Шість днів на роздуми

Розділ другий Історія життя актора

З Матільдою Чезлі Філіп Вейтон одружився п'ятнадцять років тому. Вона мала тоді тридцять років, а актор, тоді в зеніті слави, двадцять п'ять. Через вікову різницю і скромні статки Філіпа всі говорили, що це шлюб з розрахунку.

Матільда Чезлі внесла в посаг, окрім чотирьох мільйонів доларів, двох своїх братів: Френсіса Чезлі, тоді п'ятнадцятилітнього підлітка, і десятилітнього Альберта.

Хай би там що казали, а шлюб цей був не найгірший. Він мав ті самі вади, як і кожне одруження з любові. За сім років подружнього життя Вейтон витратив три з чотирьох Матільдиних мільйонів. Щоб стати незалежним від імпресаріо, він створював власні театральні трупи, а це, звичайно, влітало в копієчку. Хоча він був добрим актором, а його виступи користувалися успіхом, видатки, пов'язані з утриманням трупи, постійно перевищували прибутки, і кожен сезон завершувався неабияким дефіцитом.

Тим-то Матільда вирішила подбати про майбутнє своїх братів і заморозила залишки своїх капіталів, поклавши жити на проценти. Ось тоді й почався найважчий період для подружжя Чезлі-Вейтон. Філіпові довелося трупу розпустити і вдатися до послуг різних імпресаріо, які, правда, платили йому добре, але заробляли на його імені ще більше. Він почав грубіянити дружині і навіть майже її занедбав. Користаючись з нагоди, яку йому створювала професіональна діяльність, він майже не бував удома і показувався лише кілька разів на тиждень, на сніданок. Розлучитися він не наважувався і навіть не згадував про це. Добре знав, що вищі верстви американські, а надто пуританський Бостон, суворо засудять актора, який допустить сімейний скандал, а це, звичайно, нашкодило б його популярності. Виправдати цей крок могли б тільки дуже поважні причини, а таких не було.

Окрім справ матеріальних, яблуком незгоди в сімействі стала ревність Матільди. Незважаючи на її довге життя з Філіпом, вона все ще була закохана в нього. Чим більше відчувала, що старіє, тим дужче його кохала, і цього стану речей не могло змінити ніщо. Вона не робила чоловікові закидів, коли розпорядник маєтку сповіщав її про нові витрати, вчинені через легковажність Філіпа. Зате виказувала залізну волю, якщо треб.і було вистежувати всі його зальоти. Почувши якусь плітку про нове його захоплення, вона доскіпувалася до кінця, щоб переконатися в правдивості поголоски. Не роблячи скандалу, вона вела слідство, і якщо в тому, про що говорено, була хоч зернина правди, вона уміла втрутитися так, щоб покласти край цій амурній пригоді.

Відомі були два-три таких «втручання» Матільди. Колись ходили плітки про Вейтона та одну актрису — Генрієту Бейм. їх часто бачили разом. Матільда добилася розриву контракту з актрисою, і тій довелося виїхати до Європи. Іншим разом була замішана дочка одного режисера. Матільда пішла до режисера і виклала всю справу так, що Вейтон після того не мав права навіть уклонятися молодій панні. Остання, найсерйозніша пригода сталася два роки тому. Філіп почав натякати на розлучення і цим збудив тривогу в Матільди. їй удалося з'ясувати, що Вейтон хоче одружитися з письменницею Мартою Сомерсет, між іншим, автором п'єси «Нічна буря», в якій він саме грав. Марта Сомерсет приїхала з Англії недавно, бостонського оточення ще не знала, і Вейтон приховав од неї, що він одружений. Сказав лише, що в нього подружка, але він легко порве з нею. Він справді дуже захопився Мартою і робив усе, щоб добитися розлучення і одружитися вдруге. І цього разу Матільда діяла швидко й рішуче. Вона познайомилася з Мартою Сомерсет і довела їй неспростовно, що вона ніяка не «подружка» Вейтона, а його законна дружина. Письменниця, дівчина високоморальна, обурилася і порвала всякі стосунки з Вейтоном.

