижучи штиблети кремлівських дідів. Горбачов (як і Станіслав) так і не виріс із коротких піонерських штанців, із піджачка слухняного виконавця-клерка. І вся його діяльність схожа на п'яний бешкет пристаркуватого намісника на похоронах власного батька-тирана. Кілька років розгулу і… по маєтку… Ні честі колишньої, ні слави, тільки озлоблені голодні обличчя батраків на тлі руїни…

Отож те, що діється нині, у 1993 році, на цій грішній землі — закономірне, навіть беззаконня. І як кожній людині, так і народу, і державі рокована своя доля, свій шлях під вічним небом, свої, варті цього народу, правителі, пророки, герої і жертви. І народ має те, на що він заслуговує. І ми із Станіславом своє заслужили… Обмежений клапоть землі і безмежну свободу. Безмежну, як розораний степ, де ще тільки в байраках серед лепехи й будяків може заховатися від недоброго ока пара затравлених вовків.

Станіслав відкручує кришечку термоса, кидає в кип'яток жменю зеленої м'яти, що, бозна-коли і ким посаджена, буйно буяє на нашій дачі, чи то пак фазенді… Це соковите, як дозрілий помаранч, слівце радісно закотилось у похмурий і вбогий лексикон співгромадян просто із латиноамериканського телесеріалу «Рабиня Ізаура», що став для багатьох рятівною романтичною віддушиною у тривожні дні т.з. перебудови. А потім, дякуючи «Останкіно», зубожілі колишні «совки» дізналися, що «Багаті теж плачуть» і ридали разом із героями мильної опери, на якихось сорок п'ять хвилин забувши власні проблеми.

Народ, який втратив ґрунт під ногами і віру в ідеали, прагне казок. Щоб не виздихати від розпачу. Барвистих, сентиментальних казочок із щасливим фіналом або ж влаштовує бенкети під час чуми…

Так брудний потік зарубіжної шестисортної порнухи змив з екранів кінотеатрів у змиг ока вітчизняне кіно, а з ним і наш з Остапом фільм. Наша історична епопея припадала тепер пилом десь на забутих полицях того, що звалося колись «кінопрокатом».

«Не долго музыка играла, не долго фраер танцевал»… Роман, який коштував мені стільки здоров’я, фільм, який коштував мені стільки крові, авжеж, крові, виявилися нікому не потрібними! А може, й добре, що про них забули? Час непевний і хтозна, як би мої радянські твори сприйняли б сьогодні ті, які вчора так палко хвалили…

Та дідько з ними! Хай припадають пилом… доки натішимося демократією! І… ексгумацією. Авжеж, здається, всі сьогодні поміщались на ексгумації. Шпортають, розкопують архівні кладовища, викопують нещасні рештки репресованих. Шукають винних… Критикують «систему», компартію, комуняків… Не вистачало ще, щоб добралися до… Свят, свят! Тож мовчи, Олександро! Мовчи і визбируй свою бараболю, аби було що жувати взимку. Мовчи, самотня стара вовчице, поряд із своїм вовком. Єдине можеш собі дозволити: повити тихенько в бур'янах, зализуючи рани…

Станіслав розливає у чашки чай. Напій парує і пахне м'ятою, пахне дитинством, хатою баби Хариті, затиканою пучками сухого зілля. Пахне осіннім степом… Здається, як сказав поет, «повертаюся до джерел». До чаю з м’яти, до бульби, до рожевого сала з часником на кусні чорного разового хліба… Чудово! Пікантно! Куди тим недавнім лососям та баликам з партійних розподільників! Тим чаям: чорному індійському, зеленому тібетському, сірому цейлонському, рожевому китайському… О далеко тим заморським чаям до запахущого живлющого трунку з рідного євшан-зілля. До речі, жоден з науковців і досі не розгадав, що ж то за травичка ховається за символічною назвою «євшан-зілля»: полин, чебрець, м'ята?.. Я думаю, що полин, але той, запахущий, що росте на гарячому степовому сонці. Знаходила такий у Криму…

Станіслав гучно присьорбує, зі смаком, задоволено мружачись. Зумисно, аби мене подратувати, чи це вже в нього вікове? Раніше подібного за ним не помічала. Навпаки, від нього, рафінованого інтелігента, та ще від його пресловутої маман, помішаної на старосвітських польських штучках, вчилася етикету застілля. А може, він теж плюнув на колишній «випендрьож», етикети та етикетки, і подався до джерел? І от сидить собі над джерелом і сьорбає, як його дикий пращур. Тож залиш чоловіка в спокої. Хай сьорбає, чавкає! Він же тебе не чіпає! Може, ти йому теж осточортіла зі своїми вибриками, слабоумством і заскоками? Але ж не лізе в душу — роби що хочеш. Повна свобода дій. Хочеш — лайся, хочеш — сопи в ганчірочку, хочеш — вовком вий…

Сьорбає собі й думає. Про що він думає? Може, згадує останній мій сказ, останню мою ідею-фікс — оту ганебну, брудну історію з Аркашкою? Останнє полювання вовчиці…

А все починалося з Перестройки. Здавалося, на просторах СРСР повторюється біблійна історія з Вавилоном. Державотрус почався з Гори. Гора провалювалася у тартари, а вдавала, що перебудовується… А може й справді, намагаючись жити своїм усталеним, роками налагодженим життям, не передчувала кінця? Тим часом перші передвісники краху, ці виплодки «епохи перемін» уже виповзали із своїх диявольських нір на екрани телевізорів… Біснуваті й авантюристи різного штибу, величаючи себе екстрасенсами, пророками, поволі витісняли із свідомості мас недорікуватих партійних вождів та їхніх, хай вибачає Станіслав, ідеологів. Країну поволі, як чорне полум'я, охоплював сатанинський шабаш. Спочатку я мало що розуміла, дивуючись на цих чумаків-чуваків, безграмотних сільських бабів, знахарок та цілительок, молодиць, звихнутих на сексуальній невтоленності, котрі, видаючи себе за контактерок з Космосом, нахабно переповзали з телеекранів у голодну на сенсації свідомість ще радянського народу. Мальовничо рекламувалася вся ця новоявлена нечисть і на шпальтах комсомольських та партійних газет. Бездарні газетярі, безсоромно прибріхуючи, описували власні зустрічі з людиноподібними пришельцями з позаземних цивілізацій. Якщо вірити пресі, то НЛО кружляли в рідному небі, як зграї ворон, і приземлювалися біля кожної колгоспної ферми, полюючи на сільських пияків, самотніх молодиць та безневинних дітей. І народ, привчений до колективних звитяг, штурмів, походів визвольних, народ, якого вже давно ніхто нікуди не кликав, народ, що забув давно Бога і чорта, повірив у ці нісенітниці і валом повалив до облудників, спраглий дива і видовищ.

Масовий психоз захлеснув і Гору. Першими пірнули у каламуть чортівні нудьгуючі дружини і коханки сильних світу сього. Старіючі дами просто таки ошаліли, жадаючи під пильним оком екстрасенса скинути з тіла зайві кілограми, наїджені на калорійних номенклатурних пайках. Коханки ж за всяку ціну прагнули розчистити шлях із допомогою відьомської сили до ветхих секретарських тіл.

Попервах весь цей безум мене розсмішив, згодом, коли прочитала хвалебний опус давньої приятельки Зої Хавроненко про якогось всеможного екстрасенса Пришембовського, здивувалася, а далі з обуренням накинулася на Станіслава: що це робиться? Але він тільки плечима стенув, показуючи очима на стелю, мовляв, за все в одвіті Москва.

І тоді я все зрозуміла і вжахнулася: великий реформатор і «перестройщик» Горбачов не відав, як розхлебтати кашу, яку сам заварив! А щоб хоч трохи загальмувати «процес», який пішов так далеко, що став некерованим, він і напустив туману сатанинського… Але рятуватися від цього блуду було пізно. Зоставалося одне: скористатися ним. Тож, подолавши скепсис, бо ж як сказано у Святому письмі: і буде вам по вірі вашій, викликала Льоньку з машиною і поїхала на Березняки, де, як писала всезнаюча подруга Хаврона, в убогому підвальчику давав цілющі і молодильні сеанси гіпнозу маловідомий, але всемогутній екстрасенс.

Крім цікавості, мала ще й певний інтерес: не завадило б і мені трохи стесати з живота «соцнакоплєнія». Адже, трохи заспокоївшись після бурхливого розриву з Остапом, почала повніти, втрачати форми. На жаль, я з тих жінок, які киснуть без пригод, і кохання чи флірт — для них своєрідний стрес, шал, що палить кров і засвічує в зіницях відьомські вогні. Такі жінки з однаковою пристрастю, впертістю, ненаситтю і… навіть жорстокою безоглядністю роблять кар'єру, кохають і просто — живуть…

Коли переступила поріг справді убогого підвальчика, в якому звив собі таємниче кубелечко всемогутній спеціаліст «зі схудення цеківських дам», в обличчя війнуло вільглою затхлістю. В кімнаті під сірою стелею тьмяно блимала засиджена мухами електрична лампочка, єдине вікно було затулене аркушем сірого картону. У центрі цього вбогого «інтер'єру» за обшарпаним (мабуть, зі смітника приволік) ще довоєнним канцелярським столом, застеленим замацаним простирадлом, сидів хлопчакуватий тип і по-бичачому спідлоба незмигно вивчав мене. Чи гіпнотизував-причаровував?..

Та на жаль, і обстановка «кабінету», і тупуватий вигляд цього Каліостро з Березняків розчаровували. Ба! Навіть смішили. Але цікавість взяла верх, і я вирішила все-таки законтактувати з цим щойно спеченим «перестройкою» типом авантюриста.

У мене з чоловіками завжди так — несподівано і непередбачено: від зневажливої цікавості — до захвату, від обожнення — до огиди. Тільки із Станіславом обійшлося без крайнощів: не кохала і не ненавиділа, просто — терпіла як… усвідомлену необхідність!

Ах, Аркашка! Твердолобий бичок, що уявив себе водночас Авіценою і Нострадамусом, начитавшись дурниць про силу гіпнозу і таїнства тібетської медицини на чергуваннях у психлікарні! У той день натщесерце він навіть уявити собі не міг у своїй бичачій довбешці, що поріг його затхлого лежбища переступила Фея! Добра, всеможна фея! Та де?! Сидів наш пан Пришембовський, як пришиблений, втупившись тупо у мене ворожо-настороженими, по-бичачому широко розставленими балухами. Одно слово, Пришембовський! Навіть не встав назустріч, провінціал нещасний! Це вже потім, почувши, хто я, забігає, завиляє хвостом. У-у, пройдисвіт!

А небавом за моєю порадою мудрою непомітно для публіки змінить у своєму дурнуватому прізвищі, що явно засвідчувало інтелектуальний потенціал його предків, букву и на о, в такий спосіб облагородившись до пана Прошембовського. Хоч для мене залишиться назавжди Пришембовським, якби навіть перелицювався на Прошемпанського.

Авжеж, Аркадію Пришембовському бракувало елегантності, витонченого зухвальства і розуму, аби з першого погляду полонити таку шляхетну пані, як я. Тим більше… ох, після того божевілля, того шаленства з Остапом, який і досі… правда, у спогадах, дістає мене за живе своїм унікальним садизмом і екзальтованістю стосунків. Тотальний ексгібіціонізм та й годі! Аркашці було далеко до Остапа, але в його тупому бичачому погляді, у злому виразі обличчя проступало щось, диявольське, нице, провокативне, збуджуюче… Коли дивилася йому у вічі, все єство охоплювала якась… нечистоплотна, хтива хіть, ніби… підглядала за чимось сороміцьким…

Диявол він і є диявол. Хоча… Який він диявол?! Звичайне, бісове чоловіче поріддя! Але порівняння, яке вихопилося в мене мимоволі у момент першого фізичного зближення, сподобалось Аркашці настільки, що він згодом не соромитиметься порівнювати себе з цим «ісчадієм» і в інтерв’ю газетам, і у виступах по телебаченню, чим насторожить свою численну клієнтуру, кретин! Однак грубе, похітливе плотське хвилювання, яке пережила під час першого візиту до Аркашки, буде тримати мене у своїх липких лапах усі ці роки… І зараз, думаючи про нього з огидою і зненавистю, відчуваю, як гаряча хвиля хіті обпалює лоно, в’ялить ноги, забирає розум…

Зненавиділа Аркашку в першу хвилину і прикипіла до нього цією зненавидою-любов’ю, як п’явка. І він… О, він, вампір поганий, вчепився за мене руками-ногами, присмоктався, мов кліщ, і виїхав на моєму горбі на самісіньку Гору. Так ми і пережили в гарячому чаду роки так званої перебудови, зарившись із рогами і копитами у сатанинство, захлинаючись киплячою кров’ю один одного!

З Остапом душа моя летіла небесами. З Аркадієм — брела по горло в пекельній смолі, впиваючись незнаними досі плотськими втіхами, задихаючись у п’яній, в’язкій і солодкій темені безсоромної еротики. У рідкісні хвилини протверезіння мені з жахом хотілося здерти із себе шкіру, виварити її у трьох водах і викинути… Або ж утекти світ за очі… в монастир, постригтися в черниці і молитися-молитися, випрошуючи в Бога прощення за всі мої тяжкі гріхи. Але миті прозріння минали і, забувши стид і страм, бігла до Аркашки, садила цю вошу руду на карк і волокла вгору, на Гору…

Найцікавіше, що я таки — схудла. Ще б пак! Мусила після десяти сеансів гіпнозу, влаштованих мені народним цілителем, відчула відразу до всього, що звалося їжею. Згидило їдло, навіть польське печиво, яке так полюбляла гризти за письмовим столом, особливо тоді, коли не писалося, не клеїлося речення, не йшла фраза…

Аркашка воістину сотворив зі мною чудо: за якийсь місяць мене важко було впізнати. Годинами вертілася перед дзеркалами, пишаючись юним легким тілом, дівочою талією, високою шиєю і то — без жодної зморшки! Диво та й годі! Плаский тугий живіт, а груди, як у вісімнадцятирічної… Щоправда, нині невпевнена, що саме так омолодило мене, себто який із «талантів» Аркашки — гіпнотичний чи еротичний? О, моя КАМА СУТРА!

Жах! Але! Мені знову заздрили! Де б не з’явилася, облипали заднисті, розтельбухатілі на творчій бараболі, поетеси, тлусті докторки наук, опасисті жони цекістів і кадебістів, роздобрілі біля корит розподільників, та змучені (професія зобов’язувала!) голодуванням акторки. «Тебе не впізнати! Що сталося? Любов? Дієта? Ах! Де? Як? Хто? Коли!? Аха-ха! Поведи! Покажи! І ми хочемо…»

Ах, хочеться?! Хочеться і вам мати людський вигляд! Похвально! Що ж, мені не шкода, але спочатку поторохкайте вслід за мною, потрясіть старими хляками, може, від злості лій сам сповзе… Не сповзає?.. Що ж, прийдеться пожаліти подруг-ворогинь, я ж добра, милосердна, співчутлива!

І тут… стрельнула в голову геніальна ідея: якщо на товар є купці, то… Уявила, скільки претензійних чиновних клубастих кобилиць, скільки творчих товстуль потьопає перевальцем в обшарпаний Аркашчин підвальчик, лиш покажи куди! Так вони ж його завтра мільйонером зроблять, ці товстобрюшки! О, Олександро, недаремно твій татко керував райпо! Спасибі йому, і в тобі тріпотить жилка підприємницька! Отож, по-перше, з Аркашчиного дурисвітства може вийти неабиякий бізнес, з якого і мені перепадуть, пардон, дивіденди. По-друге, з цього провінційного мага можна встругнути та-ку сен-са-а-а-цію… Такий вчинити довкола нього ажіотаж, що всі — ахнуть! І, звісно, самій возсіяти в промінні його слави. Наприклад, засвітитися в благородній ролі такої собі меценатки-інтелектуалки, яка благоволить усьому таємничому, непізнаному, як нині пишуть, сакральному і паранормальному…

Тим паче, що мені ці маніпуляції із суспільною свідомістю нічого не коштуватимуть: як показує «перестройка», народ дозрів до блуду. Головне, підключити пресу, радіо і телебачення. А досвід я маю — не з такого лайна кулю ліпила, не з таких нездар робила творців епохальних романів і фільмів! Тьху на них!

Несподівано першим на гачок упіймався… Станіслав! Отакої! Безперечно, був вражений моїми оновленими формами настільки, що про власні згадав. Певно, починало заважати черевце — «пагорб слави над загиблим героєм», як печально жартують у чоловічих тісних колах… Либонь, «партнакоплєнія» псували репутацію «удалого молодца», якщо так серйозно зацікавився державний муж чисто бабським, як на мене, промислом Аркашки.

Та як би там не було, а вже на другий день, після того, як я вдавано відсторонено та якомога байдуже повідала Станіславу про феномен «якогось новоявленого Авіцени з Березняків», везла переляканого на смерть Пришембовського просто в ЦК, де у своєму кабінеті чекав на нас мій чоловік.

Здається, по дорозі, щоб трохи облагородити «месію», запропонувала поміняти у не вельми благозвучному прізвищі букву… Так Аркадій Пришембовський став, проше пана, Прошембовським. Цим прізвищем він і запам'ятається одуреному ним не раз радянському народові… Але це буде потім, а поки що ми тільки починали свій шлях до слави і неслави…

Н-да! Нічогенький вийшов трикутничок любовний! Одна його сторона, чи то пак Станіслав, трималася рівно, під кутом 90 градусів, строго-офіційно, ні про що не здогадуючись, тобто, не підозрюючи. Інша, Аркашка, від страху лежав пластом перед одуреним чоловіком, тремтів і гикав, одно слово, поводився так, як усі смертні, потрапивши вперше «на Гору».

Я ж — вольтовою дугою єднала обидві сторони, вдаючи повну відстороненість. Ніби цей фарс і взагалі обидва його персонажі жодного відношення не мали до трагікомедії мого життя…

О, Олександро! Горе тобі, та, що ходить по лезу ножа! Тож нічого не зостається — лиш провадити далі цю комедію. Отже, більше легкості, маестро, більше фантазії, блиску, гумору, нарешті! Вперед і вгору — і все буде о’кей!

Спостерігала, як Станіслав вивчає Аркашку, як зважує всі «за» і «проти», боїться вляпатися в халепу з цим гіпнотизером-екстрасенсом, боїться! Помітила кілька насторожених поглядів у мій бік. Ах, ти ж старий лисе, нюшок не притупився: чуєш смалене! Але я була настільки поблажливо-байдужа до того, що відбувалося, так позирала зверхньо на Аркашку, що чоловічок заспокоївся. Де б він міг подумати, що в худорлявому, розгубленому Авіцені з провінційного дурдому стільки нерозтриньканої чоловічої сили?.. Тож приємно було бачити, що під кінець бесіди чоловіки навіть сподобалися один одному.

