Штани з Гондурасу

Робінзон з Індустріальної

Нестерпно палить сонце. Настирливо гуде місто.

На перетині двох його артерій — затичка. Сиренять стривожені «Волги». Бібікають «Москвичі» й «Запорожці». Кувікають «Жигулі» й «Лади». Хриплять «газики». Водії висовують голови. Шлють п’ятнадцятиповерхові благословення туди, під зелений світлофор, де якийсь нерозторопа ловить гав.

А під світлофором — диво механізованого сьогодення.

Під світлофором — кінь. Не породистий орловець. Не рисак-рекордсмен. Звичайний підкиївський каштановий гібрид. Нащадок незавидного безіменного жеребця і такої ж незнаної кобили.

На коні — вершник. На ногах сандалі епохи Христа. Вище — найсучасніші джинси, футболка, а ще вище — чорна борода.

З чотирьох боків сиренять машини.

Кінь стоїть мов укопаний. Полохливо повертає голову то в один, то в другий бік. Стриже вухами. Форкає роздутими ніздрями. Водить палаючими очима.

Вершник дзюгає зап’ятками у ребра свого транспорту. Сіпає за поводи. Кричить: «Но-о-о, Дракон!» Але зрушити з місця Дракона не може.

З будки вийшов регулювальник. Взяв коня за вуздечку. Той покірно почалапав за ним.

У кінському оці, як у дзеркалі, відбиваються роздоріжжя, різномасті автомобільні потоки, тротуар, людські лиця.

Похнюплено сидить на коні вершник.

Постовий настовбурчено стоїть поруч на узбіччі. Моралізує:

— Що ж ви, правил не знаєте? Документи!

Вершник дістає з кишені й подає постовому паспорт:

— Тут я не винен. Транспорт налякався і заглух.

— Нащо ви мені свій паспорт даєте? — обурюється постовий.

— Ви ж до мене звернулися, а не до коня.

— Мені, — дивиться у розкритий паспорт постовий, — товаришу Галапочка Робінзоне Івановичу, документ на право водіння транспортного засобу.

— Та яке тут право? — посміхнувся Галапочка. — Всі мої предки водили цей, як ви називаєте, транспортний засіб без прав.

Постовий допитливим поглядом вліпився у бородате, смагляве лице Галапочки.

— Вони що… Того… Кочували?

— Ні. Вони сиділи на місці.

Постовий знизав плечима:

— Якій організації належить ваш транспорт?

— Він не організаційний. Він мій, приватний.

— Як це приватний?

— Невже ви думаєте, товаришу сержант, що я тільки водій цього транспорту? Де ж я тоді друге сідло почеплю? Для пасажира чи, скажімо, для свого шефа?

— Але приватний кінь… — дивується постовий.

— Що тут дивного? В отого чоловіка, що поїхав «Волгою», — вісімдесят приватних коней.

— Не заливайте, товаришу Галапочка. Ви так знаєте того чоловіка, як я знав фараона Тутанхамона.

— Я знаю марку його машини і скільки в тій машині кінських сил. А в мене всього-на-всього одна кінська сила. І та підтоптана.

— А-а-а! Так-от що, товаришу Галапочка. Завтра рівно о дев’ятій нуль-нуль зі своєю підтоптаною силою в ДАІ…

…Стоянка для машин біля довжелезної стіни. Стоять «Москвичі» і «Волги», стоять «Запорожці» й «Жигулі», стоять «газики» й ЗІЛи. Стоять без номерів і з номерами.

Стоїть кінь.

Ліниво обмітає хвостом комашню, що шукає пожитку на його крупі. Повід, яким він прив’язаний до акації, заважає мотати головою. І та голова хвилями непорушно повисає на гривастій шиї, лупає очима, щось думає.

Дракон згадує своє коняче дитинство.

…Пече нестерпно сонце. Чарівний килим лугу. Річка.

Скубуть траву гуси. Іде розвальцем, покректуючи, качка. Пасеться спокійно його мати-кобила. А поруч вибрикує він. Час від часу підбрикає до матері, тицьне мордочкою у вим’я, щоб не забути пахощів свого роду. Крутоне кучерявим хвостом і знову драпоне.

З обурливим гелготом розбризкуються гуси. З трагічним кваканням тікають качки. А він бігає. Приминає копитцями сіножать.

Гріє сонце. Гудуть бджоли. Він лежить у траві…

Заторохтів несамовито мотор поскубаного «газика». Вибив Дракона із спогадів. Викермовує на стоянку.

— Що за ідіот поставив тут коня! — викрикнуло з кабіни вусате, рябе, замурзане лице. — Тут для машин стоянка…

Спокійне коняче око. Дракон знову потонув у спогадах. Ось він біжить польовою дорогою. Вже дорослий. А на ньому вершник. Лице таке ж рябе і нервове, як в отого водія. Рукою вчепився у гриву. Другою тримає різку і гамселить нею куди попало. Каблуками нервово дзюгає попід ребра. Несамовито горланить:

— Но-о-о! Но-о-о! Но-о-о!..

Відкрилося Драконове око. Погляд знову упав на обчухраний борт машини. Перекочував на фасад будівлі навпроти. Біля під’їзду копошаться люди в білих картузах з червоними обідками…

Просторе, світле приміщення автоінспекції. На м’яких, обшитих чорним дерматином лавах сидять відвідувачі. На стінах плакати — як правильно долати роздоріжжя.

Віконечка, віконечка, віконечка. Біля тринадцятого черга. Одержують номери для автомобілів.

Галапочка невпевнено йде коридором. Перепиняє заклопотаного лейтенанта.

— Скажіть, хто тут завідує кіньми?

Лейтенант махнув рукою і зник за дверима.

Галапочка підійшов до віконечка під номером чотири.

Нахилився.

— Мені треба зареєструвати коня…

— Що-о-о? — здивувалося лице немолодого капітана.

— Коня.

— Що «коня»?

— Хочу зареєструвати.

Пильний погляд маленьких колючих очей проповз по тій частині Галапочки, яку можна було оглянути з віконечка, і зупинився на пишній чорній бороді.

— Що, діду, не знайшли іншого місця для жартів?

— По-перше, я не дід. Мені тільки двадцять вісім. А по-друге, мої жарти он там, біля акації, махають хвостом.

— Слухайте, громадянине, ні ваші літа, ні ваш хвіст автоінспекцію анітрохи не цікавлять. Ви звернулися не за адресою…

У вуличному потоці машин гуцикає кінь. На ньому в сідлі підсмикується Галапочка.

Ось вони звернули в малолюдний провулок. Кінь пішов кроком. Вершник у такт коневі врівноважено похитується. Похитується коняча голова…

По тротуару йде дівчина. Гордо несе розпатлану голову. Гордо вихитує усім багатством, яким наділила її матінка-природа. Великі голубі очі, обрамлені віниками довгих вій, мріють.

…Крута гірська дорога. Йде по ній власниця голубих очей і вій-віників. Молодість брунькує під тоненькою ажурною кофточкою. Втомлено опускаються і піднімаються вії-віники.

Навколо гордо здійняли рамена вершини гір. Навколо шумлять смереки. Щебечуть пташки. Співає природа. Дзвенять гірські потоки.

Дівчина зайшла до потічка. Нахилилася над його чистим дзеркалом. Розглядає у воді свою вроду, милується нею.

Раптом у дзеркалі води побачила лицаря. Повернула голову — стоїть кремезний вусатий легінь. При боці меч. А поруч — кінь. Патлогривий білий красень. Копитом камінь креше.

Посміхнувся лицар дівчині. Підхопив її на руки. Вона обхопила його шию.

Він шепче їй:

— Царівно моя! Як довго я чекав зустрічі з тобою.

Вона відшіптує:

— Лицарю мій! Ти мені снився ночами. Я мріяла про тебе…

І білогривий вихором поніс їх у гори…

Йде красуня. Мріє красуня. Посміхається мило своєму намріяному щастю.

Раптом над самим її вухом:

— Дівчино!

Стрепенулася. Повернула голову. Очі красуні широко розкрилися від здивування. Поруч з тротуаром по асфальту їде вершник. Очі красуні, здається, хочуть увібрати вершника разом з конем.

— Що? — ледь чутно вимовили налиті соком вуста красуні.

— Як вас звуть? — категорично спитав вершник.

— Крузя, — скромно відповіла красуня.

— Дуже приємно. А мене — Робінзон.

Її очі стали ще більші.

І вершник поступово тоне у них. Тоне з бородою. Тоне з конем.

Коридор солідної установи. 3 дверей у двері метаються співробітники.

Простора кімната. На стіні біля дверей гасло: «Цінуйте працю прибиральниці!»

Підковою стоять столи. За столами сидять службовці. На столах купи паперів.

За крайнім столом ліворуч — молоденька дівчинка. Мабуть, вчорашня десятикласниця. Вона бере з купочки листа за листом, ножицями відрізає край конверта, витягує лист, розправляє його, з’єднує скріпкою з конвертом, реєструє у товстелезну книгу. Тоді передає листа на сусідній стіл.

Сусідка читає листа. Робить якісь помітки. Передає. І так далі.

За крайнім столом праворуч — лисуватий ветеран установи. Мабуть, передпенсійник.

Читає уважно кожен лист. У лівому верхньому куточку виводить: «Іванову» і подає назад по колу. Іванов пише: «Петрову» і знову передає сусідові. Сусід пише: «Рябенку» і передає четвертому. Четвертий пише: «Петренку» і передає п’ятому. Петренко адресує листа Задерикіній. Задерикіна переадресовує Мацькевич. Мацькевич адресує Гуцькевич. Гуцькевич пише: «До виконання», і лист знову потрапляє в надійні руки вчорашньої десятикласниці.

Лисуватий ветеран одного притримав. Покрутив його. Підніс майже до самих окулярів:

Лисуватий ветеран почухав потилицю. Підвівся з-за столу. Човгає з листом до дверей.

Ось він перед іншими дверима, оббитими чорним дерматином. На них вивіска «САМ І. І.».

Лисуватий ветеран довго наточував підошви своїх черевиків на килимку під дверима. Поправляє гудзики на піджаку. Затягує галстук. Поправив на носі окуляри. Кахикнув у кулак. Торкнув двері.

За масивним столом моложавий чоловік. На масивному столі — купи паперів.

— Дозвольте, Іване Івановичу? — схилив голову біля дверей лисуватий ветеран.

— Давайте, що там у вас? — кивнув головою моложавий. — Багато скарг сьогодні?

— Сто п’ятдесят скарг сусіда на сусіда, п’ятдесят сім — батьки на дітей і діти на батьків. Вісімдесят п’ять скаржаться, що біля двору калюжа, сміття і таке інше. І… І одна оця… Що на восьмому поверсі тримає коня.

Рука тягнеться до ручки. Пальці розправляють листок з учнівського зошита. Очі зосереджено вивчають. Пальці беруть ручку. У лівому верхньому куточку листа виводять: «Розібратися. Вжити термінових заходів. Сам…»

Майстерня Галапочки. Напівпідвальна кімната досить-таки старого і обчухраного будинку. На рівні землі невеличке вікно. Над ним лампа денного освітлення.

Невеличка кімната захаращена усім, що тільки може бути в майстерні художника, парубка і просто людини. На стінах — ескізи до картин, фрагменти, картини. На підлозі — дивовижної подоби істоти, вирізьблені з пеньків, стовбурів дерев, гілля, коріння. Доліплені й недоліплені людські голови, бюсти, фігурки.

За етюдником — Робінзон. Перед ним на стільці Крузя.

Галапочка мазок за мазком кладе на полотно. Заходить то з одного, то з другого боку. В його очах вогонь захоплення. В його буйній голові мрії.

Він бачить Крузю в домашньому фартушку в своїй квартирі. Вона, рум’яна і щаслива, підходить до нього, коли він сидить у кріслі і переглядає газети. Вона обвиває ніжними руками його шию і ніжно каже:

— Милий, ходімо. Сніданок на столі. Будеш іти на роботу, зодягнеш он ту білу сорочку, що я випрасувала. У портфель я поклала тобі бутерброд. Тільки щоб ти його обов’язково з’їв…

Галапочка проковтнув слину і поклав свіжий мазок.

Перед ним позувало його голубооке щастя. Гордо тримало свою пишнокосу голівку. Час від часу лупало віями-віниками. Своєю фантазією малювало…

…Велика виставочна зала. Полотна Леонардо да Вінчі, Рубенса, Пікассо, Гойї, Рембрандта, Ренуара. Відвідувачі юрмляться, тиснуться ближче до експонатів. Детальніше розглянути, краще побачити.

Та ось ціла стіна портретів. Натовп завмер перед ними, затамував подих.

На портретах вона, Крузя. Ось вона з віялом, як ренуарівська «Дівчина з віялом». Тут приміряє сережки, як на картині Рембрандта «Молода дівчина приміряє сережки». Там — на повен зріст серед квітучого саду, як дама на картині Моне. Сидить на камені, як вередунка Ватто. Милується виноградом, подібно дамі на картині Брюллова. Зіперлася на парасольку. Ловить метеликів. А то дивиться у небо, наче розкаяльниця Тіціана.

— Чиї це портрети? — питає високий чорновусий красень.

— Молодого художника Робінзона Галапочки, — відповідає хтось пошепки.

— А хто на портретах?

— Його дружина Крузя…

— Крузю, — спитав категорично Робінзон і вивів Крузю з мрійливої задуми, — ви б хотіли стати моєю дружиною?

Крузя опустила вії-віники.

— Що ви! Я про це ніколи не думала…

— А я думав.

— Так раптово… Не знаю навіть, що відповісти.

Рука Галапочки зупинилася на півдорозі до мольберта.

Погляд прикутий до опущених очей Крузі.

Він блискавично зробив два довгі кроки. Демонстративно впав перед Крузею на коліно й патетично випалив:

— Моє життя у ваших руках. Або я стану генієм пензля завдяки вашому коханню, або, відштовхнутий вами, я захирію, як дерево без води!

Крузя звела свій небесний погляд до кіптявої стелі майстерні. Перевела його на вирізаного з коріння чорта, що висів у куточку. Ковзнула по розставлених у кутку на підлозі пляшках з-під «Екстри», портвейну, вермуту.

— Я вам створю не життя, а рай. А сам буду ангелом-хранителем у цьому раю, — запевняв Галапочка.

Погляд Крузі з пляшок переповз на чорта. Тоді зупинився на худій і мізерній постаті Галапочки…

Але Галапочку знову витіснила зала картинної галереї. Стіна з Крузиними портретами. Захоплені погляди відвідувачів. Повернув Крузю до дійсності Робінзонів голос:

— Я чекаю вашого вироку!

Соковиті вуста Крузі пролепетали:

— Мені так страшно… Так несподівано все це… Але задля мистецтва… Його майбутнього… Я готова… На все…

Робінзон рвучко підвівся. Потягнувся до Крузі. Обняв її. Щоб печаткою поцілунку закріпити щойно сказане…

Куточок подвір’я біля майстерні Галапочки. Стоїть прив’язаний поводом до шовковиці Дракон. Мордою пересуває порожній ящик. Ящик від’їхав на таку відстань, що Дракон мусив натягнути повід. Повід розв’язався. Дракон пішов по подвір’ю. Скубнув трави. Попасом вийшов на вулицю.

На проїжджу частину йому виходити не хотілося, бо там гарчали машини. І він поплівся вздовж тротуару.

Дорогу Драконові перегородила черга, що стояла до овочевого кіоска. Дракон зупинився. Якраз за спиною якоїсь жінки, що в одній руці тримала сумочку, а в другій — квіти. Простягнув морду, сягнув верхньою губою — і пелюстки ніжно зашелестіли. Жінка оглянулася і крикнула:

— Господи! Кінь!

Дракон відсахнувся. Пішов уздовж черги. Побачив ящик з картоплею. Тицьнув туди морду і почав хрумкати.

Раптом на нього наскочила дебела молодиця. У вимазаному білому халаті. Брудними руками почала гамселити його по ребрах.

Чоловік, що стояв поруч, сказав:

— Хай трохи з’їсть. Що, вам шкода?

Та, у халаті, зарепетувала, засіпалася. Дракон дивився, як нервово мелють її губи, чув, що в барабанні перетинки б’є ніби кулеметна черга. Повернувся і пішов…

Гріє сонце. Спішать, метушаться люди. З портфелями і без портфелів. З сумочками і без них. Чоловіки і жінки. Товсті і худючі. Високі і низенькі. Йдуть по двоє і по одному. Дибають у міні, дріботять у максі.

По проїжджій частині шугають машини. Ревуть. Стогнуть. Сизий димок стелиться над полотном дороги. На тротуарі. У цьому тумані в такт крокам хитається коняча голова.

Йде Дракон. Згадує.

Луг біля річки. Горить багряно схід. Відбивається у чистому плесі. Сизий туман устелив шовковий трав’янистий килим. На цьому килимі пасуться коні.

Тиша. Тільки час від часу тривожить її коняче форкання.

Пасеться Дракон. Під копитами вгинається росяниста трава.

Ось з-за горизонту вибилися перші промені сонця. Висунула його червона лисина.

Трав’янистий килим ніби хтось посипав перлами. Виграють на сонці краплини роси.

Защебетала пташка в кущах верболозу. Їй підтягнула друга. Заспівав луг. Вкрився лагідним сонячним промінням…

Драконові щось блиснуло в очах. У вуха вдарило сердите ревіння машини. Розплющив очі. Бреде посеред вулиці. Загарчало ззаду, загуділо збоку.

Сердите гарчання машин наростає. Ніби голодне виття велетенських вовків. Ось вони цілою зграєю оточили Дракона. Скалять зуби. Наближаються. Дивляться на нього великими скляними очима. Гарчать.

Вуха Драконові не витримують цього гарчання. Голова пішла ходором. Затанцювали дерева обіч дороги. Затанцювали стовпи. Потемніло сонце…

Виючи сиреною, мчить «швидка допомога». Їй дають дорогу інші машини. Зупиняються перед роздоріжжям перехожі. Десь нещастя.

Посеред вулиці стовпотворіння. Стоїть з обох боків транспорт. Стала в коло неорганізована маса роззяв. Посеред цього кола лежить Дракон.

Під’їхала машина з автоінспекцією. Молодий лейтенант жезлом пробиває собі дорогу крізь натовп.

— Чий кінь?

Натовп загомонів, загелготів, затих.

— Хто хазяїн коня, питаю?!

Знову мовчанка.

Водій, що стоїть біля дверцят «Волги», посміливішав:

— Він ішов без хазяїна. З отого боку.

— Хто вдарив? — спитав суворо лейтенант.

— Ніхто його не вдарив, — втрутився інший водій. — Він упав з переляку.

— Може, у нього інфаркт? — висловила міркування повнотіла дама…

Чути сирену «швидкої допомоги». Санітарна машина зупинилася. Крізь натовп пробивається солідний лікар, а за ним з червонохрестою рятувальною скринькою — медсестра.

— Де потерпілий? — спокійно запитав представник «швидкої допомоги».

— Он, — вказав на коня чоловік з гурту.

— Що он?! — сердито перепитала «швидка допомога» — Я питаю, потерпілий де?

— Кінь потерпілий! — крикнув хтось із натовпу.

— У нього, мабуть, інфаркт міокарда! — авторитетно запевнила пишнотіла дама.

— Я по конячих інфарктах не спеціалізуюся! — відрубав медспец і обурено апелював до натовпу; — Там десь, може, людина вмирає. Чекає допомоги нашої. А тут фокусничають…

І попхався крізь натовп до машини.

Дракон вже підвів голову. Підняв круп.

— О, живий! — радів натовп.

— Піднімається!

— Легкий шок! — коментувала пишнотіла дама.

— Треба допомогти йому підвестися. Щоб звільнити дорогу, — сказав лейтенант.

Сиренячи тривогу, мчить «швидка допомога». Біля універмагу заскрипіли гальма.

Вискочив з машини солідний представник рятівної служби. Кинувся під вивіску «Взуття».

Вистрибнула за ним мініатюрна сестричка. Без рятівної скриньки. Кинулася під вивіску «Галантерея».

Повагом висунувся з-за керма водій. Подався під вивіску «Господарчі товари»…

Червоний куток у житлово-експлуатаційній конторі. Битком набитий людьми. За столом лисий, поморщений Арон Наумович Грос. Начальник контори. Поруч з ним — зовсім сивий голова домового комітету Базюкович. У першому ряду, навпроти стола, сидить Робінзон Галапочка.

Грос встає. Стукає олівцем об графин.

— Товариші! Прошу уваги!

Гамір у залі поволі стихає.

— Ітак, збори активістів нашої житлової контори вважаю відкритими!

Присутні заплескали в долоні.

— На порядку дня одне питання — персональна справа пожильця з квартири п’ятдесят три, будинку номер двадцять три по вулиці Індустріальній Робінзона Івановича Галапочки…

Галапочка сидить і байдуже дивиться у вікно.

— Слово для інформації має голова домового комітету товариш Базюкович.

Базюкович схиляє в поклоні голову. Солідно підводиться, бере папку, що лежить перед ним на столі, повагом, з дуже зосередженим і відповідальним обличчям підходить до невеличкої трибуни. Закладає окуляри, розкриває папку.

— Тариші! Сьогодні на міжнародній арені, тариші, обстановка, я б сказав, міняється…

Сидить Галапочка. Не чує слів промовця. Бачить, як той з-за трибуни розмахує руками, показуючи, очевидно, протилежні континенти, як худа і довгоноса його постать то ривком нахиляється над трибуною, то вигинається, ніби пританцьовує.

Галапочка подумки йде на околицю міста. Тут у два ряди вилаштувалися муровані кооперативні гаражі.

Метушаться в гаражах та біля них автолюбителі. Хтось лежить під машиною. Хтось заводить автомобіль ручкою.

Ось бокс № 13. Наближається до нього Галапочка. Відчиняє замок. Із-за дверей чути радісне коняче: г-г-г-м.

Галапочка відчиняє двері. З’являється радісна коняча морда.

— Ну як, сіно з’їв? — питає Робінзон. Плеще коня по шиї, гладить його морду.

У гаражі вздовж стін — мішки з кормами, пресоване сіно. Біля торцевої стіни — жолоб. Від палі, забитої біля жолоба, тягнеться ланцюг до вуздечки коня.

Галапочка порається біля жолоба. У дверях гаража з’являється автолюбитель, весь у мазуті.

— Слухай, друже, виручай! — просить Робінзона. — Заглух. Не дотягнув до гаража півкілометра…

Галапочка вийшов до нього. Подав руку. Той тернув долонею правиці спочатку об техаси, тоді простягнув її Галапочці.

— Що, бензину не вистачило? — спитав Робінзон.

— Та ні, бак повний.

— Шлея й орчик у кого? — по-діловому спитав Галапочка.

— Не знаю.

— По-моєму, у тридцять третьому боксі. Останнім ми його тягнули…

Ось вони біля 33-го бокса. Двері відчинені навстіж. У гаражі повно всякого хламу. Хлам такий різноманітний і в такому безпорядку розкиданий, що складається враження, ніби це звалище сміття. Серед тої купи сміття, біля самих дверей, — добряче-таки пом’ятий «Запорожець».

— Ей! Євтиховичу! Де ви там? — гукнув Галапочка.

З-за купи мотлоху навкарачки вилазить опасистий чоловік. Все обличчя поклеєне лейкопластирем. Рука на очкурі.

— Іду, іду!

— Шлею нам треба.

— Що, стукнули? — питає Євтихович.

— Ні, просто заглух! — пояснює Петро…

Стрепенувся Галапочка від спогадів.

— …Наша країна, тариші, видає на-гора гори вугілля! — рубонув рукою доповідач. — Видобуває небувалу кількість нафти, залізної руди. І вообще, тариші…

Галапочка думками знову пішов у гараж.

Ось вони почепили орчик до старенького-престаренького Петрового «Москвича».

Запрягають коня.

— Слухай, — озвався Петро, — де це Євтиховича так вмазали? По-моєму, це вже не вперше.

— Не вперше, але, мабуть, востаннє. У нього є кілька запасних крил, капот і ще дещо. Старе, поржавіле, як і сам «Запорожець». То він ставить їх на машину, виїжджає на трасу і зумисне робить так, щоб хтось легенько його зачепив. Тоді каже: «Давай, браток, поки приїде інспекція, розквитаємось. Ти мені даєш стільки-то…» Словом, збирає на нову машину…

Доповідач різко стукнув кулаком по трибуні:

— Ми боремося за чистоту середовища! Насаджуємо нові ліси, парки і сквери. Держава виділяє великі кошти, щоб кожен мешканець міста дихав чистим повітрям…

В цей час у відчинене вікно вривається хмара чорного диму. Чи то від паленої гуми, чи від мазуту.

У залі починається спочатку покахикування. Тоді все частіше вибухає кашель. Закашлявся й сам доповідач.

— Зачиніть вікно! — скомандував начальник ЖЕКу.

Галапочка, що найближче до вікна, підходить до нього.

У дворі, метрів за десять від вікна, горить чималеньке вогнище. Палають рештки автомобільної шини, ящики, сміття. Неподалік двірничка підмітає двір, збирає сміття, носить його у вогонь.

Галапочка зачинив вікно. Кашель ущух.

— А що робить жилець Галапочка? — продовжує доповідач. — Приводить до будинку коня. Засмічує, тариші, територію. Отруює сусідам життя. От, тариші, від мешканців будинку, в якому живе пожилець Галапочка, поступила скарга. У високу інстанцію. Нам її, тариші, надіслали для вжиття, тариші, заходів…

Йде, сідає за стіл.

— Хто хоче висловитися? — питає начальник ЖЕКу.

Руку піднімає худий тип з невдоволеною фізіономією.

— Слово має товариш Бурундукін, електрик! — сповістив начальник.

Бурундукін виходить за трибуну.

— Товариші. Галапочка мій сусід по стіні. І що я можу сказати? Я можу сказати: відірвався Галапочка від колективу. Хто коли бачив, щоб він із сусідами у дворі забивав «козла»? Хто бачив, щоб він зіграв у дурачка чи там, як на те пішло, бо він культурний і з бородою, то в шашечки? А шумить Галапочка через стіну завжди, я би сказав, шумно очень… У мене все…

У залі піднімається ще одна рука.

— Слово має товаришка Носова, ліфтер, — повідомляє Грос.

Немолода вже кругловида жінка, з рясно поораним борознами лицем і маленькими рухливими очима, виходить на трибуну:

— Я, товариші, товариша Галапочку знаю давно. Ще як він тільки поселився в нашому будинку. Хоч він з виду так і культурний, а внутрі щось нездорове. Колись я прошу його: «Робінзон, намалюйте мені вивіску „Ліфт не работає“. А він каже: „Нащо вивіска? І так видно, що він завжди не работає…“ І під бородою єхидно засміявся… Тепер я, товариші, думаю нащот коня. Чим його кормить товариш Робінзон Галапочка? Коли не зайдеш у наш гастроном — нема „геркулеса“. Тепер ясно, чому нема „геркулеса“…

Носова пішла на місце. Руку підняв її сусід.

— Слово має товариш Лизяк, кочегар, — повідомив Грос.

Вийшов середнього зросту чоловічок. У залі забринів тоненький голос.

— Товариші! Я з Галапочкою стикаюся мало. Бо я в котельні працюю в поті лиця, а він десь свої художества викидає. Але мушу сказати, що є у нього куркульська жилка. Взяти такий приклад. Колись ми сидимо у дворі, забиваємо „козла“. Ну, відповідно, виникла ідея… Але не вистачало, так сказать, матеріальних ресурсів. Тут якраз бачу: йде Галапочка. „Робінзон, — кажу, — нам одного тугрика бракує. Можете за компанію, а ні — то до зарплати…“ І що, ви думаєте, цей культурний художник сказав: „Тугрика, — каже, — мені не шкода. Мені шкода себе. Цілий вечір не буде гарячої води, і я не зможу покупатися…“

Знову коридор тієї установи, куди потрапила скарга на Галапочку. Знову та ж ділова метушня в коридорі. Ті ж двері, та ж кімната, де проходять чистилище скарги. Та ж процедура з листом — шлях від стола вчорашньої десятикласниці до завтрашнього пенсіонера.

Руки завтрашнього пенсіонера одного листа затримали довше. Погляд зосереджений:

…Двері, на яких написано „САМ І. І.“.

Перед ними з листом у руках акуратно вичовгує до килимка підошви завтрашній пенсіонер…

Тротуар тихенької зеленої вулиці.

Спадає полуднева спека. Поруч з тротуаром висока залізна огорожа зоопарку.

В одному місці з огорожі витягнено пару секцій. Купа цегли. Корито з цементним розчином. Віддалік, на траві, лежать, перекурюючи, два робітники, які ремонтують огорожу.

Йде по тротуару кінь. Похнюпив голову. Ліниво відмахується хвостом від мух.

Наближається до того місця, де лагодять загорожу.

— Іване! — гукнув один з тих, що перекурювали. — Диви — кінь втік із зоопарку!

Іван лежить горілиць на траві. Смокче цигарку і пускає в небо хмаринки.

— Умгу! — мимрить. — І слон втік. І крокодил ось човгає. Як ми ще тиждень поремонтуємо ту загорожу, то все повтікає.

— Я правду кажу. Ось кінь на тротуар вийшов.

Іван повів головою:

— Диви! Справді! — схопився на ноги. — Треба негайно загнати…

Вискочили на тротуар. Взялися заганяти коня.

— Треба подивитися добре по вулиці. Може, ще щось вилізло, поки перепочивали, — сказав Іван.

Дракон пройшов через дірку в огорожі. Опинився під кронами дерев зоопарку…

Кабінет слідчого міліції. За столом моложавий капітан. Біля столу сидить Галапочка.

— Ось, товаришу Галапочка, поступив до нас анонімний лист, що ви вкрали коня. Міркую, що писав його чоловік несповна розуму, бо де ж…

— Ви маєте рацію, товаришу капітан, — перебив Галапочка. — Це у мене вкрали коня.

Капітан пильно подивився на Галапочку. Зупинився поглядом на його бороді, на його худому лиці. Глянув на руки, на вичовгані техаси.

— Як ви сказали? — перепитав, ніби недочув.

— Кажу, що ви маєте рацію. Це у мене вкрали коня. З-під майстерні… Я художник.

— А-а-а, — протягнув багатозначно капітан. — Значить, кінь у вас таки є?

— Та ні. Кажу, що вкрали.

— А де ви взяли коня, товаришу Галапочка?

— Бачите, товаришу капітан, історія це довга. Рік тому я оформляв в одному колгоспі Палац культури…

Мальовниче село. Гарні, рівні вулиці, уздовж яких вилаштувалися стовпи з лампами денного освітлення. Гарні чепурні будиночки акуратно обгороджені. Побіля них садочки, квітники.

Центр села. Закінчується спорудження Палацу культури. Ведуться оздоблювальні роботи.

Галапочка стоїть на риштуванні. Зарисовує щось на фасаді.

Зіскакує. Нишпорить у дерев’яній скриньці, яка стоїть на землі.

Раптом відчуває, ніби хтось торкнувся його спини. Оглянувся — над ним нахилилась коняча морда. Спутаний на передні ноги, кінь стоїть і ніби чогось просить у Галапочки.

Галапочка встав, поплескав коня по шиї, погладив оксамитову морду. З сумки, що стояла поруч, дістав розпечатану пачку печива. Вгостив коня одним шматком, другим.

Підійшов кирпатий хлопчина:

— Його звуть Дракон. Він дуже людей любить… Він між кіньми пастися не хоче.

…Кабінет слідчого. Сидять, як і сиділи, капітан та Галапочка.

— Так він приходив щодня, — розповідає Галапочка. — Два місяці я оформляв Палац культури. І два місяці цей ласун простояв коло мене. Я звик до нього. А одного разу Дракон не прийшов. Робота не клеїлася. Тоді вирішив розшукати його…

Сільська вулиця тягнеться повз недобудований Палац культури. Йде вулицею Галапочка. Назустріч — юрба дітлахів. Ідуть, щось жваво обговорюють, сперечаються.

— Дядю! — вигукнув кирпатий. — Сьогодні Дракон не прийде. Його повезуть на м’ясокомбінат. І ще п’ять коней.

В оточенні хлопчаків поспішає сільською вулицею Галапочка. Приміщення контори колгоспу. Вивіска: „Правління колгоспу ’’ВПЕРЕД“».

Галапочка зник у дверях.

Відчиняє кабінет з вивіскою «Голова правління». З-за столу назустріч Галапочці виходить симпатичний молодий голова колгоспу.

…Кабінет слідчого. Галапочка продовжує розповідати.

— Тоді я домовився з головою, щоб коня віддали мені в рахунок оплати за виконану роботу. Правління підтримало…

Слідчий поцікавився:

— А є у вас відповідні документи?

— Є, чого ж. Ось копія рішення правління. Тільки коня ж нема. Вкрали.

Капітан потер чоло:

— Що ж, пишіть заяву… Будемо шукати…

…Ранок у зоопарку. Снують алеями відвідувачі. Ідуть батьки з дітьми. Ідуть хлопці з дівчатами. Човгають старі з костурцями.

…Йде понуро, несучи в своїй кінській голові важкі думи, Дракон. Зупинився біля клітки бегемота. Дивиться здивовано. Струснув головою. Що воно перед ним за диво? Ніби велетенська корова з дуже розпухлою мордою. Дракон ще раз труснув головою. Витяг шию, підняв верхню губу. Сміється.

— Та! Та! — стоїть перед Драконом хлопчик і сіпає за руку тата, який майже встромив голову в клітку бегемота. — Дивись — кінь. Справжній…

Батько сіпнув сина за руку.

— Дивися на бегемота!..

Хлопчик ще раз глянув на коня, посміхнувся до нього щиро і спрямував погляд на клітку.

