Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

0

В перекладі з давніх мов назва «Карпати» означає «стіна, перепона». Хоча це гірське пасмо й не найвище на континенті, у кліматичному сенсі воно творить розділовий кордон. Холодні північно-східні вітри, що проносяться над великими рівнинами між Льодовитим океаном, хребтами Уралу і Чорним морем, залітають до карпатських ущелин і блукають туманними улоговинами, де згасає їхня крижана лють. Повітряні вали могутніх циклонів зачіпаються за гребні карпатських верховин, роздирають свою хмарну плоть ребрами Бескидських скель, зупиняють біг і сходять дощами на східні схили. Гірська стіна впродовж кількох епох захищала — і захищає нині — південно-західні землі від арктичного холоду та зимових демонів. Широкою дугою вона обгороджує зігріті сонцем рівнини в середній течії Дунаю, де від початку історії відбувалось становлення рільницьких цивілізацій.

Там, де дуга Карпат видовжена на північний захід, у Східних Бескидах, люди замешкали від найдавніших часів. Ще до початку епохи вівчарства вони заселяли печери біля гірських потоків з чистою і смачною водою, збирали ягоди, полювали на зарослих буковими та хвойними лісами карпатських схилах. Найперші європейці, кажуть генетики, були темношкірими. Вони прийшли сюди ще за доби палеоліту, зберігали вогонь у печерах і вклонялись духам плодючості. Відтоді довгі вулканічні зими та льодовики кілька разів змушували людство відступати на південь. Але нащадки тих, хто вижив, з берегів теплих морів знову вертались у карпатські долини.

З часом змінились і вигляд, і звичаї цих людей. Зі Сходу, обтяжені худобою і пошуками безпечного притулку, гнані невідступним жахом, прийшли племена світлошкірих сонцепоклонників. Човни їхніх снів пливли кривавими ріками, а спини обпікав пекельний погляд безіменного бога-демона. Їхні волхви ревно молились біля джерел, порозумілись з гірськими Силами, поставили у потаємних місцях свої вівтарі і запалили над ними вогняні Кола Сварги. Волхви відганяли від гірських долин страхіття, що переслідувало їх на втраченій батьківщині і йшло за ними степами. Вони побожно приносили людські жертви, а горді вожді сонцепоклонників мріяли про багатші краї, тепле море і ширші пасовиська.

На історичну арену мешканці гірського краю уперше вийшли в лавах кельтських завойовників. Сталося це у третьому столітті до нашої ери. Наче снігова лавина, кельтські племена галлів увірвались до Еллади та Малої Азії, хитнули монархії спадкоємців світодержця Олександра, закарбували своє енергійне варварство на скрижалях історичних анналів і розчинились у південному багатолюдді. Пізніше карпатських горян побачили у складі просторої Дакійської держави. Саме тоді у Бескидах зміцнилась у владі могутня колегія жерців, служителів грізних богів. В античних джерелах з’являються згадки про кревне фракійцям, гетам і дакам плем’я карпів. Дехто з древніх вважав, що саме карпи дали назву горам.

Певно, саме у ці часи основою тубільного господарства стає літній випас овець на багатих травами гірських плато — карпатських полонинах. Сезонне скотарство дало фракійським племенам сталий прибуток. Населення краю зросло, пожвавішала торгівля на шляхах зі сходу на захід. На гірських перевалах виникли засіки і замки, котрі захищали торгові валки від розбійників, давали прихисток від непогоди. Їхні власники брали з купців перевізне мито і заможністю змагались з жерцями.

Римські літописи, що оповідають про походи імператора Траяна проти даків (101–107 роки нашої ери), підтверджують, що за часів Буревіста і Децебала, великих володарів Дакії, карпатські жрецькі колегії мали значний вплив на політику племінних вождів у Трансільванії та в південних Придунайських землях. Можливо, саме карпатські служителі Батька Сонця послали Траяну того велетенського гриба з таємничими і загрозливими знаками, про який згадує у своїй «Історії» Корнелій Тацит. Навчені жрецького мистецтва доньки волхвів стають дружинами володарів і впливають на політику царств. Через багато століть цю гаремну традицію підхоплять дружина Ярослава Осмомисла — відьма Настя з Чагрова — і легендарна султанша Роксолана.

Керовані жерцями племена карпів вартували на стратегічних перевалах, що сполучали північні східноєвропейські рівнини з дунайськими та балканськими провінціями Римської імперії. Але найважливішим було те, що за часів імперської смути в руках жрецьких колегій опинились розташовані південніше золоті та залізні рудники, що приносили власникам величезні прибутки. Яскравіше запалали Кола Сварги, небачені за числом і цінністю жертви лягли на вівтарі Батька Сонця та решти суворих небесних божеств.

Від тої величної доби залишились руїни численних святилищ, серед яких мегалітичні пам’ятники у Бубнищі, Завоєлах та на схилі гори Терношори. У секретних, ревниво збережених від чужих очей, місцях, де кордони поміж світами нечіткі й проникні, кельтські та фракійські волхви черпали Силу для своїх ритуалів. Сюди з потойбіччя вони викликали могутніх духів і самі мандрували забороненими стежками. В цих справах жерцям допомагали волхвинні зілля з трав і грибів. Тепер, після тисячі літ запустіння, вже важко відрізнити сакральні мегаліти від диких скель, але археологи знаходять солярні символи, характерні для культових споруд сонцепоклонників. У скельних лініях і контурах при бажанні можна побачити драконів і левів, змій і ведмедів. Містики ж і досі шукають на руїнах капищ «портали», крізь які волхви потрапляли до інших вимірів та часів.

Уже на початку нашої ери фракійська цивілізація почала занепадати. Карпи у 297 році зазнають поразки від легіонів імператора Гая Валерія Діоклетіана, який додав до своїх титулів тріумфальну формулу Carpicus Maximus. Передові загони переможців перейшли через Бескиди й досягли Дністровського каньйону в тій його частині, де сьогодні можемо бачити руїну збудованої набагато пізніше Раковецької вежі. Ймовірно, що римляни, з властивою їм енергією та послідовністю, винищили центри тубільного опору — замки та святилища. На карпатських перевалах вони залишили свої дозорні укріплення. З того часу згадки про могутніх чаклунів — волостелинів гірського краю — зникають з літописів.

Невдовзі після відходу римлян на південь (у четвертому столітті) до Карпатських хребтів підступають зі сходу сармати, а з півночі — готи і слов’яни. Серед останніх були й протохорватські племена. Одне з них, яке залишилось в історії під ім’ям Білих хорватів, перед загибеллю пустило гірську родову гілку, змішалось із залишками древніх мешканців Бескидів й дало початок теперішньому етносу бойків. Народна пам’ять верховинців майже не зберегла легенд і переказів тієї доби. Лише далекі відзвуки хорватського родового джерела дійшли до нас в елементах одягу і побуту, у прислів’ях, піснях та помічних примовляннях.

Доленосні події відбулись у другій половині IX століття. Ще до того як угорці на чолі з Арпадом Великим у 895 році перейшли Верецький перевал, а уличі з тиверцями, тікаючи від степових орд, переселились на береги Дністра, тут почала формуватись нова самобутня народність, котра, серед іншого, увібрала до своєї традиції містичний спадок древніх жерців. Відомі нам літописи не містять детального опису тих подій, але дещо таки піддається художній реконструкції. Адже древні легенди і перекази зберігають і переносять через темні болота і пустелі часу золоті зерна пам’яті.

1

Лише дітваки думають, що границю поміж просто старим і прадавнім лісом можна побачити тими очима, яким боги поклали кліпати поряд з носом. Насправді зорові отвори для правдивого бачення не годяться. Тільки заросле предкове око одразу помічає, що отой могутній, наче сплетений з велетенських полозів, дуб — буденне дерево, а сусідній з ним й нібито рідний — розкидистий та жилавий крем’язень — вже не просто рослина, але правдивий воїн коренистого війська, що від часів незапам’ятних тримає оборону у задушливих глибинах пущі. Там, де ловіння звірів закляте, а стежки присягли щезникам.

Могитич Лобас побачив священний кордон, обігнувши вкритий ялівцем та бадильною поростю пагорб. Над переніссям ніби щось захололо. Під шкірою, а може, й глибше. І буденний зір відізвався: на сонячну полудневу днину набігла сиза тінь. Лобас зістрибнув з воза на праву ногу, склав пальці сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волів.

Широка звіриняча — а може, й мисливська — стежина тут різко сходила на прогин у траві, зникала під голим і грізним, наче занесеним для ударів, гілляччям.

Границя чар-лісу. Межа предвічної пущі.

— Кіпок-позірок, цур на сухе врок… — замурмотів могитич ухильне закляття і ступив під хмару високої комашні, що зависла між деревами. Хмара відповіла гудінням й наче піднеслася до пишних крон. Сиза мара відстрибнула в лісові надра.

— Дякую тобі, Хореє. — Лобас зрозумів нагле піднесення комашні як ясний дозвіл зайти під покров святих дерев, що бачили світанок богів.

Він рушив спочатку навмання, а потім надибав ручай і почав рахувати кроки. На другій сотні повернув за сонцем й став дертися крутосхилом, вкритим панциром багаторічної мертвої глиці. Святі дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах — рівні, мовчазні, вкриті синіми нароснями і блискучим слизом. Темрява спочатку густішала, відтак крізь листя знов продерлися сонячні промені.

Начальний жрець Волх, котрий послав Лобаса до пралісу, не збрехав. На лисому тім’ї лісової гори стояло капище. Таке древнє й занедбане, що кам’яного бога й не видно було за густим рослинним плетінням. Воно їжачилося колючками та широким дірявим листям. Подібну порость Лобас бачив уперше. Так само як і листоподібних комах, що ворушили вусиками серед колючок. Він обігнув напівгнилу огорожу з козячими черепами на палях, рушив до стовпа. Але Вищі не допустили його до кам’яного бога, послали знак. Під підошвою тихо хруснуло. Могитич подивився під ноги й побачив, що кам’яного бога оточує коло дрібних почорнілих кісток. Досвідчене Лобасове око зауважило, що серед цих уламків є й людські.

Він обережно, з охоронними примовками, зійшов з кістяного кола, обійшов кам’яного бога з півдня і помітив крихітну божницю. Такої він ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнілих колод землянка. Її дашків коник підносився над жертвенним током ледь на два лікті. З коникової пащі стирчали жовті людські зуби. До підземної різьбленої двері вели не сім, як у всіх східних та північних божницях, а лише п’ять сходинок.

— Їжачі боги! — прошепотів Лобас. — П’ять кроківок! Це ж Пекова божниця, най мені цур…

Лобас зрозумів. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич взнав, що треба йти по завіт до божниці злодійного і насмішкуватого Пека, відмовився б. Такі завіти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли їхній рід прийшов на чужі землі, рідні боги ображено закрилися у своїх Силах. Розірвали вікові завіти з родами-невдахами. Забрали з ріллі і випасів свою благодать. Мовчать і хворіють, зранені втечею дітей своїх з отчого шматка світу.

Тут, на вологому заході Хорсових земель, води і камені живили Сили інших богів. Треба було знайти того з них, який би знав їхній рід й водночас був би сильним і владним у західних землях. Наразі найближчим з таких виявився Пек Блудень. Неприємний, небажаний і шкідливий співрозмовник для кожного з двічі народжених могитичів Білого племені. А що робити? Без сильного заступника роди не виживуть. Є питання, без відповіді на які родичі не матимуть ані спокою, ані впевненості у пробуванні на нових землях. А божок не відповідатиме й не допомагатиме без завіту з ним і жертв, тим завітом зумовлених.

Тяжко зітхнувши і тричі примовивши, Лобас зійшов до входу в божницю, прочинив двері. На них він побачив різьблені зображення оленів і плетеного кола. Але того, що давні жерці накреслили в колі, могитич не зміг розібрати. Риси і черки вхідного закляття стерлися від часу, або ж (і таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стерті навмисно. Лобас прошепотів принагідне звертання до Пека, назвавши його — вперше за все своє жрецьке життя — батьком роду. Й тільки після цього переступив через поріг.

У божниці тхнуло гниллю. Пеків камінь на вівтарі був таким, яким йому й пасувало бути, — чорним, довгастим, гладеньким, подібним до зведеного для дії джерела чоловічої сили. Хтось залишив біля каменя підношення — ніж з красивою кістяною ручкою, золоту фібулу у вигляді троянди, срібну монету давнього ромейського карбу. А ще Лобас побачив там небуденну магицю. Засохлу руку з пальцями, розчепіреними й прикрашеними перснями.

Вони привернули могитичеву увагу. Він дещо знався на високих посвятах й відразу впізнав знаки на перснях. На Пековий вівтар хтось поклав руку мага з далекої землі, що називалась Місром[2]1. Хрестик з петелькою на золотому персні був давнім знаком тамтешніх сонцесповідників. Могутні волхви давнини, що вміли виходити з власного тіла, незримо мандрували пустелями Місру. Набиралися мудрості. Нині ж подібні виправи відносили до недосяжного.

«Далеко ж тебе занесло!» — віддав належне магиці Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.

Він зняв з шиї намисто. Коштовне, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд з ножем і рукою. Відтак став на коліна перед Пековим каменем, узяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено, перетирати їх кореневими зубами. Відтак, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу та кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очі й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо, скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, як корінь оману.

Минув невизначеної тривалості уривок з вічного.

Навколо колоди з’явилося й наповнилось світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм поконом. В колоди виросли рисячі очі, зморгнули і втупилися в Лобаса.

— Привіт, жерче.

— Й тобі привіт, отче Блудню.

— Відколи ж я вам отець?

— Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах.

— Вигнали вас, так.

— Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці і житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати.

— Ти саме про це хотів запитати, жерче?

У Пековому голосі могитичу почулося знущальне.

— Так. Й ще одне.

— Запитуй. — Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.

— Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?

— Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. В ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року, якщо світ не перевернеться, братиму утричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи.

— А Богомол?

— Хапатиме здобич на сході та близь теплого моря.

— Нас не зачепить?

— Не допущу.

— Чого нам боятися?

— Срібного волосся.

— ?.. — запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.

Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.

«Вже ніч», — зрозумів він.

— Срібного волосся! — прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.

Отець-екдік[3] майже впритул наблизив сувій до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився і зачитав уголос, спотикаючись на назвах:

— Як кажуть Езіди, преславні мудреці Мервські, справжнє, прадавнє ім’я її «сурра», а таємні імена наступні: «народжений кіновар’ю», «вода кіноварі», «той, що простромлює», «надрухомий», «своє сім’я», «синя коштовність», «залізна паморозь неба», «водяний кінь»… Як сіє розуміти, псаломниче?

— Маю чин диякона, а не псаломщика, — вирішив затятись Феодор. Нехай собі бісяться. Зрештою, вже немає чого втрачати.

— Як розуміти, питаю, оцю твою писанину? — отець-екдік бридливо, наче отруйного павука, відкинув од себе сувій.

— А той, що простромлює? — втрутився у допит соборний нотарій. — Певно, мова йде про якесь знаряддя? А це раптом не чортяче сороміцьке причандалля?

— Це одне з прихованих імен субстанції, відомої вам, отче, як ртуть або живе срібло. — Феодор скосив очі в бік нотаря, що недружньо глипав на нього з-під сивих кущастих брів. — Ртуть, до слова, є у тій червоній коломазі, котрою ви, отче, щовечора мастите собі коліна.

— Як? Що ти таке… До чого тут моя мазь? — сіпнувся нотарій.

— Ні до чого, отче, — відмахнувся отець-екдік. — Пусте. Він хоче спровокувати вас на суперечку. Хоче, щоби ми отут з ним диспутували, щоби достойні люди вчитувались у ту його писанину, прикладали до неї свій розум, переконували його, умовляли. А він буде впиратися, гордувати, викручуватись, доводити своє. Бачу я, отче, що черв’як сей вважає себе за когось небуденного. Сам є нікчемним, є прахом підніжним, поганкою плюгавою, трунком гнійним, а хоче — бач! — уваги від вищих за себе. Проте, отче, я не помітив тут жодної підстави для диспуту. Жоднісінької. Мені все зрозуміло.

— Чорнокнижництво, так! — кущасті брови зійшлися над бородавкою, що прикрашала перенісся нотаря. Та була здоровенною, зморшкуватою, майже чорною. Завдяки цій потворній стигмі нотарій отримав від пересмішників назвисько Пекельної Ґулі.

— Явне чорнокнижництво, достойне найсуворішої кари, — підсумував отець-екдік. — Владичний суд зберемо у середу. Передбачаю: довгої розмови там не буде.

— Згідно з Дванадцятим правилом Карфагенського собору, чинного диякона можуть судити лише в присутності трьох архієреїв, — Феодор майже прокричав канонічну заувагу, щоби чули владичні писарчуки та референтарії у сусідній залі. — А згідно з Шостим правилом святителя Феофіла, клірика можна судити лише після ретельного та доброзичливого розслідування. А ще: апостол Яків каже, що «милосердя понад суд»[4].

— Маєш у голові, хробаче, мішанину з невігластва та нахабства, — посміхнувся на цей відчайдушний демарш отець-екдік. — Ніхто заради псаломщика, що впав у поганство, збирати соборів і синклітів не буде. Завелика честь. А святий апостол писав не про таких, як ти, а про добрих овець череди Христової. Шосте ж правило Феофіла, владики Олександрійського, стосується лише вищих достойників Церкви. А не якогось приблудного дрантя… Замкніть його і наглядайте за ним твердо, — наказав він здоровенним причетникам, що пильнували за спиною диякона.

Замкнули Феодора до мокрого льоху, де від травневих злив не сходила смердюча вода. Диякон, аби не занапастити ніг, заліз на кам’яну поличку для діжок. І там склав компанію численній щурячій родині. Хвостатим мешканцям підземелля сподобався теплий прибулець, одне щурисько залізло йому на плече й терлося біля вуха.

Він ледь забувся серед полохливих сновидінь, коли зазнав брутального пробудження. Воїни, від яких тхнуло дьогтем, залізом і потом, мовчки витягнули Феодора з льоху, спритно зв’язали, закинули на кобилу й кудись повезли. Ганчірка, що нею обмотали голову дияконові, не давала подивитись навколо. Ребра нили, руки-ноги терпли, кожний крок коняки відбивався гострим болем у животі. Їхали довго. Коли Феодора знову поставили на землю, він не втримався від блювоти. Воїни діловито обтерли йому обличчя і бороду, потягнули диякона під темне склепіння.

«Монастир? Замок? Помістя?» — Феодор губився у здогадках. Тим часом його затягнули до просторого кам’яного покою, освітленого смолоскипами, поставили на коліна. Під тесаною аркою, на високому кріслі, сидів знатний військовий муж. До його панцирних наплічників майстри приторочили срібні лев’ячі голови з рубіновими очима. До них срібними ж кільцями було зачеплено масивного золотого ланцюга, що замикався застібкою з двоголовим орлом. Меч у сплетених з ременів піхвах лежав на його колінах. Широке, захмарене втомою обличчя прикрашали шрами. Світлі очі дивилися суворо.

Феодор упізнав його, хоча до цього бачив лише здалеку. Магістр Леонтій займав найвищу у прикордонному краї посаду стратега. Імператор доручив йому всі війська Мізії та прилеглих фем[5]. Якби не біль у всьому тілі, диякон здивувався б.

— Так, значить, це ти Феодор, син Смбата Бакуні. — Стратег не питав, лише означував ім’я особи, поставленої перед його очима.

— До ваших послуг, найсвітліший, — прохрипів диякон.

— Монахи кажуть, що ти чорнокнижник.

— Брешуть, найсвітліший. Я диякон церкви Святої Ірини, а ще знаюся на лікуванні.

— Бачу, що не маєш страху винуватити у брехні вчених і поважних кліриків.

— Правда страхів не відає, найсвітліший.

— Правда в кожного своя.

— Проте не кожна дерзає волати до неба.

— Високо мітиш, — похмуро всміхнувся стратег.

— Не маю тих гріхів тяжких, що до землі пригинають.

— Та за кого ти себе маєш, рабе?

— За мандрівника світу Божого, найсвітліший.

— Пройдисвіт, значить.

— Сказано у «Славні Давида-царя»: з Богом моїм зійду на мур, піду шляхом непорочним[6].

— Чиїм ім’ям лікуєш? — несподівано змінив напрям допиту Леонтій. — Кажи правдиво, не блуди словесами.

— Що? Яке ім’я? — не зрозумів Феодор. У нього знову запаморочилось у голові, він ледь не забруднив підлогу перед майстровим кріслом.

— В ім’я котрого з богів, питаю?

— Іменем Христовим. — Диякон закашлявся, тамуючи блювотний позив. — Я не чорнокнижник, не поганин. Я добрий християнин. Обмовили мене.

— Не бреши мені, чоловіче. Я не монах, жалю не маю. Я вогнем і каленим залізом з тебе правду витягну, — пообіцяв стратег, а його воїн за волосся відтягнув назад голову Феодора. Тепер Леонтій дивився йому просто в вічі. Погляд стратега — прозоро-холодний, вивчаючий — немов тупим баранячим рогом дотискав диякона. Феодор відчув незахищеність власної шиї. Шкіра на борлаку напнулась, стала тонкою-тонкою, наче грань поміж відчаєм і сподіванням. Якась холодна волога — мабуть, піт переляку — неквапно сповзала нею під брудну сорочку. Диякону цей бруд раптом став нестерпним. Він на мить здивувався недоречному, несвоєчасному обридженню, яке протиснулось між колючими стінами страху. Як не дивно, не страх, а саме це відчуття бруду на тілі виштовхнуло з Феодора плаксиві звуки виправдання.

— Істинно кажу, найсвітліший: не закляттями бісівськими, а Христовим іменем вивертаю недуги з плоті. — Слова виходили загорнутими у схлипи, куцими, без закінчень, бо повітря ледь пролізало крізь натягнуте і забите слизом Феодорове горло. — Обмовили, обмовили мене чорнороті заздрісники, вміння мої владичним людям поперек життя стали.

— Які саме вміння?

— Помічні.

— А може, чаклунські? — Погляд стратега немов випікав Феодорові мозок.

— Без того лікую, — не відвів він очей, витримав.

— Чим доведеш?

— Присягну на хресті.

— Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрі кривдно на хресті присягали.

— Якщо є тут хворий, іменем Христовим вилікую його.

— Добре, — кивнув Леонтій, відводячи свій таранний погляд від обличчя допитуваного. — Відведіть його до Скавра, нехай полікує. А ви будете дивитись, як і що робить. І головне: чи Христовим іменем лікує.

— Ведіть мене, ведіть, — хрипнув Феодор. — Усе зроблю праведно.

Його знову підхопили попід пахви, підвели, потягнули довгим коридором, потім через посипаний піском двір, до дерев’яної прибудови. Там на сіні лежав чоловік в одязі челядника. Його лихоманило, безтямні очі дивились за межі світу.

Феодора звільнили від мотузок і сказали: «Лікуй!»

Диякон зачекав кілька хвилин, поки відновився кровоток у його занімілих кінцівках, і швидко обмацав хворого. У того були сильний жар і прискорене серцебиття, проте живіт не роздувся, не затвердів, і крові на штанах челядника не знайшлось. Феодор намацав джерело болю у правому боці під ребрами, хворий застогнав. Для певності диякон умовив одного з воїнів ножем розчепити зуби челядникові, оглянув його язик. Той був сухим і вкритим білою осугою.

«Кишкова гноячка, — подумки визначив Феодор. — Таке я вже бачив і у книгах читав»[7].

Він вголос проказав молитву святого Агапіта на одужання немічних і попросив воїнів принести теплої води.

— Вода у колодязі, — сказали йому, — вогонь на кухні. Колодязь посеред двору. А кухня за двадцять кроків. Сам підігрієш і принесеш.

«Значить, мені дозволяють ходити помістям, — зрозумів диякон. — Це добрий, дуже добрий знак! Може, й вийде вигребти з погибельної ями. Тепер головне, щоби з гноячки болящого раба Божого Скавра гній вийшов не в брюхо, а природним руслом».

За три доби, проти ночі, його покликали до стратега. Цього разу все відбувалось інакше. Леонтій прийняв Феодора у затишній кімнаті, встеленій кілікійськими та ісфаганськими килимами. Вони вкривали і підлогу, і стіни кімнати. Дівчина у прозорій туніці грала на кіфарі, а глечики з винами й миски з наїдками щільно вкривали поверхню низького стола.

Свічки на срібних поставцях горіли рівно, заливаючи килими, стіл і кіфаристку теплим світлом. Лише володаря цього простору тепле світло майже не зачіпало, залишаючи його у напівмороці. Можливо, світло боялось торкнутись Леонтія, можливо, сам полководець, за прикладом давніх магів, умів оточувати себе темрявою. Диякона здивувала ця несправність зі світлом, проте способу прояснити її не передбачалось.

Стратег пив вино напівлежачи, за римським звичаєм. У вирізі вісонової сорочки була видна його широка грудь. Феодор зауважив татуйовані хрести, що, наче кільця пекторалі, трьома вервицями оточували шию Леонтія. Такі чорні хрести Феодор бачив на тілах ісаврійських і пафлагонських найманців, що приходили до храмової лічниці. Кожен з хрестів позначав убитого воїна. В деяких шереги смертних знаків доходили аж до черева.

— Маю до тебе питання, Макарію, — звернувся до диякона стратег.

— Мене, найсвітліший, охрестили Феодором.

— Феодор помер. Житиме Макарій.

— Чи дозволено запитати, що трапилось з дияконом Феодором? — після хвилинного мовчання поцікавився перехрещений.

— Підозрюваний у чорнокнижництві та планетництві Феодор відкинув копита у в’язниці і пішов на суд Божий. Опівдні відспівали.

— А я?

— А ти тепер мій раб, і підозр на тобі нема. Ось так, Макарію… — Стратег перехопив погляд, кинутий колишнім Феодором на кіфаристку. — Вона нічого не чує, їй вуха залито воском.

«А як тоді вона грає?» — подумки здивувався тепер уже Макарій.

Леонтій немов почув:

— У мене вправні раби, — сказав і зі смаком приклався до чаші. — Багато чого вміють… Випий вина, чоловіче, воно із самого Кіпру. Солодке. Сідай до столу, не бійся.

Макарій обережно, аби не зачепити дорогого посуду, присів на подушки навпроти Леонтія. Аромати вишуканих страв заповзли до його носа і зростили число бажань. Стратег власноручно налив до його келиха темного, як кров, вина.

Він зачекав, поки новий раб побачить пияцьке побажання, нашкрябане на дні келиха, поки струсить з куцої бороди пролиті краплі, вирівняє збите винним духом і довгим ковтком дихання. Відтак спитав:

— Смачне в мене вино?

— Так, найсвітліший. Солодке й густе, зі старої й благословенної Богом лози.

— Любиш життєві радощі?

— Не без того.

— Бачу, що не сподобився ти твердості у духовному покликанні. — Стратег відкинувся на подушки і весело дивився на колишнього клірика.

— Людина, за словами праведних, єсмь істота недосконала, приречена на земні спокуси.

— А що знаєш про смерть?

— Що її Божим творінням не оминути.

— Куце твоє знання, рабе.

— У Писанні сказано про дві смерті. Є перша смерть, неостаточна. І є друга, остаточна, якої не пізнають лише ті, хто воскрес для тисячолітнього Христового царства[8]. Перша смерть є вмиранням тіла, друга є припиненням буття грішників, безповоротною погибеллю у вічній скорботі та у вогненному озері. Давні юдеї також знали про другу смерть, яку розуміли як виключення з воскресіння, залишення у гробах та піддання прокляттю вічному…

— Досить, — зупинив його Леонтій. — У Писанні ти начитаний, бачу. Проте мене цікавить лише перша смерть, тілесна. Точніше, я хочу знати, як від неї тікати.

«Ось іще один із тих, хто прагне безсмертя земного паче життя вічного, — подумки посміхнувся Макарій. — Зрештою, Мефодій Патарський не відносив безсмертя до зла»[9]. Вголос сказав:

— Нікому ще, найсвітліший, не вдалось здобути безсмертя до виповнення часів.

— Мені, рабе, безсмертя без потреби, — стратег зробив добрячий ковток, закусив копченим вугром. — Мені потрібне довге життя. Мій первісток народився минулого року, а мені вже за шістдесят. Якщо помру до того, як він змужніє, його вб’ють і рід мій згасне. Прагну довголіттям захистити сім’я своє від численних ворогів, у світі сущих. Казали мені, що з лікарів ти найкращий. От і Скавра ти щасливо полікував, хоча всі тутешні травники і чаклуни йому неминучу смерть провістили і мене в ній запевнили. Якщо зможеш продовжити мої роки, зроблю тебе багатим. Що скажеш?

— Є різні способи продовжити життя. Знаю трави, що вичищають тілесні гумори[10] і зупиняють занепад плоті. Вербена є сильною рослиною для означеної цілі. Просвірник, полин, листя папороті, чорну бузину і траву єпископа[11] використовують для продовження літ мужеських, також корінь пісковий та корінь святого Онуфрія, що його степові варвари називають калганом…

— Ти не перший, рабе, з ким я про це веду бесіду, — перервав потік ерудиції Леонтій. — І не вперше чую назви цих рослин. Тинктуру з Онуфрієвого кореня п’ю більше року, відвари з листя чорної бузини вживаю. Але ці засоби не дають впевненості у довголітті, лише сприяють йому. Мені ж і синові моєму потрібна певність.

— Між смертними певності нема. Певність тримає у руці своїй Всевишній.

— Це ти, рабе, кажеш про певність для царств і народів. А моя певність криється не в руці Божій, а в рослині, про яку тобі має бути відомо. Її немає у наших травників, бо вона рідкісна. Росте вона лише в землях аварських, на горі Евне[12]. Охороняють її войовничі жерці.

— Золотий корінь? — припустив Макарій.

— Ні, не вгадав, не золотий корінь.

— Не відаю, про що кажеш, найсвітліший, — після напружених роздумів мовив лікар.

— Про гриб Калокирика. Чув про нього?

— Це неіснуючий гриб, найсвітліший. Премудрий травник Пасхалій нічого не пише про нього.

— Ні, рабе, гриб існує. Всупереч усім вашим писанням. Дам тобі секретну книгу, де написано про нього. Справжню книгу, в давні часи складену. Тоді люди мудріші були, теперішнім пасхаліям до них далеко. Володарям кімерійців, болгарським архонтам і жерцям їхнім гриб Калокирика помагав знаменито. Шість років тому помер отаман північних горців, що дожив до ста двадцяти років. До самісінької межі віку, котру поклав людям Отець наш. Я на власні очі бачив того отамана, коли старому було вже далеко за дев’яносто. А був він сильним і спритним, як зрілий вепр, міцним, як ріг морського нарвала. Тоді отаман святкував свого сімдесят четвертого сина, якого народила п’ятнадцятилітня жона його. Мене, як отаманового побратима, посадили за святковий стіл, я ділив зі старим вино й хліб батьківської гордості. Його ближні воїни знали про гриб, що дарує міцне довголіття. Казали, що отаман купив його за цілий кентинарій[13] золота. За сто повноважних золотих літрів! За три тижні пошлю я до Евне-гори своїх вірних людей і золото. Підеш з ними і зробиш так, щоби гриб Калокирика було доставлено сюди належно збереженим. Щоби не зогнив дорогою, не попсувався. Інакше, рабе, помреш недоброю смертю.

Наречених Богомола посвячували лише на вершині літа й лише у головному храмі Триликої, схованому в надрах Царської землі[14]. Колись тут, між двома морями, ховали скіфських володарів і верховних жриць із священного роду Йіми. Курган з храмом у плані нагадував велетенське, покладене горілиць, жіноче тіло. Дві конічні вершини позначали її груди, шлях до святилища йшов між довгих пагорбів-ніг і приводив до кам’яного лона.

Там, під конічним склепінням, горіли ароматні смолоскипи. Всі три лики богині дивились на ритуал. Давні майстри зробили їх із золота — променисто-сонячну Карну-Савру, непримиренну, закуту у лев'ячу подобу Карну-Ашу і заглиблену у свої сни Карну-Морану. Тільки у цьому святилищі аватари богині витримували присутність одна одної. Тільки тут вони забували про своє суперництво, що сягало темного лона часів. Витримували і забували заради наречених свого спільного сина.

Їх приводили сюди перед світанком, ретельно вимитих, намащених сандаловим маслом та загорнутих у сніжно-білі вісонові полотна. Кожна у лівій руці тримала гілку терену. Їхні правиці були зв’язані однією довгою червоною мотузкою. Попереду йшла стара жриця з титулом Садгани — «тієї, що веде до мети». Мотузка, що єднала наречених Богомола, тричі обвивала поперек Садгани. Через кожні три кроки стара промовляла:

Перед аватарами Триликої наречених розгортали, щоби богиня могла сама переконатись: жодного ґанджу, жодної вади немає в тілах, призначених її сину.

Наречені були не худими і не товстими, не високими і не низькими. Їхнє волосся не було ані грубим, ані м’яким, їхні груди не спокушали надмірними розмірами, проте й не потребували пошуків. Шкіра наречених не дратувала мармуровою білизною і не принижувала спостережника плебейською засмагою. В кожної з них не було ані гнилого, ані дірявого зуба. Їхню цноту дослідили і підтвердили пильні служниці Триликої. Природні запахи їхньої плоті були приємними, а голоси — мелодійними. Всіх їх єднала незрима та неозначена сила, що виходила з юних тіл. Якби на ритуалі опинився чоловік, він би відчув цю силу як непереборну хіть, хоча сутність-вастуа її була незмірно глибшою за енергії статевого потягу.

Й цього ранку все було як завжди.

Жриць богині наповнювали священний дрож і священна радість. Дрожем їхні тіла відкликались на вастуа наречених, підтверджуючи, що вибір був зроблений правильно, що й цього року син Триликої буде тріумфувати в насолоді своїй і явить силу свою племенам і народам Великого Степу.

Цілу ніч жриці виконували біля святилища і всередині храму складні ритуали, готуючись до приходу наречених, проте жодний паросток втоми не виріс в їхніх тілах, не лише в молодих, але й у тих, чий вік наближався до столітнього. Час від часу вони прикладались до золотих і срібних чаш з напоєм, котрий в цих краях називали сомою. Хоча напій цей був животворним і незмірно збільшував сили жриць, він не був тією правдивою сомою давніх часів, що її вживали великі посвячені минулого від Кайшавани до Заратуштри.

Секрет тієї старої соми було втрачено.

І ще багато чого, про що не згадували.

Попри всі древні втрати, ритуал ретельно відтворював святощі, встановлені тисячоліття тому. Жриці, збуджені новою сомою, наснажені вастуа юної і досконалої плоті, що наближалась до храму, співали належні закляття і водили належні процесії. Кожне слово у цих закляттях, кожен крок, жест і оберт у цих подорожах незмінно повторювались з року в рік уже майже шістнадцять століть, від того часу, коли служителі Триликої прийшли на береги теплих морів з півночі, знайшли тут прадавні святища і згаслі вівтарі своїх предків, відновили їх, освятили великими жертвами і запалили в них негасимі вогні Атраваджри[15].

Коли три наречені Богомола вклякли перед трьома золотими ликами, молода жриця з титулом Кшайя[16] загасила всі смолоскипи, покрила запоною священний вогонь, і святилище опанувала темрява. В ній виникли судомні звуки, немов невидима жінка стогнала від збудження і задоволення.

Цей хтивий стогін покрили дзвінкі слова закляття:

Та з наречених, що вклякла перед ликом Морани, відчула, як до неї наближається хтось настільки гарячий, що його доторк висушив суміш поту і масла поміж її ногами.

«Я — Арата, твоя наречена!» — назвала вона свій ритуальний титул і відчула проникнення в себе. Це проникнення було сухим і блискавичним, немов кінцівка велетенської комахи перевірила її цноту. Вона очікувала чогось іншого, страхітливішого і величнішого. Її готове до жертовного болю і жертовної насолоди тіло розчаровано розслабилось.

Жар відступив, натомість вона відчула запах жінки.

«Кшайя!» — впізнала вона запах жриці, знов напружилась до тремтіння, вигнула спину так, що соски торкнулись підлоги. У ритуалах Триликої Кшайя уособлювала всеперемагаючу нестримну хіть. Вважалось, що для отримання насолоди у її тіло могли входити сутності та духи найвищих рангів. Про ритуальну увагу Кшайі мріяла кожна служителька богині. Але жриця лише торкнулась її обличчя і відступила у морок, туди, де хтось схлипував і стогнав.

Темрява наповнилась рухом. Згущення сили насунули зусібіч, звузили простір святилища. У стисненому мороці наче заворочалась чорна гаряча хмара, де зливались енергії, поверхні та секреції людської і нелюдської плоті. Здавалось, невидима оргія оточила Арату. Проте вона не відчула жодного доторку, жодного дихання.

«Напевне, пристрасть Богомола пролилася на інших наречених і жриць, — зміркувала Арата, — а я йому не сподобалась… О милосердна богине, що ж тепер буде зі мною?»

Її затерплими долонями, що спирались на кам’яні плити підлоги, пробігла кусюча хвилька, немов під ними виросли кришталики солі. Спазм здавив горло.

Звуки, що линули з невидимої хмари, раптом зникли.

Повітря зрушилось, немов у святилище залетів нічний вітерець. Згущення сили відступили, темний простір розімкнувся. Десь високо, під самою верщиною храмового склепіння зашаруділи крила кажанів. Чиясь нестерпно важка присутність залишила храм, повернулася до свого правічного лігва.

За мить перед ідолом Марани спалахнуло світло. Смолоскип горів дивним зеленим полум’ям, світло якого стікало золотими віями богині, немов гаряче жертовне масло. Арата відчула різкий запах настою з кошачого кореня[17].

— Ти посвячена дружина Великого Богомола! Вшануй богиню, що довірила тобі свого сина! — промовили над нею.

«Хто дружина? Я?» — Тіло Арати випередило її розгублений розум і підвелось з колін.

Не знайома їй жриця у червоному вбранні простягнула Араті жертовну чашу-пуруг, наповнену темною рідиною. За формою пуруг нагадувала квітку шафрану й мала вісім пелюстків, помальованих у бірюзове. На кожному з них накреслили імена богів.

«Посвячена! Він обрав мене!» — щось тепле підкотилось до горла Арати, вона зусиллям волі змусила вологу завмерти в кутиках очей. Дрож пройшов її тілом, що раптом відчуло вологий холод підземелля. Золоте обличчя нічної аватари Триликої мружилось в обіцяючому зеленому світлі і чекало на шанування.

І не було марним це очікування.

2

Казали, що на початку часів Біле плем’я складалося з трьох родів. Рід Ведмедя згинув разом із половиною світу в готських війнах, вижило два. Так залишилось й тоді, коли, після походу арабів на Хазарію, Чорне плем’я покинуло рідні береги Танаїсу й рушило на захід Сонця. Від того часу владний стіл племені тримали воєводи з роду Тура. З роду Куни, натомість, обирали найстаршого жерця-могитича, званого Волхом.

Але сталося так, що у кривавій битві при Трояновому городищі загинув князь з ближньою своєю дружиною та трьома синами. З чоловіків-туричів залишились самі лише дітваки та негодящі. Удови дружинників злягалися з ними заради продовження роду й зачали нових туричів, але владну першість було втрачено. Князем обрали найдужчого воєводу з куничів — Чоломира. Його народила чорноока спритниця від приблудного варяга. Свіжа кров далася взнаки, Чоломир був знаним на всю Хорсову землю богатирем та одноборцем. Та й у справах розуму не пас задніх. Він, порадившись з Волхом, повів роди на захід. Туди, де вже знайшли тверде пробування дальні родичі — хорвати Чорного племені.

Західні ліси виявилися багатими на дичину, але не надто привітними. Місцева людність, хоча й миршава, вміла робити засідки та влучно пускати стріли з дерев. Річки, що текли з Карпат, загрожували повенями та раптовою зміною русел. Здоровенні хижі ведмеді не боялися навіть залізної зброї. Йти до захищених засіками гірських перевалів Чоломир не ризикнув. Він наказав будувати городища на скелястих пагорбах, вивітрені пасма яких тягнулися з півночі на південь у двох денних переходах від східних Карпатських відрогів. Сіра земля біля тих пагорбів була не кращого вибору, але пишні ліси додавали до куцих врожаїв.

У рік, сонце котрого народилося після нападу Русі на Ромейське царство, в обох родах одночасно досягло шлюбного віку багато вродливих дівчат. Серед десятків справжніх красунь було й кілька таких, про яких казали, що ними не знехтував би ані халіф у Багдаді, ані верховний каган в Ітилі. Про ромейського імператора мова не йшла лише тому, що той, як відали, бажав не жінок, а кремезних чоловіків.

Такого навального пришестя вроди не пам’ятали навіть столітні відьми. Хлопці і зрілі мужі погано спали від сподівань, але могитичів турбувало інше. Давня мудрість, приступна навіть смердам, нагадувала: найвродливіші дівчата визрівають не для своїх, а для нахабних зайд та завойовників. А ще цього річного кола збігало сім заповіданих років від часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищі.

Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що після завіту з Пеком ніхто вже не зміг знайти ані того капища, ані лісової гори, на якому воно стояло. Сам Волх і влітку, і зимової доби, коли (подейкують знаючі люди) магія святих дерев згасає, марно шукав у чар-лісі гору з кам’яним богом і землянкою-божницею. Місце не давалося людям. Пек також не озивався у свіжих капищах й не посилав знаків. Кожного року йому приносили обумовлені жертви, й кожного року біда оминала плем’я. Плата за мирне життя не здавалась надмірною. Віддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних — й навіть рудих та в рясному ластовинні — юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки. Приймав і зберігав мир.

Волха, колишнього Лобаса, стали позаочі називати Пекичем.

У сутінках щедрого на сонце та дощі літа, коли під городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха Пекича до стольної світлиці. Той, кого за молодих років звали Лобасом, прийшов до княжого порогу у хламиді з нашитими срібними сваргами, спираючись на посох з золотим яструбом на верхівці. Княжі наложниці зустріли жерця з покорою, вимили йому ноги й під руки провели до того віддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зі старійшинами та ближніми речниками.

Князь відпустив охоронців та челядь. Він залишив для бесіди з Волхом тільки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владників розсілися на широких зручних лавах, вкритих ведмежим хутром. Підлогу покою присипали травами. Від міцного трав’яного духу лоскотало у носі. Для кожного челядники заздалегідь приготували по срібній брагині, а золоту візантійську чашу помістили на різьблений поставець перед княжим столом. Між лавами очікував бочонок з хмільним медом, настояним на м’яті, хріні та личинках смарагдових жуків. Наливати, як наймолодший у зібранні, взявся Томирад. Він зачерпнув своєю братиною з бочонка й щедро відміряв темного напою князю та мудрецям.

Старші Білого племені відпили меду, обмінялися схвальними поглядами, і князь мовив:

— Боги досі нас милували, але бачу я межу їхній милості і знамення не прояснені.

— Правду кажеш, княже, — неквапно кивнув Пекич. Його щойно вимиті п’яти всотували тепло ведмежого хутра. Він насолоджувався цим відчуттям та терпким полум’ям у горлі.

Горан також кивнув, змітаючи бородою медвяні краплі з нашийної гривні — золотої ознаки речника. Йому минуло вісімдесят, він був з роду Тура й, на відміну від більшості старих воїв, знав гірку ціну тих щасливих обставин, що забезпечують майстрам битв довге життя. Горан міг би сказати більше й точніше за князя. А також згадати доречні й повчальні приклади з минулих часів. Але в цьому зібранні він був єдиним туричем. Можливо, лише завдяки цьому його й покликали сюди. Тому речник лише кивнув, намагаючись, щоби у його киванні було не менше гідності та статечної загадковості, аніж у киванні старшого жерця.

— Могитич Пустень, — вів далі Чоломир, — казав мені на вершині літа, що у древлянського князя була донька небуденна на вроду і могитичі древлянські отримали слово від свого Даждь-бога, що врода та не випадкова і не блага. Що в нутрі князівни оселилася тінь Богомола.

— Так, — підтвердив Волх. — Чув про таке. Пожертвували тією дівою мужі древлянські.

— Воля богів сувора. — Князь уважно дивився на жерця, намагаючись зрозуміти, що означає глибока тризуба зморшка, що раптово з’явилася над тим місцем, де у Пекича зрослись брови.

Жрець кинув погляд на бік братини, де златоковаль зобразив птаха з людською головою. «Сірін», — назвав він подумки ім’я птаха. Пророчим Сірінам вклонялися роди, які жили на півночі, на берегах великого зимного озера. За молодих літ він мав звідти наложницю. Добру, лагідну, синьооку. Співала йому пісні своїх родичів — тужливі, наче придавлені низьким північним небом. Померла озерна жінка при перших пологах.

«Цікаво, — подумав Волх, — двічі народжені озерних племен такі ж лякливі, як і древлянські?»

— Волю богів треба шанувати, — мовив він вголос. — Проте, мудрий княже, ані Пек Заступник, ані Хорс Вседержитель своєї волі нам поки що не явили.

— А якщо в наших дівах також замешкав дух Богомола? Навіть потворні з родовичів народили красунь. Такого ніколи не бувало, й від старих Сил ми подібного знамення не бачили. — Князь не відривав очей від жерцевого обличчя. Томирад тим часом знову наповнив братини і батькову чашу медом.

Волх не встиг відповісти, як почувся різкий, наче вороняче каркання, Горанів голос:

— Згадайте рік Скаженого Вепра.

Князь запитально подивився на радника. У рік Скаженого Вепра, шістнадцять років тому, він — молодий безтурботний багатир з роду Куни — жив з воями на східному прикордонні старих племінних земель. Що відбувалося тоді у городищах, пам’ятав скупо.

— Нагадай нам, премудрий Горане, про те, що даремно забули ми, — дозволив Чоломир.

