Шоколад із чилі

СІЧЕНЬ

«Підсумки року, — подумала Лінка, — явно невтішні. Адріан — усе скінчилося, Каська — краще й не згадувати. Лукаш… Що ж, вона показала йому себе явно не з найкращого боку». Стосунки в класі — жахливі. Звісно, вони влаштували собі Новий рік, про що Лінка довідалася, зайшовши на Фейсбук. Виставили фотографії, а з коментарів випливало, що вони класно відсвяткували. Без неї, звичайно. Лінка відчула себе такою самотньою. Добре, що в неї принаймні була Наталія. Із вдячністю глянула на подругу, яка саме сиділа за її письмовим столом, точніше, за горою паперів, газет і ще бозна-чого. Навіть краєчка столу з-під них не було видно. Нагорі валялися якісь невдалі фотки, брудна виделка й ніж.

— Ну, дорогенька, пишімо, — мовила Наталія.

— Що писати? — позіхнула Лінка. Вона ще не відіспалася за Новий рік.

— Не уявляю, як ти живеш у такому безладі. Від цього в голові суцільний хаос, — Наталія спробувала посунути папери й чашки так, щоб було бодай трішечки місця, але врешті, відмовилася від цього й сіла на ліжку із записником у руках. — А Каськи немає? Вона ж мала прийти.

— Ні, вона не може. А щодо столу — якщо хаос на ньому означає хаотичний розум, то що означає порожній стіл?

Лінка захихотіла. Сподівалася, що Наталія не образиться. Бо на її столі був тільки стаканчик з ручками й олівцями та лептоп, який закривався, коли на ньому не працювали. Але Наталія не образилася. Навпаки, почала ще більше підсміховуватися.

— Щоразу, як приходжу, у тебе все так само. Нічого не можна знайти, немає чого вбрати. Колись ти потонеш під цими паперами!

— Ти мені нарешті скажи, що треба писати. Інакше я зараз засну.

— Як це що? Плани! Я завжди планую собі щось на Новий рік.

— А я ні, — сказала Лінка. — Мене це тільки пригнічує. Я нічого не планую, тож потім і не розчаровуюся. Раніше я писала, що схудну чи ще щось таке…

— Ти схуднеш? Може й добре, що в тебе немає сильної волі, — мовила Наталія. — Зрештою, можна й не писати про плани. Я десь читала, що краще написати про те, чого вдалося досягти в старому році. Усвідомити, яких зусиль ти доклала і таке інше. Щоб підняти самооцінку.

— Краще вже планувати. Бо мій список досягнень… Ліпше промовчати. Єдине, що мені вдалося минулого року, то це забити коропа. Крім того… — Лінка замовкла. Ну, не розповідати ж Наталії про сварку з Каською. Знову доведеться вигадувати щось.

— Та не перебільшуй, Лінко. Ти принаймні вступила до класного ліцею, перемогла в конкурсі…

— Не перемогла, а лише отримала відзнаку.

— Працюєш, фотографуєш, ще й пишеш…

— Не сміши мене. Я тільки планувала написати репортаж, який виявився нікому не потрібним.

— І що? Напишеш?

— Так, хоча я й не знаю, навіщо. Але завтра ще з ними побалакаю. Фотографії Миколаїв на вулицях пішли, точніше, лише одна фотка, але й це добре. Просто мені хочеться більшого.

— Ну, от тобі й перший пункт плану на рік.

Лінка дуже хвилювалася. Розуміла, що вона неминуче програє, але вирішила ще раз щось запропонувати. Що ж, вона завжди була вперта мов віслючка… Зрештою, нічого не станеться. Їй більше не залежало на них, лише на тому, щоб зробити щось хороше. Як вона й припускала, її пропозиція знову наштовхнулася на глухий мур. Хоча з’явилася надія.

— Послухай, якщо їй так хочеться писати, може, нехай обере іншу тему? — запропонувала Зуза.

— Ти про щось конкретне? Усе вже зайняте, — Азор спідлоба глипнув на Лінку.

— Не все. Залишився Великий Оркестр Різдвяної Допомоги.

— Та є, але ніхто не захотів про нього написати. А конче треба?

— Учитель польської сказав, що треба. Бо це дуже важлива подія. Бодай кілька слів.

— Кілька слів будь-який дурень напише.

— Ну так, але якщо вона така настирна, то може, який-небудь репортажик ушкварить, га, Лінко?

Ушкварить, вона їм ще покаже, авжеж, що вшкварить. Ще й фотки додасть, тоді всі побачать, чого вона варта! Лінці аж очі засяяли.

— Добре, — сказала вона. — На коли?

— На вчора, — буркнув Азор.

— Тобто? — не зрозуміла Лінка.

— As soon as possible. Скажімо, за два дні після події маєш принести текст, інакше не встигнемо.

Лінка поприбирала в усьому домі. Віднедавна обов’язків у неї побільшало. Пані Стася знову занедужала, і пан Антоній попрохав Лінку допомогти. Але так, щоб пан Даріуш про це не дізнався. Бо він дуже сердився, що пані Стася не дає собі ради з роботою, хоча продовжує в них мешкати й усе отримує задурно. Пан Антоній витягнув із-за книжок кілька банкнот з якоїсь своєї «заначки» й тицьнув Лінці для заохочення.

Лінка пропилососила, вимила підлоги, поскладала посуд. Усе їй боліло, вона й не підозрювала, що хатня робота може бути такою втомливою. Дівчина раптом усвідомила, що досі ніколи не прибирала як слід у себе вдома. Але вся ця робота, навіть найважча, однаково була краща за постійні роздуми. Підмітання підлоги, фотографування, писання… Доки вона була зайнята, то не думала ані про Адріана, ані про Каську. Лінка писала до неї мейли, есемески, виправдовувалася. Але її подруга, її сестра мовчала. Нарешті відповіла: «Дай мені спокій». Лінка весь час думала про їхню останню розмову. Може, вона справді завинила? А що їй було робити, підійти до Касьчиного батька й розповісти про неї? Лінка переконувала себе, що коли б вона так учинила, Каська б її в цьому звинувачувала. Та в душі Лінка знала, чому сестра так поводиться. Бо коли прийшов її батько, вона й на мить не замислилася, що слід зробити, і чого хотіла б сама Каська. Адже вона могла відразу до неї подзвонити й запитати, а не розповідати їй про все потім, наче щось кумедне. Чорт, Каська звинувачувала її саме в цьому. І мабуть, мала рацію.

Лінка поклала ганчірку й подалася нагору до пана Антонія. Старий дивився у вікно на сад. Сніг танув, відкриваючи рештки пожовклої трави.

— Вона так любила цей сад… — зітхнув пан Антоній.

— Дружина?

— Ні, не дружина. Дружина взагалі його не любила. Навіть улітку дуже рідко виходила туди, це переважно я проводив там час у шезлонгу й на гойдалці. А вона хіба що до сина виходила, коли він тут бавився, але теж неохоче. Боялася, що малий упаде з гойдалки. Або кричала на Дарека, що він забруднить одяг.

Лінці часто здавалося, що пан Антоній не надто ніжно висловлюється про свою покійну дружину. Їй кортіло дізнатися, хто була ця дівчина, про яку старий часто згадував, але Лінка розуміла, що не може розпитувати й наполягати, бо тоді старий добродій замикався в собі, наче черепаха в панцирі. Тож Лінка воліла мовчати, може, господар сам щось розкаже.