…Стоїть Дракон перед кліткою мавпи. Дивиться, як ці прапредки людей стрибають з перекладини на перекладину, гойдаються на них.

Згадав село. Верби біля річки. І дітлахів, що, як оті мавпи, гойдаються на гілляках.

Вглядівся в лице мавпи. Дивне таке, патлате. Перекинув погляд на патлатого парубійка, що стояв перед кліткою. На вимазане фарбою лице якоїсь немолодої вже дами. На її триповерхові буклі.

Згадав бородате лице Робінзона Галапочки. Як той годує його печивом, плеще по шиї…

…Снують відвідувачі алеями парку. Стоїть обіч алеї Дракон. Вдивляється в людські обличчя.

Йде алеєю зграйка малих школярів. Хлопчики і дівчатка. Весело щебечуть, сміються…

Драконові уявляються квіти. Вогняні полум’яні маки, сині-сині волошки…

Щебечуть, дзвінко сміються дітлахи…

Драконові вчувається, як виспівує у піднебессі жайвір…

Край алеї у задумі кінська голова. Націлене на перехожих око…

Йдуть алеєю четверо розхристаних патланів. Один з гітарою. Йдуть, горланять, бренькають дратівливо, кривлять лиця.

Здається Драконові, ніби він пробивається крізь зарості реп’яхів. Ті липнуть до гриви, до хвоста.

Тріпонув головою. Повернувся до розхристаних перехожих хвостом. Пішов далі.

Біля клітки з орлами — кілька чоловік. Один, кругленький, лисенький, неспокійний, метушливий, весь час намагається щось пояснити високому, насупленому. Він щось показує на птаство у клітках, показує у небо, розмахує руками, ніби хоче злетіти. Тоді командує жінці, що стоїть поруч, щоб та піднесла ближче клітку, яку вона тримає. Кругленький пхає руку в клітку, дістає звідти ховрашка, кидає його в клітку орла.

Помах могутніх крил, розпачливий крик звіряти — і орел знову гордо возсідає на бантину.

Лисенький, кругленький розцвітає в посмішці, вигинається перед високим, насупленим, тицяє йому в руку гризуна, щоб той сам кинув у клітку.

Дракон на якусь мить ухопив погляд насупленого, порівняв його з хижим поглядом орла. Тоді глянув на очі кругленького, лисого. Вони бігали неспокійно, як очі звіряти, яке він тримав у руках.

Дракон пішов далі.

…Надвечір’я погідного дня. По тротуару йдуть Робінзон і Крузя. Спала денна спека. Робінзон несе чималеньку спортивну торбу. В руках у Крузі портативний магнітофон.

Робінзон і Крузя завертають у двір.

Заходять у під’їзд будинку. Підходять до ліфта.

Робінзон натиснув на кнопку:

— Аби його ще застати. Котра зараз?

Крузя глянула на годинник:

— Двадцять на дев’яту.

До ліфта підходить високий статечний атлет середнього віку. В руках у нього чималенький шикарний портфель.

За атлетом підійшла невеличка, розмальована, як циферблат антикварних ходиків, дама.

Опустилася кабіна ліфта. Розчинилися двері. Галапочка галантним жестом запропонував дамі:

— Будь ласка, проходьте.

Пихате лице дами навіть не ворухнулося. Губи також. Вона прийняла належне, стала в кутку кабіни і почала розглядати себе в дзеркальце.

Зайшли Крузя, статечний чоловік, тоді Галапочка.

— Восьмий! — сухо кивнув чоловік.

— Нам вище, — сказав Галапочка і натиснув на кнопку.

Дама мовчки милується собою в дзеркальце.

Ліфт загудів, набрав розгону і… зупинився. Двері не відчиняються.

— Не розумію гумору, — з претензією на дотепність кинув чоловік.

— Здається, ми застрягли між поверхами, — пояснив невпевнено Галапочка.

Даму ніби кольнуло:

— Цього не може бути! Я спішу!

Крузя пригорнулася до Робінзона:

— Я боюся, щоб ми не впали.

— Не впадемо, — заспокоїв Галапочка. — Ми висимо на сталевому тросі.

— Треба щось думати, — категорично сказала дама.

Хвилина мовчанки. Ніби всі виконують категоричну вимогу дами.

Крузя розглядає даму. Погляд зупинився спочатку на буклях, на демонстративно вип’ячених персах, затягнутій широкій талії, на пальцях рук, увінчаних безліччю різноманітних перснів.

Тоді Крузя перевела погляд на незнайомця. Ковзнула по його солідній фігурі. Зупинилася на розбухлому портфелі. Уявляє, як цей чоловік приходить у переповнену аудиторію, стає за кафедру, розкриває портфель, дістає книжки…

Або приходить додому. Відчиняє ключем двері. Зайшов у кімнату, поставив портфель біля письмового столу, на якому друкарська машинка. Усі стіни квартири в книжкових стелажах і полицях. Чоловік розкриває портфель, дістає папки рукописів. На одній написано: «Роман», на другій — «Повість»…

Раптом Крузя здригається від несподіванки: щось дуже гупнуло. Це портфель незнайомця впав на днище ліфта. Від удару замок розчинився. На підлогу з гуркотом, дзенькотом та шелестом висипалася картопля, цибуля, пляшка вермуту, шматок дерматину, молоток, кілька замків до дверей, цвяхи.

— Ідіот! — верескнула дама.

Чоловік мовчки кинувся підбирати свої речі і впихати їх знову в портфель.

Галапочка почав допомагати.

— Це ваша сусідка? — спитав пошепки Галапочка, коли вони схилилися над портфелем.

— Не розумію гумору! — обурився на повен голос чоловік. І гордо додав: — Це моя дружина.

Розфуфирена дама не знає, про що йдеться. І заявляє:

— Господи! Дружина. Все життя собі занапастила з оцим, — вона зверхньо покосувала на голову чоловіка.

— Не розумію гумору, — покірно промимрив чоловік.

Знову запанувала тиша.

Десь зверху від ліфта по сходах зацокотіли каблучки.

Галапочка спохватився:

— Ей, хто там? Добрі люди! Знайдіть ліфтера, хай нас визволить… Ми застрягли…

Кроки затихли.

Почувся дівочий голос:

— Ліфтер тільки до восьми. А вже дев’ять. Вибачте, я спішу…

Каблучки знову поцокотіли.

Жінка прокоментувала:

— Стелла з п’ятдесят восьмої. Знов на побачення побігла. Така сама, як її мама…

— Цікаво, що з ним? — кивнув Галапочка на ліфт. — Ви у цій техніці не розбираєтесь? — звернувся до чоловіка.

— У чому він розбирається! — перебила дама. — Він, крім дерматину і цвяхів, нічого не знає…

— Не розумію гумору, — сказав чоловік.

— Гумору, гумору! Ти ось ліфта відчини. О дев’ятій тридцять — хокей.

По сходах знову зачовгали кроки.

— Алло! — крикнув чоловік. — Хто там?

Кроки затихли.

Чоловік ще раз:

— Алло! Хто там, питаю?

— А там хто? — почувся зверху немолодий вже хрипкий басок.

— Це я, Брунькуєвич. З п’ятдесят першої квартири.

— А де ви?

— Тут, у ліфті. А там хто?

— Гаєвський. Що ви хотіли, Брунькуєвич?

— Ми застрягли.

— Чому це «ми»? Що, ви не сам?

— Ні, тут нас четверо.

— А хто ще з вами?

— Моя дружина Ірина Михайлівна і ще двоє.

— Ті двоє з нашого будинку?

— Я не знаю. Зараз спитаю… — До Галапочки: — Звідки ви?

Галапочка:

— Яке це має значення? Ну, не з вашого.

— Не з нашого, — передав Брунькуєвич.

— А що вони тут роблять?

Брунькуєвич до Галапочки:

— Що ви тут робите?

Крузя несміливо:

— Йдемо до знайомого.

Брунькуєвич:

— Ідуть до знайомого.

— А в якій квартирі він живе?

Галапочка не витримав, гукнув незнайомцеві на сходах:

— Живе він у шістдесятій квартирі. Звуть його Вадим. Років йому двадцять вісім. Неодружений. На лівій руці не має вказівного пальця. Пальця в дитинстві відкусив йому в зоопарку шимпанзе. Шимпанзе вже здох…

— А ви йому хто?

— Кому: шимпанзе чи Вадимові?

— Вадимові.

— Товариш. Колега. Працюємо разом.

— А де він працює?

— Він художник. Пише картини.

— Які картини?

Галапочка важко зітхнув:

— Портрет токаря Кривобока, триптих «Хлібороби», диптих «Риболови»…

— Він що, може дістати рибу?

— Може. Це йому раз плюнути… Він акулу навіть може роздобути…

— Ну добре. З вами все. То що ви, Брунькуєвич, хотіли? Чого ви мене зупинили?

— Я хотів, щоб ви покликали ліфтера, бо ми тут застрягли.

— А-а-а. Я не маю часу. Я спішу на процедури. Я скажу своїй онуці, щоб вона пішла сказала тому художникові…

Кроки почовгали.

Дама нервує.

— Вішать треба таких ліфтерів. Гроші беруть, а люди в ліфтах застрягають.

Крузя до Галапочки:

— Всі зберуться, а нас нема. Скажуть: от брехуни…

Коридор будинку, в якому живе Галапочка. Біля дверей під номером п’ятдесят три — кілька хлопців і дівчат. Дівчата з букетами квітів. Хлопці — з наповненим саквояжем.

Високий кремезний брюнет глянув на годинника.

— Ну й Галапочка. Запросив, а сам…

— Слухайте, а може, щось скоїлося? — сполохалася білява дівчина. — Вже годину чекаємо…

— Може, у загсі черга, — висловив припущення бородань.

— А ти звідкіля знаєш? — поцікавилася дівчина, що стоїть з ним поруч.

— Він уже п’ять разів подавав заяву, — пояснив кремезний брюнет.

— Не п’ять, а чотири, — поправив його бородань. — І не я винен, що кожна з обраних мною кандидаток у дружини за тиждень після подання заяви передумувала.

— Може, й Робінзонова передумала, — сказала білявенька. — І бідний Галапочка з розпачу десь сидить у кафе напідпитку, забувши про нас. А може, саме в цю мить летить з мосту у воду…

— Крузя не передумає, — запевнив бородань. — Вони ніби одне для одного виліплені.

— А хто вона? — питає дівчина, що стоїть біля бороданя.

— Студентка, — пояснив той. — Навчається на третьому курсі. Майбутній археолог.

— Буде шукати скарби, — зауважив брюнет.

— Найбільший скарб вона вже знайшла, — сказав бородань.

З квартири, що поруч з Робінзоновою, вийшов електрик Бурундукін.

— Товариші-громадяни! — проказав владним голосом Бурундукін. — Дозвольте вас спитати, хто ви будете?

Хлопці й дівчата здивовано переглянулися.

— А що? — спитав рудий.

— Що? — прискалив око Бурундукін. — То, що всякі бородані по коридорах тиняються, а потім у людей пропадає імущество.

Гурт вибухнув дружним реготом.

— Ясно! — сказав брюнет, суворо дивлячись на кругленького бородатого. — Ось чим ти, Вася, займаєшся.

Бурундукін:

— Я не конкретно про ету лічность. Я вообще, для прикладу. І раджу вам іти звідси, поки не пізно.

Рипнули коридорні двері. У них з’явилися Галапочка, Крузя і високий чорнявий хлопець.

— Вже пізно, — сказав брюнет Бурундукіну.

Рудий кинувся назустріч Галапочці і Крузі:

— Привіт кандидатам!

Натовп загелготів:

— Де пропадаєте?

— Невже в кругосвітню подорож одразу махнули?

— Друзі, вибачте! — залепетав Галапочка. — Ми цілу годину просиділи в ліфті в будинку Вадима.

— Можу це підтвердити, — встряв чорнявий. — Якби не я, вони просиділи б там до ранку.

Бурундукін якусь хвилину стоїть біля своїх дверей, прислухається до розмов.

Галапочка дістає ключ, відчиняє двері.

— Будь ласка! Заходьте…

Хлопці й дівчата заходять до квартири. Ставлять квіти, вітають Крузю і Робінзона. Гаморять, сміються.

Бурундукін постояв хвильку в коридорі. Підійшов до зачинених дверей квартири Галапочки, прислухався, тоді спішно подався в свою квартиру.

…Спальня Бурундукіна. У кутку шафа, під стіною два ліжка, над ліжками розкішний килим.

Між стіною і килимом хтось вовтузиться, бо килим віддувся і рухається. Біля ліжка стоять кімнатні тапочки Бурундукіна.

Між стіною і килимом сидить Бурундукін. До стіни притулена велика алюмінієва чашка, до чашки — вухо Бурундукіна. Він ніби приріс боком до стіни. Завмер. Підібрав коліна. На них поклав учнівський зошит. Тримає напоготові огризок олівця. Весь — увага…

Квартира Галапочки. Накритий стіл. За столом — гості. Крузя і Робінзон сидять поруч.

— Тост! — підвівся з місця Вадим. — Чия черга?

— Богданова! — крикнула білявенька дівчина.

Незграбно підвівся високий кремезний брюнет. Підняв руку з чаркою.

Балаканина, яка буває після третьої чарки, не вщухає.

— Тихо! — крикнула білявенька. — Замовкніть!

— Я хочу, щоб ми підняли тост за Робінзонового коня, — сказав Богдан.

Компанія загула.

— Не годиться! Треба за молодят, — гукнула білявенька і вдалася за підтримкою до бородатого сусіда. — Правда, Васю?

— Правда, Люсенько, — відповів, дожовуючи, Вася. — Це ж не кінь одружується…

Богдан, не сідаючи, продовжує:

— Для тих, хто одружується, я ніколи не виголошую тостів. Мої побажання ніколи не збуваються… Товариство, один академік стверджує, що сім’я у минулому — це для молодят віз, на якому вони їхали. Сучасна сім’я — машина.

Отже, з нею трапляється більше аварій. У мене є пропозиція досконало перевірити Робінзона, чи вміє він управляти цією машиною. Інакше заберемо у нього Крузю і віддамо комусь більш достойному, досвідченому тобто. Ну, хоча б Левкові.

Робінзон почухав бороду:

— Милі мої друзі! Я, звичайно, зворушений такою турботою про мою майбутню сім’ю. Але я категорично проти міркувань цього знаменитого академіка. Чи то на возі, чи на волячій гарбі, чи на сучасному автомобілі один член екіпажу діє більш активно, інший — більш пасивно. Один поганяє волів чи коней або сидить за кермом і тисне на всі педалі, а другий спокійно розглядає придорожні пейзажі. Ці пейзажі часом можуть так захопити, що пролунає команда: «Зупини! Я вийду!» Ми з Крузею уявляємо свою сім’ю як човен. Човен серед розбурханого океану життя. Ми обоє з однаковими зусиллями мусимо налягати на весла, щоб не накрило нас брудною хвилею, щоб не віднесло вітром. Бо обоє в однаковій мірі відповідаємо за свій човен, за життя своє і свого друга, за життя третього або й четвертого безпомічного пасажира, які обов’язково з’являться!

— Браво! Товариші! Браво! — заплескав у долоні Вадим. — Якби у мене була така висока свідомість, я б, не задумуючись, одружився хоч сьогодні.

Підводиться рудий довготелесий. Піднімає вгору два пальці:

— Шановне товариство…

Товариство гелготить.

Хлопець звертається до дівчини, що сидить поруч з ним:

— Катрусю, благаю тебе. Зупини своїм божественним голосом отой балаган! Інакше молодята ступлять на сімейну стезю, не благословенні мною.

Катруся майже кричить:

— Товариші! Увага! Нарешті молодят хоче поблагословити Левко!

Гамір поволі ущухає. Левко в цей час з келихом в руці виходить з-за столу, стає в позу:

— Мила Крузю! Рідний Робінзоне! Коли я перший раз подав заяву до загсу, я думав: «Це любов на все життя». Через тиждень кандидатша у жони зателефонувала мені: «Можеш забрати заяву. Нічого не вийде!» Я у розпачі крикнув: «Як? У чому річ?» Вона голосом ката відповіла: «Прочитай такий-то журнал на такій-то сторінці». Я прочитав. Там було всього-на-всього кілька слів: «Самка крокодила надає перевагу не найбільшому самцеві, а тому, який займає найкращу територію на березі і має найкращі умови для гнізда…»

— Товариші! — зірвався Вася. — Зупиніть оратора, бо поки він дійде до своєї четвертої кандидатші…

Левко підніс келих:

— Вася, ша!.. І я зрозумів, як мені пофортунило. Піднімаю келих за те, щоб люди ніколи не побиралися з крокодилами!

Знову гамір. Хтось випиває, хтось заїдає. Хтось щось запитує, хтось щось відповідає. Понад тим гамором злітає голос трохи сп’янілого Богдана:

— Товариство! А з якої нагоди ми зібралися?

Квартира Бурундукіна. За килимом, притуливши чашку до стіни, а вухо до чашки, сидить Бурундукін. Підслуховує, що діється за стіною, записує…

Стіни квартири Бурундукіна. Двері в передпокій. Вхідні двері. Видно, як рухається язичок англійського замка. Прочиняються двері, входить жінка. Поставила сумку. Перевзулася в кімнатні пантофлі. Взяла сумку, пішла на кухню. Викладає у холодильник покупки.

Зайшла у спальню. Побачила віддутий килим. Застигла перелякано.

Ввижається їй: крізь віддутий килим пробивається дуло пістолета. За ним чорна волохата рука. Лунають постріли. Вона падає. З-за килима вискакує кремезний бородатий бандюга. Затуляє їй рота ганчіркою. Кидається до стіни. Зриває килим і скручує його…

Жінка ніби прокидається. Навшпиньках виходить у прихожу. Повертається з хрестовиною для швабри. Напружує слух. Ловить все, що можна зловити. Раптом глухий удар по килиму. Один, другий, третій.

— Рятуйте! Вбивають! — щосили закричав Бурундукін…

Квартира Галапочки. Лунає танцювальна мелодія. Грає магнітофон. Підтрясаються пари…

…Інша мелодія.

Гучномовець у зоопарку. Алеями снують відвідувачі.

У глибині парку невеличкий особнячок. На ньому вивіска: «Дирекція зоопарку».

Простора кімната. За столом лисий, круглий, у картатому піджаку чоловік. За його спиною на стіні вивіска «Директор». За столом, що правою ніжкою букви «П» стоїть до стола директора, — худий, високий, сивуватий чоловік. За його спиною на стіні вивіска «Бухгалтер». За столом, що лівою ніжкою букви «П» стоїть до директорового столу, — дебела молодиця. За її спиною вивіска «Технік».

Тиша. Чути, як шкрябає перо бухгалтера.

Лице директора непорушне. Погляд його вп’явся у відчинене, вікно.

Молодиця заздрісним поглядом прилипла до обкладинки журналу мод. Звідти іронічним поглядом її пропікає худорлява дзига.

Бухгалтер краєм зиркнув на директора. Так само крадькома зиркнув на техніка. Лівою рукою сягнув за борт піджака, дістав кінчик гумової трубки і непомітно взяв її до рота.

Якусь мить видно тільки, як рухається його воло.

Знову тиша. Шкрябає перо.

Непорушно дивиться за вікно директор.

На фото заздрісно дивиться технік.

Раптом у тишу вривається легеньке:

Мелодія наростає. Бухгалтер обпер щоку на долоню, мрійно задивився у стелю і поринув глибше в пісню:

— Шановний! — мов громом вдарило з-за директорського столу. — Ви не на лузі, а на робочому місці.

Пісня обривається. Бухгалтер покірно схилив голову над папером. Застигла над картиною технік. Директор крадькома відчиняє дверці двотумбового стола. Дістає з підвіконника склянку. Витягує з ящика темну пляшку. Хлюпає з неї у склянку рідину. Склянку так само непомітно ставить на підвіконня. Зачиняє стіл.

Підвівся. Нервово пройшовся по кімнаті. Підійшов до вікна. Взяв графин з водою, склянку з рідиною. Хлюпнув з графина води.

— І чого це вас, Цезаре Калениковичу, щодня саме о цій порі тягне на луг?

— Люблю природу, Іване Йосиповичу. З дитинства люблю. І коней.

— Воду в графині знову не міняли, — обурюється директор і підносить склянку із сумішшю до рота. Та зупиняє руку на півдорозі. В цю хвилину у вікні з’являється кінська голова і лунає доброзичливе коняче: ги-ги-ги!

— Шановний! — майже кричить директор до бухгалтера. — Це ви його сюди запросили?

— Я, Іване Йосиповичу, ще по-конячому говорити не вмію.

Директор випив. Хлюпнув з графина води, запив. Крякнув.

— Може, він, Іване Йосиповичу, на прийом до вас проситься? — продовжував спокійно бухгалтер. — Може, Лупаченко його чимось образив?

Директор ляснув себе долонею по лисині:

— Підождіть! А чого це він тут?

— Хто? Лупаченко?

— Кінь. Чого тут кінь?

— Спитайте його, Іване Йосиповичу. Звідкіля я знаю?

— Значить, коня спитати? — зауважив єхидно директор.

— Я мав на увазі Лупаченка, Іване Йосиповичу. Спитати Лупаченка, чого кінь тут.

— Лупаченка я відправив сьогодні возити сміття. Він що, сам воза тягає?

— Звідкіля я знаю, Іване Йосиповичу? Може, кінь тут з возом…

Бухгалтер встає. Підходить до вікна. Неподалік будинку скубе траву Дракон.

— Іване Йосиповичу! Та це ж не наш кінь.

— Як не наш?

— Іване Йосиповичу, у нас, вибачайте за нескромність, кобила. А це, вибачте, кінь.

— От шельма! Невже виміняв!.. Як ви думаєте, для чого він виміняв кобилу на коня?

— Звідкіля я знаю, Іване Йосиповичу? Тут мусила бути якась комерційна ситуація. Якась вигода. Лупаченко так за так не поміняє. Може, кобила ходила з лошам. І він віддав, так би мовити, дві штуки, а взяв одну. Гроші за лоша собі в кишеню…

— Лоша в інвентаризаційній книзі числиться?

— Не числиться, Іване Йосиповичу. Бо лошати фактично нема. Я так для прикладу кажу…

— Значить так, Цезаре Калениковичу! Для прикладу, не для прикладу. Наказую: негайно провести інвентаризацію всього живого в парку. А ви, Ангеліно Соломонівно, допоможіть. Бо сьогодні один опришок міняє кобилу з лошам на коня без лошати, а завтра інший опришок захоче виміняти слона на корову. Тоді нам з вами запропонують поміняти оцю кімнату на менш комфортабельну з віконцем у квадратики…

Пізній вечір.

На глибокому небі виблискує кругловидий місяць. Згасла денна метушня. Лише за парком ще шугають машини, скреготять трамваї.

Дракон стоїть у тіні дерев біля самої загорожі. Крізь віття пробиваються промені небесного світла. Десь чиркнула запізніла пташка.

Дракон дивиться на фасад багатоповерхового будинку, що через вулицю навпроти зоопарку. Жовтими очима світяться вікна.

В одному з них на фіранці відбито дві тіні. Вони застигли в поцілунку.

У другому вікні дві тіні розмахують одна перед одною руками. Потім якимись предметами.

У третьому патлаті тіні вигинаються, звиваються в дикому танці. у четвертому тінь хилить щось із пляшки.

У п’ятому тінь схилилась над книжкою.

У шостому тінь-дзига викручується перед дзеркалом.

У сьомому — бабуся коротає безсонну ніч і байдуже дивиться вниз, як пульсує місто.

Драконові уявляється сільське подвір’я. Стіна добротного сарая. А під цією стіною, від землі аж до покрівлі, — скриньки. І в кожній скриньці віконечко, загратоване сіточкою. А за кожною сіткою ворушиться щось живе. За однією кролики білі. За другою — кролики сірі, далі — чорні. За іншим віконечком — нутрії. Там кури до сітчастого віконечка голови підтягують.

Ось дві курки щось між собою не поділили. Одна до одної дзьобом ціляться. Одна одну чублять, аж пір’я сиплеться.

Рипнули хатні двері. Вийшов кругловидий червонощокий хазяїн. Пішов у сарай.

Чубляться у віконечку кури.

Вийшов з хлівця хазяїн з сокирою в руках. Подався до модернізованого курятника…

Стоїть Дракон біля огорожі зоопарку. Дивиться на вікна будинку. Розмахують руками за фіранкою дві тіні.

Пішов Дракон від огорожі. Крок за кроком. Повільно.

Сяє місяць у небесній височині. Поблискують зірки. Гуде за парком місто.

Дракон лежить на траві біля вольєри. Опускаються повіки на його очах. Мережить сон…

Місячний вечір. Луг біля річки покритий серпанком туману. Край берега стоїть Дракон. Дивиться на дзеркальне плесо, на вимережану місячним сяйвом доріжку, на покриті кучерями гущавника кручі протилежного берега.

То тут, то там на плесі хлюпнеться риба, проборознить воду нутрія.

Тонуть у солов’їному витьохкуванні закучерявлені кручі. Десь на тому березі чути пісню. Ніжну, глибоку. Мелодія то наростає, то зникає. Ніби солов’ї хочуть переспівати юнаків та дівчат.

На кручі з’являються два силуети. Він і вона. Над ними — глибінь неба, над ними, мов сторож, кругловидий місяць…

Дрімає в зоопарку біля вольєри Дракон. Знову поринув у сновидіння.

…Безмежний лан пшениці. Зелене море запінилося колоссям, шле хвилю за хвилею ген туди, до горизонту. Дракон, запряжений у двоколку, повільно йде дорогою, що перетинає це море. На двоколці сидить немолодий уже, сивовусий чоловік. Милується безкраїм зеленим морем.

Двоколка зупинилася. Чоловік зійшов. Підійшов до пшеничної стіни, відгорнув пучок колосся, роздивляється. Відпустив тугі стеблини. Підійшов до коня. Поплескав його по шиї. Погладив по лобі. Притулив до шовкової Драконової верхньої губи свої сиві вуса…

Біжить Дракон. Котиться між хвилями зеленого моря двоколка. Багряніє над заходом сонце…

Котиться двоколка польовою дорогою. Повертається з пасовища череда корів. Вгодованих, поважних. Ідуть обважніло, хилитаючи повним вим’ям.

Одна з них, рогата, наче тевтонський рицар, ступає поруч з Драконом. Йде тихо, повагом. Та раптом витягла уперед свою морду і затягла:

— Му-у! Му-у!

Дракон прокинувся. Стріпнув головою.

Пронизливе «a-у! a-у! a-у!» лоскоче слух.

Розплющив очі. Світанок розливався між деревами зоопарку. Поруч з Драконом простора вольєра. Біля загорожі стоїть віслюк і щосили горланить.

Драконові на якусь мить видалося, наче на місці віслюка стоїть корова. І реве.

Дракон струсонув головою. Перед ним стоїть щось подібне до коня, тільки мале, вухасте.

Дракон підвівся на ноги, на всяк випадок відійшов подалі від загорожі…

Квартира Галапочки. Вечір. Робінзон забиває в стіну цвях, чіпляє гравюру. Крузя слідкує, щоб він рівно почепив. Командує:

— Правий куточок трішки вище. Досить!

Робінзон почепив. Відійшов, подивився:

— Криво. У тебе криве око.

Крузя підійшла, стала на його місце:

— Звичайно, тепер криво. Ти ж пересунув.

— Не пересував я. Зробив так, як ти казала. Тепер сама рівняй.

Крузя взяла зі столу газету, хоче постелити її на стілець.

Робінзон зупинив її:

— Цієї газети не чіпай. Там…

— Що там?

— Там хвалять Робінзона Галапочку.

— Серйозно? Де?

Крузя бере газету. Шукає.

Робінзон:

— Головне там підкреслено червоним олівцем. Решту можеш не читати.

— Оце?.. «Отже, можемо без сумніву сказати: цех майстрів пензля поповнився ще одним молодим, але талановитим і оригінальним художником. Це скаже кожен любитель і цінитель мистецтва, побачивши хоча б одну картину Робінзона Галапочки — ’’Молода доярка…» Молодець! — Крузя звела на Робінзона погляд, сповнений поваги і любові. — Ну, давай чіпляти картину. — Стала на стілець. — Дивися.

Робінзон дивиться.

— Стоп! Нормально.

Крузя ступила на підлогу. Стала на те місце, де щойно стояв Робінзон.

— У тебе криве око.

— Що-о? — обурився Робінзон.

— Ану, поглянь.

Робінзон відійшов на місце, де щойно стояла Крузя.

— Справді, криво. Що за чорт! Ніби хтось непомітно пересуває шнурок.

— Домовий.

— Ти не жартуй. Дивися. Бачиш? Ще більше перекособочилося.

— Справді. Що воно за мара?

— А по-моєму, це не мара. По-моєму, це Бурундукін щось робить.

— Бурундукін знає, що ти саме в цю пору картину чіпляєш?

— Ось, — показує Робінзон на молоток. — Стукав я, забиваючи цвях. Це для нього сигнал.

— Дивися, картина справді перекосилася ще більше.

В цю хвилину у вікнах забриніли шибки. Зі стелі посипалися дрібненькі порошинки.

— О ні, це не Бурундукін! — сказав категорично Робінзон. — Це вібрація.

— Яка вібрація?

Робінзон підійшов до балконних дверей, відчинив їх навстіж. З вулиці вдарило транспортним шумом.

— Тут видолинок, — пояснив Робінзон. — Будинок наш стоїть на пливунах. Автобус чи машина з гори набирає швидкість, щоб вискочити легше на гору. І будинок вібрує… Увімкни телевізор.

Крузя увімкнула. На екрані застрибали криві смуги. Робінзон підійшов, відрегулював, тоді відійшов. За вікном шугонуло кілька машин. Смуги знову застрибали на екрані.

— Бачиш? — показав Робінзон. — А я досі ніяк не міг второпати, що з телевізором. Чого тільки не робив з ним. Навіть кулаком по ньому гамселив.

— Тут справді дуже шумно. Навіть не чути звуку телевізора.

— Ми зачинимо двері на балкон.

Робінзон зачинив двері. Шум трохи поменшав.

— Як ти жив тут п’ять років?

— Звик, і ти звикнеш.

— Кажуть, що до шуму людина не звикає.

— Кажуть багато дечого… Аби любов була. Аби щось прив’язувало.

— Але любов не повинна сидіти в отакому шумі.

Робінзон обняв Крузю:

— А ми не будемо сидіти. Будемо виїжджати на природу. Сядемо на Дракона. Здійснимо кругосвітню подорож…

Крузя посміхнулася:

— Ти спочатку знайди свого Дракона. А тоді… Тоді продай.

— Що-о? Цього не буде ніколи! — категорично відрізав Робінзон. Крутнувся, відійшов від Крузі і сів на дивані.

Крузя підступилась, сіла біля нього. Ласкаво поклала руку на плече:

— Робінзончику, милий, не сердься. Але ти художник, солідна людина… А примхи з отим конем…

— Це не примхи. Я люблю природу. Люблю усе живе. А понад усе — коней. Тим більше, я його врятував від смерті. Та й, кінець кінцем, яке кому до цього діло? Хтось тримає удома мавпу. Хтось тримає тигра, хтось вівчарку. А чому я не можу тримати коня? Чому? Колись навіть великі люди мали коней, виїжджали верхи на прогулянки…

— То було колись. Тепер великі люди виїжджають на прогулянки на «Волгах». У крайньому випадку, на «Жигулях».

— Терпіти не можу машин. Терпіти не можу перегару бензину, шуму. В мене від цього починаються приступи мігрені.

— То, може, в когось починаються приступи мігрені від твого коня?

— Нехай на мого коня не дивляться.

— Якби ти мав свій замок, чи хоча б маєток, чи хоча б віллу за містом, то на нього ніхто не звертав би уваги. А так…

— А так — я людина. Не хочу бути зв’язаним мотуззям міщанським. Комусь подобається «Волга», нехай їздить на «Волзі». Мені подобається кінь.

— Якби ж хоч кінь, а то шкапа…

— Ми також колись будемо шкапами.

Замовк Робінзон. Мовчить Крузя.

На екрані телевізора крупним планом дама:

— Закоханий шимпанзе набагато страшніший, ніж закоханий мужчина. Та нещасливого кохання не буває. Кохання — це подарунок, за який треба воювати. Горці кажуть, що мужчина має право битися у двох випадках: за рідну землю і за кохану…

Робінзон нервово підійшов до телевізора і вимкнув його. Знову мовчання. Порушила його Крузя:

— То що, може, мені йти?

— Воля твоя.

— Колись ти з моєю волею не рахувався. Ти казав:

«Лицар краде свою кохану, садить на коня і везе у свій замок…»

— Тепер кохана хоче позбутися коня, на якому її віз лицар. Починає їй не подобатися «замок». Звідки лицар може знати, що завтра не захочуть позбутися його?

— Ах, ось ти якої думки про мене! А я вважала…

Тоді мені тут робити нічого…

Йде до виходу. Робінзон схоплюється. Заступає Крузі дорогу.

Крузя задоволено осміхається. Проте рветься до дверей.

— Пусти! Я тут не зостануся.

Робінзон хапає її в оберемок, несе до кімнати, кидає на диван. Крузя дригає ногами, кричить:

— Варвар! Садист! Пусти мене!..

…Контора дирекції парку. За столом директор. За своїм столом бухгалтер. Технік також на своєму місці. Ніби з того часу, як ми сюди заглядали, нічого не змінилося.

Директор дивиться у відчинене вікно, підперши рукою кругле підборіддя.

Застигла над журналом мод Ангеліна Соломонівна. Бухгалтер продовжує читати інвентаризаційну відомість.

