Шалений Роберт

5

Край звичайного світу нахилився повз очі Хізер, і його місце зайняла дивна частина. Скло на всіх портретах у Кімнаті Ворожнечі відкрилося, як вікна. Першим висунувся з рами чоловік в перуці судді.

- Роздери мої очі! — сказав він, на його довгому жорстокому обличчі було видно роздратування. — Це місце повно смердючих Франсеїв!

Велика товста герцогиня з портрету навпроти була у люті. Вона потрясла рожевим кулаком з діамантовими кільцями у ньому.

- А ти брав хабарі, Джордж Толлер! — прокричала вона. — Жоден інший суддя не був такий жадібний як ти та не повісив більше бідних душ, які не могли заплатити!

При цьому, люди з інших портретів також повисовувались зі своїх рамок та почали викрикувати образи.

- Напивався до сніданку! — закричав хтось позаду Хізер. А позаду Роберта хтось вив:

- А ви одягнені ніби юна дівчина, і це у вашому віці, мадам!

Роберт намагався з’ясувати, що змусило їх так зненавидіти один одного, але було занадто шумно.

Тим часом, товста герцогиня була така сердита, що підняла свою опуклу ногу над кінцем рами, готуючись перелізти, щоб попрямувати до Джорджа Толлера. Коли вона це зробила, мама зайшла з іншого боку Кімнати Ворожнечі, очолюючи натовп туристів.

- А тут Кімната Ворожнечі, - почала мама. Вона зупинилась, витріщаючись, оскільки герцогиня висунула ногу з-за рами та опустилась на підлогу із такою силою, що все скло у кімнаті затряслося.

- Тепер з’їж свої слова, Джордж Толлер! — закричала герцогиня.

Позаду мами, екскурсанти стовпилися та витріщалися на герцогиню. Здавалося, вони вирішили що так і мало бути.

При цьому Роберт захихикав.

- Хто вони? — запитав він. — Як вони витріщаються! Вони ж просто вівці! — Він простягнув руку, сміючись аж так сильно, що змушений був притримувати іншою рукою, зап’ястя, аби тримати його рівно.

- Ні, не треба! — крикнула Хізер, знову занадто пізно.

Кімната Ворожнечі раптово наповнилась вівцями. Так само раптово, наповнившись Франсеями та Толлерами минулих часів — всі вони повискакували з портретів, щоб продовжувати свою сварку. Вівці бігали та бекали та вставали на шляху людей в червоних халатах та в чорних сюртуках, в синій парчі та у вишитих жилетах і у великих шелестячих спідницях з корсетами, що скріпили. Кожен з цих людей захопив речі зі своїх портретів, в якості зброї. Декому пощастило бути намальованим із палицями, батогами або парасольками, в одного чоловіка, навіть був меч, але він був вибитий з його рук маленьким худим чоловіком, що бив усіх навколо величезною книгою. Решта з них била один одного віялами, п’яльцями, сувоями з пергаменту та шовковими гаманцями. Капелюхи полетіли, перуки з’їхали.

В середині всього цього, стояла мама із пастушачим посохом із гачком, витріщаючись на червоні злі обличчя Толлерів та Франсеїв, на овець, що бігали та бекали, та виглядала спантеличеною більше ніж Хізер її коли-небудь бачила.

- О! Бідна мама! — зойкнула Хізер. — Роберт припинить це негайно!

Але Роберт просто втік до Довгої Галереї, сміючись. Хізер побігла за ним. Він не біг занадто швидко, тому що тримав подвоєння світів та одночасно сміявся, але дуже добре оминав перепони. Хізер майже ловила його щоразу, коли він зупинявся посміятися, але він уникав її, або світ нахилявся, коли вона протягувала руку, щоб схопити його, і вона знала, що він може уникати її, бо застосовує для цього магію. Незважаючи на своє роздратування, Хізер раз чи два сама майже не розсміялася, оскільки було ясно, що Роберт дивився на це, як на гру. В неї було стійке відчуття, що вона переслідує маленького хлопчика, а не юнака, який повинен би бути більш розсудливим.

Роберт дозволив Хізер загнати себе у кут, в кінці Довгої Галереї, нарешті. До цього часу вівці також опинились в Довгій Галереї, бігаючи кругом на тремтячих маленьких копитах та кричали: «Бе-е-е», майже людськими голосами. Полірована підлога все більше покривалась їх послідом, тож Толлери та Франсеї, що також висипали з Кімнати Ворожнечі, у масі яскравих одеж, почали ковзати, коли намагалися вдарити один одного. Хізер побачила, як товста герцогиня ковзнула та впала на спину, під портретом сера Френсіса Толлера та королеви Єлизавети І. Вона залишалася там, пихкаючи та витираючи кровотечу з носу мереживною хустинкою. Мама стояла позаду герцогині, все ще тримаючи посох пастуха, озираючись навкруги досить дико.