— Вона цей сад любила… Мені 6 хотілося, щоб він був такий самий, як тоді, коли вона ним милувалася, а не такий занедбаний, як тепер. Тоді трава була такою зеленою, стільки квітів, люпин під парканом, вона так раділа цим квітам, а в траві видніли стокротки. Шкода, що я не подбав про садок, коли ще мав сили, але завжди були якісь інші справи, інші нагальні потреби. А тепер мені це не до снаги.

— У мене є знайомий садівник! — сяйнуло раптом Лінці. — Він вивчає ландшафтний дизайн, міг би трохи все тут упорядкувати, посіяти траву, посадити якісь квіти…

— Справді! Було б чудово!

— Я запитаю.

— Звичайно, я заплачу.

— Це добре, гроші йому потрібні. Він напевне погодиться допомогти.

— Це, звісно, вимагатиме трохи зусиль, але не так уже й багато, — Лукаш роззирався навколо.

— Ну, але то, мабуть, уже навесні, так?

— Дещо можна вже зараз зробити. Узагалі роботи в саду тривають увесь рік.

— Справді? — пан Антоній наче віджив. Немовби перспектива впорядкування саду дарувала йому якусь надію. Здавалося, що він навіть помолодшав років на десять. — Добре, ти скажи, що потрібно, син усе купить.

Лукаш походжав садом і торкався то живоплоту, то гойдалки. Зазирнув під безлисті кущі, тоді сів навпочіпки, відгорнув сніг і набрав жменьку землі. Понюхав. Лінка й пан Антоній здивовано перезирнулися.

— Як на мене, — підняв голову Лукаш, — пахне цілком непогано. Йдеться про те, щоб оцінити, чи тут переважно пісок, чи є й добра земля. Мені здається, що ґрунт нормальний. Тут усе гарно вкоріниться. Однорічні рослини вирощувати нескладно, але частину з них треба вже зараз висіяти в горщики й поки що тримати в теплі. Я сам усе куплю, гаразд? А ви мені потім віддасте гроші. Це недорого, насіння й цибульки не коштують багато. Траву теж посіємо, але вже навесні. І ще мені потрібні деякі інструменти.

Пан Антоній лише притакував, але Лінка раптом занепокоїлася.

— Застебніть пальто, будь ласка, холодно. Ще застудитеся!

— А люпин? — допитувався пан Антоній. — Люпин теж посадимо?

— Звичайно. Він гарно виглядатиме під цим парканом.

— Так! Саме там!

Поверталися швидкими кроками, бо було холодно й незатишно. Випало трохи снігу, але не так багато, щоб укрити брудні вулиці.

У саду білі латки зберігалися, захищені від вітру, але тут, на Саській, сніг не затримувався. Якщо якійсь сніжинці вдавалося не розтанути від доторку до чиєїсь куртки чи на даху автомобіля, її підхоплював вітер і кружляв із нею, аж доки та не зникала.

— Завтра йду збирати гроші для Оркестру, — сказала Лінка.

— Що таке?

— Ну, для Великого Оркестру Різдвяної Допомоги, знаєш, де червоні сердечка…

— А-а-а… Я й забув, що це завтра.

— Мені треба про це написати. До нашої газети.

— Оце маєш. Я гадав, що ти фотографуєш, а не пишеш.

— Я раніше теж так думала, але відтоді писання мене захопило. Зрештою, це ж можна поєднувати. А Оркестр — цікава тема. Може, підеш зі мною?

— Не знаю, щиро кажучи, мені не надто хочеться стирчати на вулиці із цими сердечками весь день за такої погоди. А ти як туди потрапила?

— Я пригадала, що моя подружка з гімназії була в них волонтером минулого року. Виявилося, що цього теж піде. І вона мені пообіцяла позичити свій бейджик і скарбничку на дві години.

— А так можна робити?

— Гадки не маю. Але ми з нею досить схожі.

— Ну, так чи сяк, для мене бейджика немає, — мовив Лукаш із полегшею. — Збирай собі спокійно, роздавай сердечка…

— Узагалі ця подружка йде із хлопцем… — Лінка почервоніла. — Тобто зі знайомим, але він лише за компанію. Мені теж не хочеться самій.

— А твоя сестра не може піти з тобою?

— Каська? Не може, — звісно, із нею їй так і не вдалося поговорити. — А я гадала, що ти полюбляєш прогулянки… — спробувала пожартувати Лінка. Вона була здивована. Їй здавалося, що Лукаш нею цікавиться, і навіть, якщо вона сама не планувала нічого серйозного, то принаймні цим можна було скористатися, щоб не йти самій. А тут виявляється, що Лукашеві зовсім не залежить на ній, заради Лінки він не збирався відмовлятися від домашнього затишку…

— Ну, не ображайся. У мене немає ані бажання, ані часу. У неділю я однаково зайнятий. Крім того, не люблю натовпу. І ніяка це не прогулянка, гуляти треба тут, — показав він на вулицю Захисників, яку вони саме перетинали.

— Але ж ми можемо збирати гроші й тут, ніхто нам цього не заборонить, — вона спробувала востаннє його переконати, хоча й відчувала, що цього разу Лукаш не поступиться.

— Яка ж ти вперта. Але навіть таким упертюхам не завжди щастить. Я справді не можу.

Лінка вийшла з дому, сповнена енергії й сподівань, що цей день подарує їй не лише класний репортаж. Сподівалася, що їй вдасться передати свій ентузіазм перехожим, а ті, у свою чергу, не залишаться байдужими до потреб маленьких пацієнтів. І от тепер вона стояла перед «Сезамом», розтираючи закляклі долоні. Юлька залишила її тут і зникла зі своїм хлопцем, за дві години вони мали зустрітися на цьому місці. Лінка вирішила поки що не фотографувати, а зосередитися на збиранні грошей, адже це було найважливіше. Вона усміхалася перехожим, проте не завжди зустрічалася з відповідною реакцією. Дехто кривився. Якийсь чоловік визвірився на неї.

— Я ж уже дав! — гаркнув він.

А коли Лінка підійшла до якоїсь приємної на вигляд літньої пані, то почула:

— Безсердечні ви злодюги! У мене пенсія копійчана, а ця ще тут ходить і гроші видурює. А мені навіть на ліки бракує! А той собі палаци за наші гроші будує! — плюнула під ноги й пішла, бурмочучи.

Добре, що принаймні більшість людей давали кілька монет або й банкноту, а Лінка за це вручала їм червоні сердечка. Та попри все було холодно, похмуро, і дівчина швидко втомилася. Вона мріяла про каву й із сумом глянула на спокусливу «Green Coffee». За півгодини Лінка радісно побігла в бік кав’ярні. «Я працюю, займаюся благодійністю, то й заслужила каву», — подумала дівчина.

Не лише їй спало таке на думку: у кав’ярні юрмилися люди із сердечками, приклеєними до курток і торбинок. Якийсь хлопець собі навіть на лоба наклеїв одне. Атмосфера Оркестру передавалася всім, не дивно, що кожного року вдавалося зібрати такі значні кошти. Лінка дивом знайшла місце біля стійки, яке виявилося вільним лише тому, що було розраховане на одну особу. Вона насолоджувалася своєю кавою-лате. Ледь не торкалася обличчям поверхні запашного напою, відчуваючи, як паруюча кава зігріває їй носа. Лінка захоплено вдихала аромат свіжозавареного еспресо, який пробивався крізь солодкавий запах пінистого молока. Ах… Заради таких моментів варто жити! Раптом за вікном краєм ока угледіла двох дівчат її віку. Вони стояли біля вітрини кав’ярні, відвернувшись боком. Лінки не бачили. Одна тримала скарбничку для грошей. А друга… Як таке могло статися? Вона намагалася щось витягнути зі скриньки. Може, якусь банкноту, застряглу в щілині? Нарешті їй це вдалося, дівчина швидко заховала гроші до кишені й дівчата, сміючись, зайшли до кав’ярні.