— Слон, масть сіра. Вік 7-одинадцять років. Штука одна. Бегемот, масть сіра, вік десять років, штука одна. Носоріг дворогий, масть сіра, штука одна, вік п’ятнадцять років. Примітка: один ріг відламаний…

Директор:

— Не розумію вас.

— З одним тільки рогом, Іване Йосиповичу, носоріг. Хай ось скаже Ангеліна Соломонівна.

Ангеліна Соломонівна незворушно розглядає журнал мод. Директор:

— Де подівся другий ріг?

— Не знаю, Іване Йосиповичу.

— Як це «не знаю»? Як це «не знаю»? Ви бухгалтер. Ви робили інвентаризацію. Завтра встанемо вранці і побачимо, що у слона нема хобота, а в тигра шкури…

— Іване Йосиповичу, не побачимо. Бо слон, вибачте за нескромність, без хобота жити не зможе. Для слона хобот — якби ото для нас рот і ніс разом.

Директор встав, нервово пройшовся по кімнаті:

— Я вас питаю, де ще один ріг носорога?

— Бачите, Іване Йосиповичу, я не можу знати. Може, він з кимось коловся і зламав. А може…

— «Може, може». Прийде комісія, гляне, що на голові в носорога один ріг, то нам роги поставлять.

— Іване Йосиповичу, вибачте за нескромність, у носорога роги не на голові ростуть…

Директор єхидно зіщулився:

— А що, може, на хвості, Цезаре Калениковичу? Чи на спині?

— На носі, вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу. В рідкісних випадках і на спині можуть бути…

Директор скипів:

— Шановний, а ви нахаба! Ви за кого мене вважаєте?! Ми з вами всього-на-всього місяць знайомі, а ви дозволяєте собі такі жарти. Я десять років керував заготконторою. Вісім років був директором м’ясокомбінату. І ви мене вчите, де у носорога роги ростуть?

— Я, вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, не вчу. Я констатую факти.

— «Вибачте за нескромність, вибачте за нескромність»! Ми з вами всього-на-всього місяць працюємо, а ви вже дозволяєте собі констатувати факти. Ось Ангеліна Соломонівна п’ять років просиділа у мене в прийомній, а не дозволяє собі констатувати…

Ангеліна Соломонівна з олімпійським спокоєм підмальовує вуста.

— Я, вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, бухгалтер. Людина точна… — підводиться з-за столу. Підходить до шафи, дістає фотокарточку, показує директорові. — Ось, погляньте. Карточка зроблена тоді, як ми його купували. Ось роги на носі, чи то пак на рилі. Ось один, ось другий…

Директор якусь хвилину ошарашено розглядає знімок. Тоді вже спокійніше:

— Так де ріг у носорога? Га? Я вас питаю. На рилі, а не на спині і не на носі.

— Вибачайте за нескромність, Іване Йосиповичу, я просто неточно висловився. Мав на увазі рило.

Директор перейшов на лагідний тон:

— Ви, Цезаре Калениковичу, бухгалтер. Висловлюватися треба точно. Тим більше що нам з вами ще працювати й працювати.

Відчувши насолоду переможця, він демонстративно заклав руки в кишені брюк, тріумфально пройшовся по кімнаті, зупинився біля відчиненого вікна і додав жартівливо:

— То як ви сказали, Цезаре Калениковичу, бухгалтер — людина точна? Ха-ха-ха! Ріг у носорога на носі! Ха-ха-ха! — Раптом набрав солідного вигляду. Повернувся до бухгалтера: — Негайно треба встановити, де дівся другий ріг. Прийде комісія…

— Вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, комісії боятися нічого. Для комісії основне носоріг, штука, а не його роги. Для комісії він може бути й без рогів і без хвоста. Аби штука по книзі грала. Рога вони можуть і не побачити. Бо, вибачте за нескромність, носороги бувають і однорогі.

Директор великодушно жартує:

— Сподіваюся, що той один ріг не росте у них на спині.

— Ні-ні, Іване Йосиповичу. На носі, тобто на рилі…

Обидва заходяться сміхом. Ангеліна Соломонівна непорушно сидить і розглядає у дзеркальце свої брови…

Надворі сонячно. Алеями парку снують відвідувачі. Стоять перед кліткою лева. Розглядають усяке гадюччя.

Сміються з пустотливих ведмежат. Пильно вдивляються в очі мавпи, і мавпа пильно вдивляється в очі відвідувачів.

Майданчик для атракціонів.

Бабусі та онуки. Юнаки і дівчата. Літні й зовсім молоді пари. Мерехтить різнобарвний одяг. Лунає гамір і сміх. Час від часу вибухають хвилі оплесків.

Лавочка край алеї парку. Сидить на ній старенький скоцюрблений дідусь. Обіперся на костурець. Гріє на сонці свою сиву голову.

Повз нього, як дві сарни, проходять дві юні дівчини. Тугі перса. Стрункі, ніби виточені, ноги. Розпущене волосся. Як дзвіночки, дзвенять голоси.

Старий дивиться на них поглядом втраченої надії. Очі відірвалися від двох юних постатей і наповнилися смутком.

«Не надо печалиться — вся жизнь впереди…» — горланить гучномовець…

Сидить, скоцюрбившись, старий.

Пісня обірвалася. З гучномовця пролунало відкашлювання. Щось зашкварчало. Тоді:

«Громадяни відвідувачі нашого зоопарку! Будьте обережні з тваринами! Не підходьте до кліток! Не кидайте у звірів камінцями. Не дихайте на звірів горілкою. Не показуйте їм роги та інші фокуси. Пам’ятайте: роздратований звір дуже небезпечний. Не пхайте рук у звірячі пащі — це небезпечно для вашого життя.

Наведемо приклад. Громадянин Шкаралупка, апаратник заводу безалкогольних напоїв, встромив у клітку до лева голову. Лев не витерпів запаху алкоголю і повернувся до громадянина Шкаралупки хвостом. Але Шкаралупці було цього замало. Він схопив лева за хвіст і почав тягти. Лев повернувся і відкусив Шкаралупці обидві руки…»

З гучномовця знову попливло веселе:

«Не надо печалиться — вся жизнь впереди…»

Віддалік алеї, за кущами, стоїть Дракон. Вдивляється у людські обличчя. Насторожив вуха. Підняв вище голову. Побачив бородате лице чоловіка.

Чоловік виявився не тим, кого він чекав. Знітилися вуха. Опустив Дракон голову. Невдоволено тріпонув нею. Відігнав настирливу муху. Почалапкав далі. Набрів на табличку «ПО ГАЗОНАХ НЕ ХОДИТИ! ШТРАФ 10 КРБ.». Обминув її, пішов у протилежний бік.

Алеєю зоопарку йдуть Робінзон і Крузя. Наближаються до однієї вольєри. Підходять до другої. Щось між собою гомонять.

Зупинилися біля клітки зайця.

— Заєць-русак, — прочитав Робінзон.

— А може, це кріль? — засумнівалася Крузя.

— На кролеві шерсть інакша. А взагалі, є кролі, схожі на зайців. Здохне заєць — посадять кроля. Він же не скаже, що він не заєць.

— Чому він здохне?

— Зайці в неволі довго не живуть.

— То впіймають іншого.

— Скоро не буде кого ловити. Зараз на одного зайця по п’ять мисливців. І кожен з двома стволами. А то й з трьома.

Граються на майданчику ведмежата. Робінзон і Крузя стоять у натовпі край майданчика. Милуються пустунами…

Йде алеєю парку Дракон. Зупиняється. Ніби вдивляється в обличчя перехожих.

Контора дирекції парку. Все керівництво на своїх місцях. Директор, підперши рукою підборіддя, дивиться у відчинене вікно. Ангеліна Соломонівна вивчає фото з журналу мод. Цезар Каленикович читає:

— …Кінь масті гнідої, стать — кобила, вік — сім років, штука одна…

Директор відірвав руку від підборіддя:

— Шановний, я вас не розумію. Ми з вами дивилися через вікна, і ви запевняли, що це кінь. А тепер знову стверджуєте, що це кобила.

— Бачите, Іване Йосиповичу, вибачте за нескромність, у нас в парку з’явився ще один кінь. Кобила само собою. Спочатку я думав, що це Лупаченко виміняв кобилу на коня, але кобила на місці, і Лупаченко нічого не знає.

— Де ж тоді взявся кінь? Не прийшов же він відвідати зоопарк, подивитися на мавпу?

— Вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, але ніхто не знає.

Директор передражнює:

— «Ніхто не знає». А що, коли хтось забрав крокодила, а взамін залишив нам цю шкапу?

— Крокодил на місці, Іване Йосиповичу. І всі інші тварини на місці. І птахи, і навіть гадюки. А ось кінь хтозна-звідки взявся.

Директор до техніка:

— Ангеліно Соломонівно! Подзвоніть на прохідну, нехай Клава негайно зайде сюди.

Ангеліна Соломонівна ліниво відкладає журнал. Набирає номер:

— Алло! Прохідна? Клаву негайно до Івана Йосиповича!

З незалежним виглядом поклала трубку на вильчата.

У цей час Цезар Каленикович висмикнув з-за пазухи резинову трубку. Нахиляється. Кілька секунд активно працює його воло.

Директор стоїть лицем до вікна. Якусь хвилю панує тиша. Раптом її порушує легеньке:

Директор сідає за стіл. Висовує ящик, дістає пляшку. Потай наливає у склянку. Тоді знову демонстративно доливає з графина води і випиває.

— Знову вода не свіжа…

Поставив графин на підвіконня:

— Не міг же кінь на парашуті спуститися в нашому парку.

— Я теж так думаю, Іване Йосиповичу. Це ж якого парашута треба.

До контори заходить немолода жінка.

— Викликали, Іване Йосиповичу?

— Хто в зоопарк проходив з конем?

Жінка здивовано витріщилася:

— Побий мене сила Божа, не бачила. Може, це не на моєму чергуванні.

— Можете йти, — кинув сухо директор.

Жінка зникає за дверима.

— Ну, що накажете, шановний Цезаре Калениковичу, з тим конем робити? Оприходувати? Нема документів. Спитають: де взяли? Не оприходувати — прийде комісія, знайдуть, припаяють. Було таке у мене на м’ясокомбінаті. Знайшли зайву корову…

— Вибачте за нескромність, Іване Йосиповичу, є у мене пропозиція невелика. Давайте ухоркаємо його… Дамо вовкам, тиграм та іншій звірині. І вовк ситий, і кінці в воді.

— А у вас того, — директор постукав себе щиколотками правиці по лисині. — У вас варить бухгалтерія… Треба негайно знайти Лупаченка. Щоб сьогодні ж цю коняку… А шкуру…

Стук у двері.

Директор:

— Увійдіть!

Входить Робінзон Галапочка:

— Добрий день! Я хотів би директора зоопарку бачити.

Директор набирає солідного вигляду:

— Ну, припустимо, він перед вами.

— У вашому зоопарку я знайшов свого коня.

Директор глянув на бухгалтера, той на директора.

— Шановний, не розумію ваших жартів, — сказав директор. — Я прийшов би до вашої хати і сказав, що знайшов у вас, ну, припустимо, свою жінку… Ги-ги-ги!..

— Справді, — наполягає Галапочка. — Мій кінь Дракон знайшовся у вашому зоопарку.

— Дозвольте вас запитати: де він загубився?

— Він зник з-під моєї майстерні кілька тижнів тому.

— То виходить, що я, або ось Цезар Каленикович, чи, може, Ангеліна Соломонівна вашого коня украли?

Галапочка рішуче:

— Я не знаю, що у вас виходить. Знаю лише, що мій кінь Дракон щойно вийшов з кущів вашого зоопарку і підійшов до мене, коли я розглядав машину… Міліція вже кілька тижнів шукає коня і не може знайти. А він…

Почувши слово «міліція», директор раптом змінився. Пом’якшав остаточно:

— Шановний! Ну навіщо хвилюватися? Кінь знайшовся, то й добре. У кожного, бачте, свої клопоти. Ви переживали, що ваш кінь пропав. Ми переживали, що він у нас з’явився… Тепер, по-моєму, і вам, і нам хвилюватися нічого…

Тротуар гамірливої вулиці. Людей як мурашок. Кудись поспішають, кудись біжать. Ніби намагаються обставити потік транспорту, що гарчить на проїжджій частині.

Йдуть по тротуару Крузя й Галапочка. Крузя веде під руку сп’янілого Робінзона, Робінзон за повід веде коня.

Перехожі оглядаються, кивають у бік Галапочки.

Чалапкають конячі ноги. Похитується коняча голова. Здригається від реву машин. Око вихоплює сизий чад, що стелеться над асфальтом.

Спішать по асфальту машини. Спішать на тротуарі люди. Туди-сюди, сюди-туди. Дивиться Дракон на цю метушню, і голова йде обертом.

Крутяться шалено колеса. Дріботять, човгають по тротуару ноги.

Похитується кінська голова. Чалапкає спокійно Дракон. Згадує.

…Сільська вулиця. Обабіч у кучерявих садках мальовничі будинки. Повибиралися на тини і порозплющували сині здивовані очі кручені паничі. Повипиналися над ними гордовиті гриці. Паленіють сором’язливі мальви.

Йде вулицею Дракон. Тягне двоколку з немолодим сивовусим хазяїном. Йде Дракон спокійно, не біжить, не спішить. Такий же полудень, як оце сьогодні. Гріє сонце. На небі клубочаться хмаринки. Сидить спокійно на двоколці чоловік. Вигріваються у пилюці на дорозі кури. Сидить біля брами кудлатий Рябко.

Он віддалік до тину притулився колодязь. Біля колодязя молодиця набирає воду.

— Тпр-р-у-у, Дракон! — сказав господар. — Добридень, Маріє! Вдома сьогодні?

— На обід прийшла. Заходьте до хати. І ви пообідаєте.

— Спасибі! Нам ось з Драконом ще за лісок треба проїхати, на буряки глянути.

Взяв відро, напився води.

Драконові поставив:

— На, Драконе, напийся. Бо парить сьогодні. Може, вже й дощу нам хмарка кине.

Умочив Дракон губи в воду. Припав. Ось уже й до дна висмоктав. Одне відро, друге…

— Фю-р-р-р! Фю-р-рр! Громадянине з конем!

Дракон ніби прокинувся.

Шумить, клекоче міська вулиця. Спішить-біжить кудись усе живе на ній.

Зупинилися Робінзон і Крузя. Зупинився Дракон. Підійшов до них постовий автоінспектор.

— Далеко зібралися?

— У кругосвітню подорож, — заплітається язик у Галапочки. Крузя сіпнула його за рукав.

— А ти мене не смикай, ми з товаришем капітаном давно знайомі.

— Громадянине, я не капітан, а сержант. І ми з вами не знайомі. Дозвольте спитати, що це за комедія?

— Це не комедія. Це побутова драма. З оптимістичною кінцівкою. Ми знайшли свого Дракона.

Галапочка обняв голову Дракона і поцілував його у верхню губу.

— Цей дядя, Драконе, — показує на сержанта, — слідкує, щоб ми з тобою правильно по вулиці ходили. Поцілуй дядю!

— По-перше, громадянине, чому ви хитаєтесь, а по-друге, чому ведете по тротуару коня? Тротуар, як вам відомо, призначений для пішоходів.

— А що, по-вашому, він їде? — показує Галапочка на коня. — І я не їду, і ніхто ні на кому не їде. Ми йдемо пішки…

— Кінь повинен йти по проїжджій частині.

— Товаришу лейтенант, пішоходам по проїжджій частині проходити заборонено. А кінь зараз іде. Це наш Дракон. Ми його щойно знайшли. А це, товаришу лейтенант…

— Сержант, — поправив постовий.

— Сержант. Це моя Крузя. А я Робінзон.

— Так, так, — поплескав сержант Галапочку по плечі. — Вона Крузо, а ви Робінзон. На поводі ведете П’ятницю. А йдете з безлюдного острова. Все ясно.

— Ні! — заперечив Робінзон. — Ми йдемо з зоопарку.

— А-а-а… Що? — спохватився сержант. — 3 зоопарку? — І гукнув другому постовому: — Бондаренко! Іди сюди!

Підійшов молодший сержант.

Сержант прошепотів йому:

— По всьому видно, що цей бородатий тип добре випив і вкрав у зоопарку коня. Відведи в управління. Там розберуться…

Кімната чергового ДАІ. Сидить черговий офіцер, сидить Галапочка.

Черговий суворо:

— То як ви, громадянине, — заглянув у листок, — Галапочка, взяли коня?

— Це мій рідний кінь, товаришу капітан. Я його узяв у зоопарку.

— Значить, таки в зоопарку? Як це було?

— Ми з Крузею пішли в зоопарк. Подивитися на мавпу. Бо я художник. Мені треба часто дивитися на мавпу, щоб малювати людей.

— З якою Крузою?

— З Крузею. Це моя наречена. Ми вже подали заяву. Але вона каже: «Продай коня, тоді поженимося. А купи ’’Жигулі». А я терпіти не можу машин, товаришу капітан… Ви капітан чи не капітан? Бо для мене всі погони однакові. Я їх шуму не можу терпіти і газів… А вона не хоче на Драконові їздити…

Офіцер тре чоло:

— На якому Драконові?

— На тому, що ми в зоопарку забрали.

— Tо ви ще й дракона вкрали?

— Та ні, то кінь зветься Дракон.

— Значить, ви вкрали коня для того, щоб продати й купити машину?

— Та ні! То Крузя так хоче. А я не буду його продавати… — Насупився. — Бо Крузя пішла. Крутонулася і пішла. Після того сержанта.

— Якого сержанта?

— Вашого. Того, що сюркотів на вулиці. — Імітує: — «Громадянине з конем, ви далеко зібралися?» А Крузя сказала. — Імітує Крузю: — «Або я, або кінь! Вибирай отут на вулиці!» А я сказав: «Кінь, бо він тварина. Куди він дінеться?.. Він і прописки не має…»

— Значить, ваша наречена може підтвердити, що коня ви взяли в зоопарку? Де вона живе?

— Вона не живе… Вона в гуртожитку…

— Значить, як я зрозумів, ви з Крузею добряче випили, тоді пішли в зоопарк і…

Галапочка перебиває:

— З директором випили. І з бухгалтером. Крузя не п’є. Там ще дама така-о сиділа. Хильнула. А Крузя не п’є.

— Нічого не розумію: з яким директором?

— Зоопарку…

Офіцер листає телефонний довідник. Набирає номер:

— Алло! Алло! Що за чорт! Якісь співи… Зоопарк? Мені директора. Слухаєте? Це турбують з державтоінспеції. Скажіть, будь ласка, у вас є кінь, гнідий?.. Що? Кобила? Та все одно…

Галапочка намагається вклинитися в розмову, пояснити:

— Не все одно, товаришу капітан, бо в мене кінь. Це директор, мабуть, не придивився, бо ми трохи того…

Офіцер продовжує розмову по телефону:

— Значить, гнідої масті. Є? Стоїть біля контори? А другого не було? А громадянина Галапочку Робінзона… З бородою такого, ви знаєте? Не знаєте ніякого Робінзона…

Галапочка сіпається:

— От гидота! Украв мого коня, випив мою горілку, а тепер не знає…

Черговий кладе трубку на вильчата:

— Значить, крутите, громадянине Галапочка. Доведеться передати вашу справу в обехеес…

На фасаді будинку вивіска: «РАЙВІДДІЛ ВНУТРІШНІХ СПРАВ». Довгий коридор. Оббиті чорним дерматином двері. На одних табличка: «Інспектор П. І. Теличка».

Інтер’єр кабінету. За столом — молодий, кучерявий лейтенант міліції. Пильно вивчає якісь документи.

Дзвонить телефон. Лейтенант знімає трубку:

— Теличка слухає! Хто говорить? Слухай, чоловіче, не мороч мені голову. Кінь — це транспортний засіб. А транспортом займається автоінспекція… Слухай, у мене і так до біса мороки. От поставили на штрафний майданчик і тримайте. Нема сіна? Годуйте макаронами. А в нас що, своя конюшня є? Віддайте хазяїну. Не знати чий? Спитайте злодія…

До кабінету входить капітан.

Теличка в трубку:

— Слухай, Бабенко, мені ніколи. У мене по вуха інших клопотів. І йди ти зі своїм конем знаєш куди???

Капітан насторожився:

— Хто це? Що за кінь?

Теличка відірвав трубку від рота:

— Бабенко з автоінспеції. Каже, впіймали якогось злодія, що вкрав коня.

Капітан простягає руку до трубки:

— Капітан Затірка. Що за кінь там у вас? Де? А злодій? У витверезнику? Запевняє, що кінь його? А ти чекав, що він скаже: «Кінь крадений»? Якої масті? Гнідий? З білими копитами? І зірочкою на лобі? Слава Богу! Кажу: слава Богу! Тут один бородатий мені з шиї не злазить, щоб я шукав його коня. Що? Цей також бородатий? Художник? Нічого не розумію. Його кінь. Ха-ха-ха! Що вкрав у зоопарку? Бабенко, я тебе прошу: заберіть ви з витверезника цього Галапочку, посадіть на коня і відвезіть додому. Негайно. Поки кінь знову не пропав… Щоб вивчив правила вуличного руху і здав на права. Це вже ви його зобов’язуйте, це по вашій лінії.

…Фасад будинку. Вивіска: «ПСИХОНЕВРОЛОГІЧНИЙ ДИСПАНСЕР». У невеличкому коридорі перед дверима з табличкою «ПСИХІАТР» зібралася черга. Майже самі чоловіки. На стінах плакати: «ТИША ЛІКУЄ», «НІЩО ТАК ДОРОГО НЕ ЦІНИТЬСЯ, ЯК ВВІЧЛИВІСТЬ». Крізь відчинену кватирку сюди вривається несамовите гудіння генератора і калатання пневматичних молотків. Відвідувачі скоса поглядають на відчинену кватирку. Нараз сивий, круглий, як бочка, вибухає обуренням:

— Хоча б хтось здогадався зачинити кватирку!

Генератор так гуде і молоти так торохтять, що його слова ледве чути.

— Що кажете? — перепитав його худорлявий з неспокійними очима.

— Кажу: хоча б якесь дрантя здогадалося зачинити кватирку…

Худорлявий з неспокійними очима зміряв «бочку» з ніг до голови. Відійшов, хвилину постояв. Подумав. Тоді на весь голос:

— Сам ти дрантя!

Присутні здивовано подивились на нього. Тоді перекинули погляд на товстого.

— А ти знаєш хто? — пішов у наступ товстий. — Ти щелкопйор! Тутанхамон!

З неспокійними очима засіпався:

— Ви чули, люди? Ви чули? Ви — свідки. Оте пузате мурло обізвало мене тутанхамоном. Сам ти тутанхамон! Морду наїв, як бирюк.

— А ти доходяга. От-от копита відкинеш…

У цю хвилинку в дверях з’явився Галапочка. Присутні глянули на його бороду й замовкли.

Галапочка підозріливо оглянув чергу. Кинув поглядом по лиці кожного відвідувача. Відійшов подалі від черги. Став збоку. Тоном абсолютної зверхності спитав:

— А де тут видають довідки на курси водіїв? — Слова «на курси водіїв» Галапочка особливо підкреслив.

— Тут усі на курси водіїв, — таким же тоном відповів Галапочці чоловік, що стояв у хвості черги. — Ставайте в чергу.

Галапочка мовчки притулився у хвості. Всі пильно вивчають його бороду…

Кабінет психіатра. Настіж розчинене вікно у двір. В нього вривається шум генератора та пневматичних молотків. Кругленький, прилизаний, наче вилитий, лисуватий психіатр дожовує бутерброд. Ліве око в нього час від часу сіпається. Посмикується ліве плече.

— Слідуючий! — гукнув у двері психіатр.

Відчиняються двері. Входить Галапочка.

— Добрий день! Мені потрібна довідка, що я того…

— Чого? — сіпнулося око в лікаря.

— Ну, як там у вас їх пишуть?

— На що скаржитесь? — насторожився лікар.

— Ні на що я не скаржусь.

— Тоді чого ви прийшли?

— Я ж вам кажу: мені потрібна довідка, що я… Чорт його знає…

— Громадянине, ви, очевидно, помилилися адресою. Тут не контора, а психдиспансер.

— Не знаю. Мене послали сюди.

Лікар пильно дивиться на Галапочку. Око в нього почало сіпатися частіше. Частіше почало підсмикуватися плече.

— Хто вас послав сюди?

— Ну… З автоінспекції…

— Так би й сказали, — зрадів лікар. — Вам потрібна довідка, засвідчення, що ви не перебуваєте на обліку в психдиспансері.

— Мабуть, що воно, — зрадів Галапочка.

— Ви хочете поступити на курси водіїв автомобіля?

— Так, так. Тобто майже так, — відповів Галапочка.

— Сідайте, — вказав на стілець психіатр. — Де проживаєте?

Галапочка сів.

— Індустріальна, двадцять три, квартира п’ятдесят три.

— Знаєте, зараз з тими автомобілями пошесть, — сказав лікар, перегортаючи картотеку. — Сьогодні вісімдесят чоловік приходили за довідками… Всі хочуть їздити… У вас яка машина?

— У мене кінь, — пожвавішав Галапочка.

— Люблю гумористів, — зауважив лікар. — До речі, ось ви жартуєте. А насправді кінь — це прекрасний вид транспорту! Ви мені вибачте, але я вважаю, що сідають в автомобілі люди, які не дуже критично мислять.

Галапочка зовсім посміливішав:

— Докторе, я повністю з вами погоджуюся. Я ненавиджу автомобілі і тих, хто за ними ганяється.

— Чого ж ви тоді його придбали?

— Я не придбав і не збираюся. У мене справді кінь. Не вірите — ось подивіться.

Встає, підходить до вікна. Психіатр також підходить до вікна.

У дворі, прив’язаний за повід до тополі, під сідлом стоїть Дракон.

Око в доктора нервово засіпалося. Підсмикується плече. Він відійшов від Галапочки. Зміряв його підозріливим поглядом. Зосередився на бороді. Тоді знову підійшов до вікна. Виглянув у нього. Помацав себе долонею за лоба.

— Бачите, — пояснив Галапочка, — автоінспекція придирається. Коли їду проїжджою частиною, кажуть: «Транспортний засіб. Особа, що ним управляє, обов’язково мусить мати на це право». Коли веду коня по тротуару, кажуть: «Не можна. Тротуар не для транспорту, а для пішоходів». І я, маючи коня, не можу ні їздити на ньому, ні ходити з ним…

Лікар ніби не чує слів Галапочки. Вперто шукає у картотеці.

— Як, ви сказали, ваше прізвище?

— Галапочка. Галапочка Робінзон Іванович.

Почувши ім’я «Робінзон», лікар ще більше насторожився. Тоді лагідно спитав:

— Як, Робінзон? А може, Робінзон Крузо?

— Ні, Робінзон Галапочка.

— Нічого, нічого. Може бути і Галапочка… Сядьте, будь ласка, на отой стілець.

Галапочка пересідає навпроти лікаря. Той пильно дивиться йому в очі.

— У вас в роду були ще… Ну… Робінзони, а може, Наполеони?

— Ні, ні! Не було. Батька звали Іваном, діда Микитою.

— Скажіть, а зараз у вас вдома все гаразд? Жінка, діти здорові?

— Нема в мене ще жінки. Дітей також.

— Може, щось трагічне сталося в родині? Може, хтось помер?

— Слава Богу, всі живі.

— Може, у вас на роботі якісь неприємності?

— Ніби все нормально.

— Може, ви закохалися, а вас не люблять?

Галапочка зніяковіло одвернув погляд.

— Та як вам сказати… Таке було… Ось розламалося…

Лікар тріумфально підняв догори палець:

— О! Запам’ятайте, молодий чоловіче. Без причини не буває наслідків! Я вам поки що випишу рецепт. І рекомендую: спокій, спокій і ще раз спокій. Як її звуть, ту вашу причину?

— Крузя, — сказав півголосом Робінзон.

— Крузя? А-а-а. Ну, звичайно, Крузя. Ви Робінзон, вона Крузя… Нічого, нічого. Все буде в порядку. Основне — не хвилюйтеся. Основне — спокій…

Пише рецепт, простягає Галапочці:

— Ось візьміть. Обов’язково — через тиждень до мене…

Галапочка здивовано:

— А довідку? Мені потрібна довідка.

— Не хвилюйтесь, товаришу Наполеон… тобто, вибачте, Робінзон. На все свій час. Сам я вирішити цього питання не можу… Треба консиліум…

Майстерня Галапочки. Робінзон обробляє невеликий корінець. Тихенько насвистує якусь мелодію.

У дверях з’являється п’яний.

— Здрастуй, борода!

— Здрастуйте, — насторожився Робінзон.

— Діло є, борода. Венька Рябий каже: «Ти, Гоша, художнику бородатому предложи…»

Дивиться, що Робінзон стоїть як укопаний. Підходить до нього.

— Чо дивишся, як на явлєніє Христа народу? — Простягає руку для знайомства. — Гоша Косий. Я, брат, тоже художник. Хто не знає? Собака і той знає. Спитай любого. Хто так фільонку наведе, як Гоша Косий? А кольори підбере? Я, брат, скіки квартир перемазав. Якщо хазяїн не жмот — Гошу Косого зове… Ти чо так дивишся на мене, ніби в тебе легкий шок після триденного перебору? Занімайся своїм чортом, я тебе отвлєкать не буду. Діло є… А чорт в тебе як живий. Пару червоних можна за нього взять у переході… Ти в якому переході збуваєш?

Галапочка ледве стримується, щоб не зірватися.

Ханига безпардонно підходить до етюдника, розглядає штрихи. Здивовано:

— Чо, сам, може, ізображаєш? Дама, чи що, буде? Вроді дерево… Я тоже пробував. Одному на стіні у спальні даму намалював. Так він після того тиждень за мною бігав: «Гоша, просю тебе, зішкрябай, бо я скоро інфаркт схоплю…» Іскуство, брат, волнує…

Робінзон не витримує. Затискає п’ястуки, наступає на ханигу.

— Слухай, талант, ану, рви звідсіля…

Ханига задкує.

— Ти що, борода? Що ти очима блимаєш, як фонарями? Я тобі діло предлагаю. Мішок алебастру і бідон білил мається. Віддаю за безцінь…

Галапочка зупинився, з цікавістю розглядає ханигу. Спокійно:

— Ні алебастр, ні білила мені не потрібні.

— Чудик! Так збудеш. Будеш ремонтувать комусь квартиру. Знаєш, як на білила кидаються? Ну от, бачу, в тебе очі погасли. Значить, діло буде… А ти, брат, псих. Як отой твій го-ох! — показує на чорта і робить на голові з пальців роги. — Я вже думав, по башці чимось хряпнеш. — Знову розглядає еіскіз на етюднику. — А в тебе, брат, получається… Слиш, ізобрази мене. Партрет. Підпиши: так, мол, і так. Роботяга. Норми перегибає. П’ятьорку дам. Як за цвєтноє фото…

— Слухай, ти, ану звідсіля, поки я тебе не «ізобразив»!

Ханига задкує.

— Ти брось угрожати. Я тоже коє-шо могу. Інтелекта з себе корчить. Бороду надів…

Робінзон підходить ближче, бере ханигу за комір. Ханига кричить:

— Ти брось рвать мені одежу! Я не буду через вас, психів, щодня купувати рубаху. Брось, чуєш? Ти що руки піднімаєш на робочий клас?

— Тріска ти від робочого класу… Стружка…

Галапочка випхав ханигу за двері, зачинив їх. Той знову відчинив.

— Я тобі покажу, солоха ти бородата. Я на тебе накатаю скаргу, що ти халтуриш. Чортів продаєш, а налог не платиш.

Галапочка ступив до дверей. Ханига зачинив їх. Із-за дверей ще долинають його погрози:

— Я тобі покажу! Я тебе, бегемота бородатого, посаджу за решотку…

«Посади, посади», — говорить сам до себе Галапочка. І зачиняє двері на защіпку.

Підійшов до кореневища. Орудує різцем:

— Ах ти, порося. Увірветься отаке брудне в чужу душу, наплює і порохкає… Ізобрази його…

Чути стукіт у двері. Галапочка не підходить.

Стукають сильніше. Робінзон взяв баночку з-під майонезу, набрав туди води, кинув фарби, розколотив, йде до дверей:

— Зараз я тебе ізображу…

Стукіт повторюється.

Робінзон обережно знімає защіпку, раптом відчиняє двері і виплескує у щілину каламутну рідину. За дверима чути тривожний дівочий крик:

— Ай! Що ти робиш?!

Галапочка відчинив двері. Перед ним стоїть Крузя. Каламутна рідина стікає їй по щоках. Біла кофта в брудних плямах.

Робінзон здивовано витріщився:

— Крузя? Вибач, я не хотів… Тут один п'яний вривався, то я думав…

Крузя витирає хустинкою кофту, обурюється:

— Отак зустрів… Вчора тільки купила кофту…

Галапочка розгублений.

— Не хотів я… Не знав… Ти заходь…

— Дякую! А я думала, з порога повернеш.

Крузя проходить у майстерню. Галапочка прибирає зі стільця банки, фарби, шматки картону. Витирає стілець ганчіркою.

— Сідай.

Крузя холодно:

— Дякую! Я не надовго.

Галапочка відчув холодний тон Крузі.

— Надовго чи не надовго. У такій кофті не підеш на вулицю… Що люди подумають?

Крузя єхидно посміхається:

— Чому? Ти ж сам казав: «Мені наплювати, що люди подумають…»

— Слухай, давай не будемо з цього починати розмову. Де ти пропадала цілий місяць?

— Там, де завжди. Адресу я не змінила. Якби хотів, міг би знайти…

— Знаєш, я не шукаю тих, хто кидає мене в скрутну хвилину.