Так Аркадій Пришембовський став неофіційним екстрасенсом ЦК КПУ. Аркашка, якому ще сьогодні вночі і не снилося щось подібне, раптом злетів із своєї нори, з болота на самісіньку «Гору», під самісінькі небеса! Коліна його тремтіли, погляд блукав: видно, приласканому обманутим мужем, соромно було глянути мені у вічі. Але я знала: це сум'яття душевне — від несподіваного щастя, майже стресу, і воно мине, лиш тільки-но Аркашка вибереться за поріг ЦК. Так воно і сталося. Від скромності цей чорт лобатий не вмре, це точно.

Покидали ми кабінет Станіслава нарізно. Спочатку — бердичівський Авіцена, а потім — його покровителька: затрималася спеціально, щоб показати чоловікові, що дамі такого рангу, як я, не вельми пристойно водитися із хай і талановитим, та все-таки… шарлатаном, за яким невідомо які ще золоті верби виростуть. Бачила, що Станіслав у душі схвалив мою стриманість. Однак, вискочивши на вулицю, не могла стримати радість. Я ще не знала, навіщо мені ця нова, «пришембовська» авантюра, але чортория уже засмоктувала мене у свій чорний вир…

Поблукавши для конспірації по місту, відпустила машину, взяла таксі і мотнула на Березняки. Вдячний, але вже сповнений власної гідності, Аркаша все ще дивився на мене голодними і відданими собачими очима, обіцяючи «ноги цілувати… і все таке інше…». Але я не кинулася йому в обійми, не «закотили» ми на честь перемоги і шалених оргій. Відчували: між нами, як тінь зловісна Командора, стояв холодно-зверхній сановний мундир Станіслава. Однак обоє були впевнені, що пройде зовсім мало часу і ця незрима присутність чоловіка зробить наші стосунки ще ближчими, пристрасть ще солодшою, а вечірні зустрічі — палкішими.

З того дня рівно о пів до шостої вечора чорна «Чайка» підвозила екстрасенса Аркадія Прошембовського до будинку ЦК КПУ, де рівно о шостій в малому залі засідань розпочиналися сеанси гіпнозу для всіх, хто бажав скинути із себе зайві кілограми. Небажаючих не було, оскільки Станіслав зумів переконати самого Щербицького в необхідності оздоровити апарат ЦК подібним методом, відповідно перший секретар у наказовому порядку зобов’язав «усю свою королівську рать» поститися під бичачим поглядом Аркашки.

Оце було кіно! Повернувшись додому після сеансів, Станіслав з несподіваним для нього гумором описував мученицькі «страсті» вірних ленінців, заядлих безбожників, коли їх вивертало від одного погляду на щедро сервіровані столи в цеківських їдальнях. Гіпноз не брав лише круглого, як діжка, заввідділом торгівлі Вітольда Гаврика. На сеансах цей лантух із перетравленими продовольчими запасами Батьківщини засинав безгрішним сном немовляти, а, прокинувшись, біг підтюпцем у буфет надолужувати втрачені калорії.

Аркашка старався. Коли ж монументальні тіла апаратчиків полегшали хоч і не до летючості танцівників кордебалету, а всього-на-всього на якихось пару кілограмів, переляканого Аркашку повезли на дачу до САМОГО, як поштиво називали Першого секретаря ЦК Компартії України, лікувати й зцілювати.

Поволі бердичівський Авіцена входив у роль і, як-то кажуть, у смак. Прикупив собі чорний глухий светр, запустив цапину борідку — чисто тобі рудий Мефістофель. Тупуватий бичачий погляд став похмуро-зловісним, важким, відповідним образу таємничого пройдисвіта. Це сьогодні я так гадаю. Тоді ж я… Господи, що тоді зі мною діялось?! Що зі мною робив той шахрай, той пролаза, той виплодок пекла! Боже-Боже!.. То тільки мені здавалося, що так мудро здійснюю власні наполеонівські плани. Насправді ж, для нечестивця я стала і знаряддям, і засобом у досягненні честолюбної мети: якомога швидше дорватися до людських душ, завоювати славу і популярність, тобто — медіумом!

А в мене ніби дідько вселився. Вся палала і тремтіла від голодної пристрасті та екзальтованого обожнення. Феномен Пришембовського перетворився для мене в ідею-фікс. Кричала про нього, закотивши очі, на всіх перехрестях, піднімала пресу, радіо й телебачення. Дякуючи мені, про Аркашку стали писали, як про нового месію, цілителя і спасителя роду людського. Після кількох інтерв’ю з Аркашкою, організованих мною по республіканському, а відтак і союзному телебаченню, цілителем зацікавився і простий народ, спраглий чуда. До підвальчика на Березняках хлинули багатотисячні натовпи нещасних, жадаючих оздоровлення. Листи з проханнями порятувати, вилікувати, що надходили від стражденних з найглухіших куточків Радянського Союзу, листоноші зсипали на купу просто під дверима. Звісно, що їх ніхто не читав. Бо на той час цілитель вже переселився з ласки САМОГО у пристойне приміщення на Хрещатику і спокійнісінько дурив публіку, але вже грошовиту.

На Аркашку посипався золотий дощ, що його ще більше розохотило. Та й, врешті, й мене. Фантазія моя не знала стриму. Адже це я додумалась до сеансів гіпнозу по телебаченню! Я! Я складала для недорікуватого Гіппократа тексти його публічних заклинань, вчила, як триматися перед телекамерою, якої Аркаша спочатку жахався, як чорт ладану: бекав та мекав, а далі, лукавий, вжився в роль спасителя народного!

Підбадьорена успіхом, придумала весь той фарс з обезболюванням на відстані. Довелося добряче пошукати і клініку, і надійних лікарів, і надійних пацієнтів. І, про всяк випадок, добре заплатити — підстрахуватись, як казав Аркашка, адже ж… в цій країні усе могло статися, наприклад, вимкнутися світло, розгубитися — лікарі, міг «не спрацювати» оперований…

Трансляція сенсаційної операції по видаленню апендикса під гіпнозом викликала просто-таки бум популярності Пришембовського. Затамувавши подих, люди вдивлялися в його зловісно-зосереджене обличчя, подане крупним планом на весь телеекран, і затято зціплений рот, що важко вичавлював накази пацієнтці:

— Вам не боляче! Вам — легко і радісно! Вам добре. Ви співаєте. Співайте. Я наказую вам співати!

І бідна жінка починала співати, але так жалібно, що Аркашка грізно обривав її:

— Досить! Спати! Я наказую вам спати!

І жінка «засинала» з усмішкою на вустах. Це вже по тому вона розкаже на всю країну, скільки коштувала їй та усмішка… Гіпноз Аркашки, який сидів під час операції далеко від клініки — в студії «Останкіно», на жаль, «не спрацював», і хвора, перед цим добре оплачена, мало не віддала Богові душу від болю…

Н-да, цинізму цьому затрапезному Мефісто не позичати. Він нахабно блефував, дурив і блудив, готовий переступити через трупи. І ледь не прогорів. Але — викрутився, беркицьнувся в мертвій петлі і, мов шкодливий котяра, м'яко впав на лапи. Однак більше експериментів в операційних ми не проводили…

Зате в ліжку… Навіть легендарній розпусниці Еммануель не снилися подібні тілесні насолоди… Але музика недовго грала. Все менше часу і сил зоставалося на мене у перевантаженого «месії», одержимого ідеєю порятунку вигибаючого людства. Все частіше в його затемнених кабінетах з'являлись довгоногі дівулі, поодинці, а то й зграями. Спочатку я наївно не зважала, точніше, була запрограмована не зважати на чоловічі слабкості Пришембовського, самовіддано гаруючи на його імідж, славу і статки.

Але скоро отямилась. В один прекрасний день ніби пробудилася зі сну. Певно, пройдисвіт так збайдужів до мене, що перестав насилати ману. Більше того, протверезівши, наче глянула на себе чужими очима і побачила… Боже мій, біснувату юродиву, навіжену вже не першої молодості, що безсоромно волочиться за молодим дурисвітом. Але найбільше ображало те, що Аркашка почав залагоджувати свої фінансові справи без мене. Особливо розлютило, коли Пришембовський у супроводі «референток», як він образно називав своїх повій, подався в Польщу заживати слави спасителя у тамтешніх містечкових паній та панянок.

Що ж, перший ляпас витримала достойно. Однак після тріумфального повернення Пришембовського із першого закордонного турне і радісної зустрічі в затишній, обставленій італійськими меблями спальні на загумінках нового офісу, не втрималася — ніжно просичала в кохане обличчя:

— Любчику мій таємничий! Запам’ятай собі: я — не терпляча ломова коняка, не жінка-трудівниця і не затуркана мати-страдниця. Я — Тарас Бульба: я тебе породила, я тебе і вб'ю! Тож опам’ятайся, доки не пізно…

То варто було бачити, як витягнулася по діагоналі самовпевнена мордуленція «європейської знаменитості». Від люті чи від страху — не знаю. Але помітила, як щось чорне, недобре промайнуло в широко розставлених бичачих очах, і зрозуміла: уже пізно. Надто далеко Аркашу завела спокуса «давати установки громадянам соцтабору»… Тепер він почувався, певно, славнозвіснішим за самого реформатора Горбі.

Мені б насторожитись. Так — ні! За мить знову витала в небесах, улещена його вдаваною пристрастю. Вдаваною, бо переконана, що вже тоді цей негідник вирішив розпрощатися зі мною. Перший! У-у, диявол! Перший посмів підняти на мене руку, і ногу… як пес, скажений пес!..

Мене зачинає трясти від люті і ненависті. Де ж ліки, де ті кляті ліки? Задихаючись, лапаю по кишенях. Станіслав, схарапудившись, кидається до мене, витрушує на долоню з пляшечки пігулки. Ковтаю, поволі тупіючи…

… Аркашка відкладав розправу наді мною. Була ще потрібна йому. Готували три велелюдні сеанси екстрасенса і психотерапевта міжнародного класу (звання, присвоєне Аркашці мною після його повернення з Польщі) у Палаці культури «Україна». Квитки продано, «бабки» поділено, але слава осяває тільки підкарнану під макітерку квадратну голову «месії»… Та дідько з ним! Люто закусивши вуздечку, вирішила на прощання «взяти» своє: використовуючи надійні партійні і творчі зв’язки, влаштувати спільний наш вояж по країнах Європи. А вже потім… Як не шкода птицю, а збити у леті доведеться…

Ага! На того натрапила! Хитрий Мефісто шкурою волохатою відчув небезпеку і першим пішов ва-банк. По-сатанинськи підло. І, треба віддати йому належне, прибрав мене з дороги красиво і вчасно. Пікнути не встигла! Митець! Вищий пілотаж — нічого не скажеш!

То був останній абзац мого роману з дияволом. Зала палацу «Україна» вирувала людом, гула, як велетенський вулик. Аркашка, як завше перед публічними виступами, був зосереджений, зловісно-похмурий. Але бачила: нервував. Ще б пак, адже це був його перший виступ перед такою великою аудиторією в Україні і від результату його залежали вся подальша кар’єра і доля Пришембовського.

Пора було починати сеанс, але в літерному ряду зяяли порожні місця: барилися потрібні люди, якраз ті, які влаштовували нам турне по Європі.

Час ішов. Люди нервували. Гості — не з'являлися. Я ледве втримувала Аркашку за лаштунками, благаючи:

— Ще секунда! П'ять хвилин!..

І враз… звично стриманий перед публічними виступали, екстрасенс озвірів, грубо вилаявшись:

— Та пішли вони всі… Я й без них знайду дорогу в Європу!

Його гнів перекинувся на мене, як вогонь. Довго стримувана лють вибухнула в мені, як граната, чорно обпекла груди, і я заверещала, забувши пристойність, сором і правила великосвітського етикету:

— Негідник! Пройдисвіт! Ти… Ти хочеш позбутися мене! Ти забув, що я! я! я! тебе зробила! Що ти мені зобов’язаний усім, навіть своїм паршивим життям!

Пришембовський, що вже, було, рвонув на сцену, зупинився і уважно, по-диявольськи пильно втупився в мене страшними від зненависті очима. І так важко, ніби придавив могильною плитою. Більше не пам'ятаю нічого…

Прийшла до пам’яті в лікарні, під крапельницею. Світ червоно гойдався і розпадався на фрагменти, як картинка у зіпсутому телевізорі. Хотіла поворушитися і не змогла: тіло одубіло, наче колода. Хотіла покликати на поміч — язик не повертався, лежав у роті, як дерев'яна ложка. І тоді я все згадала, і все зрозуміла, і зробила єдине, що могла — гірко заплакала…

Із того дня поволі покотилося з небес і ясне сонечко всенародного визнання і слави Аркадія Пришембовського. І почалось останнє полювання старого цеківського вовка Станіслава. Ясінський, хоч і пізно, але зрозумів усе і не простив Аркашці привселюдної ганьби і… мого каліцтва.

Якби я тоді, за тими лаштунками, померла від крововиливу в мозок, може, все травою поросло б. Але я — зосталася, розчавлена, скалічена, повержена… Тягар тягарем… Така була віддяка мені за добро моє від цього злотворящого диявола… Однак Станіслав розцінив мій інсульт — як удар по його репутації, адже «на Горі» всі знали, що це він, товариш Ясінський, «дав добро» засвітити зелене світло перед нікому невідомим провінційним фіглярем, перед цим шахраєм! І чоловік затявся у мстивості, переконаний, що зло мусить бути покаране. Але я знала, що йдеться не про мораль, а про набагато більше для нас обох — провалений з тріском проект великої державної ваги: монстр, який не відаючи того, що був запрограмований відвертати увагу простого народу від ПЕРЕСТРОЙКИ, вийшов з-під контролю ЦеКа. І була впевнена: Станіслав усе зробить, аби розтерти на порошок це чудовисько, і замести сліди свого невдалого «психотропного» експерименту…

Тож скоро ті ж самі засоби масової інформації, які допіру підносили феномен екстрасенсорний Аркадія Проше-Пришембовського до небес, так само палко стали наввипередки розвінчувати шахрая і пройдисвіта, виколупуючи огидні подробиці його облудної гри, шарлатанства і розбещеності. Моє ж ім'я ніде не згадувалося. Усі враз забули, що то я виволокла Аркашку з гнилого підвальчика і зробила з нього всеможне божество…

Доконав Аркашку судовий процес за зґвалтування пацієнтки. Справедлива Феміда розчавила новоявленого Мефісто, як руду мишу, і поклала товсту крапку в його короткій блискучій кар'єрі і мінливій судьбі. А також в моєму романі з цим дияволом.

ГЕРОЇНЯ-ЖЕБРАЧКА — така нині моя нова суспільна роль. І я не соромлюсь її. Навпаки, сама собі її вибрала. І тепер вживаюся в неї, щоб вижити. О, з якою насолодою приміряю скорботно-запобігливу міну прохачки, старе дрантя і новий ціпок! Я вже потроху дибуляю, вовчики-братчики, правда, ще важко, ледве переставляю ноги, але — дибаю. От і до дачі додибала, осідлала коника-горбоконика і шуркаю по безмежній, аж у дві сотки картопляній плантації. Шур-шур, шур-шур… то нічого, що у підніжжі. Моя Гора… не за горами, пардон за каламбур.

Станіслав давно згорнув імпровізоване застілля і порається біля будиночка: над кущами здичавілої смородини раз по раз вигулькує його лиса і лискуча маківка. А я розкошую в тихій самотині. Народ правду каже: нема щастя без трясця. І в найтяжчому становищі є своя втіха.

І я її маю: спокій! Спо-кій… Ніхто тебе не шарпає, не лапає за поли, не теребить: дай, поможи! Скінчилося. Термосять інших можновладних. А про тебе забули. І ти впиваєшся цим забуттям і сидиш собі в білому кріслі перед телевізором, і не треба нікуди бігти, метушитися. Або… Або длубаєшся собі коло грядки землі, ніби попереду ціла вічність.

Як я мріяла колись про той час, коли в мене буде багато часу. І от він настав, благословенний, і я його марную. Так, марную… Спробувала писати — черепок не варить. Хвороба… Та й вік… Жінка здатна творити доти, доки живе повноцінним фізіологічним життям. Із згасанням функцій згасає, чахне талант. Та хіба лиш у жінок? У чоловіків фізична імпотенція моментально викликає розумову… і одні комплекси і претензії. Або цілковите збайдужіння, як от у Станіслава…

На жаль, жорстока, продумана до найменших деталей погоня за Аркашкою стала останнім полюванням Станіслава. О ні, то не була відплата за прикрі пригоди жінки-повійниці, а кривава помста сильного світу цього за посягання холуя, бидла на святая святих — честь клану, на приватну власність вибраних…

Заява Міченого, як прозвала насторожена «Гора» Михайла Горбачова, про розпуск комуністичної партії, впала на наші голови, мов розплавлене каміння Везувію. Реформатор, на якого надіялись, яким захоплювались, виявився всього-на-всього… провокатором. Вискочкою, самозакоханим парвеню! Дорогою, дорогою ціною купив Горбі собі популярність на Заході! Цей балакун і фрондер, граючись, з легковажністю захваленої дитини, власноручно, як картковий будиночок, розвалив твердокамінну фортецю, яку не могли збороти акули імперіалізму, починаючи з 1917 року. Безпрецедентний інцидент в історії людства! Тоді, коли обурений плебс торжествував, Гору трясло і косило. Приречені намагалися хоч якось зарадити біді. Але, коли останній із могікан — Івашко, втік у Москву, Станіслав заховав у шухляду партквиток і, здавалося, добровільно вибрав роль спостерігача, відмовившись від посади ректора одного із престижних вузів столиці на користь якогось щойно перефарбованого в «демократи» кар’єриста. Єдине, що спромігся доброго зробити, то прикупити пару квартир та цю нещасну дачку… От і все, всі статки.

