Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

— Не треба, Сташек. Він бреше, я не…

Це я крикнув. З афектацією. Здається, зробив навіть жест рукою. Смішака. Героїзм? Ні. Слово честі, що ні. Плюю з третього поверху на такий героїзм. Але тамтой конав, і його кров зобов'язувала мене. Кров зобов'язувала. Кров зобов'язує. Кров зобов'язує.

Цікаво, що не заболіло, а опекло чимсь дуже холодним, а потім я вже нічого не пам'ятав. Цікаве спостереження: очунявши, я почав обмацувати себе, чи цілий. Наді мною стояло якесь запашне створіння і прикладало мені так само запашну мокру хустину до скронь.

— Вам треба полежати трохи. Ми живемо недалеко звідсіль. Може, спробуєте звестися? Я вас проведу.

Я не чув слів. Був оглушений, хоч уже при свідомості. Її мову зрозумів по рухах її уст і жестах рук. Потім знову темне, порожнє місце. Блискуча, як лід, підлога і циганка з монетами у волоссі на стіні. Шепіт. Шепталися люди біля мене, але десь ніби далеко від мене. Запахло аптекою. Язик обернувся в роті. Холодний, солодкуватий плин[143]. Коли прокинувся, вже вечоріло. Першим враженням був страх, що світ страшенно далеко гайнув уперед за той час, поки я спав мертвецьким сном.

Що сталося за той час? Що сталося?

Я зірвався з тапчана, але чиїсь руки притримали мене. По запахові лаванди впізнав я, що то були її руки.

— Куди ви?

Я помацав голову. Гудз був завбільшки з горіх.

— Я вам забинтую.

Ні. Біла пов'язка на моїй голові може привернути чергове нещастя на мою голову.

— Ви не знаєте, що сталося за той час, поки я спав?

— Абсолютно нічого нового.

— Правда?

— Абсолютна правда.

В такому разі вона абсолютно дурна дівчина. Я прожогом кинувся в двері. На вулиці стало дуже соромно. Та, пахуча, мала рацію: абсолютно нічого нового. Навіть львівські трамваї не повискакували з своїх рейок.

— Куди?

Академічний дім.

На розі Академічної вулиці побачив Стефанова. В гімназії носив «Капітал» Маркса в оправі з молитовника. Матуру здавав уже в нашій гімназії. Йшов назустріч і посміхався широким ротом, а сорочка була у плямах від крові. Біла сорочка в яскраво-червоних плямах. Повинна поліція заборонити носити білі сорочки. Або заборонити пускати людям кров. Глянув на мій лоб і посміхнувся.

— Тебе теж? Відколи, товаришу?

Рух, начеб намірявся обняти мене. На манжеті сорочки теж плями з крові. Я відхилився, щоб уникнути його обіймів. Непорозуміння. Він прийняв мене за свого однодумця. Йому пізніше могло бути дуже неприємно.

— Це польські корпоранти так вирихтували мене, — не кажу, а підсвистую.

Він починає сміятися. О, що це за сміх! За такий сміх треба платити гроші, як за видовище!

— Подаймо один одному руки, бо й мене змалювали так, але вже наші корпоранти. Ти не чув?

В гімназії був гарнішим. А все ж таки сталося щось за той час, поки я спав.

— В Академічному домі мало відбутися антирадянське віче. Вони прийшли з палицями і залізними «перстенями», а я думав, що буде дискусія. Взяв деяку літературу з собою для цитат.

У брамі показав мені якийсь багато ілюстрований журнал. Здорові молоді зуби. Скелети нових риштувань. Дівчина у шапці пілота. Харків.

— Ти хотів цим переконати їх?

Почулися чиїсь кроки в сходовій клітці, і він сховав журнал. Ми вийшли на вулицю і зараз же подалися у протилежні сторони.

Його голос дігнав мене:

— Я хотів тобі нагадати, що за поширення комуністичного друку чекає сто другий параграф…

Дуже образливо. Невже ж він справді вважає, що я був би здатний зрадити? Правдоподібно тут було звичайне нагадування про обережність. Стефанів смикнув мене за лацкан піджака.

— Вірю! Аби мене ясний шляк трафив, що вірю.

В Академічнім домі застав Романа. Хлопці сиділи у їдальні і коментували виступ Стефанова. У мене вирвалася фраза на адресу Стефанова як порядного хлопа. Залягла незручна мовчанка. Потім хтось порадив мені підставити голову під холодну воду. Роман на вулиці сказав мені:

— Пам'ятай, що в нашій родині скорше приймуть злодія, ніж комуніста.

Помітив, що Роман зиркає з-під крайчика вій, як Орися.

3 квітня.

Орися торкнулася пальчиком моєї гулі на лобі. Біль, як від уколу електричних дротиків. Вона не хоче бачити в мені принципіальної людини, а тільки жертву. Це болючіше, ніж уколи електричних дротиків.

Сьогодні, закопиливши губки, питала мене:

— Ти не любиш музики?

Я гаряче заперечив.

Тоді вона поставила друге запитання, що логічно випливало з першого:

— А чому ми з тобою ніколи в опері не буваємо?

— Тобі це потрібно? — спитав я, ледь переводячи віддих (моє убрання саме для опери!!).

— Так! — була самовпевнена, деспотична відповідь. — Всі мої товаришки бувають з нареченими в опері.

Я спітнів. Потім, прийшовши до себе, почав кричати. Кричати, як поганий актор на аматорській сцені. Голосно, але нітрохи не переконливо:

— Я ненавиджу опери! Ненавиджу отой перегляд мод! І тобі забороняю ходити туди і виставляти себе напоказ! Забороняю!

Моє дівчатко, замість збунтуватися проти моєї тиранії, заясніло, як фейєрверк на ялинці. Воно було щасливе тим, що я, як інші наречені, влаштував їй нарешті, правда, не зовсім добре виконану, але все ж таки бодай якусь сцену ревнощів.

З-під землі, а мушу роздобути пару злотяшків, бо щастя моє, як бачу, баламкає на дуже тоненькій ниточці.

Дата нечітка.

Мало не задушив ксьондза. Про саму подію згодом.

Без дати.

Було воно так. Лисий приніс звістку, що в юридичному деканаті дають допомогу у вигляді безтермінових позичок. Звістка ця дісталася до нас на «камчатку» під словом честі, абсолютно конспіративно. З «камчатки» делегували мене. Лисий (знайшов собі легку, але не зовсім рентабельну, побічну професію: підробляє тим, що пише іноді надгробні вірші) зредагував мені сльозну заяву, з якої виходило, що я сирота по розумово хворім учителі музики, а моя бідна мати, крім мене, має ще дев'ять обідранців на утриманні. Справа в тому, що декан юридичного факультету, всечесніший отець Цехонь, попри все інше, віртуозно грає на органі. Отже, така деталь з моєї біографії (що я сирота по збожеволілім учителі-музиканті, треба здогадуватися, що з пристрасті до музики) повинна була б провести до його серця.

Черга була невелика, так що я через дві з чимось години став перед обличчя всечеснішого. Я подав йому своє прохання.

— Пан що, русин?

Мій хлопський акцент відразу зрадив мене.

— Так, але бабка моя…

Всечесніший опустив побожно очі:

— Хай з богом спочиває. Дуже мені прикро, але я не можу дати вам допомогу.

— Але ж, отче декане, я уважаю, що я маю таке саме право…

— Ви помиляєтесь, молодче. Христос навчав, що не годиться брати хліб від дітей і кидати його між свині. Це алегорія, звичайно. Пан мнє розумі?

Тієї хвилини я нічого не розумів: шуміло в ухах, і я — якийсь нервовий шок! — на мить перестав бачити. Я осліп. Сліпий кинувся вперед і напомацки допався до грудей всечеснішого. Потім раптом як би мене освітило. Та чи ти, хлопче, здурів — через таку гниду до криміналу надовічно впакуватися? Я відскочив, кинувся у двері і зробив найбільшу дурницю, яку міг тільки встругнути: залишив своє прохання на столі в деканаті.

Квітень. Дата без значення.

Виключили з університету. Врятувала мене від тюрми, чи пак від судової відповідальності, тільки та обставина, що батько в мене був теж божевільним. «Кур'єр вечорни» широко описав напад озброєного увіста на відомого покровителя молоді, багатозаслуженого і т. д. і т. п. ксьондза Цехоня. На моє щастя, зовсім перекручено моє прізвище. Між братвою деяка дезорієнтація. Орися ні про що не здогадується. Це навіть дуже добре.

Неприємне.

Побачив, Орися входила в модну крамницю. Здуру вскочив за нею. Забув хлоп про полинялі обтріпані штани і нечисту сорочку!

Я підійшов до неї. Вона почервоніла. Було це не з надміру радості. Я вклонився по-версальськи і вийшов під здивований погляд крамаря.

Без дати. Поза часом і простором.

Мені сказали: той, в реверенді, плюнув тобі в обличчя. Сотням. Тисячам твоїх братів щодня бризкають харкотинням в обличчя. Чого ще чекати? На що надіятися? Мене притиснули до стінки і спитали: чи ти боягуз, чи негідник, чи людина честі? Чи ти знаєш, що найбільша з чеснот мужчини — це відвага?

Кінець квітня.

Вчора була у мене Орися. Колись я просто здурів на точці її відвідин у моїй цимбрі[144]. Був таким ідіотом, що насмілився погрожувати їй, але вона, розумніша за мене, не прийняла моїх погроз надто близько до серця… І не приходила. Передвчора сама запрошувала відвідати мене (може, тому, що знає, що я вже не студент, тобто не матиму ніколи диплома, і, за рецептом мамці, їй не загрожує жодна небезпека). Соромно признатися, але цей візит справив на мене слабке враження. Моє колись шалене бажання бачити її у своїй квартирі перегоріло само в собі, і тепер уже навіть її поява не може відживити його. Вона сама прийшла до мене. Чи це героїзм з її боку, чи співчуття до мене? За її словами, нам треба остаточно поговорити між собою. Навіщо говорити, коли результат розмови заздалегідь відомий? Все ж таки я нагнав з кімнати камратів, навів навіть трохи порядок по кутках. Купив вафель, але не стало відваги почастувати її ними. Сім на п'яту прийшла Орися. Принесла якісь бліді квіти, але не подумала про те, що в мене нема в що поставити їх. Видалася мені, не знаю чому, якоюсь дуже великою. Молочно-біла, апетитна, зрошена делікатним в запаху потом, в одну хвилину вона стала мені дико чужою. Укладені над чолом коси відслонювали золотисті кучерики на потилиці. Колись з ума зводили мене ці рафаелівські кучерики, а тепер дивився на них, як на мистецький твір перукаря.

Я думав собі:

«Ось перед тобою дівчина, яку ти колись любив і яка тебе любила. Може, навіть і сьогодні любить… І могла б любити на майбутнє, якби ти міг бути не тим, ким ти є. Але у твоїй ситуації (згадай Шевченка: «Тяжко впасти у кайдани, умирать в неволі…») не маєш права сягати на неї. Ти повинен тепер чесно уникати її, як прокажений. Якщо ти людина хоч трохи чесна, то ти повинен наговорити їй купу дурниць на себе і вбити тим усяку іскорку почуття, що тліє ще в серці цієї дівчини до тебе.

Дивись на це пишне, незграбне від своєї пишноти тіло. Воно звикло до щоденної купелі, до чистої м'якої постелі. Дивись на ці губи, з яких життям пульсують червоні тільця крові в них! Їх від дитинства відживлювано соком помаранчів і риб'ячим жиром для того, щоб забезпечити їм довгу молодість. І ти б простяг свої брудні руки по цей скарб? І куди б ти його заніс?

І що дав би ти цій дівчині? Ні хати, ні дитини, ні забезпеченого завтра, ні чистого серця ти їй дати не можеш. Навіть твоє життя перестало належати тобі. На нього простягає руки поліція… Жени її з своєї брудної печери, хай око твоє не плямить її, ти, морітурус[145]».

Орися намагалася примостити у склянці принесені квіти. Букетик раз у раз втрачав рівновагу. На шиї в неї виступила червона пляма у формі кленового листка. Я вів себе, як дурень. Ми сиділи одне проти одного і важко мовчали.

— Як ти змінився, — нарешті промовила вона.

— Так, — відповів я, набрав більше розуму і, не чекаючи слова від неї, спитав: — Може, провести тебе додому?

Розплакалася, як дитина. Всі вони плачуть. Потім я попрохав у неї пробачення, і ми поцілувалися, але поцілунок наш мав солоний посмак, як і її сльози.

2 травня.

Був мимовільним свідком робітничої демонстрації. Бачив жінку, наче живцем взяту з ілюстрації до «Жерміналя»: широко відкриті, палаючі очі і визивно пнуті наперед худі чоловічі груди. Суворе чорне волосся було недбало закручене на потилиці. Коли співала — губи зникали, у повітрі кричала тільки чорна яма. Страшне, але міцне враження.

На червоних полотнищах були написи польською і українською мовами: «Ксєндзе Цєхонь, ви вчинили те, що я не вірю, щоб ваші земляки були спроможні щиро сприйняти ідеї інтернаціоналізму.

Братерство між поляками і нашими вважатиму за найбільше чудо в історії народів. Не вірю в чуда!»

Кілька днів пізніше.

1. Питання: чи безвихідь (включно до втрати коханої) і розпач можуть породити елементи героїзму, чи, може, це тільки одчайдушність?

Жереб кинутий (Юлій Цезар).

Гарячий день.

Орися поїхала додому. Здається, таки не зловила жениха. Виходить, втрачено рік музичного навчання. Чи це цинізм, чи розпач безнадійно закоханого? Замітка: в мірі того, як Орися віддаляється від мене в житті, стає мені ріднішою в мріях. Увага: приречені не повинні мати мрій.

Початок серпня.

Доля починає кокетувати зі мною. Маю виїхати до… Чи О. матиме відвагу признатися до мене під боком мамці-добродійки?

На цій нотатці кінчився щоденник Маркіяна. Кінцеві сторінки, як і слід було припускати, були вистрижені.

Неля по кільканадцять разів перечитувала любовні слова у щоденнику Маркіяна і вчувала їх мелодію, як тугу власного, праглого кохання серця. Тепер уже знала, чого жадала б, якби мала бодай ілюзію, що її мрії можуть коли-небудь здійснитися. Жадала, щоб усі ті нестерпні, неспокійні палкі слова, що писалися на адресу Славкової жінки, відносилися до неї, Нелі. Не кохала ще досі, але хіба оце ненормальне по своїй силі, розбуджене під впливом чужого кохання бажання не було вже самим коханням? До того ж сама перспектива наблизитися до Маркіяна давала Нелі можливість наблизитися до світу, який був яскравим контрастом до того, в якому досі протікало її життя.

І тоді, як протест, виринала з мряковини спогадів невиразна Маркіянова постать, і Неля тягнулася до неї всією душею.

