Школярка з передмістя

Ще початок вересня…

В очах усіх наших сусідів ми з бабусею виглядаємо нешпарівними господинями, бо кілька соток нашого городу давно перестали засаджувати бульбою, тоді як всі навколо рвонули захоплювати навіть пустир із шаленістю ірландців в Америці, коли вони мчали на конях новими землями і кидали свої капелюхи, позначаючи межі володінь. Я такий процес спостерігала в одному із фільмів, де ще не розлучені Том Круз і Ніколь Кідман грали закоханих. Ми ж посіяли дрібні квіти, шовкову траву у білу смужку і влаштували таку собі галявинку в кінці старого саду, на якій часом опалювалися, простягшись на старому коцику. Або всідалися підвечір з книгами в руках і тацею трускавок чи вишень. Два мішки бульби, що привозив тато від своїх сільських родичів в листопаді, нам вистачало на всю зиму. І не треба було влітку стовбичити із сапкою, кропити бадилля від колорадського жука, а восени вигрібати із землі то дрібну, то поїджену ненажерливими жуками, то зіпсуту із середини. «Можна й обмежити себе в споживанні, — казала мені бабуся, — бо та бульба вся йде в стегна. Он, поглянь, як тримається Едіта П’єха!» («А хто це?» — питала я, вихована в іншому музичному просторі…) Тому ми з нею мисками їли вівсянку з горіхами, родзинками, курагою і медом, забувши про картопляні пляцки, кнедлі та палюшки. І час від часу згадували, як один із сусідських гостей, від’їжджаючи до Канади, вже йому ріднішої, прощався, дякував і казав, що за все життя не з’їв стільки бульби, скільки за останні два тижні.

Ми хоч і мешкали у «приватному секторі», де кожна родина заводила як не кролів, так курей або качок, бо неподалік було мулисте озерце, та ніколи не мали господарки. Бабуся розповідала, що цю «політику» запровадив мій дідусь (я його не пам’ятаю — він помер, як мені ледве виповнився рік). Так от він вважав, що у дворі має пахнути бузком та матіолою, а не пташиним послідом. І щоб двором можна було прогулятися набосяка, не ризикуючи натрапити на «міну». Тому фауну у нас представляли пси. Я пригадую жовтаву Ніку — бабуся її називала «дворянкою», бо вона ніколи не заходила до хати, доки було тепло надворі. І лишень пізньої осені милостиво дозволяла занести себе до веранди. Там на підстилці зі старого ліжника вона пересиджувала зиму, тричі на день шкрябаючи у двері, щоб її випустили «до вітру». Потім був великий чорно-білий пес, який толочив наш квітник і ганяв усією вулицею, як дурний, хоч мав би оберігати дім. Його принесла моя довірлива мама від якоїсь бідної жінки, що умовила її узяти мале песятко, бо, мовляв, не може його прогодувати. Мама вагалася, допитуючись, яким воно буде згодом на зріст. Жінка запевнила, що не виросте більшим за пікінеса… Може, той пес і не виріс би на її харчах, а на наших вигнався, як сусідський козел, та ще й користі від нього було, мов із козла молока. Згодом він по-зрадницьки втік.

То був час, коли мало не вся дітвора марила завести сен-бернара. Американський фільм про мудрого пса, який хоч і шкодить на кожному кроці, та завжди рятує від нещастя, я знала напам’ять, бо тато мав необачність подарувати мені відеокасету і благала, щоб мені подарували ще й сен-бернара Бетховена, як у фільмі. Мій покладливий тато вже підшукав щенятко, але за нього треба було заплатити, як за теля. Він про це сказав не мамі, а бабусі. І вони удвох поїхали до знайомих… Увечері повернулися. Із-за пазухи тато вийняв маленький буро-чорний клубочок. «Сен-бернар!» — втішилася я. «Ні, — сказала бабуся. — Це ротвейлер!» Я не встигла розчаруватися, як те мале щеня підповзло до мене і поклало на мою ногу свою лобату голівку. Воно було таке миле і беззахисне, що мене не довелося переконувати: ротвейлер нічим не гірший за сен-бернара… Так що відсутність бульби на городі зумовлювалася ще й тим, що нашому псу потрібен був простір для гульні. Не виганяти ж його з двору, щоб він десь копирсався у смітниках і ще набрався якоїсь біди!

Отож насправді нас не двоє, а троє. Пес, розбещений нашою увагою, спить біля бабусиного дивану, своєю потужною лапою відчиняє всі двері і не любить залишатися вдома сам. «У нього — клаустрофобія, — визначив причину несамовитого гавкоту і скавуління мій хлопець. — Коли ви зачиняєте його самого в домі, — він лякається замкнутого простору». Бачте, якого я маю мудрого кавалєра!

