Сходи, що кричать

17

Усі ці місяці я сварилася тільки з Джорджем. Тепер у мене почалися сварки ще й з Локвудом — до того ж такі, що ми ладні були пожбурити одне одному в обличчя по жмені солі чи познімати одне з одного рапірами скальпи. Ми сперечалися через дурниці — невипрану білизну, неприбрану кухню, Джорджеву звичку залишати склянку з привидом де завгодно — скажімо, за дверима туалету. Ми шукали будь-якого приводу до зачіпки — і майже ні в чому не погоджувались.

Не став винятком і обід того дня, коли нас відвідав Ферфекс.

Щойно «ролс-ройс» загуркотів, вирушаючи геть, ми удвох накинулись на Локвуда — за те, що він прийняв рішення, не порадившись із нами. Я нагадала про моторошну репутацію замку. Джордж наполягав, що йому потрібно принаймні зо два тижні, а ще краще — місяць, щоб дослідити історії садиби. Інакше це буде просто самогубство.

Локвуд мовчки, з усмішкою вислухав нас.

— Закінчили? — мовив він. — Гаразд. Ось вам три аргументи. По-перше, це наш єдиний шанс урятувати компанію й не збанкрутувати. Ми зможемо сплатити Гоупам борг і втерти носа ДЕПРІК. Це надзвичайна змога, її просто не можна проминути! По-друге, керівник тут я, і моє слово — наказ для вас. І по-третє: хіба не такої роботи ми чекали? Сходи, що кричать! Червона Кімната! Тільки погляньте! Ми нарешті зможемо гідно виявити свої Таланти! Ви хочете змарнувати життя на пошуки Тіней по передмістях? А це — справжнє завдання! Це просто злочин — відмовитись від нього!

Ці аргументи — особливо другий — аж ніяк не переконали нас. Джордж сердито протер окуляри рукавом джемпера.

— Ні, злочин — це Ферфексові вимоги! — заперечив він. — Пхатись туди без магнію?! Це просто божевілля, Локвуде!

Локвуд витягся на канапі:

— Вимоги справді цікаві.

— Цікаві?! — вигукнула я. — Вони нечувані!

— Він просто дурень! — провадив Джордж. — Якщо це місце хоч наполовину таке небезпечне, як він розповів, туди не можна лізти без зброї!

Я кивнула:

— Хто ж піде проти Другого Типу без Грецького Вогню?

— Атож! А там їх кілька — цих Других Типів! До того ж...

—... вони вже вбивали, й це доведено!

— А в нас немає часу на...

—... на пошук історичних довідок, — закінчив Локвуд. — Так, так, я це знаю. Ви кричите це мені в самісінькі вуха щохвилини. Може, ви не горлатимете, як перекупки, а помовчите й послухаєте мене? Хай там який дивак цей Ферфекс — він наш клієнт, і ми повинні виконувати його побажання. До того ж, хіба в нас немає рапір? І ланцюгів? Тож без зброї ми будь-що не залишимось. — Він усміхнувся. — Годі вже блискати очима, Люсі.

— Гаразд... Ти ж не всерйоз це кажеш?

— Ні. Я кажу цілком серйозно. Ми вирушимо до Кумб-Кері-Голлу, ризикнемо своїм життям і не припустимося жодної помилки. — Він знов усміхнувся. — Що нам іще робити?

— Тільки треба озброїтись як слід, — буркнув Джордж. — І ще одне... Те, що Ферфекс казав про свій вибір, — чистісінька дурниця. В Лондоні п’ятнадцять агенцій — більших і успішніших, ніж «Локвуд і К°». Хіба тебе не дивує, чого це він подався до нас?

Локвуд хитнув головою:

— Як на мене, то навпаки: він зробив правильний вибір. Та й пропозиція в нього просто-таки дивовижна. Чому б не скористатись нею сповна? Ну, якщо це все...

— Ні, ще не все, — втрутилась я. — А Г’юґо Блейк і кулон? Ти, напевно, вже забув, що менш ніж дванадцять годин тому нас хотіли пограбувати? Що нам робити з цим?

— Про Блейка я не забув, — відповів Локвуд. — Але Ферфекс і його справа — це для нас зараз найголовніше. Нам дали якихось сорок вісім годин на збори. А Блейк у в’язниці, тож немає потреби негайно віддавати кулон Барнсові. До того ж я хотів би врешті розшифрувати цей код. Вийде ще одна цікава історія для газет — звичайно ж, разом з подробицями нашого успіху в Кумб-Кері-Голлі. — Він махнув рукою, коли я спробувала перервати його. — Ні, Люсі, нас уже не пограбують: вони знають, що ми вже все зрозуміли. Твоя приятелька Енні Ворд чекала справедливості п’ятдесят років, тож кілька днів тут нічим не зарадять. А тепер — до роботи. Джордж, тобі треба дещо переглянути...

— Авжеж, — буркнув Джордж. — Про Кумб-Кері-Голл.

— Так, дещо про історію цього замку. Вирушай — і не вішай носа! Зараз саме час для досліджень — тобі треба скакати з радощів! А ти, Люсі, допоможеш мені зібратися в дорогу й навести лад у домі. Всі задоволені? Чудово!

Задовольняло це нас чи ні, та сперечатися з Локвудом, надто коли він був у такому настрої, було марно. Джордж невдовзі вирушив до Архіву, а ми з Локвудом — у підвал. Шалені два дні розпочалися.

Першого ж вечора Локвуд узявся до ремонту нашого будинку. Поміняв замки на парадних дверях, поставив міцні залізні ґрати — чудовий захист і від живих, і від мертвих непроханих гостей — на підвальному вікні. А потім сів до телефону: спершу замовив у фірми «Маллет і Сини» новенькі клинки для рапір, а далі поговорив з компанією «Сетчел» з Джермін-стрит, головним постачальником знаряддя для лондонських агенцій, щоб поповнити наші запаси заліза й солі — й таким чином компенсувати брак магнію.

Тим часом я клопоталася в підвалі, готуючи зброю й захисні засоби. Чистила рапіри й ланцюги, наповнювала каністри стружками, перебирала срібні речі, віддаючи перевагу потужнішим — коробочкам, стрічкам, сіткам — і складаючи їх окремо. І, нарешті, з жалем відчепила від наших поясів каністри з Грецьким Вогнем і залишила їх у коморі. Голова привида в склянці зацікавлено стежила за мною, роззявивши рота, аж поки це набридло мені — і я накрила склянку носовичком.

Під час наших приготувань Локвуд цілком захопився нашою майбутньою пригодою. Я ніколи ще не бачила його таким енергійним; він гасав з кімнати до кімнати, перестрибуючи через три сходинки враз. Розмовляв він, щоправда, мало — зате часто зупинявся й дивився в порожнечу, ніби розглядав якусь схему у власній голові.

Джордж тим часом цілі дні пропадав в Архіві. Коли я лягала спати, він ще не повертався, а коли прокидалася вранці, його вже не було. На мій подив, Локвуд так само старанно готувався до майбутньої роботи. Я побачила, як він стоїть біля дзеркала й поправляє здоровенний плаский кашкет на голові. На ньому був дешевий костюм, а поряд стояв старий портфель. Коли я заговорила з ним, він відповів сільською говіркою, якої я раніше від нього не чула.

— Ну, що, гарний з мене селюк? — запитав він.

— Нібито так... Тільки я не розумію — навіщо це тобі?

— Я вирушаю до Кумб-Кері. Хочу дещо там перевірити. Повернуся пізно.

— Може, поїхати з тобою?

— Пробач. Ти потрібна тут, Люсі. Ти мусиш тримати оборону. Сьогодні привезуть замовлення від «Сетчела» й «Маллета». Не забудь перевірити нові рапіри — якщо виникнуть проблеми, телефонуй до «Маллета». Замовлення від «Сетчела» я розпакую сам, коли приїду. Далі: двічі перевір наші робочі торбини — й починай готувати в дорогу харчі. А ще... — він пошукав у кишені піджака й дістав звідти маленьку склянку, — повісь це собі на шию. Це кольє тієї дівчини-привида. Ми перервемо її справу лише на кілька днів, та обережність усе одно не завадить. Тримай це, як і раніше, в себе. — Він узяв портфель і подався до виходу. — До речі, Люсі: не відчиняй нікому, крім кур’єрів з замовленнями. Наш любий приятель у масці може здійснити ще одну спробу...

Смеркало. Червоне коло зимового надвечірнього сонця сідало за лондонські дахи. В будинку № 35 на Портленд-Роу було холодно й порожньо; він помалу поринав у незатишний морок. Я була вдома сама. Ні Джордж, ні Локвуд ще не повернулись. Замовлення я одержала, торбини перевірила, харчі в дорогу зібрала — й навіть випрасувала своє вбрання, щоб не марнувати час уранці. Встигла навіть повправлятись у фехтуванні з Есмеральдою. А тепер тинялася кімнатами, змагаючись зі своїм непевним настроєм.

Ні, справа Ферфекса не хвилювала мене по-справжньому, хоч тривожні думки про неї купчились десь у моїй голові. Я бачила, що Локвуд має рацію: ми просто не можемо обминути такої чудової, рідкісної можливості врятувати нашу компанію. Питань, звичайно, тут чимало — що ж таке, врешті, ця Червона Кімната, ці Сходи, що кричать? Однак тут я сподівалась на дослідницький талант Джорджа і вважала, що цілком наосліп ми туди не вирушимо.

Мене більше дратувала бездіяльність. Точніше кажучи — моя бездіяльність. Джордж саме переглядає книжки й газети в Архіві. Локвуд, напевно, збирає свіжі відомості про замок. А я? Сиджу вдома, змащую джемом хліб і складаю зброю... Це, звичайно, важлива робота, однак мене вона не захоплювала. Мені хотілося зробити помітніший внесок.

До того ж мені не подобалося, що ми мусили облишити іншу нагальну справу. Я не погоджувалася з Локвудом, що кулон може кілька днів почекати. Надто вже це дивно — пограбування, дивний напис... Не можна гаятись із цією справою! І це моє переконання підтвердив телефонний дзвінок: інспектор Барнс повідомив, що Г’юґо Блейка скоро відпустять з-під арешту.

— Проти нього немає доказів! — зіпнув він. — Минуло багато років. Він так і не зізнався, а ми не можемо довести, що він узагалі заходив до того будинку. До того ж і його адвокати попрацювали як слід. Без доказів, панно Карлайл, ми безпорадні. Боюся, що завтра нам доведеться відпустити Блейка.

— Що?! — вигукнула я. — Ви не можете це зробити! Адже він безперечно винен!

— Так, але ми не можемо цього довести!— Я виразно уявила, як їжачаться Барнсові вуса. — Того, що він підвозив дівчину додому, недостатньо. Якби ми мали ще хоч один доказ його провини! Цей доказ можна було б відшукати, якби ви здуру не спалили той будинок. А коли вже ви це зробили, то в нас немає підстав тримати пана Блейка під вартою! — Інспектор востаннє пирхнув і повісив слухавку, залишивши мене сам на сам з моїм обуренням.

«Якби ми мали ще хоч один доказ...» Але ж ми його маємо!

Я зняла склянку з шиї й підставила її під кволе надвечірнє світло. За склом золотий кулон здавався викривленим, наче вугор у воді. Tormentum meum laetitia теа... Напис легко читався на поверхні. А всередині? Що це значить: А Ф Б, Г. II. 2. 115?Якимось чином ці літери й цифри давали нам остаточну підказку. Саме через них Блейк так гарячково намагався повернути кольє. А може, якщо ми віддамо кулон Барнсові, йому вдасться розв’язати цю загадку?

А може, й ні... І тоді вбивця уникне покарання — так само, як п’ятдесят років тому.

В моїй душі кипів лютий гнів. Якщо ми не розгадаємо цей код, то втратимо останній шанс розплутати справу. Блейк ніколи не зізнається в скоєному, а його провини більш ніхто не зможе підтвердити.

Ніхто, крім...

Я поглянула на склянку в своїй руці.

Мені сяйнула така неймовірна думка, що я аж заклякла, слухаючи схвильоване биття свого серця. Я ризикувала не тільки власним життям, а й довірою Локвуда — він уже не раз попереджував мене, щоб я не робила нічого небезпечного без його дозволу. Годилося б дочекатися його повернення — але ж він тоді може відмовити мені в такому експерименті! От і виходить, що я просто марную день, а негідник Блейк тим часом чекає на своє звільнення.

Міркуючи так, я без жодної мети вешталася будинком. Надворі вже зовсім смеркло, коли я дісталася до кухні й поволі зійшла в підвал крученими сходами. На задній стіні чорніли полиці з трофеями. Цього вечора лише піратська рука сяяла бузковим світлом, тоді як решта артефактів залишалися темними.

Ризикнути було варто. Якщо мені все вдасться, ми зможемо розшифрувати химерний код на кулоні. Зможемо підтвердити Блейкову провину. А якщо не вдасться, що тоді зміниться? Локвуд про це й не дізнається.

Залізні ланцюги лежали на підлозі — змащені, перевірені, готові до пакування. Я взяла один — найдовший і найтовщий, дводюймовий, — і пішла до кімнати для фехтування, де солом’яні манекени — Джо та Есмеральда — висіли в сумній мовчанці. Я скрутила ланцюг подвійним колом — десь із чотири фути в діаметрі, — так, щоб його кінці з’єднувались. Задля певності я ще й скріпила їх велосипедним замком. Вийшов чудовий захист проти Другого Типу. До речі, цей ланцюг було зроблено на заводі Ферфекса. Зазвичай у такому колі стоїть сам агент, захищаючись від привидів.

Проте сьогодні я змінила правила.

Вікон у кімнаті для фехтування не було, тож тут панувала цілковита темрява. Мій годинник показував лише п’яту вечора — надто ранню годину для повного Прояву. Чекати, одначе, я не могла: Локвуд із Джорджем могли повернутися щохвилини. До того ж важко сказати, як рано може з’явитись привид, коли він розлючений.

Я зайшла в коло й витягла з кишені скляночку. Ставши на коліна, я тихенько зняла кришку й витрусила кулон собі на долоню. Долоню обпекло холодом — так, ніби я торкнулася задньої стінки морозильника. Я обережно поклала кулон на підлогу. Тоді підвелася — й виступила з кола назад.

Досить легка штука. Я й не сподівалася швидкого наслідку — тож спокійно пішла до нашого кабінету по деякі речі. Мене не було лише зо дві хвилини, та коли я повернулася, в кімнаті повіяло холодом. Джо з Есмеральдою гойдалися туди-сюди на своїх ланцюгах.

— Енні Ворд? — запитала я.

Відповіді не було, та я відчула, як повітря давить мені на скроні. Я стояла біля самісінького залізного кола з торбинкою солі в кишені й паперами в руках.

— Енні Ворд? — повторила я. — Я знаю, що це ти!

В колі з’явилося світло — невиразний силует дівчини, який то яскравішав, то майже зникав.

— Хто вбив тебе, Енні? — спитала я.

Силует мерехтів, як і раніше. Я прислухалась — не було чути нічого. Голову пронизав лютий біль.

— То був Г’юґо Блейк?

Нічого не змінилось — принаймні зовні На секунду мені здалося, що я чую тихе бурмотіння — ніби хтось говорить у віддаленій кімнаті. Я прислухалась пильніше — ні, немає нічого... А може, нічого й не було...

Це, звичайно, дурниця — сподіватися, що в мене відразу все вийде. Навіть для простого допиту духа потрібен величезний Талант! Такий, як у Маріси Фіттес, — пригадаймо її легендарні розмови з Третіми Типами. А хто я така?.. За хвилину я прибрала розсипану сіль, навела в кімнаті лад...

І все-таки вирішила спробувати ще раз.

У мене була копія Блейкових фотографій, зроблена Джорджем. Я взяла її, розгорнула й піднесла до ланцюгів — так, щоб фотографії були обернені до кола. На першому знімку він усміхався — в чорному циліндрі, краватці, рукавичках; на другому стояв серед групи людей біля фонтану, поряд з Енні Ворд.

— Дивися! — сказала я. — Це він? Це Гю...

Дикий вереск, сповнений горя й люті, збив мене з ніг. Вихор, що увірвався до кімнати, спотворив бездоганне коло, яким було складено ланцюги. Солом’яні манекени так захиталися, що зі стелі аж посипався порох. Мене відкинуло спиною аж до дверей. Крик так стиснув мені голову, що череп от-от мав луснути. Я поглянула вгору — привид метушився всередині залізного кола, патьоки плазми хижо шипіли, спадаючи на ланки. Обриси привида були по-чудернацькому викривлені — видовжена голова, тонке потріскане, мов переламана кістка, тіло. На дівчину він уже нітрохи не скидався. Та вереск досі лунав у моїх вухах — я була приголомшена й завмерла.

Падаючи, я впустила фотографію, та соляна бомба досі лежала в моїй кишені. Я націлилась і пожбурила її просто в коло.

Прогримів вибух. Сіль полетіла на всі боки. Привид пропав. Вереск у моїй голові вщух.

Я сиділа на підлозі з роззявленим ротом; волосся лізло мені в очі. Навпроти мене два солом’яні манекени шалено гойдались туди-сюди.

— Ой! — простогнала я. — Боляче!

— Авжеж, боляче.

Біля арки стояли Локвуд і Джордж, вражено втупившись у мене.

— Джордж, помовч! — махнула я рукою. — Зачекай! Зараз я вам усе покажу!

Минуло дві хвилини, а мені досі не дали сказати ні слова. Так, я була заклопотана: тільки-но в моїй голові вщух вереск, я дістала кулон із залізного кола, — а це легше сказати, ніж зробити, бо він був укритий замороженим шаром солі, яка майже вогнем пекла мені шкіру. Далі я сховала його назад до склянки — теж нелегка штука, надто коли Джордж Кабінс горлає тобі просто у вухо. Але я мусила заговорити — і якнайшвидше! Локвуд тим часом мовчав: його вилиці напружились, а вуста міцно стяглися.

— Ось! — я взяла з підлоги фотографію. — Це слід було зробити з самого початку. Я показала Енні Ворд ці фотографії. Хто на них? Г’юґо Блейк. І що вона зробила? Заверещала — я ще ніколи не чула такого крику!

— Ти навмисне її випустила? — запитав Локвуд. — Яку ж ти дурницю скоїла!

Коли я поглянула йому в обличчя, моє серце стислося.

— Не випустила! — відчайдушно вигукнула я. — Лише... звільнила на хвилинку. І одержала такі результати, які не вдавалися ще нікому!

Джордж пирхнув:

— Які ще результати? Хіба вона розмовляла з тобою? Надала свідчення, які можна використати в суді? Ні.

— Її поведінка — найголовніший доказ, Джордже! Є причина, і є наслідок! Ти не можеш цього заперечувати!

Локвуд кивнув:

— Будь-що цього не слід було робити. Дай-но мені фотографію.

Я мовчки подала йому папір. Мені хотілося плакати — я знову зробила все не так, як слід. І знала, що цього разу Локвуд не простить мені. Я бачила це на його обличчі. Моїй роботі в агенції настав кінець. І тільки зараз я зрозуміла, яка мені насправді дорога ця робота.

Взявши фотографію, Локвуд підійшов ближче до світла. Під його черевиками скрипіла сіль. Джордж поглянув на знімок із-за своїх величезних окулярів, які ніби сплющили йому очі.

— Я не можу повірити, що ти зробила це, Люсі! Ти здуріла! Навмисне звільнити привида!

— Це був експеримент, — відповіла я. — Хто б нарікав? Ти сам завжди воловодишся зі своєю дурною склянкою!

— Тут і порівнювати нема чого! Я не випускаю привида із склянки. І роблю експерименти під найсуворішим контролем!

— Під найсуворішим контролем?! Я щодня бачу цю твою склянку у ванні!

— Так, правда. Я перевіряю реакцію привида на тепло.

— І на мило — теж? Там завжди повно мильних бульбашок! Навіщо ти взагалі кладеш її туди... — я вирячилась на нього. — Ти що, Джордж, миєшся разом зі склянкою?!

Джордж почервонів:

— Ні... зазвичай ні. Я... я просто заощаджую час. Беру її з собою, коли миюсь. У ванні тепло, от я й перевіряю реакцію ектоплазми на високу температуру. Може, тут є якийсь зв’язок... — Він змахнув руками в повітрі. — Стривай! Чому тут виправдовуюсь я, а не ти? Це ж ти звільнила привида у власному будинку!

— Люсі... — промовив Локвуд.

— Я його не випускала! — вигукнула я. — Поглянь — тут усюди сіль! У мене все було під контролем!

— Еге ж, — усміхнувся Джордж. — Тому ти, напевно, й розляглася на підлозі... Якщо ти й зуміла стримати привида, це тобі просто пощастило. Пригадай хоча б ту ніч, коли цей клятий кулон мало не вбив нас...

— Знову нарікаєш?! Ніби це ти пішов з голими руками проти привида!

— Люсі!!!— гаркнув Локвуд.

Поки ми з Джорджем сварились, він так і стояв під лампою, розглядаючи фотографії. Його обличчя зблідло, а голос лунав якось химерно.

— Ти показувала ці фотографії Гостеві?

— Е-е, так... Я...

— Як саме? Так? Чи так? — він хутко крутнув рукою.

— Мабуть, отак...

— І привид бачив обидва знімки?

— Так, але тільки на мить. Потім він сказився — ви ж бачили самі...

— Еге ж, бачили, — похмуро підтвердив Джордж. — Локвуде, щось ти занадто вже спокійний. Скажи Люсі, щоб вона більше такого не робила. Ми вже вдруге ризикуємо через неї життям. Тому...

— Тому, Люсі, ти молодець! — перервав його Локвуд. — Ти геній! Гадаю, що в нас тепер є ключ до розгадки всієї справи!

Я здивувалася не менше за Джорджа, який аж роззявив рота, почувши Локвудові слова.

— Дякую, — пробурмотіла я. — Ти думаєш... думаєш, що це допоможе?

— Напевно!

— То, може, віддамо цей кулон поліції? Покажемо його Барнсові?

— Поки що ні. Джордж має рацію: поведінка привида — це ще не доказ. Та не хвилюйся — завдяки тобі ми скоро доведемо історію Енні Ворд до успішного кінця.

— Сподіваюсь... — Я геть спантеличилась, та водночас і заспокоїлась. — До речі, в мене є ще одна новина. Г’юґо Блейка збираються звільнити. — І я розповіла їм про Барнсів дзвінок.

Локвуд полегшено й весело всміхнувся:

— Нічого страшного. Наш будинок добре захищений. Більше нас не пограбують. Та я й не думаю, що нам варто залишати цей кулон тут, коли ми вирушимо до Кумб-Кері. Візьми його з собою, Люсі. Носи на шиї. Обіцяю — ми візьмемося до нього якнайскоріше. Та спершу, — він блиснув зубами, — візьмемося до справи Ферфекса. Тут у Джорджа є деякі новини.

— Умгу, — підхопив Джордж. — Я дещо розкопав про це місце.

Я вирячилась на нього:

— І все так погано, як розповідав Ферфекс?

— Ні. — Джордж зняв окуляри і втомлено потер очі. — Те, про що я дізнався, набагато гірше.

