Шпигунки з притулку «Артеміда»

Місія перша Середземноморське сонце спричиняє мігрень

Він стояв посеред пасовиська, виблискуючи металевим корпусом. Вівчар квапливо відігнав отару, перелякано хрестячись на таке диво. Орел виявився відважнішим — хотів був сісти на величну овальну конструкцію, але послизнувся — кігті не чіплялися за о́бшивку, — тож птах злетів у повітря, ображено зиркаючи в бік не баченої раніше чудасії.

У повітрі ще чулися гучне бекання овечок й звук їхніх дзвіночків, як дорогою зі Смірни, здіймаючи куряву, прибула автівка.

— Дирижабль! Це дирижабль! — Мірто у захваті заплескала в долоні й висадилася — мало не вистрибнула — з автомобіля.

Амелі, Глорія й Аня повагом вийшли за нею, скептично зиркаючи на літальний апарат.

— Чула, вони крихкі й ненадійні. Пам’ятаєте ту гучну справу? Чотири роки тому один із німецьких цепелінів вибухнув під час аварійної посадки, — повела бровою японка.

Доки артеміди роздивлялися дирижабль, мружачись від палючого турецького сонця, мовчазний водій автівки завів мотор і машина зникла в клубах пилу, залишивши дівчат напризволяще.

— Знала, що цим усе закінчиться, — надула губи Глорія. — Пекуче сонце, троє ненормальних, я і… це. — Вона лінивим жестом показала на дирижабль, удаючи байдужість, хоча в самої спітніли долоні й на скронях виступили холодні крапельки.

— Дивіться, а ми не самі!

Неподалік, під крислатими оливами, напівлежали два високих чоловіки. Обидва стрункі, біляві, із гладенько виголеними щоками. Помітивши панночок, вони схопилися з місця, наділи формені картузи й браво козирнули дівчатам.

— Ласкаво просимо на борт судна компанії Deutsche Luftschiffahrts-Aktiengesellschaft — повітряні польоти по всьому світу! — затараторив німецькою один із них. — Пройдіть, будь ласка, сюди.

Амелі ковтнула слину, Аня зашаркала по траві, а в Глорії ще більше спітніли долоні. Лише Мірто радісно ступила на борт і все крутилася навколо пілотів, пориваючись до них у рубку й роздивляючись начиння.

Усівшись у м’які крісла салону й навіть не звертаючи уваги на заставлений фініками, місцевим лукумом і пахлавою столик, дівчата вдали, що не помічають одна одної. Повільно, погойдуючись на вітрі й постукуючи мотором, дирижабль знявся в повітря.

— Якщо поцікавитесь моєю думкою, скажу, що надаю перевагу кораблям, — зауважила Глорія, нарешті порушуючи тишу. Вона розстібнула кілька верхніх гачків на сукні й послабила передню шнурівку корсета, і це було правильне рішення, бо здавалося, що її чималі груди, перетиснуті ліфом кольору стиглої вишні, от-от випадуть назовні.

— Ви лише погляньте вниз! — перекрикувала гул мотора Мірто. Її очі сяяли щирим щастям. — Так високо! Вище від птахів!

Колежанки не поспішали визирати у відчинені вікна.

— Ви не бійтеся, я теж уперше лечу! — торохтіла далі зазвичай малослівна Мірто.

— Ото заспокоїла, — пробурчала собі під носа Амелі. — Аби пілоти летіли не вперше…

— Ви взагалі маєте хоч найменше уявлення, куди ми прямуємо? — перервала її Глорія, насунувши на веснянкувате обличчя крислатий, прикрашений павичевим пір’ям капелюх.

— Не важливо куди, важливо на чому! Людина підкорила землю й воду, а тепер на черзі небо. Хіба ж це не диво?

— Не розділяю її захвату, — знову фиркнула Глорія. — Зате я зайшла в один магазинчик біля готелю, і мені майже задарма продали ось цю півлітрову пляшечку ракії27.

Глорія понишпорила у вишитій бісером торбинці й дістала звідти набір маленьких алюмінієвих чарок із гравіруванням: «From Boston with love»28. Недарма ж дівчата подейкували, що Глорія родом зі Штатів.

— Маємо відсвяткувати нашу першу тренувальну місію в новій команді! Хто б міг подумати: у салоні небесного корабля, так високо над землею, що я навіть боюся собі уявити, сидітимуть найкраща студентка, найгірша студентка, любителька дирижаблів та юна й завжди прекрасна міс Глорія… Cheers!29

Амелі відвернулася, лише саркастично гмикнувши. Із оксамитової сумочки вона дістала «Фауста» в оригіналі й удала, що читає.

Аня прийняла чарку. Не тому, що їй хотілося пити чи було надто страшно підійматися в повітря. Просто їй раптом здалося, що Глорія дуже потребувала компанії. Це був парадокс — ситуація, що не мала логічного обґрунтування.

Із того часу, як артеміди залишили притулок, усе здавалося інакшим. Навіть ліс, через який проїздив їхній потяг, навіть сонце й небо — усе заграло новими відтінками. Далі були галасливі порти Одеси й Варни, Константинополя та Смірни. Незмінною лишалася тільки вона, на її думку, простачка між витончених леді, яких, деручи носи, удавали з себе її напарниці. Між цих запахів, смаків і барв Аня й далі почувалася самотньою. Такою ж самотньою — підозрювала вона, — як і решта артемід.

Узявши до рук чарку, дівчина залпом випила ракію, що запахом здалася їй дуже схожою на подільську самогонку, скривилася й утупилася у вікно. Там, унизу, лишилися порт із тонкими щоглами кораблів, затока й острови, які здавалися дуже маленькими з небес.