Купили собі каву одну на двох і стали біля бару, бо більше ніде не було вільних місць. Лінка обурилася. Вони обікрали Оркестр! Розуміла, що треба щось зробити, але що саме? Дівчата були високі, може й старші за неї, і вже точно сильніші. До таких годі підійти, бо ще неприємності будуть. До поліції теж не подзвониш, ніхто через такий випадок не приїде. А цих дівчат вона однаково не знає. Усе марно. Лінка втішала себе, що їм напевне бракувало грошей на каву, на заможних ці дівчата явно не скидалися. Намагалася роздивитися прізвище на бейджику, але вони стояли задалеко. Лінка ще трохи подумала, допила свою каву й вийшла з кав’ярні. Її гарний настрій де й подівся.

— Звичайно, трапляються крадіжки, — відказала Юлька, коли Лінка переповіла їй цю історію. — Минулого року падав такий сніг, що картонні скриньки самі розпадалися, мабуть, дехто цим скористався…

— Може, треба було щось зробити?

— Ти що, жартуєш? Якби ти була з якимсь хлопцем, то інша справа, можна було їх полякати, але ти сама казала, що вони не надто добре виглядали. Іноді краще не втручатися.

— Може й твоя правда.

Віддала Юлії бейджика й пройшлася пасажем, фотографуючи людей. Вона усвідомила, що це вперше робить типові вуличні знімки. Пані Юлія була б нею задоволена. Спершу Лінка поводилася обережно. Бо хіба можна фотографувати людей, не запитуючи згоди? Вона працювала на сильному зумі й не наближалася, найкраще було, коли люди взагалі не дивилися в її бік. Але потім Лінка заскочила до «Емпіку», щоб трохи зігрітися й переглянула фотки у фотоапараті. І згадала слова пані Юлії. Про те, що коли фотограф не наблизиться настільки, щоб уловити емоції, то цих емоцій на фото взагалі не буде. Жоден зум не замінить контакту з об’єктом. Лінка змінила об’єктив на універсальний, коротший. «Вуличні фотки, друга серія», — подумала вона й знову вийшла на вулицю. Двійко дівчат збирали гроші біля кінотеатру «Атлантик». Клац. Ні, таки задалеко. Підійшла ближче, тоді ще ближче. Зрештою, мало на них не наскочила. Лінка спітніла мов миша, але фотографія виявилася вдалою! Протягом наступної години вона фоткала людей, які вкидали гроші, наклеювали собі сердечка, юрмилися біля Палацу культури, де мав відбутися концерт. Кілька разів на неї нагримали, мовляв, чому фотографує без дозволу, та переважно фотограф не викликав такої реакції. Люди нормально сприймали те, що коли вже вони опинилися в громадському місці й беруть участь у якійсь події, то їх можуть сфотографувати. Дехто навіть радів. Мабуть, сподівався, що опиниться в якій-небудь газеті. Воно й не дивно. Лінчина дзеркалка виглядала справді професійно.

Лінка повернулася додому, сповнена емоцій, викликаних новим способом фотографування. Настрій був, наче після вдалого побачення. Мами не було, Адам щось готував на кухні з Каєм.

— А де мама? — нечасто траплялося, щоб та у вихідний кудись ходила.

— Вона пішла до подруги. А як твої справи? Замерзла? Як усе було з Оркестром?

Розповіла Адамові про побачене в кав’ярні, бо коли ейфорія трохи вляглася, той випадок знову згадався.

— Але може, я перебільшую, — сказала зрештою. — Може, то мені здалося. Може, вони взагалі не брали тих грошей, а я собі все вигадала? Знаєш, звинувачувати когось, коли ти не переконаний…

— Є такий анекдот, — перебив її Адам. — Про чувака з далекого Сибіру, який повертається додому з полювання на ведмедів. Іде крізь сніги й мріє про свою жінку, яка там, мабуть, готує йому обід. Підходить до своєї хатини й думає: «А зазирну-но я досередини, гляну, що там моя жіночка поробляє». А на шибці мороз різні візерунки понамальовував, тож чувак протирає шибку, бо нічого не видко. Та що довше протирає, то більше на виду змінюється. Бо жінка в ліжку із сусідом. То він тре ту шибку, тре, а картинка не зникає. Зрештою, махнув рукою й каже: «Та ну його, може, то лише візерунок такий?»

— Класно!

— Але я тобі не тому розповів непристойний анекдот, щоб тебе розсмішити…

— Де там непристойний, ти ще непристойних не чув!

— Я розповів тобі, аби сказати, що в житті так трапляється, коли ми воліємо певних речей не помічати. Або не знати. Я й сам таким був. Завжди можна себе переконати, що нам це здалося. Але потім воно за людиною тягнеться.

— То що мені було робити? — майже закричала Лінка.

— Не знаю. Може й нічого, але краще зізнатися собі, аніж вдавати, що нічого не сталося, розумієш?

— Гаразд, проїхали, — набурмосилася Лінка. — Я йду писати статтю до газети. Маю час до завтра, а ще треба обробити фотографії.

— А про цих дівчат напишеш?

— Не знаю, чи так можна, у мене ж немає ані фотографії, ані доказів.

— Навіть, якби в тебе були їхні фотки, ти не могла б їх просто так вмістити. Але можна написати про крадіжки загалом, як про проблему.

Чому вона про таке не подумала? Лінка уявляла собі статтю як допис, мовляв, усе класно, шляхетна мета, море людей… А може, зробити це трохи по-іншому, глянути з іншого боку? Неодмінно згадати про ту стару, що так на неї нагримала. Оту, що казала, наче за ці гроші Овсяк собі палаци будує. Їй так кортіло про все це написати, що вона кинулася до комп’ютера.

Коли Лінка дописала статтю, була четверта ранку. Невідомо, лягати спати чи вже ні. Може, краще дочекатися ранку? Та щойно вона лягла в одязі на ліжко, вкрилася коцом, як відразу заснула. А коли прокинулася, то їй здавалося, що все довкола заспане, навіть вікна. Шафа позіхала, широко роззявивши дверцята. Добре, що залишився тільки тиждень, а потім канікули. Вона не збиралася кудись їхати, хотілося одного — нарешті виспатися. Наразі Лінка трималася на самому адреналіні. Узяла роздрукований текст, кілька фотографій, на жаль, чорно-білих. Решту скинула на флешку, Азор точно буде з компом, переглянуть на місці. Вона собою пишалася. Звісно, на журналістиці Лінка не зналася, але була переконана, що написала класну статтю.

До класу майже влетіла, сповнена емоцій, чекала на засідання редколегії. Уроки просиджувала, мов у тумані. Не зважала навіть на те, що чергову самостійну з фізики вона знову провалила. Домовилася з учителем про перездачу, ото й тільки. І гордо вручила свою статтю Азорові.

— Чекай-но, чому воно таке велике… Ти ж мала написати щось коротеньке.

— Ні, мав бути репортаж.

— Та, то я, мабуть, обмовився. Добре, давай, прочитаю вдома, — сказав він. — І поскорочую, де треба.

— Є ще фотографії, — несміливо сказала Лінка. — Ось тут кілька… Решта на флешці.