18

Дорога від лондонської контори агенції «Локвуд і К°» до села Кумб-Кері надзвичайно проста. Спочатку — таксі до станції Мерилбоун, потім — затишне чекання на шостій платформі і, нарешті, — сорокахвилинна мандрівка потягом через сіро-бурі передмістя й зимові поля Беркширу до порослих мохом стін церкви Святого Вілфреда біля старої станції Кумб-Кері. Всього якісь півтори години — чудово. Легко, швидко й прямо — казка, та й годі.

Це, звичайно ж, теоретично. А насправді все не так весело — надто коли ви пхаєте шість важких торбин із залізом і ще одну — зі старими рапірами про запас, а нові рапіри, що аж ніяк не додають легкості, висять на ваших поясах. На додачу, ваш начальник і його заступник забули вдома свої гаманці — і тепер вам доводиться платити й за квитки, й за надмірну кількість багажу! А за всім цим клопотом ви ще й запізнюєтесь на потяг і мусите чекати наступного. Приємна виходить мандрівочка, еге ж?

До того ж не забувайте, що попереду на вас чекає один з найбільш наповнених привидами будинків Англії, й ви всією душею сподіваєтесь, що залишитесь там живі.

Відомості, роздобуті Джорджем за два останні дні, аж ніяк не додавали хорошого настрою. Він старанно записав усі знайдені відомості й ділився з нами їхніми огидними подробицями, поки потяг весело мчав повз лісисті поля й пагорби, між якими видніли захисні ліхтарі сіл.

— Власне кажучи, Ферфекс розповів нам правду, — говорив він. — Замок має погану репутацію вже кілька століть. Пам’ятаєте, він казав, що спочатку там був монастир? Я знайшов про це середньовічний документ. Монастир побудували ченці-єретики з так званого «ордену Святого Івана». Як ідеться в документі, вони «зреклися істинного Закону Божого й поклонялися темній силі» — не знаю вже, що це означає. Потім купка баронів вигнала звідти ченців і геть випалила те місце, а монастирські землі поділила між собою.

— Може, ченці перед тим прокляли свою землю? — припустила я.

Джордж кивнув:

— Можливо. Відтоді садибою володіли кілька багатих шляхетних родин: Кері, Фіц-Персі, Трокмортони. Землі приносили їм добрий прибуток, а от сам замок — тільки клопіт. Подробиць я знайшов небагато, але в п’ятнадцятому столітті один з господарів покинув замок через те, що там «присутнє зло». Двічі або тричі садиба вигоряла дощенту, а 1666 року чумна пошесть викосила всіх тамтешніх мешканців. Випадковий гість завітав до замку і знайшов усіх мертвими, крім немовляти, що плакало в колисці, в спальні.

— Отакої! — аж присвиснув Локвуд. — Ось вона, група привидів!

— Немовля врятували? — запитала я.

Джордж переглянув свої нотатки:

— Так. Його виховала двоюрідна сестра. Згодом цей хлопчик став шкільним учителем. Його життя почалося тяжко, та закінчилося цілком щасливо. Хай би там як, але негаразди в замку тривали далі. Сталося безліч нещасних випадків, а останній — перед Ферфексом — власник застрелився.

— Про Гостей нічого суттєвого ми не довідались, — міркував Локвуд. — А про Сходи, що кричать, чи про Червону Кімнату щось є?

— Лише одна згадка — в «Беркширських легендах» Корвета, — перегорнув сторінку записника Джордж. — Там сказано, що двох дітей знайшли в замку непритомними — біля підніжжя «старих сходів». Хлопчик помер відразу, а дівчинка встигла розповісти про «страшне диявольське виття, люте й лиховісне». — Він з ляскотом закрив записник. — Потім вона теж померла.

— Виття? — перепитала я.

— Напевно, той самий крик, — мовив Локвуд, розглядаючи невеселий краєвид за вікном вагона. — Легенди, легенди... Нам украй потрібні факти!

— Тут я, можливо, теж допоможу вам. — Джордж поправив окуляри, дістав з теки два папірці і акуратно поклав їх на столик біля вікна. На першому папірці було чітко накреслено чорнилом план великої двоповерхової будівлі з вікнами й сходами. Усюди були позначки синіми літерами: «Головний коридор», «Бібліотека», «Кімната герцога», «Довга Галерея»... Угорі дрібним Джорджевим почерком було написано: «Західне крило. Кумб-Кері-Голл».

— Чудова річ, Джордж, — похвалив Локвуд. — Де ти відшукав цей план?

Джордж почухав свій товстий ніс:

— У Королівському Архітектурному Товаристві на Пел-Мел. Там сила-силенна різних планів і креслень. Цей план, скажімо, виконано в дев’ятнадцятому столітті. Погляньте на головні сходи — справжнє чудовисько, найпомітніша деталь замку! А ось інший план, — він пересунув папери, — набагато давніший, напевно, ще середньовічний. Порівняно з першим — дуже грубий ескіз, зате він показує цю будівлю, коли вона тільки-но постала на руїнах монастиря. Замок на ньому помітно менший, і тут багато кімнат, які з часом, напевно, ліквідували — бо на пізнішому плані їх немає. Але погляньте — тут уже є і масивні сходи, і головний коридор, і Довга Галерея. До речі, Довга Галерея слугувала ченцям їдальнею. Деякі горішні кімнати також збереглися на обох планах. Отож, — підкреслив Джордж, — ці плани свідчать, що найстаріша частина замку — західне крило.

— А отже, — підхопив Локвуд, — саме там, напевно, і є Джерело. Чудово! Розпочнімо наші нинішні пошуки звідти. А що з іншими матеріалами, які я просив тебе переглянути? Можна їх подивитись?

Джордж простяг йому зелену теку:

— Ось. Тут усе, що я зміг розшукати про пана Джона Вільяма Ферфекса. Як ми чули, він придбав цей замок шість або сім років тому — незважаючи на його репутацію. Тут багато статей про нього самого — інтерв’ю, оглядів і такого іншого.

Локвуд зручніше вмостився на сидінні:

— Так, погляньмо... Гм-м, здається, що цей Ферфекс захоплюється полюванням на лисиць. Полюванням і риболовлею... І витрачає чимало грошей на добродійні цілі. Ого! Замолоду він ще й грав в аматорському театрі! Тільки послухайте: «Вілл Ферфекс виступає в ролі Отелло». Незбагненно! Хоча це багато що пояснює — зокрема його театральні манери...

— Хіба це зараз так важливо? — втрутилась я. Переді мною досі лежав план замку; я уважно вивчала повороти сходів, визначаючи місце сумнозвісної Червоної Кімнати.

— Усе це можна сполучити... — Локвуд раптом замовк. Розмова урвалась; потяг зупинився. Я кілька разів помацала посріблену склянку з кулоном дівчини-привида, що висіла в мене на шиї, схована за коміром пальта. Кулон був зі мною — в безпеці, як і наказував Локвуд. Я сподівалася, що він має рацію — і ми незабаром доведемо цю справу до кінця. Якщо, звичайно, переживемо цю ніч у Кумб-Кері-Грллі.

За станцією на нас чекав автомобіль. Біля капота стояв патлатий хлопець і читав старий випуск «Справжніх мисливців за привидами». Коли ми підійшли до нього, схожі зі своїми торбинами на трьох альпіністів, що повертаються з Евересту, він закрив часопис і водночас весело й жалібно промовив:

— Ви пан Локвуд? Ми одержали ваш лист. Я відвезу вас до замку.

Ми ледве запхали торбини в автомобіль. Вмоститись нам з Джорджем на задньому сидінні виявилось іще важче. Локвуд вільно сів біля водія. Таксі рушило сільським путівцем, лякаючи качок на ставку. Я раз по раз опинялася на колінах у Джорджа — хоч як намагалася сидіти рівно. Хлопець насвистував крізь зуби пісеньку, коли ми їхали повз старі сірі берести.

— Я бачу, на вашому автомобілі немає ніякого залізного захисту, — зауважив Локвуд.

— А він і не потрібен, — відповів хлопчина.

— Хіба тут так безпечно? Зовсім немає Гостей?

— Ні. Вони всі в садибі.

Хлопець рвучко завернув, об’їжджаючи яму, й мене знову кинуло Джорджеві на коліна.

Джордж поглянув на мене:

— Якщо тобі зручно, можеш так і сидіти.

— Ні, дякую. Обійдуся.

— Ви про Кумб-Кері-Голл? — питав тим часом хлопця Локвуд. — Гаразд. Нам сьогодні доведеться там заночувати.

— У новому крилі? Чи в старого Берта Старкінса?

— Ні, в самому замку.

Запала мовчанка. Хлопець мовчки відірвав руку від керма, перехрестився, торкнувся маленької іконки на дошці з приладами — і церемонно поглянув на дзеркальце.

— Мені сподобалась ця червона торбина, — промовив він нарешті. — Пасуватиме до моєї футбольної форми. Як ви гадаєте, якщо я приїду вранці до замку, пан Ферфекс віддасть її мені? Чи, може, старий Старкінс?..

— Пробачте, — обірвав його Локвуд. — Уранці вона знадобиться нам самим.

Хлопець кивнув:

— Я просто хотів її подивитись. Усе одно завтра тут проїжджатиму.

Ми заїхали на пагорб. Довкола простелялись холодні, темні поля, між якими подекуди стриміли вічнозелені деревця.

— Ви бували в замку? — запитав Локвуд.

— Я?! Що я, по-вашому, — божевільний?

— То може, щось знаєте про нього? Чи про тамтешніх привидів?

Хлопчина раптово звернув на вузеньку доріжку. В автомобілі все з’їхало ліворуч — разом зі мною. З віконної шибки, моєї голови та Джорджевого обличчя вийшов справжнісінький бутерброд. Кілька секунд я нічого не чула, крім Джорджевого дихання просто над моїм вухом. Чіпляючись за сидіння, він ледве відсунувся від мене. Автомобіль тим часом виїхав через зруйновану браму на довгу пряму дорогу.

—... там гинули й пропадали люди, а їхніх тіл ніколи не знаходили, — розповідав хлопчина. — Тут в околиці всі це знають. Одна смерть за одною — й так буде доти, доки стоїть цей замок. Моя матуся каже, що його слід спалити й засипати сіллю. Та господар, здається, думає інакше — надто вже він захоплений своїми експериментами... Ось ми й приїхали. З вас десять фунтів п’ятдесят пенсів, і ще два фунти за багаж.

— Цікаво, — зауважив Локвуд. — Особливо початок. Дякую.

Ми вийшли на узбіччя стежки, вкритої рінню. Я побачила частину парку, порослу дубами й буками, й краєчок озера — того самого, яке було видно на Ферфексовій фотографії. Усе видавалося здичавілим і занедбаним. Висока некошена трава, берег озера, порослий густою осокою. З іншого боку, за Джорджевим плечем, я помітила блідий стовбур дерева й дві велетенські урни на постаментах, а за ними — сіру кам’яну громаду замку.

Локвуд заклопотано розмовляв з водієм. Я допомагала Джорджеві вивантажувати торбини. Кумб-Кері-Голл немовби розростався вгору і вшир. Повітря було вологе й холодне.

Довгі цегляні димарі стриміли, наче роги, на тлі хмар. Ліва частина замку — саме тут, подумала я, і є оте давнє західне крило — була стара, збудована з грубо тесаного каменю, з цегляною кладкою біля даху та по краях. Незліченні вікна, великі й малі, видніли на різних рівнях і ніби сліпо вирячились у листопадове сіре небо. Потріскані колони підпирали огидний портик над парадними дверима, до яких вели широкі сходи. Біля дальнього кінця крила ріс велетенський ясен. Світле, наче кістяне, гілля тулилося до каменю, мов ноги величезних павуків.

Східна частина, менша, була цегляна, збудована на сучасний лад. Завдяки курйозній забаганці архітектора крила були споруджені трохи під кутом — таким чином, замок ніби оточував нас. Загалом уся споруда мала потворний, гнітючий вигляд — і не сподобалася б мені, навіть якби я не знала про її репутацію.

— Чудово! — весело промовив Локвуд. — Ось наш готель на цю ніч!

Він розмовляв з водієм несподівано довго. Я помітила, що Локвуд дав хлопчині більше грошей, ніж той заправив, — разом з запечатаним брунатним конвертом.

— Відішліть це, будь ласка, — додав він. — Це важливо.

Хлопець кивнув. Таксі з ревінням рушило, здійнявши цілу зливу ріні й залишивши по собі сморід страху, перемішаного з бензином. На парадних сходах будинку тим часом з’явився якийсь літній добродій.

— Що це все значить? — рішуче запитала я.

— Я мав терміново відправити листа, — відповів Локвуд. — Поясню потім.

— Цитьте, — прошепотів Джордж. — Це, напевно, і є «старий Берт Старкінс». І справді старий, еге ж?

Сторож виявився древнім дідуганом — тілистим і зморщеним, ніби в ньому не залишилось ані краплі вологи. Пан Ферфекс аж вирував енергією попри свої літа й неміч, а цей чолов’яга радше скидався на ясен біля замку: покручений, потрісканий, але все-таки повний життєвої сили. У нього було скуйовджене попелясто-сиве волосся й вузьке обличчя, геть пооране павутинням зморщок, наче висохла земля в пустелі. Одяг сторожа був старомодний і напрочуд ошатний: довгополий фрак із чорного оксамиту, з рукавів якого визирали бліді, вкриті пігментними плямами, пальці; надзвичайно вузькі смугасті штани й гостроносі, подібні до його власного носа, черевики.

Він зупинився й сумно оглянув нас.

— Ласкаво просимо до Кумб-Кері. Пан Ферфекс чекає на вас, але зараз він нездужає. Він прийме вас трохи пізніше. А тим часом він звелів мені показати вам околиці й замок. — Голос старого шелестів, мов вербове гілля.

— Дякуємо, — відповів Локвуд. — Ви пан Старкінс?

— Так. Я сторожую тут уже п’ятдесят три роки, змолоду. Я дещо знаю про це місце, і мені байдуже, хто що про нього каже.

— Е-е... чудово. Де ми можемо залишити речі?

— Отут. Кому вони потрібні? Мешканці замку не з’являться аж до вечора. Ходімо, я покажу вам садок.

Локвуд підняв руку:

— Пробачте, але це буде трохи задовго. Чи є тут поблизу... якась кімната для відпочинку?

Павутиння зморщок виступило ясніше; очі старого потьмяніли.

— Якщо ви підете до нового крила, там я не зможу вас супроводжувати. Пан Ферфекс хоче сам показати вам кімнати.

— Це терміново.

— Трохи почекайте...

— Тоді просто скажіть мені, як туди пройти.

— Ні! Це неможливо.

— Що ж, тоді мені доведеться притулитись за однією з цих урн...

Старкінс насупився:

— Угору сходами, далі — коридором. Маленька кімнатка ліворуч.

— Дуже дякую вам. Це лише на хвилину. — Локвуд хутко попрямував уперед.

— Якщо йому не терпиться зараз, — промовив старий, — що ж буде вночі, коли світло зникне з Довгої Галереї?

— Е-е... не знаю, — відповіла я. Локвудова поведінка, правду кажучи, спантеличила й мене.

— Гаразд, ходімо без нього, — провадив Старкінс і вирушив до західного крила. — Ця частина Кумб-Кері — найдавніша, вона залишилась від давнього монастиря. Бачите, залишились навіть вікна каплиці, побудованої єретиками з «ордену Святого Івана». То був нечестивий орден! Ці єретики зреклися істинного Закону Божого й поклонялися...

—... темній силі, — пробурмотіла я.

Сторож скоса позирнув на мене:

— Хто кого веде тут — ви мене чи я вас? Однак ви кажете правду. Вони здійснювали гріховні обряди й жертвоприношення... Страшно навіть подумати, що тут коїлось! Чутки хутко ширились, і врешті монастир захопили барони. Сімох найзапекліших єретиків утопили в колодязі. Інших спалили в самому замку. Вони загинули тут у тяжких муках!.. До речі, я приготував вам постіль у кімнаті для гостей на першому поверсі. Там поряд є й сучасна ванна.

— Дякую, — відповіла я.

— А той колодязь досі відкритий? — запитав Джордж.

— Ні. Він досі стоїть у дворі, але багато років тому, коли я був ще хлопцем, його закрили залізним віком і засипали піском.

Ми з Джорджем пильно оглядали будівлю. Я намагалася пригадати, в якому саме вікні стояла ота примарна постать із фотографії пана Ферфекса. Це було вельми непросто. Я виявила кілька придатних для цього вікон — і на першому, й на другому поверсі.

— Як ви гадаєте, чи могло це все розпочатися з ченців? — поцікавилась я. — Здається, що причиною тут саме вони...

— Це вже не моя справа, — відповів Берт Старкінс. — Може, й ченці, а може, й божевільний сер Руфус Кері, що 1328 року побудував на руїнах монастиря цей замок... О, ваш слабий на сечовий міхур приятель повернувся!

Локвуд підскоком наблизився до нас:

— Пробачте. Я щось пропустив?

— Ми почали слухати розповідь про божевільного сера Руфуса Кері, — відповіла я.

Старкінс кивнув:

— Так. Його знали в околицях як Червоного Герцога — через його вогнисто-руде волосся й море пролитої ним крові. Кажуть, що він піддавав своїх ворогів тортурам у комірчині в глибині замку — там, де... — Він завагався. — Ні, при дівчині я далі не розповідатиму.

— Розповідайте, — запевнив Джордж. — Наша Люсі — нівроку міцний горішок. Бачила й не таке.

— Ще б пак, бачила, — усміхнулась я.

Старий крекнув:

— Ну, одне слово, він там улаштовував нічні... забави. А потім виставляв черепи тих дівчат на головних сходах, а в очних ямках запалював свічки. — Старкінсові старечі очі вибалушились зі страху. — Так тривало багато років, аж поки однієї буремної ночі одна його жертва вирвалась на волю — й перерізала серу Руфусу горло краєм іржавих кайданів. Відтоді привид Червоного Герцога блукає коридорами замку, а душі замордованих ним дівчат виють серед цих стін. Здається, ніби кричать самі сходи.

Ми з Локвудом і Джорджем перезирнулися.

— Так і з’явилися Сходи, що кричать? — запитав Локвуд.

Старий стенув плечима:

— Напевно.

— А ви коли-небудь чули цей крик? — підхопила я.

— Ніколи! Ніхто не затягне мене до замку поночі!

— А взагалі хто-небудь чув? Може, хтось із ваших друзів?

— Друзів? — зморшки на чолі сторожа аж переплутались. — Це не моя справа — заводити друзів. Моя справа — доглядати замок. Ходімо, будь ласка, далі!

Старий пан Старкінс обвів нас довкола будівлі, вказуючи на кожну його зовнішню деталь. Із його слів виходило, що чи не всякий камінь та дерево в садку мали свою моторошну історію. Ченці та сер Руфус, виявляється, лише задали тон. Майже всі наступні власники замку були чи жорстокі, чи божевільні, чи ті й ті водночас. Ніхто з них не обходився без численних убивств, і так тривало роки і роки. Теоретично, привид кожного з них міг і досі жити в страхітливій атмосфері замку, проте сторож додавав до своєї розповіді стільки всіляких небилиць, що в них уже важко було повірити. Я побачила, як Локвуд ледве ховає на своєму лиці недовірливу посмішку, а Джордж без упину позіхає з нудьги. Я теж невдовзі облишила спроби запам’ятати всі ці історії — й заходилася уважно оглядати будинок. Я помітила, що на першому поверсі майже не видно вхідних дверей — крім сучасного східного крила, де, власне, й жив пан Ферфекс. Його «ролс-ройс» стояв навпроти входу до цього крила; водій, убраний у сорочку з короткими рукавами — попри холодну погоду, — саме чистив капот.

Перед східним крилом простяглося сіре озеро в формі підкови. Далі видніли трояндові кущі й висока кругла вежа із залишками зубців.

Берт Старкінс показав на неї:

— Хочу ще звернути вашу увагу на цю вежу. Її прозивають «дурний сер Лайонел».

— Чудернацька вежа, — зауважив Локвуд.

— Не заважай, — прошепотів Джордж.

Старий кивнув:

— Саме з вершка цієї вежі 1863 року, приємного літнього вечора, кинулася леді Керолайн Трокмортон. Вона стояла отам між зубцями, на тлі криваво-червоного неба, а слуги марно намагались виманити її звідти чаєм і пирогом... Звичайно ж, марно. Вона ковзнула звідти так легко, ніби вийшла з омнібуса.

— Хоч її спіткав спокійний кінець, — зауважила я.

— Ви так гадаєте? Вона так верещала, поки падала з вежі...

На мить запала мовчанка. Вітер здійняв холодні брижі на озері. Джордж кахикнув:

— Гм-м... гарненький трояндовий садок.

— Так. Його насадили там, де вона впала.

— І озеро теж гарненьке...

— Там загинув старий сер Джон Кері. Вирішив скупатись уночі й потонув. Розповідали, що він доплив до середини — й пішов на дно під тягарем власних нестерпних спогадів...

— А це що за будинок? — Локвуд показав на маленьку хатину, оточену живоплотом.

— І його тіла так і не знайшли...

— Справді? Шкода. То що це за будинок?

— Він і зараз там — серед мулу, каміння й затонулого листя... Пробачте, що ви сказали?

— Цей будиночок... У нього є якась моторошна історія?

Старий замислився:

— В цього будиночка? Жодної.

— Жодної?

— Так.

— Ви певні? Жодного злочину чи пристрасті? Нічогісінько?

Сторож розважливо поглянув на Локвуда:

— Пробачте, сер, це у вашому коледжі звикли так жартувати?

— Та що ви! — заперечив Локвуд. — До того ж, я не навчаюсь у жодному коледжі.

— Можливо, ви й не вірите всім цим історіям, — промовив старий. Повільно, наче колеса воза, що застряг у болоті, його очі обернулися спочатку до Джорджа, а потім до мене. — Можливо, й ніхто не вірить.

— Ні, ні! Ми віримо! — вигукнула я. — Віримо кожному вашому слову! Правда, Джордж?

— Так... майже кожному.

Берт Старкінс насупився:

— Скоро ви переконаєтьсь у тому, що все це — правда. Будь-що привидів немає лише в цьому будинку, бо тут живу я. І я ретельно стежу, щоб тут не водилися Гості.

Навіть із такої далекої відстані ми почули, як бряжчить залізо під дахом хатини.

Більше старий не розповідав нічого. Він провів нас до останнього рогу, й ми знов опинилися біля парадного входу. Там виявилось, що наші торбини вже перенесено нагору, до дверей, а біля них стоїть високий зморений чоловік і привітально махає нам ціпком із залізною бамбулькою.

19

— Ласкаво прошу, пане Локвуде!

Джон Вільям Ферфекс зустрів нас на порозі, потис Локвудові руку й коротко кивнув нам із Джорджем. Мені здалося, що від нашої минулої зустрічі він став ще вищий і худорлявіший; темно-сірий костюм висів на його висохлому тілі, як порожній лантух.