Тим часом матеріальне становища Вейтона значно погіршилося. Матільда, щоб довести чоловікові свою відданість, погодилася виділити Вейтонові кошти на створення нової трупи. Проте Філіп несподівано взяти гроші відмовився. Він заявив, що створює нову трупу завдяки власним капіталам. Одначе дуже швидко з'ясувалося, які то були «власні капітали». Через шість місяців трупа розпалася, а збитки сягали близько трьохсот тисяч доларів. Матільда заплатила одному з двох кредиторів Вейтона двісті тисяч. То був такий собі Джон Френзен, цей мільйонер витрачав на себе по долару щодня і мешкав у кімнатці, знятій в убогому кварталі Бостона.

Другим виявився ірландець, Фред Макх'ю, торговець пивом. Коли він прийшов, щоб стягти позичені сто тисяч доларів, Філім викинув його з дому, заявивши, що ніколи не віддасть йому навіть жодного цента. Ірландець був обурений, але нічого так і не зробив, щоб повернути гроші, і хоч не раз зустрічав Вейтона, той тільки відверто глумився з нього.

Усі ці перипетії, може б, і не дуже відбивалися на житті подружжя, якби не двоє братів Матільди, які своєю поведінкою тільки сприяли їхньому непорозумінню. Обидва молоді Чезлі з самого дитинства виказували неприховану антипатію до Філіпа Вейтона. Вони добре усвідомлювали, що цей чоловік з виду дужий і міцний, але в душі боягузливий і підступний, руйнує їх своїми фантастичними примхами. Зважаючи на сестру, вони звичайно намагалися мовчати, але гострі сварки, що вибухали час від часу, унеможливлювали згоду між подружжям.

Френсіс Чезлі, випускник політехнічного інституту, уже заробляв достатньо як на свої потреби і навіть іноді фінансував дім Вейтона. Альберт, який працював з братом, теж був матеріально незалежний. Отож Вейтон, чиї прибутки серйозно змаліли, в останній час міг і не давати ані копійки на утримання дому.

Алкоголь і нездоровий спосіб життя уже відбилися не тільки на його фізичній формі, а й на роботі, і дуже вимоглива бостонська публіка почала підмічати хиби в його манері гри. Привчена до глибокої і тонкої акторської інтерпретації, ця публіка ставала все більше незадоволеною Вейтоном.

У час описуваних нами подій у домі Вейтона, окрім його самого, його дружини і двох шуряків, жила також секретарка Френсіса, Гертруда Веймар. Ходили плітки про роман між Френсісом і Гертрудою, але це не підтверджувалося ніякими доказами. В конторі Чезлі Гертруда працювала вже рік. Контора містилася в тому самому будинку, який Френсіс поділяв з сестрою і швагром, і мала тільки окремий вхід на протилежному боці дому, отож Гертруда жила в одній з кімнат вілли і ось уже рік була ніби членом сім'ї Вейтона, столуючись разом з ними і часто складаючи товариство Матільді. Челядь складалася з восьми осіб: на кухні старе подружжя Рамдомів, які служили у Вейтона з часу його одруження, чотири покоївки, типові массачусетські дівчата, міцнотілі, зграбні блондинки з рудуватим одливом волосся; камердинер Карлтон, щирий англієць із застиглою на обличчі гримасою погордливої пошани до всього американського, а також старий Джерріс, портьє і сторож, найнятий п'ять років тому. Він повинен був не лише охороняти браму, що було зайвим, а й підсобляти в найважчих домашніх роботах, проте як покоївки, так і старі Рамдоми навчилися обходитися без нього, оскільки дочекатися од нього допомоги було нелегко. Більшу частину дня мовчазний Джерріс тинявся по дому, безперервно курячи, і здавалося, що він про все знає куди більше, ніж хтось інший.