— У рік Скаженого Вепра, коли зачаті були усі ті теперішні діви, що знаменням вроди відмічені, сталася перша сутичка з лютими відьмами, що йдуть шляхом Богомола, — розмірено почав Горан, дивлячись повз владників, немов читаючи тільки одному йому видимі письмена на стіні покою. — Тоді нерозумний Лович викрав одну зі служниць демона й беззаконно втішився з нею. Й був тоді молодий прозорливець з туричів, на ім’я Бранко, який провидів майбутнє і сказав, що відьми за вчинок Ловича прокляли наші роди страшним і незламним потрійним прокляттям. Могитичі сміялися з нього як з навіженого, а він був правий… З того часу й почалися усі наші біди. Все, що ми починали, поверталося проти нас злом і поразками. За два річні кола після Скаженого Вепра почалась морова пошесть, а потім відьми наслали на нас орду. Всі відмічені вродою діви несуть в собі тінь того прокляття. Врода є знаним знаменням гордості неправедної, Сили нічної, Сили похітливої, блудодійної. Знаємо також, звідкіля лине та Сила і хто саме несе її на відмічених знаками раменах. Уже неспокійно серед родичів. Уже двічі лилася кров тих мужів, які билися поміж собою за прихильність вродливих дів. А на півдні розвідники бачили свіжі згарища та сліди комонних. Се є знамення. Не бачить їх лише той, хто не хоче бачити. Якщо, княже, до снігу не віддамо проклятих дів Хорсові, служительки демона знову з’являться під стінами городищ. Куди тоді тікатимемо?

— Що скажеш, Волоше? — звернувся князь до жерця, коли Горан підніс руку до уст на знак того, що він усе сказав.

— Я, мудрий княже, пам’ятаю і кунича Ловича, і турича Бранка, нехай буде їх здобич у небесних полях тучною і смачною, — тихо мовив Пекич і відпив з братини. — І ту відьму, що її Лович привіз як наложницю до городища, я також пам’ятаю. Чорнява була, міцна, але лицем не вдалась. Хіба що взяла Ловича чарами. Бачив на її плечі знак Богомола і чув, як закликає вона демона на голови наші. Волхвом тоді був стрийко мій Біжич, й ще не залишили Серединний світ мої брати-могитичі, нехай Небодержець милує їх у своїх чертогах. Усі двічі народжені зібралися тоді у жрецькому колі, молилися, жертвували й врешті-решт відбилися від її проклять. Лович приніс небесному Заступникові велику жертву й тим зупинив чорну роботу відьми. Все почалося пізніше, коли від пошесті вигибли могутні з двічі народжених і Сила наша ослабла…

— Тоді все й почалося! — каркнув Горан. — У рік Вепра! Знаєш, баляснику, але мовчиш!

— Я сказав, княже. — Пекич підвівся з лави. Вчинок старого радника давав жерцеві можливість достойно залишити неприємну нараду. Він здогадувався, що князь уже прийняв рішення, а від нього вимагається лише формальна згода. Те, що князь Чоломир ніколи не змінює свого покону, знали всі племена від Карпат до Дніпрових порогів.

— Ми ще не закінчили, — зупинив жерця володар Білого племені.

— Скажи, княже, як вирішив, — Пекич поставив патерицю між собою і князем. — Оголоси свою волю.

— Хочу знати, ким жертвувати і як.

— Затаєне зло у людях знаходять випробуваннями. Проведи всіх вродливих дів через ордалії.

— Випробування водою?

— Ні. Знаємо, що Богомол ворогує з Вогнем-богом. Нехай дів випробують розпеченим залізом. Якщо знайдуть у комусь тінь демона, я на Ключ-острові поставлю жертовник Хорсові. Випалю злу порость і припечу коріння зла.

— Не маємо звичаю випробовувати залізом дів, — зауважив Горан.

— Маємо, — не погодився Пекич. — Коли в туричів отруїли були воєводу Спітігніва, то всіх його жінок і наложниць випробовували залізом. Убивцю знайшли швидко, бо через вогонь усе видко. Було то в рік Нагідного Грому. Чи вже забув? Муж із такою видатною пам’яттю, як старійшина Горан, мав би про таке згадати. Тим більше що той звичай поклав не хто-небудь, а рідні старійшини.

А ще двічі народжений подумав, що сам звичай приносити богам людські жертви був багато століть приспаним-позабутим. Але прийшла біда — і згадали. Пробудили давній страшний закон, відбудували високі кам’яні требовища, і запахло у Хорсових землях людською смажениною.

— Нехай буде так, — кивнув князь, даючи ображеному Горанові знак мовчати. — Всіх вродливиць проведемо через залізо. Від завтра й почнемо.

— Краще дочекатися сонцевороту, — порадив Пекич. — У дні рівноваги боги уважніші.

— Я сказав: від завтра.

— Воля твоя, княже, — ледь примружив очі жрець. У тризубої зморшки на його чолі виросли нові відгалуження. Тепер вона нагадувала перевернуту догори блискавку.

— Твоя донька Людмила мусить пройти випробування разом з іншими.

— Воля твоя, княже.

— І твої онуки також, — обернувся Чоломир до Горана.

— Так буде, княже! — підтвердив речник. На його обличчі проступили плями кольору стиглої редьки.

Пекич віддав князеві скупий уклін і вийшов з покою. Важкі кроки двічі народженого наповнили терем скрипінням. Хоча підлоги і східці у теремах скрипіли завжди, цього разу Томирад почув у цих звуках наближення злих справ.

Чоломир подивився на недопиту жерцем братину, вказав на неї синові:

— Вилий за поріг.

Коли темрява накрила землі Білого племені, княжич Томирад опоясався оберегом-причепендою, непомітно висковзнув з дитинця й попрямував до того краю городища, де між двома велетенськими брилами куничі зробили сміттєву хвіртку. Через неї непотріб скидали крутосхилом до болотистої стариці. Хвіртку охороняла невеличка вежа, котра — наче жмут волосся на голеній голові — примостилася на брилі. В цю ніч на вежі вартував ближній Томирада — молодий дружинник Цапик. Цього свого джуру княжич уже не раз спробував у ділі й довіряв йому як собі. Ще пополудні Цапик передав Доброславі, Горановій онуці, що старший син Чоломира має до неї невідкладне та секретне слово. Місцем зустрічі призначили вежу на брилі.

Побачивши княжича біля хвіртки, Цапик пересвідчився, що ніхто не вештається поряд, й спритно збіг униз.

— Вона там, князенко, — шепнув він Томирадові. — Перелякана. Що сталося?

— Потім, — Чоломирів син заскочив на східці. — Все скажу потім. Спірка ще не повернулась?

— Вже з батьком. А що?

— Потім, — Томирад уже відчиняв двері, що вели до нижньої кліті вежки.

Перші хвилини зустрічі, як годиться між закоханими, минули в обіймах і поцілунках. Насилу відірвавши обличчя від жадібних і вправних Доброславових губ, Томирад навіть не мовив, а видихнув:

— Славко, тобі тікати треба.

— Що сталося? — В очах дівчини глибока синь ранньої ночі мішалась з хіттю і недобрими передчуттями.

— Завтра всіх вродливих дівчат потягнуть до ордалій.

— Навіщо? Хтось вчинив лихе?

— Ні, то інше.

— Яке інше?

— Боже знамення.

— ?..

— Старійшини і могитичі кажуть, що ви такі вродливі волею Богомола. Що від того буде біда. Усім біда. Батько наказав лаштувати ордалії. Вас проведуть через залізо. Кого обпече — пошлють до богів.

— Розпечене залізо?

Томирад відчув, як сіпнулося гаряче тіло дівчини.

Онуку Горана струсили дрижаки. Княжич притиснув її до себе, відчув на губах шовковисте волосся.

«Добре, що не плаче», — гайнула в його голові зайва думка. Доброслава плакала рідко, натомість ходила з воями на полювання й у розвідки. Дівчина з роду Тура мала на тілі бойові шрами, залишені не лише кігтями хижаків. Відколи плем’я зустріло жінок-воїтельок зі знаками Богомола, старійшини не забороняли сильним і спритним дівчатам навчатися військової справи. Така політика була тим більш доречною, що програні битви зменшили число боєздатних мужів.

Доброслава раптом випручалась з обіймів княжича.

— Кого ще пектимуть залізом? — спитала вона.

— Усіх вродливих дівчат… Кажуть.

— Значить, і Спірку, і Риску теж?

— Певно, що так. — Княжич й сам подумав про цих Славкових одноліток. Вони були неродовиті, з тяглових сімей, але за теперішніх обставин про це можна забути. Спірка і Риска навчалися військового мистецтва разом з Доброславою. Їм також не бракувало ані спритності, ані мисливського досвіду. Одній людині в лісах ніяк не вижити, а утрьох — можна спробувати.

— Ми разом підемо, — наче підхопила Томирадову думку дівчина. — Треба їх розбудити.

— А маєте куди йти?

— Куди? — Онука Горана на хвилину задумалася. — Таж бісова намова швидко не розвіється. Твій батько у божих справах впертий… Треба буде принаймні зиму десь перебути. На схід дороги немає…

— На північ також. Тамтешні князі батькові ближні. Вас упіймають і йому видадуть.

— Якщо впіймають.

— Там болота, і всі проходи під наглядом. Або вигибнете у трясовинні, або ж вас уполонять.

У вежі на довгі хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудіння мишей під кліттю.

— У Кракових землях і у франків почались війни, — розірвала мовчанку дівчина. — Там не лише дороги — усі стежки засідками перекриті. Значить дорога одна — в гори.

— Там бісопоклонники і людожери.

— Краще вони, аніж живцем горіти на жертовнику. Кажуть, що в горах є печери і закинуті засіки. Знайдемо там міцну криївку, відіб’ємося й від бісопоклонників. А звір у горах і зимою не переводиться. Не пропадемо.

— Ведмеді…

— До Пека ведмедів!

Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупану:

— Поцілуй мене!

— Славко!

— Ще! Ще!

— Я тебе знайду, — шепотів Томирад, блукаючи губами у широкому вирізі її сорочки. — Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!

— Коханий… — Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цілунками. — Ти рятуєш мене…

«Хоч би вежу не розвалили», — посміхнувся Цапик, зачувши зверху характерні звуки. Разом із нічною прохолодою під шкіряний підкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокій. Він уже здогадався, що між приїздом до городища Пекича і дивною поведінкою княжича існує зв’язок. Волха тут не любили і боялися. Не розуміли деяких його слів і вчинків, заздрили плодючості його жінок і наложниць. Називали служителем болотяних духів, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумілість та жадібність він втратив Пекову довіру, а разом з нею і пророчу силу. Що за золото чаклує на хорі і смерть. Проте, набачивши на дорозі старшого з племінних могитичів, вклонялися і цілували яструба на його патериці.

Прихід Пекича до князя ніколи не віщував доброго. Але зазвичай зміни стосувалися лише княжого терему, рідко — сімей речників і старійшин. До цих «верхніх справ» Цапик звик відносити і таємні побачення княжича з онукою знатного боярина з роду Тура. І цей молодий блуд, і решта «верхніх справ» Цапика, за великим чином, не обходили. У начальних, знав він, своє життя і свої клопоти, відмінні від клопотів смердів та простих дружинників. Але у сьогоднішній дивній тривозі княжич раптом згадав про Спірку.

«Навіщо Томирадові сестра?» — дивувався молодий дружинник. Сестру свою він любив. Усі його приятелі, як у дитинці, так і в нижньому городищі, цілком сходилися на думці, що зі всіх вродливих дівчат Спірослава — а для друзів і своїх просто Спірка — найвродливіша. Такої густої гриви волосся і таких міцних стегон не мали ані горді Горанові онучки, ані світловолоса і довгонога донька воєводи Стоймисла, на яку — як пліткували тепер у стольному городищі — наклав оком сам Чоломир. А ще Спірка найкраще за всіх дівчат стріляла з малого лука, найшвидше бігала і давала собі раду, виходячи сам на сам зі здоровенною хижою риссю. Такою сестрою пишався б кожний. За Спірку Цапик готовий був перегризти горло будь-кому. Навіть…

«Потім», — згадав Цапик слово княжича.

«Добре, — вирішив він, — почекаємо. Колись відірветься від тієї скаженої туриці, і тоді взнаємо, яку таку біду до нас Волх приніс й для чого князенкові знадобилася наша Спірослава».

Коли Тітіра була малою, її вкусила сарпа-змія. Буває, люди від зміїних укусів умирають, буває — перемучаться і видужують без жодного злого сліду. Проте не так сталося з дівчинкою. Чи то змія несла в собі сильного духа-ізгоя, що тікає від карного переродження, чи, може, трапився той зміїний напад під могутніми зірками Мокошева Черпала, але від сарп’ячого укусу Тітіра втратила денний глузд, що сполучає бачення з міркуванням. Пекич не дав вигнати причинну до лісу, сказавши родичам, що замість втрати дівчинка набула благословенного, але примхливого нічного глузду. Він також пояснив, що нічний глузд не потребує міркувань, бо кермують ним всевідаючі, заручені з невблаганним часом, зміїні боги.

Від тих днів навколо Нерухомої зірки обернулося багато річних юлів-коловоротів. Пекичеві передбачення справдились. Родичі помічали, що присутність причинної відганяє врочні тіні, сварні настрої та страхи. Там, де Тітіра гралася ляльками-мотанками, мурмотіла примовки та співала свої пісеньки, вільніше дихалось, легше вибачалось і працювалось дружніше. Іноді з її слів люди виймали несподівану мудрість. Не ту мудрість, що її потрохи збирають з досвіду, як вершки з молока, а раптову, цілісну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навіть могитичі, надіючись вивідати знання зміїних богів, час від часу приносили причинній медові коржі та шматки смаженини. Навесні, коли дівчата в ім’я богині топтали ряст, Тітіра входила до їхнього кола і крутилася так скажено, наче в неї вселявся степовий вихор. А ще відтоді, як причинна заспівала уперше, змії °минали городище й жодна дитина не померла від їхніх укусів.

В день ордалій, щойно на сході піднявся ранковий світловий конус, Тітіра прийшла на посипаний триною тік. Умостилася навсидячки на виступі теремної підкліті, підіпхала під себе охвістя дертої сорочки й почала наспівувати:

— Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столі срібному, на столі золотому! Гризи, гризи, Ящере, горіхове зерня, вітряне сім’я!

Що вище сонце піднімалося над обрієм, то більших змін зазнавав тік. Спочатку на ньому поставили чотири різьблені стовпи-свідки, обернені дубовими обличчями до центру току. Дружини могитичів обмазали свідків лоєм. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, їхні чоловіки з належними молитвами та піснями розклали у самому центрі велику ватру, видовжену з півдня на північ. Для судової ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасів божниці, де вже кілька юлів висихала мертва плоть священних дубів із пралісу. Вона була твердою, білою, наче кістка, і пахла травневою ніччю.

Поки колоди перепалювалися на вугілля, Тітіра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дашком» і стиснула губи у тонку щілину.

«Зміївна мудру чинить!» — шепотіло жіноцтво.

Тік поступово залюднювався.

Коли замість ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареної грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:

Іти, зверни, зверни до гори!

Іти, зійди, зійди, запали!

Рту медову вийми, урви!

— Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горіховому гнізді! Ягни зартай, запрагни, йми — не вмри!

На грань могитичі поклали кричну штабу у три мечні леза завширшки та завдовжки зо два чоловічі кроки. Князь у ромейському срібленому панцирі зійшов на стіл, сів і дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом і Хорсовими знаками. Головний з них — Боже Око — златоковаль прикрасив халцедонами та індійськими рубінами.

З північної сторони току з’явилась процесія. Пекич вів призначених для випробовування. Першою до грані підійшла його донька Людмила, за нею ще півтори дюжини найкрасивіших дів з обох родів Білого племені. Волосся у всіх було розплетене, вузькі вінки з савур-трави стягували його наче обручі. Ранкове сонце — а з ним і блідість урочистих облич та вологі від переляку очі — виявили зазвичай згладжені буденними виразами, а тепер графічно гострі та межові риси знаменної вроди.

Незвично короткі, вище колін, сорочки дівчат викликали пожвавлення серед дружинників. Князь суворо глянув на них, потім — коли побожний настрій серед воїв відновився — звернувся до старійшини Дороша:

— Кого немає?

— Горанової наймолодшої та Стоймислової Жаринки, а з простих — Спірки з Лугового кінця та рудої Риски. Ці дві ходять під Горановою Доброславою.

— Добре шукали?

— У городищі геть все обшукали. Вже й облавників до лісу відправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.

— А Горан зі Стоймислом?

— Сидять у теремах. Привести?

— Нехай собі сидять, — насупився Чоломир і вказав перначем на жерців: — Чого вони тягнуть?

— Залізо ще холодне, — замість Дороша відповів воєвода Шандр. — Має зачервоніти.

Воєвода хотів ще додати, що Пекич мудрує з тією штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькі крицеві смуги, а на розжарені лемеші. Але вирішив промовчати. Лише крекнув і плюнув у жменю.

Князь швидко глянув на Шандра, потім перевів погляд на Томирада. На князенковій шиї несамовільно напнулися жили.

«Почув про облавників, — зрозумів Чоломир. — А ще, може, про дещо здогадується…»

Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своїм помічникам. Ті підхопили Людмилу й піднесли догори так, щоби усім було видно: її босі ноги не змащені чаклунськими мазями й не вкриті воском. У давні часи практикували ще й детальні оглядини, аби запобігти заміні підсудної особи магічним двійником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирішили обійти сугубі завіти давнини і сорочок з дівчат не знімати. їх лише підкоротили, щоби раптом не загорілися, коли дівчата крокуватимуть випробувальним залізом.

Старший жрець уже підніс свій жезл, а донька його закусила губу у передчутті болю, коли Тітіра зістрибнула зі свого місця, підбігла до розпеченої штаби й випустила на неї ящірку.

Очевидці потім до криків і бійки сперечалися, звідки саме взялася та ящірка. Деякі з них божились, що ящірка вилізла з рукава Тітіриної сорочки, інші присягались, що причинна народила рептилію звідти, звідки в нормальних жінок виходять діти. Були ще й такі, яким тієї миті привиділися зміїні боги, що принесли ящірку у пащах просто з неба, але над такими сміялися. Як би там не було, але всі сходилися на тому, що чудесну ящірку Сили забарвили у жовто-зелене, що вона живою та неушкодженою пробігла штабою і що усім присутнім від того стало легше й веселіше.

Пекич щось шепнув доньці на вушко і підштовхнув її до грані. Людмила шарпнулась, але наступної миті рішуче ступила на розпечене залізо й трьома швидкими кроками пройшла штабою.

— Сюди підійди, — покликав її Чоломир. — Ближче. Покажи п’яти.

Дівчина підійшла до княжого столу, обернулася до нього спиною і показала володареві спочатку ліву ступню, потім праву. Дорош з Шандром перезирнулись. Воєвода ледь знизав плечима, а старійшина примружив очі на знак розуміння. Хоча насправді їм обом до розуміння було неблизько. Диво сталося. Нижня поверхня Людмилиної стопи замастилась кіптявою та пилом, проте жодних опіків старійшини не помітили.

— Чиста! — повідомив Чоломир дружині і племені свій вирок, потім звернувся до дівчини: — Йди тепер до Хорсової божниці, принеси небодержцеві птаха.

— Чиста, чиста… — витягуючи шиї в бік Людмили, загомоніли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають її п’яти. Дівчина мовчки й низько вклонилася князеві, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою, потягнулися її брати-могитичі. Чоломир на мить замилувався на її рідкісну вроду: ясно-блакитні очі, темне хвилясте волосся й видовжені, м’яко окреслені лінії обличчя.

Наступна дівчина, також зі жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залізо. Щойно нога торкнулася криці, на кругленьке обличчя красуні вилізло здивування. Воно було щирим і радісним, наче віддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дівчина борзо пробігла штабою й перш, ніж підійти до князя, сама оглянула собі ступні. Чоломир гнівно зісупив брови.

«Неподобство», — тихо промурмотів Дорош.

— Чиста! — оголосив володар Білого племені й відіслав дурепу від себе скупим помахом правиці. Жодної поради ця могитичка від князя не отримала.

Ще дві красуні без жодних опіків пройшли через ордалії. Вони, як і попередні, були куницями. Лише п’ятою за рахунком на залізо ступила дівчина з роду Тура. Не встигла вона оперти праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, застрибала на лівій.

Її зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в їхніх руках, кричала від болю і страху. Родичі дівчини кинулись до володаря, але їх жорстко зупинили озброєні вої. Один із братів обпеченої потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акінак, і відрубані пальці смерда застрибали пилюкою.

— Нечиста! — присудив Чоломир, оглянувши опік. — В по рубїї!

Поки дружинники виконували наказ, током побіг заливистий дівочий крик. Ще одна красуня з роду Тура — старша Горанова онука — впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.

Там, де стояли туричі, піднявся гнівний гомін.

— Чаклун! — кричали вони. — Клятий Пекич зачаклував ноги своїм! Се не по праву!

— Я єсмь князь і каган! Моє право, а суд божий! — гаркнув на все городище Чоломир, підводячись зі столу. — Зло викорінюємо по правді!

— По кривді! — не вгавали крикуни з Турячого роду. — Як погинули наші на валах Троянових, куниці всю нашу правду під себе забрали!

— За нечисте заступаєтесь? Богів зневажили? — підтримав володаря Дорош.

— Мовчи, підніжко! — крикнули до нього, а слідом за образою у старійшину полетіла чимала каменюка. Дорош ледь ухилився.

— Коромола[18]! — визначив князь і дав знак воям.

Дружина підняла щити, подвійною шерегою рушила на крикунів. За кілька хвилин на тоці відновився порядок. Кількох скалічених бунтівників їхні більш щасливі родичі підхопили й винесли геть. Число глядачів зменшилось на третину.

Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пішла шарко. З тих тринадцяти дівчат, котрих випробовували після вигнання туричів, шість було оголошено чистими, а сім запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалії без опіків. Решта чистих були з роду Куни.

Коли божий суд добіг до кінця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випікало темряву, затаєну в людському і звірячому. Хорс Небодержець через прозору, наповнену світлом, спеку являв людям свою сувору, але справедливу міць. Уважні з глядачів помітили, що Тітіра кудись поділась. Причинна непомітно залишила тік й почвалала до дольної частини городища, яку називали Луговим кінцем. Тут селилися туричі, а в останні роки й зайди зі східних племен. Над Луговим підносився тихий плач. Дев’ять найвродливіших дівчат, призначених народити богатирів для Тура, прирекли на смерть. Для туричів це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже уперше за довгі століття рід Куни задіяв супроти співплемінників пряме насилля.

Тітіра знайшла землянку, де жила найстарша з жінок роду, столітня Ковиха. Причинна промурмотіла закляття й заповзла до смердючої нори, що правила за передпокій.

Ковиха виглянула з дальньої ями. Беззубий рот старої дрібно рухався, в руці вона тримала ступку, у котрій перетирала собі їжу. Кам’яна ступка — важка, кутаста — у вправній руці могла наробити лиха.

— У дурний день дурні гості, — прошамкотіла Ковиха. — Шаміль-шаміль, неси з хати сіль!

— Гай-гай! Повітря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджілки, — проспівала Тітіра.

— Геть, чорнорота! — Обсаджені гноячками очі Ковихи несподівано спалахнули злісним вогнем. — Сама здохни, здохни!

— Здохла матка, здохли бджілки, — вела своє причинна. — Здохли лісові кобилки.

— Згинь! — сичала крізь зів’ялі губи стара, повертаючи ступку так, щоби вдарити найгострішим з її кутів.

— Скажи їм: не плачте, свіжі матки вилетіли з дупла.

Ковиха припинила сичати, зупинилась і прислухалась.

— Скажи, скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте. — Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з’явилась у ній.

— Джуй! Джуй! — облавники заохочували псів тими ж вигуками, що і їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх знайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.

Облавники поспішали. Вони передбачали наздогнати втікачок у смузі вологих долинних дібров, що відокремлювала населені Білим племенем пагорби від передгірних Карпатських кряжів. Підніжжя тих кряжів укривали темні букові ліси зі щільним лісостаном та безкраїми колючими чагарниками. Окрім того, що гірські хащі вважалися непролазними, переслідувачі збіглих дів ще й побоювались ворожих засідок. Вої верховинних племен славилися своїми хитрими пастками та засадними вміннями. Тому на початку вирішили: конче треба зловити дів до того, як ті добіжать до скель.

У перші ранкові години ловичам біглося зручно. Легко озброєні молоді куничі не відставали від мисливських псів вовчої породи — сірих, мовчазних, невтомних. Пси відразу схопили слід, що вів на південний захід. Облавників трохи збентежило те, що за всіма слідовими знаками дів бігло три, а не чотири. Але за цю обставину вирішили тимчасово забути. Тим більше що серед трьох мчала до скель найважливіша — як сказав їм уночі Дорош — втікачка. Молодша онука Горана. Знатна туриця зі старого боярського роду. А ще з нею бігла її сука Навка. Рудий смух собаки залишився на тернових колючках.

На початку ловів переслідуваних від переслідувачів відділяло більш як півночі борзого бігу. Але вже під полудень досвідчені мисливці помітили, що відстань скорочується. Підмаренники й тонконіг-трава, придавлені підошвами втікачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту.

Куничі звузили облавну лінію, розділилися на два загони. Один розпочав обходити збіглих дів зліва, інший — справа. І лише пси трималися центральної позиції. Мисливські звичаї загінників з берегів Танаїсу Біле плем’я не полишало і в західних лісах. Лише комонний вишкіл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лісових байраках і на вітровалах коні ламали ноги.

Ловичів очолював найстарший із Дорошевих синів — Нірад. Він добре знав тутешні діброви. Попереду текла річка. На її березі схопити втікачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок відчайдушного спротиву дів, дозволив убити Спірку і Риску. Для доньок старійшин, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стріли-зрізні й сітки. За Нірадовим розрахунком, на річковому березі його вої мали опинитися або одночасно з утікачками, або ж випередити їх на кілька хвилин.

Облавники вибігли з діброви, не виславши наперед розвідників. Але й ті, хто стояв на березі, не очікували їхньої появи. Воїни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварські луки, метальні ножі-рибки й довгі мечі з чорненими лезами. Для того щоби зняти зі спин й зарядити луки, в них не було часу, тому воїни у плащах задіяли метальні ножі. Куничам, одягненим лише у шкіряні безрукавки, вони залишили обмаль шансів.

Нірад упав першим, з його побратимів двоє встигли пустити стріли, які лише ковзнули панцирами воїнів у плащах. Одному з облавників й більшості псів пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Ті кричали. Крики одноплемінників і врятували втікачок. Дівчата припинили бігти, приготували зброю. Вислана на розвідку Спірка побачила, як мертвих куничів — після ретельного обшуку, одного за одним — скинули у річку. Розвідниця була навчена розрізняти ворогів за найдрібнішими деталями вбрання. Але нічого ні в одязі, ні в озброєнні плащоносців не промовляло до Спірки вивченими ознаками. Їхні чорнобороді й горбоносі обличчя віддалено нагадали дівчині лиця кочовиків, яких її родовичі називали Чорними клобуками. Проте вона мусила визнати, що за кроєм одягу, озброєнням та панцирними нашивками вбивці її родовичів не були схожими ані на клобуків, ані на інших військових з племен — уламків колись грізної держави Ашинів[19]. Одне, що достеменно зрозуміла дівчина: з цими вправними, сильними й добре озброєними людьми краще не зв’язуватись.

Із цим корисним розумінням вона повернулась до своїх товаришок. До темряви Доброслава, Спірка і Риска пересиділи на верхівках дубів, намагаючись нічим не видати свого існування. Руда собака знайшла сховок неподалік. Коли у глибоких присмерках Риска обстежила побережжя, плащоносців там уже не було. Вони не залишили жодного сліду. Ані клаптику одягу, ані зношеної підошви, ані якоїсь загубленої дрібнички, за якими можна було б визначити їхнє походження. Лише заплямлена кров'ю рінь нагадувала про Нірадову помилку та військову майстерність чорнобородих бійців.

Одне лише втішало: на шляху між втікачками й рятівними чагарниками тепер не залишилося жодної перешкоди.

Якби не княжий наказ, Жаринка ніколи б не пішла до північних боліт. Дурна слава мочарного краю давно вже населила не одні лише мисливські історії Білого племені. Навіть найменші дітлахи знали, що на безкраїх гнилих болотах стоять чорні вежі на курячих ногах, а в тих вежах живуть гачконосі Ягині, котрі лише й мріють що про солодке людське м’ясо. Неслухняних дітей лякали тими болотами, а про все незрозуміле і страшне казали, що воно з півночі причвалало.

Торгові гості їздили північним трактом лише взимку, коли драговина вкривалася льодовою кірочкою, а мочарна нечисть засипала або відступала у глиб боліт, на порослі вербами і вічно вкриті туманом острови, де мисливці натрапляли й на зловісні вежі, й на вкриті потрощеними кістками лігва.

Але Чоломир наказав Жаринці йти саме на північ. Вона ані на мить не піддала сумніву доброго княжого наміру. Волостелин племені, розуміла Стоймислова донька, хотів урятувати від ордалій і Хорсового вівтаря свою кохану. Свою найніжнішу й скажену в любові синьооку косулю. Найвродливішу та найстрункішу дівчину племені.

Про те, що вона володіє чарами небуденної вроди, Жаринка знала від того часу, коли її мати повідомила батькові, що донька досягла дітородного віку. Мати сказала тоді:

— Всі говорять: серед рівних собі віком наша перша за вродою. Буде князівною.

— Не зуроч, жінко, — нахмарився на її слова воєвода Стоймисл. — Ми куничі. Всім відомо, що задля єдності племені за Томирада видадуть знатну турицю. Одну з Горанових онучок. До того ж, ми не знатні.

— Ти — воєвода. — Мати подивилась Стоймислові просто в очі. Мало яка із жінок Білого племені, одружених з воїнами, наважувалась схрещувати свій погляд з поглядом свого чоловіка.

— Мій батько був ратаєм, сином ратая, — відповів той на виклик. Сказав тихо, але виразно й твердо. Його дружина була вища за нього родом. Не значно, але все ж таки вища. Її предки ще на старій батьківщині приймали пожертви на капище Матері Куни.

— Тоді от що я тобі скажу, муже мій, — мовила мати після довгої мовчанки. — Томирад не один на цьому світі княжич.

— Думай, що при дітях кажеш, — промурмотів тоді Стоймисл, обриваючи бесіду. Проте в Жаринки залишилось враження, що останнє слово у тій розмові залишилось не за батьком.

З того дня вона знала, що ділитиме ложе лише з володарем. З князем, каганом або й імператором. Тому не відмовила Чоломирові. Тим більше що знала: таємні коханки волостелинів причетні до таємниць влади не гірше за дружин і наложниць. А таємниці влади, в свою чергу, здатні відчиняти найцікавіші та найпотрібніші брами і хвіртки світу сього.

«Наприклад, — міркувала Жаринка, — якби я не була княжою любкою, мене б віддали на поталу жрецтву. Мене першою. Бо ж начальні наші саме вроди злякались, не чогось іншого. Поставили б мене п’ятами на розпечене залізо (крий від лиха такого, Мати Куно!). Й хто зна, на яке б то воно вийшло…»

Вона знала, що батько не став би її захищати. Втікаючи з городища, вона прощалась лише з матір’ю. Старий воєвода за непослух жерцям міг і до порубу доньку кинути. Вона уявляла, як біситься Стоймисл тепер, коли на неї впало Хорсове прокляття.

Ну й нехай собі біситься. Син ратая. Пхе.

Її шлях вищий за його розуміння.

От лише ті кляті болота. Мутні місця, непевні. Й тамтешні люди пасують своєму глевкому краю.

«Але Чоломир таки має рацію, — втішала вона себе. — Північні князі та жупани, якими б вони не були, також цінують цвіт юності та вроду, а їхні могитичі не такі впливові і зарозумілі, як той відьмак Пекич».

Про північних князів Жаринка відала небагато. Чоломир, про всяк випадок, передав з нею своє усне послання до князя Молотші, що вже зо три седмиці літ правив болотяними землями. Письмового начерку князь зробити не наважився. Батько казав їй колись, що Молотша був данником варязьких воєвод Гайдріка і Хельга й тримав свої землі під важким тяглом. Мешканцям болотяних земель не було за що любити свого волостелина. У Молотші було аж п’ять дорослих синів, але слава про них йшла несвітла. Казали, що князенки вдалися миршавими й до військових справ непридатними. Старший з них багато років жив заручником у варягів, а решта, наче випханці, заступали жупанів на кордонах мочарного краю.

«Може, й добре, що не маю ані пергаменту, ані берести до того Молотші, — врешті-решт вирішила Жаринка. — Хто зна, як поведуть себе оті болотні виповзні, коли побачать начерк до силувальника, батька хирлявців і варязької підніжки».

З такими думками Стоймислова донька вийшла на край широкої галявини, порослої травою і чемеркою. Хоча Жаринка добре знала тутешні ліси, це місце видалось їй незнайомим. Неприємне відчуття насторожило дівчину.

«Тут могили», — розкодувала вона присутність гнітючої, в’яжучої думки і рухи сили. Та виходила з центру галявини, де буйно стромило сіро-зелене, всіяне колючками бадилля. Жаринка навіть не наважилась уявити, скільки народу мали зарити під тою паростю, щоби подих могильної сили був настільки гострим. Там могло знайти свій спочинок вигибле від мечів плем’я або ж впійманий у пастку великий військовий загін. Такі місця притягували нічних духів, а в час повного місяця могли завести до смертного блуду й задухи необережного мандрівника.

Відтак дівчина відчула, що з колючок хтось на неї дивиться. Відчувати погляд і визначати напрям, звідки його спрямовано, вона, як і решта родовичів, навчилась з дитинства. Майже на півгодини Жаринка завмерла, лежачі у траві, приготувавши стріли і дослухаючись до кожного звуку. Вітерець мирно шурхотів у могильному травостані, сороки несполохано стрибали гілками дубів і модрин, десь здалеку долинав дріб дятлової праці.

Годилося перевірити, чи не зачаївся у колючках невидимий ворог. Проте Стоймислова донька вирішила не робити цього. Дивитись могли не лише людські очі. Могильна нежить також володіла здатністю спрямовувати увагу на живе і тепле.

Дівчина приклала до губ оберег Матері Куни з чорного заліза й не відчула тривожної гіркоти. Берегиня роду не слала їй попередження про небезпеку.

Жаринка залишила своє укриття й обійшла галявину, ховаючись у затінку старих дубів. На деревах вона побачила свіжі зарубки. Хтось мітив свої володіння трьома горизонтальними рисками.

«Бортники!» — припустила дівчина.

Зустрічатись зі збирачами дикого меду їй зовсім не хотілось. Долю бортників-лісовиків зазвичай обирали злочинці, ізгої, випханці з родів. Життя в лісах було голодним і диким. Час від часу ізгої крали жінок під городищами, нападали на торгові валки. Особливо лютували лісовики наприкінці зими та в проліть, коли запаси закінчувались. У таке бадильне межичасся навіть за ровами і стінами городищ ратаї Білого племені не відчували себе у безпеці.

Проти минулої Паликопи[20] куничі впіймали самотнього бортника — здоровенного чолов’ягу, зарослого рудим волоссям, вкритого коростою й неймовірно смердючого. Він гасав деревами, наче велетенська білка, й мисливці ледь не півдня втратили, аж поки волохатий стрибун не опинився на землі, зв’язаний та скривавлений стрілами-зрізнями. Вполонений бортник гарчав, наче звірище, і щирив гнилі ікла. Розпечене залізо перетворило гарчання спочатку на крики, а відтак на слова. Й примусило лісовика вказати дорогу до свого лігва. Серед сміття і краденого мотлоху там знайшли дитячі кістки. Людожера вбили.

Якщо вона потрапила до мисливських угідь такого страховиська, думала Жаринка, то не буде зайвим поберегтись. Бортники ховались на деревах, вміли маскувати свої засідки і нападали зверху. Отримати довбнею по голові у володіннях лісових ізгоїв було легше легкого. Дівчина прискорила біг, раз у раз позираючи на високе гілляччя. Проте потрійні зарубки на деревах їй більше не траплялись.

Дівчина пробігла лісом ще кілька верст, коли відчула запахи диму і смаженини. Хтось зовсім поряд зібрався до лісової вечері. Жаринка обережно, намагаючись не видати себе ані найменшим шерехом, дійшла до місця, де сходились сухі яруги. Укрита їхніми берегами і сплетеними коренями дерев, у долішньому місці жевріла червоним грань. Двоє мисливців смажили на ній шматки дрібної звірини. За вишивкою на комірах Стоймислова донька впізнала туричів з малого Лівсунового городища. Біля них, під руками, лежали луки, оковані залізом палиці і ловчі петлі.

— Бач, Мріян, яка доля облудна, — почула вона голос одного з мисливців. — Ти все бідкався, що дочка в тебе страшна, немов коза обскубана. А тепер воно за щастя. А от ті з наших, в кого доньки-сестри вродливі, плачуть нині. Плачуть, брате, і скаженіють.

— Твоя правда, Серединний світ перевертається, — відізвався той, кого назвали Мріяном. Він палицею розворушив грань, і в пурпурових відблисках стало видно його немолоде, пошрамоване, заросле сивою щетиною лице. — Але куниці й тут собі долю виправили. Своїх дітей, кажуть, відіслали на дальні засіки. Ізнов за весь народ потерпатимуть наші, бо ж і князь тепер їхній, і правда їхня. Нашу правду Пек собі за пічку кинув.

— Отож-бо… Князь із Пекичем-бісичем усе це вигадали. Не хотів Чоломир одружити князенка на нашій Доброславі, тому й придумав відправити її на Хорсів суд.

— Хоче синові за жону куницю, — погодився Мріян. — Усі куниці — відьми. Їх і на засіках ховати не треба. От побачиш, що жодна куничка не обпечеться, а туричок наших засмажать, аж сюди запахне. «Хорсів суд» кажеш? То не Хорсів, Рогозвію, то Пеків суд. Хорса Пекич за обманну личину тримає, а Блудню правдиво служить і людське йому жертвує. Хай йому цур, ворогові.

— Горана шкода.

— А мені не шкода, — буркнув сивий турич. — Зовсім. Старий куницям послужив вірно, а от своїх ніколи не захищав. Тепер має за все це дяку.

— Око Боже все бачить.

— Якби ж то Боже, брате. Блудневе.

— Лад порушено, все на брехнях стоїть, — принюхуючись до смаженини, підсумував Рогозвій.

М’ясо якраз підсмажилось. Мисливці сотворили вдячні знаки богам й приступили до трапези.

«Мати Куно! Вони ж коромольники. Проти чинного волостелина мутять», — зрозуміла Жаринка. Дівчина ледь стрималась, щоби не витягти стріли із сагайдака. Вона завжди знала, що туричі ненавидять князя і Волха. Але чути зрадницькі обмови їй було нестерпно. Вона вирішила запам’ятати імена балакучих братів-туричів і принагідно розповісти про їхню коромолу Чоломирові.

Стоймислова донька позадкувала й несподівано сполохала зграйку сойок. Лісовий анклав наповнився пташиними криками і тріпотінням крил.

Туричі схопились на ноги. Менш ніж за мить вони натягнули тятиви, хоча простір зусібіч заступали дерева і стрілецька позиція виглядала незавидно. Якби на місці Жаринки опинився досвідчений і добре споряджений воїн, Мріянові з Рогозвієм залишилось би кілька секунд для прощання із Серединним світом.

Але досвіду дівчині бракувало. Замість того, щоби негайно атакувати, вона побігла. Довгі міцні ноги неодноразово виручали Жаринку. Але не цього разу. Вистрибнувши з хащі, вона потрапила на порослий кривими ялинками старий вітровал, де нагромадження зогнилих колод звело нанівець перевагу у швидкості. Рідкий ялинник тягнувся навсібіч, скільки сягало око. Жаринка аж завила від безвиході, коли, перескочивши через чергову колоду, провалилась до закиданої лапатим гілляччям ями. Гострий сучок розідрав їй коліно. За кілька хвилин коромольники наздогнали дівчину, повалили на прілу хвою, зірвали з ременів ніж, сагайдак і сокиру. Лук вона загубила ще в хащі.

— Куниця! — прогарчав Мріян, стягуючи з дівчини одяг.

— Забери руки, смерде, я дочка воєводи! — Жаринка вкусила Рогозвія, що притиснув її до землі, й миттєво дістала по голові палицею.

Свідомість повернулась до дівчини неприємної миті. Мріян якраз заходився її ґвалтувати. Жаринка аж захлинулась ненавистю, напружила м’язи, відчайдушно рвонулась. Проте її міцно тримали. Сильний удар в живіт став відповіддю на нову спробу вкусити ґвалтівника. В голові запаморочилось, дихання перехопило, нутрощі охопило болісне полум’я. Сильні пальці охопили її шию і притиснули до чогось твердого і шерехатого. Обличчя дівчини вперлось в замоховілий бік впалого дерева, скручені мотуззям руки втратили чутливість. Жаринка спробувала крикнути, але замість сильного звуку з рота вискочило щось заячо-пискляве. Хтось — їй здалось, що це був сивий коромольник Мріян — бридко засміявся. Гаряча й тверда чужа плоть, яку Стоймислова донька відчувала у собі, запрацювала швидше. Живіт відізвався на це новими хвилями болю, які добігали аж до голови. Хвиля за хвилею. Довго-довго. А потім щось змінилось. Мріян перестав рухатись в її тілі, навалився їй на спину, завмер, дивно — немов ображене дитисько — схлипнув, відтак повільно й важко сповз кудись убік. Рука, що тримала її за шию, також послабила захват.

Жаринка зачекала кілька хвилин. Опісля різко сіпнулась, скинула з шиї охлялу руку, перевернулась на спину. Мертвий Мріян лежав горілиць і дивився в небо скляними очима. Рогозвій стояв на колінах поряд, оперши голову на корінь товстезного вивертня. М'яке розчесане волосся турича звисало, закриваючи обличчя. Можна було б подумати, що він задрімав від непереборного нападу втоми, якби не оперена дрохвиним пір’ям стріла, що стирчала з його передпліччя.

Жаринка завважила, що це була не важка бойова стріла, а стрижель — знаряддя малого лука, призначеного для пташиного полювання, жіночих рук і дитячих вправ. Така стрілка не входила глибоко в тіло й не могла миттєво вбити людину.

«Стрижелі змастили павучою отрутою», — зрозуміла дівчина. Вона також згадала, що пір’ям дрохви споряджали свої стріли печеніги й угри. Кілька хвилин вона не рухалась, очікуючи або нових стрижелів, або ж появи самого стрільця. Відтак оперлась на колоду, обережно підвелась, оглянула вітровал. Нікого не побачила. Лише комашня наповнювала дзижчанням прогрітий сонцем ялинник та десь далеко-далеко на півночі ячала дрімлюга.

Арату вчили, що сутність воїна виникає з відчаю тих богів, що програли у небесних битвах і перегонах. Воїн, казали їй, народжується у просторах поразок, де предвічна енергія слабне і перетворюється на тьмяну липку матерію, зніяковілу від власної безпорадності. Там, де згасає духовне світло, а космічні потоки волі міліють і обертаються калюжами духу. Ці калюжі люди називають бажаннями. Воїн, вчили Арату, вибудовує себе через протистояння тим бажанням, через пошуки потоків волі на їх шакалячих берегах. Він — спроба вирватися до кришталевої вологи космосу, повернути собі повноту існування, подолати відвічне сирітство двоногих істот. Як силова форма посеред безформності, як розжарена до білого криця серед глинистої розгубленості ратаїв, воїн прагне до дії і перемоги. Його тіло гартується для проривів крізь буденність, як гартується зброя — вогнем, водою і вітром. Усе в цьому гарті, казали Араті, має бути прорахованим. Усе має своє призначення і виправдане місце.

Як справжній воїн, Арага не вирушала в похід, не впіймавши вітру Сили. Цього разу, перед тим як вирушити на захід, їй випало кілька діб молитись в очікуванні. Вітер Сили вперто оминав її напружене на похід єство. Лише в третю ніч, коли молодий місяць набув кольору соку чистотілу, дружина Богомола відчула, як її хребтом піднімається холодний потік священного вітру. Саме цієї ночі Арата зрозуміла, чому давні жриці Сходу називали цей потік змією. Він був байдужим до її тіла, не відзивався на її вітання, ігнорував дрож її плоті. Він тік з порожнечі у порожнечу, з вічності у вічність, з крижаного неба у крижане пекло. Він був істинним відзвуком того темного відчаю, що охопив Великого Богомола сто еонів тому, коли він ще не обрав для мешкання подобу хижої комахи. Тоді він був серед переможених, і Мати його стікала срібною кров’ю на проклятому полі Куратш.

Холодне відлуння того незмірно давнього і безмежного відчаю пройшло крізь усі хребці Арати. Відтак вітер Сили розділився на два крижані потоки, загасив марнотні думки і вийшов крізь її очі. В цю мить вона побачила майбутнє. Побачила безкрайні ліси і старі гори, порослі замоховілими ялинками і буками. Побачила древні могили, кам’яні вівтарі і капища. Побачила врослу в землю кумирню злого божка і світловолосу дівчину у мисливському одязі, яка бігла, розсікаючи тілом море високої трави. Ця дівчина виникла у видінні не випадково. У те видіння, що його приносив вітер Сили, не могло потрапити щось випадкове. Арата знала, що зустріне цю дівчину з незвично світлим волоссям і що вона приведе її до мети. Так має статись, тому що у відчаї немає брехні. Зі всіх відчуттів, вчили її, відчай був самим правдивим.