— Виходить, я даремно сюди йшла?

— Залежить від того, чого ти йшла.

— Я думала, ти будеш радий моєму приходові.

— А я радий.

— Не відчуваю.

— Скинь із себе пелену самозакоханості. Пуста гордість завжди перешкоджала реальному сприйманню речей та відчуттів.

— Ти так холодно і так жорстоко говориш… Пройшов всього-на-всього місяць, як ми подали заяву до загсу.

— І той місяць я не знав, чи я солом’яний вдівець, чи синя борода.

— Ти міг знати. Та не хотів. Ти зрадів, що знайшовся твій Дракон, і на радощах забув про мене.

— Ревнуєш мене до коня?

— Ні, просто жінки люблять, коли їм більше приділяють уваги.

— У цьому наша фатальна помилка. Якби я менше приділяв тобі уваги, ти так самовпевнено не крутонула б тоді.

— І тепер ти вирішив…

— Я ще нічого не вирішував. Вирішимо удвох.

— З чого ж почнемо?

— З вибачення.

— Хто у кого має просити вибачення?

— Подумай.

— Виходить, що я. Тоді прошу вибачення!

— Будь ласка!

— А що далі?

— Далі? Мені набрид отой дипломатичний тон. Так що давай будемо міняти тональність. — Підійшов до Крузі, дивиться їй в очі: — Ну й характер, я тобі скажу.

— Твій не кращий. Яке їхало, такого здибало…

Робінзон рвучко обняв Крузю, та припала до нього.

Відчиняються двері в майстерню. У них з’являється той самий ханига. В одній руці пляшка вермута, в другій — закуска.

— Ти, борода, ізвіні!.. Ах, дама, пардон… Я ось прийшов… Сиграєм мирову…

Крузя стоїть, нічого не розуміючи. Дивиться то на Робінзона, то на ханигу.

Робінзон ледве стримує себе, щоб не вилаятися:

— Та ти…

Ханига по-хазяйськи розстеляє газету з закускою на стільці, ставить пляшку, витирає об штани руки, простягує правицю Крузі:

— Будем знайомі, Гоша. Або просто Косой…

— Крузя.

Галапочка суворо:

— Слухай, ти, Гоша Косой! Що я тобі казав півгодини тому? Чи повторити?

— Хазяїн, не треба. Гоша не дурень… — На всяк випадок відійшов ближче до дверей. — Ти на мене чортом не дивися. Я не зі злоби. Пішов, а совість гризе: що ж ти, Гоша, кажу собі, людині в душу плюнув, міліцією налякав. Ми, можна сказати, родственні душі, художники…

Робінзон насувається на ханигу. Той спочатку відступає до дверей. Тоді швидко кидається до стільця, хапає пляшку, закуску і тікає:

— Всі сьогодні бішені.

Робінзон йому вслід:

— Тікай, бо черепка роздавлю…

До Крузі:

— Ходімо звідсіля, бо той п’янюга буде цілий день ходити.

— Куди?

— Або додому, або кудись у парк. Щоб тут не сидіти. Сьогодні в мене хороший настрій, і я не хочу, щоб його псували.

Крузя задоволено посміхнулася.

— А кофточка? Піду в отаких плямах?

Робінзон підійшов до Крузі. Розглядає плями на кофті.

— Дурниця. Аби на душі плям не було. Зараз впіймаємо таксі, поїдемо додому…

Обняв ніжно Крузю. Та схилила голову йому на плече. Лице її сповнене радості і щастя.

Щасливо усміхнене лице Робінзона.

Насмішкуваті очі коряги-чортика…

…Погідний сонячний день. Лісок на околиці міста. Він то густішає, ніби лісова всячінь зібралася гуртами, щоб погомоніти, то розбігається окремими соснами, березами по галявинах.

По пишному трав’яно-квітастому килиму ходить Крузя. Збирає квіти. Мугикає пісеньку. Пустотливо, по-дитячому, як це тільки властиво дівчині, сповненій щастя, присідає біля квітки, розглядає її.

Здивовано розкриті пелюстки квітки.

Широко розплющені з віями-віниками голубі очі Крузі.

Метушиться на квітці між ворсинками бджола.

По-дитячому налиті вуста Крузі. Золотистий пушок над верхньою губою.

Глибоке голубе шатро неба переплетене сивуватими слідами сучасного досягнення авіаційної техніки.

Лягають мазки на полотно. Куточок лісу переходить на картину художника. На хвильку застигає рука з пензлем. Тоді знову упевнено, врівноважено кладе мазок за мазком.

Зосереджене лице Галапочки. Сповнене творчого натхнення. Пильний погляд карих очей.

Стоїть за етюдником Галапочка на околиці лісу. За його спиною берег невеличкої річки. На другому березі — слід активної меліорації: переорана і вилизана вітром колишня сіножать. За отим вилизаним вітром чортополохом вдалині видніється місто.

Із лісу, з букетом квітів у руках, виходить Крузя. Мовчки підходить до Робінзона, кладе йому на етюдник квіти.

— Поклонники — талантам! — жартує.

Галапочка пригортає Крузю, цілує:

— Таланти — поклонникам.

— Треба поставити в якусь баночку, щоб не зів’яли, — показує Крузя на квіти.

Робінзон з легкою іронією:

— Як це високо і як благородно. Зірвати квітку з кореня, а тоді турбуватися, щоб вона не зів’яла, пхати її у банку з водою.

Крузя зауважила:

— Принесу я тобі на другий раз квіти. Будеш ходити й нюхати їх на пні.

— І буду, — заявляє рішуче Галапочка. — Я переконаний, що людина має сама йти до природи, а не тягнути природу до себе. То тільки людина може дійти до такого логічного й життєвого абсурду — втекти від пишної природи у кам’яний мурашник і тягти за собою деревину, садити її на балконі в бочку і час від часу заявляти колегам: «Знаєте, я дуже люблю природу. Я не можу без неї…»

Крузя присіла на моріжку біля етюдника. Посміхаючись, спостерігає, як Робінзон, жестикулюючи, філософствує.

— Чому ж ти, буйна твоя голова, сидиш у кам’яному мурашнику? Рубай ось дерева, будуй хату. Або копай печеру та й переселяйся. Скидай одяг, зодягни шкуру…

— Нічого не вийде. Що, з кота шкуру зодягну? Колись ходили по лісі мамонти. А тепер ось, — показує на миршаве кошеня, яке віддалік щось шукає, — зосталися тільки міні-леви.

— Тоді не воюй з вітряками. Історію назад не повернеш.

— Слухай, чому історію? Чому людина не може повернутись назад до природи? Знайти з нею спільну мову, злагоду?..

Між ріденькими кущиками пасеться Дракон. Повільно скубе траву. Час від часу хвостом або головою одганяє настирливу муху.

Раптом Дракон підвів голову. Насторожив вуха. Десь із-за кущів чути дивні звуки: якийсь підсвист, якесь булькотіння, хропіння.

Дракон ступив у напрямку тих звуків. Вони все наростають, сильнішають. Він висунув голову з-за кущів. Побачив невеличку галявину. На ній стоїть «Москвич»-фургон. На ньому написано: «ОВОЧІ-ФРУКТИ». Віддалік на розстеленій ковдрі сплять він і вона. І він, і вона такі повні, кругленькі, ніби два гумових манекени. Не визначиш, по скільки їм років. Атрибути її пляжного одягу, здається, ось-ось репнуть від напруги. Між ними на розстеленій цераті — смажена курка, зо два десятки яєць, з півкілограма сиру, зо два кілограми огірків і помідорів, кільце ковбаси, кілька банок консервів, буханець хліба, кілька булочок, кілька пляшок води, сифон, такий же пузатий, як його господарі.

Він хропе, вона висвистує і булькає.

Поруч стоїть транзисторний приймач. З нього лунає приємного тембру жіночий голос: «Отже, біг не задля бігу, а біг задля здоров’я. Бо рух — це життя, як сказав філософ…»

Нашорошені конячі вуха, здивовані конячі очі…

Іде Дракон рідколіссям. Скубне то тут, то там. Наткнувся мордою на консервну банку з-під яловичини. У другому місці торкнувся баночки з етикеткою «Скумбрия пряного посола». Під стовпцем — розбита пляшка з-під «Екстри». Дракон ковзнув поглядом по стовпцеві вгору. На ньому табличка: «Бережіть ліс — джерело здоров’я!»

Бреде Дракон далі. Вийшов на узлісся. Парить сонце. Липнуть мухи. Пішов до річки. Зупинився. Глянув на табличку: «Ріки — артерії землі». Пішов далі.

Стоїть на пологому березі. Зробив один крок у воду, другий. Вже вода сягає крупа. Нагнув голову, щоб напитися. Тільки торкнувся губою плеса — відтіля роззявлена зубаста паща. Дракон висмикнув морду. На поверхні води зостався розірваний кирзовий чобіт, що зяє цвяхами, мов зубами.

Чобіт відплив. Дракон нагнув голову, напився. Тоді поліз далі в річку. Ось уже видно тільки його голову.

Виходить Дракон з річки. Та що це? Голова у нього гніда з лисинкою, а весь Дракон став сивим, з рудими жовтуватими плямами.

Обтрусився.

На мить Драконові стало погано. Дерева закрутилися. Він струсонув головою, ніби хотів одігнати від себе головокружіння. Ген, за лісом, побачив Робінзона і Крузю. Подався до них.

— Дивись! — крикнула Крузя. — Якийсь кінь іде до нас.

— Чий же це кінь може бути? — кладучи мазки на полотно, жартома перепитує Галапочка. — По-моєму, в цих краях лише один кінь пасеться…

— Це не Дракон. Дивися… Цей світлий, з бурими плямами. Тільки голова гніда.

— Може, Дракон накинув на себе простирадло? — не оглядається Галапочка. — Щоб ми його не впізнали.

— Та ти не жартуй, поглянь…

Галапочка оглянувся і застиг: до нього йшов справді чужий кінь.

— Що за диво! Голова ніби Драконова…

Кінь підійшов зовсім близько. Жалібно заіржав, ніби хотів щось важливе повідомити. Раптом ноги в нього підкосилися, він важко плюхнувся на траву.

— Це ж Дракон! — стривожено крикнув Галапочка. — З ним щось сталося!

Кинувся до коня, гладить його по морді.

— Дракончику, любий, що з тобою?

Кінь тільки жалібно ірже, а піднятися й не пробує.

— Треба негайно шукати ветеринара. Треба в місто негайно, — став біля коня Робінзон.

— Он там, у кущах, якась машина. Попроси, може, привезе?

— За прохання ніхто не поїде. Візьми в моїй куртці гроші і швидко їдь за ветеринаром.

Крузя понишпорила в кишенях куртки, взяла сумочку, побігла…

Шосейною дорогою у напрямку міста мчить «Москвич» — фургон «Овочі-фрукти». Справа від водія сидить Крузя…

Лежить кінь біля лісу. Сидить коло нього Галапочка. Тримає в руках конячу голову. Гладить її ніжно. Кінь розплющив око, знову опустив повіку.

Мариться коневі. Отой повний, що хропів на галявині, бігає навкарачки по узліссю і хропе, хропе. Тоді починає їсти все, що постало на його шляху: кущі, дерева. Жує дедалі швидше, жадібніше, захланніше. Після нього залишається земля чорна, мов вугілля. Потім нібито Дракон побачив річку. Чисту-чисту. Вода голуба, прозора. Він ступив по коліна в ту річку, сягнув мордою до плеса, щоб напитися, а звідтіля — зубаста паща. А потім вилазить знову той повний і знову хропе. І п’є воду. А річка міліє, міліє. Ось уже дно видно. А тоді повний як зарегоче. Із зубастої пащі, мов з брандспойта, чимось пекучим як лине. Дракон заіржав…

— Чого ти, Дракончику? — гладить його по голові Робінзон. — Потерпи. Ще трохи потерпи…

Вулицею міста мчить машина «Овочі-фрукти». Петляє туди-сюди. Зупиняється біля будинку, на якому вивіска: «ВЕТПОЛІКЛІНІКА».

Крузя стоїть перед розфуфиреною дамою. Щось їй пояснює, жестикулює. Дама пихато, незворушно дивиться на Крузю і раз по раз косує поглядом на її сумочку.

Крузя перехопила погляд. Розстебнула сумочку. Дістала звідтіля десятку і простягнула дамі…

Мчить машина «Овочі-фрукти» в напрямку лісу.

Лежить Дракон на узліссі. Сидить біля нього Галапочка.

Під’їжджає автофургон. Зупиняється. Вийшов водій. Вийшла Крузя. Висунулася розфуфирена, розмальована дама. На ній довге плаття з великим декольте. На височенній платформі ходулі. На голові копиця, вифарбувана у кольори веселки. Лице в дами незворушне. Очі байдужі. Під очима такі тіні штучної втоми, ніби вона щойно перевертала гори. В руках — невеличка скринька.

— Де тут животноє? — спитала пихато.

— Ось, — показує Галапочка на Дракона. — Щось з ним сталося. Впав…

— Я питаю, — повторила високопарно дама, — де тут животное, якому я маю подати швидку допомогу?

Ставить ящичок на траву, дістає малюсінький шприц, голочку.

Галапочка настирливо:

— Та я ж кажу, ось перед вами… Кінь…

Дама так блимнула на Галапочку, що той прив’яв.

— Ви що, жартуєте! Це не по моїй часті… Я по часті домашніх животних…

— Вибачте, а він що, дикий? — починає хвилюватися Галапочка. — Це ж кінь.

— Я не знаю конструкції цього животного, — вперто наполягає на своєму дама. — Моє амплуа — кицьки, пуделі, всякі попугайчики… Я спеціаліст…

— Слухай, художник, — втрутився в розмову водій. — Пошли ти цю спеціалістку під три попугайчики… Дай коневі трішки горілки — і брикати буде.

— У нас нема горілки, — пояснила Крузя.

— Біжи до моєї Валерії, візьми там під кущем в її чоботі…

Крузя побігла.

— Це ми ранесенько на гриби вибралися, — пояснив водій.

— Хто мене доставить обратно? — претензійно спитала дама.

— Ось зараз підніметься кінь, сядете та й поїдете, — пожартував водій.

— Киньте ці жарти. Я не дєвочка, щоб наді мною підшучувати.

— Зараз нам не до жартів, — сказав Галапочка.

— Я питаю — хто мене доставить обратно? — суворо мовила дама.

Галапочка не втримався:

— Йдіть сядьте отам на березі — я потім викличу вертоліт. Якщо хочете летіти. А якщо хочете йти пішки, то йдіть отуди до асфальту. — Переходить на крик: — І швидше, поки я ще не осатанів!

Дама вхопила свою скриньку. Лякливо оглядаючись, пошвидкувала геть.

Повернулася Крузя з півпляшкою «Екстри». Товстий каже до Галапочки:

— Ти добре розкрий йому пащу, щоб не вхопив зубами, а я буду хлюпати.

Галапочка присів біля коня. Взяв його голову собі на коліна. Повернув мордою вгору. Вхопив за нижню та верхню щелепи, розвів. Товстий спритно вибулькав горілку.

— За п’ять хвилин подіє.

Кінь порухав спочатку вухами. Тоді головою. Потім хвостом.

— Буде жити, — зрадів товстий. — Раз уже має силу хвіст підняти.

Галапочка засумнівався:

— Може, ми йому забагато влили?

— Ти що? — здивувався водій. — Для коня півпляшки — що для людини наперсток. Йому щоб наклюкатися, треба хоч відро.

— Так він же без закуски, — каже Галапочка.

— А ми йому зараз салат з лопухів зробимо.

— Дивіться — підводить голову! — зраділа Крузя.

Дракон спочатку підвів голову. Галапочка кинувся до нього. Став гладити по шиї.

— Дракончику, вставай. Ну, давай, піднімайся.

— Треба взяти його за хвіст і за вуздечку, то він швидше встане, — сказав товстий.

— Ви що! — стривожилася Крузя. — Ще хвіст відірветься.

Водій посміхнувся:

— У коня хвіст міцний.

Кінь за той час вже звівся на передні ноги.

— Ну, ну, ще трішки, — заходився біля нього Галапочка.

Дракон зробив ривок і підвівся на всі чотири.

— О-о-о! Бачив? — захоплено вигукнув водій. — Бачив, що робить горілка? Не тільки валить з ніг, а й піднімає на ноги… А ми за тією кікіморою чортзна-куди гналися…

Дракон дивиться на ліс, на дерева. Все перед його очима хитається. Хитається Галапочка, хитається Крузя, хитається товстий незнайомець. Правда, те хитання не тривожне, а радісне. Усе довкола набрало веселого рожевого відтінку. Все навколо почало танцювати. Танцюють кущі, дерева, танцюють Галапочка і Крузя, танцює товстий. Навіть етюдник танцює.

Дракон і собі почав танцювати. Став дибки. Потім хвицнув задніми ногами, тоді пішов вибрикувать…

Коридор знайомої нам установи. Знайомі двері з табличкою «САМ І. І.».

Кабінет. За столом Іван Іванович. Перед ним навитяжку стоїть завтрашній пенсіонер.

— Ось, — каже Іван Іванович. — Надіслали звідтіля, — вказав пальцем у стелю. — Знову цей Галапочка. Вже другого коня має. Жовтого. Найсуворішим порядком розібратися! Хто він? Циган? Де він тих коней бере? То не мотоцикл, що можна в магазині купити, і не колесо, що можна на заводі вкрасти… Може, в нього десь підпільна ферма. А може, зв’язки?.. Словом, розібратися. Ще цього нам бракувало. Правильно пише цей громадянин Неусипний, чи як його… Місто бореться за зразкову чистоту, порядок, а тут чортзна-що. І дайте запит у Спілку художників, що це за Галапочка. Чи вони знають, що він гендлює кіньми. Поцікавтеся в міліції, чи не притягувався він до відповідальності за що-небудь. Словом, дерзайте.

Завтрашній пенсіонер погладив долонею лисину…

Квартира Галапочки. Увімкнений телевізор. На екрані топчеться бульдозер. Перед телевізором на софі сидить Крузя. Підібрала під себе ноги, жує яблуко.

Відчиняються двері, з’являється Робінзон.

— Ось і я.

Підійшов, поцілував Крузю. Сів біля неї на софу.

— Їсти хочу, як вовк.

Крузя байдуже спостерігає за бульдозером.

— Зачекай, додивлюся, тоді щось зготую.

— Готового нема нічого?

— Цікаво, коли я мала це зробити?

— Ти ж на заняття сьогодні не ходила.

— То я готувалася до колоквіуму.

Робінзон мовчки пішов на кухню. Повернувся з шматком хліба, сів біля Крузі, жує.

Крузя зауважила:

— Наїсися хліба, тоді не будеш їсти того, що я зготую.

— Ти спочатку зготуй… До речі, отой бульдозер, — киває на екран, — з якої організації?

— Звідкіля я знаю?

— Ти ж дивишся передачу.

Крузю ніби муха вкусила:

— Маю я право колись телевізор подивитися?

— Маєш, звичайно, що маєш. А. я маю право хотіти їсти?

— Відколи я тебе знаю, ти завжди хочеш їсти.

Галапочка обнімає Крузю:

— А ти нагодуй, і я не захочу. Хіба це так важко?

— Ти, напевно, одружуєшся тільки для того, щоб мати кухарку. По-моєму, всі ви однакові.

— А ти думала?

— Я думала, що в художників любов до коханої розташована трохи вище, ніж шлунок.

— Народна мудрість гласить, що шлях до серця чоловіка пролягає через його шлунок.

— Народна мудрість гласить: сухий хліб з водою, аби, серце, із тобою.

— Це вона каже до нього, а не він до неї. Він каже, що ти, мила, будеш їсти на Вкраїні далекій? А вона йому відповідає: сухий хліб з водою.

— Бачиш, все-таки жіноче кохання вище за ваше. Ми коли кохаємо, то безкорисливо, високо.

— Вважаю, що кохати треба не дуже високо і не дуже низько. Так, на рівні землі. Безпечніше, надійніше.

— І це говориш ти? Робінзон Галапочка? Художник-новатор? Надійніше… Боїшся риску. А може, рушійна сила кохання якраз закладена в цьому рискові?

— Знаєш, дуже вже багато тих ризикантів серед закоханих. Двоє ризикують, а третьому доводиться за цей ризик платити. Ти мені даси їсти чи ні?

Крузя встає з софи:

— Ех ти, гурман нещасний. А ще творча людина називається. Та творча людина повинна випереджувати бодай на кілька десятиріч нас, простих смертних. А ти плетешся десь у хвості минулого сторіччя — їсти! Люди боролися за емансипацію жінки…

Крузя йде на кухню, Галапочка за нею.

— Що тобі допомогти?

— Нічого, справлюся й сама. Раз уже закабалив, то нічого гратися у визволителя.

— Знаєш, я на емансипацію жінки дивлюсь трохи інакше. Я за емансипацію, тільки проти суперемансипації. Ось наша суперемансипована сусідка вважає, що вона має ходити на роботу, дитина має бути в цілодобових яслах, бо на те держава їх будує. Поки вона прийде, чоловік має зготувати їсти або принести їжу з домової кухні.

— Не бачу тут нічого поганого. Адже за це зараз веде боротьбу громадськість. Щоб більше вивільнити жінку для суспільної праці.

— Знаєш, я волію вдома мати жінку, а не голову народного контролю чи профспілкового боса. Волію, щоб моя дитина виховувалася не в комбінаті, навіть якщо він казковий, а отут, між мною і тобою. Бо жити їй потім доведеться не в казці, а в такому ось чи подібному гнізді, знаходити спільну мову з отакою горлицею, як ти, чи з таким соколом, як я. Навіть якщо на землі буде одне безкласове суспільство і люди житимуть за найвищими законами етики та естетики, їх шлунок так само вимагатиме їжі, як сьогодні.

— На ось, чисть картоплю.

Робінзон береться чистити.

Крузя:

— Для чого ж тоді будують дитячі садочки, їдальні, кафе?

— Якщо чоловік з жінкою посваряться, щоб було де пообідати. Або якщо в нього жінка суперемансипована, щоб він та діти не померли з голоду. А садочки — справа хороша. Тепер батькові й матері не треба думати, щоб дитину вчити писати, читати, готувати до школи. В садочку вчать усе. Авторитет отієї вчорашньої десятикласниці, яка працює вихователькою, для дитини набагато більший, ніж авторитет рідної матері — доктора наук.

— Ну, це вже залежить від самої матері.

— Ні. І від емансипації. Матері треба підготуватися до лекцій, займатися науковою роботою.

— Ти взяв нетиповий приклад. Припустимо, не всі жінки доктори наук і не всі навіть кандидати.

— Правильно. Але всі вони жінки. І всі емансиповані. Зараз жінці дуже важко. Щоб зодягнутися і привести себе до пуття, жінці треба зо дві години. Бо в неї щонайменше десять платтів. І кожна з них мріє мати, як цариця Єлизавета, п’ятнадцять тисяч. Вони по черзі приміряють плаття. Крутяться в ньому хвилин десять перед дзеркалом, виходять на балкон, повертаються в кімнату і зодягають інше.

— Які ж ви, чоловіки, все-таки невдячні! Для кого ж жінка старається? Для вас. Щоб бути красивою, щоб вам подобатися. А потім, жінка має ті самі права, що й чоловік.

— І обов’язки також. Обов’язок чоловіка в сім’ї — бути чоловіком, батьком, господарем. Два перші поняття розшифровувати не треба. Візьмемо третє. Якщо чоловік дбає тільки про свою хавку, себто коли він ханига, п’яниця, марнотратник, не дбає про те, щоб було житло для сім’ї і тому подібне, жінка каже: «На біса мені такий чоловік. Навіщо дитині такий батько?» І жене його в три шиї. Обов’язок жінки в сім’ї — бути дружиною, матір’ю, господинею. Якщо жінка дбає тільки про свою зовнішність, а не дбає, щоб у хаті було затишно, щоб сім’я була нагодована, чоловік не жене її, а каже: «Слухай, ти совість маєш?» А вона йому: «Ах ти, клятий варвар, узурпатор, садист! Хочеш мене перетворити в домашню робітницю! Хочеш мене прикувати до плити…»

— Досить, не філософствуй, залиш на потім.

— Ситий я не філософ. Ситий я обиватель.

— Виявляється, ти прагнеш бути обивателем? Ось бачиш, впіймала. Голод — рушійна сила всіх талантів і геніїв. Я хочу, щоб ти був талановитим, геніальним. Хіба я тобі бажаю цим зла? Хіба я роблю щось погане, коли тримаю тебе упроголодь?

Затиснувши в одній руці картоплину, в другій ніж, Галапочка обнімає Крузю:

— Молодець! Дивись, як підкузьмила. Мисляча голова.

— Аякже, емансипована.

— До речі, раз ти повернулася до емансипації, хотів спитати тебе: ти ніколи не задумувалася, чого хлопчики, маючи вдосталь прекрасних фабричних іграшок, майструють свої або просять тата: «Зроби мені». І граються ними з більшим задоволенням, ніж фабричними?

— Не мала можливості це спостерігати.

— То, може, ти бачила, як дівчинка з набагато більшим апетитом уминає пиріжка, спеченого мамою, ніж купленого в магазині чудового торта? Бо дитині, крім самої іграшки чи пиріжка, милий серцю ще й сам процес його виготовлення. І хто зна, може, дитя отримує від цього процесу більшу насолоду, ніж від самої іграшки чи ласощів. Очевидно, в природі людини закладена ота потреба дивитися, вчитися, пізнавати. І, по-моєму, у сім’ї, в якій удома нічого не робиться, куди приноситься усе готове, виростає чистий раціональний споживач. Не будемо вже говорити, що сам процес творення іграшки чи випікання пиріжка будить у дитини теплоту, доброту до батька чи матері, вчить бути уважною, турботливою…

Задзвонив телефон.

Крузя:

— Телефон дзвонить.

— Чую, — Робінзон пішов до телефону. — Слухаю. Добрий день! А-а-а, Василь. Телефонував тобі. Хочу підкинути роботу. Ти вже кандидатську закінчив? В процесі розпалу? Ото й добре. В мене є кінь. Хочу, щоб ти, як майбутній кандидат ветеринарних наук, з ним познайомився. Та ні, цього разу я не жартую. Одне слово, нам треба зустрітись. Ну, приходь до мене…

Кабінет голови правління Спілки художників. За столом сидить кремезний сивий чоловік. Розмовляє по телефону, записує. Поклав трубку. Натиснув кнопку. Ввійшла секретарка.

— Покличте до мене Невдоволеного.

Секретарка виходить. Чоловік розглядає те, що записав щойно. Входить високий, немолодий уже чоловік. Його червоне, налите кров’ю лице посічене слідами віспи. На ньому рухаються маленькі зелені очі. Чоловік лівою рукою поправляє на голові волосся, що розсипається і звисає на скроні, правою в цей час чухає нижче пояса.

— Викликали, Гавриле Самуїловичу?

—. Сідайте, — кинув на стілець господар кабінету.

Невдоволений сів.

— Хто такий Галапочка? — спитав господар кабінету.

Невдоволений затиснув колінами складені, як для молитви, долоні.

— Ну як хто, Гавриле Самуїловичу? Ви ж знаєте хто… Самі ж пропонували його прізвище в доповідь голови місцевкому.

— Що я пропонував, те я знаю, Іване Васильовичу, — перервав господар кабінету. — Я вас не те питаю. Я питаю, що ви знаєте про Галапочку як секретар Спілки.

Невдоволений насторожився.

Господар продовжував:

— Щойно дзвінок. «Це міське правління Спілки художників? Мені потрібен голова». Слухаю, кажу. З міліції, якийсь капітан Гавришенко. Питав, чи працює у нас художник Робінзон Галапочка і чи раніше не притягувався до кримінальної відповідальності… Видно, якесь діло нечисте…

Невдоволений випростався. Лице його засвітилося радістю. Він висмикнув долоні з-між колін.

— А я вам що казав, Гавриле Самуїловичу. Ще коли ви його у список кращих пропонували, застерігав же я: «Не треба. Він ще молодий. Є старші за нього». І якийсь він слизький. А якщо навіть прямо, то нахабнуватий. Пам’ятаєте той випадок, як він заявив, що моя картина «Відпочинок передовика» — графоманство і гра на струнах часу. Від скромності він не помре.

— Мене не цікавить, від чого він помре, — перебив знову голова. — Мене цікавить, чому про нього розпитує міліція?

— Тоді, — пригладив волосся секретар, — якщо ви мені довіряєте, дозвольте скрупульозно перевірити, власне, зайнятися ним.

— Перевіряйте, — запалив цигарку голова і дивиться на вогник газової запальнички. — Я ото часто думаю про ті гонорари, що він отримує… Це ж він щомісяця платить внески з чотирьохсот, п’ятисот карбованців. Як професор. У мене не завжди стільки буває.

— Потім, — улесливо посміхнувся Невдоволений, — я вам ще дещо скажу…

— Давайте перевіряйте…

Знову територія автогаражів. Неподалік від гаража Галапочки стоїть велика сіра автомашина. На синій стрічці, що оперізує кузов машини, чорні букви: «ВЕТЛАБОРАТОРІЯ». У відчиненому гаражі махає хвостом Дракон. Недалечко від машини, на блоках, що хтось заготовив собі для будівництва, сидять Галапочка і русявий худорлявий чоловік. Чоловікові років тридцять.

— Справи неважні, — каже чоловік. — У коня повне нервове виснаження. Зміни в складі крові, порушена ритміка серця, хвора печінка…

— Не розумію, Василю, — дивується Галапочка. — Здається, я його так беріг… Хіба ще до мене господарі не шанували його здоров’я…

— Тут не винні ні попередні господарі, ні ти. Ось дивися, — показує навколо Василь, — де стоять гаражі? Тобто де постійно живе твій кінь? За гаражами проходить залізниця — постійний шум, постійна вібрація. Шум до двадцяти децибелів — це шум трави, листя. Він заспокоює нервову систему. Шум понад двадцять, припустимо, тридцять децибелів — цокання годинника вже може в організмі акумулювати шкідливу втому. Тепер уяви собі: електропідлогонатирач дає вісімдесят децибелів, електробритва шумить на дев’яносто децибелів…

— Вибач, але я ні підлогу в коня у гаражі не натираю, ні бороду йому не голю…

— Слухай далі, — ніби не чує зауваження Галапочки Василь. — Гамірна вулиця — це сімдесят децибелів. Сто двадцять децибелів руйнівно діють на барабанні перетинки, викликають біль…

У цей час долинає нестерпний шум і калатання поїзда.

— Скільки децибелів дає отой поїзд? — запитав Галапочку Василь. — Яку вібрацію він викликає? Та твій кінь у гаражі переносить більші перевантаження, ніж космонавти при підготовці до космічних польотів. Притому вони чи то в тренувальному, чи в справжньому космічному кораблі перебувають лише певний період. А твоя худобина живе у постійній вібрації, в постійному шумі, в постійному порушенні електромагнітного поля. Бо поглянь, — Василь показав рукою вгору, де переплітались проводи електроліній, — поглянь на той достаток. Усе це діє на ритміку серця, на обіг крові… А радіохвилі?..

Слова Василя заглушив шум двигуна автомобіля. В сусідньому гаражі чоловік газує своїм «Запорожцем». З вихлопної труби цього мінітехнічного створіння віку валить сизий дим, як із брандспойта вода.

І Галапочка, і Василь повернулись у бік шуму.

— А гази? — продовжує Василь. — Оці відпрацьовані гази знаєш як впливають на живий організм? Тепер подивися, скільки машин оточує твою тварину.

Перед їхніми поглядами проходять ряди гаражів.

— Ну, де ж я йому того хліва візьму? — бідкається Галапочка. — І так добре, що має над головою дах.

Василь, захоплений своїми доводами, далі штурмує Галапочку:

— Тепер дозволь тебе спитати: де ти пасеш свою худобину? Чим ти годуєш її?

Галапочка витріщив очі:

— Ну як? Пасу де попало. Трохи он там, на вигоні біля гаражів. Часом виходимо за місто… Думаю, що скаржитися на мене він не має підстав, їжі йому вистачає. Та й на зиму заготовлю їстива всякого пудів…

— Справа не в пудах. Ти міряєш пудами, а організм міряє калоріями, поживними речовинами, хімічними елементами. Припустимо, твій Крокодил…

— Дракон, — поправив Галапочка.

— Ну, Дракон. Словом, кінь. Якщо твій кінь споживає їжу, яка бідна на одні елементи і має забагато інших, то в організмі з часом порушується баланс. Одних забагато, інших не вистачає. Організм втрачає рівновагу. Це призводить до різних патологічних змін…

Бородате лице Галапочки, зосереджений погляд. Перед його очима Дракон. Перефарбований, схудлий, світить ребрами.

Коняча морда щось шукає в жолобі. Уздечка на голові. Ланцюг від уздечки до стовпця, забитого в землю.

Розумне коняче око…

Зосереджений погляд Галапочки.

Поруч аргументовано розмахує руками, ворушить губами Василь. Галапочка його не чує. Галапочка думає, уявляє…

Вигін за селом. На вигоні кілька шатер. Стоять вози з халабудами. Пасуться коні. Горить похідне горно. Клацають об ковадло молотки. Два бородаті цигани кують підкову.

Поруч бігають замурзані циганчата. Сидять циганки, розкладають карти.

Скраєчку табору за етюдником Галапочка. На полотно лягають мазки. Очі раз по раз зиркають на крайнього воза з халабудою. На возі в халабуді напівлежить Крузя. В руках тримає гітару. Біля воза пасеться Дракон…

Галапочка стрепенувся. За гаражами по залізниці промчав поїзд.

— …Гармонія і тільки гармонія, — закінчує Василь.