Звичайно, домівники Вейтона та його знайомі були допитані і мусили розповісти багато подробиць із свого життя. Так, скажімо, випливло, що Гертруда Веймар доводилася раніше дружиною Джону Френзену, який позичав Вейтонові гроші на створення трупи і який, бувши мільйонером, удавав з себе бідняка з робітничого кварталу Бостона. Розлучився Френзен два роки тому, коли він, за його словами, зрозумів, що Гертруда вийшла за нього лише через гроші. В домі Вейтона про ці давні сімейні стосунки не знали, і вона благала капітана Сандера, який вів перший допит, нікому про це не згадувати. Сандер поки що пообіцяв їй це. Виявилося також, що це Гертруда порадила Вейтону звернутися до Фрезена за позичкою, і актор послухався її. Фрезен дав гроші, не відаючи, що до цієї справи доклала рук його колишня дружина.

Усім цим особам довелося написати великими літерами текст анонімок, надісланих Вейтонові. Цієї долі не уникли також і Генрієта Байм та Марта Сомерсет. Тепер ці аркушики вивчав досвідчений графолог. Отож поліція, хоча не дуже зважала на листи з погрозами, провела протягом двох днів цілу низку слідчих заходів. Узято також відбитки пальців тих осіб, щоб порівняти їх з можливими відбитками на листах, одержуваних Вейтоном. Увесь цей матеріал потрапив до лабораторій поліційного управління разом зі зразками паперу, на якому було написано листи. Вейтона стерегли вдень і вночі, не спускаючи з нього ока. Добратися до нього було незвичайно важко.

Над усім цим матеріалом після безсонної ночі, проведеній у домі Вейтона, восьмого листопада зранку працював Артур Джеллін у похмурому, холодному і темнуватому кабінеті на Сейморі-стріт.

Поліцейським Артур Джеллін не був і навіть не зумів би при всьому своєму бажанні ним стати. В цьому йому перешкоджала його вроджена несміливість, що лежала біля джерел усіх його життєвих невдач. Зате він був видатним теоретиком у найширшому значенні цього слова. Він любив говорити, що логіка — це закон абсолютний, ще абсолютніший від закону тяжіння. Закон тяжіння має один виняток: він нечинний у вакуумі, зате логіка діє і там. Навчаючись на другому курсі медичного інституту, він завдяки логічній дедукції вигадав новий хірургічний затискач для операції у черевній порожнині. Цей мініатюрний, але геніальний винахід одразу ж знайшов своє застосування, і тепер його названо за іменем професора хірургії, якому з великим пієтетом Джеллін показав свій малюнок.

Цей архіваріус центрального поліційного управління знайшов за своїм письмовим столом, не ведучи сам допитів свідків, розгадку двох моторошних убивств, підказавши вчасно свою думку, єдино слушну, тобто логічну, кому треба. Капітан Сандер добре знав про таланти Джелліна і навіть користався з них, але як практик він розумів, що Артур не той, кого можна було кинути у вир слідчої роботи. При всіх своїх здібностях до логічного мислення Джеллін розгубився б в елементарному веденні слідства і не знав би, наприклад, як учинити, якби якийсь портьє відмовився дати потрібну інформацію.

Коли того ранку, близько одинадцятої, Артур Джеллін зажадав з ним розмови у справі Вейтона, капітан Сандер зустрів його вельми привітно. Перепросивши за те, що він дозволяє собі забирати дорогоцінний час капітана, Джеллін перейшов до суті.