— Недарма гер Фрідріх сказав, що ми полетимо у вирій, — мрійливо прошепотіла Аня, але ніхто її не розчув, а перепитувати не схотів.

Пілоти висадили їх на широкому гірському плато, укритому пожухлою травою, низькими чагарниками й камінням.

— Кажуть, ми прилетіли. — Мірто покинула борт останньою та підійшла до решти артемід. — Якісь не вельми говіркі хлопці. Ось цей конверт передав нам гер Фрідріх.

Щойно дівчата ступили на землю, похитуючись і розтираючи затерплі від тривалої дороги м’язи, один із пілотів подивився на годинник і щось записав у блокноті. Потім підвів руку, ніби віддаючи дівчатам честь, і дирижабль знову здійнявся в повітря. Амелі вихопила з рук досі замріяної Мірто конверт і взялася читати.

— Що він пише? — ліниво озвалася Глорія, яку мутило від ракії, польоту, а тепер ще й пекучого сонця.

— Пише, що в нас є рівно тридцять шість годин, щоб дістатися назад до готелю в Смірні… — Вона дістала з нагрудної кишені годинник й уважно подивилася на циферблат. — Зараз 12:10 пополудні. Ми маємо півтори доби.

Артеміди перезирнулися. Вони стояли в дорожніх сукнях посеред пустельної гори. На схилах сусідніх пагорбів, посеред безплідної землі, білими плямами височіли церковки, унизу пінилося море, закручуючись баранцями біля скель, а вгорі — не прикрите жодною хмаринкою — жарило сонце. Осіннє, але досі нещадне середземноморське сонце. Від спеки рятував лише вітер, що налітав поривами й час від часу намагався збити то одну, то іншу артеміду з ніг.

— Оце так завдання… — лише й вимовила Глорія. — А ви певні, що ми нічим не завинили? Ця місія більше скидається на покарання а-ля гер Фрідріх.

Доки дівчата роззиралися, білявка всілась просто на камінь, широко розставивши ноги та притримуючи капелюх на вітрі.

— І які плани? Водички б зараз. Ану, кажіть, у кого який набір для виживання із собою? У мене, наприклад, лише кілька ковтків ракії, вишнева помада, кілька нещасних монет і… — покопирсалася в торбинці Глорія, — …носова хустинка з монограмою!

— Не бачу причини тішитися, — гаркнула у відповідь Амелі. Темні сукні під горло, які вона носила, були геть непідхожі для літньої спеки, тож японка вже вмивалась десятим потом. — У мене є годинник, книжка, записник, авторучка, бальзам для губ і паспорт. Грошей нема. Поль, що в тебе? Ти навіть без сумки!

— У мене є ніж. — Аня задерла поділ легкої лляної сукенки, яку носила без корсета, і поплескала рукою по чобітку. Цієї штуки з ножем вона навчилася в Істем.

— Ну, хоч щось корисне в цієї недотепи, — чмихнула американка. — Мірто, а в тебе? Агов, Мірто?..

Грекиня стояла непорушно, мов перетворилася на соляний стовп. На її очах бриніли сльози, які наче не наважувалися зірватися.

— Я думала, що ніколи сюди не повернусь, — нарешті вимовила вона. — Я сподівалася, що ніколи не повернусь…

— Мірто, невже… це твій острів? Це Андрос? — підійшла до неї Амелі.

— Дивно. Нас ніколи не направляють із завданням на батьківщину, — присвиснула Глорія, підводячись із валуна. — Принаймні не на практику. Нам не дозволено повертатися, доки не складемо іспит.

— Гер Фрідріх задумав щось новеньке. Вирішив із нами погратися? — хижо вишкірилася Амелі.

— Що ж, нам лишається тільки пристати на умови гри, — констатувала Аня. — Мірто, як думаєш, куди нам іти до цивілізації?

— Он до тієї церкви, Святого Фанурія. Звідти почнеться дорога в Нижнє Корфі, до затоки. Там розпитаємо рибалок, чи ходять якісь пороми на Смірну.

Що нижче дівчата спускалися, то сильніше билося серце Мірто. Ось уже видніються білі будиночки із синіми віконницями, подекуди з терасами, а подекуди покриті дахами із жовто-помаранчевої черепиці, ось пузаті вітряки, що стоять рядочком на березі затоки, ловлячи нещадні морські вітри.

У цю затоку вони з мамою часто припливали на човні, щоб відвідати панаїри — храмові празники в ім’я святих, які на цьому всіяному церквами острові бували мало не щотижня. (Вирушаючи в плавання, моряки давали обіцянку своєму покровителю, що, коли повернуться — якщо повернуться, — збудують храм. Тому на кожному схилі тут височіла щонайменше капличка святого Йоргоса чи Дімітріса.)

Піддавшись спогадам, Мірто перечепилася об камінь і мало не впала, але вчасно схопилась за руку Амелі. Ось вони вже й спустилися до потічка, обабіч якого буяла пишна зелень і росли кущі чогось колючого.

— Ці фрукти можна їсти? — смикнула її за рукав Глорія, зводячись навшпиньки й намагаючись зірвати з дерева перестиглий інжир.

Мірто лише кивнула.

— А цей кактус? — не вгавала білявка, показуючи на червоні плоди «колючої груші».

Скляний погляд Мірто говорив за неї. Вона була десь не тут.

— Та-ак, думаю, ковток ракії тобі не завадить, — серйозним тоном проказала Глорія, мало не силоміць уливаючи в рот Мірто алкоголь. — Допивай, і наберемо сюди води. Не викидати ж. А ти маєш такий нещасний вигляд, що навіть мені хочеться загорнути тебе в рушничок і покласти спати.