— Ну, я не знаю, чи це взагалі поміститься.

Якщо вона сподівалася, що її статтю привітають захопленими вигуками, то вочевидь помилялася.

Виходячи з ліцею, побачила Оскара.

— Ну, і як там сутичка з бандою обраних? — поцікавився він. — Бо задоволеною ти не виглядаєш.

— А хто тобі сказав, що я маю бути задоволена?

Щиро кажучи, вона була розлючена. Їй хотілося це з кимсь обговорити, навіть з Оскаром. Зрештою, Лінка усвідомила, що в цій історії з «Репотекою» лише він був на її боці.

— Що, знову не вдалося їх ні в чому переконати?

— Мабуть, ні… Я написала статтю про Великий Оркестр Різдвяної Допомоги… Та мені здалося, що… Азор кривився, казав, що задовга, мовляв, треба було коротенько. Хай йому чорт, я цілу ніч писала, фотки принесла. Почуваюся так, наче…

— Наче хтось тебе пожував і виплюнув?

— А ти звідки знаєш?

— Бо я тебе чудово розумію. Покажи.

— Що показати?

— Ну… статтю свою, — він кивнув на роздрукований текст, який Лінка тримала під пахвою.

— Ти ж не збираєшся його тут читати? — вони стояли в під’їзді, і Лінка навіть за цей короткий час встигла замерзнути.

— Ні, але можу прочитати вдома.

— Та тримай, чого там, — і віддала йому аркуші. — Певне, цього й так не надрукують. Залишать три речення та й по всьому.

— Такий талант гине…

— Дай мені спокій. Чого тобі треба?! — вигукнула вона й пішла швидше.

— Лінко! — гукнув він. — Почекай!

— Чого ти хочеш? Якого біса вам усім від мене потрібно?

Відчувала, що зараз розплачеться.

— Пробач, будь ласка.

Лінка глянула йому в очі. Перепросини здавалися щирими.

— Пробач, сам не розумію, що зі мною коїться. Я зовсім не хотів тебе образити. Просто… іноді не даю із цим ради, — мовив він якось сумно, безпорадно. — Я із задоволенням прочитаю твою статтю. Не хочу, щоб ми ворогували, у мене й так недругів досить. Скрізь. Крім того, мені страшенно бракує журналістської роботи. Це було моє життя, а тепер доводиться скніти в цій чортовій Варшаві.

— У тебе якісь неприємності? — Їй раптом стало шкода Оскара. Він стояв перед нею, такий маленький, товстий, кумедний. І здавався таким неймовірно, страшенно нещасним.

— За п’ять хвилин не розповіси. Може, іншим разом. А поки що давай роздрук. Мені справді цікаво. Чотири сторінки про Оркестр? Я й не підозрював, що це така цікава тема.

Як і в Лінки, у пана Антонія теж був кепський настрій. Щойно вона прийшла, він відразу вилаяв її за надто легке вбрання в таку холоднечу. Тоді дорікнув спізненням, хоча було лише п’ятнадцять по четвертій. Але нагримав не лише на неї. Пані Стасі теж перепало за не надто гарячий чай. А ще йому здалося, що чашка не досить чиста й печиво не зовсім свіже. «Що це з ним таке?» — дивувалася Лінка. Вона знала його досить давно, щоб переконатися, що в глибині душі пан Антоній — добра людина. Мабуть, щось трапилося.

— Ну, і чого сидиш там і не озиваєшся? — буркнув він нарешті. — Краще йди й допоможи Стасі з посудом, більше буде користі. Вона вже навіть склянки не може як слід помити.

«Точно щось трапилося», — подумала Лінка. Адже пан Антоній завжди захищав пані Стасю. Посварилися?

— Добре, я піду. А ви не забули, що нині має прийти Лукаш? Він хотів висіяти насіння до горщиків, треба буде їх десь поставити… Може, на кухні?

— Насіння, насіння, — буркотів пан Антоній. — Ті часи однаково давно минули, не повернеш. Може там собі бути люпин чи й не люпин, її більше не буде!

Він ледь не плакав. Несподівано для себе самої Лінка підійшла до старого й легенько погладила, його долоню. У нього була стареча, вкрита зморшками й темними плямами шкіра, проте руки випромінювали дивну силу. «Мабуть, колись він був дужим чоловіком», — подумала Лінка.

— Розкажете про неї? — наважилася запитати. Це було не вперше, та на диво, саме нині розгніваний на весь світ пан Антоній заговорив.

— Ти коли-небудь закохувалася, дитинко?

Лінка мовчала.

— Якщо ні, то із цієї історії ти небагато зрозумієш.

— Закохувалася, — тихо озвалася Лінка, але старий не почув.

— У неї було світле, хвилясте, довге волосся, вона часто зав’язувала його в кінський хвіст.

— Так, як я тоді… — пригадала Лінка.

— То була найвродливіша жінка, яку я будь-коли бачив. Вона була така гарна, що позувала художникам тут, на Саській Кемпі. Усі в неї закохувалися, а вона обрала мене. Любила сидіти на цій гойдалці. Ми зустрічалися майже рік.

— І що було далі? — ця історія захопила її.

— Нічого. Далі не було нічого.

— Але чому?

— Знаєш, дитино, що таке мезальянс?

— Ну, знаю…

— Так отож. Вона була багатою, а я походив з бідної родини. Її батьки не хотіли, щоб ми зустрічалися й забрали її за кордон. Більше я ніколи її не бачив. Авжеж, більше ніколи.

Чомусь Лінці здалося, що пан Антоній щось замовчує. Усе це скидалося на заздалегідь завчену оповідку. А може, усе й справді так було? У ті часи поняття мезальянсу дійсно існувало, у цьому Лінка не сумнівалася.

Того пообіддя він більше нічого не розповів, але Лінці здалося, що йому полегшало. Настрій у старого покращився, а коли прийшов Лукаш і піднявся нагору, щоб показати торбинки з насінням, пан Антоній узагалі просяяв.

Знову поверталися разом.

— Мезальянс? — Лукаш помітно здивувався, коли Лінка коротко переповіла йому сьогоднішню розмову. — Тобто вона була для нього занадто бідна?

— Навпаки. Це він був бідний, вона багата, і її батьки заборонили їм зустрічатися й вивезли її за кордон.

— То все туфта, — сказав Лукаш. — Коли я йшов на кухню й висаджував з пані Стасею рослини, то дорогою оглянув дім. У буфеті щонайкраща майссенська порцеляна, скрізь повно антикварних речей, картини на стінах, деякі з них варті кількадесятьох тисяч злотих, як на мене… Я на цьому знаюся. Якщо він був бідним, походячи з такої родини, то в мене на долоні має вирости мальва або люпин. Ось так.

Лінка думала про питання пана Антонія. «Ти коли-небудь закохувалася?» — лунало їй у вухах. Зняла з полиці календар, той, що збиралася подарувати Адріанові на Різдво. Раптом коханий став перед очима мов живий. Вічно розкуйовджене волосся, щира посмішка, уся та ніжність, яку він завжди їй дарував. Колись. Вона так за ним сумувала. Спершу сподівалася, що може, завдяки Лукашеві залишена Адріаном рана якось затягнеться, але все було не так просто. Не кажучи вже про те, що Лукаш зовсім нею не цікавився. Спочатку їй здавалося, що це не так, але коли він відмовився збирати з нею гроші для Оркестру, Лінка переконалася, що помилялася. Бо якби вона йому подобалася — пішов би за нею на край світу. А тут навіть до торгового центру прогулятися не захотів.