Тому, коли на Могильній поляні невістка Триликої побачила Жаринку і впізнала в ній дівчину зі свого видіння, вона не здивувалась. Так і мало статись. Відлуння відчаю її божественного чоловіка не могло збрехати. Воно привело Арату на отруєну невідомщеною смертю галявину, воно підказало зробити засідку. Воно наповнило її терпінням у багатоденному очікуванні під палючим сонцем і рясними зливами. Обіцяна зустріч відбулась. Тепер залишалось тільки йти за білявкою, не виявляти своєї присутності і — до часу — оберігати її від шляхових небезпек. Дружину Богомола не цікавило, чому заможно одягнена і споряджена дівчина з місцевого племені раптом опинилась сама у лісі. Так зробили вищі Сили, для яких усі люди — лише знаряддя. Арата бачила, що дівчина не готова до самостійних мандрів лісами. Вона рухалась, як дурна коза, крутила навсібіч головою, як дурна коза, залишала сліди, як дурна коза. Її було чути на відстані перестрілу, вона не вміла маскуватись. Але вершиною її незграбності стала пригода з двома хтивими йолопами, котрих Арата могла б убити навіть без зброї, голими руками. Довелося виказати свою присутність і використати дві цінні стріли. Тепер білявка буде настороженою. Ну й нехай. Все одно вона не зможе завадити Араті йти за нею.

«Шукатиме мене, — передбачила войовниця. — Якщо вперта, то шукатиме довго. Треба знайти сховок й дати їй відірватись на половину денного переходу. Все одно нікуди не втече. Лише б не втрапила у нову пригоду, коза…»

…Отрута, якою насотували стріли жінки-войовниці, діяла швидко. Коли молодший з туричів припинив смикатись, Арата безшумно залишила ялинник й до схилу сонця сховалась у ямі, звідки ще не вивітрився ведмежий сморід. Тут, у хащах, за непролазними заростями жаливи і папороті, можна було відпочити, благодатно забутись серед віщих видив. Дружина Богомола захистила вхід до барлогу оберегами, замаскувала його гілками і молила богиню послати їй видіння. Вона зручніше влаштувалась у звіриному лігві, оперлась спиною на гладке коріння, підгребла під себе оберемки старого листя, поклала довгий ніж під праву руку, а метальний — під ліву. Потім заплющила очі. Шматок волхвинного гриба звично ліг у заглибину під язиком, гіркота огорнула горло.

Милостива свекруха їй не відмовила.

Проти ночі тут завжди змінюється напрям вітру. З гірських ущелин древнього Антавра вистрибують вологі протяги, добігають степами до морського берега й там згасають. Після опівночі вони сміливішають, стають пружними і впертими, зливаються у холодний й сильний потік повітря. Серпневого вечора цар Фарнак, син Мітридата Великого[21] заледве дочекався цього нічного потоку. Весь день він страждав від спеки й пилу. Пил тут смердів. Три тисячі років незлічені кіммерійські стада приходили на ці береги й наситили пил запахом коров’ячого лайна. Вдихати його було бридко, відкашлювати — довго. Змочені в оцтовому розчині вісонові хустки, якими цар закривав обличчя, не допомагали.

Тепер вітер з ущелин відігнав пил до моря. Прохолода впала на розпечені плити фортеці, на портові споруди, на мармур амфітеатру та квартали ремісників. Цар залишив шовкове шатро й вийшов на кам’яну платформу, підняту над північними укріпленнями порту. Вірний Спімен накинув на плечі володаря темний плащ. Навіть вночі скіфські лучники могли вцілити у відблиски золотого ланцюга, у сяйво діамантів і смарагдів на царському поясі.

Син славетного завойовника довго насолоджувався свіжим вітром, а потім обернувся до вогнів ворожого стану. Над степом нависало небо кольору в’яленої яловичини, важке м’ясне небо Меотїї. Зірки на цьому небі були північними — тьмяними. Вони світили негострим світлом, немов очі дурних небесних биків. Скіфські вогнища вкрили степ так, щоби військо здавалося втричі більшим. Цар посміхнувся цій витівці. Молоді ватажки кочовиків Самг і Артап діяли так, як навчили радники, сивовусі стольники їхнього батька. А радники завжди радять завіти минулого. Минулих скіфів понтійці завжди перемагали, а завтра переможуть теперішніх.

Тим вірнішою буде їхня поразка, чим скоріше на допомогу Фарнакові підійде могутня мідійська кіннота. Скіфи все ще не знають про неї і сподіваються на успішність облоги. Син Мітридата уявив, як заковані в залізо мідійські вершники на панцирних конях вириваються із засідки, немов дика зграя Німрода, зминають фланги скіфського війська, стоптують вершників, толочать шкіряні кібітки з писклявим поріддям, намотують на підкови і списи кишки розчавлених степовиків.

Він так захопився своїми мріями, що не почув Спіменового шепотіння. Вірний раб прихилився до царевого вуха, дихання розривало слова, і Фарнак наказав:

— Говори голосніше!

— Воїни Перісада зловили двох амазонок, володарю, — повідомив раб, відступивши. — Вони страшні і мовчать.

— Звідки тут амазонки?

— Перісад каже, що з кібітками Самга прийшли комонні амазонки з далеких степів, з племен Чорної Матері.

— Багато?

— Кілька сотень. Але в бою вони такі небезпечні, як македонські арґіроспіди.

Арґіроспіди. Ані Фарнак, ані його батько, ані дід не зустрічали арґіроспідів — «срібнощитних» гвардійців давніх македонських царів. Але кожній дитині були відомі легенди та перекази про лютих і непереможних ветеранів Олександра, які перед боєм пили священний напій, скаженіли, наливалися нелюдською силою й здобували перемоги там, де інші не сподівалися навіть на гідний відступ.

— Вони теж п’ють отой… напій? — спитав цар.

— Так казали мені колись старші люди з Фанаґорії. А ще амазонки дають напій коням, і ті стають ласими до людського м’яса.

Фарнак вирішив, що все треба перевірити самому. Батько вчив його не довіряти словам старших людей, схильних до казок та слабких на пам’ять. Він ще не встиг виголосити розпоряджень, коли, тямущий раб повідомив, що полонених амазонок закрито у портовому льосі, а кати чекають напоготові. Цар звелів принести смолоскипи і викликати товмачів. Спімен побіг до шатра і приніс йому легкого панцира.

— Навіщо?

— Мій володарю, — вклонився раб, — ці войовничі жінки гнучкі та сильні. Вони володіють небезпечними бойовими таємницями. Навіть зв’язана, одна з них спромоглася прокусити Полемонові шию. Лікар не впевнений, чи він виживе.

Фарнак згадав Полемона — дужого ветерана нескінченних Мітридатових війн, сотника охоронців з голеною головою і руками, схожими на переплетене коріння дуба. Воїна, здатного кілька діб смертоносно махати важезним мечем. Цар похитав головою і дозволив Спіменові одягти на нього броні.

— Полемон допитував амазонку? — спитав Фарнак, коли сталеве, підбите шкірою, кольє огорнуло його шию, і відразу пошкодував, що спитав. Раб міг зрозуміти це запитання як ознаку остраху.

— Полемон після допитів хотів насолодитися її тілом.

Цар засміявся. Але в його реготі Спімен не почув зухвалості. У супроводі царських охоронців вони залишили платформу, проминули казарми, стійла, майданчики з похідними шатрами і вийшли на нижню терасу портового молу.

— Вона брудна, мов тварина, — зауважив раб, намагаючись не відставати від широких кроків царя, — але ж наш Полемон не гребував навіть козами… Кати після допитів продавали йому і його братові красивих полонених. За гроші або за вино… Потім брати самі ламали їм шиї.

У кам’яному мурі охорона відкрила рясно оковані двері. Вузькі сходи вели вниз, у темряву. Звідти тхнуло водоростями, прокислим вином і пліснявою.

— Я чув, — сказав на порозі льоху Фарнак, — що давній боспорський цар Аргонакт одружився з царицею амазонок. Невже вона теж була хижою і брудною тварюкою?

— Давні царі, — відповів Спімен, запалюючи царський смолоскип, — жили не в містах, але у простоті. Серед підданців-скотарів. Такий, як той Аргонакт, міг і не вважати амазонку хижою. Тоді ж, як переконують нас філософи, була Золота доба.

Підземелля зустріло царя щурячим шурхотом і стишеним плюскотом моря. Вузький прохід був на дві стопи від підлоги залитий водою. Оксамитові чобітки царя відразу змокли. Охоронці відчинили ще одні двері. У великій кімнаті з низькою стелею Фарнак побачив двох полонених амазонок. Вони були худими, цибатими, у шкіряному лахмітті. Криваві сліди допитів укривали їх з голови до ніг. Очі заплющені, дихання не чути. Солдати Перісада безжально прикрутили полонянок до дерев’яних колод корабельним мотуззям. Тепер їхні кінцівки посиніли від застою крові. В роти полонянкам кати вставили дерев’яні розчепіри. Це додавало амазонкам нелюдського й зловісного вигляду. Фарнак наблизив до полонянок свій смолоскип, щоби подивитися на знамениту ознаку приналежності до племені войовничих жінок — випалені груди.

— Дійсно, вони випалені! — сказав цар.

— Обережно, володарю, — прошепотів Спімен.

Одна з амазонок — старша на вигляд — розплющила очі й сіпнулася в бік царя. Її тіло, скручене мотузками, напнулося, немов вилиця лука. Скрипнуло дерево. Охоронець приставив до горла дикунки гостряк римського меча.

Фарнак дав йому знак, і той підняв лезо. За другим знаком царя солдати витягли з рота воїтельки розчепіру. Амазонка хотіла плюнути в сина Мітридата, але не змогла: кривава слина лише збігла з роздертих губ.

— Цій ми видерли язика й повиламували усі зуби, — сказав товмач.

Цар несхвально подивився на нього.

— Вона вкусила Полемона, — пояснив товмач.

Фарнак показав на молодшу амазонку. Їй теж звільнили рот.

— Як тебе звати? — спитав цар. Товмач переклав варварською. Звуки степової мови були різкими, немов удари копит по камінню.

Амазонка мовчала.

Цар нахилив смолоскип і підпалив їй волосся. Сморід наповнив склеп.

Амазонка мовчала.

Смолоскип спалив їй вухо, розпечена смола капала на свіжі рани, шкіра на скроні почорніла, обвуглилась.

Амазонка тільки хрипко дихала й напружувала вузлуваті м’язи, тверді та виразні, немов чоловічі. На її шкірі Фарнак побачив давні зарослі рубці та подряпини від зброї. Жінка була войовницею.

— Вони ніколи нічого не кажуть, — підтвердив товмач.

— Застосуйте змій, — наказав цар і дав знак катам.

Кати розкрутили мотузки. Четверо солдатів тримали полонянку, не даючи їй хвицнути ката. Принесли горщик зі зміями, а дикунці розвели ноги. Коли змія довжиною в два лікті влізла до її тіла, в амазонки почалися корчі. Її співплемінниця почала вити. Завивала вона горлом, страшно, немов через неї виходив біль стривожених підземних духів. Товмач молився. Спімен витягнув обереги.

— Вона кличе свою богиню, — прошепотів товмач.

— Звідки ти знаєш? — спитав цар.

— Я чув це виття на півночі, у Скіфейських горах, коли був малим. Вона закликає свою богиню до помсти.

— Яке ім’я в тої богині?

— Її ім’я заборонено вимовляти. Скіфські жінки вкриваються чорними прищами, лише зачувши її ім’я, — відповідав товмач, не відводячи погляду від молодшої амазонки, яка вмирала у страшних судомах. — Її храм стоїть в очеретах на березі Танаїсу. Там приносять людські жертви. Чоловіків і хлопців, з якими парувалися амазонки. Їм кам’яними ножами відрізають фалоси і залишають зв’язаними. Вони стікають кров’ю перед вівтарем, над яким височіє велетенська подоба хижої комахи. Їхня богиня ненавидить чоловіків. Це могутня богиня.

— Ти знаєш її ім’я?

Товмач заперечно хитнув головою.

Молодша амазонка коротко скрикнула й померла. Обличчя старшої набрякло кров’ю, очі вирячилися. Виття перейшло у хрип.

Цар відібрав в охоронця меч, підійшов до полоненої і відтяв їй голову. Всі сущі у підземеллі полегшено зітхнули.

Коли вони виходили на мол, то на сходах зустріли старого воїна, що плакав.

— Це Полемонів брат, — прошепотів цареві Спімен, — напевно, Полемон помер.

Фарнак возніс молитву до Сонцесяйного Мітри. Він твердо вирішив не виходити на битву з кочовиками до підходу мідійців.

«Дякую тобі, Велика Мати, — прошепотіла Арата, виринаючи з видіння. — Дякую за те, що показала мені силу і вірність мого предка, святої войовниці Капаутаки. Я знаю, Велика Мати, що ти зробила це не випадково. Що цим видінням ти наказуєш мені бути достойною святості Капаутаки і подруги її Сінкаштри[22], котрі незламністю своєю принизили царя-відступника. Я виконаю твій наказ, о Володарко Ночі!»

Войовниця вихаркнула гіркоту разом із залишками волхвинного гриба, припасувала до одягу зброю, розсунула маскування й випірнула з барлогу у передсвітанкову темряву.

3

— Ми заблукали? — врешті-решт не витримала Риска. Утікачки вже півгодини як вийшли на західний схил гори, що формою нагадувала ведмеже вухо. Звідси мав би відкритись вид на закинуте гірське городище. Проте в долині та на протилежному схилі не проглядалося жодних його ознак. Лише борзий потік біг скелястим ложем та всотувала сонячні промені темно-зелена лісова ковдра, ледь помережана старими згарищами та вітровалами.

— У Спірки питай, — насупилась Доброслава, — це ж вона в нас найкраща розвідниця.

— Он де воно, — не зовсім впевнено кивнула на протилежну гору Спірка. — Минулого року я саме там бачила городище. Якщо не зволікати, то ще до темряви дійдемо.

— Ніхто й не зволікає. — Доброслава зісковзнула з плаского каменя. — Ніхто не хоче ще одну ніч провести на деревах, правда ж?

— Нехай Пековим прутнем поклянеться, що бачила там городище. — Руда недобре глянула на «найкращу розвідницю». — Учора вона казала, що городище на цій горі. Те саме казала: я бачила, я бачила.

— Поклянись, — звеліла Спірці Доброслава.

— А вам від того легше стане?

Онука Горана з недобрим здивуванням глянула на Спірославу. Це щось нове. Не поклали такого боги, щоби смердичка з і Лугового кінця запитувала щось дурне у відповідь на вимогу дитини боярської. Нехай усі вони тут відступниці, проте поконів крові Сили не відміняли. І Тур Обойріг тому свідок.

Боярська вдача вимагала негайного покарання зухвалої родовички, але Доброслава стрималась. Не на часі. Спірка була найсильнішою і найспритнішою із трьох дівчат. Вона найкраще знала тутешні гори та військові звичаї верховинних жителів. Сварка з нею могла вилізти боком усьому їхньому загонові.

Тому онука Горана свиснула Навці й мовчки рушила униз, до потоку. Собака побігла за Доброславою, випередила її й першою застрибала кам’янистим, порослим червонуватими кущами, схилом. Спуск виявився крутим, крихким, дрібні камінці вилітали з-під ніг, дівчата збігали все швидше й швидше, дряпаючи колючками одяг і руки. Однієї миті Спірка опинилась якраз перед Доброславою. Можна було сильним ударом в спину відправити її на покорм вертким річковим мулявкам, проте Обойріг знов стримав гнів шляхетної діви. Натомість вона зігнала злість, вбивши палицею гадюку, котра грілась на скельному виступі. Риска, що бігла останньою, побачила блискавичний випад Доброслави й подумки послала її до Пека. Карпатські верховинці поклонялись зміям з блискавкою на спині, і вбивство в їхніх землях гадюки провіщало відплатне зло.

«Неблагий знак, — вирішила Риска. — Зміїна богиня захоче помститись».

Раніше Доброслава рудій подобалась. Але тепер, у поході, Горанова онучка все більш і більш її розчаровувала. Гонору в тій виявилось на цілу княжну, а вмінь і передбачливості — бодай на корову. От і тепер вона спасувала перед Спіркою. Замість того, щоби поставити зарозумілу розвідницю на місце, Доброслава промовчала. Натомість відігралась на мирній звірині, що на людей нападає рідко. Тепер Спірка почне верховодити. Якщо навіть не почне, то спробує. До розвідниці Риска ставилась упереджено. Спірці аж надто подобались нові звичаї Білого племені, згідно з якими сильних та спритних дів спрямовували до військової справи. Натомість рудій були ближчими дідівські покони, прясло, лікування та городництво. Хоча серед мисливців племені Риска була не останньою, вона потай заздрила слабшим та смирнішим дівам, котрим жерці і старійшини від їхнього восьмого літа визначали домашній чин. Колись гасати лісами їй було весело, але тепер вона все частіше приносила жертовне не на вівтарі воїнських богів, а до божниці Берегині. І молилася там не за успішні лови, а про вдале заміжжя. Відомо-бо, що рудим дівчатам, відміченим знаками хтивих літніх божеств, важко вийти за пристойного чоловіка. Матері сильних воїв і справних смердів, як і решта родовичів, бояться сили Ярилового волосся.

За невеселими думками руда почала відставати від своїх товаришок. Прудконога Спірка вже підбігала до потоку, коли над головою Риски свиснула стріла. Руда від несподіванки спіткнулась й на повній ході влетіла в густі колючки. Туди ж пірнули ще дві ясеневі стріли — довгі, сизопері, без металевих жал. Ще одна стріла впала вертикально, немов пущена з неба. Вона влучила просто у хребет Навці, а вийшла з її черева. Собака жалісно нявкнула, зірвалась зі скельного виступу і впала у воду.

— За правицею! — крикнула Риска з корчів, хутко перегруповуючись для оборони.

Доброслава і Спірка зрозуміли її з півслова. Вони сховались за брилами, також готуючи луки і стрижелі. Ясеневі стріли падали біля них десятками. Проте для успіху стрільцям не ставало чи то вправності, чи то зручної позиції.

Незручна позиція! Визначивши причину косоокості ворогів, Спірка швидко зорієнтувалась: стрільці верховинців засіли на гребні північного відрогу тієї гори, з якої вони щойно спустились. Відстань виявилась значно більшою за прицільну, вітряні воронки над холодним потоком заважали навіть добрим лучникам поцілити у непрошених гостей. Але й зволікати верховинці не мали змоги — за хвилину дівчата перейшли би потік й здобулись би до лісу. Там горянам довелось би переслідувати мисливиць, звиклих до збройних змагань у хащах.

«Вони йшли по нашому сліду, — зрозуміла розвідниця. — Проте знали, що в нас собака, не підходили ближче ніж на три перестріли і тримались з навітряного боку».

Вголос мовила:

— У них пристрільні стріли, — вона витягла з гальки ясеневий дріт, подивилась на грубо обтесаний кінчик, викинула. — Без наконечників. Коли пристріляються, пустять крицеві. Халепа.

— Рудій ще гірше, — відповіла Доброслава, намагаючись втиснути тіло у зручну щілину між брилами. Її безрукавка, зшита з білячих шкурок й прикрашена кістяним бісером, тріснула і розійшлась по швах. Вона подумала, що Спірка не зовсім права. Легкими стрілами вороги намагались ушкодити їм кінцівки, щоби потім легше було взяти в полон.

— Руду поранили? — поцікавилась Спірка.

— Не знаю… П-пекова сила! — крізь зуби просичала Горанова онука й нарешті втиснулась між двох майже кубічної форми каменюк.

— Треба бігти до лісу.

— У воді постріляють, — не погодилась Доброслава. Між брилами вона почувалася майже невразливою, хоча й розуміла: це облудне відчуття.

— Не постріляють. Над водою тепер вітерець. — Спірка принюхалась, наче вловлюючи носом рятівне зрушення повітря.

— Густо стріли кладуть.

— А тут вони нас впіймають.

Доброслава не відповіла. Спірка мала рацію. Ще трохи зволікань — і верховинці залишать гребінь і вийдуть на зручнішу позицію. Навіть на той майданчик, звідки втікачки щойно збігли в долину. З нього їм нічого не завадить першими ж пострілами пришпилити ноги втікачок до рині. А тим, з малими луками, на позбавленому укрить просторі відбитись ніяк не виходило. Ситуація вимагала негайного рішення.

— Гей, Риско, ти там жива? — крикнула Доброслава.

— Жива, — донеслося з корчів.

— Тікаймо до лісу!

Не чекаючи відповіді рудої, дівчата зірвались зі своїх схованок й побігли до води. Вони не озирались, відаючи шостим чуттям: руда біжить за ними. У три стрибки вони досягли річки.

Доброслава за звуком відразу визначила: тепер у них летять важкі стріли, з крицевими жалами. На їхній політ висхідні потоки повітря майже не впливали.

«Тур Обойріг, збережи плоть свою!» — згадала вона засновника роду і кинулась у воду. Затримала дихання, відчула, як стріла пройшла між ногами, ледь пошкрябавши шкіру. За мить Доброслава вже лізла довгим коренем до протилежного берега. Спірка знову випередила онуку Горана — біла хутряна оторочка її куртки мигтіла попереду, між ялинками.

«Й кого ж ви так щедро обдаровуєте, о боги!» — позаздрила її спритності Доброслава, заскочила за стовбур столітнього дерева і подивилась: де там руда.

Риска вже дісталась переплетеного коріння й ним дерлась на берег. Її намокле волосся набуло кольору старого мухомора. На мокрому стегні рудої розпливалась кривава пляма.

«Ще в корчах підстрелили», — зрозуміла Доброслава, побачивши уламок ясеневого дроту, що стирчав з тіла рудої.

Ворожа криця вжалила стовбур за два пальці від обличчя Горанової онуки, хижо завібрував довгий дріт. Вороги пристрілялись, певно зайняли зручнішу позицію. Махнувши рукою Рисці, Доброслава побігла догори схилом. За мить старий, оброслий темно-зеленим моховинням та трутовиками, ялинковий стан відокремив утікачок від ворожих стріл. Проте, розуміли вони, ніщо не перешкоджало верховинцям переплисти ріку й продовжити переслідування.

Якщо ж урахувати, що вороги йшли землею своїх богів і предків, шансів у втікачок лишалося небагато.

Тому вони бігли швидко. Навіть поранена Риска, тамуючи біль, не відставала від подруг. Досвідчені мисливиці, вони могли бігти годинами, не збиваючи дихання. Й цього разу мисливський вишкіл дався взнаки. Дівчата оббігли першу гору, піднялись крутосхилом на другу, вищу, й рушили далі. Щоби збити зі сліду ворога, втікачки обрали кружний шлях, попетляли на вітровалі, промчали звивистою яругою до розсипу білих скель, пролізли там між вапняковими брилами й відтак збігли схилом до кам’янистої, затіненої соснами лощовини.

Чорні, помережані грибними нароснями, стіни закинутого городища виросли перед ними, немов замок казкового чаклуна. Риска безсило притулилась до дерева, неблагодатно згадала Блудня з його лихою матір’ю, заплющила очі й сповзла на землю.

Подруги підхопили руду попід пахви і понесли до відкритої брами. Вони не відразу помітили, що там виникла чиясь постать.

Волх відчував наближення ворога. Все частіше у Пекичевих снах з'являлась зникла нагірна божниця, все виразнішим ставав зловісний шепіт, який він чув і серед ясного дня. Слів було не розібрати, лише чулося шамкотіння чи то старечого беззубого рота, чи то якоїсь нелюдської порожнини, спроможної до звукових вправ.

Відколи принесли звістку про смерть Нірада та його побратимів, Волх не виходив з капища. Він намагався проникнути у мінливі хитросплетіння Сил, передбачити дії зла і знайти якусь нову нитку, що з’єднала б родовий первень з богами і духами лісового краю. Але нитка не знаходилась. Усі зусилля Пекича зводились нанівець сірим туманом, в якому він блукав кожного разу, коли приймав у себе дух волхвинного гриба. Волх здогадався, що проти нього повстала Сила тих родів, що володіли лісовим краєм до Білого племені. Ця Сила чаїлась не під зорями Серединного світу, а в Нав’ї — у старих могильниках, зогнилих дідухах та у людській крові, пролитій в тутешню землю за незліченні століття[23]. Кров мстила, забуті кістки опирались чужорідному яснобаченню, глуха-сліпа, але злютована воля мертвих ставала сірою стіною на потойбічних шляхах. А могили предків Білого племені, з яких могла б прийти допомога, залишились на сході. Так далеко, що жодний відзвук з їхньої Нав’ї не досягав лісового краю. Плем’я зрадило предків, і тепер між ним, землею і підземеллям не складалось союзу.

Якби вони жили на своїй землі, то знайти тих зайд, що вбили Нірада і молодих куничів, було б нескладно. Звірі і птахи правили б Волхові за очі, трава і дерева підказували б йому, могутні підземні духи допомогли б оточити ворога жахами та лісовим блудом. Але нині він був безсилим, і сірий туман не давав третьому оку Пекича подивитись на загадкових чорних воїв.

Пек Блудень також закрився від двічі народженого. Той не дивувався. Вдача божка передбачала й не такі примхи. Зрештою, сім обіцяних мирних літ минули. Та й боги чорних плащоносців могли бути могутнішими за Пека. Могли змусити його мовчати.

Єдиний свідок жахливої бійні, що вижив, не зміг повідати про чорних нічого корисного. Досвідчені воїни племені, які обстежили нещасливий берег, також не додали старійшинам і Волхові розуміння. Всі зійшлись на тому, що творяться дивні діла. Нірад з облавою натрапили на ворога випадково. Плащоносці прийшли здалеку, на місцеві городища та засіки не нападали, бою не шукали, хитро уникали вартових і розвідників. Застави їх не зустріли, сліди загубились. Мета їхнього походу залишалась невідомою.

Старійшини довго радились і вирішили, що чорні лише пройшли через лісовий край, прямуючи кудись далі. Волх із цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище і повідомив йому висновки ради.

Невтішний Нірадів батько довго сидів у божниці під суворими поглядами ідолів. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що відійшли на Хорсові угіддя. Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певності. Після трьох ганебних спроб пройти сірий туман він уже ні в чому не мав певності.

— Чому всіх вбитих знайшли, й лише наш рід не годен вчинити належної тризни по Нірадові? — бив себе по колінах Дорош. — Чому так, Волоше?

— Твій Нірад уже залишив своє тіло, як метелик залишає пусту оболонку. Дух його вільний й не потребує опіки над мертвою плоттю. Праматір Куна потурбується про родовича.

— Чому ж лише його тіло зникло?

— Такою є воля богів.

— Воля богів… — Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотів він вертатись до своїх ближніх з такою бадильною відповіддю, не хотів. Що він скаже жінкам дому свого і молодшим синам? Що богам Нірадове тіло потрібніше?

— Незбагненна та воля й примхлива, — не піднімаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич. — Те, що нам здається згіршенням, насправді може нас вивільняти від зайвих пут і присяг Серединного світу.

— Яких ще присяг? — не розумів старійшина.

— Тих, що прив’язують нас до минущого.

— Хіба мій Нірад на таке присягав?

— Усі ми присягаємо на таке, якщо хоч раз вклякаємо при вівтарях і требовищах. Якщо визнаємо вищість богів.

Дорош і далі не розумів. Дратувався, що не міг впіймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене. Не знаходив місця рукам своїм, котрі нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий підбій ковпака.

— А все ж таки, — косував він на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божниці, — правильно ми вчинили із тими дівками чи ні? Прийняв Заступник жертви?

— Хорс Охоронець радий, — запевнив його Волх, дивлячись на вечірнє сонце, що стояло над західним менгіром капища. Воно було червоно-зловісним, навпіл перекресленим тонкою хмаркою і фарбувало обрій у криваві відтінки.

— Щось ти не договорюєш, — зітхнув Дорош. — А я бачив сон. Нірад мій цієї ночі прийшов до мене з лицем почорнілим і плакав гірко.

— За незнайденою плоттю своєю плакав?

— Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничі зла наробили і боги тепер не з нами.

— Я відмолю. Й богів умилостивлю.

— А може, офірувати богам Білку, що була Ніраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода і солодка тілом…

— Думай, про що кажеш, — нахмарився Пекич. — Людей за людей не жертвують.

— А якщо я принесу Хорсові сім білих кіз?

— Трьох достатньо.

— Трьох за челядника дають. За воєводича більше треба.

— Не треба.

— А якщо Охоронець образиться? Скаже, що відкуповую сина як безрідного драня?

— Хто тут Волх? Я чи ти? — Пекич повільно підвівся й твердо оперся на посох. Дорошеві здалось, що божниця раптово змаліла, що турячі черепи на її стінах оточили жерця тісним рогатим колом. Що у тих черепах замешкало темно-пурпурове світіння.

— Не гнівайся, Волше, — підвівся і невтішний батько. — Хочу, щоби все було за правдивим поконом. За заповітами предків.

— Усе так і буде, боярине. Приведеш перед сходом сонця трьох білих кіз до могитичів. Але мають бути істинно білими, без жодної плями, — жрець зробив паузу. — А ще скажи князеві, щоби відіслав до західної застави кмітливих воїв. У Темній діброві треба подвоїти варту.

— Про щось провідав?

— Неспокійно мені. Убачаю недобрі знамення.

— Скажу, — скупо кивнув Дорош, вийшов за поріг божниці, одягнув і розправив на лисині зібганого ковпака. Зблиснув на вечірньому промені вишитий стеклярусом знак Матері Куни.

— Сірий туман… — бурмотів на самоті Пекич, вглядаючись у криваві сутінки. — Знов отой сірий туман.

Уперше непроникна сірість зустрілась йому одинадцять зим тому, Грибного року. Тоді, разом із небаченим нашестям грибів, до лісового краю прийшло небачене Білим племенем зло. Нічне страхотворисько нападало на людей і кіз, випиваючи з них усю кров. Окрім тваринної сили, володіло воно Силою іншою, що в'язала жертвам м'язи й волю. Старійшини порішили, що звір не тутешній, а є приходьком. Забродою з Нижнього світу. Відповідно, вони віднесли його знешкодження до справ могитичів.

Молодий Пекич, що звався тоді Лобасом, сам визвався загнали звіра до темряви, що його породила. Знайшов у лісі слід потвори, з належними примовляннями вибрав його з ґрунту, відніс до капища і поклав на вівтар Велеса. Навколо сліду він встановив знаки чотирьох стихій: черешневу смолу (знак повітря), запалений каганець (вогонь), чашу з водою та сіль (знак землі). Збудувавши таким чином Храм[24], могитич запалив світла й розпочав ритуал. Йому йшлося про встановлення зв’язку з духом звіра. Для цього він сів перед вівтарем, розпрямив спину й прискорив вихід за межі Серединного світу волхвинним грибом. Легко пройшов Бузиновий і Сіро-голубий пороги, уявив себе стрілою, спрямованою на слід звіра. Перетворення на гостре знаряддя нищення відбулось навдивовижу пластично. Могитич кожною клітиною відчув, як його ніс загострюється, як видовжується голова, забуваючи про колишню круглу форму, як заростає рот, витягуються вилиці, очі, вуха, як руки зливаються з дротяним тілом, а ступні розростаються у велетенські пір’їни. У цій стрімкій подобі він націлився на ледь означену присутність звіра. Одночасно навколо нього розквітли скупчення кольорових ліній. Вони блукали, петляли, сходились і розходились, прямуючи до цілі. Могитич пронісся вздовж ліній, летячи туди, де в перспективі молочного кольору виднілось пульсуюче блідо-червоне яйце — вмістилище духу звіра. Воно також відчуло мисливську магію й набрякло тривожним пурпуром.

Воно пульсувало вже поряд, злякане, м’яке і вразливе, коли перед стрілою виник дивний серпанок. Пасмо сірого туману. Ця сірість була особливою. Її колір відрізнявся від молочних, сріблястих та сіро-рожевих просторів іншого виміру. В ній не проглядалось жодного виразного відтінку, звичного для мешканця Серединного світу. Перед могитичем нагло розквітла первісна, досконала, абсолютна сірість, невловима примара сірої тіні, від’єднаної як від світла, так і від темряви. В ній тонуло й зникало все напружене, визначене і спрямоване. Всі лінії згасли, а скупчення світла зникли. Стріла, на яку перетворився Лобас, без жодного спротиву і здригання увійшла до сірого лона, в котрому раптом відкрилась неочікувана глибина. Минали хвилина за хвилиною, стріла долала безмежні відстані, проте сірий туман не закінчувався. Він тривав, тривав, тривав. Він був непроглядним і однорідним, як первісна мла, з якої найперші боги вивели буття трьох світів. У якомусь сенсі, зрозумів пізніше вже не завзятий Лобас, а сподоблений мудрості Волх, сірий туман і був тією первісною млою.

А тоді, уперше зустрівшись з туманом, він втратив упевненість. Відтак загубив напрямок, злякався й заледве зміг повернутись до Сіро-голубого порогу. Від переляку він почав втрачати магічну форму. Тіло знову, крізь біль і зніяковіння всіх членів, набувало людської круглястості. Одночасно воно втратило швидкість і всі спроможності руху, стало мульким, безпорадно зависло у сірій безмірності. Звідкись ззовні, а потім від кінчиків пальців на нього почало наповзати смертельне оніміння. Воно повільно і впевнено повзло до серця, намагаючись вичавити дух могитича з плоті. Вичавити до холодної сірості і розчинити у ній назавжди. Але не встигло. Дружні боги відкрили браму у Серединний світ просто в його серці. Ця рятівна брама пульсувала, злучаючи живе з живим. Перед тим як туман відпустив затерпле тіло Лобаса, могитич почув щось на кшталт тихого невдоволеного шипіння.

Можливо, тодішня пригода в тумані була не тільки поразкою. Адже звір зник і більше не турбував мешканців лісового краю. Але в Лобаса відтоді залишилось відчуття небезпеки, що чатує десь поряд, на відстані ліктя. Після того пам’ятного полювання він не використовував закляття стріли. Навіть тоді, коли став Волхом Білого племені й отримав древні обереги, котрі спадкували начальні жерці від доби Матері Куни. Роки, довгі роки пошуків і роздумів, знадобились Волхові, щоби зрозуміти природу сірого туману.

Недарма, сказав він собі, недарма з пам’яті випірнуло оте полювання на звіра-приходька. Після розмови з Дорошем щось важке й неспокійне лягло на дух двічі народженого. Він обіцяв бояринові умилостивити богів, проте обіцянка ця ховала пустку і неспроможність. А жрець, який не виконує обіцянок, є загрозою для племені не меншою, аніж слабкий князь або немудрі старійшини. Грозова хмара образи огорнула Волха. Таку образу на себе самого й на підступність богів відчуває зрілий муж, коли виявляється безпорадним загасити хіть наложниці, коли даремно мучить свою зрадливу плоть і бачить, як росте й міцніє зневага в очах спраглої дівчини.

Вже догоріли криваві сутінки, вже капище огорнув морок, коли грозова хмара у єстві жерця випустила блискавку-підказку:

«Тітіра!»

Сім років пригод і мандрів неймовірно ускладнили життєвий досвід Макарія. Він не знайшов дивовижного гриба Калокирика, проте навчився носити штани з лосиної шкіри і підбите хутром взуття, звивати гнізда на деревах, зберігати тілесне здоров’я та глузд у глибинах вологих печер, ставати непомітним серед голого степу і годинами ховатись під водою, дихаючи крізь соломинку. Він опанував мистецтво міжплемінних перемовин, навчився знаходити шлях по зірках, варити юшку з м’яса отруйних змій та спілкуватись півдюжиною дивовижних мов. Уже давно він поховав провідника й тих воїв, котрих дав йому у супутники стратег Леонтій. Він пережив моровицю в Болгарії, напад кочовиків на березі Істру[25] й почав голити голову. Він одружився на юній дівчині з племені антів, побудував сімейну хижу з очерету й не зміг врятувати дружину від родової пропасниці. Морем він дістався до Херсонесу, викликав смертельну заздрість й ненависть тамтешніх ескулапів, за їхнім доносом потрапив до в’язниці, втік звідти й назавжди залишив землі Імперії.

З купецькою валкою він повернувся на західний берег Великого Степу, пристав до розбійників і врешті-решт домандрував до гірського краю, мешканці якого ще не доросли до розрізнення лікарської справи і ворожбитства. Тому він оголосив себе магом, підтвердив сей чин небуденними вміннями й отримав у власність закинуте городище. Цей подарунок місцевих дідичів не свідчив про їхню щедрість. Давню руїну вважали місцем нечистим, і добрі люди там все одно не селились.

Те, що в старому городищі мешкають ворожі двоногим Сили, Макарій переконався, спробувавши оточити себе гаремом. Три його дружини вигибли за одну зиму. Одна зірвалась з обледенілої стежки, другу забрала швидка й гаряча, наче лісова пожежа, хвороба, третю опанував злий дух і змусив накласти на себе руки. Більше ніхто за мага йти не згодився. Те, що самого чаклуна ворожі Сили не чіпали, горян не дивувало. Всі-бо знали приказку: свій до свого по своє. Макарію довелось визнати: присуд простуватих мешканців гірського краю збігся з думкою про нього, висловленою колись ученим монахом на прізвисько Пекельна Ґуля.

Хворих серед горян не бракувало, і прийшлого чаклуна навідувало немало люду. Макарій нікому не відмовляв і плату брав необтяжливу. Від надміру вільного часу він знайшов собі заняття, достойне справжнього мага, — пошук скарбів і схованок. Досвід підказав колишньому дияконові, що старе городище мусить мати свої таємниці. Він потурбував могили під кутовою вежею і після трьох седмиць розкопок знайшов там глек з монетами та прикрасами.

Серед монет більшість складали різані дирхеми, що їх хазарські купці називали шелюгами, а місцевий люд — резами. Срібляки, вкриті незрозумілим Макарію арабським плетивом, він одразу сховав у колоді з приробленими дерев’яними крилами. Такі видовбані колоди горяни присвячували богу Раглу[26], прикрашали пір’ям ремеза[27] й дуже шанували. Більш цінні знахідки колишній диякон припасував між шкіряними смугами широкого чересу, котрого він не знімав навіть уві сні. Серед цих скарбів були: золотий статер імператора Гераклія, три золоті номісми варварського карбу, коштовна підвіска для гривні і важкий восьмикутний медальйон з електруму[28].

Зовнішню поверхню медальйону прикрашали (а може, ускладнювали) опуклі зображення сонця і місяця. Відкритим він перетворювався на складень, на чотирьох пластинах якого розмістили зображення оголеної жінки з широко розведеними руками, два трикутники, перехрещені палиці і лабіринт у вигляді подвійної спіралі.

Макарій знав походження і значення цих знаків.

П’ять років тому у Херсонеській тюрмі, куди його запроторили міські еділи[29], колишній диякон зустрів єврейського мудреця. Старого звинуватили у виготовленні магічних причандалів та незаконному ворожінні. Еділи боялись таємних вмінь єврея, тому довго не призначали суду, й врешті-решт вирішили за краще забути про його існування. Одноплемінники чомусь не спішили з викупом (певно, з тих самих міркувань), і мудрець заживо гнив у кам’яному мішку, що за давніх царів слугував водяною цистерною. Коли Макарія кинули до того мішка, єврей вже сильно охляв, майже втратив зір, вкрився коростою й був недалеко від краю спочинку своїх предків. Колишній диякон взявся лікувати виразки на ногах старого, а той, замість плати, ділився з ним знаннями.

Одного разу Макарій запитав його про богиню. Усі варварські племена, котрі він зустрів у своїх мандрах, поклонялись таємничій богині. Її ім’я було під забороною, а до присвячених їй вівтарів могли наближатись лише обрані зі старих жінок. Біля тих вівтарів варвари облаштували землянки або ж печери, куди йшли жінки, як тільки в них починались місячні. Одного разу Макарій спробував розпитати у своєї антської дружини, що саме вона та її посестри роблять у священних схронах. Та подивилась на нього як на навіженого, а потім сказала, що негайно помре і втрапить до лап жорстоких підземних духів, якщо вимовить при чоловікові хоч одне слово про тайни богині. Він запам’ятав вираз її обличчя. На ньому застигли переляк і побожна впертість. Він повірив: ніякі вмовляння й ніякі тортури не змусять жінку поділитись з ним таємницями. І відступився, зачинивши усі небезпечні запитання у найдальшій шухляді своєї цікавості.

Проте смердюча тюремна безвихідь рано чи пізно дістає до засувів усіх зачинених шухляд.

Макарію здалось, що мудрець тільки й чекав на запитання про богиню. Його очі зблиснули, він підвівся зі свого Йового ложа й мовив: «О, Ашем мені свідок! Ця таємниця таки коштувала й тих зусиль, і того золота…» Його розповідь була довгою, насиченою іменами та назвами, й не все з неї запам’яталось. Але головне Макарій поклав карбом на скрижалі розуму свого.

Колись давно, казав мудрець, на землю впала темрява і почалась Велика зима[30]. Це було безліч часових циклів тому, коли люди ще були дикими й беззахисними перед темрявою і холодом. Біда напала раптово, серед літа, і заскочила зненацька. Цілі племена гинули і зникали під неозорими саванами снігів, а на їхні землі наповзали льодовики, змітаючи дорогою ліси і гори. Навіть вкриті хутром звірі не витримували морозів. Замерзали озера та ріки, і рибу доводилось вирубувати з криги. Люди тікали на південь, а над ними, на буро-брудному небі, замість сонця жевріла червонувата пляма, від якої не линуло ані тепла, ані світла. День мало відрізнявся від ночі. Місяця й зірок взагалі не стало. Жахливі демони вирвались тоді з Нижнього світу, прагнули гарячої крові і заважали людям шукати теплих країв.

Найсильніші з людей дійшли до Дворогої долини. Мудрець вимовив назву долини єврейською мовою «Карнаїм» і сказав, що одне з таємних імен богині — Карна або Кара — походить від тієї назви. А Макарій, у свою чергу, згадав, яку перший весільний день антські жерці підкорочували волосся його майбутній дружині, примовляючи довжелезні закляття й раз у раз повторюючи: «Призначена єси, окарнена єси!».

У Дворогій долині, вів далі мудрець, з-під землі виходили потоки гарячої води. Сили, що їх живило підземне полум’я, успішно протистояли лютим морозам, і щедрість їх не згасала. Там, біля, паруючих озер, зібралось багато людей, і попервах їм було що їсти, бо звірі, принаджені теплом, також сходились туди і ставали поживою зголоднілих племен. В озерах водилась риба, і мешканцям долини здалось, що вони врятовані. Вони розпалили вогні, спорудили житла та кумирні і почали відправляти експедиції до найближчих лісів по вмерзлі у кригу і збережені від псування туші великих звірів. Так минали темні дні й ще темніші ночі. Лік часу було втрачено, але за віком дітей люди знали, що від приходу до Карнаїму минуло багато часу. Народжені під гнітом Великої зими ставали дорослими й недовірливо слухали розповіді батьків про сонце, блакитне небо і загиблий теплий світ. Там, у Дворогій долині, богиня втілилась у найкрасивішу дівчину племені людей з рудим волоссям. Пізніше, за цією ознакою, те перше втілення богині назвали ще й Орай (Вогненним).

Богиня устами рудої дівчини сказала людям, що їм суджено залишити Дворогу долину, бо невдовзі закінчиться мерзле м’ясо в лісах, а риби в теплих озерах вимруть. Богиня сказала, що на півдні Небесна пляма гріє втричі сильніше, під нею ростуть деякі рослини. Й що найголовніше, там є вкрите тонкою кригою море, у якому живе безліч риби й та риба не вичерпається аж до закінчення Великої зими.

«Готуйтесь до походу, соліть м’ясо і рибу!» — сказала вустами дівчини Орай. Проте, попередила вона, дорога страшна і довга. На безкрайніх рівнинах дмуть крижані вітри, а демони набули подоби велетенських білих ведмедів, шкіру котрих не пробивають кам’яні сокири. Далеко не всі дійдуть до рятівного моря, попереджала богиня, лише найсильніші та найвитриваліші. Тому казано було старим, хворим і малим дітям залишитись біля гарячих джерел Дворогої.

Частина з тих людей, що зібрались у долині Карнаїм, не повірила рудій дівчині і залишилась перечікувати біду. Ніхто не знає, що сталось з ними, бо через вісім століть Великої зими і Довгої весни, коли люди знов повернулись у Дворогу долину, там не знайшлось живих. Лише білі кістяки, вкриті вапняковими та соляними нароснями, лежали в гарячих озерах. А руду вже за життя стали називати Матір’ю Карнаїм. Адже порада богині врятувала тих небагатьох, хто потім дав життя усім народам від Ріфейських гір до Гераклових стовпів[31].

Відтак саме у долині Карнаїм було споруджено перший храм Карні Орай, а першими жрицями стали її рудоволосі прапраправнучки. Богиня ж бо обдарувала тіло, у якому замешкала, не лише пророчим натхненням, але й небаченою плодючістю. На березі замерзлого моря руде втілення Карни від найдужчих чоловіків народило вісімнадцять дітей. І досі десь у Карманїї, під склепіннями таємних святилищ, продовжується прямий рід Карни, що йде від її найстаршої доньки. З цього роду мудрі правителі Сходу, за прикладом царів Kipa і Дарія, беруть собі дружин-жриць. Рудих, плодючих, посвячених і досконало вродливих.

Через три тисячі років після Довгої весни, коли сонце знову набуло сили, а крига відступила на північ, настала Доба Возів. Наймогутніші племена, що шанували Карну, почали мандрувати світом у пошуках багатих пасовиськ та щедрої ріллі. Вони їхали на возах, у які впрягали волів, а стада червоних і білих корів йшли за возами. Люди Доби Возів будували круглі міста, славили відроджене сонце і велику богиню. Одне з племен зупинилось на берегах великої ріки, що велично несла свої води на південь. Степові береги ріки вкривали високі трави. Плем’я побудувало там кругле місто, де через кілька століть знов народилось тіло, що містило в собі полум’яний і віщий дух Карни.

Дівчину звали Дана, себто «милосердна».