— Ця справа, пане капітан, мені цікава тим, що в ній діє залізна логіка, навіть якщо потім виявиться, що це тільки немудрий жарт. От я й хотів би, як би це сказати, якщо ви, звичайно, не проти, брати активнішу участь у слідстві, а не тільки, як я робив це досі, підшивати в архіві звіти й рапорти допитів…

Капітан Сандер тільки рукою махнув, оскільки на нього саме напав один з його частих, особливо вранці, приступів кашлю, але по хвилі одповів:

— Послухайте-но, Джеллін… Якби можна, я б доручив вам вести слідство… але оскільки це завдання покладено на мене, я не можу такої можливості навіть допустити… Ми можемо зробити так: до десятого листопада ви можете робити все, що визнаєте за потрібне, щоб прояснити цю справу, ви маєте право вести дізнання і допит. Даю вам цілковиту волю. Якщо до десятого ви нічого не викриєте, то я перебираю слідство в свої руки… — Він замовк на мить, потім, дивлячись Джелліну прямо в очі, додав: — У мене ще дві умови. По-перше, ви постійно діятимете від мого імені, як мій повноважний представник, а по-друге, я вам додаю для компанії сержанта Метчі. Ви будете мозком, а він рукою, оскільки, даруйте мені, я сумніваюся щодо вашої фізичної сили…

— Пане капітан, — сказав Джеллін уриваним од зворушення голосом, — не знаю, як вам і дякувати…

— Гаразд, гаразд… А тепер ідіть, бо в мене багато роботи… Ага, хвилинку… — додав він, коли Артур уже рушив до виходу. — І ще дві умови: без мого дозволу нікого не арештовувати і кожні дванадцять годин доповідати мені про хід слідства. Це все, можете йти.

Артур Джеллін вийшов з капітанового кабінету зовсім одмінений. Своїх почуттів він ніколи не виказував, але про стан його душі досить красномовно свідчили його очі. До Сандера він прийшов з якимись маленькими надіями, але такий успіх йому не міг примаритись навіть уві сні. Виявлена йому довіра окрилила його. Побачивши, як до його кімнати перевальцем, мов колишній моряк, входить посланий від капітана сержант Метчі, він привітав його дуже сердечно.

— Дорогий Метчі, нарешті ми разом працюватимемо! От побачите, чого ми досягнемо, — і він майже обняв його, як дівчину.

Метчі, до такого вияву почуттів не привчений, поправив краватку, яка постійно з'їжджала, і з цікавістю подивився на Джелліна. На противагу до Артура, він був маленький і товстий, але при уважному розгляді можна було дійти до висновку, що обидва вони створені, щоб доповнювати один одного.

— То яка моя робота? — спитав Метчі, який не любив марнувати часу.

— Нічого особливого, нічого непосильного, — відповів скоромовкою Джеллін. — Ви зараз підете до Вейтонів й проведете там цілий день, до дев'ятої вечора, пильнуючи за всім довколишнім, але нікому на очі не потрапляючи. О пів на десяту зустрічаємось у мене вдома, і ви дасте мені повний звіт. Ви справу Вейтона знаєте?

— Якнайдокладніше.

Джеллін подякував йому, але Метчі пішов, як завжди, не попрощавшись. Навряд щоб міг цілком оцінити, яку симпатію йому виказували.

Через п'ять хвилин, тримаючи під пахвою течку з цінними документами, Джеллін вийшов з кабінету. Поводився він так, як щодня, тобто добрався з роботи додому звичною дорогою, витративши на це, можливо, трохи менше часу. Вдома він ліг передрімати, попросивши дружину розбудити його о дев'ятій вечора, а сина дотримуватися до того часу тиші. Прохання його було виконано скрупульозно.

О дев'ятій вечора дружина розбудила Артура, тихо шепнувши йому на вухо, що пора вставати, а син подав йому халат, щоб він міг піти до ванної, сказавши: «Будь ласка, одягни, тату».

Коли відпочилий і викупаний Джеллін закінчив одягатися, йому сказали, що прийшов Метчі. Обидва посідали якнайзручніше, і сержант уже готувався почати звіт, коли Джеллін ввічливо його спинив.

— Дозвольте, пане Метчі, задавати вам питання. Так мені легше відтворити події. Так ось… передусім, що робив Вейтон?