Дівчина ледь помітно всміхнулася, переводячи погляд на безлюдну дорогу. За кілька хвилин артеміди знову йшли нею, оббиваючи гарненьке взуття об каміння й чіпляючись полами суконь за будяки.

— Кіріосе!30 — гукнула Мірто рибалці, що рухався їм назустріч із сіткою через плече. — Нам потрібна допомога. Бачте…

Чоловік розгублено закліпав очима: чотири ошатно вбраних панночки на сільській дорозі між горами — таке нечасто побачиш!

— Нам треба якнайшвидше дістатися Смірни. Чи є тут неподалік судна, що могли б нас доправити?

— Судна є, — нарешті вимовив чолов’яга, чухаючи давно не голену бороду. — Але такі, щоб людей аж до Смірни взяли, — це тільки в Хорі, у кіріоса Вулгаріса. Може, чули: Костантінос Вулгаріс, власник корабельної компанії?

— Чули, — ствердно кивнула Мірто, і її обличчя стало холодним, ніби в античної статуї, а плечі ледь помітно здригнулися.

— Це влетить вам у копієчку, бо до Смірни тепер нічого не ходить, більше в Пірей і на Сірос…

— І що, ніхто, окрім Вулгаріса, не може нас довезти? — спробувала ще раз Мірто.

— Цей старигань затіяв монополію, скупив усі великі кораблі. Тож ні, солодка моя, ніхто, окрім нього. Гарного полуденку, дівчатка! — усміхнувся щербатим ротом чоловік і пішов геть.

— Мірто, що він сказав? — кинулася до подруги Амелі. — Я почула знайоме ім’я. Невже…

— Так, — сумно посміхнулася Мірто. — Той, кому належать усі парусні барки, — Костантінос Вулгаріс, мій дядько.

Сонце припікало, у шлунку був самий медовий інжир, вода закінчилась, а в головах так сильно паморочилося, що хотілося просто залягти десь у придорожніх кущах і поспати до настання ночі. Але такого вибору в дівчат не було.

— Схоже, ти не рада зустрітися з дядечком? — запитала Аня, співчутливо поглядаючи на Мірто.

— Я гадаю, що зрозуміла задум гера Фрідріха, — відповіла синьоока грекиня, дивлячись кудись у бік моря. — Він завжди перевіряє нас нашими потаємними демонами.

— Твій дядечко, видно, дуже тебе образив, — утрутилася Глорія. — Ну нічого, переступиш через гордість, упадеш йому в ніженьки й попросиш відвезти тебе і твоїх ліпших подруг до Смірни. Та й по всьому!

— Не думаю, що він захоче її бачити, — зауважила Амелі, яка, вочевидь, знала всю історію. — Це через нього загинула мама Мірто. А ще її батько, Петрос Вулгаріс, був співвласником цієї корабельної компанії, тож Мірто є прямою спадкоємицею величеньких статків.

— Тим паче! Вона вже не маленька дитина! — збуджено випалила Глорія. — Нехай з’явиться перед ним — уся така пані — і вимагає половину компанії.

— Він мене навіть не слухатиме. Хто таке бачив, щоб незаміжнє дівчисько керувало компанією?

— То вийди заміж! У нас і Поль для цього є.

— Для чого такого у вас є Поль? — лунко ляснула Глорію по спині Аня.

— Ай, боляче! Ти що, здуріла? Не надумуй собі нічого. Просто ти в нас найдосвідченіша: умієш носити чоловічий костюм і знижувати голос на дві октави. Та ще й здаля скидаєшся на хирлявого, але ж таки хлопця. Хоч на щось згодишся в нашій місії!

Глорія перевела погляд на інших, ті уважно слухали, чекаючи продовження.

— Зайдете такі в кабінет до цього Вулгаріса, хряпнете дверима, скажете: «Ану, віддавай нам спадок, бо інакше заявимо в поліцію!» І край — рибка в сітці!

— Звучить надто просто… — недовірливо покосилася Аня, поглядаючи на розгублену Мірто.

— Може, усього-на-всього продамо мій годинник, наші капелюшки, рукавички та купимо квитки? — запропонувала Амелі.

— Не думаю, що цього вистачить, щоб найняти цілий човен, — похитала головою Глорія. — Персня золотого, часом, ні в кого немає?

— А знаєте, давайте спробуємо одружити мене, — раптом відповіла острів’янка. — Якщо Поль не заперечує, звісно…

— Заперечую, — закопилила губи Аня. — Але зроблю.

Мандрівниці вже підходили до вітряків на узбережжі та побілених вапном двоповерхових будинків, стіна до стіни приставлених один до одного. На дахах сушилась білизна, під ногами плуталися коти. Пахло свіжою випічкою й сиром.

— Гей, господине, що пекла? — крикнула англійською Глорія, звертаючись до статурної жінки в літах, а потім стукнула себе по голові й звернулася грецькою: — Τι μαγειρέψατε κυρία?31

— Ти й грецьку знаєш? — здивовано поглянули на неї дівчата.

— Вчила трохи, коли нудилася вечорами.

— Спанакотіропіту щойно з печі витягла, дівчаточка. Хочете скуштувати?

— Хочемо! — відповіла Глорія, не маючи жодного уявлення, що таке спанакотіропіта.

Господиня приємно всміхнулася й винесла на таці плаский пиріг, нарізаний квадратами. Дівчата радісно розібрали гостинці, колупаючи ароматну біло-зелену начинку.

— Сир із овечого молока32 і шпинат, — пояснила Мірто.

— А спитай-но цю добру пані, — дожовуючи, сказала Амелі, — де можна дістати пристойний чоловічий костюм, щоб на Поля підійшов.