— Так, так, — бубонить у бороду Галапочка. — Гармонія…

— Я поїду, — рішуче каже Василь. Встає, подає Галапочці руку. — Поїду. Лабораторія потрібна буде хлопцям…

Машина-лабораторія віддаляється. Сидить поруч з водієм Василь. Лице сповнене власної гідності, задоволення.

Сидить на кам’яному блоці бородатий Галапочка.

Махає немічним хвостом у гаражі Дракон…

…Кабінет голови правління міської філії Спілки художників. За столом сидить Гаврило Самуїлович. Попід стінами на стільцях сидять Невдоволений, молодий, худорлявий в окулярах, підстаркуватий, сивий. Поруч — високий, кремезний, низенький, чорнявий, з натхненним поглядом. У куточку до стіни прилип Галапочка.

— Ну, що, — окинув поглядом присутніх голова. — Мабуть, можна починати.

— Давайте будемо починати, — підтримав його Невдоволений. Лице його сповнене такої радості і вдоволення, ніби йому присудили Нобелівську премію.

Голова підвівся:

— Засідання правління міської філії Спілки художників вважаю відкритим. На порядку денному одне питання: «Персональна справа художника Робінзона Івановича Галапочки». Заперечень чи пропозицій не буде?

— Не буде, не буде, — підтримує похапцем Невдоволений.

— Хто за такий порядок дня, прошу голосувати.

Всі, крім Галапочки, підняли руки.

— Одноголосно, — сказав голова. — Тоді слово для інформації має Іван Васильович Невдоволений.

— Я, товариші, буду конкретно. Я тільки наведу факти, які мені вдалося встановити під час перевірки. Для повнішої інформації членів правління скажу, що з міліції надійшов телефонний дзвінок до Гаврила Самуїловича. Почнемо з того: хто такий Робінзон Іванович Галапочка? Художник, який виріс у нашому колективі, за нашою активною допомогою. Але Робінзон Іванович, замість того щоб з вдячністю ставитися до своїх старших товаришів, грубить їм, зухвало і високомірно поводить себе. Наведу приклад: коли обговорювалася моя картина «Відпочинок передовика», Галапочка дозволив собі грубощі по відношенню до мене…

— Вибачте, — зірвався з місця Галапочка. — Не по відношенню до вас, а стосовно вашої картини. Я сказав, що це графоманство…

— Сидіть, товаришу Галапочка! — наказав голова. — Вам нададуть слово.

Невдоволений продовжує:

— Галапочка, відчувши безкарність, почав витворяти, що йому заманеться. А недавно вдалося встановити, що Робінзон Іванович торгує кіньми…

Галапочка байдуже сидить. Байдужим поглядом прочісує лиця членів правління. Худорлявий в окулярах Бійчук куняє. Сивий солідний Панчук уважно розглядає чучело качки, що стоїть на шафі. Високий кремезний Залісько малює щось фломастером у блокноті. Низенький Малюкович смачно затягується цигаркою і з ентузіазмом дивиться в стелю.

— …Виявилося, Галапочка мав спочатку одного коня, гнідого. Тоді жовто-бурого. У наш час, коли так важко придбати гараж для машини…

— Кінь у мене весь час той самий! — знову зривається з місця Галапочка. — А гараж мені виділили на зборах кооперативу. Їм вигідно мати в гаражі коня, щоб тягнути машини, коли заглухнуть…

— Сідайте! Потім! — присадив Галопочку голова.

— …Розмовляв я з сусідами Галапочки, — продовжував Невдоволений. — Ось що вони розповідають. Бурундукін, електрик будинку, сусід через стіну: «Галапочка — тип непевний. Часто в нього збираються підозрілі бородаті компанії. Сам також з бородою. Що він нею прикриває? Кіньми торгує. Мав гнідого. Тепер має рудого. Занечищує нам подвір’я. Усі в дворі проти Галапочки. За винятком пенсіонерки Цукеркіної, яка бере в Галапочки послід коня для вазонів. Розбирали його на зборах в ЖЕКу. Не зробив висновків».

Сусід по поверху Куценький. Слюсар-сантехнік: «По-моєму, Галапочка з тих коней має якийсь калим. Інакше навіщо б він тримав їх? Може, оре приватному сектору городи? Хто його знає».

Знайомився я з протоколом зборів у ЖЕКу, де розбирали Галапочку. «Некомпанійський, зарозумілий, підозрілий», — такі характеристики дали йому виступаючі на зборах…

Невдоволений відкашлявся:

— Тепер, товариші, основне. Як удалося встановити з розмови, Галапочка — дальтонік…

У кабінеті пожвавлення.

Зривається знову Галапочка:

— Це вже, вибачте, ідіотизм…

— Та сидіть! — перервав Галапочку голова.

Невдоволений пригладив волосся:

— Оті ще не оперені критики підносили творчість Галапочки як сміливе новаторство, особливо картини, на яких обличчя його героїв сині чи зелені, а хустини на головах рожеві або червоні. А виявляється, Галапочка просто не розбирає кольорів…

— Це ви підслухали мою розмову з Петренком. Коли ми жартували. Ви що, стояли під дверима? — випалив Галапочка.

Підвівся голова:

— Товаришу Галапочка, ви сядете чи ми змушені будемо вас просити за двері? А вас, Іване Васильовичу, я щось не розумію. По-моєму, ви вже зайшли таки задалеко. Галапочка закінчив училище, інститут. Ми його рекомендували…

— От бачите, Гавриле Самуїловичу, ми не знали. А він це явно приховував. Як приховував і те, що народився не в сім’ї колгоспника. У своїй автобіографії Галапочка пише: «Народився у сім’ї колгоспника». А, як вдалося встановити, батько Галапочки був на той час лісником…

Галапочка сидить спокійно. Він згадує.

…Невеличкий мішаний лісок на околиці села. Хата в цьому лісочку, хлівець біля хати. Обгороджене подвір’я. На подвір’ї криниця. Рябко розлігся на зеленому килимку трави. Ходять-никають по подвір’ю кури. Біля хати на травичці грається мале хлоп’я. З лісу до огорожі наближається вершник. З рушницею за спиною. Під’їхав, прив’язав повід до тину, відчинив хвіртку. Хлопчик оглянувся на рипіння хвіртки, кинувся назустріч вершникові:

— Татко! Татко!

Вершник пригнувся, розпростер обійми:

— Ах ти, мій Робінзончику!

Хлоп’я вмить опинилося на руках у батька, обняло його за шию, зняло батьків картуз, накрило себе ним до половини.

Ось Робінзон сидить поперед тата на коні. Кінь йде лісовою просікою. Крізь гілля дерев пробивається проміння ранкового сонця, щебече пташня…

— Хотілося б почути, що нам скаже Галапочка, — розбудив Робінзона глибокий бас голови правління.

Галапочка встав.

— Нічого не скажу…

Ліс. Крізь кучеряві крони дерев пробиваються пасма сонячного проміння. Стукає об стовбур сосни дятел. Нишпорить між листям біля дерев білка.

Старий граб. Під ним на пеньку сидить Галапочка. Поруч — спортивна сумка, кеди, шкарпетки. Босі ноги Галапочки розставлені.

Біля ніг Робінзона лежить газета.

Робінзон дивиться в шатро неба. Пригадує.

…Кабінет голови правління Спілки художників. Те саме засідання, на якому слухають справу Галапочки. Розпашілий, вдоволений Невдоволений. Розбурханий, наче розлючений бугай, голова.

— Ми ще подумаємо, чи варто вас тримати у Спілці художників. Нам ще бракувало, щоб художниками цікавилася міліція!..

…Кабінет міліції. За столом знайомий уже капітан. Навпроти — Галапочка.

— Робінзоне Івановичу, а де ваш кінь зараз?

— Не знаю. У тому й біда, що не знаю. Стояв у гаражі, прив’язаний ланцюгом. Коли я прийшов, гараж був відчинений, ланцюг обірваний, а Дракона не було. Ось уже другий день шукаю марно…

— Треба знайти! — наказує капітан. — Є рішення виконкому: коня у вас із’ять, оскільки приватна власність у такій формі не дозволяється.

Погляд Галапочки з небес зійшов на землю. Впав на газету біля ніг. Вихопив заголовок: «ХУДОЖНІ ВИБРИКИ». Переповз на абзац, яким закінчується стаття:

«…Робінзон Галапочка на ниві мистецтва опинився, мабуть, випадково. З такою любов’ю до коней йому варто було б іти по лінії сільського господарства або принаймні стати жокеєм.

Панас Справедливий»

З газети погляд Галапочки перейшов на комашку, що лазить по опалому жовтому листочку. Тоді на пишного мухомора, що гордо стоїть серед трави, ніби хизується своїм розцяцькованим капелюхом. На бліду поганку, що пихато здійнялася над усім грибним царством. І зупинився на ледь помітній серед трави бурій скромній шапочці білого гриба.

Галапочка кинувся до гриба, вирвав його. Стоїть, розглядає. Тоді знову кинув погляд на мухомора, на бліду поганку. Вголос міркує:

— Зривають того, якого можна з’їсти. А той, у кого багато отрути, росте й живе!

Підійшов до мухомора, наступив ногою.

— Отак. І теж нема. А для чого? А так, без потреби. Без користі. Просто примха сильнішого…

Глибоко в небі загудів літак. Галапочка звів погляд. Крізь верховіття видно, як по небу білим шарфом простягнувся слід від літака.

Із кущів з пучком ягід виходить Крузя:

— Гляди, не знімися та не полети, — каже вона.

— Я надто важкий. Не відірвуся од землі…

Крузя підійшла до Робінзона. Простягнула йому пучок ягід:

— На, це твоя половина. Я свою з’їла.

Робінзон узяв ягоди.

— Дякую!

Пригорнув ніжно Крузю. Поцілував її.

Крузя кинула погляд на газету:

— Знову ця клята газета. Плюнь ти на все. Паршиві заздрісники. Пам’ятай: вони проти тебе воюють, значить, бояться тебе. А як бояться — значить, відчувають, що ти сильніший за них.

— Логіка ніби є. Але не все у житті вимірюється силою. Ти чула такий термін: «щадяща дієта». Коли людина хвора, їй приписують таку їжу, щоб не подразнювала. Так-от, між людьми здоровими, сильними часто бракує щадящої доброти…

Робінзон так і сидить на пеньку біля граба. Крузя в нього на колінах. Робінзон годує Крузю ягодами. Щось розповідає. Малює Крузі картину.

…Батьківське обійстя у лісі. На подвір’ї порається немолода жінка. Раптом вона радісно скрикує:

— Робінзон! Крузя!

Біжить до хвіртки. На подвір’я вступили Робінзон і Крузя. Мати кидається їм в обійми.

— Діти мої! Надовго?

— Назавжди, мамо! — каже твердо Робінзон. — Міське життя, мамо, мені протипоказане…

Крузя зосереджено слухає. Тоді малює Робінзонові свою картину.

…Село. Пізня осінь. Сльота. Розмокла, розкисла вулиця. Цією вулицею пробирається Крузя.

Сільська хата. Горять у грубці дрова. Біля плити порається жінка. Бере відро. Виходить з хати. Йде до колодязя. А пасма дощу б’ють, січуть…

Збуджене в суперечці Робінзонове обличчя.

…Сільська вулиця. Заасфальтована. Тротуар. Добротні будинки. На кожному — антена.

Просторе подвір’я. Добротний гараж. Прекрасний будинок. Інтер’єр кухні: газова плита, водопровідні крани, холодильник…

— Чим гірше від міської квартири? — питає Робінзон.

— Нічим, — каже Крузя. — Тільки, тільки…

Крузя, жестикулюючи, доводить Робінзонові. Робінзон розгублено слухає. Уявляє собі:

…Вечір у селі. Зима. Хурделиця. Світить вікнами сільський будинок. Обкутаний сніговою віхолою сарай на подвір’ї. А ген, у глибині саду, стоїть самотньо немудра дощана споруда. Чимось схожа на будку вартового. Споруда, без якої не обходяться ні в місті, ні в селі. Вітер скрипить її прочиненими дверима. І від того скрипіння Крузя й Робінзон подумки тікають у свою міську квартиру з затишною ванною і всіма іншими службами…

Ланцюг. Уривок ланцюга, на якому був прив’язаний Дракон.

Робінзон тримає його в руках. Навстіж відчинений гараж. Біля гаража капітан міліції.

— Оце, — показує Галапочка. — Шматок зостався. Біля стовпця. На решті злодюга його повів.

— Звідкіля ви знаєте, що це злодюга? — поцікавився капітан.

— Хто ж, по-вашому, міг його ще вкрасти?

— Це ми з’ясуємо.

Відкритий міліцейський газик гасає вулицями міста. Сидить у ньому знайомий нам капітан міліції. Поруч Галапочка. Газик зупиняється біля магазину «Овочі-фрукти». Капітан і Галапочка розмовляють з продавцем…

Капітан і Галапочка на ринку…

Сонячний день ранньої осені. На околиці міста, де починається вигін, стоїть міліцейський газик. Капітан і Галапочка розглядають сліди на землі.

Ось вони йдуть по цих слідах. Уже відійшли далеченько від міста. Йдуть по ріллі. На ній добре видно відбитки кінських копит. Вдалині — ліс.

Капітан приклав до очей бінокль. Уважно розглядає узлісся.

— Є! — радісно крикнув він. — Пасеться під лісом. Подивіться, це він?

Галапочка бере з рук капітана бінокль. Прикладає до очей:

— Він. Дракон.

У бінокль видно, як на узліссі пасеться Дракон. Біля вуздечки теліпається обривок ланцюга…

Капітан і Галапочка біжать по ріллі до коня.

Пасеться спокійно Дракон. Раптом почув людські кроки і людські голоси. Нашорошив вуха. Сполохано форкнув. Повернувся. І драпонув у хащі…

Хата

Сповістила село баба Груня:

— Вже маємо свого композитора…

Прихильники чистого реалізму заперечуватимуть: «Баба Груня не могла сказати „композитора“». Бо село наше недалечко від Києва. І люди вживають це слово так, як по телевізору: композітор.

Але, по-перше, баба Груня — не рядова баба. Серед баб, оспіваних гумористами різних епох і формацій, вона стоїть на голову вище. Як серед кінодетективів — Штірліц. По-друге, баба Груня не корінна жителька нашого підкиївського села. Перш ніж отаборилася тут. вона об’їздила пів-України. І навіть побувала поза її межами. Але це ще тоді, коли баба була дівкою. Та про це потім. Бо ниньки і бабі Груні, і автору ніколи. Баба Груня поспішає вигнати на пашу свою корову Маню. Автор — показати читачеві свого головного героя.

Запущене подвір’я, заросле різнотрав’ям і різнобур’янням, прийняло в свої патріархальні обійми червоного «Жигуля». Гармонія ультрацивілізації і вічного царства природи.

З-поміж густих лопухів у небо стирчить довгий ніс композитора. І ступня його худої босої лівої ноги, яку він виклав на коліно правої. Її пальцями вирухує якісь загадкові ритми.

Ще один продукт цивілізації, ще одна жертва урбанізації знайшла віддушину у патріархальних лопухах. І впивається ідилією.

— Хазяїн!

Ліва нога впала з правої. З лопухів висунулася голова композитора.

На подвір’ї стояв чоловік. Видно, якийсь сільський чин. Бо, незважаючи на спеку, був у темно-синьому дощовику, під картузом і під рукою тримав теку.

— Ви хазяїн? — спитав голову, що стирчала над лопухами.

Голова відчужено пройшлася поглядом по старенькій перекособоченій дерев’яній хаті, по обчухраному хлівцеві.

— Та ніби я…

— Страхувать майно будете?

Власник голови звівся на ноги. Підійшов до пришельця.

Простягнув руку:

— Курочка. Геннадій Михайлович Курочка.

— Моя хвамілія Рядно! Страхагент…

Господар хвильку подумав:

— Майно, кажете, страхувати? Що ж, можна… Пішли в хату.

Агент розщебетався:

— А мені кажуть: у Марчихи композітор хату купив. Ту, що в спадщину дісталася. Під дачу. Я спочатку не вірив. Кому така руїна потрібна? А потім дивлюся — машина на подвір’ї стоїть…

Розклав на старенькому столі свої папери. Читає:

— Постройки… Імущество… Живность…

— Ну, «постройки», як бачите, ось-ось впадуть. Якщо не вжити екстрених заходів. З «імущества» мені дістався тільки оцей стіл. А «живності» чимало. Є щури, миші, жаби… Це з домашньої. Бо є ще дика. Це їжак Хомко. Приходить щовечора…

Як відбувався сам процес страхування, описувати не будемо. Але агент вийшов з хати такий втомлений, що до хвіртки кривуляв зигзагами. А вихитавши з неї, вздовж вулиці пішов, тримаючись за тини…

Люня клацала стукалками по гранітній підлозі гуртожитку. Клацала швидко і сердито. Двома пазурами лівої руки тримала листа. Тримала так, ніби лист був наелектризований. І вона боялася торкнутися його пучками. Щоб не вдарило. І не затрусило. Останнім часом Люню часто вдаряло. І часто трусило. Коли вона отримувала листа від матері. Особливо коли на зворотній адресі було написано: «Село Вільхівка».

Слово «село» діяло на Люню як подразник. Тому вона категорично заборонила матері ставити зворотну адресу. Та мати забувалася. І знову ставила.

Хоч Люня і народилася в селі, але від народження його не любила. Тому, як тільки могла, рвала оті нитки, що тягнулися від Вільхівки до її біографії.

Батька свого Люня не пам’ятає. Мати ніколи їй про нього не говорила. А сусіди твердили, нібито Люня узагалі народилася від Святого Духа. І вона вигадала собі батька. Не для того, щоб, як усі діти, мати батька. Вигадала його вже тоді, коли сама ледь не стала матір’ю. Звичайно, не від Святого Духа. Видуманий Люнею «предок» мав ще більше відірвати її від села. І приблизити до Європи. «Батько мій, — ділилася таємниче Люня, — там на дуже відповідальній роботі».

Дратувало Люню ще й те, що в селі усі її звали Клава. Скільки вона не пояснювала:

— Я переписала! Розумієте, переписала своє ім’я.

— Це ти по-вуличному Люня, — їй говорили, — а по паспорту — Клава… Бо хто ж тебе перепише, коли ти ізмалечку так записана.

Кожного не переконаєш. Кожному не розтовкмачиш, що з такими колінами, як у Люні, і з такими очима всю біографію можна переписати. Не те що ім’я…

Отже, в село Люня навідувалася рідко.

Мати писала. Мати просила. Мати заманювала. Даремно.

Тут читач заперечить автору. Мовляв, відступив від реалізму. Сучасна сільська дівчина, яка живе і працює в місті, без села не обходиться. Не так без села, як без «сидора». Оті рятівні клунки, щонеділі везені із рідних осель, допомагають сільськоміським красуням дотримуватися стандартів сучасної моди. Забезпечують їх дерев’яними шкарбанами, вичовганими джинсами. І на кондиційному рівні підтримують те, що хилитається в джинсах.

Автор взяв би на душу великий гріх, якби твердив, що Люня проти «сидорів». Що вона їх категорично відкидає. Або цурається. Про те, як отримувала Люня «сидори», ми ще напишемо. А поки що давайте прочитаємо листа.

Люня приклацала в кімнату. Недбало розірвала конверт. І так само недбало поповзла поглядом по рядках:

«Доню!

Пишу тобі вже четвертого листа. А відповіді нема. Більше року ти не була вдома. А живеш за п’ятдесят кілометрів. Людські діти живуть за тисячі…»

Люню почало трусити. Вона відкинула лист на ліжко. Підійшла до дзеркала. Випнула своє багатство. Розкрила рот. Поколупала пальцем у зубі мудрості. І знову підійшла до листа. Дізнатися, ким і коли мати передасть «сидора».

І раптом її око вихопило з листа слово «композитор». Люня взяла до рук лист:

«…У нас новина. Хату Марчихи, ту, що зосталася після смерті матері, купив якийсь композитор. Під дачу. Каже баба Груня (бо це якраз навпроти неї), приїжджає, залазить у лопухи і спить. Танька Семенякова як побачить, що в дворі стоїть машина, з велосипеда не злазить. Снує туди-сюди поперед воротами. Кажуть, чи то він розлучений, чи ще не жонатий…»

Люня ще раз прочитала це місце. Відклала лист. Тепер уже ніжно і лагідно. Знову підійшла до дзеркала…

Курочка не закінчував факультету міжнародних відносин. Навіть дворічних дипломатичних курсів. Проте був переконаний, що з сусідами треба жити в злагоді. Бо сусіди — це твоя репутація, твоє здоров’я, а може, й життя.

Звичайно, ті часи, коли сусід сусідові знімав голову за межу чи за курку, минулися. Проте зосталися межі, зосталися кури і зосталися голови. Тому Курочка з перших же днів вирішив встановити чіткі територіальні обриси свого обійстя. Він ходив по городу, по запущеному старенькому саду. Простоював перед присохлою вишнею, перед гнилим стовпчиком паркана. То довго дивився на кропиву. То присідав біля якоїсь комахи. Тоді знову став перед вишнею.

Раптом з-за тину випнувсь деформований капелюх сусіда. За ним висунулося погруддя:

— Що, Михайлович, ізсохла? Щось останнім часом у нас вишня сохне… Мать, клімат…

— Так, клімат неважний, — погодився Курочка. — Особливо вздовж вашої межі. Мабуть, якісь холодні вітри. Ось бачите, все сохне. І груша, і вишня, і навіть шовковиця…

Курочка підійшов до огорожі і простягнув через тин руку:

— Давайте знайомитися, чи що. Клімат кліматом, а сусіди сусідами. Мене звати Геннадій. Геннадій Михайлович.

— А мене Гаврюша, — розплився в масній посмішці сусід, — Гаврило Сильвестрович… Тіки, кажуть, через тин не можна. Щоб не сваритися…

— А ми тин перенесемо. Щоб не сваритися. Отак вздовж межі я вам віддаю два метри подвір’я і городу. Може, й клімат полагіднішає. Може, й вишні не будуть сохнути…

Тут ніби з-під землі виросла жінка Гаврюші. Штовхнула чоловіка під бік:

— Кажи! Чуй, кажи…

Гаврюша несміливо почав:

— Чуй, Михайлович… А може, той… Може, ти віддав би нам всю оцю половину?

Курочка стояв мов укопаний. Наче вдихнув повітря і не може його видихнути. Його витрішкуваті очі ще більше витріщилися.

— А може, й ту половину вам віддати? Другу?

Гаврюша від несподіванки насунув на очі капелюх:

— Дак хата ж… Куди ти її?..

— До Києва… У сквері поставлю… А може, на Хрещатику…

Жінка штовхнула знову Гаврюшу:

— Чоловік шуте. Ти що, не бачиш?

— Чом не бачу, — обурився Гаврюша. — Дак я думаю, мо’ й справді того…

— Того, того. Йди он теля загороди!

І вже її низький тембр гуляв на високих регістрах десь у районі хлівця:

— А щоб ти було здохло!.. А щоб тобі ноги повикручувало! Це ж таки п’ять кущиків клубники потоптало…

Курочка мимохідь подумав, що бідне було б теля, якби, чорт послухав тих прокльонів. І чого тільки жінка у роздратованому стані не може накликати на свою голову.

Гаврюша зник за тином.

Курочка все ще стояв біля тину. Думав, чим в основному людина відрізняється від тварини? Високоорганізованим розумом? Тварина завжди шукає можливості зсунути зайві клопоти із своєї голови. Людина шукає клопотів на свою голову. Придбав собі оту хатину. Придбав сусідів. Ніби там, у Києві, їх бракувало. Шукаєш віддушини, а потрапляєш у задушину.

Тут треба сказати, дорогий читачу, що наш герой у своїх філософських висновках не зовсім мав рацію. Доля людини, на щонайменшому її відтинку, не прямолінійна, як мислення нашого героя. З одного боку, вона ніби дає людині по мармизі. А з іншого — підтримує. Щоб та людина від удару не впала.

Курочка продовжував оглядати своє господарство. Коли до нього підійшов добре збитий парубійко. Простягнув півпудову долоню:

— Здрастуйте, Михайлович! Мене звати Василь. Ваш сусід. Може, щось допомогти?

— Здрастуйте, Василю! — відповів Курочка. І подумав, що ні з ким, крім баби Груні, він не знайомився. А всі його знають.

Лице Василя випромінювало доброту і спокій. І лопухи на подвір’ї для Курочки знову стали найчарівнішими квітами. А обчухрана хата — палацом.

Він посміхнувся:

— Бачите, Василю, якби я знав, з чого починати, то й сказав би, що мені допомогти… Хіба що там у хаті є пляшка. І я її не можу розкоркувати…

Подалися до хати.

За кілька хвилин Василь підійшов до щілини у стіні. Гукнув:

— Вірко! Принеси нам закусити!..

Було за північ. Василь давно пішов. Курочка вмостився на розкладачці. Трохи читав. Трохи думав. Трохи слухав, як попід підлогою гасають миші.

Та ось почулися кроки. До хати, не питаючи дозволу, всунувся якийсь молодик. Пика — як вим’я корови-рекордистки. Тільки без дійок. Від неї несло перегаром.

— Ну, як життя? Ніщо не беспокоїть? — почав тоном генерала.

Курочка ледве стримався.

— А ви хто? Соцький? Чи десяцький? Що серед ночі ходите і опитуєте?

— Я-а-а? — почервоніла ще більше пика. — Ти знаєш, хто я? Я у цій хаті народився. Мій пуп тут закопаний!..

Курочка встав. Вийшов у сіни. Повернувся з лопатою:

— На! Викопуй свого пупа. І драпай! Щоб я духу твого тут не чув!

Молодик закліпав очима:

— Та я-a… По-хорошому прийшов… Приїхав, а мамаша каже: «Композітору хату продала…» Думаю, піду. Може, сто грам поставить…

Курочка поставив лопату у куток. Ліг на розкладачку. Молодик ще хвильку постояв. І подався до виходу.

Тепер, читачу, коли щури й миші трохи втихомирилися, а нашого головного героя хилить на дрімоту, автор дозволить собі намалювати клаптик його біографії.

Коли дивишся на Курочку збоку, складається враження, що якби подув добрий вітер, його занесло б хтозна-куди. А не приведи, лиха годино, якогось нещастя, воно розтоптало б героя, як віл жабу.

Проте це враження дуже помилкове. Незважаючи на кволий вигляд і хворобливу статуру, Курочка стояв на ногах твердо і непохитно. Свідченням може бути хоча б те, що герой наш п’ятнадцять років відпрацював у специфічному журналі «Струни серця». А головним редактором цього журналу був дуже відомий у журналістських та рибальських колах Пилип Недайбоже. У журналістських колах він був відомий тим, що тридцять п’ять років редагував «Струни серця» і не мав жодної догани. Хоч у журналі дуже часто траплялися помилки, летіли голови заступників, рядових виконавців. А він випливав на них. І виходив із води сухим.

У рибальських колах навпаки. Його знали, як такого, що майже ніколи сухим з риболовлі не повертається. То колгоспний сторож скупає його у ставку. То щука за собою потягне.

Так ось цей редактор був дуже манюній на зріст. І органічно не переносив вищих за себе. Та оскільки весь штат редакції вкомплектувати крихітками не вдалося, тих, хто був вищий за нього фізично, він намагався поставити на коліна морально. Щодня, щогодини, щохвилини. І ось наш герой, який був на голову вищий за свого шефа фізично і в якого ноги не гнулися в колінах морально, п’ятнадцять років віддав «Струнам серця». За цей період його власне серце теліпалося, як баранячий хвостик, нерви були натягнуті, як струни балалайки, а обличчя стало подібне на печене яблуко.

Природно, що в такому стані і маючи такий вигляд, Курочка не міг подобатися навіть власній жінці.

Уяви, читачу, яка гнітюча, супермінорна музика упродовж п’ятнадцяти років лізла в голову нашому героєві. І яких зусиль слід було докладати йому, щоб творити виключно мажорні пісні. Недаремно Курочка завоював славу композитора-оптиміста. А на той час, коли він порвав із «Струнами серця» і власною жінкою, йому майже всі заздрили.

Одружені заздрили, що має свободу.

Парубки, що має квартиру.

Лінивці заздрили, що йому не треба ходити на роботу.

Роботящі, що в нього є чимало часу.

Випивохи заздрили, що він має за що випити.

Жінки випивох заздрили, що він не п’є.

Товсті заздрили, що він худий.

Худі, що він оптиміст.

Честолюбні заздрили, що він має славу.

Обивателі, що має машину.

Дехто навіть заздрив, що наш герой має великого носа.

У такій обстановці загальної заздрості Курочка ще й придбав собі «дачу». І був щасливий, що є куди втекти від цивілізованого світу. І всіх отих заздрісників.

Наш герой не був забобонним. Як і кожна сучасна освічена людина. Ні чорний кіт, ні порожнє відро не зупиняли Курочку на його життєвому шляху. Але те, що приснилося цієї ночі, вкралося у душу черв’ячком загадкової спокуси.

Уже на світанку нібито хтось зайшов у сусідню кімнату.

І в щілину, яка була між двома колодами поперечної стіни, прошепотів: «Шукай під яблунею в саду…»

Курочка прокинувся. Схопився з ліжка. Заглянув у сусідню кімнату. Окрім миші, яка сиділа на столі і гризла сухаря, там нікого не було. Двері накинуті зсередини. Вікна зачинені.

І він гримнув на мишу:

— Ти шептала?!

У те, що сталося в цю хвилину, не повірить найавторитетніший мишознавець.

Миша звелася на задніх лапках. Впала на спину. Тріпнула кілька разів ніжками.

Курочка підійшов до столу. Нахилився над мишею. Похитав головою:

— Ну й звірина пішла. Слова сказати не можна…

Вийшов на подвір’я. Ніби вперше побачив стару крислату яблуню в саду. Почовгав до неї. Осміхнувся. «Мені бракувало ще тільки скарбу».

Та раптом лице його набрало серйозного вигляду. Неподалік від стовбура яблуні були сліди копирсання. Не такого вже й свіжого, але не дуже й давнього. Структура минулорічного листя порушена. І реставрована не дуже акуратно. Видно, «реставратор» спішив. Або був не дуже досвідчений.

«Цікаво, що там? — подумав Курочка. — Скарби тепер не закопують. Хіба щось крадене…»

Надворі вже зовсім розвиднілося. Вікно Гаврюшиної хати дивилося на Курочку, як амбразура ворожого дота. І він не витримав того погляду. Подався в своє лігво.

Кажуть, коли народжується король, одночасно народжується його потенційний убивця.

Заінтригований віщим сном і реальною дійсністю, Курочка вмостився знову до ліжка. Проте заснути не міг. Думав, що воно там, під яблунею.

Думку про будь-які матеріальні цінності намагався відігнати. Хоч вона настирливою мухою знову поверталася. Переконував себе: село не океан, переповнений піратами. А оте обійстя — не безлюдний острів. Де ховати скарби вони мали б. А думка-муха дзижчить: «Зате Київ — океан. А село оце — як корабель з піратами. Наскакують вранці. А ввечері тягнуть додому хто що може».

«По-перше, — переконує думку-муху здоровий глузд, — ті, що їдуть уранці, а повертаються увечері, — не пірати.

Вони працюють. По-друге, те, що вони крадуть, у землю не закопують. Ось порозбудовували котеджі. Їх ніхто і не питає: де взяв, за що купив? Якби, припустимо, він украв оптом екскаватор, його посадили б. А він бере уроздріб. Сьогодні — гайку. Завтра — шруб. Післязавтра — шайбу. Потім — педаль, триб… Потім усе це продає, міняє…»

«А ті, що їдуть увечері і повертаються вранці? — дзижчить думка-муха. — Такі, як Козел, Рябий, Сірий?»

«Ха-ха-ха! — сміється здоровий глузд. — Навіть якби їм удалося зняти з когось не ондатрову шапку, а золоту корону, то вони понесли б її сюди? Під Гаврюшине вікно? Під ніс його невсипущої Василини? Яка дивиться вперед, а бачить ззаду. Яка нюхом чує краще за будь-яку пошукову собаку. Яка переплюне будь-який розшук і обехеес».

«А може, якийсь диверсант? — не вгамовується думка-муха. — Може, тут ще під час війни щось закопане? А він шукав…»

Здоровий глузд не встиг заперечити. На вулиці зчинився такий гармидер, ніби висипали з велетенського мішка сотню жінок, які місяць сиділи мовчки.

Курочка підійшов до вікна. Біля його тину стояли всі навколишні сусідки. Щось жваво обговорювали.

Відчинив вікно:

— Здрастуйте, дівчата! Що там у вас? Засідання бабкому?

— Здрастуйте, Михайловичу!..

— Розбудили вас?..

— Михайлович з самого ранку не спить, — повідомила Василина. — Попід яблунею гуляв…

— Шукав торішніх яблук, — сказав Курочка.

— Михайловичу! — вмішалася баба Груня. — Чудо-юдо в селі з’явилося. Клавка Мотрончина приїхала. З балалайкою. Учора до півночі дримбала…

— То не балалайка. То магнітофон, — поправила Ганна.

— Та хай магнітофон! — погодилася баба. — Ти мене не перепиняй, бо я забуду… То Мотрона сьогодні сіяє, як сонце. Цілі ночви сліз наплакала з радощів…

— А та Клавка що, в тюрмі сиділа? — поцікавився Курочка.

— Якби то в тюрмі. А то в Києві. А до мами носа з рік не показувала. Це, мабуть, у світі буде якийсь переворот, що вона приїхала…

У дальшому обговоренні Клавиного життя Курочка не міг брати участі. Бо треба було братися за впорядкування свого. Тому позоставив Клавку на суд оцих вільхівських інквізиторів.