Розгорнула календар на першій сторінці.

«Я сумую за тобою, Адріане», — написала у віконці з датою 1 січня. «Не зустріла з тобою Нового року, і це був найгірший Новий рік у моєму житті». 2 січня. «Сумувала за тобою від самого ранку. Ідучи до ліцею, проминула будинок з „Оксамитом“. І згадалося, як ми пішли туди вперше». І далі: «Якби ти був тоді зі мною на Оркестрі, мабуть, я знала би, що робити». І останній запис. «Сьогодні пан Антоній запитав мене, чи кохала я коли-небудь. Так. Кохала. І на жаль, продовжую кохати. Весь час думаю, що ти лише так це сказав, може, це неправда, адже нічого не сталося, чому ж тоді?..»

«Звісно, таке завжди закінчується сльозами», — подумала Лінка, витираючи з якоїсь імпресіоністичної картини солону краплину.

— Усе гарне закінчується. Можеш собі поплакати над цим календарем, але тепер закрий його й припини рюмсати, зрозуміла? — голосно сказала Лінка собі. Їй зробилося смішно.

— Ти що? — запитала крізь прочинені двері мати. — Плачеш чи смієшся? Ти з кимсь розмовляєш?

— І те, і те, мамо… Усе відразу.

Вона знову засміялася, а тоді розридалася.

— Сподіваюся, це не тому, що ти нікуди не їдеш на канікули? Мені так шкода, донечко, але в мене немає…

— …грошей, я знаю. Не переймайся, мені однаково не хочеться нікуди їхати. Я собі й тут побуду… Хвилиночку, а що із Каєм?

Лінка раптом злякалася. Сподівалася, що матері не спало на думку примусити її займатися Каєм, якщо вже вона просиджуватиме канікули вдома.

— Я записала його на «Зиму в місті». Це як школа, від ранку до п’ятої. Їм організовують басейн, різні розваги… Може бути цікаво.

— Слава Богу, — пробурмотіла Лінка. — Бо хочеться бодай під час канікул трохи поледарювати.

— Завтра батьківські збори, — згадала мати. — Теж іще придумали, перед самими канікулами! Ну, але мабуть, треба піти, га?

— Збори? А звідки ти про них дізналася?

— Отримала мейла від твого класного керівника.

Нічого собі. У гімназії таке точно нікому б на думку не спало.

— Я й забула про них, мамо.

— А я навіть не знаю, де твій ліцей знаходиться…

Лінка відчула в маминому голосі тривогу, а може, страх, що вона знову із чимсь не впорається. Здається, мама боялася цих зборів чи не більше, ніж Лінка. На жодних попередніх зборах вона не була, щоразу виявлялося, що мусить довше залишитися на роботі.

— Я тобі намалюю схему, — із несподіваною для себе самої ніжністю сказала Лінка, а тоді погладила мамину руку. — Не хвилюйся, знайдеш.

«І нічого поганого про мене не почуєш», — хотіла б вона додати, проте воліла промовчати, бо чудово знала, що над нею висить принаймні одна незадовільна оцінка. Навіть, якщо фізик був любителем класичної літератури, усе ж рахувати він умів. Принаймні до трьох, а саме стільки одиниць устигла схопити Лінка із цього предмета.

Останній тиждень навчання. Чудово. Уранці Лінка запитала в Азора про статтю, але той відповів, що поки не встиг її переглянути. «Цікаво, тоді нащо він казав її так швидко писати? — подумала Лінка. — Можна було й не сидіти ледь не цілу ніч, якщо в нього однаково часу немає». Зате Оскар прочитав і запитав, чи не заскочать вони після уроків на каву. Оце так, кава з Оскаром, у житті іноді все стає з ніг на голову. Але Лінка погодилася. Їй було цікаво, що він скаже про її писанину.

Коли в «Кафці» (бо саме туди вони пішли) Оскар витягнув роздрук її статті, весь покреслений червоним, настрій у Лінки геть зіпсувався. Звісно, однокласник міг їй не подобатися, але його зауваження не можна вважати прискіпуванням, усе-таки в нього був редакторський досвід. Та якщо вона розраховувала на його дружню допомогу, то помилилася. Він сприйняв це як нагоду помститися!

— Існують певні принципи, — почав Оскар. — Передусім текст повинен бути динамічним. Усі ці передмови з початку прибираєш, це не Вікіпедія, усі дані треба внести до тексту, а початок має бути сильним. От, наприклад, ці уривки просто чудові… Ця сцена з пенсіонеркою… Прислівники викидаєш, і всі ці дієприкметники теж, їх явно забагато. Треба писати простіше.

Лінка аж упріла від його нотацій. Їй стало зле. Настільки зле, що вона ладна була підвестися й піти геть. Тож коли Оскар дійшов до кінця, Лінка з полегшею забрала роздрук. Цікаво, чи є по дорозі якийсь смітник? Вона сподівалася, що він десь недалеко, бо дивитися на текст їй було гидко.

— А тепер скажу тобі найважливіше.

— Ні, Оскаре, з мене досить. По-моєму, ти й так добряче по мені проїхався.

— Я теж так почувався, коли редактор уперше попрацював з моїм текстом. Від нього залишилася, може, десята частина.

— З мене справді годі.

— Ти даси мені договорити чи ні? Це не місце, щоб фокуси показувати. Якщо хочеш чогось навчитися, це треба повиправляти.

— Здається, тут уже немає чого виправляти.

— Синдром жертви.

— Що?

— Нічого. Знаєш, чому ти повинна це виправити?

— Знаю. Щоб твій цінний час не виявився згаяним.

— Ні, не тому. Текст гарний. Може, ти й почуваєшся паскудно, так, як кожен, хто вперше зіштовхнувся із критикою, але цей текст того вартий. Це класна журналістська робота, дуже жваво написана. Вдалі спостереження, жарти, чудовий темп, ну, вітаю, стара. Бігом до компа!

— Можна, я принаймні каву доп’ю? — сказала Лінка, сміючись. Лише цієї миті вона відчула, чого боялася насамперед. Їй здавалося, що Оскар виявиться надто суворим критиком.

І запропонувала реванш.

— То, може, тепер поговоримо про тебе й твоє невеселе життя в столичці?

— Немає про що говорити, — він раптом спохмурнів. — Тобі потрібні факти? Ти знаєш, що журналістика — це передусім факти?

— А я думала, що відповідна перспектива…

— Ні. Передусім факти. Це буде довге речення, я склав його собі на випадок, якщо хтось запитає, чому мені так погано. Але мене ніхто про це не питає. Ні з ким я чомусь тут не подружився. Та, здається, друзям однаково звірятися найважче.

Оскар замовк. Схоже, що й не-друзям теж нелегко розповідати щось про себе. Принаймні так було в його випадку. Після доволі тривалих роздумів хлопець таки вирішив поділитися тим, що явно його гнітило.

— Я жив із матір’ю, у якої серйозні проблеми з алкоголем, і через це мусив переїхати до Варшави. Тут я веду чудове життя, мешкаючи в мого бездоганного, непитущого й небідного батечка й мачухи.

Лінці мов заціпило. Ложечка брязнула об блюдечко.

— Ще з ними живе песик породи йоркширський тер’єр, у якого не лише є власне ліжечко, але й подушечка з мереживом. Зрештою, у мене теж є власна кімната, письмовий стіл, про постіль я взагалі мовчу.

— А мати? — тихо запитала Лінка.

— Мати? Продовжує пити. Мабуть, щаслива без мене. Тепер ніхто не заважає їй скочуватися дедалі нижче.