— Ви саме вчасно, як і обіцяли! І ви переконаєтесь, що я теж дотримую своїх обіцянок. Десять хвилин тому я переказав на ваш банківський рахунок потрібну суму. Тепер, пане Локвуде, майбутнє вашої агенції забезпечене. Вітаю! Якщо ви підете зі мною до східного крила, де я мешкаю, то зможете зателефонувати до банку й переконатися, що все гаразд. Пане Кабінсе, панно Карлайл, — на вас у Довгій Галереї чекають теплий камін і вечеря. Ні, ні, облиште свої речі! Старкінс їх догляне.

Ведучи нас, він гучно розмовляв, а його ціпок стукотів об кам’яні плити підлоги. Локвуд вирушив із ним далі; Джордж затримався біля входу, витираючи підошви черевиків об килимок. Я теж загаялась — проте з іншої причини. Уперше — відтоді, як я була ще дівчиськом і Джейкобс послав мене всередину заклятого млина, — я порушила найголовніше правило агента: я злякалась і завагалась на порозі будинку з привидами.

Вестибюль замку виявився величезною квадратною кімнатою зі склепінчастою дерев’яною стелею й простими вибіленими стінами. Згідно з Джорджевими планами, це мав бути залишок монастиря; і справді, розміри й простота кімнати пасували радше церкві. Угорі, біля перетинів стародавніх балок, видніли крилаті статуї в довгому вбранні: час майже стер їхні обличчя. Стіни були завішані старовинними портретами лордів та леді.

Арки з усіх боків вестибюлю вели до інших кімнат. Навпроти мене була найбільша арка — висока, майже до самісінької стелі, — а за нею...

А за нею починалися сходи — широкі, кам’яні. За багато століть вони витерлись аж до блиску, ставши гладенькими, наче з мармуру. Обабіч сходів височіли кам’яні перила; останні сонячні промені, що пробивалися крізь шибку круглого віконця, фарбували їх у червоний колір.

Поглянувши на сходи, я заклякла. Я дивилась на них — і слухала.

Поряд Джордж тупотів своїми здоровенними товстими ногами. Старкінс кректав і пихкотів, тягнучи першу з наших робочих торбин. Лакеї несли таці з чайними чашками, тістечками й ложечками. З сусідньої кімнати долинув Локвудів сміх.

Інакше кажучи, гомону довкола не бракувало. Однак, прислухавшись, я почула й дещо інше. Тишу. Глибоку тишу замку, яка огортала мене, напливаючи з коридорів та кімнат, із оцих величезних кам’яних сходів, з відкритих дверей і вікон, звідусіль. Цій тиші не було кінця. Замок правив їй лише за браму. Вона була всюди. І вона чекала нас — я це відчувала. Щось важке, мов скеля, височіло над нами, ладне будь-якої миті обвалитись нам на голови.

Джордж нарешті скінчив витирати черевики й вирушив навздогін за лакеями та їхніми тістечками. Старкінс порався з нашим багажем. Усі інші пішли.

Я озирнулася — на стежку, посипану рінню, на парк за моєю спиною. Промені надвечірнього сонця світлими плямами лягали на траву. Дерева вдалині вже поринали в темряву: скоро настане ніч, землю огорне темрява, й моторошна тиша в замку наростатиме...

Страх стиснув моє серце. Я розуміла, що не хочу йти туди. Ще є час повернутися додому.

— Нервуєтесь, панночко? — зауважив Берт Старкінс, тягнучи повз мене нову торбину. — Не соромтеся. Тридцять років тому оте бідолашне дівчатко з «Фіттес» теж боялося. Якщо ви втечете, я на вас не нарікатиму. — Він з гірким співчуттям дивився на мене.

Його старечий голос перервав мої роздуми. Мій параліч минув. Я труснула головою, поволі переступила поріг, перетнула холодний вестибюль і увійшла до Довгої Галереї.

То була гарна кімната неймовірної довжини, з рядом високих вікон. Вона походила, напевно, з тих самих літ, що й вестибюль: такі самі білені стіни, дубова стеля, різьблені статуї в затінку, потемнілі портрети. У великому каміні палав вогонь; удалині на стіні висів вицвілий гобелен. На ньому я розібрала якусь міфологічну сцену: шістьох амурів, трьох пишнотілих напівголих жінок і ведмедя. Біля каміна стояв стіл, на якому лакеї розставляли чайний посуд.

Джордж уже взявся до тістечок, не зводячи водночас очей з гобелена.

— Смакота, — промовив він. — Скуштуй оце, з заварним кремом.

— Ні, не хочу. Мені треба поговорити з Локвудом.

— Скуштуй, скуштуй. Ось і він.

До кімнати увійшли Локвуд із Ферфексом. Локвудове обличчя було спокійне, проте очі палали завзяттям.

— Відчуваєш атмосферу цього замку? — почала я. — Ми...

— Тільки уявіть! — перервав мене Локвуд. — Вони обшукували наші торбини.

Ми з Джорджем витріщились на нього:

— Що?!

— Обшукали, поки ми гуляли тут зі Старкінсом. Ферфекс наказав своїм людям оглянути наші речі. Вони хотіли переконатися, що ми не привезли з собою Грецький Вогонь.

— Це неможливо! — Джордж аж присвиснув.

— Атож! Отак вони дотримують свого слова.

Тим часом Ферфекс біля чайного стола картав лакеїв. Він вимахував рукою й стукав ціпком по підлозі.

— Як ти дізнався про це? — запитала я.

— Він сам сказав мені — після того, як я зателефонував до банку. Просто й щиро. Треба ж, мовляв, захистити стародавню будівлю, надзвичайно дорогі меблі... ну, й таке інше. Та найголовніше, що він натякнув мені: це його будинок — і тут грають за його правилами. Або так, або ніяк.

— Це було зрозуміло від самого початку, — зауважив Джордж. — У тім і річ. Уся ця наша робота — безглузда. Він заборонив нам брати вогонь. Не дав часу на дослідження. І водночас запроторив до будинку, де — за його власними словами — привидів більше, ніж будь-де в цілій Британії...

— Це не тільки слова — підтвердила я. — Хіба ви цього не відчуваєте?

Я подивилась на приятелів. Локвуд коротко кивнув:

— Відчуваю.

— І ти досі вважаєш, що ми повинні...

— Пане Локвуде! — розлягся галереєю гучний Ферфексів голос. — Ваш чай готовий! Ходіть до столу і розкажіть, як ви плануєте свою роботу на цей вечір.

Вечеря була чудова, чай — найкращого ґатунку від «Братів Піткін», а тріскотіння вогню в каміні на деякий час розігнало мертвотну тишу. Поки ми їли, Ферфекс сидів збоку, оглядаючи нас своїми чорними очима з важкими повіками, і розповідав про замок. Він описав численні тутешні скарби — середньовічні стелі, колекцію севрської порцеляни, меблі часів королеви Анни, унікальні портрети доби Відродження у вестибюлі й на сходах. Він згадав і про великі льохи з вином, що містились просто в нас під ногами; і про аптекарські городи, які він сподівався найближчим часом відновити; і про затонулі в озері рештки монастирських споруд. Він не згадував лише про мету нашого нинішнього приїзду — доти, доки ми не допили чай. Лише тоді, відпустивши лакеїв, він перейшов до справи.

— Час настає, — розпочав він. — Ще до заходу сонця ми зі Старкінсом покинемо вас. Вам, безперечно, треба підготуватися до нічної роботи, тому скажу коротко. Як я вже розповідав вам, це крило замку найбільше потерпає від привидів. Це ви, напевно, вже відчули самі.

Він помовчав. Локвуд, що тим часом ганяв родзинку довгим пальцем по тарілці, лагідно всміхнувся:

— Ніч обіцяє видатися дуже цікавою, сер.

Ферфекс реготнув:

— Оце так витримка! Гаразд, тепер щодо правил. Коли смеркне, вас замкнуть тут, але парадний вхід залишиться відчиненим — на той випадок, якщо вам знадобиться покинути замок. До того ж на кожному поверсі є залізні двері, що ведуть до моїх кімнат у східному крилі. Їх теж замкнуть, та в разі надзвичайної потреби ви можете гучно постукати, й тоді до вас прийдуть на допомогу. Через активність привидів електрика в західному крилі не працює, але у вестибюлі ми поставимо телефон, що з’єднає вас із вартівнею Старкінса. Усі внутрішні двері в крилі будуть відімкнені, тож можете ходити собі, куди схочете. За одним винятком... — Він поплескав долонею по кишені піджака. — Для цього винятку в мене тут є ключ, і ви скоро його одержите. Є ще якісь запитання?

— Було б добре, сер, якби ви показали нам місця, де привидів найбільше, — спокійно попросив Локвуд. — Якщо ви, звичайно, маєте час...

— Так. Так, авжеж... Старкінсе!— несподівано гучно гаркнув старий; з вестибюлю негайно з’явився сторож, заламуючи кощаві руки. — Візьми Бориса й Карла, нехай вони займуться телефоном. А я тим часом проведу пана Локвуда замком... Він хороший служник, — провадив Ферфекс, коли сторож подався геть, — тільки в біса боягузливий. Надвечір сюди його нічим не заманиш — навіть якщо сонце ще не зайшло. Можливо, тому він і залишився дотепер живий... Що ж, ходімо.

Він провів нас вестибюлем до арки. За нею виявилась квадратна кімната, застелена килимом, з рядами книжкових полиць по стінах; у дальшому її кінці видніли міцні металеві двері. Бридкі сучасні залізні стільці, оббиті шкірою, стояли біля кількох столиків для читання. Одну стіну майже суціль укривала велика колекція фотографій у рямцях — часом кольорових, та здебільшого чорно-білих. На найбільшому знімку, що висів на почесному місці, ми побачили серйозного молодика в камзолі й вузьких штанях, який дивився на запліснявілий череп.

Локвуд зацікавлено поглянув на фотографію:

— Пробачте, сер... Це ви?

Ферфекс кивнув:

— Так, це я. Замолоду я грав Гамлета. Взагалі я переграв багато шекспірівських ролей, але Принц Данський — мій улюбленець. «Бути чи не бути?» — герой на роздоріжжі між життям і смертю... Це бібліотека, де я проводжу більшу частину свого часу, коли приїжджаю сюди. Мої попередники не дуже зналися на книжках, тому я привіз до замку власну книгозбірню. Звідси один крок до моїх кімнату правому крилі, а залізні меблі — виготовлені, до речі, на моїх власних заводах, — відганяють привидів.

— Як на мене, дуже затишна кімната, — зауважив Локвуд.

— Вам не варто тут затримуватись, — мовив Ферфекс, ведучи нас до вестибюлю, де Старкінс саме розміщував на столику, біля мальованої вази, чорний старомодний телефон. — Джерело, безперечно, знаходиться в найстарішій частині замку. Десь у вестибюлі, Довгій Галереї чи, радше за все, нагорі... Агов, обережно! — гукнув він двом лакеям, що тягли телефонний дріт до столика. — Це ваза доби династії Хань! Знаєте, скільки вона коштує!?

Поки Ферфекс картав лакеїв, я подалася вестибюлем в інший бік і прислухалася своїм внутрішнім вухом, проте почула лише власне серце — воно несамовито билось у мовчазному чеканні. Попереду мене височіли великі кам’яні сходи, що вели нагору, в темряву. Перила були оздоблені зображеннями якихось химерних істот із рогами та лускою: кожна з них підтримувала пазурами невеличкий постамент.

— Ти щось чуєш? — пробурмотів Джордж, який вирушив слідом за мною.

— Ні. Схоже, що Джерело чимось накрите або завішене.

— Бачу, що вас зацікавили славетні Сходи, що кричать! — Ферфекс нарешті повернувся до нас. — На отих постаментах, що в пазурах різьблених драконів, Червоний Герцог виставляв черепи вбитих ним дівчат — якщо, звичайно, ці історії кажуть правду. Щоправда, цієї ночі ви самі зможете це виявити. Сподіваюся, що вам — заради вашого ж добра! — не доведеться почути крик цих сходів.

Він помалу рушив угору, стукаючи ціпком по кам’яних сходинах. Ми мовчки подалися за ним, не звертаючи уваги одне на одного, силкуючись зосередити свої чуття на нашій меті. Я поклала руку на перила, ловлячи своїм розумом сліди потойбічної сили і увесь час прислуховуючись.

Ми проминули вікно — чотири мляві постаті в останніх промінцях надвечірнього сонця — і дісталися другого поверху. Тут темно-вишневий килим і оксамитові червоні шпалери поглинали всі звуки. Повітря заполонила дивна мішанина запахів — від свіжих тропічних квітів до гнилизни. Довгий широкий коридор — як я пам’ятала з Джорджевих планів — вів зі сходу на захід, уздовж усього будинку. Обабіч ішли ряди напівпрочинених дверей: за ними було видно темні старовинні меблі, картини, дзеркала у важких золотих рамах...

Ферфекс, проминаючи всі ці кімнати, прямував уперед — на захід. Нарешті коридор закінчився замкненими дверима.

Господар зупинився. Чи то від довгого підйому сходами, чи від задушливого повітря він помітно захекався.

— За цими дверима, — нарешті промовив він, — те саме місце, про яке я розповідав вам. Червона Кімната.

Замкнені міцні дерев’яні двері нічим не відрізнялись від решти дверей, які ми щойно проминули, — хіба що знаком: грубо видряпаним скісним хрестом на середній дошці. Одна лінія хреста була коротша за другу; видно було, що його видряпали гарячково, з люттю, глибоко продерши дошку.

Ферфекс міцніше сперся ціпком об підлогу:

— Пане Локвуде, зверніть на цю кімнату особливу увагу. Це небезпечне місце, тому двері сюди постійно замкнено. Як я вже казав, у мене є ключ від неї: зараз я передам його вам.

Старий ще довго молов язиком, порпаючись у кишенях. Нарешті він знайшов ключ — маленький, золотий, на темно-червоній стрічці. Локвуд спокійно взяв його.

— Я переконаний, що Джерело тут, — провадив Ферфекс. — А ви вже самі вирішуйте, чи вірити мені, чи ні. Вам не треба заходити сюди негайно — це я залишаю на ваш розсуд. Сподіваюсь, ви вже відчуваєте тут...

Не пам’ятаю, що він там казав іще. Я щосили намагалася приглушити ледь чутний, але наполегливий хор голосів, що несподівано обірвав тишу. Голоси лунали так близько, що це мені аж ніяк не подобалось. Я помітила, як зблідло Локвудове обличчя, а Джордж позеленів так, ніби його занудило, й підняв комір, немовби відчувши холод.

Унизу, у вестибюлі, телефон нарешті встановили біля вази. Його дріт тягся кудись до бібліотеки. Лакеї вже пішли. На тлі напівтемного прямокутника дверей стояв старий Берт Старкінс.

— Десять хвилин, сер! — вигукнув він.

— Пане Локвуде, вас це влаштовує?— поцікавився Ферфекс.

Локвуд кивнув:

— Цілком. Десяти хвилин нам вистачить.

Ми мовчки працювали під високим вузьким вікном у Довгій Галереї — розбирали наші торбини, діставали знаряддя, підтягали ремені й поправляли руків’я рапір. Кожен з нас мав свій особистий комплект зброї — навіть із певним доповненням, замість каністри з Грецьким Вогнем.

На пояс собі я почепила рапіру, ліхтарик із запасом батарейок, три свічки з коробочкою сірників, п’ять маленьких срібних печаток (усі — різного розміру), три соляні бомби, дві каністри з лавандовою водою, термометр, записник і ручку. До того ж через плече я перекинула ремінь із двома рядами пластмасових посудинок: у кожній був фунт залізних стружок і півфунта солі. Через інше плече були перекинуті міцно скручені шестифутові залізні ланцюги. І, нарешті, в кишені моєї куртки лежав запас їжі— пляшечка енергетичного напою, бутерброди й шоколадка — про всяк випадок. Термос із міцним гарячим чаєм, найдовші ланцюги та найважчі срібні печатки ми поклали до окремої торбини.

На додачу до звичайного вбрання, на мені були теплі рукавички, жилет, леґінси й вовняні шкарпетки. Поки не настав холод, я зібгала свій кашкет і запхала його до кишені. А на моїй шиї досі ховалася срібляста скляночка з кольє.

Мої приятелі вбралися так само; Локвуд також заховав у нагрудну кишеню свої темні окуляри. Знаряддя висіло на нас справжнім тягарем: ми взяли з собою більше заліза, ніж зазвичай, бо від цього по-справжньому залежало наше життя. Якщо ми розійдемось, то кожен з нас може оточити себе залізним колом. У торбинах ще залишались ланцюги завтовшки в два дюйми — для найдужчих Гостей, — проте ми вирішили поки що не діставати їх.

Приготування скінчилися. Сонце за вікном майже зайшло. Червоні язики полум’я в каміні поволі згасали. Темрява повзла Довгою Галереєю, закрадаючись до кожного закутка великих кам’яних сходів. Ну то й що? Так, день скінчився, надходить ніч, і всі Гості в замку прокидаються, але агенція «Локвуд і К°» — напоготові. Ми працюємо разом, і нам нема чого боятися.

— От і все, — мовив Ферфекс, стоячи разом зі Старкінсом на дверях. — Я повернуся сюди вранці о дев’ятій, щоб вислухати ваш звіт. Чи є ще якісь запитання?

Він пильно дивився на нас. Ми стояли й чекали. Локвуд лагідно всміхався, поклавши руку на рапіру. Поруч із ним стояв Джордж — у своїх незмінних окулярах, незграбніший, ніж будь-коли, бо його штани ледве трималися через вагу торбин із сіллю й залізом. А я... Цікаво, який я мала вигляд цієї останньої миті? Сподіваюсь, непоганий. А ще сподіваюсь, що я нічим не виказала свого страху.

— Чиє запитання? — повторив Ферфекс.

Ми втрьох стояли мовчки, чекаючи, коли він зачинить двері й піде собі.

— Тоді до побачення вранці! — Старий підняв на прощання руку. — Успіхів вам усім!

Він коротко кивнув Бертові Старкінсу, обернувся й подався до сходів. Старкінс узявся замикати двері: вони жалібно зарипіли. На якусь мить ми побачили силует сторожа між половинками дверей, що скидався в сутінках на старе покручене дерево... Нарешті двері гучно ляснули. Я почула, як цей ляскіт прокотився відлунням від вестибюлю до галереї — й далі, по всіх запорошених коридорах замку.

— Якби він забув тут ціпок і повернувся по нього, — зауважив Джордж, — пропала б така ефектна сцена! Правда?

Ніхто з нас не відповів йому. Відлуння вщухло, й мертвотна тиша замку знов оточила нас зусібіч, наче вода на дні колодязя.

20

— Передусім — найголовніше! — мовив Локвуд. — Зачекайте тут.

Тупаючи черевиками по кам’яних плитах, він хутко перетнув вестибюль, де на нього похмуро зирили портрети давніх господарів замку, — і підійшов до невеличких дверцят біля сходів. Тоді відчинив дверцята і майнув усередину. Запала тиша. Ми з Джорджем мовчки перезирнулись, Щось клацнуло, потім у туалеті зашуміла вода. Локвуд вийшов і неквапом подався до нас, несучи під пахвою великий пакунок.

— Отак буде краще, — зауважив він.

— Що це таке? — запитав Джордж.

Локвуд підняв пакунок:

— Найпотужніший Грецький Вогонь від Сетчела! Сім каністр! Почепіть їх собі до поясів, як завжди, — і вирушаймо.

Він зірвав захисну стрічку і розгорнув мокрий пластик. Звідти на його долоню випали дві блискучі срібні каністри.

— Локвуде, як тобі вдалося... — почав Джордж.

— Ти сховав ці каністри під одягом! — вигукнула я. — А потім — у туалеті, коли ми приїхали! Тоді, коли ми чекали тебе разом зі Старкінсом!

Локвудові зуби блиснули в сутінках.

— Твоя правда. Я припасував каністри до підбою свого пальта. Потім навмисне вдав, ніби мені закортіло до туалету, й сховав їх у бачку. Тримай, Люсі. Це тобі.

Я почепила каністри, як завжди, до свого пояса. Локвуд тим часом витяг ще дві й простяг їх Джорджеві.

— Я передбачав, що Ферфекс захоче обшукати нас. Тому й не поклав вогонь у торбини, а сховав його в замку, геть від чужих очей, ще до обшуку. Проте, правду кажучи, я й не підозрював, що він зробить це без нас. Це ще раз доводить, що він за людина.

— Що ж це за людина? — перепитав Джордж, оглядаючи свої каністри.

— Страшна людина. Хіба це не помітно? Оці дві каністри — для мене...

Я приголомшено хитнула головою:

— Якщо Ферфекс дізнається...

— Не дізнається! — Локвуд вишкіривсь у своїй вовчій посмішці. — Будь певна: мене ночами не мучитиме совість через те, що я обдурив його. Він зарано виклав нам свої правила. Це дало нам право підлаштувати їх до свого смаку.

— Я не згоден з тобою, Локвуде, — заперечив Джордж. — Робота в нас, звичайно, серйозна. Та якщо ми підпалимо ніжку якого-небудь стільця доби королеви Анни, то — прощавай, грошенята. Локвуд обдере нас незгірше за Гоупів.

— Гаразд, подасть він на нас позов, — кивнув Локвуд. — То й що? А цей Грецький Вогонь може врятувати нам життя. Пам’ятаєте, що сталось з останніми агентами, які провели тут ніч? Ніхто не знайде нас мертвими на підлозі. Тому я вчора купив ще дещо...

Він дістав з розірваного пакунка сьому каністру, трохи більшу за решту. На її боці так само стояла марка корпорації «Світанок», однак обгортка була не біла, а темно-червона. З одного кінця каністри стирчала довга трубка.

— Новий сорт Вогню, — пояснив Локвуд, чіпляючи каністру до свого пояса. — Хлопець із «Сетчела» розповідав, що агенти «Фіттес» і «Ротвела» користуються ним у найскрутніших випадках. Цей вогонь спричиняє надпотужну вибухову хвилю із срібла, заліза й магнію. Жоден привид не може протистояти їй — під її захистом ми будемо в безпеці. Та й коштує ця штучка нівроку! Так, а що нам тепер робити з цим мотлохом? — Він зібгав розірваний мокрий пакунок і запхав його до Ферфексової вази доби династії Хань. — Отак! А тепер — до роботи.

Ми обладнували свій штаб у бібліотеці. Вона містилась однаково близько й до парадного входу, й до переходу в безпечне крило; до того ж тут було чимало залізних меблів, що мало помітно згасити активність Гостей. Ми затягли сюди свої торбини й поставили на одному з столів електричний ліхтар. Локвуд увімкнув його на низьку потужність.

— Місце ми вже трохи оглянули, — сказав він. — Які є думки?

— Тут усюди повно потойбічної енергії, — зауважила я.

— А де її найбільше? — запитав Джордж.

— У коридорі біля Червоної Кімнати.

— Ти щось чула там, Люсі?

— У тому коридорі? Шепіт. Надто тихий, щоб розібрати слова, але голоси були... розлючені. В усіх інших місцях — тиша. Щоправда, здається мені, що вночі ця тиша припиниться... — Я ніяково всміхнулась. — Ні, ви не подумайте, що я лякаю вас.

Локвуд кивнув:

— Так і буде. Я цілком згоден з тобою. Я всюди відчуваю Смертні Вогні, але ніде не можу розгледіти їх як слід. Що в тебе, Джордж?