Тепер, читачу, коли оті жорстокі язики, як нещадні ножі гільйотини, січуть моральне «я» Мотрончиної Клавки, а наш головний герой зайнятий своїми побутовими клопотами, я поведу тебе до контори місцевого колгоспу «Прогрес».

Сивий, як голуб, голова колгоспу сидить за столом. Чорний, як ворон, голова сільради сидить біля столу.

— Дачі будуватимем, — каже голова колгоспу.

— Тепер буде. Три тисячі варягів. Як гайнуть по городах. Корінці пообгризають. А скільки всякої шпани з’явиться. Зі своїми ради немає. Он вчора Козлик знову ходив женитися. До баби Лисовети.

— Котрої-то Лисовети?

— Тої, що біля Покруча живе. На ногу кульгає. Років їй за сімдесят.

— А йому?

— Йому? Якщо тридцять набереться, то й добре… Прийшов увечері. Каже: «Бабо, я вас люблю. Я без вас не можу жити. Давайте поженимося. Те, що ви старша, — дурниця. Я вас варити не буду. Мені треба друга жизні…» Баба рота розкрила. Поставила самогону, сала. Понапивалися. Баба заснула. «Друг жизні» — з шухляди гроші. І тільки його бачили…

— Як же дізналися?

— Сьогодні ледь світ прибігла. Каже: «Посадіть його за насильство…»

Задеренчав телефон.

Голова колгоспу підняв трубку. З неї полинув керівний бас:

— Федоровичу! Ціпов’яз звонить. З управління. Чого у вас молоко впало?

— Бо перестав доїтися… Ви б спочатку привіталися, чи що…

— Зараз не до жартів! Я доповім першому…

— Доповідати всі мастаки. Якби тільки від того надої збільшувалися… Ви ось допоможіть мені насоса роздобути. Насос зламався. Нема води на комплексі. Тому й молоко впало…

— Треба було думати раніше! Профілактику…

— Профілактику добре робити з власними колінами. Вони перед носом. Та й то не завжди видно. А насос у свердловині. Туди й щур не пролізе… Треба новий насос. Послав людей. Шукають. Вже он третій день…

Голова поклав трубку. Обхопив руками голову. З грудей його вирвався розпач:

— Чому? Чому, Іларіоновичу, я маю все вибивати через «штовхачів»? Посилати гінців з мішками. З корзинами. З грішми. По яких статтях це списувати? Чого я маю когось просити, комусь щось обіцяти? Де «Сільгосптехніка»? Чи вони, може, так планують і виробляють, як ми врожаї? З кожним роком все більше. На папері. Бо у звіті трохи дописую я, трохи район, трохи область. Де запасні частини? Де люди, які за них відповідають? Скільки воно триватиме?

Іларіонович мовчки досмоктав «Приму». Задушив бичка об дно попільнички. І тільки розтулив рота, щоб відповісти, у дверях з’явився Курочка:

— Дозвольте!

— Заходьте, заходьте! — пожвавішав Федорович. — Сідайте.

— Михайловичу! — сказав раптом Іларіонович. — Давайте напишемо вільхівський вальс. Або польку…

Це було ранньою весною. Ряба дивилася лупатими очима на плакат, що висів перед її мордою: «Ялова корова обходиться державі 450 крб. Ліквідуємо яловість!» Зоотехнік почепив його перед приїздом комісії.

Комісії навідувалися часто.

І зоотехнік завжди щось чіпляв. Або до їх приїзду, або після від’їзду. Але жоден плакат так не хвилював Рябу, як оцей. Коров’ячою інтуїцією відчувала якусь халепу.

Колеги Рябої тинялися по загінці. Чухалися лобами. Словом, проходили коров’ячі будні звичайної комплексівської загінки.

В цей час у корівнику з’явилося двоє. Один розмахував руками і кричав:

— Почистити! Щоб все блищало. Підфарбувати!

Інший відмахувався:

— Фарбуємо щотижня. Чистимо щодня. Не блищить. Бо це ж корівник, а не медпункт. Худоба є худоба. Ось стоїть. Лупає очима. Хіба ти знаєш, що у неї в голові?..

Той, що розмахував руками, кинув погляд на плакат, перед яким стояла Ряба:

— Що вона читає?

— Про ліквідацію яловості.

У цю хвилину Строката, що стояла позаду Рябої, вискочила їй на спину.

Строката завжди любить кататися на чужих спинах. І до жолоба перша пхається. А коли женуть на доїння, плететься позаду.

— Де зоотехнік? — крикнув той, що махав до них руками.

Наче з-під землі виріс зоотехнік.

— Куди ви дивитеся?..

Зоотехнік дивився в підлоґу.

— Чому досі не ліквідована яловість?

— Ліквідуємо! — переступав з ноги на ногу зоотехнік…

Коли Рябій ліквідовували яловість, вона дивилася переляканими очима на зоотехніка. І згоряла від обурення.

Хотілося заревти: «Що ви робите, антихристи! У мене вже чотири місяці як телятко в утробі!..» Але вона тільки жалібно протягнула: «Му-у-у…»

Курочка вийшов з контори. Прямував до машини. Але позаду почув:

— Ви не у Вільхівку, випадково?

Оглянувся. Неподалік стояло створіння, подібне трохи на ангела, трохи на манекена.

— Не випадково, — пожартував Курочка. — Сідайте. Таку гарну дівчину можна і на край світу везти.

Дівчина для годиться сказала:

— Що ви! Що ви! Хіба я гарна?

І закрила очі. Тим самим дала можливість Курочці роздивитися те, що він не наважився б розглядати при її відкритих очах.

Потім вона зауважила:

— На край світу мені поки що не треба. А ось до Києва…

— До Києва, то й до Києва, — погодився Курочка. — «Если женщина просит…» То у Вільхівку чи до Києва?

— У Вільхівці я заберу сумку…

Проїжджаючи повз свій «маєток», Курочка кинув погляд на подвір’я.

Пасажирка перехопила його:

— Цю хату, кажуть, купив якийсь композитор.

— А чому «кажуть»?

— Бо я не знаю точно. Я у селі не живу.

— Де ж ви живете?

— У Києві.

— Що ви там робите?

— Працюю.

— Де?

— Це що, допит?

— Майже. Я мушу знати, кого я везу. А ви не назвали навіть свого імені.

— Мене зовуть Люня. А вас?

— Мене? Геннадій Михайлович.

— То ви, може, і є той самий композитор?..

— Може…

— О-он як…

— Як?

— Дивно.

— Що тут дивного?

— Ніколи ще не бачила живого композитора.

— А що? Тільки мертвих?

— Ні. Просто так близько… Навіть не думала, що буду отак їхати…

Курочка пригальмував. Повернув носа до супутниці:

— Роздивіться добре. Оце ніс. Оце вуха. Отут у мене родимочка. Це в мене зуби. Двох нема. Місток. Залізний. Тоді, коли повипадали зуби, на золоті не було грошей. Тепер, коли є гроші, не випадають зуби…

— І багато у вас грошей?

— А скільки зубів у вас нема?

— Одного. Ну зуб є. Але коронку треба поставити.

— На один зуб якраз вистачить. А від коронки — ще й зостануться… Хочете, я вас поцілую?

— Так відразу? Отак, при дорозі?..

— Тоді від’їдемо. Отуди, на Бабинці. Щоб нас не бачили.

— Я нікого не боюся.

— Тоді приготуйтеся. Я вас цілую…

До поцілунків Люня була готова завжди. Щодо нашого героя, то в нього було більше бравади, ніж інтимних поривів.

Тому всю ініціативу перехопила Люня.

Тільки Курочка нахилив свого довгого носа, вона обхопила руками його худу шию, припала вустами до вуст. Та з такою пристрастю, ніби цілувала Римського-Корсакова, Баха і Чайковського, разом узятих…

Оскільки ніс у Курочки був закладений «внаслідок респіраторного захворювання», його власникові не було чим дихати.

І він став пручатися.

Люня подумала, що так легко упіймане щастя виповзає з її рук. І пустила в хід додаткові резерви. Перед ними Курочка не встояв.

Сталося це, дорогий читачу, на сорок дев’ятому кілометрі від Києва, по Варшавському шосе. Недалечко від клавдієвського повороту.

Запам’ятайте це місце. Бо для дальшого життєпису нашого героя воно матиме неабияке значення. Бо Люня не Катерина II. І ніхто по місцях її зупинок пам’ятних знаків не ставитиме.

Дачі за Вільхівкою росли, як гриби після дощу. Поки що це була тільки назва «дачі». Бо стояли тут переважно старі трамвайні вагони, кіоски, дерев’яні туалети, буди із спецмашин, телефонні і міліцейські будки. П’ять соток землі, що були у розпорядженні кожного дачника, тягнули до себе усе, що десь не так стояло, чи не так лежало. Ті, що мали доступ до державних будівельних матеріалів, уже встигли спорудити двоповерхові котеджі. Якби якийсь філософ постарався вивчити соціальні наслідки від отих дачних наділів, то, безперечно, відзначив би, що приватна власність одразу ж поділила дачне суспільство на багатих і бідних. Як на долоні вимальовувалися ті, що можуть вкрасти багато. Ті, що можуть вкрасти бідно. І ті, що ніяк не можуть вкрасти. Або не вміють цього робити.

Коли б якийсь принциповий працівник міліції чи прокуратури, проходячи повз дачі, згадав про свій службовий обов’язок чи захотів зробити службову кар’єру, йому не треба було б недосипати ночей, розгадувати злочинні ребуси, розкопувати тайни підступних хитрунів. Тут усе на поверхні. Приїжджай, бери разом з трамваєм, кіоском, котеджем чи тією ж таки міліцейською будкою. Але у нашій міліції і прокуратурі кар’єристів нема. І дачний кооператив «Левада» спокійно розростається.

Дід Затірка мружився з-під козирка картуза на оте розмаїття споруд:

— Дивися, Михайловичу, розповзлося по землі, як лишай.

Курочка, що кректав з лопатою в руці, випростався, витер спітнілого лоба.

— Невдале порівняння, діду. Лишай — хвороба, біда. А це для людей — радість. Ще одна життєдайна сила. Та й земля оновлюється. Що там було колись? Болото. Мочарі.

— Оновлюється, кажеш? Може, й оновлюється. Он криниці в селі пересихають. Це вже нове для Вільхівки. Та й люди оновлюються. Ганна вже не їде з молоком до Києва на базар. Сидить і торгує біля воріт. І дере так, як на базарі. Бо для неї той, хто купує, не людина, а дачник. Гаврюша он столяром став. Обслуговує дачників. Аркадій зі своїм Вітьком гасають по дачниках, як піп з кропилом по парафії. Колодязі копають. Люди дачникам падалиці продають. Хтось думає про те, що пропадає колгоспне сіно?

— Так-то так, діду. Але ж ці люди все одно в колгоспі не працюють. Одні — пенсіонери, інші — в Києві на роботах.

— А земля в колгоспі чия? Хто її здавав? Його батько чи його дід? Кого на неї наймати? Японця, у якого бракує землі? Не правильно, Михайловичу, в нас тут закручено. Десь хтось спеціально шкодить. Якийсь диверсант…

— Ай, діду! У нас диверсантів стільки… В кожному науково-дослідному інституті. Якщо впровадити все, що вони видумують, — не треба атомної бомби, нашестя саранчі чи всесвітнього потопу…

— А ти мені скажи: куди керівництво дивиться?

— Вибачте, діду, по-моєму, ви вчора сварилися з бабою?

Дід витріщивися.

— Точно. Сварився. А ти звідкіля знаєш?

— Розвідка, діду. Розвідка.

— Бач, які люди. Вже й це донесли…

— То за що ви сварилися?

— Та-а. Воно тобі треба, чуже горе…

— А все-таки? Цікаво.

— Взяла косу. Пішла вкосити трави. Так покосила. І камінці, і кілочки всі в землі познаходила. З коси пилку зробила…

— За це й сварили? Хвалити треба. Що сама за косу взялася.

— Не бабське це діло. Має піч — хай глядить у неї. П’ятдесят років товкмачу, і все одно заносить…

— П’ятдесят років. Бачите. П’ятдесят років ви не можете перевиховати одну бабу. Свою. Не можете знайти з нею спільної мови в усьому. А в державі — скільки мільйонів. І багатьох-пребагатьох, очевидно, не на своє місце поставлено. Беруться вони не за своє діло. Хоча й з добрими намірами. Хіба керівництво може скрізь додивитися? Якщо кожна людина не буде дивитися сама собі в душу. І звіряти її з душею народу, з душею держави. Та й душу держави за п’ятдесят років не виховаєш…

— Ти, Михайловичу, хитро закрутив, але трохи не в той бік. Звичайно, держава велика, людей багато. За усіма не вгледиш. Треба, як ти кажеш, щоб кожен звіряв свою душу з душею народу. А ти мені скажи, що таке душа народу, душа держави? І чи та душа має якесь конкретне визначення, якусь сталу оболонку? Чи не часто ми ту оболонку міняємо? І дивишся: вчора була душа, а нині вже не душа. Колись я вчив дітей історії. Окремі історичні факти до війни трактувалися по-одному, а після війни — зовсім по-іншому. А правда — тільки одна…

— Історія також на місці не стоїть. Знаходяться нові документи…

— Або пропадають старі…

— Якщо старі заважають жити по-новому…

— Я мислю, Михайловичу, що душа народу, як ти кажеш, має бути однією, постійною впродовж усього його життя. Як серце, як голова. А в основі тієї душі — здоров’я, традиції культура. Народ без традицій, то дерево без коріння. Будь-який вітер його повалить. Ти зауважив, що коли починаються нові війни, завжди піднімають старих героїв? Кожен з нас, сидячи в окопах чи йдучи в атаку, мав перед очима свою хату, своє село. Оце була моя душа… І так в кожного… І зараз для моєї душі дорога пісня «З чего начинается родина», а не космополітичне блеяння «Мой адрес не дом и не улица»…

— То що ви хочете сказати?

— Хочу сказати, що за помилки політичні ми розплачуємося економічно. Бере, припустім, Костиків Вітька у руки чемодан і каже: «Мой адрес — Советский Союз»! Гасає із кінця у кінець. Ніде місця не нагріє. Бо для цього треба мати щось у душі. А в нього, крім свисту саксофона та гупання закордонного бубна, там нічого нема. Ямало-ненецькі національні традиції, куди він подався за легким хлібом, у нього не прижилися. Свої розгубив по далеких мандрах. І тепер скрізь твердить: «Я — русский». А яку користь має російський народ від цього пристосуванця? Він збагатить його традиції, його культуру, його душу? При першій нагоді він наплює у неї, як наплював у душу свого народу. Пристосуванець ніколи нікому добра не приносив. А скільки ми виховали таких пристосуванців?

Усіх рангів і всяких категорій? І вони на жодному грунті не приживуться. Крім грунту користолюбства і утробної вигоди…

— Як же тоді, по-вашому, термін «радянський народ»?

— Радянський народ має складатися з духовно здорових, духовно повноцінних усіх народів, а не духовно кастрованих. Інакше це буде не народ, а стадо пристосуванців…

За тином появився Гаврюша:

— Що робиш, Михайловичу?

— Вростаю в землю… Поки що корінцями яблунь…

— Дід Затірка допомагає?

— В основному консультую, — зауважив дід.

— Як діла, Михайловичу? — спитав знову Гаврюша.

— Де?

— На іскуственном фронті.

— Як і на всіх фронтах.

— Крадуть? Ге?..

На в’язові сидить повнощокий місяць. Цвіркун наполегливо свердлить кущ бузини. Курочка на лавочці під яблунею. І так йому хочеться, щоб поруч була Люня.

Тоді на сорок дев’ятому кілометрі думав: «Експромтом прийшло, експромтом піде».

Не пішло. Зосталося. І свердлить мізки, як отой цвіркун бузину. Особливо коли місяць над в’язом. Особливо як сусідка Віра гукає з вікна: «Василю, іди лягай!»

Люня в село їхати не хоче. Категорично. Каже: «Давай зустрічатися тут. У місті. Або в машині». Вона схильна до індустріалізованого кохання. А Курочку тягне до сільського.

Оце нині сидить і думає. Покину місто. Назавжди ошалашуся в селі. Візьму собі молоду жінку. Ді-і-тей натворю! І меншеньких, і більшеньких. На досягнутому не буду зупинятися. Доки зможу. А то ось на 460 дворів одне дитя народилося. У школі учнів нема. Старі відходять, а молоді… Де ті молоді? Через кілька років у колгоспі не буде кому працювати. Сьогодні на одного тракториста по два трактори…

Звичайно, при всьому своєму ентузіазмі проблему робочої сили на селі Курочка не вирішить. Але своїм прикладом може запалити маси…

Заспівала хвіртка. До лавочки човгала баба Груня:

— Бачу, Михайловичу, ви нудьгуєте. Думаю, піду і я понудьгую.

— Сідайте, бабо.

— Та ще хтось побачить, то хтозна-що й скаже…

— Що нам, бабо, той «хтось». Ви вільні, і я вільний.

— Е, Михайловичу, кажуть, ви вже невільний. Кажуть, Клавка немарне приїжджала у село.

— Яка Клавка?

— А ви й не знаєте.

— Їй-бо, не знаю жодної Клавки.

— Так і не знаєте? А кого везли в машині до Києва?

— То хіба ж це Клавка? Її ж звати Люня.

— Така Люня, як я Магдалина. Це вона так сама себе перехрестила. Страмиться імені Клавка… Це ще те сокровище… Звичайно, це ваше лічне діло. Але моє діло — сказати. Ой, погана вона дівка, Михайловичу. Не зв’язуйтеся краще з нею…

— Що ви, бабо! Хіба я зв’язуюся? Попросила людина підвезти. Не відмовлю ж. Он і Килю возив, і Степанівну, і діда Затірку…

— А діда Затірку ви також цілували біля Пилипович?

Курочка отетерів:

— Ви що, слідом за мною бігли?

— На вертольоті летіла… Їхав один чоловік вільхівський по віники. Бачив. Казав: «Клавка вже Михайловича опутала. Тільки ноги з машини було видно…»

— Бабо, як ви думаєте: а завтра хтось не скаже, що ви мене опутали?

— Хіба Гаврюшина Василина. Бо вона он з-за фіранки заглядає.

Курочка повернув носа до вікна. Фіранка поворухнулася.

Здивувався, як це баба Груня дивиться в один бік, а бачить — в інший?

Баба пішла. Каже: «Радіо останні вісті перебалакає, то не засну».

А Курочка сидів. Пережовував сказане бабою. Гуділо все село. Бач, «Клавка». То це, ‘значить, про неї баби теревенили… «Не сокровище…»

Раптом схопився з лавочки. Пригадав загадковий сон. І дивний голос: «Під яблунею». А що, коли розкопати? Але глянув на Гаврюшине вікно. Фіранка там знову поворухнулася…

Курочка ніколи не міг подумати, що випадковий поцілунок може роздмухати в людині такий неспокій. Не знав, чи курця, який після довгої перерви знову запалив, тягне саме до тих цигарок, що йому нагадали смак куріння. Його ж тягнуло саме до Люні. Хай для усіх у селі вона буде Клавкою. Нехай для баби Груні вона буде поганою, легковажною. Часто старі звинувачують молодих у легковажності тільки тому, що самі вже не можуть бути такими. Курочку до Люні тягнуло.

— Ти мені потрібний, як бог! — сказала вона тоді в машині ангельським тоном.

Він пожартував:

— Для того, щоб відпускати гріхи, зароблені з дияволом?..

Розум підказує йому те саме, що й баба Груня. А все решта розуму не слухається. Згадає той ангельський шепіт, і готовий цю ж хвилину знову бути богом. А чому б і справді не бути богом, коли на тебе моляться? Правда, чи надовго в неї вистачить отієї богомільності? Чи не перекинеться вона в іншу віру?

Згадав бабу Груню. Якось прибігла: «Михайловичу, заховайте мене! Штунди за мною ганяються… Хочуть у свою секту загітувати…»

Вже, мабуть, спить баба Груня. Радіо останні вісті відговорило давно…

Бідні баби Груні. Живуть самотньо. Без дідів. Без дітей. Вітька, син, недалечко тут. У райцентрі. Але приїжджає тоді, як треба кабанчика заколоти. Картоплі накопати. Малини дітям нарвати… Вдень бабам Груням ще сяк-так. На вулиці. Між людьми. На городі. З коровою поговорить. Півня висварить. А ніч сірою пусткою загляне у вікна — тоскно на душі і самотньо. Наче в могилі… «Скільки того життя, — жартує баба Груня. — Як у зайця хвоста». А за тими жартами глибоко криється жаль і біль материнський…

«Скільки того життя». Скільки б його не було, але задумано воно так, щоб діти зростали при батьках, а батьки вмирали при дітях. Та світ, як каже дід Затірка, перевернувся догори ногами.

Хтось відчинив хвіртку. Підійшов до вікна. Постукав.

— Ей! Композітор! Одкрий!

Голос хриплий, п’яний і незнайомий.

— Хто там? — спитав Курочка.

— Це я. Федя. У тебе моєї Гальки нема?

— Якої ще в біса Гальки?

— Якої, якої. Не знаєш якої?

Курочка вийшов на подвір’я. Присвітив ліхтариком. Десь цього типа він уже бачив.

— Заходьте! Подивитеся.

— Ні, ти скажи. Може, є? Я по-доброму…

— Заходьте!

Федя несміливо ступав попереду. Курочка ліхтариком йому присвічував. В хаті увімкнув світло. Тепер згадав.

Вперше бачив цього типа, коли селом йшла похоронна процесія. Люди йшли за покійником. Хто плакав. Хто в смуткові опустив погляд до землі. А оцей Федя вихилитав із Килиного подвір’я, став перед процесією і почав диригувати.

— Сідайте! — вказав на стілець Курочка. — Хто ви такий? Хто ваша Галька? І чому вона має бути у мене?

— Я — Федя. Ти хіба мене не знаєш? Мене всі знають. Мене називають у селі «бюро добрих услуг». Я, кому нада, дров нарубаю, кому нада, ямку викопаю на кладбищі. Грошей не беру. Так, сто грам…

— А Галька хто?

— Моя… Жінка… Ти що, не знаєш? Сама сказала: «Захочу, тебе кину, а за композитора вийду… Він не жонатий…» Слиш, оддай мені її. Я тобі що нада зроблю. Нада — дерево зрубаю. Нада — гній розкину. Поставиш сто грам — і за те спасібо…

— Слухай, чоловіче, не знаю я твоєї Гальки. І знати не хочу. На біса вона мені потрібна?

— Як на біса? Ти що обижаєш мою жінку! Вона у мене красавиця. Вона у мене глава сімейства…

— А ти в неї хто?

— Я-а-а? Я у неї человек… Слухай, композітор, дай сто грам. Гаврюша казав, у тебе всегда є що випить…

Курочка спочатку думав дати. Щоб швидше пішов. Але дай йому сьогодні — прийде завтра. І буде ходити, поки «ямку тобі не викопає».

— Слухай, «человек»! Нема в мене горілки. І не водиться. Це Гаврюша тебе обдурює. Щоб з хати випхати… Іди он краще до Леонтія. Він учора гнав…

— Не піду! Він б’ється. А в мене вже й так тільки одне ребро зосталося…

Вранці Курочка прибив до хвіртки ще одного гачка, знизу. Щоб з вулиці не можна було дістати.

Гаврюшина Василина прокоментувала цю подію по-своєму:

— Крючків на хвіртку понабивав. Щоб сусіди не ходили…

Що таке туризм, ти, читачу, знаєш. Це коли людині набридло дивитися на свою хату і вона їде розглядати чужу. Для більшого контрасту вражень міські люди їдуть у села, а сільські — в міста.

Доярок згаданого нами колгоспу преміювали поїздкою у зоопарк.

Жінки захоплювалися шкурою ягуара, дивувалися з неповороткості бегемота, з величі слона, плювали на безсоромність шимпанзе.

Подивилися ще на верблюда. Котрась зітхнула: «Нещасна скотина».

З’їли морозива. І подалися до виходу.

Раптом одна з доярок гукнула:

— Мотько, дивись. Он твоя Клавка з якимсь іноземцем!..

Мотрона повернула голову. Під розкосиченою вербою, на лавочці, сиділа Люня. Закинувши ногу на ногу, диміла цигаркою. Поруч, обвивши рукою її плечі, лупав більмами очей смуглявий, як дозріваюча слива, і кучерявий, мов новонароджене ягнятко, парубійко.

Мотрона остовпіла. Їдучи до Києва, глибоко в душі сподівалася зустріти Клавку поруч з композитором Курочкою. Відлуння про подію на сорок дев’ятому кілометрі долетіло і до її материнського вуха. І крихіткою надій пробралося до материнського серця.

І тут цей кучерявий. Наче затемнення сонця.

— Клавко! — закричала Мотрона.

Люня стрепенулася. Побачила неподалік гурт сільських жінок. А між ними свою маму. Схопилася з лавочки і чкурнула в кущі. Розгублений парубійко здивовано лупав очима. То на кущ, де зникла Люня, то на гурт жінок.

— Лови її! — гукнула котрась з доярок.

І жінки гайнули в погоню за Клавкою.

Мотрона підійшла до лавочки. Не то з острахом, не то з надією, що оцей далекий і чужий для неї суб’єкт перетвориться раптом на композитора Курочку.

Але дива не сталося. Кучерявий парубійко дивився на розгублену гнівну жінку й белькотів:

— Не бьєй мінья… Я — студент…

Курочка працював. У нього з’явилося натхнення. Відомий поет Тулумбас-Задунайський написав слова для вільховецького вальсу. І композитор шукав мелодію.

У квартирі задзвонив телефон. Курочка знехотя взяв трубку. Звідти долинуло:

— Гена, привіт! Це Люня. Треба негайно побачитися…

Дихала вона так, ніби за нею гналося стадо бізонів.

— Приїжджай! — кинув Курочка.

Люня примчалася розпатлана і захекана:

— Ти повинен мене врятувати! У разі чого — ми з тобою сьогодні з самого ранечку і до вечора були у тетерівському лісі. Їздили по гриби.

— Та які у травні гриби?

— Ну, по квіти.

— А те «у разі чого», що?

— Потім, любий. Потім, зайчику. Дай-но мені відсапатись…

Курочку ще ніхто не називав зайчиком. І він рішуче сказав:

— Поїхали!

— Куди? — здивувалася Люня.

— До тетерівського лісу.

— Для чого, лапуся? Нам і тут буде добре. У тебе так затишно…

Лапусею Курочку вже хтось називав. Але він ніяк не міг пригадати хто. Бо це було дуже давно. А через якусь хвилю він взагалі втратив здатність думати і згадувати.

Погане чинити іншим людям здатні в основному лише ненормальні. Люди, яким чогось бракує. Або розуму. Або доброти. Або елементарної людяності. Або елементарної порядності. У редактора журналу «Струни серця» бракувало усього цього. Натомість він мав гонор короля, шкіру хамелеона, серце зайця, а душу блазня. Тому, коли він побачив на екрані телевізора колишнього свого підлеглого композитора Курочку, то затрусився:

— Дивись! Воно вже й у телевізор пролізло!..

Хабаренко, який на кожен дотеп шефа шкірив зуби, поспішив зауважити:

— І хату купив. У селі.

— В якому селі?

— У Вільхівці.

— Ти ба. А я думав, воно вже скопитилося. Це ж, мабуть, нахвалявся: «Я працюю в „Струнах серця“». Звичайно. Хто перед таким журналом встоїть? Ану, займіться. Перевірте.

— Я вже перевіряв. Все законно.

— Законно?.. Що ж воно там у тій хаті робить? Може самогон жене?

— Хто його зна? Музику, мабуть, пише.

— Музику пише. Теж мені Паганіні знайшовся.

Тут втрутився всезнаючий Матусевич:

— Феофане Антоновичу, Паганіні був не композитор, а скрипаль…

— Ще один Соломон знайшовся. Ви що, з ним до школи ходили?.. Юро, наливайте… А ви, — повернувся до Хабаренка, — поколупайтеся добре. Я впевнений, що там щось нечисто. І спробуйте дізнатися, хто його на той телевізор тягне? І напишіть куди слід. Тільки не шкодуйте паперу. Можете підписати вигаданим прізвищем. Чи поставте якогось сусіда. Там розбиратися не будуть… А то воно скоро й до заслуженого діяча долізе…

Хабаренко в «Струнах серця» в основному виконував роль шефових зубів.

«Талант, — твердив він, — поняття відносне. Як сірий колір. На білому фоні — він темний, на чорному — світлий. А совість — пережиток. На совість посилаються тільки слабаки. Які не мають сили волі боротися за місце в житті».

І він боровся. Місце в «Струнах серця» виборов ковбасою. Яку привозив з одного обласного центру. Місце біля шефа — лящами і пляшками, які чіпляв йому на вудку. Місце в колективі — махінаціями, протекціями, діставаннями, торгуваннями і влаштовуваннями… Було ще одне місце, яке чекало Хабаренка. Але він туди не прагнув. Тому виїдав усіх, хто хоч трішки знав його біографію.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв свого редактора Хабаренко, — коли я вже візьмуся, то далеко він не пролізе… Все-таки «Струни серця». Журнал, який має пряме відношення до композиторів…

Машина голови колгоспу гуцикає по бруківці.

— Хотів би я, Федоровичу, організувати у селі музичну студію. Навчити дітей хоча б азів музики, — каже Курочка.

— Мені б, Михайловичу, ваші клопоти… Скажіть, а у вас там, у Спілці композиторів, є плани? Доводять вам, що за рік маєте написати стільки-то пісень, стільки-то опер?

— Що ви? Кожен композитор сам планує. Те, що на душу лягає.

— Вам легше. А тут — з наради на нараду. Той планує. Цей переплановує. Про ініціативу говоримо, а за вказівками працюємо. Вчора чотириста чоловік цілий день сиділи в райцентрі і радилися, як краще зібрати сіно. Тоді став голова однієї сільради і каже:

— Вношу конкретну пропозицію. Усім, хто сидить в оцьому залі, взяти до рук коси…

Зал підтримав його бурхливими оплесками. А головуючий сказав:

— Не фокусничайте і не займайтеся демагогією…

То хто ж фокусничає? Скільки можна говорильнею займатися?

Три дядьки в когоспі «Перемога» сіно скирдують, а тридцятеро «семінаристів» з усього району стоять.

Вивчають досвід.

— То кому ж, Федоровичу, як не вам, головам, ці питання ставити?

— Думаєте, не ставимо.

— І що ж?

— Інерція. Та й забагато розвелося отих, що папери всякі складають. Щоб оправдати своє сидіння у якійсь установі, хтось сидить і мудрує: чим би то про себе заявити? Щоб вище не сказали, що нічого не робить. А паперовий циркуляр, як грудка снігу в горах. Викликає лавину. І того, що в самому підніжжі, засипає. Де вже там до ініціативи, коли на циркуляри не встигаєш відреагувати… Хто більше за мене і моїх людей знає, що нам сіяти, скільки нам сіяти, коли сіяти? Що мені тримати і чим годувати?

Раптом він пригальмував.

— Ану, давайте на хвильку вийдемо.

На подвір’ї крайньої хати диміло невеличке вогнище. Коло нього пританцьовував чоловік.

І співав.

Недалечко від нього стояв голова сільради. А біля хати на чім світ лаялася жінка:

— Щоб ти згорів, проклятий. Щоб ти вже дусту напився! Щоб тобі руки повивертало!..

Ми підійшли.

— Що сталося? — спитав голова колгоспу.

— Те ж саме, — пояснив голова сільради. — Знову демонстративно палить труси… — І пояснив Курочці: тільки нап’ється — посеред подвір’я спалює. І співає:

«Тебя я больше не увіжу, прощай, родная, навсегда…»

Федорович зауважив:

— Бачите, Михайловичу, які таланти у нас є? Жінка його — передова доярка. Прекрасні діти. Вчаться гарно. А він… — І до нього: — Чого не на роботі?

Одповіда:

— У мене одгул.

— Який одгул? Хто вам його давав?

— Кобила. Вона сьогодні лоша привела.

— Я вас заберу від коней.

— Голова, не нада. Це впоследнє. У мене вже більше трусів нема.

Машина гуцикала далі.

— Іларіоновичу, — кинув голова колгоспу голові сільради. — Ось Михайлович хоче в нашому колгоспі організувати музичну студію.

— А що. Непогано. Тільки де дітей взяти? Якби ось з пенсіонерів… Гаврюша на гармошці грає…

— Жарти жартами, — посерйознішав Федорович. — А думка хороша. Нехай хоч двоє дітей вчаться. Хоч одному з них прищепиться любов до музики. І то добре… Прикиньте, Михайловичу, які інструменти треба та все інше.

— Завтра ж дам список. Щоб ви не передумали.

Біля свого двору Курочка зійшов. Подякував голові, що підвіз його. І тут же наткнувся на Гаврюшу:

— Чуй, Михайловичу, Клавка Мотрончина того. З чорнявеньким у зоопарку… Жінки вільховецькі бачили, коли на екскурсію їздили. Хотіли упіймати її. Дак втекла…

— То скажіть Мотроні. Чого ви мені кажете?

— Да так.

— Заходьте на подвір’я. Чого стоїте у хвіртці?

Гаврюша підійшов до колодязя:

— Колодязь уже викопав? Вода є?

— Дуже мало.

— Скрізь у колодязях вода впала. І в Килі, і в діда Затірки, і у Володьки. Щось у світі, Михайловичу, робиться не те. Все, кажуть, той космос наробив. Чув? Америку зовсім заливає.

— То, може, наша вода втекла до Америки?