Метчі стенув плечима.

— Нічого. Пролежав цілий день на канапі. Нарікав на головний біль і просив два чи три рази дати йому порошки. Потім кілька годин спав, але з перервами, оскільки досить було грюкнути якимсь дверям або протупати десь крокам, як він прокидався. Проглянув газети… Прочитавши в «Івнінг Бостон» заголовок «Справа Вейтона», розсміявся. Розкладав пасьянс. З вітальні виходив лише один раз, щоб помитися і переодягтися.

— Чудово, Метчі, дякую. Тепер розкажіть мені, будь ласка, про Гертруду Веймар, — сказав Джеллін, який слухав дуже уважно і водночас спопеляв поглядом сина, котрий наважився ввійти в кімнату.

— Про Гертруду Веймар? — перепитав здивований Метчі. — Я бачив її лише раз, коли вона розмовляла в коридорі з Фрекенсом Чезлі. Вони стояли недалеко од вітальні, в якій був Вейтон, але, помітивши, що вони не самі, урвали розмову. Це все.

— А пані Вейтон? — спитав Джеллін.

— Ах, ця? У неї вийшла страшенна сварка з чоловіком за сніданком: Вейтон хотів їсти тільки консерви і пити мінеральну, оскільки вбив собі в голову, що його збираються отруїти. Це зовсім вивело з рівноваги його дружину. Вона заявила йому, що їй хотілося б замордувати його, та тільки не згодна через нього сидіти бодай один день у в'язниці. Потім вона розплакалася, сказавши, що це так він одплачує їй за всю любов, за те все, що вона для нього зробила: підозрює її в намірі убити його. Сцена, як у кіно. Я просто розважався.

Артур задумався на кілька хвилин, піднявши очі до стелі, ніби шукаючи там натхнення. Метчі стежив за ним зацікавлено.

— Гаразд. А двоє Чезлі? — спитав Джеллін, вертаючись на землю.

Метчі закурив.

— Близько п'ятої я пішов до них у контору. Обидва працювали над якимсь кресленням, а Гертруда Веймар друкувала на машинці. Нічого особливого. О восьмій вони прийшли на вечерю, принісши Вейтонові газети. Матільда хотіла не дати йому читати їх, але Вейтон випередив її, вириваючи одну газету з рук Альберта. На лихо, один із заголовків звучав так: «Через чотири дні Філіпа Вейтона буде вбито».

— І що на те Вейтон?

— Він зомлів. Довелося-викликати лікаря, — проказав поважно Метчі.

Артур потер рукою губи, подивився хвилинку вгору, а потім спитав:

— А інші як?

— Усі почувають себе добре, — відповів іронічно Метчі. — Кухарі готують, покоївки прибирають і подають, камердинер задирає носа, портьє курить.

— Добре, дуже добре, — промовив Джеллін. — Я вам справді вельми вдячний за цей опис подій. Дещо вже вимальовується. Незрозумілою для мене залишається лише одна річ, але, може, завтра з'ясується і це… А тепер я хочу вас попросити про велику послугу, навіть дві… Даруйте вже мені…

— З дорогою душею, ви тільки, будь ласка, скажіть, — відгукнувся одразу Метчі.

— Я візьмуся тут за одну справу, а ви тим часом дайте потрібні розпорядження, щоб за тими, кого я зараз назву, пильно стежили завтра вранці аж до полудня. Говорячи ясніше, я хотів би знати, хто з них піде кинути листа або ж доручить комусь це зробити. Ось тоді й доведеться затримати того, хто вкидатиме листа…

— Зрозуміло, — відкарбував Метчі. — То, значить, ви гадаєте, що вони й надалі розважатимуться писанням цих ідіотичних анонімок?

— Хтозна, Метчі,— відповів стримано Джеллін, — Або боюся, що без цього не обійдеться…

— Гаразд… А тепер назвіть імена цих осіб.