— Є костюм мого покійного сина, — відповіла жінка. — Але таким панночкам краще пошукати одяг у крамницях, а не в наших жебрацьких оселях…

— Цим не переймайтеся, — квапливо завірила хазяйку Глорія. — Ви нам костюм, а ми вам оцю гарну дорожню сукню, — узяла Аню за край спідниці вона. — Чудова якість. Пошито в Австрії. Подивіться лишень на ґудзики!

Аня широко всміхнулася грецькій пані, відсмикуючи руку Глорії.

— Що ж, заходьте, приміряйте, — розгублено сказала тітонька.

Дивлячись на себе в потріскане дзеркало, облізле, місцями з чорними плямами, Аня знову бачила того хлопчика в зеленому картузі, хіба трохи старшого й вищого.

— Ні з очей, ні з плечей — зате нам на руку, — посміхнулася Глорія, виринаючи з-позаду. — Тобі личить, до речі.

Пісочного кольору штани й безрукавку доповнював темно-коричневий піджак, який був акуратно приталений і підкреслював тонкий стан балерини.

— Знову кепкуєш? — скривилась Аня, скептично оглядаючи своє відображення.

— Справді личить, — недбало кинула розкішна американка, роздивляючись у люстро свої веснянки. — Знову від цієї пилюки обличчя прищами обсипле…

— Мені потрібна якась стрічка, щоб перев’язати волосся. Можеш спитати господиню?

— Ти що? Буде геть очевидно, що ти дівча. Я знайшла ножиці, — хижо підморгнула Глорія.

— Ти здуріла! Я так довго відрощувала волосся!

— В Америці це тепер дуже вподобана незалежними жінками зачіска. Називається «боб». Усі модні журнали про це пишуть! Готова? Відрізаю!

Надвір вийшов юнак у насуненому на очі капелюсі, з-під якого соломою стирчало обскубане волосся. Погляд його був вовкуватий, гострі плечі розправлені, ніби готові до бою, і Амелі не стримала іронічної посмішки.

— Гей, паничу, когось ти мені нагадуєш — бракує тільки ношеного зеленого картуза. А шийну хустку що, із Глоріїного носовичка скрутили? Того, з монограмою?

Дівчата подякували господині та за дрібні гроші, що були в Глорії, з горем пополам розплатилися з човнярем, який відвіз їх у серце Андросу, місто, яке острів’яни називали «столиця», а по-місцевому — Хора.

У Хорі були розташовані всі великі підприємства; тут були і маєтки греків, і літні дачі іноземців, що шукали затишку серед Кікладських островів, а центральні вулиці забирали магазини та кав’ярні. Перехожі були вдягнені за європейською модою, тож дівчата більше не почувалися білими воронами. Проте на них однаково всі витріщалися.

— Місто маленьке, — пояснила Мірто. — Усі одне одного знають. Та й вересень уже, не сезон дачників.

Вони зайшли в оздоблену рожевим мармуром неокласицистичну будівлю — атлетична грекиня в синій, мов її очі, літній сукні з вишитою барвистою гладдю маніжкою33 та худорлявий юнак, що видавався вищим через капелюх, який прикривав буйне русяве волосся.

— Я вас слухаю, але в мене обмаль часу, — сказав власник корабельної компанії «Вулгаріс» кіріос Костантінос, навіть не підводячи голови.

Він уважно роздивлявся якісь папери, що мали для нього набагато більше значення, ніж несподівані візитери.

— Якщо хочете купити квиток, ви можете звернутися в касу…

— Ні, дядьку Костасе, — похитала головою Мірто, сідаючи навпроти кіріоса Вулгаріса й кладучи руки на стіл. Той стіл був єдиною перепоною між ними.

Власник корабельної компанії аж закляк від несподіванки. Він відкинувся на спинку крісла, відсторонюючись від Мірто, і в його очах виразно читався страх.

— Ви говорите англійською, кіріосе? Може, німецькою чи французькою? Російською? — низьким голосом запитала Аня, ледь стримуючись, щоб не додати до цього переліку свою гордість — китайську.

Вона стояла побіч Мірто, нависаючи над столом.

— А ви хто? — відповів поганенькою німецькою родич.

— Я чоловік Мір…

Мірто вдарила Аню під коліно.

— Це мій чоловік, дядечку. Знайомся, Поль, — мій рідний дядько, кіріос Костас Вулгаріс, який сьогодні підпише всі необхідні документи й передасть успадкований мною від батька капітал.

— Звісно, — відповів її «чоловік», — бо інакше доведеться вирішувати справи через суд…

Кіріос Вулгаріс проковтнув слину й змірив незваних гостей прискіпливим поглядом.

— Звичайно, Her und Madam34, я радий буду віддати все, що по праву належить моїй небозі. Та спершу хотів би побачити відповідні папери, які посвідчують, що переді мною й справді моя племінниця. Бо, знаєте, нині розвелося так багато шахраїв… А я свою небогу Марйо бачив востаннє, коли їй було сім рочків. Тож, будьте ласкаві, покажіть ваші документи.

— Документи? — поклала лікті на стіл Мірто. — Ти прекрасно знаєш, що в семилітньої дитини, яка серед ночі втікає з дому й дивом переживає шторм, не може бути ніяких документів!

— Тоді попрошу вас залишити приміщення! — Дзвоник, так схожий на їхній шкільний, фальцетом залунав у вухах. Це кіріос Вулгаріс дав охороні знати, що час прийти на допомогу.

Два дебелих хлопці, у яких хіба що очі та долоні не були вкриті волосяним покровом, вийшли з бокових дверей.

— Виведіть цих шарлатанів! — віддав наказ Костас.

Охоронці мали грізний вигляд. Попри неповоротку статуру, вони так швидко наблизились до столу, що дівчата не встигли зметикувати. Здоровані вже брали гостей, мов кошенят, за барки, аж раптом із гучним скрипом розчинилися вхідні дверні, і в них стрімко увійшла маленька японка.