Але, на жаль, то ще було не все. То був тільки початок… великого перелому, ще не осмисленого, драматичного зламу в історії і долі радянської супер-держави…

Великий злам у долі таких щирих її адептів і апологетів, як ми із Станіславом. І хоч тепер ми майже не виходили з хати, до нашої барлоги доносився відгомін цієї революції навиворіт… Цього державотрусу, який, подумати тільки, почався у «червонозоряній» Москві! Доки я, прикипівши очима до екрану телевізора, спостерігала за подіями у столиці, хвиля «всенародного піднесення» докотилася і до Києва. Скоро на Хрещатику завирували натовпи під синьо-жовтими знаменами. На трибуни виривалися не відомі народові вчорашні політв'язні з німбами мучеників більшовизму і тоталітарного режиму. Особливо була здивована, коли побачила поряд з репресованими їхніх опонентів — своїх колег, радянських митців, пристрасних оспівувачів комуністичної доби, приласканих партією і урядом «корифеїв» і «класиків», які буквально вчора ще проклинали українських буржуазних націоналістів, а нині, спритно помінявши кокарди на ленінських кепках, очолили національно-визвольну боротьбу українського народу за свою незалежність. Кинулась до Станіслава. Але він був незворушний. Нічого не пояснюючи, спитав:

— А ти хотіла, щоб цю волинку очолив якийсь неконтрольований маніяк?

І я більше не обурювалася. Навіть тоді, коли дочка генерала КДБ Хаврона, не могла натішитися тим, що ексгумація стала основою національного відродження, що тепер усі видавництва працювали тільки на мертвих — репресованих, розстріляних, вигнаних колись за кордон письменників-протестантів. Коли ж Київ захлеснула хвиля звільнених і приїжджих дисидентів, а діаспора з усіх амвонів повчала затурканий большевиками український нарід, як будувати нову суверенну Україну, стало прикро… Не розуміла, як влада могла допустити таку велику країну до такої ганьби, або ж… Станіслав за старою звичкою приховував від мене державні таємниці…

Однак, як виявилося, у цій веремії він і сам розгубився. Тому, зачаївшись у своїй норі, ми змушені були чекати. І дочекалися. Полювання на відьом! Яке, звичайно, почали з мене! І, звичайно, найближчі, чи то пак, колись наближені, які добре мене знали, а тому володіли інформацією. Своя інтелігентська братія, хлепнувши свободи, не шкодувала ні сил, ні завзяття. У викривальних статтях, якими зарясніли вчора ще віддано партійні, а тепер незалежні демократичні часописи, мене обливали з ніг до голови цинічним брудом, пригадуючи всі мої гріхи. Навіть доброчинство, навіть моя доброта і милосердя інтерпретували не інакше, як знущання ідеологічного монстра тоталітарного режиму над беззахисними «мистцями», як мої колеги стали називати себе з подачі діаспори.

Розгул фантазії моїх «опонентів» сягнув критичної межі: майже всі колись поважні товсті літературні журнали, членом редколегій яких була, наввипередки друкували ганебні пасквілі на мою особу: в недолугих повістинках та романах колеги по перу описували мій багатогранний образ, брутально перекручуючи факти з біографії, обпльовуючи і знущаючись, змагаючись між собою в підлості і бездарності. Одні показували мене народу як сатанинське поріддя системи, інші — як психічно неврівноважену придворну даму комуністичних диктаторів, треті бачили в мені лиш сексуальну маніячку, таку собі розбещену Іродову жінку. Отака зрадливість долі! Вважала себе останньою жебрачкою, а вийшло, що — героїня! А хіба не так, коли вся рідна українська література, набігавшись по мітингах, накричавшись: «Ганьба! Геть!», — крізь ніч не спала, змальовуючи для нащадків мою непересічну особу!

Авжеж, треба віддати каїнам каїнове. Народ правду каже: «Не так тії воріженьки, як добрії люди». О, тут вже добрі люди — вовчики-братчики і лисички-сестрички щиро мені прислужилися. Ховаючи під міною співчуття і обурення зловтіху, приносили ці смердючі пасквілі в мій дім, підносили на тарелях золотих, як голову відсічену Іоана Предтечі до смертного ложа… самого Хрестителя! Особливо зі шкури лізла Хаврона. У-у, гієна… коли я не впускала її в дім, влаштовувала «читки» по телефону, захлиналася нібито благородним гнівом на кривдників-брехунів, а сама, о, я це відчувала кров’ю, аж сикала від зловтіхи і нагоди поквитатися зі мною за все моє минуле заможне і престижне життя, якого сама прагла, та не мала, бо не пощастило захомутати не те що такого, як мій Станіслав, а й кирзового єфрейтора з генеральською перспективою.

Що ж до «колег» по перу, то тут сумнівів не було: це теж була люта помста вічно упослідженої черні, відплата підніжжя — людині з Гори, жінці, життя якої було предметом їх плебейської заздрості! Але найцікавіше те, що все це розуміли і в середовищі «колишніх», але ніхто не став на захист, так за власну шкуру боялися, окрім маловідомої літераторки Васькової, чоловік якої, колишній офіцер КДБ, став одним з очільників СБУ. Так що, її стаття з’явилася радше із солідарності і, на жаль, викликала нову хвилю обурення повсталих посполитих проти мене і «таких, як я».

Але я не зрадила себе і в лиху годину. Не піддалася на провокації. Напівжива, розполовинена хворобою, знайшла в собі сили гідно винести удар «під дих». Стрічала і проводжала «доброзичливців», вислуховувала по телефону з лагідною усмішкою матері Терези, недосяжна підступності у своїм святім всепрощенні. І вони йшли, вчорашні мої сраколизи, бездарні актрисочки, критикеси і поетеси, похнюплені, вбиті моєю вищістю над ними і суєтою суєт. Я так і казала їм услід, ніби благословляючи: «Будьте вищими і вам воздасться».

Знаю, вийшовши за двері і трохи очумавшись від несподіваного нового іміджу многоликої Олександри Ясінської, вони впадали в хтиве злослів'я, але я — я була над ними, високо, дуже високо…

То нічого, що в цей час, в цю гірку хвилину, я ридала і билася в істериці, проклинаючи день свого народження, і своє життя, і державу, і… і… Ридала, звиваючись, як перетятий черв… То нічого, головне в житті — вміти тримати спину! Золота заповідь моєї свекрухи, якій я не зрадила жодного разу, і навіть на смертному одрі не згорбилась!

Палюча, нестерпна образа, злість, біль минали, і я спокійно, відсторонено перечитувала всі, присвячені моїй неповторній особі, опуси, втішаючись недолугістю і безталанням авторів, вбогістю їх творчої уяви. Господи, та мене на сторінках цієї примітивщини і близько не було! І не пахло тут, панове, Олександрою Рибенко-Ясінською! Навіть тінню моєю не були всі ті ходульні партдами, бліді істерички, німфоманки і вампірки — отой червивий плід хворобливої уяви безталанних писак, що начитавшись зарубіжної бульварщини, уявили себе новаторами рідної літератури.

Правду кажуть оунівці: таки нема з ким край боронити і Україну будувати! Один морок! Одне агресивне ніщо! А, як прорік один мудрець: ніщо — воно і є ніщо! І довго ще нам сподіватися ЧОГОСЬ справді геніального на наших самоїдсько-хохляцьких теренах!

І я звикла. Ба! Така пильна увага з боку пасквілянтів до моєї особи лоскотала моє притлумлене останніми подіями честолюбство. Ще б пак! Тож дійсно треба бути настільки неординарною і примітною постаттю, аби тобою так переймалися різні люди. Не спали через тебе, не їли, лиш писали-писали… Навіть безнадійні нездари, навіть круглі ідіоти…

Надто мене потряс виплодом своєї літературної фантазії Петько Курій. Коко, як колись ніжно його називала. Н-да… Дотепним був той напівграмотний повітовий писарчук, що навіки охрестив Петриків рід цим прізвиськом-прізвищем, що означала по-народному: ні курка, ні півень. Себто, курячий гермафродит. Але темні Курії через свою малограмотність не перечили суспільній думці. Тільки бідний Коко намагався протистояти етимологій власного прізвища награною гіперсексуальністю! Вічно захеканий від вічної гонитви за курочками, вічно стривожений надією хоч одну потоптати. А ще Коко судилася плюгава доля вічного аспіранта. Є такі безнадійні невдахи, приречені на поневіряння тільки тому, що не вистачає їм кебети. Зате, як правило, вони інтуїтивно беруть своє хитрістю, влізливістю і нахабством.

Однак жертва природного відбору — Коко не мав за вбогою душею цього, тільки хист до плазування. Він запобігав перед кожним, хто стояв на міліметр вище за нього на суспільній драбині, люто при тому його ненавидячи. Вічний хлопчик на побігеньках, старший куди пошлють… Та що казати! Є такі у кожній конторі. Бо ж титуловані й везучі кар’єристи оточують себе не розумними і здібними, що можуть підсидіти їх, а слизняками і євнухами, якими можна попихатися до кінця світу, які ні на що не претендують, щасливі, що крутяться пилом довкола світил, в надії одружитися на їх дочках і в такий спосіб доскочити маєтку. Але професорські доньки мали на увазі когутиків. І від безнадії безпросвітної прилипали ті до кафедральних дам, підносячи за ними шлейфи і портфелі.

Мій когутик, мій Коко обрав дамою серця мене… І, як всі бездарні шелихвости, почав з поезії. Щоранку у шухляді свого стола знаходила заслинений віршик. Перечитуючи заримовані освідчення у вічнім коханні, звичайно, розуміла: не ті обшири, не ті масштаби, проте… усе-таки почувалася такою собі кафедральною Беатріче. Але… чого хоче навзаєм цей прищавий Дант? Хоч на його гостренькому писочку від народження було написано Божою десницею: хочу їсти, хочу пити, хочу добре жити…

Ясно, що від мене він жадав не шлюбного ложа, не поцінування поетичного таланту. Мала взяти на абордаж… його разом із дисертацією. Однак, поки що Курій слинив свої віршики, я, мов нічого не відаючи, складала їх в акуратний стосик, іноді перечитуючи кафедральним «подружкам», бо ж що то за любовний роман, коли про нього ніхто не знає?..

І це була необачність. Кафедрою поповзли плітки, подейкували, ніби це я стулила Коко дисертацію. Ну, такої високої оцінки своїм інтелектуальним здібностям від колег не чекала! Щоправда, після інтимної здибанки на якійсь запушеній, позиченій у друзяк дачці, Коко втиснув мені свій многолітній труд. Припер, гад, за двісті кілометрів замість коробки добрих цукерок… Ощасливив!

Не треба великого розуму, аби, пробігши очима опус по діагоналі, збагнути: слабенько! Не тягнув Коко кебетою на вченого, як і талантом — на Данте. Та, власне, ні на що путнє нічим не тягнув. Але шкода було хлопця, і я втрутилася. Захист його дисертації відклали не невизначений час, аби просто не провалити. Однак в того йолопа не стачило мізків оцінити послугу. Затявся, паскудник. Із поезії перейшов на анонімки, жанр, достойний злісних кретинів. Але мої люди скоро збили йому натхнення. Я ж втратила цікавість до віршомаза навіки. Він для мене щез, випарувався, хоч і ліз щодень в очі, тиняючись з ображеним виглядом по кафедрі.

І от цей нещасний… ця мстива личина випорожнилася «сповіддю» гнаного і репресованого «борця», переслідуваного «генія». І, виявляється, ті «нагінки й обструкції» юному обдарованню організувала я, Олександра Рибенко-Ясінська!

Це якась пошесть! Тепер кожна жаба, користуючись свободою слова і совісті, норовить проквакати із свого намулу про своє героїчне минуле, омитися в йорданській воді відродження і втиснутися в лави подвижників, борців за суверенну і соборну! І думають, що всі забули про те, що вони ще вчора в гробу бачили неньку Україну з її мовою калиновою-солов’їною! І яскравим прикладом тому оті віршики Курія, написані «могучим русским языком», що й досі припадають пилом у нетрях мого архіву, перев'язані рожевою стрічкою.

Звичайно, могла їх запросто надрукувати в якійсь газетці у відповідь на «сповідь» Коко, та не хочу ганьбитися, опускатися до рівня куріїв. Волію бути роздерта вовками…

Сонечко вже над захід. Дерева стелять на землю легкі прозорі тіні. Але я — не про те. Я про те, що всі наші проблеми, всі радощі і біди закладені у нас самих. Людина осмислює себе підсвідомо чи свідомо у трьох вимірах: стать, національність і класовість або ж, як нині, приналежність до клану. От і все. І як би ми не противились, ув'язнення в цім трикутнику спричиняє і нашу суспільну поведінку і менталітет, і життєвий устрій. І всі протиріччя людські. Хто б що не говорив, а ми всі сидимо у рідних трикутниках, як в окопах… Трикутні придурки, до того ж — нещасні. Бо для повного щастя треба бути круглим дурнем.

Я теж закопалася у своєму окопі-трикутнику — упослідженості, злиднів, каліцтва… Переосмислюю, переоцінюю… і знову ж таки у трьох вимірах. Ще вчора була там, на сяючій вершині, на «Горі». Блискуча, шикарна жінка. Вибрана з вибраних… Була такою, якою мене робило життя, оточення, всілякою — доброю, злою, нещасною, жорстокою, безоглядною, грішною, щасливою… Авжеж, хай там що, а я прожила життя конкретної живої жінки, непересічної, пристрасної. Що ж ви мене судите? І хто дав вам право кидати в мене камінням, вам, тим, які існували за тими самими, що і я, принципами і законами людського суспільства, хай недовершеного, вовчого?.. Чи, може, ви пурхали янголами, метеликами Божими з квітки на квітку, спиваючи нектар? Хто з вас, судді мої, творив лиш добро і не сподіяв зла ані ближньому, ні дальньому своєму? Лицеміри, лицедії… На жаль, мстите мені і, на жаль, по заслузі. Бо мене мало четвертувати за те, що одних не дала виморити голодом, других — «посадити», а третім слизням чіпляла на вутлі груди ордени та значки лауреатів державної премії імені Кобзаря, тим самим принижуючи високість національного духу… А тепер розплачуюсь…

Але запам’ятайте собі одне: це не ви, а НЕБО мені мстить за те, що, маючи ВСЕ, я нічого мудрого і доброго не зробила на своїм віку. Нічого не надбала. І, врешті, так ганебно випала з центрифуги диявольських житейських марафонів…

Станіслав бариться. Щось там грюкає, стукає, хряскає дверима машини. Певно, ладнається від'їжджати. А я б із задоволенням зосталася на ніч на дачі. Так давно не бачила зоряного неба, не чула тиші…

Одну із прикуплених квартир подарували Сашуні, іншу, фешенебельну, в центрі Києва здаємо за долари під офіс американській благодійній організації — одній з тих так званих «неурядових» інституцій, яка за кошти Вашингтона здійснює в країнах третього світу державну політику духовної експансії. Без атомних і ядерних бомб, без оголошення війни, ненав'язливо і по-діловому юне військо місіонерів слов'янського походження давно перейшло кордони розваленого Союзу і довершує те, що не встигли зробити засоби масової інформації, ЦРУ і ФБР за 70 років. Сіє на руїнах вчорашньої наддержави мудре, вічне, світле: всепереможне захоплення американським способом життя, американським способом мислення і діяння, спрагу свободи, ілюзію здійснених можливостей. Міф про Америку й американський спосіб життя, мов пухлина, розростається у нашій суспільній свідомості, пожирає здоровий глузд, притлумлює, вичавлює з голів почуття патріотизму, національної гордості, людської гідності, врешті решт! А тележурналісти, які донедавна залякували нас жахіттям «загниваючої» Америки, нині захлинаються від дифірамбів «американському феноменові», нав'язуючи комплекс неповноцінності розгубленим «совкам» «от Москвы до самых до окраин»…

Що ж до мене, то за великим рахунком нічого не маю проти Америки, — сама була в дикому захваті, особливо від добробуту американців. Однак легкий флірт із заморським раєм і трагічна любов до рідної землі — різні речі! Тим більше, що святе місце порожнім не буває. Вакуум заповнюється любов'ю до далекого ефемерного і зневагою до свого, рідного, реального.

Шкода, але виходить так, що історія повторюється: рятуючись від азіатського іга, потрапили під західну окупацію. Найгірше, що руйнуються моральні устої, традиційне розуміння добра і зла, честі і ганьби. Тотальне насильство, тілесна розгнузданість заполонили наш ефірний простір… Чом не роздуми для письменника? Але письменники мовчать. Мовчать ті, що ще недавно репетували на барикадах перебудови про радянську подвійну мораль, колотили народом, скидали з п'єдесталів бронзові бюсти і пам’ятники вождів. Мовчать колишні «володарі думок», «інженери людських душ», «цвіт інтелігенції»… Забуті, самі повержені з п'єдесталів, не затребувані новим часом, загублені у всенародному блуді, одурені самі собою…

Воістину: за що боролись — на те й напоролись. Трубили в луджені горлянки ганьбу Єрихону, доки не впали його стіни, доки не згинула держава, яка щедро платила хоч і не всім, але більшості — за вірну службу, за талант оспівувати і прославляти її устої прижиттєвими повними виданнями творів, будинками творчості, квартирами з додатковими двадцятьма метрами на кабінет найбездарнішому, преміями і премійками, поїздками за кордон, велелюдними, бучними всесоюзними і республіканськими з'їздами, пленумами, днями літератури, гонорарами, врешті — пенсіями на рівні персональних… Чого ще бракувало?! Ґудза?! Але ж ті, кому його бракувало, мали собі табори для неблагонадійних, любов закордону і славу протестантів у світі буржуазних свобод! Кожен вибирав свою дорогу. Тепер усі маємо один ґудз, який самі собі зав’язали… І невідомо, коли розв’яжемо…

Видавництва, видавши за гроші діаспори усіх репресованих, без підтримки держави розвалилися, товсті літературні журнали захиріли, від Літфонду одна назва зосталася, будинок Спілки письменників — ця цитадель радянської духовності — разом із знаменитим рестораном «Еней» віддані в оренду доморощеним нуворишам, фірмачам і банкірам. Подейкують, що новоявлені магнати, «дрогнув сердцем», щокварталу влаштовують для зголоднілої письменницької братії благодійні обіди в тому самому «Енеї», з якого вона ще пару років тому не вилазила, обмиваючи та пропиваючи гонорари. Колись тут була козацька вольниця, гримів «Еней» піснями і сміхом, а на стінах, розписаних знаменитим Базилевичем, серед героїв «Енеїди» продивлялися ще молоді профілі корифеїв та молодих знаменитостей, зокрема й Лариси Орленко… Лори…

Лора… Вона любила «Еней» і «Еней» любив її. Шанував. Аякже, талант, знаменитість, а до всього — заввідділом поезії одного з найвагоміших товстих часописів. Вважайте, що це від її настрою залежало, надрукує чи не надрукує журнал того чи того генія, а водно — почує чи не почує про нього світ… Тому-то «Еней», натоптаний чорноземними генійочками, і шанував Лору і… наливав «гірку» по вінця. А найчастіше і найщедріше підливав той її залицяльник останній — Полятицький. І Лора шпарко хилила чарку за чаркою, не помічаючи, що поволі спивається…

Господи, що це я?! Чого це я раптом згадала про неї? Де Станіслав?! Що він там в дідька робить?! Пора їхати! Але, правду кажучи, їхати не хотілося. Не хотілось їхати від землі, тиші, осінніх пахощів — у бетонні джунглі столиці…

Зловила себе на тому, що намагаюся думати про що завгодно, тільки б не згадувати про неї, Лору… Але її тінь, її тінь заступає мені сонце, тьмарить погляд… Геть! Геть! З очей! З пам'яті! Станіславе! Станіславе! Де ти?