Зустріч свою з Маркіяном в тюрмі поділяла Неля на дві частини: привітання і прощання. Тоді коли привітання було перш за все незграбно замаскованим здивуванням з боку Маркіяна, то прощання було саме прохання, сама мольба про дівочу ласку.

Вважали, що вони обоє однаково голодні, однаково самітні. З тією різницею, що Нелине минуле було чиста, незаписана сторінка, а на Маркіянові тяжів, як обвинувачення, його щоденник.

І так воно сталося, що Неля відчула в собі народження пекучих ревнощів до минулого людини, яка хоч ще жила, проте не належала вже до майбутнього. Справа ця примістилася в Нелинім серці по той бік логіки так, що не доходив до неї ніякий голос здорового розсуду. Бо інакше могла б себе якось вигородити, якось вибити з думки ті нездорові ревнощі, що з ними Неля не могла ніяк впоратися.

Були це ревнощі до часів, коли Маркіян ходив по волі, заздрість до його слів, на які, судячи з теперішнього його щоденника, мусив не скупитися для тих, кому симпатизував, заздрість за його ходу, за його усміх, за жест, яким вітався з людьми, за хвилини, в яких бував з Орисею або хотів, щоб вона була біля нього, за невідіслані листи до неї…

Все разом складало речі, яких не можна було завернути або їх ще раз повторити. Навіть що смутніше: Маркіян був відтятий від світу, і тут кінчалася границя. І хоч би він хотів тепер бути стократ щедрішим для Нелі, хоч би хотів беззастережно віддати себе цілого їй так, як ніякій жінці досі, навіть ідеї, Неля не могла б скористатися з його дару, бо для неї не вистачило б часу в його житті. І ця неможливість повторення, ця смертна границя часу, якої ніщо вже не зможе пересунути, була безумством, від якого потьмарювалася свідомість.

Це була не логічна розмова, як можна було сподіватися. Навпаки. Претензії, самі претензії, так що аж дивно було, що він хотів ще вислухувати.

Чому не зголосився до неї, коли була самітна і нерішена? Чому не дав їй якогось знаку, щоб знала і чекала на нього? Як же міг, о, як же міг шукати вражень з іншими дівчатами тоді, коли вона згоряла з туги за ним, невідомим? А тепер? Як винагородить він її тепер за всі оті втрати? Вона хоче знати, має право таке хотіти, як він полагодить цю справу?

Так воно було, коли нова думка занепокоїла Нелю. Мусила побачитися з Орисею Лісною. Був це тепер хтось зовсім інший від Орисі Ілаковичевої, жінки Славка, з якою, власне, нічого не в'язало Нелю. От одна з цілої череди кузин, ні надто симпатична, ні надміру байдужа.

В родині говорилося, що Славко, якого всі без винятку вважали за невдаху, взяв собі жінку нічого собі або, як Нестор казав, жінку що називається, але ніхто не вказував на Орисю як на красу. Падало іноді словечко «гарненька» чи «симпатична», що, однак, не могло бути рівнозначним з «краса». Ні, ніхто (за винятком хіба Маркіяна) не вважав Орисю за вродливу жінку. А стара діва тітка Клавда, яка сама до того часу, заки ревматизм здеформував її члени, мала зграбну ніжку (в родині розказували, що на одному полюванні панове навіть вино пили з її пантофельки), найбільше обурювалася тим, що Славкова носить сороковий номер черевиків.

Орися була висока, гладка, широка у стегнах, з масивними грудьми, і великі ноги, як п'єдестал такої фігури, власне, не вражали. Була абсолютно пропорційна.

Декому з родини не сподобалася в Орисі лінія підборіддя. Вона не заломлювалася під простим кутом, а посувалася скісним лагідним спадом і наче заздалегідь вже страшила старечим обвислим волом.

Один лише стрийко Нестор брав під оборону Орисине підборіддя:

— Ви ні на чому не розумієтесь, пане добродію. Ви подивіться на портрети старих італійських майстрів. Всі жінки мають, власне, таке підборіддя. То тільки сучасні відьми, пане добродію, такі вугласті тому, що втратили свою жіночність.

Тітка Ілаковичка нарікала, хоч, правда, дуже стримано, дуже тактовно, завжди намагаючись надати своїм словам форму жарту, що Орися своєю велетенською поставою заслонює Славка. Всюди висувається на перше місце перед ним. Завжди хоче перша знати, перша бачити, перша подає голос у всьому. Іноді, слово честі, аж неприємно. Поз'їжджаються гості, Славко стоїть у кутку, як дурень, а вона політикує з чоловіками.

Крім цих непохвальних рис Орисиного характеру, були у невістки і позитивні прикмети, що їх теж не замовчувала тітка Наталя.

Овшім[146], овшім, з Орисі першокласна господиня. Вуйко Ілакович і не називає інакше невістки, як економ, бо Орися, щоправда, більше проявляє себе в надвірному господарстві, ніж у хатньому. Кухня не надто займає її. Перейде довгим кроком через кухню і тільки втягне ніздрями запах з-під покришок, ніби чоловік, не спитавши, не поцікавившись, що буде на обід.

Зате на подвір'ї, в полі, в стайнях, у садку — о, там Орися у своїй формі. Просто дивно, звідки вона, вихована у місті, має стільки уміння в цих справах. Правда, Орися дуже цікавилася літературою з цього питання.

Перші замовлення у видавництві «Сільський господар» викликали в родині Ілаковичів глум і відвертий протест. Тітка Наталя зауважила навіть, що там, де починаються підручники, там кінчається глузд роботі. Для кращої ілюстрації своїх слів розказала анекдот про молоду господиню, яка зварила своєму чоловікові обід на підставі куховарської книжки. Орися посміялася з анекдота, але при нагоді пішла на пошту і замовила чергову серію книжок. Перевага її в родині в тому, що вона мала власні гроші, якими могла розпоряджатися за своїм бажанням. І тільки вдала спроба посіву буряків всуміш з маком змусила вуйка Ілаковича серйозно поставитися до вибриків, як він називав усякі Орисині реформи.

Завжди говорилося в Ілаковичів про те, що сад з року в рік то гірше родить. Орисині бджоли підвищили його урожай.

Або такий приклад. Роками цвіла на приходстві за стайнею бузина, і ніхто не звертав на неї уваги. А цієї весни Орися наказала обірвати з неї цвіт, просушити в холодку і теж отримала в аптечному складі кілька сотиків за цей непотріб.

Навесні вперше в історії господарювання Ілаковичів Орися посіяла цикорій для власного вжитку. І що ви скажете? Орися вміла так приготувати його, що цикорій нічим не уступає фабричному. Відколи Орися в родині, то навіть шипшина на межах не пропадає. Орися робить з неї не тільки вино, але й повидло, таке, що пальці оближеш. З господарського боку гріх би мав той, хто хотів би що-небудь закинути Орисі.

Все було б гаразд, тітка Наталя пробачила б невістці навіть те, що поводиться по-чоловічому нескромно, якби у Славків була дитина. Недаром кажуть у народі, що який початок, такий і кінець, а початок був щонайменше не такий, як у людей.

Вже згодом, по шлюбі, як Славко з Орисею складали візити родичам, завжди хтось поза їх спинами настирливо допитував: як це, власне, між цими двома дійшло до одруження? Ні, справді, з чого це, власне, почалося, ніхто не скаже.

Ніхто не міг сказати що-небудь певне. Нестор сміявся: мовляв, історія почалася з того, що Орися жіночого, а Славко чоловічого роду. Ну так, але справа в тому, що він був ксьондзів панич з незакінченою юридичною освітою, змужичений інтелігент, з манерами економа, якому батько купив на селі п'ятнадцять гектарів землі з тих міркувань, що земля ніколи не зрадить. Вона ж — панна, яка, не без задніх думок, річ ясна, вчилася музики у Львові і всім тутешнім кавалерам, як то кажуть, ледве ноги добачала, так гордовито поводилася. Вінчалися вони перед різдвом, а на початку літа приїхала Орися зі Львова така переіначена, така перефасонена, що спочатку навіть добре знайомі не впізнавали її. Що її дуже відмінювало — це зачіска. Її товсті коси не теліпалися більше на плечах. Вона закручувала їх тепер у грецький кок на потилиці, по-модному закладаючи по одному овальному локончикові на скронях, і чи не одна з перших у містечку наважилась прийти навіть у церкву в сукенці без рукавів.

Отець парох, вважаючи за неслушне безпосередньо зауважити родині всіма шанованого пана Лісного, розвів котроїсь неділі довгу, переконливу проповідь про масонів і бісівську моду.

Ні, це просто не вкладалось в голові: Орися Лісна і Славко Ілакович. Кум і коровай — що? Тут було так, що не тільки він був їй не до пари, але й вона, львів'янка, з голими литками і руками, не підходила йому, хліборобові. Вони, здається, до свого одруження не зустрічались навіть, як то між молодими людьми буває, і теж, очевидно, з таких же міркувань: вона нехтувала такими, як він, а він невисоко цінив таких, як вона.

І раптом як стеля на голову: Славко жениться на дочці Лісних.

«Як? Коли? Чому?» — оце були питання, які занепокоїли родину і друзів і на які ніхто не міг дати вичерпної відповіді.

Від самого Славка мати видушила, буквально видушила, як витискається сік з цитрини, тільки те, що він відвів Орисю додому після вечірки в «Бесіді» і що того самого вечора вони між собою вже заручилися. Згодом виявилося, що він навіть і не збирався з цієї вечірки проводити її. Біля Орисі в той вечір крутився хтось зовсім інший, і Орися сама скерувала справу (еге ж, це теж в її стилі!), що відвів її Славко.

— Значить, сама нав'язалася тобі? — зробила висновок тітка Наталя і таки добре засмутилася.

Овшім, овшім, вона далека від того, аби кидати підозри на панночку з такого дому, як панство Лісних, але така нетерпеливість, такий поспіх з боку панночки викликає чимало думок. Тітка Наталя має підстави говорити в цьому випадку про пірвання[147] хлопця. А куди ж це годиться?

Коли стояли в церкві перед престолом, — вона, така висока, велика, пишна, вся у білому добротному шовку, з спокійним, задумливим поглядом, а він біля неї — ніякий, наче позичений, блідий, з червоними, виразно переляканими очима, — то кожному, хто тільки бачив цю пару, насувалася думка, що Славкова миршава постать завжди служитиме тільки тлом для того, щоб ще показнішою, ще розкішнішою могла здаватися ця жінка поруч нього.

«Добре, — міркує Неля, — така жінка Славка, така є невістка Ілаковича, але між цими двома личинами змішується десь і Маркіянова кохана».

Чому саме її образ обрав він собі за ідеал? Не можна спрощувати справи думкою, що єдиною причиною цього, а не іншого вибору була недосвідчена юність Маркіяна.

Буває, чому ні, що юнаки закохуються з першого погляду у сестер своїх товаришів (власне, так, як зробив Маркіян), але кохання це, яке можна назвати тільки репетицією справжнього кохання, скоро вивітрюється. Чому ж у цьому випадку трималося воно Маркіяна навіть тоді, коли він мав уже нагоду бачити інших дівчат і робити порівняння між ними і Орисею?

І так поволі та якась Славкова жінка виростає до загадки, яка позбавляє спокою Нелині сни.

Оцей неспокій і приводить одного дня Нелю у кімнату тітки Клавди.

— Тітонько, не знаю, як найкраще дістатися у Вільхівці до Славків.

Клавда, не виймаючи люлечки з уст, по-парубоцькому підморгує Нелі:

— Ага, меду захотілося! Шкода, що гостриш собі апетитик. Не дадуть. Тобто Славко, може, і дав би, але пасікою відає Оришка, а та не дасть… Та якби могла, то двічі їла б одне і те саме… Хі… Хі… Хтось казав мені, що вона на тих самих кістках двічі суп варить…

Нелі робиться прикро за Маркіянове кохання.

— Та що тіточка таке слухає? Орися навіть не заглядає до кухні… Це вже хтось навмисне наговорив на неї.

— Та, може, і твоя правда. А мені що? Я знаю тільки те, що мене виправила з порожніми кошиками, а тебе — не знаю, — може, матимеш більше щастя.

— То тіточка їздила аж до Вільхівців?

— Їздила, їздила… Ані гадки не мала їхати, але той чорт Нестор спокусив мене. Ще минулого місяця прийшов сюди і почав, як то він уміє, чуда-дива розповідати «пане добродію» про їхнє зразкове господарство, про пасіку, про ферму срібних лисів, про якісь надто модерні сушарні для фруктів, про пивниці для печериць, про якесь спеціальне вино з шипшини. Ага, ще, що найважніше, — сам запропонував мені коней та ще став наказувати, щоб я не забула забрати кілька кошиків з собою, бо з Вільхівців не випускають голіруч і дуже нібито сердяться, як приїздять до них без кошиків чи рюкзаків… Чисто, кажу тобі, загіпнотизував мене той вар'ят… Уяви собі.

Неля ніяк не могла уявити собі тітки Клавди в стані гіпнозу. Не наважувалася очима виразити те, що думалось у ту хвилину про неї. Потупила очі і блукала ними по вилинялих арабесках килима на долівці, міркуючи зі сором'язливим смутком: вона вже дивачіє. Навіть до цього бистрого розуму добирається час. Аж страшно, що вона не бачить, в яке смішне становище попадає, коли вдає з себе наївну, несвідому жінку, яку кожний може ошукати.

З бородавки на лівій щоці стирчав у тітки Клавди довгий, навіжений, на диво чорний волос. Неля мимохіть повела очима по портрету молодої красуні на стіні, і принизливе, жалюгідне співчуття досягло її серця.

— Так, це дуже дивно, — сказала і почервоніла за свою самаритянську брехню, — що тітка так вловилася на жарти стрийка Нестора.

— Дивно? — кинулася Клавда. — А що тут дивного? Відколи живу я на світі, завжди мене підводять і обманюють, завжди так було, є і буде!

Тепер уже Неля знала, що тітка Клавда хоче, щоб її жаліли, і бажання це, напевно, походило не від щирості. Напевно, це було замасковане випробування з боку Клавди: мовляв, чи пожаліють її родичі, коли б сталося так, що її справді треба було б пожаліти? Чомусь видалося Нелі, що тітка Клавда ладна б вмерти для спроби, якщо б така можливість була б в її силах, аби пересвідчитися тільки, хто плакатиме за нею.

Чи цей дурний діалог була ціна, яку повинна Неля заплатити за інформацію, де і коли можна зустрітися з Орисею Ілаковичевою? Неля вирішила, що так. Зацікавилася тітчиним ревматизмом, спитала, чи вікна у спальні вже оглянуті на весну, порадила не виходити в сльоту надвір і щодня перед сном вживати ложку травневого меду. Неля дізналася нарешті, що Орисю можна зустріти щопонеділка на малому ринку, куди вона вивозить набіл[148], городовину та фрукти на продаж. Здалека вже можна її розпізнати. Сидить на фірі, закутана у хустині, і власноручно відважує перекупкам кошелі яблук.

