Школа пані Фреймут: Етикет

Пояснювальна записка

Ця книжка написана як для себе. Бо існує етикет для всіх, а це — особисті правила, які вигадую і порушую я. Тож даруйте за екстравагантність, але те, що ви прочитаєте — буквально не повторюйте у домашніх умовах.

Читайте так, як дивитеся на картини Дега, щоб після споглядання його «Танцкласу» хотілося займатися не балетом, а коханням.

Цю книгу я присвячую моїй бабусі Світлані Рейнгольдівні Фреймут. Їй завдячую тим, що навчила мене манер у сірому побуті Нового Роздолу.

Вона носила капелюшки, навіть тоді, коли йшла до магазину «Риба». Дарувала квіти без нагоди (як багато їх було в її квітнику…) й називала мене святою. Коли бабуся грала в лотерею, то завжди дослухалася до моїх передчуттів — і програвала, і не сумувала.

Разом із бабусею ми святкували 25-ліття її пальта в одному з найрозкішніших ресторанів Києва. Я їй сказала, що апероль насправді не дорожча радість за шклянку молока. Вона мені з вдячністю вірила, а я їй. Як завжди.

Вона обіймала мене — і я відчувала запах лаванди та карпатських трав, назви яких знала лише вона…

Плакала моя бабуся беззвучно та навіть у миті гніву лагідно називала мене Оленькою.

У дитинстві я так хотіла, щоб із нами жило козенятко — і бабуся погодилася одразу ж. Вона поселила його в своїй квартирі в затишній кухні біля креденсу з китайською порцеляною.

Вона, як і я, була кар’єристкою, виходила заміж тричі, любила, а на календарях у неї чомусь завжди був березень. І я. Вона поділилася зі мною сокровенним перед тим, як мала йти. В інший світ.

Оля Фреймут