Мій різкий, стривожений голос розпанахує лагідну тишу, і від того стає ще тривожніше…

— Що сталося?! — біжить від будинку переляканим чоловік.

— Нічого не сталося! Пора їхати — от що сталося!

Станіслав полегшено зітхає: пора так пора. Збирає знаряддя праці: лопату, відра, мішки з картоплею. Вся його постать — втілення терплячої жертовності і жертовного терпіння. На якусь мить стає шкода його, і я кажу винувато:

— Вибач, але завтра мушу йти в Спілку… за тими ліками, будь вони неладні!

Станіслав не реагує. Чому? Невже його не обурює моє вимушене жебракування? Принизливе випрошування не срібла-злота, навіть не шматка хліба, а… мить, хвилину життя?!

Що ж це коїться? В аптеках ліків немає, зате на товчку за них з тебе шкуру деруть! І гріха не бояться… Раніше діставала медикаменти через знайомих лікарів, по блату, дякуючи старим зв'язкам. Тепер — урвалося. Тепер для тих, хто вчора за щастя мав клізму мені зробити, я — ніхто, чи то пак — просто жебрачка, представниця марґінальних верств населення… Але, забудькуваті ви мої, усім марґіналам ви обіцяли соціальний захист, щоправда, спершу розплодивши їх. Я теж — жертва вашого безголов'я. Тож хай буде соромно вам, а не мені!

Сповзаю із стільчика, скручуюсь калачиком і масажую затерплу ногу. Станіслав віддаляється, обвішаний мішками та відрами, просто-таки велетень, коли дивитися на нього від самої землі.

Заплющую очі: отак би й заснути. Навіки. І не мучитись, не принижуватись більше… ні перед ким… тим більше, перед колишніми своїми блазнями, челяддю, доля якої залежала колись від поруху твоєї високої брови…

Згадалося, як уперше після хвороби, після місяців забуття і обструкції, шкандибала у Спілку. О, як то було непросто: виповзти з нори, розправити спину, гордо звести голову і йти, йти, ніби нічого не сталося, ніби не волочаться оглоблями паралізовані ноги, не висить хвостом телячим рука! То нічого, що крижаний піт градом котився по прямій спині, лице під макіяжем усміхалося… Єдиного боялася — щоб його від напруження не перекосило.

Йшла в Спілку, бо котрась із секретарок задзвонила, аби з'явилась, якщо маю потребу, бо сьогодні будуть ділити між слабими і вбогими імпортні ліки, даровані діаспорою. Від слів, від тону вертихвістки мов кип'ятком ошпарило… Між слабими і вбогими — я! Я! Ще зовсім недавно була між сильними світу цього, між можновладними… Ще донедавна вся Спілка (вся!) запобігала і тремтіла переді мною! І от я вже — серед слабих і хворих! Хотілося обізвати секретарку ідіоткою, швиргонути слухавкою, але… неждано для себе усміхнулася вдячно і пролепетала:

— Спасибі! Спасибі, що не забуваєте! То коли прийти? Ага! Обов'язково!

Уявляю, з яким злим задоволенням спілчанські Хіврі, зокрема і подруга Зоя Хавроненко, пліткуватимуть, втішаючись моєю бідою… Та Бог їм судія! І мені, і всім нам — один суддя — Бог!

Як довго я йшла! Здається, цілу вічність долала триста метрів від рогу вулиць Банківської та Інститутської, де чоловік зупинив «Волгу», до Спілки письменників! Але найбільше дошкуляло те, що мені здавалося, нібито все місто, весь Київ збігся подивитися, як то Я, донедавна майже третя леді республіки, шкандибаю пішодрала за милостинею. Що ж, дивіться! Втішайтеся! Однак пам'ятайте, що судьба — жорстока: вчора — в злоті, нині — в болоті, бо від великого до трагічного — один крок!

Станіслав хотів підвезти під самі двері Спілки, але я відмовила: побачать машину — ліків не дадуть.

Минаючи газетну вітрину з «Літературною Україною» біля під'їзду Спілки, підійшла, нібито щось там прочитати. Насправді, хотіла побачити у склі вітрини власне віддзеркалення. А побачивши дикуваті очі, застиглу ідіотську усмішку, ледь не розридалася. Стояла якусь мить завмерши, збиралася на силі, аби надати обличчю людського виразу: хоча б спокійного, коли не гордовитого, не впевненого…

Н-да, колись я сюди не так заходила… Перехопило від образи подих, але швидко осмикнула себе, закусила вуздечку: тільки — не розкисати, і — вперед! Бо життя, як подивишся, нікого не милує. І стіни цього будинку бачили не раз, ЯК МИНАЄ СЛАВА СВІТУ. Не раз спостерігали, як ще вчора славою осяяного, народом шанованого, вздовж і впоперек друкованого, виносили з цих дверей вперед ногами, нікому не потрібного, тихого і змалілого. Так що, о, Олександро, вперед і вгору!

І покатуляла мармуровими сходами на другий поверх. Колись тут над моєю головою пролунав знущальний голос чорноземного генія: «Хто мені скаже, що написала ця молодичка?» Здається, так він спитав, і таким тоном, ніби сам писав хтозна-які епохальні романи! Наче невідомо, яким генієм був! А дивись — і нема! Давно! А я є! Як там вже не є, але — Є!

У фойє, перед кабінетом одного із секретарів Спілки письменників України вже зібралася чималенька юрба пенсіонерів, інвалідів, просто слабих, кому доконечно були потрібні заморські пігулки. О, Боже! Не Спілка письменників, а патронат для знедолених! Про декого з них і не підозрювала, що ще живі… Радше, животіють, покинуті, забуті, з мізерними пенсійками. Співці Країни Рад, дружби народів і комуністичної доби… Хтось із колишніх партократів приніс на хвості, нібито по бібліотеках тихенько списують книжки про революцію, колективізацію, громадянську та Велику Вітчизняну війну, яку вже соромливо іменують просто Другою світовою, тобто усі твори, написані з позицій комуністичної ідеології. А це, вважай, книжки трьох-чотирьох поколінь письменників. І оцих, побитих міллю і життям. Вони ж, нещасні, не відають, яке «безсмертя» їх чекає…

І не треба. Нехай думають, що творили — на віки, що недаремно змарнували своє життя, переводячи папір і чорнило.

Вітаюся, наліво і направо киваю головою Божим обдувайкам, людським кульбабкам, колись відомим, знаним письменникам, діячам… Колись я дивилася на них знизу вгору, заздрячи Лорі, яку вони мали за рівню. О, як вони з нею носилися! Мов із розбитим яйцем: «А-ха-ха! Ко-ко-ко! О! О! Орленко! О! Орлиця!». Мене ж обминали поглядом, як непотріб, не відаючи, що скоро, дуже скоро я дивитимусь на них із своєї «Гори»…

Н-да… А тепер от ми — рівня. Нас зрівняло життя, підступна, завжди непевна судьба інтелігенції на цій землі, в цій державі чудес і беззаконня…

Займаю в самому куточку чергу, стою, слухаю. Фойє гуде, наче вулик. Одні скаржаться на письменницьке життя-буття, старість, злидні. Інші — раденькі, що тепленькі, себто — ще живі, що трапилася нагода прилізти до Спілки, побачитися з колегами, поспілкуватися. Треті ж — тішаться соборною, суверенною, незалежною і демократичною ненькою Україною і готові знову здихати з голоду, йти під кулі ради нових ідеалів. О, невгамовне плем'я вічних революціонерів — їм аби на барикади!

Серед цієї літературної минувшини то тут, то там миготять і молоді лиця, похмурі, розгублені, виснажені. Підхоплені вітром національного відродження, вони вже написали всі свої молитви до України, і тепер не знають, що ж його далі робити: без роботи, без зарплати, без надії на те, що хтось багатий і добрий колись видасть однотомником важкеньким їх ридання за ненькою… Недарма ж наймолодша літературна генерація, що іменує себе андеґраундом, перейшла рішуче і безповоротно з метафори на матюки.

Ба, а то хто так енергійно гребе до мене, розсуваючи дебелими ліктями утлі тіла колег? Осяйна щаслива усмішка, мов сестру рідну вздріла. Фізія знайома, а як зветься, вбийте, не відаю. В тому, минулому житті, ми з нею навряд чи стрічалися в тісних компаніях. Радше в тісних кабінетах видавництва. Так-так, здається, була редактором мого… себто, нашого з Лорою роману «Криваві заграви», і дивилася на мене, як Ленін на буржуазію, заздрячи люто мені, вишуканій, елегантній, безпечній, обожнюваній чоловіками.

Тепер ми з нею теж — в одній ямці, в одній черзі… Ну-ну, що ж цікавить цю копицю, цього бронтозавра в спідниці? Ах, як здоров'я? Та так: ще жива… Настрій? Оптимістичний. Н-да, це головне… От і все. Дружби не вийшло. Теми вичерпались. Усі, крім одної: болячки, яких у моєї колеги сто, вірніше, вона сама одна стокілограмова болячка, що вічно стогне віршами про нерозділене кохання. Однак вибачливо усміхаюся, даю зрозуміти, що бесіда ся скінчила, і колежанка гребе натовпом далі.

Слава Богу, черга рухається. Божі кульбабки виходять із дверей секретарських щасливі, в надії продовжити закордонними пігулками свої лічені дні. Проте розходитися не збираються. Товчуться, купчаться — набалакатися не можуть. Я розумію їх. Знаю, як страшно повертатися в порожній дім, одинокому, всіма забутому. Раніше корифеї та старійшини літературні оселялися в Ірпінському Будинку творчості, щось там собі цюкали на машинках друкарських по своїх кімнатах, гуляли зграйками по тихих алеях, а вечорами в клубі на другому поверсі дивилися кіно.

Ах, кіно! «Это было недавно, это было давно…». Тепер «Ірпінь», щоб вижити, віддали бозна-кому в оренду і бозна-хто тепер гуляє його затишними алеями. А письменницька братія сидить голодна й сумна по щілинах, та лиш спогадами ворушить…

Нарешті, моя черга. Заходжу. Добридень! За столом — мій вічний протеже «по части премий и наград». Скільки пам'ятаю, щось канючив: то квартиру, то посаду, то премію. Вічно ліз у вічі, улесливий, злидень злиднем. Постійно скривлена, кисла пика цієї обділеної таланом і талантом посередності постійно висіла переді мною в повітрі, як надокучлива муха. Але зараз… возсідає на престолі роздута пихою до розмірів буддійського слона! Щось там буркнула і — очима в папери. Невже я так змінилася, що не впізнає? «Я вас слухаю», — каже. «Та прийшла за ліками», — кажу. «А де ваш рецепт?» — питає дерев'яним голосом. «А хіба вам повилазило: на морді в мене приклеєний», — кажу, не моргнувши, і відчуваю, як починає терпнути ліва щока, як перекошується обличчя і в кутику рота закипає піна. Мене так трясе і тіпає, що секретар блідне і, забувши про власну велич, кидається на поміч. Збігається поріділа в рядах літературна челядь. Мене садять на диван, пхнуть до рота склянку з водою. «Може, викликати швидку? Лікаря?.. Може, приляжете?»

Я ще тільки на спілчанських диванах не вилежувалася! Лише цього факту бракувало в моїй одіозній біографії! Поволі встаю, виходжу, затиснувши в спітнілій жмені упаковку із заморськими пігулками. Притихлі рудименти українського письменства перелякано-співчутливо проводжають мене вицвілими очима, і, певно, кожен з них думає, те ж, що і я: «Сік транзіт гльоріа мунді»…

Авжеж, приблизно так для всіх минає земна слава.

— Так, що — їдемо? Чи ти передумала? — гукає Станіслав.

По моїй руці кудись прудко біжить мурашка, руденька, із золотим прозорим черевцем. Тисячі руденьких заклопотаних мурашок раптом покинули свою роботу і очманіло бігають по мені, радісно лоскочуть волохатими лапками шкіру. Від їхньої метушні терпне рука, терпне потилиця, ліва щока, все тіло. І я поволі перетворююся на великий коричневий мурашник, одурілий від безладної, безцільної суєти маленьких прозорих брунатних істот. Мурашиний абсурд — от хто я. Але… про це знаю тільки я. І мушу, мушу триматися, аби не видати себе з головою перед Станіславом. Адже ж тільки і жде, щоб підловити, заскочити мене на ЧОМУСЬ і спровадити в «дурку».

Сам він навряд чи помітить, що я всього-на-всього мурашиний абсурд. Ніколи не відзначався ні уявою, ані гострим зором. Це я — Я! — була його очима, вухами, носом! Його вовчим нюхом! А всі вважали, що лишень — шиєю. О, коли хочеш чогось доскочити коштом чоловіка, мусиш влізти в його паршиву шкуру і — крутити, крутитися, доки не станеш конусоподібною мурашиною горою. Але — мовчи. Не рухайся. А то Станіславу нічого не вартує розкопирсати мурашник і викинути його за межу. Он він нещасного черв'яка дощового розполовинив лопатою і не здригнувся.

Страх перед Станіславом, що час-від-часу охоплює мою бідну душу, робить мене покірною і таємничою. Дивно, але я любила це скороминуще, полохке відчуття побоювання. В ньому щось було атавістичне, майже болісна потреба кожної жінки обожнювати чоловіка, благоговіти перед ним, сильним і мудрим? Не знаю… Здається, задрімала, або марю… Про що ж я?.. Та все ж про одне і те: про свій страх і… і крах.

Гора моя провалилась у тартари, в преісподню, разом з партійним Олімпом і творчим Парнасом. В один день пішло прахом усе, за що життя поклала. Кафедру історії КПРС перейменували швиденько на кафедру історії України, а кафедру історії філософії — на кафедру просто філософії. І майже вся професура та їже з нею дрібніший інтелект, ці вчорашні високоідейні літописці звитяг комуністичної епохи, ці номенклатурні Нестори, підібрані за всіма критеріями радянської науки і лояльністю анкетних даних, наразі перелицювалися, одягли шаровари та маніжки і, щоб їх не запідозрили в лукавстві, вчинили привселюдно ритуал жертвоприношення, заклавши новим богам, звичайно ж — мене! А чом би й ні? Під-хо-дя-ща кандидатура! По всіх параметрах! Запекла партократка, комуняка, номенклатурна дама, нездара, аферистка… Ату її! Зі свистом і улюлюканням! Аби всі бачили, що ми перші в рядах борців за свободу і демократію, за правову державу і відкрите суспільство! І пішло-поїхало! А розпочав це ганебне полювання на відьму кафедральну хто б ви думали, людоньки? Та мій улюблений шеф, уже декан історичного факультету Пшик-Троянський, отой завкафедрою, котрий пушинки здмухував із моїх соболів з того дня, коли аспіранткою переступила поріг кафедри. І тему дисертації запропонував, і постарався, аби захистилася за першим разом… Цеківський підхлібник! Хамелеон, дешевий пристосуванець! Вірний своїй підлій личині, він перший після проголошення незалежності перестав зі мною вітатися. А коли я в простоті душевній запитала, що сталося, ця почвара болотна роздулася до величини вола і проквакала, з ненавистю втупившись у мене рилом:

— Нарешті… нарешті, я випустив свій уярмлений дух… став тим, ким мене спородили батько з матір'ю!

Я отетеріла, адже знала: ще студентом історичного факультету столичного університету він, перший атеїст і комсорг курсу відрікся від своїх темних батьків-селян тим, що прізвище власне Пшик змінив на, як він вважав, милозвучне і незвичайне: Троянський! А тепер він, бачите, випустив свій уярмлений дух! Тож розреготалася просто у продажні сіркові очі:

— Я ж то думаю — звідки сморід такий? А це ви, шановний, дух уярмлений випустили!

О, як затряслася, заволала ця шмата, цей сраколиз:

— Геть! Ми — по різні боки барикад! Геть!

І, смачно плюнувши йому в пику, я пішла геть. Пішла регочучи, але в душу гадючкою заповз холодок. Моя собача інтуїція застерігала: «О, Олександро, вважай! Щурі тікають — хана „Титанику“».

При всій своїй огиді до щурячого плем'я, цінувала його за вражаючу інтуїцію і колосальний інстинкт самозбереження. Власне, те, що тримало завжди на поверхні й мене, грішну… Але, як каже Хаврона, «нє до такой стєпєні!»

Ще розводив руками на телеекранах Горбачов, ще перся в народні депутати Щербицький, ще вагався Станіслав, адже ніяк не міг повірити, що валиться на очах те, що зводилось на кістках на віки, що цементувалося кров'ю цілих поколінь, а пшики вже знали, що робити. І тільки тоді, коли Троянський-Пшик поклав з апломбом на стіл університетського партбюро свій партійний квиток, Станіслав зрозумів: усе! Вісь зламалася. Летимо в тартари!

Більше на кафедру не навідувалася. Лікувала ображене самолюбство спілкуванням з молодим дияволом Аркашкою. Знаходила віддушину в чортівні, що лізла, перла, як випари пекла, крізь щілини в земній корі під нашим, на очах погибаючим, Вавилоном.

Тим часом Троянський-Пшик ставав майже національним героєм. Його Гераклові подвиги здачею партійного квитка не завершилися. Кажуть, він перший в університеті викинув синьо-жовтий стяг із вікна кафедри історії комуністичної партії Радянського Союзу, очолив університетський осередок «Руху» і активно трудився над створенням партії «нового типу». Водночас, зі шкури ліз, аби нашкрябати своє ім'я свідомого патріота на скрижалях рідної історії. Мало в осад не випала, прочитавши випадково у «вечірці» відозву Троянського-Пшика до темного народу з нагоди Референдуму 1 грудня 1991 року: «Немає сумніву, що кожна порядна людина, не залежно від національності, яка не засліплена ідеологією „світлого майбутнього“, або не залякана чи одурена більшовицькими агітаторами, буде проти „оновленого“ Союзу. Гряде вирішальна година… В країні загострюється політична боротьба, посилюється наступ агонізуючих реакційних сил КПРС, імперського центру та інших прибічників антинародного режиму, які намагаються затримати і задушити процес демократизації…» І так далі і в тому ж дусі.