Що за сором! Що за падіння!

Ніхто з Ілаковичів, а всяке траплялося в нашому роді, не виставляв себе на позорище людське!

Правда, торгівля сама по собі непогана річ, толкувала Клавда, іноді більше доставляє емоцій, ніж рулетка, але щоб власноручно відважувати коші з буряками чи сливами — фе! Для чого тоді агенти? Тільки дурень боїться посередників! Еге ж, дурень або поганий організатор, що, власне, одне і те. Агенти — це палички до цимбалів. Пальці керують мелодією, але вибивають її зі струн палички.

Тітка Клавда, очевидно, забула про те, що вона наївна особа, яку кожен використовує. Вона з захопленням стала розмотувати перед Нелею мережі торговельних спекуляцій, в яких агенти грають роль, подібну до стовпчиків при жіночій роботі, що її охрещено іспанською назвою «толедо». Вони зв'язують кінчики ниток, якими держиться вся основа. На тітку Клавду напав один з притаманних їй приступів монологування. Неля залишила її не прощаючись, чого, зрештою, Клавда навіть не помітила.

Орися побачила Нелю, коли та, незвикла до коней, боязко продиралась поміж фірами до місця, де розклалася Орися з своїм добром. Неля з великою прикрістю помітила, як Орися, зауваживши її, похапцем кинула оберемок сіна на якісь посуди чи кошики. Розгубленість, що відбивалася на Орисинім обличчі, тільки підтвердила Нелині підозри.

Неля з делікатності старалася не бачити ні випорожнених, ні повних під оберемками сіна кошиків на фірі. Воліла відразу приступити до справи.

— Орисю, я хотіла з тобою про дещо поговорити. Чи не можна, щоб фіра поїхала, а ти заночувала і вранці повернулася у Вільхівці?

Знову Неля не могла не помітити, як Орисині очі шугнули в бік кошиків під сіном.

— Це неможливо. По-перше, я взяла з собою ключі, а хлопом передати їх додому не можу, сама ж розумієш! По-друге, завтра має прийти купець по індики, і я мушу бути при цьому. А що ти хочеш мені сказати? — спитала так неохоче, що Неля визнала це за нечемність з боку жінки Славка.

— Я хотіла б поговорити з тобою про одну справу без свідків. Про щось, що стосується твого минулого…

— Ах, минулого! — відразу пожвавішала Орися. Здавалося, що важке сповзло в ту хвилину з плечей, і вона знову стала життєрадісною, запопадливою молодичкою.

Неля трималася однією рукою за люшню і дивилась на далеку вежу ратуші.

Це була та дівчина, яку колись так любив Маркіян! Що мала думати про його моральну вартість?

— Ти знаєш що? — защебетала Орися. — Ти, як хочеш, прийди до мене десь так, скажімо, за півтори-дві години. Тоді я вже зможу відійти від воза, і поговоримо.

— Добре, — погодилася Неля, хоч, власне, чого ще могла сподіватися від цієї перекупки?

Неля прагнула тепер лише одного: забрати в Орисі матеріальні скарби, як фотокарточки чи листи, решту того, що у свій час подарував Орисі Маркіян. Забрати і в якийсь спосіб зробити те своєю духовною власністю. Кожне слово. Кожний біль. Кожний порив, подарований чи кинутий до стоп цій економці.

Коли пізніше опинилися за фірами і кінським смородом, не знали, з чого почати розмову. Нелю збило з пантелику те, що Орися ні з сього ні з того начеб знов почала нетерпеливитися.

Можна було подумати, що вона ті дві години не тільки випорожнювала коші, але й піддавала критиці своє минуле і правдоподібно знайшла в ньому щось, що могло її хвилювати. Орися з трудом одягала шкіряні рукавички і зараз же з таким самим зусиллям стягала їх, щоб знову спробувати запхати в них напучнявілі від холоду пальці. Неля відчула в серці страх. Був це особливий, якийсь нечесний страх. Неля боялася, що в дружині Славка під впливом їх розмови може знову проснутися Маркіянова любка, мрійлива дівчина, з косами за плечима, а тоді ринуть у пропасть і Ілаковичі, і їх маєтки, і Неля з ними, і тільки тамті двоє будуть існувати один для одного на всьому світі. Відкинувши всякі підготування, Неля сказала притишено, але з акцентом:

— Маркіяна Івашкова чекає кара смерті.

Неля чує у скронях прискорений ритм крові. Не дивиться на Орисю, але відчуває присутність її навіть у повітрі, що відділяє їх одну від одної. Нелі здається, що минає багато часу, заки вона чує твердий, без всякого забарвлення Орисин голос:

— Не цікавлюся політикою, не маю часу читати газети.

— Але ж тут ідеться про Маркіяна, — не витримує Неля. Орися повертає до неї своє велике нерухоме обличчя:

— Маркіян Івашків не існує для мене, так як і я сама для себе не існую. Чого тобі ще треба? Чому ти прийшла до мене з цими справами? Чи, може, думаєш, що я тільки одна і була в його житті?

— Ти не говори зі мною таким тоном, Орисю. Я прийшла просити тебе, чи ти не могла б мене… чи ти не була б така добра… розповісти мені що-небудь про Маркіяна.

Орися приглядається до Нелі вульгарним, мстивим оком.

— Тобі? З якої речі я маю розповідати тобі історії з мого життя? А навіть якби справді між ним і мною було що-небудь, то що це може тебе обходити? Нікому нема діла до того, що між нами було!

Біла вузька смуга перетинає Орисі ліву щоку. Неля відчуває, як знову приплив страху заливає їй серце, боїться невістки Ілаковичів. Тепер уже не дивується, що ця жінка, як каже Клавда, обвела довкола пальця всіх Ілаковичів.

Нелі дуже хочеться, щоб ця тверда жінка трохи пом'якшала. Вона бере несміло, але з виразним натяком на залагоду, Орисю під лікоть.

— Ти не став мені у докір, що я запитала тебе про ці справи. Я вважала це деякою мірою за свій обов'язок. Я гадаю… що тепер… я — одна доля з ним!

Орися рвучко повернулася до Нелі і зі зведеними бровами напружено стала розглядати золоту брошку на кашне у Нелі.

— Але чому якраз ти? — І в цьому питанні вмістилася вся загадка, якої, як видно, не могла розв'язати Орися.

Неля, минувши питання Орисі, почала в душі повторювати думки, що їх колись висловила була перед сестрою Макарією: загальнолюдські цінності страшенно впали в ціні. Девальвація монети потягла за собою інші девальвації. Вірність, мужність, громадська відвага, чесність, чисте кохання — яка тепер вага цим цінностям? У дев'яноста випадках зустрічаємо майстерні фальсифікати замість справжнього продукту людського духу і серця. Хіба не так, хіба сьогодні не висміюють відверто дівчат, які зберігають дівоцтво своїм нареченим до дня вінчання? Хіба сьогодні вірить хто-небудь у кохання, яке вимагає самопожертви? Хіба громадська відвага, мужність у чоловіків не вважаються доказом недоброго розуму? Хіба чесність не ототожнюється з поняттям глупоти? Хіба сьогодні дівчина бачить щось інше в подружжі, як забезпечення куснем хліба і заспокоєння міщанських амбіцій? Хіба не смішне сьогодні саме звучання слова «щастя»?

Це були основні думки Нелі, які вона передала Орисі трохи простішими, дохідливішими словами.

— Мені здається, — закінчила вона, — що через те, що багатьом здається чистим божевіллям безкорисливе кохання, я повинна довести, що такі речі ще не вмерли на цій землі. А крім того… треба чимсь жити… чимсь горіти навіть… Я оце прислухаюся до щастя нашої Катрусі. Я не хочу, щоб моє щастя могло закінчитися таким акордом. До того ж, — вона засоромилася, наче про ці речі не треба було говорити вголос, — хтось з нас перший мусить переступити ту межу, що її змалечку накреслив нам наш стан чи становище татка, як хочеш. Треба нарешті вийти з цього зачарованого кола.

Про свою тугу за надзвичайним Неля навіть не згадувала. Вважала, що ці справи, коли виявити їх комусь, втратили б свій блиск, як деякі метали при зустрічі з повітрям. Орися знову мучилась над рукавичками, які чомусь за всяку ціну хотіла всадити на пальці.

Тепер Орисина мова змінилася. Вона пом'якшала у своєму звучанні й бриніла щирістю, що нагадувала спізнений жаль:

— Я не мала дома тієї самостійності, яку тепер маєш ти по смерті татка. Дома мене заїдали за Маркіяна. І найстрашніше — це те, що правда була все-таки за ними. Він був не для мене. Мої як почали змальовувати життя, що чекало мене за ним, то мені самій відпала охота думати про спільне майбутнє. Але й це не було причиною, чому я зірвала з ним. Я не знаю — хто перший зірвав. Коли промовляння до розуму не дуже допомагали, мої вхопилися іншого способу. Почали висміювати Маркіяна. Ти знаєш — він селянська дитина, і вони не раз, особливо родина мого дядька, про це я пізніше дізналася, маневрували так, щоб залишити його в себе на обіді чи вечері, робили з нього персону грата на вечорах, наказували покоївці розносити страви від нього, щоб мати потім досить матеріалів для насмішок і злосливої критики. Але часом мені здавалося, що я зможу це витримати — їм на зло. Так мені здавалося. Я навіть не знаю, чи це кохання було. Знаю тільки, що він іноді був мені потрібний, як повітря, а й він теж — сам признавався мені в тому — шукав якогось очищення гріхів в мені.

— Так, — стверджує Неля. Знов перечитувала в думках щоденник Маркіяна. Орися ятрила їй рану в серці. Не могла перемогти себе, щоб не ревнувати.

— А все ж таки добра не могло бути між нами. Ті останні канікули перед своїм арештом Маркіян не мав бути тут. Але якась справа пригнала його сюди. Він сказав мені, що туга за мною, але це була неправда. В той час я вже не була для нього найважливішим життєвим питанням.

«Слава богу», — зітхає в думках Неля.

— Це я відразу відчула. В його житті настав якийсь перелом. Я сказала йому навіть кілька прикрих слів, і тоді він якось проговорився переді мною, що приїхав сюди по справі. Ти розумієш, це був тільки один не зовсім виразний натяк — просто вихопилося в нього під впливом моїх докорів, але для мене цього було досить. Тоді охопив мене такий страх перед смертю. Я не могла подумати, що б це було для моїх рідних, якби в процесі поруч його імені стояло і наше прізвище. Це і була та границя, якої я не могла переступити. І тоді Славко відвів мене додому, а решту знаєш…

Вони спустилися на пагорок за церквою і звернули на якусь стежину на чужих городах. Стежка, чи радше польова доріжка, дозволяла їм іти поруч.

— Це негарно, що твоя тітка, а моя свекруха підтримує думку, ніби Славко вперше заговорив до мене на тій вечірці. Для чого ця неправда? Славко бігав за мною, ще як до гімназії ходив, писав мені якісь дурні любовні листи, яких я ніколи не читала. Ніхто мені не може закинути, що я злакомилася на маєтки Ілаковичів. Ні. Це було б просто свинство. Люблю працю заради самої праці. Однаково треба десь на чомусь зігнати своє завзяття — чи не так? Місто… після тих переживань з Маркіяном перестало вабити мене. Славко добрий чоловік, але трава теж добра — на пашу для худоби.

Нелі згадалося, як Орися поводилася на тризні татка, і не втерпіла, аби не дорікнути їй.

— Але рівновагу духу ти скоро набула. Тоді на тризні в нас ти з усіх була найвеселіша.

Орися стягнула брови.

— Е, мене дуже вразила була смерть вуйка Аркадія. Пам'ятаю, прийшла телеграма, то я не могла стриматися від сліз. Цілий день, що не робила б, куди не ходила б, текли з очей, як з джерела якого. А потім той дурнуватий Нестор («Аж така інтимність», — подумала Неля) так якось вплинув на мій настрій, що мені ні з сього ні з того зробилося весело. Ет, нема про що згадувати! А ти, — вони саме ввійшли в чиєсь подвір'я, куди, як видно було, не раз ходила Орися, — з Маркіяном раніше була знайома?

— Так.

— Так? — перепитала ще раз Орися Ілаковичева.

— Так, — підтвердила вдруге Неля. Майже повірила, що справді так було.

Орися зиркнула на неї краєчком ока, потім, потерши рукавичкою чоло, сказала з роздумою:

— Всі, хто тебе знав, були закохані в тебе. А він, хоч і знав тебе, залишився вірним мені. Це велике нещастя бути аж до такої міри коханою. Велике нещастя. Я боюся, що він і досі…

— Ні, — заперечила Неля. — Ні! Будь спокійна, він… покінчив з минулим.

Орися легенько посміхнулася.

— Не вірю в це. Навпаки, людина, в якої віднято майбутнє, з подвійною силою тягнеться до минулого. Дивно і трохи смішно, що ти так розписуєшся за нього. Можна подумати, що ти зовсім не знаєш людей і того світу. Ти ще хотіла щось спитати?

— Ні… тобто іншим разом, колись, ти ж поспішаєш, та й мені треба ще на цвинтар піти.

Ідучи додому, Неля роздумувала: неможливо, щоб Маркіян міг любити Орисю такою, якою вона є тепер. Навіть тоді на тризні, хоч Орися вела себе не зовсім достойно, була ще іншою, бодай тінню тієї зі щоденника.

Тепер єдиною гідністю Славкової жінки було хіба те, що соромилася ще трохи свого падіння. А може, й тут Неля помилялася. Орися мала титул добродійки, і повну особисту свободу, і — як-не-як — забезпечене завтра.

Ревнощі, що дотепер мучили Нелю, поволі стали розвіюватися. Бажала одного: щоб якимсь чином, якимсь незвичайним способом міг Маркіян побачити свою давню любов у теперішньому її вигляді.

Але, як це зробити? Ради бога, як?

До Львова приїхала Зоня о десятій годині ранку. Поїзд, дарма що міжнародний, спізнився на сім хвилин, і це непокоїло Зоню. Була забобонна. Цю дрібну невдачу віднесла відразу на рахунок свого візиту до Ясінського. Чомусь стало їй здаватися, що вона пропустить приймальні години у кураторії через те, що поїзд спізнився на сім хвилин. Тоді мусила б заночувати у Львові, а така перспектива була поза межами її фінансових можливостей.

З тунелів вокзалу почали сипатись молочарки з бідонами на плечах. Заносило звітреним молоком, що нагадало немовля в хаті. Зоня не любила малих дітей, і цей неприємний запах тільки погіршив її настрій. Невже ж у Львові випивають аж стільки молока? Видно, прибули ще якісь приміські поїзди. Баби з клунками на плечах кинулись на трамвайні вагони і відразу заповнили їх.