— Записуйте. Матільда Чезлі, її двоє братів, Гертруда Веймар, уся Вейтонова челядь, а також… а також… — Джеллін почав копатися в своєму записнику. — Джон Френзен, Генрієта Бейм, Марта Сомерсет, Макх'ю… і це все.

Закінчивши писати, Метчі поклав аркуш до кишені і сказав з удаваною серйозністю:

— А може, мені записати і прізвище капітана Сандера? Від нього можна чекати будь-якого сюрпризу, правда, пане Джеллін?

Артур, наділений почуттям гумору, щиро зареготав.

— Браво, браво, Метчі. Я справді тішуся нашим співробітництвом. Хочу вас попросити ще про одне… Не хотів би вас надто експлуатувати, але будьте опівночі перед пивним баром Клей 3…

Метчі без зайвих слів кивнув головою і пішов, бурмочучи собі під ніс: «Опівночі…»

Близько десятої Джеллін зібрав свої папери і сховався в кімнаті, гучно охрещеній кабінетом, але насправді їдальні, чиї стіни прикрашали полиці з книжками. Один стіл служив для писання, на другому їли. Лимонові фіранки на вікнах хвилювалися під поривами леготу, безсилого розвіяти туман. Джеллін відслонив одну штору і визирнув надвір, за вікном у млі рухалися не люди, а якісь невиразні тіні. Хазяїн підійшов до полиць з книжками, прочитав кілька назв, пройшовся кілька разів по кімнаті, заклавши руки за спиною, і врешті спинився, утупившись очима у стелю. Через кілька хвилин він сів за стіл, узяв кілька аркушів білого паперу й заходився писати.

«Капітанові Столену Сандеру від Артура Джелліна

СЕКРЕТНИЙ РАПОРТ № 1

Слідство у справі Вейтона проходить за встановленим порядком. Одначе досі не вдалося викрити нічого нового. На думку нижчепідписаного, найголовніше не виявлення автора анонімок, а зрозуміння, з якою метою вони посилаються. Іншими словами} треба з'ясувати, хто зацікавлений у тому, щоб погрожувати Вейтонові смертю. У перший момент можна було подумати, що анонімник хоче змусити Вейтона сидіти удома, занедбавши роботу. В цьому разі листи міг би писати суперник — інший актор, здатний скористатися зникненням Вейтона зі сцени. Але нині Вейтон ніде не грає І не веде ніяких переговорів для одержання нової ролі.

Гідне відзначення, що Вейтон, посаджений під замок і під сувору охорону, не може загинути від руки чужого. Іншими словами, якщо анонімник не хтось із числа домашніх, то він не збирається вбити Вейтона насправді, оскільки добре усвідомлює, що через розголос, викликаний посланими анонімками, практично це стало неможливо. Якщо ж у гру замішаний хтось із домашніх, тоді погрози справжні. Але в такому разі залишилася б незрозумілою історія з листами, оскільки гаданий убивця не має жодних логічних мотивів повідомляти жертву про свої наміри.

Як випливає з написаного вище, якщо сприймати погрози серйозно, то їхнього автора треба шукати скоріше в домі Вейтона, ніж поза домом. Тільки особа з найближчого оточення актора може бути певна, що, незважаючи на підняту тривогу, вона зможе вчинити вбивство.

Артур Джеллін».

З притаманною йому точністю Джеллін написав наприкінці рапорту: «Складено о 22.30, передано до центрального поліційного управління о 23-й годині». Потім вклав аркуші в конверт і вийшов з дому. Точно о 23-й годині він вручив рапорт секретареві капітана Сандера і швидко покинув будинок поліційного управління.

Густий туман усе ще сповивав місто. Проте це не тільки не заважало, а радше допомагало Артурові думати. До зустрічі з Метчі залишалася ще година, і Джеллін хотів скористатися кожною вільною хвилиною. Він сів у таксі і звелів одвезти себе на Рендлоу-стріт, 22.