Хізер схопила Роберта за чорні шовкові плечі та струсонула його. При цьому, вона пом’яла його хрусткий білий комірець, але Хізер було байдуже до цього. Вона почувалась старшою сестрою Роберта.

- Зупинить їх! Поверніть їх назад! — наказала вона. — Швидко, поки мама не вирішила, що збожеволіла!

- Але ж ви думаєте про них як про овець — сказав Роберт. — Я це точно знаю.

Хізер довелося визнати це:

- Так, але я знаю, що вони — люди, чесно, — сказала вона. — Вони, мабуть думають також, що збожеволіли. Поверніть їм їх справжній вигляд.

- Зараз? — благально запитав Роберт. Він посміхнувся їй найчарівнішою своєю посмішкою. — Але все стане як було після заходу Сонця. Хіба вони не можуть почекати?

- Ні. Захід Сонця занадто пізно в цю пору року, — сказала Хізер. — Робіть це зараз. Робіть, або… або я більше ніколи з Вами не розмовлятиму!

Вона сказала так, тому що часто казала це Джанін — не маючи, звичайно, цього на увазі, - і це була єдина погроза, яку вона могла придумати. Тому вона була здивована, наскільки добре це спрацювало. Робертові очі розширилися та посумнішали.

- Ніколи? — перепитав він.

- Ніколи! — рішуче крикнула Хізер, понад беканням та криками, що лунали у Довгій Галереї.

- Тоді я зникну, може, знову на сотню років, — сумно мовив Роберт. — Добре, я поверну все як було, якщо ви пообіцяєте розмовляти зі мною знову зараз та завтра.

- Звичайно, я обіцяю, — сказала Хізер.

Роберт посміхнувся, зітхнув та простяг руку. На цей раз, він нахилив руку у інший бік, помітила Хізер. Звична частина світу гойднулася назад, через неї. Вівці піднялися, та знову стали людьми, бродячи по галереї з наляканим, радше напруженим виглядом, ніби вони щось побачили, щось чого ніхто не хотів узнавати. Одна, чи дві людини роздратовано піднімали ступні вгору, і, очевидно, дивуючись, яким чином вони наступили на ляпки вівці. Хізер пошукала очима товсту герцогиню, але її ніде не було. Так само як інших Толлерів та Франсеїв. Не було ані перук, ні капелюхів, що були кинуті на підлогу.

- Вони знову на своїх портретах? — запитала Хізер.

- Так, клянусь, — сказав Роберт.

- А що станеться, якщо ви повернете руку іншим боком? — запитала Хізер. — Також ці явища із нахилянням?

Роберт заховав руку за спину.

- Не просіть мене, показати вам це, — сказав він. — Саме через це дружина мого брата сильно зненавиділа мене.

Хізер і не просила. Замість цього, вона із тривогою подивилась на маму. Єдиною річчю, яку Роберт, здавалося, забув, — крім посліду овець, — був посох пастуха. Можливо, він хотів показати, що все ще думає про туристів, як про овець. Можливо, він вважав, що робить добро. У всякому разі, мама все ще тримала його, і спиралась на нього, досить сильно, поки екскурсанти потрохи забули, що тільки-но були вівцями, та зібралися довкола неї, чекаючи на продовження екскурсії.

- Зараз ми в Довгій Галереї, - сказала мама. Її голос звучав дещо слабо, але коли вона почала пояснювати, що сер Френсіс побудував Довгу Галерею, тому що такі кімнати були на піку моди у ті часи, мамин голос, здавалося, прийшов до норми.

- Знаєте, а це — правда, — сказав Роберт Хізер. Приєднаємося до цих овець, на якийсь час? Я б хотів дізнатися пізнішу історію моєї родини та їх будинку.

Це влаштовувало Хізер. Так вона могла наглядати за обома: мамою та Робертом. І вона могла бути досить певною, що не зустрінеться із татом. Тури були організовані таким чином, що групи ходили одна за одною, не зустрічаючись. Тато мав прийняти екскурсантів або перед мамою, або за нею. Хізер все ще не була готова зустрітися із ним. Тато задавав занадто пронизливі питання, та мав надзвичайно здоровий глузд. Вона знала, що має переконати його, щоб він повірив, коли зустрінеться із Робертом, але було ще дуже багато речей, які вона хотіла, спершу, обдумати.