Зоні не сподобалась ця самоволя сільських баб. Якби не те, що разом з нею залишилось ще кілька дам очікувати наступного трамвая, почула б себе в якійсь мірі особисто ображеною. Повинні у перші години існувати робітничі трамваї так, як існують робітничі поїзди.

На Гетьманських валах, вважаючи цей пункт за центр міста, Зоня вийшла з трамвая.

Надворі було не холодно. Термометр на аптеці показував плюс сім, але згори мжичив докучливий дощик, і від того було дошкульно непривітно. Зі сходу повівав недобрий вітрець, і можна було зустріти багато жінок з червоними носами.

Біля вітрини з черевиками Зоня зупинилась, щоб поглянути на себе в дзеркальній шибі. Виглядала так, як ще ніколи. Просто жалюгідно. Ніс, набряклий від стужі, втратив свій делікатний рисунок. Був блискучий і шкарлатно червоний[149] як би ніколи пудри не бачив… Прищі від пудри посиніли і стягнулись, від чого обличчя покрилось тінюватими видолинами.

Кучері над чолом розійшлись від вологості і тепер стирчали догори, мов щетина. Крім того, від недоспаної ночі очі мовби постаріли, так, що жаль було дивитись на них.

«Пропала моя посада», — набігла думка. І Зоні чомусь дуже шкода стало не себе, а Олени. Якось уперше в житті добачила побіч своєї невдачі і біль матері.

Було незручно стояти довго біля одної вітрини. Зоня посунулась кілька кроків уперед і зупинилась перед вітриною з дитячим готовим одягом. Тут приборкала трохи своє волосся, надала очам бадьорого виразу, але важке почуття невдоволеності з себе самої не покидало її.

В коридорах шкільної кураторії було тепло. Навіть гаряче для тих, хто входив з туманного повітря. Це теж погано вплинуло на Зонин настрій. Крем під пудрою розтане, і обличчя блищатиме, як у горшкодрая. Була така пригнічена цим, що не наважувалась глянути на себе в шибу вікна у коридорних дверях. Враз побачила, як якась молода панночка безцеремонно малює собі губки перед тією шибою. Чи Зоня мала бути менш певна себе за ту вертуху з окисненим волоссям? Свобідним рухом витягнула дзеркальце і собі пішла за прикладом дівчини з жовтими косами. Свідомість, що ніс уже не блищить, а губи мають свіжий колір, вплинула на Зоньчин настрій заспокійливо. Відразу почула себе якось інакше. Властивим їй певним рухом відчинила двері до кімнати куратора і з піднесеною, як любила, головою увійшла до приймальні.

Якийсь пісний з вигляду, в уніформі розсильного чоловічок призвав її кивком голови до свого столу. Навмисне не поспішаючи, наблизилась і стала на пристойній віддалі від стола.

— Хай панєнка заповнить оцей квестіонар і піде з ним до пана референта під число вісім.

— Мені потрібно особисто бачитись з паном куратором.

— Хай панєнка робить те, що кажу. Треба насамперед заповнити квестіонар, а пан референт уже вирішить, чи треба панєнці бути особисто у пана куратора, чи не треба…

Зоня пхекнула. Метнула взад головою і поволі лівою рукою від себе відсунула папірець, що його вийняв для неї возний із шухляди свого столу.

Возний зняв окуляри з носа. Він мусив цій дівчині приглянутись голими очима.

— Що це панєнка за фокуси тут показує? Така є урядова процедура, і не можна для панєнки робити виняток. Прошу не морочити людям голови і не забирати часу, але робити так, як кажу, або взагалі панєнка не буде допущена до пана куратора. Чи бачив хто таке?

Він начепив знову окуляри і подивився на присутніх запитливим, безрадним поглядом: бачите, з якими труднощами доводиться людині зустрічатись під час виконання службових обов'язків.

Зоня завагалась на мить: заповнити той квестіонар чи поставити на своєму? А якби була родичкою Ясінському, тоді що? Так само мусила б добиватись побачення з ним через референта? Напевно, ні!

— Слухайте, — нахилилась над лисиною пісного чоловіка. — Ви зголосіть тільки моє прізвище пану куратору. Цього вистачить, запевняю вас.

Возний з неробленою цікавістю, знову вгору, зирнув на Зоню. Її самовпевненість на свій лад занепокоїла його.

— Має панєнка візитівку? Побачимо! Як пан куратор захоче панєнку побачити, то ми, звичайно, нічого проти того не маємо.

Зоня відчула, що раптом зробилось їй гаряче в околиці потилиці. Обурила не так поведінка цього посіпаки (з якого собі небагато робила), як стало до сліз досадно від того, що вона, Зоня Річинська, не мала власної візитної картки. Єдиний титул, який могла поставити собі на візитній карті, був «учителька народної школи», а до цього признавалась вона нерадо, і то тільки у примусових обставинах. Постала навіть підозра, що та карта не дуже й потрібна, а ця вимога лише злослива перевірка, в якій мірі Зоня належить до світу пана куратора.

Ситуація ставала напруженою. За мить Зоня могла опинитись у смішному становищі. Їй навіть здалось, що вже хтось з зали пчихнув під гумор. Якась баба, з старомодним ланцюжком на грудях, навела на Зоню свій лорнет. Збоку скрипнуло чиєсь крісло. Можна було припускати, що людина на ньому зробила поворот у сторону Зоні.

Нема іншої ради. Треба зважитись на щось зараз, у ту ж мить.

Знову задиркуватий рух головою, і Зоня каже голосно:

— Добре. Я зачекаю тут на пана куратора, але пам'ятайте, що це ви не хотіли допустити мене до нього!

Такого самого тону уживає вона у відношенні до Марині вже стільки років, і тому він виходить тепер у неї дуже природним. Не маючи нічого більше сказати, вона розрахованим, елегантним кроком подалась до дзеркала і сіла у фотелику під ним.

Возний отетерів. Пошукав очима підтримки у присутніх, але ті й собі, видимо, розгубились. Заклопотаний, ще не зовсім переконаний в тому, що саме так потрібно, він відхилив двері до суміжної кімнати й шепнув:

— Панно Казю, поговоріть-но з цією панєю. Пані в особистій справі до пана куратора.

Молоденька панночка у білому вузькому светрі, з-під якого виколювались груди, як дві снігові кулі, запросила Зоню до себе.

— Ваше прізвище?

— Софія Річинська.

Непольське звучання прізвища трохи здивувало, трохи роздратувало панночку.

— Як? Жечинська?

— Річинська.

— Ага, Річинська.

Зоня промовчує. Панночка кивнула Зоні на фотель, сама спритно, мов кішечка, зникла у сусідніх дверях.

Зоня відчула дошкульний біль у діафрагмі. Мала тепер тільки одне, надто безпосереднє побоювання, щоб цей біль не позначився негативно на її обличчі.

Мучила себе. Або тепер, або ніколи. Або все, або ніщо.

Що за знак, панночка так довго не вертається? Зоня чує таку спазму у шлунку, що піт зрошує їй чоло. Чудово, справді, виглядатиме, коли куратор покличе її до себе, а вона не зможе кроком рушитись.

«Нерви, — заспокоює сама себе, — все це нерви».

Нарешті відхилились двері. Зоня схоплюється і знову падає у фотель. Замість панночки у білому светрі появляється дуже заклопотаний чимсь чоловік, аж вуха йому паленіють.

— Пан куратор просить, — чує раптом Зоня голос панночки. Панночка, відчиняючи їй двері, має привітне, трохи навіть усміхнене обличчя.

«Все буде добре», — каже собі Зоня і переступає поріг.

Кімната, в яку потрапила Зоня, своїм виглядом нагадує скоріш домашній кабінет. Лише державний герб, великий білий орел на червоному оксамиті та портрет маршала Йосифа Пілсудського свідчать про урядове місце.

За світлим столом, покритим великим склом, сидить середніх літ, з бистрими, молодечими очима, елегантний, у темно-сірому чоловік. Густа, срібного кольору чуприна на «їжака» гармонізує з загальним спокійним тоном його постаті.

— Чи… може… дочка блаженної пам'яті мого друга Аркадія Річинського? — запитує куратор носовим, тихим, але виразним, справді педагогічним голосом і ледь підводиться Зоні назустріч.

— Так, — самими губами притакує Зоня.

Поведінка Ясінського зовсім спантеличила її. Не в кожній хвилині мала Зоня певність, що він, той рекламований татків друг, відразу дасть їй, українці, працю. Але в одному була беззастережно упевнена, що Ясінський коли навіть не додержить слова, коли навіть не пообіцяє нічого, то принаймні елегантно зустріне її. Мала право цього сподіватись від нього в ім'я пам'яті покійного татка.

Довгий, без початку і кінця, час минає, а вона стоїть (жінка), а він сидить і спокійно розглядає її детально.

— Прошу сідати. Чому пані стоять?

Це не запросини. Йому просто заважає, що вона стримить йому над головою. Зоня розуміє це і сідає. Точніше, присідається до фотеля. Цей зграбний, пташиний рух, яким вона примостилась на краєчку фотеля, здається, звертає на себе увагу навіть такої статуї, як куратор Ясінський.

Він уже ласкавіше запитує, що привело її до нього.

— Я писала до пана куратора, — квапиться відразу приступити до справи Зоня. Їй не терпиться чимскоріше почути вирок.

— До мене писали? — зводить він брови, і поперечні шнури зморщок прорізують йому чоло. Тепер Зоня бачить, що куратор Ясінський уже стара людина.

— У справі посади, — з прихованою злістю на його недогадливість підказує Зоня.

Скоріше! Скоріше! Кінчати з цією процедурою, бо діафрагма дає знати про себе.

— Посади? — аж підводиться пан куратор. — У Львівській окрузі? Мушу сказати, — знову та педагогічна виразність у вимові, — що ваш лист не дійшов до мене. Очевидно, відмовили вам. Розумію. І ви порішили особисто приїхати до мене. Тепер усе ясно мені.

Він виходить з-за столу і задивляється у вікно. Зоня і собі повертає голову туди. Свідомість, що їй відмовили вже раз у посаді, відбирає всяку надію, але вона поводиться, ніби удар не зачепив її. Зоня все бачить, може з інтересом розглядати за вікном фрагмент якогось саду чи парку. Дивиться, як з горбка, стіжкуватого, як голова цукру, спускаються діти на дощечках. З вікна кабінету Ясінського вони виглядають дуже мініатюрними. Зоня фіксує і це спостереження. Замотані у теплий одяг, широкі, безшиї, на коротких ніжках, пухнасті від вовни і мжички, кумедно неповороткі, вони нагадували курчат, які щойно вилупились.

Чи мала Зоня вважати візит за закінчений? З останньої фрази куратора не могла зробити жодного висновку. Слова були безбарвні. Власне, ніякі. Нарешті куратор пригадав собі, що в нього є годинник. Це до краю збентежило її.

— А де ж ви будете обідати? — запитує її знічев'я.

Зоня червоніє. (Побила б себе за це!) Свій обід, тобто дві котлети і три шматочки хліба з маслом, має при собі.

Ясінський, видно, намагається вивести її з заклопотання. Його голос чемний, як і рух, яким нахиляється він до Зоні:

— Ще не знаєте, де будете обідати. Розумію. Я хотів би з вами поговорити, але не тут, — він неприязно оглянув свій кабінет. — Як же ми це зробимо? Де ви зупинились? У знайомих чи у готелі?

«На вулиці», — хотілось їй сказати, бо несподівана уважність куратора починає її вже дратувати. Навіщо таке питання? Ніде не зупинилась. Має думку ще сьогодні від'їхати о сьомій.

Проте відповідає з гідністю:

— Я ще не вирішила. Може, від'їду сьогодні.

— Сьогодні? — не розуміє чи не хоче її розуміти куратор. — Як же — сьогодні?

Зоня борониться, вона не хоче дати одурити себе дешевенькій надії, але, всупереч усьому, серце піддається забобонові: може, похмурий початок принесе їй світле закінчення справи? А може?

— В такому разі я чекатиму вас о третій біля Віденської кав'ярні. Поведу вас до ресторану, де ми не раз обідали з вашим покійним татком.

Він іде за стіл. Аудієнція закінчена.

Чи повинна була Зоня подякувати за це запрошення? Чи спекатись його? Непристойність це, коли запрошує на обід мужчина без твоєї згоди, чи доказ особливої опіки? Робить це Ясінський в ім'я пам'яті батька чи заради неї особисто?

«Дивно! У себе в містечку Річинські задають тон, а тут одна з Річинських переступає з ноги на ногу і мнеться, як сільська попівна, не знаючи, як слід відповісти старшому панові, коли той запрошує на обід», — думає Зоня і відчуває жаль до батьків, зокрема до татка, що не возив її по світу.

Ясінський чекає в автомашині, спізнившись на три хвилини. Зоня з остраху (можливо, був і пішов) та з образи (дозволяє жінці чекати на себе) не помітила Ясінського в автомашині. Зрештою, не припускала, що він виїде назустріч автомашиною. Зоня проходжувалась по Гетьманських валах коротким, нервовим рухом туди і назад, туди і назад і дуже засоромилась, коли Ясінський заскочив її в такому схвильованому стані. Просто чула, як її очі допіру злякано літали на всі сторони.

— Пан куратор, звідки? — вибелькотала.

— Но нарешті, — ніби зрадів і відразу заспокоївся він. Повів так зручно справу, що Зоня схильна повірити, що не вона, а він нетерпеливився з приводу цієї зустрічі. Куратор відгортає на її руці рукавичку і тепло цілує в зап'ясток.

«Яка вправа!» — думає при тому Зоня, і нерозумне смішне почуття ревнивості за тих усіх, що їм так само зручно відпинав Ясінський гудзик рукавиці, злегка щипає Зоню за серце.

Її овиває незнайомий, дискретний, але міцний запах парфумів.

Чи це теж заради неї?

Ясінський, пробі, це ж інший чоловік, бере фамільярно Зоню за плече і буквально штовхає на м'яке затишне сидіння автомашини.

— «Брістоль», — співучим тихим шелестом кидає шоферові. Той, очевидно, добре знаючи звичку свого пана, догадується, хоч і не дочув гаразд самого слова. Відкинувшись на м'яку подушку, Зоня проймається теплим почуттям зручної непорушності. Хтось добрий нарешті дав їй відпочинок. Куди вона їде і що там буде, все це розпливається, тане в цьому блаженному, півсвідомому, але тим солодшому стані, в якому вона тепер перебуває.

Зоня з приязністю вдихає в себе запах незнайомої, але такої вражаючої своїм букетом парфуми. Запах цей викликає приємні, якісь давні, напівзабуті картини. Дівчина у широкому білому капелюсі під розквітлою черешнею ворожить на ромашці. Широкий подільський лан гречки, над ним низьке молочне небо, а на його тлі сталево-сірий голуб не летить, а плине.