Вона принесла людям Доби Возів нову мудрість. Вона сказала, що нова біда прийде від надміру знань та пошуку нового. За її словом жерці заборонили пошук нового знання та вбивали тих, хто намагався примножувати мудрість через накреслення знаків. Адже Дана сказала їм:

«Допоки слова не перетечуть у креслені і писані знаки, Ворог не знайде дороги до ваших осель».

Люди Доби Возів — легкі на мандри і щасливі у своїй простоті ратаї — зберігали цей завіт, передавали мудрість предків з уст в уста, креслили знаки лише на святкових яйцях і співали пісень на честь Карни-Дани. Але час зупинився для цих племен, військові вміння не розвивались, і коли прийшли завойовники із залізними мечами, сповідники Карни-Дани загинули. Від ратаїв Доби Возів залишились тільки назви рік, у яких все ще живе ім’я другого втілення богині, — Дунай, Дністер, Дніпро, Данаїс (Танаїс або ж Дон).

Завойовники із залізними мечами знали Карну під ім’ям Тари — третього втілення богині. Тара заповіла їм невтомно запліднювати жінок з підкорених народів.

«Діти Сили, — казала Тара, — народжуються від жінок, зґвалтованих на теплих трупах їхніх братів і батьків».

В епоху Карни-Тари народилося багато дітей Сили, і вони примножили зло на землі, розпалили ватри насилля і закликали на землю звитяжного нареченого Тари — Крома[32]. Від їхнього шлюбу народилось розумне чудовисько, відоме під багатьма іменами. Казали, що саме завдяки Карні-Тарі у Серединний світ прийшли древні боги, колись переможені у великій битві, що відбулась до початку часів на високих зорях. Десь там, де застібає свій пояс Небесний Мисливець[33].

Багато хто з посвячених був спокушений цими богами, забув мудрість, магією здобув владу, залізним жезлом пас народи і зійшов до Нав’я, обтяжений страшними провинами перед Творцем. А той послав людям святих пророків і вчителів, які проповідували милосердя і зупинили криваву повінь, спричинену шаленствами дітей Сили.

Пізніше богиня, яка не втомлювалася втілюватись у тіла юних жриць, отримала безліч нових імен, серед яких були місячні імена Анахіт, Іштар, Беешер та Артеміда. Ці імена не були ані таємними, ані іменами Сили. Призначались вони для вжитку серед профанів, а у жрецьких ритуалах їх не використовували. Зате простий люд полюбив смачні пиріжки-камани, що їх храмові кухарі пекли в ім’я Іштар, та сороміцькі свята кохання, коли і дівчата, і поважні матрони віддавались усім бажаючим в храмах і священних гаях богині. Єврейський народ також вірив у богиню, ханаанейське місячне ім’я якої було Анат. Їй, серед інших божеств, поклонявся цар Соломон, в її ім’я він шлюбився з царицею Савською. Про пиріжки Анат згадував навіть пророк Єремія[34]. Мудрець довго розповідав Макарію, як праведні царі Іудеї та Ізраїлю боролись з культом Анат, ідол якої стояв у Соломоновому храмі більше трьохсот років.

У ті часи, розповідав мудрець, простим вірним казали, що Карна має три божественні властивості: вона одночасно цнотлива, розпусна і войовнича. Відтак через ці її властивості мудреці, що досягали Йєсоду[35], визначили ще одне її ім’я Сили — Матроніт. Назвавши це ім’я, єврей пустився у такі складні пояснення єдності протилежних властивостей богині, що Макарій геть заплутався.

П’ять років по тому, тримаючи в руках медальйон богині, Макарій тяжко зітхнув, згадавши, як помираючий містик плутав грецькі, єврейські та варварські слова, гарячково пояснюючи християнинові цнотливу сутність войовничості. А ще він згадав, що мудрець у своїх чи то мареннях, чи то видіннях називав богиню Триликою, Троякою і Трояною — єдиною у трьох поставах або подобах.

Він намагався досягти точності у визначенні подібності. Вживав для означення постави слово «мішкан», що в перекладі з мови Старого Завіту означає житло і мешкання, та грецьке слово «іпостасіс», яким Соборні Отці позначали відмінні та нерозривні сутності триєдиного християнського Бога. Він згадував багатолику демоницю Ліліт і жіночу суть землі Адамах, доньку-голос Всевишнього Бат-Гол та інші імена, що звучали загрозливо, наче закляття. Він вичерпав останні сили, виголошуючи ці імена, й невдовзі рушив до кращих світів.

Колишній диякон усе ще пробував згадати імена Триликої, коли раптом побачив перед брамою старого городища трьох високих дівчат, одягнених та озброєних, немов Геродотові амазонки. А ще вони були молоді і вродливі, немов три втілення весни, що вийшли з осіннього лісу. Дві з них тягнули до брами третю, скоріш за все, поранену.

Три дівчини. Одна з них з вогненно-рудим волоссям, друга — з бездоганним обличчям казкової принцеси, третя — з войовничо-цнотливим поглядом небесної діви.

Орай.

Дана.

Тара.

«Це знак!» — остуда покотилась хребтом Макарія. Він сховав медальйон, голосно мовив:

— Мегас і Кіріє, ке фавмаста та ерга су![36]

Й сміливо рушив назустріч трьом дівам Білого племені.

Минуло шість діб від її чудесного спасіння на вітровалі, коли Жаринка нарешті дісталась до південного кордону мочарів. Увесь цей час куниця намагалась відірватись від загадкового рятівника. Він нічим не видавав своєї присутності, але Жаринка знала, що невідомець десь поряд. Як і всі її родовичі, вона не піддавала таке знання сумніву. Його посилали боги-охоронці, і воно ніколи не зраджувало. А ще вона час від часу відчувала на собі погляд.

Двічі вона влаштовувала хитрі засідки, сподіваючись, що власник отруйних стрижелів проявить необережність. Лісова звірота вільно нишпорила та полювала навколо її засідок, тільки переслідувач нічим не виказав своєї присутності. Лише відчуття чужої уваги не відступало ані на мить. Досконале вміння маскуватись, котрим володів невідомець, її неабияк тривожило. З іншого боку, незрима присутність додавала Жаринці впевненості. Якщо загадковий стрілець уже взявся її рятувати, міркувала дівчина, то робитиме це й надалі. Інше ж перебувало у волі богів.

Зрештою вона змирилась з присутністю невідомця, припинила ховатись і навіть розвела багаття, підсмаживши чорноголівку, впольовану нею на лісовому озері. Воно виявилось останньою чистою водою перед неозорими багнищами, фронт яких розповзся на багато денних переходів із заходу, від ляського краю, до Деревної землі й примученого хазарами Сходу.

Попервах болотний край об’явив себе запахом. Північний вітер гнав назустріч Жаринці хвилі задушливого смороду. Потім щезли бадьорі й веселі дерева, вступивши місце Желєвим вербам[37], осиччю та сірій бадильній порості. Під ногами зачвакало, а над головою розкрилились пасма рідкого туману. Сонце за тим серпанком набуло холодного вапнякового кольору. Осінь запанувала тут на кілька седмиць раніше, аніж у Прикарпатських лісах.

«Вкаляний край», — згадала вона слова батька, який зі своїми воями ходив до північного кордону, супроводжуючи княжих вирників[38]. А ще згадала різні прислів’я про мочарі та їхніх мешканців. Не сміється вода з болота, а лише болото з води. Вона завжди думала, що таке кажуть про ницих та заздрісних насмішників. Але тут, у безлюдних нетрях, їй чувся булькотливий сміх чорної драгви. Над чим збиткувалося трясовиння — над чистою водою чи, радше, над нею, чужачкою, залишилось невідомим. Проте вона знала: в тому зловісному бульканні крився підступ.

Для ходіння болотом Жаринка виламала собі осикову гичку й сплела з кори мокроступи. Невдовзі вони розлізлися. А доброї шкіри чоботи набрали води. Лишалося дивуватись болотяним поселенцям, які зберігали здоровими ноги, все життя ходячи в личаках. Певно, місцеві боги берегли цих нещасних своєю волею.

Тутешніх стежок Жаринка не знала, тому йшла неквапно та обережно, промацуючи гичкою перед собою. Кілька разів болотна стежина заводила її у непролазне драговиння. Доводилося вертатись і шукати іншої тверді. Від постійної напруги боліли ноги, а смердюче повітря коромолило голову.

Проти ночі дівчина дісталась порослого вільхами та осокою острівця, скинула чоботи й без сил впала на гостре листя. Відлежалась, прислухалась: чи не йде слідом невідомець. Мочарі повнились регулярними звуками: кумкали-гули жаби, шумовила драга, час від часу чулось хлопання великих крил (певно, сови, бо чорногузи вже відлетіли на південь). Виділити з тих звуків ходу невідомця Жаринка не змогла. Одного разу їй причудився далекий плюскіт, але того, хто його спричинив, сховали глибокі сутінки й раптове падіння туману. Від вологості дівчина почала мерзнути й насилу притлумила тремтіння, що намагалось опанувати її тіло. Вона підібгала під себе ноги, охопила руками плечі й завмерла, намагаючись викликати з тілесних глибин внутрішнє тепло. Їй це вдалось. Тепло народилося у животі, піднялось хребтом до шиї і приємно розбіглось м’язами.

Цього способу зігрітись її навчив старий мисливець Невір. Він розповідав, що за старої доби, коли люди Білого племені були потужнішими і мали невідступну милість богів, сильний воїн міг внутрішнім теплом розтопити сніг на півтора кроку навкруги себе. Невір казав, що богатирі давніх часів улаштовували зимові змагання: хто у лютий холод розтопить навколо себе більше снігу. Коли бог Морозко сковував кригою хвилі священного Танаїсу, вони роздягались, сідали у кучугури і перетоплювали їх на воду, а жерці вимірювали кількість тієї води, оголошуючи переможця. Тоді, казав старий мисливець, княжий стіл не міг посісти чоловік, що не вмів топити сніг власним теплом. Називалося се вміння Яриловим даром. Коли світ почав згіршуватись, холонути і дрібнішати, Ярилів дар також згас, проте й малого спадку його достатньо, щоби правдивий воїн-кунич не загинув від холоду на полюванні. Невір навчив Жаринку таємної молитви до Ярилової подоби Хорса[39], а також вправи зосередження на джерелі внутрішнього тепла.

Тепер, після доторку Ярилового дару, дівчину огорнув спокій. Місяць-Калетник крізь нічне марево здавався волохатим. Задивившись на сизе відсвічування болотних випарів, Жаринка впала у дрімоту, раз у раз просинаючись від жаб’ячих криків.

— Жаба кваче, Блудень скаче, силь нечисте, кощ ходяще! — шепотіла дівчина й знов засинала.

Вона не помітила тіней, що нечутно підкрались до острівця з півночі. Тіні обережно вибрались на острівець, завмерли, прислухаючись до неспокійного дихання юної куниці. Звідкись з'явився мішок, тіні підстрибнули до Жаринки, блискавично зірвали з її череса зброю, скрутили руки і ноги мотуззям і з дивовижною спритністю запроторили дівчину до мішка. Вона билась і випручувалась, але, діставши кілька болючих стусанів, припинила опір. Тіні підібрали Жаринчині чоботи, торбу з харчами й залишили острівець так само нечутно, як і з’явились.

За кілька хвилин після цього, з іншого боку, на острівець застрибнула нова тінь, не менш швидка й спритна. Вона принюхалась, тихо, по-звіриному, загарчала й рушила за викрадачами.

Знайти Тітіру виявилось справою нелегкою. У городищі вона не з’являлась вже не першу седмицю. Лише на третій день, перед самим Здвиженням[40], молодші могитичі доповіли Волхові, що причинна ховається на Березовому горбі, де давні мешканці краю спорудили капище Живи[41]. Тітіра, казали вони, сиділа в землянці-божниці, лизала там гадючий камінь, сичала крізь ніс і навідріз відмовлялась виходити. На всі вмовляння й погрози вона відповідала: «Гич-гич! Як не квапишся в Урай, їжачину не чіпай!» Могитичі запитали у Волха, чи не привести бува дурну силою. Пекич їм того заборонив, натомість узяв посох й сам почвалав до Березового горбу.

Ще здалеку, за п’ять сотень кроків до капища, жрець відчув напруження Сили, яка пульсувала попереду. А ще почув дивне шарудіння. Він озирнувся навколо й зауважив рушення у траві. Здогадався: змії. Як твердило древнє повір’я, на Здвиження всі земні гади виходили з нір та криївок своїх і сповзались до місць Сили. Бувало, волхви ці місця й знаходили завдяки вересневим зміїним соборам.

Пекич посохом відгорнув зарості медуниці, підняв придорожнє лопушиння. Так і є. Незлічиме гадюччя вилося до горба живим потоком.

«Скільки живу, ще такого не бачив», — похитав головою Волх і собі рушив до капища. Він ще раз переконався, що Тітіру недарма зовуть Зміївною.

«Її тепер свято, її час, — зрозумів жрець. — Значить, і яснобачення в неї погострішало. Може, й підкаже щось корисне».

Перед тим як рушити далі, передбачливий Пекич відчепив від пояса маленьку мідну пляшечку з ясеневим соком, що мав здатність зачаровувати змій, натер собі ним руки і ноги. При тому він проспівав закляття від гадючих укусів:

На самому горбі так рясніло зміями, що до капища важко було підібратись. Усюди панував шерехливий рух. Гадюки, полози, вужі-цепичі та сарпи встеляли землю поміж березами, немов виповзле коріння рушило в мандри. Здавалось, саме повітря налякано зміїним походом: вітерці та протяги повтікали з горба, дерева завмерли, позникали і птаство, і комашня. А ще двічі народжений відчував якусь прийшлу Силу. Не лише гади земні навідали перед Здвиженням старе капище.

Обережно, щоби бува не наступити на гадину, Пекич прокрокував до божниці, тричі вклонився ідолові, проказав молитву до Живи, сімома кам’яними сходинками спустився в землянку й отетерів від побаченого там. На пласкому, широкому як стіл, требищному камені, просто перед лялею[42] звивала кільця величезна змія. Товщиною вона перевищувала пересічну гадюку більш ніж утричі. Срібляста мережка, що нагадувала рунічні письмена варягів, прикрашала білу луску небаченого гаспида. Тітіра сиділа з краєчку і дивилась на гостя крізь примружені повіки. Немите волосся її настовбурчилось, косми стирчали, немов промені темної корони.

— Добридень, Тітіро, — видавив з себе Волх, не відриваючи погляду від могутнього зміїного тіла. «Гадюча цариця!» — здогадався він.

— І тобі добро, відуне, — відповіла Зміївна. — Бачиш, до мене на свято неньо завітали. Сидимо з ненею, про те й про се собі теревенимо. Про тебе, товстого, також згадували.

— Й що ж казала про мене… неня? — Волх усе ще не наважувався переступити порогу божниці.

— Що ти нечемний.

— Через що?

— А навіщо намазався ясеневою витічкою? — Тітіра широко розкрила ніздрі, немов принюхуючись. — Пхе, яке бридке. Добре, хоч часником не натерся.

— А що ще казала?

— Катма в тобі їжака, каже.

— Їжака?

— Твердості їжачої, — зійшла до пояснень причинна. — І впертості. Мовлять-бо знаючі: «Казав їжак — не буде так!»

— І се є зле?

— Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневі, але ж він нині не волостелює.

— Хіба?

— Був кабан у лісі пан, та зачався вищий тан.

— І хто ж тепер у лісі пан?

— А нікого нема, — хитро вищирилась Тітіра. — Аж від Літнього Сварогу пусто-чалапусто[43]. Геть всі-всі повтікали.

— Від кого? ВіД чого?

— Не стомився стояти? — ухилилась відповісти Зміївна. — Заходь до нас, відуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.

Двічі народжений переступив поріг, притулив до стіни посоха, статечно вклонився чи то лялі, чи то зміїщеві й присів на протилежному від Тітіри краєчку требища. Кам’яний стіл був чорним від старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця підвела пласку голову, швидким язиком помацала повітря між собою і Волхом, відтак знову заховала ніс між кільцями.

— Ти не їжак, не їжак… — зі зміїним сичанням мовила Тітіра.

А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?

— Я Волх, прагну відати про всі небезпеки.

— А хіба ж не відаєш?

— Якби відав, то не йшов би сюди.

— То провідай, — за сичанням людської мови вже й годі було почути. — Відкривається його шлях…

— Шлях Богомола? — уточнив двічі народжений. — Він нападе на нас, так?

— На всіх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.

— А як це зробити?

— Жертву… велію жертву… — розібрав Пекич.

— Й чим саме радиш жертвувати? — Волх побачив, що царствена змія знову підводить голову, і звернувся просто до неї. — Скажи мені, чим?

— Закрий один шлях, відкрий інший, — сказала Тітіра вже своїм звичним голосом. — У дві жмені вхопиш, не виграєш і не втратиш, рівноваги не зрушиш, нені не зашкодиш.

— Такого не буває, — недовірливо всміхнувся Пекич. — Жертва без певної втрати не чинна.

— Про те не бійся, про те не хвилюйся, — й собі всміхнулась Зміївна. — Про чинність оту не нам, не нам міркувати, не нам нею тішитись, не нам за нею й плакати.

— Світ на тому стоїть відвіку.

— Серединний світ — драбина, хтось угору — хтось в долину, — заспівала Тітіра. — Хтось до змійки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.

Відтак вона наче прислухалась до чогось, жерцеві нечутного, прошепотіла:

— Час витікає, ручай його міліє… Йди, товстий відуне, йди… Чини свою требу.

— Так що саме чинити маю? Повідай…

— Йди, йди, тобі неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! — заверещала причинна, підстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двічі народженого.

Біла змія зашипіла, розгорнула кільця.

Пекичу ледь стало витримки не побігти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись і не творячи вихідної молитви, залишив він Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло біля входу й швидким кроком покинув місце зміїного собору.

Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розуміння. Він раптом згадав, що йшов до Тітіри питати про сірий туман і чорних воїв. Хіба ж вони також служителі Богомола?

Двічі народжений відкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.

Побачивши Макарія у брамі закинутого городища, Доброслава і Спірка схопились за зброю. Залишена без підтримки руда зі стогоном упала на землю. Втікачки з мечами в руках спостерігали, як до них наближається кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахоні, з потемнілими мідними бляхами на широкому чересі. Спірка миттєво розрахувала свій напад: здоровань ступить ще крок — і вона стрибне просто на нього. Вона швидка, і удари її блискавичні. Перш аніж жрець устигне замахнутись своєю гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем під ключицю або ж у шию. Боги покарають її за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер їй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану від довгого бігу спадкоємицю турських волостелинів.

Певно боги попередили чорнобородого про її намір, тому що він не зробив фатального кроку. Крем’язень відкинув палицю, підніс руки до неба й проказав з чужинською вимовою:

— Знахур я і зелійник знатний. Можу її, — кивнув на Риску, — полікувати.

Як і більшість вихідців з Імперії, він не вимовляв «ж». Тому замість «можу» в нього вийшло щось на штиб «моксу». Якби Спірка почула таке біля мирної ватри, вона б довго сміялась.

Але тепер було не до сміху.

— Стій, де стоїш, — озвалась Доброслава. — Скільки вас у городищі?

— Єсм я єдин.

— Якщо збрехав, ми тебе вб’ємо.

— Єсм я єдин, — повторив чорнобородий.

— Сховай нас. Дамо тобі срібла, злата, — запропонувала онука Горана.

Візантієць кивнув, махнув рукою. Мовляв, ідіть за мною.

Спірка і Доброслава перезирнулись. Вони зрозуміли одна одну без слів. Чужинець в жодному разі не заслуговував на довіру. Але вибирати не приходилось. Переслідувачі могли з’явитись тут кожної хвилини.

Дівчата знов підхопили руду попід пахви й понесли за Макарієм. Той зайшов до підкліту надбрамної вежі, відкотив там чималу брилу й пірнув до підземелля. Тут починалась складна система таємних лазів, котрим воїни з городища при потребі могли заходити в тил ворожій облозі. Видовбані у твердій скелі і сполучені з природними печерами, ці переходи опирались руйнуванню вже кілька століть. У вузькому лазі з Рискою виникли складності. Її прийшлось волокти нерівною підлогою, слідкуючи, щоби не роз’ятрити поранену ногу. Коли лаз перейшов у вертикальний колодязь, втікачкам знадобилась допомога Макарія. Утрьох вони затягли руду до великої сухої печери, що одним зі своїх розгалужень виходила на річковий крутояр.

Чорнобородий зиркнув на Рискину ногу, принюхався до рани, промимрив щось чужинською і поліз назад.

— Зрадиш — уб’ю! — крикнула услід йому Спірка. Доброслава заплющила очі й зашепотіла молитву до Берегині.

Макарій ледве встиг затулити брилою лаза, як до городища увірвався загін підлітків-верховинців. Візантієць знав кожного з них поіменно. Не одного із цих молодих горян він рятував від пітливої лихоманки, нагноєнь та гадючих укусів. Не одному єднав переламані кістки та виправляв вивихи. Навіть ті з них, котрих боги берегли від хоріб і травм, звертались до мага по амулети, приворотне зілля та волховські приманки. Підлітковим загоном верховодив Шикорчик, середущий дідича Бойва, до котрого слали віру півдюжини карпатських городищ. Шикорчикова мати була з ляських старостівен, що набавляло малому пихи. Бойв віддав ляшичеві засіку з вежею, що сторожила Нижній Язижський перевал[44] та дозволив лишати собі третину з перевізного мита. Шикорчик зібрав з однолітків невеличке військо й швидко набув слави бешкетного отамана. Його джури викрадали овець і дівчат, грабували підданців хорватських жупанів та ходили на полювання до дідичів-чаклунів із Чорногір’я. Бойв дивився на всі ці витівки крізь пальці, суворо караючи лише за збитки, нанесені купецьким валкам.

Цього разу Бойвів син вивів на слід непрошених зайд дюжину своїх воїв. Невисокі на зріст, чорноголові, мокрі після переправи й збуджені погонею, вони оточили візантійця, як тільки той вийшов з вежі.

— Де вони? — без зайвих передмов поцікавився в колишнього диякона Шикорчик. Від решти мисливців отамана вирізняв золотий ланцюг, щільно припасований до міцної шиї. Ланці цієї колись витонченої прикраси немилосердно розплескали ковальським молотом.

«Варвари, що гордують красою, зневажають спокуси зманіжених міст», — подумки погодився з давнім поетом Макарій. Вголос сказав:

— Я їх сховав.

— Це наша здобич.

— В мене померли дружини, жупаниче, — високо потитулував Шикорчика візантієць. При тому, що він вимовляв «ксафаніт» замість «жупанич», горяни його розуміли. — Хочу взяти хорваток присяжними наложницями[45].

— Це наша здобич, жерче, — в темних очах молодого отамана постала непроникна завіса впертості. — Віддай по-доброму.

— Дам за них сто срібляків.

— Я здобиччю не торгую. Мені здобич боги дають.

— Дам півтори сотні. За кожну, навіть за ту, котру підстрелили, по п’ятдесят срібних монет. Не різаних, цілих. За такі гроші ви собі у вівчарів купите аж тричі по п’ять дівок. — Щоби його зрозуміли, він показав «тричі по п’ять» на пальцях. — Слухайте, воїни, таж за півтори сотні повновісних дирхемів можна усім вам мечі харалужні купити, — краєм ока Макарій побачив, як почали перезиратись і перемигуватись Шикорчикові джури. Він знав, що на їхню думку пропозиція більш ніж щедра. Ані на Преславському тракті, ані за Вужем[46] таких грошей за рабинь не отримати. Тим більше тепер, коли на Заході йде війна і ринки наповнені юними бранками.

— Чому ж сам не купиш? — не повівся Бойвів син. — У вівчарівен стегна міцні, на овечій бринзі рощені.

— Небесні Цепичі-змії послали мені знак. На цих хорватках — печатка Сили.

— Не розумію, — Шикорчик зачув за спиною гомін, озирнувся й шикнув на джур.

— Боги, жупаниче, беруть собі те, що хочуть. — Макарій відчув, що якась прониклива Сила підказує йому всупереч усьому зберігати твердість. Він раптом впевнився, що зможе перемогти у цій нерівній суперечці.

— Боги — так. Але ж не жерці, — не відступав тим часом Шикорчик.

— Жерці наглядають за божим. Інші мають відступити. Хто зачепить боже, проклятий буде. Анафема вето сі!

— Та невже? — молодий отаман стиснув держално меча, так що поблідла шкіра на пальцях його правиці.

— Так. Боги привели їх сюди для служіння собі. — Макарієві здалось, що Сила перетекла до його голосу, що слова виходять з нього не звуками, а разючими перунами.

— То ми їх сюди загнали, не боги.

— Всі ми лише знаряддя богів, жупаниче. Сам щойно казав, що саме боги тобі посилають здобич. А я поставлений наглядати за божим.

— Святі отчі боги, — не відриваючи погляду від очей візантійця, наголосив на цьому слові Шикорчик, — можуть узяти собі двох сучок за двічі по п’ять дюжин монет. Я відступаю їх богам. Нехай Рід Перетинь буде свідком моєї побожності. Але ту, що у гаптованій безрукавці, віддаси мені. Зі здобичі я вибрав її для себе.

— Вона також потрібна богам.

— Звідки відаєш?

— Бачу те, чого не бачать інші.

— Чому маю тобі вірити?

— Тому що я відігнав від тебе Моку-пропасницю, коли вона прийшла взяти твоє життя. Тому що це я дав гадючника й тирлич-зілля[47] Дрожкові, — кивнув Макарій на одного із джур, — що ним навернув він до себе серце діви Олади. Тому що це я перед ликами трьох богів палив сіно й тим зупинив буревії, що насилали з Громового хребта. Тому що й ти сам знаєш: я бачу далі й відаю більше за тебе, за твоїх джур і за усіх твоїх родичів. Якби не я, жупаниче, чаклуни-чорнокнижники понищили б половину твоїх родовичів. Я сказав.

— Знаємо, що ти хитрець[48], але ж і хитреці брешуть, — примружив ліве око Шикорчик.

— Хто бреше про волю богів, той наражається на страшне прокляття, — твердооко глянув на нього Макарій і зіскочив з богословської теми: — А чим тебе, жупаниче, так зачепила ота миршава хорватка? Твої наложниці вродливіші.

Шикорчик хвилину роздумував, відтак непомітно дав Макарієві знак: відійдемо, мовляв.

Вони пройшли зо півсотні кроків до позеленілої скелі, що захищала старе городище зі східного напрямку. Тут, на дикому камені, давні люди вирізали охоронну руну, подібну до руни Спаса-Велеса. Макарій, котрого мандри навчили пильності до священних справ, не забув привітати жестом-славнем знак присутності Сили.

— Та дівка не з простих буде. — Шикорчик також сотворив славень. — Дорого коштує. Продамо її родичам за злато.

— Хочеш за неї золота? Скільки?

— В тебе стільки немає.

— Звідки відаєш? — тепер це питання поставив візантієць.

— Добре, не відаю, — відступив молодий отаман після недовгої паузи. — Яви, що маєш.

— Це пасуватиме до твоєї нашийної прикраси. — Макарій витягнув з-під череса восьмикутний медальйон, відкрив його, розгорнув пластини дорогоцінного складня. — Агіос Артемісіо сіма[49]. Навіть твій батько-архонт[50] не має такої сустуги.

— Це печатка чужинських богів, — Шикорчик недовірливо доторкнувся до медальйона. Полірований електрум сяяв ні сонці, не поступаючись щирому золоту.

— Всі вільні народи, жупаниче, прославляють Велику богиню. Твої родовичі іменують богиню Даною. У світлиці твоєї матері я бачив її дерев’яну подобу. А це її знак, карбований на світлому хазарському золоті. Запитай у чаклунів з Ігровця[51], якщо мені не віриш.

— Звісно, що запитаю, — пообіцяв Бойвів син, засовуючи медальйон до свого череса. — Й не тільки в них… Добре, беру це золото за хорватку в гаптованій безрукавці. А ти тягни свої «повновісні» монети. За двох сучок двічі по п’ять дюжин.

— Авжеж, жупаниче, я почув тебе. Десять дюжин. Це буде сто дирхемів, себто один літр, і ще двадцять.

— Я знаю, премудрий жрече, — кивнув Шикорчик. — Не лише ти вмієш числити. Тягни сюди і сто, і двадцять. Подивимось на твої діряві дирхеми.

— Спочатку сотворимо присяги, — кивнув на Велесову руну візантієць.

Чорнобородий відступник від віри Христової і молодий отаман верховинців підійшли до скелі, поклали правиці свої на руну й майже суголосно мовили:

— Присягаємо на цьому і на незримому, що не маємо ані жалю, ані здрості, ані таємної злої думки по здійсненній згоді. Нехай буде вона чинною у Трьох світах, уночі і вдень, в будні і на свята, для чоловіків, жінок і дєцкого. Нехай Рід Требовник, святі боги і предки у Нав’ї будуть нам в тому свідками і покарають кривоприсяжника наглою і болючою смертю, де б він не ховався.

За годину, втомлений суперечками з Шикорчиком, який забракував не одного з його дирхемів, Макарій повернувся до печери. Рудій за цей час погіршало. Візантієць промив її рану відваром святого Сіллабія, а про себе відмітив, що без лисячого жиру таку рану вилікувати не вийде[52]. Але лисячий жир в нього закінчився. Він покликав Доброславу до сусіднього підземелля й, не сходячи до подробиць, оголосив їй поточне становище втікачок. Те, що Спірка і Риска стали наложницями Макарія, не сильно схвилювало Горанову онуку, проте вона навідріз відмовилась визнавати себе рабою візантійця.

— Я з боярського роду, — гордо заявила Доброслава, — й радше горло собі переріжу, аніж стану чужинцеві купленою жоною!

— Походження значення не має, — похитав головою Макарій. — Коли авари або слов’яни беруть у полон підданих імператора, вони не роблять різниці між простими паріками зі стасії і шляхетними патриціями[53]. Вас узяли в полон молоді фракійці, і я вас купив.

— Нас не взяли в полон, — зашипіла Доброслава. — Мій меч й досі в моїй руці!

— Ви самі звернулись до мене по допомогу. Ви поклались на мене і на богів, а не на свої мечі. Хіба ж не так?

— Так, але мені не потрібна така допомога.

— Краще бути моєю жоною, діво, аніж незаміжньою та бездітною піти до предків або ж у розбійницькому лігві задовольняти бажання і виконувати примхи десятків воїв.

— Вони б не посміли! — В очах Доброслави Макарій не помітив впевненості у мовленому.

— Я їх добре знаю. Повір мені, посміли б.

— Я викуплю себе. Скільки ти заплатив за мене?

— Я віддав за тебе цінний золотий артефакт, який коштує двісті дирхемів або ж двісті двадцять нових франкських денаріїв. Ти розумієш, що таке денарії, діво?

— Так, я знаю лічбу і знаю ціну монет. Я маю при собі тридцять срібляків. Тих, про які ти кажеш. Цього мало, але мій дідо заплатить тобі решту. Заплатить, скільки ти скажеш.

— Твій дідо — заможний патрицій?

— Так. — Доброславі було відомо значення цього чужинського слова. В Горановій світлиці нерідко гостили купці з півдня, що привозили бояринові хитрі прикраси і солодке вино. — Він ближній радник нашого княз… ігемона, — блиснула вона знанням ще одного іноземного слова. А ще в неї на язиці крутилося і свербіло повідомлення, що вона наречена княжича Томирада. Але про це молодша онука Горана врешті-решт вирішила змовчати. Бо ж розуміла, що така об’ява могла зашкодити не лише їм з князенком, але й усьому Білому племені.

— І цей достойний та багатий патрицій відпустив свою дорогоцінну онуку в наші гори?

— В мене є охоронниці.

— З малими луками і короткими мечиками? — посміхнувся Макарій. — Видатна охорона для родички радника самого ігемона. Щось тут не так, високородна пані… А може, ви ізгої?

— Я залишусь в тебе заручницею, а Спірку відправимо до мого діда. — Доброслава зробила вигляд, що не почула слова «ізгой». — Спірка принесе злато, але ти до того часу не зачепиш мене. Можеш взяти собі за жону Риску… Так кличуть руду, — пояснила вона, раптом второпавши, що чорнобородому їхні імена не відомі.

— Руду ще треба відібрати у смерті, — зауважив Макарій. — Крім того, я викупив вас із тією умовою, що ви під моїм началом служитимете богам і воюватимете з чорнокнижниками. Якщо син місцевого архонта провідає, що я відпустив когось з вас за виру, або ж послав когось по виру, він забере вас собі як законну здобич. І буде правий.

— Ти ж заплатив їм.

— Вони вважають, що їм заплатили боги. Мене вони не бояться, діво, вони бояться лише богів. Вони будуть пильно слідкувати за цим місцем. Твоя охоронниця не дійде до вашої землі.

— Спірка знає дорогу. І вона дуже спритна.

— Не спритніша за хлопців Шикорича. Ти чула про нього, діво?

Онука Горана кивнула. На її обличчя набігла сіра тінь розпачу.

— Це місце перебуває під охороною богів, — мовив візантієць. — Я тут господар, маг і орофілак. Місцевий архонт визнає мій стасис, мій маєстат і мою магевму[54]. І саме я буду вирішувати, що і як ви тут робитимете. Ти розумієш, про що я глаголю, діво?

— Так, — тихо сказала Доброслава. Незримий стрижень, на якому досі тримався її спротив, раптом розтанув. Дівчина відчула себе безпомічною і дрібною перед волею ображених нею богів.

— Ти коритимешся мені, діво?

— Так.

— І твої охоронниці коритимуться мені?

— Так.

— Присягни, діво, за себе й за них ім’ям вашого роду.

— Присягаю Старим Туром Обойрогом, батьком нашим, — вона ледь витримала пронизливий погляд темних очей і продовжила крізь твердий згустень у горлі. — Присягаю за себе, за Спірославу і за Рискату.

— Ти щойно присягнула відкритим іменем свого предка, — зауважив візантієць. — Таку легку й облудну присягу, за вашими віруваннями, не гріх й зламати. Я не дурний і знаю, що бога вашого роду насправді зовуть не Туром і не Обойрогом. Присягни його істинним ім’ям.

Доброслава подивилась на відуна так, що здавалось: її погляд спалить йому обличчя. Відтак дівчина тяжко зітхнула, відкинула з лоба мокре волосся, зволожила язиком пересохлі губи, обома руками вчинила священну мудру й ледь чутно прошепотіла:

— Індрою-богом присягаю.

«Отакої, — подумав Макарій, — знов і знов випадає мені переконуватись, що застрашення у розмові з варварами вирішує більше, аніж дюжина розумних аргументів. Таке саме і з оною амазонкою. Ледь почула про Шикорича, як одразу посмирнішала, вже не меле дурниць і ваговиті присяги творить».

— Йди і скажи своїм охоронницям, що відтепер вони мої наложниці, — розпорядився візантієць. — Про тебе, патриціанко, я ще подумаю.

Він простягнув до неї руку. Спочатку Доброслава не зрозуміла, чого хоче цей чорнобородий відун, від якого линув нестерпно чужий дратуючий запах. Але швидко здогадалась. Вона відчепила від череса меч і ніж, віддала їх візантійцеві. Той кивнув, мовляв, правильно. Потім сказав:

— Для лікування рудої потрібний лисячий жир. Зможеш вполювати лисицю?

Доброслава мовчки кивнула й відвернула обличчя убік. Ні очі їй навернулись сльози, що для воїтельки вважалось ганебним. Ніколи не думала вона, що їхня втеча закінчиться настільки швидко й так прикро. В цю мить їй згадались прохромлена стрілою Навка і гадюка, вбита нею на гірському схилі.

Арата почувалася винною. Зловорожі болотні духи знайшли у її єстві слабкість, наслали на неї сон. Якби не це, вона б завадила місцевим полонити білявку. Тепер усе ускладнилось. Арата вкотре порівняла дівчину з дурною козою. А як ще назвати ту, котра, маючи під рукою зброю, дозволяє хирлявим мочарним виповзням захопити себе зненацька, запхати до мішка, віднести на смердючий хутір і зачинити у порубі.

— О богине, Володарко ночі, не карай мене запустілу й порожню чорною карою й жовтою карою не карай, — шепотіла Арата. — Я виправлю свою помилку й визволю провідницю.

Вона розуміла, що виконати цю присягу, воюючи одній із цілим кланом болотних жителів, їй буде нелегко. Й справа зовсім не в числі двоногих ворогів. Проти неї стояли не лише вої болотного клану, але й незримі мешканці цього згиблого драговища. Вона відчувала їх присутність. Ці духи також складали щось на штиб сімейства, адже за часів незапам’ятних усіх їх породило нечисте божество, таємного імені котрого Арата не відала, а знала як Жабу.

Уперше з невидимим виводком Жаби вона зустрілась чотири роки тому, коли повертала до степового святилища золоту магицю богині, вкрадену захланними уличами. Святиню приторбичив розбійницький улицький рід, що так само, як і тутешні багнючники, мешкав на укріпленому хуторі, оточеному непролазним трясовинням. Тепер, готуючись до смертельного бою, Арата згадала той свій напад на уличів.

Того разу вона увірвалась до укріплення, озброєна двома серпастими мечами; увірвалась, немов літній степовий вихор. Перші перемоги були легкими. Їй знадобилось лише півтора десятка проміжків між вдихами, щоби знищити сторожу при брамі. Крадії впали, жодним звуком не встигнувши попередити сплячих родовичів. Крізь перерізані шиї сигнальні звуки не проходять. Лише криваве булькання.

Але вже за мить Арата відчула протидію іншого рівня.

В очах войовниці потемніло, щось холодне й слизьке натиснуло їй на ребра. На мить їй здалось, що мечі повипадають їй з рук. Одночасно незримі охоронні сили розбудили уличів, які спали у великій довгастій будівлі, накритій очеретом. З неї вискочили бородаті драби у довгих сорочках з булавами і важкими мечами, більш подібними на заточені залізні штаби.

Арата промовила закляття проти дурману. Перш ніж слизька задуха відступила від її легенів, вона побачила зелено-прозоре велетенське тіло, що переповзало через снопи перед житловою спорудою. В цю мить войовниця відчула, що перебуває за крок від смерті.

«Жабо, згинь! Айме сміде!» — крикнула вона, знову відчула в руках силу й шулікою налетіла на першого з бороданів.

Той замахнувся мечовидною штабою й охнув — сталевий серп розрізав йому живіт і випустив на волю спрутоподібне звивище кишок. Воно вистрибнуло з черева бороданя, наче жива істота, й хлюпнуло на тік. Арата легко ухилилась від прямого удару, відразу забула про вибалушеного улича, стрибнула вбік і наступної миті зустрілась аж з трьома ворогами. Не такі кремезні, як перший, вони, тим не менш, подужали двічі подряпати її своїми мечами, перш аніж з їхніх розрізаних судин забили фатальні червоні фонтанчики.

Араті як жінці було важко змагатись з богатирями у замашному перерубуванні тулубів. Зате вона достеменно знала, де у людському тілі знаходяться кров’яні протоки. Для того щоби швидко знекровити дорослого чоловіка, особливої сили не треба — лише точність і блискавичність ударів. Тим більше що улицькі селюки не носили броні й не відзначались військовим вмінням. Вони безпорадно крутились навколо себе, намагаючись дістати вертку, наче сарпа, Арату, підставляючи свої тіла під ріжучі удари гострих як бритва мечів.

Більше клопоту було від собак, які на шмаття дерли шкіряні штани і чоботи войовниці. Їй довелось відволіктись на цих четвероногих, заскочивши на колодязний зруб і блискавично замінивши один із мечів на сталеве віяло. Уражені шматками отруєної сталі, пси порозбігались, а невістка Триликої знову взялась махати двома серпастими клинками.

Смертельно порізавши п’ятьох чи шістьох бороданів, дружина Богомола зустріла досвідченого воїна. Він не мав бороди, зате, за звичкою найманців, носив довгі вуса і хазарського оселедця. На грудях мав пишне татуювання — сонячний диск у кігтях хижого птаха. Воїн рухався утричі швидше за селюків, і в руці його була справжня зброя — меч-акінак з харалужним лезом. За всіма ознаками це був грізний супротивник.

Арата зробила вигляд, що тікає від нього, застрибнула на земляний насип, потім на стайню, звідти перелізла на дровітню, з неї знову зіскочила на тік. Вусань піддався на її хитрість, погнався за нею і в запалі погоні не помітив, як втікачка знову застосувала смертоносне віяло, з якого в бік ворога злетіла маленька залізна стрілка. Подряпина від неї була незначною, але отрута діяла швидко. Особливо тоді, коли у вжаленого стрілкою напружено працювали м’язи. Вусань не пробіг током і двадцяти кроків, уповільнився, схопився за груди. Відтак заточився, випустив з правиці зброю і захрипів, видушуючи з себе якісь пусті слова.

Арата здалеку спостерігала за ним, а потім продовжила свою справу. Підлітку з довбнею, що раптово вискочив з-під дровітні, вона блискавичним ударом зрізала чоловічу гордість й залишила його корчитись і верещати посеред двору. Потім їй під руку попався сивоголовий улич, ненависть якого набагато перевищувала силу. Він розмахував ножем, з його беззубого рота линув потік найжахливіших проклять. Арата нирнула старому під руку, опинилась у нього за спиною й — у розвороті, з розмаху — майже відтяла уличеві голову. Та повисла на вузькому шматку шкіри. Ворожа кров укотре залила їй очі.

Далі все було просто. Вона, майже граючись, вбила ще двох підлітків, яким злі духи підказали заступити їй шлях, зайшла до божниці, зробленої у вигляді зрубу зі шпилястим дахом, і забрала звідти подобу богині. В божниці, серед розмальованих кумирів, стояв невеликий, вирізаний з коштовного зеленого каменя, бовван Жаби.

«Певно, теж звідкілясь вкрали», — припустила Арата і скинула ідола на підлогу. Від удару в жаб’ячої подоби відкололась голова. Й відразу наче важкий тягар зістрибнув з грудей Богомолової дружини. Вона на повні легені вдихнула повітря, що пахло черешневою смолою і смертю.

Войовниця відчула задоволення своєї богині і заспівала. Коли ж пісня закінчилась, а кров на її обличчі висохла, вона залишила осиротілий дім улицьких богів і ще раз обійшла хутір.

Перестарки, жінки й діви-улички так і не наважились висунутись з житлової будівлі, що зберегло їм життя. Можливо, серед них ховалась і жриця Жаби, але Араті було не до неї.

Вона повернулась до того місця, де вмирав воїн з акінаком. Вусань ще змагався з Мораною-Смертю, намагався підвестись з колін, але почорнілі жили вже проступили всім його тілом. Рясний піт стікав голеною головою, капав з вус, зіниці звузились, на губи вийшла піна, а прикрашені коштовними перснями пальці корчила судома. Отрута мала відправити його у Нав’є ще до сходу сонця. Відправити після мук та соромітних вивержень. Арата підібрала акінак і добила ним вусаня, прохромивши йому серце. Істинний воїн має повагу та милосердя до переможеного, якщо той у бою виявив відвагу і військове вміння.

Вона побажала вусаневі щасливої дороги до Нижнього острова воїнів, а на пам’ять про нього відтяла оселедця й зняла один з перснів — золотий, з чорним каменем Сили.

Такого її вчили древні книги і старші жриці.

«Є що згадати, — вирішила войовниця, погладжуючи чорний камінь, — та пригода й направду вийшла славною. Крадії отримали добрий урок, проте самої Жаби мечем не дістати. Цікаво, чи пам’ятає зелена потвора приниження, отримане тоді від Арати Непереможної?»

Може, то болотний сморід закрутив їй голову, а може, Володарка ропух підтвердила її здогадку, але Араті здалось, що між її скронями незвично захололо. Войовниця приготувала зброю, закріпивши на ремінних петлях меч, ножі і метальні стрілки, затиснула в зубах духову трубку й тихо-тихо сповзла з болотяної купини до трясовиння.

Тут, знала вона, починається підводна стежка, що веде до хутора. Ще ранком вона помітила, як цим таємним шляхом ходили місцеві, і вирішила ним скористатись. Жодного разу вона не змусила воду відізватись звуком на її просування. Болотна змія пропливла між її ногами, драговиння обліпило все тіло, але Арата не зупинилась і не прискорилась. Концентрована і спокійна, вона подумки повторювала слова древнього поета:

Раптом просто перед нею з темного болотного лона випірнула величезна жаба.

«Привіт, о Володарко ропух, — подумки розсміялась Арата. — Давно не бачились!»

Жаба дивилась на неї і надувалась, щоби голосним кумканням попередити мочарних виповзнів про небезпеку. Але не встигла. Войовниця гостро заточеним нігтем пропорола її надуте черево. Драговина тихо і сумно булькнула, проводжаючи жаб’ячий дух до Нав’я.

Ще кілька кроків непевною твердю — і Арата досягнула острова, де мочарники збудували своє укріплення. На відміну від хутора уличів, за центр якого правила велика житлова будівля, тутешнє поселення складалось з багатьох очеретяних хиж, що своєю формою нагадали дружині Богомола шоломи гвардійців багдадського халіфа. Вона раптом згадала, як у дитинстві любила дивитись на урочистий виїзд намісника Пророка з Мадінат ал-Мансур[55], як палали на сонці золочені шоломи і виткані сріблом плащі його охорони, як її старша сестра захоплено шепотіла імена комонних красенів: «…бін-Мутадір, ал-Афшин, бін-Сулбат…». На мить уява Арати перестрибнула з холодних мочарів під сонце, що розжарювало різьблені плити Баб-Хурасан[56]. Кутики її очей ледь зволожились.

Войовниця схопилась за стебло осики, підтягнулась і забралась на укріплений подвійним тином берег. Вона згадала, що Кругле місто халіфа ал-Мансура також оточував подвійний мур, й ледве стримала сміх, народжений самою можливістю подібного порівняння.

