Сильное имя Надежда!

ВІЙНА

Війна. Чи треба знати, що таке війна? Чи треба пам’ятати?

Наші батьки, дяді і тітки, бабусі (дідусі на війні загинули), які свого часу пережили Революцію 1917 року, штучний Голодомор 1932–1933 рр., II Світову і Велику Вітчизняну війну, голод 1946–1947 рр. (ми пізні діти), із самого раннього дитинства розповідали нам про жахи війни. Щоб пам’ятали, не забували! Щоб ніколи не знали, що таке війна!

Ми пам’ятаємо! Ми не забули! Але війну це не зупинило. І тепер ще й ми відчули це на власній шкурі.

Війна на Землі — явище постійне в часі і періодично-регулярне за місцем. Кожну хвилину у світі десь іде війна, і циклічно війна повторюється на одній і тій же території. Така вже людська природа.

Коли довго немає війни, люди забувають ціну життя. Перенасичуються зайвими благами цивілізації, страйкбол і комп’ютерні стрілялки вже «не пруть», і треба пускати «дурну кров». Особливо така регулярна потреба є у чоловіків. У жіночої статі «дурна кров» природно сходить :) Випущена одна дурна куля тягне за собою у відповідь дві… І починаються війни завжди із придуркувато палаючих очей тих, хто ще не настрілявся, не навоювався… А коли все перетворюється на суцільний жах, приходять і розуміння ціни життя, і відчуття горя… То чи треба піднімати в пам’яті і передавати в наступні покоління знання про всі жахи війни?

Зараз у Росії ведеться потужна пропагандистська кампанія по вживлению у свідомість людей і піднесенню засад царизму, ідеалізації білогвардійського офіцерства і радянсько-російського воїна. Піднесення іде з однобоким нагадуванням всіх жахів війни… Зі свого боку українські політики несуть свою ахінею… Так, патріотизм і любов до Батьківщини, до свого народу і пошана до своєї нації — це завжди добре. От тільки треба запам’ятати, що правда війни у кожного своя і завжди брудна з обох боків. Тому не треба спекулювати історією і звинувачувати у нелюдяності тільки німецьких фашистів і бандерівців, бо багато людей знають і пам’ятають такі ж приклади насилля, ґвалтування, садизму, мародерства і нелюдяності з боку Радянської армії… Все залежить виключно від свідомості і людяності індивідуума. На мою думку, знати і пам’ятати, що війна нічого доброго не приносить, треба. Але обсмоктувати і пересмоктувати на втіху політикам всі жахи війни не варто. У кожного своя правда. Кожен керувався власними цінностями і ідеалами, і не нам когось судити. На це буде Суд Божий!.. То ж війну треба сприймати як факт. Бути вдячними тому, кому вважаєш за потрібне, не нагнітати і не накопичувати в душі злоби. Можливо, якщо люди менше стануть про війну говорити — і воюватимуть менше… Хоча навряд чи. Війни були, є і будуть. І, на жаль, завжди інтереси грошей будуть привалювати над життями людей.

Щодо «правди війни». Знати достеменно ти можеш тільки те, що бачиш своїми очима і відчуваєш на собі. Навіть в одному й тому ж бою ти не можеш із впевненістю знати, що відбувається за сто метрів від тебе… Тому писати буду тільки те, що знаю. І те, що бачила на власні очі та пережила особисто.

Поки що я була на двох війнах — в Іраку (2004–2005 рр.) та в Україні (2014–2015–? рр.). Якщо описувати все, то вийде роман Л. Толстого «Война и Мир», тільки в двохстах томах… Та хіба потрібно знати все? Є таке поняття — державна та військова таємниця. І в моїй атестаційній карточці офіцера написано, що зберігати її я вмію. Тому писати буду тільки про той бій, 17 червня 2014 року під Луганськом. Напишу так, як бачила, як думала і як відчувала…

06:10 ранку 17.06.2014. Сплю. Дзвінок від комбата: «Наших у гольф-клубі обстрілюють, підіймай начрозвідки!» Підіймаюся, дзвоню начрозвідки: «А? Що? Бля! Добре!..» Ясно, ще не прокинувся. Бужу сестру Віру, яка до мене напередодні на нашій машині приїхала. Я думала з нею повертатися в Київ, так як мені на службу, відпустка закінчувалася. Я до сестри: «Віра, заводь машину, бій почався!» Сестра підірвалася миттю і діяла швидко і точно, без зайвих запитань і паніки, як справжній солдат, хоч солдатом ніколи не була і зброю не любить. Вона — архітектор. Будує, а не руйнує. Бігаю, бужу розвідку. Хлопці прокидаються мляво… Фраза одного пристаркуватого горе-вояки мене взагалі вразила:

«А я ще кави не попив…» Ах же ж мать його! Він, блядь, ще кави не попив! Так! Ясно! Ну, начрозвідки, їбись зі своею розвідкою сам!.. Ми поїхали. Хапаю розгрузку, автомат. Ні бронежилета, ні каски я не носила — тільки заважає, а як помирати, то все одно не врятує.