Обабіч пільної стежки безконечні верби у цвіту. Як млосно пахне вербовий цвіт!

Ясінський, о, не та гумова кукла з кураторії, а Вацлав, татків приятель з юних літ, бере Зонину ліву руку і ховає її в теплу безодню свого хутра. Зоні робиться тепло від самої свідомості, що хтось піклується за її руку. Вона не може стриматись і дивується вголос зміні, яка сталася з Ясінським:

— Я не пізнаю пана куратора.

— Ах, Зоня, — сміється Ясінський, — я тільки дома і на службі не маю настрою, поза тим я вмію милуватись життям.

Зоня відкриває, що Вацлав має добру усмішку. Власне, добру, бо примушує довіряти йому. Його сміх породжується десь аж у грудях, а назовні дістаються самі м'які, очищені від усього зайвого, що могло б вражати вухо, звуки.

На жаль, чарівна поїздка кінчається скоро.

«Що б там не було, — міркує Зоня, як про щось, що вдруге вже не повториться, — враження від цієї прогулянки залишиться».

В ресторані, куди веде її Ясінський, з не одної познаки видно, що куратор тут частенький гість.

Портьє вклоняється йому низенько, але з руху його повік, з лисячої усмішки на його засохлих, безкровних устах, з запобігливого жесту, з яким він кинувся відчинити двері, крім пошани персоналу до щедрого клієнта, можна було вловити і своєрідну інтимність, чи пак порозуміння, людей одної статі.

Поблажливість до чоловічих грішків, темна запорука секрету, порочне заохочування, лукава заздрість людини, якій недоступна безпосередня участь у бенкеті, здається Зоні, заграли у чоловічках портьє і зникли у зморшках на скронях.

Ясінський ніжно і достойно сам допомагає Зоні зняти пальто.

Як добре, що Зоня одягла свою найкращу чорну сукню. Є це фасон, вишуканий своєю скромністю, якого єдиним ефектом є срібний павук у вирізі плечей і широкі, як вітрила, у кисті зібрані рукави.

Зоня приглядається до себе в дзеркалі. Нова обстановка робить новою і саму Зоню. Може, іншим разом вважала б за непристойне так приглядатись до себе у публічнім місці, але тепер нема почуття чого-небудь невластивого. Навпаки, Зоня тої думки, що веде себе, як бувала в світі гранд-дама.

Зоня подобається собі в цій ролі. Так, зовсім безсторонньо. Дама навпроти цілком під Зонин смак.

Цікавість, бажання пригоди, взагалі передчуття не знаного досі в її житті, сили, що вібрують у ній, проявляють себе корисно і назовні. Кудись зникла втома, а туман, що робить погляд її очей таким обіцяючим, не походить від сонності.

Зоня, осмикуючи на собі сукню, виправляється при тому сама. Це якийсь атавістичний, престарого набутку рух, що настроює всі центри свідомості, прибираючи водночас маску приспаної байдужості.

— Як же ж ви мені нагадуєте, — шепче їй Ясінський.

— Кого? — запитує, хитро посміхаючись, Зоня.

Тільки від юнаків знала цей примітивний спосіб залицяння. Невже ж між тими, що приходять до кохання, і тими, що покидають цей блаженний стан, існує подібність, обумовлена несміливістю віку?

Та Ясінський має конкретну особу на гадці, бо він розказує Зоні замислено:

— Пізніше вам розповім… Тут не тільки схожість з обличчя… відвага життя — це передчуваю і у вас…

Він просить галантно пробачення і йде кудись набік. Зоня з задоволенням помічає, що жінки, які приходять з кавалерами до гардеробу по свої хутра (правда, в більшості з них таки хутра!) або залишають їх тут, зодягнені приблизно в тому самому стилі, що і вона.

— Я розпорядився, щоб нам подали в окремий кабінет.

Зоня не знає (що за сором!), як реагувати на це. Одна з сторінок життя, яку знає Зоня тільки з літератури. В романах, що читала, окремий кабінет завжди пов'язувався з якоюсь двозначною ситуацією.

Зоня в однаковій мірі не бажає, аби по відношенню до неї дозволяли собі двозначну ситуацію, як і не хоче виявити себе провінціальною гусочкою. На вузькій межі цих двох можливостей вибирає вона щось третє.

З довір'ям, яке зобов'язує того, кого ним обдаровують, зазирає Ясінському у вічі:

— Здаюсь на пана куратора як на приятеля татка.

Заспокоїлась зовсім, коли кельнер відсунув, іменно відсунув, двері до кабінету, а вона побачила там…

Стіл, квіти, крісла, побічний столик, якісь декоративні, цілком пристойні змістом картини на стінах, у приємному тоні килими — все це ні в якому разі не натякало на якусь непристойність.

Зоня заспокоїлась зовсім. Сіла собі на фотелику навпроти дзеркала, що займало половину стіни, і з приємною цікавістю очікувала, що буде далі.

Ясінський взяв до рук меню. Зоня глянула через плече і вдала цілковиту байдужість. Французькі назви страв перелякали її.

— Що ви накажете подати, Зоню?

Любила тримати ініціативу в своїх руках, але цим разом мусила здатись. Була зла на себе, що не вивчила як слід французьку мову тоді, коли панна Марієтта пріла над її головою. Мала насправді жаль до татка, чому не возив її до Львова, чому не показував їм світу за кордоном, чому врешті не зробив з них справжніх дам.

Згодом, коли кельнер приніс замовлені страви, незадоволення чи претензії до татка ще змагались. Була, безперечно, знайома з отими всіма присмаками, тільки під іншими, звичайно, простішими назвами.

Вино, приємний на око солодкавий портвейн, — Зоня одразу відчула його в голові. Просто неймовірно швидко після того, як випила. Ніколи не припускала б, що путь від пляшки до мозку така коротка! І так кумедно! В міру того, як тяжіє голова, зростає в Зоні активність, що вперто проявляє себе в одному напрямі: дасть їй Ясінський посаду чи не дасть?

Вона відчуває, як рука Ясінського з спинки фотелика поволі опиняється на її плечі, — але яке це має значення? Виразно дочуває поодинокі слова куратора, лише важко охопити його думку. Про що, властиво, йдеться? Вона нагадує йому когось? Якусь жінку? Банально, і смішно, і неоригінально.

— Що? Що?!

Напіввідчинені уста набирають трагічного виразу.

Що? Що? Ту жінку відбив Вацлавові… татко?

— Що пан куратор говорить? — тверезіє відразу Зоня. — Адже наш татко…

Так. Власне. Погоджується з нею куратор. Її татко в той час був уже жонатий і мав щастя бути батьком п'яти дорослих, чарівних, як оця перед ним, дівчат.

Зонею починає трусити. Якесь нервове відчуття недійсного холоду, якого вона ніяк не може опанувати. Мозок перестає функціонувати.

«Це пройде, — заспокоює її хтось поза її свідомістю, — це пройде. Треба напитись води».

— Мені хочеться води, — просить Зоня, — склянку звичайної свіжої води.

— Ах, води! Будь ласка — ось водичка. Може, ще чогось хочеться доньці?

Чого він сміється? Чого раптом напав його такий сміх? Не приступ сміху, а концерт. Зоня злякано дивиться на нього: чи може так сміятися людина, яка збирається вчинити щось огидне? Чи може сміятись таким безтурботним сміхом і перед очима в дочки збезчещувати пам'ять батька?

— Пробачте, Зонечко, мене розсмішив так ваш переляканий вигляд… Дитина злякалась? Я ж не розказав вам до кінця… Але поки що давайте… вип'ємо, Зоня…

— Ні… я не буду пити, заки не почую вашого вияснення… я не можу… я… дійсно… під враженням одної вашої фрази…

Зоня відчуває, як її руки вкриваються неприємним холодним потом і наче западається кудись піднебіння. Над язиком нависає холодна порожнеча… Чи може існувати людина без піднебіння?

«Татко, — борсається думками в одному замкнутому колі, — татко… це неможливе… це жах… І таке страхіття… ні, це неможливо…»

— Ах, Зоню, — прикриває куратор своєю долонею опікунчо її руку, — не дивіться на мене так суворо… так… не до лиця вам… Історія, яку я розповім вам, тільки покаже вам, якою надзвичайною людиною був ваш татко. Але в цій історії повинен я почати від себе. Я не хочу, аби ви зрозуміли мене не так, як треба. Я не маю сімейного життя, Зоню. Не тільки тому, що моя дружина вже сьомий рік хворіє на якусь загадкову нервову хворобу і кидається часто в приступи девотизму[150], то знову якогось богохульного атеїзму… але це й тому, що вона зовсім збаламутила мені єдину нашу дитину, мою Уршулю. Дівчині вже двадцятий рік, а вона життєво несвідома, як десятирічна дитинка. Мати не дозволяє їй продовжувати науку, ані працювати десь… взагалі виховала дівчину на засадах панночок з шляхетського дому з минулого сторіччя. Вона привчила її одягатись за старою модою… І не розуміє… що наша дитина стала смішною фігурою в місті… Через те я не можу зі своєю дитиною ніде прилюдно показатись… Поза тим дівчина нормальна… вона лише надміру побожна і скромна… І з якоюсь безнадійною терпеливістю чекає на жениха, який ніколи не появиться. Мати весь час товче їй, щоб вона проходила повз мужчин з опущеними очима, а він, той, долею рокований, сам знайде її.

— Але я не розумію, — силкується на зрівноважений тон, пробує навіть посміхнутися Зоня, — що історія вашої дочки може мати спільного з історією мого батька…

— Пробачте мені, Зонечко, я трохи заговорився. Постараюсь висловлюватися стисліше. Одним словом, Зонечко, в мене склались неможливі сімейні взаємини… нестерпна так звана сімейна атмосфера… Я ж казав вам на самому початку… що є два місця на світі, де я себе погано почуваю: це мій урядовий кабінет і дім… Причини викликають наслідки… Коротко кажучи, я мав ще одну дружину… формально — нелегальну. Була це учителька одного з приміських сіл. Ви розумієте, лишатись їй далі сільською учителькою було незручно і для мене, і для неї. Я перевіз її у Львів і тут подбав про посаду для неї в одному цукровому тресті. Я найняв квартиру, обладнав її, і ми почали не дуже нормальне, зате цілком щасливе життя. Правда, світ обмежувався для нас у чотирьох стінах нашої квартири, але нам цього вистачало. Ви розумієте… я не міг ніде появлятися разом з нею… навіть у кіно ходили ми нарізно… Але ви знаєте, Зоня, коли чоловік щасливий, то чорт стає заздрісним і починає спокутувати його, аби довести до згуби щасливого чоловіка… Таке було й зі мною. Мені ставало замало того щастя, яке я мав. Мені забагнулось почванитись перед кимсь своїм щастям… Вона ж була така молоденька… І така відмінна від усіх жінок… Я був такий безмежно щасливий, що та голубка прихилилась до мене… заавансованого у літах нещасного чоловіка… що не міг дати собі ради з тим фактом… Це було зухвальством. Я сьогодні розумію це як виклик долі…

Зонею знов починає трусити. Її пальці самі шукають руку Ясінського й конвульсивно тиснуть її.

— І ви… ви… познайомили свою паню з моїм татком? Чи так? І тоді… так?

Ясінський ніжно, по-батьківськи заспокійливим рухом гладить Зоню по голові від чола. Він замислився. По добрій хвилі:

— Успокойтесь, дитино… На вашого покійного батька не паде навіть тінь… але вернемося до речі… Так, Зоню, я підготував їх обох до цього знайомства. Вони знали один одного, ще не бачившись. І коли ваш батько прийшов до нас на вечерю, моя дружина — природне право за мною називати її так, правда? — привітала Аркадія, пардон, вашого татка, як доброго знайомого. Він, що тут говорити, він був незвичайний чоловік… Ви знаєте, як він умів з'єднувати людей… я б сказав, вже самим своїм голосом… Правда, він мав незвичайно мелодійний голос?

І не тільки це… Покійний мав якийсь природний дар створювати серед людей настрій, який йому подобався… Про це можна б багато розповідати… Я мав раз нагоду обсервувати його, чи, точніше, юрбу народу, під час його проповіді на якійсь релігійній місії… Він грав на людських настроях, як на органі… Він міг заставити тисячну юрбу істерично плакати і сміятись напереміну… Ах, Зоню, запевняю вас, що ні ви, ні ваша шановна матуся не знали покійного так, як я його знав… То був мастак, що називається. Тільки дві помилки зробив він у житті: перша — це та, що родився українцем, друга — що замість на сцену, ах, тільки не на вашу українську сцену… пішов у попи… Я собі уявляю, який був би з нього драматичний актор… Та повернемося до того фатального вечора. Під кінець вечері, розуміється, не обійшлося без того, щоб не випили ми, я помітив, що Аркадій якось особливо вдивляється в Марію… Я признаюсь вам щиро, Зоню, я був навіть радий тому… — як би то сказати? — я був безумно гордий, що можу похвалитись перед кимсь своїм скарбом, який я досі мусив таїти від людського ока… Ми, чоловіки, при найбільшій відданості вам, жінкам, все ж таки, — ви не ображайтесь, Зонечко, — дивимось на вас, як на скарб, що є нашою власністю… Вкінці мені стало вже заважати те, що ваш батько ока не зводить з Марії. Та й вона, здавалось, не зовсім ловко почувала себе під такою обсервацією… Тоді я, щоб трохи розрядити атмосферу, замітив жартома, що покійний… може мені жінку наврочити… Я жартував… це був жарт з моєї сторони, — розумієте, Зоню? А він відповів мені поважно, і це вийшло вже як дисонанс… дисонанс, що був початком моєї життєвої драми… «Я теж цього боюся, Вацик. Я починаю щораз більше переконуватись, що пані Марії для тебе шкода. — І, вставши, — він завжди любив стояти, коли мав сказати щось важливе: — Мені жаль тебе, мій старий друже, але я мушу відбити в тебе цю жінку…»

Зоня починає нервово формувати кучерики на чолі й скронях. Підносить руку до голови, і тоді вдаряє на неї їдкий запах власного поту. Ненавидить у тій хвилині Ясінського. Пощо — бога ради — навіщо розказує він їй ці історії? При чому тут покійний? Хай би, ах, хай ліпше городив їй усякі небилиці на вухо, аби тільки перестав розказувати цю справу.

Ясінський з увагою слідкує за рухами її рук.