— Не кажи такого!

— А що я маю казати? Колись вона напилася так, що замалим не спалила будинок. Зі мною всередині. Матір’ю вона бути не може, це поза всяким сумнівом. Але…

— Ти з нею бачишся?

— Я був у неї на Різдво.

Вираз обличчя в Оскара був такий, що Лінка вирішила більше ні про що не розпитувати.

Оскар попрощався з Лінкою й дивився, як вона йде Свентокшиською, минає недобудовану станцію метро. Волосся дівчини підстрибує з кожним її кроком. Навіть у найлютіші морози вона ходила без шапки. Мабуть, це волосся добряче її гріє! Йому кортіло торкнутися його, ще коли вони сиділи в «Кафці», проте Оскар не наважився. Тепер він розумів, чому вона так сильно дратувала його тоді, першого вересня. Вона просто йому сподобалася. Він удавав, наче його цікавить Зуза, щоб не виказати себе. Оскара завжди дратували дівчата, які йому подобалися. Для таких, як Лінка, він залишатиметься тільки товаришем. Товстим, вайлуватим ведмедиком, з яким можна хіба що дружити. Він уже давно вирішив, що навіть не намагатиметься домовлятися про побачення. Був реалістом і щодня дивився на себе в дзеркалі. У нього були завеликі окуляри з товстими скельцями, на жаль, із його зором про тонші скельця годі було й мріяти. Навіть, якби він поміняв їх на лінзи, однаково залишився б ніс-картоплина, тонкі, мов рисочка, вуста, ну, і прищі. Так що воно й краще, коли окуляри затуляли принаймні частину обличчя. Оскар був низенький, до того ж із дитинства мав схильність до зайвої ваги. Як і його батько. Просто розпач. За такими, як він, дівчата могли упадати хіба що задля грошей. Звісно, він міг мати щонайкращий одяг, мобілку й інші гаджети, але відчував, що це дурниці. Коли батько давав йому гроші на нові брюки або черевики, Оскар купував найдешевші, а решту надсилав матері. У нього була настільки сильна вдача, що коли якась дівчина й примушувала його серце затріпотіти, він міг зусиллям волі примусити його заспокоїтися. Зрештою, це лише м’яз. Але ж вони можуть бути друзями. Адже крім Лінки в нього більше нікого у Варшаві не було.

Повернувшись додому, Лінка застала маму якоюсь сумною.

— Що сталося?

— Я була на зборах.

— Ну, і що? — Лінка відчула, як спиною спливає струмочок поту. — Ну, знаю. Фізика. Я виправлю. Крім того, це не лише мене стосується…

— Я знаю. Крім цієї одиниці в тебе багато просто поганих оцінок. Ти якось пройшла, але…

— Але що?

— Нічого. Той ваш класний керівник питався, чи в тебе немає якихось проблем удома. Бо ти постійно якась відсутня. Або засинаєш на уроках. Що відбувається?

— Нічого не відбувається, мамо. Я просто працюю, — Лінка відчула, як її охоплює гнів. Мати поводилася так, наче не знала, яке в доньки життя. — Я повертаюся з Нобеля о десятій вечора й сідаю за уроки. Учуся до другої або третьої ночі, ти що, не знаєш? То й не дивно, що мені хочеться спати!

— І ще він казав, що ти завалила якісь фотографії… Чогось там не виконала… Узагалі ти не робиш того, що роблять інші. Але ж ти пішла до цього ліцею саме через фотографії!

— Я знаю. Завалила деякі теми, бо просто не встигаю. Я не уявляю, коли все це робити! Математика, фізика, їх можна не здати, а фотографії… за них просто ставлять описову оцінку… Мабуть, у мене не все так вийшло, як хотілося, та зате я почала писати до газети, і мене це захопило, — Лінка вже захищалася. Бо з материних слів виникало, наче вона взагалі нічого не робить, а вона ж весь час зайнята!

— Може, ми зробили помилку, — тихо озвалася мама.

— Ми?

— Ну, коли вибрали твій ліцей.

— Що ж, мамо, якщо хто й помилився, то тільки я. То було моє рішення, і це я тепер не сплю ночами.

Глянула на матір. «Вона справді переживає», — майнуло Лінці.

— Але знаєш, що? — додала вона, подумавши. — Усе не так погано. Можна не мати всього, але ж старатися треба, правда? Я стараюся, і в мене все вийде. Мусить вийти.

Лінка внесла до тексту всі запропонувані Оскаром правки. Написала про це йому на Фейсбуці. Хлопець помітно зрадів.

— А що із цією другою статтею? — запитав він.

Другою? Певне, він мав на увазі те, що вона пропонувала Азорові та його компанії.

— Ти що, жартуєш. То була лише ідея, причому, здається, дурна.

— Не соромся. Якщо напишеш, я радо перегляну.

— Але ж це нікому не потрібно.

— Завжди можна спробувати опублікувати це деінде.

— Де ж це?

— Не будь смішною. Якщо текст гарний, його можна порозсилати по різних молодіжних журналах, студентських газетах… Ти хотіла описати свій досвід, пов’язаний із пошуками праці, так?

— Ну, в принципі так.

— От і добре, але це дуже вузько. Треба зібрати трохи іншого матеріалу, поспілкуватися з людьми… Можуть бути студенти.

— Я навіть знаю одного студента…

— От бачиш. Не можна базуватися лише на власному досвіді, це ж не особистий щоденник, а репортаж.

У ліцеї Лінка підійшла до Азора.

— Ти читав мою статтю про Великий Оркестр?

— У мене не було часу. І взагалі не чіпляйся так, прочитаю — то й прочитаю.

— Ідеться про те, що я над нею ще трохи попрацювала, — вручила йому диск. — Тут виправлена версія.

Азор кивнув головою й заховав диск до торби, водночас дивлячись кудись на сходи, неначе на когось чекав.

Лінка хотіла ще запитати про другу, довшу статтю, проте збагнула, що це дурне діло. Він її однаково навіть не вислухає.

Фізик перехопив Лінку в коридорі.

— То на коли ми домовилися виправляти оцінку? На завтра?

Лінка перелякалася не на жарт.

— А це обов’язково цього тижня? Бо я завтра не дуже можу… Мені ще треба скласти інші предмети. Я вже домовилася, — збрехала вона, розраховуючи на те, що фізик ні про що не здогадається.

— Узагалі так, адже семестр закінчується. Гаразд, даю тобі час до п’ятниці, якщо не складеш принаймні дві теми, матимеш проблеми. Вибери собі, по яких саме розділах відповідати. Чекаю в п’ятницю в учительській. Напружся, твоя мати дуже хвилюється.

— Та я знаю, — відповіла Лінка. Цього разу вона не брехала.

Попрохала пана Антонія, щоб відпустив її раніше, бо їй треба вчитися. Зварила собі каву й умостилася із книжкою на ліжку. Батареї були ледве теплі, тож прикрилася коцом. Була восьма. Лінка прокинулася через п’ять годин, закоцюбла від холоду, одягнена. На тумбочці стояла холодна кава. «Залишається ще завтра», — подумала вона. Завжди є якесь «завтра».

Проте «завтра» довелося займатися Каєм, бо мати з Адамом пішли на батьківські збори до його школи, а малий не бажав сидіти спокійненько й не морочити сестрі голову. А пізніше, звісно, час був, але Лінка вже не змогла зосередитися над матеріалом двох розділів. Марні зусилля. Вона застрягла десь на половині «Потужності й енергії». Що ж, доведеться змиритися з одиницею за семестр.