Хізер все думала та думала, поки вони ходили за групою людей, які тільки-но були вівцями та слухали, що мама розповідає їм про будинок. Поки вона думала, то дивилася за Робертом, готова схопити його за зап’ястя, при найменшій ознаці, що він простягне руку, також вона із тривогою спостерігала за мамою. Хізер була рада бачити, коли вони дісталися Великого Салону, що мама пояснювала про нову моду на китайське оздоблення, та виглядала так, ніби майже забула про те що вівці та сварка змішалися у Довгій Галереї. Хізер була рада, що Роберт більше не намагається простягнути руку. Але вона не мала найменшого поняття що робити із ним потім.

- Це нудно, — прошепотів Роберт, коли всі скупчилися біля мами, у музичній кімнаті Леді Мері. — Давайте підемо до сторожової вежі та знайдемо вашого батька.

- О’кей, — радше із полегшенням сказала Хізер. Вежа, ймовірно, була безпечним місцем, вона була абсолютно впевнена — тата там не буде. У будь-якому разі, подумала вона, це колись-таки доведеться робити.

Вони вислизнули позаду екскурсії. Хізер повела Роберта до вежі довгим шляхом, для певності, що вони не зустрінуть інших людей.

- Я думаю, — обережно сказала вона, поки вони йшли, — було б краще, якби ви дозволили мені спершу поговорити із татом, до того як ви будете розмовляти із ним. Я знаю, як налаштувати його на правильний настрій. Гадаю вам треба зникнути з поля зору. Ви можете заховатися на верхівці вежі.

- Гарне місце, — погодився Роберт. — Ваш батько ненавидить чаклунів?

- Радше він той, хто не вірить у них, — сказала Хізер.

Роберт посміхнувся, чим дещо зменшив тривогу Хізер щодо його зустрічі із татом.

— Я зустрічався із цим також, в мої часи, — сказав він.

- Я принесу вам трохи їжі та ковдри, — мовила Хізер. Це було єдине, що потрібно зробити, думала вона. Заховати Роберта та сподіватися, що вона зможе щось вигадати.

- Їжа зараз не завадила б, — погодився Роберт.

Гупаючи, вони спустилися по сходах у круглу кімнату, яка колись була частиною замку. Хізер підганяла Роберта до сходів на вежу. Вона вже поклала руку на червону мотузку, щоб відчепити її, коли прибіг тато з протилежного боку кімнати.

- О! Привіт, тато, — зніяковіло мовила Хізер.

- Привіт, сонечко, — сказав тато. — Не треба зараз вести твого друга на вежу. Вже час закриватися.

- Вже? — перепитала Хізер. Вона була здивована. День просто промчав.

- Так, мені шкода розчаровувати твого друга, — сказав тато, — але я не хочу замкнути вас обох, коли зачинятиму тут. Я піду все закрию, та повернуся, хвилин через десять.

Поки тато казав, Хізер кинула погляд чи бува Роберт не простягнув руку і чи не почався у нього настрій для нахиляння. Після цього, скільки б вона не косила у бік очі, все що вона бачила, була порожня ділянка побіленої стіни.

- Який друг? — сказала вона, але усередині розпачливо питала себе: «Де він? Що він накоїв зараз?».

Тато подивився на порожню стіну та моргнув.

- Дивно! — мовив він. — Я міг би поклястися, з тобою був друг. Мене навіть вразило, що він був дещо схожим на людину початку сімнадцятого століття. У всякому разі, я побачу тебе за вечерею, сонечко, — і він поспішив геть.

Як тільки він зник з очей, Хізер зняла червону мотузку та побігла кругом-кругом, нагору, по сходах вежі. На верхівці, вона осіла з полегшенням. Роберт сидів на її улюбленому місці, зчепивши руки навколо колін, дивлячись на пагорби та ділянки лісу, освітлені в золото-зелене, оскільки Сонце почало сідати.

- Ви поговорили із вашим батьком? — запитав він.

- Ну, я, е-е, ще ні. Він поспішав, — пояснила Хізер.

- Я залишив вас удвох, щоб ви поговорили із ним, — докірливо сказав Роберт. — Де їжа, яку ви обіцяли?

- Скоро буде, — сказала Хізер. — Але лише, якщо ви залишитеся тут, поки я її принесу. Більше так не зникайте! Через вас, у мене ледь не стався серцевий напад!