Так Троянський-Пшик став ідеологом національно-визвольної боротьби, епохальних змагів за державність України серед наукової інтелігенції. Я ж — ворогом народу, тою, кому збуджені, пробуджені від комуністичного сну маси кричали услід на вулицях столиці: «Ганьба!», «Комуняку — на гілляку!».

Спостерігала метаморфози з ближніми, цей безсоромний розгул мімікрії спокійно: не вистачало вже ні сил, ні злості, ні гумору. Лише думала із сарказмом: «Троянський кінь у таборі демократії». І наче у воду дивилась: як ще недавно лисніла його пика бундючна ошую компартійних вождів по президіях, так нині блищить одесную Левка Лук'яненка — жертви тих самих вождів і їхнього терору. А «визволений дух» цих шпиків-пшиків метається між політичними берегами, як лайно в ополонці, не тонучи, забруднюючи атмосферу незнищенним запахом людських екскрементів.

Та що той Пшик! У яку ще вчора партійно-радянську установу не поткнися: Смольний! Чи то пак: Гуляйполе, резиденція батька Махна! Козацька вольниця! Лиш кулеметів на тачанках та коней у фойє бракує! Зате гетьманів-отаманів — хоч гать гати. І всі рвуться очолити на визвольну війну свій нещасний народ. І кожен сідлає свого «коника», створює свою партію, своє військо. Звісно, усім тим верховодить «невсипущий-невмирущий і за всіх у світі сущий» вчорашній комуніст-інтернаціоналіст, співець радянської влади Янус Многоликий. Поряд — на коні вороному — «душка» Краснобай солов’єм заливається на все горлечко луджене, режим комуняцький проклинаючи. А на коні білому — Шевченка цитує вічний парторг Лучезар Гундосий, той самий, що, скориставшись розрухою в державі і головах колег, спішно присвоїв собі давно омріяне звання академіка і тут же очолив щойно спечену «шарову» «академію патріотознавства». А побіля них в’юном в’ється Полятицький, на гостроверхій головешці — справжній терновій вінець! Най вам грець з таким мучеником! А далі, а далі… Одно слово — революція! А бідний народ метається між батьками нації, одурілий від проблеми: до кого пристати? І стоїть такий гармидер, такий рейвах, така еклектика одухотворених патретів вчорашніх радянських інтелігентів з парсунами якихось непевних обшарпаних типів! Матінко! А пробуджене українське жіноцтво! О, ці синьо-жовті плахти на широких клубах (нічого собі древка для священних національних штандартів!) та паперові віночки (символ непорочності) на сивих голівках вчорашніх комсомолок-активісток, які дерлися на трибуни і, закотивши очі, кликали народ на прю з комуністичним драконом, московським Змієм-Гориничем. О, то було ще те видовище! Особливо, коли до кожного мікрофона доривалася зі своїми дубовими публіцистичними віршами те жеребище з яйцями, той Павлик Морозов, обвішаний коралями поверх картатого піджака, Ангеліна Батюк. Тільки-но вчора її увічнювали республіканською літературною премією за збірочку віршів про колгоспне село, а точніше за те, що здала з тельбухами рідного тата, який, як виявилося, був під час війни в рідному селі поліцаєм, а нині з тим же стервозним ентузіазмом стриже-бриє купони з представників української діаспори, перелицьовуючи на ходу свого тата-падлюку, від якого недалеко відкотилася, на героя, борця з комуністичним режимом!

Так що, тепер вже нікуди не хотілося потикатися. Скрізь була чужа. Але чому? Що не перелицювалась? Що чесно не бажала втрачати те, що мала від системи: владу, гроші, почесті? Тому що не бажала добровільно у суверенну самостійну, бо мені було добре в «Союзі непорушному республік радянських»?!

А що, чесність не в честі у мімікрістів? Отак я козирилася-костричилась, але жаба образи душила, коли без мене проводилися буйні національні дефіляди, Шевченківські свята, дні і тижні літератури, поетичні фестивалі… На цих оказіях правила бал діаспора, дисиденти, репресовані та перефарбовані. І досі збагнути не можу: як то вони знаходили спільну мову, ті, що проклинали один одного в поетичних інвективах за зраду Батьківщини? Одні, застрашені КДБ, другі — куплені ЦРУ? Ті, що сиділи за ідею українську по ГУЛАГах, і ті, що відправляли їх туди доносами, анонімками і чистосердечними осудженнями на партійних зборах?

Тепер вони кажуть: «Заради України мусимо прощати один одному. Заради її соборності і державності… навіть хохлацьке самоїдство».

Прощати, замість того, щоб гарячим залізом випалювати з душ цю ганебну національну рису характеру?! Авжеж, собі і не таке простиш!

Але — що мені до того? «Що вам Гекуба? Що Гекубі — ви?». Ви, ті, які не розуміють, що ПРОХОДИТЬ СЛАВА ЗЕМНА і приходить ЧАС РОЗПЛАТИ. День гніву і день ганьби приходить. І то скоро. Але про те не знає взірець соціально-політичної мімікрії — Василь Іванович Троянський-Пшик, не відає Янус Многоликий, тим більше «душка» Краснобай, а з ними всі інші Шептуни Лучезарні…

Що не ввімкнеш телевізор, сидять колишні пристрасні обличителі Петлюри і Бандери, і всього українського буржуазного націоналізму у президіях Великого Збору українських націоналістів, Всесвітнього конгресу чи ще якогось соборного зібрання ОУН-УПА поряд із ними ж обпльованими ще недавно провідниками націоналістичного духу. Сидять, надуваються, виконують нове політичне замовлення з таким виглядом, ніби всі придурки, лише вони мудрі.

Аякже, мудрі. Бо на лекціях з політекономії добре засвоїли головний закон проклятого капіталізму, що світ — торговиця, на якій треба чим дорожче один одного один одному продати. Колись вони усіх гамузом продавали, тепер їх усі гамузом купили. І посадовили у вітрину: дивіться, люди, як дешево коштують всі ваші ідеї і переконання. То ж чи варто за них кров проливати? Ліпше — торгуймо! Ярмаркуймо! На базарі марнослав'я! А народу в очі напускаймо туману, нібито ми, письменні-друковані, не відали, не знали про те, що знає кожна темна селянка: про замовчувані вами голодомори, репресії, тюрми і сибірські табори, про оспіване вами кріпосне право колгоспів і гігантів індустрії…

Знали, ще й як! Однак, як виховані системою зомбі, були переконані у правомірності, навіть необхідності, цієї «лінії» рідної партії, яку зараз називають ганебною війною держави проти свого народу. І — підтримували її, оспівували, ідеалізували, одурюючи людей, маніпулюючи їх свідомістю! Невже важко в цьому признатися? Адже — настав час покути.

На жаль, замість чесної покути — нове лукавство. Схоже, класичний приклад цинічного лицемірства і зневаги до многотерпеливого народу подав той самий Троянський-Пшик. Про всяк випадок, адже невідомо чим завершуються визвольні змаги, Васьванич «забув» свою дорогу супружницю, донедавна секретаря по ідеології одного з райкомів столиці, у таборі «колишніх» — пишатися одесную коло Симоненка. Така собі Троянська кобила навиворіт! І тоді, коли пан професор викидав синьо-жовтий стяг з вікон кафедри історії компартії, його жона цементувала розпорошені компартійні ряди. Видно, ще є порох у порохівницях! Видно, грає ще компартійний обрік у необ'ємних клубах Троянської, каламутячи ностальгією за «проклятим» минулим революційну кров!

Отака вийшла синьо-жовто-червона сімейка! Чесна і патріотична! Та й чи одна? Розмальовані, мов какаду, на всі боки вправляються, в чотири клешні гребуть! Не відаючи, що все минає і немає нічого вічного під небом. Крім цієї землі, всепрощаючої, родящої і людину, і черва, хліб і сили дающої. Зцілющої і цілющої… Захланні покидьки! А мене зробили символом проклятого режиму, цапом відпущення власних гріхів, кинули на поталу, як колись Лору, і зробили вигляд, що ми навіть не знайомі.

— Так ти їдеш чи ні? — гукає Станіслав, уже дратуючись.

— Їду-їду! — відповідаю спроквола, а сама лежу, вдихаю солодкі земні пахощі… І чую, як минає злість, страх, роздратування, а на душі стає тихо і ясно, ніби у ранковому широкому предковічному степу.

Вертається Станіслав. Подає мені руку, допомагає встати. Усміхаюся йому ніжно і… кокетливо. Очі чоловіка від здивування стають квадратними, як оправа окулярів. Бідний! За ці роки він відвик від моєї усмішки, від ніжного слова. На жаль, ніколи не пестила мужа свого, не обдаровувала ласками так, як варто було, як вміла… але чужих і часто-густо недостойних, невдячних…

О, Станіславе, любий мій Станіславе, муже мій, ще не пізно… Душа моя ще по вінця сповнена ніжністю. Тіло моє ще повне пристрасті і бажання… І вже ніхто і ніщо не завадить нашій любові!

Станіслав підхоплює мене за стан, і ми, майже обнявшись, майже щасливі, майже закохані, йдемо до машини.

«Хто вона, що виходить із пустелі, спираючись на свого коханого?» «Поклади ти мене, як печатку, на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть… його жар — жар вогню, воно — полум'я небесне»…

Тож опали цим лагідним вогнем душу мою зимну, душу мою самотню, Господи. Одаруй любов'ю зрілою, як осінні сади, тихою, як поля по жнивах, жаданою, як останнє тепло, високою, мов прощальний клекіт лелеки на небесних путях, Господи! Нагороди мене вдячною любовію до цього чоловіка, щоб душа моя спізнала, нарешті, гармонію… Боже, вчуй молитви мої, втамуй печалі мої, очисти від скверни, від липкої смоли хіті, мов від лепри! Господи! Не покинь мене в надіях моїх…

Я плачу і сміюся, заховавши лице на грудях Станіслава. Ридаю, як дитина, голосно, впереміж зі сміхом. Із прозорих дачних кущів витикаються перелякані лиця сусідів. В повітря здіймаються з кущів гамірливі хмари дрібного птаства. А я — я ще тісніше тулюся до чоловіка, вдихаючи знайомий і рідний запах його тіла. Відчуваю, як Станіслав спочатку розгублено, а далі все міцніше пригортає мене. Сусідські наполохані лиця знічено пірнають у кущі, а ми сідаємо у стару свою «Волгу»: Станіслав за кермо, а я — позаду, вмощуюся, витягнувши хворі ноги. Рушаємо. Їдемо. Поволеньки собі торохкаємо, як і належить пенсіонерам, статечній сімейній парі, що повертається з дачі додому, в рідний дім і везе дітям та онукам гостинці від зайця. Ідилія та й годі! А хіба ти, о, Олександро, не мріяла про такий надвечірок свого життя? У хвилини розчарувань, втоми від зрадливих коханців, бурхливих скороминущих закохань? Хіба не тужила за родинним затишком, в якому тихо і мирно будете старітися удвох із Станіславом, втішаючись взаєморозумінням і повагою один до одного.

Пригадуєш, як стояла, мов обпльована, на тротуарі аж десь у Вишгороді після побачення з тим прищавим недоноском Коко? Ошаліло ловила таксі: швидше, швидше додому, у білосніжну ванну, під пругкий освіжаючий душ! Нудило від чужої запущеної (певно, холостяцької) халупи, несвіжих простирадл, худого, липкого від холодного поту, тіла перепудженого полюбовника. Почувалася приниженою, брудною, як остання повія.

І раптом… пригадуєш? Повз тебе, мов миші у консервній банці, прогримотіли в інвалідній машинці двоє: він і вона. Вже немолоді. Негарні. Сірі та вбогі… однак… щось було у виразі облич цих нещасних калік, у вигляді сухеньких голівок, що стриміли у віконцях, таке, що твоє шикарне єство, обвішане чорнобурками, прилипло до брудного тротуару надовго, а душа — затужила, заридала, мов за чимось безнадійно втраченим…

За чим? За нехитрим, непоказним людським щастям злагоди і любові, якого ніколи не мала? О, Олександро! Бідна, окрадена Олександро! Ти стояла, везуча, красива, маєтна і можновладна, і заздрила двом нещасним калікам, двом щасливим закоханим.

Що ж, видно, Бог бачив тебе на тому тротуарі у Вишгороді. І чув. І от через десять років послав тобі те, на що позавидувала: старість, каліцтво, вірного мужа, приязну любов між вами, співчуття і прощення.

Тож усміхайся, Олександро, впивайся нехитрим своїм щастям, може, якась блудниця, повійниця якась, уздрівши в старенькій «Волзі» пару сивих голубочків, заридає від сорому і вийде з темного лісу гріха на праведну дорогу.

Гаряча і солона, мов сльоза, хвиля ніжності і любові до сивого чоловіка за кермом накочується на мене, накриває з головою. Мимоволі простягаю руку, лякливо і трепетно торкаюся пальцями його потилиці, шиї… Як ніколи колись… мов юна закохана. Станіслав від несподіванки стенає плечима, знічено покашлює. Не ждав від мене… ніколи не чув на тілі своєму сповнених жаги, ласки і щему легеньких, як метелики, дотиків моїх рук. Інших, інших я заманювала доторками співучих, жагучих пальців у прірву насолоди, у чорторию гріха! Іншим шепотіла безсоромні освідчення, а зі Станіславом відбувала хвилини близькості мовчки, незворушно, як надувна лялька… Інших… але — де вони тепер, ті, інші? Нема… Забуто, зневажено…

Та — годі! Досить спогадів, досить терзань! Ще не вечір! Ще лиш надвечірок! Тихе, погоже (усе-таки — погоже!) надвечір'я… І ти ще жива, о, Олександро… А скількох вже нема… вже там, за пругом життя… А ти — є! І ще думаєш про кохання, ще жадаєш його. І дідько з тими злиднями, і чорт із тими катаклізмами, коли ти ще жива, і живий Станіслав, і ви, слава Богу, не під церквою, а їдете собі у «Волзі», і їдете у свою квартиру. А, приїхавши, ти ще зможеш дошкандибати до кухні і насмажити, як порядна ґаздиня, своєму ґазді дерунів із барабольки нового врожаю. А, коли напечеш повну миску, поллєш їх часником зі шкварками, покладеш на стіл перед Станіславом і дивитимешся, як він їсть, точнісінько так, як дивилася на трапезу твого батька мати, як дивилася баба Харитя на діда Адама за вечерею, як робили споконвіку всі селянки: отак сидітимеш напроти чоловіка, підперши кулаком щоку, і — дивитимешся, сповнена любові і світлої радості…

А коли чоловік питиме чай, подзвониш Сашуні, своєму сонечку ясному, тигренятку своєму, і чекатимеш, затамувавши подих, що відповість тобі це чарівне, самовпевнене створіння, твоє геніальне продовження…

Дитя нетверезого кохання Віталика і тої малої заволоки, дочки п'янички із Ворзеля, Сашуня росла в атмосфері перманентних скандалів, п'яних дебошів і гульбищ, в яких кохалися її аристократичний батечко і підвальна посмітюшка мама. Тобі ж, о, Олександро, було не до внучки. Любов і жалість до цього нещасного, покинутого напризволяще звіряти, прокинулася в тебе в лікарні, на смертному одрі, всіма забутої. На той час Віталик зі скандалом розлучився з Ольгою і виїхав у Штати, забувши своє чадо в кооперативній квартирі на Русанівці. Очунявши після інсульту і пропадаючи від самотності, ти примусила Станіслава розшукати Сашуню і привезти, принести до тебе. Тобі треба було когось любити, кимсь… заповнити страшний вакуум у душі, пустку довкола себе… кимсь рідним, дорогим, беззахисним…

Відправивши Станіслава, марила Сашунею, мліла від передчуття зустрічі із крихіткою. О, ти всю — всю її обцілуєш… її рученьки пухкенькі, її ніженьки, її щічки солодкі… Обдаруєш свою лялечку, кицуню свою іграшками та солодощами! Уявляла, як світитиметься від щастя Сашунине личко… сяятимуть оченяточка…

І раптом відчинилися двері спальні і… ніколи не забудеш повного ненависті, недитячого погляду з-під лоба. Зацьковане звіря, виряджене в яскраві закордонні шмотки! Господи, невже це ота пелюсточка ружова, яку ти їздила на «Чайці» забирати з пологового будинку разом з її стервою мамою?! Тебе охопив жах, однак, пересиливши себе, покликала якомога лагідніше:

— Сашуню, золотце, ходи до Бусі.

«Стерва ти, а не Буся», — в унісон твоїм думкам тоном перекупки відповіла Сашуня і, зло ошкірившись, запитала:

— Зачєм развєла нас с папкой?

За цим резонним запитанням Сашуня сипнула таким добірним матом, такою брутальною лайкою, що ти обімліла. О, судьба тебе не милувала, вона вирішила розправитися з тобою, розмастити тебе по землі! Добити жахливими словами, які, мов чорні стріли помсти, вилітали з вуст безневинної дитини. І нерви твої здали, і ти заверещала від жаху:

— Забери! Забери її!.. Бо я не витримаю, я більше не витримаю!

Оце був справді крах, кінець всім твоїм надіям, всім честолюбним намірам… Сашуня була гріховним плодом і безневинною жертвою всього твого безумного життя, диявольського марафону… розплатою… Діти — дзеркало твого життя… Хто це сказав? Але чому тільки тепер пригадалися тобі ці правдиві слова? Ні, нічого нема випадкового в день покути! Господи, чого мені так… навкіс-перекіс? Чи я в Тебе теля з’їла? Чи найбільше перед Тобою завинила?

Рука, ще мить тому ніжна, ласкава, трепетна рука закоханої жінки нервово стискає плече Станіслава, що зосереджено кермує собі «Волгою».

Але, Господи, чи мені одній так? Ніби у когось воно, те життя, щасливіше? Неправа я, Господи, неправа… Прости мені, Господи!

Переводжу дух, виринаю із спогадів, як із ополонки, озираюся: яка краса! Їдемо лісовою дорогою. Попереду, мов хлопчисько, біжить поміж червонокорих сосон і золотоголових кущів — сонечко призахідне! Бідне дитя! Не відаю, якими методами виховання «впливав» на Сашуню Станіслав, в той час коли я ридала в істериці, а потому, наковтавшись снодійних пігулок, переживала кошмари, але вранці прийшла до мене внучка сама. Обережно, мов кошеня, потерлася об мою руку, насторожена, готова кожної миті здибити шерсть…

От бісове поріддя! Три вершка від горшка, а стільки характеру! Викапана бабця! Істинна Олександра Рибенко-Ясінська! Хоча… ще з крутішого тіста. Бо не ця шмакодявка, а я — стала перед нею на коліна і попросила пробачення, і випросила прихильність. А Сашуня, мов королева, поблажливо дозволила любити себе.