— Ви не хвилюйтесь, Зоню… Будьте терпеливі і вірте своєму таткові… Він справді так сказав, але це було у присутності Марії і не могло інакше виглядати, як тільки жарт. «Добре!» — погодився я, бо це був жарт, Зоню. «Прекрасно. Відбийте мене у Вацика», — підтримала мене Марія… Вона була в особливо доброму настрої у той вечір. Я її розумів… За три роки співжиття ми оце вперше приймали когось у нашому домі… Можливо, що тоді, коли мені, як чоловікові, забагнуло похвастатись перед приятелем Марією, то їй, як жінці, приємно було після трьох років замкнутого життя нарешті заблиснути в ролі господині… Вона була в мене така жіночна… така жіночна… таку велику вагу придавала всім отим господарським дрібничкам… від декорації стола починаючи… Вона сіла коло Аркадія і почала невинні жарти про те, як вона піде від мене за ним… але я щойно ген пізніше зрозумів, що… власне кажучи… жартували тільки ми обоє… тільки я і вона…

Раптом… Скажіть, чи не чортова це робота — телефон? Номер цього телефону знала тільки Уршуля, і то як секретний урядовий. Між мною і Марією було домовлено, що, на випадок дзвінка по телефону, підходжу тільки я… До Марії дзвонив я умовленим знаком. Підходжу до телефону і чую неприємну звістку, що у дружини черговий нервовий припадок і Уршуля з плачем просить мене зараз приїхати додому. Ви розумієте ситуацію, Зоню? Коли б я дав зрозуміти вашому батькові, що він повинен вийти разом зі мною, це було б нетактовністю, ба навіть смішно. Що ж то — хіба я не розуміюсь на жартах чи втратив уже довір'я до дружини і приятеля? Навпаки, Зоню, я попросив його залишитись і продовжувати вечерю. Він і сам зрозумів, що мені буде незручно, як він вийде разом зі мною… І тому я пішов, а він залишився. Так, видно, сам чорт хотів.

Що з вами, Зонечко? Водички! А може, винця? Таки водички? Прошу дуже. Ах, Зоня… ви непотрібно так переживаєте… нічого поганого я вам про вашого татка не розповім… Не треба хвилюватись…

Не залежало це від неї — зрівноважити свої нерви. Чула вогонь у собі, що сушив їй горлянку і витискав піт з тіла. Приклала чарку до уст і помочила губи у вині, не ликнувши.

— Отож я вийшов, а Аркадій… ні, до сьогодні не вірю, що він зробив це з переконання, просто був це його черговий експеримент… Випробування нового інструмента, на якому йому захотілось раптом дати концерт… Одна з його незліченних фантазій… Вони залишились удвох, і от, — що ви на це скажете, Зоню? — він… Аркадій… світський чоловік, у реверенді… надіває на себе монашу рясу і з запалом та красномовністю єзуїта починає переконувати Марію, що вона заради спасіння власної душі повинна розійтись зі мною… Я не був при тому, але я уявляю собі, якими фарбами змальовував він їй те пекло! Досить сказати, що, прийшовши на другий день до Марії, я відразу замітив зміну в її ставленні до мене… Спочатку мені здавалось, що вона під впливом вчорашнього продовжує гру, але згодом переконався, що вона справді якась неврівноважена… Я пробував розвіяти… здмухнути з моєї Марії той макабричний[151] настрій, але те було сильніше за неї… за її кохання до мене… Я бачив, Зоню, я бачив, як вона намагалась пірвати пута, що ними зв'язав її Аркадій того вечора… вона простягала до мене руки, щоб я її рятував, і зараз же ховала ті руки з острахом поза себе… Ні, я не перебільшую. Він загіпнотизував її… Його впливу на неї не знищує навіть час, як це звичайно буває при гіпнозі… Починаються зустрічі між ними поза моєю спиною… якесь таємне листування, і Марія з кожним днем далечіє від мене в переносному поки що значенні цього слова… Ви розумієте, Зонечко, це вже не Марія, а життя моє тікає від мене, а я не можу затримати його… Дійшло до того, що мені дозволено було приходити тільки у призначені години і відходити теж у призначені години. В нашій квартирі з'являються якісь Побожні фігури… якась чудернацька місіонерського видання література… Марія починає говорити тільки про спасіння людської душі, рай і пекло… Всі мої розпачливі спроби привернути її до себе викликали зовсім протилежні наслідки… Я вирішив на якийсь час залишити її в спокої — дати їй змогу прийти до рівноваги… Вона погодилась, що так буде найкраще. Ми умовились, що два тижні я не появлятимусь у нашій квартирі… А коли я зайшов туди через два тижні — сторож дав мені листа і ключ від квартири. У листі вона коротенько повідомляла мене, що пориває з світським життям і йде в монастир… спокутувати свій гріх. А правда, виразно підкреслила, що вона буде молитись і за мою грішну душу, ніби мені її молитви були потрібні.

Ось яку штуку втяв мені ваш батько, а тепер, — вп'ялив у Зоню пильні, розгарячковані ще оповіданням очі, — повинні ви відпокутувати за нього. Саме ви, а не жодна інша з ваших сестер! Бо тільки ви, як жодна жінка досі, втілює присутність тієї. Бачите, я відвертий з вами, хочу зробити з вас дзеркало, в якому міг би побачити ту, яку вкрав у мене ваш батько… га… га… га…

Зоня дивиться на його живіт, втиснутий у вузьку модну жилетку, дворядівку. Цей чоловік сміється не горлом, а нутрощами! Сміється своїм серцем… своїми печінками… Дивіться, дивіться на людину, що сміється печінкою! Втім, Зоні робиться страшно. Їй починає здаватись, що цей сміх — перший звістун її програної[152]. Але вона не сміє програти! Адже ще нічого не сталось… фактично ще нічого не сталось… Ще всі можливості перед нею… Але які… які… ті всі можливості? Посада… де та посада? Тільки не дати полонити себе фальшивим настроям. Настроям може піддаватись пан куратор, який шукає розваг у своїм безрадіснім житті, але не вона, Зоня Річинська, твереза голова, яка приїхала по посаду до Львова.

Твереза голова може для успіху в інтересі відіграти роль легко запамороченої, але — ради бога — роль та не може вислизнути з-під контролю здорового глузду!

Можна — чому ж ні? — погладити гудзики на його жилетці і спитати не без нотки фамільярності в голосі:

— А як буде з моєю посадою? Я хочу знати… як буде з посадою для мене?

Ради бога, що сказала вона таке? Чому він з такою зненавистю повернув до неї своє велике, аж тепер бачить, яке неймовірно велике, бронзове обличчя?

Зелений страх, що поступила нетактовно, що цим зашкодила в якийсь спосіб собі й посаді, знову позбавляє Зоню самовпевненості. Вона знову боїться і тремтить нервово на цілому тілі. На долонях знов виступає холодний піт. Вона почуває, як вивітрює, — о так, це властивий вислів, — вивітрює її вплив медіума на нього. Це ж зрозуміло, що він тепер ніяк не може вбачити в цьому посірілому, стягнутому від страху обличчі світлий образ там-то?! Зоня нарешті усвідомлює собі, що перед нею не людина, до якої можна промовити людською мовою, а безіменна важка маса, чужа всьому людському.

І все-таки, — укладається в думках в якійсь божевільній рівночасності, — вона мусить подолати цю перешкоду і повернутись додому з посадою!

Адже тут не йдеться вже тільки про саму посаду, як таку, — ідеться про перемогу над нездоланним супротивником, про тріумф Зоні Річинської перед своїми і чужими. Зібралась, поїхала до Львова поговорити з самим куратором — і завидуйте: посада в кишені!

Зоня мобілізує всю силу волі на те, аби надати своєму обличчю спокійного виразу. Лагідний вираз на її обличчі подобається Ясінському. Він, річ очевидна, не звик в подібних приміщеннях бачити біля себе ділових жінок. Це ж — пробі — не робота і не сімейне притулисько, а місце, де він за свої гроші має право на розвагу.

Він бере Зоню ніжно, але міцно за талію і пригортає до себе. Його жилет віддає знайомим, але незнаним Зоні одеколоном.

«Це є окремий кабінет», — виникає у її свідомості. Це є та довго очікувана посада. Це є витріщені очі Марині. Це є сенсація на ціле містечко. І Зоня примружує лячно повіки перед м'ясистими, нещадними губами, що дихають на неї вином і салаткою з зелених помідорів. Але губи ті тільки наближаються, не доторкуючись до неї.

Через хвилину вона знову сама. Замість руки Ясінського, в неї за спиною бильце крісла. Ясінський шукає портсигар, якого не може знайти. Виявляється, він лежав перед ним на столі.

— Пробачте мені, Зоню, ви заговорили про посаду… І мені згадалися деякі неприємні справи, про які волів би на цьому місці не пам'ятати… Ви дитина, Зоню, і тому мені стає трохи сумно, коли дивлюсь на вас… Як ви уявляєте собі посаду у Львівському воєводстві? Що сказали б мої, починаючи від ендеків, а кінчаючи правими соціалістами, коли б безпосередньо після вбивства мого попередника гайдамацькими бандами, вживаю офіційної термінології, прийняв на посаду… гайдамачку? Я боюся, що факт цей міг би викликати в найкращому випадку погромний наскок нашої студентської молоді на ваші установи… Крім того, як ви уявляєте собі свою роль державної вчительки в русинському селі? Ви мусили б з свого службового обов'язку допомагати шкільній і політичній владі приборкувати русинського хлопа і виплакувати в ньому лояльність до Польської держави, бо чим скоріше стане він на цей грунт, тим краще для нього. Але чи почуваєте себе досить міцною для цієї ролі? Мені здається — ні. Судячи по вашому батьку — ваша гарна голівка, мабуть, теж нашпикована різними українськими ідеями й ідеалами…

Запашна рука Ясінського приємно гладить її по голові, сковзається по обличчі і губиться десь на плечі. Зоня піддається цьому рухові свідомо. Її цікавість збуджує голод незнаного. Ніколи не доторкалися до неї пальці мужчини, як до чогось свого, тимчасового чи назавжди.

По відношенні до хлопців, які крутилися біля неї, навіть по відношенні до тих, які подобалися їй більше, ніж вона їм, зберігала королівську незайманість. Сама себе піднесла на щабель недосяжного ідеалу. А коли іноді мріяла про того першого, що оволодіє нею, то ніколи не уявляла його собі у своєму середовищі. Мав бути хтось значно вищий за її суспільне становище, а що таких, на її думку, майже не було серед українців у Галичині (ті, що й були, то одружувалися за границею!), то допускала у своїх думках і іншу національність, хоч це суперечило її патріотичному вихованню.

Ясінський, маючи її знову у своїх обіймах, говорив:

— А все це разом, Зонечко, одна велика комедія… Чи ми з вами хочемо освіти для хлопа — все одно, руського чи польського? Ми не хочемо освічених хлопів, бо ми не можемо дати собі ради з своєю освіченою інтелігенцією… А пропо…[153] ви читали у вчорашньому «Голосові народу» виступ лікаря Добровольського? Я розумію, — він був такий схвильований, що мусив закурити, незважаючи на те, що руки його були так приємно зайняті, — я міг би ще зрозуміти… но, розумію, коли такий собі робоцяж вилізе на трибуну з бочок по оселедцях і горлає, що йому в Польщі тісно… Диявол знає, може, такому і справді тісно… але ти лікар… на посаді начального лікаря повітової каси хворих — яке ти право маєш паплюжити власну державу чи хоч би порядки в тій державі? І про що ішлось… що це за така страшенно важлива подія, що змусила доктора Добровольського до прилюдного виступу? Як ви думали б, Зонечко? Десь у Теребовельському повіті під час пацифікації улани, пробачте мені, моя мила, за грубий вислів, наші улани потріпали трохи якусь бабу по «старій пані»… І з цього зараз такий рейвах робити? Фотографувати побиту бабу в тисячних тиражах?

— Я чула, що то була вчителька і… вона померла, — промовила глухо Зоня.

— Но… но… а хіба вчителька не баба? Що з того, що померла? Прийшов її час, і померла… закопали б у землю — і квита… Ви знаєте, що вони зробили? Відфотографували те… неприличне місце… на похорон їздила делегація «товажишек» аж з Варшави… такі історії… з одною… якоюсь там сільською вчителькою… І такий Добровольський… загально ще до вчора шанована людина… Інтелігент… поляк… виступає з обвинуваченням у газеті… Проти кого, я вас питаю? Ні… ні, нам не треба освічених хлопів, бо ми не хочемо мати в себе завтра земельну реформу, ми не хочемо, правда, Зонечко, комунізму у своїй державі… Ми це з вами розуміємо… Розумів це добре і ваш покійний батько… Він умів дивитися вперед… Так, він розумів життя… Нап'ємося, Зонечко, нап'ємося…

Віддаль між ними така, що їх чарки торкаються з дзенькотом, який звучить Зоні, як застережливий сигнал.

Все ж таки, незважаючи на легке сп'яніння, незалежно від блаженного стану, в якому ширяє Зонина душа, щось підсвідомо вистукує, що це — тимчасове. Назавжди, постійно гарантованим має бути посада. Зоня дуже обережно, намагаючись вимовляти якомога лагідніше, натякає на посаду, бо час минає… а їй потрібно (цього не каже вголос) думати про від'їзд. Сама задоволена з себе, що може ще так тверезо і логічно керувати думками. Цим разом Ясінський не ображається, що йому нагадують неприємні речі.

— Ах, Зоню, — інтимно поправляє їй волосся над чолом, — ми цю справу інакше розв'яжемо. Я повинен зберегти вірність другові, але й не зрадити при тому ойчизні. Я вам даю працю у самому Львові, тільки не учительську. Згода, сонечко ти моє, згода?

Потім прийшла коротка, до краю напружена хвилина, в якій вмістилось надзвичайно багато подій, в якій двічі докорінно змінилось Зонине життя, і Зоня опинилась приблизно на тому самому місці, звідки вирушила на зустріч з Вацлавом Ясінським.

Не протестуючи проти поцілунків куратора, хіба дивуючись, що ті м'ясисті уста вміють так безболісно цілувати, вона не зразу відповіла згодою на пропозицію Ясінського. Але потрібно було їй лише мить, аби зважитись. Буквально за мить вона порівняла те, що її може чекати в рідному містечку, з тим, що їй зможе дати Ясінський. Був це тверезий, незалежно від свого блискавичного характеру, життєвий баланс. Немов заспокоюючи сумління, запитала себе: чи є ще якась третя коли не дорога, то хоч стежка? Є! В'язання філє за вісімдесят грошів денно.

— Згода, — шепнула з примруженими очима, намагаючись не так увільнити уста, як зачерпнути ними повітря.

Саме тоді Ясінський попросив на хвилину пробачення, щоб замовити телефоном для неї номер у готелі.

Ясінський встав, високий, не дуже певний на ногах, і пішов. У дверях зачепився за портьєру і глянув на Зоню. Проводила його очима, і тому їх погляди зустрілись. Усміхнулась до нього. Перемога була за нею, тільки він не зрозумів мови її очей. Попрощався з нею глибоким, трохи, може, меланхолійним поглядом. Зоня пам'ятає цю подробицю, допила вино у своїй чарці. Взяла торбинку зі столу, аби заздалегідь приготовити собі номерок з гардеробу. Була майже певна, що він затримається трохи. Гардеробник перетворився на знак запитання, подаючи їй пальто. Його очі просто кричали: «Дурненька, що робиш! Спам'ятайся, поки час!»