Арата зачаїлась під тином, прислухаючись до звуків, що линули з хутора. Там сперечались чоловіки, які, судячи з їхнього голосного варнякання, встигли хильнути хмелю. Змісту розмови дружина Богомола не розуміла, але вона цього й не потребувала. Головним було те, що жителі мочарів відчували себе у цілковитій безпеці, а їхні вартові за цим п'яним гомоном нічого не чули. Псів, наскільки знала Арата, в болотяних поселеннях не тримали. Отже шлях до хутора був відкритим.

Вона нарахувала вісім очеретяних хиж. Це означало, що на хуторі живе не менше восьми сімейних пар.

«До десяти боєздатних чоловіків, два-три дідугани й кілька хлопців-підлітків, — припустила Арата. — Жінки у жаб’ячих дітей не войовничі, але можуть кинути ножа або ж хлюпнути окропом. Найбільша небезпека — від малих луків, з яких можна стріляти навіть через шпарини у хижах. З відкритого бою краще не починати».

Вона приготувала боєзапас для духової трубки, нечутною тінню перестрибнула через перший тин, зробила дірку у другому, пролізла крізь неї й обережно заглянула до найближчої хижі.

З темряви чулось дихання сплячих людей. Придивившись і прислухавшись, Арата розрізнила шістьох: старшу жінку, дорослу пару і трьох дітей. Одна дитина не спала, їй здалось, що це була маленька дівчинка. Дорослий чоловік лежав з самого краю, обличчям до стіни. Дружина Богомола обігнула хижу, приклала вухо до її очеретяного боку. Гаряче і смердюче дихання чоловіка пробивалось крізь сухе плетиво. Арата приготувала ніж з тонким видовженим лезом, примірялась і різко ударила крізь очерет на Шість пальців правіше від нагрітої диханням ділянки.

Було чутно, як сіпнулось тіло. Чоловік застогнав, але неголосно. Арата зачаїлась між хижою і тином, готова у будь-яку мить нирнути у дірку. Але нових стогонів і рухів вона не почула. Сім'я проспала смерть свого годувальника. Войовниця глянула в бік другої хижі. Перед тою поставили клітку, де рохкали свині. Один з підсвинків дивився просто на Арату. Гомін на хутірському токовищі тим часом вщух, верхівками хиж блукали непевні відсвіти сторожової ватри.

Богомолова дружина, намагаючись не наступати на купки розкиданого хрусткого сміття, перебігла до другої хижі, протиснулась між свинарником та очеретяною будівлею, прислухалась до тамтешнього буття. В житлі панував неспокій. Подружжя віддавало шану богам кохання, інші не спали. Зате у третій хижі панував сон. Випущена з трубки оперена голка вкоротила віку здоровенному дядькові, що хропів ледь не на весь хутір. Проте його жінки (а їх Арата налічила аж три) виявились більш чутливими, аніж сім’я в першій хижі. Не минуло й десяти проміжків між вдихами відтоді, як здоровань припинив хропіти, як з третьої хижі пролунав несамовитий жіночий вереск.

Арата сховалась за свинарником й звідти випустила голку в чоловіка, котрий вискочив на крик з другої хижі. Напевне, це він кохався з дружиною, бо вистрибнув надвір зовсім голим. Отруєна криця вжалила болотяного мешканця між лопаток. Він намацав її, витягнув з тіла і здивовано подивився на оперене жало. З цим здивуванням на обличчі мочарник і відійшов до предків.

Тим часом весь хутір піднявся на ноги. До третьої хижі підбігло аж четверо чоловіків, озброєних рогатинами та малими луками. Один з них тримав смолоскипа. Певно, хуторяни вирішили, що на острів напав звір. З хижі назустріч мисливцям вискочила молода жінка й почала щось гарячково пояснювати. На обличчях хуторян Арата побачила розгубленість. До них підбігли ще люди — троє чоловіків, жінки, діти. Один з хлопчиків побачив труп голого чоловіка і закричав.

«Семеро чоловіків, — визначила сили ворога войовниця. — Один з мечем, троє з рогатинами і смолоскипами, один з булавою і двоє з луками. Ще є два неозброєних підлітки і три сильні молоді жінки. На решту можна не зважати… Ото буде забава!»

Першими загинули ті, що були озброєні луками. Обох вразили метальні ножі-рибки. Жінки здійняли страшний лемент, побачивши Арату, що перестрибнула через свинарник і кинулась на хуторян. Брудна до чорноти, швидка і смертоносна, вона нагадувала нічного демона, що вискочив з Нижнього світу напитися свіжої крові.

Широкоплечий мочарник, якого войовниця визначила як ватага хуторян, розкрутив і кинув булаву. Хоча від нього на кілька кроків несло брагою, рука не схибила. Шпичаста залізна сфера на ланцюгу неминуче розтрощила б Араті голову, якби вона не присіла. Широкоплечий, якого важка булава розвернула уліво, несамовільно зробив півкроку вперед й несподівано для себе наштовхнувся на меч войовниці. Вона вколола його під серце і відстрибнула убік. Ватажок хуторян наче наштовхнувся на кам’яний мур, упустив булаву, блювонув зеленкуватою рідиною. Ще до того, як він упав на черево, войовниця стрибнула вперед.

Кілкий удар її зброї пробив борлака кудлатому дядькові з мечем. Захлинаючись кров’ю, той ще намагався навідліг розрубати нападницю, але його відчайдушний напад потрапив у порожнечу. Войовниця нирнула йому під руку. Меч потягнув напівмертвого за собою, дядько зробив два швидких кроки і розтягнувся поряд з широкоплечим. Цієї миті Арата вже устигла вибити рогатину з рук високого хуторянина і поранити одного з підлітків. Мочарники збились між хижами переляканою отарою, кричали і заважали одне одному. Якась знавісніла молодиця — певно свіжа удова — кинулась на войовницю голіруч і миттєво залишилась без руки. Злива її крові змішалась з брудом на тілі дружини Богомола.

Поки головні сили хуторян перегруповувались для контратаки, двоє молодих хлопців підкрались до Арати іззаду, намагаючись накинути на неї рибальську сітку. Маневр був небезпечним, і лише загартована в сотнях битв інтуїція врятувала її від метикуватих сіткарів. Відчувши небезпеку, вона різко крутнулась, меч порізав сітку і руки, що її тримали. Проте молоді хуторяни не відступили, кинувши сітку Араті в обличчя. Вона відступила й натрапила на рогатину. Гостра деревина пробила шкіряний панцир, різонула плече. Якесь мале дітисько вчепилось їй в ногу зубами.

Різким рухом вона відкинула кусюче створіння, стрибнула на одного з сіткарів, прохромила йому підребер’я, схопила за плечі, розвернула й підставила під рогатини хуторян, що підбігали. Тіло сіткаря прийняло в себе їхні дерев’яні гостряки. Наступної миті Арата відпустила його, розкрила своє смертоносне віяло, металеві стрілки вдарили в натовп, що сунув на неї.

— Віддайте ту, яку вкрали! — крикнула мочарникам Арата.

Тепер прийшов час погратись у перегони. Войовниця побігла між хижами, відчуваючи, як з роздертого плеча струменить кров. На її шляху опинився древній дід («Волхв!» — подумала Арата), котрого вона вдарила п’ятою у груди, й ще якась жінка, що миттєво присіла, затулила руками лице і заверещала, лише побачивши перед собою закривавлене брудне страхіття.

Раптом дружина Богомола виявила, що за нею ніхто не женеться.

«Дивно!» — сказала собі жінка.

Вона зайняла зручну позицію за земляним валом, котрий насипали біля хутірської брами, і приготувалась до бою. Сторожова ватра, що горіла на тому насипі, непевно освітлювала хутірський тік. З правого боку від себе Арата побачила капище з окатими бовванами, помальованими у червоне і синє.

На протилежному боці току з’явились троє хуторян. Вони, тягнули зв’язану білявку, приставивши ножа їй до горла. Та пручалась і верещала. Арата подумки посміхнулась своїй перемозі. Мовою полян, яку вона знала найкраще зі всіх слов’янських говірок, дружина Богомола пообіцяла, що залишить хутір відразу, як отримає бранку.

Серед вцілілих болотних мешканців також знайшовся знавець полянської. Він прокричав:

— Ми не віримо!

— Тоді я усіх вас уб’ю, — пообіцяла Арата. — Винищу до ноги. А потім спалю увесь цей смітник.

— А ми вб'ємо цю дівку.

— Не встигнете цим втішитись.

Хуторяни зачали радитись. До них приєднався той древній дід, якого вона прийняла за волхва. Він щось енергійно доводив чоловікам, махав руками і плювався. Арата здивувалась. Зазвичай після її ударів вороги не проявляли подібної жвавості.

«Дійсно небезпечний чаклун», — вирішила вона.

— Хто ти, жінко? — прокричав до неї тлумач.

— Янгол смерті.

— Ти служиш Богомолові?

— Я меч і нагай Триликої, Великої Матері світу.

— Навіщо тобі ця хорватка?

— А вам?

— Ми віддамо її жупанові як виру.

— Шукайте собі іншу для вири. На хорватку поклала око моя хазяйка. Я маю принести її в жертву богині.

— Відступись, жінко. Ми вже послали по допомогу.

— Коли вона сюди прийде, то знайде лише мертве.

— Тобі не вийти з нашого краю.

— Зі мною сила Триликої.

— Наші боги також могутні.

— Я не боюсь ані смерті, ані ваших богів. Я боюсь лише гніву богині. І вам раджу боятись.

Хуторяни знову засперечались. Було чути й жіночі голоси. Верескливий голос чаклуна потопав у несхвальному гомоні. Нарешті товмач прокричав:

— А якщо ти нас обдуриш, жінко?

— Про що мова? — Арата зауважила, що брама замкнута важким брусом.

— Може, ти мислиш так: ми віддамо тобі хорватку, а ти нас потім вб’єш.

— Ви не потрібні богині. Триликій знадобилась хорватка.

«Брус можна буде підважити, — тим часом міркувала Арата. — А на одвірку засувів не видно. Можна спробувати вийти у браму. Перелазити через тин небезпечно, навіть за капищем, де лучникам заважатимуть боввани».

— Присягни, жінко.

— Трімурш-рта гя’а-шабдай тарі-Бау! Присягаю трьома ликами Великої богині та іменем її Бау, — голосно мовила войовниця, виглянула за насип і сотворила мудру, «дашком» з’єднавши кінчики пальців двох рук над своїм закривавленим чолом.

Нова нарада тривала недовго. Чаклун знов лементував, але його не слухали. Білявці розв’язали ноги і штовхнули до насипу. Очі хорватки розширились від жаху. Йти вона не хотіла. Один із хуторян почав рогатиною колоти білявку в спину. Та верескнула, але залишилась на місці.

— Геть-геть! — кричали їй, аж захлинались, болотні мешканці.

Рогатина вжалила хорватку у шию.

Та приречено заплакала. Спотикаючись, рушила до Богомолової дружини, що терпляче чекала, не виходячи з-за насипу. Арата не мала сумніву, що невидимі лучники тримають під прицілом її позицію. Вона молила богиню, щоби мочарники не здогадались влаштувати засідку за брамою. Навіть діти, засівши з луками на болотяних купинах, могли стати смертельною загрозою при відступі.

Білявка дійшла до насипу. Вона не відривала очей від страшної войовниці, чекаючи, що та принесе її в жертву просто на цьому тоці.

— Ти розумієш, про що я говорю? — спитала у хорватки Арата.

— Так, преподобна жрице, — кивнула та. — Не все, але розумію.

Білявку трусив дрож. Вона була геть мокрою, без череса, штанів і взуття. З розбитого носа на її підборіддя стікала кривава цівка. Розпатлане волосся збилося в ковтуни. Крізь розідрану сорочку Арата бачила її тіло — брудне, все у синцях і подряпинах.

— Я тебе не вб’ю, не бійся. Розумієш?

— Я чула: ти принесеш мене в жертву.

— Ти чула брехню.

— Ти збрехала?

— Тепер ти належатимеш богині і робитимеш те, що я тобі накажу. — Одним ударом меча Арата розрубала мотуззя, яким хуторяни зв’язали білявці руки; рана відізвалась на цей рух болем, з неї знову вихлюпнулась кров. — Якщо не робитимеш, я тебе битиму. Буде боляче. Підемо на південь.

— Вони здогонять, — крізь стогін прошепотіла бранка. Кров зі страшним болем відновила свій біг у її зап’ястках і пальцях. Руки затерпли так, що вона ледь змогла розправити брижі на задертій сорочці.

— Тепер жаб’ячі діти слабкі, налякані і не мають вождя, — пояснила Арата, уважно оглядаючи капище і тин обабіч брами. — Допоки тутешній староста не пришле своїх воїв, нас залишать у спокої. А ми втечемо.

— Болотами?

— Іншої дороги немає.

— Для чого… Навіщо ти мене в них забрала?

— Ти допоможеш мені.

— Це ж ти врятувала мене, коли…

— Я.

— Ти поранена. — Голос білявки потвердшав. — Я вмію зупиняти кровотечу.

— Потім. Зараз жаб’ячі діти націлили стріли, — не підводячись на ноги, Арата, наче павук, перебігла від насипу до брами. — Якщо будемо гальмувати, мста жаб’ячих дітей переможе їхній страх.

— Я швидко бігаю, — запевнила хорватка.

«В лісі ти бігла, як корова, — подумки посміхнулась войовниця. — Але маєш довгі сильні ноги. Може, й витримаєш…»

— Як тебе називають? — запитала вона уголос.

— Я Жаринка з роду Куни. — Білявка, за прикладом Арати, навприсядки рушила до брами. — А твоє?

— При народженні мене нарекли Хамдуною, на честь доньки праведного володаря[57], — сказала дружина Богомола, підважуючи замковий брус. — Можеш називати мене цим ім’ям… Заринко.

Брус впав, стулки воріт розійшлись. За брамою на них чекали неозора болотна ніч й ображена Володарка ропух.

— Зачекай, відуне! — почув Пекич крик Тітіри.

Він усе ще стояв на тій дорозі, що вела від Березового горба до річного перелазу й далі, до капища. Причинна бігла, а її брудне вретище віялось, наче жмут зміїних хвостів.

— Срібне волосся! — мовила Тітіра віддихавшись.

— Про що мовиш? — Холод сів на плечі Волха, який жодній людині не розповідав про останні слова Пекового пророцтва.

— В неї тепер срібне волосся, — майже пошепки повідомила причинна. — Ти ж відаєш про срібне волосся.

— Від нього небезпека, — кивнув двічі народжений, до болю в пальцях стискаючи посох із золотим яструбом на верхівці. — Так в кого срібне волосся?

— У діви, яку… яку вполював Той.

— Хто вона? Я її знаю? — Холод сповз з плечей Волха аж до попереку.

— Знаєш, знаєш, — затрусила брудними космами причинна. — Бачив, бачив…

— Хто вона?

— Куничка, турова сестричка.

— Повідай її ім’я.

— Не пам’ятаю. — Личко Тітіри раптом зморщилось, нагадавши Волхові запечене в глині яблуко. — Не пам’ятаю.

— Де вона?

— Не пам’ятаю.

— Її проводили через залізо?

— Ні, ні, не проводили, не проводили, не водили і не приводили, вину заховали, на смерть послали, — заторохтіла причинна. — Нею відкриють ворота, нею розчистять дорогу, нею спрямують, нею вторують…

— Звідки дорога? Від якої брами?

— …через небесні ворота стежина йде. Той стежиною йде, прийде. А вона ж, куничка-калитка, діва-обида, воротарка, воротарочка, оборотна служенька, його зустрічатиме, на царство вінчатиме, за руки братиме, у поля вестиме, на стіл саджатиме…

— Чия вона дочка? Котрого з куничів?

— …служенька, служенька, комашине круженько, — торохтіла далі Тітіра, дивлячись у землю, пританцьовуючи, розгрібаючи босими ногами дорожній пил. — На тій горі, у тому дворі, де ти був-гуляв, Блудня замовляв, вже не Пек живе, вже не Пек княжить, скарби свої стражить. Там ворітний стовп, там…

Причинна раптом замовкла і подивилась на Пекича, наче на страшне чудо. Ні-ні, зрозумів Волх, вона дивиться крізь нього. Дивиться, в бік річкових верб і далі. Він навіть озирнувся про всяк випадок: чи не повстає за спиною якась потвора.

— Той! — зміїно засичала Тітіра.

— Де? — Волх підніс до безтямних очей причинної відшліфований майже до сферичної форми кришталь. — Де та брама? Де? Кажи, ну!

— На горі-гірці відкриється дірця. — Очі Тітіри прикипіли до каменя.

Волх повів каменем вліво-вправо. Очі причинної, наче прив’язані до нього, також зрушились спочатку вліво, а потім вправо. Рот її розкрився, слина капала на вужика, що звивався біля ніг Тітіри. Ще один гаспид виповз з трави біля Волхового посоха.

— Де та гора, кажи! — запитав жрець, вливаючи у свій голос залізо владності й мідь вимоги.

— У Корвона-гуримича, у Чорного Громича.

— На Громовому хребті? — Він підніс камінь аж до кінчика її носа, так, що зіниці причинної скосились до самого перенісся.

— Між двома зміями, між двома стовпами… — Тітіра мовила все тихше, очі її безтямно дивились у напівпрозорі, оповиті молочно-білим серпанком, кришталеві надра. По «двох стовпах» її мурмотіння перейшло в невиразний сухий шелест.

Волх дзьобом золотого яструба, що вінчав його жрецький посох, несильно ударив причинну в чоло. Та зойкнула, затрусилась, впала на своє лахміття, здивовано закрутила головою. Вужики з-під її ніг хутко поповз до трав’яного берега. Пекич сховав камінь і швидким кроком, не озираючись, рушив до капища. Про суть загадкового «Того», що розігнав лісових духів та боженят, він здогадувався й раніше, але тепер сягнув упевненості. Також він зрозумів, що серед куниць є дівчина або жінка, яку демон обрав собі за провідницю. Проте найголовнішим, про що повідала йому Тітіра (чи то через неї царственна неня-сарпа), було місце проникнення демона у Серединний світ. Шлях Богомола пролягав через знане місце Сили, розташоване високо в горах.

«Їжачі боги! Брама на Громовому хребті, — мурмотів собі під ніс Пекич. — Те ще містечко, борони мене Хорс! Й без того було клопоту, а тепер ще й Громовий хребет… Тьху!»

Він не питав у Тітіри, коли відкриється брама. Будь-хто з могитичів знав про весняну вершину юлу-коловорота. Всі брами поміж світами відкривались раз на рік, у святу ніч проти Рахманного Великодня[58].

«Маємо ще зо півроку, це добре», — визначив Волх.

Зрештою, це була одна-єдина обставина, до якої пасувало означення «добра».

Чим більше Жаринка приглядалась до своєї рятівниці, тим загадковішою здавалась їй невисока темноволоса жінка, яка запропонувала називати себе Хамдуною. Стоймислова донька розуміла, що справжнього свого імені войовниця їй не відкриє, але й родильне дещо прояснило. Темноволоса прийшла до Серединного світу на півдні, у володіннях халіфа. Її перший крик почув край, віддаленість та чужість якого Жаринці й уявити було несила. Значить, вирішила куниця, життя Хамдуни пройшло у довгих мандрах, і вона бачила такі дивовижні місця, про які навіть старші купці лише чули. Це частково пояснювало її дивовижну військову вправність, невтомність м’язів та явну звичку до мандрівних злиднів. Хамдуна вживала їжу раз на добу, пила мало води й не спішила змивати з себе кров і бруд.

Чужинка, забувши про рану, відмірювала болотами версту за верстою, й Жаринка ледве встигала за нею. Хамдуна рушила не на південь, а на південний схід, де трясовиння де-не-де помежовувалось із сухими, порослими березняком острівцями. Схід сонця не зупинив їхньої втечі, але, побачивши Хорсів диск над туманним обрієм, войовниця зупинилась задля молитви й принагідного лікування.

Жаринка знала, що досвідчені воїни ніколи не лікуються уночі. Волхви казали, що навмисне припинення кровотечі злостить нічних демонів і рани потім погано загоюються. Лікуватись треба під Стрибожими променями. Хамдуна не порушила цього покону. Вона сотворила молитву, показала рану сонцю й тільки після цього покликала свою нову рабиню. Стоймислова донька промила поріз чистою водою зі шкіряної фляжки, присипала її якимось яскраво-червоним порохом (її родовичі використовували для цього сосновий пилок) та приклала зелене моховиння, зрізане зі старої липи. Обробляючи рану, Жаринка зауважила дивне татуювання на ураженому плечі войовниці: трикутник і дві крапки в ньому. Роздивитись малюнок уважніше вона не ризикнула, закривши його разом з раною моховинням. Кров з очищеного від струпа порізу насотала моховиння і зупинилась.

Деякий час вони відпочивали. Відтак чужинка одягнула коротку сорочку, що ледве сягала лосиних штанів, фарбовану в чорне безрукавку з телячої шкіри й підперезалась неширокими ременями, спорядженими численними петлями, мідними гачками та отворами для кріплення зброї, фляжки, кресала та решти мандрівного причандалля. На шию і поперек вона почепила обереги, на пальці одягла золоті і срібні персні. Дивлячись на це багатство, Жаринка пошкодувала за втраченим амулетом Матері Куни, який у неї, разом із чересом, грошима, взуттям, штанами і зброєю, відібрали мочарники.

Куниця придивилась до озброєння войовниці і мусила визнати, що воно незвичайне. Лезо химерно вигнутого, на дві сторони заточеного, меча зачорнили, щоби його блиск не зрадив під час нічної атаки. Кинджал мав надзвичайно тонке лезо, майстерно виковане з харалужної сталі. Метальні ножі-рибки, вкриті химерними письменами, Хамдуна порозсовувала по кишеньках безрукавки. Там вони не дзвеніли й не заважали рухатись. Й нарешті, на ременях було закріплено найцікавіше: запаковане до шкіряного футляру сталеве віяло з отруйними стрілками та вісім не менш отруйних стрижелів — рідних братів тих двох, що вкоротили життя туричам з Лівсунового городища. Малий лук войовниця, за допомогою Жаринки, прилаштувала на спині таким робом, щоби він не намулював рану. Ще Хамдуна мала ланцюг-удавку з металевими кулями на кінцях, шматок гострого бронзового дроту, змотану у кільце тонку шовкову мотузку та духову трубку з набором оперених голок.

Помивши ноги, войовниця змазала їх смердючим мастилом з мідного циліндрика. Запах був таким нестерпним, що Стоймислова донька відбігла на протилежний бік острівця. Побачивши її маневр, Хамдуна пояснила:

— Це засіб від п’явок та болотних змій.

— Такий смердючий?

— Його варять з чорнила морських спрутів, гірського масла[59] і жиру пустельних гризунів. Це мастило дорожче за золото. Давні царі дарували його своїм найкращим розвідникам.

— Тобі його цар подарував?

— Ні, — хитнула головою Хамдуна-Арата. — Людина, яка дала мені цей засіб, має владу, перед якою схиляються навіть царі.

— Й хто ця людина?

— Колись розповім, — пообіцяла войовниця. — А тепер, якщо ти не хочеш й собі намастити ноги, рушаймо. Жаб’ячі люди страшенно злі, довго йтимуть за нами.

Вони продовжили рухатись на південний схід, іноді легко пробігаючи трав’яними галявинами, іноді до стегон занурюючись у драговиння. Хмари комашні висіли над тутешніми мочарами, але під вечір дихати стало легше. Жаринка відчула, що вони вертаються до лісового краю.

Хамдуна тепер йшла обережніше. Час від часу вона зупинялась, прислухалась і принюхувалась до легеньких вітерців, що віяли з північного заходу.

— Вони наздоганяють, — повідомила войовниця, коли наблизились сутінки, а під ногами весело зашурхотіла глиця. — Але ліси вони знають погано і вночі не подужають швидко йти. Ми зможемо випередити їх.

— Цілу ніч йти? — перепитала Стоймислова донька.

— Якщо побіжимо, то ранком зможемо залізти на дерева і до полудня перепочити. Ти казала, що вмієш бігати швидко.

— Вмію, — зітхнула втомлена переходом через болота Жаринка. — Якщо треба бігти, значить, будемо бігти.

Вона закрутила волосся на потилиці, відірвала від низу сорочки тасьму й приладнала її замість пояса. Потім спитала:

— А тепер ти можеш сказати, що тобі від мене треба?

— Не тепер, — відрізала войовниця, підтягнула свою шкіряну збрую й побігла, петляючи між модрин і лип.

На вовків вони натрапили вже під ранок. Невеличка зграя заступила втікачкам дорогу. Ще два вовки зайшли ззаду. Жаринка відламала від сухого дерева важку гілку, але та не знадобилась. Хамдуна кресалом видобула вогонь, запалила сухе моховиння і поклала на нього щось подібне до позеленілого шматка дерева. Ліс наповнив сморід паленої кістки. Вовки зникли так само безгучно, як і з’явились.

— Це кістка древнього звіра, який полював на вовків, — прокоментувала їхнє чудесне спасіння войовниця. — Цих звірів давно немає на світі, а вовки все ще пам’ятають цей запах… — Вона втягнула носом сморід, наче насолоджувалась вишуканим ароматом. — Скільки життів урятував один-єдиний кістяк, який мої попередниці знайшли у горах Тавру[60].

— А чому люди не пам’ятають таких запахів?

— Є такі, що пам’ятають, — запевнила хорватку Хамдуна-Арата.

— Може, перепочинемо?

— Стомилась? — посміхнулась чужинка.

— А ти хіба ні?

— Ні, — сказала Хамдуна й борзо рвонула з місця.

За мить її п’яти вже блиснули на схилі лісового горба. Жаринка згадала недобрим словом Пека з Чуром і побігла слідом. Лише коли над лісом запалав лик Стрибожий, чужинка зупинилась, відпила ковток води з фляжки й полізла на розкидисту липу. За кілька хвилин втікачки зручно розташувались на її товстих гілках.

— Може, вже скажеш? — знову запитала Жаринка.

— Ти проведеш мене в гори, до чаклуна, якого у вас кличуть Корвоном. Чула про такого?

— Чула, — відповіла куниця. — Але він не з наших. Він живе в горах. І він…

— Що?

— Він злий чаклун, чорний.

— У нього чорна шкіра?

— Чорний — значить недобрий, — пояснила Жаринка. — Він служить Чорнобогові.

— Чорний — колір влади і мудрості. Багдадський халіф ходить весь у чорному, лише на плечах має білу бурку, яку носив ще пророк Мухамед.

— А у нас про чорний кажуть — колір смерті і жалоби. Корвонами горяни зовуть великих воронів. Вони віщують біду.

— Знаєш дорогу до Корвона?

— Напрям знаю, але ніколи туди не ходила. Наші до нього не ходять.

— Покажеш мені напрям.

Жаринка не відповіла. Вона зрозуміла, що відмови її хазяйка не прийме. Вона гарячково згадувала все, що знала про Корвона. Їй на пам’ять прийшла назва місця, де, як подейкували серед Білого племені, знаходилось його капище.

«Громовий хребет! — згадала вона. — Це місце називають Громовим хребтом, і ходити туди не радять».

4

Карпатські схили вже притрусило снігом, а стегно в Риски все ще не заживало. Макарій підозрював, що тут не обійшлось без ворожбитства, але не мав певності щодо його джерела. Серед підозрюваних були і схильні до шкідництва духи мертвих, які мешкали у городищі, і відьма, халупа якої причаїлася у розгалуженні трьох гілок гігантського дуба, що ріс через дві гори від їхньої схованки, і хорватські чаклуни, що — не сумнівався Макарій — прокляли трьох своїх родовичок, які за волею поганських богів (чи то й вищого Промислу) тепер належали колишньому дияконові.

Риска й далі лежала у тій печері, куди її принесли у перші хвилини після доленосної зустрічі біля брами старого городища. Повітря тут гріло вогнище, дбайливо обкладене камінням. Дим від нього залишав печеру крізь вузьку тріщину у склепінні, а гирло скельної порожнини, що виходило до ріки, закрив збитий з міцних колод і обмазаний глиною щит. При помірних морозах вогнище добре справлялось зі своєю функцією, й новостворена родина часто залишалась ночувати у печері. Тут, на відміну від дерев’яних надземних споруд, було відносно безпечно. Ця обставина набула особливої ваги після того, як двійко ведмедів заповзялись регулярно навідувати городище.

У першій сутичці з ведмедями, які влаштували засідку у напівзруйнованій стайні, Макарій, Спірка і Доброслава зазнали ганебної поразки. Їм не вдалось навіть легко поранити звірів, а під час відступу до підземного лазу було загублено чи не половину зброї. Їм ще пощастило, що рани від ведмежих кігтів у всіх трьох виявились легкими.

Чотири доби, аж поки у печері геть не закінчились дрова, маг і його гарем не ризикували виходити на поверхню. Коли ж вони все ж таки обстежили захоплену чотирилапими ворогами фортецю, то виявилось, що ведмедям вдалося дістатись до запасів харчів. Й до тих, що були сховані на верхівці сторожової вежі, й до закритих у секретному порубі під теремом. Злодійні звірі похазяйнували у своє задоволення: зжерли майже третину зимового запасу, а решту розкидали городищем. Шукаючи їжу, ведмеді зруйнували дровітню й навіть завалили одну з малих сторожових веж.

Те, що лишилось від їдла, Макарій з наложницями перенесли до печер та ще й нагромадили там сухої деревини. Візантієць заспокоював себе і свій гарем тим, що ведмеді невдовзі поринуть у сплячку. Спірка поставилась до такої вичікувальної стратегеми скептично. Розвідниця мала досвід зустрічей з волохатими господарями гір, які між теплим барлогом і полюванням у снігах чомусь обирали останнє.

Загнані ведмедями під землю, вони мали безміж часу для кохання і бесід. Макарій розповідав юним слов’янкам про життя в Імперії та про свої мандри. Вони ж співали та вчили візантійця хорватської говірки. Він розпитував їх про науку чаклунів білого племені та родових богів, але його новоспечені наложниці відповідали непевно й блукали околясами. Зате вони охоче, перебиваючи одна одну й сварячись, розповідали про свої мисливські пригоди. В цих пригодах Спірка і Доброслава виглядали достоту безстрашними амазонками, нагромаджуючи одну вигадану перемогу над іншою. Макарій охоче слухав, питав і уточнював, коли в оповідях траплялись незнайомі слова. Й жодного разу не згадав, як знамениті на весь лісовий край мисливиці наввипередки тікали від розлюченої ведмежої родини.

Поступово колишній диякон вивчив вдачу кожної з трьох.

Найпростіше було зі Спірославою. Звитяжну й безхитріснуї Спірку цікавили лише змагання, бої та мисливські подвиги. Видно, боги Білого племені помилково помістили мандрований чоловічий дух у ніжне дівоче тіло. Дух від такої оказії не розгубився й пристосував отримане тіло під свої потреби. Попри її небуденну вроду, кохатись зі Спіркою візантійцеві не сподобалось. Юна воїтелька залишалась холодною та відстороненою, хоча, згідно з присягою, й виконувала усі накази чорнобородого мага. Альковний бік життя не цікавив Спірку. Вона цілими днями займалась зброєю, гострила мечі, перемотувала стріли, майструвала луки та мисливські петлі. Під час ганебної битви з ведмедями лише Спірка не втратила зброї. В суперечках з Доброславою вона ставала все більш різкою, не визнаючи за родовитою турицею ні військового, ні мисливського авторитету. Панічна втеча Доброслави у згаданому бойовищі остаточно знищила її репутацію у Спіркіних очах. Їхні суперечки готові були перетворитись на відкриту ворожнечу, чому сприяли бездіяльність та тісний простір печери.

Характер Доброслави сформувався навколо фамільної гордості Горанового роду. Вона легко ображалась і довго пам’ятала найменші кпини. З кожним днем її настрій гіршав. Хоча вона й не ділила ложе з Макарієм, навіть формальне становище наложниці її гнітило і принижувало. Візантієць помітив, що Доброслава перебуває у напруженому очікуванні. Він здогадався: їй хтось обіцяв допомогу, дівчина сподівається на появу родичів-рятівників. Вона знає, що чутки долають кордони племен та народів, й невдовзі її рідні почують, що зайда-маг, якого пригріли дідичі верховинців, узяв за наложниць трьох хорватських дівчат. Від вістових застав Білого племені до старого городища воям йти дві доби. Навіть якщо князь та його жупани не сприятимуть рятуванню випханок, впливові родичі дівчини здатні відрядити до городища своїх посіпак або ж найманців. Саме цього, на думку візантійця, й очікувала Доброслава. Тому Макарій вирішив про всяк випадок не ризикувати й до пори до часу не займати онуки княжого радника. Тим більше що йому більше подобалась Риска. Він вважав, що в ній втілились риси найпершої іпостасі богині — Вогненної Орай, пророчиці і берегині. Владність Дани, утілена в Доброславі, і войовнича вдача Тари, що її отримала Спірка, насторожували колишнього диякона.

Лікуючи Риску і спілкуючись з нею, він швидко зрозумів, що душа рудої не прагнула ані мисливських подвигів, ані життя у високих княжих хоромах. Риску в першу чергу цікавили замовляння від хоріб, рецепти травників і заморські способи готування їжі. Вона спокійно прийняла своє нове становище і була ніжною з Макарієм, незважаючи на поранення. Він любив розповідати Рисці і про свої алхімічні пошуки, і про сімейний досвід з анткою. Почувши від нього про звичаї антів, Риска визначила, що дуже багато з побуту цього південного народу співпадає з предківськими поконами Білого племені. На підтвердження своєї думки вона навела приклади з весільних обрядів та домашніх заборон. А ще вона згадала, що її мати, так само як і антська дружина візантійця, кидала ропуху через вогонь, щоби луснуло черево сусідської корови. І дійсно, сміялась руда, та корова потім жерла й жерла траву, аж поки їй не роздерло шлунок.

Візантієць із цієї новели второпав, що мати рудої була ще тою відьмою.

Одного дня, коли Спірка з Доброславою таки наважились відправитись на полювання, Макарій пригостив Риску хмільним медом, випив сам й, слово за слово, розповів рудій про свої поневіряння у Херсонесі, що його слов’яни називали Корсунем.

В тому славному кримському місті з давніх часів існували дві ворогуючі лікарські корпорації. Перша сповідувала вчення Гіппократа і Галена, твердо орієнтуючись на писання грецьких та римських авторитетів. Друга зналась на східній премудрості і вважала своїм засновником жовтошкірого лікаря, що народився й вивчився десь на краю світу. Його, за переданнями, привіз до Херсонеса заможний караванник, що з дитячих літ перевозив шпигунів і товари Шовковим шляхом. Караванник страждав від задавненої хвороби нирок. І лише жовтошкірий вмів тамувати ті страшні ріжучі болі, що кожного повного місяця краяли його поперек. Він лікував караванника зіллям, в основу якого покладена була ртуть.

— Що є ртуть? — поцікавилась Риска, блискучими очима вдивляючись в обличчя візантійця.

Ртуть, одна з семи фундаментальних субстанцій, яку отримують за допомогою випалу кіноварі, стала основою для тих херсонеських лікарів і знахарів, що протистояли греко-римській книжності. Сиру кіновар випалювали, і рідина, яка випадала з димом, була подібною до розплавленого свинцю. Вона і називалась ртуттю і суррою, сріблосвітним сім’ям Індри. На доторк вона подібною є до води, але важка, легко просотується та володіє трьома отрутами земляного соку. Згідно з древніми писаннями, ртуть добувають із ртутного каменя, з алевроліту, з одягу трупів, що вимиті рясними дощами, із попелу поховальних вогнищ, з рослини Нев, з білого голуба та із чорного скорпіона. Її оброблюють двома способами: «тим, що з’їдає», й «тим, що зв’язує». Вона не випаровується і не руйнується при плавленні. Якщо на довгий час покласти ртуть поряд із свинцем, то останній розплавиться й змішається з ртуттю[61].

Прибічники традиційної еллінської медицини використовували ртуть лише для виготовлення нашкірних мастил і суворо забороняли отутні препарати для внутрішнього застосування. Спадкоємці лікарської мудрості жовтошкірого над такими обмеженнями сміялись. До ртуті вони ставились не лише як до ліків, але й вважали її священною субстанцією, провідником божественної енергії. Така позиція знаходила повне розуміння у кримських кочовиків, котрі до появи Макарія в Херсонесі переважали серед клієнтів «ртутної партії». Недовго міркувавши, прибулець долучився до громади шанувальників сурри. Вже за кілька тижнів йому вдалось за допомогою ртутно-сірчаного зілля притамувати шлунковий біль в кількох ненажерливих громадян Херсонеса. Кремезний, мовчазний, одягнений у шаровари і варварську халамиду, колишній диякон справляв на пацієнтів сильне враження. Жінок зачаровували його гіпнотичні очі, в яких вони помічали спалахи пророчого полум’я.

Слава про нового лікаря-чудодія блискавично поширилась містом. Патриції і багатії, не слухаючи застережень спадкових ескулапів, наввипередки запрошували Макарія до своїх палаців, купували мазі, натирання, пластирі та настоянки колишнього диякона. «Ртутна партія» визнала його своїм лідером та практикуючим авторитетом. Послідовники жовтошкірого товклись біля Макарія, заглядали йому до рота, просили консультацій та записували на череп’ї його поради. Вершиною його лікарської діяльності стали публічні диспути з представниками Галенівської школи, які магістрат влаштував під портиками міського форуму. На диспути зібрались не лише медики з ворогуючих партій, але й сила-силенна глядачів. Харизма Макарія перемогла вчену аргументацію ескулапів. Під регіт своїх послідовників він порадив опонентам лікувати хворих, прикладаючи трактати римських авторитетів до чиряків та виразок.

За отримані гроші колишній диякон придбав пристойний будинок, де кожного вечора збирались віддані шанувальники ртутної справи. На древній терасі, яка пам’ятала і боспорських царів, і вигнанців з Вічного міста, і оргії опального імператора Юстиніана Другого, медики смакували міцне вино і приймали шанування від веселих вродливиць портового міста. Кімнати в будинку Макарія прикрасили коштовні вази, шовкові подушки та перські килими.

Так, у лікуваннях, диспутах і забавах минуло щасливе літо, а в кінці вересня фортуна явила ртутній партії свою дупу. Один за одним почали помирати хворі, поліковані ртутними зіллями… На тілах померлих виступали недвозначні ознаки отруєння, і міські збори звинуватили в тих наглих смертях медиків. Найбільше обурення викликала смерть доньки одного з місцевих багатіїв. Дівчині ще не виповнилось і шістнадцяти років. Батьки та наречений покійної вимагали негайного розслідування. До них долучились лікарі греко-римської школи, котрі не впустили нагоди відплатити за кпини та зневагу.

Гроза зібралась швидко. Більш передбачливі колеги Макарія встигли сісти на корабель, що відплив у напрямку Меотїї, проте колишній диякон втратив пильність у ніжних обіймах херсонеських красунь. Його арештували вночі, при світлі смолоскипів. Будинок оточили, й навіть біля клоаки поставили сторожу. З лікарських скринь міські еділи при свідках витягли червоні і помаранчеві ртутні розчини. ЇХ негайно, під наглядом лікарів Галенівського вишколу, випробували на псах. Ті вже до ранку відмучились і побігли в собачий вирій. Урешті-решт, побитий, у розідраних шароварах, Макарій опинився в сухій цистерні, в, компанії з напівмертвим єврейським мудрецем і ще кількома підозрюваними у чаклунстві та отруюваннях.

— А від чого ж насправді померли ті хворі? — запитала Риска, поклавши руду голівку Макарієві на коліна.

— Напевне, їх отруїли лікарі-заздрісники, — припустив візантієць, блукаючи пальцями у вогненному волоссі Орай.

— А ртуть тут ні до чого?

— Думаю, що ні, — сказав Макарій, але в його запереченні не було впевненості.

Риска відчула це, підвелась й запитливо подивилась на премудрого мага:

— Ти ж тепер не лікуєш ртуттю.

— Ні. — Колишній диякон відвів очі. — Не лікую.

— Ти не гризи себе. — Риска поклала голову на плече Макарія. — Є такі речі, котрі бува помагають, а бува шкодять. Є такий гриб, від якого одна людина може померти, а друга житиме до ста років.

— До ста років? — посміхнувся візантієць. — Це казка. Немає такого гриба. Хто його бачив?

— Мало хто. Він у горах росте, у місцях заповіданих.

— Гриб Калокирика?

— Кого?

— Так на моїй батьківщині називають гриб, що дарує довге життя.

— Він не всім «дарує», — нагадала руда. — Від нього частіше вмирають.

— А чому так?

— Ніхто не знає. Лише чаклуни з Громового хребта про те відають.

— Вони знають місця, де росте волошебний гриб?

— Вони про гриби відають все. У нашому городищі живе одна така жінка, її Зміївною називають. Вона трохи дурнувата, але через неї до нас промовляють зміїні боги. Так вона одного разу казала, що чаклуни є родичами грибів. Що вони трохи люди, а трохи гриби. І цей гриб, що є отрутою і ліками одночасно, також трошки гриб, а трошки людина.

— Серед верховинців також є такі зміївни. Вони їх «гадєрками» називають.

— У нас ще кажуть «причинні». Але все, що через ту жінку рекли зміїні боги, завжди збувалось. — Руда потерлась щокою об плече візантійця. — Завжди-завжди. До Зміївни навіть Пекич прислухається.

— А це що за один? — Макарій занурив своє обличчя у волосся Риски, чорне змішалось з рудим.

— Начальний волхв.

— А чому «Пекич»?

— Він відрікся від старих богів і перейшов під владу Пека Блудня.

— Таке буває?

— Старі боги не захищають нас у цих землях. Вони залишились на північному сході, біля могил предків. А люди ж не можуть жити без божого захисту. Тому Пекич присягнув Блудневі за себе й за нас, а той дав нам сім років мирного життя.

— Цікаві у вас жерці.

— Які вже є, — промурмотіла руда, блукаючи губами у вирізі Макарієвої сорочки.

— Давай поспимо, — запропонував колишній диякон.

— Як скажеш, — розчаровано кивнула руда.

— Рана болить?

— Свербить дуже.

— Це добре, якщо свербить, — позіхнув Макарій, підкинув цурок до вогнища й розтягнувся на облізлих шкурах. — Свербить — значить заживає.

«Трохи люди, а трохи гриби, — подумки пирхнув він. — Предивні діла Господні! Й чого лише я не бачив за ці роки, але люди-мухомори мені ще не зустрічались».

Минула ніч, але ані Спірки, ані Доброслави вони не дочекались. Макарій накинув на плечі овечий кожух, виліз з печери, і піднявся на стіну городища та оглянув околу. Жодне переміщення повітря не турбувало сіро-білої зимової непорушності гірського краю. За ніч снігу побільшало, він вкрив рідкі лисини вітровалів сріблястими ліжниками. Десь далеко внизу, під скелею та ж сніговими нароснями, шумував-джеркотів чорний потік. Над ним, наче грудки мороку, мерзли ворони. Височезні ялинки підносили свої засніжені шпилі до захмареного неба, що важко опустилось на гірське пасмо, накривши залісовілі гребні волохатим туманним стріччям. Розмотане вусібіч, воно висіло так низько, що здавалось досяжним для простягнутих з вежі рук. У цій картині візантієць відчув зловісне попередження, ретельно загорнуте у тишу й неполохану велич.

Гори немов казали: «Не ображай пустим рухом наш спокій, не чіпай наших тайн».

«Де мої наложниці?» — не розтуляючи губ, запитав їх Макарій.

Подвійне мовчання — звукове і астральне — було йому замість відповіді.

«Начувайтесь!» — так само беззвучно пригрозив він горам, зручніше перехопив рогатину й рушив до лісу.

Хамдуна з Жаринкою зазимували недалеко від Шепких воріт, під Сур-гіркою[62]. Судячи з назви, на цій гірці за доби чаклунів стояло капище сонцепоклонників. На її південному схилі, з якого у ясну погоду відкривався вид аж на чотирнадцять карпатських вершин, збереглись товстезні обгорілі колоди. Від них і досі віяло терпким неспокоєм, що залишився від давніх волхвувань. Кожного разу, йдучи попри них за водою, донька Стоймисла відчувала на собі щось на штиб пильного погляду. Кожного разу вона мурмотіла охоронні закляття, тричі спльовувала і намагалась якнайшвидше пробігти повз залишки капища. Жаринкові родовичі подейкували, що на Сур-гірці час від часу бачили невідомого духа, що в подобі білої кози рятував звірину від мисливської зброї. Тому полювали тут рідко. За ті вісім седмиць, що вони з войовницею прожили на гірці, люди з’являлись лише двічі. Одного вечора нижньою стежиною прокрокував самотній мандрівник у довгому ведмежому кожусі, одягненому хутром назовні. Гострі очі куниці розгледіли під одягом мандрівника небуденних розмірів зброю, радше за все сокиру. А через три дні на кабанячому водопійлі виникли сірі постаті верховинців та їхніх псів. Нарозвидні вони тихо вийшли з туману, й лише псячий гавкіт виказав їхню появу. Хамдуна з Жаринкою приготувались до бою, проте сильний вітер з Горганів урятував утікачок, не давши собакам відчути їхню присутність. Верховинці про щось довго радились, відтак зникли так само безгучно, як і прийшли. Від Шепких воріт потім чувся собачий гавкіт.

Хамдуна не дозволяла Жаринці полювати.

— Ти дуже шумна, тебе у горах почують, — посміхалась вона на всі мисливські поривання білявки.