Їдемо. Наближаємось до мосту в м. Щастя Луганської області. Там раніше був блокпост, підконтрольний «сепаратистам». Потім ЗСУ відбили і зайняли там оборону. Бачу перші наслідки бою: скрізь поранені, метушня, медики є, першу допомогу хлопці один одному надають, отже, мені тут робити нічого.

— Де бій?

— Далі по дорозі, гольф-клуб, під Луганськом.

Свого часу я об’їздила всі обласні центри і великі міста України, а Луганськ, як назло — єдине місто, в якому ще ніколи не була і дорогу не знаю. В сестри в машині, звичайно, є дорожні карти і атласи, але то довго гортати. Бачу, на підлозі в будинку, де колись був пост ДАІ, а зараз медпункт, валяються якісь роздруківки і склейки карт з аркушів формату А4. Хапаю. В машину. По дорозі вивчаю. Розумію, що ті карти належали сепаратистам. Вони їх кинули, коли втікали. На картах помітки і нанесені розташування їх блокпостів і місць дислокацій в м. Щастя, а також по дорозі на Луганськ. На картах вже застаріла інформація. Ситуація змінилась. Але головне — дорога на Луганськ є, і села позначені. Пізніше слідство буде доводити, що ці карти мої, як наводчика, помітки і записи зроблені моєю рукою, а графічна експертиза доведе, що це не так. В картах я нічого не писала, тільки дорогу дивилась. Поїхали далі. Під’їжджаємо до рубежу оборони. Швидко на око дивлюся розташування сил (так, щоб відразу й забути… якщо полон, то багато пам’ятати і не треба…). Аналізую ситуацію… Ну, чому бій спонтанний і безтолковий, зрозуміло. Що до того робили, що сепаратисти змогли так близько підійти, теж зрозуміло. Але зараз не про це. Попереду ще чути перестрілку.

— Наші в гольф-клубі ще є?

— Ні, всіх вивезли.

— А хто стріляє?

— Людей вперед послав.

— Бля!… Нахера?!…

Бій спонтанний, зустрічний. Операція не спланована. Централізованого командування немає. Самоуправство та й годі. Іноді так треба, бо командування чохлить довго. Але зараз душа відчуває, що не варто. Луганськ — велике місто. Міський бій — це не бій у полі… Нікому нічого не говорю. Приймаю рішення — йду забирати людей. Вірі наказую стояти на рубежі. Далі не сунутись. Йду пішки, наздоганяю 10–15 чоловік. «Хлопці! Куди ж ви лізете у воду, не знаючи броду! А як їх там 30?! І в засаді, і в обороні?! По співвідношенню один до трьох — оборона-наступ, сили вже дуже не рівні!» (насправді сепаратистів, як я пізніше дізналась, у засаді було 70!) «Давай назад! Спочатку розвідати треба!» — відвожу людей назад, на рубіж оборони. Пізніше комітет Російської Федерації заявив, що я вела бійців на Луганськ. Мені, напевне, як старшому лейтенанту, мало бути «легко» слухати такі бредні, але, крім мене, там ще шість полковників, підполковників, майорів і капітанів було. Радяться. Я стою, думаю, краєм вуха слухаю… Відправляють техніку. 2 БТРи чи 2 БМП — вже не пам’ятаю (різниця невелика), на повільній швидкості. Ну, добре хоч на повільній! Але чому наказ на простріл «зеленки» не дають? Підходить до мене майор:

— Ну, ты людей даешь на броню, или я танк просто так отправляю?!

— Танк?!? На броню?!? Це тобі що, БТР чи БМП, щоб на броні їздити?! У танка башта на всю платформу крутиться! Не дуже на броні танка наїздишся, та й не навоюєшся! Знесе баштою і пушкою до чорта!

І людей?! А вони в мене є, ті люди?!…

Але байдуже! На війні хто перший прийняв рішення і взяв на себе відповідальність, той і командир! Розумію весь парадокс і ідіотизм ситуації.

Даю саму дурну команду в своєму житті: «Полтава! 5 чоловік — на броню!» Чому Полтава? Цих хлопців я вже трохи знала. Вони були доросліші і хоч колись в армії служили. Решта —<…>