Амелі говорила німецькою, чітко розділяючи кожне слово.

— Це ти вбив матір Марії Вулгаріс! — почала вона, крок за кроком наближаючись до столу. — Через тебе бідолашна жінка, твоя братова35, мала тікати світ за очі з малою дитиною. Твоєю небогою!

Її голос звучав так пронизливо, наповнюючи всю кімнату, що навіть охоронці заклякли на своїх місцях.

— Ти казав тій жінці, що любиш її, чи не так? Казав, щоб вона не чекала свого чоловіка, твого брата Петроса, щоб віддалась тобі. А вона не схотіла! Вона обрала майже безнадійну втечу. Обрала смерть. Смерть замість такого бридкого створіння, як ти!

Підійшовши достатньо близько до столу, швидким і непомітним рухом Амелі витягла ніж із халяви Аніного чобота. Вона вже готувалася підвести руку для кидка — цей Костантінос тепер стояв так близько, що промахнутися було неможливо, — але Аня перехопила її кисть на рівні свого коліна, сильно стиснувши.

— Амелі, це не допоможе… Нам не треба поліції, — прошепотіла їй дівчина, ховаючи назад лезо, і, не озираючись, квапливо повела обох колежанок до виходу.

Мірто стояла мов нежива. Амелі лютувала.

— Чому ти не дала мені його вбити? Я знаю, скільки лиха він заподіяв Мірто. Він має за це заплатити. Має!

Аня схопила Амелі за плечі й струснула:

— У нас місія, забула? Будеш агенткою — роби що хочеш! А доки ти на практиці, доки наші долі залежать від тебе, — будь така ласкава, дотримуйся сценарію!

— Поль має рацію, хоча мені дуже шкода в цьому зізнаватися, — сказала Глорія, простягаючи Амелі пляшку свіжої води. — Не час для помсти. Мірто, отямся вже. Дихай. Вчися дихати наново.

Вони стояли посеред вулиці, а повз них проїздили світловусі британці на велосипедах, походжали дідугани, тримаючи на повідку навантажених віслюків, і закутані з голови до ніг у чорне бабусі. Охоронці кіріоса Вулгаріса взяли його контору в тісне півкільце, час від часу зиркаючи на артемід.

Випивши води, Амелі подивилася на годинник. Час спливав. Сонце котилося на захід.

— Може, грабуватимемо перехожих? — зневірено кинула вона.

— А як щодо стати піратками? — сказала Глорія. — Завжди вабила ця морська бандитська романтика.

— Але нам спершу доведеться пограбувати зброярню, — кинула Аня. — А в нас на це немає часу. Хоча, сама ідея мені подобається…

— Ми все ще можемо продати цей бісів годинник. Піду пошукаю ломбард…

— Чекай, — зупинила її Мірто. — Нам потрібен годинник, щоб знати, скільки часу лишилося до кінця місії. Та й дешевий він у тебе…

Вона криво всміхнулась і повела далі:

— Моя мама була дуже красива. Вона була родом із Каппадокії, тато зустрів її під час торгової мандрівки та привіз сюди. Незабаром після мого народження він подався з новою торговою місією до Каїра, але все, що лишилося від його судна, — це уламки біля берегів Єгипту. Мама вірила, що він повернеться, але чоловіки з її оточення сподівалися зовсім на протилежне. Окрім дядька Костаса, за мамою упадав іще один кавалер, англієць. Його ім’я — містер Патрік Бойль, і мені здається, що саме цей джентльмен щойно зайшов он у ту таверну.

— Справді? — оживилася Глорія, повертаючи голову. — І чому ж тоді ми досі тут, а не в його приємній компанії?

— Чекайте, який у нас план? — спробувала стримати напарниць Аня.

— Імпровізуймо, — відповіла за всіх Глорія, з ноги відчиняючи двері таверни.

Таверну наповнювали запахи. За п’ять років життя в притулку Аня забула, що таке голод. Тепер вона мала чудову можливість згадати. М’ясо, що смажилося просто у дворі на вогні, аромат кориці й не знаних раніше спецій, вигляд соковитих свіжих овочів — усе навколо нагадувало, що непогано було б повечеряти.

— Ось цей, за середнім столиком, — шепнула Мірто, показуючи на доглянутого чоловіка років п’ятдесяти, стрункого, з охайною сивою бородою й інтелігентним обличчям.

Недовго думаючи, Глорія підсунула стілець і, по-царськи вмостившись на ньому, кивнула колежанкам, щоб приєднувалися.

— Ви вже замовили, містере Бойль? — Вона підперла ліктем голову, торкаючись мізинцем куточка пухких губ. — Що ви порадили б скуштувати в цьому місці?

Глорія розійшлася, її було вже не зупинити, тож дівчата й не намагалися. Вони мовчки сіли за стіл, оточивши дещо сконфуженого містера Бойля.

— Нам ще дві порції такого, — звернулася до офіціанта білявка, показуючи на велику тацю смаженого м’яса в його руках. — І якогось салату. Знаєте, ці виснажливі дієти, чорт би їх узяв, — посміхнулася вона до англійця, грайливо нахиляючи голову.

— Не думаю, що мав приємність вас знати, — почав був містер Бойль, підводячись з-за столу.

— Навпаки, з однією з нас ви, сер, уже давно знайомі. Міс Марія Вулгаріс, привітайтеся з другом вашої матері.

Мірто звела руку і, всміхаючись самими очима, поворушила кінчиками пальців на знак вітання.

— Марія? — остовпів містер Бойль, удивляючись в обличчя Мірто. — Ти справді схожа…

— На матір? — сумно закінчила речення дівчина.