— Я не такий чутливий, як ви, але дещо все-таки помітив, — відповів Джордж, простягаючи нам свого термометра. — Коли ми були в бібліотеці з Ферфексом, температура була шістнадцять градусів. А зараз — тринадцять. Повітря швидко холоне.

— І це ще не кінець, — погодився Локвуд. — Гаразд, працюймо по порядку. Стежмо за температурою й своїми відчуттями. Спочатку — перший поверх і сходи, далі— підвал. Потім трохи перепочинемо й візьмемося до горішніх поверхів. Ніч довга, а будинок — великий. Тримаймося разом. Ніхто не відходить далеко — за будь-яких обставин. Закортить до туалету — підемо втрьох. Зрозуміло?

— Тільки чаю я сьогодні більше не питиму, — попередила я.

Відчуття мої були правдиві. Цей будинок гнітив нас, мов велетенський тягар. І до того ж тут скоро мали з’явитися привиди.

Завдяки залізним меблям у бібліотеці ми знайшли небагато слідів потойбічної енергії. Та навіть тут, вимкнувши ліхтар і стоячи в темряві, ми помічали невеличкі спалахи й нитки світла, що кружляли довкола нас. Вони були надто слабкі й не могли прибрати чіткої форми, проте залишали по собі помітні плазмові сліди. Дотримуючись традиційної методики «Посібника Фіттес», Джордж виміряв температуру в кожному кутку і в центрі кімнати й записав свої спостереження на плані будівлі. Я стояла з рапірою напоготові: ми з Локвудом застосували свої Таланти, щоб перевірити наші відчуття. Проте, на жаль, у нас майже нічого не вийшло. Тиша просто-таки закладала мені вуха. Локвуд помітив лише кілька давніх Смертних Вогнів; до того ж, як на мене, його більше зацікавили театральні фотографії на стіні.

У вестибюлі температура тим часом упала до одинадцяти градусів. Спалахи плазми поволі дужчали, кружляючи довкола нас, неначе світлячки. З’явилися перші хмаринки світло-зеленого примарного туману — такі слабенькі, що нам доводилося напружувати очі, щоб розгледіти їх. Туман стелився над підлогою й потихеньку заповнював кімнату.

Несподівано я почула тихе тріскотіння, наче в зламаному радіоприймачі. Воно то вщухало, то гучнішало, мало не переростаючи в загрозливий шум, та щоразу пропадало знову. Невідомо з якої причини цей звук схилював мене. Якби я тільки могла його вимкнути!

Локвуд тим часом помітив у вестибюлі три надзвичайно яскраві Смертні Вогні.

— Як ти думаєш, вони нещодавні? — запитала я.

Він зняв окуляри й заховав їх у кишеню.

— Можливо. А може, це сліди якоїсь давньої моторошної події. Зараз сказати важко.

Дивно, що самі сходи майже ніяк не проявляли себе. Тутешня температура (Джордж виміряв її на кількох сходинках, а потім обчислив середнє значення) не відрізнялась від температури у вестибюлі. Жодних звуків, тим паче — крику, чути не було. Торкнувшись кам’яних перил, я не відчула нічого, крім неспокою, який — правду кажучи — переслідував тут мене всюди.

Кінець Довгої Галереї ховався в холодній темряві. Вогонь у каміні майже згас: один-єдиний його язичок ще тремтів серед попелу, проте розгорітись ніяк не міг. Джордж знову поглянув на термометр.

— Вісім градусів, — зауважив він. — Падає далі.

— Щось я трохи нездужаю, — зізналась я. — А ви?

Хлопці кивнули. Так, почалося! Знайомі прояви духів — здавити тобі серце так, щоб захотілося скрутитись клубочком і заплющити очі...

Тримаючи руки на рапірах, ми разом подалися до Червоної Кімнати.

Наш відчай зростав дужче й дужче, поки ми пробиралися повз чайний стіл і камін до гобелена в кінці галереї. Температура швидко падала. Примарний туман густішав і обнімав нам гомілки. Аж ось, озирнувшись, ми вперше побачили справжніх привидів — три неясні постаті, що стояли посеред вестибюлю.

Як і всі привиди Першого Типу, вони бовваніли збоку, скраю ока. Чорно-сірі, з зернистого диму, вони часто мерехтіли і раз по раз розчинялись у повітрі. Двоє з них були заввишки з дітей, а третій — з дорослу людину: більше про них нічого не можна було сказати.

Намагаючись не звертати на них уваги, ми вирушили далі, до стіни з гобеленом. Тут було помітно холодніше. Локвуд підняв ріжок гобелена й зазирнув за нього.

— Мене це місце теж зацікавило, — зауважив Джордж. — Бачиш там що-небудь?

— Лише камінь. — Локвуд опустив гобелен. — Хоча тут нівроку холодно.

— Авжеж. Шість градусів. От-от упаде до п’яти. Гаразд, ходімо далі.

Коли ми закінчили оглядати перший поверх і подалися назад до сходів, усюди вже стелився лиховісний туман, було чути звуки й запахи, які поширював аж ніяк не Джордж. Ніде не було так холодно й тихо, як у Довгій Галереї, проте надприродна сила вже просочила ціле крило. Моторошний шум гучнішав. Один за одним з’являлися Смертні Вогні. Дедалі частіше з’являлися привиди. До нас вони не наближались, однак виринали чи там, звідки ми щойно пішли, чи там, куди ми саме збирались. Їх не можна було розгледіти до ладу, хоч серед них траплялись і дорослі, й діти. Усі вони, здавалося, належали до Першого Типу: кволі, мляві й трохи сумні.

— Це все дрібнота, — мовив Джордж, тримаючи над головою свічку, коли ми сходили до підвалу. — Тіні, Причаєні, Серпанки... Зовнішні прояви справжніх, глибших привидів. Поки що ми не знайшли нічого подібного до Джерела — крім холодного місця біля гобелена. До речі, ви знаєте, яка кімната просто під ним?

Я промовчала. Нікому з нас не хотілося йти до Червоної Кімнати раніше, ніж через годину, хоч кожен розумів, що наше розслідування урешті приведе нас туди.

У підвалі панувала темрява. Протяг відразу загасив наші свічки, тому ми озброїлись електричними ліхтариками. Їхнє проміння тут-таки розбіглося по заплутаних коридорах, сірих кам’яних стінах, стародавніх колонах і вищерблених плитах на підлозі, де теж клубочився примарний туман. У деяких нішах стояли потрощені бочки й порожні стійки, де колись зберігали вино; інші були завалені дровами й засновані павутинням. Не обійшлося, звичайно ж, і без щурів. Що глибше ми сходили, то більше ставало й павутиння, й туману. Температура падала далі.

Нарешті остання кімната закінчилася глухою кам’яною стіною.

— Те саме, що в галереї, — зауважив Джордж, розглядаючи план, над яким я тримала ліхтарик. Локвуд із рапірою стояв поруч. — Ми прямісінько під її дальнім кінцем — і знову натрапили на холодне місце. Тут так само п’ять градусів — найменший показник у підвалі. А погляньте, скільки тут павутиння... Ой!

Локвуд відштовхнув нас і рубонув рапірою по стіні. Кінчик врізався в камінь, звідки посипались жовті іскри.

— Хай йому дідько, не влучив! — вилаявся він. — Утік!

Я витягла свою рапіру. Джордж, навантажений рюкзаком і ланцюгами, втратив рівновагу і впав на підлогу. Ми з Локвудом шалено озиралися на всі боки. Мій ліхтарик описував дикі кола — тепер нас оточувало тільки сіре каміння.

— Локвуде! Що сталося? — запитала я.

Відгорнувши волосся з очей, він засапано відповів:

— Хіба ти не бачила?

— Ні.

— Він стояв навпроти тебе. Прудкий до біса!

— Локвуде!..

— Чоловік. Виплив з темряви біля стіни. Не весь — тільки рука й голова. Хотів схопити тебе, Люсі. Мабуть, чернець — у нього маківка була лиса. Голена. Тонзиліт, чи як це називається...

— Тонзура, — обізвався з підлоги Джордж.

— Нехай буде тонзура. Яка різниця! Мені не сподобалось його обличчя.

Ми повернулися нагору. Кілька хмаринок примарного туману проникли до бібліотеки, проте ліхтар горів яскраво, тримаючи привидів на відстані. Локвуд трохи додав світла, а ми поскидали наші ланцюги, щоб дати спинам перепочити, поклали на бібліотечні столики каністри з вогнем і мовчки посідали. Було вже по десятій годині вечора.

Уже тривалий час срібляста склянка холодним тягарем тиснула мені на груди, тож я скористалася можливістю витягти її поверх пальта. Всередині кулон світився блакитним сяйвом — я вперше це побачила. Зрозуміло, що дух убитої дівчини був досі живий. Може, він відчув потойбічну силу, що панувала довкола, а може, тут була якась інша причина. Та й загалом про те, чому він повернувся через п’ятдесят років, можна було хіба що здогадуватись.

Джордж розглядав план замку, розстеливши його на колінах і раз по раз стукотячи олівцем по своїх зубах. Локвуд закінчив зі своїм печивом і вирушив з ліхтариком до книжкових полиць. У вестибюлі, перед дверима, з’явився самотній привид, замерехтів — і пропав.

— Є! — зненацька вигукнув Джордж.

Я злякано сховала склянку під пальто:

— Що?

— Джерело! Я знаю, де воно!

— Я думаю, ми всі вже здогадались про це, — зауважила я. — У Червоній Кімнаті. Пора вже туди навідатись. Зараз відпочинемо й підемо.

— Можливо, — відповів Джордж. — А можливо, й ні.

Він зняв окуляри, щоб потерти втомлені очі, а потім знову надяг їх. Дивна річ: без окулярів Джорджеві очі були маленькі й кволі, навіть безглузді, наче в спантеличеної вівці, що завернула до чужої кошари. Зате з-за окулярів вони дивились проникливо й твердо, наче в орла, що збирається зловити цю дурну вівцю собі на сніданок.

— Тут дещо дивує мене, — провадив Джордж. — Ось погляньте... — Він поклав обидва плани на стіл. — Ось давнє креслення руїн монастиря. Ось трапезна — нинішня Довга Галерея. Ось горішні кімнати — колишні чернечі спальні. Багатьох із них уже немає, проте одна збереглася дотепер — це та сама Червона Кімната.

— Локвуде! — окликнула я. — Ти слухаєш?

— М-м... так. — Локвуд саме стояв біля стіни з Ферфексовими фотографіями. Він узяв з полиці велику книгу й тепер ліниво гортав її.

— На середньовічному кресленні, — вів далі Джордж, — позначено проходи за Червоною Кімнатою й Довгою Галереєю, які потім було замуровано. Вони вели до кількох кімнат на обох поверхах — може, до спалень, чи до комор, чи до каплиць для молитов. Можливо, що вони були і в підвалі — на плані їх немає... А якщо ви тепер поглянете на план дев’ятнадцятого століття, тут ці додаткові приміщення вже не позначені. Саме таким це крило замку збереглося донині — з великою кам’яною стіною й холодними місцями.

— Стіна дуже міцна, — зауважила я.

— Дуже товста, — уточнив Джордж. — У тім-то й річ. Вона помітно товща, ніж на давньому плані. Саме там, де раніше були проходи.

Хвиля збудження, мов електричний розряд, пробігла моїми грудьми й руками.

— Ти думаєш...

Джорджеві окуляри блиснули:

— Так. Думаю, що там є потаємні кімнати.

— Якщо решту кімнат було знищено, то проходи до них стали непотрібними, і їх просто могли замурувати стіною, — міркувала я. — Це цілком можливої Як ти гадаєш, Локвуде?

Локвуд не відповідав. Озирнувшись, я побачила, що він зняв з полиці ще кілька томів — і тепер захоплено переглядає їх, стоячи до нас спиною й сьорбаючи чай із термоса, що ледве тримається на стосі книжок.

— Локвуде! Що ти, в біса, робиш?!

Він обернувся до мене. Його очі були відчужені — так само, як я помічала в нього вже кілька останніх днів. Здавалось, ніби він дивився кудись у далечінь.

— Пробач, Люсі. Що ти сказала?

— Я не казала, а кричала! Що ти там робиш? Джордж знайшов Джерело!

— Справді? Чудово... А я тут погортав Ферфексові альбоми. Він зберігає записи про всі ролі, які грав замолоду: програми, квитки, огляди й таке інше. Неймовірно! Колись він був непоганим актором.

Я вирячилась на Локвуда:

— Кого це цікавить? Виходить, тому ти й не допомагав нам шукати Джерело?!

— Ні, чому ж... Я теж шукав. Джерело близько, тільки для нас воно поки що недосяжне... — Його обличчя засяяло усмішкою. — Хоча — твоя правда: зараз це не головне! — Він сів біля нас і по-дружньому ляснув Джорджа по спині. — Що ти там казав, Джордж? Потаємні кімнати за стіною?

— Так, кімнати або проходи. — Джордж поправив окуляри й хутко заговорив: — Пам’ятаєте Ферфексову розповідь про загибель команди «Фіттес» тридцять років тому? Це мене відразу насторожило. Двох агентів знайшли мертвими в Червоній Кімнаті. А третій — хлопчик — зник. Привиди, як нам відомо, не їдять свої жертви. То куди ж він подівся?— Джордж постукав пальцем по кресленню. — Десь отут. За цією надзвичайно товстою стіною. Йому пощастило знайти потаємний вхід і увійти туди. А Гість — саме той Гість, що є головною причиною всього цього шарварку, — його спіймав. І хлопчик не повернувся назад. Його тіло — досі там, за стіною. І я ладен посперечатись натри найкращі шоколадні пончики від Арифа, що Джерело — теж за стіною.

Ми схилились над планом серед нашого маленького острівця світла, довкола якого вже хвилювалось море примарного туману. Локвуд задер голову, стулив пальці й замислився.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — У мене теж є важливі відомості.

— Сподіваюсь, не про Ферфексові альбоми? — супилась я.

— Ні. Послухайте. Джордж, як і завжди, каже правду. Джерело напевно сховане в цій стіні. Щоб відшукати його, ми повинні знайти потаємний вхід: найвірогідніше, він — у Червоній Кімнаті. Історії про Кумб-Кері-Голл — здебільшого дурниці, Сходи, що кричать, — чистісінька вигадка, а от Червона Кімната — це вже дещо інше. Ми всі відчули її атмосферу ще за дверима. А всередині буде ще веселіше, — він пильно поглянув на нас. — І до того ж нам нема чого туди йти. Ферфекс казав це сам. Ми не повинні йти до тієї кімнати. Ми одержимо грубі гроші лише за те, що проведемо тут ніч, і цих грошей нам вистачить, щоб відшкодувати всі збитки на Шин-Роуд. Ферфекс уже переказав нам ці кошти — я зателефонував до банку відразу, як ми сюди приїхали. Якщо ми знайдемо і знищимо Джерело, то одержимо ще більше, та в цьому крайньої потреби немає. Компанія житиме й так.

— Та невже? — обізвався Джордж. — Хіба не тобі хотілось великих справ, Локвуде? Крім того, що це неприємно здивує Ферфекса, це знищить нашу репутацію!

Локвуд навіть не спробував це заперечити.

— Я вже казав, — спокійно відповів він, — що нам потрібен гучний успіх. Розкриття вбивства Енні Ворд наблизило нас до нього — завдяки Люсі. Але... цей успіх не гарантований. — Він зітхнув. — Ми ще не можемо зробити останнього кроку. Щодо пошуків тутешнього Джерела — це вже інша річ. Проте вкрай ризикована. В Червоній Кімнаті ховається щось надзвичайно потужне. — Локвуд усміхнувся, та цього разу його усмішка була не енергійно-завзята, якій ти беззастережно коришся, а лагідна й дружня. — Ви ж знаєте мене, — сказав він. — Гадаю, нам варто було б спробувати... Але я не можу піддати ваші життя такій загрозі. Тому — обирайте самі. Усе залежить від вас.

Ми з Джорджем перезирнулись. Він чекав, що скажу я, а я — що скаже він. Примарне тріскотіння в моїй голові несподівано вщухло — немовби привид, що хазяйнував у домі, теж чекав на моє рішення.

До цього вечора я, напевно, повернула б назад. Уже багато разів, довіряючи своєму чуттю в критичних ситуаціях, я помилялась. Та відтоді, як ми переступили цей поріг і розпочали свої пошуки, моя впевненість поволі зросла. Ми працювали разом краще, ніж будь-коли раніше. Обережно, точно, впевнено. Я навіть повірила в те, що «Локвуд і К°» нарешті здобуде справжню славу. Тому здаватись просто так мені не хотілось. Я глибоко зітхнула.

— Я вважаю, що варто зазирнути туди, — сказала я. — Але перед тим забезпечити собі шлях до відступу. Якщо все піде погано, то нам треба буде покинути замок якомога швидше.

Локвуд кивнув:

— Звичайно. А ти як вважаєш, Джордж?

Джордж пирхнув:

— Дивовижна річ! Люсі нарешті сказала щось розумне. Я вважаю так само. А для забезпечення відступу, — він поплескав по каністрах на поясі, — ми можемо користуватися всіма доступними засобами.

— От і чудово, — спокійно підсумував Локвуд. — Забирайте торбини, й ходімо.

Ми прийняли рішення — проте не збиралися діяти нерозважливо. Піднімаючись нагору, ми оглядались і прислуховувались через кожні кілька сходинок. Як і раніше, привиди не наближались до нас, зате примарний туман уже доходив нам до колін. Локвуд помітив Смертні Вогні в коридорі і біля дверей спальні. Що ж до моїх почуттів, то гнітюча тиша повернулася: вона знову стискала мої скроні. Повітря здавалося густим і в’язким. У коридорі було чути важкий, нестерпно-солодкий запах.

Шепоту поки що чути не було. Натомість, озирнувшись, я побачила в коридорі привидів, що купчилися в променях ліхтарів.

— Вони ніби чекають, — пробурмотіла я. — Чекають, коли ми увійдемо до кімнати.

— У кого м’ятні льодяники? — обізвався Джордж. — Тут ми напевно без них не обійдемось. Я це знаю.

Локвуд витяг з кишені ключ і вставив його в замкову щілину.

— Повертається легко, — зауважив він.

Замок гучно клацнув.

— Гаразд, готово. Ходімо. Зазирнімо туди, як радила Люсі, і все.

Джордж кивнув. Я силувано всміхнулася.

— Не бійтеся, — додав Локвуд. — Усе буде гаразд.

Далі він узявся за клямку й штовхнув двері. Ніч жаху розпочалася.

21

Завіси дверей навіть не рипнули. Та, правду кажучи, цього й не треба було.

З кімнати одразу війнуло сухим холодним повітрям, запахом пороху та порожнечі. Те саме відчуття, коли ти заходиш до будь-якої покинутої кімнати. Локвуд направив у темряву ліхтарик: його промінець висвітив голі дошки підлоги — темно-сірі, запліснявілі. Подекуди на підлозі видніли клапті старезного, кількасотлітнього килима.

Локвуд освітив ліхтариком протилежну стіну. Спочатку ми побачили білий плінтус, а потім — темно-зелені шпалери, майже почорнілі від бруду та часу. Подекуди вони повідривались і оголювали цеглу, з якої давно обсипався тиньк. Далі промінь піднявся до високої стелі з візерунчастою ліпниною. Посередині стелі висіла одна-єдина люстра, з завитків та ланцюгів якої звисало сіре м’яке павутиння.

Павуки... Певна прикмета!

Локвуд опустив ліхтарик униз. Просто під нашими ногами, на порозі кімнати закінчувався килим, яким було вистелено коридор. За ним було припасовано міцну залізну смуту. А далі — порох, гола підлога й моторошна самота Червоної Кімнати...

— Ви щось відчуваєте? — запитав Локвуд. Його голос пролунав якось дивно й похмуро.

Ніхто з нас не відчував нічого надзвичайного. Тоді Локвуд переступив через залізний бар’єр, а ми з Джорджем подалися за ним, несучи важкі торбини. Холодне повітря оточило нас. Наші черевики м’яко ступали по дошках.

Я чекала потужного прояву відразу, тільки-но ми сюди увійдемо, проте нічого не сталось — мені лише дужче стиснуло скроні. Примарний туман сюди ще не проник, однак до мене долинув тихий шурхіт. Поставивши на підлогу торбини, ми освітили кімнату ліхтариками.

Кімната виявилась широкою, прямокутною; вона простиралася на всю глибину крила. Протилежна стіна — торець будівлі — відповідала стіні, завішеній гобеленом, на нижньому поверсі. В стіні не було ні дверей, ні вікон, а шпалери клаптями облізли з неї, оголивши старе каміння.

Праворуч вікон так само не було; натомість у лівій стіні їх виявилось аж три — щоправда, два вікна було замуровано цеглою. На третьому вікні збереглася стара віконниця.

Жодних меблів чи обстанови, крім люстри, в кімнаті не було.

— Щось вона не дуже «червона», — зауважив Джордж. Мені, до речі, спало на думку те саме.

— Працюймо, — обірвав його Локвуд. — Люсі, допоможи мені зробити коло. А ти, Джордж, — на варті.

Тримаючи ліхтарики в зубах, ми з Локвудом дістали з торбин найважчі — дводюймові — ланцюги. Розклавши їх на підлозі, ми заходились надавати їм форми кола — зараз це був наш найголовніший захист від того, що чекало нас у цій кімнаті.

Джордж тим часом нахилився над своїм рюкзаком, розстебнув у ньому бічну кишеню й сунув туди руку.

— Десь тут у мене був ФД проти Гостей, — бурмотів він. — Зачекайте...

— ФД? — перепитала я.

— Фіксатор Дверей. Остання новинка від Сетчела. Дорогий нівроку, але він того вартий... Ага, ось він! — Джордж підняв над головою грубо випиляний дерев’яний трикутник.

Я вирячилась на нього:

— Простий шматок дерева?!

— Не простий, подружко. Це ФД! У нього залізна середина!

— Таке враження, що ти знайшов його в купі дров... Скільки ти заплатив за нього?

— Я вже не пам’ятаю. — Джордж міцно закріпив фіксатор біля дверей. — Називай його як собі хочеш, але він не дає зачинятись дверям, а це допоможе нам залишитись живими.

Тут, звичайно, він казав правду. Рік тому, полюючи за Шедвельським Полтерґейстом, двоє з агенції «Ґрімбл» відстали від своїх колег, коли за ними зачинилися двері ванної кімнати. Це сталося дуже швидко, ніхто нічого не встиг зробити, й тих двох агентів забило до смерті кахельними плитками, що знялися в повітря. Тільки-но прояв припинився, двері відчинились самі.

— Треба ще насипати тут солі, — додав Локвуд, закінчуючи роботу над колом. — Щоб було певніше... Гаразд, захист у нас якнайпотужніший. Яка тут температура?

— Шість градусів, — відповів Джордж.

— Непогано. Зараз ця кімната — чи не найспокійніше місце в усьому замку... Починаймо шукати потаємний хід. Він, здається, в торцевій стіні?

— Так, — підтвердив Джордж. — Шукаймо будь-які ознаки входу. Кнопки, важелі — все, що завгодно. І вистукуймо порожні місця за стіною.