— Що там, своєї нема? Вони там, брат, живуть… Там води хвата. Он пепсі-колу нам продали. Вадька привозив. Куди твоє діло… Дід Затірка тебе шукав.

— Що він хотів?

— Хто його знає. Мо’, орла хотів тобі подарувати.

— Якого орла?

— Ну, він же ріже. З дерева. Всяку звірину. І роздає. Чудак. Продав би. Володьчиниго Васька вчить різати. Дак Володька вже два орли продав дачникам. По червінцю. Дід як дізнався, перестав з Володькою говорити. Каже: «Я з твого сина хотів виховати художника, а ти робиш з нього спекулянта».

— А в діда є свої діти?

— Нема. Був син. На інженера вчився. І загинув. У горах. Ото що лазять з вірьовками… Теж чудний. Таку роботу мав… Нада йому були ті гори… Правильно я кажу? Ге?

— Неправильно. Значить, людина без цього жити не могла.

— Як це не могла? Що, йому гроші за це платили? Дак-от бач. Поліз — і нема.

— Кумейків Петро ось не ліз. І нема.

— Дак Петро на мотоциклі розбився. Гнав дуже.

— Чи ось сусідка ваша. Ганна. І на гору не дряпалася, і на мотоциклі не гнала. А також нема. Кожному своє…

— Здрастуйте, Михайлович! — гукнув з-за воріт дід Саня.

Дід Саня з двома глибокими шрамами на лиці. Хтозна від чого. І з довгим від природи носом. Завжди з’являється несподівано. Коли точиться якась дискусія. І переносить ту дискусію у зовсім інше річище. Тоді, коли течія дискусії набирає майже катастрофічного розгону, він так само несподівано зникає.

— Здрастуйте, діду!

— Сам приїхав чи з жінкою?

— А де ж у нього та жінка? — втрутився Гаврюша.

— Я тебе не питаю. Може, чоловік женився.

— Нема на кому, діду. Ніхто мене не хоче.

— Таке скажеш. Будь-яка дівка з села за тебе піде.

— Йому просту ніззя, — сказав Гаврюша. — Йому треба артистку. А це, я тобі скажу, не солодко. Візьми, к приміру, балерину. І весь час переживай, що вона впаде…

— Хто тобі вікна ставив, Михайловичу? — раптом перевів розмову дід Саня.

— Сам.

— Та йди к фенькіной матері! Сам. Може, й двері сам?

— І двері сам.

— Хіба ти вмієш?

— Ти що, — втрутився Гаврюша. — Чоловік у школах вчився. Образований. У нього даже витерпас є.

— Ти хочеш сказати, що ти також образований? Бо в тебе ватерпас?

— О, у мене витерпас вже давно. У мене, брат, витерпас що куди твоє діло. В селі такого нема. Я ще коли був бригадиром дорожньої бригади…

— Вкрав?

— Що ти дзявкаєш оце! Вкрав! Достали мені. Хлопці.

— Значить, вони вкрали.

— Не сваріться, — вмішався Курочка.

— Дак він завжди підколює, — поскаржився Гаврюша. — Хуліган старий.

— Ти звідки родом? З Хуторів? — спитав дід Саня Гаврюшу.

— Дак що? — здивувався Гаврюша.

— Так у вашому селі і цвинтаря до революції не було. Бо всі по тюрмах вмирали.

— Ти-ти… Знаєш, хто ти?..

— Заспокойтеся, Сильвестровичу. Дід жартує.

— Жартує. Я тоже не лопух. У мене тоже нерви. Я світу скіки з’їздив. Даже в Харкові був. Я теж чоловік…

— Чоловік, — передражнив дід Саня. — Курка також птиця. Та не літає.

З-за тину показалася голова Василини:

— Гаврюшо! Іди додому.

— Йди! — кивнув дід Саня на тин. — Он гукає.

Бурмочучи щось під ніс, Гаврюша пішов.

— Піду і я! — сказав дід Саня.

Курочка поцікавився:

— За що ви так його?

— Не зійшлися характерами…

Люня не вилазила Курочці з голови. Видно, що про їх стосунки знає усе село. Тепер ще й той студент. Де він взявся на голову Курочки? Ось навіщо їй було алібі тетерівського лісу. Ні, Курочка не дурень.

Спостерігаючи за життям, читачу, ти, певне, зауважив: найбільше кричить про своє геройство той, хто ніколи не може стати героєм. Що ж до нашого героя, то він і сам відчував — відрубати отак просто свої почуття до Люні не зможе.

Звір, який скуштував з рук приборкувача шматок цукру, вже не звір. Він ще гарчить. Дряпається, крутить головою. Войовничо піднімає хвоста, стрибає. Але ці стрибки стають все меншими, в’ялішими. Гарчання лагіднішим. І нарешті дресирувальник сідає звірові на шию або безкарно тягне його за хвоста.

Справжнього дресирувальника приборканий звір не цікавить. Його захоплює сам процес приборкування. Відчувши, що звір — уже! не звір, приборкувач його залишає. І береться за іншого. І приборканий хоче солодощів. Приборканий прагне, щоб його погладили. І реве. Уже не погрозою, а розпачем.

Щодо нашого героя, то він зараз був подібний на дитину. Яка потрапила у темну кімнату. Щоб не так боятися, погрожує у темінь голосними викриками.

— Ні! Я не дурник! — сказав рішуче Курочка…

Якби, читачу, саме цей критерій вирішував інтимні питання, то академіки женилися б тільки з академічками, професори з професоршами, кандидати наук з кандидатшами. Тоді були б не сім’ї, а суцільні наукові центри. У яких замість ніжних слів говорили б формулами, а замість дітей появлялися б на світ роботи.

Захисні центри людського організму завжди вступають у дію, коли людині це вкрай необхідно.

Треба було щось робити. Знайти винного. Курочка ще довго ходив по подвір’ї. Тоді пригадав, що збирався сьогодні лупати піч, яка займає півхати.

Зажадав зруйнувати те, що його породило.

Старі поліські печі, читачу, це неприступні доти. Сокира дзвенить, вдаряючись об їхню броню, і рикошетить, як недолуга куля від першокласної броні танка.

У дитинстві Курочка бачив опалені війною села. Над попелищами чорніли лиш уцілілі задимлені печі і цілились у небо димарі. Тоді наш герой думав, що це спеціально так залишають, щоб люди мали де варити їсти.

Курочка цюкав сокирою у затверділу глину і тупо посміхався. Потім сковзнула думка: може б, піч не розбирати? Зоставити для екзотики? І сушіння фруктів. Але чим далі цюкала сокира, тим більше зростав руйнівничий азарт.

Курочка уявив собі, як люди носили відрами глину, землю. Сантиметр за сантиметром утрамбовували її. Мурували. Виліплювали, білили. І відчув себе таким міні-руйнівником, міні-варваром. Дивне відчуття супроводжує людину, коли вона щось руйнує. Нестерпне прагнення спустошити. Чим далі цюкала сокира, тим більше воно наростало. І душило оте, вже кволе: «А може б, залишити?» Хотілося швидше пустки. Бо пустка нічого не нагадує. Пустка не будить жодної думки. Згадав кимсь колись сказані слова: «Дурний любить, коли скрізь рівно». А жорстокий, мабуть, — коли скрізь пусто. Мабуть, у кожній людині сидить трохи дурень і трохи варвар.

У дверях з’явилася баба Груня.

— Драстуйте, Михайловичу!

— Здрастуйте, бабо Груню!

— А я думаю, що воно так гупає.

— Дурень, бабо, завжди чимось гупає.

— Даремно ви розбираєте. Тепер такої печі вже ніхто не зробить.

— Може, й даремно. Та вже почав… Грубку поставлю. Нову…

— Михайловичу, я вам хотіла сказати ось що. Позавчора, увечері, коли вже добре стемніло, я дивилася у вікно на вулицю. Глядь, у вашу хвіртку зайшов хтось. Думаю, дай, погляну. Може, хтось обікрасти хоче. Підійшла до тину, притаїлася і дивлюся. Бачу, почав щось під яблунькою копати. Тут на Василевому подвір’ї засвітилося світло. І він поспіхом до хвіртки.

— Упізнали хто?

— Упізнала. Отой, що живе на Гальчиній хаті.

— Я не знаю, хто там живе.

— Ну, вони недавно сюди приїхали. Альберт його звати. А її — Діна.

— А звідки вони переїхали?

— Хто їх знає.

— Де той Альберт працює?

— Чи не у Києві.

— М-да, — сказав Курочка. — Що він міг там шукати?

— Може, хотів корінці яблуньки повредити.

— Яка йому з цього користь?

— Може, Гаврюша підмовив. За те, що ви йому половину не віддали.

— Ви, бабо, нікому нічого не говоріть. Я постараюся сам це розплутати. Тільки час від часу наглядайте. Хто у двір заходить. І що там робить.

— Я і так поглядаю, Михайловичу…

Баба пішла. Курочка заглянув під яблуню, Знову видно було сліди копирсання.

Що за чортівщина, думав Курочка. Значить, справді є щось закопане.

У порядності Курочки як громадянина, читату, сумнівів нема. Якби там під яблунею він знайшов закопаний скарб, то, не вагаючись, віддав би його в руки державі. Правда, наш герой більше був схильний думати, що згаданий бабою Альберт — рецидивіст. Когось пограбував. Утік з міста в село. Гроші про всяк випадок закопав на чужому подвір’ї. Тепер, коли з’явився хазяїн і міг на них натрапити, вирішив забрати.

Якщо я ті гроші викопаю, подумав Курочка, то слідчі органи не матимуть чим довести злочин. Якщо дам викопати йому і переховати — навряд чи вдасться їх знайти.

Наш герой довго ламав голову, що робити. І вирішив піти в міліцію…

Ряба привела двоє теляток. Рівно через п’ять місяців після того, як їй організовано ліквідовували яловість. Блискучі і мокрі її діти лежали на долівці. Ряба їх вилизувала. І не знала, що в цей час по телефону летить депеша: «Ряба отелилася!» Не знала Ряба і того, що після горезвісної ліквідації її яловості отой незнайомець сказав: «Рябу беру під особистий контроль. Якщо вона не приведе теля, шукайте собі роботу».

Тому вона здивувалася, коли побачила у корівнику цього ж незнайомця. І захвилювалася: «Невже знову будуть ліквідовувати яловість?» Жалібно мукнула.

Незнайомець підійшов до неї. Оглянув теляток.

— Ну-у! — дивився владно на зоотехніка. — Якби не підштовхнув, корова досі ходила б ялова.

Зоотехнік покірно кивав головою.

— Телята, сподіваюся, здорові? — продовжував незнайомець.

— Здорові! — підтакував зоотехнік. — Тільки вони п’ятимісячні…

— Як п’ятимісячні? — здивувався незнайомець.

— Так. Ось журнал, бачите? Ось. Рівно п’ять місяців і два дні тому ми її запліднювали…

— То чого ж ви мовчите, чорт побери! Це ж рекорд! Поставте її в окреме стійло. Дайте підвищений раціон. Бережіть як зіницю ока!

Нарешті Ряба відчула під ногами не слизький метал, а тверду землю. Спиналося на ноги її потомство. Буцикало блискучими мордочками у тверде вим’я. Ясла повні кормів. Строката не відпихає її рогами. Скільки треба тварині для щастя? А тут ще приїхав кореспондент. З усіх боків обфотографував її й теляток.

Потім почали їздити делегації. Довго біля неї простоювали. Зоотехнік пояснював їм нові методи розвитку тваринництва. Розповідав біографію Рябої. Біля стійла Рябої пройшов семінар: «Про впровадження нового прискореного методу вирощування телят».

Ряба й сама повірила, що привела за п’ять місяців.

Самодіяльність району дала концерт у корівнику. Сюди ж привезли піаніно. І якийсь композитор Геннадій Курочка зіграв свою кантату на честь Рябої.

І тут знову сталося щось незрозуміле. Одного дня до неї прийшли. Забрали телят. А її виштовхали з персонального стійла і заштовхали в загальний корівник. З того часу вона не бачила ні того незнайомця, ні свого зоотехніка. Тільки гіркі спогади час від часу ятрили коров’ячу душу. Навіщо? Навіщо спочатку отак піднімати, а тоді так опускати?..

Випадок у зоопарку Люню насторожив. Вона розуміла, що є загроза на кожному кроці зустріти когось з Вільхівки. І ці агресивні дикуни одним своїм тубільним вибриком можуть закреслити всю її цивілізовану біографію. Такими зусиллями і такими жертвами витворену. Можуть зіпсувати її стосунки з усіма, кого вона прихилила до себе. Те, що Бамбіно після десанту в зоопарку обминає Люню десятою дорогою, не страшно. З нього вона своє взяла. Страшніше втратити композитора. Правду кажучи, як об’єкт кохання, Курочка її не цікавив. Він потрібний їй як труба. Через неї Люня, прибравши певної форми, пролізе в мистецьке товариство. І ще в Люні є один план. Про який вона поки що боїться признатися навіть сама собі.

Про те, що сталося в зоопарку, звісно, йому донесуть. Отже, необхідна версія.

Люня прийшла до Курочки без попередження. Хоч домовлялися, що вона завжди перед приходом має дзвонити по телефону. Було це на світанку. Біля четвертої години. Чи вона ще не лягала, чи вона вже встала, чи вона кудись спішила, чи звідкілясь поверталася — невідомо.

Наш герой, як, в основному, всі герої о цій порі, ще спав. І, розбуджений таким візитом, він, звісно, витріщив очі.

Люня кинулася в атаку.

— Не дзвониш! Не приходиш! Я чекаю. Страждаю. У моїй голові чортзна-які думки…

— Яка голова, такі й думки, — позіхнув Курочка. — Ти що, до мене у другу зміну прийшла? Чи в третю? — Аж сам здивувався своїй рішучості і твердості.

Тепер уже витріщилася Люня. Вона ще не бачила Курочки у такому неприступному вигляді. Тому пустила в дію резерви. Відвернулася до вікна. Зашморгала носом.

— Вже тобі наговорили чогось. Набрехали. А ти й повірив… Теж мені мужчина…

«Мужчина», сидячи на краєчку софи, кілька разів клюнув носом. А тоді знову вмостився під ковдру. І промимрив:

— Хочеш, лягай виспися, тоді поговоримо…

Люні подали рятівну драбину. І вона, не гаючись, полізла по ній.

Коли виспалися, Курочка, як приборканий лев, був м’який і добрий.

Тільки між іншим спитав:

— Звідки взявся той кучерявий?

— З островів Зеленого Мису.

— Тут звідки взявся? Де ти його викопала?

— У зоопарку. Він попросив, щоб я йому розказала, як який звір називається. Тоді сіли на лавочку. Перепочити. А тут — баби…

— Чого ж ти втікала?

— Спробуй доведи їм, що це випадкова зустріч. Ну, так сказати, у формі шефства.

— Все село гуде.

При одному слові «село» Люню затрусило:

— Знаю. Мама писала. Хай буде. Хай воно западеться, те село…

— І що ти мамі відписала?

— Відписала, що вони обізналися. Це не я була. Бо я в цей день з тобою їздила по гриби.

— Ти що?!

— Нічого. Ми ж домовлялися…

Курочка не знав, яке відчуття в кролика, коли той вже наполовину проліз у пащу удава. Але йому пригадалася колгоспна контора, та хвилина, коли він іде до машини і його зупиняє голос: «Ви не у Вільхівку випадково?» І його відповідь: «Не випадково».

Невже й там вона була не випадково?

Курочка тепер був переконаний остаточно, що щастя на дорозі не валяється. Навіть особисте.

— Вся Вільхівка буде гудіти, що я з тобою… — промимрив Курочка.

— А я не боюся! Хай гуде. Я люблю тебе. І нікому не віддам! — сказала рішуче Люня. І вихлюпнула із своїх резервів нову хвилю ласки і ніжності.

Курочка дуже любив, коли йому хтось говорив: «Я тебе нікому не віддам!» І зараз у комплексі з отією хвилею воно, звісно, зачепило його душу. Проте почував себе, ніби у літню спеку хтось шубовснув на нього відро помиїв: приємне відчуття прохолоди й неприємне відчуття бруду.

Друге відчуття взяло верх над першим. Рука відсторонила Люню.

— Не треба! Ти мені вже отак! — черкнув ребром долоні по своєму адамовому яблуку.

Що ж, читачу, тут, як бачимо, нічого дивного. Кожна людина шукає того, чого їй бракує, а знаходить те, чого має по горло. Курочка не виняток. Тепер він розумів, що не треба легковажити істиною: ступаючи на невідому дорогу, добре продумай свій перший крок. Інші кроки будуть зроблені по інерції. Але було пізно. Вже діяла інерція. У супрязі з Люнею.

— Ах так! — сказала сердито Люня. — Уже в кущі?

— Те, що кущами починається, кущами й закінчується, — відповів Геннадій.

— Ти помиляєшся! — посміхнулася єхидно Люня, прищуривши хтиві очі.

Хто в житті не помиляється, читачу. Мудреці помиляються. Державні мужі помиляються. Навіть сам Господь-Бог помилився, сотворивши жінку. Кажуть, нібито старий потім каявся, ревними сльозами плакав: «Що я наробив!» Хотів її знову перетворити в Адамове ребро. Але вона вилізла боком.

Що ж до нашого героя, то йому самою природою суджено помилятися. Він людина творча. А якби творчі люди не помилялися, то де бралися б хороші твори?

Люня як несподівано з’явилася, так несподівано й пішла, в душі Курочки полишивши відчуття передгроззя. Рішучі вчинки в одних завжди породжують почуття тривоги в інших. Якби, припустимо, Анна Кареніна не кинулася під поїзд, що тривожило б читачів ось уже впродовж стількох років? Над чим вони проливали б сльози?

Курочка був далекий від тієї думки, що Люня може повторити вчинок Анни Кареніної. Проте не був певен, що вона не старатиметься затягнути під поїзд його. Під поїзд помсти…

Клуб села Вільхівки тримався на чесному слові, трьох стовпах, що підпирали стелю, і на завідуючому клубом. Якби завідуючому не треба було отримувати зарплату, клуб уже давно розсипався б. Афіша на обчухраній до драниць стіні сповіщала:

Нові односельці вже не раз просили Курочку:

— По телевізору виступаєте, може, виступили б і перед нами.

І ось він на сцені Вільхівського клубу.

Невеличкий зал заповнений дідами й бабами. Рідко, як маки у сучасному житі, рум’яніють молодиці та бронзовіють їхні чоловіки.

У першому ряді сидять баба Груня, Киля, Степанівна, Іванівна, Марківна, Гаврюшина Василина. А в центрі — Гаврюша з гармошкою.

Оскільки на сцені, крім телевізора, нічого нема, Курочка став поруч з ним.

Спочатку Курочка розповів, що таке композитор і що він робить. Одні кричали «знаємо», інші — «розкажіть». Тоді для ілюстрації композитор сказав, звернувшись до Гаврюші:

— Ось ви, Сильвестровичу, знаєте якусь пісню?

— Яку тобі нада? — конкретно спитав Гаврюша.

— А яку ви знаєте?

— Яку я знаю? Я знаю, брат, пісень, що куди твою…

— Ну, ось заграйте яку-небудь.

Гаврюша вийшов з гармошкою на сцену. Поправив на голові капелюх. Розтягнув міх. І полилася відома всім бадьора мелодія.

Він притупував ногою. У залі плескали.

— Ще? — питав Гаврюша. — Може, «яблучко»?

— Ні, ні! — зупинив його Курочка. — А ви знаєте, що ту пісню, яку ви грали, написав я?

Гаврюша насунув на очі капелюх. Ніяково посміхнувся:

— Нє-є, Михайловичу. Ту пісню образований чоловік написав. Я вже давно її знаю. Ще тебе тут в селі не було.

Тоді Курочка заговорив на тему дітонародження у селі. Хотів би створити музичну студію, а дітей нема.

— Он Клавка Мотрончина. Може, двійню скоро родить! — крикнув дід Саня.

Курочка зрозумів, що це камінь в його город. І в город того кучерявого. Але поскільки того в клубі не було, композитор гідно взяв весь удар на себе.

Проковтнув гірку пілюлю. Але тримався. І гідно відповів:

— Спасибі хоч їй, що народить!

Дід Саня не вгавав:

— Тут одним спасибі не одбудешся…

— В держави вистачить і ясел, і садків, — сказав під оплески Курочка. І спитав: — Може, в кого є якісь запитання?

Першим підняв руку той же дід Саня:

— Михайловичу, а ти міг би бути міністром?

На це запитання замість Курочки відповів Гаврюша:

— Конєшно, міг би. Я й сам міг би бути міністром. Сидиш собі і бамажки підписуєш… От токарем… Там, брат, треба кебети. Ще не туди руку встромиш…

Дід Саня знову підняв руку.

— Сиди! — смикнула його баба Груня. — Допався як дурень до барабана. Може, і я хочу щось запитати. Скажіть, Михайловичу, що там у світі зараз коїться?

Курочка знову не встиг відповісти. Знову вліз Гаврюша:

— Що у світі? У світі, брат, тяжко. Фашист оп’ять задирається. Газети треба читати. І телевізор слухать…

— Чи ж йому, паскуді, однієї війни мало? — сердилася баба Груня.

— І японець вооружається, — продовжував Гаврюша. — А Америка, так та, брат, уся в ракетах…

— А я тебе питаю? — перепинила його баба. — Що ти розбалакався, як дяк на хрестинах.

Курочка побачив, що виникає конфронтація. Сказав, що Сильвестрович має рацію. У світі становище зараз дуже напружене.

— Телевізор треба дивитися. І газети читать, — кинув підбадьорений Гаврюша.

— Я тебе як зараз вчитаю… Балалайка ти невгомонна! — кинула сердито баба Груня.

З місця підвівся дід Затірка:

— Михайловичу, ти мені скажи ось що: чому в селі зараз пісні не чути?

— Думаю, діду, що це вам більше знати. Співали, в основному, вечорами. І, в основному, молодь. Подивіться на наш зал. Дуже багато молоді? А старому навіть якби хотілося заспівати, то його увечері вже на сон хилить. Та ще отой проклятий диверсант! — показав на телевізор. — Отак всього потроху. Тепер, діду, світ, в основному, слухає, а не співає.

Дід не погоджувався.

— А я думаю, Михайловичу, справа трохи в іншому. Я думаю, село зараз зажиріло. Заторгувалося. Колись у вихідні дні збиралися то біля однієї хати, то біля іншої. Поспівали, пожартували. А тепер, кожне сидить навпроти свого дому на лавочці і торгує. Хто молоком, хто яєчками, хто сиром, хто картоплею, а хто вже й кропиву продає.

— Дивак! — почав Гаврюша, звертаючись до Курочки. — Я ж, казав, Михайловичу, дивак.

— Спасибі тільки Гаврюші, — продовжував дід. — Той сідає біля свого товару з гармошкою. Приманку покупцям робить. Воно хоч та музика шкурництву служить, але все ж таки музика…

Гаврюша не витерпів:

— А що, як ти? Своїх горобців роздаєш безплатно!

— Ти й ті продав би, що під чужою стріхою, — сказав спокійно дід Затірка і сів на місце.

У залі почався гамір. Потім слова попросив недалекий сусід Курочки Валентин:

— Скажи мені, Михайлович, ти гражданін нашого общества чи не гражданін?

— Мабуть, що «гражданін»!

— А чого ж тоді у тебе в саду повно трави, а я кролям не маю де косити?

— А ви гражданін чи не гражданін?

— Конєшно, гражданін.

— А чому ж тоді державна ціна кроля — три карбованці, а ви з мене берете десять?

У залі стало тихо. Тільки хтось пхикнув у кулак.

Курочка посміхнувся:

— Якби було піаніно, я вам трохи поспівав би.

— Поспівайте так. Без піаніна. Ми ж без піаніна співаєм.

Курочка розповів, як і де беруться мелодії. Трохи поспівав. Трохи поспівали всі під Гаврюшину гармошку. І тим закінчили.

До вечора ще було далеко. Стояла сонячна погода. День вихідний. Людям спішити нікуди. Тому й з’юрмилися біля клубу.

— Оті тополі, — сказав хтось, — дід Затірка садив.

— Не я, — поправив дід. — А учні.

Курочка поцікавився:

— Діду, а знаєте хоч про деяких своїх учнів: де вони зараз?

— Про декого знаю. Кілька загинули на війні. Один — у лісі лежить. В партизанах був. Деякі по світу пороз’їжджалися. Шанованими людьми стали. Брак також є. Перекотиполе. Недавно ось тільки до села повернулося. Трьома словами користується. Чортополох!

— Це ж ви про кого? — спитала Степанівна.

— Про кого? — втрутився Гаврюша. — Про Цапка. Не знаєш, про кого.

— Перекотиполе, діду, — мовив Курочка, — є у селі, є і в місті.

— В селі, правда, воно не дуже затримується. Тут вітри більші. Нема таких затишних куточків.

— Он щур, щур! — закричали жінки.

Щур вибіг з-під клубного порога і подався в кущі.

— У вас, Михайловичу, є щури? — спитав Степанович.

— Миші. Достобіса. Колись я взяв у Гаврила Сильвестровича на ніч кота. То він усю ніч проспав.

— Кота? У Гаврюші? — здивувався дід Саша. — Та перед ним треба було п’ятірку покласти. Він у хазяїна вдався.

— Хтось мені собаку біля сарая прив’язав, — сказав Курочка. — Рудий такий.

— Це, мать, Гондолишин зять, — сказав Гаврюша. — Бо собака на нього гавкає. А коли зятя вдома нема, рве його одяг. Сорочки, штани. Що йому попадеться. Сердитий такий, що куди твою. Хай ось Санька розкаже. Як його?

— Хто? — перепитав дід Саня. — Собака?

— Ні, зять.

— Та-а, — відмахнувся дід Саня. — Тобі це як маслом по душі.

Розповів Степанович:

— Зять Гондолишин — безпробудний п’яниця. Федя. Може, знаєте? Ледве плететься по вулиці. Несе в руці авоську. А за ним, знявши картуз, іде дід Саня. «Діду, чого ви зняли картуза?» — спитали його. «Бо за покійником іду». — «Так він ще живий». — «А який толк з того, що він живе?» Ну, той повернувся і діда авоською по шиї…

— Там того удару як укусу комара, — признався дід Саня. — Тільки моральний ущерб. Перед усім народом.

Поволі розходилися. Пішов додому і Курочка.

Їжак Хомко притаївся під кущем порічок. Дивився на сучку Найду і думав: «Де вона взялася на мою голову?»

Досі Хомко спокійно жив у цьому старому саду. Ходив у гості до сусідів, ловив мишей в запущеному сараї. Потім десь взялася ота біда. Хомко спав. Згорнувшись, як і завжди. Раптом почув, ніби його щось торкнулося, а після заскавучало. Коли розкрив очі, побачив, що це «щось» було отією рудою жовтоокою сучкою.

Звісно, вона встромила свого носа куди не слід. І накололася. З того часу сучка не давала Хомкові спокою. Як тільки його побачить, дзявулить, мов навіжена.

Хіба Хомко винен, що він такий колючий. На те він їжак.

Тепер Хомко не може вільно бігати по саду, по городу, по подвір’ї. А так гарно все починалося. На оте подвір’я прийшов новий хазяїн. Зустрілися він-на-віч:

— Хомко! — сказав, радіючи, хазяїн. — Від сьогодні моє господарство — твоє господарство.

Хомкові сподобалося ім’я, яким його назвали. І щирість хазяїна. І його щедрість. Хоч він, Хомко, із їжачого роду, але любить слухати людську мову.

Отак вечорами непомітно підкрадеться до місця, де сидять люди. Принишкне у траві. І слухає. По голосу розрізняв усіх сусідів. Знає, як кого звати. В його хазяїна голос винятковий. Особливо Хомкові подобається, коли той співає. Правда, коли хазяїн співає, то сусідка Василина каже:

— Знову реве як на пупа. Коли вже к бісу поїде!

Тільки хазяїн виїздить з подвір’я, Василина ускакує у сад. Похапцем рве траву, кропиву, лопухи. Усе, що потрапляє під руки. Якщо на її шляху зустрічається рубанець чи яка тріска, кидає до трави в запаску. Одного разу ледь Хомка не кинула. Але вкололася і вилаялася.

— Диви! Ще й воно тут розплодилося! Пропади воно пропадом!

Як вона тоді не вкинула його у свій поділ? Все-таки добре, що він колючий. Якби на його місці сиділо щось гладеньке, обов’язково підібрала б.

Вечорами, особливо по суботах, збираються сусіди біля Гаврюшиного тину. Хомко прилаштовується в траві, за тином.

Автобуси повертають додому тих, хто працює в Києві. Спішать у своїх машинах дачники.

— Гуркочуть і гуркочуть, — каже баба Груня.

Хомкові не так страшно, що вони гуркочуть, як те, що пускають дуже їдкий дим. Від цього диму сльози накочуються на очі і крутить в носі. Якось він не витерпів і чхнув.

— Будьте здорові! — сказала Василина, яка має найкращий у селі слух.

— Кому ви сказали? — перепитала Марчиха.

— А хто чхнув?

— Та ніби ніхто, — зауважила Степанівна.

— Невже мені причулося?

— Може, якась нечиста сила? — сказала баба Груня. — Он щось яєчка краде.

— То композиторів собака, — поспішила Василина. — Взяв животноє, а їсти не дає.

Знов той собака, констатував Хомко. І сусіди її не люблять.

— А причім тут композитор? — заступилася баба Груня. — Він її привів? Прибилося чиєсь із села. Пристало.

У нашому селі такі добрі люди, що й собаки від них тікають.

Ця сучка також добра штучка, думав Хомко. Хазяїн її також не любить. Особливо коли вона перед ним по землі повзає. Тоді він каже:

— Геть, шакаляча породо!

Зупинився автобус. З нього вийшла Петраченкова Надя.

— Здрастуйте вам! — привіталася.

Жінки посипали запитаннями:

— Що там у Києві?

— Коли ти вже чоловіка привезеш? — спитала Василина.

— Ви що, думаєте, що в Києві їх на Бессарабці продають? — пожартувала на ходу Надя. — Такі ж алкоголіки, як і тут.

— Сердита дівка стала, — зауважила Ганна.

— Ніхто ж заміж не бере! — сказала Василина.

— Кому брати? — вмішалася баба Груня. — Тікають дівки у місто. А й там або дурне, або нерозумне.

Це баба Груня, мабуть, має на увазі Костю, подумав Хомко. Йшов до армії хлопець як хлопець. А там у нього щось з головою сталося. Прийшов — слова не може вимовити нормально: «Папаша, што это за дьориво растьоть? Льопа, што лі?» Так і прилипло до нього оте «льопа».

Сидить Хомко. Дивиться на сучку Найду. Перебирає своє буденне їжаче життя. І раптом чує: біля брами зупиняється машина. Хомко зрадів. Подумав, що це хазяїн.

Але Найда підібрала хвоста і гайнула в город.

У хвіртці з’явилося двоє. Один середнього зросту, з гострим носом, нахабними очима і жорстокою пикою. Другий — низенький, в окулярах.

У того, що в окулярах, на шиї теліпався фотоапарат.

— Давай! Фотографуй! — командував гостроносий. — Оту бочку. Він купити її не міг, бо такі бочки не продаються. Оті колоди. Оті дошки. Обов’язково на фоні хати. Бо він може сказати, що це не його.

Хомко побачив, як у Гаврюшиному вікні поворухнулася фіранка.

У хвіртку зайшла баба Груня:

— Здрастуйте, молоді люди! Може, й мене сфотографуєте?

— А ви хто? — нахабно спитав гостроносий.

— Я? Баба. А ви хто?

— Ми? Ми з кіно. Їдемо. Бачимо — стара хата. Треба нам для кіно. А хто тут живе?

— Хто живе! Людина живе. Та хіба це життя? Купив хату, щоб відпочити. А тут щодня то кроками міряють, то кіно знімають. Ви з нашого кіно? Чи з закордонного? Бо наші знімають гарні хати. А вам чогось руїна ця до душі припала.

— Цікавість, бабо, перша сходинка до пекла, — сказав довгоносий.

— Ви мене пеклом не лякайте. Я уже лякана. Не такого чорта, як ти, бачила…

Невідомі пошепталися і подалися з подвір’я. Баба Груня спробувала, чи двері в хаті зачинені. Поправила замок на погребі. І сама собі проказала: «Диви, кіношники. У мене такі кіна не проходять». Хомко виліз із своєї схованки. Пошурхотів попід лопухами.

У тебе, читачу, може скластися враження, що наш герой нічого не робить, тільки сидить у своїй сільській хаті і лякає мишей. Але ж ми свідомо головним місцем подій обрали цю хату. То вже за всіма законами жанру мусимо хати триматися. Отже, в основному, маємо висвітлювати ту частину життя нашого героя, яка зв’язана з хатою. Усе, що поза хатою, залишаємо для інших авторів, дослідників чи біографів.

Ми вже говорили, що сільський житель відпочивати тікає в місто. Щоб надихатися газами, пилюкою. Щоб барабанні перетинки заболіли від постійного гуркоту. Щоб хтось його або він когось вилаяв. Щоб поштовхатися в тролейбусах і автобусах. Щоб простріляти у тирі кілька карбованців і до кольок у животі напитися газованої води…

Міський житель тікає в село. Щоб відпочити від всього того, за чим їхав сільський житель у місто.

Отже, наш герой придбав хату саме для того, щоб у ній відпочивати. Бо давно відома істина, що коли людині погано, вона хоче, щоб їй було добре. Коли добре — хоче, щоб було краще. А вже як краще, то хочеться, щоб таки було найкраще. Що таке «найкраще» — ніхто не знає. То виходить: коли людині добре, вона сама не знає, чого вона хоче.