Потроху, поволі ми звикали одна до одної. Станіслав же став навіки вірним мовчазним рабом внучки. На ньому юна Ясінська випробовувала свій безневинний хист тирана. Фантазія дитини на рахунок тортур була невичерпна. Вона вигадувала все нові і нові витончені катування для мовчазного покірливого Станіслава, буквально замордовуючи його. Однак до мене мала бестія проявляла щось подібне звіддаля до дитячої любові. Хоча скоро ніжні обійми і поцілунки переходили у душіння, щипання, кусання, дряпання, і я, втративши терпець, лупачила Сашуню, як глуху зозулю. Ми обидві верещали, мов недорізані, та через хвилину знову обіймалися і цілувалися.

Вередливе дівча хоч і завдавало клопоту, та водночас наповнювало наше із Станіславом життя новим змістом. Тепер наше існування мало хоч якийсь сенс. І ми були щасливі, коли «Олька — дочка алкоголіка» повіялася з черговим «бой-френдом» на моря, подарувавши нам Сашуню на цілісіньке літо.

Зараз осінь. Сашуня в будні ходить до школи, живе зі своєю мамою, а вихідні проводить у нас. І, як колись моя свекруха пані Ясінська з мене, так я тепер із Сашуні — дикого, жорстокого, неотесаного звіряти — ліплю, виліплюю витончену, граціозну, прекрасну юну Галатею.

Моя дівчинко, ти не тільки продовжиш мене, свою Бусю, на цій землі. Ти перевершиш мене. Ти візьмеш реванш за всі мої програні битви! Ще не знаю, не придумала, ким ти будеш. Але — не посмітюшкою, не куріпкою… Бачу твою тонку постать, тонку, мов кинджал, у водоспадах шовків, у хмарах парфум. Марія Стюарт… Олександра Ясінська! Ти чуєш мене, Олександро Ясінська? Головне в житті — вміти тримати спину. Вміти тримати спину!

Сонечко вже не біжить через ліс, як хлопчисько, навперейми з машиною, а статечно, як натруджений чоловік, поволі опускається за овид. Тихо сутеніють ліси, і поміж потемнілими соснами зачинають свій вечоровий танок ледь видимі тіні мавок…

Шкода, що немає з нами Сашуні… Але то нічого: я їй обов’язково розкажу про сонячного хлопчика і лісову сутінкову дівчинку… Дівчинку химерну, незбагненну, вічну дівчинку, яка вже тисячу років питає когось невидимого, когось над нею:

— Навіщо ти покарав мене пекельною спрагою любові, навіщо? Навіщо, мов джерело, наповнюєш мене по вінця — до безтями, до розпачу — нею і я, мов причинна, вихлюпую її, святу і наївну, на недостойних, о, як часто — не гідних, щоб самій не захлинутися її чистотою, не перетворитися намулом, де буяють лиш мочарі і живуть балухаті жаби відчаю і самоти?.. О, навіщо так мучуся, так страждаю, так понижуюсь, ридаючи вслід подорожньому, що, причастившись, іде собі геть і розтає у спекотному мареві життя? Він іде, вдоволений, навіть щасливий, що не доведеться більше вдивлятись у глибини, які лякають бездонністю неба, віддзеркалюючи буденність його обличчя і душі його, позбавленої світла. Та насправді не він, не він покидає мене, віддаляючись, а я — сутінкова лісова дівчинка, дівчинка — лісова криничка — покидаю цей світ і затихаю сльозою, прозорою горошиною у темені земній між білого коріння трав і дерев, і рани серця мого зашиває спокійно і радісно степовий чебрець…

Боже, невже до мене повертається здатність мислити метафорою, образом?! Невже мій нещасний, розбитий інсультом мозок здатний думати?! Боже, невже ти змилувався наді мною і по стражданнях, по тортурах повернув моїй душі талант любити і… творити?!

О Станіславе, я хочу писати, писати, писати! Я люблю тебе, Станіславе! І Сашуню, і це надвечір'я, і ці ліси, і звірів у них!

Я легко і весело обнімаю чоловіка за шию, і ми сміємося, мов двоє юних закоханих, безпечно, безтурботно… Господи, не погаси в наших стомлених душах полум'я своє, Господи!

В'їжджаємо в село. Безлюддя. Тільки в самому центрі біля магазину — черга. Одні старики. Видно, чекають, коли привезуть із райцентру свіжий хліб. Замолоду ці скорчені, замордовані важкою фізичною працею селянки вміли пекти свій хліб, бувало, що навпіл з лободою, кукурудзою, та частіше — білий та рум'яний. Однак реальність відучила їх від круглих паляничок і привчила до «заводських цеглинок». І нині, при розрусі, колгоспної пенсії їм вистачає лиш на казенний хліб…

Зупиняємось, посмутнілі, з відчуттям провини за свій недавній сміх. Виходжу. Мовчки пристроююсь у кінці черги, за ватяною жилеткою і картатою зеленою хусткою. І нічого. Почуваюся у звичній, майже рідній стихії. Мене обзирають з цікавістю, але не вороже. Та й чого б то? Звичайна, немолода вже жінка, в старому спортивному костюмі, в потертому пальтечку наопашки… І чоловічина вже підтоптаний… середні собі люди, байка, що на «Волзі»… Либонь, з дачі їдуть, згадали, що дома хліба нема… Хай чекають… Може, й дочекаються…

Кутаюсь мерзлякувато в пальто: щось під вечір похолодало. Усміхаюся цікавій картатій хустці, а далі кожному з черги, хто з безцеремонною невинністю оглядає мене з ніг до голови.

«Добрий вечір!» Мій нещасний, бідний народе! Світ давно живе в 1991 році, а на вашій вулиці, землячки мої, ще осінь одна 1861-го. Вас з ласки самодержавної звільнили, нарешті, від кріпосного рабства, а ви, налякані клятою волею, не знаєте, що з нею робити, та й стали в чергу по казенний хліб! І я з вами. Вільна, звільнена від державної суєти, від сяйва «Гори», від марнослав'я і марнослів'я… Тепер я просто…

Так, з черги, але ви, напевно, думаєте, що з черги за хлібом? Хто зна… Може, за царством небесним, бо за земним ми вже відстояли…

Порятунок від біди, від горя теж приходить неждано. Спасінням моїм від одичіння, від лютості і образи на цілий світ, врешті, від душевного краху стала Сашуня. Віддушиною у глухій самотині, яку облаштували мені мої колишні друзі, стали… черги. О, раніше боялася їх, мов чорт ладану, вірніше, народу боялася, озвірілого від постійного дефіциту імпортних товарів за радянської влади, тепер — вітчизняного шматка хліба.

Приходжу в черги, як у театр абсурду, де нібито нормальна публіка спонтанно і правдиво (як у житті) розігрує якийсь божевільний спектакль свого життя. Вперше опинившись у цьому вертепі (пришкандибала за пляшкою кефіру), одуріла від гамору, агресивності та войовничості співгромадян. Ну, чисто тобі український демократичний парламент. Усе за верховним зразком: більшість ганьбить і проклинає демократів, починаючи від Горбачова і завершуючи націоналістами-бандерівцями разом з Кравчуком, а тепер вже й комуністів з Морозом і Кучмою заодно. Меншість, звісно, патріотична інтелігенція, стоїть на смерть за суверенну соборну неньку Україну, впиваючись довгожданою свободою слова, а головне — впевненістю, що за це, принаймні, завтра, не посадять. Більшість, так би мовити, народ, або пролетаріат, який нічого ніколи не мав, окрім свободи слова і високого звання ГЕГЕМОН, навпаки, злий на нові часи і демократів, які звільнили його від високих «гегемонських» ілюзій, залишивши тільки утробний «ковбасний менталітет». Демократи у свою чергу не можуть простити народові його політичну тупість.

А мене облягає планетарна печаль і безмежна жалість до цих людей, надто, коли якась колишня ударниця, фабрична медалістка з варикозними ногами, опухлими від п'ятдесятилітнього стояння за верстатом, прийнявши мене за «свою», каже:

— Гаварят, Сталін убівал нєвінних людєй. Нє знаю, хотя січас і много пішут об етом… А вот шо цени постоянно поніжал і што всєго навалом било — помню. За пєрвую свою зарплату я купіла пєрвиє свої тухвельки на каблучкє, сітцевоє платіце, часікі і їшо на жратву осталось — во, с галавой.

Зі змішаним почуттям огиди і жалості дивлюся в її чорний беззубий рот, якому не відомий смак калорійної людської їжі, на непричесану голову, вицвілі очі, яким і не снилося людське життя. Мовчу, згідливо киваю головою. Не хочу правдою добивати це ошукане життям створіння. Нехай живе собі з переконанням, що і воно колись жило по-людськи. Тим більше, що в якійсь мірі ми обидві з нею — жертви демократичних катаклізмів.

Сільська черга різниться від міської поміркованістю, толерантністю до влади. Одні стоять, інші, підстеливши мішки та торби, з якими прийшли за провіантом, сидять рядочком просто під тином. Чоловіки смалять самосад, заходяться сухотними кашлями і філософствують про те, що селянинові при всіх властях «однака дяка і почот» — лиш роби, як чорний віл, ори та жни, а з тебе ще й третю шкуру деруть. Держава, як поганий колгосп. І вгорі, і внизу рвуться до влади, як до корита, аби наїстися, та дітям і правнукам нагребти. А про народ?.. Хто там про нього думає, як і колись, так і тепер…

Н-да, зразу видно, що не гегемон зібрався під сільським магазином, не гегемон…

— А важче жити теперечки стало з одної причини, — розмірковує сучасний сільський Сковорода, прилаштувавшись навпочіпки під тином та попахкуючи самокруткою:

— Не спорю, комуністи строїли собі рай на землі, але й нам, народу, кидали кістку: на, гризи і не дзявкай! От Брежнєв — сам крав і нам давав. А що — не правду кажу? Лахва була — йди на поле, бери, скільки донесеш, живи…

— Да, при Брежнєву трохи віджили, нема що казати, — зітхає картата хустка переді мною.

— Жили! Авжеж! Жив той, хто машинами крав! — злиться жвавий, як горобчик восени, чоловічок у куценькому піджачку і кепочці. — А хто — дірявою торбою, той так і зостався з торбою! От сидить під тином — хліба жде!

— Е, нє не кажи, Миколо, легше було, — далі розмірковує філософ навпочіпки. — При наїджених комуністах і нам перепадало, а тепер чекай, коли наїдяться голодні демократи, доки накрадуть та по закордонах наїздяться… Як були комуністи, то було що їсти, а як прийшли демократи, то, вибачте, нема чим с…и…

— Та вже ж знов прийшли комуністи… От Кучма — хто? Комуніст, і не скриває цього, а що змінилося — пуття нема…

— І не буде, — виносить вердикт жовтенька хустка з квітчастим бережечком, — бо ніхто робити не хоче. Якби робили всі, як от ми в селі, то був би толк!

— Ага, тої, вони вам нароблять! Всі тепер — бізнесмени! Колись спекулянтами їх називали, а тепер — по-закордонному: бізнесмени!

— Всі доларів хочуть!..

— Один з одного шкуру дере! Грабить та вбиває! Таке твориться по світу!..

— А нам — хоч би й що!

— А таки так: в нас найлуче, от подивіться, що робиться в тій Америці, по телевізору ж показують: одна стрілянина! Нє, нема краще, як у нас!

Спонтанна дискусія завершується одноголосною злагодою, що «в нас — найкраще, аби лиш не було війни», і мова знову заходить про сільські події, балачка крутиться довкола нехитрих селянських проблем.

Атож, у місті черга крутіша, бо голодніший народ. А голод, як відомо, стимулює соціальну і політичну активність. Часом у черзі за потрушками розгортаються такі політичні баталії… надто коли Бог зведе до купи заклятого комуняку із ще запеклішим оунівця… Ото пір’я летить, як зітнуться!.. І тоді і я не витримую! Не годна дивитися, як сам себе пожирає і нищить цей нещасний, одурений народ! І впадаю в раж, і… кричу, кричу у виснажені, перекошені від злості обличчя… Що я кричу? Що? Про те, що в той час, коли народ поїдом їсть один одного, там, вгорі, на «Горі», про людське око непримиренні сили, любенько об'єднавшись, розкрадають, розпродують Україну, і нас з вами, з потрухами!

Боже, навіщо я кричу? Навіщо принижую правдою обманутих вічних рабів? Навіщо їм знати, що вони, як були — ніщо, так і зостались — лиш прахом у підніжжі «Гори», тільки глиною, з якої можна ліпити і солдатів, і патріотів, і рабів… Тож, справді, навіщо цих нещасних позбавляти ще й ілюзій про власну значимість?!

Звісно, на мене озираються. Довго дивляться мовчки, а потім хтось каже:

— А хіба раньше не так було? Ділили цю бідну Україну відколи вона, і народ продавали, і вибивали — і за Леніна, і за Сталіна… А що вже цей, катюга, здівався над людьми, то не приведи Боже! Думали, що їм всьо можна, що вони — вище Бога, і, видно, ніколи і ві сні страшному не снилося їм, іродам, що колись їх попиратимуть ногами їхні раби…

О, мій бідний, упосліджений народе! Так ти ж іще й філософ?! Ні! Треба початися з тебе, як Лора, або ж упасти до тебе, як я, щоб осягнути трагедію твою! А, можливо, велич? Хай і наївну, беззахисну, але — велич!

Де ж ви, маститі, одним миром мазані, співці, володарі душ?.. Де ви, дорогі колеги, літописці і обличителі? Мовчите, вовчики-братчики, по своїх норах? Трибуни-оратори, краснобаї красномовні, суєслови несосвітенні, вивели народ на майдани і залишили, хай чубиться, доки ми погасаємо по Європах та Америках, повчимося-порадимось, що з ним далі робити, безпорадним, привченим до маніпуляцій…

Господи, та що це я знову драматизую, нагнітаю обстановку?! Все ж — нормально. Життя іде. Народ живе. Поволі залишає барикади, розходиться по хатах. І — вчиться виживати в нових складних умовах. Хіба йому вперше? Ба! Йому навіть цікаво! Не раз спостерігала, що для багатьох літніх людей черги — своєрідний клуб за інтересами. Пенсіонери, аби не здуріти від бездіяльності, кожного Божого ранку ні світ ні зоря купчаться під порожніми магазинами, створюють чергу за ще не привезеним харчем і… мітингують. Як середньоазіатські аксакали мого воєнного дитинства. Тільки чинари бракує, зеленого чаю по піалі на брата та ремиґання верблюдів…

Від спогадів повертаюся до реальності. Вже зовсім стемніло, а машини з хлібом немає. Нарешті, на порозі крамниці виростає невиразна у сутінках дрібна постать і каже тоном, що виключає заперечення і скарги:

— Вася дзвонив, що хліба сьогодні не буде. Нема бензину — привезти.

Постать щезає в темному нутрі магазину, черга зітхає, не ремствує, видно, Вася для неї незаперечний авторитет, але не розходиться. Скотини сільські пенсіонери давно не тримають: нема сили коло неї ходити та й годувати чим — катма. В хатах темно: світло на підстанції вмикають лиш на годину з метою економії електроенергії. І хліба нема, аби пожувати в темряві… То чого розходитись? У гурті — веселіше…

Непоміченою покидаю чергу, сідаю в машину, і ми тихеньке їдемо собі далі, в столицю, у свій залізо-бетонний бункер, де теж ні крихти хліба, і це ріднить мимоволі з рідним народом, і стає легше, і не так гнітить невблаганна дійсність.

О, тепер я, здається, починаю розуміти Лору і її всепоглинаючу божевільну любов до рідного народу. Справді, щоб запалати святою пристрастю жертовності, треба пережити з ним хоч одну біду, хоч один чорний день, але — в одному ряду, поваритися в одному пекельному котлі.

Наразі обпекло щось схоже на сором, на почуття вини: згадала, як втікала від Чорнобильської катастрофи в травні 1986 року разом із родинами керівників вищих ешелонів влади. Поїзд «Київ-Сімферополь» відходив з перону напівпорожнім. А перон вирував людським розпачем, горем, відчаєм. У вікна і двері вагонів лізли перекошені страхом обличчя, але провідники з хоробрістю героїчних захисників Сталінграда відбивали атаки простолюдинів, виконуючи наказ залізничного начальства: жодного не впускати, сім’ї владоможців мали рятуватися від національної трагедії з комфортом.

Так, то була втеча на очах у простих, безневинних людей, у яких теж були діти, і вони над усе хотіли, щоб ці діти були живі й здорові. Але тоді я не картала себе: інстинкт самозбереження, страх за власну шкуру, виявляється, сильніший за совість… Зачинившись у порожньому «CW», тремтіла, пригорнувши малу Сашуню, боялася, що знавіснілий народ перекине поїзд, поб’є вікна або напакує злими спітнілими тілами вагони…

Це вже було: і страх, і втеча від нього. Колись отак тікала у віці Сашуні з татком і мамою від війни… В смердючому, набитому людьми, як діжка оселедцями, поїзді аж у Середню Азію. І от повторилось! Але тепер ми тікали не від ворога прийшлого, зовнішнього, а від внутрішнього, того, що сидить у наших паскудних, вбогих душечках, плодить монстрів, а відтак не може їм раду дати. Бо ж Чорнобильська трагедія була не тільки провиною тих, хто вгорі, а й заслугою тих, хто внизу. Адже одні вимріяли смертоносне атомне чудовисько, другі сотворили, а решта дозволили йому поселитися під самою хатою, під боком мільйонного міста, біля витоків усіх наших річок… А митці-творці усю цю всенародну «подлянку» оспівали у віршах, піснях, романах і фільмах.