Ця вуличка містилася на далекій окраїні Бостона. На кілометровій відстані тягнулася серія маленьких, стандартних, убогих будиночків, де мешкали робітники. Об одинадцятій вечора ніхто вже не ходив тут по вулиці, а скупе її освітлення тепер іще приглушував туман.

Джеллін вийшов з таксі, наказав водієві почекати і піднявся сходами, що вели до дверей дому під номером 22.

У тісному під'їзді витер сірника, щоб прочитати на дощечці прізвища пожильців. Того, кого шукав, знайшов він одразу й натиснув дзвінок, виведений біля прізвища. Скоро двері відчинилися, і на порозі з'явився чоловік.

Що ваша ласка? — спитав він якимось писклявим і водночас лагідним голосом.

— Даруйте мені,— сказав збентежений Джеллін. — Я з центрального управління поліції… ось моє посвідчення… Я прийшов про дещо довідатись у вас.

Чоловік на посвідчення навіть не глянув і відмахнувся рукою— мовляв, це його не цікавить.

— В таку пору? — гмукнув він здивовано. — Чи не могли б ви прийти завтра вранці або взагалі не приходити?

— Пане Френзен, — кашлянув Джеллін, — години Вейтона, можливо, лічені. Наш обов'язок використати кожну хвилину…

Джон Френзен, мільйонер, який мешкав в убогому робітничому будинку, відірвана від справ і світу людина, нетерпляче скинувся, але розчахнув навстіж двері, запрошуючи Джелліна всередину.

— Заходьте.

Він провів його на третій поверх і відчинив двері маленького покоїка, якщо тільки це приміщення заслуговувало такої назви. Усі стіни від стелі до підлоги вкриті були полицями з книжками. Великий стіл під вікном був теж завалений книжками і паперами. Усю іншу площу займав тапчан, він правив і за ліжко і за стілець. Ані сліду інших потрібних меблів, таких, як шафа чи умивальник. Хіба що все було сховане в тапчані.

— Сідайте, — сказав Френзен, показуючи Артурові на тапчан. — Мабуть, усе знову вперлося в цю літеру «Ф», чи не так? Оскільки листи з погрозами до Вейтона підписані літерою «Ф», а моє прізвище Френзен, то мене вважають за майбутнього вбивцю.

— Ні, ні! Не про це йдеться! — заперечив Джеллін і додав з ваганням: — Йдеться про одну делікатну справу, і я буду вам без міри вдячний, якщо ви захочете відповісти мені по щирості.

— Це щось нове? — спитав похмуро Френзен.

— Бачте, я хотів би знати, чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?

Перш ніж відповісти, Джон повільно підняв голову і уважно поглянув на Джелліна. З досьє випливало, що йому сорок років, але його обличчя і вся постать підказували, що він куди старший. Волосся, окрім кількох чорних пасемців, було майже сиве. Глибокі зморшки поорали чоло і залягли при кутиках уст, колір обличчя був нездоровий, землистий, а очі згаслі. Френзен озвався після довгої хвилі мовчання.

— Гертруда Веймар уже не моя дружина. Була колись, це так, але я не розумію, навіщо потрібно комусь доскіпуватися, що стало причиною нашого розлучення?

— Щодо цього, — сказав усе ще збентежений Джеллін, а проте вже збираючись до нападу, — я вам спершу задам інші питання. Чи відомо вам, що Гертруда Веймар працює у братів Чезлі і живе в тому самому будинку, що й Вейтон?

Джеллін питав, а сам нишком, але пильно спостерігав за Френзеном. Проте ніякої реакції не дочекався.

— Про це я довідався сьогодні ввечері з газет, які пишуть про справу Вейтона, — відповів Френзен.

— А раніше ви про це не знали?

— Ні,— мотнув головою Френзен. — Але якби я про це навіть знав, мені було б до цього абсолютно байдуже.