Сама войовниця також намагалась не відходити далеко від їхньої схованки-землянки. Раз на седмицю вона впольовувала в Горохолиному лісі або ж у сусідньому, зарослому дубами, міжгір’ї то косулю, то молодого кабанчика. Хамдуна вміла запікати м’ясо між пласких каменів так, що грань майже не давала диму. А той, що виповзав з укриття тонкою цівкою, ніколи не піднімався вище берегів зарослої ялівцем улоговини. Смаженина у Хамдуни виходила соковитою і поживною. До м’яса дружина Богомола додавала сіль і терте зілля. Раз на три дні вона пила цілющий відвар з вербових гілок. Жаринка жадібно слідкувала за всіма діями войовниці, намагаючись вивчити та перейняти її навички. Та не крилась у діях, дещо пояснювала, але вперто мовчала, коли Стоймислова донька починала запитувати її про зброю, отрути, військові та маскувальні вміння.

Коли вони тікали від жаб’ячих людей, Хамдуна виявила нелюдську витривалість. Тоді від довгого бігу серце в Стоймислової доньки ледь не вистрибувало з кістяної клітки, а у войовниці дихання завше залишалось рівним. День за днем вони збільшували відстань од переслідувачів, Жаринка бігла з останніх сил, а Хамдуна, здавалось, лише почала розминати м’язи. Білявка запитала її тоді, котрий з богів дарує подібну силу, на що її хазяйка відповіла лише, що цього бога називають «ворогом лінощів». Жаринка довго думала над її відповіддю, але врешті-решт визнала, що не може второпати, про котрого з богів йдеться.

В перші дні їхніх спільних мандрів Жаринка побоювалась, що войовниця буде примушувати її до речей безбожних та протиприродних. Серед її родовичів ходили чутки, що войовничі жриці мавпують чоловіків. Злягаються із жінками-рабинями, прив’язуючи собі до стегон дерев’яні та шкіряні знаряддя. Подумки вона навіть змирилась із такою перспективою, проте Хамдуна не виявила зацікавлення принадами білявки. Жаринка подивувалась сама собі, коли на третю-четверту ніч відчула щось на кшталт розчарування. У войовниці було красиве і сильне тіло. Вона слідкувала за собою й випромінювала саме ту впевнену силу, що притягує жінок до чоловіків сильніше за красу і багатство.

Однієї ночі, вже у схованці під Сур-гіркою, Жаринка відчула на собі погляд Хамдуни. Очі білявка не розплющувала, але шкірою відчувала, що войовниця пильно дивиться на її обличчя і шию. Хвиля жару народилась між ніг Стоймислової доньки й побігла всім її тілом.

«Почалось!» — вона вирішила бути ніжною і покірною, як й належить вдячній рабині.

Але нічого не сталось. Відчуття погляду незабаром зникло.

Коли Жаринка наважилась розплющити очі й подивитись на свою хазяйку, та спала. Білявка ще довго крутилась на ліжнику й весь наступний день відчувала дратуючу млявість.

Мети свого походу Хамдуна також не розкривала. Зате розпитувала Жаринку про Громовий хребет та його населенців. Та була б і радою розповісти, але її знання в цьому напрямі були вельми куцими. Біле плем'я жило в лісовому краї лічені роки, і народна пам’ять ще не встигла обрости казками і легендами про тутешні дива. Жаринка знала лише одне певне передання, пов’язане з Громовим хребтом.

За повір’ями Білого племені, боги насилають на захланні сім’ї страшну хворобу: вселяють у новонароджених замість однієї аж три душі. Ознакою хорі є три ямочки під грудьми дитини. Хорватські могитичі вважають себе безсилими перед цим прокляттям. Отже, коли в однієї із куниць народився син з трьома ямочками, родичі почали схиляти охоплених жахом батьків до того, щоби принести його в жертву Пекові.

Рішучої миті Стоймислова наложниця-полонянка, котра народилась серед верховинців, порадила куничам не вчиняти зла, а звернутись до чаклунів з Громового хребта. Вони, казала горянка, лікують цю хор й з давніх-давен не роблять різниці між родами і племенами, допомагаючи за гроші усім потребуючим. Спочатку Волх спротивився цій пораді, але батько дитини належав до кунської знаті й до того ж довго чекав на сина. Врешті-решт Волх дав дозвіл віднести дитину до гірських чаклунів.

Батько дитини потім казав усім, що присягнув мовчати про все, що бачив і чув у горах. Його дружина виявилась більш балакучою. Вона розповіла, що чаклуни провідали їхню біду ще задовго до того, як нещасна сім’я побачила скелі Громового хребта. З гір назустріч куничам спустився одягнений в чорне маг, при священному дубі сотворив мольф[63], покатав веретено по дитячій сорочці, взяв срібло і сказав, що дві душі без борні залишили тіло, а третя законно перебуває у ньому в мирі і спокої.

— Маг був одягнений в чорне? — перепитала Хамдуна-Арата.

— Так казали.

— І катав веретено?

— Так.

— А що тепер з дитиною?

— Ніби здорова.

— А що ще у вас розповідають про чаклунів?

— Та наче нічого… — замислилась Жаринка. — А! — згадала вона. — Ті чаклуни роблять линовища.

— Що це таке?

— Це висушена гадюча шкіра. Якщо у відварі з правдивого линовища мити волосся, воно буде пухким і красивим і не сохнутиме від заздрісних поглядів. Правдиві линовища, освячені магами, верховинці продають лише за щире срібло. В нашому домі також є линовища з Громового хребта. Мати зберігає їх у скрині під божницею.

— Їх роблять зі звичайних гадюк?

— Ми називаємо цих змій писаними гадюками, бо вони несуть на спинах хвилясті мережки.

— Чаклуни з Громового хребта вклоняються писаним гадюкам?

— Не знаю, — похитала головою білявка. — Про таке ніхто не казав… Якби вони вважали гадюк за святе, то хіба б продавали їхні шкіри?

— Деякі маги продають свої святині.

— Навіщо?

— Я цьому також дивуюсь, — визнала Хамдуна. — Але я сама бачила, як християнські ченці у Теодоро[64] торгували забальзамованими пальцями та дітородними членами своїх мучеників. Вони називають такі святині «мощами» й ревно вклоняються їм.

— Християни — пусті люди, — впевнено мовила Жаринка. — В теремі мого батька часто гостюють купці-християни. Вони не їдять з кров’ю, а присягаючи, витягують з-під сорочок хрести із зображенням розіп’ятого бога й тричі їх цілують. Ті срібні хрести аж чорні від бруду й поту.

— Хіба твої родовичі не цілують могиці і святі знаки, коли творять присяги?

— Але ж вони не носять зображень богів на тілі. Навіщо богам нюхати піт і тілесні випари? Боги ж можуть на таке образитись.

— Християнський бог терплячий, — запевнила Хамдуна білявку. — Він рідко ображається на вірних собі. Тому християни часто сміються. Де християни, там завжди кпини і регіт. Ані послідовники Мухамеда, ані хазари, ані багатобожники не дозволяють собі таких пустих веселощів. Наші боги гнівливі й не люблять, коли смертні вдаються до нестримних почуттів. Хто багато регоче у Серединному світі, недостойний милості богів після смерті.

— Християни також вірять у посмертні світи, — виявила обізнаність Стоймислова донька. — У них є пекло для злих і вирій для благих.

— Не так, — посміхнулась войовниця. — У християн пекло для грішників і рай для праведників.

— А яка різниця?

— Християнський гріх нетотожний нашому злу. Що є гріхом, визначив законами їхній бог, а ми відрізняємо зло від добра за справедливістю, яка первинніша за усіх богів. У християн бог є джерелом їхньої правди-закону, а наші боги лише поставлені насторожі такої правди-справедливості, котра сама в собі існує від початку світів.

— У християн бог важливіший за Рта-правду? — здивувалась Жаринка.

— Ти цього не відала?

— Ні, не відала… Тоді чого варті їхні присяги?

— Слушне запитання, — кивнула Хамдуна. — Серед християн багато кривоприсяжників і клятвопорушників. Коли вони присягають іменем свого бога, то присягають не суттю, як ми, а лише межами своїх законів.

— Я не розумію.

— Спробую пояснити… — Богомолова дружина на мить замислилась. — Коли ти твориш присягу іменем бога-предка, що саме забороняє тобі її зламати?

— Якщо я її зламаю, то від мене втече… себто з мене вийде Сила предка, і я помру, — знизала плечима Жаринка. Питання було дитячим, відповідь на нього знала навіть малеча Білого Племені.

— А християнину забороняє зламати присягу лише закон їхнього бога. Й то тільки тоді, коли він присягає іншому християнинові.

— А якщо не християнинові?

— Тоді ніщо не забороняє.

— Але ж… — нахмарилась Жаринка.

— Ти правильно здогадалась. Усі присяги християн, які вони творять для іновірців, не вартують навіть яєчної шкаралупи.

— Чому ж люди нашої віри, хазари і східні люди торгують з християнами? — після довгої паузи запитала білявка. — Адже в торгівлі без присяг не можна.

— Купець не ламає присяги заради вигоди. Але християнський купець не помре, якщо зламає присягу. До речі, і хазарин не помре, і вірний Мухамедові також. Лише той дає справжню клятву, хто зберігає вірність древній вірі, присягає цілим життям, ставить на кон життєдайне єднання із Силою предка.

— А яке ім’я в твого предка? — раптом запитала Жаринка.

— Я живу в ім’я Триликої.

— То виходить, що ти також відступила від древньої віри?

— Я з роду жриць, у якому тридцять шість поколінь служили богині.

— Значить, Трилика — твій предок?

— Вона моя свекруха.

— Ти одружена з сином богині? — ледь не підстрибнула білявка.

— Так.

— Він смертний?

— Ні.

— Він живе у Серединному світі?

— Іноді… — Жаринці здалось, що Хамдуна стримує себе, щоби не сказати зайвого. — Коли схоче.

У землянці певний час панувало мовчання. Відтак Жаринка схопилась, сіла на ліжник і подивилась Хамдуні в обличчя так, наче уперше її побачила.

— Ти не служителька і не жриця, — урочисто промовила Стоймислова донька. — Ти — дружина цілого бога!

— Я ж сказав, що не дам тобі воїв! — Чоломир свинцевим поглядом гнав Пекича зі світлиці. — Такою є моя княжа воля! Що тобі не ясно?

— Загинемо.

— Не каркай, круче! — Князь кинув у стіну братиною. — Й не лякай мене, я не з лякливих.

— Не я крук, княже, не я, — похитав головою Волх. — Крук на Громовому хребті сидить, нашу погибель вичакловує.

— Та що він там вичакловує, про що ти мовиш… — Чоломир ковтнув хмелю просто з черпаку. — Яке йому до нас діло. Де Громовий хребет, а де ми…

— Сила в нього велика, а стане ще більшою.

— Ти лише лякаєш, а по суті нічого мені не кажеш. В чому погибель? Звідки та Сила? Верховинці он уже сім століть поряд із тими чаклунами живуть, і нічого злого їм не робиться. А ми конче мусимо згинути, так? Звідки у тому певність? Тітіра-дура щось там пробелькотіла! Щось там попричитала… А я, виходить, від тих її причитань маю просто серед зими йти війною на гірські замки, класти родовичів на скелях? Й без того добрих воїв можна на пальцях порахувати.

— Вислухай мене, пресвітлий княже. — Волх підніс свого посоха, наче являв через нього вертикаль Сили, що з’єднує три світи. — Вислухай, заради Хорса, моє відання, за все життя мною здобуте… В давні часи, княже, між світами були прямі дороги, якими древні жерці і пророки мандрували, як ми — лісовими путівцями. Потім люди здрібніли, стали жадібними та заздрісними, і боги закрили прямі шляхи. Вони замкнули нас у Серединному світі. Й від того ми здрібніли ще більше. Колись могутні пророки виходили на прю з богами і перемагали богів. Хто тепер на таке здатний? Благі боги також перестали гостювати у Серединному світі, де запанувала порожнеча. Сила майже вийшла зі священних місць. Там, де колись щиро сяяло, тепер ледь жевріє. Серединним світом нині цікавляться лише дрібні паскудні божки, що бажають крові й злягань зі смертними жінками…

— Пека свого згадав? — вищирився князь і знов потягнувся за черпаком.

— Ні княже, Богомола.

— Хіба він дрібний?

— Він скалічений. Його поранено у великій битві богів, й через рану витекла його первісна Сила. Могутня матір Богомола врятувала сина від остаточного згасання й підтримує його коштом своїх жриць, яких віддає йому на поталу. Він відбирає в них життєву наснагу, потихеньку харчується їхніми душами. Тому й називається ім’ям хижої комахи. Але таке життя для бога є жалюгідним.

— Звісно, — погодився князь і знов хильнув хмелю. Хтось міг би подумати, що Чоломирові нецікаво, проте двічі народжений знав: князь уважно, дуже уважно слухає й зважує кожне вимовлене начальним могитичем слово.

— Кажуть, що кожні тисячу років Богомол, всупереч волі своєї матері, нападає на Серединний світ. Намагається забути про свої муки, творячи жорстокі насилля, проливаючи ріки крові. Він послаблений раною, тому не може проходити крізь кордони світів, коли забажає. Лише тоді, коли відкривається шлях крізь таємну браму, Богомол отримує доступ до нашого світу. Востаннє він пройшов крізь браму в прадавні часи, коли предки теперішніх верховинців в ім’я Богомола напали на південні краї і дійшли до теплих морів. Тоді браму відкрили могутні жерці, які не лише пропустили божка до нашого світу, але й спорядили його дух вмістилищем — людським тілом. Ці жерці, як і теперішні чаклуни, жили на Громовому хребті.

— Навіщо вони це зробили?

— Богомол поділився з ними забороненими знаннями, що дають неозору владу. Завдяки цим знанням жрецький рід з хребта багато століть правив не лише Карпатами, але й суміжними землями. Лише великі правителі Риму змогли взяти приступом їхні замки й винищити чорне чаклунське сім’я. Проте зло не вмерло, воно заснуло й через багато років прокинулось. В замках Громового хребта знов оселились чорні волхви, а в печерах запалали волошебні ватри. Ти, княже, кажеш, що верховинці вже сім століть живуть поряд з чаклунами. Твоя правда, передання горян називають ці століття мирними. Але вони мовчать про ціну, котру платять за мир дідичі верховинців. Про велику ціну. Навіть мені не все відомо, хоча, до прикладу, я знаю, що кожнісінька із дівчат-верховинок перед настанням зрілого віку на кілька місяців відправляється до чаклунів. З Громового хребта вони повертаються до своїх родин жінками, які ніколи не згадують, що з ними там робили. Їхні наречені не вимагають від них цноти, а чоловіки — подружньої вірності. Чи це не приниження для цілого народу? Чи волів би ти, княже, мати мир за таку ціну?

— Ці казки тобі причинна напричитала?

— Я б не турбувався через казки.

— Волоше, я за своє життя випив сотні братин з дідичами верховинців, проте жодного разу не чув від них про таку чорну виру, котра буцімто змушує їх віддавати дівчат на поталу чаклунам.

— Вони твердо мовчать про це перед чужинцями, бо встидаються свого приниження. Вони навіть поміж собою про це не згадують. Кажуть про дівчину, яку відправили до магів: «Пішла стрийкові борг віддати».

— Й що, теперішні відьмаки-громівники так збільшили свою могуть, що подужають, як ті древні жерці, вторувати шлях Богомолові? — запитав Чоломир після довгого мовчання.

— Верховинці кажуть, що півстоліття тому на Громовому хребті сліпа рабиня народила хлопця. Зірки провістили йому небачену долю. Тепер його зовуть Корвоном, й він увійшов до віку зрілості мага.

— Цей відьмак сильніший за тебе?

— Його вміння спираються на магію, котру могитичам суворо забороняють боги. На чорне мистецтво, в основі якого лежить Сила, відібрана в живих разом із кров’ю.

— Сильне ворожбиння?

— Так, княже. Зі свіжої крові можна черпати багато Сили, а головне — черпати швидко. Наші ж волхви беруть Силу у чотирьох первнів — землі, води, вогню і повітря. Лише так годиться за Хорсовим поконом.

— Тобто у чаклунському двобої тобі його не перемогти? — підсумував Чоломир.

— Ні.

— Так навіщо ж ти хочеш йти до Громового хребта? — похитав головою очільник Білого племені. — Сам загинеш й нізащо покладеш життя моїх воїв.

— Я можу знищити той ключ, яким відкривається таємна брама.

— Й що це за ключ?

— Тайна ся лише для волхвів, княже.

— Не повідаєш?

— Ні, княже. Пробач.

— Ну й не треба. — Чоломир важко відкинувся на бильце стольного крісла. — Мені волошебні тайни без потреби… Так скільки тобі знадобиться воїв?

— Десять дюжин з найкращих, княже. З таких, котрі не бояться чаклунських заклять, вміють ходити горами, тримати рядно щити… і влучно стріляють з великих луків.

Князь кивнув. Він краще за двічі народженого розумів, що взяти приступом гірське укріплення без цілких стрільців неможливо.

— Але ж Корвон потім нам мститиме, — припустив він.

— Від нього можна відбитись, його можна вбити, а від Богомола не відіб’ємось і не втечемо.

— А якщо чаклуни знайдуть новий ключ?

— Брама знову відкриється лише через тисячу літ. Тоді про неї подбають волхви наступних часів.

Чоломир замислився.

— Ти, Волоше, пам’ятаю, казав, що чекаєш пришестя Богомола на Рахманний Великдень? — запитав він.

— Маємо випередити чаклунів, княже.

— Наскільки випередити?

— Рушимо до Громового хребта одразу після Стрітення[65].

Князь підвівся, не без зусилля випростав спину. Відтак підійшов до слюдяного віконця, крізь яке пробивалось світло.

— Десяти дюжин може й не вистачити, — примружив око Чоломир. — І воєвода на сей похід має бути не з простих.

Коли Пекич залишив терем, князь довго сидів розмірковуючи. Челядники лише заглядали до світлиці, бачили нахмареного волостелина й тихо відступали до нижніх покоїв. Уже проти ночі Чоломир закликав до себе Томирада. Той увійшов до світлиці розчервонілий, з холоду, у легкому кістяному панцирі, на пластинах якого сріблилась паморозь.

— Сідай, — кивнув князь на вкритий ліжниками ослін. — Буде до тебе тверда розмова.

— Слухаю, батьку.

— Ти мене не послухався, далі робиш по-своєму.

— Про що кажеш, батьку?

— Я все відаю, сине. Учора на полюванні ти змовлявся з Гораном.

— Ми завалили дика і…

— Не бреши князеві, потроше! — рикнув Чоломир. — За дурня мене маєш? Горан найняв провідника, мені це відомо. Він хоче послати до того городища, де ховається Доброслава. А ти обіцяв йому своїх джур.

— То обмова…

— Не бреши, не буди мого гніву. — Князь громовою хмарою навис над Томирадом. — Ви змовились проти княжої волі.

— Доброславу захопив чужинець.

— Це їй кара за втечу.

— Не треба було її на залізо вести.

— Пройшлась би, як інші. Он ті дівки, що по залізу бігали, вже до весіль готуються.

— Хтось готується, а хтось на Хорсовому вогні згорів.

— Вона б не згоріла.

— Не згоріла б? Правду кажеш? — не дивлячись на князя, криво всміхнувся княжич. — Вона ж туриця.

— Не віриш батькові?

— Не вірю. Це ти все придумав, щоби ми з Доброславою не побрались.

— Дурне кажеш, сине. Я не був проти.

— Був і є, — промовив Томирад твердо, наче відсторонюючи словом облудне марево. — Не хочеш родичатись з Гораном.

— Я випалював зло, — роздільно карбуючи кожне слово, мовив князь. — Навіть Жаринки не пожалів.

— Чому не пожалів? Пожалів… Вона ж на залізо не ставала. Вчасно вибігла з городища, і за нею чомусь не гнались. Відомо, чому. Ти її попередив. Ти ж її і сховав.

— Брехня.

— А де ж вона тоді?

— Маю вісті про неї від болотних людей. Жаринка загинула.

— Вона тобі вже набридла. Онде нову цибатку маєш. — Томирад вже не відводив очей, поглядом викликаючи батька на нові відвертості. — Чекаєш, коли тобі й про Доброславу таке звідомлять, як про Жаринку?

— Доброслава вже й так не наша. Вона тепер жона волхва-чужинця.

— То стане удовою.

— Плем’я її не прийме.

— Подивимось.

— Добре, сине, подивимось, — скупо кивнув Чоломир. — А поки що посидиш у порубі, щоби дурниць яких не наробив.

— За віщо? — схопився Томирад.

— За коромолу проти князя, — присудив волостелин Білого племені й зробив знак комусь за спиною княжича. — Прийміть!

До світлиці увійшли гридні, поклали руки на плечі Томирадові. Той не пручався. Коли в теремі відновилась тиша, Чоломир покликав челядника, розпорядився:

— Най до мене приведуть того провідника, що його найняв Горан.

Й потягнувся за братиною.

Бо зачув у нижніх покоях жіночий плач. Розмовляти з княгинею на тверезо Чоломир не хотів.

Тиша, що панувала в лісі, лякала Макарія більше за виття вовків та ревище буревію. В цій тиші таїлося щось для нього незрозуміле. Стежку, що вела до Відьминого дубу, він знав і зимовою, і літньою. На ній завжди були свіжі й численні звірині сліди. Але тепер сніг вкривав стежину незайманим покровом, ближче до дубу він побачив людські сліди. Численні глибокі ум’ятини від чобіт. Вони йшли з боку Білих каменів, а потім вертались. Макарій визначив, що вночі тут ходило не менше п'ятьох людей. З поганим передчуттям візантієць дістався до дубу. Підніматись до відьминої хижі на дубі не було потреби: мертве тіло відьми звисало з дірки, що правила за вхід до неї.

Її застрелили. Крицеве жало стирчало зі спини, на сірому кожусі чорнів кров’яний потік. Дивна важкість упала Макарієві на черце. Він глибоко вдихнув зимне повітря, обійшов дуб, уважно роздивився навколо. Жодних ознак того, що тут були Спірка із Доброславою, він не знайшов. Зате виявив дірку в снігу, звідки видобув замерзлий плювок з характерними коричневими волокнинами. Хтось із вбивць загострював свою чутливість волхвинним грибом.

Лісової відьми візантійцеві було шкода. Жила вона на своєму дереві тихо-мирно, видимого зла нікому не робила. Помагала горянкам по жіночому, варила зілля, сушила гриби і трави. Одного разу Макарію знадобилась порада, й він прийшов до Відьминого дубу. Дав його мешканці бронзового ножика, натомість навчився від неї знімати вроки зливанням воску. Відьма розповіла, з якими примовками брати воду з колодязю, а віск із бджолиного дупла, на який час й котрим способом ставити воду під ліжко вроченого. Пояснила, чим відрізняється лякана вода від стомленої, як над воском читати молитву до сімдесяти духів- громадильників, а як до сімдесяти духів-косарів. А ще навчила пускати застиглим воском вказівного жука, що допомагав швидко виясняти шляхи чаклунських уражень. Відьмовські засоби виявились помічними, особливо для тих нещасних, кого попсували лісові щезники та нічні духи-блудні.

А тепер лісову відьму вбили.

Од Відьминого дубу візантієць рушив до річки, перейшов її по камінню на перекаті, відтак покрокував у напрямі верховинської засіки. Навіть влітку ця дорога була не з легких, а тепер стала майже непрохідною. У деяких логовинах сніг доходив Макарієві до череса. Помагаючи собі рогатиною, він за кілька годин врешті-решт вийшов на торну стежину, яку утоптали на кригу людські ноги. Навколишній наст помережали сліди дрібної звіроти, що їм візантієць зрадів, наче знайденим після довгої розлуки друзям.

Стежина тим часом вела й вела угору. Після полудня суворі столітні ялини залишились позаду, поступившись місцем дрібнішим деревам та ялівцевим заростям. Сірі гірські ребра тут виступили назовні, вже не оплетені корінням й не прикриті мохом. Невдовзі скелі зійшлись з двох боків, утворивши ущелину, відому як Вузькі ворота. Тут з давніх часів верховинці тримали засіку.

Макарій побачив сторожову вежу, зайшовши за лобату брилу, що нависла над стежкою у найвужчому гирлі ущелини. Її побудували з дерева і каміння на виступі гори та пірамідально накрили помальованим в синє дубовим ґонтом[66]. Одним боком вежа тулилась до скельної вертикалі, її бійниці навіть у мороз не закривали щити і запони. Від вежі до протилежного боку Вузьких воріт йшла висока, складена з величезних брил, загата. В ній зробили дубову браму, що відкривалась для простих подорожніх за так, а для купецьких валок — за гроші.

Брама була відкритою, в ній стояли люди. Попереду Макарій побачив високого верховинця у конічній шапці з баранячого смуху. Під чорним кожухом високий носив сердак, оторочений чорною та червоною нитками. Срібна гривна на грудях відзначала маєстат високого. Його темне, ніби вирізане з твердої деревини, лице помережали численні дрібні зморшки, а з-під шапки вилось довге сиве волосся. Ліва ніздря та праве вухо верховинця, за звичаєм знатних горян, були пробиті тонкими золотими кільцями. Спирався він на патерицю, прикрашену посрібленими козячими рогами.

Цього високого верховинця, як знав візантієць, звали Бойвом. Він був спадковим дідичем місцевого племені, батьком Шикорчика й ще двох десятків синів від численних дружин та наложниць. Рід Бойва міцно опосів перевали, збираючи мито та охороняючи шляхи від приблудних торборізів і коромольників. Побачити дідича на Вузьких воротах Макарій не сподівався.

За десять кроків від Бойва візантієць підняв на знак вітання праву руку й ледь схилив голову на знак поваги. Дідич у відповідь лише примружив глибоко запалі очі.

— Нехай бережуть тебе боги, господарю! — мовив Макарій, на крок підійшовши до Бойва.

— Й тобі мир, жерче, — відповів той. — Круки злітаються до мертвячини.

— Про що кажеш? — насторожився візантієць.

— А хіба не відаєш?

— Я ранком був біля Відьминого дубу, бачив там застрелену кимось відьму.

— Ну то й там подивись. — Бойв кивнув на браму.

Макарій пройшов повз верховинців, котрі скоса поглядали на мага, зайшов за ріг укріплення. Там, один біля одного, лежало шість мертвих воїв. Пробиті груди, роздерті горла, прохромлені голови. Усюди сліди крові та рештки розкиданого сторожового багаття. Серед вбитих візантієць упізнав одного із одружених синів Бойва. Минулої весни Макарій вправляв йому звихнуту ногу. Всі вої були з верховинців. Як зрозумів візантієць, нападники або не зазнали втрат, або ж забрали своїх вбитих.

— Хто їх? — запитав він у старшого горянина, що вартував біля трупів.

Той лише знизав плечима.

Макарій повернувся до Бойва, що якраз вислуховував доповідь кремезного горянина. Візантієць почув, що виявили сліди, що вели на східний бік перевалу.

— Я, господарю, також бачив сліди від чобіт, що йшли від Білих каменів до Відьминого дубу й повертали назад, — додав Макарій до слів кремезного.

— Це ж поряд зі старим городищем, — озвався Бойв. — Ти чув щось вночі?

— Ні, не чув, але пропали дві з моїх наложниць.

— Де пропали?

— Вийшли учора до лісу стріляти білок і не повернулись. Не знаю, де вони. Сліди притрусив сніг.

— Підеш за жерцем до старого городища, — наказав дідич кремезному слідопитові. — Подивись, що там робиться й де ті жінки. Слід нікуди не дівся, треба лише вміти його підняти.

— Авжеж, — згідно кивнув горянин. — Піднімемо… Це якісь зайди, господарю. З наших ніхто узимку чобіт не носить.

Чоловік, якого уранці привели до Чоломира, навіть як на чужинця виглядав дивно. На його куртку, зшиту з м’якої скобленої шкіри, нашили дрібні фібули з фарбованої у жовте й червоне кістки. З тої самої шкіри зроблені були його штани і ковпак, формою подібний до клобуків християнських ченців. Під шкірою провідника мав сплетений з вовни теплий одяг, а на ногах — немилосердно розтоптані чоботи зі свинячої шкіри з відвернутими халявками. Лице в чоловіка було видовженим, блідим, синьооким, тонкі губи не закривали жовтих передніх зубів. Князеві провідник здався подібним на великого безвухого зайця.

Волостелинові Білого племені стало смішно.

— Ти з котрих будеш, чоловіче? — запитав він людину-зайця.

— З гравелів, пресвітлий княже, — мовив той, кумедно шморгнувши носом. — Називають мене Веремком.

— З гравелів? — перепитав Чоломир, й глибока зморшка пролягла його чолом.

Невелике й не войовниче плем’я гравелів, яких ще називали «убіжниками», жило в Карпатах від часів незапам’ятних. Їхні полонини, зусібіч оточені стрімкими горами, просторились у п'яти денних переходах південніше Бескидів. Мова гравелів не була подібною ані до слов’янських говірок, ані до говірок степовиків. Верховинці казали, що гравелі мешкали в горах задовго до карпів і керували ними старі жінки, що століттями зберігали у печерах священний вогонь. Подейкували, що гравелі знали зміїні та вужачі говірки, що вужі були в їхніх хижах за домовиків, що коли вуж вмирав, то хижу спалювали разом з хатнім причандаллям. З гравелями, людьми іншомовними і незрозумілими, хорвати намагалися справ не мати. Та й ті не виявляли гостинності та потягу до спілкування. Вони час від часу сходили з високогірних плато, купували у підкарпатських долинах ковальське залізо, сіль, вино та домашнє приладдя. За товари гравелі платили хутром і бринзою, рідше — монетним сріблом. Дівчат їм не продавали — подейкували, що гравелі приносять їх у жертву своїм незрозумілим богам. Раз на рік, на Русалії[67], їхні жінки паломничали до святині, знаної серед слов’янських родів як Жаб’є[68]. Кожна з прочанок мусила припасти грудьми і лоном до Жаб’ячого каменя, що дарував їм тілесне здоров’я, плодючість та поживне молоко. Цю традицію шанували всі сусіди гравелів й ніколи не намагались напасти на беззахисних жінок.

Усе це промайнуло у княжій голові, коли Веремко назвався гравелем.

— Добре знаєш гори? — поцікавився Чоломир.

— Від дитинства ними ходжу.

— Бачу, що й мову нашу вивчив. Добре балакаєш.

— Знаю багато говірок, пресвітлий княже. Провідникові без цього ніяк.

— Скільки тобі заплатив Горан?

— Дав срібляк. — Людина-заєць запустив руку під шкіряну куртку, вийняв звідти стертий денарій і показав Чоломирові.

— Не густо.

— Та й робота не надто складна, пресвітлий княже. До старого городища зовсім близько.

— Так навіщо ж ти тоді здався Горанові?

— ?..

— Якщо до городища так близько, навіщо Горанові провідник?

— Ваші вої знають туди одну дорогу, а я чотири.

— Невже? — посміхнувся князь.

— Так, пресвітлий княже. Й серед них є така дорога, котру ніхто, окрім мене, не відає і ніяких застав там немає.

— Ніяких?

— Жодної засіки, жодної варти, пресвітлий княже. Можна вночі прийти, зробити справу і повернутись. Ніхто й знати не буде.

— А до Громового хребта скільки доріг знаєш?

— Куди? — В синіх Веремкових очах промайнуло щось відчужено-крижане.

— Туди, де живе чинтар[69] Корвон.

— Я туди не ходив.

— Усюди ходив, а туди не ходив, так?

— Так, пресвітлий княже.

— А якщо я тобі дам десять срібляків?

— Вибач, пресвітлий…

— Двадцять.

— Ні.

— Літр.

— ?..

— Це, гравеле, цілих сто денаріїв. Ти таких грошей за все життя не бачив… Можу й золотом дати.

— Уклінно дякую, пресвітлий. Але ж… Мертвим ні срібло, ні золото не потрібні. — Тепер людина-заєць дивився Чоломирові просто в очі.

— Невже ті чинтарі такі страшні?

— Й не питай, пресвітлий княже. — Вилиці на Веремковому обличчі стали виразнішими.

— Твоє плем’я їм служить? — примружився волостелин білого племені.

— Ми вільні люди й нікому не служимо, пресвітлий княже, і наші боги забороняють нам наближатись до того місця, яке ви називаєте Громовим хребтом.

— Чому?

— Те місце прокляте від початку часів. Там дірка до пекла. Звідти зло.

— Так кажуть твої боги?

— Кажуть ті, хто спілкується з богами.

— Все збігається… — промимрив Чоломир.

— ?..

— Я не тобі, гравеле… Отже, ти не хочеш провести моїх людей до Громового хребта?

— Вибач мені, пресвітлий княже. — Людина-заєць став на коліна.

— А знаєш когось, хто зміг би? — змовницьки нахилився до нього волостелин Білого племені. — Хто б не боявся?

— Є така людина, — прошепотів Веремко після недовгих роздумів.

— Що за один?

— Він ізгой з гравелів. Живе самотньо у хижі за Чорним лісом, бортничає, полює. Давно відрікся від наших богів і не визнав інших. За гроші проведе куди треба. Дуже гроші любить.

— За що його випхали?

— Спокушав чужих жон, віжлунствував[70] і не мав поваги до старших.

— Знає гірські стежини на півдні?

— Не гірше за мене, пресвітлий княже.

— Він ходив до Громового хребта?

— Казав, що тричі бував там.

— І ти тому віжлунові віриш?

— Вірю, пресвітлий княже.

— Він знається з Корвоном?

— Про се не відаю.

— Якщо приведеш його до мене, отримаєш два срібляки, — пообіцяв князь. — Не три підлоги.

— Дякую тобі, пресвітлий. — Людина-заєць спритно, не допомагаючи собі руками, підвівся з колін. — Я приведу його сюди… за шість днів.

— Ти сказав, — кивнув Чоломир.

— Можу присягнути.

— Не треба.

Вже у дверях світлиці Веремко озирнувся й спитав:

— Так чи можу я провести Горанових челядників до старого городища.

— Ні.

— Твоя воля, пресвітлий княже.

— Так і є. Моя воля, — підтвердив Чоломир. — А того вихудлого срібляка можеш Горанові не вертати.

— Осьдечки він, слід. — Кремезний слідопит-горянин, який називався Колодієм, відгорнув снігову кору, показав Макарію на крижану шкаралупу, що формою нагадувала маленький човник.

— Вони йшли на південь?

— Ніби й так. — Слідопит промацав наст патичком, відгорнув кору за два кроки від першого сліду. — Моця-пихавиця!

— Що? — Візантієць й собі нахилився над сніговою ямкою, придивився. — Ведмежий слід?

Колодій кивнув, рушив стежкою, знайшов ще ямку.

— Слідище, — видихнув він у густу бороду. — Ведмедик-блудник тутка гуляв. Здоровезний.

Вони пройшли ще зо дві сотні кроків. Під високим дубом помітили лисиць, що обгризали м’ясо зі свіжого ведмежого кістяка. Побачивши людей, лисиці повтікали. Слідопит неквапно оглянув залишки звіра, дерево, все навколо. Знайшов держално ножа, уважно його вивчив.

— Ведмідь за ними вчепився, а вони влізли на дерево. — Колодій показав на дуб. — Живодьор за ними, онде кора іздерта. Там й там теж… Люто до них пнувся, стрибав, ліз. Вони рогатинами його буцали, він узяв їх в облогу. А потім прийшли чужі люди. Моцні вої. Ведмедя ізнищили, обдерли з нього шкуру і жир. Жінок твоїх вони забрали. — Слідопит показав у бік темної логовини. — Он туди їх повели.

— Можемо їх наздогнати?

— Не варто. — Колодій покачав волохатою головою.

— Чому?

— Вони нас ізнищать.

— Їх багато?

— Троє, — впевнено сказав слідопит. — Але я за ними не піду.

— Йдемо тоді до Бойва. Най дасть підмогу.

— Не дасть. Його хапальники не підуть.

— Чому?

— Бо так, — Колодій показав Макарієві держално. — То були не прості люди, вони гремівники, тричі оперезані… Бачиш? — Слідопит підніс роговий циліндр упритул до очей візантійця. — Це Чорнобогові риси й креси. Забудь, чоловіче, за своїх жінок. З них гремівники босорок робитимуть.

— А що, Бойв простить їм смерть свого сина?

— А хто казав, що заставу ізнищили ті, хто вичепив твоїх жінок? — знизав плечима слідопит. — Міркую так: не встигли б вони за одну ніч й нищення таке вчинити, й від Вузьких воріт аж сюди прийти, відьму вбити, ведмедя ізпатрати, ще й жінок твоїх з дубу зняти. То були інші.

— А сліди з воріт наче сюди ведуть, — нагадав візантієць.

— То були інші, — сказав як відрізав Колодій і рушив назад, до Білих каменів.

Всю дорогу до городища слова слідопита не виходили Макарію з голови. З твоїх жінок гремівники, тричі оперезані, босорок робитимуть, сказав Колодій. Перша назва чітко вказувала на джерело нічного нападу — Громовий хребет. «Тричі оперезаними» верховинці називали чаклунів та їхніх слуг. А босорками — себто відьмами, бісицями — горяни спересердя кляли своїх жінок, які, за давнім тутешнім поконом, перед повноліттям побували в руках чаклунів. Цей немилосердний звичай свого часу вельми здивував Макарія. Він розпитував про нього лісову відьму, а та наспівала візантійцеві думу-оповідку про битву рахманів з Гаргоном. Від тієї битви, казала відьма, й настало для верховинців велике згіршення.

В тій думі розповідалось, що в давні-предавні часи до Карпат прийшло дванадцять святих аскетів, що звалися рахманами. Жили вони за морями, у благій землі, тримали суворі пости і молилися там за всіх сущих. До гірського краю привела їх звістка, що з глибокого пекла вирвався страшний демон на ім’я Гаргон. Як і пасує демонові, він спустошував гірські долини, випалював пасовиська та руйнував городища. Настали такі чорні часи, що верховинці вже подумували залишити Карпати і шукати кращої долі у дальніх землях. От і вирішили рахмани помогти гірським мешканцям, загнати Гаргона назад, до пекла. Вони оточили лігво демона й спрямували туди білі блискавки. Але демон володів великою силою. Він вирвався з лігва, вітром зі своїх крил загасив блискавки, розчепірив кігті й напав на рахманів. День і ніч тривала битва, гримів грім, миготіли блискавки, падала злива. Могутніми силами володіли рахмани, але Гаргон потроху почав перемагати. Тоді на поміч рахманам прийшли чаклуни-чинтарі. Вони викликали з печери під Попійваном[71] велетенського павука, який сплів і накинув на крила Гаргона міцнющу сітку. Тепер демон не міг літати й ухилятись від рахманних блискавок. Тіло — вмістилище демона — згоріло, а сам злодійний дух мусив повертатись до свого пекла. Рахмани запитали у чинтарів, якої вдячності ті чекають за свою допомогу. Чаклуни недовго радились і попросили, щоби з того часу всі верховинці віддавали їм незайманих доньок на три місяці у науку. Зажурились горяни, але рахмани взяли з чинтарів клятву, що не стануть вони чинити насилля над тими дівчатами та рушити їхню цноту. Чаклуни присягли в тому й за всі віки, що пройшли від битви з Гаргоном, не порушили цноти жодної з верховинок, що йшли до них у науку. Але, попри це, дівчата вертались до своїх родин дивними. І хоча вони ні словом, ні знаком не давали зрозуміти, що чинтарі навчали їх недоброго, чоловіки-верховинці підозрюють, що беруть шлюби із «зіпсованими» і «босорками». На те є причини. Жінки всіх народів бридяться павуками, лише верховинки беруть павуків на долоні і пришіптують над ними. А ще в них ніколи не гниють зуби, а ті з чоловіків, що захоплюються бражкою, підозріло швидко йдуть до предків, залишаючи молодих удів, що недовго ходять в жалобі й борзо знаходять собі свіжих і непитущих. «Їх ТАМ навчили такого в’їдливого закляття, що нагло зводить пияків зі світу», — кажуть найпроникливіші з мужів верховинських і погладжують родинні обереги з гадючої шкіри.

Риска аж завила, взнавши про заполонення Доброслави і Спірки. Руда лупасила по ліжнику кулаками, стогнала і плакала. Макарій нахмарено сидів поруч, подумки перебираючи різні способи визволити хорваток. Нічого корисного у тих його міркуваннях не виникало.

— Треба їх рятувати, — сказала Риска, коли обтерла лице від сліз.

— А як?

— Треба послати за Томирадом і Цапиком.

— Навіщо?

— Вони воїни, а ти не воїн, — твердо мовила руда. — Ти їх не врятуєш.

— Що зможуть вої супроти чаклунів… — знизав плечима візантієць.

— Воїн може вбити чаклуна. Мечем прохромити чаклунське черево, прострелити чаклунові голову. Закляття повільні, а мечі і стріли швидкі.

— Як я за ними пошлю?

— Зійди з гір побіля Темної діброви, знайди там наших вістових і передаси княжичеві від мене тривогу.

— Тривогу?

— Моє особливе слово до нього. Секретне слово. Він знає.

— Мене ж там схоплять.

— Так ти ж цілий волхв, вони побояться.

— Вони вб’ють мене за те, що я зробив вас своїми наложницями.

— Ти ж не зачепив Доброслави. А мене й Спірку викупив у розбійників. Ти не порушив покону.

— Цапик — то ж Спірчин брат?

— Так.

— Й він також вважатиме, що я не порушив покону?

— Ми — ізгойки, випханки. Цапик знає, на що ми йшли. Ти маєш передати Томирадові таке слово: «Білу турицю чорне боре» й розповісти вістовим про чаклунів. — Руда злізла з ліжника й спробувала опертись на поранену ногу. — Йо! Боляче!

— Тобі ще рано вставати, — зауважив Макарій.

— Так ти йдеш чи не йдеш? — крізь стогін запитала руда. — Ти не хочеш їх рятувати?

— Вже йду, — підвівся візантієць й узяв до рук рогатину. — Й щоб там не трапилось, не виходь з печери.

Тієї ночі Пекичеві наснилось пророче. Звідкись, певно з Вишнього світу, до його сну завітав Драган, що був начальним Волхвом Білого племені за тих далеких часів, коли малому Лобасові ще й зліва не виголили[72]. Старші могитичі розповідали, що Драган відразу після смерті став навідувати їх у снах, давати поради та наставляти в служінні богам. Без його магічної опіки шлях на захід коштував би Білому племені ще страшніших втрат та згіршень, аніж ті, що довелось зазнати. Хоча Драган ніколи не приходив до Пекича, Волх одразу впізнав свого далекого попередника: таким висохлим, гичкуватим, з довжелезною сніжно-білою бородою старий і лишився у його пам’яті. Всупереч своєму імені, Драган[73] був невисокого зросту. Уві сні він також дивився на Пекича знизу вгору. Але від того не малів Силою, яка навіть зримо виходила з його постаті — Драган випромінював м’яке золотаве світло.

— Зле тому, хто замислив діяння, ширше за його розуміння та вище за його сили, — тихо промовив білобородий жрець. Очі його були темними, непроникними, наче чорне скло, яке мандрівні перекупники привозили зі Сходу.

— Зле… — без вагань погодився Пекич. — Але, отче, що ж маю робити?

— Відречись від Пека, принеси треби отчим богам.

— Так вони не чують.

— Почують, — запевнив Драган.

— Як звелиш, отче.

— Скажи Пекові потрійне слово відречення й накажи всім могитичам зробити те саме. Роду-Вашрі, Індрі і Курукані принеси на требовища по дванадцять кіз білих з чорною відмітиною між рогами, по сімдесят куп збіжжя й по сімдесят мір меду. І проси в отчих богів пробачення великим прошенням й при постах суворих.

— Як звелиш, отче.

— Моли їх про повернення тобі волі у світах вищих і нижчих, про збільшення Сили твоєї.

— Слізно молитиму і поститиму твердо, благий отче.

— Не забувай про срібне волосся.

— Що воно таке?

— Бійся чорних воїв і підступності Корвона, бо могутній він і хитрий…

Можливо, він мав ще щось сказати, але у Серединному світі до Волхова тіла хтось доторкнувся і пророче видіння згасло.

Пекича рідко будили посеред ночі. Люди Білого племені казали, що спілкуватись з жерцями в той час, коли Хорсове Око відпочиває за обрієм, не годиться. Бо таке спілкування нагадує змову проти богів, а ті — як відомо — коромольникам не вибачають.

Тому, коли служка-могитич несміливим доторком перервав його сон, серце Волха стисло недобре передчуття.

— Яку біду приніс? — запитав він служку, накидаючи на плечі кожуха. Каганець в руці могитича освітлював лише його обличчя — широке, стривожене, з кумедно відстовбурченими вухами. А ще світло відбивалось від переляканих очей наложниць, що виглядали з-під ведмежих шкур.

— Там княжий гридень Цапик. — Служка вказав на сінник.

— Який ще Цапик, їжачі боги?

— Каже, що має до тебе невідкладну справу.

— Аж таку невідкладну, що не міг до ранку почекати? — Волхові ноги нарешті втрапили у ногавиці, а відтак й у викладені білячим хутром постоли. — Де він?

— Стоїть знадвору, перед ґанком.

— Знадвору він стоїть, Пек йому в… — промурмотів жрець, відсторонив могитича, пройшов сінником і ступив на заледенілий ґанок. Холод зимової ночі змією заповз йому під кожух.

На майданчику поміж ґанком та частоколом, що обмежував капище, стояв молодий озброєний воїн. Вишивка на комірі свідчила, що він з куничів-ратаїв.

— За якою до мене потребою? — грізно насупився Волх.

— Я Цапик, син Вільга, княжичів джура.

— Й що з того?

— Прислали тривогу з гір.

— Чому до мене прийшов, не до воєвод?

— Спірку з Доброславою забрали на Громовий хребет.

— Як про теє відаєш? — зачувши назву проклятого місця, Пекич одразу зігрівся: аж плечі спітніли.

— З гір прийшов чужинець-відун. Він тепер мій родич, чоловік Спірослави.