Охоплена страхом і люттю на всіх і вся, надто на одурілий з відчаю багатотисячний натовп на пероні, готова була вбити кожного, хто посягне на моє місце у спасенному ковчезі вагона. Та навіть тоді, коли Київ зостався далеко позаду, а у вікнах попливли весняні розкішно-сонячні, не осмучені, навіть тінню від хмар, рідні простори, передчуття Апокаліпсису не минало. Жах, здавалося, біг слідом, назирці, важко дихаючи, мов загнаний звір, нагадуючи, що від кари Божої не втечеш…

Вже зовсім споночіло. Їдемо лісом, а здається, тунелем, освітленим лише фарами «Волги». Тунелем, що закінчується тупиком. Попереду — ще чорніша чорнота, і ні вогника, ні надії на нього. Чорнобиль… Уся країна — чорний біль… Ще одна чорна пляма на совісті усіх «колишніх». І Станіслава. Але що міг зробити, коли був хоч і ведучою, та все ж таки шестернею у державній машині? Не виводити людей на Першотравневу демонстрацію, відмінити свято по всій країні? Але ж тоді вся керівна верхівка республіки стояла поряд із Щербицьким і Кравчуком під смертоносним сліпучо-сонячним небом Чорнобиля! І не тікали! А хтось подумав, як-то було їм стояти на припорошених стронцієм трибунах, знаючи всю гірку, чорну, страшну правду? Усвідомлюючи, що це пекло, яке дихає смертю, з твоєї вини розверзлося у самому серці країни, а тому — на твоїй совісті? Не приведи Боже, таке пережити… цей жах, який не минає… Від якого не втечеш…

А народ тікав! Не лиш, як тепер кажуть, жони цекістів. Усі! Хто куди: у провінцію, в рідне село, на Кавказ, в Сибір… Ми ж із Сашунею разом із сім’ями інших урядовців півтора року змушені були перебиватися на правах біженців по санаторіях і будинках відпочинку Криму. Але й там нас знайшла біда: запалення щитовидної залози у Сашуні. На рахунок Чорнобиля лікарі спишуть і мій інсульт, і тяжкі ускладнення після нього…

Так, від судьби не втечеш… Тим більше потягом, який давно стоїть у тупику… І тепер ти, о, Олександро, безнадійно б’єшся у зачинені двері його нерухомих вагонів разом з тими, від кого тікала, згірш як від Чорнобиля, залишивши на пероні столичного вокзалу… Тих, хто ще недавно був для тебе абстракцією під назвою «народ» а тепер — суворою реальністю. Бо тепер ти теж — народ. І цю роль «великого німого», «масовки-жертви» мусиш терпляче зіграти «під завісу» у спектаклі свого життя. Така воля Всевишнього Режисера…

А від свого призначення, як відомо, теж не втечеш.

По спині біжать холодні дрібні мурашки-дрижачки: з дитинства боюся темряви. Тісніше кутаюсь у пальто, лякливо зиркаю на темні віконця. І… о Боже! А то хто там?! У вікні?.. Придивляюся… Боже! Спаси і сохрани! Із глибини тьмявого задзеркалля на мене дивиться… Лора! Вуста міцно стиснені, майже зціплені, але ясно чую її голос: «Бог карає за гординю, упосліджуючи до натовпу. І милує за гідність, підносячи до народу. Ти ще в путі, Саню, на півдорозі…»

— Що?.. Що ти хочеш цим сказати? — спонтанно обурююсь, але віддзеркалення тане, тихне голос.

— Ти щось сказала? — запитує стривожено Станіслав.

— Нічого, лиш хотіла запитати тебе, як так сталося, що ми з тобою, такі мудрі, вчені, зовсім не дурніші і не гірша за інших, зосталися, як у тій казці, коло розбитого корита, чи то пак — за бортом «Титаника»?

Але мудрий Соломон — Станіслав мовчить, хоч справді, тоді, у 90-му, ми почувалися так, як на кораблі, який нагло йшов на дно… Сьогодні, через три роки, відчуття катастрофи перетворилося на гірку реальність. Ми справді опинилися за бортом не тільки корабля-держави, а й — життя! Чи може, то лиш так мені задається? Ти мене чуєш, Станіславе?!

Але Станіслав мовчить, вдає, що не чує. Однак, о, Олександро, ти відчуваєш, як між вами проскакує нервова іскра. Ця тема для обох дражлива, бо, на жаль, без перебільшення, рівнозначна темі життя і смерті. Спочатку, коли ВСЕ це тільки-но затівалось у Москві, Станіслав у душі підтримував Горбачова, бо, як і тисячі чесних комуністів, розумів, що система зайшла в тупик, що рятувати її від краху старими методами репресій, «закручування гайок» народові, який пройшов всі етапи «большого путі», все одно, що копати останню братську могилу під проводом «генерального» Бюро КПРС, яке насправді давно стало… ритуальним. Країна втомилася від маразму і перманентних похоронів вождів. «Гора» потребувала молодої крові, дерзновенного розуму і нових ідей… Усе це було в партії, але ці прогресивні сили нуртували по низах, не спроможні прорватися нагору, за мури Кремля. Безумовно, Кравчук до них належав, але до демократа не дотягував — хитруватому конформісту бракувало безкомпромісної любові до народу, тоді як любов до себе, коханого, зашкалювала, мов стрілка дозиметра у Чорнобилі. Та й Чорнобиль… його катастрофа стала першою помилкою першого кремлівського реформатора-демократа Горбачова і початком державної катастрофи. Другим прорахунком був сухий закон.

Трагедія на ЧАЕС, знищення в Криму виноградників, алкогольні бунти, безкінечні закордонні турне «сіятельної» парочки Горбачових — усе це працювало не на користь Генсека, і в значній мірі пригасило захоплення ним у душі Станіслава. А небавом Ясінський узагалі почав симпатизувати Єльцину. Однак подальші революційні події у Москві, а особливо міжсобойчик у Біловезькій Пущі, відштовхнули і від того. Не міг простити тої пущі Ясінський і Кравчукові. А коли почалася з вини того, як вважав Станіслав, і ця «оксамитова розруха», цей… двірцевий переворот під виглядом національно-визвольної революції — з бурхливими всенародними маніфестаціями, підняттям синьо-жовтих прапорів, «ланцюгами злуки», референдумами, то взагалі зненавидів «Лиса фарбованого».

Але й ти, о, Олександро, заскочена зненацька непередбачуваним розвитком подій, мимоволі поділяла погляди Станіслава, особливо після того, як «опричники демократії» викинули тебе разом із рукописами з державної дачі.

Дивлячись, як розлітаються білими підстреленими птахами помережені рукою Лори сторінки роману про революційні події 1917–1918 років на Україні, ти плакала, не соромлячись враз очужілої прислуги, яка замість того, щоб, як раніше, бігти ловити розтерзаний рукопис, мовчки чекала, доки ти виметешся із номера, аби прибрати його для нового хазяїна — якогось новоспеченого народного депутата нової Верховної Ради.

Тільки тепер ти зрозуміла, які несхожі почуття переживають різні люди під час революції, і настільки точно і тонко відчувала це Лора, геніально відтворюючи душевний стан персонажів роману «Криваві заграви»… І взагалі, якими примітивними ідеологічними покручами були ви обидві з тою редакторкою з видавництва, котра по-варварськи калічила струнку архітектуру твору, брутально перетворюючи божественну симфонію правди на какофонію брехні, ламаючи прозору, дзвінку Лорину фразу на ходульні, але «правильні» лозунги…

Так, тепер ти розумієш, чому Лора, прочитавши роман, запила… А скоро по тому взагалі пішла з цього світу. І, певно, з великою огидою спостерігала з того світу, як ти, повержена «новою демократичною владою», викинута за борт, кричала, що нікому не пробачиш «цей чорносотенний погром», що «влаштуєш їм Нюрнберг», що «ти їх, бандитів, не боїшся»… І, певно, питала: «А кого ж ти ТОДІ, о, сміятельна Олександро, боялася? Чому ти, така безстрашна, запопадливо потакала усім тим… безчинствам, що чинила із совісною інтелігенцією система?»

Твоя правда, Лоро, потакала! Потакала, бо знала, ХТО стоїть за цим! Авжеж, і хто тоді стояв за широкою спиною тої ж безграмотної редакторки і водив її рукою. І ти знала! Знала, що тих хлопців остерігалися і вищі за нас із Станіславом люди!

Але, Лоро, тобі легко дорікати, бо ти зі своєю правдою уже — ТАМ, а я зі своєю ще ЗА БОРТОМ ТУТ. Ще бовтаюся в розбурханому морі серед уламків свого білого корабля…

О! Олександро! Бідна Олександро, справді, те вигнання з привілейованого комуністичного раю тебе добряче налякало. Повернувшись у свою міську квартиру, застала розгубленого, навіть розчавленого Станіслава. Чоловік сидів на кухні у повній темряві з Кримінальним кодексом СРСР у руках — єдиною річчю, яку прихопив зі свого кабінету в ЦК партії. Ти зашторила вікна, відключила міський телефон і тільки тоді ввімкнула торшер.

— Вимкни світло! — різко наказав Станіслав, і ти слухняно вимкнула. Не повечерявши, розійшлися по своїх кутках. Одно слово, залягли на дно. Ти найбільше боялася, щоби не почали вбивати один одного. Боялася громадянської війни, братовбивчої різні, терору. Ніде правди діти, ви обоє з чоловіком чекали фізичної розправи. На щастя, цим заколотникам, що підняли народ на повстання, було не до нас, тих, котрі, замість того, щоб вхопитися за стерно і вивести розтрощений «Титаник» у тиху бухту омріяного комуністичного раю, ображено спостерігали, бовтаючись у штормових хвилях всенародного піднесення, як його печальні залишки дрейфують в нікуди уже під чужим прапором… Так, багато хто з «опальних» намагався перебути цунамі, підглядаючи за ним у щілинку телевізора…

Телевізор став єдиним вашим зв’язком із перевернутим догори дном світом. Світом, який на очах змінювався разом з ідеями та ідеалами, моральними цінностями, духовними пріоритетами. Світ, в якому для вас не було місця… не було місця ні вашим із Станіславом дисертаціям, ані твоїм книжкам… о, Олександро! Так дорого оплаченим, майже оплаканим твоїм книгам…

Здавалося, Станіслав вибухнув цим словом, як кострище вогнем, щойно переступивши поріг. І ти злякалася невже почалось?! Але Станіслав, згадавши про твою хворобу, стишив гнів, заспокоїв: ні, ніхто нікого не смалить на вогнищах, просто… просто хтось із «колишніх соратників», охоплених жахом перед майбутнім, зустрівши його на вулиці, розповів, нібито «повсталі маси» не тільки валять і розбивають радянські пам’ятники на площах, а й по бібліотеках нищать книжки радянських письменників. Правда, тишком-нишком, під виглядом переобліку списують твори ще вчора обожнюватих класиків і мішками виносять книжки на смітники або здають в макулатуру.

Ти, звісно, не повірила. Та все ж задзвонила Хавроні, а та у відповідь:

— Ги-ги-ги, боїшся, щоб твоїми «Загравами» народ не почав розпалювати «пічки-буржуйки», рятуючись від енергетичної кризи, або використовувати «за призначенням» із доцільнішою метою… ги-ги-ги… в укромних мєстах? Ги-ги-ги…

Хівря знала, чим вколоти! Достеменно сама мріяла побачити твій роман прихромленим цвяхом до стіни у громадському туалеті! Змія підколодна! Забула, що, якби «на зорі незалежності» ти не порадила їй по секрету негайно забирати з ощадних книжок гроші, то полетіли б тисячі її папи-генерала за вітром свободи разом із вкладами простих радянських громадян! А так он квартиру дочці купила, книжку бездарних своїх нарисів видала — «Під сонцем свободи»… Тьху! Ще одна «дисидентка»! Ще одна репресована! Щойно виповзла із запілля — з-під шинелі татуся-генерала! Хоч вже канонізуй, боркиню незламну! Просто-таки Алла Горська!

О, як тобі хотілося висповідати Хаврону, сказати їй усю правду, але… ще не пора. Ще не прийшла твоя пора, о, Олександро… Але прийде. Обов'язково. І ти їм, цим «підпільним Хіврям», цим відьмам комсомольським, ще влаштуєш інквізицію! Аутода-фе! Ото будуть горіти! Синім полум'ям! Просто на площах! На очах рідного народу! А чо' ж? Хай люди знають: ху із ху!.. Але ти це зробиш красиво… І вони дуже здивуються, почувши, що Олександра Рибенко-Ясінська ще не вмерла! І дух її ще живий!

— Чому ми так повільно їдемо! Ти можеш їхати швидше? Мені завтра конче треба вирішити одну нагальну справу…

Станіслав стенає плечима і робить вигляд, що готовий хоч на крилах летіти, щоб я тільки відчепилася, дала йому спокій.

Але я не відчіплююсь. Мені не дає спокою нова ідея-фікс: я мушу перевидати роман «Криваві заграви»! Негайно!

За будь-яку ціну! Тому — швидше, швидше додому! Зачинитися у своїй спальні-келії, перечитати роман, і — рятувати, рятувати!..

За переживаннями не помітила, як в’їхали у двір. Не чекаючи допомоги від Станіслава, виповзла з машини, заспішила до хати. А потім жадібно читала — під сердитий брязкіт посуду, який вчинив на кухні голодний Станіслав, з болем переконуючись у правоті своєї підозри: цілі розділи, колись переписані отою товстою редакторкою, тим дрейфуючим по спілчанському фойє айсбергом, нині сприймалися як одверта, нахабна брехня про революційні події 1917–1918 років з позицій комуністичної ідеології.

Розповідь у романі про початок Жовтневої революції в Києві починається з легендарного більшовицького аероплана, що піднявшись над Печерськом, подав сигнал до повстання на «Арсеналі» 29 жовтня, або ж 11 листопада за новим стилем, на чотири дні пізніше Петроградського. «Війська тимчасового уряду збираються на вулиці Банковій, Олександрійській, в Маріїнському парку… Націоналістична Центральна Рада стягує свої полки і курені на вулицю Володимирську. Більшовицький ревком переходить на завод „Арсенал“. У ніч на понеділок до „Арсеналу“ пробираються червоноармійці, до них приєднуються робітники, а також дві сотні українського Богданівського полку… Під вечір більшовики-повстанці переходять у наступ»…

Отакий оптимістичний опис революції 1917-го у спогадах більшовиків… Однак у рукописному варіанті роману Лора, посилаючись на архіви і розповіді ще живих учасників і очевидців, намагалася відтворити події з точки зору усіх причетних до них сил. І тільки тому, що на рукописі стояло моє ім’я, авторові не пришили «націоналізм» і не «зарізали» роман, а наказали разом з редактором виправити помилки.

Так, змусили. Та все-таки, перестрахувальниця нещасна, навіщо дозволила цій нездарі редакторці псувати прекрасний Лорин стиль, перекручувати геніальні думки, святі її пророцтва?! О, Олександро, ти ж знала, що Лора… попри все… геніальна… Так, і з цим треба змиритися. І визнати, що вона ніби… бачила на десятиліття вперед, а може, й на століття. Судячи з ваших безкінечних одвертих розмов, передбачала, що з нами буде, передбачала падіння імперії, і вибух національної самосвідомості, і великий блуд, і розчарування, і — по муках усіх — нову Україну… Хоча… де та ще нова Україна? І, по всьому видно, не скоро буде…

Та все ж: чого ж мені було боятися правди? Адже богині падають з Олімпу не в кострища священної інквізиції, а в гріховні обійми смертних. Принаймні, так тоді велося серед партійних небожителів… Якби не злякалася, не злукавила… о! була би сьогодні серед пророків, серед провідників нації! Орден Героя України дали б!

О, Олександро! Вгамуйся! Отямся, загнуздай своє хворобливе честолюбство! Хіба тобі мало пригод? Чи осліпла і не бачиш, як безслідно щезають зі сцени одні герої і з’являються інші? Ти ліпше подумай, як врятувати роман: бо спишуть, спишуть його, і бібліотечна прибиральниця причепить твій труд, твій біль, муку твою на гвіздочку в туалеті. От тобі й пам'ятник «нерукотворний» і «народна тропа» до нього!

Здуріти можна! Хоч, здається, я таки божеволію! Здається, в мене галюцинації: чітко бачу свою книгу, свою працю, то прихромлену іржавим цвяхом до брудної стіни смердючого громадського туалету, а то палаючою у багатті! О, як вона корчиться від болю! Ні, ні… тільки не це! Забирайте все: дачі, квартири, машини, розподільники, власних масажисток і особистих перукарок, заморське їдло — все! Але книжки — я вам не віддам! Я її перепишу кров’ю і вона — зостанеться… Я перевидам її!!! Нове видання роману, доповнене! Поки що — я ще жива і ще сама, са-ма вирішую власну долю, дорогенькі вовчики-братчики! Ви мене зневагою палили, обливали брудом, помиями своєї зловтіхи, ноги об мене витирали, перекинчики нещасні, а я — мов фенікс, воскресла, обтрусилася і знову — вгору! О, ви ще побачите мене на сонячному Парнасі, осяяну вдячними поглядами нащадків! Ви ще поподивитесь на мене знизу вгору, зі свого болота! Я примушу вас повірити, що вічна і невмируща Олександра Рибенко-Ясінська! О! Рибенко-Ясінська!

Давно не відчувала такої скаженої енергії, і такої лютої спраги діяльності! Ледве дочекалася ранку! Ранку пробудженого честолюбства, прозріння і відродження…

Нарешті! Шоста, сьома, восьма, дев'ята, десята година ранку. Слава Богу! У видавництва злізаються лише о десятій, як в радянські часи. Сміх та й годі: в житті письменників змінилося все, крім розпорядку робочого дня та директора спілчанського видавництва — Віктора К. Хоча навряд чи при нинішньому занепаді видавничої справи в Україні та прийде кому в голову посягати на цю посаду. То в Радянському Союзі м'якенькими кріслами у видавництвах нагороджували перевірених, вірних і надійних комуністів з нахилами до літератури.

Наразі пригадала, що колись сама рекомендувала Вітька на посаду директора найвагомішого в республіці видавництва. На віддяку Вітьок потішив мене, хоч і «підправленим», зате шикарно (на рівні класиків) виданим романом, себто в якійсь мірі став хрещеним батьком молодого романіста Рибенко-Ясінської. Цікаво, що він скаже сьогодні? Невже теж відомстить чорною невдячністю?! Отож, набираю номер і, почувши буденно-безперспективний голос Вітька, кажу бадьоро:

— Салют! Не впізнаєш? Ага! Це я — воскресла з мертвих і забутих. І знаєш, з якого приводу? Атож, вгадав, хочу, по-перше, перевидати свій роман… Як який? «Криваві заграви»! По-друге, нарешті, видати повне зібрання творів Лариси Орленко.

У слухавці — здивоване мовчання. Так і хочеться єхидно запитати: «І ти, Брут?» — і кинути слухавку. Однак — терпіння, і ще раз — терпіння, бо за нього, як відомо, Бог дає істинним християнам спасіння! А мені конче, доконечно потрібне твоє спасіння, Господи!

Тим часом Вітьок, пом’явшись, каже:

— Ідея — прекрасна, але ти, мабуть, давно у Спілці була, тим паче — у видавництві. На мілині ми, дорога, на мілині… Коштів — нема, паперу — катма, люди порозбігалися… Зосталося кілька пенсіонерів та я. Ледве кінці з кінцями зводимо. Перебиваємося тим, що видаємо комерційну літературу та трохи художньої, але за власні кошти авторів…

— Та бачила я цю комерційну літературу, — лагідно вставляю своїх п’ять копійок, — Один секс… Невже наші люди таке читають?!