— Гаразд. Ми з Люсі йдемо першими. А ти, Джордж, залишишся тут і прикриватимеш наші спини.

Ми з Локвудом вирушили в протилежний кінець кімнати. Наші кроки відлунювали в порожнечі, а ліхтарики висвітлювали якнайменші частинки простору, щоб не притуплювати інші наші чуття. Я зайшла з лівого боку — туди, де було єдине незамуроване вікно. Крізь брудну шибку я помітила вогники далекого села й кілька зірок у зимовому небі.

Вимкнувши ліхтарик, я заходилась обмацувати долонями стіну. Камінь був холодний і шорохуватий, подекуди з цілими шпалерами. Мацаючи то по боках, то вище, то нижче, я раз по раз зупинялась — і уважно слухала, та все було спокійно.

— Відчуваєте запах?— несподівано запитав Локвуд. У світлі ліхтарика було видно, як він супиться й морщить носа.

— Який запах?

— Щось кисло-солодке... точно сказати не можу. Запах ніби знайомий, але химерний...

— Ти кажеш так само, як Люсі, — зауважив Джордж. Він стояв позаду нас, у центрі кімнати.

Хвилини минали. Наші з Локвудом руки зіткнулися в пітьмі, на самій середині стіни. Після короткої паузи наші пальці вирушили в зворотному напрямку, простукуючи кожну точку поверхні.

— Бачу кілька струменів плазми! — зненацька вигукнув Джордж.

— То нам зупинитися?

— Поки що ні.

Аж нарешті, майже в самісінькому кутку, мій стукіт став трохи лункіший, ніби всередині стіни була порожнеча.

— Тут щось є, — прошепотіла я. — Начебто порожнє місце. Якщо...

— А це що таке? — раптово промовив Джордж.

Ми всі почули, яку темряві щось м’яко, але рішуче стукнуло. Ми з Локвудом хутко озирнулися.

— Мерщій у коло, — наказав Джордж, — і вимкніть свої ліхтарики. Мого вистачить.

Він обережно освітлював своїм ліхтариком стелю, стіни й підлогу, поки ми поспішали назад до кола. Здавалося, що все було таке саме, як раніше.

Чи не таке? Щось поволі, підступно змінювалось в атмосфері замку.

Ми стояли спиною до спини в центрі кола, щільно тулячись одне до одного плечами.

— Зараз я вимкну ліхтарик, — попередив Джордж.

Так він і зробив. Ми опинилися в пітьмі серед порожньої кімнати.

— Люсі! — озвався Локвудів голос. — Ти щось чуєш?

— Той самий шепіт, — відповіла я. — Шепіт розлючених голосів.

— Звідки він лунає?

— Поки що не можу сказати. Ніби звідусіль.

— Гаразд. А ти що бачиш, Джордж?

— Спалахи та блискітки світла. Яскраві, але короткі. Точного місця назвати не можу.

Запала мовчанка.

— А що в тебе, Локвуде? — запитала я.

Він похмуро відповів:

— Зараз я бачу Смертні Вогні.

— Багато?

— Цілі дюжини, Люсі. Не знаю, як я раніше не помічав їх. Це справжня кімната смерті... — Він зітхнув. — Готуйте рапіри.

Троє плечей ворухнулись водночас. Пролунав потрійний брязкіт металу.

— Привид відчув наші клинки, — мовив Джордж. — Вогники забігали туди-сюди. А тепер знову заспокоюються.

— А що в тебе, Люсі?

— Шепіт ніби став гучніший і сердитіший, а тепер ущухає. Що нам робити?

— Знову цей запах! — мовив Локвуд. — Ой, як смердить! — Він аж скрикнув з огиди. — Невже ніхто з вас не чує його?

— Ні, Локвуде, — відповіла я. — Зосередься. Що нам зараз робити? Йти звідси геть?

— Гадаю, що так. Сюди наближається щось велике... О-о, які ці вогні яскраві! — Я почула, як він шукає захисні окуляри.

— Але ж Люсі знайшла потаємні двері! — втрутився Джордж. — Може, нам краще...

— Не двері, а тільки порожнечу за стіною, — заперечила я.

— Байдуже! — обірвав нас Локвуд. — Рушаймо звідси!

У темряві знову щось стукнуло — м’яко, але гучно, як і перед тим. Далі — ще раз, ще раз...

— Це — між нами й дверима, — зауважив Джордж.

— Здається, ні...

— Цить! — мовив Локвуд. — Просто слухайте!

Тук, тук, тук... Повільно й розмірено. Між кожними двома ударами моє серце тьохкало по п’ять разів. Неможливо було сказати, звідки лунає цей стукіт, що його видає, — проте він здавався мені знайомим. Мені пригадалася ванна кімната в нашому будинку на Портленд-Роу — ота, нижня, де я часом приймала душ, а на підлозі лежала Джорджева білизна — чекаючи, поки її потопчуть чиїсь необачні ноги. Але який тут може бути зв’язок? Передчуття небезпеки? Та невдовзі я зрозуміла, в чому тут річ. Душ у ванній був старий і протікав: тук, тук, тук...

— Увімкни ліхтарик, Локвуде, — прошепотіла я. — Посвіти просто поперед себе.

Локвуд послухався без жодного слова. Напевно, він так само все зрозумів.

Ніжне кружальце золотистого світла лягло на підлогу. Посередині його я побачила щось чорне, неправильної форми, схоже радше на великого розчавленого павука з незліченними ногами. Тук... У павука виросла ще одна нога. Тук... Ще одна нога, довша й тонша, потяглася вбік... Із кожним ударом посередині чорної плями ніби щось ворушилося. Сама ж ця пляма була блискуча й ніби трохи червоняста.

Локвуд потихеньку підняв ліхтарик — саме в той момент, коли в повітрі пролетіла ще одна крапля. Він направив світло на стелю: тут, серед тріщин і плісняви в тиньку, красувалася широка темна пляма. Її середина, густа і в’язка, наче патока, провисала й спадала на підлогу краплями.

— Тепер зрозуміло, звідки цей запах, — пробурмотів Локвуд.

— Кров... — тільки й промовила я.

— З технічної точки зору це плазма,— втрутився Джордж. — Привиди не мають...

— Мені байдуже до твоєї технічної точки зору, Джордж! — вигукнула я. — Це схоже на кров і пахне, як кров! Тому для мене це — кров!

Пляма на стелі ніби побільшала й перемістила свій центр ваги. Краплі почали спадати в другому місці, ближче до нас, і швидкість їхнього падіння збільшилась. Я увімкнула свій ліхтарик і подивилася на підлогу. Криваві павучі ніжки тоненькими струмочками підбиралися до наших ланцюгів.

— Не підпускайте їх до себе, — попередив Джордж. — Торкнутися плазми — все одно, що торкнутися привида.

— Ходімо звідси, — чітко наказав Локвуд. — Беріть торбини. Ні, ланцюги облиште — у нас є запасні. Готові! Тоді — мерщій! За мною!

Ми переступили залізний бар’єр і рушили до дверей, тримаючись якнайдалі від огидної маси, що аж випромінювала злобу. В кімнаті стало ще холодніше.

— Бувай! — вигукнув Джордж біля виходу.

Та двері виявились зачинені.

На мить усі ми заклякли. Мене огорнула паніка, черево аж звело від страху. Локвуд позадкував і намацав клямку. Тоді шалено смикнув її:

— Замкнено. Не можу відчинити.

Джордж озвався кволим голосом:

— АФД?

Я дико вилаялась:

— До дідька лисого ці назви, Джордж, коли він не працює! Ти не убезпечив двері як слід!

— Я все зробив як треба...

— Краще б ти засунув туди свою ТН — Товстелезну Ногу!

— Замовкни, Люсі!

— Замовкніть обоє! — гаркнув Локвуд. — І допоможіть мені!

Ми разом щосили навалились на клямку. Та двері навіть не поворухнулись.

— Де ключ? — запитала я. — Локвуде, ключ! Що ти зробив з ним?

Він завагався:

— Залишив у замковій щілині.

— Чудово! — зіпнула я. — А вивіску для Гостей ви часом не повісили — «Ласкаво просимо»?!

— Кажу тобі, я все зробив як треба! — спересердя вигукнув Джордж. — І солі теж насипав! — Він люто копнув ногою білу купку на підлозі. — Бачиш? Привид не міг навіть підійти до дверей!

— Заспокойтесь, — прошепотів Локвуд, освітлюючи ліхтариком стелю, з якої потяглася вниз нова крапля крові — саме над тим місцем, де ми стояли. — Він чує наш страх. Ходімо краще назад у коло.

Ми облишили суперечку й вирушили назад до ланцюгів. Кілька струмочків крові вже з’єдналися у великі струмені; вона вже не спадала зі стелі краплями, а по-справжньому текла. Підлогою розпливлася велика темно-червона калюжа.

— Нас оточують,— зауважила я. — Цікаво, скільки тут плазми?

— Дуже багато, — пробурмотів Джордж. — Це не просто Другий Тип. Полтерґейст володіє потужним телекінезом — він міг би зачинити й замкнути двері не відстані, але він себе так не виявляє. Можливо, це Перевертень. Але Перевертні не можуть замикати двері...

— Який я дурень! — озвався Локвуд. — Справжнісінький бовдур! Слід було здогадатися... Люсі, нам доведеться шукати потаємний вихід. Покажи, де ти знайшла в стіні порожнечу!

З калюжі крові на підлозі з’явилася кривава рука. Її пальці вхопилися за ланцюг, але відразу випустили його — і з сичанням зникли. Повітря так просякло запахом крові, що ми ледве дихали.

— Залишмося краще тут... — попросила я. — Тут він нас принаймні не дістане.

Джордж раптом скрикнув. Я побачила, як він сахнувся вбік, схилився над торбинами й мало не вийшов за межі залізного кола.

— Що за дідько?! — вилаявся Локвуд і направив ліхтарик на Джорджа. Той сидів на торбині, розстібаючи куртку. З його плеча курився димок.

— Угорі! — хрипко промовив він. — Мерщій!

Промінець ліхтарика ковзнув угору. Із запорошеної, вкритої павутинням люстри текла справжня темно-червона річка. Вона звивалась, набуваючи форми величезної прозорої руки, з якої внизу спадали нові краплі крові.

— Т-так... н-не можна, — прожебоніла я. — Ми ж у залізному колі...

— Назад! — Локвуд відштовхнув мене з середини кола, й туди негайно впала червона крапля. Ми всі стояли майже біля самісіньких ланцюгів. — Ми зробили завелике коло, — пояснив він. — Сила заліза не сягає центру. Там сила Гостя може подолати її.

— Треба звузити коло... — почав Джордж.

— Якщо ми звузимо коло, — обірвав його Локвуд, — нам не вистачить місця. Ще не настала північ, до світанку — сім годин, а прояви тільки почалися... Ні, нам треба вибиратися звідси! Ходімо до кутка, який знайшла Люсі. Вперед!

Тримаючи ліхтарики перед собою, ми переступили ланцюги з того боку, де ще не було кривавої калюжі, й тихенько подалися до лівого краю торцевої стіни. Та тільки-но ми рушили, як темні струмені зі стелі хутко потяглися за нами. Мені з переляку ще дужче звело черево; я вже ладна була закричати.

— Зачекайте! — мовила я. — Привид чує нас. Якщо ми підемо разом, він нас швидше спіймає!

Локвуд кивнув:

— Твоя правда. Гаразд. Ходімо, Джордж, спробуймо затримати його. А ти, Люсі, йди до стіни.

— Добре... А чому я?

— Ти ж дівчина, — відповів Локвуд.— Дівчата більш чутливі.

— Так, до емоцій, до людської поведінки, але ж не до потайних ходів у стінах!

— Ну, це майже одне й те саме. До того ж ми з Джорджем краще орудуємо рапірами.

Вимахуючи в повітрі ліхтариком і рапірою, він помчав углиб кімнати. Джордж таким самим чином кинувся в інший куток.

Мені не було часу розглядати, як хлопці відвертатимуть увагу привида. Я відставила вбік рапіру, пригасила ліхтарик до найменшої потужності і взяла його в зуби — аби хоч що-небудь бачити перед собою. Ліворуч від мене була віконна виїмка. За шибкою було холодне нічне повітря, а до землі, до стежки, вкритої рінню, — тридцять футів. Хтозна — може, ще стрибати доведеться. Все ж таки кращий спосіб померти.

Моє обличчя заливав піт — незважаючи на холод. Руки тремтіли, коли я торкнулась ними стіни. Як і перед тим, я почала простукувати місце, де звук був лункіший.

Цього разу мені не пощастило. Глухий камінь — і квит.

Я перебралася в куток — і несподівано вирішила простукати суміжну стіну. Може, там є якийсь важіль чи двері... Я ставала навшпиньки й стукала так високо, як могла. Присідала навпочіпки, натискала й штовхала. Робила все, що могла, аж поки дісталася до віконної виїмки. Все було так само марно.

Озирнувшись, я побачила, що наша тактика спрацьовує: Джорджеві й Локвуду вдалося відтіснити Гостя в протилежний кінець кімнати, проганяючи страх переможними вигуками, свистом і образами на адресу привида. Проте калюжа в центрі стелі випускала нові потоки крові: довгі, моторошні, вони огинали люстру й підбиралися до хлопців.

Я з жахом побачила, що один з кров’яних струменів уже майже підібрався до моїх ніг. Рука, що стриміла з середньої калюжі, зникла, та замість неї з’явився темний, тонкий потік. Чорні бризки полетіли на підлогу: одна впала мені на черевик, засичала й закурилася білим димком. Я відскочила в куток, до підвіконня.

Погано! Я щомиті могла опинитися в пастці. Я обернулася до вікна, приготувалася стрибати... аж тут мої пальці торкнулися дерев’яної віконниці. Я поглянула на неї... і в цю відчайдушну мить мені сяйнула думка.

Я увімкнула ліхтарик на повну потужність і освітила віконницю. То була міцна дерев’яна панель, завтовшки й заввишки майже з виїмку. Ззаду панелі я помітила міцні чорні завіси, що з’єднували її з каменем. Якщо зрушити її з місця, вона затулить шибку.

І — ймовірно — відкриє щось інше...

Я вчепилась у віконницю, намагаючись посунути її. Мені хотілося зазирнути за неї. І ось я відчула, що панель зрушилась. Посвітила ліхтариком — щілина за віконницею була вже така широка, що я могла просунути туди пальці. Може, там і немає нічого, крім кам’яної стіни; може, це звичайнісінька віконниця. А може...

— Джордже! Локвуде! — озирнувшись, гукнула я до хлопців, через плече, біля якого вже струменіла кров. — Здається, я знайшла вихід! Допоможіть мені!

Не чекаючи їхньої допомоги, я далі тягла віконницю. Штовхала її. Впиралась у неї. Марно — далі вона не рухалась.

Хтось штовхнув мене в бік. То був Локвуд, що саме дістався до виїмки. Кров уже наступала з усіх країв кімнати. Локвуд тулився до стіни, ніби пробираючись гірським уступом. За ним мчав Джордж, тримаючи рапіру над головою. Кров лилася зі стелі на його клинок, сичала й курилася димом, стикаючись із залізом. Джордж підскочив до нас і подав без слів мені рапіру; вони з Локвудом удвох узялися за віконницю й потягли її.

Я обернулася й підняла над нашими головами рапіру.

Кривава пляма вже почала розпливатись верхами стін; тільки в нашому кутку ще залишився чистий трикутник. Криваві потоки текли по шторах із шумом, наче злива. Підлога була майже вся в крові. Криваві струмені спадали з люстри, кришталеві підвіски якої вже сяяли червоним. Тепер я зрозуміла, чому в цій кімнаті не було жодних меблів, чому вона стояла покинута стільки років. Зрозуміла, звідки походить її назва.

Нарешті Джордж із Локвудом скрикнули — і разом потягли віконницю, яка неохоче відсунулась. За нею, наче волосся мерця, переплутались нескінченні нитки павутиння. Промінь мого ліхтарика висвітлив у стіні вузьку арку.

Кров тим часом уже заструменіла по віконниці й по клинку рапіри, який я занесла над головою. Я відчула, як вона сичить, потрапляючи мені на рукавиці.

— Сюди! Сюди! — махнула я рукою хлопцям. Вони протиснулися в арку. Я вирушила за ними, задкуючи від вікна до стіни. Кров заливала віконницю, текла віконною виїмкою, підбиралася до моїх ніг.

На віконниці зсередини ми побачили стародавній мотузок, припасований до залізного кільця. Джордж із Локвудом потягли за нього. Віконниця помалу поїхала на місце. Аж тут крізь тріщину в ній хлюпнув струмінь крові — й потрапив на руку Джорджеві. Той вилаявся й хитнувся; я теж ледве втримала рівновагу. Локвуд востаннє смикнув за мотузок, і віконниця затулила арку. Ми опинились у темряві, слухаючи, як шумлять потоки крові і як невідомий привид ви плюс кує свою лють на стіни кімнати.

22

Зненацька моторошний шум ущух — так раптово, ніби хтось клацнув вимикачем чи витяг штепсель із гнізда. Ми були самі в темряві.

Несподівана тиша змусила мене опам’ятатись. Я сиділа серед грубо обтесаного каміння, засапавшись, закинувши голову й роззявивши рота. У вухах стугоніла кров — моя власна кров. Груди аж трусилися; кожен порух завдавав болю. Хоч довкола було темно, я знала, що хлопці поряд — тут-таки, у вузькому коридорі. Мені було чути їхнє дихання.

Ми лежали купою одне на одному. Повітря було холодне, пахло квасним, але нестерпний запах крові зник.

— Джордж, — простогнала я, — з тобою все гаразд?

— Ні. Хтось придавив мені сідницями ногу.

Я сердито посунулась.

— Я про плазму! Тебе ж зачепило!

— О, так... Дякую. Руку не зачепило, а от куртку, здається, попсувало серйозно...

— От і чудово. Ця твоя куртка просто огидна!.. У кого є ліхтарик? Свій я загубила...

— Я теж, — обізвався Локвуд.

— У мене. — Джордж клацнув кнопкою.

Веселішого видовища — ще й у промінні ліхтарика — ви, напевно, ніколи не бачили. Я просто-таки сиділа верхи на Джорджеві — очі в обох вирячені, волосся позлипалось від поту. Там, де плазма хлюпнула на Джорджів рукав, залишились зеленкувато-білі плями; вони курилися димком — як і рапіра біля моїх ніг. Поглянувши вниз, я побачила, що мої черевики й леґінси так само поплямовані плазмою.

Локвудові, одначе, дісталось найменше від усіх — йому лише трохи зіпсувало пальто й підпалило самісінький кінчик чуба. Проте його обличчя не розчервонілось, як у Джорджа, а навпаки — зблідло. Ми з Джорджем стогнали й хрипіли, а він дихав спокійно та розмірено. Ось він зняв свої окуляри: його темні очі зблиснули. Рот також був міцно стулений. Я бачила, що він загнав усі свої страхи кудись углиб, витіснивши їх твердістю й спокоєм. Тільки в його обличчі з’явилося щось нове, невідоме досі...

— Отже, — промовив він, — куди ми потрапили?

Локвуд посвітив назад, у бік дерев’яної віконниці. Ще кілька секунд тому сюди проникали широкі, мов пальці, потоки крові. Тепер панель була суха, запилюжена й без жодної плями — так, немовби нічого й не сталося. Якби ми повернулися до кімнати, то, безперечно, побачили б там зразкову чистоту. Та жодному з нас це не спало на думку.

Локвуд сів і заходився поправляти свої ланцюги.

— Усе не так погано, — зауважив він. — Ми загубили важкі ланцюги й робочі торбини. Але в нас є рапіри, залізо й срібні печатки. А найголовніше — ми знайшли те, що шукали.

Я поглянула на чисту, спокійну поверхню панелі:

— Чому ж привид не погнався за нами? Вони ж уміють пробиратися крізь стіни...

Локвуд стенув плечима:

— Часом буває так, що Гість прив’язаний до місця, де він спіткав свою смерть. Отож, коли ми покинули кімнату, він залишився всередині й заспокоївся...

Я з сумнівом поглянула на нього:

— Ти в цьому впевнений?

— Ні.

— Ось вам відповідь, — утрутився Джордж і ворухнув ліхтариком. — Бачите кільце, за допомогою якого ми зачинили прохід? Воно залізне. А тут у віконницю настромлено залізного пруття. А цегла, якою викладено прохід, теж стародавня... Можливо, хтось захищав це місце саме від цього Гостя.

Він крутнув ліхтариком, показуючи нам місце, де ми опинились. То був вузький коридор, викладений старими довгастими цеглинами. По короткій відстані він завертав на захід, до тієї самої міцної стіни, позначеної на Джорджевих планах. Тут коридор повертав праворуч — і замість цегли вже виднілося міцне тесане каміння. Його майже суціль затягло павутинням, яке звисало зі стелі аж до підлоги, наче товсті сірі штори.

— Набридли вже ці павуки, — поскаржилась я.

— Тут їх ще не дуже багато, — відповів Локвуд, — бо тут повно заліза. Та коли ми звернемо за ріг, то опинимось у давній монастирській будівлі, а отже, наблизимось до Джерела. Там буде більше й павуків, і потужніших проявів. Відтепер, тільки-но щось з’явиться, відразу берімося за зброю.

Ми підхопились. Я повернула рапіру Джорджеві й витягла свою. Мій ліхтарик лежав на цегляній підлозі, але його лампочка розбилася. Локвуд десь загубив свого ліхтарика, а лампочка в Джорджевому потроху згасала.

— Побережи його, — порадив Локвуд, дістав свічки і розділив їх між нами. Їхні ґнотики спалахнули високими гірчично-жовтими вогниками. — Чудовий індикатор для пошуку потойбічних сил. Стежте за ними, — додав він.

— Шкода, що в нас немає з собою клітки з котом, як у Тома Ротвела, — зауважив Джордж. — Коти — найчутливіші з усіх індикаторів.

— Не можу повірити, що Джерело не в Червоній Кімнаті, — сказала я. — Цей Гість був такий сильний!

— І дивний, — додав Джордж. — Поєднання Полтерґейста з Перевертнем. Це щось новеньке.

— Аж ніяк. Це звичайнісінький Перевертень. — Локвуд витяг руку зі свічкою вперед, у напрямку повороту. — Він не володіє навіть телекінезом.

— Як тоді йому вдалося зачинити й замкнути двері? — заперечила я.

— Йому? — перепитав Локвуд. — Я так не думаю.

— Стривай! — мій похмурий погляд уперся йому в спину. — Ти думаєш, що це зробив інший привид? — Мені раптово сяйнула думка. — Чи може... хтось живий? Навмисне замкнув нас? Тоді, виходить, це був...

— Ферфекс або Старкінс,— присвиснувши закінчив Джордж.

— Але ж вони не могли прийти сюди! — наполягала я. — Ще й уночі!

— Старкінс — ні... — відповів Локвуд. — Мерщій, мерщій! У нас повно роботи.

Я вирячилась на нього:

— То це Ферфекс? Але навіщо? Локвуде!..

Він підняв руку, подаючи мені знак мовчати. Він уже був біля повороту й саме нахилився, щоб пробратись повз павутиння. Коли він підняв свічку, десятки маленьких чорних павучків кинулись на всі боки, рятуючись від яскравого світла.