Та їй пощастило. Фізик подарував останню можливість. Семестр закінчувався після канікул, і Лінка мала складати відразу після них. Щоб тільки не змарнувати такого шансу…

Почалися канікули. Лінка ходила до пана Антонія, проте більше не робила нічого. Мусила повторювати фізику, але ніяк не могла за неї взятися. Вирішила відпочити кілька днів. Наталія поїхала на лижний курорт, Каська — до Єгипту, Лукаш не озивався. Більше нікого не було, однокласники на неї не зважали. Зрештою, якби Каська й була у Варшаві, то що би змінилося? Та нічого. Тепер Лінка принаймні не думала про цю напругу, яка останнім часом утворилася між ними. З Наталією вони теж бачилися рідше. Виявилося, що її подруга може й вступила до слабшого ліцею, зате із класом їй точно пощастило. Щоразу, коли Лінка хотіла кудись із нею піти, Наталія була на якійсь забаві або саме йшла кудись із друзями. З Лукашем зустрічалися хіба що в садку пана Антонія. Лінка ні на що й не розраховувала. Хоча їй і хотілося. Кажуть, що клин клином вибивають. Найкращий метод вилікувати розбите серце.

Дні минали, як одна мить, але Лінка не переймалася. Спершу її пригнічувало те, що вона мусить сидіти вдома сама, без друзів. А тоді нею цілковито заволоділи лінощі. Так, немов сили геть її покинули. Фізику Лінка відкладала. Треба було написати статтю, але нічого не виходило. Лише наприкінці канікул відчуття змарнованого часу почало псувати їй настрій. Написала есемеску до Оскара, хоча й думала, що його немає у Варшаві. Мабуть, поїхав відвідати матір. Їй так хотілося зустрітися з ним, щоб він якось спонукав її діяти, додав енергії, підбадьорив. Лінка почувалася такою самотньою. Оскар відписав, що застудився. Але вона може зайти до нього, якщо хоче. Відразу надіслав адресу. Виявилося, що він живе зовсім поруч! Лінка лише тепер це втямила. Та опинившись у новому будинку, який стирчав між сірими багатоповерхівками й старими кам’яницями, наче золотий зуб, відчула, що може, це й недалеко, та насправді їх ділить п’ять мільйонів світлових років!

Унизу біля стійки сидів консьєрж, неймовірно вродливий високий чоловік у костюмі.

— Доброго дня, ви до кого? — привітав він її запитанням.

Лінка видушила Оскарове прізвище й номер квартири.

У відповідь той кивнув поважно головою, мов якийсь вельможа.

— Третій поверх.

Коли ліфт спустився, звідти вийшли якісь дві жінки в халатах і чоловік у спортивному костюмі. Лінка здивовано глянула на них. Гм, на вулиці було мінус п’ятнадцять, а їхній одяг аж ніяк не здавався для цього відповідним. Оскар пояснив їй усе, щойно відчинив двері:

— Унизу — фітнес-клуб. Там сауна, солярій, невеликий басейн і спортзал. І ще перукарня…

— І косметологічний кабінет, — широко посміхнулася струнка блондинка. Лише тепер Лінка помітила, що господиня була на височезних підборах. Проте й без них її зріст явно був чималий. Поруч із нею Лінка почувалася, мов якесь курча. «До речі, — заявила блондинка. — Я виходжу, Оскарчику. Їду з Фунею до готелю. А потім у клубі маємо косметичні процедури о шостій. Морські водорості й масаж гарячими каменями. Оскарчику, я ж маю подобатися твоєму татусеві, правда? — защебетала вона. — І песик має подобатися господареві, — погладила тер’єра так, що той замалим не перекинувся. — Отож мусиш сам давати собі раду з усім, дорогенький».

Лінка усвідомила, що білявка мала трохи більше за двадцять років. І не було жодного сумніву, що коли вона й подобалася «татусеві», то смак його важко назвати вишуканим. Хіба що він задовольнявся так званими «зовнішніми даними», бо дівчина справді була вродлива. Великі очі, довге, до пояса, світле волосся кольору меду, повні груди, ноги, мов Ейфелева вежа, видепільовані й намащені кремом так, що аж блищали… От тільки макіяж… Якби з її вій зняти кілограм туші, прибрати штучну засмагу, обрізати рожеві типси й передусім інакше вбрати, вона справді була б красуня. Як із картини Вермеєра, якого так цінував Адріан. Вермеєра, який малював жінок в інтер’єрі. Проте ця жінка з інтер’єру саме вислизала.

— Постав чайник, Оскарчику, і пригости чим-небудь подружку, я вже біжу! Цьом-цьом! — послала йому рукою повітряний поцілунок.

— Ну, і як? — запитав Оскар.

— Вона здалася мені симпатичною.

— Симпатична! Та вона дурна як валянок! Цілими днями нічого не робить, тільки марнує час у солярії або в перукарки. Навіть із собакою до спа ходить!

— Із собакою до спа?

— Так, уявляєш? Їздить до якогось собачого готелю, до собачого спа! Пес бігає на спеціальному тренажері й плаває в басейні. Навіть собачий масажист є!

— Та ну, ти жартуєш.

— Аж ніяк. І це, звісно, за гроші мого старого.

— Але твій тато, мабуть, не скаржиться?

— Мужики — справжні ідіоти. Я б її з дому викинув. Постійно переодягається, приходить до мене й питає, у якій сукенці краще виглядає. Батько зазвичай повертається біля восьмої, а вона перед його приходом улаштовує якийсь цирк. Чи подобаються мені її сережки, або намисто, чи гарно вона нафарбувалася. Ще трохи — і вона ходитиме тут у самій білизні. Мене вже від цього аж нудить. Щастя, що моя мати цього не бачить.

— А як твоя мама… почувається?

— Як завжди. Раніше вона така не була. Тобто доки батько її не покинув. А коли це сталося, у неї просто гальма відмовили, і почала пити на всю котушку.

— Тобі, певне, важко доводилося.

— Знаєш, що? Я волів би туди повернутися. Це все-таки моя мати, а для батька важливі хіба що бабло й дівки. Сьогодні Каріна, раніше була Маріоля, одна тупіша за іншу! Крім того, я хвилююся за маму, як вона там сама. Боюся, що в такий мороз вийде по пляшку й десь замерзне.

Оскар стиснув губи й міцно заплющив очі, здавалося, що він от-от розплачеться.

— Пробач, що я тобі про все це розповідаю.

— Та ні, ну, що ти. Я тебе розумію.

— Я почуваюся так, наче мною постійно керують. Довелося приїхати до Варшави, хоча зовсім цього не хотілося. Але що мені залишається? Хіба що втекти з дому. Але навіщо? Мати, мабуть, задоволена, що я зник з її життя, тепер може спокійно напиватися. Від мене вона принаймні намагалася це приховувати, а тепер там немає нікого, хто був би поруч і стежив за нею. Але я більше не плакатимусь тобі. Мабуть, воно просто в мені накопичилося, бо я хворий. Завжди, коли мені погано, я стаю страшенно сентиментальним. Розкисаю, розумієш? А я не хочу розкисати. Мати розкисла, і бач, як усе обернулося? Цей світ призначений для хижаків, а не для слабаків.

— Чомусь я не можу написати цієї статті, — Лінка спробувала перевести розмову на інше. Може, це допоможе Оскарові відволіктися. А взагалі, він — ще одна людина із поламаним життям. Якщо раніше вона думала, що лише в неї є серйозні проблеми, то дуже помилялася.