Артур Джеллін якусь мить мовчки розглядав ґудзики на своєму пальті.

— І все ж чи не зводили б ви пояснити мені,— настоював він. — Чому ви розлучилися з Гертрудою Веймар?

І цим разом Френзен відповів не одразу. Він сперся ліктями на стіл, узяв покладену перед ним книжку й почав задумано гортати її.

— Послухайте, ви прийшли сюди, щоб на підставі сказаного мною виснувати, чи здатна Гертруда вбити Вейтона, — урвав він на хвилю гортати. — Можу вам сказати одразу, що вона убити здатна, але Філіпа Вейтона не вб'є, оскільки це їй не принесло б жодного цента. Це ясно як сонце. — Він знову спинився, потім устав, даючи Джеллінові зрозуміти, що їхня розмова вичерпана, і додав: — Я сказав вам те, чого ви хотіли довідатися в мене. Отож звільніть мене від необхідності з'ясовувати причини мого розлучення.

Джеллін устав теж. Від збудження його рука, засунута в кишеню пальта, нервово стискала коробку сірників.

— Пане Френзен, — сказав він тихим голосом. — А проте я хотів би знати саме це… Мені прикро, що доводиться наполягати… Скажіть, будь ласка, чому ви розлучилися?

Він ще не договорив, як Френзен вигукнув:

— Гаразд, тоді ви дізнаєтесь! — Він був сердитий, роздратований. — Я одружився з Гертрудою Веймар після року знайомства, підкуплений її романтичними почуттями. Не хочу описувати, яку палку любов вона виявляла до мене. Досить сказати, що в мене було таке враження, що я руки на себе накладу, якщо не оженюся з нею. Скажете, банально? Але решта куди ще банальніша. Уже через кілька днів після весілля я зрозумів, що Гертруда вийшла за мене лише через гроші і що все було вдаванням. Оце і вся правда. Чи, може, вас цікавлять також інтимні переживання, пов'язані з цим відкриттям?

Розгублений Джеллін намагався дати зрозуміти, що він цього зовсім не вимагає.

— Переконавшись у її справжніх почуттях, — вів далі Френзен, — я вирішив покарати її якнайдошкульніше. Я відписав увесь свій маєток небожеві, а потім, найнявши досвідченого адвоката, почав шлюборозлучний процес. З огляду на мою бідність, оскільки я позбувся всього, мені присудили платити аліменти у розмірі п'ятдесят доларів щомісяця. А Гертруда ж розраховувала навіть у разі розлучення дістати кругленьку суму грошей. На щастя, я розкусив її наміри. Якихось п'ятдесят доларів! Зайве додавати, що я злидень тільки позірний. Насправді маєток залишається моєю власністю, а небіж позичив мені тільки своє прізвище. — Він на хвилю умовк, поринувши в спогади. — Тепер вам зрозуміло, чому я тулюся в цьому робітничому кварталі: через розчарування сентиментального характеру і вважаючи на фінансове управління… — Він посміхнувся, підійшов до дверей і широко розчинив їх. — Сподіваюся, що ви узнали все, що вас цікавило.

— Красно вам дякую, — пробурмотів Джеллін. — Пробачте, якщо я зловживав вашим терпінням.

Френзен провів Джелліна сходами і відчинив надвірні двері. Артур переступив поріг, але як тільки рушив геть, Френзен зупинив його.

— Убити Вейтона здатна лише одна людина, — сказав він. — Але в неї не стало б терпцю писати листи. На добраніч.

Артур Джеллін вражений спинився. Простягнув руку, щоб подзвонити і побалакати ще з Френзеном, але по зрілому роздумі опустив її. Таксі чекало. Він сів і назвав водієві адресу.

— До пивного бару Клей 3.

Вмостився зручно в сидінні й приплющив очі. Після кількох хвилин дороги розплющив їх, буркнувши собі під носа:

— Усе в житті логічне, навіть шаленство!