— Високо породичався, смерде, — криво всміхнувся Пекич. Він знав, про котрого з відунів каже син Вільга. За чутками зайда-грек, якому горяни подарували старе городище, був вправним костоправом. Проте до істинного відуна йому було, як Цапикові до князя.

— Й де ж той твій родич?

— Він з вістовими на засіці.

— На котрій?

— В Темній діброві.

— Так я ще раз питаю: чому ти до мене прибіг, Цапиче?

— Томирада князь у поруб кинув. Горан лежить при смерті. Я один чаклунів не здолаю.

— Це без сумніву… — Волх почав розуміти нічну появу Вільгового сина. — А мені що за діло до тих випханок?

— Томирад казав, що ти був проти ордалій.

— Тобі казав?

— Так.

— Й хто ще про се чув?

— Розмова була між двома.

Пекич зміряв Цапика уважним поглядом, махнув йому рукою:

— Заходь сюди.

Відтак увійшов до сінника й крикнув наложницям:

— Всі до горішнього терему! Хутчіш!

За хвилину жінки пробігли повз нього до виходу, а Волх з молодим куничем зайшли до світлиці. Там уже запалили олійні світильники, темрява відступила до запіччя й найдальших кутів. Жрець сів на ведмежий ліжник, джурі вказав на підстінну лаву, запитав:

— Не страшно йти на Громовий?

— Ні.

— А як нашлють на тебе прокляття?

— Батько мені казав, що воїнові личить чари і ворожбу долати зброєю.

— Мудро казав, — кивнув жрець. — Любиш сестру?

— Люблю. — Син Вільга здивовано подивився на двічі народженого: мовляв, як можна не любити такої сестри, як Спірка.

— Й кого б іще взяв до такої виправи?

— Всі Томирадові джури готові йти: Веслич, Тревен, Огнавець, Краслав.

— Хтось із вас ходив до тих місць?

— До Шепких воріт усі ходили, а далі — ні.

— Від Шепких до Громового далеченько, — зауважив Волх. Цапик нічого на це не відповів. Він не торопав, куди хилить Пеків служитель.

— Не лише вас з Томирадом образили ті чаклуни, — пояснив Волх. — Князь посилає проти них загін. Вибраних воїв, найкращих. А щоби воям не поробили злого, сам із ним піду…

— Ми теж підемо! — схопився Цапик.

— Не перебивай старших, гридниче! — гримнув на нього Жрець. — Ворог нині у нас небуденний, а про лігво його нічого не знаємо. Ані підходів до Громового, ані засік тамтешніх, ані озброєнь. У тому бачу основу нашої слабкості. Князь знайшов провідника, але віри йому нема.

Цапик хотів запитати: «Чому?», але вирішив промовчати. Не дай Хорсе, Пекич знову озлиться. Боги відають тих жерців, що вони можуть від злості. Абись не зурочив.

— Хочеш запитати, чому не довіряю княжому провідникові? — посміхнувся Волх.

Цапик кивнув, а подумки зойкнув: «Може, він й мислі бачить!»

— По-перше, — почав жрець, — він з гравелів.

— З гравелів? — не стримався джура.

— Бачиш, і ти здивувався. А по-друге, навіть серед гравелів його числять за випханця, віжлуна та затятого безбожника. Непевний се муж.

Волх уважно подивився на приголомшеного сина Вільга, витримав належну паузу й запитав:

— Як мислиш, кого саме з наших, із куничів, можна взяти за провідника?

Джура довго думав, потім сказав:

— Не знаю нікого, хто би ходив аж до Громового. Може, хто з турицьких городищ туди заглядав?

— Отож-бо й воно, — щиро зітхнув жрець. — Самі незнайки навколо. У поважній справі нема й на кого опертися.

— Хіба ж самі не знайдемо дороги? — спалахнув Цапик і відразу зрозумів, що дурню бовкнув.

Пекич похитав головою.

— А коли… вирушає загін? — після хвилинного мовчання насмілився запитати джура.

— Ти знатимеш, — запевнив Пекич.

Помовчав і додав:

— Боги нам поможуть… А за тим гравелем треба тримати око. Ти з побратимами таке подужаєш?

— Будемо пильнувати його яко ворога, — запевнив Цапик, — А можна ще про одне запитати?

— Дивлячись про що.

— Що зробили князеві оті чаклуни?

— Князь, Цапиче, не за себе лише думає, а за все наше плем’я, — повчально мовив жрець. — На те він і князь. Чаклуни вже насилали на нас злі чари й знову пробують наслати. Такого їм попустити не можна.

— Так це через них випробовували дівчат? — Вільгів син глянув двічі народженому просто в очі. Від раптової здогадки Цапикове обличчя немов загострилось.

— Через них, клятих, — не відводячи погляду, запевнив воїна Пекич. Він знав, що в основу праведного діла іноді можна покласти маленьку брехню. Або й кілька маленьких брехень. Боги за таке не карають.

Чоломир узяв смолоскип у вартового, струсив з нього чадний нагар. Дав знак, і вартовий відімкнув вхід до порубу. Одна сходинка, друга, третя… Ще двері — з міцного дубу, укріплені трьома смугами чорного заліза. Князь не без зусилля відтягнув довгий засув, ногою штовхнув дошку. Холодний сморід виповз з підземної темряви йому назустріч.

— Виходь, — сказав він, посвітивши на Томирада. Той сидів у кутку, підібгавши під себе ноги, дивився на батька злими очима.

— Виходь, кажу, — повторив Чоломир. — Йдемо визволяти твою Доброславу.

Відлигу приніс південно-східний вітер. Арата відчула його перший подув, полюючи у Горохолиному лісі. Тихо-тихо колихнулось букове віття, грудка снігу впала на стежку перед войовницею. Вона зупинилась, носом втягнула змінене повітря, потім ще раз. Знайшла у ньому ледь присутній дух далеких країв, де лежить під сонцем прогріте каміння, де сухі жовті колючки не відають зим. А ще у зміненому повітрі з’явилось щось лихоманне, неспокійне. Щось таке, що передує пробудженню.

Войовниця подивилась на небо. Хмари там прорідились, утворивши ґратчасте поле — де-не-де навишні боги розсунули сірі пасма, явивши захололій частині Серединного світу небесну блакить. Її була тільки крихта, вузька смужка, але в тій крихті крилась і широка обіцянка, золота вивірка вселенського сподівання.

Арата забігла на найближчий пагорб, з якого відкрився весь східний обрій, піднесла руки долонями до Сходу й заспівала древній гімн Сурі-Сонцю:

Карбовані слова гімну невидимими стрілами злітали до неба, до світлої лазурі, що відвіку дарує надію. Тими словами вітали сонце найперші сповідники Карни. Вітали за давньої благословенної доби, коли відлютувала тисячолітня зима й крізь залишки брудної поволоки над світом знову засяяв життєдайний диск.

Двадцять років тому, близь пустельного краю, нарозвидні, мати розбудила маленьку Хамдуну, вимила її тіло, розчесала волосся, одягнула у біле, підперезала потрійним червоним поясом, й вони удвох вийшли вітати схід сонця. Тоді майбутня жриця-войовниця, напружено повторюючи за матір’ю, уперше проспівала цей гімн, уперше прославила Суру. Зробити таке у самому серці Халіфату наважувався далеко не кожний сповідник давньої віри. Якби їх почули всюдисущі шпигуни імамів, Хамдуні та її матері довелось би до дна випити чашу громадського гніву. Тепер, ставши Аратою — дорослою, посвяченою й сильною, — вона співала переможну пісню Сури посеред сніжного лісу, на порозі нових випробувань і весни.

Арата не мала сумніву, що безпомильно розкодувала знак зміненого повітря: передбачений час виповнення вже не наближався крадькома, на м’яких лапах, подібно пустельному левові або росомасі. Час виповнення підстрибнув упритул і розкрив свою ненажерливу пащу.

5

Владика Корвон тепер кожного дня навідував Браму. За останні дні це місце зазнало дивовижних змін. Ще на Стрітення вузький прохід поміж двома стрімкими скелями нічим не відрізнявся від численних лазів, які вели на південний бік Громового хребта. Хіба що туманні пасма у ньому час від часу мережились перламутровими серпанками. А тепер туман у Брамі став непроглядно-густим, волокнуватим й відверто сріблився присутністю Сили. Навіть Корвонові коштувало великих зусиль наблизитись до стіни туману. Вже за сім-вісім кроків від неї серце владики починало прискорено битись, а горло перехоплювало, наче тим сталевим кільцем, котрим приборкують зарозумілих рабів. На цій відстані проліг грізний кордон. Перед ним владика Корвон наказав покласти три пласкі брили, на яких кров’ю незайманок накреслили Пентаграму, громові руни та подвійний прохідний знак. Поряд з брилами запалили сім великих світильників, що в них підтримували вдень і вночі лапатий вогонь, а на високих палях розіп'яли сім яструбів, котрим розділили голови таким робом, щоби одна половина дивилась на схід, а інша — на захід.

Ніч трапилась вітряна, тріпотіли крила розіп’ятих птахів, вогонь борсався в корцях світильників, проте туманна стіна не рухалась й не рвалась. Здавалось, вітри Серединного світу не досягали її важких пасом. Владика стояв перед Брамою, підвівши руки, й не так молився, як всотував усім єством чисті потоки енергій, які щедро текли великими і малими колами.

Прислужники, що слідкували за світильниками, з острахом наближались до владики, намагаючись швиденько долити до корців олії і знову сховатись у печерах. На обличчі Корвона спалахи світла малювали й за мить стирали начерки, страшніші й могутніші за руни і пентаграми. Знавіснілий гірський вітер напинав його червону мантію, довге волосся розліталось плечима, губи бурмотіли закляття. Він закликав до брами душі древніх володарів Громового — верховних жерців доби Буревіста і Децебала.

Він повторював їхні імена:

— Владика Соголло, владика Кевте, владика Мацок, владика Греміш, владика Дакін, владика Себтик.

Імена.

Скупі залишки печерних написів зберегли лише їх. Корвон не знав, з яких саме родів і племен вийшли владики минулого, не знав, як вони виглядали, які знаки носили на мантіях, сустугах і патерицях. Вони не залишили йому ані книг з формулами Сили, ані усного передання. Якщо щось таке й існувало за давніх часів, кляті римляни потурбувались про його повне й безповоротне знищення. Молитовні печери зберегли сліди страхітливої пожежі, а кістяки тих, хто міг би передати нащадкам древні слова Сили, й досі знаходили у скельних схованках. Зі стрілами межи ребер й розваленими черепами. Малюнки і написи на скелях римляни ретельно зчистили, ідолів спалили, розбили на дрібні шматки або спотворили до невпізнання. Ті кілька рунічних начерків, які знайшлись під шаром кіптяви, принесли лише дрібні крихти знання. Корвонові довелось самому шукати ті примовки, на які відзивались гірські струмки та озерні води, ті знаки, якими угамовувались лісові щезники і пекуни[74], ті закляття, до яких прислухались свавільні демони Нижнього світу. Тільки після двох десятиліть напружених пошуків до Корвона почали приходити помічні видіння, які він вважав посланнями древніх владик. Жерці чомусь не з’являлись у людських подобах, зате до нього промовляли примарні соколи і ведмеді, змії і вовки. Вони приносили йому спочатку клапті, а потім й оберемки давньої мудрості. Виявилось, що він десятки років лише ходив колами й топтав вузькі стежини там, де жерці минулого впевнено крокували широкими шляхами. Давня мудрість відкрила йому таємниці скель, річок і полонин. Тихі джерела обернулись водяними жилами, що сягали коренів гір, грязеві вулканчики — природними майстернями ліків та трунків, а одне лише озеро Несамовите[75] виявилось невичерпною скарбницею інструментів для оволодіння вітрами, грозами та дощами. Велетенський Писаний камінь[76] відкрив свою здатність накопичувати Силу, а гадюки і полози перетворились на цікавих співрозмовників.

Але найголовніші таємниці древніх ховались в їхніх знаннях про кров. Той обсяг Сили, який сім гірських джерел давали магу за місяць, можна було майже миттєво видобути зі свіжої крові, взятої з пробитих чересел п’ятнадцятирічного хлопця. Кров несла в собі і пам’ять про минулі часи, і могутню здатність впливати на навколишній світ. Енергія крові немов розривала тонкі рівні буття, наповнювала творчою лихоманкою закляття, що робились на зміни і трансформації. Кров була і потужним рушієм форм, і посередником між речовинами Серединного світу та сліпими боженятами первинного хаосу. Звільнена з тілесних протоків, кров населяла простір божевіллям, наснажувала на пошуки і вивільняла найсміливіші бажання. Нею можна було навіть наповнювати і рухати мертве.

Тільки проживши п’ять десятків річних циклів, Корвон зміг оцінити, якими далекосяжними засобами оперували владики часів Дакійського царства. Вони вміли змінювати погоду від північної Пущі до південного моря, чути секретні слова царів, які промовлялись у далеких столицях, насилати смертельні хвороби на армії і народи, наділяти тимчасовим життям неживе, приборкувати та ставити собі на службу страхітливих підземних демонів-мороків.

Недарма, зрозумів Корвон, римляни з такою лютою непримиренністю знищували не лише самих карпатських посвячених, але й будь-які свідчення їхньої науки. Століттями Імперія потерпала від магічних змов, сплетених на схилах Громового хребта. Не злічити було тих намісників, трибунів, преторів та легатів, що відправились до предків з допомогою тутешніх волхвів, а за кожним повстанням у придунайських та фракійських провінціях Риму стояли навчені чаклунства посланці і посланниці Громового. Потрапивши до царських гаремів, доньки жерців непомітно оволодівали розумом монархів, підкоряли їхню волю красою і волхвуваннями, відвертали від миру й спрямовували на безумні війни з Імперією. Отрути та раптові недуги губили талановитих полководців Вічного міста й тим зводили нанівець цілі військові кампанії. Безслідно зникали римські розвідники, митники й цілі каравани. Багаторічні неврожаї зменшували податки з провінцій і призводили до голодних бунтів.

Імператори завжди здогадувались, що десь у Карпатах причаїлось зміїне кубло коромольників, але тільки далекоглядний Діоклетіан усвідомив, що треба боротись не з наслідками, а з причиною. Одного походу проти жерців та підвладних їм племен карпів виявилось достатньо, щоби випалити кубло й на довгі століття припинити магічну роботу на Громовому.

Але зерна магії не пропадають безслідно. Рано чи пізно з’являється той, хто здатний пробудити їх до життя, терпляче викохати перші паростки знання та зібрати новий врожай. Цього Відновлювача помічають не лише люди та істоти Серединного світу, але й могутні Сили у потойбіччі. Так і його, владику Корвона, спадкоємця приспаної традиції, помітив предвічний могутній дух, який лише раз на тисячоліття завдає собі клопоту відвідати смертну юдоль. Дух обіцяв незмірно збільшити могутність Корвона. Й що найголовніше: подолати прокляття бездітності, яке заважало владиці заснувати, за прикладом древніх, жрецьку династію. Дух звелів жерцеві стати воротарем при його появі у Серединному світі та приготувати достойне тілесне вмістилище для нього. Якщо з першим завданням Відновлювач давав собі раду, то з другим поки що не виходило.

Дух забажав увійти до тіла молодої дівчини зі срібним волоссям.

Й тим ввів Корвона у велику спокусу.

Бо владиці раптом спало на думку, що саме це тіло, прийнявши в себе могутнього духа, народить йому сина для продовження списку нових карпатських верховних жерців. Ця здогадка, немов блискавка, пройшла крізь Корвонів розум, вразила його своєю неозорою величчю й від того часу ні на мить не відпускала його уяви.

«А інакше, — міркував Відновлювач, — навіщо Богомолові вселятись саме в ЖІНОЧЕ тіло?»

Щоденні відвідини Брами зміцнили Корвона, збільшили його чоловічу силу. Тіло Відновлювача прагнуло злягання з жінками, проте владика наклав на себе печатку стримання. Він і раніше не мав гарему, позаяк древні відкрили йому подвійну природу Пристрасті. Якщо на нижчих рівнях відовства вона сприяла зростанню Сили, то великим майстрам-магам лише заважала. Жінки відбирали енергію, необхідну для щоденного очищення каналів Сили й підтримання захисного периметра капища. Навіть тепер, коли плотське бажання зросло, владика заборонив собі витрачати енергію на жінок. Він припинив навідувати п’ятикутну вежу, де його помічники залучали верховинок до служіння богині, й ще ні разу не подивився на тих двох хорваток, що їх привели розвідники.

Сьогодні владика запланував вирішити їхню долю. Після молінь перед Брамою він спустився до нижніх печер, де тримали ведмедів і полонених. Хорваток роздягнули і прив’язали до стовпів поряд із ведмежими клітками; голодні звірі намагались дістатись до них, ревіли і простягали до жінок лапи. Ті заплющили очі й намагались не рухатись. Лише часте дихання видавало жах полонянок, що притискав їхні брудні тіла до стовпів міцніше за мотуззя.

«У тієї, що з вужчими стегнами, волосся дуже світле, — зауважив Корвон. — Але ж не срібне». Богомолова вимога все більше дратувала Відновлювача. Його шпигуни обшукали городища і хутори за сотні римських миль навколо й ніде не знайшли срібловолосої дівчини.

Не звертаючи уваги на ведмежу лють, чаклун підійшов до стовпів, уважно оглянув полонянок. Світловолоса була на перших тижнях вагітності й, радше за все, про це не знала. Їхні м’язи він знайшов більш розвинутими, аніж зазвичай у жінок. Ці хорватки, зрозумів владика, належали до покоління дів-войовниць — жалюгідних наслідувачок істинних амазонок Сходу. Знекровлене плем’я втікачів намагалось зміцнити себе за рахунок жіноцтва.

— Ви ізгойки, — не так запитав, як ствердив Корвон. — Я чув, що якісь безбожні дівки відмовились пройти ордалії і повтікали у гори. Ви з них?

Відповіддю було мовчання.

Відновлювач подумки посміхнувся. Він володів десятками, якщо не сотнями різноманітних способів змусити цих хорваток розповісти все, що вони знали і про що здогадувались. Проте не бачив жодної потреби в тих їхніх знаннях. Все одно Серединний світ невдовзі мав рішуче змінитись. А ще в нього не було зайвого часу. Навіть на те, щоби розважитись повільним і болісним вмиранням цих зарозумілих створінь, підперти свою волю видовищем їхніх страждань.

Він уже вирішив, що з ними зробить. Могутній дух, якого очікував Відновлювач, страждав і слабнув від давньої рани. Коли Богомол промкнеться крізь Браму та увійде в смертне тіло, йому знадобиться не лише відпочинок, але й щось для негайного підтримання занепалих сил. Й тут, знав владика, ніщо не зрівняється зі свіжою, паруючою кров’ю молодих жінок. І вагітність однієї із них лише на користь.

Весна розпочала перефарбовувати Карпати з білого на зелене. Теплі вітерці все частіше навідували низові логовини. З гір, проламуючи крижані саркофаги водограїв, обвалюючи з низького віття снігові згущення, збігали шумні повноводі струмки. Сльозились крижані сталактити, прокинулись водоспади, і вкрились водою зимові перелази через річки. Наст під деревами поки що лежав твердо, але ребра гір з південного боку вже звільнились від наростів льоду. Де-не-де снігові пласти сповзали зі схилів, забираючи із собою дрібне каміння й хитку рослинність.

Саме цим плинним простором рухалось на південь невелике хорватське військо. Вів його досвідчений воєвода Стоймисл, а правицею в нього був княжич Томирад. Про шуйцю Стоймисл намагався не думати, бо не знало Біле плем’я такого прикладу, щоби третім начальним війська був Волх. Чоломир суворо наказав воєводі не забувати на військових нарадах жерця, адже ворог був незвичайний. Між воями-куничами йшло шість могитичів з Волхового капища, до яких долучився ще й чорнобородий маг-чужинець. Тому на кожному привалі Стоймисл посилав за жерцем і не сперечався, коли той радив ставити навколо табору дідухів, змащених лисячим жиром, або обкурював місце наради смердючим димом.

Ще одним своїм клопотом воєвода вважав провідника. Довготелесий гравель на ім’я Михан притягував погляди куничів незвичним видом, гостроверхим шкіряним ковпаком і одягом. З голови до п’ят він кутався у волохату ведмежу шубу, під якою носив аж дві заткнені за черес сокири. Очі під густими бровами мав темно-сині, виразні й дикуваті. Вої шепотілись поміж собою, що Михан є знаним на всі Карпати віжлуном та богоборцем. Деякі з них, проходячи повз провідника, шепотіли охоронні примовки та тягнулись до оберегів. На привалах біля його ватри незмінно сідали Томирадові джури Цапик, Веслич і Тревен. Стоймисл знав, що їм доручено пильнувати гравеля, й тишком приглядався до спроб молодих воїв розговорити мовчазного провідника. На всі їхні запитання той відповідав уривано, проте охоче ділився своїми міркуваннями з воєводою.

Коли Стоймисл запитав його, чи не завадять пробуджені гірські потоки зійти на Громовий хребет, Михан запевнив, що він проведе військо такою стежкою, на котрій майже немає промивин та водориїв. До цього гравель додав, що знана неприступність Громового є більш легендою, аніж правдою, й що саме лігво чаклунів приступне принаймні з трьох напрямків. Михан на снігу накреслив щось на штиб карти, пояснивши, куди він збирається вести військо і які перешкоди можуть виникати на цій дорозі. Карту, серед інших, уважно роздивився Волх, але вголос двічі народжений не сказав нічого.

Військо рухалось без пригод. Верховинці стежили за ним з Чорногір’я, але ближче, ніж на п’ять перестрілів, не підступали. Михан сказав, що вони раді здихатись чаклунів, але допомоги очікувати від них не варто. Чорнобородий маг, що знався з дідичем Бойвом, підтвердив гравелеві слова.

— Бойв зберігатиме невтручання, — запевнив чужинець, вчергове насмішивши куничів дивним промовлянням слов’янських слів.

Волх йшов до ворожого лігва з важким серцем. В ніч перед походом, після усіх ритуалів відречення од Пека та усіх підношень отчим богам, жрець усамітнився на капищі й застосував волхвинний гриб. Навдивовижу легко він проминув Бузиновий поріг й раптом опинився посеред невловимого Пекового капища. Все було, як і вісім років тому. Тихе сонце освітлювало кістяне коло, пласкі комахи повзали паростю, що оплела древнього боввана. Але тепер перед чорною землянкою-божницею стояв оточений сяйвом Довган.

— Все по твоєму слову зроблено, отче, — вклонився Волх білобородому.

— Відрікся від Блудня?

— Відрікся, отче.

— Ну й дурень ти, Лобасику, — раптом почув він знайомий сміх.

Волх підняв очі. Замість благовидного Довгана перед ним стояв череватий карлик з пурпуровою, наче в затятого бражника, пикою. Потрійне підборіддя тряслось від реготу, заплилі очі весело дивились на Волха.

— Пек!

— Але ж і легко тебе здурити, жерче.

— Чому ти покинув нас? Злякався Богомола? — спробував перехопити ініціативу жрець.

— А що мені зробить той калічний божок? — знизав круглими плечима карлик. — Час від часу він тікає з-під материної влади, бешкетує-гуляє у Серединному світі, а потім ізнов вертається до свого пекла. Мені не страшно й не цікаво.

— Ти ж обіцяв нас захищати.

— Так, обіцяв. См років.

— Тобі не сподобались жертви?

— Жертви, кажучи чесно, були такі собі, — скорчив мармизу карлик. — Як для годиться. Але я слово своє тримав. Сім років у твоїх все було добре. Ви розплодилися й розжиріли.

— А навіщо ж ти тепер знущаєшся наді мною?

— Я ж Блудень, забув?

— Отже, правильно я від тебе відрікся.

— Не допоможе.

— Хто знає.

— Я знаю, — реготнув Пек. — Богомолу для приглумлення його вічного болю потрібно свіжої крові. Ріки й озера крові. Усе твоє плем’я, Лобасе, піде йому на ліки. Всі-всі — від малого до старого. Й утекти вам не вийде… Першими він висмокче отих двох ваших випханок. От така, жерче, паскудна історія.

— Ми будемо битись.

— З сином Триликої? — Карлик зробив великі очі.

— Так!

— Хай щастить, — посміхнувся Пек й зник.

За мить чорну землянку охопило полум’я. Волх ледве встигнув відскочити від раптового спалаху. Відтак звідусіль на нього насунувся сірий туман. В ньому ворушились бридкі форми й чулося дивне клацання. Нажаханий і розгублений, колишній Пекич намацав Бузиновий поріг і безтямно вивалився у Серединний світ.

Такого повернення з астралу жрець не переживав ніколи. Його усю ніч вивертало, трусило і корчило. Він опоганив блювотою требовище, дістав кровотечу з рота й ледь не вмер перед байдужими поставами отчих богів.

Ріки й озера крові!

Кінець усім сподіванням. Тепер йому залишилось вийти на прю з Корвоном, зазнати поразки і з ганьбою, під регіт демонів, піти до Нижнього світу. Разом з куничами і туричами, які дарма покладались на його мудрість та вміння.

За спиною зажуреного жерця крокував Макарій. До Стоймислового війська візантієць потрапив не за власною волею. У Темній діброві він пережив спочатку довгий допит, а пізніше й напружену бесіду з Томирадом. Княжич урешті-решт повірив Цапиковому родичеві й змусив Макарія присягти у тому, що він в жодний спосіб не чіпав Доброславової цноти і що допоможе визволити хорваток з полону.

Йому навіть не дали відвідати Риску, а борзо приєднали до жрецького загону у хорватському війську. Тут він із здивуванням помітив сугубу прихильність до себе Цапика та його приятелів Веслича та Тревена. Цапик весь час повторював, що «ромейський відун» є його тестем й, судячи з усього, цим неабияк пишався. Також у війську знайшовся один з родичів рудої. Але він, на відміну від Спіркіного брата, до Макарія не підходив і дивився на нього вовком. Як зрозумів візантієць, Рискова родина прокляла руду після її втечі й жодних родинних зв’язків, що окреслились через цю випханку, тепер не визнавала.

З Волхом його стосунки також не склались. Начальний жрець Білого племені не відмовляв Макарію ані в місці біля жрецької ватри, ані у шматку солонини. Проте на жодні питання візантійця не відповідав і дивився на нього як на пусте місце. Той зрозумів, що з боку жерців йому відмовлено у професійному визнанні і терплять вони його лише за волею Томирада.

Княжич на другий день походу підійшов до Макарія й довго його розпитував про справи в Імперії та про християнську віру. В кінці тієї розмови візантієць наважився на прохання:

— Коли переможемо чаклунів, дозволь мені, сине архонта, допитати їх про дивовижний гриб, що продовжує літа смертних.

— Хочеш довго жити? — посміхнувся Томирад.

— Свого часу я присягнув одному вельможі знайти для нього цей гриб. Я не звик ламати присяг.

— Що за вельможа?

— Ромейський воєвода на ім’я Леонтій. Він мені життя врятував.

— За таке варто послужити, — кивнув княжич. — Дозволяю.

Він подумав і додав:

— Якщо, звісно, залишиться хтось, кого можна буде допитати.

Про себе Макарій називав похід до Громового хребта анабазисом[77]. Він, зрозуміло, не смів порівнювати героїв Ксенофонта з тутешніми варварами, але раптом подумав про те, що незле було б залишити розповідь про таку виправу для нащадків.

В Імперії, вирішив візантієць, знайдеться немало вчених писців та синкеллів, яким захочеться переписати розповідь про варварську війну з чаклунами, про звільнення з полону красунь та про знайдення легендарного грибу Калокирика.

Крокуючи серед могитичів, він подумки почав складати план майбутньої повісті. Присвятити її він планував Леонтію, а почати з того, що він, Макарій, отримав уві сні Боже веління нести вчення Христове у далеку варварську юдоль, що ниділа у безпросвітному поганстві. В повісті колишній диякон мав виступити сміливим місіонером, борцем з бісосповідниками та великодушним рятівником небачено вродливої варварської принцеси, що за його напученням перейшла у християнство.

Він так захопився складанням карколомного сюжету, що не помітив зрослого напруження на обличчях жерців та воїв. Раптом військо зупинилось.

— Що сталось? — спитав візантієць у найближчого з могитичів.

— Шепкі ворота, — повідомив той і посохом вказав на кам’яні брили-моноліти, що наче зуби велетенського звіра стирчали обабіч стежини. За ними, пасмо за пасмом, підносились вкриті хмарами Карпатські хребти.

Колодій знайшов Бойва у старому теремі, який побудував ще прадід володаря. Господар верховинців грів кістки з наложницями у лазні, з’єднаній з теремом критим переходом. Колодій почекав, поки дідич натішиться гарячим паром і молодими тілами, — справа не потребувала негайної доповіді. Невдовзі йому звеліли пройти просто до лазні, і в переході він зіткнувся з двома дівчатами. Голі, розпарені й нетверезі, ті зі сміхом пробігли повз розвідника.

Підлогу в лазні встеляло ялинкове віття, від якого йшов міцний лісовий запах. Закутаний в овечу шкуру Бойв сидів на голій лаві і цмолив пиво.

— Що повідаєш? — запитав він у Колодія.

— Хорвати пройшли Шепкі ворота.

— Й скільки пройшло?

— Більше двох сотень буде, господарю, усі піші. Озброєні добре, майже усі моцно взуті у чоботи. Мають кольчуги, щити і великі луки.

— Жерці з ними йдуть?

— Так, господарю. Вони зупинились перед воротами, зробили треби богам…

— Вчинили треби, — виправив Бойв.

— Так. Козу і голуба різали. Той їхній Пекич сам правив.

— То їм не допоможе, — всміхнувся дідич, змахнув з вусів пивні краплі. — З двома лише сотнями поперти на Громовий хребет! Немудрий єси князь-каган Чоломир, йой немудрий…

— Та й шлях вони обрали кривий, — додав Колодій. — Від Шепких до лігва ще йти і йти. А ще й з припасами та тими великими щитами… Рівниною до Громового хребта вони б дісталися швидше. Піднялись би туди Соколиними воротами[78]. Від них до лігва відстань — як двічі бартку[79] кинути.

— Може, вони хочуть підійти непомітно? — припустив Бойв.

— Воно таке може бути, господарю, — скорчив недовірливу мармизу розвідник, — але мені чогось мислиться, що провідник їхній — ще той крутій. Ти його знаєш: він з гравелів, узимку шаста у довгій шубі.

— Віжлун? — згадав Бойв.

— Він.

— Але й провідника вони собі знайшли, — похитав головою дідич. — Кого боги карають, у тих віднімають розум.

— Вони ж зайди, господарю, нічого не торопають. Ані в тутешніх горах, ані в тутешніх людях. Та й підійти непомітно до лігва двом сотням ніяк не вийде. Ти вірно кажеш, господарю: Чоломирові пороблено.

— Мислю, що треба послати до Громового Шикорчика, — мовив Бойв після недовгих роздумів. — Нехай би вивідав, що і як там. У Корвона в навчанні ще вісім наших дів, най бережуть їх Регл і Жива… Аби нічого з ними не сталось.

— Це було б мудро, господарю, — погодився Колодій. — У лігві щось затівають.

— Затівають? — схопився дідич. — А чому я про те не відаю?

— Так нічого певного й не відомо. Знаємо лише, що вони посилили охорону та кожної ночі палять великі ватри. Там пильнують тоті чорні в плащах, що прийшли до Корвона восени.

— Ті найманці?

— Достеменно не знаємо, найманці вони чи ні. Але вої справні, спритні, усіх військових хитрощів навчені. Горами гасають, як ті козли, засідки роблять так, що й за два кроки не добачиш.

— Це вони ізнищили наших на Вузьких воротах, — впевнено мовив Бойв. — Гремівники кляті.

— Таке може бути, — кивнув розвідник.

— Так і є.

— Маєте рацію.

— І жерцевих наложниць вони забрали, і відьму вбили.

— У цьому не маю жодного сумніву, господарю. Бачив їхнього ножа, та й сліди знайомі.

— Тому проведеш Шикорчикових хлопців таємною стежиною, через Явір-Ключ[80].

— Думаєте, гремівники про неї не відають?

— Все може бути, але раніше там вістових не ставили.

— Раніше багато чого не було.

— Мені біля Громового потрібні очі.

— Я спробую їх провести до Чорного Черемошу[81], в тих горах є надійні схови. Звідти, господарю, й будемо пильнувати за лігвом.

— Там починаються землі гравелів, — нагадав Бойв. — Дійте обережно.

— Ми будемо обережними, господарю.

— А ти ще маєш дивитись за Шикорчиком, щоби не робив дурниць. Саме ти, Колодію, зрозумів?

— Авжеж, господарю, — згідно примружився розвідник.

— Й не забудь помолитись Пресвітлому Раглові.

Арата помітила вартового першою. Хоча той добре замаскувався серед молодих ялинок і темно-сірих кутастих брил, начепив на плащ ялинкове гілляччя й закрив обличчя зеленою хусткою. Хорват або верховинець, може б, і не помітили засідки, але войовницю вчили найкращі з майстрів військової справи. Вона бачила вартового третім оком, відчувала його запах, його тепло та його неспокій. В зимовому лісі він був для неї чимось на штиб пустого жука, що всівся на сторінці розгорнутої книги.

Плащ виказував його, як хвіст — павича.

Тих, кого хорвати і верховинці знали як чорних воїв-плащоносців, Арата зустрічала на Півдні й на Сході. Вони походили з різних народів, охороняли заможних шейхів, ювелірів, мандрівних красунь, іудейських князів, магрібських магів, суддів-каді, работорговців, фартових шукачів скарбів та каравани на Великому шовковому шляху. Вони воювали за гірських володарів Кавказу і Тавру, за єретиків з Курдистану, за міжнародні банкірські синдикати й торгові корпорації. Вони вбивали і викрадали, вивідували і шукали. Ніхто не знав, де ховались їхні керманичі, хто вони та якими шляхами передають рядовим плащоносцям накази і звістки. Проте відомо було, що служать вони лише за щире золото. За повновісні статери, за зливки з баранячим клеймом Сасанидів[82] та за важкий пісок. Служать віддано, не бояться смерті й ніколи не розкривають своїх справжніх імен.

Про чорних плащоносців ходили численні легенди. Казали, що жовтий метал є їхнім єдиним істинним божеством, що їхні жерці служать у божниці, стіни якої знизу доверху вкриті золотими плитами, що їхні начальні носять під плащами золоті панцирі. Були й такі, які клялись, що бачили на їхніх тілах та золотих медальйонах зображення скорпіона, але плащоносці ніколи не роздягались при людях й не залишали ворогам своїх мертвих, забираючи або викуповуючи трупи. Проте для Арати вони були лише найманцями. Тими нікчемними та зневаженими богами і людьми, що продають свої вміння й життя за гроші.

Войовниця коротко свиснула й відразу змінила позицію. Повз неї пролетів і вжалив дерево метальний ніж. Арата придивилась до ножа й миттєво зрозуміла, якою мовою слід звертатись до вартового.

— Гей, воїне! — крикнула вона хазарською. — Я не хочу тебе вбивати. Передай Корвонові, що до нього прийшла дружина його нового пана. Скажи йому: «Гадагхад» і передаси, що я знаю, де шукати дівчину зі срібним волоссям. Я чекатиму на Корвона біля Драконячого каменя[83].

Вночі Арата обладнала яму-схованку. Не поряд з Драконячим каменем, а за кілька римських миль від нього. Серед неприступних, порослих ялівцем диких скель. Вона передбачила, що Корвон спробує її зловити й відправить до каменя хапальників у чорних плащах. Але вони її там не знайдуть.

Нарозвидні Арата поклала собі до рота шматочок волхвинного грибу. Розжовувала його неквапно, заїдаючи терпку жуйку вологими грудками снігу. Коли зеленкуватий диск промкнувся крізь обрідні хмари, вона щасливо проминула Бузковий і Сіро-голубий пороги, відростила крила й відправила дух свій до неба, до танучих хмарних пасом. З висоти яструбиного лету вона побачила поросле буками і соснами міжгір’я, засніжену долину Ставника й сам Драконячий камінь. Плащоносці вже оточили діл, залягли на перевалах, зачаїлись у байраках. Вони напружено виглядали ту, котра назвалась дружиною Богомола й наважилась на нечуване блюзнірство — прокричала на весь Космацький ліс істинне ім’я свого чоловіка.

— Скільки ж вас тут! — розсміялась войовниця, пролітаючи над засідками плащоносців.

Їй було байдуже до найманців, вона шукала Корвона.

— Ти мусиш, мусиш прийти, тобі потрібна срібноволоса, — шепотіла дружина Богомола, ширяючи у світлому небі.

Й раптом вона відчула його присутність.

Вона, ця присутність, наче заповнила увесь діл, заполонила усі його схованки та яруги, накрила річку й ліс зловісною темною марою. На ту суміжність світів, де знаходилась Арата, впали глибокі сутінки. На мить під її крилами наче щезло повітря, й жриці ледве вдалось утриматись в астральному небі.

— А він могутній чаклун! — напряглась Арата, вирівнюючи свій політ.

— Злякалась? — прошепотів примарний голос в її єстві.

— Здивувалась.

— Ти звідки?

— З лона Триликої.

— Жриця?

— Посвячена дружина Гадагхада.

— Я маю в це повірити?

— Якщо не віриш, запитай в Мого Чоловіка.

Пауза.

— Ти сказала, що знаєш діву зі срібним волоссям.

— Я привела її до тебе.

— Де вона?

— У надійній схованці.

— Чого тобі треба?

— Я хочу зустріти Свого Чоловіка на порозі Серединного світу.

— Й це все?

— Так.

— Ти приведеш срібноволосу до мене?

— Якщо ти присягнеш Гадагхадові в тому, що дозволиш мені бути при Брамі у мить Його з’яви.

— Ти ставиш умови мені, владиці Корвону?

— Так.

— Не по чину дієш.

— Коли зі мною богиня, чини не важливі.

— Навіщо це тобі?

— Він Мій Чоловік.

— Він обрав для мешкання жіноче тіло.

— Мені байдуже до Його тілесної форми.

Пауза.

— Хіба ж у Серединному світі Йому потрібна буде дружина?

— Це не тобі вирішувати, владико Корвон.

— Й не тобі.

— Звісно. Запитай в Нього. Моє ім’я Арата Непереможна.

Довга пауза.

— Гаразд, я, Корвон, син Шоркая, присягаю Р’та ар-Гадагхад, що при вступі Його до юдолі смертних ти, Арато, стоятимеш при Брамі.

— Вільно й притомно стоятиму.

— Вільно й притомно. Присягаю.

Присутність Корвона почала танути. Арата склала крила й пірнула до поступливої безодні, що відчинила свою вирву для переміщення мандрівного духа. Невістка Триликої прискорилась, огортаючи себе вібраціями низької реальності. Ось її вкрила пекуча плівка Сіро-блакитного порогу, ось вона випірнула з глевкого мурища порогу Бузинового.

Червоне сяйво в очах і зимна темрява ями-схованки.

Довго-довго Арата звикала до Серединного світу. Відновлювала владу над тілом, звільняла шлунок і стравохід від залишків волхвинного зілля. Міркувала, оцінювала почуте.

Корвон присягнув, але довіри до нього войовниця не відчувала. Вона здогадувалась, що чаклун дихає ревнощами. А значить, може зламати присягу або ж знайти якийсь спосіб перетворити її на пусту формальність. За таких обставин віддавати йому білявку було б легковажно. Арата неквапом розібрала маскувальне віття, вибралась на підсоння, виглянула за край скельної корони, що оточувала майданчик з ямою-схованкою.

На порослому мохом вапняковому виступі, трохи нижче схованки, стояв високий чоловік, весь у чорному. Він спирався на простий ясеневий посох без прикрас і верхівки. Арата закам’яніла.

— Бачиш, Арато Непереможна, я тебе знайшов, — тонкими губами Корвона замість гордої посмішки пробігло якесь летюче викривлення.

«Ось воно!» — зрозумів Макарій, побачивши дивовижну хмару. Він ані на мить не забував, що хорватському анабазису протистоїть чародій, здатний керувати погодою. Усі ці дні він чекав на щось подібне, і ось воно з’явилось. Непроглядно-чорна заклубочена стіна рухалась улоговиною з дивовижною швидкістю. Вона виривала ялинки з корінням, гнала перед собою сніговий вал, у якому біснувато крутились дрібні й великі уламки лісу.

Вої Білого племені підняли щити в марній спробі захиститись від буревію. Хтось іззаду шарпнув Макарія. Той обернувся, побачив гравеля, що показував на велику брилу поряд зі стежиною. Візантієць зреагував миттєво, що, певно, врятувало йому життя. Він забіг за брилу одночасно з ударом снігового валу.

Здавалось, світ перевертається догори ногами. Здоровенна гілка зірвала каптур з голови колишнього диякона, жорстоко розідрала йому обличчя. Мокрий сніг заліпив рот, потрапив до горла, Макарій не міг дихати. Щось важке впало на нього, ледь не зламавши хребта. Ліву руку боляче притиснуло до брили. Він довго, нестерпно довго боровся із задухою й тим, що на нього впало. Звільнившись, він звівся на ноги, прокашлявся. Коли дихання відновилось, візантієць почув крики. Йому вартувало зусиль розліпити очі.

Навколо розкинулось місиво з поламаних дерев, поранених і мертвих воїв, переораного снігу й розкиданого каміння. А звідкись зверху на це місиво падали стріли. Довгі, опірені чорним.

— Тікаймо, — почув він голос гравеля.

«Куди?» — хотів запитати Макарій, але вчасно схаменувся й поповз за провідником. Ліва рука нестерпно боліла.

Вони пролізли під вузлуватим корінням старих ялин і пірнули до зарослого кущами приярка. Попереду й зліва від них також відповзали під рятівний покров лісу.

— Стрільці на тій горі! — крикнули ззаду.

— Обійдемо їх лісом. — Макарій впізнав Томирадів голос. — Веслич, Краслав, Дрого, усі — за мною!

Поряд з провідником і Макарієм раптом опинився Цапик. Він схопив провідника за комір шуби, здавив ним гравелеве горло, просичав:

— Зрадник!

— Ти помиляєшся, — прохрипів Михан.

— Вони знали, де ми будемо йти!

— Нас аж дві сотні. Всі гори знають, що ми йдемо і куди ми йдемо.

— Якщо не виведеш нас звідси, я тебе вб’ю, — пообіцяв джура, але комір відпустив.

— Виведу, — кивнув гравель, віддихався. — Рушаймо вже.

— Стіймо тут, — наказав Цапик.

— Навіщо? — не зрозумів Макарій.

— Треба зібрати вцілілих, знайти воєводу. Томирад зараз нападе на стрільців, а ми зможемо повернутись до поранених.

— Не треба повертатись, — похитав головою гравель. — У жодному разі.

— Чому?

— Це місце пристріляне. Ворог стоїть не лише на цій горі. Ворог слідкує, очікує. Всіх стрільців не відволічеш. Пораненим ми не поможемо, та й самі загинемо.

— Злапав страх?

— Не за себе. Адже сам бачиш — тут десяток добрих стрільців може покласти ціле військо. А ще й волошебні буревії…

— Чого порадиш? — підозріло прищурився Цапик.

— До вибору небагато маємо, — провідник не відвів погляду, дивився Спіркиному братові просто в очі. — Підемо таємною стежкою малим загоном. Зайдемо з того боку, де нас не чекають. Охорона лігва тепер розбредеться, ловитиме ваших по лісах і горах. Якщо захопимо їх зненацька, матимемо перевагу.

— Й кинемо воєводу, поранених? — Джурин прищур став майже прицільним.

— Гравель діло каже, — почули вони за спиною скрипливий голос Волха. Начальний могитич з’явився межи дерев, немов перенесений незримою Силою. Його бороду і волосся рясно всіяли тріски, ногавиці продерлись, з посоха щезло золоте зображення яструба. З порізів на обличчі виступила кров. Але погляд жерця зберігав звичну твердість.

— Волоше, ти цілий? — кинувся до жерця Цапик.

— Хорс Небодержець милував. — Той присів на повалене дерево. — Вороги зараз вчепляться у більший із залишків війська, підуть за тими, кого веде Стоймисл…

— Воєвода…

— Поранений. Я бачив, як він повів гриднів уперед, до гирла ущелини. Вороги підуть за воєводою, і ми йому тут не в поміч.

— Але ж у Стоймисла немає провідника.

— Йому до Громового не дійти, — твердо, немов рубаючи сокирою, сказав жрець. — А ми ще можемо.

Поки тривала суперечка, навколо них зібралось зо два десятка воїв, переважно з молодих. Не всі пережили напад бурі та обстріл так щасливо, як Макарій. Візантієць згадав про свій перший фах і заповзявся до лікування. Цапик з рештою куничів рушив на гору, помагати Томирадові. Волх залишився з колишнім дияконом, спостерігаючи за тим, як візантієць накладає лубки на зламані й вивихнуті кінцівки.

— Де вчився знахарства? — запитав його жрець.

— В місті Георгіада, в Мізії.

— Це в ромейських землях?

— Так.

— Чого ж тебе до Бойва занесло?

— Заздрість недобрих людей занесла.

— Й чому ж вони заздрили?

— Моїм знанням.

— Многознайка, значить, — пирхнув жрець. — А чим, повідай-но мені, будеш поперек лікувати?

— Настоянкою матригану[84] і коров’ячим маслом.

— А від серця що даватимеш?

— Чорну м’яту та пустирник.

— Дечого розумієш, — кивнув Волх. — Якщо виживемо, я з тебе вправного лікаря вироблю.

Вже сутеніло, коли вої повернулись з гори. Вони йшли мовчки, обтяжені скорботним вантажем. За знищення двох стрільців куничі заплатили життями чотирьох гриднів. Томирад кинув перед Волхом зброю та прикраси плащоносців. Крицю і золото. На вичорнених мечах і круглих медальйонах гнули хвости зображення скорпіонів. Жрець бридливо скривився й відштовхнув трофеї ногою.