Опинившись на тротуарі, відкотила комір і безтямно побігла вперед. Незабаром побачила, що біжить у протилежному від вокзалу напрямі. Саме нагодилась «одиниця». Скочила у трамвай і, лише коли трамвай рушив, спитала когось, чи номер цей іде на головний вокзал.

— Іде, але в протилежну сторону.

Кинулась до виходу, але якась жінка притримала її за полу пальта.

— Хай панна сідає. Трамвай поїде на Личаків, а звідти все одно заверне на головний вокзал…

Зоня схилилась головою до вікна, і збоку могло комусь здаватися, що їде дуже стомлена або сонна дівчина. Але насправді не почувала ні втоми, ні сонливості. Перевіряла себе, свої думки. Все, що сталося допіру, — галюцинація? Ні, не галюцинація. Як це було, властиво? «Згода», — шепнула Зоня з заплющеними очима, але раптом широко відкрила їх, бо відчула, немов потопає.

І в ту мить побачила те обличчя без маски. Ой, не був то приятель батька! Був його запеклим ворогом, який хотів скористатись з нагоди, що сама потрапляла йому в руки, і в такий вишуканий, справді шляхетський спосіб помститися за… прах. Бо ким була вже для нього ота, в монастирі?

Око за око. Дочку за коханку. Цілу ніч, не маючи зручного місця заснути, мудрувала Зоня над однією загадкою: що, власне, крім протилежності характерів, єднало покійного татка з Ясінським? Чим глибше міркувала над цим питанням, тим підозрілішою здавалась їй історія з Марією.

Вся трудність полягала в тому, що Зоня не хотіла визнати свою невдачу, а зайти до хати з тріумфом не було підстав. До того ще огидна подробиця: коли ввійшла в кухню (взимку, навіть за життя татка, входили з подвір'я), то хоч застала там усіх, крім Слави, ніхто й словом не запитав про наслідок подорожі до Львова. Найобурливішим було, що і Мариня мовчала. Факт цей тільки зміцнив у Зоні переконання, що тут діє змова. Це, напевне, мама у своїй наївності організувала такий прийом на випадок, коли б вона не мала успіху у Львові. Вони знають, тобто вони уявляють собі, як Зоня ввійшла б, чи, вірніше, влетіла, в хату, якби їй пощастило. Вони дозволяють їй спокійно зняти пальто, помитись і переодягнутись у домашній халат. Олена з удаваною байдужістю запитує навіть про погоду.

«Бідна мама, — міркує Зоня, — як вона мужніє серед нас і як їй не до лиця оця життєва мудрість».

Доки триватиме оця змова мовчання? Досить! Тепер черга за нею.

Безсонна ніч, свідомість, що вона знову опинилась на тому самому місці, з якого прагнула вирватись у незнане. Притаєний, запізнілий жаль, що заради якихось моральних, хтозна, чи істотних міркувань випустила з рук таку нагоду, не роблять Зоню дружелюбною. Вона стає зла. Вона свідомо розбуркує в собі ту злість, передчуваючи, що від цього їй трохи полегшає.

— А ви чого посоловіли, немов цесарки на дощ? Що це ви раптом поставали такі ввічливі всі? Мариню, навіть Марині не цікаво знати, як мені повелось у Львові?

Олена опускає очі і починає винувато, навіть шкода дивитись на неї, перебирати тороки хустини на плечах. Вся її постать неначе волає, що головний винуватець тут — вона.

Вам здавалось, мабуть, що коли я не влетіла з криком у хату, не поперевертала крісел з радості, то мені відмовили у посаді? Так? — запитує всіх, а потім ще Мариню зокрема: — Так? Так Мариня міркувала?

— Або що? — кидає провокаційно Мариня. Вона передбачає якусь витівку з боку Зоні і хоче, щоб цей виступ тривав якнайкоротше.

— А то, — несвідомо ловиться на провокації Зоня, — що мені дали посаду.

— Дали посаду… — боїться повірити Олена, — дали посаду?

Очі Нелі так само ховаються якось підозріло.

— Як так, то все в порядку, — спокійно вирішує Оля, — берімося, дівчата, далі до праці, бо на п'ятницю рано мусить бути готове…

— Дали посаду, — перехопило дух Олені. Очі її повні сліз. Але вона стримує їх, бо знає, що Зоня не любить сентиментів. Але як можна утриматись від сліз, коли той добрий Аркадій навіть з-за могили піклується ними.

— Так, — веде далі Зоня, — так, дали посаду, і навіть у самому Львові!

Вона кинула оком і розчарувалась. Ніхто, крім Олени, здається, не довіряв її словам. Було надто добре, щоб не було підозрілим.

— Зонечко, — простягла до неї руку Олена, але Зоня не бачить руки.

— Так щоб ви знали! Дав мені Ясінський посаду в самому Львові, але я відмовилась!

Олена прикладає руку до серця.

— Я йому у вічі сказала, що нездатна кривити душею. Ви знаєте, чого вимагається сьогодні від державної учительки?

І вона по черзі, як запам'ятала, передала слова Ясінського на цю тему.

Приходить Слава з міста. Мариня ще в передпокої передає їй цю звістку. Слава, яка від якогось часу стала дуже цікавою, просто наступає Зоні на п'яти:

— І він справді давав тобі посаду у Львові? Може, жартував тільки? Може, хотів тільки випробувати тебе. Я просто не розумію. Справді давав тобі посаду?

Зоня відмахнулась:

— Чого ти в'язнеш до мене? Відчепись, кажу тобі! Слава іде до Марині:

— Мариню, скажи мені, але щиро. Ти… віриш, щоб він давав нашій Зоні посаду, а вона не хотіла прийняти її?

Ні, Мариня не вірить у казочку, з якої навіть курка сміялась би!

— Тої самої… він або говорити навіть з Зонею не хотів… або… Але ти ще мала, щоб такі речі розуміти.

— Мариню, — сміється Слава, — та хіба у Львові немає кращих від нашої Зоні?

Незвичайна, для багатьох просто неймовірна вістка скоро облітає містечко. На другий день увечері приходять Безбородьки. І Катерина не запитує, а категорично вимагає від Зоні, щоб та розказала, як, власне, було.

— Мені потрібний тепер спокій… я не можу з третіх уст вислухувати всякі дурниці, ніби ти добровільно, — так розповідала тобі пані Бровко? — звертається Катерина до чоловіка, — що ти ніби добровільно зреклась державної посади…

— Так, це правда, — Зоня вимовляє ці слова спокійно, з стиснутими в кишені светра кулаками, зачіплива і мстива. — Ага. Ти вже розрахувала, що я заберу маму і зніму з тебе обов'язок допомагати мамі? Ні, сестричко, немає ще так добре.

— Це ж дурниця, — чмихає Безбородько. Він міг би висловитись енергійніше, але стримує себе з огляду на стан дружини. — Дурниця і нездоровий романтизм, за який треба платити…

Він не каже ясно, хто буде платити за цей романтизм: він під видом допомоги для тещі чи Зоня своїм безробіттям. Його натяк примушує Зоню змінитись на обличчі.

«Хам… хам… — кидають блискавки її очі, — хам, якого світ не знав».

Тієї ночі у Катерини доходить до передчасних родів. Зоні трохи легше стає на душі від цієї звістки. І то нагорода за всі неприємності та клопіт.

За кілька днів прилітає Оксана.

— Панно Зоню, що я чула? Це правда, що вам пропонували посаду у Львівському воєводстві, а ви відмовились від неї? Таке розповідали сьогодні хлопці в нашому клубі, але я не хотіла вірити… бо я знала, як ви старались про те свідоцтво лояльності, як ви добивались тієї посади.

Зоня зводить брови вгору.

— Ах, старалась, панно Оксано? Не пригадую собі, щоб я так дуже старалась про ту посаду. Але подала заяву просто з цікавості, як поставиться до мого прохання пан Ясінський. Звичайно, він одразу запропонував мені посаду в самому Львові. Але то не для мене. Я йому в вічі сказала, що не могла б кривити душею, — повторює речення, що ними била Олену й Безбородьків. — Я неспроможна умовляти українську дітвору, що вони є нащадками польського, зрусифікованого племені, а тепер цього вимагають від учительки на державній посаді. Може, хтось інший згодився б на це заради хліба, але я не можу.

Зоня не хоче пишатись своїм героїчним вчинком. Навіщо? Вона вимовляє ці слова дуже просто. Сам же вчинок заховує в собі пафос і героїзм наших днів.

Олена, яка вже трохи отямилась від першого удару, не знає, як поставитись до події: чи пишатись дочкою, чи боліти над її життєвою недосвідченістю. Як сказав Філько: «Нездоровий романтизм, за який треба платити». Це правда, але воно, може, навіть цінніше за гроші — отакий чесний, твердий характер? Правда, бувають моменти, коли Олені чомусь не віриться, що Зоня розповідає. Ще недавно була Олена певна, що її діти ніщо інше, як вона сама в п'ятьох образах. Але після весілля Катерини, а може, навіть раніше, почала привчати себе до того, що краще сумніватись заздалегідь, ніж простувати з зав'язаними очима, а потім розчаруватись так гірко.

Зоня, незважаючи, що свої, не виключаючи навіть Марині, ніби притакують їй, відчуває: вони не вірять її словам. Найдошкульніше, хоч як дивно, це вражає її в Марині. Та дівка до того впливає їй на нерви, що Зоня не може переносити присутності Марині. Та водночас її просто вабить саме з Маринею починати балачку про Ясінського і посаду, від якої вона відмовилась. Зоня не може перенести і того, що Слава завжди має якісь секрети з Маринею. Регочуться і перешіптуються по кутках. Звичайно ж, про Зонину поїздку до Львова.

Сьогодні зранку Зоня знову заскочила Славу, коли та шепотілася з Маринею в кухні.

— Що там за секрети? — запитала неприязно.

Мариня чмихнула в кулак.

— Нічого… Говоримо ми, коли стануть всі Україну будувати, то не буде кому свиней пасти.

Відповідь була безглуздою, але влучною. Зоня, як стій, прискочила до Марині, схопила ту за пазуху і, незважаючи на невідповідність сил, трусонула нею, аж Мариня зубами зацокотіла.

— Доки це буде? Га?

Але одразу схаменулась і, невдоволена зі своєї нестриманості, пустила Мариню. Найнеприємніше те, що Слава була свідком тієї сцени.

— Чого стримиш? — накинулась на Славу. — Іди собі до кімнати.

Слава пересмикнула плечима і не рушила з місця.

Мариня, приголомшена несподіваним нападом, в перший момент злякалась, але за мить, коли Зоня пустила її, розмахнулась рукою, не вдарила, але цього одного жесту було досить. Зоня скрикнула так, що Олена, як причісувалась, з гребенем у руках, прилетіла в кухню. Зоня забилась в істериці:

— Мамо! Хай мама каже тій дівці піти геть з хати, бо вона колись уночі поріже всіх нас. Мамо, я боюсь! Геть мені з хати, геть!

Мариня побігла до Мажарина по валеріанку, але того не було вдома. Вона накинула кожушину і подалась на Джерельну, до Безбородьків. Не квапилась занадто. Від того не помирають, міркувала по дорозі без зловтішності. Просто зраділа, що трапилась нагода вирватись трохи з хати на свіже повітря.

Доки повернулась з краплями, Зоня сиділа вже за столом і пила чай.

— Мариню, — закликала Зоня лагідним тоном, який не сподобався Марині.

«Агі, — подумала Мариня, — ця-то вміє мінитись, мов гадина до сонця». Підступила до столу з флаконом у червоній руці і чекала, що буде далі.

— Мариню, я хотіла б знати, що це все має означати? Я вимагаю пояснення від Марині, — розуміє Мариня?

Мариня пошукала очима Славу. Слава зробила невиразну гримасу устами, що могла означати «так» і «ні». Тоді Мариня відповіла різко:

— То має означати, що ні я… ні Славуня… ні Нелька… ні їмосць навіть — ніхто в домі не вірять, що паннунця добровільно зреклися тої посади. Хотіли паннунця чути правду — то мають правду.

Зоня відразу кинулась до дверей:

— Мамо! Нелю! Олю!

Олі не було. Вибігла кудись у пальто наопашки. Олена й Неля з'явились неохоче, зовсім не захоплені новою сваркою в домі.

— Мамо, то правда, що мама не вірить, ніби куратор давав мені посаду, а я не хотіла її взяти?

Олена, мов налякана миша, забігала очима по підлозі.

— Та не взяла, то й не взяла, твоя справа. Вже пропало. І пощо стільки розводитись над цим.

— Ні… ні… хай мама не викручується, хай мама мені відверто скаже: вірить чи не вірить мама?

Олена подивилась благально на неї: чого та Зоня знову причепилась до неї?

Неля підійшла до Олени і якось по-материнському накрила її своєю рукою.

— Ти можеш до всіх чіплятися, тільки маму лиши мені в спокої! А коли хочеш знати, то Мариня правду сказала. Ніхто з нас, хай мамця не виправдується, — лагідно перебила Олену, — ніхто з нас не вірить, що ти… добровільно відмовилась від посади.

На велике здивування, Зоня, замість скипіти, — Мариня навіть про всяк випадок приготувала флакон, — немов повеселішала. Окинула всіх тріумфальним поглядом і запитала з притиском:

— Так? Не вірите? А я даю слово честі, що Ясінський пропонував мені посаду, та не захотіла її взяти…

— Слово честі? — запитала Неля, вдивляючись в Зоню. — Слово честі?

— Так! — тріпнула Зоня головою. — Так! А не віриш, — подивилась на всіх і кожного зокрема, — а не вірите, то присягаюсь вам пам'яттю татка, що кажу правду!

— Дитино моя, що ти? — з плачем одсахнулась Олена від Нелі і простягла обидві руки до Зоні… Олена плакала від почуття глибокої кривди, яку заподіяла рідній дитині. І що з нею сталось, хто заворожив її, що вона так сліпо блукає між своїми дітьми?

Зоня діловито відгукнулась до Олени:

— Хай мама не буде сентиментальна. Нам треба серйозно поговорити. Мені здається, що я прийму приватну посаду в «Рідній школі»… бо до філє я не маю ні здоров'я, ні охоти.

Ввійшла Оля до хати, принесла з собою запах весняного повітря, в кімнаті навіть свіжим духом війнуло.

— Ти знаєш, — сказала Слава, підморгнувши Олі, — Зоня хоче клопотати про посаду учительки в «Рідній школі».