До речі, пес його визнав за свого: біжить до дверей, коли він заходить, смикає з радості своїм обрубком хвоста і навіть дозволяє собі покласти хлопцеві лапи на плечі. Добре, що ті лапи завжди помиті після прогулянки… Я так гадаю, що псові просто не вистачає чоловічого спілкування. Тата він бачить мало — той зайнятий своїм дрібним бізнесом і приходить до нас без будь-якої системи: то забіжить вранці в неділю, коли я ще сплю, то зайде увечері в п’ятницю, коли я поспішаю на побачення. Наші розмови — як есемески. І я бачу, що він все частіш незадоволений моєю поведінкою. Та не каже про це вголос. А що йому казати? Він же пішов від нас…

Я довго не наважувалася з бабусею на розмову про нашу «розбиту» сім’ю, доки нас у школі не почали навчати елементарному правознавству. Приходила молоденька вчителька, яку можна було легко спантеличити питаннями. І коли вона заговорила про рівноправність у шлюбі чоловіка та жінки, у класі загуло так, мовби до нього злетілися усі місцеві джмелі. Вчителька змовкла і застигла, ніби побачила перед собою марсіянина. Мій хлопець (він зациклений на психології) озвався зі свого місця, що жінки — особи емоційно нестабільні, на відміну від чоловіків, тому їм до дупи рівні права, бо вони ними ніколи не скористаються. Німці, мовляв, давно визначили сферу жіночих прав трьома К — кіндер, кюхе, кірхе... Ну, такого нахабства від нього я не чекала! Моя подруга зауважила, що емоційно нестабільні жінки перші оговталися і подбали про своїх дітей, а емоційно стабільні чоловіки поспивалися... Що тут почалося! У нашому класі хіба що три-чотири сім’ї були нормальними, тобто батьки жили під одним дахом. (Як вони при цьому співіснували — то вже не так важливо!) А решта — або, як у мене, або гірше. Словом, ми так репетували, що влетіла кєра. Вона з порогу обізвала нас невдячними і невихованими, бо нам невтямки, що за кілька місяців ми станемо «на широку дорогу життя» (любить жінка такий пахвост!), а на ній нас підстерігають прикрі несподіванки… Якби не задеренчав наш хрипкуватий дзвінок, вона би змалювала наше майбутнє таким гидотним, що хоч зразу випий трутки!

Та настрій мій зіпсувала не кєра, а мій хлопець. Він, виявляється, такої думки про жінок… Не скористаються рівними правами… Я не чекала від нього такого вибрику. Увечері, коли він звично зателефонував перед десятою, я не підняла слухавки і заборонила це робити бабусі. «А якщо це не він?» — запитала бабуся. «Тоді нас нема вдома», — відповіла я.

Якщо ж бути до кінця чесною, то мені просто хотілося з нього попити трохи крові, і я шукала причини. Тоді в моїй легковажній голові ще не гніздилася проблема рівноправності у шлюбі. І зрозуміло чому: мій хлопець збирався їхати в столичну академію, бо з неї легше здиміти за кордон, вигравши якогось гранта. «Мої діти мешкатимуть у Флориді!» — гордо заявив він бабусі, яка полюбляла заводити розмови про плани на майбутнє. Їй тоді здавалося, що амбіції мого хлопця мають на мене вплив… Я ж, звичайна школярка з передмістя, не поспішала настільки глобалізуватися, щоб метушитися в черзі за американське громадянство. Позбавити себе добровільно усього, до чого звикаєш з часів несвідомого дитинства, — це не моє. І потім, бабусю й у кайданах не витягнеш з нашого двору…

Та коли бабуся заварила мелісовий чай і покликала мене на кухню, я почала в неї допитуватися про своїх батьків.

— Бачиш, — сказала бабуся, — твій тато почувався у нас безправним, бо прийшов у чужу родину за зятя. Ну, ніби на все готове… І від того комплексував. Тому намагався заробляти більше, щоб довести свою спроможність. Хапався за всі «шабашки»… Мало звертав увагу на мамині потреби. Вона ж була зовсім молоденька — хотілося десь піти між люди, до своїх однокурсників, на вечірки. А він стомлювався і волів добре виспатися, ніж десь іти. От і почали сваритися… Із-за дрібниць. Конфлікт прав… Він мав право на відпочинок, а мама мала право на розваги.

— Ти глузуєш з мене! — розсердилася я. — А якби вони жили окремо, тобто мали своє помешкання…

— Дитино моя, якби вони жили у своєму помешканні, то не дали б ради з тобою! І волікли б тебе заспану у дитсадок, а там би ти застуджувалася раз на тиждень, і мама б сиділа з тобою вдома, і кинула б університет…

— І не поїхала б потім з університетською освітою покоївкою в Грецію!

Бабуся печально поглянула на мене.

— Твою б дотепність, та в мирних цілях.

Я довго не засинала — згадувала усе приємне, що мала в дитинстві: помаранчевий дух взимку, ранні трускавки у травні, морозиво у дитячій кав’ярні, нові лаковані сандалики і рожеве легеньке платтячко, вазонки розквітлих азалій та цикламен, що приносив тато у січні, на мамин день народження. А втіха від застуди чи грипу, коли вже нема температури, але я ще лежу в ліжку і читаю товсті пригодницькі романи, умліваючи від переживань закоханого героя, якого розлучили з дівчиною… Я навіть не почула, як почала плакати. Сама не знаю чому. Це міг би пояснити мій хлопець, зациклений на психології, але тепер він, може, вже й не мій…

Хоча куди йому від мене подітися? Кому ще він так відверто розповість про свої наполеонівські плани? І хто його підтримає в його намірах, як не я? Він сам зізнався, що мудрішої за мене дівчини не зустрічав. Коли я це сказала бабусі, вона розреготалася: «А він, окрім тебе, в когось закохувався? Теж мені — досвідчений серцеїд! Та кожна нова дівчина, яку він вподобає, видаватиметься особливою!»

Я, до речі, не впевнена, що мій хлопець колись закохається в когось іншого…