— Тут помітно холодніше, — зауважив він. — Відразу за місцем, де закінчується цегла. І ніби чути сморід, і почуваєшся якось гірше... Ану, Джордж, перевір температуру.

Джордж проштовхався повз мене і взявся за виміри. Я неохоче рушила за ним.

— Я розумію, що Ферфекс тобі не до вподоби, — мовила я, — але ж він не божевільний...

— Звичайно, не божевільний, — підтвердив Локвуд. — Є якась різниця, Джордж?

— Температура швидко падає. Від дев’яти до п’яти градусів.

Локвуд кивнув:

— І все це — тут, у коридорі. А коли увійдемо всередину, буде ще холодніше.

Він показав на арку попереду — чорну, схожу на чийсь роззявлений рот. Свічок виявилось замало, тому Джордж хутко увімкнув ліхтарик. Новий коридор виявився ширший і вищий за той, яким ми прийшли, й тягся далеко вглиб замку.

Щодо температури Локвуд мав цілковиту рацію. Відчувши холод, я надягла кашкет і міцно застебнула пальто. Хлопці зробили так само. Я трохи сердилась на Локвуда за його відмову поговорити про Ферфекса й Червону Кімнату, та він, як і раніше, зберігав спокій і не ділився з нами жодною своєю думкою. Він поводився так із того самого дня, коли Ферфекс уперше завітав до нас. А може, навіть раніше — відтоді, як нас пограбували, чи відтоді, як ми знайшли кольє...

Я потяглася до шиї, щоб перевірити шнурок. Склянка холодила мені шкіру на грудях. Мені спало на думку: цікаво, чи засвітиться вона, якщо її зараз витягти?.. Проте тривожитись не варто — кольє під надійним захистом. Зараз треба думати не про Енні Ворд.

Локвуд натяг рукавички. Джордж нап’яв на голову свою зелену шапку. Ми далі прямували коридором. Локвуд високо підняв свою свічку: павутиння аж танцювало в її слабкому світлі.

За кілька кроків Джордж гукнув, щоб ми зупинились. Він показав на стіну праворуч, де видніла масивна арка, викладена цеглою серед каміння.

— Первісний прохід до Червоної Кімнати, — пояснив він. — Його замурували під час перебудови замку. Зараз ми в одному з монастирських коридорів.

— Чудово, — відповів Локвуд. — Ану, погляньмо на карту. Ми тоді побачимо, де...

Зненацька він крутнув головою. Полум’я його свічки затремтіло й зблідло. Кожен з нас відчув наближення Гостя.

Ми чекали, тримаючи напоготові рапіри й намацуючи знаряддя на поясах.

Спочатку не було нікого, аж тут... перед нами з пітьми виступив хлопчик, оточений сяйвом. Важко сказати, як далеко він був від нас, стояв на підлозі чи ширяв у повітрі. Світло, що виходило від нього, осявало лише його самого. Прислухавшись, я почула тихий плач, проте обличчя хлопчика залишалося спокійним і незворушним. Він дивився на нас порожніми, невидющими очима, як і всі привиди.

— Погляньте на його одяг... — прошепотів Локвуд.

Зовні хлопчина був не старший за мене — білявий, гладкий, повнощокий. Якби Джордж акуратніше зачісувався й ошатніше вдягався, цей підліток міг би зійти за його двоюрідного брата. На ньому були темні штани й довга, трохи навіть завелика сіра куртка. Щось у стилі його вбрання (хоч я й не дуже знаюсь на моді) підказувало мені, що йому принаймні кілька десятиліть. Проте хай там скільки років минуло, цю уніформу — які руків’я рапіри в італійському дусі — не можна було сплутати ні з чим...

— Боже милий! — зойкнула я. — Це ж хлопець із «Фіттес»! Той самий, який тут загинув!

Плач посилився. Привид поволі розвернувся й поплив коридором геть.

Ми знову насторожились. Нічого — довкола темрява, тиша й солодкавий запах, що лоскотав мої ніздрі. Вогники свічок знову яскраво спалахнули. Ми трохи оговтались.

— Тут і справді не обійтися без м’ятних льодяників, — обізвався Джордж.

— Привид нічого не казав тобі, Люсі? — поцікавився Локвуд.

— Ні. Але намагався.

— Це вічна проблема привидів. Вони нічого не можуть пояснити до ладу. Можливо, він хотів застерегти нас?.. Проте нам усе одно треба йти далі. Іншого вибору в нас немає.

Ми рушили далі — дещо повільніше, ніж дотепер. Менш ніж через три метри — приблизно там, де ми бачили хлопця, — перед нами з’явилися сходи.

Сходи були кручені, вузькі й вели вниз. Коридор вів прямісінько до них, і вхід було викладено меншими за розміром каменями.

— Чотири градуси, — оголосив Джордж. Світло термометра відбивалось у скельцях його окулярів, а пара від морозного дихання здавалася зеленкуватою.

— Здається, нам треба йти вниз, — підсумував Локвуд. — Ці сходи є на середньовічному плані, Джордж?

— Не знаю... Напевно, є. Сходи між спальнями й трапезною. Перевірити?

— Ні. Нам усе одно треба вниз.

Ми ступили на сходи: перший — Локвуд, за ним — я, останній — Джордж. Місце виявилось не дуже затишне. Нас не полишало відчуття, що ми десь далеко від денного світла — і в часі, і в просторі. Незважаючи на холод, повітря стало задушливішим — стіни з обох боків немовби тиснули на нас. Нам доводилось нахиляти голови, щоб не зачіпати павутиння, яке повсюди звисало зі стелі. Від диму зі свічок у мене сльозились очі, тож мені було видно лише наші спотворені тіні на тесаних каменях.

— Локвуде, не наступи на хлопця з «Фіттес», — попередив Джордж. — Він десь тут лежить.

Я невдоволено поглянула на нього:

— Навіщо ти це сказав?

— Мабуть, просто нервуюся...

Я зітхнула:

— Мабуть, і справді... я — теж.

Ми всі напружились: наші почуття були ладні зреагувати на якнайменший подразник. Довкола, однак, усе було тихо — ні звуків, ні Смертних Вогнів, ні плазми. Та це ні про що не свідчило. В Червоній Кімнаті все починалося так само.

Сходи привели нас до маленької квадратної комірчини із замурованими обабіч арками. Локвуд зупинився.

— Ми на першому поверсі, — сказав він. — Напевно, за отим дурнуватим гобеленом з ведмедем — пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю, — відповіла я. — Там було оте холодне місце.

— Еге ж, три з половиною градуси, — зауважив Джордж. — Найхолодніше місце в замку. Ми підходимо до нього.

— Ходімо ще повільніше. — Локвуд подав нам м’ятну жувальну гумку. Байдуже пережовуючи її, ми рушили сходами далі, до підвалу. Аж тут мені сяйнула думка.

— Ці сходи... — мовила я, — це не ті самі Сходи, що кричать?

Джордж позаду зареготав:

— Ні, не бійся. Це інші сходи.

— Ти певен? Легенда каже, що це головні сходи замку...

— Авжеж.

Ми обережно сходили вниз — крок за кроком, поворот за поворотом. Локвудова свічка замерехтіла, а потім знову яскраво засяяла.

— Насправді, — провадив Джордж, — це не зовсім так. У легенді згадані лише якісь «старі сходи». Проте кожен вважає, що це саме головні сходи — з їхніми різьбленими драконами, постаментами для черепів і таким іншим.

— Еге ж... це тільки припущення. Насправді ці «старі сходи» можуть бути де завгодно!

— Твоя правда.

— І до того ж там ми не бачили жодного прояву потойбічної сили!

— Так. Хоча тут ми їх теж не відчуваємо... Це просто легенда, — незвично твердо промовив Джордж.

Я нітрохи в цьому не сумнівалась. І для того, щоб остаточно заспокоїтися, зняла рукавичку й запхала її собі в кишеню. А потім — з чистісінької цікавості— торкнулася кам’яної стіни вздовж сходів.

На своє полегшення, я відчула тільки холод — глибокий, сухий, мертвотний, що ховався в цих каменях багато років. Він обпік мені шкіру, пронизав електричним струмом аж до кінчиків волосся. Відчуття було неприємне, проте звичайнісіньке. Холод собі й холод.

Я вже хотіла відпустити камінь, коли зненацька почула звуки.

Спочатку вони були тихі, проте швидко почали гучнішати. Тупіт. Тупіт чобіт і брязкіт металу. Відлуння чоловічих голосів, шелест убрання, ляскіт мечів. Голоси хутко оточили нас — і разом з нами вирушили вниз. Я відчула запах гарячої смоли, диму й поту, а ще — надзвичайно сильний дух страху. Хтось вигукнув щось незнайомою мовою. То був крик відчаю, благання порятунку. Потім до мене долинули брязкіт ланцюга, звук удару й болісний стогін.

Тупіт лунав і знизу, й згори. З кожним нашим кроком страх ставав дужчим і відчутнішим. Ось долинуло вже кілька благань про допомогу — дедалі гучніші, відчайдушніші, різкіші... Нарешті вони поглинули всі інші звуки — тупіт, брязкіт — і злилися в один-єдиний істеричний вереск, що виходив, здавалося, звідкілясь із глибин землі...

Я відпустила камінь.

Голоси вщухли. Я ковтнула димне повітря й стривожено торкнулася стіни. Дякувати Богові, все гаразд! Щоправда, на мить мені здалося, ніби моя тінь стала довша, тонша й виразніша... Ні, це мені примарилось. І звуки справді зникли.

Я натягла рукавичку на занімілі пальці. Тиша...

Аж ні. Я досі чула далекий-далекий відгомін крику.

— Агов, хлопці... — мовила я.

Локвуд зупинився попереду мене.

— Ну, звичайної — вигукнув він. — Що я був за бовдур!

Ми з Джорджем вирячились на нього:

— Що?! Про що це ти?

— Увесь цей час вона була поряд!

— Хто?!

— Відповідь! Відповідь на всі наші питання! Який же я бовдур!

Насупившись, я притулила свою долоню в рукавичці до вуха. Я слухала — слухала якнайуважніше...

— Локвуде, зачекай! — нарешті сказала я. — Ти не чуєш...

— Годі вже з мене! — відрубав Джордж. — Локвуде, ти вже кілька днів якось химерно поводишся. Поясни нам, що коїться! Це все через Ферфекса і його замовлення] Ти затяг нас у цю небезпеку — ти повинен усе пояснити нам!

Локвуд кивнув:

— Гаразд, поясню. Тільки спочатку нам треба знайти Джерело. А потім...

— Ні! — наполягав Джордж. — Так не вийде. Поясни все зараз!

Крик тим часом знову гучнішав. Свічки замерехтіли. Тіні застрибали на стінах.

— Локвуде! — благала я. — Прислухайся!

— У нас тривожна ситуація, Джордже, — говорив тим часом Локвуд. — Нема часу на пояснення.

— А ти говори швидше й коротше!..

— Замовкніть обидва!!! — не витримала я.

Хлопці поглянули на мене. Мої пальці вп’ялися в скроні, зуби цокотіли. Моторошний звук уже лунав на всю потужність.

— Невже ви не чуєте?— прошепотіла я.— Не чуєте цей крик?

Локвуд зморщив чоло:

— Крик? Ні. Здається, ні...

— Повірте мені! Це сходи! Нам треба звідси тікати!

Ми на хвилину завагались, та Локвуд був надто хороший керівник, щоб не зважати на таке застереження. Він ухопив мене за руку:

— Гаразд. Вирушаймо в підвал. Можливо, крик там ущухне. Ти, Люсі, напевно, єдина, хто може...

Він не договорив. Його пальці стиснули мою долоню. Я відчула, як він хитнувся. Звук набрав нової сили — ніби зламав якусь перепону, що робила його нечутним для будь-чиїх вух, крім моїх.

Я озирнулася: Джордж теж закляк, вирячивши очі. Він щось говорив, та я його не чула. Крик лунав надто гучно.

— Вниз! — вигукнув Локвуд: принаймні, це я прочитала за його вустами. — Вниз! — Досі стискаючи мою руку, він потяг мене за собою. За мною тупотів Джордж, затискаючи долонями вуха. Ми опинились у вирі світла й темряви: полум’я свічок шалено підстрибувало, по стінах скакали наші перелякані тіні.

Довкола нас лунав крик — просто зсередини кам’яних сходів. Він боляче відлунював у вухах, але тривога, що долинала разом з ним, робила його справді нестерпним. Голова аж розколювалась, в очах усе мерехтіло. Це був голос смертельного страху, нескінченний, усюдисущий. Він обертався довкола нас, застромляв пазурі в нашу свідомість.

Униз, униз... Поворот за поворотом... Тіні на стінах були ніби не наші— темні, з гострими головами й тонкими руками, що сягали стелі. Униз... униз... Ми падали, підскакували, продиралися крізь завіси павутиння. Поворот за поворотом... Тіні більшали, не відставали від нас ні на крок. Їхні примарні пальці тяглися до нас. Ці сходи, здавалося, ніколи не закінчаться, а крик розпеченим залізом пробивав наші голови — й мені хотілося тільки одного: щоб цей моторошний звук ущух...

Аж нарешті ми втрьох опинились у ще одній квадратній комірчині.

Не втримавшись на ногах, ми попадали на підлогу. Свічки вилетіли з пальців — і покотились по каменях. Наші голови йшли обертом, нас нудило, ми не могли підвестись — через цей нескінченний крик, що так і не припинився. Тіні збігли зі сходів і перекинулись на стіни комірчини: їхні силуети закружляли в якомусь пекельному танці. З їхніх зап’ястків звисали примарні мотузки.

— Ченці! — прошепотіла я. — Це ченці! Ті, що загинули тут!

Семеро ченців, як розповідала легенда. Сімох ченців за їхню єресь кинули в колодязь.

Я підняла голову, оглядаючи кам’яну підлогу. В полум’ї розкиданих свічок, що горіли далі, я побачила цей колодязь — широкий, круглий, обкладений каменями бездонний отвір у підлозі. А поряд...

Між нами й колодязем лежала купка кісток і ганчір’я, обплетена щільним шаром павутиння. В’язи кістяка було зламано під чудернацьким кутом. Одна рука — на ній був залишок рукава форменої куртки — вчепилася за край кам’яної цямрини, ніби прагнучи підтягтися й ковзнути вглиб, у темряву.

Хлопець із «Фіттес» ішов тими самими сходами, що й ми, перш ніж крик убив його. Я уявляла, як він падав сюди, перекидаючись, аж поки зламав собі шию.

На його щастя, він помер одразу. А я вже просто божеволіла від цього крику. Я підхопилася, не спроможна ні думати, ні робити щось за цим жахом. Джордж із Локвудом, схоже, почувались так само.

У Локвуда з вуха цебеніла кров. Він, як п’яний, ухопив нас за коміри.

— Шукайте Джерело! — вигукнув він. — Воно повинне бути тут. У цій кімнаті!

Потім він пустив нас. Джордж обернувся до стіни, до однієї з примарних тіней. Аж тут із стіни висунулась огорнута світлом рука — кощава, довгопала, обросла світлими волосинками, з мотузком на зап’ястку, — й потяглася до нього. Локвуд негайно витяг із-за пояса соляну бомбу й пожбурив її в кам’яну стіну. Сіль спалахнула зеленим вогнем. Рука втяглася назад у каміння. Тінь на стіні люто відповзла вбік, наче змія.

Ми з Локвудом і Джорджем марно обшукували кімнату. Джерела ніде не було. Комірчина виявилась порожня — ні дверей, ні полиць, нічого, крім кам’яних стін, підлоги й глибокого, темного, похмурого колодязя.

Спалахнуло біле полум’я, вибухнули сіль і залізо. Джордж пожбурив каністру з Грецьким Вогнем у тіні, що скупчились у кутку кімнати. Каністра брязнула об стіну; стіна здригнулася. Тіні на мить пропали, а потім застрибали знову.

Нас огорнув відчай. Ми почали останній бій. Залізні стружки, соляні бомби, каністри з вогнем — усе це ми кидали в стіни, щоб зупинити примарні тіні, вгамувати цей страхітливий крик! Камені тріскалися, комірчину затягло димом, завіси павутиння горіли. Купки солі й залізних стружок палали й мерехтіли десятками кольорів. Проте тіні замордованих ченців і далі танцювали по стінах, а їхній крик лунав так само.

Нічого не виходить! Відчай аж пригнітив мене. Ми ніколи не знайдемо Джерело, наші пояси й каністри спорожніли, зброя та сила закінчуються... Це дивним чином заспокоїло мене. Проте Джордж і далі сліпо вимахував перед собою рапірою, не думаючи — влучить він у стіну чи ні. А Локвуд стояв біля самісінького колодязя — насупившись і завзято шукаючи виходу...

Бідолаха Локвуд! Виходу зараз немає. Наші Таланти безсилі, зброї немає...

Мої руки опустилися, голова похилилась. Так, ми ніколи не знайдемо Джерело. І цей крик ніколи, ніколи не вщухне.

Хіба що...

Я поглянула на колодязь.

Яка ж я дурепа! Ось як можна зупинити крик! Ось він, шлях від шуму до тиші, від болю до миру й спокою. А найголовніше — це так легко...

Джордж випустив рапіру, впав навколішки й закрив руками голову. На стіні над ним переможно застрибали тіні.

Я рушила до колодязя. Переді мною була лише цямрина — сходинка з сірого тесаного каменю, що вела до спокійної темряви...

Так. Це справді легко. І я знала про це від самого початку. Саме це обіцяв мені цей замок — ще відтоді, як я кілька годин тому стояла у вестибюлі. Саме сюди, я знала, мені й судилось прийти — через усі ці Перші Типи, примарні тумани, лиховісний шепіт, криваву кімнату й, нарешті, — кручені сходи... Саме цим усе й закінчиться. Саме тут, у цьому мовчазному місці, в самісінькому серці замку з привидами для мене настане вічна тиша... Все дуже просто. Ще два кроки — і крик ущухне. І я стану частинкою цієї тиші...

Я хутко зробила перший крок. Аж тут мої груди обпік раптовий біль — гострий, холодний. Я зупинилася, вчепившись у шнурок на шиї. Кулон! Його сила нуртувала: я відчувала її навіть крізь посріблене скло. Енні Ворд в останню мить нагадала про себе! Нічого — вона зникне разом зі мною...

Чорне провалля чекало. Воно манило мене спокоєм... Я більше не вагалася. З полегшенням зробила ще один крок, вибралась на край цямрини...

І зависла над бездонним колодязем.

Зненацька щось ухопило мене й потягло назад, на безпечну кам’яну підлогу.

То був Локвуд. Його обличчя було зморене, волосся — скуйовджене, пальто — подерте і вкрите плямами. Комір сорочки заливала кров. Він схопив мене за стан і міцно притулив до себе.

— Ні! — вигукнув він просто мені у вухо. — Ні, Люсі! Це хибний шлях!

Відпустивши мене, він нахилив голову, стяг із себе ланцюг і кинув його на підлогу.

— Сірники! — наказав він. — Дай мені сірники. І свій ланцюг — теж! — Він гарячково шукав щось на поясі. — Мені треба якнайбільше заліза й срібла. Мерщій! Що ми за дурні! Джерело — це колодязь! Саме звідти й з’являються Гості!

Його рішучий голос пробився крізь примарний набридливий крик. Я скинула свій ланцюг, відстебнула від пояса срібні печатки, дістала з торбинки на поясі коробочку сірників від «Світанку», а Локвуд тим часом готував останню каністру з Грецьким Вогнем — велику, в темно-червоній обгортці. Ту саму, що спричиняє надпотужну вибухову хвилю, якій не здатен протистояти жоден привид...

Кишеньковим ножем Локвуд відкоркував каністру:

— Бери! Запалюй!

А наступної миті він уже оточував колодязь ланцюгами, намагаючись не звертати уваги на нестерпний крик. Сім тіней по стінах зупинились — ніби від раптової тривоги. Примарні руки потяглися зі стін, майже сягаючи нас; за ними з’явилися голови в каптурах.

Я тернула сірником і піднесла його до баклаги. Спалахнула невеличка іскорка.

Локвуд тим часом копнув ногою ланцюги з печатками: вони полетіли в колодязь. Далі він позадкував, узяв у мене каністру — й знову гукнув мені просто у вухо:

— Тікай, Люсі! Біжи до сходів!

Проте я не могла поворухнутись. Я відчувала, як мене досі тягне до колодязя. Моє тіло ніби влипло в смолу: бракувало сили навіть обернутися.

Гості вже вийшли із стін і зусібіч підступали до нас. Двоє з них наближалися до Джорджа, що досі стояв навколішки на підлозі. Інші націлились на нас: їхні білі обличчя визирали з-під зітлілих каптурів. Щелепи повідвисали, гострі зуби блищали. А крик дедалі гучнішав.

Локвуд узяв каністру: ґніт уже майже догорів. Він кинув її в колодязь: вогник на мить спалахнув серед пітьми — і згас.

Локвуд обернувся до мене. Я на мить побачила його бліде обличчя, його чорні очі, що зустрілися поглядом з моїми.

Тіні в каптурах кинулись на нас...

Зненацька крик ущух, тіні розвіялись, а через найменшу частку секунди все вибухнуло беззвучним спалахом світла.

23

Я раптово прокинулась від болю. Мої очі розплющились — і перед ними на мить постали мої сестри, Локвуд і Аннабел Ворд у своїй гарненькій літній сукенці, розписаній жовтогарячими квітами. Усі вони всміхались мені; я бачила їхні постаті ніби крізь легкий туман.

Перемагаючи страшенний головний біль, я сумно дивилась на них — аж поки вони розсипались на шматки й зникли, — і отямилась в іншому, темному й тихому місці.

Темряву, щоправда, розганяло слабке сріблясте сяйво. А тишу порушував дзвін у моїх вухах.

То був навіть не дзвін, а якесь тонесеньке комарине пищання. Почувши його, я неймовірно зраділа. Мої вуха здатні чути — отже, я ще жива! І я не на дні колодязя!

До того ж я виразно відчувала міцний запах пороху й диму, а на язиці — смак якихось хімікалій. Я лежала, притулившися щокою до кам’яної підлоги.

Я спробувала поворухнутись — тіло пронизало болем. Так само, як після падіння з вікна кабінету пана Гоупа: болів кожен м’яз. Мої волосся й шкіру вкривав чи то пил, чи то попіл. Я закашляла — біль від того тільки посилився.

У центрі кімнати з колодязя піднімався стовп білого диму. Зсередини він моторошно сяяв сріблястим мерехтливим світлом. Цілу кімнату заповнили магнієві промені. У глибині колодязя досі щось ледве чутно шуміло: я відчувала, як цей шум відлунює від каміння.

З колодязної цямрини повипадала частина каменів; біля самісінької підлоги її оперезали тріщини. Деякі плити на підлозі зсунулися з своїх місць. Стіну так само було пошкоджено: два-три камені випали, інші покривилися, виставивши свої чіткі кути. Дрібні кам’яні крихти геть засипали підлогу й непритомні тіла, що лежали на ній...

Троє тіл, укритих білим пилом. Троє тіл, приглушених вибухом у колодязі. Жодне з них не ворушилося.