— Що значить — клопотати? Вважаю, що Річинській непотрібно аж клопотатись до «Рідної школи». Хай мають собі за честь, що я хочу в них працювати…

— Це своєю дорогою, — притакнула Оля, маючи на увазі недавню істерику Зоні, — але «Рідна школа» — біднота. Ті, що могли б платити за навчання більше, посилають дітей до державних польських шкіл, а ті, що хотіли б платити, не мають чим, дістають знижку до двох злотих місячно. Крім того, — заговорила сердечно, як сестра до сестри, — не знаю, чи витримаєш у тій «Рідній школі». Пригадуєш, як ми ходили туди? Не вимагав татко від учительки, щоб нас до клозету водила і Славі штанці защіпала? І що? Не водила, може? Водила, бо мусила, бо ми платили без знижки і керівництво школи було зацікавлене, аби татко не перевів нас до державних шкіл.

— Но, — засміялась Зоня неприємно, — від мене… від мене ніхто не стане вимагати чогось подібного… будь певна!

— Це правда, — запобігливо притакнула Олена, — звичайно, що так.

Не знала, як і чим винагородити дитину за несправедливо заподіяну кривду.

Звичайно біля шостої пополудні адвокат Білинський робив перерву у своїй канцелярській роботі. Формальною причиною для цього був підвечірок в дому з традиційною кавою. Підвечіркував він не за загальним столом у їдальні, а у своїм покоїку, що носив шумну назву кабінету.

Крім прагнення абсолютного спокою, він мав ще й пристрасть читати газету за кавою. Колись мати, а тепер дружина дивилися кривим оком на цю звичку, вбачаючи в ній порушення правил бонтону, і тому, щоб не вносити зайвого ферменту в сімейні стосунки, Орест Білинський волів ізоляцію. Тим паче, що читка газет за кавою часто була єдиною його приємністю за весь трудовий день.

Звичайно заодно при цій нагоді перечитував він і пополудневу пошту.

Сьогодні, крім «Діла» та «Правничих вістей», на підносі, поруч чашки кави і рогалика з маслом, лежав ще й урядовий синій конверт з видрукуваною на машинці адресою.

Синій конверт з надрукованою адресою, до того ж локо[154], не міг викликати особливої цікавості у адвоката, якому доводилося по службі одержувати саме такі конверти від оборонців ворожих сторін своїх клієнтів.

Гортаючи «Діло», Орест Білинський звернув увагу на заголовок: «Рефлексії про польський і український автосадизм»[155].

Що ж, пульс і температура громадського життя не послабилися від того, що Орест Білинський, зневірившись у своїх юнацьких ідеалах, вибув з лав.

Проте він переоцінив свій моральний гарт, коли думав, що, відійшовши від виру громадського життя, він тим самим зможе й внутрішньо ізолювати себе від справ свого народу.

Хіба не йшлося остаточно про те, щоб, визнавши свій морально-політичний крах, збайдужніти до обезболення?

Не був би далеким від правди той, хто сказав би, що найновішим ідеалом Ореста Білинського є моральна анестезія: «Мені не болить». Хотів би дійти до такого стану, щоб не боліло, коли при ньому паплюжитимуть його народ (відіймаючи навіть ім'я, яке він сам дав собі при народженні), фальсифікувати історію, обкрадати з пам'ятників старовинної культури, героїзм кваліфікувати як підлоту і зраду, самобутність народних талантів — як наслідки впливів культурно вищих сусідів, пориви до волі — як авантюрництво, дипломатію — як інтригантство і т. д.

Коли немає сили цьому противитися, то хай би не боліло.

Настирливе прагнення втекти від гамору життя виявилося, по суті, безуспішною спробою втечі від самого себе. Не заспокоювали його слова француза Гійо, ніби те, що жило колись справді, житиме наново, а те, що ніби вмирає, фактично готовиться до відродження. Мрії теж не пропадають безслідно. Народжені одним, вони передаватимуться по черзі іншим, поки нарешті не здійсняться.

Минулого літа, несподівано для самого Ореста Білинського, потягло його непереможно у рідні сторони, де не мав уже нікого з рідних, а з тамошніх людей мало кого пам'ятав, а й про нього, либонь, забули давним-давно. А втім, роль конкретних осіб в цьому потягові у рідні сторони була мінімальна. Люди рідного села в його уяві зупинилися на тому відтинку часу, на якому залишив він їх тому двадцять п'ять років: старі не вмирали, молоді не старіли, діти не росли.

Був це начебто поклик самої землі і зв'язаної з нею природи. Можливо, одна з форм утечі від реальної дійсності, що проявляла себе саме в ідеалізації минулого.

Першим відрухом було запропонувати дружині товаришувати йому в мандрівці (туризм мав би бути її слабкістю), але згодом мусив визнати свій план безглуздим.

Ліну, вроджену і виховану в місті, нічим не привабило б звичайне, без особливих краєвидів, позбавлене ріки і гір подільське село, а тому діяла б тільки на нерви її байдужа присутність.

Кожний з його синів, з цієї самої причини, що їх мати, не надавався до компанії романтичної екскурсії в молодість.

Одна лише людина була на світі, яка могла б розуміти його сентимент до реліквій минулого і відчувати разом з ним. Не сумнівався, що ця людина з дорогою душею поїхала б з ним і в його Луги, і в сусідні Ліски, де під білими кам'яними плитами спочивали дядько і дядина Максимовичі, та, на жаль, ця мрія була поза сферою можливого.

Справді, що сказав би світ, коли б дізнався, що шановна всіма вдова по отцю Річинськім і адвокат Білинський вибралися удвох в подорож по місцях молодості!

Такого гріха світ не простив би їм.

Чимчикуючи вдосвіта на вокзал з позиченим у синів рюкзаком, у приношеному, вже трохи завузькому спортивному костюмі, Орест Білинський наклав собі дороги і продефілював попри вікна дому, в якому жила Олена Річинська. Мав це бути протест проти умовностей, які заморожують живу течію життя.

Проте тільки що пройшов повз будинок, в якому жили Річинські, коли зробилося йому смішно з себе самого.

О, як заходилася б від сміху його Ліна, коли б дізналася, що її лисий чоловік не позбавлений ще романтичних замашок.

Ліна! Її практична, надто рухлива, до всього нового причетна натура вже в першому році їхнього співжиття витріпала з його голови всякі спроби опоетизування їх взаємовідносин, а з другого боку, зуміла переконати його, що без неї він не дав би собі ради в житті. І тому коли згадував про дружину, то згадував завжди, крім усього іншого, ще й з ноткою вдячності.

І тепер, наближаючись до Лугів, був вдячний Ліні, що немає її з ним. Коли увійшов у село, почуття непорозуміння сповнило його серце. З одного боку, здавалося Орестові Білинському, що в селі майже нічого зовні не змінилося за довгі роки його відсутності, а з другого, ті Луги, що їх леліяв у пам'яті, були чужими для місцевості, в якій знаходився.

Вируб старих ясенів біля школи та насадження молодої буйної зелені там, де її колись не було, знесення старих хат (одні фруктові деревця значили давнє їх місце) та розгалуження села новими забудуваннями у напрямі панського фільварку не могли не змінити характеру і топографії Лугів.

Хоч, здавалося, всі в ту пору були в полі, проте звістка про його приїзд у Луги скоро облетіла людей, і Орест Білинський, невідомо як і коли, відразу опинився в оточенні односельчан.

Прикрим жартом долі видалися йому згорблені, зішнуровані зморшками діди та з запалими беззубими ротами баби, які трусили йому руку та вмовляли його, що вони є тими самими дубчакуватими парубками та круглощокими дівчатами, яких він учив колись хору. Одне наперед одного запевняли його з чемності, що вони і серед ночі впізнали б у ньому колишнього їхнього пана студента, бо він, правду кажучи, брехали з куртуазії[156], не так уже й змінився.

«Справді, не дуже змінився, — глузував з себе Орест Білинський, — хіба те, що полисів, запустив бороду і нажив живіт».

Коли б він не знав їхньої щиросердості, то мав би право їхні незугарні компліменти взяти за насмішку над собою.

Він же лише при мозольній напрузі пам'яті сяко-тако міг пов'язати їх імена з молодими парубчаками і дівчатами, що їх знав колись. З дівчатами була ще й та біда, що, повиходивши заміж, позміняли прізвища.

Так обсіли його, так кожне хотіло мати його у своїй хаті, так багато знайшлося таких, що хотіли в таємниці порадитися з ним, як з адвокатом, у своїх судових справах, що насилу відпросився побути на самоті біля могил батьків.

Дивне враження пізнав він тут. Час, що допустився такого спустошення в людях, тут пройшов майже безслідно. (Як виявилося пізніше, село за ті роки придбало собі новий цвинтар за селом, в напрямі залізничного тору). Старі надгробні плити, під якими спочивали раби божії Катерини і Михайли, не постаріли, лише густіше покрилися зеленуватим кам'яним мохом і трохи більше вросли в землю. Не стало на деяких могилках дерев'яних хрестиків, але це не псувало загальної гармонії, на яку складалися умовна тиша живої природи, яскраве сонце і зеленкуваті вологі тіні попід старезними липами і в'язами.

Стара церквиця, на покрівлі якої і за його часів виростали колоски жита та стеблини трави, залишилася незмінною. Може, трохи більш почорніла й перехилилася набік.

Тут, у тіні старезних в'язів, Орест Білинський знайшов душевну рівновагу, прохолоду перед палючим білим сонцем і нескаламучену криницю дитячих спогадів.

Оленка лісничого Ладика, яка правдоподібно ніколи не була в Лугах, ходила поміж могилками і збирала зілля. Не бачив її обличчя, тільки ясна пляма сукні сонячним зайчиком мигала то тут, то там.

Був знову молодим, без тягаря пройдених років, вільний від усяких турбот, без тривожних дум, начеб виповнений зсередини якимсь легким світлоплином, злегка одурманений випарами зелені, блаженно сонний…

Як довго тривав у нього цей сюрреалістичний стан, не міг би окреслити точно. Отямився остаточно, коли добрі люди, яким надокучило чекати на нього, прийшли за ним на кладовище і знову повели від хати до хати, від столу до столу.

Був вдячний їм, що не дуже заглиблювалися в подробиці його теперішнього життя. А втім, не знайома, далека їм його сучасність не дуже-то й обходила їх. Вони розкошували спогадами, ніби солодким, але міцним трунком наново віднайденої молодості.

Підхмелившись, згадували прецікаві епізоди, героєм яких був, власне, він, Орест Білинський, а яких, на жаль, він сам зовсім не пригадував собі. І навпаки, він нагадував їм спільні юнацькі герці, такі живі в його пам'яті, а мертві для них.

З їхніх уривчастих, заплутаних у веселу річ, наче будяк у квітистий вінок, нарікань на важкі часи, з наочного показу їх пожитків, з забитого навпіл з кукурудзяною мукою хліба на столі, з лахміття, яким були прикриті старі й діти, зробив для себе висновок, що економічно село дуже підупало.

Не входячи у причини такого стану, селяни знали тільки одну, для них найбільш зрозумілу і близьку причину їхнього зубожіння: податки. Звідсіль і несмілива претензія до своєї інтелігенції, яка на словах освідчувалася їм у любові, а не хотіла завдати собі труда (пан з паном знається) переговорити з польськими панами, щоб мали трохи обачення на бідного українського мужика і не тиснули його так податками.

Проте, на думку Ореста Білинського, об'єктивно все ж таки збереглася загальна економічна рівновага села. На грунті пролетаризації села виникли нові доробкевичі, нові сильні економічні одиниці, які своє становище, на жаль, не завдячували чесному трудові, невсипучості в праці чи винятковим здібностям, а процентові підлоти в собі. Нові політично-економічні умови породили новий, куди менш відомий за Австрійської імперії фактор по галицьких селах: продажність. Згідно з тарифом, продавалася громадська і особиста совість, честь, людська гідність. Високо цінувалося на ринку падіння, донощицтво, ренегатство всіх мастей, вислужництво.

Кожну з цих прикмет можна було виміняти на хліб чи продати за готівку: легша і краще оплачувана робота у дворі, зайняття при направі шляхів, при будові державних будинків, концесії та торгівлю монополіями (тютюн, горілка), позички з різних темних кас, одноразові допомоги з сумнівних фондів, податкові пільги, ба навіть законна інвалідська рента — все це було обумовлене ступенем продажності людини.

Торгаші людською гідністю не те що не підлягали бойкотові, але під егідою місцевої влади і постерункового виростали до привілейованої касти. Маса потай зневажала їх, плювала поза їх спиною, але у вічі поступалася їм дорогою навіть у церкві.

Надивившись на виідеалізоване з перспективи юнацьких спогадів село, Орест Білинський попрощався з своєю ілюзією поселитися на старість у Лугах.

Мусив би хіба закостеніти на людську недолю, інакше кожний шматок м'яса перетворювався б йому в горлянці на кістку. Як міг би спокійно жити поруч з цими нуждарями, позбавленими елементарних умов цивілізованого світу, експлуатованими і обманюваними, коли б знав добре, що не має змоги допомогти їм чим-небудь?

У вагоні, підсумовуючи все побачене і почуте в Лугах, Орест Білинський запитував себе: що здійснилося з того, в ім'я чого він боровся в молодості? Чим оправдало життя офіри[157], що складав він їх і сотні-сотні таких, як він, з найкращих років свого життя?

З болючим смутком мусив визнати, що всі їхні пориви, зусилля, жертви Залишилися без впливу на хід історії. Вона пройшла понад їх головами ураганом, кого потурбувавши з них, а кого і зовсім змівши з лиця землі.

Виходить, забава у реформаторів, донкіхотизм нашого віку — і купка попелища внаслідок?

Яке трагічне безглуздя!

Став згадувати.

Перша світова війна, пов'язані з нею неясні, не продумані хоча б теоретично до кінця надії (хоч це й була заповітна мрія цілих поколінь) на возз'єднання українського народу в одну державу.

Несподіваний для таких далекозорих політиків, як він, розпад Австрії. Вибух (народне окреслення!) Західноукраїнської Народної Республіки. Визвольна боротьба українців проти поляків. Трагічно-гротескові форми цієї боротьби, яка, досі ще не досліджена і об'єктивно не оцінена, для одних вважається проявом найвищого патріотизму, для других — оперетковою авантюрою, а ще для третіх — свідомим актом зради власного народу.

Сьогодні Орест Білинський готовий частково признати рацію кожному з цих трьох тверджень. Не бракувало в цій боротьбі ні зрадників, які за державні гроші купували села (нібито для того, щоб відновити свій поміщицький стан як одну з економічних опор молодої держави), а провіант, призначений для війська, вимінювали на діаманти і хутра для своїх коханок. Не бракувало і всяких військового пошибу авантюристів з амбіцією Наполеона, яким офіцерський мундир з золотими зірками засліплював основну ідею національного зриву, але й були патріоти своєї землі, вірні, хоч і не в кожному випадку політично правильно зорієнтовані, її сини, які готові були свідомо віддати своє життя за волю народу.