— Вони бились вперто, немов вепри. Ми таких ще не бачили, — мовив княжич, сідаючи просто в сніг. Він виглядав геть знесиленим.

— Якщо лігво охороняють такі самі звірі, важко нам буде, — підтвердив Цапик, правицю котрого розпоров метальний ніж. — І зброя в них харалужна.

— Я бачив таких воїнів у Херсонесі, — докинув Макарій, приймаючись за джурину рану. — Вони найманці. Їх так і називають — «чорними скорпіонами».

— З якого вони племені? — поцікавився Веслич.

— З різних племен. Вони відреклись від своїх, за золото калічать і вбивають навіть родовичів.

— Так вони ж прокляті! — зрозумів Веслич.

— Істинно так, — кивнув Волх. — Тому й служать Корвонові. Яке їхало, таке й здибало… Але тепер уже ясно, що в прямому бою ми їх навряд чи переможемо. Гірські укріплення можна обороняти й малими силами. Тож робитимемо за словом гравеля: підкрадемось до лігва непомітно й нападемо раптово… Якщо, звісно, вийде, — додав він.

Виділивши лише кілька годин на відпочинок, Томирад проти ночі наказав рушати таємною стежкою.

— Удень вже не йтимемо, — визначив княжич.

Під ранок куничі зійшли з Вододільного хребта у долину бурливої річки. Тут все ще владарювала зима. Сніг на обох берегах лежав непорушно, наче ліжник богів. Туманні тіні завмерли на зарослих деревами схилах. Списи височезних ялин розчісували низькі хмарні пасма, фарбовані в колір овечої бринзи. Якби не джеркотіння річкової води, в долині панувала б мертва тиша. Але двічі народжені відчували людську присутність. З лісового мороку в долину дивились уважні очі. Тому Томирад наказав куничам не спускатись до річки, а слід у слід йти гірською стежиною, що в’юнилась між деревами високо над чорним потоком. Вої крокували мовчки, м’яко й безгучно кладучи підошви на сніг. Щити висіли в куничів на спинах, в руках вони тримали великі луки зі стрілами, покладеними на тятиви. Попереду, поряд з княжичем і гравелем, йшов Волх з єдиним вцілілим могитичем-помічником. Час від часу двічі народжені зупинялись і немов принюхувались до сухого й незвично розрідженого повітря, котре не займав жодний із вітерців.

Сірий світанок зійшов над горами. Гравель пошепки повідомив, що зручне для привалу місце вже недалеко.

Проте спокійного відпочинку їм не судилось. За черговим заворотом стежки Томирадів загін натрапив на свіже бойовище. Схили неширокої затіненої сідловини хтось всіяв обезголовленими тілами верховинців. Вони лежали на чорному від крові камінні, недоладно розкинувши руки й ноги.

— Бойвові люди, — визначив Волх, ледь глянувши на їхні вишивки та озброєння.

— Й чого вони тут забули? — дивувались гридні, сторожко поглядаючи на зарослі схили. Щоби відчути близьку небезпеку, не потрібно було вдруге народжуватись. Вона витала над скелями і ялинами, пружачи м’язи, вкриваючи шкіру тривожними поколюваннями.

— Це ваші їх так ізнищили? — запитав княжич у гравеля.

Той похитав головою:

— Наші голів у мертвих не забирають. Не годиться такого робити. Боги проти.

— Ти ж, кажуть, не віриш в богів.

— В облудних не вірю, а в істинних — вірю.

— Й хто ж з них є істинним?

— Про такі речі не годиться казати над мертвими.

Запала мовчанка.

— Але ж десь тут починаються землі гравелів, — порушив зловісну тишу Краслав.

— Онде, за річкою. — Провідник кивнув на долину. — А з цього боку відьмаки-чинтарі владарюють.

Макарій підійшов до одного із трупів, придивився.

— Я цього драба бачив, — сказав він. — Бойвів слідопит, Колодієм звали.

— За чим взнав? — поцікавився Цапик.

— На руці той мав оберіг. — Візантієць указав на браслет із вичиненої гадючої шкіри.

— Зміїна вервечка.

— Правильно кажеш. Менш як дві седмиці тому я її бачив на живому Колодії.

— Най боги милують! — Джура обмацав свій оберіг-причепенду.

— Там хтось є! — Волх простягнув посох в бік лісу.

Томирад зробив знак рукою, й дюжина гриднів сковзнула у лісовий морок. За хвилину один з них з’явився на узліссі, схрестив руки над головою.

— Пішли подивимось, — покликав княжич Волха з Макарієм.

Утрьох вони зайшли під покров велетенських дерев, спустились на два перестріли й побачили гриднів, що колом оточили закривавленого верховинця.

— Це Шикорчик, Бойвів син, — повідомив Томирадові візантієць.

— Розпитай його, — наказав княжич.

Макарій підійшов до пораненого, нахилився на ним. Стріла-зрізень по лікоть відняла в отамана шуйцю, проста стріла пробила його лівий бік, але не зачепила серця. Інших ран візантієць не помітив. Шикорчик втратив багато крові, його обличчя зблідло, тіло струшував частий дрож.

— Ти? — прошепотів син Бойва, мутними очима дивлячись на бороду Макарія.

— Це ті зробили, у чорних плащах?

— Ті, ті… — Шикорчик захрипів, закашлявся, вихаркнув згустень крові. — Ми впіймали од… одного з відьмаків. Він сказав… Там, у лігві… дірка в пекло.

— Де саме? — втрутився Волх.

— У самому лігві. Над печерами, де зго… згоріле дерево… Вони там… — Очі Шикорчика закотились, дрож припинився.

— До предків відходить, — визначив Волх. — Нехай перебудуть з ним отчі боги!

Макарій кивнув. Кровотеча нестримно забирала верховинського отамана з Серединного світу. Візантієць помітив, що на шийному ланці Бойвового сина вже нема медальйону богині.

«Гремівники знайшли і забрали амулет. Ось чому вони не відрізали йому голови — з поваги до матері Богомола», — зрозумів він.

— Далеко до лігва? — запитав Макарій у гравеля.

— Перейдемо через он ту гору, — провідник показав правицею на північний схід, — й відразу його побачимо.

Очі прив’язаної до стовпа Жаринки безтямно дивились повз Корвона. Прислужники чаклуна щойно вимили їй голову.

— Й це ти вважаєш срібним волоссям? — Корвон майже бридливо перебрав пальцями біляві локони.

— Ти не зрозумів волю Мого Чоловіка, — сказала Арата.

— Не зрозумів?

— Скажи своїм слугам, нехай повернуть мені черес.

— Навіщо?

— Там схована річ, яка прояснить Його волю для тебе.

— Он як, — губи владики гремівників стиснулись у бліду лінію; він наказав: — Несіть сюди її пояс. Але вийміть з нього всю зброю. Хутчіш!

Зграйка прислужників зірвалась з місця й кудись побігла. Корвон підійшов до Жаринки, взяв дівчину за підборіддя, повернув обличчя до себе, заглянув білявці у вічі.

— Чим це ти її понапоювала? — запитав він в Арати.

— Настоянкою з коричневих мухоморів.

— Нічого кращого не придумала?

— Невдовзі отямиться.

— Ми не можемо чекати. Брама відкриється завтра.

— Брама відкриється проти ночі повного місяця, — твердо мовила войовниця. — А до того часу її дух повернеться до тіла.

— Ти дуже самовпевнена дівчина. — Корвон поклав праву руку на плече Арати; та поблідла й ледь присіла, немов під нестерпною вагою. — Дуже.

Гремівники тим часом принесли черес й поклали його під ноги своєму владиці. Той відпустив плече войовниці, кивнув на черес:

— Показуй.

Арата підняла черес з підлоги, гострим нігтем розділила зшиті шматки шкіри, заглянула до таємної кишеньки.

— Скажи своїм псам, щоби повернули вкрадене, — сказала войовниця.

Корвонові ніздрі роздулись. Владика ковзнув поглядом по своїх посіпаках, ткнув в одного з них посохом:

— Ти!

Гремівник впав на коліна, витягнув з-за пазухи щось подібне до срібляка, простягнув чаклунові. Той двома пальцями взяв блискучий шматок металу, відтак ледь повернув голову в бік найближчого з охоронців. Плащоносець зірвався, підбіг і блискавичним ударом меча зніс крадієві голову. Кров бризнула незворушній Араті в обличчя.

— Й що це таке? — Корвон зняв праву руку з її плеча й підніс срібну річ до своїх очей.

«Владика гремівників короткозорий», — не без легкого подиву зауважила войовниця. Вголос мовила:

— Це точна копія срібного медальйону, зробленого за часів Карни-Орай. На ньому зображена голова жінки. Дехто звав її Чарою, інші — Каннашастрою. Вісім тисяч років тому Мій Чоловік обрав для мешкання її тіло. Він полюбив вигляд її смертної плоті й наказав залишити образ Чари для тих, хто шукатиме для Нього вмістилища у майбутньому. А тепер, Корвоне, подивись спочатку на медальйон, а потім на лице хорватки, котру я до тебе привела.

— Є певна подібність, — погодився чаклун. — Але у хорватки волосся не срібне.

— Зате воно срібне у зображення на медальйоні. Саме тому жриці Триликої називають Чару срібноволосою. За життя, як ти розумієш, її волосся не було срібним.

— Так твій чоловік завжди обирав для себе жіночі тіла? — В голосі Корвана Арата відчула розчарування.

— Окрім одного разу.

Владика гремівників провів кілька хвилин у розмислах. Ще тоншою й блідішою стала лінія його губ. Потім він наказав прислужникам:

— Відведіть хорватку до вежі й пильнуйте її, як своє життя.

Вони удвох — Відновлювач і дружина бога — залишились над обезголовленим тілом крадія, посеред великої штучної печери. В її темних кутах ховались молодші чаклуни і «чорні скорпіони». За давніх жерців тут знаходилось велике святилище, до вівтаря якого виходило джерело з теплою підземною водою. Але в минулі століття водяна жила пересохла. Новий господар замку перепризначив цю залу для зібрань та спільних ритуалів.

— Кажуть, — звернувся до войовниці Корвон, — що такі, як ти, можуть голіруч вбити ведмедя. Направду так?

— Жриці в старі часи таке вміли. Я — ні.

— Все згіршується, — кивнув владика, — все неухильно занепадає.

— Каліюга[85], — погодилась з ним войовниця й непомітно для оточуючих перенесла вагу тіла на праву ногу.

— Доба твоєї богині.

— Так.

— А з ножем подолаєш звіра?

— Подолаю. — Арата знов розклала вагу на обидві ноги. Слава Триликій, їй повернуть ніж!

Цієї миті до Корвона підійшов один із «скорпіонів» й щось зашепотів йому на вухо. Арата використала цю мить, щоби оглянути присутніх у печері. Чаклуни виглядали жалюгідно, було видно, що їхні вміння обмежувались асистуванням на Корвонових требах. Зате від плащоносців струмила небезпека. Їхні обличчя застигли, але очі уважно слідкували за Аратою. Найманці зі Сходу добре знали, на що спроможні тендітні дівчата з трикутним татуюванням. А ще дружина Богомола зауважила, що печера має три виходи й жодний з них не зачиняється ані на ґрати, ані дверима. Хоча сюди її привели із зав’язаними очима, вона знала, що звідси до поверхні ведуть стерті сходи. Рівно шістдесят чотири сходинки.

— Біля Громового непрохані гості, — мовив Корвон, вислухавши доповідь охоронця. — Не бажаєш пополювати, о Арато Непереможна?

— Ти казав про ведмедя.

— Добре, — хижо вищирився владика гремівників. — Перед великою справою варто трохи розважитись.

Нижня печера, де тримали ведмедів і полонених, виявилась куди тіснішою за ритуальну залу. Й сморід тут стояв нестерпний. Арата лише мигцем глянула на прив’язаних до стовпів хорваток. Її більше зацікавили звірі. Тутешні ведмеді були не дрібнішими за тих, з котрими вона мала справу в малоазійських горах. Коли звірі ставали на задні лапи, їхні пащі опинялись на лікоть вище за Аратову голову.

— Як тобі мої ведмедики? — поцікавився Корвон.

— Ніяк, — чесно відповіла войовниця.

— Я годую їх м’ясом гравелів і верховинців. Ведмедикам подобається.

— Від людського м’яса звірі хворіють.

— Маю ліки, — запевнив владика.

— Й де ж ми будемо розважатись? — повернула до справи Арата. — У цій норі?

Корвон похитав головою. Він дав знак охоронцям залишатись на місці, підійшов до більшої з кліток, підніс до ґрат перев’язаний мотузкою непоказний шматок граніту, замурмотів примовки.

«Громовий камінь», — зрозуміла войовниця. Їй розповідали, що карпатські відуни збирають уламки тих скель, в котрі влучали блискавки. Що вони ревно вірять в Силу, яка буцімто мешкає в таких уламках. Ті зі старших жриць, які збирали мудрість у святилищах Царської землі, сміялись над подібними забобонами.

«Може, й дарма сміялись», — припустила дружина Богомола.

Ведмідь припинив гарчати, прикипів очима до Громового каменя. Корвон відв’язав клямку, відчинив дверцята клітки.

Одна із хорваток верескнула. Владика засміявся до неї:

— Ти поки що не на часі, красуне.

Він почав відступати від клітки, ведмідь, усе ще дивлячись на камінь, рушив за ним.

— Дай мені ножа, — звернулась до владики Арата.

Корвон не відповів, повільно відступаючи до виходу з печери.

Зачарований звір слухняно йшов за чаклуном. Войовниця примірила відстань до охоронців. Вона знала на власному досвіді: якщо миттєво перервати гіпнотичний зв’язок між Корваном і ведмедем, звір кинеться саме на чаклуна. Але тоді вона опиниться беззбройною, у невеликому приміщенні, проти двох досвідчених та насторожених найманців.

Зваживши все, Арата вирішила зачекати до наступного зручного моменту.

Корвон тим часом виманив ведмедя з печери й повів його до верхніх рівнів гірського замку. Спочатку Арата, а за нею і «скорпіони» рушили за дивною процесією.

Проходячи підземними поверхами, войовниця намагалась усе запам’ятати. Ось широкий прохід до ритуальної зали, ось вузькі лази, з яких тхне нечистим житлом, а ось оковані залізними смугами двері, за якими могла ховатись скарбниця або ж зброярня. Врешті-решт сходини вивели її на оточений частоколом утоптаний майданчик, що правив за бастіон. З західної сторони над ним громадилась кам’яна вежа, а з півдня нависали сірі скелі. Арата безпомильно відчула: Брама десь поміж тих скель.

Корвон упритул наблизився до звіра. Він дивився ведмедеві просто в вічі, але той, всупереч звірячій природі, не приймав виклику, а лише тихо гарчав, пускав піну з пащі й хитався, немов обпоєний бражкою. Раптом владика сховав громовий камінь й міцно притиснув долоню до ведмежого лоба. На звіра наче правець упав: він припинив гарчати, завмер. Відтак чаклун відійшов убік.

— Киньте їй ножа, — наказав він «скорпіонам», що з великими луками оточили майданчик.

Один з плащоносців метнув в Арату куцим білувальним клинком. Войовниця перехопила зброю в повітрі, крутнула в руці, перевіряючи баланс, подивилась на заточку. Доброго заліза, зі зручним держалном, ніж мав лише один недолік — розмір. Могутнього звіра, захищеного густою грубою шерстю, такий клинок міг хіба що подряпати.

Ведмідь заревів, повистромлював залиті жовтою піною ікла, телепнув головою: один раз, другий.

Арата забігла звірові за спину й нанесла сильного удару туди, де ведмежий хребет випинався горбом. Звір рикнув, крутнувся, могутня лапа пролетіла поряд з плечем войовниці. Та відстрибнула й знову забігла за спину ведмедеві. Звір перекотився, клацнув зубами, намагаючись схопити ворогиню за ногу, але Арата перескочила через нього. Стрибок вийшов знаменитим, навіть незворушні «скорпіони» схвально загомоніли. Вона зробила ще один випад, й ведмеже хутро удруге зросила кров.

Досвідчений воєвода «скорпіонів», сивий велетень-варяг. побачивши цей маневр, лише похитав головою. Він знав, що тактика знекровлення не допоможе. Ведмеді надзвичайно стійкі до ран. Звір не стане слабшим або повільнішим навіть після того, як з нього витече барило крові. Плащоносці нишком почали робити ставки. На успіх войовниці закладалось удвічі менше «скорпіонів», аніж на перемогу господаря карпатських лісів. Дехто з плащоносців дивився на Арату з погано прихованою хіттю. Розчервоніла, розпатлана, у вузьких шкіряних штанах й куцій безрукавці, що ледь прикривала її тіло, войовниця виглядала на шаленіючу танцівницю-ламію зі східних легенд.

Тим часом смертельний двобій тривав. Арата невтомно бігала й стрибала навколо звіра, час від часу завдаючи йому болючих поранень. Оскаженілий ведмідь крутився, контратакував, проте войовниця, що трималась на належній відстані від його кігтів, ні разу не схибила, не спіткнулась й не отримала жодної подряпини. Здавалось, вона прагнула вибрати звірові очі, але той, наче передчуваючи, рідко спирався на передні лапи, відмахуючись ними від всюдисущого залізного жала.

А потім сталось щось таке, чого до кінця не второпали навіть бувалі найманці. Ті з них, котрим судилось дожити до сніжних борід, розповідали про амазонку, що вміла бути в кількох місцях одночасно, про доленосний проміжок між вдихами, про грізну богиню, що втілилась у смертну жінку просто на фортечному бастіоні. Розповідали онукам та правнукам, а ті не йняли віри і слухали наче казку.

А насправді сталось наступне. Ведмідь, ошалілий від болю і страху, раптом забув про Арату й кинувся навтьоки. Він живим тараном налетів на одного з тих найманців, що оточили майданчик. Плащоносець не сподівався нападу, але інстинкт професійного воїна випередив його розум. Меч «скорпіона» злетів з нижньої позиції й знизу вгору рубонув звіра. Хоча зустрічний рух збільшив силу удару, ведмедя це не зупинило. Його кігті здерли з плащоносця обличчя разом зі скальпом.

Решта «скорпіонів» без команди підняли заздалегідь споряджені луки, цілячись у звіра. У цю дрібну мить Арата й здійснила задумане. Вона опинилась поряд із тим плащоносцем, що натягнув тятиву з протилежної від Корвона сторони майданчика. Й точно відміряним ударом розвернула його так, що важка стріла з крицевим наконечником замість ведмежої голови влучила в серце владики гремівників. Жодна магія не встигла заступити шлях криці. Від спроби ведмедя втекти до смерті Корвона минув лише один проміжок між вдихами. Жриці здалось, що звідкись здалеку, від суміжжя світів, долинув сповнений злоби й відчаю зойк. Її єство відізвалось на нього тріумфальними кімвалами.

Й перш, ніж зброя «скорпіонів» почала діяти проти неї, Арата викрикнула спочатку варязькою, а потім й хазарською:

— Богиня наймає вас усіх, воїни!

Макарій з-під поваленого дерева дивився на лігво чаклунів, і серце в нього в’януло. Лігво виглядало нездоланною твердинею. Його збудували на високій горі, з трьох сторін окресленій стрімкими урвищами. На пласкій вершині підносились споруди замку, складеного з однієї кам’яної і двох дерев’яних веж, що їх будівничі поз’єднували частоколами. Перед ними, просто над стрімчаками, натикали високих паль з насадженими на них кінськими, коров’ячими й людськими черепами. Наче неспляча варта, вибілені дощами кістки дивились мертвими очницями на всі сторони світу.

— Ти ж казав, що воно приступне, — прошепотів Макарій гравелеві.

— Я не брехав, — так само пошепки відізвався Михан, що лежав поряд із візантійцем.

— І як ми туди застрибнемо?

— Побачиш, — запевнив гравель й відповз до вкритого вітровалом байраку, де ховалась решта Томирадового загону.

З-за хмар раптом визирнуло свіже весняне сонце, й на лігво чаклунів упали шафранові промені. Вони підкреслили дику красу ребрастих скель, додали сніговим наростам рожевого та блакиті, розфарбували стіни веж у кольори старих пергаментів і слонячої кістки. Навіть на зловісні черепи впали теплі відблиски Хорсового вогню. З пам’яті візантійця виплила читана ним історія про воїнів Олександра Великого, які десь на Сході узяли приступом скельний замок, забравшись на стрімку гору за допомогою мотузяних драбин.

Чи є у хорватів мотузяні драбини?

Візантієць промурмотів охоронну молитву і приєднався до змерзлих товаришів.

Вони терпляче чекали, коли Громовий хребет накриють сутінки. Відтак, за знаком провідника, короткими перебіжками рушили до ущелини, що вела до сусіднього з лігвом плато, хаотично всіяного величезним камінням. Там прийшлось поблукати між закрижанілих кутастих брил, аж поки Михан не вказав на нічим не примітне, заметене снігом місце.

— Треба отут розгребти сніг, а потім пісок, — прошепотів гравель. — Але зробити це треба дуже-дуже тихо.

Томирад кивнув, і гридні взялись за роботу. Зі снігом впорались граючись, а от промерзлий пісок довелось довго вишкрябувати ножами. Врешті-решт з-під нього з’явилась припасована до якогось отвору дошка.

— Виймайте її, — наказав княжич.

Відкрилось гирло вузького лазу.

— Не запалюйте смолоскипів, — порадив гравель.

— Що це за печера? — запитав Волх.

— Підземний хідник, який веде майже до самого лігва, — пояснив Михан. — Колись давно тут жили могутні відьмаки. Вони просвердлили в скелях багато печер й хідників. Гравелі знайшли не всі з них, але знайшли більше, ніж Корвон.

— Невже він не знає про цей лаз? — Волх принюхався до повітря, що виходило з гирла.

— Корвон замешкав у лігві за молодих літ мого батька, а гравелі ходили цими горами від часів незапам’ятних, — нагадав слідопит.

— Я піду першим, — запропонував Цапик.

— Першим піде Волх, — визначив Томирад. — За ним я з джурами, а потім — усі решта. Зорян з Намаром охоронятимуть це гирло.

Над Карпатами визоріла ніч повного місяця. Остання ніч перед Рахманним Великоднем. На вежах чаклунського замку запалили смолоскипи. Їх було утричі більше, аніж зазвичай.

— Що накажете робити, пресвітла пані? — запитав в Арати відьмак з Корвонового почту.

— Готувати Моєму Чоловікові гідну зустріч.

— Себто вести срібноволосу до Брами?

— Серед іншого, — підтвердила нова владичиця Громового хребта. — А ще побожно читайте молитви та співайте ті гімни, у яких прославляється Трилика.

— Буде виконано, — шанобливо вклонився гремівник й залишив ритуальну залу.

Арата зважила в руці зв’язку ключів, яку вона зняла з пояса Корвона. Потім рушила до окованих залізом дверей. Один з химерно закручених залізних стрижнів відчинив замок. В печері громадились скарби Громового хребта. Золоті й срібні монети насипали просто у дерев’яні миски. В шкатулках знайшлись золоті ланцюги, персні, лали та смарагди. Арата байдужо перебрала дорогоцінні речі. Раптом під руку войовниці потрапила золота прикраса, майстерно зроблена у вигляді опецькуватої рибини зі смарагдовими очима.

Суринга. Маленька подоба Сонячної Риби. Войовниця згадала те спекотне літо, коли їй випало супроводжувати жрецьку процесію, що доправляла живе втілення Риби до Кам’яного кургану. Таке паломництво боги заповідали робити кожні дванадцять років. Виловлену в морі величезну рибину везли у наповненій морською водою гранітній ванні. Від південного сонця її захищав шкіряний балдахін. Вісімнадцять коней тягнули степовою дорогою багатоколісний повіз. За ним йшли жерці, несли на палях блискучі мідні диски й співали священні гімни на честь Синього Неба, Сура та всіх його аватар. Вожді степовиків під’їжджали до процесії, спішувались й шанобливо вклякали перед втіленням Сонячної Риби. Серед них був могутній богатир з угрів. Молодий, з гнучким тілом і вусами, чорними, як панцир хлібної жужелиці. Він сподобався Араті. Дуже сподобався. Якби не була нареченою бога, то віддала б йому свою цноту.

Войовниця посміхнулась своїм спогадам. Вона й досі пам’ятала збудливий запах богатиря, той владний і хтивий погляд, яким він на неї дивився. Вона причепила сурингу до свого череса й оглянула присутню у скарбниці зброю.

Її тут зібрали чимало, проте направду добрих мечів Арата знайшла лише три. Два з них виявились занадто важкими для жіночої руки. В третьому жила споріднена з її прагненнями досконалість. Двобічно заточене лезо ледь розширювалось в бік жала, кровосток не доходив до держална і впирався у химерне клеймо. За ним Арата визначила походження клинка. Його породила кузня у Західному Курдистані.

«Як тебе сюди занесло?» — запитала вона в меча, погладжуючи лезо, на якому проступав зірчатий візерунок.

Воно у відповідь лише загадково блиснуло.

Смолоскип, котрий жриця принесла з собою, зашипів і почав гаснути. Час виповнення обітниць наближався. Арата прихопила з собою меч, поклала до перемітних сак усе знайдене золото й залишила скарбницю. Командир плащоносців чекав на войовницю за дверима.

— Вартові помітили ворогів, — доповів він, приймаючи саки з золотом із рук Арати.

— Багато?

— Щонайменше кілька десятків.

— Вони близько?

— Так, володарко.

— Готуються до штурму?

— Радше за все.

— Ви повинні не допустити їх до Брами.

— Зрозуміло. Але в мене усього дванадцять бійців.

— Ніхто не повинен заважати мені біля Брами. — Войовниця затримала холодний погляд на обличчі старого варяга.

— Так, володарко.

Арата піднялась на бастіон і пройшла до південної скелі. Там вже закінчували останні приготування. Гремівники зібрались під світильниками й гундосили щось священне. Голу Жаринку, міцно прив’язану до дерев’яної рами, збитої у формі грецької літери «х», поклали на пласкі брили перед Брамою. Арата помітила, що до рота білявки вставили кістяну розчепіру.

Вона покликала старшого з гремівників.

— Навіщо ви поклали їй між зубами цю кістку?

— Коли прийде Ваш Чоловік, її рот і лоно мають бути відкритими для його потреб.

— Мій Чоловік дасть собі раду й без ваших розчепір.

— Але ж вона верещатиме, якщо…

— Маєте рацію, — кивнула жриця й рушила до Брами.

Туман пульсував біло-блакитним світлом, немов в його надрах спалахували блискавки. Арата спробувала підійти до нього й відчула невидимий мур. Якась могутня Сила встала на обороні суміжжя світів. Жриця відступила й ще раз глянула на Жаринку. В синіх очах куниці хлюпотів безмірний жах, з горла виривались стогони. Гремівники намастили її тіло пахучими бальзамами, ретельно виголили міжніжжя й намалювали на животі білявки вітальну руну.

«Ми зустрілись на Могильній поляні, — подумки нагадала невістка Триликої, не турбуючись про те, чи чує її Жаринка. — Зустрічі у таких місцях, дівчино, ніколи не закінчуються добрим».

Арата зауважила, що мотузки заважають кровообігу в її кінцівках. Долоні й гомілки дівчини набули синюватого кольору.

«Занедбана дорогоцінна плоть, — посміхнулась войовниця. — Моєму Чоловікові таке не сподобається».

Войовниця подумки прошепотіла слова гімну, яким її у весільну ніч супроводжували старші жриці. Вона міцніше перехопила меча правицею й завмерла в очікуванні.

— Ті давні відьмаки були, певно, карликами, — промурмотів Макарій, коли вчергове застряг у хідниковому звуженні. Його голову геть запорошило, одяг розідрався в кількох місцях.

— Навпаки, давні люди були велетами, — відізвався гравель, що йшов попереду візантійця. Його шуба терла стіни, наче велика щітка.

— Тоді цей лаз прогризли давні щури, — припустив візантієць.

— Щури-велети! — засміявся за його спиною Краслав.

— Замовкніть! — наказав їм Томирад.

«До гирла вже недалеко», — погодився з княжичем Макарій. Про те, що чекає їх за виходом із підземелля, він намагався не думати. Візантієць просто ліз й ліз у темряві, безжально обдираючи собі боки. Хідник закінчився раптово. Коли стіни з боків зникли, він не втримав рівноваги й впав. Краслав, що йшов за ним, перечепився через ноги Макарія й також опинився на кам’яній долівці. Дзенькнула зброя.

— Тихо! — зашипів на них слідопит.

— Де це ми? — поцікавився колишній диякон.

— В печері під лігвом. Тут може бути засідка.

Почулось цокання кресала. Ще й ще раз. За мить попереду блимнув вогник.

— Давайте сюди смолоскипи. — Візантієць упізнав Цапиків голос.

Коли посвітлішало, виявилось, що загін потрапив до замкненої порожнини, що формою нагадувала купол.

— Це що, пастка якась? — Веслич здивовано оглядав печеру, на стінах якої вгадувались незнайомі гілчасті накреслення. Здавалось, цими стінами пробігли куріпки.

— Звідси є вихід до лігва, — сказав Михан. — Треба похитати он ті брили.

Гравель указав на вертикально притулені до стіни здоровенні пласкі каменюки. Томирадові джури спробували відтягнути брили, але ті виявились надто важкими.

— Підважити б чимось… — Цапик посвітив на долівку, шукаючи щось, здатне послужити важелем.

— Може, оцим, — гравель простягнув йому свою бартку.

Джура скептично глянув на топірець.

— Це дуже міцне дерево, — запевнив слідопит. — Ще й заговорене.

Цапик гмикнув щось на кшталт «подивимось» й просунув бартку між каменюками. За рукоятку топірця взялись найдужчі з гриднів, смикнули. Брила трохи піддалась. Спільними зусиллями загону її відсунули, відкривши нерівний отвір.

Гридні один за одним пірнули до нового лазу, а звідти випірнув несамовитий жіночий вереск.

Отвір вів до більшої печери, частину якої займала збита з грубих колод клітка. В ній тулились одна до одної перелякані верховинки. Дівчата були брудними, нечесаними, у подертих. сорочках.

— Не кричіть! — гримнув на них Макарій. — Впізнаєте мене?

— Ти відун зі старого городища, — відізвалась чорноока горянка, довгі коси якої сягали поясу.

Візантієць підніс до клітки смолоскип, придивився, впізнав:

— А ти Станка, донька Сивіра.

— Так.

— Минулої зими я вигнав з тебе глистів.

— Так, — навіть у темряві було видно, як зачервонілась Станка.

Хтось із гриднів пирхнув.

— Це все дівчата з Бойвового племені, — доповів Томирадові візантієць.

— Як ви сюди потрапили? — запитав у чорноокої верховинки Волх.

— Нас привели сюди на навчання.

— До клітки?

— Ні, — втрутилась білява дівчина. — Корвон тримав нас у вежі, поводився з нами добре, а коли його вбили…

— Корвон мертвий? — Волх і княжич перезирнулись. Серед гриднів зчинився гомін.

— Його відьма вбила, — пояснила Станка. — А потім наказала найманцям запроторити нас до цієї ями.

— Що за відьма? — Волх дивився дівчині просто в очі.

— Молода, дуже сильна, — сказала та.

— Вона жила в Корвона?

— Ні.

— А звідки ж взялась?

— Не знаю, — промимрила Станка.

— Мені один найманець сказав, що вона прийшла зі Сходу, — докинула верховинка з кругленьким личком. — Що вона жриця богині смерті.

— Карни-Морани?

Круглолиця кивнула, очі її розширились. Видно було, що верховинку вжахнула сміливість двічі народженого, який наважився назвати страшну богиню її справжнім іменем.

— Тепер відьма тут над всіма володарює, — додала Станка. — Найманці їй підкоряються і волхви також.

— А ви тут хорваток бачили? — запитав Томирад.

— Ми чули, що сюди привели хорваток, — сказала білява верховинка.

— Скількох?

— Спочатку двох, а потім відьма привела ще одну, зі срібним волоссям.

— Зі срібним волоссям? — перепитав Волх. — Ви її бачили?

Верховинки заперечно закрутили головами.

— А інших двох хорваток?

— Я їх бачила, — сказала круглолиця. — Їх тримають у звіринці.

— Де? — схопився Цапик. — У якому ще звіринці?

— Там ведмеді живуть, — пояснила круглолиця. — Це недалеко звідси.

— Як туди дістатись?

— Он туди треба йти. — Станка вказала на збиті з кривих дощок двері. — Там зліва є лаз, звідти смердить.

— Скільки у замку найманців? — запитав Томирад.

— Було багато, але тепер лишилось десь так… з десяток.

— Було тринадцять, потім одного ведмідь порвав, — уточнила круглолиця, яка, видно, зналась з найманцями ближче за Станку.

— А як пройти до тієї дірки, що веде до пекла? — запитав Волх.

Верховинки перезирнулись.

— Ми про таке не знаємо, — сказала Станка.

— Звіринець охороняють?

— Там є лише челядник, який годує звірів.

— Йдемо! — наказав княжич. — Ламайте двері.

— Ми за вами повернемось, — пообіцяв верховинкам Макарій.

Двері виявились неміцними. Томирад і Цапик першими забігли до звіринцю. Заскочений гремівник не встиг підвестись з брудного сінника й впав зарубаним. Доброслава і Спірка зустріли родовичів радісним криком. Полонянок відв’язали від стовпів, але самостійно пересуватись вони не змогли.

— Доправте їх до тих верховинок, — наказав Томирад Михану і Макарію.

— А ви?

— Розвідаємо, де найманці.

— Я з вами, — сказав Волх. — Відьма може бути небезпечною.

Княжич кивнув і повів воїв сходами.

В ритуальній залі вони знайшли лише відьмаків-гремівників, котрих усіх посікли мечами. Куничі ледве встигли повернутись на сходи, коли почули: десь наверху б’ють у тривожний дзвін. Біля входу до скарбниці Томирадів загін наштовхнувся на «скорпіонів». Плащоносці підготувались до оборони і рушили на хорватів, закрившись щитами. Джури зі звіриним гарчанням кинулись на найманців, зустріли жорсткий опір й відкотились, забираючи мертвих і поранених. «Скорпіони» в тісному приміщенні вправно орудували мечами, а куничі заважали один одному, що не дозволило їм використати чисельної переваги.

Томирад наказав виламати один з тих стовпів, що стояли у ритуальній залі. З ним, як з тараном, куничі знову рушили на плащоносців. Веслич і Цапик проскочили вперед, розбили ворожі щити булавами і зчепились зі «скорпіонами» по обидва боки від тарана. Цього разу найманці не витримали натиску й почали відступати. Перемога коштувала життя Весличеві й ще двом гридням. На сходах біля скарбниці залишились тіла двох плащоносців.

— Це вам, проклятим, за Нірада, за Спірку! — диким туром ревів знавіснілий Цапик і разив ворогів смертоносною булавою. Один з найманців щитом відбив булаву й нирнув джурі під руку. Але поряд з Цапиком вчасно опинився Волх з рогатиною. Начальний могитич згадав матір їжачих богів, вдарив ворожого щита рогатиною й тим відкинув плащоносця від Спіркиного брата.

Нарощуючи успіх, Томирад разом з рештою гриднів підхопили таран і видавили «скорпіонів» на бастіон. Тут чорна стріла вжалила в плече Цапика, а інша вкоротила віку Краславові. Куничі також відповіли стрілами, й рідко яка з них пролітала повз ціль. Відкритий простір вже не заважав діяти усім загоном, і чисельна перевага хорватів далась взнаки. Фронтальний бій розпався на окремі мечні змагання. На кожного з уцілілих плащоносців насіло по три-чотири куничі. Один за одним найманці гинули, забираючи до предків не меншу кількість хорватів. Найдовше відбивався здоровенний сивий варяг, якого стрілами, врешті-решт, перетворили на їжачу подобу.

У бойовому запалі ніхто з куничів не помітив, як застрелили Волха. Вже опісля побачили, що двічі народжений присів біля частоколу зі стрілою у серці, похиливши голову на шийну гривну зі знаком Сварги. Потім пліткували, що богиня покарала його за те, що вимовив при непосвячених її таємне ім’я, а інші казали, що то Пек Блудень відомстив жерцеві за відступництво. Проте ніхто не сперечався з тим, що далеко не кожному жерцеві випадає завершити свій серединний шлях з такою славою.

Томирада було тричі поранено, але він не вийшов з бою. Саме Чоломирів син припинив бойове шаленство сивого варяга, пустивши стрілу йому в груди. Щойно куничі ізнищили всіх плащоносців, княжич кинувся до проходу у скелях, звідки під час бою долинали дивні звуки. Цапик, забувши про своє пробите плече, рушив за Томирадом.

Жагуча внутрішня блискавка струсонула тіло Арати й вивела її з медитації. Туман зник, Брама вже не пульсувала, а сяяла рівним білим світлом. З нього повільно вистромились такі ж сяючі позублені мацаки, разюче подібні до хапальних кінцівок велетенської комахи. Рухались вони судомно, наче долаючи опір глейкого середовища. Чим далі мацаки просувались до Серединного світу, тим ставали прозорішими, їхнє сяяння згасало. Войовниця напружилась, відвела меч за спину й двічі перекрутила ремінну петлю, припасовану до рукоятки.

Тим часом, неквапно долаючи опір міжсвітового кордону, з Брами виходило світлоносне тіло Богомола. Услід за мацаками промкнувся жмут рухливих відростків, відтак з’явилась всіяна очима трикутна голова, що мінилась нестерпно яскравим перламутровим сяйвом. Від неї розходились відчутні хвилі Сили. Арату ледь не знудило від потужної вібрації, яка охопила усе суще при Брамі. Краєм ока вона бачила, як розбігаються гремівники, як падають палі зі світильниками і розіп’ятими яструбами. Навіть скелі почали кришитись. Дрібне каміння сипалось навколо войовниці, один з камінців боляче вдарив її у потилицю. Арата згадала слова старої жриці:

«Важко витримати присутність божу».

Та стара мала рацію, подумала невістка Триликої.

З неквапною величчю Браму проминув укритий райдужними крилами тулуб, що його несли міцні, вкриті шпичаками та панцирними щитками комашині ноги. Голова ж Богомола стала зовсім прозорою, наче розчинилась у повітрі Серединного світу. Чоловік Арати наблизився до Жаринки, але що виробляли з білявкою його невидимі мацаки, годі було розібрати. Арата зауважила, що сяючий тулуб божества перекреслювала довга смуга темряви. Її нечіткий край сльозився сріблястою вологою.

«Це ж і є Його невиліковна рана! — здогадалась Богомолова Дружина. — Слід від полум’яного меча Рагла».

Мотуззя, яким гремівники прив’язали куницю до рами, раптом розірвалось, тіло білявки тріпонулось, немов зроблена з ганчір’я лялька, й злетіло над долівкою. Арата не йняла віри власним очам: Жаринка висіла в повітрі на висоті половини людського зросту.

Войовниця зрушила з місця. Хоча занудлива вібрація припинилась, кожний крок давався Араті з неймовірними зусиллями. Здавалось, її тіло зроблено зі свинцю.

— Не підходь! — наказав голос в її голові.

— Це ти, Мій Повелителю?

— Відійди і чекай.

— Як звелиш.

Арата зупинилась за п’ять кроків від танучого веселкового контуру, що лишився від світлоносної величі її чоловіка. Вона бачила, що тіло, яке вже не належало Жаринці, струшує лихоманка, бачила, як витягується у пасма-промені посріблене свіжою сивиною волосся. В перебігу цих перетворень дівоче тіло спускалось усе нижче, аж поки знову не вляглось на раму. Його ще раз тіпнуло, і все завмерло. Брама згасла. Невістка Триликої здогадалась, що переселення завершено. Богомол залишив примарну плоть, яка служила йому в іншому світі, й замешкав у Жаринкиному тілі. Тепер його дух оволодіває новим вмістилищем. Ще кілька хвилин — і він стане божественно невразливим для всього сущого у смертному світі. Жриця помітила, як на лівому стегні дівочого тіла просто в неї на очах відкрився й набряк кров’ю продовгуватий поріз. Незнищенний слід Раглового меча перебрався на нову плоть Богомола. Зволікати не можна.

— Аграт ар-ород Р’та! — крикнула Арата, підстрибнула до тіла й занесла над ним меч.

— Що ти робиш?! — запитав голос в її голові. Зараз божественний чоловік Арати міг лише запитувати.

— Твоя мати наказала мені повернути тебе додому. Мандри Серединним світом лише роз’ятрюють твою рану.

— Не роби цього! Ти ж моя…

— Такою, о Мій Чоловіче, є воля богині. — Меч впав на горло юного тіла, відділивши від нього сиву голову.

Єство жриці струсонуло сповнене болю, безнадії та люті виття. Араті здалось, що над мертвим тілом клубочиться темна хмарка.

Войовниця заспівала:

— В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля…

Наступної миті хорватська стріла увійшла до лівого вуха Арати й вийшла з правого.

— Не встиг, — простогнав Томирад, опускаючи лук. — От же кляте відмисько…

— Хто це? — Цапик підбіг до закривавленого тіла білявки. — Хорсе Вседержителю! Це ж Стоймислова Жаринка!

— Боги карають перелюбниць, — мовив княжич, не дивлячись на труп воєводиної доньки. Томирад відкинув лук й, припадаючи на прострелену ногу, підійшов до мертвої Арати. Він чоботом підчепив стрілу, що стирчала з її голови, перевернув мертву жрицю обличчям догори, придивився до золотої рибки, причепленої до її череса, сказав:

— Лише подумати, що така-от миршава відьмочка і знищила самого Корвона Громича… Предивні діла богів нічних і денних.

6

— А потім ти знайшов той гриб, який продовжує життя до ста років? — запитав Волха Макара старший з правнуків, коли той нарешті завершив оповідати про свій анабазис, про взяття Чаклунського замку та загибель служительки богині.

— Скільки тобі повторювати: немає такого гриба і не було ніколи.

— А всі кажуть, що в чаклунів був один такий. Кажуть, що ти його з’їв і ні з ким не поділився, — не вгавав малий.

— Дурниці кажуть, не слухай.

— А чому ж ти тоді так довго живеш?

— Такою є воля богів.

— А те, що усі, хто був з тобою в Чаклунському замку, вже померли від старості, це також «воля богів»? — запитала руда онука. Не лише кольором волосся, але й допитливістю вона вдалась у свою бабку.

— Не всі з них померли своєю смертю, — зауважив той, хто колись був дияконом церкви Святої Ірини у Георгіаді. — Пресвітлий князь Томирад і дядько Цапик загинули у битві з уграми, княгиню Доброславу ще молодою ужалила гадюка…

— Знаю, — кивнув молодший правнук. — Це їй було за те, що вбила змію, коли вони з бабою Спірославою горами бігали.

— Баба Риска розповіла?

— Ага.

— Змій не можна ображати. Зміїні боги такого не забувають і не вибачають.

— Ми ніколи не ображаємо гадюк, вони ж наші родовичі, — докинула правнучка. Дівчинка мала чорні очі верховинців і світле м’яке волосся людей Білого племені.

— А ще куниці і тури, — докинув Волх.

Діти перезирнулись: мовляв, хіба ж ми того не знаємо? Прадід геть забувся за тими своїми казковими оповідками, має нас за нетямущих пуцьвірків.

— А Людевіт-кунич каже нам, що зміїчі стали родовичами, а куничі і туричі завжди ними були, — поскаржився наймолодший з правнуків.

— Премудрі й преблагі боги вчинили серед нашого племені третій рід, замість вигиблого в давні часи роду Ведмедя, — нагадав Макар. — Я став найпершим у Змієвому роді, а мої сини і сини дядька Цапика — ваші діди — взяли за себе дів-верховинок, що вклонялись зміїним богам. За це всьому нашому племені помагає сам Рагл Бісоборець, найвищий і наймогутніший зі всіх зміїних богів. Тож скажи Людевітові, що боги бачать далі за людей. Зміїв рід підпирає нині могуття Білого племені не згірше за роди Куни і Тура. Наші і з уграми славно б’ються, і треби побожно чинять.

— І після княгині Доброслави змії у нас нікого не чіпають, ані нас, ані куничів, ані туричів, — мовила правнучка. Маленька змійка з верховинськими очима.

— Вірно кажеш, — кивнув Волх. — А тепер біжить, зміїчі, грайтеся, а я піду, вчиню славень отчим богам.

Він зайшов до капища, де поряд стояли Стрибожий і Раглів ідоли, уклякнув перед требовищем. Відтак став молитись. Він казав цю саморобну молитву вже багато років, іноді звужуючи її, а іноді, навпаки, вставляючи до неї нові імена та події. Від часів перемоги над Корвоном, коли хорвати і верховинці почали шлюбитись між собою, молитви змінились. Тому Волх Макар не надавав особливого значення словесним поконам. Головне, вчив він молодших могитичів, щоби слова були щирими, а душа прагнула досконалості.

Цього разу він мовив таке:

«Ви, боги, що колись прихистили мене, мандрованого сироту, не дайте згаснути роду моєму і Білому племені, від вас сущому. Ви, боги, що допомогли знищити Богомола і чаклунську твердиню, обороніть нас від демонів і лісового блуду, від зла, що ховається в темряві, а паче того, від зла, що ховається в душах людських. Ви, боги, що мудро з’єднали спільною боротьбою і спільними шлюбами верховинців з Білим племенем, збережіть мир і спокій, наповніть плодами жіночі лона, поля збіжжям, а ліси — звірятами, грибами і ягодами. Нехай хвороби, блуди і заздрощі оминають городища і засіки наші. А ще, боги, майте милосердя до тих, хто відійшов до Нав’я, а серед них і до тієї войовниці-рахманки, яка не пустила демона до нашого світу і ймення котрої я не відаю. Бо ж хто іще, окрім мене, прохатиме вас за безіменну?»

Завершено у березні

2014 року