Одним з них був, звичайно ж, бідолаха-хлопець із агенції «Фіттес». Йому вже доводилось потрапляти в такі халепи.

А от Локвуд із Джорджем...

Обережно, тримаючись за стіну, я підвелася. Хоч як мені паморочилось у голові, все ж таки я почувалася краще, ніж тоді, коли мої вуха переповнював крик. У моїх думках утворилась ніби якась порожнеча — звичайна річ після нападу привидів. Наче кволість після тяжкої хвороби, коли ти вже одужуєш, але бракує ще сил піднятися з ліжка.

Поряд зі мною лежав Джордж — навзнак, розкинувши руки й ноги, наче малюк, що впав із санчат на сніг. Окуляри відлетіли вбік, з однієї руки текла кров. Він тяжко дихав, то підіймаючи, то опускаючи свій випнутий живіт.

Я стала біля нього навколішки:

— Джордж!

Він закашляв і застогнав:

— Уже пізно... Облиш мене... Дай поспати...

Я труснула його за плечі й дала міцного ляпаса:

— Джордж, пора вставати! Будь ласка, Джордж! З тобою все гаразд?

Він розплющив одне око:

— О-ох... Ця щока — єдине, що в мене досі не боліло...

— Ось твої окуляри! — Я витягла окуляри з попелу й поклала йому на груди. Одне їхнє скельце тріснуло. — А тепер — вставай!

— А де Локвуд?

— Не знаю...

Локвуда я знайшла біля протилежної стіни. Він лежав на боці, а пальто за його спиною вивернулось, наче зламане крило. Він був нерухомий. Засипане попелом обличчя було бліде й холодне, наче в гіпсової статуї. Камінець із стіни потрапив йому в голову — серед волосся блищала кров. Я нахилилася до нього і обтрусила йому з чола пил.

Він розплющив очі, подивився на мене бадьорим, свіжим поглядом. Я кахикнула:

— Привіт, Локвуде...

До нього ніби повернулася свідомість. Він спочатку спантеличився, а потім поволі впізнав мене:

— Це ти, Люсі... — Він поморгав, кашлянув, спробував сісти. — Люсі... Мені здалося, що ти... Та нічого, дурниці. З тобою все гаразд?

Я рвучко підхопилася:

— Так.

Джордж уважно дивився на мене крізь тріснуті окуляри:

— Я все бачу!

— Що ти бачиш? — не зрозуміла я. — Що сталося?

— Усе! Чому ти не зацідила йому ляпаса? І не труснула за плечі, як лантух? У тебе якісь подвійні стандарти в роботі!

— Не бійся, — відповіла я. — Він дістане свого ляпаса наступного разу.

Джордж пирхнув:

— Чудово... А мене ти тоді копнеш ногою?

— Мені частенько цього хочеться, Джордж!

Сріблястий стовп і далі піднімався з колодязя, тож у його світлі ми знову взялися до роботи. Ми перенесли вибух майже без ушкоджень — хіба що трохи зачепило Джорджа й Локвуда, та й голови в нас досі паморочились. Із зброї в нас залишились тільки рапіри — залізо й сіль закінчились. Щоправда, в Джорджа зберігся його залізний ланцюг; ми з Локвудом покидали свої ланцюги в колодязь.

Насамперед ми дістали залишки своїх бутербродів та енергетичних напоїв. Ми з Джорджем їли, вмостившись на брилі, вибитій із стіни, й тулячись одне до одного, щоб зігрітися. Локвуд стояв окремо, спокійно вглядаючись у дим.

— Нам слід було з самого початку знешкодити цей колодязь, — мовив Джордж. — Так нам доведеться й зробити, якщо цей крик не скаламутить дощенту наші мізки. Джерело — справді там. Унизу — кістки ченців. Це місце їхньої смерті.

Я мовчки кивнула. Авжеж, вони загинули саме там — коли їх скрутили разом і спустили зі сходів. Вони чудово знали, що на них чекає. Жах їхнього передсмертного шляху вселився в це каміння...

— Тепер я розумію, що тут діється, — провадив Джордж. — Духи ченців такі давні, а їхня загибель — така страшна, що їхня аура поширилась на увесь замок і започаткувала появу нових Гостей. Саме через те, що сталося в цій кімнаті, пізніші мешканці Кумб-Кері-Голлу божеволіли й коїли огидні речі.

— Еге ж, усі ці герцоги-вбивці та леді-самогубці, яких так любить Старкінс, — підхопила я, ковтаючи останній шматочок бутерброда. — Гадаєш, тепер ми з усім цим покінчимо?

— Сподіваюся. — Джордж поглянув на струмінь диму. — Цей вибух розкидав у колодязі цілу купу заліза, срібла та магнію. Можливо, нам пощастило й це все перемішалося з кістками. Тоді ми тихенько проберемося всередину — і знешкодимо колодязь. Сходи стануть безпечними. Й Червона Кімната, гадаю, — так само.

— Ти думаєш, що тамтешня кров теж пов’язана з ченцями? — запитала я.

— Я думаю, що тамтешня кров була їхнім проявом. Це ж Перевертні: вони в кожному місці прибирають нову подобу. Струмені крові в Червоній Кімнаті, крик і тіні на сходах... Тут вони набули більш-менш тілесної форми, але знехотя і з крайньої потреби — навряд чи ця подоба в них улюблена. Я кажу «в них», хоч насправді вони діють як одне ціле. Звідси й їхня надпотужна сила. Я про таке ще не чув — крім хіба того відомого випадку в Шербурнському замку...

— Можливо... А ти як думаєш, Локвуде? — поцікавилась я. — Ти такий спокійний...

Локвуд відповів не одразу — він пильно дивився на дим. Його стрункий силует темнів на сріблясто-сизому тлі, подерте пальто скидалось на пір’я птаха, що потрапив у бурю.

— Як я думаю? — нарешті перепитав він. — Думаю, що ми вже двічі за цю ніч мало не загинули.

Він обернувся до нас. Його обличчя було закривавлене, волосся скуйовдилось. Попіл, що сипався з його тіла, збився в невеличку хмарку.

— А ще я думаю, — провадив він, — що нам неабияк пощастило вижити. Думаю, що я приймав рішення надто мляво й недооцінив ворога. Це неприпустимі помилки — мені дуже шкода. Але тепер, — його голос знову став суворим, а зуби стиснулись, — ми з цим покінчимо.

Ми з Джорджем вирячились на нього.

— Гаразд, — сказала я. — То, може, тепер ти скажеш нам...

— Важіль! — вигукнув Локвуд так раптово, що ми аж підскочили. Подерте пальто затріпотіло за його спиною. — Палицю, ломик — що завгодно! Мерщій! Нема часу на дурниці!

— У мене є ломик, — сказала я, обмацуючи пояс. — Але...

— Добре! Давай його сюди!

Він узяв у мене ломик, підбіг до пошкодженої стіни — й застромив його між двома каменями.

— Чого ви сидите? — бурчав він. — Пікнік собі влаштували? Нам треба звідси вибиратись!

— Локвуде! — Джордж підхопився. — Зачекай! Ми глибоко під землею. Звідки ти знаєш, що тут є вихід?

— Поглянь на дим! — Локвуд ломиком показав на струмінь диму, що зникав у стіні. — Якщо дим проник туди, то ми проникнемо й поготів!

То була правда. Ні я, ні Джордж не помітили, що дим у комірчині майже розвіявся; останні сірі струмені зникали в щілинах між каменями пошкодженої стіни.

— Різниця тиску! — вигукнув Локвуд. — Ці струмені диму проникають до якогось просторішого приміщення. Тут мусить бути підвал! Підвал — за цією стіною! Вибух уже виконав свою справу. Залишилося тільки пробити більший отвір. Уперед!

Його завзяття ніби розбудило нас. Забувши про втому, ми з Джорджем узялися за ніж та ломик і заходилися розсовувати камені. Локвуд працював збоку, часом виламуючи камені просто руками. Його очі палали, а губи стяглись у вузьку бліду лінію.

— Цієї ночі ми зіткнулися з двома проблемами, — бурмотів він крізь зуби. — Вони нібито пов’язані між собою, та насправді — цілковито різні. По-перше: полювання в Кумб-Кері-Голлі закінчено. Ченців вигнано, а решта привидів теж скоро забереться геть. Небезпека в замку добігає свого кінця. А друга проблема... — він поклав убік ломика й допоміг Джорджеві виламати зі стіни важку брилу, — друга проблема пов’язана з нашим приятелем, паном Джоном Вільямом Ферфексом. І до її вирішення ще далеко.

Зі стіни посипалися камені; я прибрала з дороги їхні уламки. Локвуд із Джорджем залізли до заглибини, далі орудуючи ножем та ломиком.

— То що ж таке з Ферфексом? — запитала я.

— Від самого початку було зрозуміло: тут щось не так, — відповів Локвуд. — Його пропозиція видавалася більш ніж дивною. Спокуслива, цікава, — але це тільки додавало питань. Чому він обрав саме нас, а не звернувся до «Фіттес», «Ротвела» чи будь-якої з дюжини інших агенцій? Наша репутація досить-таки... е-е... зіпсована, проте це його навіть привабило.

— Він казав, що теж був колись невдахою, — пригадала я, відсовуючи вбік каменюку. — Йому подобалось наше завзяття, наша... ой, обережно, Джордж, — ноги! Пробач... — наша незалежність мислення...

Локвудові вуста скривились:

— Авжеж, він саме так і говорив нам. Однак я дещо прочитав про його молоді літа й дізнався, що все своє багатство він успадкував від батька. До того ж, крім питання «чому саме ми?», мене тривожили ще три речі. Перша: чому саме зараз? Він купив цей замок багато років тому і дотепер не дуже переймався привидами. Друга: навіщо так поспішати? Він дав нам лише два дні на підготовку — сміх та й годі! І третя: чому він заборонив нам користуватись вогнем?

— Остання вимога — взагалі казна-що, — обізвався Джордж. — Жоден агент не погодиться полювати на Гостя найвищого класу без Грецького Вогню!

— Крім нас, — підкреслив Локвуд. — І Ферфекс про це знав. Він знав, як нам потрібні гроші. Тому він і заплатив шістдесят тисяч фунтів — тільки за те, щоб ми сюди приїхали. Як на мене, це якась нездорова щедрість. Тут мусив бути певний мотив — який саме, я хотів дізнатись. І задля цього — вже наступного дня! — навідався до села поблизу Кумб-Кері...

— Ми пробили стіну! — вигукнув Джордж і витяг камінь, за яким причаївся маленький отвір. За ним виднілася темна порожнеча.

Локвуд кивнув:

— Добре. Відпочиньмо хвилинку. Котра година, Люсі?

— Третя година ночі.

— Ніч минає. Ми виберемося звідси ще вдосвіта... Отже, я вирушив до села, перебравшись роз’їзним крамарем.

— Що ж ти там продавав? — поцікавився Джордж.

— Твою колекцію коміксів, Джордж... Не бійся, вони всі на місці! Я заправив за них надто високу ціну. Зате це дозволило мені поговорити з селянами.

— І як це добі вдалося? — запитала я.

Локвуд насупився:

— На жаль, сільська говірка мені не допомогла. Мене майже ніхто не розумів, а троє дядьків навіть прийняли за злочинця й ганялися за мною круг ставу біля млина... Та тільки-но я змінив свою вимову, як мені пощастило — і я дізнався деякі чутки про Ферфекса. Він частенько приїздив до замку однією зі своїх фірмових вантажівок. Привозив новий залізний крам і наймав селян розвантажувати його. Здебільшого то було звичайнісінькі хатні речі — залізні двері, ґрати на вікна... Та траплялися й більші речі — у велетенських дерев’яних ящиках. Через кілька днів він вивозив усе це назад. Селяни кажуть, що він випробовував нові залізні вироби на привидах Кумб-Кері-Голлу. Власне кажучи, — Локвуд відгорнув з чола пасмо волосся й знов заходився длубати стіну, — це не злочин: так роблять усі корпорації. Але й тут виникає питання. Якщо це місце ставало йому в такій пригоді, чому він раптом вирішив позбутися його? Чому запросив сюди нас?

— І чому він не розповів нам більше про небезпеки замку? — додала я. — Якщо він тут проводив експерименти, то мусив знати й про Червону Кімнату, а може — й про потаємні сходи...

— Отож!.. Треба відсунути вбік цю каменюку... Тоді навіть Джорджеві вдасться сюди протиснутись.

Джорджеву відповідь заглушив гуркіт каміння під ломиком. Кілька хвилин ми відсували вбік велику брилу, аж доки нарешті подужали її, — і знову зробили невеличку перерву.

— Отож, — вів далі Локвуд, — цей Ферфекс і його мотиви викликали в мене добрячу підозру. У Джорджевих матеріалах, які я встиг прочитати в потязі, мене багато що здивувало. Замолоду Ферфекс був страшенний шибайголова. Батько марно намагався залучити його до родинного бізнесу. Синкові більше до душі було веселе лондонське життя — пиятика, азартні ігри й спроби стати актором. Проте мені це все нічого не дало б, якби не відкриття, яке зробила Люсі...

Він зробив драматичну паузу.

— Яке ще відкриття? — запитав Джордж. Я зраділа, що він спитав про це, бо сама не розуміла, що Локвуд має на увазі.

— Вона показала мені оце. — Він випростався й пошукав у кишенях пальта. Повитягавши звідти обгортки від м’ятних льодяників, недогарки свічок та мотузки, він нарешті показав нам пожмаканий складений аркуш паперу.

То була копія фотографії з журналу, знайденого Джорджем в Архіві. На ній було видно групу багатої молоді — завсідників лондонських дорогих кав’ярень та казино п’ятдесят років тому. Посередині групи, що з’юрмилася біля фонтану, красувалась Енні Ворд. З іншої, окремої, фотографії на мене зирило вишкірене обличчя Г’юґо Блейка.

— Придивіться до фонтану! — порадив Локвуд.

У білому світлі магнію важко було розгледіти деталі, тому Джордж присвітив ще й своїм ліхтариком. Позаду веселої групи стояла компанія молодиків у білих краватках і фраках. Вони оточили фонтан, прикрашений візерунками. Від них так і віяло здоров’ям і самовпевненістю... Один з молодиків, найвищий, стояв у затінку, окремо від інших. Він був кремезний, широкоплечий, із кучмою довгого темного волосся. Ми ніяк не могли до ладу розібрати рис його обличчя, однак найголовніше — довгий гачкуватий ніс, широкі насуплені брови, міцна квадратна щелепа — відразу впадало в око.

Ми з Джорджем мовчки втупились у фотографію.

Так, за багато років він розгубив і свої м’язи, й волосся, проте жодного сумніву не було.

— Ферфекс... — тільки й промовила я.

Джордж замислено, з жалем кивнув:

— Так я й думав.

Я поглянула на нього:

— Що?! Не бреши. Ти й гадки про це не мав!

Джордж подав фотографію Локвудові:

— Я хотів сказати: так я й думав, що з ним не все чисто.

— Коли я показала цю фотографію привидові Енні Ворд, — заходилась я пояснювати, — вона збожеволіла з люті. — Я трохи помовчала: посріблена склянка на грудях знов обпекла мою шкіру холодом. — Але це не доводить...

— Твоя правда, — перервав мене Локвуд. — Це нічого не доводить — крім однієї суттєвої речі. Того, що Ферфекс бреше. Коли він приїздив до нас, то вдав, ніби вперше чує про Енні Ворд. Улаштував виставу, начебто не пам’ятає такого імені. А насправді він чудово знав її. Замолоду вони навіть грали в одній акторській трупі.

— І не тільки! — Моє серце аж розривалося, голова паморочилась, ніби я повернулася назад, на кручені сходи, до примарних тіней. У моїй пам’яті аж кричало те, на що раніше я не звертала уваги. — Вона теж була актрисою! Як Ферфекс! Пам’ятаєте — в старій газеті було написано, що вона мусила облишити акторську кар’єру — через те, що...

— Через Г’юґо Блейка, — знов обірвав мене Локвуд. — Вона потрапила під його вплив.

— Чи не пора вже ворушитись? — насподівано обізвався Джордж, простукуючи черговий камінь. — Ніч не триватиме вічно!

З ним важко було не погодитись. Ми мовчки пішли в останню атаку на стіну. Вона забрала наші останні сили: два ломики й ніж дико вгризались в уперту каменюку, перш ніж вона подалася — й нарешті впала на підлогу. Перед нами була велика діра.

Локвуд підійшов до неї й зазирнув усередину:

— Нічого не видно... Це, мабуть, той самий підвал, де я раніше бачив привид ченця. Чудово... Зараз ми зійдемо нагору — й вирушимо звідси геть. Дай-но мені ліхтарика, Джордж. Я піду перший.

Тримаючи ліхтарик у зубах, він проліз у діру, крутнувся, пацнув ногами — й зник.

Запала тиша.

Ми з Джорджем мовчки чекали.

Блимнуло непевне світло, а потім долинув Локвудів шепіт:

— Пробачте. Я впустив ліхтарик. Усе гаразд — це той самий підвал. Лізьте до мене! Люсі — перша.

Це не забрало в мене багато часу. Тільки-но мої руки й голова опинилися по той бік стіни, як Локвуд витяг мене до підвалу.

— Пильнуй, поки я тягтиму Джорджа, — прошепотів він. — Ніч уже минає — решта Гостей, напевно, вгамувались, проте все може бути.

Я стояла на варті з ліхтариком і рапірою, поки Локвуд витягав Джорджа. У пітьмі мені мало що було видно: чорні тіні, що перетинали підвал, і арку, за якою темніли бочки з вином. Ані сліду примарного туману не залишилось — можливо, після того, як ми атакували колодязь, сказати щось напевно я тут не могла.

Одначе привиди мене вже не тривожили. Я думала лише про біляву дівчину з фотографії й чоловіка біля фонтану. Ця думка не давала мені спокою.

— Усі готові? — прошепотів Локвуд, витягши нарешті Джорджа. — Мерщій вибираймось із замку і прокрадаймось парком — до зруйнованої вартівні біля дороги. Якщо ми будемо там до світанку, то...

— Спочатку дещо скажи мені, — перервала я. — Ти гадаєш, що пограбування теж влаштував Ферфекс?

— Звичайно. А коли йому це не вдалося, він скористався другим своїм планом — і затяг нас сюди.

— То йому потрібен кулон?

— Так, кулон. І все те, що він доводить.

— Що ж він доводить, пане Локвуде? — зненацька пролунав бас.

Брязнув метал. Під аркою стояли дві постаті — ніби чоловічі, але з величезними спотвореними головами. В одного був револьвер, у другого — ліхтар, що світив прямісінько нам в очі. Його потужний промінь засліплював нас, завдавав нам різкого болю.

— Стійте на місці! — наказав той самий голос. Наші руки негайно потяглися до рапір. — Фехтування на сьогодні досить. Киньте зброю на підлогу, інакше ми вас застрелимо.

— Робіть, що він каже, — мовив Локвуд, кидаючи рапіру на підлогу. Джордж зробив те саме. Я скорилась останньою — я пильно вглядалась у темряву, в напрямку, звідки лунав голос.

— Швидше, панно Карлайл! — командував голос. — Хочете дістати кулю в груди?

— Люсі... — Локвуд стиснув моє плече.

Я випустила рапіру. Локвуд люб’язно підняв руку.

— Люсі, Джордж, — сказав він, — дозвольте відрекомендувати вам нашого замовника й господаря, пана Джона Вільяма Ферфекса. Власника компанії «Залізо Ферфекса», відомого підприємця, колишнього актора — і, звичайно ж, убивцю Енні Ворд.

24

На Ферфексі досі були та сама біла сорочка й сірі штани, проте в усьому іншому старий помітно змінився. Замість піджака на ньому була кольчуга з дрібних залізних ланок, яка щільно облягала йому груди й спадала вниз блискучим каскадом. Рукою в залізній рукавиці він спирався, як і раніше, на ціпок із бульдожачою головою — тільки тепер бамбульку було припасовано не до дерев’яної палиці, а до тонкого, довгого клинка рапіри. Проте найхимернішим з усього його вбрання був шолом на голові: залізна шапочка на маківці з захисним обручем, що захищав його карк, і випуклими шкіряними окулярами під заборолом. За лінзами окулярів не було видно очей. У цілому пан Ферфекс скидався на якусь демонічну жабу, водночас моторошну й кумедну.

Він підняв ліхтар над клубами диму, що пробирався крізь стіну. А потім вишкірив свої срібні коронки.

— Ви чудовий партнер, пане Локвуде! Я щиро захоплений вами. Ви дедалі більше вражаєте мене! Шкода, що ми не зустрілись за інших обставин. Я міг би запропонувати вам постійну роботу.

Не знаю, як Локвудові це вдавалось, однак, незважаючи на цівку револьвера, наділену йому в груди, на подерте пальто, криваві рани, плями магнію, солі, плазми й попелу на одязі, на клапті павутиння у волоссі й подряпини на руках і обличчі, він досі мав пристойний і незворушний вигляд.

— Ви дуже ласкаві, — відповів він. — То, може, познайомите нас із своїм другом? — Він поглянув на чоловіка з револьвером. — Ми його ще не знаємо.

Чолов’яга з револьвером був не такий довготелесий, як Ферфекс, але нівроку кремезний і широкоплечий. Його обличчя — як я помітила — було молоде й чисто виголене. На ньому також були «жаб’ячий» шолом і кольчуга, а за поясом — рапіра.

Ферфекс сухо реготнув:

— Це Персі Гріб, мій шофер і особистий помічник. Раніше працював в агенції «Гомблтон», аж поки їх поглинула компанія «Фіттес». Дуже здібний молодик і чудовий фехтувальник. До речі, насправді ви вже знайомі. Якось уночі Персі ненадовго завітав до вас.

— Еге ж, — погодився Локвуд. — Той самий грабіжник у масці... До речі, як ваша рана? Зі шлунком усе гаразд?

— Дурниці, — відповів Гріб.

— Невеличка подряпина — на додачу до всієї шкоди, якої ви нам завдали, пане Локвуде. Погляньте на цю стіну! — Ферфекс показав на купу каміння й пробиту діру, з якої струменів магнієвий дим. — Я справді вражений! Я ж вимагав: ніякого вогню в моєму будинку!

— Пробачте, — мовив Локвуд. — З іншого боку, ми виявили й знищили Джерело. Ви повинні заплатити нам за це відразу після того, як буде відчинено банк.

Старий знову реготнув:

— Мені до вподоби ваш оптимізм, пане Локвуде. Та ще більше мене вражає ваша живучість. Я справді гадав, що Жах Червоної Кімнати вже вбив вас. Я бачив, як ви зайшли туди, потім замкнув двері... А ви, як шашелі, прогризли собі вихід у зовсім іншій частині замку! Справді дивовижно. Зрозуміло, що ви знайшли дорогу з Кімнати, — хоч це вельми непросто, — але відшукати Джерело... До речі, хто там був? Червоний Герцог? Це моє улюблене припущення.

— Ні. Ченці. Ми знайшли колодязь із їхніми рештками.

— Справді? Колодязь? Просто в замку? — Окуляри старого блиснули в світлі ліхтарика, голос став більш замисленим. — Як цікаво... Ви мусите негайно все мені показати.