— Здаєшся? Чому? — здивував він її запитанням.

— Не знаю. Бракує завзяття. Енергії в мені немає, ані для писання, ані взагалі, щоб жити.

— Що ж, може, усе це просто не твоє. Зрештою, ти не мусиш його писати. Але поміркуй над цим, якщо потрібна допомога, то я тут. Крім того… Хіба ти не згадувала, що після канікул перескладаєш фізику?

— Казала.

— Тоді краще не вигадуй собі інших справ, а зосередься на цьому.

— А ти чого така невесела сидиш? — поцікавилася мама, повернувшись із роботи. — Учишся?

— Намагаюся. Але нічого не розумію.

— Чого саме не розумієш? — запитав Адам.

— Нічого, — буркнула Лінка. Вона не думала, що вітчима це взагалі якось цікавить. Але той уже сів поруч.

— Що тобі пояснити? Із чим у тебе проблеми?

— З усім. І одиниця за семестр. Хіба що вдасться це скласти.

— Чому ти нічого не сказала? Чому я про це нічого не знаю? — звернувся він до матері.

— Та я сама недавно довідалася, — виправдовувалася мати.

— Халінко, чому ти із цим не прийшла до мене? Я ж можу допомогти, зрештою, учився в політехнічному, впораюся! Чому ти раніше не сказала?

Лінка не відповіла, хоча їй і хотілося дещо сказати. Наприклад те, що на її думку Адам не зобов’язаний нічого для неї робити, бо ж вона не його дитина. Адже тоді, коли вітчим від них пішов, він жодного разу не подзвонив їй. Мабуть, для нього пасербиця просто не існує. Навіщо тоді прохати його допомогти з фізикою! Але Лінка нічого не сказала, нехай собі думає, що вона просто дурненька. Зрештою, Адам не чекав на відповідь. Узяв підручник і заходився його гортати.

— Дай мені пару годин, — пробурмотів він. — Я так розумію, що в тебе є час до кінця канікул, так?

— Так, — їй раптом захотілося плакати. — Та це лише кілька днів.

— То від завтра почнемо, добре?

Лінка кивнула головою. Сльози ринули вже самі.

Уранці її розбудив запах кави.

— У чому справа? А де всі?

— Мама на роботі. Кай на «Зимі в місті», — відповів Адам і простягнув їй рогалика з маслом та джемом. Лінка сіла на ліжку.

— А ти?

— Я? Я відпросився на три дні з роботи. Сподіваюся, що цього вистачить. Тобі багато треба надолужити, правда?

— Відпросився? Через мене?

Зараз вона знову розплачеться, цього ще бракувало. Може, їй здавалося? Чи в Адамових очах теж стояли сльози?

А потім вони просиділи над фізикою весь день, зробивши хіба що перерву на обід. Пішли до в’єтнамського бару, як колись. І знову, і знову розв’язували завдання й зубрили формули, а коли повернулася мама з Каєм, усі разом дивилися якийсь дурнуватий фільм для родинного перегляду. І Лінка вперше за багато місяців почувала себе щасливою.

— Тепер ти все знаєш, — сказав Адам за два дні. — Усе буде гаразд. Можеш піти десь погуляти чи зустрінься з подружками. Ти дуже добре попрацювала.

— Спасибі, — відповіла Лінка. Вдячність сповнювала її аж по кінчики вух.

— Немає за що, доню.

І Лінка знову розплакалася. Та зараз Адам обняв її, як справжній батько. Вона так довго цього чекала. І слова «доню» — теж.

Лінка була мов на крилах. Вона й не усвідомлювала, як проблеми з навчанням насправді заважають їй, не даючи можливості нормально існувати. Тепер вона нарешті могла зайнятися важливими для себе справами. Статтею.

— Ну, то розкажи мені, як ти шукав роботу? — озброївшись записником і ручкою, вона сіла навпроти Лукаша, якого попрохала зустрітися. Якщо вже вдавати журналістку, то по повній програмі. Обоє сиділи в «Coffee Heaven» на Новому Світі.

— Дещо ти вже й сама знаєш, ну, що я флаєри розносив, у друкарні працював… Зрештою, я й далі це роблю.

— А є щось, чого я не знаю?

— Звичайно! Я ніколи не розповідав тобі, як я найнявся прибирати підвал.

— Ти прибирав підвал?

— А як ти гадаєш, лише жінки прибирають? Я дав оголошення на сайті «Gumtree», мовляв беруся за будь-яку роботу, у тому числі й фізичну. Ну, і до мене подзвонив якийсь чувак, сказав, що продає квартиру й мусить звільнити підвал. Це був жах. Краще не питай, що там у тому підвалі було…

— А й справді — що?

— Старі радіоприймачі, бобінні магнітофони… Ти, мабуть, навіть не підозрюєш, що такі речі колись існували. Якісь жахливі іграшки, одноокі ляльки, нерозпакований набір для суші, певне, колись йому подарували, а він не знав, що з ним робити… Моделі літаків, стільці без ніжок. Боже… а найгірше, що там були здохлі пацюки, такі вже геть висхлі трупики…

— Тьху!

— Та отож. Я цілий день виносив цей мотлох, а заробив лише п’ятдесят злотих, не кажучи про те, що той тип звинуватив мене, наче я вкрав у нього старі підручники хімії. Бо він був учитель на пенсії. Раптом пригадав собі, що вони десь там лежали, і в нього почалася параноя, мовляв, хімія — то все його життя, і ці підручники він хотів залишити собі на згадку. Це була моя перша робота у Варшаві.

— Нічого собі.

— Зрештою, ці гроші я переважно проїв. Пішов до «KFC» і набрав собі купу курячих нагетсів з картоплею-фрі. То були скрутні часи, бо хоча батьки й давали мені гроші на квартиру, яку ми винаймали всімох, то на їжу вже бракувало. Тиждень я їв лише хліб з паштетом. А смак тієї курки пам’ятаю донині…

Лінка сиділа мов зачарована. Слухати такі історії — то справжній клас! Вона вже не могла дочекатися, коли сяде писати ту статтю.

— Слухай, — запитала вона. — Я от собі подумала. А ти не знаєш нікого, хто ще шукав роботу і має якусь цікаву історію? І може мені її розповісти?

— Ого, бачу, що в тобі прокинулася журналістка! Певне, що знаю. Крім того, можеш в Інтернеті пошукати людей, які погодяться з тобою поспілкуватися. Люди ведуть цілі блоги про пошуки роботи, це справді цікава тема.

Адріан часто по обіді ходив до галереї «Тейт», а тоді прогулювався по мосту Мілленіум. Сидіти вдома було нестерпно, ходити на вечірки — і поготів. Крім того, там він міг наштовхнутися на Джил. Найгіршим було те, що може, він і її скривдив. «Ну й життя, — подумав він. — Чомусь моя філософія хмар тут не діє. Бо я на все можу вплинути, і зовсім не знаю, що робити, хоча, мабуть, волів би ні на що не впливати». Пролунав сигнал есемески. «Йдемо на пиво?» — запитувала Джил. Може, просто зустрітися з нею й сказати навпростець, у чому справа? Звісно, це буде нелегка розмова. Як можна пояснити, що він геть не тямив, що робить? Що в нього в Польщі є дівчина, і він не хоче її втратити? Кумедно, бо цього місяця він уже вдруге відбуває таку важку розмову. І мабуть, знову брехатиме як по нотах. Надіслав есемеску. Що ж, за годину все буде позаду.