Курочка знав, чого він хоче. Він хотів спокою. Особливо після гастролів, після поїздок по «Золотих осенях», «Білих акаціях», «Кримських зорях», «Донецьких самоцвітах» і «Закарпатських трояндах», його тягнуло сюди, у Вільхівку, у лопухи. Очі його відпочивали від сліпучих прожекторів. Вуха відпочивали від оплесків. Нерви відпочивали від скреготання заздрісників.

Наш герой знав, що перший крок до слави є першим кроком до погибелі. Бо, на жаль, існують у людському стаді бездари. Оскільки вони нічого хорошого для людей не можуть зробити, то роблять так, щоб люди взагалі нічого хорошого не бачили і не чули від інших.

Курочка не раз відхрещувався:

— Не піду більше на сцену. Я композитор, а не актор.

Але його знову запрошували. І він не міг відмовити.

Люди знову щиро плескали, а заздрісники ще більше скреготали зубами. От є, читачу, така категорія людиноподібних, у яких чужі успіхи посилюють процес виділення жовчі. Саме від таких людей Курочка тікав у Вільхівку. На своє патріархальне подвір’я. До своїх мишей, жаб, до невсипущого їжака Хомка.

До нього одразу ж навідувався чорний, як смола, сусідський кіт Андрюша. Забігав сусідський собака Беньо. А потім уже йшли сусіди.

— Михайлович, може б, ви підвезли до електрички мою куму, — це Степанида.

— Михайлович, просьба до вас. У райцентр треба підскочити. Балон привезти, — це Петро.

— Михайлович, може б, ви нас на хрестини підкинули, — це молодше покоління…

І пізно вночі, коли «Михайлович» ловив у сні жар-птицю або якийсь головоріз ганявся за ним з сокирою, стукали у вікно:

— Михайлович! Агов, Михайлович! Просніться! — це вже сусід дальший. — Яруньку нашу апендицит схопив. А ми з сином увечері випили. За руль сідати не можна. То треба було б…

І наш герой, читачу, мовчки встає, мовчки зодягається і мовчки виконує роль сільського трамвая і таксі.

Оскільки ніколи в нікого він не брав жодної компенсації: ні «на бензин», ні «за амортизацію», слава про нього, як про безвідмовного хльорка, котилася вже й по навколишніх селах. До нього йшли як до бюро добрих послуг.

Приємно відчувати, що ти потрібна людина. Але коли ти вже так часто потрібний, — перестаєш відчувати. Починаєш задумуватися: «А навіщо, власне, це потрібно мені?» І починаєш відмовляти.

Наш герой також задумався. І також відмовив. Відмовив тому, кому не треба було відмовляти. Відмовив Люниній мамі. І за це поплатився.

Був чудовий ранок погідного літнього дня. Сонце викотилося з-за хати баби Груні і заглянуло у композиторові вікна. Курочка також час від часу поглядав у вікно. Тільки зсередини. Лице його хоч і не могло змагатися з сонцем, але світилося радісним чеканням. До нього ось-ось мали прибути гості. Один дуже відомий композитор, дуже відомий режисер і три дуже відомі співачки. Одна з них нашому героєві надзвичайно подобалася. Її везли з Курочкою знайомити: «Може, нарешті…»

Машина зупинилася коло брами. Серце у Курочки закалатало. Радісно і тривожно. Він ще раз оцінив себе перед дзеркалом. Вискочив на подвір’я. Кинувся до хвіртки. І остовпів. До тину була прикріплена жердина, на ній теліпалася полатана зелена спідниця, а на спідниці чорними літерами написано: «Хахаль». Гості вже помітили цей незвичайний прапор. Чоловіки до надриву сміялися. Жінки стримано хихикали. Кандидатша у дружини Курочки стояла зашарівшись, як осінній джонатан. А сам Курочка вкрився якимись невизначеними плямами.

— Зустріч на високому рівні! — пожартував дуже відомий режисер. — Прапори вивішено. А де ж почесна варта?

Вона не примусила себе довго чекати. Не встиг господар здерти спідницю, як наче з-під землі виринула Люнина мама.

— Волоцюга! — зарепетувала вона на всю вулицю. — Бабник! Збезчестив мою дитину. Тепер цілий виводок привів. А ще інтелігент! Чекай ось — принесе тобі в пелені…

У Курочки мороз пішов поза шкірою. Лице горіло. Він щось белькотів. Чимось виправдовувався. Відомий режисер і відомий композитор взяли ораторку під руки, відвели її кілька кроків, щось шепнули на вухо, і вона подалася геть.

Що то вже, читачу, було за сватання, здогадуєшся сам. Наш герой почував себе так, ніби його на сцені публічно закидали тухлими яйцями. Наречена сиділа ні в сих ні в тих. Відомий режисер з відомим композитором яких тільки не вживали дипломатичних заходів, підігріти атмосферу не зуміли.

Потім наречена все ж таки заговорила:

— І часто у вас вивішують такі прапори?

Курочка також наїжачився:

— Ні. Це спеціально до вашого приїзду.

— За що мені така честь?

Тут втрутився режисер:

— Обираючи гетьмана, випробовують його сміттям. Сиплють на голову. Щоб не зазнавався.

— Ну знаєте, — сказала кандидатша. — Тут таке сміття, що не хочеться й гетьманської булави.

Курочка остаточно вийшов із себе:

— А вам ще ніхто її не пропонує.

Відомий композитор сказав:

— Геннадію! Ти не тільки мужчина, а й хазяїн. Тримай себе в руках. Дамам треба прощати. Таня все зрозуміє. Тільки заспокоїться від цієї хвилюючої зустрічі.

І хазяїн тримався. Тремтіла душа. Щеміло серце. А він пробував співати. Намагався жартувати.

Надвечір, коли збиралися в дорогу, атмосфера ніби й потеплішала. Навіть Таня загадково посміхнулася до Курочки й сказала:

— Ваше від вас не втече…

Курочка провів гостей. Поприбирав зі столу. Вийшов на подвір’я, сів на лавочку. І така нудь засмоктала під ложечкою. Таким самотнім себе відчув і ображеним.

У траві щось зашелестіло. У вечірніх сутінках викотилась мордочка їжака.

— Хомку! Рідний ти мій! — сказав на радощах Курочка. — Хоч ти мене розумієш. — Сів навпочіпки. — Нічого, Хомку. Ми виживем. У нас девіз: шукай радості й щастя в тому, що тобі посилає природа, а не шукай чогось надприродного…

— Так ось природа вам послала…

Курочка стрепенувся. Повернув голову. За спиною стояла Таня.

Бувають у житті хвилини, коли тобі здається, що нема на світі ні бід, ні клопотів. Нема в тебе ворогів і недоброзичливців. Нема в тебе ні хвороб, ні болів. А все твоє єство від п’ят і до кінчиків волосин на голові сповнене радістю і щастям. Те, що учора стояло скелею посеред твого життєвого шляху, сьогодні здається тобі порошинкою. Ті, що вчора видавалися тобі кровожерливими драконами, сьогодні все одно, що звичайнісінька мошкара. Й ці неповторні хвилини приносять людям люди.

Курочка так був обтяжений радістю, що під її тиском опустився на траву. І, лупаючи очима, продовжував сидіти. Навіть Хомко здивовано витріщився.

— Я не розумію, — спитала Таня, — це ви так захоплюєтеся чи так обурюєтеся?

— Це я такий щасливий! — сказав герой, спинаючись на ноги. — Давайте сядемо в машину і куди-небудь втечемо.

— Навіщо? — здивувалася Таня. — Ми й так вже втекли.

— Щоб знову хтось не зіпсував настрою.

— Не страшно. Мені вже зроблено прививку…

Було далеко за північ. Вони сиділи в саду на лавочці. Рідне небо кидало закоханим до ніг зорі. Щедра земля наповнювала їх пахощами квітів. Гаврюшин півень витискав із себе усе, на що був здатний його скромний півнячий талант. А Хомко сидів під кущем, дивився і слухав.

— Завтра ж подамо заяву! — казав він.

— Чого так спішно? — питала вона.

— Боюся тебе втратити.

— Невеликий скарб. Досі жив без мене.

— То досі. А далі не хочу. І не зможу…

Хомко відчув цей великий злам у житті свого господаря. І думав: «Диви, як у цих людей все бурхливо виходить. Коли я зі своєю їжачихою познайомився, у нас проходило значно спокійніше…»

Сонце вже ген-ген. А двері Куроччиної хати зачинені. Василина раз по раз витикає свого носа з-за фіранки. І хоч би тобі майнуло щось у сусідському вікні. Майже до ранку шептався з кимось на лавочці. Не розгледіла тільки, з ким. Може, Клавка поночі ускочила. А Мотрона ж учора дала тому композиторові. Ой і молодець Мотрона! Якби отак ще хтось. То, мо’ б, і не витримав, Мо’ б, утік. А тоді, поки хтось новий уселиться, своє подвір’я трохи углубили б… Та й городу шматок, може, прихопили б. Воно йому так той город потрібен, як козі борода. Дерев понатикав. А поміж них — гарбузи. Це ж скільки картоплі було б. Та скільки за неї взяти можна. Та якби в інших ще не вродило. Та й у колгоспі не вродило. Тоді на базар… А жаднючий же який! Не приведи Господи. Це ж молоко йому давала. Так, як іншим дачникам. Як на базарі. Так ніхто ж нічого. А він: «Василино Григорівно, чим я подібний на порося?» — «Таке скажете». — «Чому ж ви тоді мені перегон даєте? Та ще й по ціні молока?» А питається: воно тобі нада? Отой жир? Оті вершки? Щоб тобі печінку розворочувало? Врачі ж не совітують. А в нього ж, мать, печінка. Бо жовтий, як гарбуз… Да ж… Гарбузи. Понасаджав. Такі зародили в тому бур’яні. І солодкі ж. Пару штук прихопила кабанчикові. Так цяскав, аж дякував. То й питаю: «Михайловичу, що будете з гарбузами робити? Мо’ б, мені віддали? Я б кабанчикові. Зернятка собі повитрушуйте. Воно взимку перед телевізором нада щось гризти. А половинкам не пропадати ж». — «А чого це їм пропадати? Роздам. На кашу». — «І ми кашу любимо». — «Ви любіть зі свого городу. У вас його он скільки. А я роздам тим, у кого зовсім нема. Міським. Котрі мусять у вас не тільки гарбузи, а й кропиву купувати…» Ой і злюче ж… Це не дай Бог, якби женився. Та ще й на Клавці. То Мотрона одразу ж город захопила б… Радіо знову про війну балака. Не дай Боже! Це ж скільки горя попотерпіти. Це ж тільки зажили нормально. І хату збудували. І сарайчик справили. Не дай Бог, яка бомба. Кирпич же такий дорогий. І цемент. А шихверу як важко було дістати… І чого то наші з їхніми ніяк зговоритися не можуть?.. Ти диви, й у вікні не показується. І двері не відчиня. Мо’, вмер? Та чи й вона там з ним? Машина стоїть. А тут же бігти треба. Трави трохи прискубти з Тодориної межі. Поки та у місті базарює…

Ти, читачу, здогадуєшся, що роблять двоє закоханих. Коли вони самі в хаті. Коли їм ніхто не заважає. Так, так. Дивляться телевізор.

На екрані заплутана ситуація. Украдено діамант. Детективи ось-ось схоплять кінчик Ниточки. А тут — стук У двері.

Курочка подався у сіни. Відчинив. На порозі стоїть Василина.

— Драстуйте! А я думаю, двері весь час зачинені, може, вам плохо. Чи, боронь Боже, не вмерли…

— Та ні. Як бачите, ще живу.

Василина через плече Курочки намагається заглянути в кімнату.

— А там ще хтось є? Чи ви самі?

— Не сам. Не сам, Василино Григорівно.

— Мо’, вже жінку привели? — аж пече Василині. Чи там Клавка, чи не Клавка? — Мо’, нашу яку? Із села? Чи городську? Панію?

— А так навпростець, Василино Григорівно, ви кого хотіли б?

— Вам таки городську треба! — вибила Василина ще одну цеглину з-під Клавки. — Тільки не таку, що ото в селі народилася, а в місто утекла. А таку, щоб справжня городська.

— Так, — почухав потилицю Курочка. — Проблема. У мене якраз така, що в селі народилася…

— Хто? Може, Клавка? — не стрималася Василина.

— Поки що секрет…

У Василини все опустилося. Мать, таки Клавка там. Бо ці всі учора сіли в машину… Побіжу до Мотрони. Розвідаю. Чи, бува, не приїхала…

Пішла Василина.

Не встигли детективи добре схопитися за ниточку, як прибігла Мотрона.

Курочка її зустрів на порозі.

— Михайловичу, прийшла вибачатися за вчорашнє. Не думала я таке скоїти. То дід Санько мене настроїв. І того прапора сам вималював. Тільки спідниця моя. Він такий. Він же сидів. То від нього усього чекати можна. Це ж прийшов і каже: «То твою Клавку катав, то вже якихось інших чекає на завтра». Звиняйте, Михайловичу. А Клавка, Михайловичу, в надії… Каже, що від вас…

У Курочки потемніло в очах. Мотрона вже зникла у хвіртці. А він дивився на сонце. Воно чомусь світило так сумно. І будило в його музичній душі таку розпачливу мелодію, аж вити хотілося…

Ряба відчула якісь переміни. У них на комплексі зняли з підлоги решітку. Робили нормальну долівку. «Ратиці не будуть ламатися», — подумала Ряба.

Хоч ратиця й не головний орган у коров’ячому організмі, проте вона також для чогось дана природою. А вчений, який проектував комплекс, очевидно, бачив перед собою тільки коров’яче вим’я. Та й ті, що приїжджають, частіше тільки на вим’я дивляться.

Одного разу якийсь зайшов. Голова його супроводжує. Той пройшовся поглядом по наших хребтах. Тоді опустив на вим’я Строкатої.

— А ця, — каже, — що, у вас художньою гімнастикою займається? Що це за вим’я?

Голова відповів:

— У мене на комплексі працюють оператори машинного доїння, а не відьми. Щоб чарами у корови молоко піднімати… Таких ось «гімнасток» у нас на комплексі двісті. Просив, щоб дозволили здати на м’ясо. Поки вони жирні. Не дозволяють. Здам на весну. Коли будуть худі. І з’їдять за зиму той корм, який мали б з’їсти ті, що дають молоко… Ось вам ініціатива. Командують моїм господарством усі. А питають тільки з мене. І догани чіпляють тільки на мене…

Ряба згадала свою молодість. Було їй п’ять місяців, коли її віддали в інше господарство. Тоді, через півтора року, коли вже ходила з телятком, повернули сюди. Ще суперечка тоді виникла. Її тодішній хазяїн сказав до теперішнього хазяїна:

— За оцю корову — дві тисячі.

— Ви що, збожеволіли? — обурився теперішній хазяїн.

І тодішній хазяїн почав підраховувати, скільки вони доклали до тої п’ятимісячної телиці, якою я була, коли прийшла у їхнє господарство. Господи-Боже мій! Чого він тільки не говорив. Чим тільки мене за ті півтора року не «годували»! А я, крім солом’яної січки, майже нічого не бачила. Довго не могла зрозуміти: чого мене з цього господарства продавали туди, а з того — сюди? Та коли була на польовому стані, почула розмову. Голова колгоспу розповідав кореспондентові:

— От, наприклад, у нашому районі створили комплекс по виробництву молока, комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби і комплекс по вирощуванню нетелів. У найважчому стані той, хто виробляє молоко. Телят, що народжуються, ми в двадцятиденному віці маємо віддати у комплекс відгодівельний. Щоб вони не пили молоко. А керівник відгодівельного комплексу каже: «Ні, я їх від вас не прийму. Відгодуйте до кілограмів вісімдесяти-дев’яноста. А тоді — будь ласка». Кормова база нашого комплексу на двадцять процентів нижча, ніж у нього. Бо він годує на м’ясо. Йому всі карти в руки. А в мене — тільки молоко. Потім він ще хімічить. Скупляє худобу в населення. Хорошу, вгодовану. Дописує собі, нібито він довів її до певної кондиції. І отримує від держави премії. Треба воно, таке господарювання?

— Не треба! — каже кореспондент.

— А районне керівництво підтримує його. Бо для району основне — виконати плани… Або ж візьмімо вирощування нетелів. Я здаю теличку на комплекс. Через півтора року її повертають. Я плачу чималеньку суму. Але не знаю, що я купую… То чи не краще, щоб був закритий цикл? Щоб я у своєму господарстві і вирощував теличку на корову. А я вже знав би, яку зоставити, а яку здати на м’ясо. І бичків годував би та здавав би.

— Краще! — погодився кореспондент. — Було б менше дармоїдів.

Приїхав якось до нас один. Питаємо: де купити ухналів? Довго шептався зі своїм помічником. Поки той не з’ясував у дядька, що таке ухналі. А тоді відповів:

— Бачите, статистики підрахували, що в країні шість мільйонів коней. І при плануванні хтось допустив помилку. Всі коні мають по чотири ноги. А ухналі планували тільки на дві… Ой, дармоїдів розвелося.

— А в мене в полі на чотири тисячі гектарів землі сімдесят п’ять дідів працює. По три трактори на одного діда. Через кілька років вони підуть на пенсію. Хто сяде на трактори?..

Тоді Ряба усе зрозуміла. Але що вона могла сказати кому. Вона ж корова.

Стоїть Ряба. Згадує. Думає. І раптом побачила того композитора, який склав на її честь кантату. Він ішов із завідуючим комплексом. Тримав у руках газету.

— Товариші! — гукнув завідуючий до всіх, хто був у приміщенні. — Давайте всі у червоний куток. Геннадій Михайлович Курочка зараз проведе з вами політінформацію. Про утворення аграрно-промислових комплексів…

Дільничний уповноважений міліції лейтенант Затуливітер ретельно збирав усе, що стосувалося нового мешканця Вільхівки Бабаєва Абдули Абдуловича Баба. У документах ніби все було в порядку. Паспорт. Штамп про одруження з громадянкою Валентиною Іванівною Пєнкіною. Виписка з Баку. Прописка у Вільхівці. Тільки ось на фотокарточці Бабаєв ніби не подібний на себе. Пильний детектив зауважив, що на фотокарточці у паспорті у Бабаєва вуха менші, ніж насправді.

Отже, у своєму блокноті дільничний записав:

1) З’ясувати, до якого віку людини ростуть вуха.

Друге, що насторожило детектива, — золото. У Бабаєва на руках — два величезні масивні персні. У його дружини — вдвічі більше. І кілька пар золотих сережок. З різними камінцями.

В автобіографії, яку детально вивчив наш страж закону, Бабаєв пише, що після закінчення школи в Лок-Батані він працював бурильником у Путандарті. А тоді слюсарем-сантехніком у Баку.

І тому лейтенант Затуливітер у своєму блокноті зробив ще одну помітку:

2) Золото. Звідкіля?

З Курочкою дільничний домовився, що коли всі дані будуть готові, вони влаштують на Бабаєва засаду. І впіймають його з речовими доказами. Які він, звичайно, викопає. До того композитор має постійно сидіти в селі. Щоб той тайком не викопав.

І Курочка сидів. Намагався писати. Але в голову не лізла жодна мелодія.

Того знаменитого ранку, коли Мотрона сповістила про його майбутнє батьківство, Таня сказала: «Я сиротити чиїхось дітей не збираюся». І пішла. Видно прививка, як вона сказала, імунітету не виробила. Курочка не міг нічим виправдатись, бо нічого не знав.

Буває, читачу, у людини такий стан, що сама не знає: праведник вона чи злочинець? Де вже там визначити комусь збоку. Та й, правду кажучи, не кожен, від кого пахне ладаном, — святий. А остаточна відповідь на це запитання залежить від часу, від обставин і долі.

А що таке доля, читачу? Це лотерея. Виграєш чи не виграєш, то хоч надієшся.

Наш герой мав надію, що доля йому свиню не підсуне. Мав надію, що сонце зійде ще й на його вулиці. І терпеливо чекав.

Лейтенант Затуливітер прийшов, коли стемніло.

— Ви сьогодні по селу не дуже гуляли? — спитав діловито.

— Ні. Я весь час колупався в хаті. Так що на вулицю не показувався.

— А машину де поставили?

— У голови сільради.

— Значить, спробуємо ще сьогодні. Степанівна сказала, ніби він збирається кудись їхати.

— Я зробив прожектор. Із старої фари. Сфокусував його на це місце, — показував Курочка. — Коли треба, натиснемо вмикач, — і він як на сцені.

— Прекрасно! — хвалив лейтенант. — Але щоб він не був озброєний.

— Я і це передбачив. Навколо місця, в якому він має копати, розкладаємо оцю петлю. По вашому сигналу я смикаю за кінець мотузка. Петля йому стягує ноги. Він падає. Тоді хапаємо його за руки. Зв’язуємо.

— Гаразд. Сигнал — голос цвіркуна.

Надворі темно, хоч око виколи.

Раптом заскрипіла хвіртка. Хтось пройшов повз хату. Пішов у сад.

Курочка взявся за кінець мотузка. Тінь постояла під яблунькою. Тоді присіла. Присвітила на землю ліхтариком. У лопухах тривожно озвався цвіркун. Курочка смикнув за мотуз і увімкнув прожектор.

— Рятуйте! — різонуло вечірню тишу.

Курочка кинувся до яблуні. На землі ницьма лежав чоловік. На ньому сидів лейтенант Затуливітер. І тримав заламані за спину руки.

— В’яжіть! — скомандував Курочці.

Той швидко обкрутив мотузкою руки.

— Михайловичу! — почувся з трави стогін. — За що ви мене?

Курочка глянув уважно і зніяковів:

— Так це ж дід Саня!

— Чого ви тут шукали? — суворо спитав дільничний.

— Черв’яків. На світанку з Альбертом збиралися на рибалку. Так він каже: «Йдіть до Михайловича під яблуню, накопайте черв’яків. Я там кілька разів копав. На них добре бере…»

— Діду, вибачте, — каже Курочка. — Ми вас не хотіли… То в нас така репетиція… Для кіно…

— Дак що мене в кіно будуть показувати? — сполошився дід.

— Сказав чоловік, що репетиція! — пояснив лейтенант. — Значить, показувати не будуть.

На крик і світло прийшов Василь, Степанович, баба Груня. З-за тину заглядав Гаврюша.

— Ану, Василю, — сказав Курочка, — на лопату. Я візьму другу. Розкопаємо отут трохи.

Почали копати. Якісь кості.

— Та це ж у Гаврюші собака здох, — сплеснула в долоні баба Груня. — І, мабуть, він його закопав…

Гаврюша озвався з-за тину:

— Ну й люди! Бач, Михайлович, що за люди? Бач? Що за сусіди? Все доносять…

— Навіщо ви падаль в чужому саду закопали? — суворо запитав лейтенант Затуливітер.

— Дак я ж під дерево. Щоб росло краще. Ну й люди. Ну й сусіди. Бачиш, Михайлович, які сусіди…

Ти, читачу, мабуть, переконався в такій істині: чим далі людині треба, тим більше вона спішить. Чим більше спішить, тим більше втомлюється. А чим більше втомлюється, тим менше проходить.

Та натура людська така дивакувата, що, знаючи всі істини, вона все одно діятиме їм наперекір.

І Курочка спішив. Спішив багато зробити. Він і писав, і співав, і читав лекції. Люди, які міряли свій життєвий шлях по нажитому багатству, вважали, що наш герой ганяється за довгим карбованцем. Люди, які все довкола бачили тільки через призму своєї пихи, вважали, що Курочка ганяється за славою. А він ні за тим, ні за іншим не ганявся. Гроші ганялися за ним.

А він жартував: «Мене завжди влаштовує стільки грошей, скільки у мене є. Я — Курочка. Мені багато не треба».

Щодо слави, то герой наш також мав на неї свій погляд. «Хто не любить славу, той не достойний її, — казав він. — Але славу, як і жінку, треба любити в міру своїх природних даних. І не дуже нею захоплюватися. Інакше в найбільш несподівану годину вона піднесе тобі гарбуза».

Отже, герой наш спішив.

«Живу як на вокзалі, — казав він. — Завжди щось доганяю. Завжди чогось чекаю. І часто, буває, сідаю не в той поїзд».

Так вийшло у нього з Люнею. Ступивши колись за нею крок, він сів не в той поїзд. І цей поїзд уже набрав такої швидкості, що зупинити його абсолютно неможливо. Стрибати з нього на ходу — також усі шанси скрутити собі голову. Зоставалося тільки одне: їхати до першої-ліпшої зупинки.

Так він і зробив. На першій зупинці зійшов із поїзда. Але Люня була не з тих. Оте сказане нею колись «уже в кущі» не було кинуте на вітер. У Люні стільки енергії і блудних сил, що вона ще не одного з кущів витягне.

Головний редактор журналу «Струни серця» Пилип Недайбоже сидів у своєму керівному кріслі і думав: знімуть чи не знімуть? Сімдесят скоро стукне. А може… І солодко в грудях стало від такої думки. Чому ж не заслужив? Стільки років редагує такий журнал. Покосився на лацкан піджака, ніби там вже блищало те, чого так хотілося… Саме в цей час зайшла секретарка:

— До вас якась жінка. Вагітна…

Недайбоже скривився:

— Чого вона хоче?

— Не знаю. Каже: «Мені треба тільки до головного».

Це вже знов щось учворили. Не дадуть на пенсію спокійно піти.

Вони мене доведуть до інфаркту…

За хвилю поріг переступила молода симпатична жіночка. Уся її зовнішність свідчила про те, що вона ось-ось стане матір’ю.

— Добрий день! Я до вас, — сміливо сказала вона. — Ви головний редактор журналу «Струни серця»?

— Ну, я, — насторожився Недайбоже. — Чим можу служити? Кажу відразу: квартирними питаннями ми не займаємося.

— Ні. Не квартирні, — сказала жіночка. — Я, бачите, ось-ось стану матір’ю…

— Ну то й що? Ми не пологовий будинок…

— Я хотіла сказати, що від вашого працівника…

«Ні! Ні! Ні! — думав Недайбоже. — Хай цим питанням займається заступник. Я нічого не хочу знати. Потім ще на мене буде скаржитися».

— Йдіть до мого заступника. Я займаюся питаннями творчими. А дітьми — він… Одну хвилину… А хто цей?.. Ну батько майбутній?

— Курочка. Геннадій Михайлович Курочка. Ваш колишній працівник…

У нутро Недайбоже ніби хтось хлюпнув відро радості.

— Заждіть, заждіть, — сказав він лагідним тоном. — Сідайте… Курочка в нас уже не працює. Але наш обов’язок допомогти вам…

Натиснув на кнопку дзвінка.

Зайшла секретарка.

— Покличте Хабаренка!

Секретарка шепнула Хабаренку:

— У шефа — вагітна дівчина.

У Хабаренка похололо у п’ятах. «Хто б це міг бути? — думав він. — Люду тільки вчора бачив. Ліду — тиждень тому. Юля — під боком. Галя — виїхала. Може, Надя? Хто б не був, зараз головне, щоб не дізналася жінка. Пообіцяю гроші, дублянку, що захоче…»

З цими думками й переступив поріг редакторського кабінету.

— Ось полюбуйтеся, — смакував редактор, аж звисала нижня губа. — Нова сторінка творчості шановного Курочки…

Хабаренко розквітнув у посмішці.

— Думаю, — продовжував Недайбоже, — що нам треба зайнятися цим питанням офіційно. Хай людина напише офіційну скаргу до нашого журналу. Ми з цією скаргою відповідно звернемося у Спілку композиторів, в інші громадські інстанції. Ми не дозволимо, щоб всякі аморальні типи зводили невинних дівчат. Щоб діти народжувалися сиротами… Та обов’язково зверніть увагу на те, що він вже мав одну жінку… Що живе як куркуль. Хату має в селі…

— І про бочку, — підказав Хабаренко. — Ми її сфотографували. Де він взяв бочку?..

— Я не хочу за нього виходити заміж! — раптом сказала Люня. — Я хочу аліменти. І квартиру. Його квартиру…

Біля Марчишиної брами людно. Сидить на лавочці Марчиха і баба Груня. Біля них притулилася Василина. Біля Василини — Гаврюша. Стоїть дід Саня. Підійшла Ганна:

— Їдуть! Їдуть! Коли вони вже наїздяться! — кивнула баба Ганна на машини дачників, що одна за одною пилюжили вулицею…

— Як вони наїздяться, — каже баба Груня, — то кому ти молоко будеш продавати?

— Було б що продавати, — сказала Ганна. — Молока меншає, а їх все прибуває.

— Щось Михайловича не видно, — зауважила Марчиха. — Чи де захворів, чи в командировці?

— Мать, хана буде Михайловичу, — підхопив Гаврюша. — Неприятності в нього великі. Приїжджали двоє. Солідні, що куди твою. Розпитували, кого він сюди привозив. Петра питали, коли і як він бачив його з Клавкою. Чи він впевнений, що то була іменно Клавка?

Кажуть, Клавка не то родила, не то ось-ось родить…

— Та Клавка, — скривилася баба Груня, — такий фрукт… — Чого тому Михайловичу було з нею зв’язуватися?

— Воно часом і фрукта хочеться, — зауважив дід Саня. — Вона молода, красива…

— І красива! — ніби вкусило Василину. — Там тої краси, як на печі роси. Мазуту понакладає на пику…

— Кожному своє, — не здавався дід Саня. — От візьми конячу морду. Якщо вона в коня, то це красиво. А якби вона була в тебе? На кого ти була б подібна?

Василина сплюнула:

— Тю на вас! Таке скажете…

— Чи розмалюй тими фарбами бабу Груню, — продовжував дід.

— Воно мені нада, як корові сідло, — сказала баба Груня.

Устряв Гаврюша:

— Я скажу, це винні місцеві власті. Треба заборонить…

Дід Саня скривився:

— Ти як той собака: його блохи кусають, а він на місяць гавкає. Причому тут власті? Власть, може, ще буде тобі диктувати, в яких ти штанях маєш ходити? Голова тут винна. Якщо голова дурна — то й власть безсила.

Гаврюша не погоджувався:

— Голова? Дак у Михайловича, що, дурна голова? Він, брат, інститут чи консерваторію закінчив.

— То що, Михайлович малюється? — здивувався дід Саня.

— Дак я не про те. Я про те, що він з Клавкою…

— «Дак, дак», — передражнив дід Саня. — Ніби в розумну голову не може ускочити дурна думка. Можна подумати, що ти б відмовився. Якби був молодий.

— Ге, скаже таке, — посміхнувся Гаврюша. І кинув оком, як на це зреагувала Василина.

Та нічого не чула. Бо, примруживши очі і склавши, як до молитви, руки, уявляла, що то було б, якби Курочку посадили. Поки прийшов би новий хазяїн…

І раптом зупинилася машина. З вікна висунулося довгоносе обличчя Курочки:

— Здрастуйте, сусіди!

Василина так дригнула, ніби побачила воскреслого покійника:

— Свят! Свят! Свят!

— Довго щось вас не було, — сказала баба Груня. — Чи не хворіли? Так схудли…

— Нічого, бабцю! — тримався оптимістично Курочка. — Були б кості, м’ясо наросте.

Коли у Курочки ставало важко на серці, він сідав за кермо. І їхав. Будь-куди.

Сказати, що сьогодні на серці у нашого героя важко, це нічого не сказати. Сьогодні у нього серця ніби нема. Ніби там порожньо.

Кілька днів тому к Спілці були збори. Розглядали його персональну справу.

Що таке персональна справа? Це справа персони, яка цікавить усіх. Якщо твоєї справи не розбирали хоча б раз у житті, ти про себе не знаєш нічого. І сьогодні наш герой був абсолютно переконаний, що розгляд персональної справи так же необхідний в житті, як здобуття освіти, підвищення кваліфікації.

Курочка ніколи б не міг подумати, що в нього стільки друзів і доброзичливців. Одні не давали йому ступити на слизьку дорогу аморальності. Другі відвертали його погляд від матеріальних зваб. Треті стримували його творчий порив во ім’я його ж творчої репутації. Четверті — просто тримали за чуба. Про всяк випадок. Аби він ще кудись не опустився.

І всі одностайно вирішили: раз Курочка постарався дитини, він повинен її виховувати.

Створили комісію. Для контролю за виконанням рішення. І ось сьогодні в присутності членів комісії він має забрати з пологового будинку матір і немовля.

Зрізав гладіолуси. Складав їх докупи. Ніби готовив букет на власні похорони. Глянув на скособочену хату, що скидалася на корабель, який сів на мілину. Сів знову за кермо. І поїхав…

Члени комісії вже були на місці. Настрій у них піднесений. Як то завжди буває, коли люди відчувають насолоду при виконанні громадських доручень. В одного з них на грудях висів фотоапарат. Такі хвилини в житті колективу трапляються не щодня. Їх треба фіксувати.

Курочка постояв трішки перед входом. Вдихнув повітря, як перед зануренням у воду. Рішуче ступив у проріз дверей. Через кілька хвилин знову з’явився в дверях. З немовлям на руках. З букетом гладіолусів позаду ступала Люня.

Член комісії з фотоапаратом на грудях скомандував:

— Хвилинку уваги!

Курочка і Люня завмерли у сімейній позі.

Клацнув замок.

Щасливий голова комісії підійшов до батьків. Поздоровив їх від імені колективу. Представниця комісії кивнула на новонародженого:

— Ну, як воно?

Курочка тремтячою рукою підняв покривальце. І очі його закотилися під лоба. У пелюшках солодким сном новонародженого спав смаглявенький, як дозріваюча слива, кучерявенький, як новонароджене ягнятко, плід кохання.

— О! Весь у папу! — констатувала представниця комісії. Так і зоставшись з розтуленим ротом…

Операція «Сліпе око»