Збоку від мене сердито засовався Джордж:

— Навіщо ти розповів про цей колодязь, Локвуде?

Локвуд усміхнувся:

— Нічого. Пан Ферфекс — людина ділова. Насамперед він хоче про все розпитати нас... Правда, пане Ферфексе?

З-під шолома не пролунало ні слова. Ферфексів помічник стояв нерухомо, націляючись револьвером комусь із нас у живіт.

— Так, — нарешті відповів твердий, рішучий голос старого. — І ми це зможемо зробити в зручнішому місці. Я втомився й хочу посидіти. Ґрібе, проведи наших друзів до бібліотеки. Якщо хлопці пручатимуться, застрелиш дівча.

Локвуд сказав щось у відповідь, проте я його не розчула. Попри увесь свій страх, я аж кипіла гнівом. Ферфекс вважає, ніби я — найслабша ланка в команді! Мені погрожували, щоб змусити інших до послуху!.. Проте я з байдужим обличчям промовчала — і ми вирушили повз старого нагору.

У бібліотеці було увімкнено електричне світло. Після стількох годин темряви воно здалося нам надзвичайно яскравим: ми спотикались об стільці, бо затуляли собі обличчя долонями. Гріб порухом руки запросив нас сісти, а сам став біля книжкових полиць, згорнувши на грудях руки. Револьвер спочивав на його міцному біцепсі. Ми чекали.

Аж ось по підлозі повільно застукотів ціпок і увійшов Ферфекс. Під блискучим обручем шолома було добре видно його великий гачкуватий ніс, що робив старого схожим на хижого птаха. Він без вагань сів у шкіряне крісло біля стіни з фотографіями — і, полегшено зітхнувши, поринув у м’яке сидіння. Краї його кольчуги тихо брязнули.

— Нарешті — промовив він. — Нарешті ми вибралися з цього клятого підвалу. Ми просиділи там кілька годин після вибуху. Гаразд, Ґрібе, можеш скинути з себе це залізо. Тут привиди нам не страшні.

Ферфекс нахилив голову, зняв шолом, а потім — окуляри, які залишили довкола його очей червоні сліди. Самі ж чорні очі стривожено свердлили нас поглядом, а зморшки ще більше поорали обличчя.

Здавалося, що з фотографії на Ферфекса дивилася його власна безжурна юність: ось він — актор, молодий і гарний, у камзолі, вузьких штанях і з сережками у вухах, замислено оглядає гіпсовий череп. А під фотографією тепер сидів він сам — згорблений і зморений, стомлено кашляючи в своєму кріслі. Дивно було спостерігати, як літа змінили його, як швидко вони змарнували його силу й висотали життєві соки!

Гріб також скинув шолом. У нього виявилась малесенька голова — замала для такого кремезного тіла, — й через те він скидався на дерев’яну скраклю. Його волосся було коротко, по-військовому, підстрижене, а вуста — тонкі й жорстокі.

Ферфекс поклав окуляри й шолом на стос книжок, які Локвуд переглядав кілька годин тому, й задоволено оглянув кімнату.

— Я люблю цю бібліотеку, — почав він. — Це — мій кордон. Кордон між світом живих і мертвих. Ми часто випробовуємо тут найновіші вироби моєї фірми. Все це залізо надійно захищає, та в мене є ще й обладунок, який дозволяє мені вільно гуляти глибинами замку...

Джордж засовався:

— Ото ще обладунок! Скидається радше на жіночу сукню.

Ферфекс примружив очі:

— Ви хочете образити мене, пане Кабінсе? Це, по-вашому, розумно?

— Ну, коли ви погрожували нам револьвером у подобі старого дурня в металевій спідниці, то більше нагадували рок-фаната, — відповів Джордж. — Невідомо, що з цього гірше.

— Хотілося б це побачити, — неприємно зареготав Ферфекс. — Але ви помиляєтесь. Цю «сукню» зроблено з удосконаленої сталі: до заліза, яке відганяє привидів, додано алюміній, який робить обладунок легшим. Легший у русі й міцніший у захисті! Шолом — теж подібний витвір мистецтва. Ви знаєте, пане Локвуде, що найвразливіше місце кожного агента — карк? Цей обруч відводить від нього будь-яку небезпеку... Хочете такий шолом?

Локвуд стенув плечима:

— Він, звичайно... унікальний...

— Знову помилка! Він новий, незвичайний, але не унікальний. «Залізо Ферфекса» — не єдина компанія, що працює над такими новинками. Скажімо, ці окуляри... Але ми, здається, відійшли від теми.

Ферфекс умостився глибше в кріслі й кілька секунд мовчав. Здавалося, ніби він зважує свої дальші слова.

— Там, у підвалі, — нарешті поволі заговорив він, — ви згадали про якийсь кулон, який щось доводить. Мені, звичайно, цікаво, що ж він має «доводити». А ще, — старий усміхнувся, — мені цікаво, де цей кулон? І як його знайти?

— Тут ми навряд чи допоможемо вам,— відповів Джордж. — Хоч заганяйте нас у колодязь.

Його бліде скривавлене лице аж палало впертою непокорою. Такий самий вираз обличчя, сподіваюся, був у мене, хоч я намагалася взагалі не дивитись на Ферфекса.

Проте Локвуд поводився так, ніби це — звичайнісінька розмова з сусідом про погоду.

— Усе гаразд, Джордж, — сказав він. — Я можу викласти цьому чоловікові всі докази. Цим ми йому лише покажемо, яке безнадійне його становище. — Він підібгав ноги й безжурно посунувся на стільці. — Гаразд, Ферфексе. Ви зрозуміли, що ми знайшли кулон на мертвому тілі Аннабел Ворд. Ми дізналися, що це — подарунок її вбивці.

Ферфекс підняв руку:

— Зачекайте! Як вам це вдалося?

— Завдяки Люсі та її Талантові, — пояснив Локвуд. — Торкнувшись кулона, вона відчула потужні емоційні сліди, що пов’язували смерть Енні Ворд із її невідомим залицяльником.

Величезна голова старого обернулась. Чорні очі кілька секунд оглядали мене.

— Так, так, ця надзвичайно чутлива панна Карлайл... Проте все це дурниці. Ніякий це не доказ.

— Згоден, — відповів Локвуд. — Тому я й прагнув зрозуміти зміст напису, який ми знайшли на кулоні. Зовні було написано: «Tormentum тент laetitia теа». Щось на зразок: «Моя мука — моя радість». Це мало що сказало нам — хіба те, що хлопець, який подарував кулон, був джиґун і себелюбець. Це риси багатьох убивць — еге ж, Ферфексе? Тому нам було потрібно щось більше.

В бібліотеці запала мовчанка. Старий сидів нерухомо, поклавши висохлі руки на поруччя свого шкіряного крісла. Голова його трохи нахилилася вперед — як вираз пильної уваги.

— Далі, — провадив Локвуд, — ми взялися за напис, який знайшли всередині. Він, якщо я не помиляюся, був такий: А Ф В; Г. II. 2. 115. Три літери — А, В, Г — і таємничий набір цифр. Спочатку ми зосередились на літерах — і це, правду кажучи, привело нас до серйозної помилки. До переконання, що літери «А» і «В» означають Аннабел Ворд, а «Г» — ім’я її залицяльника. Газети багато писали про її стосунки з Г’юґо Блейком, тож саме він цілком певно міг бути її вбивцею. Він був останній, хто бачив її живою, й саме його підозрювали в убивстві п’ятдесят років тому. Так само, до речі, як і зараз: його знову заарештували.

Та врешті, — провадив Локвуд, — я переконався, що Блейк тут ні до чого. Цю ідею підказало мені уважне вивчення напису. Хіба не дивно, що ініціали Аннабел Ворд відтворюють її ім’я й прізвище, а її залицяльника — Г’юґо Блейка — лише ім’я? А що означають цифри: II. 2. 115? Якийсь код? Чи дата? Прошу у вас пробачення за те, що я був таким бовдуром.

Він позирнув на годинник, а потім усміхнувся Ферфексові:

— Усе зробила Люсі, Ферфексе. Вона знайшла фотографію, де ви стоїте в товаристві молодих людей, серед яких і Енні Ворд. Тоді я зрозумів, що ви запросили нас сюди аж ніяк не боротися з привидами. У потязі я прочитав про вашу акторську молодість — і пригадав, що Енні Ворд так само була актрисою. Ось і зв’язок між вами. А також я зауважив, що ви грали на сцені під своїм другим ім’ям — Вільям Ферфекс. Це й дало мені нове тлумачення літер «А Ф В». Не «Аннабел Ворд», а «Аннабел і Вільям».

Старий, як і раніше, не поворухнувся — лише трохи нахилив голову. Тепер його очі ховалися в глибокій тіні.

— Значення цифр я не міг розшифрувати аж дотепер, — провадив Локвуд. — Ми були надто заклопотані Сходами, що Кричать, тож мені бракувало часу. Проте я здогадався, що цей напис — «Г. II. 2. 115» — стосувався п’єси, в якій ви грали разом з Енні Ворд. Я ладен закластися, що це — якась сентиментальна цитата з цієї п’єси, яка доводить, що між вами існували дуже тісні стосунки. — Він поглянув на фотографію, що прикрашала стіну. — Я припустив, що «Г.» означає «Гамлет» — це ваша найулюбленіша п’єса. Проте це не може підтвердити ніхто, крім вас. — Локвуд усміхнувся й згорнув руки на колінах. — Ну, що ви на це скажете, Ферфексе? Настав момент для пояснень!

Ферфекс і тепер не поворухнувся. Може, він заснув? Це було цілком можливо — його могла приспати довга Локвудова промова. Тим часом чоловік із револьвером нетерпляче засовався біля книжкових полиць.

— Пів на п’яту, сер, — обізвався він.

З крісла заскреготів старечий голос:

— Так, так... Ще одне запитання, пане Локвуде. Ви знайшли напис... Чому ж ви одразу не показали кулон поліції?

Локвуд помовчав кілька секунд.

— Мабуть, із гордощів, — нарешті відповів він. — Мені хотілося розшифрувати цей напис самому. Я хотів здобути славу агенції «Локвуд і К°». То була моя помилка.

— Зрозуміло. — Ферфекс підняв голову. Якщо досі він здавався просто старим, то тепер набув якогось мертвотного вигляду: запалі блискучі очі, сіра шкіра обтягує кістки. — Гордощі завдають людям страшної шкоди. Для вас і ваших колег вони означатимуть смерть. А для мене — велике каяття. — Він зітхнув. — Що ж, ваші докази переконливі, а інтуїція — чудова. Ці останні цифри справді стосуються «Гамлета», де ми з Енні грали багато років тому. Там ми й познайомились. Я був Принцем Данським, а вона — Офелією. Напис означає: «Дія II, сцена 2, рядки 115 — 118». Ось вони:

Старий замовк і втупивсь у пітьму.

— Це з послання Гамлета до Офелії, — нарешті пояснив він. — Гамлет пише їй про своє кохання — сильніше й певніше за будь-яке явище всесвіту. У п’єсі, звичайно, вона втопилась, а його отруїли, проте суть залишилась. Між ними була пристрасть... як між Енні та мною.

— Проте це не завадило вам убити її, — втрутилась я, вперше заговоривши до Ферфекса.

Старий блиснув на мене своїми очима-камінцями:

— Ви ще дитина, панно Карлайл. Ви не розумієтесь на таких речах.

— Ви помиляєтесь, — презирливо відповіла я. — Я достеменно знаю все, що відчувала Енні Ворд. Я сама відчула це, коли торкнулась кулона.

— Чудово, — відповів Ферфекс. — Я завжди вважав, що такий Талант, як у вас, завдає більшого клопоту, ніж треба. Відчувати смертельний біль інших людей? Для мене, правду кажучи, це занадто.

— Я відчувала не те, як вона помирала — швидко заперечила я. — Мені передалися її почуття, коли вона носила це кольє. Я знаю все про її стосунки з вами.

Спогади про це ще не покинули мене. Я досі відчувала й істерію дівчини, і її дикі ревнощі, горе, лють, і, нарешті — кінець...

— Який дурний Талант! — відповів Ферфекс. — Однак тоді ви повинні знати й те, якою темною, непростою особою була Енні Ворд. Вона мала легковажну, підступну вдачу — й водночас була дивовижною красунею. Ми обоє грали в аматорських виставах — і це дозволяло нам бути разом, бо свої стосунки ми приховували від усіх. Енні не мала шляхетного походження — її батько, здається, був кравець, — тож мої батьки позбавили б мене спадщини, якби дізнались про наші взаємини. До того ж Енні завжди хотіла слави. Я опирався — це неминуче розлучило б нас. Тоді вона покинула мене, — він огидно вишкірив свої зуби, — й почала зустрічатися з цим дурнуватим жевжиком Г’юґо Блейком. Він був мерзотник, і Енні чудово це знала. Тож незабаром вона повернулася до мене.

Він хитнув головою й заговорив гучніше:

— Шкода про це казати, але Енні була вітрогонка. Її тягло до людей, яких я терпіти не міг, на зразок цього Блейка, хоч я й заборонив їй зустрічатися з ним. Ми постійно сперечались і сварились — дедалі гірше. Одного вечора я таємно приїхав до неї. Енні не було вдома, тож я мусив зачекати на неї. Уявіть мій гнів, коли я побачив, як її привозить додому цей мерзотник Г’юґо Блейк! Тільки-но Енні увійшла, я накинувся на неї з докорами. Між нами стався шалений скандал, і врешті, в нестямі, я ударив її. Вона впала на підлогу, як підкошена. Одним ударом я зламав їй шию.

Я здригнулась. Усе було правильно: передсмертний біль і жах. Я теж відчула їх.

— Уявіть себе на моєму місці, пане Локвуде, — провадив Ферфекс. — Я — спадкоємець найбільшої промислової фірми в Англії, стою навколішки перед трупом убитої мною дівчини. Що я міг зробити? Якби я викликав поліцію, на мене б чекала катастрофа — в’язниця й, можливо, шибениця. Миттєве шаленство зруйнувало б два життя! Залишити труп так, як є, теж було неможливо: хтось із сусідів міг бачити, як я заходив до будинку... Тому я прийняв інше рішення — сховати тіло й приховати злочин. Я витратив майже добу на те, щоб зробити для моєї любої Енні імпровізовану могилу. Ця доба не дає мені спокою вже півстоліття... Я розламав стіну, приніс матеріал, щоб замаскувати отвір, — і все це намагався робити непомітно. Щосекунди я боявся, що мене побачать! Щосекунди! Я працював, а біля мене лежало мертве тіло...

Старий заплющив очі й глибоко зітхнув.

— Так, я зробив це — й відтоді ці спогади мучать мене. Але поспіхом — ось вона, гірка іронія долі! — я забув про кулон. Я й не думав про нього — він просто вислизнув з моєї пам’яті. Лише кілька тижнів потому я згадав про нього й зрозумів, що колись він може... завдати мені певного клопоту. Так і сталося. Прочитавши вашу статтю в газеті, я здогадався, що ви знайшли кулон і працюєте над розгадкою його таємниці. Мої обережні розпитування з’ясували, що в поліції про це не знають нічого. Це дало мені надію. Я звернув увагу на вас. Спочатку я спробував викрасти кулон. Коли ж Ґрібові не пощастило, довелося вигадати радикальніший спосіб змусити вас замовчати. — Він знову зітхнув; повітря зі свистом просочилось між його срібними зубами. — Проте з вами не впорались навіть привиди Кумб-Кері-Голлу, тож довелося закінчувати роботу самому. І перш ніж я завершу її, в мене залишилось останнє запитання. Що ви зробили з моїм кулоном?

Ми мовчали. Своїм внутрішнім вухом я почула, що в замку порожньо. Привиди зникли. Ми залишились наодинці із звичайними смертними ворогами — вбивцею та його лакузою з револьвером.

— Я чекаю відповіді, — промовив Ферфекс. Він був цілком спокійний. Перспектива вбити нас нітрохи не хвилювала його.

Локвуд, однак, поводився так само незворушно — якщо не сказати більше.

— Дякую вам за розповідь, — мовив він. — Вона дуже повчальна й корисна — і до того ж допомогла нам цікаво провести цей час. Я, здається, забув сказати, що ми недовго будемо тут самі. Відразу перед тим, як ми прибули сюди, я передав з нашим шофером листа інспекторові Барнсові з ДЕПРІК. У листі — докладні відомості про вас, які можуть його зацікавити, й прохання приїхати сюди на світанку.

Ми з Джорджем вирячились на нього. Я пригадала конверт, шофера таксі, гроші в його руці...

— Він скоро приїде, — провадив Локвуд, умостившись на стільці. — Інакше кажучи, Ферфексе, ваша гра закінчена. Тож ми можемо відпочити. Може, Гріб принесе нам по чашці чаю?

На обличчя старого жаль було глянути: страх і недовіра котилися ним, мов хвилі. На мить він аж занімів.

— Ви брешете, — нарешті промовив він. — А якщо й ні, то яка різниця? Хай там хто приїде, ви тоді вже зустрінете свій сумний кінець, б’ючись із Гостями в колодязі. Одного за одним, ми кинемо вас туди. Я тим часом збожеволію зі страху, тож Барнс нічого не доведе. Однак ви не сказали мені останнього: де кулон?

Ніхто йому не відповів.

— Персі! — покликав Ферфекс. — Убий дівча!

— Стійте! — Локвуд із Джорджем підхопилися зі стільців.

— Гаразд! — вигукнула я. — Заспокойтесь! Я все скажу вам.

Усі обернулися до мене. Ферфекс подався вперед:

— Чудово. Я так і думав, що ви скоритесь. Ну... де ж ви сховали його, панночко? В якій кімнаті?

— Люсі... — почав Локвуд.

— Він узагалі не на Портленд-Роу, — відповіла я. — Він у мене.

Говорячи це, я бачила, як змінювалось обличчя старого. Бачила, як його очі примружились від задоволення, як його рот скривився в потайній усмішці. Цей вираз обличчя ніби відкрив потріскане, брудне вікно до його справжньої, глибинної вдачі — до того, що ховалося під бундючною машкарою промислового магната й звело нанівець усі його слова про каяття. Я багато що побачила в Кумб-Кері-Голлі цієї ночі, але ця квола посмішка на старечих лютих вустах була найстрашнішим з видовищ. То був вираз самозакоханого вбивці, що не відчував ані найменшого докору сумління. За багато років цей убивця знищив, напевно, чимало людських життів.

— Покажіть мені його, — мовив він.

— Звичайно.

Скоса я побачила, як Локвуд пильно дивиться на мене, відчайдушно намагаючись привернути мою увагу. Я вдала, ніби не помічаю цього. Іншого вибору не було. Я знала, що я зараз робитиму.

Я зняла шнурок із шиї і взяла склянку в руку. Беручи її, я помітила, що кулон ніби спалахнув блідим сяйвом, проте в бібліотеці так яскраво світили лампи, що я могла й помилитись. Міцно тримаючи склянку, я розкоркувала її.

— О, це ж посріблене скло! — несподівано обізвався Гріб. — Навіщо ви сховали туди кулон?

Тим часом я витрусила кольє собі на долоню. Джордж тихо зойкнув. Ферфекс щось промовив, але я не чула його. Я слухала інший звук — тихий, далекий, що невблаганно наближався.

Кулон був такий холодний, що обпікав мені морозом шкіру.

— Ось, — мовила я. — Беріть.

Сказавши це, я простягла старому руку й відвернулась.

На стіні, на фотокартці, молодий Ферфекс у камзолі й вузьких штанях замислено оглядав запліснявілий череп. А тут, у бібліотеці, старий немічний Ферфекс вирячився на осяйний кулон у моїй руці.

Хвиля повітря вдарила мені в обличчя, розкуйовдивши волосся. Ніжки стільців поїхали по підлозі, столи захиталися. Ззаду під стіною щось гупнуло — всі книжки, напевно, разом попадали з полиць. Персі Ґріб, який марно намагався зробити щось із своїм револьвером, не встояв на ногах, тяжко вдарився об полицю й гепнувся на підлогу. Локвудів стілець обернувся до Джорджевого. Хлопці аж прикипіли до своїх місць під ударом хвилі, що линула з моєї руки.

Всі лампочки в бібліотеці згасли.

Проте в кімнаті не було темно: вона повнилася світлом від дівчини-привида. На ній була та сама літня сукня з жовтогарячими квітами. Дівчина стояла між мною й Ферфексом, і потойбічне світло лилося з неї, наче вода: воно змивало стільці й килими, билося яскравими хвилями об столи.

— Я змерзла, — почули ми її голос. — Дуже змерзла!

У моїй голові пролунав той самий звук, який я чула на Шин-Роуд у ніч, коли розпочалася вся ця пригода: ніби хтось стукає нігтем по тиньку чи забиває цвяшок у дерево. Тепер цей звук був ритмічний, мов серцебиття. Він лунав серед мертвої тиші. На якусь мить очі дівчини-привида зустрілися з моїм поглядом, а потім утупились у старого, що сидів у кріслі.

Ферфекс відчував, що привид тут, але не бачив його до ладу. Аж раптом його пальці зашаруділи по столу: він намацав окуляри й хутко надяг їх. Поглянув, спохмурнів — і закляк.

Дівчина-привид пливла просто до нього. Світло струменіло з її волосся.

Окуляри впали Ферфексові в руку, залишивши довгий косий слід на переніссі. Очі старого вирячились від неймовірного жаху. Наче вихований добродій, що вітає гостю, він поволі підвівся з крісла.

Дівчина широко розкрила обійми.

Ферфекс спробував поворухнутись. Та привид уже міцно спіймав його. Руки старого обвисли й безпорадно тремтіли.

Тим часом Локвуд, якому пощастило швидко звільнитися з-під впливу привида, тяг Джорджа далі, за стільці, до безпечного місця.

Промені потойбічного світла, наче велетенські пальці, тяглися до Ферфекса зусібіч. Нарешті дівчина підступила до нього. Плазма торкнулася залізного обладунку, засичала і взялася бульбашками. Постать дівчини заколивалась, але встояла. Вона поглянула старому в очі: той розкрив рота, ніби схотівши щось сказати... Дівчина пригорнула його до себе — й стиснула в крижаних обіймах.

Ферфекс моторошно скрикнув...

Аж раптом потойбічне світло згасло.

В кімнаті було темно. Я опустила руку: кулон випав і розбився на шматки.

— Джордж! Мерщій лови Ґріба! — вигукнув Локвуд. Кремезний шофер тим часом намагався вибратись із кімнати, натикаючись на меблі. Локвуд ухопив кочергу з каміна й вирушив за ним. Джордж теж кинувся навздогін, жбурнувши в Ґріба подушкою. Ґріб ухилився; за мить його силует з’явився вже у дверях. Ось він обернувся — гримнув постріл, і між нами темряву розітнула куля.

Локвуд із Джорджем зупинились на мить біля арки й помчали далі. Пролунав ще один постріл, далі — крик, і я, незважаючи на біль у руці, теж вискочила в коридор. На мій подив, Ферфексів шофер лежав там на підлозі з Локвудовою кочергою поверх шиї. Парадні двері були відчинені, а до замку вдирався натовп суворих агентів на чолі з інспектором Барнсом.