— Дорогесенька! Та ти, бачу, і на вулиці давненько була! Наші люди тільки це й читають!

— Дорогенький, але ж ти інтелігентна людина, як ти можеш… такий бруд видавати, навіть якщо його розхапують? — щиро дивуюся моральному падінню Вітька.

— А можна встрєчний вопрос? Скажи-но мені, з якого монастиря ти мені дзвониш і чи давно постриг прийняла, свята Олександро? — перебиває весело Вітьок. — Інакше ти б знала, що у нас уже давно свобода нравов, що секс давно вийшов із комуністичного підпілля і впевненим кроком крокує по країні, що нарешті починають діяти і в нас ринкові закони…

І зачав нудно і детально пояснювати новий ринковий механізм книговидання. Н-да! Ой там на риночку… Оце то так! Потрясаюче! Це ж тепер мало нашому брату писучому написати геніальний твір, здихаючи від перенапруги і голоду рік, а то й два, а ще й по трудах праведних позичити в Сірка очей, зігнути в три погибелі хребет і шкандибати з простягнутою рукою по офісах та крамничках спороджених економічним хаосом нуворишів: дайте — не минайте!

Аж зареготала, уявивши згорбленим котрогось із колишніх гордо-пишних секретарів Спілки письменників, заголублених увагою і любов’ю рідного народу. Хотіла б я бачити, як то ниньки той народ рідний кидатиме в облізлу шапку класика останній «купованець» або не останній долар! На, видавай свої розтакої мами геніальні творіння, жебраче! Слава тобі у віках! Адже це ви, інженери людських душ, розвалили державу і віру в комуністичне майбутнє! На словах славили-хвалили Радянську Батьківщину, а тишком-тишком — валили! І от розвалили, і поробили нас усіх жебраками-мільйонерами!

А таки скаже! Бо не раз казав… Дивовижний народ, дивна країна: що б не сталося-трапилося в суспільстві — крайня інтелігенція. Почалася традиція ще з часів Шевченка… Ух, гниляки! Мало на вас було постанов ЦК, мало Гулагів-Магаданів і громадянських розправ! Мало вас до стінки ставили та по тюрмах гноїли! Здавалося, так уже пересіяли, що на ситі зосталися одні золоті, вірні і куплені. Аж ні! Лиш попусти, як вони вже хором кличуть «обух сталить та добре вигострить сокиру», ніби ще вчора не співали оди вождям і тиранам! Мало, мало… Але нині вже… по самісіньку зав’язку матимете. От що вже вас доб’є, вовчики-братчики, то здорова ринкова конкуренція! Точніше, отой «грошовий мішок», про який ще Ленін попереджав, а ви не вірили. І видавали всю свою муру за щире золото. Секретарську літературу, написану секретарями Спілки для секретарів ЦеКа і їхніх секретарок. А тепер — побігайте по… риночку, може хто й купить…

Давно я так не веселилася! Бо давно не бачила дурнів, які б самі та під собою сук рубали. І от — геп! В самісіньку калабаню! Відгула Спілка Гуляйполем, здала в оренду приміщення, бо треба виживати… Відкричали демократи у першому українському парламенті, і — тихо… А далі що? Куди кликати народ, в який бік вести, коли одні — в корчмі, другі — на базарі, а треті — ще досі в чергах, якщо не за світлим майбутнім, то за вареною ковбасою. Зате маємо свою незалежну державу і свого, омріяного Президента, як там його народ називає, дорогого Леоніда Макаровича? КУПОН ПЕРШИЙ?!

Як я тоді сміялася — це ж треба було вміти, обікравши, обібравши до нитки народ, зробити його мільйонером! Народ-мільйонер! Де ви ще таке бачили? Україна за президентства Кравчука побила всі світові рекорди у сфері шахрайства.

У той час, коли народ під проводом інтелігенції боровся за свободу, по всіх рівнях ледь живої радянської влади було розіслане таємне розпорядження забирати із банків вклади, заощадження, страховки. Моментально запрацював штучно організований підпільний ринок нерухомості, на аукціонах якого власть імущі скуповували заводи, фабрики, магазини, квартири. А населенню видали сувої купонів і сказали, що їхні вклади забрала Москва. От якою ціною українці здобули довгождану незалежність! Слава Богу, в нас ні копійки не пропало…

Я й досі, як згадаю, сміюсь… і наразі… відчуваю, що я справді воскресла, щодо мене повернувся мій звичний душевний бійцівський стан, збудження скакової кобилиці перед забігом на іподрому. Це ж колись я іржала так радісно перед кожною новою перепоною, перед бар’єром, переповнена бойовим духом, шаленством борця, приреченого власною вдачею на перемогу. За будь-яких обставин. За будь-яких умов!

Що ж, спасибі, Вікторе, що прояснив ситуацію. А ми вже в ній — зорієнтуємося!

Тож на другий день, «реставрувавши фасад», або, як образно висловлювалася моя колишня «косметичка» Дора, «сдєлав ліцо», звісно, настроївшись на «гуморну хвилю», запрягла Станіслава в тачку і… поїхала по жебрах. Вітьок має рацію: письменник мусить бути серед свого народу, особливо, у час випробувань!

Перше коло свого приниження вирішила почати із дрібних крамничок — «шопів», різних фірм і магазинів. «Волгу» зі Станіславом залишала десь за рогом, аби меценати не запідозрили мене в достатку. І шкандибала через набиті турецьким, китайським непотребом салони магазинів з несосвітенними назвами — «Ругвіс», «Офамія», «Рімпекс», у яких мене, правду кажучи, не чекали…

Чистої води — НЕП. Тільки замість Леніна — Кравчук, а непмани — «прості» хлопці-комсомольці і спортсмени-рекетири, які називають себе теж «просто»: «ті, що вирвались уперед». І мають рацію. Вони, ці самовпевнені, «пальци вєєром», скоробагатьки, ці смішно екіпіровані круті хлопці, і справді, дякуючи демократії і власним талантам, «вирвалися вперед» — на «мерседесах», «фордах», «вольво», залишивши далеко позаду своїх ровесників в університетських аудиторіях, охлялих від науки і мізерних стипендій. Вони знайшли свою економічну нішу — ці родоначальники нового класу капіталістів, лихварів, крамарів, юні буржуа — і почуваються в ній досить упевнено. Але, Боже, в якій дрімучій темряві перебувають їх калькуляторні душі! Іще мине не одна сотенька літ, поки захочеться їм перегорнути мудру книгу чи зупинити погляд на картині художника… І мине не покоління, доки з них виродиться доморощений Сава Морозов!

Так гадала собі, вистоюючи перед «бізнесменами», що приймали мене, розкинувшись у шкіряних кріслах своїх «офісів». Моє ім’я їм ні про що не говорило, а слова — тим більше. Однак була переконана: якби перед ними постав і сам Тарас Григорович, реакція була б та ж.

Що ж, грошовиті мої співгромадяни, за «нема» — суду нема. З яким задоволенням я б плюнула на вас усіх разом узятих, але — мушу! — мушу пережити це добровільне приниження, щоб відчути неповторну чарівність нової рідної капіталістичної реальності, що проростає з трупних останків соціалізму. Мушу осягнути слабким розумом і вбогою уявою народження нової формації на древніх хохлацьких теренах. Отак напружившись, мушу видертися на щабель, із якого починається новий виток спіралі суспільного розвитку. Але, вважай, Олександро! Роззирнись та хутенько — вбік, у шанець, аби не розчавили іномаркою ті, котрі й далі рвуться вперед.

Отож вибачайте, майбутні Рокфеллери за візит. Спасибі за науку. І за перспективу. Ах, Лоро, Лоро! А може, розказати цим самовпевненим хлопчакам про одну ідіотку, яка пішла зі світу в розквіті сил, життя віддавши за рідний народ? Так-так, оцим заповзятим ґешефтменам взяти та й розповісти, як вечірню казочку, про твої народолюбні ідеї і люті митарства почерез них? Та, на жаль, вони не стануть мене слухати і просто викинуть за двері, щоб не заважала торгувати у вільній Україні.

Шкода, Лоро, що тебе немає, а то б ми з тобою, як дві старі шкапи, протупали гідно ці кола ганьби і розчарування… Хоча… ти сама усе знала наперед! Між пиятиками і чорними тижнями депресії ти, виявляється, писала свої новели, свої страшні пророцтва, свої правдиві безжальні утопії. У той час, коли я, як остання графоманка, як дурка, втішалася швидкоплинною славою, скороминущим ажіотажем довкола роману і фільму, ти — писала, аж доки смерть не поклала крапку. О ні! Не в комедії — в утопії твого життя. І ти це розуміла, і не противилась. Бо жахливіше смерті — розчарування в тому, що було сенсом твого існування, твоєї присутності на землі…

Але, Лоро, я ВИКОНАЮ свою обітницю, яку дала у тебе на кухні… по твоїй такій трагічній кончині. Я поверну тобі втрачену вічність, втрачену повагу ось цих… і тих… які вони не є, але вони — народ, твій і мій, і нема в нас з тобою іншого народу. І нам від нього нікуди дітись! Як і мені від тебе, Лоро! Ми, мов сіамські близнята: я тебе і мертву ношу на своїй спині!

І я пішла, пішла по другому колу жебрацького пекла, чи то пак — чистилища, на цей раз — по кабінетах керуючих приватними і комерційними банками, генеральних директорів фірм, підприємств, компаній, асоціацій… Стояла з гордо піднятою головою: не на дачку, не на тачку прошу, а на видання геніальних творів рано загиблої письменниці Лариси Орленко. Так-так, вовчики-братчики, встидайтеся: ви лиш про себе дбаєте, а я — хвора, квола жінка — думаю про Україну, її духовність, її резонанс у світі, її будучину.

Друге коло — рівень зовсім інший, можна сказати — вищий. Серед ймовірних майбутніх спонсорів добряча половина — колишні колеги Станіслава: секретарі райкомів, міськкомів, обкомів, інструктори ЦК КПУ. І всі, слава Богу, при здоров'ї і гараздах, і, як бачу, геніально «вжилися» в нові ролі енергійних підприємців. До честі всіх, впізнавали мене, щоправда, одні за першим разом, другі — за другим, коли з притиском називала своє прізвище, тобто, представлялася. Але — тримали на віддалі. Чемно вислухавши, вітали високу мету, далі драматизували обстановку, нарікали на податки, немудру економічну політику, застарілі технології, словом, викручувались. Та не на ту натрапили. З цими кадрами я вміла розмовляти. Як не крутилися, як не вертілися у модерних офісних кріслах, а під кінець візиту таки «відстібали» пару копійок, яких вистачило б на скромний обід в найдешевшій їдальні. Однак і ті вбогі подаяння скупих лицарів присвітили мені дорогу до мети і вселили віру, що досягну її.

Та найбільший «успіх» чекав на мене у фірмі «Ніколас»! О незабутнє враження! Лиш переступила поріг: ба! Таки Ніколас! Чи то пак — Коля Шолудько, мій юний шанувальник ще з тих, золотих часів… Сміх і гріх. Це ж я колись грайливо пришпилила йому це будуарне прізвисько, вірніше, кличку. А він нею фірму назвав! Молодець! Роки пройшли, а не змінився: вічний хлопчик, у джинсових підліткових обладунках, на рильці — темні окуляри, хоч і дощить надворі. Ах, ти ж крихітко моя, впізнав! Почервонів, засукав колінцями, певно, пригадав, як я його рятувала після того, як воно, обіймаючи посаду секретаря ЦК ЛКСМУ, десь на периферії сьорбнуло зайве, перевіряючи дисципліну комсомольську, та й пішло полохати дівок по готелі, і то так невміло та гучно, що стало чутно аж у столиці. А в столиці галасу не любили, а неспеціалістів «по часті загулов» — тим більше. От і погнали Миколку в три шиї, викинули з елітарної молоді, аби знав, як ганьбити славні ряди помічників партії, її зміну достойну. Отоді-то воно й придибало до мене, лизало ручки: «Ах, яка жінка! І талант, і краса, і розум!»

Звичайно, як кожна жінка, я танула від лестощів, а ще, дурна, пожаліла малявку, що вже настругала купку діток, впхала редактором до Вітька у видавництво. Тоді воно боготворило мене. А тепер, дивись, обчухалося, своє видавництво заснувало. Цікаво, який дядько закордонний відмер Шолодькові таку дорогу в нашім Зімбабве комп’ютерну техніку? Та про мене Семене… Головне, щоб видав роман. Бо кого — кого, а видати МЕНЕ він… мусить. Хоча б із вдячності. Тож викладаю щиро, як на духу, всі свої мрії видавничі. Наївна… А пан Ніколас, певно, теж пригадавши дещо, зашморгав дзьобиком, та так єхидненько, очками бігаючи, й каже:

— Раді безмежно стрічати в нашому скромному офісі таку визначну письменницю… І готові виконати будь-яку її забаганку, навіть видати геніальні твори, але то коштуватиме пані по п’ять долярів за сторінку.

Оце діждалася! Стою, мов помиями облита, але кажу йому в тон любенько:

— Прошу пана перевести мені на купони, бо я на базарах не торгую і гуманітарної допомоги в долярах, ані в іншій валюті не отримую.

— Що ви кажете? — аж захлинається жовчю Ніколас. — А за комуняцького режиму не запаслись? А то чого так слабо? А ви порийтеся по шухлядах, по банках швейцарських, може, який цент і знайдете… Отоді й балакати будемо. До речі, рекомендував би я вам, шановна, видати свої твори і… як там її — Лариси Орленко під однією обкладинкою і прізвищем. Звичайно, не вашим, дорога наша товаришко Рибенко-Ясінська.

Ах, ти ж наволоч недороблена, то це так ти мені мстиш за той шматок хліба з маслом, який я дала твоїм дрібним дітям і затовченій, дрібонькій жіночці після скандалу в ЦК комсомолу?!! Чи, може, простити не можеш, що іще жива? Що…

Ні, я не опустилися до гніву, крик… Нащо?! Мізерне воно і є мізерне, навіть у помсті. І зло його теж таке мізерне, що не заступить мені сонця.

Мовчки встала, мовчки вийшла. Мовчки сіла в авто. Жаль було тільки Лори, і всіх тих романтичних безумців, які наївно вірили, що цей світ можна змінити… І гинули ради цього…

Станіслав не питав. Взагалі, він не цікавився результатами моїх «ходінь по муках». Був радий, що, нарешті, вилізла з хати, зайнялася справою, не зчиняю від нудьги істерик із плачами та наріканнями на судьбу.

…Мовчки їхали. Мовчки їдемо… Не запиняючись… Куди?

Куди, жінко, несе тебе і яка сила — чиста… нечиста… нестримна течія життя? По що? За чим? Що жене тебе по цьому світу? Чого тобі бракує? Заради чого падаєш? Задля чого встаєш і зводиш муками ДУШУ? Від кого ти, ЖІНКО, — від Бога чи сатани? До кого ти, Жінко, до Бога чи до диявола так поспішала, так поспішаєш, забувши, згадавши себе? Ти тільки на півдорозі… До чого? До кого? До себе? До істини? Народу? До України?.. Але чому ти все ще на півдорозі, коли закінчується день і життя завершується, чому ти лише на півдорозі? Бо власною смертю вмирає довершений? Але невже шлях приниження веде до вершини довершеності?.. Це несправедливо і… жорстоко… І я вже не маю сили, і терпіння нема, і мета не наснажує. І такий жаль обіймає душу, що хоч криком кричи, хоч ридма ридай, хоч сльозами розлийся.

І я — плачу. Плачу, притулившись лицем до Лориного віддзеркалення у вікні автомашини… Мені гірко і солодко, мені — дивно, дивовижно… І не хочеться додому. Не хочеться в чотири стіни, в бетонний бункер поверженої Марії Стюарт, в обитель самотності, старості… Але — куди? Куди ти прагнеш, Жінко? І хтось спокійний, хтось дуже спокійно каже моїми вустами крізь плач у згорблену спину Станіслава:

— Хочу до церкви. Відвези мене у Володимирський собор…

Станіслав мовчки змінив маршрут, повернувши на бульвар Шевченка. А я питаю: Боже, що це зі мною? Адже я сто років… ні, ніколи ТАМ не була… Була скрізь, тільки не в храмі… Я не знаю туди дороги. Не відаю, як переступлю поріг, увійду, що робити буду? Боже, не покидай мене, не дай зганьбитися у твоєму храмі, приведи мене… до істини, Боже! Я так часто, так знічев'я, всує, Господи, згадую ім'я Твоє, не маючи Тебе в серці своєму… І Ти зглянувся наді мною, взяв за руку, як дитину малу, і ведеш, ведеш мою порожню, зимну, сирітську душу — крізь темряву поміж калік, убогих, жебраків… Як їх багато! Ніби зійшовся світ увесь, весь зібрався народ! Стоять тісним коридором, темним-теменним, і тільки відсвіти свіч вихоплюють з мороку бліді обличчя, погаслі очі… Простягають руки, бубонять, за поли хапають. Але я не маю що кинути у їх тремтячі простягнуті жадібні п’ястуки… Господи, до чого ми їх довели… людей своїх?! До чого понизили?… І я, я теж була серед облудних фарисеїв, серед тих, хто правив сатанинський бал, хто вів до погибелі Содом і Гоморру… Боже, прости мені! Дай розчинитися в тиші, у сяєві Твоєї обителі, зійти сльозами. як тане свіча… Уперше… вперше осіняю себе Хресним знаменням, але, Боже, я не знаю жодної молитви, не знаю, як звертатися до Тебе… Та прошу Тебе: дав муки, покарав зневагою людською, каліцтвом і злиднями, дай терпіння, дай сили не впасти у помсту, зло і ненависть. Смиренство пошли… поможи мені. Допоможи… Встати… і пройти путь свій земний, як Людина, Господи, як Ти бажаєш!

Сльози, пекучі, мов пекельна смола, течуть з моїх очей, і глухе ридання потрясає моє тіло. Я ще ніколи так не плакала… мов вивергала з душі запечене каміння. Я плакала вічність, а може, дві вічності, ридала три життя, доки не розтанула, не стекла сльозами чорна брила на моїй душі, доки ніч у мені, довга-предовга ніч, не розтанула до малесенької горошини, до останньої сльозини, до летючо-небесної, незбагненно-благословенної полегкості у єстві і душі.

Тиха і просвітлена виходжу на паперть Собору. Від світла Твого, Господи, світ грішний теж здається собором, на дзвіниці якого видзвонює золотий благовіст тепла осінь 1991 року.

У порозі підхоплює мене під руку переляканий Станіслав. Бідний, він так і не посмів… не наважився переступити поріг Святого храму… Господи, прости нам провини наші…