Той кивнув.

— Не думав, що ти… вижила. Після такого шторму… Тіло твоєї матері знайшли в бухті біля Корфі…

— Я знаю. Мене підібрали рибалки й віднесли подалі від цього проклятого місця, — крізь зуби сказала Мірто.

— Але… що ж тоді ти робиш тут?

— Це довга історія, — утрутилася Глорія. — Про неї ви поговорите наступного разу. А зараз, містере, нам дуже потрібна ваша допомога. Бачте, Марії та її друзям — тобто нам, — уточнила вона, обводячи артемід поглядом, — терміново потрібно дістатися Смірни.

— Ну, наступний рейс туди буде хіба що за тиждень, а то й два…

— Містере, терміново — це означає вирушити вже сьогодні.

— І звісно, ваші кишені набиті срібними драхмами й паперовими доларами? — усміхнувся чоловік, відкидаючись на спинку стільця.

— Якби так, навряд чи ми прийшли б до вас знайомитися, — мило посміхнулася Глорія, теж відкидаючись на спинку.

— Я комерсант, міледі, — звузив красиві й розумні очі містер Бойль. — А комерсант нічого не робить без власної вигоди.

— Ми вам заплатимо, скільки скажете, — втрутилася Амелі. — Кошти в нас є, але все, на превеликий жаль, на тому березі моря. Хочете, ми напишемо розписку…

— Міледі, я не працюю в борг. Банк розташований на іншому кінці вулиці. Відчиняється завтра, о восьмій ранку…

— А скажіть, пане комерсанте, — перервала його Аня, яка досі мовчки сиділа осторонь і роздивлялася брижі на своїх штанах. — Затверджений план розвитку морських шляхів «Грецького торгового товариства» принесе вам яку-небудь користь? В усякому разі, кіріос Вулгаріс дуже зацікавлено вивчав цей документ, доки я його не позичила.

Примружившись, ніби кіт перед стрибком, дівчина в костюмі юнака дістала з-під столу згорнутий удвоє аркуш паперу й поклала його перед їхнім новим знайомим.

Очі комерсанта засвітилися, а колежанки по-новому подивилися на Аню. Якщо їхнє завдання — це тунель, то в його кінці нарешті блиснуло давноочікуване яскраве світло.

— Пане офіціанте, — гукнула Глорія, широко посміхаючись, — а принесіть-но нам караф36 червоного вина й десерт. Здається, у нас знову є привід для свята.

Баркас «Нереїда» мав дві щогли з пишними білими парусами та був оснащений паровим двигуном. Певно, корабельна компанія «Вулгаріс» небагато платила морякам, бо вони не поспішали підкидати вугілля, економно ловлячи попутний вітер. Узагалі все відбувалося повільно, неспішно, — як сказала Мірто, дуже по-грецьки.

Хоча замовлення містера Бойля корабельна компанія прийняла ще з вечора, моряки рішуче відмовилися вирушати проти ночі, посилаючись на шторм і власну нетверезість. Артеміди провели ту ніч у просторому й порожньому пасажирському салоні, гойдаючись на хвилях, і підмерзли під ранок.

Початок дня був рожевий, ніжними барвами пойнялося небо. Матроси розмотували канати й закидали мішки з вугіллям, лаючи похмілля й один одного. Судно рушило, лишаючи по собі чорнуватий шлейф диму, і незабаром Андрос зник за виднокраєм, поступаючись іншим островам і острівцям.

Мірто й не помітила, як опинилася на кормі, осторонь від метушні. Гріючись на сонці, вона видавалася спокійною, і лише дуже пильне око могло помітити збентеження в її погляді чи судомність у таких завжди виважених рухах. Вона дивилася на море.

Зненацька її ноги обвила мотузка, інша зав’язалася навколо плечей, а чиясь рука, що бридко тхнула немитим тілом, затиснула рот. Мірто відчувала, як її притискають животом до борту. Отак, тихо й беззвучно, ніби ніколи не було ні її самої, ні замаху на частку в корабельній компанії «Вулгаріс». Усі надто заклопотані, ніхто не почує. Тіло тихо ввійде у воду й осяде десь на дні — прикріплений до литок камінь про це подбає. «Це була би марнотна смерть», — майнуло в голові Мірто, коли вона вже відчувала ребрами перекладину борту й краєм ока зловила скляні погляди найманих убивць. Вона щосили подалася назад, спиною відштовхуючи від себе нападників. Такого вони не очікували від юної леді. Та «леді» часу не гаяла. Доки вони не спохопилися, Мірто розвернулась до них обличчям і лобом ударила одного з чоловіків. Зв’язані руки й ноги не давали багато простору для маневрів, але міцне тіло Мірто могло витримати й не таке.

Кров заюшила з розтятої брови нападника. Він скрикнув від болю й несподіванки. Мірто мимохіть посміхнулася — добре, що їй не доведеться кликати на допомогу, бо «допоможіть!» від артеміди звучало б зовсім жалюгідно.

Сріблясте лезо майнуло в повітрі, впиваючись іншому чолов’язі в передпліччя.

— Ти жахливо цілиш. — Мірто розвернулася до Ані, відчуваючи, як на лобі розростається чимала гуля. — Треба було в груди.

— Сюди! Допоможіть! — без зайвих вихилясів закричала Анничка.

Тут-таки з’явилася Глорія, перехоплюючи того, що з розбитою бровою, але здоровань легко випручався, відкидаючи дівчину. Доки підскочили моряки й прибігла захекана Амелі, обидва нападники вже перестрибнули через борт, зникаючи десь між білими баранцями хвиль.

— Ножа шкода, — лише й сказала Глорія, вивільняючи Мірто з мотузок. — Гарний був ніж, еге ж?

Вони стояли на палубі, поглядаючи на годинник Амелі. Було чверть на сьому по обіді, а на горизонті вже виднілася Смірнська затока. До півночі лишалося ще вдосталь часу. За якусь годину-півтори мандрівниці вже сидітимуть за столиком готелю й замовлятимуть чай — вони не лише вкладалися в час, а навіть випереджали його.

Утомлені довгою дорогою, дівчата мовчки спостерігали за чайками й великими хвилями, що з розгону врізалися в борт. Найбільш відстороненою здавалася Мірто. Вона не боялася моря, яке поглинуло матір і мало не поховало її саму. Вона просто ненавиділа його, це лазурове й аквамаринове Егейське море.

Аня тихо підійшла й зупинилася поруч. Від сонця, вітру, гудіння парового двигуна, голоду та перевтоми голова розколювалася.

— Як поживають твої демони?

— Здається, вони от-от мене з’їдять, — відповіла Мірто, видихаючи. — Скажи мені, Поль, я от ніяк не збагну. Якщо ти щиро кохаєш людину, хіба ти не зробиш усе, щоб їй було добре? Що ж це за любов така, яка веде до втечі? До самогубства? Якщо вони всі так любили мою маму, то чого ж не вберегли?! І навіть багато років по тому у пам’ять про неї жоден із них не запитав, як я жила увесь цей час…

— Як ти жила увесь цей час? — Аня повернулась до Мірто і стояла, вдивляючись у глибоку синь очей грекині.

Мірто гмикнула.

— Хочеш бути моєю подругою чи просто вдаєш, що тобі не байдуже?

Аня знову повернулася обличчям до моря, замріяно вдивляючись у далечінь.

— Мені дуже подобається буддійське вчення про карму. Я знаю, як тобі хочеться помститися цим недолюдкам, бо теж маю, кого ненавидіти. Якби я знала свого батька… Щоби прийти до нього, зазирнути в очі й запитати, як він міг кинути вагітну маму? Перекроїти все її життя?! Із великої сцени театру викинути її на задвірки міста, на підмостки дешевого кабаре. Хтозна, може саме тому я тепер ношу із собою заточений ніж?

— І саме тому твоя мама ніколи не назвала тобі його імені, правда?

— Це їхні гріхи, і їм за них платити. У притулку нас навчали десятків способів, як забрати чиєсь життя, і водночас нам твердили про його цінність. Твоя мама віддала своє життя, щоб ти жила. У якомусь сенсі, моя мама вчинила так само. Якби вона зробила аборт, вона могла б досі танцювати в балетній трупі, стати примою, жити в маєтку, на який заслуговувала, а не тулитися у вогкій кімнаті на цокольному поверсі.

Мірто схвально кивнула, і небо відбилося в її очах.

Раптом пролунали сирени. Із турецьких військових кораблів, що перегороджували шлях у затоку, подавали сигнали. Дівчата стояли й роззиралися, та за деякий час капітан «Нереїди» нарешті виніс вердикт: через якийсь форс-мажор доступ морем до Смірни перекрито.

— Я висаджу вас на мисі, у невеликому селищі Карабурун. А там уже наймете візника.

— Візника? І скільки ж він буде тарабанитися горами поночі? — жахнулася Глорія, що виринула з-за щогли.

Капітан знизав плечима й віддав наказ заходити в бухту.

Коли дівчата нарешті ступили на берег, уже сутеніло. Мірто кинулася питати місцевих рибалок, чи хто підвіз би їх до Смірни, але ті відповідали, що о такій порі можуть їм порадити хіба що готель, зведений тут нещодавно одним багатим бельгійцем. Розлючені й утомлені, артеміди підійшли до готелю, щоб спитати про візника, аж раптом біля входу побачили новенький автомобіль «Форд», що виблискував зеленими боками.

— «Бляшана Ліззі»37! — вихопилося в Амелі. — Нам пощастило, що на цьому півострові є автівки.

— Хто власник машини? — запитала Мірто в молодої покоївки, яка саме витрушувала на балконі скатертину.

— Ґвідо-бей, — недбало кинула та. — Це його готель.

— Чи можна з ним зустрітися? — утрутилася Глорія. — Терміново.

Чорнява покоївка змірила її недобрим поглядом і надула губи.

— Ґвідо-бей у ванній зі своєю новою коханкою. Просив його не турбувати до ранку, — відповіла вона і, мов курка, розправивши хвіст, зникла за шторами.

— Що це було? — закотила очі Глорія.

— Здається, Ґвідо-бей нещодавно змінив фаворитку, — присвиснула Амелі й зиркнула на циферблат годинника. Маємо менше ніж чотири години.

— Дівчата, — голос Мірто зривався. — Навіть якщо ми знайдемо візника, навряд чи встигнемо вчасно. Судячи з карти, що показав мені капітан, до Смірни понад сто кілометрів. Не знаю, як ви, а я надто багато пережила, щоб так просто здатися на фініші. Пропоную вжити рішучих заходів.

Її погляд недвозначно зупинився на автівці.

— Хо-хо, цей герой-коханець навіть ключ у машині лишив! — застрибнула на заднє сидіння Глорія.

Артеміди особливого запрошення не чекали, тож за мить мотор «Бляшаної Ліззі» заревів, а колеса закрутилися, здіймаючи стовп пилюки.

Вони їхали безлюдним гірським серпантином так швидко, що у вухах дзвенів вітер. Фари підсвічували шлях, ліворуч миготіли вогні кораблів, десь угорі дрібним горохом висипали зорі.

— Десять по одинадцятій. Лишилася рівно година, — сповістила Амелі, коли автівка вже в’їхала на бруківку міста.

Ось знайомі біленькі будиночки з черепичними дахами, високі мінарети, що походять на кипариси, круглі бані грецьких церков.

— Я впізнаю дорогу, — сказала Мірто, повертаючи в бік порту. — Ще трохи вздовж моря. Ми встигаємо.

Щойно грекиня це промовила, як нізвідки виринув вусатий поліцейський, помахом руки наказуючи зупинитися. Прискіпливим поглядом вусань оглянув водійку та пасажирів і невдоволено задер голову.

— Іноземці? — запитав він турецькою, спльовуючи.

— Громадяни Австро-Угорської імперії, бей ефенді, — навіть не затнувшись, відповіла йому Глорія. — Амелі, покажи панові паспорт…

— Чому жінка за кермом? Ви що, думаєте, що це якась розвага? Понаїхали тут із вашими машинами, напівголими дівками, — кивнув на глибоке декольте Глорії. — Ти, ефендім, сідай за кермо! — звернувся він до Ані. — І забирайся з моїх вулиць разом зі своїм борделем, щоб духу твого в моєму кварталі не було!

— Поль, поміняйся з Мірто місцями, — переклала англійською Глорія, підморгуючи поліцейському. — Цей добродій, вочевидь, палкий противник емансипації.

Аня сіла за кермо й повернула ключ.

— Ти вмієш водити машину, еге ж?

— Я… кілька разів пробувала в притулку, — не дуже впевнено відповіла Аня, натискаючи на газ.

Автівка стрімко зрушила з місця й понеслася портовою вулицею вздовж моря, мало не збиваючи п’яничок і запізнілих перехожих.

— Збав газу, легше! — перехопила кермо Мірто, але було надто пізно.

На великій швидкості машина вилетіла на змочений хвилями пірс і продовжила свій політ просто в морські хвилі.

У саду притулку було озеро. Маленька копанка, десять метрів завдовжки, три завширшки та два завглибшки, де артеміди бавилися в літню спеку, навчаючись триматися на воді. Аня згадувала перші уроки плавання, коли молодші дівчата розповідали їй, як треба дихати та як розмахувати руками. Чесно кажучи, у неї це не дуже виходило, але абияк триматися на плаву Аня могла.

Ця вода була інакша. Вона була така солона, що аж виїдала очі, пощипуючи в носі. А ще вона була така глибока, що Аня навіть не могла собі уявити.

Виплутавшись із машини, вона щосили спрямувала своє тіло вгору. А коли нарешті випірнула на поверхню, то жадібно ковтнула повітря, намагаючись знову не піти на дно. Озирнувшись навколо, дівчина перелічила голови. Усі три її напарниці були поряд, і зараз вони підпливали до неї з гнівним блиском в очах.

— Давайте одразу домовимося, — випалила Аня. — Я дозволяю вам себе вбити, але на суші! Дуже не хочу, щоб моє тіло пішло на корм рибам. А ще більше — крабам. Я зовсім не люблю крабів!

— Тоді тобі краще тікати! — зловісно просичала Глорія, і дівчата з гучним вереском накинулися на Аню. Так, ніби це й справді була їхня садова копанка, а не темні й глибокі води нічного Егейського моря.

Задихаючись від сміху, вони вилізли на пірс — мокрі до нитки, без капелюхів, що назавжди канули в морську пучину.

— А годинник досі працює! — залізла в нагрудну кишеню Амелі. — У нас є рівно півгодини. Встигнемо?

— Не люблю займатися легкою атлетикою на підборах, у сукні та ще й коли вся шкіра солона, — скривилася Глорія. — Але містер Поль не залишив нам вибору. На старт… увага… руш!

Вони бігли вздовж моря, забувши про голод і втому, не зважаючи на прохолодний морський бриз і непристойні пропозиції корабельних офіцерів. Вони були вільні, мов острівний вітер, і раптом щасливі, як ніколи в житті.

Пробило північ, коли дівчата, залишаючи по собі мокрий слід, увійшли в ресторан готелю «Вікторія». Грав струнний квартет, стишено розмовляли між собою елегантно вбрані леді та джентльмени, на столах стояли величезні букети живих троянд пастельних тонів. Нараз музика урвалася, і гості здивовано повернули голови на новоприбулих.

Лише гер Фрідріх, що розташувався в самому кінці залу і сьорбав віскі, не виказав жодного здивування. Він тільки ліниво відклав убік вечірню газету. Відтак подивився на годинник і гукнув офіціантові:

— Шановний, чотири чашки чаю та ще одну пляшку віскі, будь ласка. Леді… — лише тут він справді здивувався, завваживши Аню в чоловічому вбранні та з короткою стрижкою, — …та джентльмен не відмовляться також від вашого фірмового курячого бульйону.

Музика заграла знову, а дами й кавалери повернулися до розмірених бесід.

— Господи Ісусе, — ледь помітно посміхнувся дід, дивлячись на мокрих артемід, які мовчки сиділи на оббитих кораловим оксамитом кріслах і докладали величезних зусиль, щоб не засміятися, — здається, хтось плив брасом38 від самого Андросу.

27 Ракія — фруктова, найчастіше сливова горілка, типова для країн Середземномор’я та Балкан.

28 «Із Бостона з любов’ю» (англ.).

29 Будьмо! (Англ.)

30 Пане! (Грецьк.)

31 Що наготували, пані? (Грецьк.)

32 Мається на увазі фета.

33 Маніжка, або манишка, — нагрудна вставка до плаття або сорочки.

34 Пане й пані (нім.).

35 Братова́ — дружина брата.

36 Караф — грецький графин для вина.

37 «Бляшана Ліззі» — альтернативна назва автомобіля Ford Model T.

38 Брас — стиль плавання.